[Арістотель. Політика. — К., 2000. — С. 15-34.]

Попередня     Головна     Наступна

Книга перша

_1252а І. 1. Отже, з досвіду видно, що всяка держава є певне об’єднання, а будь-яке об’єднання утворюється для певного щастя. Адже всі діють заради того, що вважається достойним життям, тож вочевидь усі об’єднання прямують (у своїй діяльності) до певного щастя. До найбільшого і найвищого з-поміж усіх благ, власне, прямує те об’єднання, що є найголовнішим і охоплює решту об’єднань. Саме воно називається державою або політичним об’єднанням.

2. Помиляються всі, хто вважає однаковими за змістом поняття «правитель держави», «цар», «господар дому», «пан» ¹. Адже вони міркують, ніби ці поняття відрізняються кількістю осіб, а не видом; приміром, господар — той, під чиєю владою небагато людей; у кого більше — той управитель; а хто має справу з іще більшою кількістю людей — це державець або цар; немовби ніякої відмінності не існує між великою сім’єю і невеликою державою. Вони ж запевняють, нібито державець і цар відрізняються один від одного тільки тим, що цар особисто керує усіма справами, а державець має владу обмежену і певною мірою підкоряється засадам відповідної науки — політики.

3. Одначе такі міркування хибні. Це стане зрозуміло, коли розглядати їх у засвоєний нами спосіб: тобто, як і в інших випадках, розчленовуючи ціле на прості складники (аж до найдрібніших частин), ми, розглядаючи, з чого складається держава, побачимо, в чому полягає відмінність між згаданими вище поняттями і чи можливо кожному з них дати наукове тлумачення.

Коли ж дехто хоче розглянути, яким чином утворюються предмети спочатку, — то найкраще починати розгляд так.

4. Перш за все, необхідність змушує сполучатися попарно тих, хто не може існувати одне без одного, — жінку й чоловіка, аби продовжити рід, і це сполучення — не від свідомого рішення, а зумовлюється природним прагненням, що притаманне й решті живих істот та рослин, — залишити після себе подібну істоту.

(Тому для самозбереження і об’єднуються) особа, що за своєю природою владарює, та особа, котра за своєю природою підвладна. Перша завдяки своїм розумовим властивостям здатна передбачати, і тому вона вже з огляду на свою природу є істотою, що владарює і панує; друга, оскільки здатна працювати лише фізично, — /16/ _1252б особа підвладна і раб. Тому і панові, й рабові корисне одне й те саме.

5. Але за природою жінка і раб — дві різні істоти. Адже природа робить зовсім не так, як ковалі, що в жалюгідний спосіб виготовляють «дельфійський ніж» ²; навпаки, у природі кожен предмет має своє певне призначення. Так, усякий інструмент буде найкращим тоді, коли виконуватиме не багато робіт, а тільки одну. Зрештою, у варварів жінка й раб перебувають в однаковому становищі. Причина цього та, що у них немає чинника, призначеного за своєю природою для панування. У них буває тільки одна форма об’єднання — між рабом і рабинею. Тому поети кажуть: «Над варварами грекам панувати належить ³; за своєю природою варвар і раб означають одне й те саме.

6. Отже, з перших двох форм об’єднання виходить головна (форма) — сім’я. І мав слушність Гесіод, кажучи: «Найперше дім, і дружина, і бик-землеорач» ⁴; у бідняків бик заміняв домашнього раба. Отже, і об’єднання, що виникло у природний спосіб для задоволення щоденних потреб, є сім’я; про членів такої сім’ї Харонд каже, що вони їдять з одного казана, а Епіменід називає їх їдцями з одного димаря.

7. Об’єднання ж, що складається з більшої кількості сімей і задовольняє не тимчасові потреби, — поселення. Тому найбільшою мірою природно, що поселення можна вважати за колонію сім’ї; дехто й називає членів того самого дому «молочними братами», «синами» і «внуками». Ось чому в грецьких поселеннях спочатку управляли царі (тепер таке ще спостерігається в негрецьких народів). Адже вони утворилися, оскільки визнали над собою царську владу: бо в кожній сім’ї повелося, що царем ставав старший син. І в колоніях-поселеннях дотримувались того ж порядку, в силу кровних зв’язків між їхніми членами. Саме про це й мовить Гомер: «Править кожен дружиною і дітьми» ⁵, — бо вони жили розпорошено, як, зрештою, жили люди в найдавніші часи. І про богів говорять, нібито вони мають царя; бо людьми — почасти нині, а почасти і в найдавніші часи — управляли царі, і як люди уподібнюють зовнішній вигляд до свого, достоту так вони поширили уявлення і на спосіб їхнього життя.

8. Об’єднання, складене з більшої кількості поселень, є вже довершена держава, яка, так би мовити, досягла повною мірою самодостатнього стану й виникла для задоволення життєвих потреб, але існує заради досягнення впорядкованого життя. Звідси випливає, що всяка держава, як і первинні об’єднання, — природне утворення: вона є їхнім завершенням, тобто завершення — це є природа. Адже ми називаємо природою кожен об’єкт: візьмімо, наприклад, природу людини, коня, сім’ї — той їхній стан, що утворюється при завершенні їхнього розвитку. Більше того: /17/ _1253а досягнення кінцевої мети означає найвище завершення, а самодостатнє існування є і завершенням, і найкращим станом.

9. Звідси видно, що держава належить до того, що існує за природою, і що людина (за своєю природою) є істота політична. А хто в силу своєї природи, не внаслідок певних обставин, живе поза державою, — той в розумовому відношенні надлюдина, або нелюд: його і Гомер ⁶ всіляко лає, кажучи: «Без роду, без племені, поза законом, без вогнища», — така людина за своєю природою охоплена бажанням воювати.

10. Те, що людина є істота політична більшою мірою, ніж бджоли і всякого роду стадні тварини, видно з такого. Природа, як ми твердимо, нічого не робить даремно; тим часом з-поміж усіх живих істот тільки людина має здатність говорити. Адже голос передає смуток і радість, тому він притаманний і решті живих істот (оскільки їхні природні властивості розвинуті до такої міри, аби відчувати радість і смуток та передавати ці відчуття одне одному). Але мова здатна передавати як щось корисне, так і шкідливе, достоту як і те, що справедливе і несправедливе.

11. Ця властивість людей відрізняє їх від інших живих істот: тільки людина здатна сприймати такі поняття, як добро і зло, справедливість і несправедливість тощо. Сукупність усього цього і складає основу сім’ї та держави.

Держава порівняно із сім’єю та кожним з нас є первинною з природи, бо необхідно, аби ціле передувало частині. Коли, скажімо, знищити живу істоту в її цілому, і в неї не буде ніг, не буде рук, то залишиться тільки назва їх, достоту як ми кажемо «кам’яна рука»; бо й рука, відокремлена від тіла, буде сама такою кам’яною рукою. Всякий-бо предмет визначається дією, яку він чинить, та можливістю її здійснити; коли ці можливості втрачені, не можна говорити про предмет як такий: залишиться тільки його позначення.

12. Отже, держава існує з природи й, очевидно, з природи передує кожній людині; оскільки ж людина, опинившись у відмежованому стані, не є самодостатньою істотою, то вона так співвідноситься з державою, як усяка частка зі своїм цілим. Хто не здатен до об’єднання або, вважаючи себе істотою самодостатньою, не відчуває потреби ні в чому, не становить собою частини держави, — той є або тварина, або божество. Завдяки природі люди прагнуть до державного об’єднання. Перший, хто встановив такий порядок, учинив найбільше благо. Людина, котра досягла свого вивершення, — найдосконаліша з-поміж живих істот, і навпаки, людина, що живе поза законом і правом, — найгірша за всіх, бо несправедливість, що володіє зброєю, — найбільший тягар. /18/ Від природи людині дано в руки зброю — розсудливість і чеснотливість, але ними можна користуватися і противним чином. Тому нерозсудлива і нечеснотлива людина стає найнечестивішою і дикою істотою, маючи найниціші бажання в їжі і статевих зносинах. Поняття ж справедливості пов’язане з уявленням про державу, бо вона впорядковує засади політичного об’єднання. А правосуддя є мірилом справедливості.

II. 1. З’ясувавши, з яких частин складається держава, ми повинні насамперед сказати про утворення сім’ї, бо кожна держава складається з окремих сімей. Сім’я, своєю чергою, складається з частин, сукупність яких становить її організацію. Повноцінна сім’я складається з двох частин: рабів та вільних. Оскільки дослідження кожного складника треба починати з розгляду найдрібніших частин, його часток, а первісними і найдрібнішими частками сім’ї є господар і раб, чоловік і дружина, батько й діти, то слід розглянути кожен з цих трьох складників: що являє собою кожен з них і яким він має бути?

2. Отже, відносини між цими трьома парами складників можна схарактеризувати так: господар, раби; шлюбне співжиття чоловіка й дружини, — воно не має особливого терміна для свого позначення; і батьківське (ці відносини також не мають особливого позначення). Щоправда, існує ще один складник сім’ї, який, на думку декого, і є її організація. На думку ж інших, він — її найголовніша частина. Маю на увазі те, що стосується способу нагромадження; в чому його суть — про це піде мова далі.

Передовсім розгляньмо зв’язок господар — раб, у чому полягає необхідність таких взаємин. І побачимо, чи зможемо ми, розкриваючи це питання, дійти правильнішої точки зору порівняно з тими, які маємо.

3. Адже, на думку одних, влада господаря над рабом є ніби наукою, як, зрештою, і владне порядкування в сім’ї, і державна, й царська влада, — про що згадано вже раніше. На думку інших, навпаки, сама влада господаря над рабом протиприродна; бо за природою не існує ніяких відмінностей, тільки згідно із законом один — раб, другий — вільний. Тому й влада господаря над рабом, ґрунтуючись на сваволі, несправедлива.

4. Отже, власність є частина дому і придбане — частина домашнього господарства. Адже без найнеобхідніших предметів неможливо не тільки добре жити, але й жити взагалі. Як у всіх ремеслах конче необхідно, щоб були господарчі знаряддя, аби певну роботу довести до кінця. Так і в сімейній справі. Одні з цих інструментів неживі, інші — живі (приміром, для капітана /19/ корабля кермо — неживе знаряддя, стерновий — живе), тому що в мистецтвах ремісник виконує роль знаряддя. Ось чому придбання власності для господаря дому є немовби знаряддям для його існування. І воно (придбання) вимагає багато інструментів, причому раб — чиясь жива власність, достоту мов ремісник, що стоїть попереду всяких інструментів.

5. Коли б кожне знаряддя могло саме виконувати притаманну йому роботу за наказом чи навіть помахом господаря, немов ті статуї Дедала або триніжки Гефеста, про що поет мовить, ніби вони «зі своєї волі приходили на зібрання богів» ⁷; коли б ткацькі човники самі ткали, а плектри ⁸ самі грали на кіфарі, — тоді будівничим не потрібні були б робітники, господарям — раби.

_1254а Отже, знаряддя призначені для продуктивної діяльності, а власність — знаряддя активної діяльності. Користуючись-бо ткацьким човником, ми отримуємо дещо інше, що йде всупереч його застосуванню. Тоді як одяг і ложе є тільки предметами користування. 6. З огляду ж на особливі відмінності між виробничою та активною діяльністю, потрібні, відповідно, й різні інструменти для одного й другого. Певна річ, життя — активна форма діяльності, а не виробнича. Отож раб служить тому, що належить до діяльності активної. «Власність» називають у тому ж сенсі, що й «частина». Частина ж не є лише частиною чогось іншого, вона — просте поєднання з цим іншим. Звідси, господар дому є тільки власником раба, але не належить йому. А раб — не лише раб господаря, а повністю належить йому.

7. Із сказаного зрозуміло, хто такий раб за своєю природою і за своїм призначенням. Хто природно не належить самому собі, а іншій людині — він, хоч і людина, однак за своєю природою раб. Людина ж належить іншій, якщо вона, залишаючись людиною, стає власністю; і вона, як власність, існуючи відокремлено, є діяльним засобом.

Отже, слід розглянути, чи може бути такою людина за своєю природою, тобто рабом, і чи є це щастям, справедливістю, коли дехто перебуває у становищі раба, чи ні. Але всяке рабство суперечить природі.

8. Неважко з’ясувати це питання з допомогою суджень і дійти певного висновку, ґрунтуючись на фактичних даних. Адже панування і підлеглість не тільки необхідні, а й корисні, і вже від самого народження деякі істоти мають відмінності: одні призначені для панування, інші — для покори. 1 що досконаліша влада, то краща форма взаємостосунків між нею та підлеглими; скажімо, влада над людиною досконаліша, ніж над твариною. Адже, що вміліший ремісник, то краще виконується робота; так само, /20/ коли один керує, а другий виконує вказівки, то робота матиме певний результат.

9. Адже в усьому, що становить єдине ціле, утворене з кількох частин, нерозривно зв’язаних між собою або роз’єднаних, — в усьому цьому чітко вирізняються два первні: влади й підлеглості. Це — загальний закон природи: він присутній у всіх живих істотах. Навіть у неживих предметах, от як у музичній гармонії, можна спостерігати певний принцип панування. Однак це питання вимагає окремого розгляду.

10. Жива істота складається насамперед з душі й тіла, одне з них за природою — владний початок, інше — підлеглий. А ще природу предмета необхідно розглядати в його первісному, а не зіпсутому стані. Тому й людину треба розглядати в її найкращому фізичному і психічному стані, аби добре зрозуміти наше твердження. Адже в розбещених або схильних до зіпсутостей людей _1254в (ми бачимо це) тіло панує над душею, тобто вони поводяться гидко і протиприродно.

11. Отже, згідно з нашим твердженням, у всякій живій істоті можна спостерегти владу пана і владу політичну. Душа владарює у тілі як пан, а розум над нашими бажаннями — як державець. Звідси зрозуміло, наскільки природно й корисно для тіла перебувати під владою душі, а бажанням, що піддаються збуренням, — під владою розуму. Коли ж буває навпаки або встановлюється рівновага між ними, — людині заподіюється шкода.

12. Достеменно так можна говорити і про людей, і про живих істот. Скажімо, домашні тварини за своєю природою кращі, ніж дикі. І для них усіх краще перебувати під владою людини. Завдяки цьому вони мають дещо від блага. Так само й чоловік стосовно жінки: перший за своєю природою стоїть вище, друга — нижче, і тому він панує, а вона перебуває в стані підлеглості.

13. Такий самий спосіб стосунків мусить панувати й між усіма людьми. Отже, всі, хто відрізняється від інших людей такою мірою, якою душа відрізняється від тіла, а людина від тварини (сюди належать ті, чия діяльність пов’язана з фізичною працею, і це найкраще, що вони можуть робити), — такі люди за своєю природою раби; для них, як і для вказаних вище живих істот, найкраще існування — бути під чиєюсь владою. Адже раб за природою — той, хто може належати іншому, тому він і належить іншому. І ті, в кого вистачає розсудливості розуміти чиїсь накази, але хто не здатен наказувати іншим живим істотам, — ті неспроможні осягнути веління розуму, а коряться почуттям. /21/

14. І користь, яку дають домашні тварини, мало чим відрізняється від користі, яку дають раби: і ті, й ті своїми фізичними силами допомагають задовольнити наші повсякденні потреби.

Природа прагне, аби і в фізичному відношенні вільні люди відрізнялись від рабів; в останніх-бо тіло велике за розмірами, придатне для виконання необхідних робіт, пов’язаних з фізичною силою; вільні люди тримаються пряміше і не здатні до таких робіт. Вони здатні саме до політичного життя, яке в них ділиться на діяльність воєнного і мирного часу. Трапляється й навпаки: одні мають лише тіло, притаманне вільним, а інші — душу.

15. А втім, зрозуміло, що коли б людина вирізнялася своїм тілом такою мірою, якою вирізняються зображення богів, то про всіх людей, котрі не мають статури, сказали б, що вони гідні бути їхніми рабами. Коли це справедливо з огляду на фізичну природу _1255а людей, то ще справедливіше вважати, що таке розмежування має місце і в їхній психічній природі; але красу душі не так легко побачити, як красу тіла. У всякому разі, зрозуміло, що одні люди за природою вільні, інші — раби, і для них таке становище корисне й справедливе.

16. Та неважко побачити, що мають певну слушність і ті, хто стверджує протилежне. Справді, поняття «рабство» і «раб» вживаються у подвійному розумінні: раби і рабство бувають згідно із законом. Закон — немовби згода, відповідно до якої захоплене на війні вважають власністю тих, хто заволодів ним. А втім, багато хто відносить це право до тих протизаконів, які інколи проголошують оратори: було б жорстоко, коли б людина, вирізняючись тілесною дужістю і здатністю до насильства, вважала захопленого силоміць за раба і підвладного собі. Та все ж одні дотримуються такої думки, інші — ні. Існують розбіжності в цьому питанні навіть серед мудреців.

17. Причиною розбіжностей і суперечок у цьому питанні є те, що й чеснотливість, маючи відповідні засоби, може чинити насильство; завжди-бо чиясь перевага полягає у мірі певного блага, тому й насильство, здається, має щось від доброчинності. Отже, сперечатися можна тільки щодо поняття «справедливість». На думку одних, із справедливістю пов’язана доброзичливість до решти людей. На думку інших, справедливість полягає в пануванні дужчої людини.

18. Коли ж розглянути кожне з цих тверджень окремо, пересвідчимось, що жодне з них не має ні безперечності, ні переконливості і що тільки чеснотливість, як найкраще з-поміж усього, повинна бути при владі й панувати. Декотрі, спираючись, як /22/ вони гадають, на певну засаду справедливості, оскільки закон означає справедливе, вважають, нібито рабство, яке виникає внаслідок війни, — справедливе. Однак і заперечують це. Справді, виявляється, що принцип війни несправедливий; нікому ж не спадає на думку твердити, ніби той, хто не заслуговує бути рабом, мусить ним бути. А то може трапитись так, що людина найшляхетнішого походження, захоплена в полон і продана в рабство, стане рабом, і її нащадки теж успадкують цей стан. Тому вони (дотримуючись такої думки) не хочуть називати їх рабами, а називають так тільки варварів. Однак, стверджуючи це, вони, як було сказано на початку, не шукають чогось іншого, а тільки рабів за природою. Отже, необхідно погодитися з тим, що одні люди скрізь раби, інші ж ніде не бувають такими.

19. Точнісінько так і щодо питання про шляхетне походження. Вони вважають себе шляхетними не тільки вдома, а й скрізь, варвари ж шляхетні тільки на своїй землі; тобто в їхньому розумінні шляхетний стан теж буває різним: для одних він безумовний, для інших — — не безумовний. В такому ж розумінні Єлена у Феодекта заявляє: «Мене, чиї предки з обох колін — божественні, хто посміє назвати рабинею?» ⁹ Стверджуючи таке, вони тільки завдяки _1255в ознакам «чеснотливість» і «розбещеність» розрізняють людей рабського й вільного походження, шляхетного й нешляхетного стану. Вони вважають, нібито, як від людини народжується людина, а від тварини — тварина, так і від чеснотливих батьків — чеснотливі діти. Природа, зрештою, теж прагне до цього, але часто їй не вдається так зробити.

20. Таким чином, із сказаного зрозуміло, що сумніви в цьому питанні (про природу рабства) небезпідставні: з одного боку, одні за своєю природою — не раби, інші — не вільні; з другого ж боку, оскільки така відмінність існує, — одним корисно й справедливо бути рабами, іншим — вільними. Отже, одним за природою належить панувати, іншим — коритися, і саме тому, хто наділений від природи владою — призначений бути паном. Однак погана влада не дає користі ні тим, ні тим. Бо все, що корисне цілому, корисне й для частини; все, що корисне для тіла, корисне й для душі. А раб — це ніби певна, хоч і жива, частина пана, хоч і відокремлена, але частина його тіла.

21. Тому між паном і рабом мають бути дружні стосунки, бо так закладено від природи. В тих же, хто у цій справі спирається на закон і насильство, відбувається зовсім навпаки.

З цього видно, що влада господаря дому і державця — не однакові поняття, зрештою, як і всі види влади. Адже влада над вільними за своєю природою — одне, влада над рабами — інше. /23/ Влада господаря у сім’ї — влада однієї людини, монархія. Адже у всякій сім’ї управляє одна людина (монархічно). Влада державця — це влада над вільними й рівними.

22. Господарем дому називають не за знання, а за природні властивості. Достоту так можна говорити і про раба, і про вільного. Щоправда, наука про вільних та рабів існує. Науку про рабство можна уявити на прикладі із Сиракузами, де один знаменитий вчений викладав її. За відповідну платню він навчав хлопців-рабів, як виконувати домашні роботи, скажімо, кухонні справи та інші необхідні роботи. Адже вони теж бувають різними, як, зрештою, різняться раб від раба, господар від господаря, про що каже одне прислів’я: «Рабові — рабське, а панові — панське».

23. Отже, всі такі науки — рабські. Наука ж про владу господаря дому — як користуватися рабом. Бо поняття «господар» не означає володіння рабами, а вміння користуватися ними. Ця наука не містить нічого великого і преславного; бо вміння раба виконувати накази означає вміння пана віддавати ці накази. У випадку, якщо господар, маючи можливість, уникає цих турбот, його обов’язки бере на себе управитель. А сам пан займається політичними справами або філософією. Щодо науки про придбання рабів, то вона, на відміну від інших, згаданих вище, є наукою про війну чи полювання (наскільки це справедливо). Ось такі наші міркування про господаря і раба.

_1256а III. 1. Отже, розгляньмо питання про власність взагалі й про її набуття, зважаючи на те, що раб теж є частиною власності. Для цього скористаймося прийнятим раніше способом розгляду. У декого одразу ж можуть виникнути сумніви, чи наука про набуття власності однакова з наукою про господарство, чи вона частина цієї науки? Чи, може, підпорядкована їй? Коли так, то чи в такому розумінні, як ткацький човник стосується ткацтва, а мистецтво виплавлення бронзи — скульптури? Одначе два останні види діяльності не однакові у своєму підпорядкованому відношенні: перше ремесло дає знаряддя, друге — матеріал, тобто маю на увазі допоміжний матеріал, завдяки чому роботу доводять до кінця; приміром, для ткача матеріалом є вовна, для скульптора — бронза.

2. Зрозуміло, що наука про набуття власності не подібна до науки про домашнє господарство. Адже в одному випадку мова йде про придбання засобів, а в іншому — про користування ними. Справді, до чого ж тоді можна віднести вміння користування всім, що є вдома, як не до науки про домашнє господарство? Але виникає сумнів: чи мистецтво нагромадження майна — частина науки про домашнє господарство чи певна окрема галузь знань? /24/ Звичайно, дбайливий господар, володіючи мистецтвом, може побачити, звідки береться у нього майно і власність, і дійти висновку, що воно охоплює чимало галузей. Візьмімо для прикладу науку про землеробство. Що це — частина науки про домашнє господарство, чи певна особлива, чи окрема галузь знань? І взагалі це стосується будь-якого виду діяльності, що забезпечує людину засобами існування.

3. Адже існує багато видів їжі. Тому як тварини, так і люди ведуть різноманітний спосіб життя. Зрештою, без їжі існування неможливе, тому різноманітність їжі зумовлює і різноманітний спосіб життя тварин. Так, одні з них живуть стадами. Інші — розпорошено, в залежності від того, яким чином можна роздобувати їжу. Одні з них — травоїдні, інші — всеїдні. Оскільки ж однакова їжа не всім припадає до смаку, але одним тваринам — одна, іншим — друга, то через це у них відмінний спосіб життя.

4. Те ж саме спостерігаємо і в людей. Спосіб життя в них також різноманітний. Так, найлінивіші з них живуть як кочовики, споживаючи м’ясо домашніх тварин, не докладаючи для цього ні праці, ні зусиль. Оскільки тваринам необхідно змінювати пасовища, то люди теж мусять переходити з місця на місце, немовби обробляючи якесь незаймане поле. Інші живуть з мисливства. І способи полювання, аби спіймати здобич, також різні: одні грабують, другі займаються рибальством, живучи біля озер, боліт, річок чи морів, треті ж полюють птахів або диких звірів. Проте найбільша частина людей користується плодами, що дає земля, а не ліс.

5. Ось такі є способи життя, з допомогою яких людина роздобуває _1256в для себе продукти безпосередньо природним чином, не вдаючись до обміну чи торгівлі: кочівництво, землеробство, грабунок, рибальство, мисливство. Є люди, що живуть у достатку, поєднуючи всякі заняття, завдяки чому забезпечують себе вдосталь різноманітними продуктами. Приміром, одні люди бувають і кочовиками, і розбійниками, інші ж землеробами й мисливцями. Так само чинить і решта людей: вони живуть так, як їх змушують до цього власні потреби.

6. Отже, такі засоби до існування, здається, природа сама дала як людям, так і тваринам, — одразу ж після їхнього народження і коли вони досягнуть зрілого віку. Деякі тварини, народжуючи потомство, забезпечують його такою кількістю їжі, щоб вистачило, поки вони стануть спроможними добувати їжу самі. Такими, скажімо, є ті, що виводять черв’яків або кладуть яйця. Всі ж ссавці до певного часу мають поживу в собі, а саме те, що ми називаємо молоком. /25/

7. Так само можна думати, що й рослини існують на користь тваринам, а останні на користь людини. Домашні тварини необхідні для використання їх у господарстві, а також для їжі. Дикі ж тварини, хай не всі, але більшість із них, дають людині їжу, а також матеріал для виготовлення одягу та інших необхідних речей. Тож, оскільки природа нічого не робить незавершеним, а з певною метою, то треба визнати, що вона створила все це для людей.

8. Тому-то і військове мистецтво є певною мірою природним засобом набуття власності, бо це та частина військового мистецтва, яка має на меті полювання: полювати ж треба як на тварин, так і на тих людей, що від народження повинні коритися, але не бажають чинити послух. Війна проти них вважається справедливою.

Отже, один з видів мистецтва набування є за своєю природою частиною науки про домашнє господарство. І він існує або сам по собі, або своїм існуванням завдячує даній науці. Мова йде про нагромадження засобів, необхідних для життя і корисних для державного чи домашнього об’єднання.

9. І, мабуть, істинне багатство складається із цих засобів. Щоправда, міра володіння власністю, що необхідна для забезпечення добробуту, не безмежна. Про це мовить Солон у своєму вірші: «Люди не знають певної межі в багатстві» ¹⁰. Звичайно ж, ця межа існує в інших мистецтвах: жодне із знарядь в усякому мистецтві не є безмежним у своєму обсягу та розмірах. Багатство саме і є сукупність знарядь економічних та політичних. Отже, із цього видно, у якому відношенні і з якої причини мистецтво набуття за своєю природою належить до царини діяльності господаря і державного мужа.

10. Існує ще один вид мистецтва набуття, яке здебільшого слушно називають мистецтвом наживати статок, з чим і пов’язане _1257а уявлення, нібито багатство і нажива не мають ніяких меж. І багато хто вважає, що мистецтво наживання, через близькість до мистецтва набуття, однакове з ним; насправді ж вони і не однакові, і не дуже віддалені. Мистецтво набуття вважається природним, мистецтво ж наживання статку не є таким, а виникає радше завдяки досвіду та впровадженню технічних засобів.

11. Розглядаючи це мистецтво, ми виходимо з такого міркування: користування усяким предметом буває двояким; в обох випадках користуються певним реальним предметом, але по-різному; в одному випадку предмет використовують з притаманною, в другому — з непритаманною йому метою призначення; скажімо, взуття використовують для того, щоб надівати на ноги, /26/ і для продажу та обміну. В обох випадках взуття є об’єктом користування: бо коли хтось продає взуття тим, хто його потребує, за гроші чи робить обмін на харчові продукти, він користується взуттям як таким, але не з притаманним йому призначенням, адже взуття виготовлене не для обміну. Так можна розглядати й решту предметів, — усі вони можуть бути предметами обміну. Первісний розвиток мінової торгівлі був обумовлений природними причинами, оскільки одні люди володіють необхідними предметами в більшій кількості, другі — в меншій.

12. Відтак зрозуміло, що дрібна торгівля за своєю природою не є тим, що належить до мистецтва наживати статки, бо спочатку обмін здійснювався тільки для забезпечення себе предметами першої необхідності.

Отже, зрозуміло, що на першій стадії розвитку суспільства, тобто сім’ї, не було ніякої необхідності в обміні. Він став конче потрібним відтоді, як суспільні зв’язки почали дедалі поглиблюватись. Справді, у первісній сім’ї все було спільним; коли ж вона розділилась на багато сімей, то члени їх стали відчувати гостру нестачу в багатьох предметах, і тому виникла необхідність в обміні. Такий спосіб взаємного обміну ще й досі існує в багатьох варварських народів, які обмінюються необхідними для них предметами.

Ширшого обміну вони не роблять, але, скажімо, обмінюють вино на хліб і навпаки тощо.

13. Отже, така мінова торгівля не суперечить природі, однак не належить до мистецтва наживати статки, оскільки її мета — задовольнити нестачу у звичайних потребах.

Але з цієї мінової торгівлі цілком логічно виникає і мистецтво наживати статки. З огляду на те, як відбувалися зміни у відносинах взаємодопомоги завдяки ввезенню тих предметів, що були в надлишку, — виникла неминуча потреба у монеті, оскільки далеко не кожен предмет першої необхідності зручно було перевозити з одного місця в інше.

14. І тому, аби проводити взаємний обмін, дійшли згоди давати й отримувати таке, що, маючи цінність само по собі, було б зручним у справі обміну для життєвих потреб, — наприклад, залізо, срібло чи щось подібне. Спочатку встановили у загальних рисах розміри й вагу таких предметів, а потім, щоб звільнитися від постійного зважування і вимірювання, стали позначати їх особливим знаком, який засвідчував їхню вартість.

_1257в 15. Отже, коли з необхідності, пов’язаної з обміном, було винайдено гроші, з’явився інший вид мистецтва наживати статки, а саме — мінова торгівля. Спочатку вона велась, далебі, просто, згодом же, завдяки набутому досвідові, удосконалилась. Причому /27/ головна увага зверталася на те, з яких джерел і яким чином торгівля могла б дати якнайбільший прибуток. Через це й склалось уявлення, нібито гроші — головне джерело для наживання статку і що, мовляв, необхідно дослідити те джерело, звідки можна роздобути якнайбільше грошей. В цьому розумінні мистецтво наживати статки розглядається як мистецтво досягати багатства через гроші.

16. Бо під багатством здебільшого й розуміють велику кількість грошей, завдяки яким (що й розглядається з такого погляду) наживають статки і ведуть торгівлю. І навпаки, інколи гроші видаються людям за непотріб, за умовну річ, зовсім неприродну, бо, коли замінити їх, вони втрачають усяку вартість чи користь у повсякденному вжитку, і в такому разі навіть заможна людина, маючи їх досить, не може купити собі бодай найнеобхідніше для прожиття.

І тоді можна твердити, що таке багатство позбавлене усякого смислу, а людина, маючи надмір грошей, може померти з голоду, як це описується в легенді про Мідаса, у котрого внаслідок ненаситних бажань усе, до чого він торкався, перетворювалося на золото.

17. З огляду на це, правильно мислять ті вчені, котрі вважають багатство та наживання статку різними поняттями. Справді, це різні речі. Мистецтво наживати статки належить до науки про домашнє господарство. Багатство залежить від такої торгівлі, яка дає змогу накопичувати добро, і не будь-як, а тільки через обмін на гроші. І, мабуть, торгівля пов’язана саме з грошовими знаками, що є першою і кінцевою метою всякого обміну. І таке багатство — те, що виникає від наживання статку, — справді не має меж.

Скажімо, як медицина має безмежну мету — цілковите здоров’я людини, так і будь-який з видів мистецтва не знає меж у своїй кінцевій меті і для цього напружує всі свої сили; але ті засоби, що ведуть до мети, не безмежні, бо мета і є крайньою позначкою для всякого мистецтва. Так треба розуміти і наживання статку, яке ніколи не буває обмеженим у досягненні мети, бо кінцевою метою тут є безмежне багатство та володіння грішми.

18. Однак у домашньому господарстві, не в справі наживання статку, межа існує, бо в ньому немає необхідності нагромаджувати гроші. І хоча здається, що всяке багатство мало б обмежуватися необхідністю, та насправді відбувається саме навпаки: усі, хто прагне грошей, намагаються збільшити свій статок до безмежності.

Причиною цього є їхня близькість (тобто господарства і наживання статку): і в тій, і в тій царині предметом використання, /28/ щоправда, у різний спосіб, є власність. В одному випадку безмежне збільшення рухомого майна не є метою, в другому таке збільшення — єдина мета. І тому дехто схильний вважати збільшення майна необхідним для домашнього господарства і наполягає, що треба або зберігати наявні грошові капітали, або збільшувати їх до безмежності.

19. Причиною такого ставлення (до грошей) є прагнення до _1258а життя, але не до щасливого. Оскільки ж бажання жити не має меж, то й прагнення оволодіти засобами, які задовольняють це бажання, також безмежне. Навіть люди, котрі прагнуть до щасливого життя, шукають того, що дає їм фізичну насолоду. Оскільки ж цього, як вони вважають, можна досягти через засоби власності, всі їхні зусилля спрямовуються саме на придбання власності. Ось так і набув розвитку другий вид мистецтва наживати статки. Оскільки ж фізичних утіх існує донесхочу, то люди з такими нахилами шукають засобів, які давали б їм можливість задовольнити цей надмір утіх. 1 коли люди не в змозі досягти своєї мети через наживання статку, вони намагаються це зробити в інший спосіб, використовуючи всі свої можливості, навіть усупереч природі.

20. Так, приміром, хоробрість полягає у відвазі, а не в наживанні статку. Достоту так військове мистецтво чи медицина полягають не в наживі, а перше — у здобутті перемоги, друге — в піклуванні про здоров’я. Однак люди, про котрих йшлося вище, спрямовують всі свої зусилля задля наживи, що є для них кінцевою метою, заради чого вони готові на все.

Саме про таке мистецтво наживати статки, що не є необхідним, я й вирішив сказати, тобто з’ясувати його суть і ті причини, через які ми вдаємося до нього. Також і вказав на відмінності між необхідним наживанням статку і таким, що не є необхідністю. Необхідне заняття належить до домашнього господарства, воно природне, спрямоване на добування життєвих засобів і не безкінечне (як те заняття — не необхідне), а має свої межі.

21. Відтак стає зрозумілою відповідь на поставлене раніше запитання: чи належить до царини діяльності господаря або державця заняття наживати статки, чи ні? Щоправда, треба зважати, що таке заняття немовби існує наперед: адже держава не створює людей, а бере їх такими, як створено природою. Достоту так і природа дає людині необхідні продукти, оскільки їх дають земля, море тощо; і правильно порядкувати усім цим входить в обов’язки господаря дому. /29/

Так, ткацтво має на меті не виготовлення вовни, а її використання, тобто вміння розпізнати ¹¹, яка вовна якісна і придатна, яка ж неякісна й негодяща.

22. Однак у декого виникає сумнів: чому те заняття, що стосується наживання статків, — частина домашнього господарства, а медицина ні? Адже здоров’я так само необхідне для членів сім’ї, як і засоби чи інші життєві потреби. (Відповісти можна так): з одного боку, і господар, і правитель мусять піклуватися про здоров’я своїх підданих; з другого ж боку, ця справа — предмет не їхньої турботи, а лікаря. Достоту так і щодо грошей: в одних випадках турбота про грошові засоби — справа хазяїна, в інших ні, але це відіграє службову роль у господарстві. Здебільшого ж, як мовилося вище, вона повинна вважатись такою, що існує наперед від самої природи.

Адже природа турбується, щоб забезпечити продуктами харчування створену нею людину. І кожній породженій істоті вона підносить засоби існування. Тому й природним для всіх людей є прагнення наживати статки з усяких рослин і тварин.

23. Це заняття, як ми сказали, буває двояким: з одного боку, воно належить до торгівлі, з другого — до царини господарства; останнє обумовлене необхідністю й гідне похвали, торгівля ж, як діяльність, що виникла через необхідність взаємного обміну, — не природна й заслуговує на докір. Тому з цілковитою підставою _1258б до лихварства ставляться з ненавистю, бо воно робить гроші предметом власності, усуваючи таким чином їхнє призначення, задля чого їх було впроваджено. Адже мета грошових знаків — проводити обмін. Отримування ж відсотків призводить до збільшення грошей, тому й назва цього збільшення — приплід ¹²; достоту як діти схожі на своїх батьків, так і відсотки є грошові знаки, що походять від грошей. 1 тому таке наживання статку є в основному протиприродним.

IV. 1. Отже, змалювавши те, що стосувалося пізнання даного питання (наживання статку), достатньою мірою, треба визначити його корисні моменти. їх, зрештою, можна розглядати цілком довільно, оскільки застосування їх на практиці вимагає досвіду. До практичної сторони мистецтва наживати статки належить набуття досвіду у справі придбання самих предметів: які з них найкорисніші, де і в який спосіб їх можна роздобути. Скажімо, виникає питання: яку користь дають коні, бики, вівці та решта домашніх тварин? Так ось, тільки завдяки досвідові можна визначити, які з них найкорисніші, або побачити, які з них де водяться, адже одні з домашніх тварин народжуються в одних місцях, інші — в других. Така обізнаність конче потрібна і в землеробстві: /30/ яка земля родюча, яка — непридатна. Досвід необхідний також і в бджільництві, тваринництві, рибальстві тощо, бо й ці заняття дають користь і властиво становлять поняття «наживання статків».

2. Найзначнішим же видом діяльності, що має на меті обмін, є торгівля. Вона складається з трьох різновидів — морська, перевізна і дрібна торгівля, — які мають між собою відмінність: так, одна торгівля пов’язана з меншим ризиком, інша дає більший прибуток. Другим видом діяльності, що має на меті обмін, є віддавання грошей під відсотки, ще одним (видом) є віддавання своєї праці за платню. Це останнє має місце в ремісничих заняттях, бо люди, коли вони не придатні до певного ремесла, заробляють собі на прожиття лише фізичною працею. Є ще й інший вид наживання статку, проміжний між першими двома видами діяльності — природним і тим, що має на меті обмін. Він пов’язаний з усім тим, що стосується землі, що є в землі і що, не даючи плодів, усе-таки корисне, як, приміром, рубання лісу чи добування металів. Останнє охоплює багато гірничих галузей, бо гірські породи, що видобуваються з землі, дуже різноманітні.

3. Про кожен з цих видів у загальних рисах мовлено достатньо. Звичайно, корисно було б зупинитися детально з практичного погляду, проте, безперечно, ми завдали б собі зайвий тягар, викладаючи суть цих питань. З-поміж них найвипробуванішим видом діяльності є той, у якому найменше випадковості, а найжалюгіднішим — той, у якому найбільше терпить фізична природа людини; найбільш рабським — той, де вимагається тільки застосування фізичних сил, а найменш шляхетним — той, де найменше зважають на чеснотливість.

4. Існують і дослідження з цих питань: наприклад, твори Харета _1259а Пароського й Аполлодора Лемноського ¹³ про обробіток землі,

про родючі й неродючі ґрунти. Так само є твори й інших письменників, де розглядаються подібні питання. Кожен, хто цікавиться ними, може набути достатніх знань із цих досліджень. Треба також збирати докупи ті усні відомості, що розповідають, у який спосіб декотрі люди нажили собі статки. Все це стане у пригоді тим, хто прагне збільшити статок у господарстві.

5. От як ця розповідь про Фалеса Мілетського, де описується його мудрість. Отож йому докоряли за вбогість, мовляв, його розумування завдає тільки збитків і шкоди. А Фалес, передбачивши завдяки астрономічним спостереженням багатющий урожай оливок, (розповідають), ще до кінця зими ту невеличку суму грошей, яку зібрав, роздав власникам олійниць у Мілеті та Хіосі; законтрактував їх дешево, бо ніхто з ним не конкурував. Коли ж /31/ настав час збирання урожаю, раптово багато господарів почали шукати олійниці. Фалес тоді повіддавав їх на відкуп за бажану для себе ціну. Надбавши ж таким чином чимало грошей, Фалес довів друзям, що й філософи, коли захочуть, можуть розбагатіти, не докладаючи певних зусиль. Однак не в цьому полягають їхні турботи. Отже, кажуть, Фалес у такий спосіб засвідчив свою мудрість.

6. А ще універсальним методом нажити статок є те, коли хтось має змогу взяти у свої руки всю торгівлю. Завдяки такій обставині деякі держави, зважаючи на фінансову скруту, проводять свою грошову політику, зберігаючи монополію на всю торгівлю.

7. У Сицилії один спритник на віддані йому на ріст гроші скупив усе залізо з рудниками, а потім, коли туди з’явилися купці, спродував їм залізо як монополіст із невеликою націнкою, однак при цьому зумів на п’ятдесяти талантах заробити сто.

8. Діонісій ¹⁴, довідавшись про це, видав наказ, щоб він покинув Сиракузи (щоправда, з грішми, які було дозволено вивезти із собою). Бо той знайшов таке джерело прибутків, що шкодило Діонісієвим інтересам. Отже, той спритник побачив ¹⁵ те саме, що свого часу Фалес: обидва вони зуміли встановити монополію на продаж. Такі факти можуть стати у пригоді й політикам. Адже і держави, а ще більшою мірою сім’ї, маючи потребу в грошах, можуть скористатися таким способом. Тож у державі декотрі політичні діячі працюють тільки у цьому напрямку ¹⁶.

V. I. Отже, домашнє господарство, про що говорилося вище, складається з трьох частин: влади господаря над рабами; влади батька над дітьми; стосунків між чоловіком і дружиною. Причому влада над дружиною і дітьми існує як над вільними істотами; проте вона здійснюється різним чином.

_1259в 2. Влада чоловіка над дружиною схожа на владу державця (над громадянами), влада ж батька над дітьми — на владу царя над підданими. Чоловік за своєю природою — за винятком деяких природних відхилень — більш покликаний у керуванні, а людина зрілішого віку краще керуватиме, ніж молода й незріла.

3. В державних органах влади, коли відбувається заміщення посад, часто той, хто керує, замінюється тим, хто є підлеглим; звичайно, і ті, й інші прагнуть провести риску між собою та підлеглими і в зовнішньому вигляді, і в мові, і в знаках пошани. Як, зрештою, Амасіс у розповіді про свій умивальник ¹⁷. Подібним чином будуються стосунки між чоловіком і жінкою. Влада ж батька над дітьми подібна до царської (над його підлеглими): батько панує над дітьми і через любов до них, і внаслідок того, що старший від них за віком. А саме таким видом влади і є царська. Тому добре сказав Гомер ¹⁸ про Зевса, назвавши його «батьком людей і богів», царем усіх. За своєю природою цар повинен /32/ відрізнятися від решти людей, хоча й одного з ним роду. Подібним же чином мають будуватися стосунки між старшими і молодшими, батьками й дітьми.

Зрозуміло також, що в господарстві треба більше турботи виявляти до людей, ніж до бездушної власності, піклуватися більше про чесноти перших, ніж про примноження останньої, — ми називаємо це багатством, — дбати більше про вільних людей, ніж про рабів. Виникають, однак, сумніви, коли питання стосується рабів: чи є взагалі у раба певна відмітна чеснота, окрім його здатності виконувати фізичну роботу і службові обов’язки? Мова про те, чи наділений раб такими чеснотами, як скромність, хоробрість, справедливість тощо? Чи він здатен тільки до фізичної праці? Відповідь може бути ствердною і заперечною. Коли (сказати) «так», то чим тоді раб відрізняється від вільного? Коли «ні», — така думка вважатиметься безглуздою, адже раби — люди, наділені мисленням.

4. Майже таке питання виникає, коли розглядати, чи притаманні чесноти жінці й дитині? Чи повинна жінка бути скромною, мужньою і справедливою? Чи буде хлопчик свавільним, чи скромним? І, виходячи із загальних понять, треба розглянути це питання щодо владної істоти і щодо підлеглої (за природою): однакові у них чесноти чи ні? Бо, коли обом істотам властиві однакові чесноти, чому тоді один має панувати, а другий коритися? І ця відмінність не може бути більшою чи меншою, виходячи з різного рівня їхньої досконалості, оскільки поняття «панувати» й «коритися» мають видову відмінність, а не кількісну.

5. Бо ж хіба не дивно, коли один повеліває, а другий чинить послух? 1 коли особа, повеліваючи, не буде скромною і справедливою, яким чином вона пануватиме як слід? Достеменно так, коли підлеглий не матиме відповідних якостей, як він справно _1260а виконуватиме свої обов’язки? Свавільна й нерішуча людина нічого ж не зробить як слід. Отже, зрозуміло, що і владар, і підлеглий повинні мати чесноти, але відмінні, як, скажімо, відрізняються між собою особи, що за своєю природою панують, і ті, хто чинить послух.

А такі відмінності проглядають у самій психіці цих осіб, бо саме в ній закладено засади: одне від природи владне, друге — підвладне. Можна твердити, що кожна із засад має свої чесноти, вважаймо, розумні й нерозумні.

6. Зрозуміло також, що таке співвідношення наявне і в решті форм людських стосунків. Однак найвиразніше воно проступає саме в цьому типі відносин: влада — підлеглість. Вільна людина застосовує свою владу над рабом інакше, ніж це робить чоловік над жінкою, батько над дітьми. В усіх них є психічні властивості (розумні й нерозумні), однак відмінні між собою. Так, рабові /33/ взагалі не притаманно міркувати, жінці ж притаманно, але така здатність не знаходить застосування. У дитини здатність міркувати ще не розвинута.

7. Таке співвідношення треба припускати і в етичних стосунках: треба вважати, що вони притаманні всім істотам, але не однаковою мірою, а так, як це необхідно для кожної людини. Звідси висновок: той, хто панує, повинен володіти досконалими моральними чеснотами, — бо йому необхідно керувати, а розум означає керувати й старшинувати. Решті людей притаманні етичні чесноти, кожній відповідною для неї мірою.

8. Тому зрозуміло, що моральні чесноти притаманні всім, як і було сказано вище. Але, приміром, скромність, хоробрість і справедливість притаманні чоловікові й жінці не однаковою, як вважав Сократ, а різною мірою. Отож хоробрість, притаманна начальникові, — одна річ, а хоробрість, притаманна підлеглому, — інша. Те ж саме можна говорити й про решту чеснот. Це видно, коли розглянути питання докладніше. Адже хибно міркують ті, хто вважає, виходячи із загального погляду, нібито гарний настрій чи правильний спосіб дій самі по собі вже є чеснотами. Правильніший погляд у тих, хто, як Горгій, розчленовує чесноти й визначає кожну з них окремо. І те, що сказав поет: «Мовчання жінку прикрашає» ¹⁹, — можна віднести до всіх жінок, але не до чоловіків.

9. Далі: оскільки дитина незріла, зрозуміло, що її чеснотливість не самодостатня. В цьому ж розумінні можна говорити й про чеснотливість раба щодо його господаря.

Ми з’ясували, що раб буває корисним у необхідних справах. Отже, він має потребу в чеснотах невеликою мірою, аби його свавільність чи млявість не виявлялись у роботі, яку він виконує.

10. У декого може виникнути питання, чи доречно буде говорити так і про ремісників, тобто чи вони теж повинні мати чесноти, бо ж часто у них через їхню свавільність не все гаразд із роботою. Чи тут ідеться про зовсім інше? Адже раб проводить час у постійному спілкуванні з нами, ремісник же тримається осторонь, тож йому належить мати чеснотливість більшою мірою, і то настільки, наскільки праця ремісника стоїть вище рабської. Щоправда, ремісник із малоповажним заняттям нагадує певною мірою раба. Однак (треба зауважити) раб є таким за своєю природою, а швець або інший ремісник ні в якому разі таким не є. Отже, зрозуміло, що господареві треба заохочувати раба до вияву чеснотливості, хоч навчити цьому раба не входить в обов’язки пана. Але неправильно міркують ті, хто має раба за ніщо: мовляв, йому досить самих наказів. Це далебі не так: раб, більше ніж дитина, потребує постійних напучень. І ставитись до них треба саме так. /34/

Отже, ми чітко визначили питання про стосунки між чоловіком і жінкою, батьком і дітьми, про чесноти, про їхнє співвідношення, про те, що правильно й неправильно, і як треба чинити одне (благо), а другого (зла) уникати. Всі ці питання безпосередньо зачіпають науку про державу.

12. Оскільки всяке домашнє об’єднання є частиною держави, а ці зв’язки — частина дому, то чеснотливість (їх усіх, взятих в сукупності) неминуче належить до цілого, тому необхідно встановити (правильні) закони й щодо дітей та жінок, які теж належать до держави. Коли ж державний устрій впорядковано правильно, то зазвичай і закони стосовно дітей та жінок правильні. В усякому разі, треба подбати про те, аби вони відповідали правильним засадам, адже жінки у державі становлять її половину (з-поміж числа вільнонароджених), а з дітей у майбутньому виростуть ті, хто управлятиме державою. Оскільки визначення про рабів було вже дано, то про решту (груп населення) піде мова в інших книгах, — наразі ж полишимо розгляд поставлених питань, вважаючи їх з’ясованими, і перейдемо до розгляду та обговорення тих міркувань, які свого часу висувалися стосовно найкращої форми державного устрою.

Попередня     Головна     Наступна