[Арістотель. Політика. — К., 2000. — С. 35-65.]

Попередня     Головна     Наступна

Книга друга

I. 1. Оскільки ми вирішили розглянути питання про громадянське об’єднання, а саме те, яке з них буде найкращим, здатним забезпечити громадянам найбажаніший спосіб життя, то треба розглянути й решту видів державного устрою, яким користуються окремі держави, котрі, як видається, належать до правильно впорядкованих, і (розглянути також) деякі інші, що про них писали свого часу письменники і в яких, на їхню думку, було добре впорядковано той чи той устрій; і ми це робимо з метою, аби було зрозуміло, яке впорядкування з-поміж усіх найправильніше і найкраще. І щоб не мали наш намір за мудрування — нібито ми шукаємо іншу форму державного устрою, відмінну від існуючих, — а розуміли, що в цьому є потреба, оскільки нинішні форми недосконалі.

2. Отже, почати треба із встановлення основної засади, на яку опирається наш розгляд, а саме: необхідно, щоб усі громадяни або брали участь в усьому, що торкається життя держави, або в жодній справі не брали участі, або займалися тільки деякими справами. Оскільки держава є об’єднанням громадян, то, мабуть, неможливо, щоб громадяни не брали участі в жодній з державних справ, отже, спершу треба мати певне місце для об’єднання, _1261a адже громадяни — члени однієї держави. Але постає питання: що краще для розбудови досконалої держави — участь громадян у всіх справах чи тільки в деяких? Тобто якою мірою громадяни можуть прилучатися до державного життя? Чи можна припускати, щоб жінки, й діти, і власність були спільними, як про це пише Платон у «Державі», висловлюючи думку Сократа? Отже, який лад кращий: теперішній чи описаний в «Державі»?

3. Зрештою, щодо спільності жінок, то вона викликає багато непорозумінь. Та й ті мотиви, які наводить Сократ для свого твердження, не випливають з його міркувань. А ще воно не узгоджується з кінцевою метою, що необхідна, на його думку, для існування держави. Яким же чином можна інакше розуміти Сократове твердження — тут у нас немає певних і чітких вказівок. Мова йде про (таке твердження): найкраще для всякої держави — її єдність. Саме такої засади дотримується Сократ. /36/

4. Однак зрозуміло й те, що держава, розвиваючи єдність у цьому напрямку, припинить своє існування. Адже за своєю природою держава являє собою певну множинність. Коли ж вона прагне до єдності, то в такому випадку з держави утворюється сім’я, із сім’ї — окрема людина; а сім’я, вважаймо, містить у собі більше єдності, ніж держава, окрема ж людина більше, ніж одна сім’я. Отже, коли б хтось і намислив здійснювати Сократову теорію на ділі, то все ж краще не робити цього, бо він знищить державу. Далі. Державу утворюють не тільки однакові, але й різні маси людей. Держава не військова спілка, що складається з певної кількості її членів, котрі становлять немовби одне ціле, оскільки вона створюється для надання допомоги і нагадує шальки терезів, де опускається та, на якій покладено більшу вагу.

5. Подібним чином держава відрізняється і від племінної спілки, бо плем’я розділене, воно нечисленне, от як, приміром, аркадійці. Те ж, із чого складається одне, неодмінно розрізняється за видовою ознакою. Тому-то держава може існувати завдяки утвореній у ній рівновазі, як, власне, про це сказано раніше в «Етиці» ¹: ця засада має здійснюватися між вільними й рівними. Адже всі не можуть керувати одночасно, тільки чи то порічно, чи в якомусь іншому порядку, чи періодично. За такої системи всі братимуть участь в управлінні, — все одно, як би шевці й теслярі помінялися між собою заняттями, тобто одні й ті самі ремісники не були б постійно теслярами і шевцями.

6. Але, оскільки ² такий порядок є досконалішим для впорядкування державного об’єднання, було б далебі краще, аби якомога довше керували одні й ті самі особи. Одначе це неможливо, бо природа не створила усіх рівними, тож буде справедливо, коли всі братимуть участь в управлінні, хоч би яким воно було, поганим

_1261в чи добрим. За такого порядку виходить щось на кшталт рівності, бо рівні поступаються владою одне одному, немовби вони схожі між собою і заміняють одне одного почергово при владі. В такий спосіб треба управляти в установі, аби й там відбувалося взаємне заміщення на посадах.

7. Отже, зрозуміло, що держава не може набувати такої єдності, як того вимагають декотрі особи, вважаючи це величезним щастям; навпаки, це згубить її, тоді як щастя кожного з індивідів її зберігає. З інших доказів видно, що домагатися надмірної єдності держави — не найкращий спосіб для її існування. Так, сім’я — щось самодостатніше, ніж індивід, держава — певне, самодостатніше, ніж сім’я. І держава існуватиме тільки в тому випадку, коли має об’єднання, куди входить багато самодостатніх одиниць. А коли треба домагатися, щоб воно існувало як самодостатніше, то так само необхіднішим буде менший ступінь єдності, ніж більший. /37/

8. Але навіть коли, припустімо, найвищим щастям для держави є найбільша єдність, то все-таки це твердження не доводиться такими словами: «Це моє» і «Це не моє», — що Сократ вважав ознакою досконалої єдності ³. Насправді ж вираз «усі» двозначний. Коли розуміти вираз «усі» як «кожен окремо», то, мабуть, здійснення того, що бажав бачити Сократ, буде досягнуто швидше: кожен, маючи на увазі одного й того ж самого сина чи одну й ту ж саму жінку, запевнятиме: «Це мій син» або «Це моя дружина». Достоту так він судитиме і про власність, і про кожен предмет взагалі.

9. Та коли спільність жінок і дітей стане реальним фактом, то кожен з них скаже: «Це наше». Достеменно так і власність вважатимуть своєю спільною, що не належить кожному зокрема. Таким чином, вираз «усі» містить у собі, мабуть, певну двозначність: такі слова, як «усе», «обидва», «пара», «не пара», через їхню двозначність у міркуваннях приведуть до суперечливих умовиводів. Тому поняття «все» в його збірному значенні ні в якому разі не приведе до одностайності.

10. А ще Сократове твердження містить у собі й другу негативну сторону. До того, що становить предмет володіння дуже великої кількості осіб, докладається найменше турбот. Люди турбуються передусім про те, що належить їм особисто, і меншою мірою про те, що становить предмет спільних інтересів, тобто належить їм усім; коли ж вони й турбуються про нього, то остільки, оскільки це стосується кожного індивіда. А ще люди схильні радше нехтувати спільними інтересами і через те, що кожен з них собі думає: «Про це подбає хтось інший». Таке ж спостерігаємо на прикладі з домашньою прислугою: інколи багато слуг виконують свої обов’язки недбаліше, ніж коли їх буває менше.

11. За Сократовим проектом, у кожного громадянина буде мало не тисяча синів, і ця тисяча вважатиметься синами не кожного індивіда як такого, але будь-яка особа з однаковим правом буде вважатися сином котрогось із батьків. І станеться так, що всі си _1262а ни однаковою мірою не дбатимуть про свого батька. Потім, за такого стану справ, вираз «кожен — мій» стосуватиметься кожного громадянина, незалежно від того, добре чи погано він буде поводитись, байдуже, скільки таких громадян буде (в державі). Наприклад, декотрі запевнятимуть: «Це — мій син», «Той (юнак) — (син) такого-то», — називаючи таким чином кожного, скільки б не було громадян у державі, хай навіть вони матимуть сумніви в цьому. Адже буде невідомо, від кого народилася та чи та дитина і чи залишилась вона живою після народження.

12. В якому ж розумінні краще вжити вираз «це моє» щодо всякого об’єкта? Чи відносити цей вираз байдуже до якої /38/ кількості: до двох тисяч чи до десяти тисяч (предметів)? Чи скорше користуватись ним у тому розумінні, у якому вираз «це моє» приймається в нинішніх державах? Тепер дехто називає певну особу своїм сином, дехто — братом, а ще дехто — двоюрідним братом або якимось родичем, чи то за кровною близькістю, чи то за ознакою спорідненості спочатку із собою, а потім із домочадцями. А ще вони називають один одного фратором чи філалетом. Адже краще бути двоюрідним братом у власному розумінні цього слова, ніж сином за Сократовим проектом.

13. Хай там як, але в державі, накресленій Сократом, неможливо було б уникнути тих випадків, коли певні громадяни стали б визнавати тих чи тих осіб своїми братами, дітьми, батьками, матерями. Фізична схожість, що існує між дітьми та батьками, неодмінно правила б їм за доказ на користь їхніх справжніх родинних зв’язків. А що таке буває насправді, про це свідчать декотрі географи. У Верхній Лівії у деяких племен існує спільність жінок, але новонароджені розподіляються між їхніми батьками на підставі схожості між тими й тими. Навіть у деяких тварин, наприклад, у коней і корів, самиці народжують малят дуже схожими на їхніх породжувачів. Для прикладу можна послатися на фарсальську кобилу з кличкою «Справедлива».

14. А ще в окреслюваній спільності жінок та дітей важко вберегтися від таких неприємностей, як кривди від певної дії, наприклад, навмисного та ненавмисного вбивства, бійки, сварки. Всі ці злочинства зачіпають релігійні почуття батьків, матерів, близьких та далеких родичів. Тим часом ці злочинства неминуче траплятимуться тоді, коли не знаєш своїх близьких, причому значно частіше, ніж коли їх знаєш. В останньому випадку можна принаймні спокутувати вчинені злочини встановленими спокутними обрядами. А коли знаєш, котрого з близьких ти скривдив, то не може бути ніякої спокути.

15. Дивно також і те, що в окреслюваній спільності синів забороняється тільки тілесне співжиття між люблячими. Самій же любові перешкод не чиниться, і навіть допускаються такі стосунки між батьком та сином чи між братами, що викликає найбільше осуду, — хай-но вони й спираються тільки на любовне почуття. Дивно було б усувати тілесне єднання тільки з тієї причини, що при ньому досягається найвища насолода, і не бачити в такому випадку різниці, що в одному єднанні беруть участь батько та син, а в другому — брати. А втім, видається, що спільність жінок та дітей більше годилася б для землеробів у накресленій _1262в Сократом «Державі», а не для її охоронців. В разі спільності жінок та дітей дружні почуття будуть розвинені слабкіше, а цим /39/ і повинні відрізнятися підлеглі, коли їх хочуть бачити слухняними, а не бунтівниками.

16. Взагалі, накреслений закон про спільність з неминучих причин призводить до наслідків, протилежних тим, що випливають, певна річ, із законів, установлених правильно, і задля яких Сократ вважає за потрібне встановити спільність саме у такому вигляді, як це сказано вище (мова про жінок та дітей). Ми ж вважаємо, що товариські стосунки — найбільше щастя для держави, бо за наявності таких відносин випадки бунтів траплятимуться рідше. Зрештою, і Сократ понад усе вихваляє єдність держави. А така єдність, як твердить він, виникає завдяки товариським стосункам. Про це, як відомо, говорить у своїй промові «Про любов» Арістофан, а саме — що закохані через палку любов одне до одного прагнуть до злягання, намагаючись із двох істот стати однією.

17. Таким чином, тут обидві люблячі істоти чи одна з них неминуче приносять себе в жертву, а в Сократовій «Державі» накреслена спільність привела б до створення нетривкої дружби, і син батька, а батько сина могли б тільки у певному розумінні вважати рідним. І подібно до того, як крапля солодкого напою, змішана з великою кількістю води, робить саму суміш не відчутною на смак, — достеменно так буває із взаємною приязню, особливо коли вона існує тільки за назвою. А в накресленому Сократом державному устрої син про батька, батько про сина, брати про братів, звичайно, дбатимуть найменше. Люди понад усе турбуються і люблять, по-перше, те, що їм належить, і, по-друге, те, що їм дороге. Але ні того, ні того не можна припускати серед людей, котрі живуть у «Державі», описаній Сократом.

18. І в питанні про заплановане Сократом переміщення новонароджених дітей з розряду землеробів та ремісників до розряду охоронців і навпаки багато плутанини. Яким чином це переміщення буде здійснюватись у реальності? Особи, котрі даватимуть і переміщатимуться, неодмінно будуть знати, кому і яких дітей вони дають. При цьому неминуче ще дужче виявлятиметься те, про що говорилося вище, а саме — безчинства, сварки ⁴, вбивства. Адже ті, кого буде передано з розряду землеробів та ремісників до розряду охоронців, не вважатимуть решту громадян своїми братами, дітьми, батьками, матерями. Своєю чергою, ті, хто залишився у розряді охоронців, не будуть так називати решту громадян. Тому всі, спираючись на взаємну спорідненість, перестануть остерігатися і чинитимуть різного роду злочинства. Причому, що менше батьки знають про своїх синів, то частіше чинитимуться такі злочинства. Ось такі наші міркування про спільність жінок та дітей. /40/

II. 1. Потім, треба розглянути питання про власність, а саме: яку форму вона повинна мати у тих громадян, котрі прагнуть користуватися найкращим державним устроєм? Чи повинна вона бути спільною, чи ні? Це питання можна розглянути окремо, не ставлячи його у зв’язок із законами про дітей та жінок. Можу _1263а сказати з цього приводу таке: навіть коли діти та жінки повинні належати окремим особам, у чому ми дійшли згоди, то все одно постає питання: чи буде краще, коли власність та користування нею усуспільняться? ⁵ Мова йде ось про що: наприклад, земельні ділянки є приватною власністю, продуктами з них користуються всі спільно, як це спостерігається у деяких племен; або навпаки, землю обробляють спільно, а її плодами наділяють кожного зокрема (кажуть, що в деяких варварських племен земля та плоди є спільною власністю).

2. Коли б землю обробляли окремі особи, то все було б інакше і легше. Та все ж, коли землероби працюють для себе самих, то зустрічаються з неабиякими труднощами, особливо коли доводиться розв’язувати певні питання. Оскільки неможливо провести рівність між результатами роботи й самою роботою, неминуче виникають звинувачення проти тих, хто користується і споживає значну частину плодів, оскільки ті, що більше працюють, менше отримують з плодів.

3. Взагалі, спільне життя та спільна участь у всьому — річ складна, а ще складніша вона у царині людських стосунків, як, скажімо, у тих, хто породжує разом, коли вони не миряться між собою навіть через якісь дрібниці. Найчастіше ж виникають суперечки із слугами, котрі обслуговують нас у повсякденному житті. Отже, можна твердити, що спільність власності пов’язана з усілякими й чималими труднощами.

4. Отже, корисніший спосіб — це той, що існує нині, тим більше, що його освячено звичаями і впроваджено правильними законами: цей спосіб користування містить у собі кращі риси обох систем, про які я веду мову, а саме — (складники) спільної і приватної власності. Взагалі, треба, щоб власність була приватною і тільки певною мірою — спільною. Поділивши власність, можна уникнути будь-яких взаємних докорів. Натомість із цього маємо неабияку користь: кожен дбав би про свою власність, і чесноти обмежували б визиск, як у тому вислові: «У друзів усе спільне» ⁶.

5. І на сьогодні у деяких державах можна знайти приклади такої системи, які доводять, що це можлива річ. У добре впорядкованих державах її запроваджено, в інших існують умови для її запровадження. Маючи приватну власність, окремий громадянин частково дає її для загального користування; наприклад, у /41/ Лакедемоні кожен з громадян користується рабами іншого, немовби власними, і так само кіньми, і псами, і їстівними припасами. Тож зрозуміло, що краще, аби власність була приватною, використання її — спільним. Тому законодавцеві треба подбати про впровадження такого порядку.

6. А ще неможливо передати словами, наскільки усвідомлення того, що тобі щось належить, дає втіху. Адже не випадково за природою кожному з нас дано почуття любові до самого себе. А _1263в втім, самозакоханість як така осуджується, — щоправда, у даному випадку йдеться не про неї, бо вона проявляється дужче за любов до себе, як, приміром, корисливість, до чого схильні всі люди. Також дуже приємна річ — виявляти свою щедрість, подавати допомогу друзям, знайомим і товаришам.

7. Але це можливо, коли маєш власність. І навпаки, цього не вдається зробити тим, хто прагне до найбільшої єдності в державі. А ще, зрозуміло, вони знищать вияви двох чеснот — скромності щодо жіночої статі (бо стриманість до чужих жінок — річ, гідна похвали) і щедрості з огляду на свою власність. Адже тоді щедра людина не зможе виявити себе, і взагалі ніхто не матиме змогли засвідчити щедрість на ділі, бо це можливо тільки тоді, коли власник розпоряджається своїм майном.

8. Тому висунута нами система у вигляді закону має, звичайно, привабливі риси, і слухач охоче її сприймає, вважаючи, що тоді настане гідна подиву певна всезагальна любов, особливо коли дехто з громадян викриватиме негаразди в державі, через те що в ній відсутня спільність майна: тобто існуватимуть судові процеси по стягненню податків, позови через кривосвідчення, лестощі перед багатими.

9. Насправді ж усе це зло виникає не через відсутність спільності майна, а через моральну зіпсутість людей. Ми ж бачимо, що й ті, хто користується спільним майном, сваряться між собою, незгірше ніж ті, хто володіє власністю. Тож було б справедливо не лише вказувати на те, скільки зла зникне, коли власність стане спільною, але й скільки доброго щезне при цьому. Здається, саме життя за таких умов буде неможливе. Наважусь мовити, що Сократова помилка полягає у хибній засаді, з якої він виходить, викладаючи власне твердження. Треба визнати, що єдність у державі повинна бути відносною, а не абсолютною. Так само і щодо сім’ї; коли ж ця єдність зайде дуже далеко, то держава зникне. А якщо навіть існуватиме, все ж вона на шляху до власної загибелі перетвориться на розладнане об’єднання, так ніби хтось симфонію замінив одним голосом або ритм тактом. /42/

10. Одначе треба прагнути об’єднання і єдності громадян через їхнє виховання (як і було сказано). І той, хто візьметься за цю справу, керуючись Сократовими порадами, побачить, що чинити так — безглуздо: безглуздо вдосконалювати суспільство такими засобами, а не прищепленням добрих звичаїв, філософії, законів, як це чинив законодавець у Лакедемоні, впроваджуючи _1264а спільну власність, і на Криті, узаконюючи сиситії ⁷. Не слід випускати з уваги і той факт, що ці громадські трапези пройшли випробування часом завдяки тому, що виявилися правильною інституцією. Адже майже все винайдено людьми, та одне не впроваджене, інше ж відкинуте знавцями.

11. Безпідставність Сократової теорії особливо впадатиме у вічі, коли розглянути, яким чином її можна впровадити на ділі (мова про єдність держави). Державу можна утворити не інакше, як розділивши та розмежувавши складники, що становлять її, — або за прикладом громадських трапез, або на кшталт фратрій та філ. Отже, за допомогою закону вдасться зробити тільки одне, а саме: щоб охоронці не обробляли ланів, — і саме це нині намагаються впровадити лакедемонці. Яким чином буде утворено такий державний устрій, де усуспільнення досягне крайніх меж, — про це Сократ нічого так і не сказав, бо, зрештою, нелегко з’ясувати це. І хоча основна маса громадян у державі різнорідна, про неї мова не йде: чи треба, скажімо, усуспільнити власність у землеробів, чи зробити її приватною, а так само (вирішити), чи повинні бути спільними жінки та діти.

12. В такому разі, чим уся решта громадян відрізнятиметься від охоронців? У чому полягатиме їхня перевага, коли вони коритимуться охоронцям? І на якій підставі вони підлягатимуть їм? Чи охоронці вдадуться до чогось такого, як свого часу критяни, надавши усі права рабам, заборонили їм тільки відвідання гімнасій і придбання зброї? І коли в Сократовій державі усе робитиметься за прикладом інших держав, то в який спосіб буде здійснено усуспільнення? В такій державі неминуче виникне дві (держави), причому ворожі одна одній. Зі свого боку, Сократ (у проекті) відводить охоронцям роль на кшталт військового Гарнізону, а землеробів, ремісників і решту перетворює на громадян.

13. При цьому (він каже, що) чвари, позови і всяке зло, яке має місце у державах, траплятимуться і в його державі. Щоправда, Сократ твердить, начебто у майбутньому громадяни завдяки своєму вихованню не матимуть потреби у багатьох законах; наприклад, будуть скасовані закони про астиномію, агрономію ⁸ тощо. Однак, за Сократовою теорією ⁹, виховання стосуватиметься тільки охоронців. А лани селянам він надає у власність /43/ лише за умови сплати оброку. Тож можна вважати, що в таких обставинах вони почуватимуть себе немовби у пригнобленому стані, а тому ремствуватимуть більше, ніж у деяких державах ілоти, пенести ¹⁰ чи раби.

14. Так само не йдеться (у Сократовому проекті) про те, чи, зрештою, є необхідність упроваджувати ці закони, чи ні. Не обмовився (Сократ) і про те, що випливає з такого впорядкування, тобто (він не торкається питання) про способи обробітку землі, виховання селян, а також про закони, що стосуватимуться їх. А тим часом важливо з’ясувати, як буде вирішене питання про самих _1264в селян за умови збереження державних охоронців. Припустімо, жінки у селян будуть спільними, а власність не належатиме кожному окремо. Хто ж тоді візьме на себе турботу про дім? Як дбатимуть про обробіток ланів чоловіки? А коли у селян і жінки, і власність будуть спільними? ¹¹

15. Безглуздо було б тут шукати прикладів із тваринного світу, припускаючи, що жінки повинні робити те саме, що роблять чоловіки. Адже у тварин домашнього господарства немає. Небезпечним, за Сократовим проектом, є і утворення державних інституцій. Згідно з його твердженням, влада має завжди перебувати в руках одних і тих самих осіб. Але це викликає обурення навіть у тих людей, котрі зовсім не відчувають власної гідності, а що вже казати про войовничих та запальних осіб? Зрозуміло, чому для Сократа важливо, аби влада перебувала в руках одних і тих самих осіб: божественне золото не вноситься в душі різних осіб, воно завжди в одних душах. Сократ твердить: мовляв, одразу ж після народження божество вносить одним золото, другим срібло, а мідь і залізо призначені тим, хто в майбутньому буде ремісником чи селянином ¹².

16. А ще, хоч і в охоронців (згідно із Сократовим твердженням) відбирають щастя, усе-таки (як говорить Сократ) законодавець повинен зробити державу щасливою. Однак домогтися цього у державі неможливо, оскільки в ній не почуватимуть себе щасливими всі (громадяни), — або більшість із них, або ж тільки частина буде щасливою. Ціле ж (як ми знаємо) існує завдяки частинам, і неможливо досягти загального щастя, коли жодна або більшість частин не відчуватиме цього. І коли охоронці нещасливі, то й решта (ремісники, народ) також не будуть щасливими. Отже, і ці моменти, та й інші, що стосуються державного устрою, викладеного Сократом, і не менш істотні, аніж наведені, — безперечно, викликають значні ускладнення (при розгляді).

III. 1. Майже з такими ж труднощами зустрічаєшся при розгляді «Законів», написаних пізніше Платоном. Тому доцільно /44/ стисло розглянути і той проект державного устрою, що викладається в них. У творі «Про державу» Сократ висловив тільки деякі міркування про спільність жінок та дітей, власність, державні інституції. Отже, (Сократ) поділив усе населення на дві частини: на селян та воїнів. Третій розряд становлять особи, котрі перебувають на вищих щаблях влади — в законодавчих та урядових органах. Щодо селян і ремісників, то Сократ так і не обмовився, чи беруть вони участь в управлінні, чи ні, повинні володіти зброєю і брати участь у війнах чи ні. Жінки ж (за Сократом), навпаки, — зобов’язані вирушати в бойові походи ¹³ і мати таке ж виховання, що й охоронці. Стосовно решти питань, то Сократ торкається їх зовсім _1265а побіжно. Так само побіжно згадує і про виховання охоронців.

2. А щодо «Законів», то там головним чином іде мова про законодавчі питання, а про сам державний устрій в них сказано мало. І хоч автор «Законів» розглядає державний устрій, котрий, на його думку, годився б для всіх, та поступово він знову вдається до того ж самого способу міркувань, що викладений у «Державі». Окрім спільності жінок та дітей, у решті питань законодавець схвалює ті самі твердження, що й у Сократовому проекті: таке ж, як і там, виховання, спосіб життя, що полягає в уникненні необхідних робіт, і громадські трапези — усе те ж саме. Відмінність лише в тому, що згідно з цим проектом, викладеним у «Законах», громадські трапези призначені також і для жінок; і ще: коли в «Державі» визначено тисячу зброєносців, то в «Законах» — п’ять тисяч ¹⁴.

3. Усі Сократові міркування витончені, вирізняються незвичайністю думки, примушують замислитись, але важко сказати, чи все в них правильне. Навряд чи можна погодитися з тим, що для всіх (здатних носити зброю) громадян потрібно мати територію, що дорівнює, скажімо, Вавилонові чи якомусь іншому великому місту, аби прогодувати п’ять тисяч чоловік, котрі нічого не роблять, та ще з жінками й великим натовпом прислуги. Звісно, можна висувати будь-які проекти, однак передовсім треба зважати на реальність, тобто на те, чи можливо їх здійснити, чи ні.

4. Далі в «Законах» говориться, що законодавець, видаючи закон, мусить брати до уваги два чинники: землю та людей ¹⁵. Можна додати сюди й поняття «сусідня країна», якщо вже держава збирається підтримувати зовнішні зв’язки з іншими (державами). Адже їй доводиться користуватися не тільки власними збройними силами, здатними воювати і захищати свою територію, але й засобами, що розташовані на чужій землі. І навіть коли хтось не схвалює такого способу життя, бо він не відповідає ані загальним, /45/ ані частковим засадам, все ж треба наганяти страху ворогам не тільки тоді, коли вони вдираються у межі держави, а й коли вони перебувають далеко ¹⁶ від її кордонів.

5. Також і про розміри власності, — треба розглянути, чи не краще визначити їх чіткіше, (ніж у «Законах»), де сказано, що розміри цієї власності повинні бути такими, аби жити скромно, неначе хтось зрозумів це як «жити в достатку» ¹⁷. Але таке визначення надто загальне. Адже можна жити скромно й однак відчувати нестачу. Тому ліпше було б сказати так: жити скромно, але й не забувати щедрості. Бо коли відокремити ці поняття, то в одному випадку це означатиме — жити в розкоші, в другому — жити, терплячи скруту. А тому лише названі чесноти можна брати до уваги, говорячи про користування нашою власністю. Вважаймо, що бути скнарою або марнотратником не можна, жити ж скромно, не забуваючи при цьому щедрості, — можна. Тож, розглядаючи питання про користування власністю, необхідно брати до уваги саме ці чесноти.

6. Безглуздо й те, що, урівнюючи власність, «Закони» нічого не говорять (чітко) про кількість громадян, а допускають можливість народжувати необмежено. Вважається, що, хоч би скільки _1265в народжувалося дітей, усе ж, завдяки якійсь частині бездітних шлюбів, кількість дітей відповідатиме певній масі населення, що, зрештою, і спостерігається у деяких державах ¹⁸. Однак у проекті «Законів» картина виглядає інакше порівняно з тим, що має місце у теперішніх державах. Зараз ніхто не відчуває нужди, оскільки власність поділена між усіма громадянами. В цьому ж проекті, де власність не підлягає поділу, всі зайві (особи) не матимуть нічого, незалежно від того, багато їх чи мало.

7. Дехто, далебі, вважатиме, що швидше треба визначити межі для народжування дітей, ніж для власності, аби уникнути зайвої кількості новонароджених. Одначе й це число можна вирахувати, коли взяти до уваги різні випадкові моменти, — наприклад, те, що декотрі з новонароджених помруть, або що деякі шлюби виявляться бездітними. Обійти увагою це питання (приріст населення), що має місце у більшості держав, — означає спричинити зубожіння громадян. Зубожіння ж, як відомо, породжує бунти та злочини. Ось чому коринфієць Фідон, один з найдавніших законодавців ¹⁹, вважав, що кількість сімейних наділів має відповідати кількості громадян, хай навіть спочатку всі володіють неоднаковими наділами. В цих «Законах» усе навпаки. Тому ми скажемо згодом і про те, як, на нашу думку, треба облагодити цю справу ²⁰.

8. В «Законах» також обійдено увагою питання, яким чином правлячі особи відрізнятимуться від підлеглих. Сократ говорить /46/ про це так: як у тканині основа робиться з іншої вовни, достеменно так урядовці повинні ставитися до підлеглих. І коли, припустімо, збільшити всіляку власність, то чом не встановити певної межі і в земельній власності? (В «Законах») також бачимо, що там не допускають розподіл будівель, аби це не заподіяло шкоди домашньому господарству. Згідно з проектом, кожному з громадян надається дві ділянки для будівель, а жити в двох будинках — річ непроста.

9. Увесь державний лад, окреслений «Законами», не схожий ні на демократію, ні на олігархію, а посідає середнє між ними місце і має назву політії. До її складу входять тільки ті, хто наділений правом носити зброю. Коли законодавець вважає, що така форма устрою найпридатніша для найбільшого усуспільнення, то, мабуть, він не помиляється. Але якщо він вважає таку форму взагалі найкращою, — то, звичайно, не має слушності. В такому разі легко знайдеться котрась особа, що почне всіляко вихваляти лакедемонський устрій або ще якийсь, де особливо добре можна бачити владу олігархів.

10. Дехто запевняє, нібито найкраща форма державного устрою має складатися з поєднання всіх форм; тому вони вихваляють устрій у лакедемонців, де поєднуються складники олігархії, монархії та демократії. Царська влада в них уособлює монархію, влада старійшин (геронтів) — олігархію, демократію ж репрезентують ефори, оскільки вони обираються з народу. А дехто бачить у владі ефорів тиранію, ознаки ж демократії вони вбачають у громадських трапезах (сиситіях) та в інших явищах повсякденного життя.

_1266а 11. Але в «Законах» сказано, що найкраща форма державного устрою повинна складатися з охлократії (крайньої демократії) і тиранії. Однак ці форми ніхто не вважатиме формами державного устрою, а як вважатиме, то мусив би визнати їх найгіршими з-поміж усіх. Тому правильніше міркують ті, хто вважає найкращою формою поєднання усіх форм, бо державний устрій, поєднуючи в собі кілька форм, справді кращий.

Потім, політія у «Законах», видається, не містить у собі ніяких складників, а тільки ознаки олігархії та демократії, причому остання схиляється теж у бік олігархії. Це видно з того, яким чином створюються державні інституції. Те, що посадові особи визначаються за жеребом із числа обраних, робить цей спосіб схожим на демократію та олігархію. Але те, що тільки багаті громадяни зобов’язані брати участь у народному зібранні, призначати урядовців і взагалі провадити державні справи, решта ж громадян позбавлена цього, — уподібнює форму правління до /47/ олігархії. А ще Сократ хоче, щоб більшість урядовців призначалася з багатих людей, а на найвищі посади — особи з найбільшим майновим цензом.

12. Так само і в державну раду (сенат). Отже, з першого розряду у виборах до сенату можуть (при першому обранні) брати участь усі, потім таким же чином — особи другого розряду, далі — третього. В останньому випадку, однак, у виборах належить брати участь не всім особам третього й четвертого розрядів. (У виборах членів ради) з четвертого розряду можуть брати участь тільки особи, що належать до перших двох розрядів. Потім, говорить законодавець, з обраних у такий спосіб треба визначити однакове число з кожного розряду. При такій організації виборів більшість, безперечно, становитимуть особи, що належать до найвищих майнових розрядів, тоді як декотрі з простолюду не братимуть участі у виборах, оскільки (на думку Сократа) необхідності в цьому немає.

13. Те, що державний устрій у такому вигляді не матиме поєднання демократії та монархії, зрозуміло з викладеного вище. Ми пересвідчимося в цьому й тоді, коли розглянемо такий державний устрій загалом. Однак обрання заздалегідь обраних урядовців пов’язане з ризиком: коли певна кількість кандидатів захоче дійти між собою попередньої згоди, вибори завжди пройдуть згідно з їхнім бажанням.

Ось такий зміст державного ладу, викладеного в «Законах».

IV. 1. Є й інші проекти державних устроїв, написані як приватними особами, так і філософами, й політичними діячами. Всі ці проекти більше, ніж ті два — «Про державу» й «Закони», нагадують нині існуючі форми державного устрою. Жоден з авторів не вводив якихось новацій, скажімо, про спільність жінок та дітей чи жіночі трапези ²¹. Навпаки, ці проекти спираються переважно на життєві вимоги. Декотрі з авторів дотримуються такої думки: мовляв, треба насамперед правильно облагодити усі питання, пов’язані з власністю, оскільки (вважають вони) через це виникає _1266в всякий безлад. Тому й карфаґенець Фалей ²² передовсім запропонував таке: уся земельна власність (говорить він) повинна бути однаковою в розмірах.

2. І зробити це, на його думку, треба тоді, коли держави починають утворюватися, бо після заснування держави облагодити це буде важко. Отож якомога скорше це можна зробити таким чином: багаті (громадяни, видаючи своїх дочок заміж) повинні давати за ними посаг. Та (коли багаті беруть шлюб з багатими) — вони не повинні отримувати посагу. І навпаки, бідняки (у таких випадках) посагу не дають, але отримують його. /48/

Платон у своїх «Законах» вважав, що треба допускати збільшення власності до певної межі, а саме: кожен з громадян, як про це згадано вище, мав право збільшувати розміри своєї власності не більше ніж у п’ять разів від того мінімуму, яким він володіє.

3. Впроваджуючи цей закон, законодавець мусить зважити на те, що, встановлюючи розміри власності, потрібно також визначити і прийнятне число дітей. Коли воно перевищить розміри власності, тоді треба скасувати закон, бо багато заможних людей зубожіє, що, безперечно, викличе обурення.

4. Те, що рівність у розмірах власності важить певною мірою в державному устрої, здається, добре розуміли декотрі із стародавніх законодавців. Так, наприклад, Солон видав закон, що діє і в решті держав, згідно з яким забороняється набування земельної власності в необмежених розмірах. Так само деякі закони забороняють продаж власності. Так, у локрійців ²³ існує закон, за яким кожен з громадян може продавати (земельну) власність тільки в разі тяжкої скрути. (Є й закони), що стосуються охорони земельних наділів, отриманих у спадщину. Порушення цього закону на Левкаді призвело до того, що державний устрій там став надто демократичним. Певний майновий ценз, що вимагався для заміщення органів влади, з тих пір утратив чинність.

5. А втім, припустімо, що майнової рівності досягнуто. В такому разі вона буде або дуже значною, через що пануватиме розкіш, або дуже мізерною, — тоді громадяни зубожіють. Отож зрозуміло, що законодавцеві не досить просто урівняти власність. Він повинен визначити її середню цифру. Проте, коли б хто-небудь і встановив середню цифру власності для всіх — ніякої користі з того не було б, оскільки тут треба радше урівняти людські бажання, а не власність. А цього можна досягти тільки в тому разі, коли громадяни будуть виховані належним чином з допомогою законів.

6. Фалей далебі погодився б із таким міркуванням, вважаючи, що урівняння у власності треба здійснювати у державі двояко: у володінні майном і у вихованні. Та Фалей мав би вказати й на те, у чому полягає таке виховання, бо, коли воно буде однаковим для всіх, — не буде ніякої користі. Можливо, воно й буде подібним за змістом, але, здобувши його, кожен з громадян усе-таки домагатиметься грошей чи почестей, або того й того разом.

7. Навіть більше: вони ремствуватимуть через майнову нерівність та неоднакові почесті, що їм виказуються. І в кожного з них причина своя: юрба ремствуватиме через майнову нерівність, _1267а виховані ж люди — через почесті, коли вони будуть однаковими. Про це й мовить поет: «Шану одну мають і чеснотливець, і /49/ звичайна людина» ²⁴. Люди кривдять одне одного не тільки через нерівність у необхідній власності; тому й Фалей запропонував, як ліки від цього, рівність власності, аби люди не вдавалися до грабунку від холоду чи голоду, а ще тому, що вони хочуть жити в радощах і задовольняти власні бажання. Коли ж люди прагнутимуть мати більше, ніж це викликано необхідністю, то через (своє прагнення) вони кривдитимуть інших, і не тільки через це, але й заради того, щоб жити в радощах, утіхах, без злигоднів.

8. Ліками від цих трьох зол будуть: в одному випадку — володіння невеликою власністю і праця, в другому — скромність. Щодо третього випадку, то, коли б хто-небудь захотів знайти радість у самому собі, мусив би шукати ліків у філософії, бо в решті випадків необхідна допомога з боку людей. Найчастіше ж злочини чиняться людьми через їхні прагнення до надміру в усьому, а не в набутті предметів першої необхідності. Так, наприклад, тиранами стають не з метою уникнути холоду. Тому найбільші почесті має не той, хто вб’є злодія, а хто вб’є тирана. Таким чином, Фалеїв закон про державний устрій може запобігти тільки незначним правопорушенням.

9. А ще Фалей прагне облаштувати державу так, щоб між громадянами встановилися добрі стосунки. Але ж при цьому не можна випускати з уваги як відносини з найближчими сусідами, так і з усіма чужинськими державами. Впорядковуючи державу, необхідно також приділити належну увагу і військовій силі, про що Фалей не обмовився бодай словом. Так само (не обмовився він) і про власність. Тим часом власності для держави потрібно надбати стільки, аби її вистачило не лише для потреб суспільства, а й на випадок загрози ззовні. З одного боку, розміри власності не повинні бути такими, щоб викликати пожадливі бажання в тих сусідів, котрим неможливо вчинити опір. З другого — цих засобів має вистачити, аби успішно вести війну з однаковими за силою державами.

10. Фалей не визначив чітко цього питання. Тим часом не слід випускати з уваги й того, володіння якою кількістю майна дає користь. Можливо, найкращою межею була б така, за якої могутніші не вважали б вигідним воювати, аби придбати собі надлишок, але все-таки воювали б і в тому випадку, коли їхні противники не мали б значних матеріальних засобів. Так, Євбул радив Автофродатові, коли той збирався взяти в облогу Атарней, поміркувати, упродовж якого часу він здобуде цю фортецю, і відповідно до цього визначити (пов’язані з облогою) витрати; зі свого боку, він погоджувався залишити Атарней за суму, меншу від тієї, у /50/ яку обійдеться облога. Після цієї поради Автофродат, поміркувавши, відмовився від облоги Атарнея ²⁵.

11. Отже, майнова рівність певною мірою буває корисною у стосунках між громадянами, усуваючи між ними можливі незгоди. Однак, кажучи загалом, великої ваги вона не має. Бо виховані люди радше обурюватимуться з такої поради, вважаючи її не гідної їх; тому-то вони часто стають призвідниками бунтів. _1267в До того ж людська жадібність ненаситна: спочатку (вони кажуть) їм досить і двох оболів; тільки-но отримавши їх, вони хочуть більше, і так до безмежності. Річ у тому, що бажання людей за природою безмежні, і більшість живе, задовольняючи тільки їх.

12. Тож тут постає засада вагоміша, ніж рівність власності: треба налагодити справи у державі так, аби чеснотливі за своєю природою громадяни не домагалися більшого, а погано виховані не мали можливості (бажати цього). Не станеться ж такого в тому випадку, коли вони належатимуть до нижчого стану; тоді вони не зазнаватимуть якихось кривд. При цьому Фалей неправильно окреслив майнову рівність: з багатства він урівнює тільки земельну власність. Але ж багатство складається і з рабів, стад, грошей, різноманітних предметів так званого домашнього вжитку. Таким чином, в усьому цьому треба або прагнути досягнення рівності, або встановити певну середню міру, або все залишити, як є.

13. З Фалеєвого накреслення державного устрою видно також, що йдеться про створення невеличкої держави, оскільки, за його законами, усі ремісники перетворюються на державних рабів і не становитимуть прошарку громадян. Та коли всі, що працюють на потреби держави, повинні стати державними рабами, то вийде щось схоже на той суспільний стан, який існує в Епідамні, чи той, що колись Діофант установив в Афінах ²⁶.

Отже, визначаючи характер Фалеєвого законодавства, можна міркувати, що в ньому окреслено добре, а що — погано.

V. 1. (Кажуть), Гіподам з Мілета ²⁷ розбив місто на квартали й розділив (прямими вулицями) Пірей. Він і в інших справах виявляв честолюбство, зайву дратівливість, так що декому здавалося, начебто він дбає більше про власні кучері та зачіску, а також про теплий і простий одяг, який він носив не тільки взимку, а й улітку. Тож він, бажаючи довести, що краще од усіх розбирається в природі, перший із приватних осіб намагався з’ясувати дещо про найкращий державний устрій.

2. За Гіподамовим накресленням, державу складають десять тисяч громадян, поділених на стани: перший утворюють ремісники, другий — селяни, третій — воїни, до чиїх обов’язків /51/ належить захист держави. Територію держави він теж поділив на три частини: священну, громадську і приватну. Священна частина — та, з доходів якої мав би чинитися релігійний обряд. Громадська — та, з доходів якої отримували б засоби для існування захисники держави. Нарешті, третя частина перебуває у приватному володінні селян. Гіподам вважав, що й закони існують у потрійному вигляді, відповідно до категорії тих злочинів, що тягнуть за собою судові справи: образа честі, порушення права власності і вбивство.

3. Гіподам планував також заснування одного верховного суду, куди передавались би усі судові справи, розглянуті неправильно. 1 цей суд, на Гіподамову думку, мав складатися з обраних старійшин. Судові ухвали повинні (говорив Гіподам) виноситися не камінцями, а щоб кожен суддя приносив із собою дощечку, на якій писав би, коли доведено провину, просто: «Винен». Якщо ж підсудного виправдано, дощечка залишається чистою. У випадку умовного засудження чи виправдання треба було обґрунтувати рішення. Гіподам вважав, що сучасні йому закони, стосуючись _1268а судових процесів, далекі від досконалості, бо судді, ухвалюючи вирок або виправдання, діють всупереч даній клятві (судити за сумлінням).

4. А ще Гіподам установлював закон стосовно тих, хто давав певну користь державі: їм виказували почесті. Так само (за його законом) дітей тих, хто загинув на війні, утримували за державні кошти. Однак такі закони були й раніше, та й донині вони чинні в Афінах та інших державах. Всі органи влади, за Гіподамовим накресленням, обирає народ, тобто ті три розряди населення, про які говорилося раніше. Обрані ж урядовці мусили дбати про державні справи, а також про справи чужинців і дітей-сиріт. Такі найприкметніші положення Гіподамового законодавства про державний устрій.

5. І одразу в когось виникне питання щодо поділу громадян. Адже ремісники, селяни та зброєносці беруть участь в управлінні. Тим часом селяни не мають права носити зброю, ремісники не мають ні зброї, ні землі, — тож певною мірою вони опиняються у становищі рабів відносно зброєносців. Отже, неможливо припустити, щоб за такого поділу селяни й ремісники володіли громадянськими правами, бо звідси випливає, що тільки зброєносці мали право висувати із свого середовища осіб, котрих призначали командувачами та охоронцями (в державі) ²⁸ і взагалі (верховними) урядовцями. Тож хіба могли ставитись до державного устрою приязно ті, хто не брав участі в управлінні?

6. З другого боку, зброєносці мають бути дужчими за тих, хто належить до перших двох розрядів. Але домогтися цього нелегко, /52/ коли зброєносців багато. Коли ж вони володітимуть більшою силою, навіщо тоді решті брати участь в управлінні державою і призначати урядовців на посади? А ще: яку користь дають державі селяни? Ремісники необхідні, бо всяка держава має в них потребу, і вони можуть, як і в інших державах, існувати на доходи від свого ремесла. Селяни становили б певний розряд у державі тільки тоді, якби забезпечували продуктами воїнів; за Гіподамовим накресленням, вони володіють земельними ділянками як власними, і ці ділянки вони оброблятимуть для власних потреб.

7. Навіть більше: коли воїни оброблятимуть частину державної землі, з якої отримуватимуть засоби для життя, то такі зброєносці нічим не відрізнятимуться від розряду селян. Але ж цього хоче законодавець. А коли з’явиться ще один, четвертий розряд громадян, відмінний від селян і воїнів, який не братиме участі в жодній із справ, тобто стоятиме осторонь від управління державою? Коли ж котрийсь (із законодавців) влаштує справу так, що _1268в одні й ті самі особи оброблятимуть як приватні, так і державні ділянки, то, по-перше, одна особа, обробляючи дві ділянки, не зможе виробити стільки продуктів, аби їх вистачило на дві сім’ї, а по-друге, чому б цим окремим особам не брати своїх продуктів, отриманих від обробітку землі, й не віддавати їх воїнам? Тут є чимало плутанини.

8. І про судочинство Гіподамів закон містить хибні думки. Так, за цим законом вимагається, щоб вирок ухвалювався або як звинувачення, або як виправдання, бо судову справу розглядають лише з такого погляду (тобто що підсудний або винен, або не винен); отже, суддя перетворюється на звичайного посередника. Такий порядок здійснюється тільки через третейський розгляд, — і навіть у тому випадку, коли третейських суддів декілька, бо вони можуть дійти згоди щодо вироку. Але в судах такого порядку не прийнято; навпаки, більшість законодавців уживають заходів, аби судді не спілкувалися між собою.

9. І потім, хіба не викликатиме роздратування вирок, коли, на думку судді, підсудний мусить сплатити певну суму, але не таку, як стягує з нього позивач? Останній вимагає двадцять мін, один суддя присудить сплатити йому десять мін, другий — п’ять, третій — чотири. В такий спосіб сума дробитиметься: одні присудять сплатити її повністю, другі ж — нічого. І як тоді бути з підрахунком голосів? А ще, ніхто не примушує суддю складати кривоприсягу, коли він безумовно засуджує або виправдовує, якщо позов написано у правильній формі: суддя, виправдавши підсудного, не ухвалює, що той нічого не винен, а лише — що не винен двадцять мін; але ж суддя порушує клятву, коли вважає, нібито підсудний, хоч і не винен двадцять мін, підлягає судові. /53/

10. А щодо Гіподамової пропозиції про необхідність удостоювати почестей тих осіб, котрі винаходять щось корисне для держави, то впроваджувати такий закон — річ не без ризику. Такі пропозиції привабливі тільки на позір, насправді ж вони породжують наклепи і навіть потрясіння в державі. І цей (Гіподамів) закон зачіпає ще одне питання й вимагає окремого розгляду. Річ у тім, що в декого виникають сумніви з приводу питання, шкідливо чи корисно для держави змінювати предківські закони, навіть тоді, коли якийсь закон виявиться кращим ²⁹. Тому-то нелегко одразу погодитись із вказаною пропозицією, коли дозволяється змінювати (існуючий лад): може статися, що хтось, немовби для загального щастя, внесе пропозицію про заміну (існуючих) законів або державного ладу.

11. Проте, оскільки ми згадали про цей предмет, коротко зупинимося на ньому ще раз. Отже, (як ми сказали), розв’язати це питання складно. (На перший погляд) може видатися, що зміни дадуть змогу покращити (стан справ у державі). Справді, у певних науках поступ корисний, наприклад, у медицині, коли вона розвивається від своїх вихідних засад. Подібну картину маємо в гімнастиці та в інших мистецтвах і науках. Оскільки ми відносимо до них і політику, то в ній також, мабуть, має відбуватися розвиток. І хто міркує так — має слушність, бо це підтверджується самою історією: адже стародавні закони були дуже простими й нагадували варварські.

12. Так, у давнину греки ходили озброєними й купували один в одного жінок. І ті закони, що подекуди збереглися й дотепер, _1269а відзначаються неймовірною простотою, от як закон про вбивство в Кумах ³⁰: коли позивач приведе достатню кількість свідків із числа своїх родичів, котрі підтверджують факт убивства, то обвинувачений визнається винним у злочині. Взагалі люди прагнуть не до того, що освячено предківськими переданнями, а до того, що є щастям само по собі. (Для прикладу) візьмімо перших людей: чи то народжені від землі, чи то врятувавшись від якогось світового потрясіння, вони скидалися на звичайних людей, не обдарованих розумовою діяльністю, як це й мовиться про людей, народжених від природи, — тож було б безглуздям жити за їхніми постановами. Навіть більше: і писані закони не слід залишати незмінними. Як у решті мистецтв, так і в державному устрої неможливо викласти все досконало. Необхідно викладати закони у загальному вигляді, людські ж дії несуть в собі відбиток особистості. З цього випливає, що деякі закони час від часу доводиться змінювати.

13. З другого боку, цю справу належить вирішувати з якнайбільшою обачністю. Так, коли зміна закону веде до незначного /54/ поліпшення або, навпаки, коли вже повелося легко порушувати існуючий закон, що заподіює шкоди, — то, певна річ, краще витерпіти певні помилки законодавців чи урядовців, бо буде не стільки користі, коли до закону внесуть поправки, скільки шкоди від засвоєної звички не коритися існуючій владі ³¹.

14. Оманливий також і приклад, узятий із царини мистецтва. Адже змінити закон і змінити мистецтво — не одне й те саме. Закон не матиме ніякої ваги, якщо не примусить чинити послух існуючим звичаям. А звичаї ж, як заведено, випробовуються часом. Ось чому легковажне порушення чинних законів, заміна їх іншими послаблює силу закону. А ще, коли закони й підлягають змінам, то виникає питання: чи всі закони і за всякого державного устрою (треба змінювати), чи ні? Чи можна допускати до цієї справи будь-кого, чи тільки певних осіб? Адже це має істотне значення. А втім, полишимо розгляд даного питання на інший час.

VI. 1. Обговорюючи державний устрій лакедемонців та критян, а так само решти держав, належить розглянути два питання: по-перше, відповідають чи ні закони в цих державах найкращому державному устроєві. По-друге, чи міститься в цих законах щось протилежне основним засадам того державного устрою, який мав на увазі законодавець.

2. Загальновизнано, що в державі, яка бажає встановити правильний устрій, громадяни не повинні турбуватися про предмети першої необхідності. Але як це здійснити — сказати важко. Так, пенести у Фессалії часто повставали проти фессалійців. Так само й ілоти проти спартанців: завжди вичікували слушну нагоду, аби, скориставшись скрутою останніх, повстати проти них.

3. Натомість у критян нічого такого не відбувалося. Це пояснюється, мабуть, тим, що сусідні міста, розташовані на Криті, _1269в навіть коли воювали між собою, то ніколи не підтримували повсталих. Це могло нашкодити їм самим, зважаючи на той факт, що у них були свої періеки ³². Навпаки, у спартанців усі сусіди були їхніми ворогами: і аргосці, й месенці, й аркадійці. Перші ж повстання пенестів проти фессалійців були спричинені ще й тим, що останні вели війни із сусідами: ахейцями, перребами й магнесійцями.

4. А ще було й інше: украй складно, мабуть, організувати нагляд за рабами, визначити, яким чином поводитися з ними. Бо коли їх відпустити на волю — вони нахабніють, вимагаючи для себе однакових прав з панами. А коли ставитися до них суворо — вони замислюють зло проти своїх панів і проймаються ненавистю до них. Таким чином, лакедемонці, тримаючи ілотів у покорі, не знайшли найкращого способу поводження з ними. /55/

5. А ще легковажність (лакедемонського законодавства) у питанні про жінок шкодить, з огляду на мету, яку ставлять перед собою лакедемонці, і не сприяє досягненню щастя у державі взагалі. Зрозуміло, як сім’я складається з чоловіка й дружини, так і держава повинна ділитися на дві частини — чоловіків та жінок. Тому, коли в державі жіноче питання нехтується, (можна вважати, що) половина населення немовби не узаконена. Це й сталося у Лакедемоні. Законодавець, прагнучи зробити цілу державу придатною до всіляких випробувань, встановив закони лише стосовно чоловіків. А жінок він випустив з уваги. Вони ж у Лакедемоні живуть розманіжено й поводяться дуже свавільно.

6. А в такій державі, звичайно ж, багатство має неабияке значення, особливо, коли чоловіками управляють жінки, що спостерігається майже у всіх воєнізованих племенах, за винятком кельтів та, можливо, декотрих інших, де відкрито практикується співжиття з чоловіками. Здається, небезпідставно вчинив той оповідач міфів, що перший поєднав Арея з Афродитою, бо всі згадані вище племена воліють підтримувати любовні зв’язки з чоловіками, ті ж племена — із жінками.

7. Достоту так було і в лакедемонців. За їхнього панування багатьма справами завідували жінки ³³. А втім, яка різниця: чи правлять жінки, чи посадовими особами керують жінки. Це одне й те саме. Оскільки свавільність жінок не дає ніякої користі, а їхня відвага потрібна хіба що на війні, то лакедемонські жінки дуже нашкодили саме на полі борні, коли вторгаися фіванці. Користі тут, як і в інших державах, жінки не дали ніякої, а галасу зчинили більше, ніж вороги.

_1270а 8. Спочатку поблажливе ставлення лакедемонців до жінок мало, здається, підстави, бо чоловіки тривалий час були відсутніми удома через військові походи, ведучи війну спершу з аргосцями, потім з аркадійцями і месенцями ³⁴. З настанням мирних часів чоловіки, з погляду законодавця, були загартованими завдяки частим походам, що дає, безсумнівно, чимало користі. І коли Лікург спробував підпорядкувати законам і жінок, вони стали чинити опір, тому він полишив власний намір.

9. Отже, вони винні в тому, що сталося. І те, що в законах були відсутні положення про них, — пояснюється спротивом жінок. А втім, ми розглянемо не те, хто в цьому винен, а хто ні, а — що правильно і що неправильно. Як було сказано, ненормальне становище жінок у Лакедемоні, мабуть, не тільки вносить розлад у його державний устрій, але й сприяє розвиткові корисливості.

10. Після цього дехто, — можливо, докоряючи, — вказуватиме на нерівність у розподілі власності в Лакедемоні: одні з громадян стали власниками незвичайних багатств, іншим випало /56/ надто мало. Тому (внаслідок такого розподілу) земля потрапила в руки небагатьох. А трапилося це тому, що закони у даному питанні надто недосконалі. Законодавець учинив правильно, коли боронив продавати чи купувати сімейну власність, але дарувати цю власність і заповідати її в спадщину — це він дозволив. Наслідки в обох випадках однакові.

11. З усієї землі жінкам належить дві п’ятих. Пояснюється це тим, що в Лакедемоні, з одного боку, існує багато дочок-спадкоємниць ³⁵, а з другого — їм дають великий посаг. А було б краще, якби не давалося ніякого посагу або ж принаймні незначний чи скромний ³⁶. А зараз батько може видавати дочку-спадкоємницю за кого схоче; так само, коли він помре, не склавши заповіту, його спадкоємець може видати дочку-спадкоємицю за кого схоче. Вийшло так, що в державі, яка була спроможна прогодувати 1500 кіннотників і 30 000 важкоозброєних воїнів, не могли утримувати й тисячі.

12. Тож зрозуміло, як погано були розв’язані ці питання. Одного ворожого удару держава не витримала і загинула саме через малолюдність. Кажуть, за колишніх царів права громадянства надавалися і прибульцям, тому в ті часи, попри тривалі війни, малолюдності в Лакедемоні не спостерігалося ³⁷ і (кажуть) число воїнів-спартіатів становило навіть 10 000 чоловік. Так це чи ні, усе-таки краще, коли держава завдяки урівноміреній власності мала достатньо людей.

13. Закони ж, які стосуються народження дітей, мають на меті також заохочувати багатодітність. Законодавець, бажаючи, аби число спартанців зростало, спонукає громадян до якомога більшого народження дітей. У Лакедемоні з цього приводу навіть існує закон, за яким батько трьох дітей звільняється від служби, а батько чотирьох — звільняється від усяких повинностей. Проте, — і це видно, — якщо зростає кількість населення, то за існуючих законів поділу земельної власності неминуче збільшується кількість бідняків.

14. Так само погано розроблено закон і про ефорів. Ця головна інституція у них завідує найважливішими справами управління. До колеґії ефорів відбирають людей з усіх верств населення, тому часто туди потрапляють дуже вбогі громадяни, котрих, зважаючи на їхні злидні, можна було підкупити. Таке було й раніше, а востаннє це мало місце в андроській справі. Декотрі з ефорів, зіпсовані підкупами, розвалили, наскільки це залежало від них, усю державу ³⁸. Оскільки повноваження ефорів дуже великі і їхня влада схожа на владу тиранів, то й самі царі (лакедемонців), /57/ бувало, вдавалися до загравань із народом, через що чинилася шкода й державі: з аристократії виникала держава демократичного ладу. Ефорія охоплює всю державну систему, тому народ, маючи доступ до неї, поводиться спокійно.

15. Чи то сталося завдяки законодавцеві, чи то випадково, — однак таке становище корисне. Адже державний устрій, коли його будують на тривалий час, має бути таким, аби всі частини, становлячи державу як ціле, прагнули залишатися у незмінному існуючому устрої ³⁹. В Лакедемоні царі знаходять втіху у притаманних їм почестях, аристократія — завдяки участі в герусії: бути членом цієї ради вважається гідним їхньої чеснотливості й винагородою. Нарешті, народ втішається тим, що з його середовища поповнюється ефорія.

16. Зрештою, ефори обираються з усіх громадян, але саме обрання не повинне відбуватися в такий спосіб, що існує нині, скидаючись на дитячий. Ефори мають владу ухвалювати рішення з важливих питань, наприклад, судових процесів. Але ефорами можуть виявлятися випадкові особи, тому було б краще, аби вони ухвалювали не за власним розсудом, а згідно із законом. І сам спосіб життя ефорів зовсім не відповідає загальному становищу в державі. Так, вони можуть вести вільний спосіб життя, тоді як стосовно решти громадян спостерігається зайва упередженість, через що вони, не в змозі терпіти такого, таємно оминаючи закон, насолоджуються фізичними втіхами.

17. Негаразд у Лакедемоні і з інституцією геронтів. Коли вони чеснотливі і завдяки вихованню добре володіють якостями, притаманними досконалій людині, то кожен, не вагаючись, скаже: мовляв, ця рада (старійшин) корисна для держави. Навіть коли _1271a виникає острах, що вони вершитимуть важливі державні справи впродовж усього життя. Бо ж як тіло, так і розум має свою старість. Коли ж геронти виховані так, що сам законодавець із підозрою ставиться до них, як до не цілком досконалих людей, то ця інституція становить загрозу для держави.

18. Люди, котрі перебувають на посаді геронтів, теж схильні до підкупу й часто жертвують державними справами задля своїх вигод. Тому було б краще, якби вони усвідомлювали себе підлеглими громадянами. Однак нині вони не здають собі звіту в цьому. Щоправда, зауважимо, що ефори встановлюють нагляд за рештою інституцій. Ця обставина надає їм надто великі переваги, але сам спосіб, у який чиниться нагляд за геронтами, на нашу думку, неправильний. Навіть більше, сам спосіб обрання старійшин — зовсім не продуманий. Бо ж неправильно, коли особа, котра домагається обрання, сама турбується про це, тоді як насправді /58/ потрібно, аби гідна обрання особа стала членом ради, хоче вона цього чи ні.

19. Тут же і в цьому питанні, і в решті справ, пов’язаних із державним устроєм, законодавець керувався, мабуть, одним міркуванням: він прагнув уселити честолюбство в душі громадян, а потім грати на ньому у справі обрання геронтів, бо ж ніхто не домагатиметься влади, коли не пройнятий честолюбством. Насправді ж через честолюбство й корисливість чиниться більшість несправедливих вчинків.

20. Про царську владу, про доцільність її існування і про негативні сторони цієї інституції мова піде в іншому місці ⁴⁰. Коли навіть царська влада і має переваги, то, в усякому разі, кожного з двох лакедемонських царів треба обирати на царство не так, як це робиться тепер, а обрання повинне залежати від способу життя претендента на царський престол ⁴¹. Проте зрозуміло, що законодавець і сам не був певен у тому, чи можна зробити царів чеснотливими. В усякому разі, він не плекав надії на те, що вони стануть досить чеснотливими. Ось чому, коли вони покидали країну, разом з ними як супровідників посилали і їхніх недругів, і чвари між царями вважали порятунком для держави.

21. Не можуть вважатися правильними й ті закони, що стосуються громадських трапез (сиситій), які спочатку називалися фідітіями. Влаштовувати їх мала б скорше держава, як це встановлено на Криті. В лакедемонців же кожен співтрапезник мав робити свій внесок, попри те, що декотрі, дуже бідні, не мали змоги нести витрати на влаштування трапез. Тому самі сиситії суперечили намірам законодавця. Він хотів, аби ця інституція була всенародною; вийшло ж навпаки, бо дуже бідним громадянам нелегко бути учасниками спільних трапез. А тим часом, за звичаєм предків, (встановлена) участь у цих громадських трапезах давала змогу долучатися до управління державою; в разі ж незмоги люди не користувалися правами громадянства.

22. Що стосується закону про навархів ⁴², то його не схвалювали вже декотрі (з учених) і мали слушність, бо його положення про командування флотом спричиняли чвари. Пояснюється це тим, що командувачами були царі. Тому навархія скидалася немовби на другу царську владу. І можна було б зробити закид проти вихідного твердження законодавця, як свого часу висловився _1271в Платон у «Законах»: уся система лакедемонського законодавства передбачала тільки окремі вияви чеснотливості, а саме ті, що стосувалися війни, бо вони корисні для здобуття перемоги ⁴³. Тому лакедемонці, ведучи війни, процвітали. Коли ж вони встановили перемир’я, то почали занепадати, бо не вміли користуватися дозвіллям чи виконувати решту справ, що важили б (у їхніх очах) більше, ніж військові. /59/

23. Друга помилка не менша за першу: вони міркували, що блага, які стосуються війни, здобуваються здебільшого чеснотами, а не пороками, і в цьому мали слушність. Але тим, що ставили ці блага вище, ніж чесноти, вони припускалися помилки. Погано в Лакедемоні йдуть справи і з державними фінансами: скарбниця завжди порожня, і, коли доводиться вести великі війни, гроші збирають примусово, що дуже погано. Оскільки більша частина земельної власності перебуває в руках спартіатів, вони не чинять нагляду один над одним щодо сплати податків. Тому в законодавця вийшло якраз навпаки тому намірові, якого він хотів досягти: держава зубожіла, відчуваючи брак грошей. У приватних осіб це розвинуло жадібність. Отже, про лакедемонський державний устрій мовлено досить: ми відзначили ті положення (закону), які викликають найбільше заперечень.

VII. 1. Ймовірно, і про це існує леґенда, лакедемонський державний устрій багато в дечому нагадує критський, а стародавні інституції (як відомо) здебільшого не такі досконалі, як теперішні. За леґендою, Лікург, звільнившись з-під опіки царя Харилла, багато часу провів на Криті, маючи там родичів. Коли вони вирушили засновувати колонію на острові, то знайшли у тамтешніх жителів уже створену систему законодавства. Тому ще й досі періеки користуються цими законами, які першим установив Мінос.

2. Сам острів Крит немовби покликаний природою панувати над Грецією: прекрасне розташування — з одного боку, острів лежить посеред того моря, на берегах і островах якого майже всі греки мали свої поселення. Відстань між Пелопоннесом і Критом незначна; з другого боку, від Азії Крит відокремлюють тільки Триотійський край та Родос. Ось чому Мінос утвердив свою владу над морем, а з островів одні підкорив, інші колонізував, аж поки, насамкінець, вирушивши походом на Сицилію, помер там біля Каміка.

3. Схожість між критським та лакедемонським порядками _1272а полягає ось у чому. У спартіатів землю обробляють ілоти, у критян — періеки; і в тих, і в тих існують громадські трапези, які спочатку в лакедемонців називалися не фідітіями, а, як на Криті, андріями, — явний доказ того, що їх запозичено у критян. Далі: політичний устрій в обох державах теж однаковий. Лакедемонські ефори мають таку ж владу, що й на Криті, — їх називають там космами, і, на відміну від ефорів, їх десятеро.

Геронти ж у лакедемонців відповідають критським старійшинам, яких називають просто радою. В давніші часи у критян існувала також і царська влада, але згодом вони скасували її. Командування на війні у них здійснюють косми. /60/

4. Народні збори — всезагальні, але рішень вони не ухвалюють, а тільки стверджують те, що постановлено геронтами й космами. Стосовно влаштування громадських трапез, то з цим на Криті справи виглядають краще, ніж у лакедемонців; у Лакедемоні кожен окремо мусив робити певний внесок, а то його позбавляли громадянських прав (як говорилося вище). На Криті ж сиситії влаштовувалися за державні кошти. Від усього врожаю, від усього приплоду, від усіх доходів, які отримує держава ⁴⁴, і від податків, що сплачують періеки, одна частина використовувалася для культових і поточних потреб (у державі), друга ж ішла на влаштування трапез. Таким чином, і жінки, й діти, й чоловіки утримувалися за державні кошти.

5. Законодавець вигадав багато заходів, аби критяни для своєї ж користі споживали мало їжі; так само і щодо відокремлення жінок від чоловіків, аби вони не народжували багато дітей. З огляду на це він допустив співжиття чоловіків з чоловіками; погано це чи ні — розглянемо за слушної нагоди.

Але принаймні зрозуміло, що влаштування трапез у критян краще, ніж у лакедемонців. Навпаки ж, інституція космів (старійшин) у них ще гірша, ніж інституція ефорів: негативні сторони останньої притаманні й інституції космів, бо туди потрапляє перша-ліпша особа. Але тієї користі, яку дає ефорія для державного устрою в Лакедемоні, ми не бачимо на Криті. В Лакедемоні ефори обираються з усіх верств населення, тому народ, маючи доступ до вищої влади, зацікавлений у збереженні існуючого ладу. На Криті ж косми обираються не з усього складу населення, а з певних родів. А старійшин обирають із числа тих, хто раніше був космом.

6. Про критських старійшин можна сказати те саме, що й про старійшин у Лакедемоні. їхнє самочинство і незмінюваність — надто висока честь, більша, ніж вони того заслуговують. І небезпека полягає ще й у тому, що вони управляють, керуючись не законом, а самовладою. Спокій народу, що не брав участі в управлінні, зовсім не свідчив про досконалість таких порядків. Космів _1272в просто не можна було підкупити, як ефорів, бо вони жили на острові, далеко від тих (осіб), котрі хотіли б їх підкупити ⁴⁵. Засіб, до якого вдаються критяни, аби усунути таку незручність, — сміховинний і годиться більше для тиранічного устрою, ніж для політії.

7. Так, нерідко їхні ж колеґи або приватні особи, змовившись, проганяють космів з посад. А втім, і самі косми можуть відмовитися від своєї посади. Звичайно, було б ліпше, якби це робилося по закону, а не з людської сваволі: останнє-бо досить небезпечне. /61/ Найгірше в цьому — скасування посади космів; до такого заходу часто вдаються владні особи, не бажаючи коритися присудам космів. Тож зрозуміло — критський державний устрій має тільки певну подобу держави, але це, власне, не держава, а скорше династія. У їхньому звичаї й те, що знать, ділячи народ на партії та утворюючи свою партію, чинить безлад, взаємні чвари й усобиці.

8. І таке становище нічим не відрізняється від паралічу державного життя. А коли держава перебуває в такому стані, то постає перед великою небезпекою, що хтось захоче напасти на неї. Але, як було вказано, критська держава своїм існуванням завдячує географічному розташуванню, що не давало змоги ворогам дістатися туди. А ще закон забороняв селитися чужинцям ⁴⁶. Тому періеки на Криті залишалися спокійними, на відміну від ілотів у Лакедемоні, котрі часто вдавалися до повстань. Критяни не мають якоїсь власності поза островом, а війна між чужими державами тільки недавно докотилася до них. Ця війна розкрила навіч слабкість діючих на Криті законів ⁴⁷. А втім, про критський державний устрій сказано досить.

VIII. 1 І карфаґенці, як вважається, мають добрий державний устрій, що з багатьох боків переважає устрої решти держав; де в чому карфагенський лад дуже нагадує лакедемонський. Взагалі-то ці три державні системи — критська, лакедемонська і карфагенська — дуже близькі одна до одної і суттєво відрізняються від решти держав. Справді, багато сторін державного життя у карфагенців упорядковано правильно. Доказом цього є те, що народ у Карфагені задовольняється власним становищем, і там не виникало якихось заворушень і прагнення до тиранії.

2. Схожість із лакедемонським державним устроєм у Карфагені така: як у Лакедемоні фідітії, так у Карфагені існують сиситії — громадські трапези; лакедемонським ефорам відповідає інституція ста чотирьох. Щоправда, на відміну — і то в кращий бік — від лакедемонської ефорії, до карфагенських ста чотирьох обираються тільки особи шляхетного походження. Царська влада і герусія теж схожі на лакедемонські царську владу й герусію. Однак були й відмінності. Переваги карфагенського ладу полягали в тому, що царі не походили з якогось певного чи випадкового роду, а належали до видатного роду ⁴⁸. (Старійшини ж) обиралися з тих, хто впливав на державні справи ⁴⁹, а не з престарілих, як у _1273а Лакедемоні. Справді, старійшини, маючи великі повноваження, можуть заподіяти значної шкоди, коли самі по собі є нікчемними, як це було в Лакедемоні.

3. А втім, усі три державні устрої мають сторони, за які їхможна ганити однаковою мірою, з погляду відхилення цих держав (від ідеального). Щодо намірів самих аристократів, то дехто з /62/ них схиляється в бік демократії, дехто ж — у бік олігархії. Царі зі старійшинами, коли ті одностайні, виносять або не виносять свої рішення на затвердження народними зборами; а коли між ними незгоди — тоді все вирішує народ. Коли старійшини не дійшли взаємної згоди, тоді вирішальний голос теж належить народові. В таких випадках народне зібрання повноважне не тільки брати до відома їхні постанови, але й обговорювати їх; і кожен з громадян може заперечувати внесені пропозиції, чого ми не спостерігаємо в решті держав.

4. Народні збори обирають також пентархів ⁵⁰, що наділені багатьма важливими обов’язками, а також раду ста, яка є вищим органом влади. Навіть більше, вони залишаються при владі довший час, ніж решта урядовців. Усе це — риси, притаманні олігархічному устрою. Навпаки ж, відсутність винагороди службовцям за службу, обрання їх не за жеребом — риси, притаманні аристократичному ладові. До них можна додати й те, що судові позови в Карфаґені розглядаються державними інституціями, а не так, як у лакедемонців, де цим займаються різні (судді).

5. Найбільшою мірою від аристократичного устрою відхиляється в бік олігархії устрій в Карфагені, з чим погоджується більшість (учених), і ось чому: там вважають, що урядовців треба обирати не тільки на підставі шляхетного походження, але й з огляду на їхній майновий ценз, бо, мовляв, незаможний громадянин неспроможний добре вести державні справи, оскільки він не має для цього досить вільного часу. Отже, коли обрання за майновим цензом є ознакою олігархічного устрою, то обрання за чеснотами — ознака, притаманна аристократичному устроєві. Та ж форма, за якою карфагенці впорядкували свій державний лад, є третьою, бо вони обирають урядовців, зважаючи на обидві умови, особливо, коли це стосується двох найголовніших посад — царської та командування військом.

6. Відхилення від аристократичного устрою, і то саме в такий спосіб, треба вважати помилкою законодавця. Адже найголовніше — і на це слід звертати увагу — полягає в тому, щоб найкращі люди користувалися дозвіллям, щоб із ними відповідно поводилися, незалежно від того, будуть вони державними службовцями чи приватними особами. А коли зважити на те, що державні особи мають жити в достатку і завдяки цьому користуватися дозвіллям, то погано, коли державні посади, такі, як царська й командування військом, можна купити за гроші. Такий закон ставить багатство вище за доброчесність, а це призводить до того, що в державі скрізь пануватиме корисливість.

7. Бо те, що цінується владою, неминуче переходить в уявлення /63/ _1273в решти громадян. А де до чеснот ставляться абияк, там державний лад не буде твердо аристократичним. Купуючи владу за гроші, люди, звичайно ж, розраховують на прибутки, бо звикли до них, тоді як бідна, але чеснотлива людина навряд чи надуживатиме власним службовим становищем. На це розраховує саме корисливець, який задля досягнення влади не поскупився на витрати. Тому біля влади мають перебувати громадяни, котрі можуть якнайкращим чином вести державні справи. Тож карфагенський законодавець учинив би похвальніше, якби — навіть випустивши з уваги те, що чеснотливо-шляхетним громадянам належить жити в достатку, — принаймні потурбувався, щоб правителі мали необхідне для них дозвілля.

8. Негативною стороною можна вважати те, що одній особі надається можливість обіймати одночасно кілька посад, що в Карфаґені особливо в пошані. Але ж усяку справу (як відомо) краще виконує один працівник. На це неодмінно має зважати законодавець і не допускати, аби одна й та сама особа і грала на флейті, й шила чоботи. Адже в державі з великою територією прийнятніше, коли багато громадян буде залучено до діяльності в органах влади. В цьому, зрештою, полягає суть демократії. Тоді кожен робитиме свою справу, як ми сказали, і краще, й швидше, зважаючи на суспільні інтереси. Це добре видно у військовій та морській справі, де поняття «наказ» і «послух» наскрізь пронизують службу.

9. Але, хоч карфагенський устрій і схиляється в бік олігархії, карфагенці напрочуд вдало уникають заворушень народу завдяки тому, що дають йому змогу розбагатіти, посилаючи до підвладних міст. Цим карфаґенці поліпшують свій устрій і надають йому сталості. Проте не треба чинити так, користуючись випадком, а запобігати народним бунтам краще через закони. В теперішніх обставинах досить статися якійсь біді, як зразу народ відвернеться од влади, і не знайдеться ніякого засобу, щоб відновити спокій.

Ось таким чином облаштовані державні устрої в Лакедемоні, на Криті і в Карфаґені, які справедливо зажили доброї слави.

IX. 1. З-поміж тих осіб, хто писав що-небудь про державний устрій, декотрі ніколи не брали участі в управлінні, а все своє життя провели далеко від політики; ми, власне, згадали все з того, що вони написали і що становить інтерес. Декотрі ж законодавці видавали закони для своїх або чужих держав. Одні з них працювали тільки над законодавством, інші брали участь у політичній діяльності. А такі, як Лікург та Солон, видали закони й заснували державний устрій: перший (як говорилося) у Лакедемоні, другий в Афінах.

2. Дехто вважає, що Солон був чудовим законодавцем: він знищив в Афінах олігархію, яка поводилася надто зухвало; /64/ визволив від рабства простий народ і поновив демократію, встановлену колись предками; якнайкраще облаштував державний устрій, поєднавши різні його складники: ареопаг — орган влади, притаманний олігархії, обрання на найвищі посади нагадувало ознаки _1274а аристократії, а суд був народним. Тож Солон зберіг ті дві інституції, що існували раніше, — ареопаг та органи влади на засадах виборності, — проте демократію увів через суди присяжних, куди мали доступ усі громадяни.

3. З цієї причини дехто докоряє йому: мовляв, він скасував усі органи влади, що спиралися на засади впливу, а всі повноваження в державі передав судові присяжних, який обирався за жеребом. Коли ж суд присяжних набув достатнього впливу, то перед простолюдом почали запобігати, як запобігають перед тираном, і державний устрій перетворився на демократію. Значення ж ареопагу послабилося зовсім за Ефіальта й Перікла. Останній увів платню за участь у суді присяжних, і, отже, кожен демагог отримав можливість розширювати повноваження демосу, поки дійшло до такого стану, який ми спостерігаємо нині.

4. Мабуть, це не узгоджувалося із Солоновим бажанням, а сталося так через збіг обставин. Річ у тім, що завдяки простолюдові афіняни запанували на морі, перемігши персів, і це породило в народі гордощі. Він почав слухатися бунтівних покровителів, чинячи опір чеснотливим і поміркованим діячам, котрі керували державою. Тим часом Солон, здається, надав простолюдові тільки найнеобхідніші повноваження: обирати посадових осіб і вимагати від них звіту. Якби цього не було, народ перебував би у становищі рабів і вороже ставився б до державного устрою. Всі ж інституції, за Солоновим законом, складалися з осіб знатного походження і з достатнім майновим цензом, а саме: із стану пентакосіомедимнів, зевгітів та вершників. Четвертий стан складався з фетів, що не мали доступу до жодної з державних посад ⁵¹.

5. Законодавцями були також Зелевк із Локрів Епізефірських, Харонд із Катані ⁵² для своїх громадян і для решти халкидонських міст в Італії та Сицилії. Дехто хоче віднести до числа законодавців і Ономакрита, котрий нібито перший почав видавати закони, навчившись цієї справи на Криті, де він жив, хоч був за походженням локрієць, — там, на острові, він опанував науку пророкувань. Кажуть, що він приятелював з Фалетом, учнями якого були також Лікург та Зелевк. А Зелевковим учнем був Харонд ⁵³. Але ті, хто каже так, загалом не беруть до уваги хронологію.

6. У фіванців законодавцем був коринфієць Філолай ⁵⁴. Він походив із роду Вакхіадів, а приятелював із Діоклом — переможцем олімпійських ігор. Коли ж останній поїхав із Коринфа, відкинувши /65/ любовні домагання своєї матері Алкіони, Філолай виїхав за ним до Фів, де вони обидва — Філолай та Діокл — і померли. І тепер ще показують їхні могили, розташовані так, що з однієї можна бачити другу. Та коли повернутися в бік Коринфа, то одну могилу видно, другу — ні.

7. Зроблено так тому, що Діокл не хотів — з огиди до того, що з ним трапилося, — аби з його могили видно було Коринф, а Філолай, _1274в навпаки, — хотів. Обидва жили, як сказано, у Фівах. І тим часом Філолай написав для фіванців закони. З-поміж інших, Філолай установив закони про народжуваність, які фіванці вважають законами про усиновлення. їх було написано для того, щоб зберегти земельну власність.

Харонд же у своїх законах не додав від себе нічого, за винятком закону про кривоприсяжників, — він уперше встановив притягнення їх до суду. А ще (Харондові) закони вирізняються зрозумілістю й витонченістю навіть серед створених теперішніми законодавцями. Філолаєві належить закон про рівність власності; Платонові — закони про спільність жінок, дітей та майна, про жіночі трапези, а також закон, що торкається пиятик: наприклад, аби завідувачі громадських трапез перебували у тверезому стані; а ще про військові виправи, тобто щоб воїни, вправляючись, однаково добре володіли і правою, і лівою рукою, бо як одна, так і друга рука мали бути придатними для військових справ.

9. Є також Драконтові закони. Але він видав їх для існуючого державного ладу. Чогось особливого, гідного уваги в них не міститься, за винятком незвичайної міри покарання. Законодавцем був також і Піттак ⁵⁵, але в політичних справах він не брав участі. Один з його законів має особливість: було встановлено, що п’яні, вчинивши певну провину, каралися суворіше, ніж тверезі. З огляду на те, що люди у сп’янілому стані, на відміну від тверезих, поводяться надто зухвало, Піттак і постарався видати цей закон (для блага держави) і не вважав за потрібне ставитися до них поблажливо.

У фракійських халкидонців законодавцем був Андродамант ⁵⁶, уродженець Регію. З його законів відзначимо закон про вбивство і про дочок-спадкоємиць; однак навряд чи хто-небудь знайде певну відмітну рису в Андродамантовому законодавстві.

Отже, досить і цих міркувань, що їх ми виклали, розглядаючи як існуючі державні устрої, так і накреслені тільки в проектах. /66/

Попередня     Головна     Наступна