[Арістотель. Політика. — К., 2000. — С. 129-164.]

Попередня     Головна     Наступна

Книга п’ята

I. 1. Майже все те, про що ми мали намір сказати, розглянуто. Тепер ми повинні з’ясувати, які зміни можуть відбуватися в державі, скільки їх і якого характеру вони бувають. Які руйнівні чинники містить у собі кожна з форм державного устрою; яка з цих форм переважно в яку переходить. А ще — якими засобами самозахисту володіє кожна з форм державного устрою взагалі, і, нарешті, завдяки чому зберігається кожна з форм.

2. Насамперед візьмемо до уваги таку засаду: коли утворювалася переважна більшість форм державного ладу, то панувала загальна згода стосовно того, що вони спираються на право й відносну рівність. Але насправді відбувалося відхилення, про що було сказано раніше. Так, демократичний устрій виник на підставі тієї думки, що відносна рівність тягне за собою й абсолютну рівність (вважають-бо, що, коли всі рівні, вони рівні в усьому). Засадою ж олігархічного устрою вважалася та, що відносна нерівність обумовлює собою і нерівність абсолютну ¹. Мовляв, коли існує майнова нерівність, то з неї, в силу цього, випливає й абсолютна нерівність.

3. Відтак, посилаючись на цілковиту рівність у демократіях, усі й претендують на повну рівноправність; в олігархіях же, на підставі твердження про нерівність, вважають, ніби вони повинні мати більше прав, тому більшість в олігархіях не користується рівними правами.

Певною мірою всі форми державного ладу (що розвинулися на таких засадах) мають виправдання, але в абсолютному розумінні вони відхиляються від таких засад. З цієї причини ті чи інші (частини громадян), оскільки державний устрій суперечить їхнім уявленням, зчиняють бунти. Виходячи із загального погляду, вони мають справедливі причини для бунтів, але ті, хто вирізняється чеснотами, вдаються до цього дуже рідко. Хоча саме такі особи, оскільки вони вирізняються з-поміж решти ², і мали б дуже логічну на це підставу. Трапляються й такі особи видатного і _1391в знатного походження, котрі вважають себе достойнішими за інших: адже шляхетність у походженні визнається за тими, хто від предків успадковує доблесть і багатство. /130/

4. Ось тут, я сказав би, кореняться причини і джерела бунтів. І викликані ними державні перевороти бувають двоякого роду: одні хочуть змінити демократичний устрій на олігархічний, олігархічний — на демократичний, олігархію й демократію — на аристократію і політію, чи навпаки. Буває й так, що існуючий державний лад не прагнуть замінити, він залишається незмінним, але партія, що очолює бунт, намагається сама взяти правління у свої руки, — наприклад, при монархічному чи олігархічному ладі.

5. Потім: зміна державного устрою має на меті укріпити або ослабити (той чи той державний устрій).

Наприклад, олігархію намагаються зробити більш чи менш олігархічною, демократію — більш чи менш демократичною; достоту так і при решті форм: або їх зміцнити, або ж послабити. Іноді державний переворот має на меті зробити тільки часткові зміни в державному устрою, наприклад, заснувати чи скасувати якусь інституцію. Так, говорять, в Лакедемоні Лісандр намагався скасувати царську владу, а цар Павсаній — знищити ефорію ³.

6. В Епідамні державний устрій теж змінився так, що замість філархів було засновано раду ⁴. В конституції елейців було вписано, щоб громадян, котрі мають політичні права в них, залучали до обіймання посад, коли відбувалося обрання якоїсь посадової особи. В цій політії панував олігархічний устрій, оскільки при посаді був ⁵ лише один архонт.

Взагалі, скрізь причиною обурень буває нерівність, причому співвідношення її між особами не відповідає (правильним уявленням про нерівність). Адже й довічна царська влада є нерівність, оскільки вона виявлятиметься і над особами, що перебувають в однаковому становищі. Отож саме ті, котрі добиваються рівності, зчиняють бунти.

7. Рівність же буває двоякою: із погляду кількості та якості (достоїнства). Під кількісною рівністю я розумію однаковість і рівність у кількості чи розмірах як таких, під якісною ж — рівність, що існує у певних співвідношеннях. Наприклад, на підставі кількості три більше двох, два більше одного; у якісному (пропорційному відношенні — чотири більше двох і два більше одного однаковою мірою: адже два — це половина чотирьох, одиниці — половина двох. Згоджуюсь у тому, що абсолютно справедливим може бути тільки рівність за якістю (достоїнством); люди ж бо сперечаються між собою, як про це мовилося раніше, в такому: одні вважають, що, коли вони рівні відносно (у чомусь), то мають бути рівними у всьому (абсолютно). Інші, визнаючи себе такими, що в чомусь переважають (решту), уявляють, що вони повинні переважати в усьому. /131/

8. З цієї причини й виникають переважно дві форми державного устрою — демократія й олігархія: знатність і чеснотливість притаманні _1302а небагатьом, а протилежні якості ⁶ подибуємо скрізь. Людей шляхетного походження і чеснотливих в будь-якому краї не набереться й сотні, тоді як заможних і злидарів ⁷ — велика кількість. Взагалі-то встановити той чи інший вид рівності в усьому — річ невдячна. І за доказ цього править результат таких спроб: жодна з форм державного устрою, що спирається на такі засади цілковитої рівності, не залишається стійкою. Пояснюється це тим, що помилкова засада може призвести до того чи того поганого наслідку. Тому правильніше було б поєднувати кількісну рівність із якісною.

9. В усякому разі, демократичний устрій буде надійнішим (ніж олігархічний) і зазнає менше потрясінь. Адже саме в олігархічному устрою приховуються зародки майбутніх чвар, причому двоякого роду: по-перше, незгоди між самими олігархами, по-друге, чвари олігархів з народом. У демократичних же державах буває тільки один вихід обурень, а саме: проти олігархії; бо ж слід наголосити, що сам проти себе народ не бунтуватиме. А ще політія, яка спирається на панування середніх прошарків, стоїть ближче до демократії, ніж до олігархії, а політія з усіх згаданих нами форм державного устрою найнадійніша.

II. 1. Оскільки ми маємо намір розглянути причини бунтів і переворотів у державі, то нам необхідно передовсім дослідити питання про корінні причини взагалі. Таких причин можна назвати три; кожну з них, з’ясувавши саму по собі, і слід насамперед охарактеризувати в її основних рисах. По-перше, треба знати настрої осіб, котрі зчиняють бунт; по-друге, мету, яку вони ставлять перед собою; і, по-третє, чим, власне, починаються політичні смути й чвари між громадянами.

Що ж до намірів осіб, котрі готують державний переворот, то головним приводом до нього є те, що ми вже згадували. А саме: одні, піднімаючи повстання, прагнуть до рівноправності на тій підставі, що вони, маючи рівні права з особами привілейованого стану, залишаються обділеними. Другі, навпаки, прагнучи до нерівності й переваг в усьому, ремствують на те, що не мають більше порівняно з рештою.

2. Вказані претензії в одних випадках бувають справедливими, в інших — ні; коли повстання піднімають ті, у кого менше прав, з метою урівнятися (в правах) із тими, у кого їх більше, — це справедливо; коли ж повстання піднімають ті, хто користується більшими правами порівняно з рештою, для того щоб добитися ще більше прав, — це вже несправедливо. Тож сказаного /132/ досить для з’ясування тих настроїв, якими керуються призвідці повстання. Метою повстань є прагнення до збагачення і почестей або уникнення того, що їм протилежне; в державах відбуваються повстання і через страх утратити громадянські права, й через небажання сплачувати накладений штраф, — байдуже, чи це у власних інтересах, чи в інтересах друзів.

3. Зовнішніх причин (для політичних) рухів, що налаштовують громадян проти (держави) й спонукають їх висувати вказані вище вимоги, є сім, про що вже говорилося (про мету заколотів), але (їхня) дія неоднакова. Прагнення отримати прибуток і пошану взаємно дратує людей — не тому, що вони бажають мати їх, як сказано раніше, а тому, що вони бачать, як люди — одні справедливо, інші несправедливо, порівняно з ними, — користуються привілеями. А ще рештою причин для взаємного роздратування _1302в людей бувають: нахабність, страх, зверхність, презирство, незмірне вивищення (тих чи тих прошарків населення в державі); з другого боку, приводом для обурень є: підступи, що чинять одні іншим при заміщенні посад, презирливе ставлення (до тих чи тих осіб), нерішучість (у проведенні реформ), несхожість (у характері).

4. Яке значення в даному випадку мають нахабність і корисливість (правлячого класу) і якою мірою вони бувають причинами внутрішніх чвар — це майже зрозуміло само по собі. Зверхність і корисливість державних урядовців викликають обурення в народі як проти них, так і проти того державного устрою ⁸, що дає їм можливість (так чинити); причому байдуже, чи стосується корисливість таких правителів майна приватних осіб, чи державного (майна). Зрозуміло також, яке значення має пошана і чому й вона викликає внутрішні незлагоди. Люди обурюються, бачачи, як вони самі не можуть здобути собі почестей, інші ж, навпаки, користуються ними. Несправедливість тут полягає в тому, що одні, маючи всілякі достоїнства, не обіймають посад, а інші, без певних достоїнств, зайняли високі посади. Справедливо було б у цьому випадку, якби почестей удостоювали кожного на підставі його заслуг. Зверхність же (одних над іншими) веде також до внутрішніх чвар, коли хтось — один або декілька — вивищуватиметься у своєму значенні більшою мірою, ніж йому належить мати у відповідності з характером панівного у державі ладу. Таке визнання переваги однієї людини призводить звичайно до встановлення монархічного чи династичного правління.

5. Тому в деяких державах, як, наприклад, в Аргосі та в Афінах, зазвичай вдаються до остракізму. Хоча було б краще вже від самого початку передбачити, аби в державі не з’являлася така видатна особистість, ніж, допустивши це, потім удаватися до такого /133/ заходу. Через страх теж зчиняються бунти, в тому розумінні, що, з одного боку, люди бояться покари, з другого ж — ті, кому загрожує якесь насильство, намагаються запобігти цьому злочинові ще до його здійснення. Так, на Родосі знатні згуртувалися ⁹ проти народу, аби уникнути судових позовів, які їм загрожували.

6. Презирство теж призводить до бунтів; це трапляється, наприклад, в олігархічних державах, де більшість громадян не бере участі в державному управлінні, хоча й становить, на їхню думку, значну силу. І в демократичних державах заможні з презирством ставляться до безладдя, яке панує там, що теж може призвести до перевороту. Так, демократичний устрій було знищено у Фівах, коли там після битви біля Енофітів демократію ліквідували. Те саме сталося в Мегарах і було викликано безладдям та безтурботністю переможців, що панували при тамтешньому (демократичному) устрою; в Сиракузах — перед тиранією Гелона; на Родосі — перед поваленням демократії.

7. Державні перевороти виникають також через надмірне вивищення (певної частини населення порівняно з рештою). Достоту як тіло складається з частин і збільшується у своєму зростанні пропорційно, аби зберігалася симетрія; в протилежному випадку воно гине, коли, приміром, нога буде завдовжки у чотири лікті, а решта фігури всього один лікоть ¹⁰. Інколи ж тіло однієї живої істоти перетворюється на іншу, якщо збільшення її частин буде неспівмірним не лише в кількісному, а і в якісному відношенні. Так само й держава складається з окремих частин; і трапляється, що _1303а одна з них, наприклад, маса злидарів у демократіях і в політіях, зростає, причому непомітно, і сягає небезпечної позначки.

8. Інколи зміна державного устрою відбувається й випадково: так, наприклад, у Таренті після поразки і загибелі знатних у боротьбі з япігами, трохи згодом після перських воєн, із політії виникла демократія. В Аргосі після поразки, завданої аргосцям Клеоментом Спартанським у битві «сьомого дня» ¹¹, довелося прийняти до числа громадян певну кількість періеків. В Афінах аристократія ослабла після невдалих битв на суходолі, тому що вона мусила під час Лаконської (Пелопоннеської) війни ¹² служити у війську. Трапляються схожі перевороти, хоча й рідше, і в демократіях: коли число заможних більшає або зростає взагалі багатство громадян, тоді демократичний устрій переходить в олігархію й династію.

9. Державні перевороти відбуваються і без насильства, через підступи (при заміщенні державних посад); так було в Гереї, де раніше зазвичай на посади обиралися, але згодом це змінилося на призначення (осіб) за жеребом, тому що перший спосіб був /134/ пов’язаний з інтригами. Державні перевороти викликані також і недбалістю у ставленні (до своїх обов’язків з боку уряду), коли з його дозволу посади обіймають особи, ворожі існуючому державному устроєві; так, через це в Ореї ¹³ було повалено олігархію, коли до числа правителів (олігархів) потрапив Гераклеодор, котрий перетворив олігархію на демократію. А ще (перевороти) трапляються й через дрібниці. Я маю на увазі те, що часто події, розвиваючись приховано, з часом переростають у великі зміни (коли нехтують цими дрібницями). От як в Амбракії, де для заміщення посад вимагався незначний майновий ценз; урешті-решт його було взагалі скасовано на тій підставі, що між невеликим цензом і відсутністю будь-якого цензу різниця дуже непомітна, а то й зовсім її немає.

10. Внутрішні чвари скоюються також і через те, що населення може складатися з усіляких племен, і їхні відмінності даватимуться взнаки до тих пір, аж поки вони згладяться. Адже держава утворюється не з випадкових людей, тому для її становлення потрібен певний час. Ось чому, коли утворювалися селища з числа вихідців з різних племен чи прибульців, більшість із поселенців перебували у взаємних чварах. Так, коли, приміром, ахейці, що разом із трезенцями заснували Сибаріс, перевершили їх згодом у кількості, то вигнали трезенців, і саме цей злочин був на сумлінні сибарійців. У Фуріях сибарійці ворогували з тими поселенцями, які їх (колись) прийняли; однак, намагаючись здобути привілеї, вважаючи, ніби їм належить уся територія, вони зазнали невдачі, і їх вигнали. У Візантії прибульців, коли вони вчинили змову проти корінних мешканців і це стало відомо, було також вигнано після битви ¹⁴.

11. Жителі Антиси, прийнявши до себе хіоських вигнанців, потім силою зброї вигнали їх з міста, а мешканці Занкли, що прихистили самосців, незабаром самі стали вигнанцями. В Аполлонії, що на Понті Евксинському, відбулися внутрішні бунти через те, що були прийняті до числа громадян іноземці. І в Сиракузах після знищення тиранії ¹⁵ іноземцям та найманцям були надані громадянські права, через що громадяни збунтувались і вдалися _1303в до збройного виступу. І більшість громадян Амфіполя вигнали з міста прийняті до числа громади поселенці з Халкіди ¹⁶.

Буває й так: внутрішні чвари в олігархічних державах виникають іноді через те, що багато громадян, маючи однакові права, не користуються ними і зазнають утисків, як і мовлено вище. У демократичних державах знатні, маючи однакові права з рештою, прагнуть користуватися привілеями.

12. Інколи ж внутрішні чвари виникають внаслідок місцевих умов, коли, наприклад, територія держави не є придатною для /135/ створення однієї держави. Так було в Клазоменах, де мешканці Хіті ворогували з жителями острова. З тієї самої причини ворогували між собою мешканці Колофону і Нотія. Та й в Арійській державі не панує одностайності: жителі Пірею налаштовані демократичніше, ніж жителі Афін. І як на війні переправи через рови, хоча й дуже невеликі, розладнують фаланги, так і всяка незгода тягне за собою очевидні чвари. Найбільше, можливо, суперечать одна одній чеснотливість і порочність. Потім злидні й багатство, потім решта більш-менш значних причин, до яких належить і щойно нами згадана.

III. 1. Отже, внутрішні чвари виникають через дрібниці, але з дрібниць вони переростають у значні потрясіння. Особливого значення набувають дріб’язкові незгоди в тому випадку, коли вони виникають серед можновладців, як це трапилося, наприклад, у Сиракузах. У давні часи там було вчинено державний переворот через суперечку на ґрунті любовних зв’язків між двома юнаками, котрі обіймали верховні посади. Коли один з них був відсутнім, другий звабив хлопця, що кохався з тим першим. Тоді (перший), повернувшись (і довідавшись про це), розлютився й постарався прихилити до себе його дружину. Відтак кожен з них почав утягувати до суперечки урядовців, своїх друзів, що призвело до повстання.

2. З тієї самої причини правителям треба вживати запобіжних заходів, як тільки це виникає, і намагатися примирити ворогуючих, особливо коли вони справляють значний вплив на державне життя. Помилки припускаються ще на самому початку справи, а початок, як мовиться, половина усякої справи, так що сама по собі незначуща помилка на початку рівнозначна усім помилкам, яких припускаються згодом. Взагалі, чвари серед знатних важким тягарем лягають на державу. Як це трапилось, наприклад, у Гестіеї після перських воєн, коли там двоє братів затіяли позов щодо поділу батьківського майна. Бідніший з них стверджував, що його брат приховав частину спадщини і той скарб, який він знайшов, і схилив на свій бік увесь простолюд. А другий брат, що володів великим майном, привернув на свій бік заможних. _1304а 3. У Дельфах одне сватання спричинило запеклі суперечки, що призвело згодом до внутрішніх чвар. А було це так: наречений по дорозі до нареченої побачив поганий для себе знак і тому відмовився від шлюбу. Батьки ж дівчини, ображені й осоромлені, в той час коли наречений чинив жертвоприношення, підкинули йому щось у (кошик для священних жертв), а потім, звинувативши його у блюзнірстві, вбили. В Мітіленах теж суперечка за спадщину (двох дочок) призвела до великих бід, викликавши /136/ війну між афінянами й мітіленцями, під час якої Пахет здобув Мітілени. А сталося ось що: такий собі Тимофан, заможна людина, залишив після себе спадщину для двох дочок; якийсь Дександр почав сватати їх за своїх синів, але дістав відмову; тоді він учинив бунт і переконав при цьому афінян, проксеном ¹⁷ котрих він був, розпочати війну.

4. Достоту так і у Фокіді виникли чвари через спадщину (однієї дочки-спадкоємиці) між Мнасеєм, Мнасоновим батьком, та Евтикратом, Ономарховим батьком, і ця суперечка стала початком війни для фокідців, яку вони назвали священною. І в Епідамні відбувся державний переворот через «весільні» справи. Котрийсь (із громадян) засватав свою дочку за одного юнака; коли ж батько зарученої — а він входив до складу уряду — — наклав штраф на свого майбутнього зятя, останній, вважаючи себе покривдженим, схилив на свій бік осіб, що не мали повного громадянства, і повстав.

5. Державні перевороти, змінюючись у бік олігархії, демократії чи політії, виникають ще й тому, що один із складників держави — певні інституції або певний прошарок населення — набуває надмірного впливу і значення. Так, ареопаг (в Афінах), здобувши вплив у часи перських воєн, надав державному устроєві строгішої форми. Своєю чергою, матроський «простолюд», завдяки якому було здобуто перемогу в Саламінській битві, а відтак досягнуто панування Афін на морі, — сприяв зміцненню демократії. Достеменно так і в Аргосі аристократи, заживши слави завдяки здобутій над лакедемонцями перемозі в Мантинейській битві, спробували повалити демократичний лад.

6. В Сиракузах народ, завдяки якому була здобута перемога над афінянами, змінив політію в бік демократії. В Халкіді демос, покінчивши за допомогою знаті з тираном Фоксом ¹⁸, одразу ж захопив владу в свої руки. Те саме відбулося і в Амбракії. Там демос, згуртувавшись із змовниками проти тирана Періандра, вигнав його з міста, управління ж державою перебрав у свої руки.

7. І взагалі, не випускаймо з уваги такої обставини: той, хто спричинив посилення держави, — хай то будуть приватні особи, службовці, філи чи якісь частини й групи населення, — всі вони стають призвідцями бунтів. При цьому або вони, заздрячи привілеям інших, вдаються до заколотів, або ж ці інші, досягши переваги, не бажають ділитися з кимось своїм становищем. Державний лад розхитується і в тому випадку, коди з’ясовується, що протилежні групи населення, наприклад, заможні й простолюд, _1304в урівнюються у правах або ж у становищі один з одним, а середній прошарок у даній ситуації або незначний, або зовсім відсутній. /137/ Коли ж одна із вказаних груп явно вивищиться над рештою, остання не одважиться на боротьбу. З цієї причини й особливо чеснотливі громадяни (як ми стверджували) не повстають; їх надто мало, щоб кидати виклик багатьом.

Ось які загалом причини й мотиви внутрішніх чвар і державних переворотів за всіх форм державного ладу.

8. Державні перевороти відбуваються або шляхом насильства, або через підступи, причому до насильства вдаються або безпосередньо на самому початку переворотів, або з перебігом певного часу. І підступи бувають двоякі. Часом заколотники, ошукавши спочатку народ брехливими обіцянками, здійснюють переворот зі згоди народу, а потім, через певний час, силою захоплюють владу в свої руки, хоч народ цього зовсім не бажає. Так, наприклад, коли в Афінах влада була в руках «чотирьохсот», змовники обдурили народ, запевняючи, нібито перський цар дасть їм гроші на війну з лакедемонцями, а потім, коли обман було викрито, «чотириста» намагалися силою зброї утримувати владу в своїх руках. Або ж заколотники із самого початку переконують народ, а потім знову схиляють його умовляннями коритися їхній владі добровільно. Ось загалом ті причини, що призводять до державних переворотів при всіх формах державного устрою.

IV. 1. Відтак перейдемо до розгляду питання про те, якого характеру набувають державні перевороти, зважаючи на кожен з видів державного устрою, згідно із зробленим нами поділом. Демократичні держави змінюються найчастіше через підступність демагогів, які, з одного боку, своїми брехливими доносами з приватних справ на визначних осіб примушують останніх гуртуватися (загальний-бо страх перед чим-небудь єднає і найзлісніших ворогів), а з другого боку — підбурюють проти них простолюд. Прикладів, що підтверджують цю думку, можна навести скільки завгодно.

2. Так, на Косі демократичний устрій був ліквідований після того, як там стали керувати нікчеми. Тому знать, об’єднавшись, повалила їхній режим ¹⁹. Те саме відбулося і на Родосі: там народні вожді взяли на себе управління державними фінансами і почали перешкоджати виплаті тих боргів, які держава мала сплатити триєрархам ²⁰; останні були змушені згуртуватися перед судовими процесами і в результаті повалили демократичне правління. Із схожої причини, через дії демагогів, було повалено демократію і в Гераклеї ²¹, одразу ж після заснування там колонії; аристократи, зазнавши утисків з боку демократів, пішли у вигнання, потім об’єдналися і, повернувшись до Гераклеї, знищили тамтешній устрій. /138/

3. Подібним чином було повалено демократію і в Мегарах: демагоги заради конфіскації майна вигнали багатьох знатних. Коли вигнанців побільшало, вони, об’єднавшись, повернулися до Мегар і в битві перемогли демократів, відновивши олігархічний устрій. Те саме сталося і в Кумах ²², де Фрасімах знищив демократичний _1305а устрій. І в інших місцях (кожен може пересвідчитися в цьому) державні перевороти відбувалися подібними способами. То демагоги, бажаючи догодити народові, чинили утиски знатним, котрі з тої причини вдавалися до об’єднання, то вимагали поділу майна знатних або ж віддавали їхні доходи на державні повинності ²³, то зводили наклепи на заможних з тією метою, аби конфіскувати їхнє майно.

4. У давні часи, коли демагог ставав воднораз і воєначальником, демократичний устрій переходив зазвичай у тиранію; (переважна) більшість стародавніх тиранів походила з народних вождів. Причина ж того, чому так було раніше, а тепер не буває, така: в давні часи демагоги виходили із середовища воєначальників, хоча, скажімо, красномовністю вони й не відзначалися. Нині, з розквітом ораторства, демагогами стають ті, хто вміє виступати з промовами; оскільки ж теперішні демагоги нетямущі у військовій справі, вони не насмілюються встановити тиранію, а коли таке й трапляється, то на короткий час.

5. У давніші часи тиранія була частішим явищем, ніж тепер, ще й тому, що в руках декотрих осіб зосереджувалися значні повноваження (так, у Мілеті виникла тиранія з пританії; притан ²⁴ зосереджував у своїх руках верховну владу над багатьма важливими справами). А також внаслідок того, що й громади тоді були нечисленними, і простолюд жив за містом на своїх земельних ділянках, працюючи без відпочинку, що давало змогу його «поводирям» ²⁵, тямущим у військовій справі, впроваджувати тиранію. А втім, вони всі ставали тиранами, користуючись довір’ям народу, а здобували його тим, що заявляли про свою ненависть до заможних. Так, в Афінах Пісістрат став тираном, коли виступив проти педіаків. Феаген у Мегарах — перебивши худобу в багатіїв, що паслася на чужому пасовищі поблизу річки; Діонісій (Старший у Сиракузах) звинуватив Дафнея й багатіїв, — і саме ця ворожість Діонісія до багатих дала йому змогу здобути довір’я народу, (що взяв собі думку про нього), ніби він — народолюб ²⁶.

6. Відбуваються перевороти з переходом від батьківської демократії до крайньої ²⁷. Там, де посади обіймають шляхом виборів, а не за майновим цензом, де у виборах бере участь сам народ, вожді, намагаючись захопити у свої руки державні посади, посилаються на те, що народ має верховну владу і над основними законами. Лікувальним засобом для знищення чи послаблення /139/ цього зла могло б стати те, щоб на виборах урядовців голосування відбувалося по філах, а не загальне.

Ось із яких причин трапляються державні перевороти в демократичних державах.

V. 1. Повалення ж олігархії відбувається головним чином із двох причин. Перша з них — коли олігархія чинить утиски народові: в цьому випадку досить будь-якого поводиря (народу, аби вчинити переворот). Друга — коли на чолі народу стає виходець з _1305в олігархів; так сталося в Наксосі, де Лігдамід згодом став тираном.

2. Суперечності виникають також через незгоди між іншими особами ²⁸. Іноді державний устрій знищують заможні люди, котрим не вдається обійняти певні посади, бо в державі при владі стоїть дуже мало людей із тих, що користуються почестями. Як це було, наприклад, в Масалії, Істрі, Гераклеї та в інших державах. Тут особи, що не користувалися почестями, не припиняли боротьби до тих пір, аж поки досягли свого (почестей): спочатку старші брати, а потім молодші. Річ у тім, що в деяких державах одночасно не можуть управляти батько та син, а в інших — старший і молодший брати. Відтак у Масалії олігархія набрала форми, близької до політії, в Істрі перетворилася на демократію, а в Гераклеї ²⁹ влада від олігархів перейшла до рук шестисот громадян.

3. У Кніді було повалено олігархію після того, як зчинилися чвари серед заможних, оскільки лише небагато з них мали доступ до державних посад, і син не мав права посідати пост разом із батьком, так само з братів, якщо їх було кілька, таке право мав лише старший. Народ, скориставшись їхніми чварами, обрав із середовища знаті «поводиря» і повстав проти правлячої верхівки. Правителі ж, ослаблені взаємними чварами, зазнали невдачі.

4. Достоту так народ учинив зміну державного устрою в Еритреях, де в давніші часи було олігархічне правління Василідів ³⁰; хоч вони й добре дбали про державні справи, усе-таки народ ремствував, що влада зосереджується в руках небагатьох. Перевороти в олігархіях відбуваються ще й тому, що самі олігархи, охоплені честолюбством, хочуть здобути ще більше прав, (ніж мають, беручи на себе роль демагогів). Демагогія при цьому буває двоякою. Іноді вона виникає в середовищі самих олігархів. Так, наприклад, в Афінах за панування «тридцяти» Харікл справляв вирішальний вплив на діяльність «тридцяти», подібно як Фрініх за правління «чотирьохсот».

5. Буває й так, що самі олігархи стають вождями простолюду. Так, наприклад, у Ларисі так звані охоронці держави, котрих обирає простий народ, стали задобрювати його. Взагалі в олігархіях на посаду обирають не з тих станів, що беруть участь у /140/ голосуванні, а на підставі високого майнового цензу або належності до політичних товариств ³¹; обирають же урядовців або громадяни, або простий народ, як це має місце в Абідосі.

І там, де судові інституції утворюються не з числа громадян, котрі мають право, а народ чинить суд безпосередньо, — громадяни задля вирішення судових справ запобігають перед судом, підносять його і таким чином змінюють державний устрій, як це сталося, наприклад, у Гераклеї Понтійській.

6. Іноді державний переворот відбувається тоді, коли в олігархіях влада переходить до рук кількох осіб; прагнучи здобути рівні права, покривджені вдаються по допомогу до народу. Відбуваються перевороти в олігархіях і тоді, коли декотрі олігархи, ведучи розбещений спосіб життя, гайнують власні статки ³²; бо такі люди, прагнучи запровадити в державі нові порядки, або самі _1306а намагаються захопити владу (з метою встановити тиранію), або готують до цього когось іншого. Так, наприклад, Гіпарин в Сиракузах ³³ висунув Діонісія (Молодшого), в Амфіполі такий собі Клеотим привів до міста халкідонських переселенців, а потім виступив разом з ними проти заможних амфіпольців. Достоту так уродженець Егіни, що вів переговори з афінянином Харетом ³⁴, спробував з такої ж причини (бо прогайнував майно) запровадити нові порядки.

7. Іноді олігархи намагаються діяти безпосередньо, захопивши майно приватних осіб або розікравши таємно державне добро. Тоді вже в середовищі заможних ³⁵ зчиняється заколот або самі громадяни починають вести боротьбу з розкрадачами, як це було, наприклад, в Аполлонії Понтійській. Коли ж серед олігархів панує згода, тоді олігархія не так легко гине сама по собі. Доказом цього є державний устрій у Фарсалі, де кілька олігархів панує над простолюдом через те, що вони підтримують добрі стосунки з народом.

8. Олігархія зникає й тоді, коли в ній утворюється інша олігархія. Таке трапляється, коли тих, кого стосується управління, зовсім небагато, та й то не всі з них мають змогу брати участь у заміщенні посад. Це сталося колись в Еліді. Там державою управляли олігархи, і лише кілька ³⁶ з них входили до складу герусії, яка була довічною; вибори ж відбувалися за династичним зразком, подібно до виборів геронтів у Лакедемоні.

9. Знищення олігархії відбувається і під час війни, і в мирний час. В часи війни олігархи змушені, не довіряючи народові, користуватися найманим військом. І той, кому вони доручають верховне командування, часто робиться тираном, як це сталося в Коринфі, де тираном став Тимофан. Коли командування /141/ доручають кільком особам, вони можуть встановити династичну олігархію ³⁷. Іноді від страху перед такою небезпекою олігархи надають і народові право на участь у державному управлінні, оскільки мають потребу у сприянні народу. У мирний час олігархи, внаслідок взаємного недовір’я один до одного, доручають найманцям охорону держави і роблять начальником їхню людину, не пов’язану з ворогуючими групами. Та іноді останній стає посередником і прибирає до своїх рук обидві партії. Так сталося з Сімом у Ларисі за часів правління Алевадів ³⁸ і в Абідосі в часи панування гетерій, до котрих належав Іфіад, що й захопив верховну владу.

10. Причиною суперечностей в олігархічних державах буває й те, що одні олігархи відкидають пропозиції інших (олігархів), коли справа торкається родичання чи судових процесів. Про сватання ми говорили вище. В Еретрії олігархію повалив Діагор, який також ображений був за невдале сватання. А через судовий вирок виник бунт у Гераклеї ³⁹ у Фівах. У Гераклеї Евстіон, а у _1306в Фівах Архій були покарані — і справедливо — через вчинення ними перелюбу, але звинувачення були висунуті з групової неприязні. Їхні вороги зажадали зв’язати їх і з колодками на шиї виставити на міському майдані.

11. Часто олігархії гинули через те, що характер їхнього правління скидався на деспотію, і це викликало роздратування навіть у тих, хто стояв біля керма влади. Як це сталося з олігархами на Кніді й на Хіосі. Державні перевороти в так званих політіях та олігархіях іноді відбуваються з волі випадку; це стається тоді, коли призначення у члени ради, суду й решти органів влади обумовлюється майновим цензом. Часто буває так, що спочатку ценз установлюється таким, що в олігархіях управляє зовсім небагато осіб, а в політіях середній прошарок бере участь в державному управлінні; коли в державі досягнуто певного рівня добробуту, чи то завдяки мирові, чи якійсь іншій обставині, значно більше громадян досягають відповідного майнового цензу, а значить, отримують доступ до державних посад і почестей. У таких випадках переворот відбувається поступово або, навпаки, проходить досить швидко.

12. Ось причини міжусобиць і викликаних ними державних переворотів в олігархічних державах. Тут зазначимо взагалі, що демократія та олігархія переходять інколи не в протилежний їм, а у гласний різновид; наприклад, із демократії та олігархії, обмежених законами, виникають демократії та олігархії, де на місці закону панує сваволя.

VI. 1. В аристократичних державах усобиці відбуваються почасти внаслідок того, що в них зовсім небагато осіб /142/ користується правами, пов’язаними з почестями; ця обставина, як мовилося вище, викликає всілякі політичні рухи і в олігархічних державах, оскільки, по суті, аристократичний устрій певною мірою нагадує олігархію. І тут, і там управляє незначна кількість осіб, хоча доступ до інституцій в обох випадках різний. І все ж багато вчених вважає аристократичний лад подібним до олігархічного. Вказаний (вище) привід для чвар неминучий, особливо в тому випадку, коли певна кількість людей починає усвідомлювати, що в них усіх однаковою мірою виявлена чеснотливість. Як це сталося, наприклад, у Лакедемоні, де так званих парфеніїв, що були в уряді «однакових» ⁴⁰, викрили у змові з метою вчинити переворот у державі й відправили до Тарента засновувати колонію.

2. Інші причини краху аристократичного устрою: коли котрась із визначних осіб, не поступаючись своїми чеснотами тим, хто користується більшими привілеями в державі, не має до них доступу; от як Лісандр і те, як ставилися до нього царі ⁴¹. Або коли хтось із мужніх людей не користується почестями, як, наприклад, Кінадон, що в часи Агесілая вчинив змову, спробувавши повалити уряд спартіатів. А ще, коли одна частина населення живе в злиднях, інша ж, навпаки, розкошує; тоді обурення виявляється під час воєн, як ми бачимо це на прикладі лакедемонців під _1307а час Месенської війни. Це добре показує Тиртей ⁴² у вірші «Справедливий поділ»: певна частина громадян, опинившись у неймовірній скруті через злигодні війни, зажадала рівного поділу землі. Нарешті, коли хтось, посідаючи важливу посаду, хоче домогтися ще більшого впливу, аби самому керувати в державі, от як у лакедемонців Павсаній, що командував спартанцями у Перській війні, та Аннон у Карфагені ⁴³.

3. Але головною причиною краху політії та аристократії є порушення законів. Починається все з того, що в політіях погано поєднані демократичні (складники) й олігархічні, а в аристократіях — обидва ці складники й чесноти; особливо ж ці два перші, тобто демократичний та олігархічний, бо саме їх намагаються об’єднати у своєму державному ладі політії та більшість так званих аристократій.

4. Адже аристократії відрізняються від так званих політій лише характером поєднання в кожній з них указаних складників, через що аристократії стійкі меншою мірою, ніж політії. Тому державний устрій, який відхиляється дедалі більше в бік олігархії, називають аристократичним, а той, який більше схиляється в бік демократії, іменується політією. З цієї причини політії міцніші, ніж аристократії: політія спирається на більшість, тому визнається, що при такому устрою здійснюється засада рівноправності. /143/ Коли ж у державі перевага віддається заможним, то останні шукають нагоди дошкулити решті і проймаються корисливими бажаннями.

5. До якого з двох видів (державного устрою) схилятиметься правління, відповідно й зростатиме вплив та значення тієї чи тієї групи населення; так, коли все йтиме до утворення народовладдя, вплив народу посилиться, коли ж до олігархії — набуде сили аристократія. Або ж навпаки: аристократія перетвориться на демократію (коли, приміром, злидарі, зазнаючи кривд, здобудуть владу), а політія — на олігархію. Адже сталим буде тільки таке об’єднання, при якому рівність спиратиметься на достоїнства і де кожен користуватиметься тим, що йому належить по праву.

6. Із подібним прикладом ми зустрілись у Фуріях, де надто високий майновий ценз для вступу на посаду було згодом зменшено, а число інституцій збільшено. Оскільки ж всією земельною власністю, всупереч закону, володіла знать, то державний устрій, що панував тоді у Фуріях, схиляючись у бік олігархії, давав їм можливість збільшувати свої статки ⁴⁴. А народ, зміцнівши під час війни, прогнав фурійський Гарнізон і відібрав маєтності в усіх, хто, всупереч законові, володів надто великими земельними ділянками ⁴⁵.

7. А ще всякий аристократичний устрій, що схиляється до олігархічного, веде до посилення знаті, як, скажімо, в Лакедемоні, де власність зосереджена в руках зовсім небагатьох осіб, і тому знатні можуть чинити все що завгодно і родичатися з ким завгодно. І державний устрій локрів було знищено через такі клієнтські зв’язки Діонісія, яких не могло бути ні при демократії, ні при

_1307в олігархії ⁴⁶. Аристократичні держави змінюють свій устрій, гинучи поступово. Як раніше мовилося, дріб’язкові причини теж призводять до перевороту. Варто тільки випустити з уваги щось із того, що стосується державного управління, як одразу після цього й щось істотніше легко та непомітно зрушується з місця, аж поки все не приходить у рух, спричиняючи безладдя.

8. Як це сталось у Фуріях: там був закон, згідно з яким переобирати командувача дозволялося через п’ять років; декотрі ж юнаки, тямущі у військовій справі, користуючись прихильністю народу й зневажаючи думку тих, хто стояв біля керма влади, вирішили, що легко втілять свої наміри. Вони спробували ліквідувати насамперед вказаний вище закон у тому розумінні, аби одні й ті самі особи постійно обіймали посаду командувача. Але при цьому вони вважали, що не треба переобирати урядовців. Фурійські ж урядовці, — їх називали радниками ⁴⁷, — стривожені /144/ таким станом справ, спочатку намагалися вчинити опір, але потім облишили цей намір, вважаючи, що, попри зміну закону, молодь у всьому іншому додержуватиметься попереднього становища. Одначе, коли згодом спробували стати на перешкоді іншим новаціям молоді, то нічого не могли вдіяти, і весь державний устрій у Фуріях змінився на династичний, де на чолі стояли ті, хто запроваджував нові порядки.

9. А втім, усі форми державного устрою руйнуються або від внутрішніх, або від зовнішніх причин, і тим часом замість них запроваджується зовсім протилежне правління чи близьке до нього по суті, однорідне з ним за характером, хоча й відмінне від нього. Це ми бачимо на прикладах гегемоній Афін і Лакедемону: афіняни скрізь скасовували олігархічне правління, лакедемонці — демократичне.

VII. 1. Безпосередньо за цим треба сказати й про способи, завдяки яким держава і кожна з форм державного устрою взагалі набуває сталості. Відтак, знаючи руйнівні чинники в державі, ми повинні знати і про рятівні, завдяки яким у державі панує спокій; протилежні дії виникають із протилежних причин, а руйнування і збереження — протилежні (й суперечні одна одній) дії. В державному устрою з добре поєднаними ознаками, що сприяють його зміцненню, слід старанно оберігати їх, аби не порушувався котрийсь із установлених законів, при цьому особливо пильнувати збереження всіх дрібниць.

2. Адже таке порушення, як незначна марнотратність, непомітно псує державу; як тільки вона укорінюється — це призводить до втрати статку; вона підточує її непомітно тому, що діє поволі і йде від софізму: коли окрема частина незначна, то ціле теж невелике. А втім, це почасти так, почасти — ні. Ціле, взяте у своїй сукупності, не таке вже й мале, воно тільки складене з дрібних частин. Тож остерігаймося того, щоб не почалося руйнування держави. І не треба вірити тим софізмам, які вимислюються, аби забивати голову народові; самі ж факти (дії») викривають ці _1308а софізми. А які софізми ми називали політичними, — про це йшлося раніше.

3. Розглядаючи це питання, можна побачити, що деякі держави тривалий час зберігають не лише аристократичні форми устрою, але й олігархічні, і не тому, що їхній устрій досить міцний, а через те що особи, котрі обіймають державні пости, добре поводяться як із особами, причетними до державного управління, так і з особами, не причетними до цього: першим вони не чинять кривд, натомість придатних до державного управління залучають до нього; честолюбних не позбавляють привілеїв і не зазіхають на прагнення народу поліпшити власний добробут; у взаємних же /145/ стосунках із своєю колеґією, тобто з особами, що беруть участь в державному управлінні ⁴⁸, вони виявляють людяність і демократизм, бо та рівність, якої прагнуть досягти в демократичному суспільстві, тобто рівноправність в управлінні, не тільки справедлива, але й корисно впливає (на олігархію та аристократію).

4. Оскільки в управлінні державою бере участь багато осіб, значну користь дають деякі демократичні закони — наприклад, обрання урядовців на півроку, аби всі рівноправні могли побути на державній посаді; адже рівноправні немовби уособлюють демократію, тому серед них, як було сказано вище, нерідко з’являються демагоги. Завдяки короткочасному перебуванню на посаді можна запобігти переходу аристократій та олігархій в династичну олігархію. Зрештою, тим, хто перебуває біля керма влади такий короткий час, не так легко вчинити зло, як це можуть зробити ті, хто керує довго. Саме ця обставина породжує тиранію в державах з олігархічним та демократичним устроєм. Причому й тут, і там до тиранії прагнуть найвпливовіші: у демократіях — демагоги, в олігархіях — династи ⁴⁹ або ті, хто обіймає найважливіші посади, до того ж протягом тривалого часу.

5. Державний устрій зберігається не тільки через те, що там відсутні руйнівні чинники, а й через те, що вони можуть от-от виникнути. Громадяни, боячись, що може спалахнути пожежа, намагаються в такому випадку уберегти державний устрій. Тому особи, котрі дбають про державу, повинні розкривати загрозу, яка насувається, аби (всі) оберігали державу, подібно до того як вони турбуються про нічну сторожу, і зображувати близьким те, що насправді далеко. Потім: слід запобігати суперництву і чварам, що виникають серед знаті; те саме треба робити і щодо тих осіб, котрі втягнуті в суперництво, аби вони не знали його зовсім (у зародку). А ця справа (розуміти причини і появу зла) стосується не будь-якої людини, а саме політичного діяча.

6. Аби запобігти державним потрясінням, пов’язаним в олігархіях і політіях із майновим цензом (громадян), саме тоді, коли ценз залишається незмінним, а грошові капітали громадян зростають, корисно вчинити так: треба всю загальну суму нового цензу порівняти із сумою попереднього, і в тих державах, де перегляд цензу проводиться щорічно, встановити новий ценз; у більших державах робити це або що третього, або що п’ятого року. І коли виявиться, що прибутки у громадян збільшилися чи _1308в зменшилися порівняно з минулим, коли майновий ценз був узгоджений з інтересами держави, то слід видати й відповідний закон — тобто підвищити або знизити ценз на даний час; отже, рівень самого цензу підвищуймо, якщо прибутки у громадян зросли, і знижуймо, якщо вони зменшилися. /146/

7. Коли ж указаних заходів не вживатимуть, тоді в одних випадках олігархія може перейти в династію, а політія — в олігархію, в решті випадків з політії може виникнути демократія, а з олігархії — політія чи демократія. Скрізь — і в демократіях, і в олігархіях, і в монархіях ⁵⁰ чи в будь-якому іншому державному устрою має застосовуватися загальне правило: не слід допускати, аби котрийсь із громадян мав змогу безмежно збільшувати свій вплив; улаштуймо справу скорше так, щоб громадяни могли незначною мірою здійснювати свої політичні права впродовж тривалого часу, а не повною мірою, але на короткий період: останнє псує їх, бо не кожний здатен нести свій щасливий жереб. Оскільки на ділі важко відібрати назад усю повноту прав, наданих котромусь (із громадян), то слід надавати й відбирати їх потроху.

8. Найкраще ж через відповідні закони залагодити цю справу так, аби ніхто з громадян не вирізнявся з-поміж решти своїм впливом, — хай це спирається на підтримку друзів чи статки. В супротивному разі краще відпроваджувати таких визначних осіб за межі держави. Оскільки ж декотрі громадяни навіть своїм способом життя заводять новації в державі, то слід установити таку владу, яка вела б нагляд за тими, чий спосіб життя шкідливий для держави: в демократіях — в інтересах демократичного устрою, в олігархіях — олігархічного тощо, так само і в кожній з форм державного ладу. З таких самих причин остерігаймося, аби жоден стан громадян не розбагатів надмірно; лікувальним засобом проти цього є залучення протилежних груп населення до різних занять в інституціях. Протилежними верствами населення я вважаю знатних і простолюд, заможних та злидарів; вкрай важливо якимось чином зблизити багатих із бідними або збільшити в кількості середній прошарок у державі; останній засіб припиняє внутрішні суперечності, що виникають на підставі нерівності.

9. Але найголовніше при всякому державному устрою — це через відповідні закони та решту постанов налагодити таку систему правління, аби урядовці не мали змоги перетворювати її на джерело своєї корисливості. За цим особливо слід стежити в олігархічних державах. Народ, усунутий від участі в державному управлінні, переносить це спокійно, навіть з радістю, коли йому не заважають влаштовувати свої особисті справи. Коли ж народ має думку, що власті розкрадають державне майно, він ремствує — мовляв, його позбавлено і почестей, і змоги наживатися (за рахунок державного майна).

10. Якби комусь вдалося облаштувати державне правління так, щоб у ньому поєднувалися і форми демократії, і форми аристократії, тоді і знать, і народ мали б те, чого бажали. Адже /147/ _1309а допустити всіх до влади — засада, притаманна демократії; за аристократії обіймати державні посади дозволяється лише знатним. Обидві засади поєднуються тільки тоді, коли керівне місце не даватиме особистої вигоди. Справді, в такому випадку злидарі не бажатимуть бути при владі, оскільки не матимуть із цього вигод; вони повернуться скорше до своїх особистих справ. Заможні ж вестимуть державні справи, бо (завдяки своєму багатству) не матимуть потреби в якихось побічних доходах за рахунок державної скарбниці, відтак зрозуміло, що злидарі матимуть змогу збагатитися, займаючись своїми справами, а заможні уникнуть необхідності коритися випадковим людям.

11. Щоб запобігти розкраданню державного майна, передача грошових сум (урядовцями своїм наступникам) має відбуватися в присутності всіх громадян, а копії рахунків повинні зберігатися у фратріях, лохах і філах ⁵¹; тим, хто безкорисливо прослужив в інституції, треба виявляти встановлені законом знаки пошани. У демократичних державах слід оберігати заможних і не робити перерозподілу їхнього майна й доходів (як це чиниться нерозумно в деяких державах). Краще навіть стримувати (від зайвих витрат) тих із заможних, котрі надають свої кошти у значних розмірах (на різні заходи) без якоїсь користі, — наприклад, на постановку хорів для вистав, влаштування видовищ тощо.

12. Навпаки, в олігархічних державах слід особливо турбуватися про злидарів, надавати їм вигідні посади. І коли хтось із заможних чинитиме їм кривди, треба накладати на нього ще більший штраф і стягнення, ніж коли це вчинить хтось із злидарів. Потім: спадщина не повинна переходити за дарчим записом, а по родинній лінії, причому одна людина не може отримувати кілька спадщин, а лише одну. Таким чином можна було б великою мірою дотримуватися майнової рівності, і більшість із злидарів нажили б значного статку.

13. Як для демократичних, так і для олігархічних держав корисним був би такий захід: тим із громадян, хто користується своїми політичними правами в менших розмірах, надавати (в усьому іншому) або рівне, або навіть краще місце. В демократичних державах це стосується багатих, в олігархічних — злидарів. Винятком можуть бути тільки верховні посади: їх слід надавати виключно особам, що входять до правлячої групи.

14. Особи, що збираються посісти верховні посади, мають задовольняти три вимоги: 1) прихильно ставитися до існуючого державного ладу; 2) володіти достатніми здібностями, аби виконувати обов’язки, яких вимагає служба; 3) бути чеснотливими і справедливими при кожній формі державного устрою, чого вона, /148/ відповідно до свого характеру, вимагає. Адже коли не одне й те саме вважається правомірним при всіх формах державного устрою, тоді й таке поняття, як справедливість, тлумачиться по-різному. Ось тут і виникає питання: а що, коли трьома вказаними якостями не володітиме одна й та сама особа? Як бути тоді? Так, наприклад, один має здібності полководця, але не відзначається ₁₃₀₉ моральними якостями, не прихильник форми державного устрою; інша ж людина — справедлива і прихильник даного устрою, але не має здібностей полководця ⁵². Тож на кому зупинити свій вибір?

15. Видається, тут треба брати до уваги дві речі: якими необхідними талантами володіє кожен з тих, хто домагається вищої посади, а якими — ті, хто домагається нижчої посади? Тому в питанні про посаду полководця слід звертати увагу більше на здібності, ніж на чеснотливість, бо досвід у військовій справі зустрічається рідше, а чеснотливість виявляється частіше. У виборах охоронця державної скарбниці, навпаки, вимагається чеснотливість більша за ту, якою наділені всі інші, тоді як відповідні знання доступні кожному. Однак може постати ще таке питання: коли хтось має хист і підтримує існуючий устрій — навіщо йому чеснотливість? Він-бо принесе користь і завдяки цим двом якостям. Але хіба не може трапитися так, що особи, маючи їх, стануть свавільнішими? І достоту як вони, знаючи й пильнуючи своїх інтересів, не в змозі стримувати себе, так само ніщо не стане їм на перешкоді вдаватися по допомогу до якихось інших осіб на шкоду державі.

16. Загалом скажімо так: все, що, на нашу думку, спирається на закони, — корисне для держави і оберігатиме засади держави. А головним правилом буде те, на що ми вже неодноразово вказували: слід докладати зусиль, аби та частина громадян, котра бажає зберегти існуючий устрій, переважала ту, яка цього не бажає. А ще не забуваймо й того, що не беруть до уваги в державах, устрій яких відхиляється від правильного, а саме: поміркованість, тобто середнє в усьому. Адже багато з тих чинників, які вважаються демократичними, призводять до знищення демократії; те саме стосується й олігархії.

17. Але всі, хто вважає, ніби це — єдина чеснотливість, перебільшують. Вони не бачать того, що, наприклад, буває з носом: коли ніс відхиляється від своєї найгарнішої форми, тобто гострої на вигляд, і стає кирпатим, не втрачаючи привабливості, — то він приємний з вигляду; та коли ніс дуже спотвориться і співвідношення між окремими частинами обличчя порушиться, то зовсім зникне всяка співмірність, і ніс зробиться або занадто великим, або занадто малим; те саме вважаймо і щодо решти частин /149/ тіла. Цей закон правильної співвідносності має зберігатися і в усіх формах державного устрою.

18. І олігархічні, й демократичні устрої, навіть попри їхні відхилення від нормального вигляду, все ж можуть існувати як такі. Але коли хтось візьметься посилювати той чи інший устрій, він зіпсує його і, зрештою, усе зведе нанівець. Тому законодавець і політичний діяч повинні добре знати, які інституції оберігають демократію чи олігархію. І (знати те, що) кожен із цих устроїв не проіснує довго без наявності в ньому заможного класу й простолюду: як тільки в ньому буде встановлено майнову рівність, неминуче з демократії чи олігархії виникне інший державний устрій. Таким чином, закони, які знищують заможних і народ, _1310а руйнують і державу.

19. Подібні відхилення мають місце і в демократіях, і в олігархіях. У демократіях, де над законами панує простолюд, цієї помилки припускаються демагоги. Через це у них завжди державний устрій спирається на засади, що протистоять заможним. А слід було б вчинити навпаки, тобто законами захистити багатих. А в олігархіях правителям варто подбати, аби законодавство оберігало права простолюду; натомість у нинішніх державах з таким устроєм робиться зовсім протилежне. Навіть більше, у деяких з цих держав закони викликають хіба що лють у простолюду, а рішення судів спрямовані на погіршення його становища. А корисно було б чинити навпаки або принаймні вдавати, що тут дбають про народ, і судочинство вести так, аби простолюд не зазнавав шкоди.

20. З усього сказаного найбільшою мірою стосується стабільності державного устрою те, що в окремих державах громадян привчають до послуху. Бо ніщо так не робить закони, які приймають правителі, дієвими й корисними, як установлені звичаї і послух, коли до нього привчити громадян: коли йдеться про демократію, тоді треба прищепити послух до демократичних законів, коли ж мова про олігархію, — виховання має узгоджуватися з її законами. Адже невихованість бодай одного громадянина зачіпає і весь державний устрій ⁵³.

21. Завдання такого виховання полягає не в тому, аби догоджати олігархам чи прихильникам демократії, а щоб дати змогу першим підтримувати олігархічний устрій, другим — демократичний. Між тим у даний час в олігархіях сини правителів розбещені, а сини злидарів — до знемоги працюють, тому вони, маючи більше можливостей і сили, намагаються здійснити перетворення, а то й переворот у державі.

22. В демократичних державах, і саме в тих, які визнаються найкращими, справа у вихованні налагоджена зовсім не в /150/ інтересах держави, і причиною цього є те, що там невірно розуміють поняття «свобода». Справді, демократію характеризують дві основні засади: панування більшості і свобода. Поняття права (на думку демократів) тотожне поняттю рівності. А рівність сприймається в тому розумінні, що рішення народу повинні мати верховну силу; свобода ⁵⁴ ж тлумачиться так: роби що хочеш. Тож у такій демократії кожен живе як хоче, або, як мовить Еврипід ⁵⁵, «за покликом свого серця». А це погано. Слід розуміти, що життя, яке не суперечить засадам даного устрою, — не рабство, а рятунок. Ось такі загалом причини, через які в державах відбуваються перевороти, що ведуть до їхньої загибелі, й ті засоби, завдяки яким держави існують протягом тривалого часу.

VIII. 1. Тепер залишається розглянути, які причини і які засоби призводять до загибелі монархічного устрою. Доля монархії й _1310в тиранії схожа на долю форм державного устрою, які ми розглянули щойно: монархія наближається (за своїм характером) до аристократії, а тиранія — це поєднання крайньої олігархії і крайньої демократії. Тому тиранія — найшкідливіша для підданих форма державного устрою, оскільки вона містить у собі два зла й відхилення: всі пороки, притаманні кожній із щойно вказаних форм державного ладу.

2. Виникнення ж (одноосібної влади) зумовлене протилежними до кожної з обох цих форм причинами. Так, царська влада виникла для захисту чеснотливих від простолюду. І сам цар обирається із середовища чеснотливих людей завдяки винятковим якостям чи справам, що випливають з таких рис характеру, чи завдяки винятковому походженню. Тиранія ж виникає з народовладдя і має на меті протидіяти знатним особам, переважно для того, аби народ не зазнав кривди з боку останніх.

3. Це й видно на прикладі тих тираній, що виникли свого часу (у деяких державах).

Майже всі тирани були раніше демагогами, оскільки, так би мовити, втерлися в довір’я своїми наклепами, які вони зводили на людей шляхетного стану. Отже, деякі тиранії виникли в такий спосіб, після того як територія цих держав збільшилася. Інші ж виникли насамперед завдяки переходу царської влади в руки спадкоємців, які прагнули до більш деспотичної влади. А ще тиранами ставали особи, обрані на верховну посаду, бо в давні часи народ призначав окремих осіб правителями й наглядачами на досить тривалий період. Ще одні тиранії виникали з олігархій, коли одна особа перебирала на себе кілька важливих повноважень.

4. В усіх цих випадках легко було домогтися свого, коли хтось хотів посилити свою владу: або скористатися царськими повноваженнями, /151/ або завдяки почестям, отриманим від народу, — от як Фідон в аргосців чи решта з тих, хто в інших місцях, посідаючи царський престол, згодом ставав тираном. Приміром, ті, хто царював в Іонії, та Фаларіс, — вони скористалися почестями і встановили тиранію. Те саме вчинили Панетій в Леонтинах, Кіпсел у Коринфі й Пісістрат в Афінах ⁵⁶. Діонісій в Сиракузах та й інші з демагогів так само завдяки прихильності народу й своєму впливу зробилися тиранами.

5. Як сказано вище, монархія створюється на тих самих засадах, що й аристократія: вона спирається на достоїнства царя або на чесноти чи створена завдяки вчиненим державі благодіянням або внаслідок таких справ і завдяки тому значенню, яке має цар. Справді, всі особи, що вчинили ті чи ті благодіяння або мали змогу зробити це для держави, досягали царських почестей. Одні з них під час війни рятували (державу) від рабства, що загрожувало їй, от як Кодр, другі ж визволили державу (від рабського іга), от як Кір. Треті заснували державу або розширили її землі, як, приміром, лакедемонські, македонські й молоські царі ⁵⁷. _1311a 6. Відповідно до своєї ролі, цар повинен охороняти власність заможних осіб і дбати, аби вони не зазнали ніяких кривд, а народ — образ. А тиран, як ми часто зазначали, зовсім не звертає уваги на державні інтереси, а має на оці тільки власну вигоду. Мета тирана — жити для власної втіхи, мета ж царя — прагнення до добропорядного життя. Тому тиран воліє робити так, аби збільшити власні статки, тоді як цар прагне насамперед посилити свій вплив. І охорона царя складається з громадян, а тирана — з найманців.

7. І зрозуміло, що тиранія містить у собі все зло, притаманне і демократії, й олігархії. Як в олігархів, так і в тиранів кінцева мета спрямована на багатство, тому що, природно, лише з його допомогою тирани можуть утримувати собі охорону й робити витрати для своїх потреб. І як за олігархії, так і за тиранії панує повне недовір’я до людей. Ось чому і тирани, й олігархи забороняють їм носити зброю, утискуючи простолюд, виселяють його з міста і розселяють по різних околицях. Ці риси спільні для олігархії і для тиранії. Від демократії, з другого боку, тиранія переймає досвід боротьби із знатними, прагнення таємно й відкрито розправлятися з ними та виганяти їх за межі держави, як суперників, котрі стоять на перешкоді до здобуття влади. Справді, інколи буває, знатні вчиняють змову проти тиранів, оскільки вони теж домагаються влади, та й, зрештою, не бажають бути рабами тиранів. Ось чому розуміймо пораду, яку дав свого часу Періандр Фрасібулові: мовляв, треба підрізувати високі /152/ колоски, — в тому сенсі, що Періандр мав на увазі виняткових громадян, яких треба було спекатися.

8. Як уже сказано вище, слід визнати, що причини державних переворотів у монархіях бувають такі самі, як і в державах із верховенством законів: через несправедливість, страх, презирство багато хто з підданих у монархіях повстають проти цього устрою. Особливо ремствують через несправедливість, що межує з нахабністю, інколи ж внаслідок того, що у підданих відбирають майно, яке їм належить. І мета державних переворотів однакова, як там (у тиранії), так і тут (у монархії). Монархові належать і великі багатства, й великі почесті, до чого прагнуть усі.

9. Інколи повстають з метою знищити самого правителя, інколи ж — владу, що належить йому. Коли люди бунтують через кривди, що чиняться їм (з боку тиранів), вони увесь свій гнів спрямовують проти нього (особисто). Оскільки ж кривда має різні відтінки, то кожен її вияв, взятий окремо, може дати поштовх до гніву. При цьому більшість розгніваних осіб чинять замахи на тиранів з метою помститися їм, а не захопити владу. Так, замах на Пісістратидів учинено після того, як котрийсь із них скривдив Гармодієву сестру, а потім і самого Гармодія. Тому останній помщався за сестру, а Арістогітон — за Гармодія ⁵⁸. _1311в Проти Періандра, тирана Амбракії, також була вчинена змова, бо він настільки знахабнів, що під час банкету запитав одного із своїх коханців, чому в того такий великий живіт, чи він, бува, не завагітнів від нього.

10. Філіпа (Македонського) Павсаній убив за те, що він не став на захист Павсанія від кривди, сподіяної йому Атталом ⁵⁹. Амінта Малий був убитий Дердою ⁶⁰ за те, що хизувався любовним зв’язком із ним ще за юнацьких років. А проти Євагора Кіпрського ⁶¹ замах вчинив євнух, бо Євагорів син забрав із собою його дружину. Вважаючи себе ображеним, він убив Євагора.

11. Часто замахи чиняться проти царів, які зганьбили людину тілесним зв’язком. Таким був замах Кратея на Архелая ⁶². Кратея завжди гнітив зв’язок з Архелаєм, так що досить було незначного приводу, аби покінчити з ним. Архелай обіцяв видати за Кратея одну із своїх дочок, але обіцянки не дотримав. Старшу дочку він видав за елімейського царя, коли зненацька був заскочений війною із Сиррою та Арабеєм ⁶³; молодшу — за свого сина Амінту (III), розраховуючи таким шлюбом примирити Амінту з другим сином, народженим від Клеопатри. Однак справжньою причиною ненависті Кратея до Архелая було те, що його гнітили любовні стосунки з ним.

12. До цієї змови проти Архелая з тієї самої причини приєднався й Геленократ із Лариси. Архелай покористався його молодістю, /153/ але не стримав своєї обіцянки і не повернув його з вигнання на батьківщину. Елланократ, своєю чергою, зрозумів, що Архелай перебував тоді з ним у зв’язку не з любові, а з бажання поглумитися. Піфон і Гераклід, уродженці Ена, вбили Котіса ⁶⁴, помстившись йому за свого батька. Адамант повстав проти Котіса, ображений за те, що той оскопив його в юнацтві.

13. Багато ж хто з гніву за те, що над ними поглумилися, або вчиняли змови, або самі розправлялися з особами, що належали до правлячої верхівки й навіть до царського роду. І Мегакл у Мітіленах разом зі своїми друзями напав на Панфилідів ⁶⁵, які, тиняючись по місту ⁶⁶, били перехожих кийками, і перебив їх. А згодом Смерд, якого відшмагав Панфил і прогнав з дому його дружину, вбив його. Замах на Архелая очолив Деканіх, котрий підговорив перед цим змовників проти нього. Деканіх розгнівався на Архелая тому, що останній видав його на бичування Еврипідові; а той був злий на Деканіха за його слова, нібито з Еврипідового рота чимось тхне.

14. З такого ж приводу було вбито багато правителів або ж проти них чинилися змови. Так само страх теж спонукає чинити змови, тому він є однією з причин державних переворотів як у монархіях, так і в конституційних державах. Так, Артапан учинив змову проти Ксеркса від страху, що на нього донесуть, бо він повісив Дарія ⁶⁷ (Ксерксового сина) без наказу останнього; Артапан же зробив це, сподіваючись, що Ксеркс простить йому, і не згадав про розпорядження, дане під час одного застілля. Інші замахи були викликані почуттям презирства (до тих, проти кого вони чинилися). Так, з цієї причини було вчинено замах на _1312а Сарданапала ⁶⁸, оскільки бачили, як він разом із жінками пряв вовну (звичайно, якщо оповідачі мовлять правду) ⁶⁹. Та коли не із Сарданапалом, то з кимось іншим це могло трапитись. На Діонісія (Молодшого) Діон учинив замах теж із почуття презирства до нього: він бачив, що Діонісія зневажають самі громадяни, бо той завжди був п’яним.

15. З почуття презирства чинять замахи на правителів і їхні друзі. Довір’я, яким користуються друзі, посилює їхню зневагу до тирана, і вони сподіваються, що їхні задуми збережуться в таємниці. Замахи з почуття презирства до правителів чинять і ті особи, котрі вважають, що вони спроможні якимось чином утримати владу. Покладаючись на свої сили, вони зневажають небезпеки і з легковажністю намагаються виконати свої наміри. Такими міркуваннями, наприклад, керуються воєначальники у змові проти своїх монархів. Так, Кір позбавив престолу Астіага ⁷⁰, бо з презирством ставився і до його способу життя, і до його /154/ військової сили: він вважав його спосіб життя недостойним, а самого Астіага слабаком у військових справах, оскільки той нехтував державними обов’язками і віддавався тілесним утіхам. Також і Севт, Амадоків ⁷¹ полководець, виступив проти свого правителя. У деяких державах змови чиняться з кількох мотивів: із презирства й корисливості, як це було, наприклад, під час замаху Мітридата на Аріобарзана ⁷². З цих мотивів найбільше бунтують такі особи, котрі за своєю природою сміливі й посідають у монархів високі військові посади. Адже хоробрість у поєднанні з силою додає сміливості; і хто володіє тим і іншим, той і чинить замахи, і вони легко вдаються.

16. Ті ж особи, що чинять замахи з почуття честолюбства, роблять це з мотивів, зовсім протилежних до згаданих вище. їх не спонукає до влади, як тиранів, ні прагнення до багатства, ні до значних почестей, що, зрештою, викликає замахи на них (тиранів). Честолюбець береться до цієї ризикованої справи, керуючись не такими мотивами. Замахи, вчинені з честолюбства, мають на меті щось інше. І, як хтось може вчинити щось незвичайне заради слави, так і честолюбці роблять усілякі замахи не задля влади, а тільки з метою здобути гучну славу.

17. Однак людей, що керуються такими міркуваннями, знайдеться зовсім небагато. Адже честолюбець, чинячи замах, зовсім не повинен думати про власне життя (порятунок), навіть коли йому не вдасться здійснити замислену справу. Такі люди повинні дотримуватися Діонового погляду, однак багатьом це не під силу. Діон пішов війною на Діонісія з невеликим загоном, при цьому він говорив, що коли діло увінчається успіхом, то він цілком задовольниться зробленим; а коли йому доведеться одразу ж полягти на чужій землі, то така смерть буде для нього прекрасною.

18. Тиранія, як і решта форм державного устрою, гине ще і внаслідок зовнішніх причин, коли проти неї виступає якась інша, _1312в могутніша держава. Прагнення до такого повалення тиранії полягатиме, мабуть, в суперечності засад, (на які спирається тиранія та решта державних устроїв). І всі намагаються досягти бажаного, як тільки випадає нагода. Демократія й тиранія — ворожі одна одній форми державного устрою; все одно як, за Гесіодом, один гончар ворожий другому ⁷³; зрештою, крайня демократія — та сама тиранія. З другого боку, тиранія ворожа монархії й аристократії через протилежності державного устрою однієї й другої. Ось чому лакедемонці, як і сиракузці, повалили багато тираній у ту пору, коли в них було справедливе правління.

19. З другого боку, тиранія гине від тих осіб, котрі, стоячи біля керма влади, затіюють між собою чвари. Так, (у Сиракузах) впала /155/ тиранія Гелона і зовсім недавно Діонісієва (тиранія). Гелонова влада впала тому, що Фрасібул, Гієронів брат, лестощами привернув на свій бік Гелонового сина, викликавши в ньому ниці почуття, аби тільки здобути владу. Коли ж родичі юнака, згуртувавшись, вдалися до опору, не маючи при цьому наміру знищити тиранію, а поквитатися з Фрасібулом, тоді Фрасібулові спільники, скориставшись нагодою, прогнали всіх прибічників тиранії. А Діонісія вигнав із Сиракуз його тесть Діон, схиливши на свій бік народ, та пізніше і його було вбито.

20. Два мотиви головним чином обумовлюють замахи, що чиняться на тиранів: ненависть і презирство. Перший з цих мотивів, тобто ненависть, постійно панує в тиранії (і є неодмінним супутником); але багато лиха приносить також і презирство (до тиранів). Доказом цього є таке: більшість тиранів, що досягли панування, утримали його (за собою до кінця свого життя), але ті, хто наслідував їх, майже всі гинули, бо, живучи в розкоші, вони накликали на себе презирство, що дає багато слушних підстав учинити замах.

21. Одним із складників, що притаманні ненависті, вважаймо і гнів, оскільки й це почуття певною мірою спричиняє ті самі дії. Часто гнів буває навіть дієвішим рушієм, ніж ненависть, і тоді замахи чиняться дуже швидко, оскільки у гніві людиною керують почуття, а не розум. А гнів часто викликаний злочинствами тиранів, що й призвело, між іншим, до краху тиранії Пісістратидів та багатьох інших тиранів. Натомість ненависть розсудливіша. Гнів пов’язаний з гірким почуттям (болем), так що нелегко коритися голосу розуму. А ненависть — без гіркоти. Говорячи загалом, вважаймо, що названі причини, які ведуть до краху олігархії в її чистому, викінченому вигляді і крайньої демократії, сприяють і падінню тиранії, оскільки і крайня олігархія, і крайня демократія — певною мірою ті самі тиранії.

22. Монархічний устрій найрідше руйнується від зовнішніх причин, тому довговічніший. Але в самій монархії міститься дуже _1313а багато чинників, що призводять до її руйнування. І гине вона двояко: 1) коли члени царської династії затіюють між собою чвари; 2) коли царі намагаються правити мов тирани, вимагаючи для себе більше прав, нехтуючи законами. У наш час царів як таких більше не існує, а коли де й бувають — це скоріше монархія й тиранія. Царська влада, з одного боку, — це добровільне визнання в очах підданих, з другого — вона вирішує найважливіші справи. А тепер багато однакових, і ніхто не вирізняється, тож не може висунути претензій на велич і достоїнство влади, притаманної монархові. Тому-то піддані зі своєї волі такої влади не визнаватимуть. А якщо комусь удасться захопити владу шляхом обману чи насильства, то це, очевидно, приведе до тиранії. /156/

23. В тих царствах, де влада переходить у спадок із роду в рід, окрім названих вище причин, які ведуть до загибелі, треба вказати й на такі: часто люди, котрі успадковують царську владу, викликають до себе зневагу; не маючи тієї сили, якою наділені тирани, вони правлять дуже зарозуміло. При цьому вони спираються лише на авторитет царської влади. Тому їхня влада, коли її не бажають, не може тривати довго. А тиран, навпаки, навіть у тому випадку, коли його влади не бажають, все одно залишається при владі. Ось чому руйнування царської влади відбувається досить швидко. Отже, монархії гинуть саме з таких та подібних причин.

IX. 1. Зберігаються ж монархії, мабуть, з причин, протилежних тим, які ведуть до їхнього краху. Зокрема, збереження монархічного правління залежить від обмежень, які накладаються на верховну владу. Справді, що менше повноважень матиме царська влада, то довше вона, очевидно, проіснує. В такому випадку самі царі поводяться і діють поміркованіше. Завдяки цьому царська влада довгий час існувала в молосів. І в лакедемонців — через те що від самого початку царська влада була поділена там між двома особами, а згодом Феопомп ⁷⁴ ще більше обмежив повноваження царської влади, впровадивши ефорію. Послабивши царську владу, Феопомп таким чином сприяв тому, що вона проіснувала довго, так що у повному розумінні її не було послаблено, а зміцнено. Подейкують, ніби Феопомп на запитання своєї дружини, чи не соромно йому залишати своїм синам послаблену, порівняно з тією, яку він успадкував від батька, владу, відповів: «Зовсім не соромно, бо я передаю її довговічнішою».

2. Тиранія зберігається завдяки двом зовсім протилежним способам. Один з них — традиційний, і до нього вдається більшість тиранів. Стверджують, ніби такий спосіб запровадив Періандр ⁷⁵ з Коринфа. А ще, як вважають, тут чимало запозичено у персів. Багато з тих засобів, які зберігають тиранію, вже вказані вище. Один із них — «підрізувати» визначних осіб, усувати зі шляху розумних, не давати дозволу на влаштування сиситій, гетерій, не впроваджувати громадського виховання тощо — загалом _1313в остерігатися того, що може викликати чуйність та довір’я, не допускати діяльності товариств, які мають на меті освітню роботу, і взагалі чинити так, аби всі ставилися одне до одного мов чужинці, — адже спілкування породжує довіру.

3. Потім: слід влаштувати так, аби всі особи, перебуваючи в місті, постійно були на видноті й проводили свій час перед дверима своїх будинків. Тоді їм важче буде приховати те, чим вони займаються. А ще треба, аби громадяни взагалі не знали одне /157/ про одного. Адже знайомство теж породжує довір’я між ними. Та й, перебуваючи немов у рабському становищі, вони навчаться бути сумирними, (додаймо до цього й те, що) решту таких правил, вживаних у Персії, аби підтримувати тиранію, також можна використати, адже всі вони мають на меті одне й те саме. У варварських державах теж вдаються до подібних заходів. Тиран мусить дбати, аби від його ока не приховалося нічого, що про нього говорять і чим займаються його піддані. Він повинен утримувати слідців, як-от у Сиракузах, де були так звані «приводжувачі», або тих «підслуховувачів», котрих повсякчас підсилав Гієрон туди, де відбувалося яке-небудь дружнє засідання або зібрання; боячись таких осіб, люди перестають обмінюватися думками, а коли й наважаться говорити вільно, то приховати їхні думки буде дуже важко.

4. Тиранові слід намагатися посварити друзів, простий народ — із знаттю, заможних — із заможними. У намірах тирана також розоряти своїх підданих, аби, з одного боку, на їхні кошти (мати змогу) утримувати власну охорону ⁷⁶.1 щоб, з іншого боку, піддані, клопочучися щоденно про насущні потреби, не мали часу чинити проти нього змови. Прикладами такого способу дій тиранів можуть бути: спорудження єгипетських пірамід, спорудження обітних дарів Кіпселідів, будівництво храму Зевса Олімпійського Пісістратами і Полікратові ⁷⁷ роботи на острові Самос. Всі такі заходи розраховані на одне: убозтво (підданих) і постійна зайнятість, що перешкоджає їм втручатися у державні справи.

5. Сюди ж належить і впорядкування податкової системи на кшталт тієї, яка була організована в Сиракузах, де впродовж п’яти років за правління Діонісія (Старшого) вся власність його підданих пішла на сплату податків. Тиран мусить вести і війни, аби його піддані не мали через це вільного часу, зате мали постійну потребу у вождеві. В той час коли царську владу підтримують друзі царя, тиранові менше всього притаманно довіряти їм, оскільки, хоч багато хто прагне вчинити на нього замах, здійснити це найудатніші його друзі.

6. Всі ті ознаки, які характеризують крайню демократію, притаманні також і тиранії: панування жінок у сімейному побуті, через що всі таємниці чоловіків стають відомими; з тієї ж причини сваволя рабів; раби й жінки не мають злих думок проти тиранів, навпаки — користуючись їхньою прихильністю, і ті, й ті ставляться схвально до тиранів і до демократій. Адже й демос бажає _1314а бути немовби монархом. Відтак і тут, і там улесливці в пошані: в демократіях — демагог, цей улесливець народу, а в тираніях — /158/ люди, що поводяться принижено, а це прикметна риса саме улесливців. Тож тиранам до вподоби усяке лукавство: лукаві лестять їм, а вони радіють таким лестощам. Людина ж вільнодумна ніколи не дозволить собі такого. Чеснотливі громадяни можуть шанувати, любити, але вони не здатні лестити. Лукаві ж люди здатні на все погане. «Клин клином вибивай», — мовить одне прислів’я.

7. Тиранічний принцип — неприхильно ставитися до всього величного, до всього вільного. Таким тиран вважає тільки себе; а коли з’являється людина вільнодумна, достойна поваги, тим самим вона ніби позбавляє тиранію переваг і деспотичних ознак. Тирани ненавидять таких людей, бо ті здатні повалити їхню владу. Тиран запрошує до свого столу і взагалі спілкується (заводить товариські стосунки) більше з іноземцями, ніж із місцевими громадянами; до останніх він ставиться немов до ворогів, тоді як перші не перейматимуться ворожістю до нього. Ось якими і подібними до них ницими засобами тиран намагається зберегти свою владу.

8. Усе те, про що ми говорили, можна звести до трьох моментів. Адже тиран має на увазі потрійну мету. Перше — зробити громадян слабкодухими. Адже боязкі люди не одважаться на якісь дії, скажімо, замах проти тирана, друге — посіяти недовір’я між громадянами. Бо тиранія руйнується тоді, коли громадяни з довір’ям ставляться одне до одного ⁷⁸. Тож і чеснотливців переслідують, вважаючи їх немов чумою, і вбачають у них загрозу для панування тиранії. І не тільки тому, що вони чинять спротив намаганням тирана перетворити їх на рабів, а тому, що користуються довір’ям серед своїх і чужих, не чинять позовів ні на кого. Третє — зробити підданих бездіяльними. Ніхто-бо не візьметься до якоїсь неймовірної справи, наприклад, повалення тиранії, коли для цього бракує сил.

9. На цю потрійну мету й спрямовані всі помисли тирана. На них спираються всі заходи, щоб утримувати владу. їх можна звести до трьох моментів: 1) вселити недовір’я між громадянами; 2) позбавити їх сили; 3) довести їх до стану слабкодухості. Ось перший спосіб, яким користуються тирани (для збереження своєї влади).

10. Ще один спосіб вимагає від тиранів обрати шлях, протилежний вказаному вище. Цей спосіб стане зрозумілим, коли згадати й обміркувати те, що ми говорили про чинники, які призводять до загибелі царської влади. Подібно до того, як один із способів, що призводить до її загибелі, полягає в застосуванні при царській владі тиранічних методів, достоту так врятувати тиранію можна, уподібнивши її до царської влади. При цьому тиран мусить /159/ дбати тільки про одне — утримувати важелі правління, аби мати змогу панувати не тільки над її прихильниками, але й над ворогами. Адже, коли тиран випустить із своїх рук владу, зникне й тиранія.

Та це має залишатися немовби в його голові, в усьому ж іншому він повинен чинити, вдаючи (із себе) прекрасного актора в ролі царя.

11. Насамперед, очевидно, йому слід подбати ⁷⁹ про загальний _1314в добробут, не розтринькувати грошей на такі заходи, які викликають обурення в громадян, особливо коли вони бачать, як ті гроші, зароблені тяжкою працею і відібрані в них, попри їхні злидні, щедро роздаються гетерам, іноземцям і співакам. (Тиран) повинен вести облік надходжень і витрат, як це й робили вже декотрі тирани ⁸⁰. Чинячи так, він здаватиметься не тираном, а скорше законним правителем. При цьому тиранові нічого боятися, що у нього в певний час забракне грошей: панує ж у державі він!

12. А коли тиранам доводиться залишати межі своєї держави, їм навіть корисніше не мати грошей, аніж залишати нагромаджені ними скарби: в такому разі охоронці державного порядку менше бунтуватимуть (проти тирана). Якраз ці охоронці, коли тиран відсутній, становлять більшу загрозу (для держави), ніж самі громадяни; бо останні (складаючи почет) теж відсутні, супроводжуючи його (в подорожі), охорона ж залишається.

Потім: тиранові необхідно стягувати податки і внески, аби використати їх на поліпшення системи управління і, коли доведеться, на військові потреби, і взагалі чинити немов охоронець і скарбник коштів, які належать державі, а не йому самому.

13. З’являючись до народу, тиран повинен поводитися не зарозуміло, а поважно, і взагалі так, аби співрозмовники ⁸¹ не боялись його, а ставилися шанобливіше. Щоправда, досягти цього тиранові, котрого зазвичай зневажають, нелегко. Ось чому тиранові необхідно, навіть коли він не турбується про решту чеснот, подбати-таки про військову доблесть і вселити певність народові, буцімто він нею володіє. Більше того, не тільки він сам, але й ніхто з його оточення не повинен кривдити будь-кого з громадян. Так само і його жінки повинні поводитися з усіма шляхетно, адже (відомо): саме через свавільні дії жінок загинуло багато тираній.

14. Що ж до задоволення тілесних утіх і розваг, то треба чинити зовсім протилежне до того, що робить нині дехто з тиранів ⁸², котрі віддаються їм не тільки з раннього ранку цілими днями, але й намагаються показати іншим, (що вони це роблять), аби останні вважали таке немовби за щастя й блаженство. Навпаки, /160/ тиран у подібних справах має виказувати якнайбільшу стриманість, або принаймні утаювати такі вчинки від решти. Важко-бо напасти на людину тверезу або зневажити її; зазвичай таке роблять із п’яним, або коли він не пильнується, а спить.

15. Отож тиран повинен в усьому чинити зовсім не так, як говорилося раніше. Він має зміцнювати і прикрашати державу не як тиран, а як опікун. А ще необхідно хоча б для вигляду з палкою любов’ю ставитись до релігійних культів, тоді піддані менше _1315а боятимуться його і не чекатимуть якогось злочинства з його боку, тому що матимуть тирана за богобоязку людину і відданого релігійним справам. Відтак і самі рідше замишлятимуть лихе супроти нього, оскільки вважатимуть богів його спільниками. Однак при цьому він не повинен виявляти релігійного фанатизму.

16. Достойних громадян тиран має оточити такою шаною, аби вони і не припускали, ніби можуть здобути більше почестей від громадян держави, що спирається на засади свободи. Роздавати ці почесті повинен сам тиран, покарання ж і штрафи накладати через інші інституції й суд.

Загальним засобом для збереження будь-якої одноосібної влади служить таке: нікого взятого окремо не слід звеличувати перед рештою, а коли доводиться це робити — тоді одразу кількох осіб, бо в такому випадку вони стежитимуть один за одним. Коли ж, попри все, тиранові доведеться когось звеличити, то принаймні не відважну людину, бо такі люди зазвичай найудатніші до всіляких ризикованих дій. А коли доведеться зменшувати цей вплив, робити це треба поступово і не в один момент відбирати всю його владу.

17. Потім: тиран повинен утримуватися від свавільних дій і, головним чином, уникати: 1) тілесного покарання; 2) безсоромних вчинків стосовно юнаків. Особливо ж він має остерігатися такого поводження із честолюбними людьми, бо якщо корисливі люди з болем та обуренням сприймають зазіхання на їхню власність, то добропорядні громадяни так само болісно переносять образу їхньої гідності. Тому тиранові слід або взагалі уникати таких заходів фізичного впливу, або ж карати їх «по-батьківському», посилаючись на звичаї, а не керуючись почуттям помсти. У стосунках з юнаками тиран мусить брати до уваги їхні еротичні бажання, а не домагатися їхньої любові насильно. Нарешті, усяке безчестя, заподіяне будь-кому, він має загладжувати наданням більших почестей потерпілому.

18. З-поміж ворогів, котрі чинять замах на тирана, найнебезпечніші ті, — і їх слід остерігатися, — хто ладен віддати життя, аби тільки знищити тирана. Тому він повинен найбільше боятися /161/ тих, котрі вважають або себе, або близьких їхньому серцю покривдженими. Адже той, хто не шкодує власного життя, чинить замах у приступі шаленства і гніву, як, до речі, сказав про це Геракліт: «Складно боротися з гнівом, бо він важить життям» ⁸³.

19. Оскільки держава складається з двох частин — злидарів і заможних, то тиран повинен вселити тим і тим думку, що своїм добробутом вони завдячують йому, і встановити такі порядки, аби ні ті, ні інші не чинили одне одному кривд. І коли тиранові вдасться досягти цього, йому не доведеться ні відпускати рабів на волю, ні роззброювати громадян. Адже тиранові досить привернути певну впливову частину в державі на свій бік, аби придушувати заколоти тих, хто хоче повалити його владу.

20. А втім, зайве говорити про все це з подробицями. Мета усіх цих дій зрозуміла: тиран в очах своїх підданих не повинен бути тираном, а господарем і царем; не узурпатором, а дбати й піклуватися про загальне благо; тиран мусить жити помірковано, не впадати у розкіш. А ще тиран повинен прихиляти до себе визначних осіб своїм зичливим ставленням до них, а народом ₁₃₁₅ керувати з удаваною прихильністю. Відтак його влада неодмінно матиме не тільки прекрасний вигляд, а й буде бажаною; і він керуватиме кращими людьми, а не покидьками чи пригнобленими, і (не тільки) не викликатиме до себе ненависті чи страху, але правління його буде тривалішим у часі. Нарешті, сам тиран видаватиметься чеснотливцем або принаймні напівчеснотливцем ⁸⁴, не нікчемою, але напівнікчемою.

21. А втім, попри все, олігархія і тиранія (на відміну від решти) — дуже короткочасні форми державного устрою. Найдовше проіснувала тиранія Орфагона і його синів у Сікіоні, а саме — сто років ⁸⁵. Пояснюється це тим, що вони поводилися з підданими помірковано, в багатьох випадках старанно виконували приписи законів, потім — тим, що Клісфен, удатний до військових справ, не відчував до себе презирства (з їхнього боку), й, нарешті, через те що вони, завдяки своїй турботливості й прихильності, привернули на свій бік народ. За переказом, Клісфен нагородив вінком того суддю, котрий відмовився визнати його переможцем на змаганнях. Декотрі ж навіть подейкують, нібито на Сікіонському майдані стояла статуя цього судді. І про Пісістрата говорять, начебто він одного разу дійшов до того, що з’явився за викликом на судовий розгляд справи в ареопаг.

22. На другому місці, за тривалістю, стоїть тиранія Кіпселідів у Коринфі; вона тривала сімдесят три роки й шість місяців ⁸⁶. Кіпсел був тираном тридцять років, Періандр — сорок з половиною років, Псаметіх, Торгів син, — три роки. Тривале існування Кіпселової тиранії пояснюється тими самими причинами, що й Орфагонової. Кіпсел, по суті, був демагогом, ставився зичливо /162/ до народу, тому все життя прожив без охорони. А Періандр та його син скидалися скорше на тиранів, при цьому вирізнялися войовничим духом.

23. Третя за тривалістю — тиранія Пісістратидів в Афінах. Щоправда, вона існувала з перервами: Пісістрата двічі проганяли, тому протягом тридцяти трьох років владарювання сімнадцять припадає на його тиранію, вісімнадцять — на тиранію його синів; отже, тиранія Пісістратидів загалом тривала тридцять п’ять років ⁸⁷. З решти тираній згадаймо ще Гієронову й Гелонову тиранії в Сиракузах. Вони тривали недовго, та все ж не менше вісімнадцяти років. Гелон сім років був тираном, а на восьмому помер. Гієрон правив десять років. Фрасібула ж (його брата) на одинадцятому місяці правління прогнали ⁸⁸. З інших тираній більшість проіснувала зовсім недовго.

Отже, тепер ми сказали майже все про причини краху і про засоби _1316а збереження як монархічних, так і конституційних держав.

X. 1. У (Платоновій) «Державі» Сократ говорить про державні перевороти ⁸⁹, але неправильно. Він-бо зупиняється на питанні про перевороти при найкращому й першому державному устрою. Так, Сократ стверджує, що причина цих переворотів взагалі полягає у мінливості самої природи, мовляв, усе з плином часу змінюється; в основі цих змін (на його думку) лежить відношення між числами, а саме: відношення чотирьох до трьох, яке у сполученні (комбінованому) з п’ятіркою дає дві гармонійні сполуки, — іншими словами, коли число цієї фігури буде кубічним ⁹⁰. Навіть більше, Сократ передає погляд, ніби природа у певний час народжує непридатних людей, котрі не піддаються ніякій культурі. Можливо, тут Сократ має-таки певну слушність: справді, трапляється, що на світ з’являються такі люди, які не піддаються ніякому вихованню. Але постає питання, чому ця обставина спричиняє державні перевороти переважно в тих державах, які Сократ і називає найкращими, а не в усіх інших і взагалі не в усьому тому, що виникає в світі?

2. І коли час — головна причина усіх змін, тоді чому всі (об’єкти) з плином часу, незалежно від того, виникли вони одночасно чи ні, — не змінюються разом? Наприклад, коли якийсь об’єкт виник за день до настання змін, то хіба він не повинен змінитися разом (з рештою об’єктів)? А ще, чому (цей найкращий державний устрій) повинен неодмінно змінитися на лаконський?

Частіше форми державного устрою змінюються на протилежну їм форму, а не на ту, яка їм найближча. Те саме стосується і всіх інших змін (державних устроїв). Лаконський устрій, за /163/ Сократовими словами, переходить в олігархію, олігархія — в демократію, демократія — в тиранію. Буває й навпаки: наприклад, демократія переходить в олігархію, причому частіше, ніж у тиранію.

3. А ще, стосовно тиранії Сократ нічого не говорить, чи піддається вона змінам, чи ні, а коли піддається, то з якої причини, і в яку форму переходить тиранія. Причина того, що Сократ оминув увагою це питання, полягала у складності самого розгляду: тут немає визначеності. За Сократом, тиранія мала перейти у першу і найкращу форму державного устрою, бо тільки в цьому випадку буде безперервний кругообіг розвитку. Але й тиранія, буває, переходить у тиранію, як, наприклад, тиранія в Сікіоні від Мирона перейшла до Клісфена; або ж в олігархію, як, наприклад, Антилеонтова ⁹¹ тиранія в Халкіді; або ж у демократію, як Гелонова тиранія в Сиракузах; або в аристократію, як Харілаєва тиранія в Лакедемоні , так само і в Карфаґені.

4. Своєю чергою, і олігархія може перейти в тиранію, як це мало місце в більшості стародавніх держав (з олігархічними порядками); так, олігархія в Леонтинах перейшла в тиранію Панетія, олігархія в Гелі — в тиранію Клеандра, олігархія в Регії — в тиранію Анаксілая; те саме (відбувалося) в багатьох інших місцях, дивно й те, що, на думку Сократа, перехід в олігархію відбувається там, де при владі стоять корисливі й грошолюбні люди ⁹³, а не пояснюється тим, що, маючи незмірні багатства, вони вважають _1316в рівність у державі несправедливістю — тобто коли злидарі і маєтні люди користуються однаковими правами. При цьому в багатьох олігархіях (повноправним громадянам) не тільки не дозволено наживати статки, але навіть заборонено це законами, тоді як у Карфаґені, де панує демократія, громадяни можуть збагачуватися, однак, попри це, ніяких змін у державному устрої не відбулося.

5. Дивно говорити й те, що (на думку Сократа) олігархічна держава складається немовби з двох держав: держави заможних і держави злидарів ⁹⁴. Чому, однак, це повинно відбуватися скорше в олігархії, а не в лаконській державі або в якійсь іншій, де не всі володіють однаковою власністю чи не всі однаково чеснотливі? І все ж, попри те, що ніхто не став біднішим порівняно з тим, яким він був раніше, олігархії переходять у демократію, коли злидарі становлять більшість. Навпаки, демократія переходить в олігархію, коли заможні виявляться дужчими від народу і одні з них (народ) нехтують такою обставиною, інші ж (заможні) завжди беруть це до уваги. Тимчасом, як багато причин обумовлюють політичні зміни ⁹⁵, Сократ про них не говорить, вказуючи, щоправда, на одну, а саме: нібито заможні розоряються, змушені позичати гроші у лихварів ⁹⁶ на своє розбещене життя. Але ж хіба всі чи більшість були заможними із самого початку? /164/

6. Таке уявлення помилкове. Розуміти це треба так: коли котрийсь із зверхників у державі втратить майно, тоді він прагнутиме здійснити перетворення в державному устрою, а коли втратить свій статок котрийсь із громадян, тоді ніяких істотних наслідків не відбувається. Неправильно й те, нібито за таких перемін державний устрій переходить здебільшого в демократію, а не в якусь іншу форму. А ще, коли (в державі) не можуть поділити між собою почесті, чиниться кривда, сподіюється (комусь) шкода, — тоді неминуче вибухають повстання, що призводять до змін у державному устрою, навіть коли їхні призвідники не гайнують свого майна, бо (при демократії громадянам) дозволено чинити у всьому за їхнім бажанням, що пояснюється (за Сократом) надмірною свободою, яка панує в ній ⁹⁷.

Взагалі, попри те що існує кілька видів олігархічного й демократичного устрою, Сократ говорить про зміни, що відбуваються там, неначе був тільки один вид олігархії й один вид демократії.

Попередня     Головна     Наступна