Попередня     Головна     Наступна

ПРИМІТКИ РЕДАКТОРА

А. За академічним виданням Ґрекова, це стаття ч. 53.

Б. У Ґрекова: стаття ч. 110.

В. У Ґрекова: стаття ч. 52.

Г. У Ґрекова: перші 18 статтей.

Ґ. „Нарешті р. 1935-ого... ...розбору цієї проблеми в наступних

відповідних розділах.” — Текст дописаний 1949-го р. Л.Б. прочитав поправлений варіянт Першої Частини своєї студії (ст. 15-25) на закритій академічній сесії УВАН, 23-го вересня 1949-го р.: див. Книга протоколів Української Вільної Академії Наук 1949-1953, ст. 51 (Архів УВАН у Канаді).

Д. Пізніша праця Юшкова грішить подібною довільністю: див. Русская Правда, Москва 1950, ст. 16-18 і сл. IV-та редакція 1935-го р. тут числиться V-тою (а V-та — VI-тою). „Пушкінський звід III-тої редакції” (за схемою 1935-го р.) перетворюється в окрему редакцію — IV-ту, до якої теж зараховується список Троїцький IV (ч. 78 у Ґрекова).

Е. За остаточним пляном автора, тут мали бути додані короткі перегляди й оцінки новіших совєтських праць про Руську Правду: Б.Д. Греков, ред., Правда Русская, тт. I, II, Москва-Ленинград 1940-1947; М.Н. Тихомиров, Исследование о Русскоп Правде, Москва-Ленинград 1941; Л.В, Черепнин, Русские феодальные архивы XIV-XV вв., Москва-Ленинград 1948; С.В. Юшков, Русская Правда, Москва 1950; М.Н. Тихомиров, Пособие для изучения Русской Правды, Москва 1953. Л.Б. високо оцінив джерелознавче значіння академічного видання текстів Руської Правди виконане колективом совєтських науковців, що його очолив Б. Ґреков. Див. лист Білецького до Шевельова 27-го липня 1954-го р.: „Сьогодні вислав Вам Ґрекова „Правда Русская”. Кожний том окремо і кожний том заасекурований на $100.00. Може запізнився на кілька день, то сердечно прошу Вас вибачити. І половини не використав, бо дуже багато матеріялу. Але й за цю Вашу неоцінену услугу глибоко Вам дякую. Якби я міг дістати в продажі то з останнього купив би щоб мати в себе під руками. Але, мабуть, це неможливо. Якби Вам випадково вдалося в Ню Йорку де наглянути, зараз би Вам вислав гроші. ...” (Архів Ю. Шевельова в Колюмбійському університеті, Ню Йорк).

Одночасно, Л.Б. виявив сильний сумнів щодо наукової вартости совєтських текстольоґічних і історичних інтерпретацій Руської Правди. Див. лист Шевельова до Білецького 27-го червня 1954-го р.: „Про текстологію в СССР маєте рацію. Взагалі філологічні методи там у повному занепаді...” (Архів Л. Білецького в посіданні п-ні К. Лазор, Торонто).

В записках літа 1954-го р., Л.Б. відмітив неточність і недосконалість клясифікації списків Руської Правди переведеної В. Любимовим для академічного видання Ґрекова.

Є. Точніше: 110-ти (до липня 1954-го р.) В академічному виданні Ґрекова надруковано (повністю або у формі вибраних варіянтів) 39 додаткових списків Широкої Правди. Більшість цих списків вже згадувалася (й варіянти частинно передавалися) в праці С. Юшкова 1935-го р. За клясифікацією Білецького, 34 із цих списків належать до головних угруповань тексту Руської Правди Кормчих Книг: 19 до групи Є, 12 до групи Б, і 3 до групи Г. Один список (Роґожський, XVI-го стол.) представляє текст перехідний до груп Софійського Временника, хоч і включений до Кормчої Книги. Інші списки відносяться до угруповань Софійського Временника (два), і до окремих законодавчих збірників (також два). Всі ці новонайдені списки (як і подальші спорадичні відкриття) належать до пізнішої епохи в еволюції Руської Правди (XV-XVII стол.), і їхні варіянти цілком підтверджують основну правильність текстольоґічної схеми Білецького.

Ж. Числа списків всюди подані мною за системою академічного видання Ґрекова, що згідне з остаточним наміром Л.Б., який до 1954-го р. користувався в своїм рукописі старшою нумерацією Калачова і др.

З. Апарат варіянтів тексту Широкої Руської Правди (в цьому апараті Л.Б. вмістив не менше як 1129 звідних приміток різночитань), був підготовлений автором 1932-1934 рр. на підставі усіх опублікованих до того часу матеріялів, як основна прилога до його текстольоґічної студії. Хоч цей апарат затримав герменевтичну вартість донині (особливо щодо найстарших рукописів XIII-XV стол.), він являється формально неповний, бо автор не встиг втягнути до нього текстольоґічні інформації подані в працях Юшкова (1935) і Ґрекова (1940, 1947), які значно розширили джерельну базу доступних пізних варіянтів тексту Широкої Правди. Зрештою, новіші текстольоґічні дані Юшкова, Ґрекова і інш., є цікаві перш за все для російських правників і фільольоґів. Вони відносяться до дальших перерібок і перекручень нашої пам’ятки на російськім ґрунті, під впливом російських правно-політичних установ і реалій. Вони взагалі не заторкують важніші висновки Л.Б. про раніші контексти існування Руської Правди. Тому, що первісний апарат автора залишився формально недоповнений в рукописі, я вирішив його зовсім не друкувати, а замінити наведення варіянтів в праці простішою системою. Отож замість нпр. оригінального виразу „варіянт 178” рукопису Л.Б., що відсилав до примітки різночитань ч. 178 в приложнім апараті, подається „варіянт 29.22” і т.п. Перше число („29”) відноситься до 29-ої статті Пушкінського списка Широкої Правди (див. нижче ст. 133). Друге число („22”) відноситься до 22-го слова цієї статті (гривны) з яким Л.Б. узалежнював ідентифікацію цілого варіянта в своїм апараті, прикріпивши якраз до цього слова вищезгадане число „178”. Різночитання з інших рукописів, подані Л.Б. в своїм приложнім апараті (але не все в основному тексті студії) треба шукати у відповідних паралельних контекстах видань Юшкова чи Ґрекова. Букви рукописних текстів передаються мною за системою новіших студій про Руську

Правду: Зіміна (1965, див. нижче прим. х), Черепніна (1965, див. нижче прим, аа), Щапова (1984, там же), і Свердлова (1988, там же). І. „Повстав новий кодекс... ...московського суспільства”. - Текст дописаний 1954-го р.

Й. 3 цього всього випливає... ...або на півночі”. — Текст дописаний 1954-го р.

К. Див. Н. Максимейко, „Московская редакция Русской Правды”, Проблеми источниковедения, сборн. 3, Москва-Ленинград 1940, ст. 162. Стаття Є. Количевої („Русская Правда и обычное право о полных холопах XV-XVI вв.”, Исторические записки 85 (1970), ст. 268-306) в основному теж підтверджує пізнє, московське походження Скороченої Правди (див. там же, ст. 271-272). Дослідниця не запримітила текстуальні особливості списка ч. 58, які уможливили Білецькому його точніше датування. Зате подала вона цікаву думку щодо причини відмирання статті ч. 65 в московській державі XVI-го стол.: „бійка була до такої міри звичайним суспільним явищем, що суд не надавав її жодного значіння, і не розглядав її як образу, навіть якщо удари завдавав холоп”, (ст. 275)

Взагалі правильність Празької аналізи Білецького була в короткому часі остаточно підтверджена. Совєтський дослідник В.П. Любимов віднайшов пізний список Руської Правди, т. зв. Никифорівський II. Цей список, ферапонтівського виду за клясифікацією Любимова, відповідає Кормчим „типу 58-го списка”, а точніше підгрупі Є Кормчих за клясифікацією Білецького, і датується Любимовим не раніше 60-их рр. XVI-го стол. або першою половиною XVII-го („Новые списки Правды Русской”, у Ґрекова, т. II, 1947, ст. 859). Цікаво, що в Никифорівськім тексті Правди взагалі не було статті аще придеть кровавъ мужь, а тільки відсилач до окремої глави Кормчої „о послухах” (там же, ст. 844, 853-854). Цим відсилачем повністю вияснюється творча робота автора Скороченої Правди у статтях 2-4 своєї праці.

Л. „Йду прямою... ...Скороченої Правди”. — Текст дописаний 1954-го р.

М. Див ст. 76.

Н. С. Юшков, 1935, ст. 95 примітка 6.

О. Чи не криється тут якесь непорозуміння? В описах списків академічного видання Ґрекова вислів сия книги мЂрило праведное зазначений тільки в зв’язку з рукописами чч. 3-7, цебто з відомими п’ятьма списками Мірила Правдивого. Поза тим занотовано ще відносно т. зв. розенкампфського виду Широкої Правди (за Білецьким, пізнішого виду підгрупи Є), що його „списки заховалися в складі Кормчих Книг об’єднаних з Мірилом Правдивим” (Ґреков, т. I, ст. 203), і таких списків вичисляється не шість, а сімнадцять. Властивий Розенкампфський список (ч. 35 у Ґрекова, невідомий Білецькому 1932-го р.) „представляє собою другу частину Кормчої, починаючи із 68-ої глави” (там же, ст. 204), але заголовок згаданий Любимовим в 1929-ому році (хоч не в 1940-ому р.!) редакторами цього списка в академічному виданні Ґрекова (М. Тихомиров, Ґ. Ґейерманс) не подається. Отже це питання можна розяснити лише після повної перевірки всіх рукописів Кормчих Книг в дотичних місцях. На всякий випадок треба підкреслити, що аргументація Білецького спирається на власних текстольоґічних підставах, цілком незалежних від правильности чи неправильности нотатки Любимова.

П. Додаток без дЂтии не віднотований ані в Юшкова (ст. 89), ані в Ґрекова (ст. 114).

Р. Див. ст. 72, 76, 79.

С. У Ґрекова: 110-ої. Див. вижче, примітки редактора 1 і 2.

Т. Теорія С. Юшкова про суздальське походження цього правничого збірника (в рр. 1250-1274: Русская Правда 1950, ст. 151-152) являється довільною і недоказаною комбінацією, хоч пізніше переписування й доповнування збірника Мірило Правдиве не лише можливе але й правдоподібне. Сам Юшков признає, що матеріяли збірника почали складатися в першій половині 12-ого століття (там же, ст. 34-37, 150, 344-345). Подібну думку висунув пізніше М. Тихомиров (Мерило праведноє по рукописи XIV века, Москва: изд. АН СССР, 1961), пробуючи її доказати тим, що мовляв, частина матеріялу яка ввійшла до Мірила Троїцького списка (нпр. „Слово” Симеона Тверського) повстала щойно при кінці XIII-го стол. Очевидно, Тихомиров не взяв до уваги правдоподібність різних редакцій Мірила Правдивого.

У. Примітка Білецького відноситься до першого (рукописного) варіянту праці Сергія Шелухіна. Цей другий зшиток До вивчення Руської Правди мав друкуватися щойно 1935-го р. Суперечка про термін обель яка виринула між ученими весною 1934-го р. приспішила процес друку праці Шелухіна: див. нижче, ст. 127. Ф. Мабуть не окрема „редакція”, а припадкова комбінація текстів типу Б (перша частина) і Є (друга частина): див. у Ґрекова, т. I, ст. 146, 242. Такі комбінації виявлені і в інших пізних списках Широкої Правди: див. у Ґрекова, т. I, ст. 144-145 і 242; ст. 183 і 296.

Х. Не зрозумівши стилістичну суть цього паки, совєтський дослідник А. Зімін викомбінував фантастичну теорію про законодавчу діяльність молодих Ярославичів ще перед смертью їхнього батька: див. А.А. Зимин, „Феодальная государственность и Русская Правда”, Исторические записки, 76 (1965), ст. 248-249, 254-255. Стаття Зіміна (він же відповідальний редактор I-го тому серії Памятники Русского Права — головний редактор серії: відомий С. Юшков — I-ий том, п.н. „Памятники Права Киевского ґосударства”, виданий у Москві 1952-го р.), не дивлячись на ряд помилок та неухильне російське шовіністичне забарвлення, містить цікаві, хоч мабуть і несвідомі, потвердження богатьох наукових позицій Білецького.

Ч. У Ґрекова: стаття ч. 9.

Ш. Архаїчність мови Короткої Правди в порівнанні до мови Широкої Правди переконливо, хоч і з помітною дозою російського

шовінізму, довів C. Обнорський: див. його Очерки по истории русского литературного языка старшего периода, Москва-Ленинград 1946, ст. 30.

Щ. У Ґрекова: статті чч. 4 і 65.

Ю. Новіші дослідники схиляються до думки, що властивий Пушкінський збірник був уформлений в Новгороді не раніше другої половини XIII-го стол., і що ширша рецензія Судебника Царя Константина (т. зв. „Закон Судний Людям”) яка знаходиться в цьому збірнику, це витвір монгольської доби: див. нпр. С. Юшков, Русская Правда, 1950, ст. 42-43, 109-110; М. Тихомиров, ред., Закон Судный Людем, пространной и сводной редакций, Москва: изд. АН СССР 1961, ст. 6-9; Я.Н. Щапов, Византийское и южнославянское правовеє наследие на Руси в XI-XIII вв., Москва: Наука 1978, ст. 154-155. Ці уточнення не порушують правдоподібність основної теорії Білецького. Існування більшости матеріялів Пушкінського збірника в раніших рецензіях часів Мономаха цілком ймовірна.

Я. „...у Київі, а може навіть...” — Текст поправлений 1949-го р., після обговорення справи авторства Широкої Правди з професорами Оглоблином (Прага, 1944) та Окіншевичем (Мюнхен, 1948). Обидва професори спочатку ставилися досить критично до теорії Л.Б. про авторство Сильвестра. В своїх архівних записках, Білецький віднотував такі завваги: „проф. Окиншевич: не погоджується з авторством Сильвестра. Переконано мовив, що Сильвестр не міг бути. Дуже сумнівно, щоб церковний діяч став на місце світської влади. Особа самого князя Володимира Мономаха. — проф. Оглоблін: про Сильвестра бракує біоґрафічних даних і доказів. Бракує спеціяльної праці. Порівняти Широку Правду і Повість Временних Літ Сильвестра. Сильвестр: духовна особа. Цікаво би було порівняти в Широкій Правді Сильвестра як церковного діяча. Варта би було пошукати світського діяча біля Володимира Мономаха як кандидат для кодифікатора.” (Рукопис Руської Правди, ст. 135 звор., запис 1954-го р.) Цікаво, що проф. Окіншевич дуже скоро злагіднив свою первісну критику концепції Білецького. Див. його Вступ до науки про право і державу, Мюнхен: УВУ 1987 (передрук видання 1949 р.), ст. 174: „Руська Правда, як ми вже мали нагоду вказати, була написана якоюсь приватною особою чи приватними особами (можливо з духівництва)...” (підкреслення моє — Ю.К.)

АА. При кінці травня 1954-го р., простудіювавши нові матеріяли подані російським дослідником М. Тихомировим (Пособие для изучение Русской Правды, Москва 1953), Білецький вирішив доповнити четверту й п’яту частину своєї праці ширшою критичною аналізою „новгородської теорії” походження Руської Правди. Деякі елементи наміченого проєкту збереглися в його архівних записках. Л.Б. підкреслював, що хоч Тихомиров спочатку признавав, що остаточне вирішення проблеми місцепоходження Короткої Руської Правди можливе тільки після лінґвістичних і історичних студій, то „все таки далі Тихомиров бере Новгород вже як реальний факт”. Отже Л.Б. вважав, що совєтський історик висунув свою концепцію голослівно, і не зумів її належно доказати. Дальшу думку Тихомирова, що гіпотеза про новгородське походження Широкої Правди має право на існування поки не виясниться факт неприявности Руської Правди в тексті пам’ятків неновгородських, Л.Б. окреслив як „дивний спосіб доказу”, і очевидно науково неприйнятний. З пізніших важніших дослідників Руської Правди, Л.В. Черепнін підтримав „новгородські міркування” Тихомирова, хоч мусів признати, що матеріяли Широкої Правди які „остаточно” редаґувалися в Новгороді були переважно українського походження (див. його „Общественно-Политические отношения в древней Руси и Русская Правда”, в В.Т. Пашуто, Л.В. Черепнин, ред., Древнерусское государство и его международное значение, Москва: Наука 1965, ст. 141 і сл.) Натомість А. Зімін об’єктивно погодився з основними тезами Білецького про місцепоходження Широкої Правди (= Київ, близько 1116-го р. Див. його вищецитована стаття в примітці x, 1965, ст. 262-3). Нещодавно, теорія новгородського походження Короткої і Широкої Правд була рішучо й остаточно відкинена російськими текстольоґами: див. Я.Н. Щапов, „Русская Правда — Введение”, в В.Л. Янин, ред., Законодательство Древней Руси, Москва: изд. Юридическая литература 1984, ст. 38-43; М.Б. Свердлов, От Закона Русского к Русской Правде, Москва: изд. Юридическая литература 1988, ст. 32, 166, 172-173.

ББ. Деякі новіші дослідники поставили під серйозний сумнів, або й взагалі відкинули теорії Шахматова про існування новгородських літописів першої половини XI-го стол. Див. М.Х. Алешковский, Повесть временных лет, Москва: Наука 1971; А.Г. Кузьмин, Начальные етапы древнерусского лет описання, Москва: изд. Московского университета 1977.

ВВ. Теорія Білецького вимагає деякого уточнення. Кодекс Короткої Правди списків Академічного і Археоґрафічного це безперечно твір староукраїнський, але твір дуже своєрідний, підготовлений у київській великокнязівській канцелярії близько 1078-го р. для вжитку у судах новгородської провінції, де вже діяла раніше прийнята Правда Ярослава. Отже це по суті документ української імперіяльної адміністрації. В ньому нема згадки про відміну крівавої пімсти тому, що цей давшій інститут, скасований на центральних українських землях, продовжував своє існування на васальних територіях іньшонаціональної периферії, тоді ще справді культурно нижчої (Новгород, Суздаль, та інш.) Леґальність крівавої пімсти в Новгороді припинилася щойно з прийняттям Широкої Правди незадовго після 1116-го р.

ГГ. Час прийняття Правди Ярослава в Новгороді остаточно ще не вияснений. Новгородська традиція середини XV-го стол. не мала надійних інформацій про цю подію і вагалася між суперечливими датами (рр. 1016, 1019, 1036); див. G. Knysh, Rus and Ukraine in Меаіаеval Times, Winnipeg: Ukrainian Academy of Arts & Sciences in Canada 1991, p. 34 note 44.

ҐҐ. Питання найстаршого писаного кодексу староукраїнських законів постійно обговорюється в науковій літературі, і залишається до нині спірне. З новіших дослідників, Л. Черепнін признавав, що писаний київський збірник існував вже з початку 10-го стол., і що цей збірник цитувався в українсько-грецьких договорах (Древнерусское государство..., ст. 143). А. Зімін говорив про писані закони київських князів першої половини 10-го століття, і давав цінні текстолоґічні вказівки відносно ранних переробок деяких статтей („Феодальная государственность...”, ст. 231-234). Противно, М. Свердлов сумнівався в існуванні писаних київських правничих текстів „дохристиянської доби”, і хоч був готовий визнати стародавність „закону руського” з 9-го стол., то уявляв собі його існування лише у формі усного а не писаного права (От Закони Русского..., ст. 81). Думку Свердлова можна легко опрокинути вже самим фактом, що християнство ширилося в Україні на найвищому державному рівні задовго до тзв. „офіційного хрещення” Києва Володимиром. А з християнством співіснували і церковне письменство і певний вид адміністративно-державної грамотности. Ця грамотність виявлялася не лише в староукраїнській (словянській) мові, і не лише в недавно імпортованих глаголицьких і кирилицьких азбуках. Спиралася вона теж на сильні місцеві іранські та (почасти) жидівські культурні традиції, вирощені в контактах з потужними цивілізаційними центрами хозарського каґанату. „Руські письмена” (іраномовна та іраноформна літературна стихія) залишили певний слід в українсько-грецьких договорах і в старих українських епічних піснях. Простежується цей слід також і в старому українському праві. Текстолоґічна аналіза першої (найцікавішої, найстаршої, і найбільш скомплікованої) статті Короткої Правди виявляє співіснування цілого ряду історичних нашарувань:

Убьеть мужь мужа, то мьстить брату брата, или сынови отца, любо отцю сына, или братучаду, любо сестрину сынови; аще не будеть кто мьстя, то 40 гривен за голову; аще будеть русин, любо гридин, любо купчина, любо ябетник, любо мечник, аще изьгои будеть, любо словенин, то 40 гривен положити за нь. Остаточна редакція цієї статті напевно була оформлена задовго до її перепису в Короткій Правді кінця XI-го стол., і походить на думку величезної більшости дослідників від „Правди Роської” Ярослава Володимирича. Ціла стаття природно складається з двох частин. У першій мається до діла з правом на пімсту чи грошеву компенсацію чітко визначених членів староукраїнської політичної громади (убьеть... за голову). У другій (аще будеть русин ... положити на нь) устійнюється право княжої каси до отримування додаткової фінансової компенсації у випадках вбивств певних осіб. Всі назви перелічені у другій частині відносяться до адміністративно-військового апарату держави. Найпізніша вставка: аще изьгои будеть вказує на т. зв. утікачів з „общини”, які служили в спеціяльних мілітарних загонах для оборони Києва (та інших міст центральної України) проти печенізьких нападів, починаючи з доби Володимира Великого.

Існування цих загонів і їхня важна державна роля при Ярославі підкреслювалася в праці німецького історика Дітмара з Мерзебурґу (помер 1018-го р.)

Раніша вставка перелічувала співробітників київського князя в справах судових, фінансових, та охорони його особистої безпеки: їх вбивство вважалося особливо шкідливим для інтересів держави. Скандинавські корені деяких функцій (гридин, ябетник) спрямовують увагу дослідника на часи помітних впливів таких елементів в Україні. Повість минулих літ розповідає про широке вживання скандинавських пришельців Володимиром Великим у державній адміністрації, як перед так і після „офіційного хрещення”, згадуючи з підкресленням про його київські „гридниці”. На можливого автора довшої вставки: любо гридин, любо купчина, любо ябетник, любо мечник, вказує ще й таке помічення. Грошева скрута яка примусила Володимира відкликати новозаснований (за порадою візантійських церковників) інститут смертної кари, і відновити традиційну українську „виру” („закон отця і діда” за висловом Повісти), могла також його спонукати до подрібного вичислення державних службовців вбивство яких автоматично інтересувало княжу касу. Без такої вставки відновлений закон міг і не простягатися до функцій вищезгаданих службовців. У первісній формі закон установлював: аще будеть русин любо словенин, то 40 гривен положити за нь. Терміни „русин” і „словенин” означували в тих часах (9-10 стол.) „вижчу” і „нижчу” аристократію військову київсько-української держави. В тотожному розумінні ці терміни вживалися в синхронній давним законам епічній дружинній поезії, нпр. в славній пісні про Олегів похід на Константинопіль. Я вже натякнув в іншій праці (див. Таємниця початкової Руси в Києві, Вінніпег: УВАН 1991) про тісний зв’язок термінів „русь”, „русин” тощо, з іранською політичною лексикою хозарського каґанату, що її перенесли до ранного Києва адміністративні представники цього багатоетнічного імперіяльного комплексу. Цю лексику перебрали й присвоїли скандинавські династи які з допомогою місцевих сил (іранських і словянських) захопили верховну владу київської землі в середині 9-го стол., та утворили тут фундамент української середновічної великодержавности. Багато статтей і точок т. зв. „закону руського” (про який згадують українсько-грецькі договори 911-го і 944-го рр.) напевно появилися у висліді державної діяльности цієї нової київської „руси” (панівної аристократії). Але дещо напевно успадкувалося нею від давнішої ірано-хозарської „руси”. В політичній поезії Київщини збережена пам’ять про знаменну подію: а саме, що якраз ця первісна „русь” мала принести спокій і порядок ворогуючим родам „великої і обильної землі”. Якщо звернеться увагу на цікаву точку першої статті Короткої Правди, де строго обмежувалося хаотичне родове право крівавої пімсти („війна всіх проти всіх” Повісти), то легко зрозуміється що київська епічна пісня мала реальну історичну підставу. За реконструкцією Зіміна, найстарша форма першої частини першої статті Короткої Правди могла бути така: убьеть мужь мужа то мьстить брату брата или сынови отца любо отцю сина или братучада любо сестрину сынови; аще небудеть кто мьстя ту тому конець. Хозарські „руси” мали своє письмо. Отже існує можливість а навіть правдоподібність писаного а не лише усного ранного київського законодавства. Еволюція правових відносин (під впливом скандинавців?) скоро дійшла до „грошевої альтернативи” (40 гривень за голову). Тому що Грекам було потрібно знати точні норми „руського закону” затвердженого як інтернаціональне право в їхних договорах з Києвом (починаючи від загубленого договору 866-го р.), мусимо прийняти очевидну й невідкличну закономірність писаних варіянтів „закону руського” задовго до появи новгородської грамоти князя Ярослава. Питання точнішої дати установлення підставової форми другої частини першої статті Короткої Правди (аще будеть русин і т.д.) залишається відкрите. Можна припустити, що існувала певна проблема в реальному житті, яка спонукала княжу адміністрацію видати такий „урок” населенню Київщини. Перша Новгородська літопис затримала скупе повідомлення про велике повстання „Уличів” (правдиве історичне ім’я київських „Полян”) проти адміністрації Ігоря приблизно в рр. 945-948. Чи не звязана постанова тяжкої додаткової 40-гривенної „вири” за вбивство княжих воїнів обох катеґорій (русин, словенин) якраз із цією подією? На всякий випадок, треба прийняти, що цей додаток ввійшов до діючого писаного кодексу.

ДД. Останний розділ 5-ої частини рукопису Білецького („Висновки”) появився друком ще перед 2-гою світовою війною (п.н. „Руська Правда та її історія”: див. Наша Культура, 1935, кн. VII, ст. 553-562). „Висновки” були поновно читані Білецьким на закритій академічній сесії УВАН 30-го вересня 1949-го р.: див. Книга протоколів Української Вільної Академії Наук 1949-1953, ст. 53. Л.Б. мав намір ґрунтовно поправити й переробити ці раніші позиції на підставі власних новіших міркувань. Кінцеві параґрафи первісних „Висновків” подаються нижче: див. ст. 130.

ЕЕ. Шовіністична праця С. Обнорського („Русская Правда, как памятник русского литературного языка”, Иэвестия Акаделши Наук СССР: отделение общественных наук, 1934, ст. 749-776) залишилася поза увагою Білецького. Обнорський мусів визнати наявність українських мовних рис в Синодальному списку Широкої Правди 1282-го р. (див. цит. праця, ст. 757, 758, 759, 763, 772, 773). Він це пояснив тим, що первоосновна „русская” Руська Правда, яка нібито виникла в Новгороді в 10-ому столітті, була дещо пізніше перереда\ована в Києві, де й набула ряд мовних українізмів. Список 1282-го р. мав би походити з цього київського „украинского” варіянту, який все таки затримав „русскую” первооснову тексту. Наукова голослівність і безпорадність такої конструкції цілком очевидна. Вона не була підтримана навіть більшістю російських істориків і текстолоґів.

ЄЄ. Пор. подібну оцінку текстолоґії Руської Правди, вижче, ст. 24.

ЖЖ В своїм апараті варіянтів, Л.Б. залишив таке важне помічення: „(Списки) 4, 58, 6, К-21, 54, 41, 64, К-30, 43, 78, 61, 60, 55, 7 — замість сь матерью є смерт/ь/ію, а список 4 замінив первісний вислів сь матерью пізнішою „поправкою” смртью. У списку ч. 3 первісний вислів смртью змінений пізнішим почерком на смтрью (див. Любимов, 1929, ст. 113.)” Всупереч палеоґрафічній аналізі Любимова, Я.Н. Щапов представив c матерью як первісне читання (!) Троїцького рукопису (див. В.Л. Янин, ред., Законодательство Древней Руси, 1984, ст. 71). Таке явне фальшування джерел пояснюється мабуть „політичною” потребою оборонити за всяку ціну первозначність мнимого суздальського варіянту Руської Правди. Щапов пише, що всі відомі рукописи Широкої Руської Правди походять від „північно-східної редакції старого київського тексту кінця XII-початку XIII стол., редакції яка збереглася у володимиро-суздальській, новгородській, і московській рукописній традиції” (цит. праця, ст. 43.) Троїцький список XIV-го стол. (ч. 3 у Грекова), за Щаповим, „добре зберіг архетипний текст”. Щапов нігде не пояснує чому Новгород, який мав власну традицію Руської Правди отриману безпосередно від Києва, і далеко ранішу від суздальської, потребував текстолоґічного посередництва „Північно-Східної Руси” в цій справі.

Попередня     Головна     Наступна