Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Боплан. Опис України.



КОМЕНТАРІ (1-199)



1 Ян II Казимир (21.03.1609—16.12.1672) —польський король (1648— 1668) зі шведської династії Ваза, яка правила у Швеції з 1523, у Польщі — з 1537 р. За часів правління Яна Казимира Річ Посполита намагалася придушити Визвольну війну українського народу 1648—1654 рр., вела війни проти Росії (1654—1667) та Швеції (1655—1660). Внаслідок викликаної війнами соціально-економічної кризи та ослаблення королівської влади Ян Казимир у 1668 р. зрікся престолу; помер у Франції.

2 Трансільванія (Семигород) — історична область у Східних Карпатах; з XI ст. належала угорським королям. Після розгрому угорських рицарів турецькою армією під Могачем (1526) і втрати Угорщиною незалежності Трансільванія як васальне князівство з 1541 р. перебувала під сюзеренітетом турецького султана. За рішенням Карловицького конгресу 1698—1699 рр. була передана Габсбургам. Тепер — автономна область на півночі Румунії. Цифра заокруглена: Боплан, очевидно, має на увазі вступ на польський престол династії Ваза, до якої належав Як Казимир. Його батько Сигізмунд III Ваза був обраний королем Речі Посполитої у 1587 р. Н. Я.

4 Станіслав Конєцпольський (бл. 1592—1646) — покровитель Боплана, відомий військовий і політичний діяч, краківський каштелян, сандомирський воєвода, польний (з 1616), великий коронний (з 1632) гетьман. Брав участь в облозі Смоленська (1611), поході на Москву (1612), битвах зі шведським військом у Тридцятилітній війні (під Гомерштейном 1627 і Тшцяною 1629), війні з Туреччиною. У Цецорській битві (1620) потрапив у полон. Очолював придушення селянсько-козацьких повстань на Україні 1625, 1630, 1637—1638 рр. (Podhorodecki L. Stanisław Koniecpoiski, ok. 1592—1646. — Warszawa 1978). Один з перших польських магнатів, які здобули великі земельні латифундії на Україні. Комплекс володінь Конєцпольських почав складатися тут на початку 30-х років XVII ст. Широко розповсюджену досі версію, згідно з якою Станіславу Конецпольському вже 1629 р. належало 18548 димів-дворів, тобто близько 120 тис. підданих v Брацлавському воєводстві, новітні дослідження не підтвердили (Аnusik Z. Struktura społeczna szlachty bracławskiej w świetle taryfy podymnego z 1629 roku // Przegląd Historyczny. — 1985. — T. 76, z. 2. — S. 234). Зростання його земельних володінь почалося з надання Савранського грунту, який належав до Брацлавського староства; тут у 30-х роках XVII ст. виник Конецьпіль (Źródła dziejowe. — T. 22. — S. 612). На території Київського воєводства землеволодіння С. Конєцпольського започатковане купівлею 1633 р. так званої Радивонівщини на Черкащині (Мгліїв, Орловець, Ленчинці, Тясмин, Балаклій, Городище) у останньої спадкоємиці давніх черкаських бояр Зубриків і придбанням 1646 р. селища Лебедина (Słownik geograficzny. — T. 2. — C. 118; Т. 3. — С. 146). На Лівобережжі 1640 р. він виступає як державця Переяславського староства, власник 1382 димів-дворів, тобто понад 8 тис. підданих (Яковенко H. M. Склад шляхти-землевласників Київського воєводства напередодні Визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. // Феодалізм на Україні. — К., 1990). В цілому напередодні Визвольної війни \117\ Конєцпольським належало на Київщині і Брацлавщині 740 сіл і 170 містечок (Szajnocha K. Dwa lata dziejów naszych. 1646, 1648. — Lwów, 1865. — T. 1. — S. 17). H. Я.

5 ...першого — батька, а другого — брата... — Йдеться про польських королів з династії Ваза Сигізмунда III (1587—1632) і Владислава IV (1632—1648).

6 ...слобід [solobodes], що стали начебто колоніями ... — Слободами називалися нові поселення, мешканці яких на певний час зовсім або майже зовсім звільнилися від виконання феодальних повинностей. Оголошуючи слободи, феодали при визначенні їх строків виходили з конкретних умов, у яких перебували маєтки: розмірів спустошеності, інтенсивності припливу новопоселенців, відстані від небезпечних «татарських доріг» тощо. У часи Боплана основна концентрація слобід на Правобережній Україні припадала на малозаселені території: Лівобережжя, Південну Київщину, Східну Брацлавщину. Ініціаторами організації нових поселень слобідського типу виступали, як правило, магнати українського і почасти польського походження, в руках яких на другу чверть XVII ст. зосередилися \118\ великі земельні латифундії, що утворилися внаслідок скуповування земель розореної дрібної шляхти та королівських пожалувань з фондів державного домену, якими уряд купував підтримку всевладних «окраїнних королев'ят» у боротьбі з опозицією середньої шляхти. Створення тієї чи іншої слободи публічно розголошувалося на торгах і ярмарках, інколи декларувалося на спеціальних стовпах, поставлених на людних роздоріжжях, на місцях майбутніх поселень і т. ін. Уповноважені магнатів — осадчі — переманювали підданих дрібніших феодалів, організовуючи за допомогою так званих викотців масові переселення селян на неосвоєві чи спорожнілі землі, де останні протягом певного часу перебували у значно вигідніших умовах і зазнавали меншого феодального визиску. Свідчення Боплана про виконання ним функцій осадчого у маєтках С. Конєцпольського є цікавим фактом біографії військового інженера, якому, \119\ як бачимо, довелося займатися не лише своїми безпосередніми інженерно-фортифікаційними обов'язками. Варто зауважити, що цей факт додатково підтверджує вірогідність спостережень Боплана над побутом і звичаями українців, оскільки розширює гіпотетичне коло його контактів з простонароддям. Н. Я.

7 ... утворилося понад 1000 сіл ... — Підкреслюючи свої заслуги перед польським королем, Боплан, очевидно, вдається до перебільшення. Однак його твердження вказують на активні колонізаційні процеси в Середньому Подніпров'ї наприкінці XVI — у другій чверті XVII ст. Осадження нових слобід, містечок і сіл, особливо на Південній Київщині і Брацлавщині, відбувалося надзвичайно інтенсивно. Цьому сприяв ряд обставин соціально-економічного і політичного характеру. З міркувань зовнішньої політики це було захистом південно-східних кордонів Речі Посполитої від турецько-татарської агресії, з точки зору внутрішніх інтересів держави — забезпечувало економічні гарантії панування польської шляхти на Україні. Щодо кількості поселень, то лише на картах Боплана в Брацлавському воєводстві зафіксовано 348 населених пунктів, у Київському — 727. За даними статистичних джерел, у середині XVII ст. тут нараховувалося відповідно 766 і 1200 поселень. Осадництво, що повністю перебувало в магнатсько-шляхетських руках, існувало завдяки значному припливу селян-втікачів, які мігрували в південно-східному напрямку з Волинського, Руського, Белзького і Подільського воєводств. Зокрема, лише в документах Кам'янецького земського суду за 1603—1624 рр. засвідчені втечі 9502 родин підданих з вказаних-регіонів (Крикун М. Г. Документи ЦДІА УРСР у м. Києві як джерело до вивчення міграції населення України І пол. XVII ст.// Архіви України. — 1985. — № 5. — С. 55 {друкарська помилка, має бути: всього 9502 родин). M. К.

8 На думку відомого знавця картографії України В. Кордта, тут йдеться про 8-аркушеву спеціальну карту України (Delineatio specialis et accurata Ucrainae) (Кордт. Материалы. — Вып. 2. — С. 20—21). Існує, однак, твердження, що топографічною картою Боплан називав Генеральну карту України (Deiineatio generalis camporum desertorum, vulgo Ucraina), додану до другого видання його «Опису України» (Eryka Lassoty i Wilhelma Beauplana Opisy Ukrainy. — S. 176). Ця невідповідність, очевидно, пояснюється тим, що автор мав труднощі з гравіюванням карт (пор.: Buczek. Dzieje kartografii polskiej. — S. 55—57). M. В., Г.Б.

9 Див. попередню прим.

10 Див. передмову, с. 8.

11 Згадка про Генеральну карту Польщі міститься лише у передмові книговидавця до 2-го видання «Опису України», сама ж карта довго лишалася невідомою. У свій час В. Кордт вважав, що йдеться про недатовану карту Польщі, складену близько 1651 р., яка вперше вміщена у книзі Шимона Старовольського «Польща», виданій у Вольфтенбюттелі 1651 р. (Кордт. Материалы. — Вып. 1. — С. 24); репродукція карти наведена у Кордта, № 35. 1933 р. польський дослідник історії картографії і, зокрема, життя і діяльності Боплана К. Бучек опублікував виявлену ним Генеральну карту Польщі, гравійовану В. Гондіусом у Гданську 1652 p. (Buczek K. Ze studiów nad mapami Beauplana // Wiadomości Służby Geograficznej. — 1933. — Zesz. l, — S. 31—33). Карта має заголовок: «Nova totius Regni Poloniae Magnique Ducatus Lithuaniae cum suis Palatinatibus ac Conliniis Exacta Delineatio per G. le Vasseur de Beauplan S. R. M-tis Architectum militarem et Capitaneum Gs. Hondii S. R. M. Chalcogtaphus sculp. Cum privil. S. R. M-s triginta Armos, Gedani MDCLII» («Новий план всього Польського Королівства і Великого князівства Литовського з їхніми \122\ воєводствами і суміжними землями, виготовлений Г. Левассером де Бопланом, військовим архітектором і капітаном його королівської величності. Гравіював В. Гондіус, гравер його королівської величності, за привілеєм його королівської величності на 30 років. У Гданську, 1652»). Формат карти (19 × 14 см) наштовхнув дослідника на думку, що вона призначена для ілюстрування «Опису України». 1952 р. у фондах Гданської міської бібліотеки було виявлено 11 унікальних карт такого ж формату, гравійованих В. Гондіусом 1652 p. (Herbst S. Prace kartograficzne Beauplana-Hondiusa z r. 1652 // Przegląd Historyczny. — 1952. — T. 43, z. 1. — S. 124—128). Зміст карт (дві загальні карти України, карти Київського, Брацлавського і Подільського воєводств, карта Покуття, дві карти течії Дніпра, дві карти земель Північного Причорномор'я і карта Криму) свідчить про те, що вони призначалися для ілюстрування «Опису України», але не могли бути до нього додані через те, що частина їх лишилася незавершеною у зв'язку зі смертю гравера. Згадана карта Польщі, опублікована у книзі, Ш. Старовольського, на думку польського дослідника К. Бучека, е збільшеною копією карти-ілюстрації (Buczek. Dzieje kartografii polskiej. — S. 54—58). M. B.

12 Віллєм Гондіус (1601 —1660, інші дати — близько 1597—1652) був за походженням голландцем. Придворний гравер польських королів Владислава IV і Яна Казимира. До приїзду у Польщу працював разом з Антонісом ван Дейком. У 30-х роках XVII ст. виконував граверні роботи на замовлення короля і придворних вельмож, гравіював карти, панорами битв, портрети. Зокрема, Гондіус виконав портрет гетьмана Б. Хмельницького (у двох варіантах: достовірному і пасквільному). Бібліографію праць про Гондіуса див.: Eryka Lassoty i Wilhelma Beauplana Opisy Ukrainy. — S. 117. T. Г.

13 ... Кізовіею... — Можливо, це друкарська помилка і йдеться про латинську назову Києва Kiioyia; термін «Кізовія» в інших джерелах не засвідчений. Н. Я.

14 ... Святої Софії... — Час заснування Софійського собору, головного митрополичого храму Русі, дискусійний. Софіївський, Воскресенський та Никонівський слиски «Повісті временних літ» відносять закладення храму (за зразком собору Святої Софії у Константинополі) до 1017 р.; Лаврентіївський, Кенігсберзький, Іпатіївський та Архангельський списки датують вказану подію 1037 р., пов'язуючи закладення собору з перемогою Ярослава Мудрого у 1036 р. над печенігами; Іоакимівський список ототожнює цей храм з дерев'яною церквою Св, Софії, збудованою княгинею Ольгою близько 957 р. (ПСРЛ. — Т. 9/10. — С. 75). Нещодавно відомий слов'янознавець А. Поппе висунув гіпотезу, що фундатором храму був кн. Володимир близько 966 p. (Poppe A. Państwo і kościół na Rusi w XI wieku. — Warszawa, 1968. — S. 40). Зі значної літератури, присвяченої проблемі виникнення собору, можна виділити праці: Закревский. Описание Киева,— С. 760—830; Максимович M. А. О времени основания Киево-Софийского собора // Собр. соч.: В 3 т. — Киев, 1877. — Т. 2. — С. 132—140; Лебединцев П. О святой Софье Киевской. — Киев, 1878; Лебединцев П. Описание Киево-Софийского собора. — Киев, 1882; Завитневич В. К. К вопросу о времени сооружения храма Св. Софии в Киеве // Сборник статей к 300-летнему юбилею Киевской духовной академии. — Киев, 1917. — Вып. 1. — С. 403—409; Łukomski G. K. La ville sainte de Russie Kiev. — Paris, 1929. — S. 41—43). Про відбудову Софійського собору в часи митрополита Петра'Могили див. прим. № 19. Т. Г.

15 ... Св. Михайла... — Михайлівський собор був споруджений на кошт князя Святополка Ізяславича (1093—1113) у 1108—1113 рр. на території \123\ заснованого ним одноіменного монастиря. Стіни собору прикрашали мозаїки і фрески на зразок софійських, частково пошкоджені вогнищем, розведеним у вівтарі монголо-татарськими завойовниками 1240 р. Реставрований на початку XVI ст. (див. прим. № 19). Містився на сучасній вул. Героїв революції. У 1934 р. підірваний під приводом реконструкції центру міста. Частина фресок і мозаїк збереглася і експонується в Софійському соборі, Третьяковській галереї у Москві та Російському музеї в Ленінграді. Ширше про собор див.: Киево-Златоверхий Михайловский монастырь. Исторический очерк от основания его до настоящего времени. — Киев, 1889 Титов Ф. Киевский Златоверхо-Михайловский монастырь в его прошедшем и настоящем состоянии. — Киев, 1885. Найстаріший малюнок собору див.: Ісаєвич Я. Д. Нове джерело про історичну топографію та архітектурні пам'ятки стародавнього Києва // Київська Русь: культура, традиції. — К.., 1982. — С. 126. Т. Г.

16 Йдеться про храм Св. Василя, споруджений первісне з дерева кн. Володимиром 988 р. після повернення з Корсуня, де він прийняв християнство під іменем Василя, на тому місці, де стояв ідол Перуна та інших язичницьких богів. 1184 р. (1183?) кн. Святослав Всеволодович збудував на цьому місці кам'яну церкву, розорену в часи монголо-татарської навали 1240 р. її руїни, за які протягом багатьох років (1596—1638) точилася суперечка між православними і уніатами, бачив Боплан. З 1638 р. церква передана Братському монастиреві; відбудована у середині XVII ст. і освячена під назвою Трисвятительської; знищена \124\ пожежею 1660 р., повторно відбудована у 1695—1697 рр. (Ляскоронский. Гильом Левассер-де-Боплан. — С. 2). Містилася на початку сучасної Десятинної вулиці; зруйнована 1934 р. під час реконструкції міста разом з Михайлівським монастирем. На місці церкви сьогодні розташована будівля міськкому КПУ, міськкому ЛКСМУ та ЦК ЛКСМУ. Що стосується написів на стінах, згаданих Бопланом, то їм тоді могло бути не понад 1400 років, як твердить автор, а близько 600. Т. Г.

17 " Стопа — див. прим. № 48.

18 ... поховання кількох князів Русі. — Храми Св. Софії, Св. Михайла, так само, як і Десятинна церква, яка в часи Боплана лежала в руїнах, а також Успенський собор Києво-Печерського монастиря було традиційними усипальницями представників князівського дому Рюриковичів. Так, у Софійському соборі поховано київських князів Ярослава Мудрого (його саркофаг зберігся до нашого часу), Всеволода Ярославича, Ростислава Всеволодовича, Володимира Мономаха та ін., у Михайлівському соборі — Святополка Ізяславича і туровського князя Гліба Юрійовича, у Десятинній церкві — кн. Володимира Святославича і т. д. Т. Г.

19 ... відбудовані в давньому вигляді. — Софійський собор (див. прим. № 14) зазнавав пошкодження тричі: при захопленні Києва ордами Батия (1240) і при татарських набігах у 1416 і 1482 рр. Часткова відбудова у середині XVI ст. не повернула храму його колишньої величі. Не проводилися відбудовчі роботи і в період перебування Київської митрополії з її головним митрополичим храмом, Св. Софією, в руках уніатів (1596—1632). Його тодішній вигляд, на думку \125\ М. Петрова, відображений на одному з малюнків голландського художника Я. Вестерфельда, виконаному близько 30-х років XVII ст. (Петров H. M. Новооткрытый альбом видов и рисунков достопримечательностей Киева 1651 г. — Киев, 1905. — С. 42). На пізнішому малюнку цього ж художника 1651 р., виконаному при в'їзді до Києва війська гетьмана Великого князівства Литовського Януша Радзивілла, собор постає відбудованим, з банями і двома дзвіницями: мурованою і дерев'яною. Реконструкція храму проводилася за ініціативою київського митрополита Петра Могили (див. прим. № 310), який залучив до реставраційних робіт італійського архітектора Октавіана Манчіні (Київ: Енциклопедичний довідник / За ред. А. В. Кудрицького. — К., 1981. — С. 564). Саме цей варіант споруди бачив Боплан; у 1685—1707 рр. собор був перебудований у формах українського барокко, що зберігся в основних рисах до нашого часу. Михайлівський Золотоверхий собор, як і Св. Софія, був пошкоджений 1240 р. (див. прим. № 15). Відбудований на початку XVI ст. з поліпшенням економічного становища Михайлівського монастиря, соборним храмом якого він був. За ігуменства Іова Борецького (з 1618 р.), згодом київського митрополита (1620—1631), тут була споруджена дзвіниця. У заповіті Борецького засвідчено, що будував її «муляр Петро Німець, обиватель київський» (Закревский. Описание Киева. — С. 518—520). Т. Г.

20 Мощі святої Варвари... перенесеш сюди під час воєн у Нікомедії. — Мощі св. Варвари-великомучениці, котра загинула в Нікомедії (суч. м. Ізміт у Туреччині) близько 306 р. під час гонінь на християн, зберігалися у Царгороді. Перевезені до Києва на початку XII ст. дочкою візантійського імператора Олексія Комніна Варварою, дружиною київського князя Святополка II Ізяславича (1093—1113). Мощі зберігалися у Михайлівському монастирі до 1934 р.; напередодні зруйнування храму перенесені до Андріївської церкви, згодом до Володимирського собору, де знаходяться досі. Культ св. Варвари був надзвичайно розповсюдженим на Україні. Що стосується згаданих Бопланом воєн у Нікомедії, то тут, очевидно, автор допустив неточність. Якщо йдеться про завоювання турками-сельджуками Віфінії, столицею якої була Нікомедія, то воно сталося у XIV ст., тобто вже після вивезення мощей з Царгорода. Т. Г.

21 ...Новий Київ... — Йдеться про Поділ, який називали Новим, або Нижнім Києвом на відміну від Верхнього Києва, тобто давноруського князівського міста.

22 Під «новим Києвом» Боплан розумів Поділ. Він подає занижену чисельність населення цієї найбільшої частини Києва, яка в XVII—XVIII ст. була досить стабільною: бл. 10—11 тис. чоловік. В цілому чисельність населення міста в XVII—XVIII ст. коливалася в межах 15—20 тис. чоловік, її відносна стабільність пояснюється тією обставиною, що в той час великі міста Європи відрізнялися високим рівнем смертності, яка в багатьох випадках урівноважувала наплив мігрантів. Такі деструктивні фактори, як військові напади, великі пожежі, епідемії підтримували негативні акценти цієї демографічної рівноваги. А. П.

23 ...обнесене поганеньким ровом... обгороджене дерев'яною стіною... — Тут і далі укріплення українських замків оцінюються як «поганенькі», «злиденні», бо вони не відповідали тій французькій фортифікаційній доктрині, згідно з якою будував замки на Україні сам Боплан (пор. прим. № 195). Що стосується фортифікацій Києва, то у 30—40-х роках XVII ст. вони складали систему, що відокремлювала три міських райони: Поділ, Старе Місто, Печерськ. Печерський монастир був обнесений дерев'яним парканом, який з боку Дніпра розміщувався \126\ над високим природним урвищем, а в іншій частині стояв на штучно насипаних валах. Їх зображення передане на плані А. Кальнофойського 1638 р. (Древнейший план г. Киева 1638 г./ Изд. Ханенко. — Киев, 1913. — Табл. 1). Старе Місто частково охороняли укріплення давньоруських часів, зокрема рови, що розділяли місто Ярослава, Володимира і Ізяслава. Рештки цих укріплень збереглися до кінця XVII ст.; зображені на плані Києва І. Ушакова 1695 р. (Алферова Г., Харламов В. Киев во второй половине XVII ст. — Киев, 1982. — Реконструкция). Поділ був найменш укріпленим, оточувався дерев'яною стіною з кількома хвіртками-брамами, що виходили до Дніпра. Зображення цих фортифікацій передає малюнок Я. Вестерфельда близько 1651 р. (Смирнов. Рисунки Києва. — Табл. 2). Т. Г.

24 Київський замок збудований наприкінці XIV ст. в часи київського князя Володимира Ольгердовича на горі, піднесеній на 70 м над Подолом, яка з того часу стала зватися Замковою (у середині XVII ст. за іменем останнього польського воєводи Адама Киселя гора отримала назву Киселівка; ще пізніше з переходом у власність Флорівського монастиря — Флорівська). Неодноразово горів і відбудовувався. Остання пожежа перед часом, коли його бачив Боплан, сталася 1605 р. від удару блискавки; відбудовчі роботи почалися лише 1616 р. коштом київських міщан. Збереглося декілька урядових описів Київського замку, у тому числі таких детальних, як ревізії 1552 і 1571 рр. (Архив Юго-Западной России. — Ч. 7, т. 1. — С. 106—122; Ч. 7, т. 3. — С. 1—7). Згідно з цими описами, замок був дерев'яним, мав 15 триярусних оборонних веж, 133 городні \127\ і двоє воріт: Воєводські з боку Щекавиці і Драбські, обернуті на суч. Андріївський узвіз. Зберігся інвентар замку 1619 р., котрий востаннє зафіксував замкові будівлі, оглянуті Бопланом, які 1651 р. були спалені козаками і пізніше не відновлювалися. За інвентарем 1619 р., замок був «оточений дубовими палями, з однією дубовою вежею біля мосту, друга давня вежа ... згнила; будівлі в замку... такі: три світлиці в одному місці з двома сінями, одна з бічною кімнатою і коморою, а решта дві теж мають комори... Пекарня, дім для гостей, стайня, криниця і дві шопи для зброї розташовані окремо. Біля однієї — башта для схову різного майна усяких міщан та багатьох інших людей. Лямус [приміщення для зберігання цінностей. — Н. Я.) новий, дерев'яний, обмазаний глиною» (Яковенко H. M. Нове джерело про Київський замок // Архіви України. — 1980. — № 2. — С. 65—68). Найбільш достовірне зображення замку подане на рисунках голландського художника Я. Вестерфельда близько 1651 р. (їх репродукції див.: Смирнов. Рисунки Киева. — Табл. 2). Т. Г.

25 ...кафедральний собор...— Католицьке єпископство з кафедрою запроваджене у Києві Владиславом Ягайлом 1412 р., хоча римсько-католицька місія існувала тут раніше, ймовірно, з другого десятиріччя XI ст. З першої чверті XIII ст. у Києві з'являються ченці домініканського (див. прим. № 26) і францисканського орденів. Що стосується будівлі кафедрального собору, то вона вперше згадується (як дерев'яна) лише в часи київського єпископа Юзефа Верещинського (1595—1599), хоча, безперечно, мусила існувати раніше. Кам'яний храм, згаданий Бопланом, почав будуватися за єпископату Криштофа Казимирського (1599—1618), вірогідно, 1614 р.; завершений при наступникові Казимирського Богуславові Окші-Радошевському (1618—1633). Стояв на Подолі в районі суч. вул. Щекавицької. ([S. Okolski]. Illustrissimorum et reverendi-ssimorum d. d. Episcoporum Kijoviensium in Russia Australi Ordo et Numerus. — Cracoviae, 1833; Iwanicki K. Kościoły i kaplicy w Kijowie. — Warszawa, [1920]; Długosz T. Z dziejów biskupstwa kijowskiego. — Lwów, 1932.) Після Визвольної війни 1648—1654 рр. був розібраний на відбудову пошкоджених пожежею 1651 р. православних церков. Т. Г.

26 ... храм домініканців на ринку... — Ченці домініканського ордену з'явилися у Києві як місіонери 1216 р.; закладення домініканського костьолу і монастиря в ім'я Діви Марії (над Дніпром на Оболоні) датується 1288 р. і пов'язується з іменем місіонера'Яцька Одровонжа. Спалений під час татарського набігу 1482 р.; швидко відновлений як дерев'яний не на старому місці, а поблизу Житнього торгу під замком (суч. вул. Лівера) і посвячений в ім'я Св. Миколая. Як діючий, згадується уже 1495 р. (Описание КСС. — Прил., с. 18). Кам'яна будівля, згадана Бопланом, споруджена на цьому ж місці між 1618 і 1640 рр. на кошт київського земського судді Стефана Аксака, першого католика в старовинному роді київських зем'ян Аксаків. Після Визвольної війни 1648—1654 рр. припинив діяти; наприкінці XVII ст. перетворений на православну церкву Св. Петра і Павла. Знищений між 1934 і 1938 рр. під час розташування військової частини на місці Петропавлівського монастиря, влаштованого з кінця XVII ст. (Развидовский П. О Киевском доминиканском монастыре // Описание КСС. — Прил.; Rawita-Gawroński F. Zakon oo. dominikanów w Kijowe // Rawita-Gawronski F. Studia i szkice historyczne. — Warszawa, 1915. — Seria 3). T. Г.

27 ...бернардини попід горою...— Йдеться про монастир бернардинського ордену" який з'явився у Києві за єпископату Богуслава Окші-Радошевського (1618—1633). Згаданий Бопланом костьол споруджений 1623 р. на грунті і коштом \128\ Криштофа Сулимирського; містився під Андріївською горою. Згорів під час Визвольної війни 1651 р. (Петров Н. И. Историко-топографические очерки Древнего Киева. — Киев, 1897. — С.219). Т. Г.

28 ... Єзуїти ... між бернардинами і річкою... — Єзуїтська резиденція з'явилася у Києві 1620 р. з ініціативи єпископа Богуслава Окші-Радошевського; 1623 р. переміщена до єпископського м-ка Фастова, де з 1625 р. почала діяти колегія середнього типу зі школами граматики, поетики і риторики. Після 1633 р. єзуїти знову повертаються до Києва, розмістившись в будинку, купленому для них Янушем Тишкевичем, тодішнім київським воєводою. Де конкретно знаходився двір і костьол єзуїтів, згаданий Бопланом, невідомо. Незважаючи на те, що 1646 р. Адам Кисіль і Петро Могила, тодішній київський митрополит, порушували на сеймі клопота.шя про заборону відкриття у Києві єзуїтських учбових закладів, тут у вересні 1647 р. була відкрита колегія, аналогічна Фастівській. На подвір'ї єзуїтів 1646 р. відбувся знаменитий триденний публічний диспут католицьких теологів С. Смялковича і М. Ціхоцького з ректором Києво-Могилянської колегії І. Гізелем. Єзуїти покинули Київ на початку Визвольної війни \129\ 1648—1654 рр., дальша доля будівель, які належали їм, невідома (Zalęski S. Jezuici w Polsce: Kolegia i domy założone w drugiej dobie rządów Zygmunta III i za rządów Władysława IV. 1608—1648. — Kraków, 1905. — T. 4 cz 3 — S. 1439—1443). H. Я.

29 Греко-русини — православні. На Подолі в часи Боплана дійсно існувало, враховуючи Братську (див. прим. № 30), 10 церков. Київський літопис першої чверті XVII ст., наприклад, згадує 8 священиків, що в серпні 1614 р. по черзі правили службу в нововідбудованій соборній церкві Успіння Богородиці на ринку: «Василей матеребозкий, Мина притиский, Иоан Воскресенский, Никита спаский, Климентей наберезский, Михайло борисоглібский, Климентий ржественский, Матфей доброниколский» (Київський літопис першої чверті XVII ст.// УІЖ. — 1989. — № 5. — С. 108). Н. Я.

30 Одна з них, при якій е Університет або Академія, яку вони називають Братською церквою... — На місці споруди, яку бачив Боплан, 1693 р. була збудована Богоявленська братська церква, знесена у 30-х роках XX ст. Джерелом, що доносить уявлення про зовнішній вид старого храму, є малюнок Яна Вестерфельда \130\ 1651 р. (Смирнов. Рисунки Киева. — Табл. 2). Прийнято вважати, що Київське Богоявленське братство утворилося наприкінці 1615—на початку 1616 р., хоча існує і інша гіпотеза, підтримана києвознавцями минулого століття Є. Болховітіновим, М. Булгаковим, В. Аскоченським, М. Закревським, М. Петровим. На їх думку, братство виникло у 80-х роках XVI ст. З часом виникнення братства безпосередньо пов'язується і час виникнення Братської школи — предтечі Києво-Могилянської академії. Документально її існування засвідчене вперше дарчим записом Єлизавети Гулевичівни, дружини мозирського маршалка Стефана Лозки, від 14 жовтня 1615 р. Братському монастиреві на садибу в Києві для будівництва шкільного приміщення. Зміцненню авторитету школи сприяло отримання братством привілею на ставропігію (безпосереднє підкорення патріарху, а не місцевим церковним властям), наданого ієрусалимським патріархом Феофаном 1620 р. Значну політичну і матеріальну підтримку забезпечив гетьман Війська Запорозького Петро Конашевич-Сагайдачний, записавшись цього ж року до Київського братства «з усім військом». До 1632 р. Братська школа була училищем середнього типу з вивченням традиційних «семи вільних мистецтв» тогочасної школи: граматики, риторики, діалектики, арифметики, геометрії, астрономії, музики, її ректорами у цей час були відомі культурно-освітні діячі Іов Борецький (1615—1619), Мелетій Смотрицький (1619— 1620), Касіян Сакович (1621 — 1624), Фома Ієвлевич (1628—1631). Восени 1631 р. у Києві виникла ще одна школа, заснована київським митрополитом Петром Могилою,— Лаврська, організована за зразком єзуїтських колегій з посиленою орієнтацією на західноєвропейські освітні структури. Після тривалих переговорів обидві школи об'єдналися: новостворена об'єднана школа діяла на Подолі при братстві, отримавши назву колегіуму, який згодом почав зватися Києво-Могилянським. Його першим ректором став професор філософії Ісайя Трофимович-Козловський, префектом — Сильвестр Косов, майбутній київський митрополит. У часи Боплана колегіум формально не був учбовим закладом вищого типу (академією), оскільки не одержав привілею на викладання богослів'я. Була також накладена заборона на читання курсів поетики, риторики і філософії латинською 'Мовою, що вважалося прерогативою вищих учбових закладів і теж мало затверджуватися спеціальними привілеями. Однак, незважаючи на опір правлячих кіл, Київський колегіум фактично функціонував як вищий учбовий заклад, де читалися відповідні учбові курси аж до окремих розділів богослів'я включно. Сучасники сприймали колегіум як університет, що підтверджується, зокрема, і коментованим уривком з Боплана. Історія Києво-Могилянської академії має велику і різноманітну літературу, бібліографія якої представлена v праці: Хижняк 3. І. Києво-Могилянська академія. 2-е вид. — К., 1981. Я. Я.

31 Св. Миколая — церква Миколая Притиска поблизу Житнього торгу згадується в джерелах з 1631 р. Є версія, за якою споруджена на кошти київського міщанина Петра Залізного Гроша, її назва легендарного походження, пов'язана з переказом про злодія, котрий, тікаючи з награбованим церковним начинням через вікно, зачепив ікону Миколая-Чудотворця, та впала й «притисла» його. Мурована церква, що збереглася до наших днів, збудована наприкінці XVII — на початку XVIII ст. Т. Г.

32 У місті е лише три гарні вулиці... — можна припускати, що першою з названих Бопланом була вулиця вздовж р. Глибочиці, що текла між Замковою горою і Щекавицею, впадаючи в гирло Почайни. Друга, вела від церкви Різдва (на розі суч. вул. Петра Сагайдачного і Поштової пл.) до ринку, третя — від \132\ ринку в напрямі Кирилівського монастиря. Моделюючи топографію давньоруського Києва, M. К. Гупало припускає, що формування його планувальної структури відбувалося на ландшафтній основі, і що, зокрема, на створення вуличної сітки міста впливав напрям потоків Глибочиці, Киянки, Борисоглібського ручая та ін., які перетинали Поділ. Запропонована ним реконструкція розташування садиб X—XIII ст. уздовж водотоків співпадає з напрямами вулиць, відзначеними вище, а саме: вздовж суч. вул. Петра Сагайдачного і Волоської та біля Житнього торгу, тобто вздовж Глибочиці (Гупало К. Н. Подол в древнем Киеве. — Киев, 1882. — С. 49, 50). Давня структура Подолу частково відбита на плані Києва 1695 р. I. Ушакова (див.: Алферова Г. В., Харламов В. А. Киев во второй половине XVII в. — Киев, 1982. — Реконструкция). Т. Г.

33 ...місто ... ніби розділене на два міста, одне ... є пископа, а друге — городян... — Під містом епископа Боплан має на увазі юридику католицького епископа (див. прим. № 35), або так звану Біскупщину — північну частину Подолу в районі Щекавиці за р. Глибочицею (пор. прим. № 25), яка почала заселятися підданими єпископа і католицької капітули, вірогідно, з середини XVI ст. В офіційних міських документах єпископські піддані, протиставлені міщанам магістратського підпорядкування, вперше згадуються 1555 р. (Каталог документів з історії Києва XV—XIX ст./ Упор. Г. В. Боряк, Н. М. Яковенко. — К., 1982. — № 39). Місто городян — тут: узагальнене поняття, яке охоплює міщан і магістратського, і замкового присуду, які живуть по правий бік Глибочиці (до суч. вул. Верхній і Нижній Вал). Н. Я.

34 ...воєводу, каштеляна, старосту і грод... — Боплан не зовсім точний. Київ як центр Київського воєводства дійсно мав воєводу; з 1566 р., як і в кожному крупному державному замку, тут був каштелян, тобто заступник воєводи, що наглядав за станом укріплень і постачанням фортеці. Однак Київського староства, а відтак і старости не існувало, а грод — замковий судово-адміністративний орган — підлягав безпосередньо воєводі. Боплан міг прийняти за київського старосту підвоєводу, тобто намісника воєводи, який здійснював судово-адміністративну владу в межах юрисдикції Київського гроду, однак, на відміну від старости, призначався не королем, а воєводою і підпорядковувався йому як безпосередній слуга. У 1630—1649 рр., тобто якраз тоді, коли тут міг бути Боплан, посаду київського воєводи обіймав Януш Тишкевич. Підвоєводами при ньому виступали в різний час Ян Ліплянський, Ян Вітвинський, Максиміліан Бжозовський і Олександр Ленкевич-Іпогорський (дані подаються за картотекою, складеною автором прим.). Н. Я.

35 ...чотири юрисдикції юрисдикція єпископа... воєводи... війта... шевенів і консулів. — Київські юридики, тобто території, підпорядковані у судово-адміністративному відношенні конкретним владам, охарактеризовані Бопланом неточно. Місто поділялося не на 4, а на 6 юридик: єпископську (див. прим. № 33); 2 монастирські, підлеглі Києво-Печерському та Михайлівському монастирям; замкову, залежну від Київського замку і підпорядковану воєводі, а фактично — підвоєводі; зем'янську, тобто приватновласницьку; магістратську, яка об'єднувала міщан, що користувалися магдебурзьким правом. Останню Боплан безпідставно ділить на дві інституції — війта і лавників та радників, яких він за традицією німецької муніципальної термінології називає шевенами і консулами. Насправді ж у Києві, як і в більшості тогочасних міст Речі Посполитої, війт і лава (виборна міська судова колегія), складали єдиний орган, очолюваний війтом. Н. Я. \134\

36 Московський тип житла, за Бопланом,— це, очевидно, тип одноповерхових дерев'яних двокамерних житлових будівель, спільних для усіх східнослов'янських народів.

37 Динар — дрібна польська монета; на початку XVII ст. 6 подвійних динарів дорівнювали 1 шелягу, 18 динарів складали 1 гріш. Димарі продаються на базарі... — Боплан з властивою чужинцям спостережливістю зауважив те, що у них «викликало б сміх». Продаж димарів на базарі видався йому надзвичайним явищем, проте нічого незвичного у цьому не було. Димарі (бовдури, виводи), виготовлені з обпаленої глини — кераміки, нерідко навіть полив'яні для міцності й для краси, виліплювалися гончарами й продавалися на базарах. За допомогою глиняної обмазки вони з'єднувались потім з димоходом хати і служили не одному поколінню її мешканців. Звичайно, бідні селяни не витрачалися на куповані димарі, а плели їх з лози чи вистругували з дерева самі, а потім обмазували глиною з обох боків. Проте ці димарі були більш пожежонебезпечні й менш довговічні, ніж зазначені Бопланом керамічні. Л. А.

39 ...їх кількість сягає 120 тис. чоловік... — Цифра, подана Бопланом, документально не підтверджена. За підрахунками О. Яблоновського, населення Київщини і Брацлавщини, тобто територій локалізації козацтва, на 1625 р. становило 545 280 чоловік, враховуючи людей усіх станів обох статей і різного віку (Źródła dziejowe. — T. 22. — S. 509). Навіть якщо Боплан мав на увазі не лише запорозьких і реєстрових козаків, але й усе чоловіче населення, що визнавало себе козаками і могло носити зброю, ця цифра видається перебільшеною. Для порівняння можна зазначити, що загальна кількість козацького війська під час Хотинської битви 1621 р. сягала 41 520 чоловік. (Жере л а до історії України-Руси. — Львів, 1908. — Т. XIII: Матеріали до історії української козаччини. Т. 1. Документи по рік 1631 / Зібрав і видав Ів. Крип'якевич. — № 151). Т. Г.

40 ...готових... до виконання будь-якого наказу, що йде від імені короля. — Боплан має на увазі реєстрове козацтво, яке, користуючись певними економічними і судово-адміністративними привілеями, повинно було відбувати власним коштом королівську військову службу. Боротьба реєстрових козаків (найбільш заможної і професійно-сталої частини українського козацтва) за збереження своїх станових привілеїв (особливо військового самоврядування) і розширення реєстру була найбільш репрезентативним проявом соціальної кризи, яка 1648 р. розрядилась Визвольною війною (Голобуцкий. Запорожское козачество. — С. 173, 196, 247). В. С.

41 ...майже щороку роблять набіги... — Хронологія чорноморських козацьких походів першої половини XVII ст. ще остаточно не з'ясована. Так, наприклад, за свідченням Львівського літопису, лише 1635 р. було здійснено 5 таких походів «на море» (Бевзо О. А. Львівський літопис і Острозький літописець. — К., 1971. — С. 115). Однак, на думку М. Грушевського, ця цифра перебільшена, оскільки на той час польський уряд вживав суворих заходів до припинення козацьких нападів на чорноморське узбережжя; цій же меті, зокрема, було підпорядковане і спорудження Кодацької фортеці (Грушевський. Історія України-Руси. — Т. 8, ч. 1. — С. 214—215). Т. Г.

42 Понт Евксінський — давньогрецька назва Чорного моря, дослівно — «Гостинне море».

43 Анатолія — одна з провінцій Османської імперії, розташована на заході Малої Азії; переносно — Мала Азія. \135\

44 Трапезунд (суч. Трабзон) — місто і порт на чорноморському узбережжі Малої Азії; 1461 р. завойоване турками-османами і включене до складу Османської імперії.

45 Йдеться про Босфорську протоку.

46 Заголовок поданий у вигляді авторської помітки на полі.

47 ...селітри... якої в цих краях дуже багато... — Азотнокисла сіль калію, натрію, кальцію та ін.; застосовувалась при виготовленні пороху. Виробництво селітри, у якому використовувався перегній із могил і старих валів городищ, було надзвичайно поширеним на Україні. Особливо численні селітряні майдани існували на Задніпров'ї, де діяла згадана під 1636 р. урядова «Адміністрація селітряних маєтків», якій підпорядковувалися міста Березань, Биків, Яблунів, Миргород, а також маєтки Полтава, Зигмунтів, Краснопіль, Крукпіль і Чумгак (Źródła dziejowe. — T. 22. — S. 350). Селітряне виробництво на Україні 1621 р. було передане королівському коморнику Бартолемею Обалковському «у всій землі Київській і по всій тамтешній Україні, у Білгородськ.их, Очаківських і Путивльських Диких полях, коло Муравських татарських шляхів, ...де б легше знайшлися придатні для вироблення селітри городища, могили та інші місця» (Грушевський. Історія України-Руси. — Т. 6. — С. 219—220). За дещо пізнішими свідченнями, виробництво пороху із селітри, сірки і вугілля мало масовий характер; його вмів виготовляти майже кожен козак. З кінця XVII ст. Лівобережна і Слобідська Україна стали основними постачальниками селітри для Росії (Апанович О. М. Збройні сили України першої половини XVIII ст. — К., 1969. — С. 76—81). Т. Г.

48 Льє — міра довжини (фр.). Боплан всюди має на увазі тогочасне французьке льє (милю), часом чергуючи терміни «льє» і «французьке льє». Давнє французьке льє 1/25° меридіану становило 4 км 444 м (Larousse. Grand dictionnaire universel. — T. 10. — P. 500). З порівняння лінійних масштабів, які подає Боплан на своїх картах України, виходить, що 10 українських миль відповідало приблизно 19 французьким льє. Боплан вживає ще такі лінійні міри: 1 сажень (в оригіналі туаз) = 1 м 94 см. Він поділявся на 6 футів (п'є); 1 п'є = 32,5 см (п'є в нашому перекладі передається як «стопа». Сажень мав 72 дюйми (пус); 1 пус = 2,7 см. Larousse. Grand dictionnaire universel. — T. 15. — P. 260). Я. Д.

49 Тобто порогів. Див. прим. № 129.

50 Тут Боплан посилається на Генеральну карту України. Детально дніпровські пороги зображені також на карті течії р. Дніпра у трьох відтинках, складеній, очевидно, 1639 р. і опублікованій в атласі Блау 1662 р. у Амстердамі (повторно — 1665 р.) без зазначення імені картографа. Надрукована в натуральну величину, можливо, з рукопису Боплана (Buczek K. Ze studiów nad mapami Beauplana // Wiadomości Służby Geograficznej. — 1933. — Zesz. 1. — S. 42—43). Репродукції див.: Кордт. Материалы. — Вып. 2. — №Х, XXXVIII. Серед карт-ілюстрацій до «Опису України» є дві завершені карти течії Дніпра: від Кодака до о-ва Хортиці і від о-ва Хортиці до впадіння в Чорне море. Ці карти відрізняються від тих, що опублікував Блау, а також від зображення цієї частини Дніпра на Генеральній карті великою деталізацією, повністю відповідаючи текстовій частині «Опису України», у якій характеризується цей відрізок ріки. М. В.

51 Постів дотримувалися на Україні не так суворо, як, наприклад, у Росії. У записах В. Кравченка знаходимо: «Як дуже слаба людина, то хто з рідних піде до батюшки й попросить слабому дозволу їсти, слабий їсть скором, \137\ а батюшка за його одмолиться. Малій дитині, яка ссе материнську грудь, теж можна їсти скором: ссати, можна давати коров'яче молоко, масло, все молошне» (Фонди Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. M. T. Рильського АН УРСР. — Ф. 15/156. — Арк. 118). Однак стверджуючи, що в козаків пости тривають 8-9 місяців на рік. Боплан не дуже відходить від істини. Лише обов'язкові пости тривали в середньому 19 тижнів: Великий піст — 7 тижнів, Петрівка — від 3 до 6 тижнів, Спасівка — 2 тижні, Пилипівка — 6 тижнів (Левченко М. Несколько данных о жилище и пище южноруссов // Зап. ЮЗОРГО за 1874 г. — Киев, 1875. — Т. 2. — С. 135—150). Якщо додати середу й п'ятницю в м'ясоїд, то виходить у середньому 27 пісних тижнів, або 189 днів. Крім того, існували так звані «зарічні пости», тобто постування за зароком, який брали на себе окремі особи для спокутування гріхів чи у сподіванні майбутніх благ. Л. А.

52 Зустрічаємо те саме у Д. Яворницького: «Одяг у запорозьких козаків перший час був надто простий... тоді убогість і козак були синоніми; до тих часів цілком можуть бути застосовані до стану козака слова малоросійської пісні — «сидить козак на могилі та й штани латає», або слова козацьких віршів: «козак — душа правдива — сорочки не має». З плином, однак, часу, з одного боку, багаті удачі на війні, з другого, і сам розвиток життя багато змінили в поняттях і обстановці запорозьких козаків... Відомості, що дійшли до нас, показують, що саме з одягу добували собі запорозькі козаки на війні — шуби, каптани, шаровари, сорочки, шапки, чоботи, чекмені, овечі шкіри й т. п.; тоді задоволення здобиччю виявлялося в тім, що запорожці рвали й китайчату матерію на шматки й обертали цими шматками замість онуч ноги...» (Эварницкий. Очерки. — С. 92, 95). Недбало-зверхнє ставлення козацтва до одягу зафіксоване і в думі про Феська Ганжу Андибера: «На козаку, бідному летязі, / Три серомязі, / Опанчина рогожевая, / Поясина хмельовая... / На козаку, бідному летязі, сап'янці — / Видні п'яти й пальці, / ...шапка-бирка — / Зверху дірка...» (Украинские народные думы / Подг. Б. П. Кирдан. — М., 1972. — С. 298). Л. А.

53 ...у таборі під прикриттям возів... — Козацький табір (тур., крим.-тат. tabur) становив укріплення з возів, поставлених одним чи декількома рядами у вигляді каре; застосовувався під час тривалої стоянки в поході, а також для організації оборони. Всередині табору розміщувався загін, захищений від стріл, снарядів і куль. Для піхоти противника возове укріплення не було серйозною перешкодою, але проти кінноти застосовувалося досить ефективно. Табірний метод захисту такого типу сягає в глиб віків. Відомі возові укріплення гуннів, угрів, печенігів; у новіші часи був поширений серед чехів під час гусистських воєн. Сам термін «табір» виник, як припускають, на початку І тис. н. е. в середовищі кочовиків. Багатовікова боротьба русичів зі Степом стала підставою використання цієї оборонної традиції українськими козаками у XVI— XVII ст. (Голубовский П. В. С какого времени можно проследить на юге Руси способ защиты табором // Труды одиннадцатого археологического съезда в Киеве. 1889 г. — М., 1902. — Т. 2. — С. 72—79). В. Щ.

54 Йдеться про хворобу під назвою «колтун» (plica polonica або tricho-sisplića). Див. прим. № 317.

55 Заголовок поданий у вигляді авторської помітки на полі.

56 Заголовок поданий у вигляді авторської помітки на полі.

57 Буасо (boisseau) — старовинна французька і бельгійська міра збіжжя; дорівнювала 13 л. \138\

58 Боплан говорить про Визвольну війну українського народу 1648— 1654 рр. під приводом Богдана Хмельницького.

59 Визвольна війна 1648—1654 рр. охопила Правобережну Україну, Волинь, Поділля та Галичину, сягаючи на півночі Полісся і Холмщини. Згодом звільнена територія України, яка перебувала під контролем Війська Запорозького, займала близько 200 тис. км2. Щодо кількості повсталого люду, то така цифра справді подавалася в різних джерелах, однак, на думку І. П. Крип'якевича, її не можна вважати підставою для визначення справжньої кількості боєздатного війська (Крип'якевич І. П. Богдан Хмельницький. — К., 1954. — С. 207). В. С.

60 Поблизу Лохвиці (тепер районний центр Полтавської обл.) за даними археології фіксується ранньосередньовічне городище, що датується VIII— XIII ст. (Древнерусские поселения Среднего Поднепровья: Археологическая карта. — Киев, 1984. — С. 144—145). Очевидно, у гавані цього заснованого давніми слов'янами і розбудованого у давньоруську епоху населеного пункту і були знайдені згадувані Бопланом якорі. Цим повідомленням підтверджується судноплавність Сули, яка у давнину була жвавою торговельною артерією, що сполучала населення степового Посулля з басейном Дніпра. В. Р.

61 Ймовірніше, що Боплан міг спілкуватися з членами київського вченого гуртка під час свого тривалої") перебування у Києві, про що оповідає далі. Основу гуртка складали вчені і письменники-полемісти, згуртовані Єлисеєм Плетенецьким довкола створеної 1615 р. Києво-Печерської друкарні: Тарасій Земка, Ісайя Трофимович-Козловський, Захарія Копистенський, Софроній Почаський, Іов Борецький, Мелетій Смотрицький, Памво Беринда, Філофей Кізаревич, Лаврентій Зизаній та ін. З приходом на митрополію Петра Могили і створенням Києво-Могилянського колегіуму (див. прим. № 30) лаврський гурток поповнився такими визначними письменниками й культурно-освітніми діячами, як Сільвестр Косов, Касіян Сакович, Афанасій Кальнофойський. Літературна і видавнича діяльність представників лаврського гуртка стала вагомим внеском у розвиток історичної думки на Україні (Кашуба M. В. Истолкование отечественной истории деятелями Киево-Могилянской академии в борьбе против унии // Человек и история в средневековой философской мысли русского, украинского и белорусского народов. — Киев, 1987. — С. 140—147; Хижняк З. І. Києво-Могилянська академія і розвиток історичної науки // Роль Києво-Могилянської академії в культурному єднанні слов'янських народів. — К., 1988. — С. 42—49). Т. Г.

62 ...не помилували і їхніх бібліотек...— Припускають, що одна з перших бібліотек на Русі знаходилася при Софійському соборі і належала Ярославу Мудрому, її втрата під час монголо-татарського нашестя породила чимало легенд, одна з яких стверджує, ніби бібліотека Ярослава Мудрого вціліла і захована в лаврських печерах. Історично українська книжково-культурна традиція дійсно формувалася у великих монастирях. Зокрема, у Києві (бо саме про Київ тут йдеться) чимало книго- і архівосховищ існувало при Києво-Печерському, Михайлівському Золотоверхому, Пустинно-Микільському, Кирилівському та інших монастирях. На початку XVII ст. бібліотеки почали поповнюватися виданнями українських друкарень. У 1600—1630 рр. список їхніх видань налічував близько 200 позицій. Зокрема Києво-Печерська друкарня видала за цей час 53 книги, Острозька — 28, друкарня Михайла Сльозки у Львові — 13, друкарня Успенського братства— 27 (Запаско Я., Ісаєвич Я. Каталог стародруків, \139\ виданих на Україні. — Львів, 1981. — Кн. 1 (1574—1700). — С 32— 53). Т. Г.

63 ...за давніми переказами, ...море покривало колись ці рівнини... — Переказів з таким сюжетом виявити не вдалося.

64 Очевидно, автор допустив описку. Київ зруйнований під час монголо-татарського нашестя 1240 р., тобто за 400 років до Ьоплана, що, безумовно, було відомо «найученішим» людям, з якими він спілкувався, розпитуючи про історію міста.

65 Боплан подає неточне зображення візантійської монети (див. рис. в оригіналі, с. 10) часів імператора Юстиніана І (527—565) (Мемуары. — Вып. 2. — С. 305). Знахідки аналогічних монет його попередника Анастасія (491—518) на Замковій горі у Києві свідчать про контакти з Візантією уже в часи князя Кия, з іменем якого пов'язується виникнення Києва (Чтобы вовек едины были / Сост. Я. Д. Исаевич. — М., 1987. — С. 278—479). Я. К.

66 Біле море — Мармурове море, з'єднане з Чорним Босфорською протокою.

67 Для порівняння з описом Дніпра Боплана важливе значення має опис, виготовлений 1696 р. за розпорядженням гетьмана І. Мазепи. Публікації цього опису (два варіанти): Беляев. Описание реки Днепра // ЗООИД. — Т. 3. — С. 571—580; Реестр рЂчок и прикмет, по обоих сторонах реки Днепра зостаючих от города Переволочной починаючихся // Величко С. Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке. — Киев, 1855. — Т. 3. — С. 471—486. Сам Боплан спускався Дніпром вниз лише до рівня Хортиці. Відомості про дальшу течію ріки одержав (також для своїх карт) від козаків, що проходили цей шлях. Я. Д.

68 р. Десна бере початок на Смоленській височині поблизу м. Єльні (суч. Смоленської обл.).

69 ...поселення, що називається Печери... — Йдеться про Печерське містечко — поселення, що підлягало юрисдикції Києво-Печерського монастиря. За часів Боплана територія містечка охоплювала й колишню великокнязівську резиденцію — літописне сільце Берестове (Етимологічний словник. — С. 19). Тут знаходилася спочатку дерев'яна церква Апостолів, згодом кам'яна церква Спаса, де була князівська усипальниця (поховані: Гліб Юрійович (1170), Єфимія Володимирівна (1139), Юрій Володимирович Долгорукий (1157) та ін.). Слобода навколо Києво-Печерського монастиря, очевидно, виникла одночасно з монастирем, хоча знайдені монетні скарби VIII ст. свідчать про поселення ще з долітописних часів (Петров Н. Й. Историко-топографические очерки древнего Киева. — Киев, 1892. — С. 51; помилково ототожнював Печерськ з літописною горою Хоревицею). Див. також: Істомін М. Печерське та його старовина // Ювілейний збірник на пошану академіка М. С. Грушевського. — К., 1928,—Т. 1. — С. 144—152).

На картах Боплана Печерськ показаний як укріплене містечко (urbs munita, oppidum). У літописних, актових та інших джерелах з першої половини XVII ст. фігурує як «містечко», «городок», повз яке проходив Переяславський шлях з Києва (починався від Печерських воріт, обминав Пустинно-Микільський монастир і через Неводницький перевіз вів на лівий берег Дніпра). Більш ранні картографічні джерела (наприклад, відома карта Литви Миколая-Христофора Радзивілла (1613), не позначають Печерськ як містечко (Кордт. Материалы. — Вып. 2. — № 6, 9, 16, 38).

Вигляд Печерська на час перебування Боплана в Києві передає план-панорама міста 1638 р. А. Кальнофойського. Зображення пояснює опис цієї \140\ частини міста: «В ньому (76) церква св. Феодосія Печерського. (77). Повз неї до башти Васильківської через вулицю. (78) У тому ж містечку церква Воскресіння Ізбавителя нашого Ісуса Христа; також ліворуч (79) колодязь навпроти брами низько. (80) Від нього дорога до монастирської хвіртки між загорожею і городним тином» (Древнейший план города Киева 1638 года / Изд. Б. И. Ханенко. — Киев, 1896. — Табл. 2). Т. Г., Г. Б.

70 ...резиденція митрополита, або патріарха.— В часи Боплана православних патріархів було п'ять: константинопольський, єрусалимський, антіохійський, александрійський і московський. Таким чином, Київ був резиденцією не патріарха, а митрополита. Однак не виключено, що до Боплана доходили чутки про урядову ідею створення на Україні самостійного патріархату з метою зменшення впливу на українське церковне життя константинопольського і московського патріархів. Ця ідея знайшла підґрунтя у прагненнях митрополита Петра Могили (див. прим. № 310) створити незалежну церковну ієрархію на Україні, обмежити діяльність Львівського ставропігійного братства, досягти централізованої церковної дисципліни. Підтриманий королівською владою, П. Могила титулував себе патріархом (Грушевський. Історія України-Руси. — Т. 8, ч. 1. — С. 170—171, 183—187; Andrusiak M. Sprawa patrjarchatu kijowskiego za Władysława IV // Prace historyczne w 30-lecie działalności profesorskiej Stanisława Zakrewskiego. — Lwów, 1934. — S. 271—285). T. Г.

71 ...понад 1,5 тис. років... — Боплан перебільшує: вік печерських мощей на його час становив близько 600 р. Перші датовані поховання, описані у «Патерику» і «Тератургемі» А. Кальнофойського (див. прим. № 74),— це поховання засновників Києво-Печерського монастиря Антонія (1073) і Феодосія (1074). Т. Г.

72 Св. Іоан-чудотворець — його мощі знаходяться в Ближніх (Антонійових) печерах Києво-Печерського монастиря. За іншою, ніж подає Боплан, легендою,— прожив 30 років, закопаний по плечі. Помер 18 липня 1160 р. (Энциклопедический словарь / Изд. Ф. А. Брокгауз, И. А. Ефрон. — СПб., 1894. — Т. 13. — С. 672). Т. Г.

73 ...якусь Олену, яку вони дуже шанують... — Швидше за все, йдеться про мощі кн. Юліани Юріївни Гольшанської, похованої у 16-річному віці на Ближніх печерах. Була сестрою луцького старости кн. Семена Юрійовича Гольшанського (1490—1505), дочкою одного з фундаторів Києво-Печерського монастиря кн. Юрія Семеновича, який помер 1457 р., підтвердивши дарчі записи свого діда, київського намісника 1396—1401 рр. Івана Ольгимунтовича, монастиреві на володіння в Білорусії. (Wo lff. Kniaziowie. — S. 95—99). H. Я.

74 Йдеться про так звані мироточив і голови. Вперше це явище описав видатний діяч української культури першої половини XVII ст. А. Кальнофойський у творі «Тератургема або Чуда»... (Teratourgema lubo Cuda, które były tak w samym święto cudotwornym Monastyru Pieczarskim Kiiowskim jako y w obudwu świętych pieczarach...), виданому 1638 p. Києво-Печерською друкарнею як продовження опублікованого трьома роками раніше «Патерикону» С. Косова. Вважалося, що речовина, яка виділяється з голів окремих печерських мощей («свята олія»), має цілющі властивості при лікуванні паралічу. Т. Г.

75 ...12 будівничих, які спорудили тутешню церкву. — Так Боплан називає 12 візантійських зодчих, які у 1073—1078 рр. спорудили головний монастирський храм Києво-Печерського монастиря — Успенський собор, їх поховання описані вперше в «Патерику» і «Тератургемі» А. Кальнофойського. Т. Г.\141\

76 Див. прим. № 70.

77 Йдеться про Печерський Вознесенський жіночий монастир, заснований на початку XVII ст. Елисеем Плетенецьким (Голубев. Т. 1. — С. 281). Був розміщений навпроти Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерського монастиря, на місці збудованого тут 1711 р. арсеналу. Зображення його дерев'яних споруд передане на плані Києва, доданому до книги А. Кальнофойського 1638 р. (див. прим. № 74). У 1640-х роках ігуменею Вознесенського монастиря була Магдалена Білецька (Закревский. Описание Киева. — С. 868—870). На початку XVIII ст. монастир у зв'язку зі спорудженням Старої Печерської фортеці перенесений на Поділ і об'єднаний з Флорівським Вознесенським; ігуменею останнього стала мати гетьмана Івана Мазепи (Маниковский Ф. Историко-статистическое описание Киево-Флоровского Вознесенского монастыря. — Киев, 1894). Діє дотепер. Т. Г.

78 Миколаївський Пустельний Слупський (Пустинно-Микільський, Миколаївський Пустинський) монастир знаходився в Угорському урочищі, де, за легендою, 882 р. був убитий київський князь Аскольд (християнське ім'я — Миколай). Якимсь Ольмою в XI ст. тут була поставлена церква Св. Миколая, при якій існували чоловічий монастир з печерами і Миколаївський жіночий монастир. Черницею останнього, як подає «Патерик», була мати Феодосія Печерського. Рештки будівель давньоруського монастиря описані в «Патериконі» С. Косова, виданому Києво-Печерською друкарнею 1635 р. Пустинно-Микільський монастир у нові часи починає згадуватися з кінця XV ст. у зв'язку з \142\ формуванням комплексу його феодальних землеволодінь, які згодом складали один із найбільших церковних маєтків на Україні, охоплюючи численні селища по Дніпру аж до Канева, землі на Лівобережжі до території Переяславського староства, окремі села поблизу Києва (Княжичі, Борщагівка, Гвоздів та ін.), а в межах самого міста — Труханів острів, рибні лови на Чорториї тощо. У новітні часи особливо відомий своїм кладовищем, розміщеним на місці теперішнього парку Аскольдова Могила, яке з другої половини XIX ст. стало місцем поховання привілейованої частини населення Києва. Тут, наприклад, були поховані Соловцови, Г. Нестеров та ін. Будівлі монастиря, шедеври української архітектури XVII ст., були знищені в 30-х роках XX ст. Т. Г., H. Я.

79 Трипілля (літописний Треполь) — одне з найдавніших міст України, перша літописна згадка про яке датується 1093 р. (Етимологічний словник. — С. 159). У числі київських згадане у відомому «Списку руських міст» XIV ст. (ПСРЛ. — Т. 7. — С. 240). У XV ст. — село Київського повіту (Акты Литовской метрики / Собр. Ф. И. Леонтовичем. — Варшава, 1896—1897. — Вып. 2. — с. 49), належне Київському замку, з 1500 р. — власність київських зем'ян Дідовичів (Дідовичів-Трипольських). З 90-х років XVI ст. згадується як містечко (згадка 1592 р.: Źródła dziejowe. — T. 21. — S. 6; подимний реєстр 1628 р.: Ibidem. — 1. 20. — S. 88). За свідченням Еріха Лясоти (1594), Трипілля — «містечко і замок над Дніпром» (Мемуары. — Вып. 1. — С. 155). Павло Алеппський (1656) називає Трипілля «великою неприступною фортецею на вершині гори, з двома стінами і двома ровами» (Алеппский. Путешествие. — Вып. 3. — С. 38). На картахБоплана позначене як укріплене місто, містечко (urbs munita, oppidum) (Кордт. Материалы. — Вып. 2. — № 6, 38). Ширше див.: Шамрай С. Містечко Трипілля на Київщині // Іст.-географ. зб. — К., 1931. — Т. 4. — С. 9—27; Ляскоронский В. Г. Прошлое м. Триполья — Киев. 1906). Нині — село Обухівського р-ну Київської обл. Г. Б.

80 Стайки... де є пором для переправи через ріку... — Деякими дослідниками походження поселення пов'язується з літописним містом Святополч, зведеним кн. Святополком на «Вытечеве холму» 1095 р. (Етимологічний словник. — С. 140). Перша документальна згадка — в заповіті кн. Богуша Корецького (1576), за яким маєток Стайки в першій половині XVI ст. належав кн. Богдану Володимировичу Глинському (Архив Юго-Западной России. — Ч. 1, т. 1. — С. 108). На початку XVII ст. фіксується як містечко (Źródła dziejowe. — Т. 21. — S. 86). Подимний реєстр Київського воєводства 1631 р. називає два поселення під такою назвою: село і містечко (Архив Юго-Западной России. — Ч. 7, т. 1. — С. 370, 373). На картах Боплана Стайки подані як укріплене містечко (Кордт. Материалы. — Вып. 2,— № 4, 38). Нині —село Кагарлицького р-ну Київської обл.

Поромна переправа, як і в інших місцях — Трахтемирові, Каневі, Черкасах — на картах не показана. До кінця XVI ст. Стайківський перевіз на відтинку Дніпра від Києва до Канева залишався основним на магістральному шляху з Волині на Лівобережжя (через Житомир, Ходорків, Фастів, Переяслав і далі на Путивль). Друге важливе місце переправи через Дніпро — під Трахтемировом, де сходилися північний шлях з Києва, західний — з Волині, південний (відгалуження Чорного шляху) — з-під Звенигорода. На лівому березі від Трахтемирівського (Зарубського) перевозу шляхи розходилися: один прямував до Путивля, інший, перетинаючи в нижній течії Супій і Сулу, через Санчарівський перевіз на Ворсклі з'єднувався з Муравським шляхом у верхів'ях Орелі. \144\

Згодом зростає значення Ржищівського перевозу, більш зручного, ніж два попередніх. На Спеціальній карті і карті течії Дніпра Боплан підкреслює стратегічне значення Ржищева, фіксуючи тут перевіз через Дніпро (transitus) на шляхах з Волині, Поділля і Півдня через Паволоч, Фастів, Германівку, а також через Білу Церкву, Германівку до Переяслава і далі на північний схід (Кордт. Материалы. — Вып. 2. — № 4, 38).

Вірогідно, менш зручною була переправа під Трипіллям, де перетиналися подніпровський шлях з Києва на південь, волинський — з заходу на схід (через Ліщин, Котельню, Ходорків, Фастів, Красне) і подільський — з південного заходу через Білу Церкву і Германівку. Досить ретельно відтворюючи мережу основних шляхів в цьому районі, Боплан однак не фіксує на карті Трипільську переправу і не згадує про неї в тексті (Кордт. Материалы. — Вып. 2. — № 4, 38; порівн. свідчення XVII ст. про трипільський перевіз: Памятники. — Т. 1. — С. 316; про Стайківський перевіз: Памятники. — Т. 2, отд. 1. — С. 229, 230, 234, 235). Г. Б.

81 Ржище... тут легча переправа через ріку. — Сучасне смт Ржищів Кагарлицького р-ну Київської обл. ототожнюється зі згадуваним у літописах під 1151 р. Іван-городом (Етимологічний словник. — С. 63). Під сучасною назвою (варіанти: Іржищов, Irżyszczow як містечко фігурує в документальних джерелах з кінця XVI ст. (Źródła dziejowe, — T. 21. — S. 19, 41, 96, 98 та ін.). Не виключена, однак, ймовірність ототожнення поселення зі згадуваним у найдавнішій ревізії Київської землі (бл. 1471 р.) с. Ртищевом (Архив Юго-Западной России. — Ч. 7, т. 2— С. 3). В акті 1588 р. частина Ржищева зафіксована під назвою Городище (Słownik geograficzny. — T. 10. — S. 171). За свідченням Е. Лясоти, Ржищів — «укріплене містечко і замок» (Мемуары. — Вып. 1. — С. 161). На картах Боплана — укріплене місто, містечко (urbs munita, oppidum) (Кордт. Материалы. — Вып. 2. — № 4, 38). Г. Б.

82 ...Трахтемирів — руський монастир... — Трахтемирівський (Терехтемирівський) Успенський монастир, з 1618 р. — архімандрія. Знаходився неподалік одноіменного перевозу (див. прим. № 83) на південь від сучасного с. Трахтемирова Канівського р-ну Черкаської обл., поблизу зниклого на поч. 70-х років XX ст. с. Монастирка. Під цією назвою був відновлений на місці давнього Зарубського Пречистенського монастиря, історія якого разом з м. Зарубом сягає початку XI ст. (Етимологічний словник. — С. 61). За привілеєм Стефана Баторія, 1576 р. при Трахтемирівському монастирі створено шпиталь для старих і немічних козаків, монастиреві надано прибутки з перевозу і місцевих кам'яних кар'єрів, де добували камінь на млинові колеса (Słownik geograficzny. — T. 12. — S. 453). Монастир був місцем зібрання селян і козаків під час повстань під проводом Криштофа Косинського (1593) та Северина Наливайка (1595). Тут зберігалося збіжжя, сіль та інші запаси повсталих. За рішенням сейму 1596 р., права Війська Запорозького на монастир були скасовані (Vоluminаlegum. — T. 2. — S. 364), а Трахтемирів разом з монастирем переданий як королівщина у держання Гієроніму Гуляницькому. 1601 р., заграючи з козацтвом, уряд приймає рішення про відновлення козацького патронату (Vоlumіnalegum. — T. 2. — S. 401), але тільки після смерті Гуляницького. Тому фактично Військо Запорозьке вступило у володіння Трахтемировом лише з 1617 р. на підставі Ольшаницької угоди, де застерігалося, що монастир повинен обмежитися функціями шпитального (Niemcewicz I. U. Zbiór pamiętników historycznych o dawnej Polsce — Warsawa, 1840. — T. 4. — S. 122). Особливого розквіту монастир набув за ігуменства Ієзекіїля Курцевича (1616—1620), \145\ представника старовинного князівського роду Булиг-Курцевичів, вихованця Падуанського університету, в каталогах якого 1600 р. він підписався українською мовою. Є припущення, що в цей час тут відбувалися козацькі ради за участю найвищого духівництва, переховувалася скарбниця і клейноди Війська Запорозького. Після придушення селянсько-козацького повстання 1637—1638 рр., коли монастир знову виступив у ролі одного з центрів народного руху, Трахтемирів, згідно з Ординацією Війська Запорозького 1638 р., визначено місцеперебуванням урядового комісара за наглядом над реєстровими козаками (Volumina legum. — T. 3. — S. 440). Монастир зруйнований під час придушення народних повстань на Правобережній Україні 1662— 1665 пр. Т. Г., H. Я.

83 ...є пором для переправи через ріку. — Див. прим. 80.

84 Переяслав, місто... не настільки древнє, бо воно лежить у низині. — Перша літописна згадка про Переяслав датується 907 р.; 1239 р. місто було зруйноване монголо-татарами (Етимологічний словник. — С. 99). Локаційно-магдебурзький привілей Переяславу, виданий київському воєводі кн. Костянтину Острозькому 1585 р., фіксує «за Днепром городище, местце пустое, называемое Переясловль» (Архив Юго-Западной России. — Ч. 7, т. 3. — С. 284— 288). В останні десятиліття XVI ст. — один із центрів активної козацької колонізації. Із запровадженням військово-адміністративного поділу реєстрового козацтва — центр Переяславського полку. Г. В. \146\

85 Димів — в оригіналі — feu, тобто дослівно — вогнищ. Переклад узгоджений з усталеною в Речі Посполитій одиницею оподаткування — димом, яка відповідала одному двору-господарству. Боплан вірно визначає чисельність населення в Переяславі. За найближчою до часів його перебування на Україні люстрацією 1616 р. (пізніші люстрації кількість жителів Переяслава не вказують) у місті було 300 дворів «послушних» міщан, зобов'язаних службою «конно оружно» при старості, і 700 козацьких «непослушних» дворів, тобто, рахуючи пересічно по 6 осіб на двір (загальноприйнятий коефіцієнт), якраз близько 6 тис. чоловік (Архив Юго-Западной России,— Ч. 7, т. 1. — С. 312; Źródła dziejowe. — Т. 20. — S. 54). Н. Я.

86 ...тут же стоїть один козацький полк. — Йдеться про Переяславський полк реєстрових козаків. За Куруківською угодою 1625 р., реєстрове козацьке військо ділилося на 6 полків, що іменувалися за назвами полкових міст: Білоцерківський, Канівський, Корсунський, Переяславський, Черкаський, Чигиринський. В. Щ.

87 ...на руському боці... — Руським (тобто українським) Боплан називає правий берег Дніпра на відміну від лівого, що в «Опису України» зветься «московським», тобто належним Російській державі. Насправді у першій половині XVII ст. Лівобережне Подніпров'я (від Дніпра до середніх течій рік Сули, Псла, Ворскли, Орелі, а також Муравського шляху на сході і басейну Самари на півдні), входило до складу Київського воєводства і належало Речі Посполитій (за Поляновським мирним договором 1634 р., до цієї території приєдналася Чернігово-Сіверщина, з початку XVI ст. належна Російській державі; південний кордон останньої (згодом — Чернігівського воєводства) проходив по лінії Любеч — Остер — Прилуки — Варва — Ромни). Цілком очевидно, що поняття «московський берег», «московська сторона» стосовно території лівобережної частини Київського воєводства за часів Боплана несло не політико-адміністративне, а територіальне навантаження; йшлося не про адміністративну належність регіону, а про його перебування у сфері впливу Російської держави. З півночі і зі сходу лівобережну смугу Київського воєводства завширшки у 100—200 км оточувала підвладна їй територія, що тяглася далеко на південь уздовж важливих стратегічних артерій: Муравського, Ізюмського, Кальміуського шляхів, а також басейну Сіверського Донця. Про усталення традиції іменування всього Лівобережжя «московським» не лише в тогочасній літературі, але й у документальних джерелах, зокрема в офіційному російському діловодстві першої третини XVII ст. свідчить «Книга Большому чертежу» (Книга Большому чертежу. — С. 107—108). Для порівняння можна навести аналогічні назви стосовно територій: правобережного Нижнього Подніпров'я від Чигирина до Микитинської переправи — «руська сторона» (Е. Лясота); лівобережного степу в районі Кінських Вод — «татарська сторона» (Е. Лясота), «кримська сторона» (Книга Большому чертежу); правобережного Середнього Подніпров'я та правобережного Запорожжя — «литовська сторона» (Книга Большому чертежу) (Мемуары. — Вып. 1. — С. 184—185; Книга Большому чертежу. — С. 107, 108, 111). Г. Б.

88 ...Канів — стародавне місто і замок, де завжди... стоїть один козацький полк... — Вперше згаданий у Києво-Печерському патерику під 80-ми роками XI ст. (Киево-Печерский Патерик // Памятники литературы Древней Руси. XII в. — М., 1980. — С. 427). Вже в XII ст. являв собою добре укріплене місто-фортецю, що охороняло південні кордони Давньоруської держави. Під Каневом неодноразово збиралися великі князі київські «на снем» для переговорів з половцями \147\ звідси руські полки виступали в Степ для відсічі кочовикам (ПСРЛ. — Т. 1. — Стб. 345, 346, 399; Т. 2. — Стб. 480, 481, 490, 673, 675). 1144 р. у Каневі великим князем київським Всеволодом Ольговичем була збудована кам'яна церква святого Георгія (ПСРЛ. — Т. 1. — Стб. 312; Т. 2. — Стб. 317). Вірогідно, Канів був центром Канівської (Пороської?) єпархії (літописи згадують єпископа канівського Дем'яна (ПСРЛ. — Т. 1. — Стб. 344; Т. 5. — С. 161; Т. 9. — Стб. 201—202). Будучи порубіжною фортецею, Канів одночасно являв собою важливий транзитний пункт на торговельному шляху «из варяг в греки» (нанесений на знамениту карту Ідрісі) — ще в XIX ст. зберігалася пам'ять про якесь «грецьке місто» (Киевские губернские ведомости. — 1851. — № 1, часть неофициальная. — С. 2—3), а гора Московка раніше називалася Грецькою (Іщенко M. Є. Канів. — Дніпропетровськ, 1972. — С. 2). Тут великі київські князі з своїми дружинами зустрічали торговельні валки з півдня: «й стояша оу Канева долго веремя, дондеже взиде Гречник и Залозник» (ПСРЛ _; Т. 2. — Стб. 528, 541; Т. 7.-С. 79, 83; Т. 25.-Стб. 74, 78). Нерідко серед руських князів спалахували суперечки і ворожнеча через Канів (ПСРЛ — Т. 2. — Стб. 521, 683—685; Т. 7. — С. 77, 103; Т. 25. — Стб. 72, 96). Серед вбитих руських князів на Калці 1223 р. згаданий і «князь Святослав Каневський» (ПСРЛ. — Т. 15. — Стб. 342; Т. 25. — Стб. 121). Останній факт дає підстави вважати Канів удільним княжінням у складі великого князівства Київського. Після татаро-монгольської навали Канів втратив своє оборонне значення і перетворився на резиденцію баскака — збирача данини (Татищев. — С. 284). З входженням до складу Великого князівства Литовського в XIV ст. Канів стає «пригородном киевским», «замком» (ПСРЛ. — Т. 32. — С. 38, 43, 71, 137, 147; Т. 35. — С. 96, 153, 200, 221). До нього повертаються функції прикордонного міста-фортеці; протягом XV—XVII ст. він неодноразово зазнавав нападів татар, турок і польських феодалів. Канів — одне з перших козацьких міст; з кінця XV — початку XVI ст. стає центром одноіменного староства, резиденцією канівського старости (як правило, цю посаду обіймав староста черкаський і канівський). «Черкаси канівські»—.неодмінні учасники походів на Крим. 1578 р. у Канівському Успенському монастирі був похований знаменитий гетьман Іван Підкова (Л[евицкий] О. К истории Каневской соборной церкви // КС. — 1903. — № 10: Документы, известия, заметки. — С. 13). Виключно цінну інформацію про Канів і староство містять описи 1552, 1570, 1616, 1622, 1765 рр., інвентар 1789 р. (Архив Юго-Западной России. — Ч. 7, т. 1. — С. 91—105, 307—312; Ч. 7, т. 3. — С. 13, 15, 42—57, 275—300). За люстрацією 1622 р., яка" передає вигляд міста, баченого Бопланом, воно розташовувалося «на високому місці над Дніпром, частина на горі, частина в низині. Довкола обнесене палями». У місті нараховувалося 140 дворів «послушних» міщан, зобов'язаних до кінної служби при старості, і 150 козацьких «непослушних», тобто, рахуючи пересічно по 6 осіб на двір, близько 1700 жителів (Źródła dziejowe. — T. 5. — S. 130). Жителі Канева брали участь, зокрема, в повстаннях 1536, 1625, 1630—1631 рр. -(История Украинской ССР. — С. 178, 426, 428—429). Займаючи вигідне географічне положення на перехресті торговельних і військово-стратегічних шляхів, Канів привертав увагу багатьох мандрівників, місіонерів, дипломатів. Зокрема, про нього писали: П. Карпіні, С. Герберштейн, Е. Лясота, М. Литвин, А. Гваньїні та ін. (Путешествие в восточные страны Плано Карпини и Рубрука. — М., 1957. — С. 67—68; Герберштейн С. Записки о Московии. — М., 1988. — С. 59, 78, 185; Мемуары. — Вып. 1. — С. 51, 162; Сборник материалов для исторической \148\ топографии Киева и его окрестностей. — Киев, 1874. — Отд. 2. — С. 13). За свідченням Евлія Челебі (1657), Канів — «це чудова, міцна фортеця. Всього за її стінами 5 тис. будинків, п'ять церков з із дзвонами, торгові ряди, базари, сади. Правителем її е гетьман Дорошенко, підвладний польському королеві. Всього війська у фортеці 3 тис. козаків з рушницями» (Эвлия Челеби. — С. 81). Після усталення військово-адміністративного поділу реєстрового козацтва (див. прим. № 86) місто стало центром Канівського полку, згаданого Бопланом. За ординацією 1638 р., у ньому мала бути 1 тис. реєстрових козаків (История Украинской ССР. — С. 427). Згодом Канів стає повітовим містом Київської губернії. Нині — районний центр Черкаської обл. Ю. М.

89 ...е пором для переправи через річку... — пором з'єднував правобережні подніпровські шляхи (в першу чергу з Києва на південь) з лівобережним подніпровським шляхом, що йшов від Черкас до Києва через Золотоношу, Гельмязів, Переяслав, Бориспіль (порівн.: Алеппский. Путешествие. — Вып. 4. — С. 192; Багров. Чертеж украинским и черкасским городам. — Карты) . Подібно до інших поромних переправ, канівська не показана на картах Боплана (порів. прим. № 80; нижче Ржищева по Дніпру переправи, пороми, броди взагалі не нанесені на жодну карту автора), хоча відігравала важливу стратегічну роль (порівн. прим. № 88). Г. Б.

90 Бубнівка (Бубнів) —згадується в джерелах початку XVII ст.; входить до складу Переяславського староства... За даними на 1618 р. містечко належало Федору Богушу (Źródła dziejowe. — T. 21. — S. 293); 1628 і 1631 рр. — Яну Балакиру, який сплачував подимне з 8 димів (Zródla dziejowe. — T. 20. — S. 71. Архив Юго-Западной России. — Ч. 7, т. 1. — С. 368). У «Книге большому чертежу» (1627) — «город Дубков, на Московской стороне Днепра» (Книга Большому чертежу. — С. 108); на картах Боплана — укріплене містечко. 1638 р. Бубнівка призначена на утримання відкритого в Переяславі єзуїтського колегіуму (Słownik geograficzny. — T. 1. — S. 430). За свідченням Евлія Челебі (1657) «фортеця Бубново — це невелика дерев'яна паланка, огороджена частоколом. Вона розташована на березі Дніпра і перебуває під владою польського короля. У ній 500 будинків [бл. 3000 мешканців. — Г. Б.] і дві церкви» (Эвлия Челеби. — С. 80). 1960 р. затоплена водами Кременчуцького водосховища. Сліди назви містечка збереглися в найменуванні поселення с. Бубнівська Слобідка Золотоніського р-ну Черкаської обл. Г. Б.

91 Домонтів — містечко, засноване вірогідно у середині XVI ст. У джерелах згадується з другої половини XVI ст., належить кн. Василю Домонту (Słownik geograficzny. — T. 2. — S. 118; Л яскоронски й. Гильом Левассер-де-Боплан. — С. 10). За свідченням Е. Лясоти (1594), Домонтів — «містечко і замок на лівому березі Дніпра на відстані однієї милі [бл. 7 км. — Г. Б.] від берега» (Мемуары. — Вып. L— C. 161). На початку XVII ст. входить до складу Черкаського староства, належить удові кн. Григорія Домонта кн. Григоровій Полонії Тишанці Домонтовій (Źródła dziejowe. — T. 21. — S. 108, 165 та ін.). За подимними реєстрами 1628 та 1631 рр. у Домонтові нараховувалося 20 димів (Źródła dziejowe. — T. 20. — S. 70; Архив Юго-Западной России. — Ч. 7, т. 1. — С. 367). На картах Боплана — укріплене містечко. Нині — с. Домантове Золотоніського р-ну Черкаської обл. Г. Б.

92 Черкаси — виникли у другій половині XIII ст. Вперше згадані під 1282 р. (Татищев. — С. 284). З першої третини XIV ст. входять до складу Великого князівства Литовського як «пригородок киевский» \149\ (ПСРЛ. — Т. 32. — С. 38, 137; Т. 35. — С. 96, 153, 200, 221). Неодноразово згадуються протягом XIV—XV ст., в тому числі і як порубіжний замок (ПСРЛ. — Т. 32. — С. 43, 71, 147; Т. 35. — С. 65, 138, 159, 206, 228; Коцебу А. Свитригайло, великий князь Литовский. — Спб., 1835. — Прибавления. — С. 8, 11). Можна припускати, що Черкаси з часу входження до складу Великого князівства Литовського виконували виключно оборонні функції прикордонного із Степом форпосту. З кінця XV ст. — центр староства (Яковлів А. Намісники, державці і старости господарського замку Черкаського в кінці XV і в XVI ст. — К., 1907. — С. 1). Один з основних центрів формування козацтва, одне з перших козацьких міст; «черкаси» або «черкаські козаки» постійно беруть участь у війнах і сутичках з кримськими татарами, виступають захисниками руських і московських порубіжних областей. 1532 р. Черкаський замок витримав облогу кримського хана Саадат-Гірея, військо якого нараховувало кілька тисяч яничарів і 50 гармат (Бевзо О. А. Львівський літопис і Острозький літописець. — 2-е вид. — К., 1971. — С. 126; Малиновский И. История панов-рады Великого княжества Литовского. — Томск, 1901. — С. 185—189). Черкаськими і канівськими старостами були такі видатні за своїми військовими і дипломатичними здібностями люди, як Остафій Дашкевич і кн. Дмитро Вишневецький. Після багатоденної облоги Черкаського замку військами Саадат-Гірея виникла потреба в його укріпленні й ремонті. 1549 р. він був відновлений; крім того, раніше було закладено новий замок, однак, вірогідно, його розташування у стратегічному відношенні було невдалим (мешканці відмовилися переселятися туди зі старого замку), тому він так і не був закінчений (Архив Юго-Западной России. — Ч. 7, т. 1. — С. 77, 90—91; ЦДАДА СРСР. — Ф. 389, оп. 1, спр. 563. — Арк. 16—17 зв.). Значний фактичний матеріал про замок містить ревізія 1552 р. (Архив Юго-Западной России. — Ч. 7, т. 1. — С. 77—91). Збереглися і наступні описи Черкаського староства: 1570, 1616, 1622, 1765, 1789 рр. (Архив Юго-Западной России. — Ч. 7, т. 1. — С. 313—316; Ч. 7, т. 3. — С. 1—8, 10—13, 236—253 та ін.), що дає можливість простежити розвиток даної території на значному хронологічному відрізку. За люстрацією 1622 р., у місті нараховувалося 120 дворів «послушних» міщан, зобов'язаних до кінної служби при старості, і понад 1000 козацьких «непослушних» дворів (разом з хуторами), тобто, рахуючи пересічно по 6 осіб на двір, понад 6700 жителів (Źródła dziejowe. — T. 5. — S. 134). Черкаси пам'ятають виступи мешканців замку проти старости В. Тишкевича (1536) і селянсько-козацьке повстання під проводом К. Косинського (1593), а пізніше — участь «черкасців» у Визвольній війні 1648—1654 рр. (История Украинской ССР. — С. 172—173, 356—357). Саме звідси 8 червня 1648. Б. Хмельницький писав до царя Олексія Михайловича про майбутній союз України з Росією (Касименко. — С. 89—90). Восени 1657 р. Черкаси були знову спалені польськими військами (Мыцык Ю. А. «Летописец» Дворецких — памятник украинского летописания XVII в.// Летописи и хроники. — М., 1984. — С. 227). Черкаський полк, утворений 1625 р. як військово-адміністративна одиниця, бере активну участь у польсько-козацьких війнах другої половини XVII ст. За свідченням Евлія Челебі (1657), Черкаси — «це міцна кам'яна споруда, а паланка, оточена насипним земляним валом з частоколом з колод, яка стоїть на березі Дніпра. У фортеці близько тисячі критих тесом будинків [бл. 6 тис. мешканців. — Г. Б.], монастир з трьома дзвонами, її лавки, гармати, арсенал чудові... У цій фортеці 3 тис. війська. І невірні саме цієї фортеці, користуючися придатними для цього човнами, грабують і руйнують прибережні землі Чорного моря». (Эвлия Челеби. — С. 80—81). \150\

Завдяки вдалому стратегічному положенню (вигідна висота, поромна переправа, броди) Черкаси знаходилися в центрі військово-політичних подій: тут призначалися переговори і проходили традиційні посольські дороги (Акты ЮЗР. — Т. 6. — С. 243, 245; Санин Г. А. Русско-польские отношения 1667— 1672 гг. и крымско-турецкая политика в Восточной Европе // Россия, Польша и Причерноморье в XV—XVIII вв. — М., 1979. — С. 281; Касименко. — С. 244, 256, 328); у місті перебували татарські і турецькі гарнізони, його брали в облогу війська гетьманів П. Дорошенка та І. Самойловича, обороняли російські полки (Акты ЮЗР. — Т. 6. — С. 33, 147, 158, 173; Т. 7. — С. 154; Т. 9. — Стб. 33, 41, 623, 628, 969, 970; Т. 11. — Стб. 372, 380, 445, 487, 531, 533, 544, 601, 607, 608, 609, 637, 640, 653, 655; Т. 12. — Стб. 86, 87, 241, 279, 280, 333, 369, 536, 587, 608). Місто переходило з рук у руки. Черкаський воєвода І. Вердеревський 1674 р. писав: «малой де городок в Черкасех... весь худ, строить будет вновь» (Акты ЮЗР. — Т. 11. — Стб. 608). У зв'язку з цілком обгрунтованою підозрою, що черкаські жителі підтримують гетьмана П. Дорошенка, царський стольник, полковник А. Карандеев 1677 р., незважаючи на те, що «тот полк Черкаской старинной, отнял было есьм от них ту честь полковническую и привратил их к полку Черниговскому» (Акты ЮЗР. — Т. 13. — Стб. 392). Після Прутського миру 1711 р. Правобережжя перейшло до Речі Посполитої, а Черкаси знову стали центром одноіменного староства; після 1795 р. — у складі Росії— стають невеликим повітовим містом Київської губернії (1797) (Історія міст і сіл Української РСР. Черкаська область. — К., 1972. — С. 92—93). Нині — обласний центр УРСР. Ю. М.

93 ...їхній отаман (в оригіналі general). — Тут— старший Війська Запорозького, тобто гетьман реєстрових козаків. Кого саме має на увазі Боплан, сказати важко, оскільки він не окреслює точніше часу свого перебування в Черкасах. У 30-х роках, про які, найімовірніше, йдеться, реєстровими гетьманами були Григорій Савич Чорний, Тиміш Михайлович Орендаренко, Іван Петражицький-Кулага, Сава Кононович, Василь Томиленко, Ілляш Караїмович. Я. Я.

94 Йдеться про битву під Кумейками за 15 км нижче Канева, у якій козацькі загони під проводом Павла Михновича Бута (Павлюка) 6 грудня 1637 р. (за н. ст.) зазнали поразки від польсько-шляхетського війська: із значними втратами козаки відступили під м. Боровицю (див. прим. № 96), а Черкаси як військово-адміністративний центр Черкаського полку були спалені (див. також прим. № 121).

95 Є також пором для переправи... — Крім згаданих вище подніпровських шляхів (див. прим. № 89), до поромної переправи під Черкасами вів важливий шлях з Поділля і Брацлавщини на Подніпров'я і Лівобережжя; під Звинигородом він перетинав Чорний шлях (див. також прим. № 80)..Зручність переправи відзначав 1656 р. Павло Алеппський (Алеппский. Путешествие. — Вып. 4. — С. 192). Г. Б.

96 Боровиця — укріплене поселення, своєрідний передовий форт, який захищав Черкаси з півдня. За люстрацією Черкаського староства 1616 р., слобода і містечко Боровиця заснована бл. 1613 р.; нараховувалось 500 «послушних» міщанських і 100 «непослушних» козацьких дворів, загалом бл. 3600 мешканців (Архив Юго-Западной России. — Ч. 7, т. 1. — С. 314). У «Книге Большому чертежу» (1627) — «город Бобровица» (Книга Большому Чертежу. — С. 108). Розташовувалася ближче до Дніпра, ніж сучасне с. Боровиця Чигиринського р-ну Черкаської обл. Г. Б. \151\

97 Бужин — поселення; засновано (ймовірно, повторно) бл. 1639 р. підданими Київського Пустинно-Микільського монастиря і запорозькими козаками на грунті, належному до м. Крилова, на місці уходу і урочища Вужина. Після виділення Чигирина з Корсунського в окреме староство відійшло до останнього (Słownik geograficzny. — T. 1. — S. 486). На картах Боплана — укріплене містечко на березі Дніпра (Кордт. Материалы. — Вып. 2. — № 9, 39). 1960 р. затоплене водами Кременчуцького водосховища. Г. Б.

98 Воронівка — поселення; виникло, очевидно, не раніше 30-х років XVII ст.; принаймні, статистичні джерела першої половини XVII ст., а також «Книга Большому чертежу» його не фіксують. На картах Боплана — укріплене містечко (Кордт. Материалы. — Вып. 2. — № 9, 39). Подібно до Боровиці і Вужина (прим. № 96, 97) — один з південних форпостів Київського воєводства; містечко входило до складу Чигиринського староства. З 1960 р. не існує. Г. Б.

99 Чигран-Діброва — укріплене містечко на лівому березі Дніпра в гирлі р. Сули (Кордт. Материалы. — Вып. 2. — № 39). Час заснування не встановлений; з кінця XVI ст. належало Вишневецьким (Ляскоронский. Гильом Левассер-де-Боплан. — С. 10). Зображене на «Чертеже украинским и черкасским городам» першої половини XVII ст. (Багров. Чертеж украинским и черкасским городам. — Карты). 20 березня 1636 р. отримало від Яреми Вишневецького привілей на магдебурзьке право (ІД H Б. — Ф. 1. — № 54623/Лаз. 33/). Тепер не існує. Г. Б.

100 Крилів — містечко; за свідченням люстрації 1616 р., засноване 1615 р. в Корсунському старостві: «Крилів — нова осада. Це містечко рік тому осіло в гирлі Тясьмина, що впадає в Дніпро, на переправах татарських». Люстрація фіксує в місті 200 дворів, відповідно, населення становило не менше 1200 чоловік (Źródła dziejowe. — T. 5. — S. 115). 1616 p. місту було надане магдебурзьке право. Як слобода, воно на 30 років звільнялося від податків (Архив Юго-Западной России. — Ч. 5, т. 1. — С. 125—132). Подимний реестр 1631 р. засвідчує 50 «осілих димів» і 200 огородників (Архив Юго-Западной России. — Ч. 7, т. 1. — С. 404). Тепер не існує. Г. Б.

101 ...на московському боці... — Див. прим. № 87.

102 ...Кременчук, де є зруйнована древня будівля... — Йдеться про Кременчуцький перевіз на шляху з Дикого Поля на Лівобережжя до Путивля. Під кременчуцькими руїнами, як справедливо вважає З. Вуйцик, слід розуміти рештки фортеці, спорудженої в часи Вітовта для охорони переправи через Дніпро; саме цю фортецю під назвою «Вітовтової» згадує М. Литвин у своїй книзі «Про звичаї татар, литовців і московитів», написаній у середині XVI ст. (Eryka Lassoty i Wilhelma Beauplana Opisy Ukrainy. — S. 183). Традиційна версія про спорудження за королівським універсалом від 25 липня 1591 р. ротмістром Свірчовським фортеці в Кременчуці (Ляскоронський. Гильом Левассер-де-Боплан. — С. 11) не відповідає дійсності. Королівський наказ не було виконано (Грушевський. Історія України-Руси. — Т. 7. — С. 178—179). Е. Лясота 1594 р. бачив тут «старий земляний замок або городище» (Мемуары. — Вып. 1. — С. 163). За люстрацією 1636 р., Кременчук «раніше колись був містечком, зараз лежить пустим полем з іншими прилеглими до нього урочищами» (Źródła dziejowe. — T. 5. — S. 225—226). Очевидно, фортеця в Кременчуці була споруджена між 1636 і 1638 рр., принаймні, в щоденнику Шимона Окольського під 1638 р. вже згадується королівський гарнізон, розташований в Кременчуці. (Ширше про час заснування міста і спорудження фортеці див.: Николайчик Ф. Д. Город Кременчук: Исторический очерк. — СПб., 1891. — С. 9—29). \152\ Вперше фортеця описана в щоденнику Евлія Челебі (1657) — «... стоїть на землі польського короля і підвладна козаку Дорошенку. Це красива невелика фортеця, збудована з тесаного каміння. Всього війська в ній 3 тис. Всередині фортещ... лише один монастир...:, (Эвлия Челеби. — С. 81 Після Зборівської угоди 1649 р. — сотенне містечко Чигиринського полку Нині м. Кременчук — районний центр Полтавської обл. Г. Б.

103 ...де я у 1635 р. накреслив план замку. — План укріплень Кременчука складений Бопланом, не виявлений. М. В. Кременчука,

104 Другий Омельник - Омельничок, права притока Дніпра навпроти гирла Ворскли.

105 Стопа — див. прим. № 48.

106 Йдеться про гирло р. Самоткань, правої притоки Дніпра (пор. с. Caмоткань Верхньодніпровського р-ну Дніпропетровської обл.)

107 На відміну від усталеної думки, що Боплан описує тут терен (Мемуары. — Вып. 2, — С. 320; Ляскоронский. Гильом Левассер-де-Боплан. — С. 11), можна припускати, що йдеться про карликові вишні, релікти яких, за свідченням місцевих жителів, досі є в урочищі Вишнева Гора між селами Городком і Зозовим Ровенського р-ну Ровенської обл. Т. Г

108 ...в Барі, місці мого постійного перебування. — йдеться про м. Бар Летичівського повіту Подільського воєводства, у якому розміщалася штаб-квартира гетьмана С Конєцпольського; 1631 р. під керівництвом Боплана був реконструйований Барський замок, споруджений у середині XVI ст. з ініціативи королеви Бони, дружини Сигізмунда І. Н. Я.

109 Дюйм - міра довжини; дорівнював 2,54 см.

110 ...металеві колючки... — В оригіналі chausses-trapes, тобто «їжаки» які кидали під ноги коней противника для утруднення наступу Н.Я.

111 ...Романів, великий пагорб...- В. Г. Ляскоронський ототожнював це місце з с. Романковим Катеринославського пов. (Ляскоронский Гильом Левассер-де-Боплан. - С. 11). Тепер у межах м. Дніпродзержинська Дніпропетровської обл.

112 Романів Острів завдовжки 2 км, завширшки 450 м. Наприкінці XVII ст належав Лубенському Мгарському монастиреві; тут знаходилися монастирські рибні лови (Эварницкий. Очерки. — С. 63). Останній факт перегукується з відомостями, що подає Боплан.

113 Теренський Ріг (Таранський Ріг) - В. Г. Ляскоронський ототожнював з с. Таранським (Тарамським) Катеринославського пов. (Ляскоронский) Тепер - смт. Таромське, підпоряядковане Дніпропетровській міськраді.

114 ...з карабіна... — В оригіналі carrabine, тобто рушниця з укороченим стволом, яка з XVI ст. увійшла у вжиток західноєвропейської кінноти

115 ...колись тут був монастир. — За переказами, Монастирський острів у IX ст. був місцем притулку грецьких ченців, вихідців із Царгороду, чим і пояс нюється його назва. У XVI ст. існував Самарський патронажний монастир Війська Запорозького, згаданий у привілеї Стефана Баторія 1576 р. на дозвіл створити при ньому шпиталь і школу (Dubiecki. Kudak — S. 83—84) Де саме був розташований — невідомо, не виключено, що на Монастирському острові; з розквітом Трахтемирівського монастиря (див. прим. № 82) вірогідно припинив своє існування. У 1650 р. на Монастирському острові знову почали мешкати ченці (Эварницкий. Очерки. — С. 66), появу яких, очевидно, можна співставити з відновленням у 80-х роках XVII ст. Самарського Пустинно-Миколаївського \154\ військового монастиря, розташованого поблизу сл. Самарчук (тепер м. Новомосковськ Дніпропетровської обл.); закритий у 80-х роках XVIII ст. Т. Г., H. Я.

116 ...при спорудженні Кодака... — Запобігаючи морським походам козаків, сейм 1635 р. ухвалив рішення про спорудження на Дніпрі фортеці і розташування в ній пішого і кінного гарнізону (Volumina legum. — T. 3. — S. 404). Місце для фортеці було вибране біля першого (Кодацького) порогу; керівництво інженерними роботами здійснював Боплан. Будівництво розпочалося навесні, завершилося в липні 1635 р. Кодацька фортеця була споруджена у формі чотирикутника з бастіонами загальною довжиною по периметру біля 1800 м. З трьох боків її оточував оборонний рів, у дно якого були вбиті дубові загострені палі; з заходу вона круто підносилася над Дніпром. Навпроти єдиних воріт був перекинутий підйомний міст; хідник до Дніпра, яким носили воду, йшов по північному схилу урвища. З півдня, де підступ до фортеці не мав природного захисту, перед нею розкидали металеві колючки (пор. прим. № 110). У внутрішніх приміщеннях укріплення могло розміститися бл. 1000 чоловік. Опис фортеці див.: Dubiecki. Kudak. — S. 72—77. Сліди фортечних укріплень збереглися донині біля с. Старі Кодаки Дніпропетровської обл. Я. Я.

117 План кодацької фортеці Г. Боплана дійшов до нас у атласі Ф. Гетканта (німця за походженням, що перебував на службі у Польщі, знавця фортифікації, артилерії, механіки; будував укріплення на балтійському побережжі Польщі; помер 1666 р.) під назвою «Topographica practica conscripta et recognita per Fridericum Getkant Mechanicum. Anno 1638» («Практична топографія, написана і звірена Фрідріхом Геткантом, механіком. Року 1638»). Вперше опублікований О. Чоловським (Czotowski A. Kudak: Przyczynki do założenia i upadku twierdzy // Kwartalnik Historyczny. — Lwów, 1926. — Rocz. XL. — S. 184—185), репродукований В. А. Голобуцьким (Голобуцкий. Запорожское казачество. — С. 217); інтерпретувався як праця Ф. Гетканта. Як показав аналіз атласу, проведений К. Бучеком (Buczek K. Beauplaniana. — Warszawa, 1934. — S. 7—14), він має компілятивний характер. Крім власних праць Гетканта, тут перемальовані й праці інших його сучасників, зокрема Г. Боплана. Розшифрування умовних позначень, вжитих на плані, зокрема згадка імені Маріона, першого коменданта Кодацької фортеці (1635),та Я. Жолтовського — її другого коменданта, який перебував на цьому посту після відбудови фортеці у 1639 р., дає підставу твердити, що план був перемальований в атлас Гетканта не раніше серпня 1639 р. і не пізніше призначення комендантом Кодака К. Гродзицького в 1640 р., після смерті Жолтовського. На врізці до однієї з картілю-страцій Боплана до його «Опису України», присвячених зображенню течії Дніпра (див. прим. № 50), поміщений план Кодацької фортеці під назвою «Delineatio Fortalitii Kudak ad primam Cataractam seu Limen Borysth. extructum per Yladislaum IV. Reg. inyictiss. 1635») («План фортеці Кодак біля першого водоспаду або порога Борисфена, спорудженої непереможним королем Владиславом IV, 1635»). М. В.

118 Сулима Іван Михайлович (р. н. невід. — 12.XII. 1635) — гетьман запорозьких козаків. Народився у с. Радогощі на Чернігівщині у родині дрібного шляхтича. Служив помічником Яроша Глоговського, урядника Баришівського і Бориспільського маєтків Софії Данилович, пізніше — переяславським урядником Станіслава Жолкевського, від якого отримав у держання села Сулимівку, Кучаків і Лебедин. Між 1615 і 1621 рр. вийшов на Запорожжя, брав участь у походах запорожців проти турків і татар 1621, 1628, 1633 рр. У 1635 р. \156\ очолив похід під Азов, повертаючись з якого 3 серпня 1635 р. захопив щойно побудовану фортецю Кодак; виданий до рук польського гарнізону реєстровцями, четвертований у Варшаві (Модзалевский В. Л. Малороссийский родословник. — Киев, 1914. — Т. 4. — С. 803; Сергійчук В. Козацький гетьман Іван Сулима // УІЖ. — 1987. — № 5. — С. 122—128). На думку М. Грушевського, знешкодження Кодацької фортеці не було пов'язане з походом запорожців на море: винищення гарнізону, про яке Боплан говорить далі, здійснили самі реєстровці, а видача І. Сулими владам стала результатом зради (Грушевський. Історія України-Руси. — Т. 8, ч. 1. — С. 216—225). Т. Г.

119 Див. попередню прим.

120 Жан Маріон — перший комендант Кодацької фортеці; убитий козаками в серпні 1635 р.

121 Йдеться про селянсько-козацьке повстання під керівництвом Павлюка у серпні — грудні 1637 р.; після поразки під Кумейками (див. прим. № 94) повстанці відступили до Боровиці, де після арешту Павлюка та деяких інших \157\ керівників 14 грудня змушені були прийняти вимоги уряду (Боровицька угода): очистити реєстр від «самовільних» козаків, визнати владу встановленої урядовими комісарами старшини, ліквідувати Січ. Вказані вимоги не були виконані, оскільки уже в лютому 1638 р. на Запорожжі почали збиратися нові загони повстанців. Військові дії, пов'язані з повстанням Павлюка, детально висвітлені у мемуарах безпосереднього учасника каральної експедиції Ш. Окольського (Оkolski. Diariusz). Я. Я.

122 ...їх... десь добрих 18 тис. ...наша армія складалася лише з 4 тис. ... — В історіографії усталені інші цифри: у битві під Кумейками повстанська армія становила близько 10 тис., у тому числі до 4 тис. реєстрового козацтва, а військо польного гетьмана Миколая Потоцького нараховувало до 15 тис. (Голобуцкий. Запорожское казачество. — С. 228—229). В. Щ.

123 ...з їхнього боку на полі лишилося 6 тис. чоловік... Ми втратили близько 100 наших... — За поіменним підрахунком Ш. Окольського, втрати польського війська дорівнювали 88 воякам (Okolski. Diariusz. — S. 57—60). Співставлення цієї цифри з кількістю загиблих козаків, названою Бопланом, підкреслює очевидну гіперболізацію останньої. В. Ш.

124 Хорунжий — командир корогви, військового підрозділу у польсько-литовській армії та козацьких військах XVI—XVII ст.; охоплювала від 50 до 100 осіб у кінному війську, від 100 до 200 — у піхоті.

125 ...чимало іноземців. — У польсько-литовському війську з другої половини XVI ст. перебували на службі численні загони іноземних найманців: рейтарів і аркабузерів (важка кіннота), гайдуків (угорська піхота), мушкетерів і пікінерів (так звана чужоземна піхота). Серед найманців переважали німці, особливо серед офіцерів, хоча не бракувало і представників інших народностей: французів, шведів, шотландців, ірландців, угорців та ін. (Baranowski. Organizacja wojska polskiego. — S. 116—120, 123—131, 134). Я. Я.

126 ...після укладення миру... — Боплан має на увазі, очевидно, Маслоставську «заключну комісію з козаками», проведену 24 листопада 1638 р. після остаточного придушення селянсько-козацького повстання під проводом Якова Острянина (Остряниці) і Дмитра Гуні. У постанові, підписаній козацькою старшиною в урочищі Маслів Став, козацтво визнавало Ординацію Війська Запорозького, ухвалену сеймом навесні 1638 р., яка скасовувала козацьке самоврядування і обмежувала реєстр шістьма полками по 1000 козаків у кожному. Замість гетьмана реєстрових козаків мав очолювати обраний сеймом комісар, резиденцією якого був визначений Трахтемирів (див. прим. № 82). Для поселення реєстровцям надавалися тільки три староства: Черкаське, Чигиринське і Корсунське. Запорозька Січ оголошувалася поза законом; одним із спрямованих на її ліквідацію заходів стало рішення про відбудову Кодацької фортеці і зміцнення її посиленим гарнізоном (Vоlumina legum. — T. 3. — S. 440). У наступному реченні Боплан розповідає, як це здійснювалося на практиці. Н. Я.

127 Гетьман — в оригіналі le General.

128 Остророг Миколай — коронний підчаший з 1638 р. (в оригіналі chambelan); згодом разом з кн. Владиславом-Домініком Заславським та Олександром Конєцпольським — один із трьох регіментарів польського війська, розгромленого Богданом Хмельницьким у вересні 1648 р. під Пилявцями. Іронічно оцінюючи військові здібності згаданих полководців, Б. Хмельницький назвав їх «периною», «латиною» і «дитиною» (під «латиною» якраз і мався на увазі Остророг). \158\

129 Тобто, порогів. Серед 13 порогів, про які говорить Боплан, лише 10 були власне порогами, що повністю перекривали річище Дніпра: Кодацький, або Кайдак; Сурський; Лоханський; Дзвонецький, або Звонець; Ненаситець, або Ревучий; Вовнизький, або Внук; Будилівський, або Будило; Таволжанський; Лишній; Вільний. Крім порогів, ріку перекривали забори — несуцільні виходи кристалічних порід, що загороджували річище неповністю. У порогах існував природний Козацький хід, де з небезпекою могли пропливати невеликі судна. Очевидно, саме ним вдалося пройти Боплану, про що він розповідає далі. Після збудування Дніпрогесу (1932) пороги були затоплені водосховищем (див. також прим. № 132—134, 137). Н. Я.

130 Наслідком цієї подорожі стала карта течії Дніпра (див. прим. № 50). Нанесення на карту течії Дніпра з його порогами дало можливість Боплану скласти тоді ж перший варіант генеральної карти України (див. прим. № 8). М. В.

131 Боплан послідовно пише «тартари» (Tartares), згідно з західноєвропейською традицією, започггкованою ще в XIII ст., відповідно до якої «тартари» — це колишні мідійці, які проживали над р. Тартар; від неї пішла назва народу (пор.: Dórrie H. Drei Texte żur Gesch ichte der Ungarn und Mongolen: Die Missionsreisen des fr. Julianus O. P. ins Ural gebiet (1234/35) und nach Russland (1237) und der Bericht des Erzbischofs Petei uber die Tartaren // Nachrichten der Akademie der Wissenschaften in Góttingen. — Gettingen, 1956. — Bd. 1. Phil.-hist. Klasse. — Nr. 6. — S. 181). Етнонім «тартари» зберігався в літературі до XVIII ст. включно, хоча Дж. Плано де Карпіні ще 1247 р. говорив, що правильна назва «таттари» (пор.: Salim bene de Adam. Chronica // Monumenta Germaniae historica. Scriptores. — Hannoverae, 1905. — Vol. 32. — P. 213). Написання «тартари» зберігалося так довго також через аналогію з Тартаром — відомою з давньогрецької міфології безоднею під землею, де містився потойбічний світ: жахливі «тартари», здавалося, вийшли саме з такого страшного місця. Я. Д.

132 Ненаситець — найбільший із дніпровських порогів; тягнувся у довжину понад 2 км з висотою падіння води біля 5 м і швидкістю течії до 4 м на секунду. Мав 12 лав під назвами: Рвана, Служба, Гостренька, Одинцовська, Рогіжна, Буравлена. Булгарська, Богатирська, Довгопола, Казенцова, Мокрі Кладі, Рогата. Фарватер Дніпра нижче порога називали Пеклом і вважали найбурхливішою частиною порогів. Ненаситець у різні часи носив декілька назв. Так, у К. Багрянородного, який вперше описав дніпровські пороги у трактаті X ст. «Про управління державою», зазначалося, що цей поріг зветься по-слов'янському Неясить (тобто, пелікан), а по-варязькому Айфар. У листі С. Жолкєвського 1600 р. цей же поріг названо Ревучим; місцеві мешканці називали його також Дідом. (Эварницкий. Вольности. — С. 39—43; Максимович. Днепр. — С. 243, 245; Яворницький Д. І. Дніпрові пороги. — X., 1928. — № 30—34). Т. Г.

133 Будилівський поріг (Будило) тягнувся у довжину на 500 м, падаючи двома лавами: Тириною і Сазовою. К. Багрянородний подав дві його назви: слов'янську Беручі (яку перекладає як «вирування води»), і варязьку Леанті (Эварницкий. Вольности. — С. 43). — Т. Г.

134 Таволжанський поріг у кінці XIX ст. став заборою, тобто на відміну від порогів перекривав річище неповністю (Эварницкий. Вольности. — С. 52).

135 Стрільчий острів знаходився за Лоханським порогом; мав біля 500 м довжини і 79—80 ширини. У кінці XIX ст. істориком-археологом К. М. Мельник-Антонович тут була знайдена майстерня кам'яного віку, де первісною людиною вироблялися кам'яні знаряддя. Був пов'язаний з легендами про козацькі клади (Эварницкий. Вольности. — С. 23—24). Т. Г.

136 Таволжанський острів наприкінці XIX ст. мав у довжину 3,2 км, у ширину 210—410 м. Вказані Бопланом розміри, очевидно, відносяться до періоду весняної повені. Найвище місце острова носить назву Голубиної Скелі (Эварницкий. Вольности. — С. 75—76). Згадана Бопланом таволга, що дала найменування острову,— це чагарникова рослина родини розоцвітих, відома в ботаніці під назвою спірея (Spiraea). З колючого пруття таволги робили різки, звідси — емоційне фольклорне забарвлення цього поняття, що пов язувалося з перебуванням у татарсько-турецькій неволі: «То турки-нечари добре дбали,/ по три пучки тернових у руки червоної таволги набирали, / од ряду до ряду заходжали, / та по три рази в одно місто бідного невольника затинали» (Украинские народные думы / Подг. Б. П. Кирдан. — М., 1972. — С. 107). Т. Г.

137 Вільний поріг знаходився нижче Лишнього; тягнувся на 840 м завдовжки, висоту падіння води мав біля 2 м. Через нагромадження підводного каміння становив одне з найскладніших місць для проходження човнів; його найвужче місце називалося Вовчим Горлом (Максимович. Днепр. — С. 246—247). Т. Г.

138 Йдеться про р. Кічкас, ліву притоку Дніпра (пор. с. Кічкас Олександрівського пов. Катеринославської губ.; тепер у складі м. Запоріжжя). \160\

139 ...переправа... називається Кічкас. — Кічкаський перевіз був відомий ще К. Багрянородному (див. прим. № 132), який називає його Крарійським. Назва Кічкас, вірогідно, походить від тюркського «коч-коч», що значило «проходь». Під назвою «Коч-кос» про нього згадує М. Литвин у XVI ст. та інші мандрівники. Це було одне з найвужчих місць на Дніпрі шириною близько 150 м (Эварницкий. Вольности. — С. 254—255; див. прим. 162). Т. Г.

140 Це — острів Мала Хортиця, розташований дещо вище Великої Хортиці. Мав близько 13 га площі; східна частина була скелястою, піднесеною над рівнем річки на висоту коло 15 м (Эварницкий. Вольности. — С. 90—94). З Малою Хортицею пов'язане ім'я легендарного козака — князя Дмитра Івановича Вишневецького, оспіваного в народній думі під іменем Байди. В. О. Голобуцький помилково вважав кн. Вишневецького черкаським і канівським старостою (Голобуцкий. Запорожское казачество. — С. 71), що не підтверджується джерелами. Бездоказовою здається і однобічно негативна оцінка у цій же праці (с. 71—87) діяльності Вишневецького. Вийшовши з власним загоном восени 1553 р. на Запорожжя, він здійснив декілька успішних нападів на турків і татар; з 1554 р. отримав звання «стражника в Хортиці» (тобто, на о-ві Мала Хортиця, де за його ініціативою було споруджене укріплення, очевидно, дерев'яне, бо в часи Боплана від нього не лишилося навіть слідів). У 1556—1557 рр. очолював козацькі походи на Волом-Кермен, Очаків і Іслам-Кермен; останній був спалений, а гармати вивезені на Малу Хортицю, що стало приводом для нападу взимку 1557 р. на тутешню фортецю хана Девлет-Гірея. Незважаючи на 24-денну облогу, захопити укріплення татарам не вдалося. Можна припускати, що фортеця на Малій Хортиці занепала з від'їздом кн. Дмитра Вишневецького до Російської держави, де він перебував на службі у царя Івана Грозного з осені 1558 до осені 1561 р. Після повернення брав активну участь у династичній боротьбі, що точилася у Волоському князівстві, виступаючи в ролі родича господарського дому Деспотів і одного з претендентів на князівський стіл. Захоплений у полон, зрадницьки відісланий до Стамбула. З наказу султана Сулеймана І Пишного 22 жовтня 1563 р. був почеплений на гаки в одному з кварталів Стамбула — Галаті (Чередарик М. Елегія Йоганна Зоммера про Дмитрія Вишневецького // Обрії. — Бухарест, 1982. — С. 151). Під час триденних тортур йому було відтято ногу й руку, а потім, оскільки в'язень безперервно глузував з мусульманської віри, забито стрілами. Про Д. Вишневецького див.: Wolff. Kniaziowie. — S. 565—567; Грушевський M. C. Байда Вишневецький у поезії і історії // ЗУНТ. — 1909. — Т. 3. — С. 108—139; Стороженко А. Князь Дмитрий Иванович Вишневецкий // КС. — 1897. — № 1. — С. 519—524. H. Я.

141 Великий Острів — так Боплан називає Велику Хортицю (пізніше — Хортиця), острів на Дніпрі, площа якого становить біля 300 га. Згаданий у творі К. Багрянородного у X ст. (див. прим. № 132) під назвою о-в св. Георгія. У літописах згадується, починаючи з 1103 р., під назвами Хортиця, Кортицький, Городецький, Ортинський, Інтрський о-в (Етимологічний словник. — С. 172). Рельєф острова різноманітний, від плавнів до степової рівнини; острів мав 12 балок і 2 скелі: Думну та Вошову. Північно-східна його частина називалася Вищою Головою; на східному березі знаходилася Змійова печера (Эварницкий. Вольности. — С. 88—92). Острів входив до складу володінь Запорозької Січі. За свідченням Е. Лясоти (1594), козаки тримали в.зимку тут своїх коней (Eryka Lassoty i Wilhelma Beauplana Opisy Ukrainy. — S. 67). T. Г. \161\

142 Кінська вода — річка Кінські Води, також Кінка (тур. Yilki Su — «Вода Диких Коней»), ліва притока Дніпра, що впадала нижче Хортиці, а далі утворювала окреме ліве русло Дніпра. Ним Кінські Води текли паралельно з основним руслом ріки. В складі Дніпра Кінські Води 8 разів відділялися від основного русла, а потім з ним з'єднувалися. На різних відрізках течії Кінські Води мали окремі назви, про які згадує Боплан, наприклад, Кічкас, Тавань. Вода Кінки, навіть протікаючи в складі Дніпра, відзначалась особливим синім кольором, прозорістю, смаком (пор.: А[ндриевский] Й. Путевые заметки при объезде Днепровского и Мелитопольского уездов в 1835 г. // Листки Общества сельского хозяйства Южной России. — Одесса, 1838. — № 5. — С. 294). Я. Д.

143 Томаківка — о-в Томаківка на Дніпрі (інші назви — Бучка, Буцький, Дніпровський, Городище). Острів мав численні озера й річки, його загальна площа досягла 383 га (Эварницкий. Вольности. — С. 98—104). Тут, за свідченням польського хроніста Мартіна Бєльського, у 30-х роках XVI ст. з'явилося перше укріплення, яке поклало основу Запорозької Січі. Томаківська Січ проіснувала до кінця XVI ст. (1593 р. була захоплена татарами й зруйнована). Острів, проте, не перестав бути постійним місцем перебування козацтва. Так, саме сюди наприкінці 1647 р. з в'язниці, що у Вужині, втік Б. Хмельницький зі своїм сином Тимошем. Т. Г.

144 Див. попередню прим.

145 Йдеться про переможну битву селянсько-козацького війська Богдана Хмельницького з польсько-шляхетськими загонами 16 травня 1648 р. в урочищі Горіхова Діброва під Корсунем.

146 Чортомлик — річка, права притока Дніпра, гирло якої знаходиться нижче суч. м. Нікополь Дніпропетровської обл.

147 Боплан, можливо, має на увазі Чортомлицький о-в, інакше — Базавлук, розташований при впадінні в Дніпро річок Чортомлика, Підпільної і Скарбної. Тут після зруйнування Томаківської Січі (див. прим. № 143) була створена нова Чортомлицька Січ або Січ на Базавлуці, яку влітку 1594 р. відвідав Е. Лясота, залишивши перший опис козацької ради, або Кола (Eryka Lassoty i Wilhelma Beauplana Opisy Ukrainy. — S. 67—73). Руїни, про які згадує Боплан, описуючи Чортомлицький о-в, могли бути рештками січових укріплень. 1652 р. Чортомлицька Січ відновлена кошовим отаманом Федорем Лютаєм; знищена за наказом Петра I у травні 1709 р. Т. Г.

148 Боплан описує західну частину Дніпрових плавнів, відомих під назвою Великого Лугу, розташованих нижче порогів.

149 Скарбниця Військова — Скарбний о-в неодноразово згадується в опису Дніпра 1696 р. (див.: Беляев. Описание реки Днепра. — С. 572, 573, 580). В кінці XIX ст. відома р. Скарбна (притока правого рукава Дніпра — Підпільної, нижче Чортомлицької Січі), назву якої пояснювали скарбами, захованими козаками в цих місцях (Эварницкий. Вольности,—С. 180). Я. Д.

150 ...ховає свій малий здобуток... під воду... — Козаки дійсно інколи переховували здобич у щільно закритих діжках під водою.

151 Див. малюнок в оригіналі, с. 55.

152 Йдеться про о-в Каїр (тур., крим.-тат. Kair — «Піщана Мілина»). В кінці XVIII ст. Каїрська плавня, також Мілова плавня (Эварницкий. Вольности. — С. 112—113). Я. Д.

153 Великі Води — озеро (розлив, деколи також лиман), яке утворювали \162\ рукави р. Базавлука, впадаючи справа у Дніпро (Семенов. Географическо-статистический словарь. — Т. 1. — С. 229, 414). Я.Д.

154 Осокорівка — річка, ліва притока Дніпра (Словник гідронімів. — С. 405). Я. Д.

155 Носаківка — острів, переправа. Острів існував ще в кінці XVIII ст.; в кінці XIX ст. це плавня між основним руслом Дніпра та його лівим рукавом — Кінськими Водами (Эварницкий. Вольности. — С. 111 — 1 12). Див. переклад, с. 43; також прим. 162. Я. Д.

156 Космаха — острів та рукав Дніпра. Острів між основним руслом Дніпра та його правим рукавом такої ж назви (це частина русла Підпільної). Острів відомий також під назвою Козмацького (Эварницкий. Вольности. — С. 112, 179—180; Словник гідронімів. — С. 275). Внаслідок невдалого перекладу до літератури потрапив острів Каїр-Козмак, якого насправді не було (див., напр.: Описание Украины. Сочинение Боплана / Пер. Ф. У[стрялова]. — СПб., 1832. — С. 28, 173). Я. Д.

157 Іслам-Городок — замок. Відомий також під подібними назвами Іслам-керман, Аслам-Городок, Асланкерман, Ослам-Городок, Гаслан-Город (тур. Islam Kirman ~ Kerman — «Замок ісламу») тощо. Іслам-Городок — одна з 4 турецьких фортець, збудованих на Таванській переправі. Нижче Іслам-Городка, на правому березі Дніпра (на місці суч. Берислава), 1596 р. було збудовано замок Казакерман, а на о-ві Тавань (див. нижче) після 1627 р. — замки Мустрідкерман та Мюбареккерман. Така система з 4 замків мала перешкодити виходові козаків на море, тим більше, що від Ісламкерману до Казакерману протягали ланцюги, щоб перешкодити козакам прориватися вночі (про 4 фортеці див.: Бертье-Делагард А. Л. К вопросу о местонахождении Маврокастрона «Записки» готского топарха // ЗООИД. — Одесса, 1919. — Т. 33. — С. 5; дата «1626 р.», яку як рік будівництва замків на Тавані подає автор, не підтверджується). Друге завдання системи замків — охорона Гаванської переправи. Викликає здивування, чому"Боплан не подав відомостей про цілу систему турецьких замків. Козаки неодноразово нищили фортецю (кн, Дмитро Вишневецький в 1556 р., кн. Богдан Ружинський після 1575 р.). Незадовго до прибуття Боплана на Україну хан Мухаммед Гірей III, 1627 р., відбудував замок, але вже весною 1628 р. гетьман М. Дорошенко його зруйнував (Гру шевський. Історія України-Руси. — Т. 8, ч. І. — С. 38, 41). Збереглося зображення фрагмента фортеці 1695 р. в кн.: Terlecki P. Sława heroicznych dziel jaśniewielmożnego je mc pana Borysa Petrowicza Szeremety, carskiego prześwietnego maiestatu bliżnego boiarzyna y wojewody kazańskiego rozradów, y namieśnika wiatskiego przy szczęśliwym nad czterma oraz tureckimi miasiy Kazikiermenem, Mubarekkermen, Mustritkiermen, y AsTam horod, triumfie. — [Czernihów], 1695. — S. 13; репродукція в кн.: Степовик Д. В. Леонтій Тарасевич і українське барокко. — К., 1986. — С. 183. Я. Д.

158 Тавань — рукав, острів, переправа, протока (тур., крим.-тат. Taban ~ Tavan — «Підошва», «Плоске Місце»). Лівий рукав Дніпра (частина Кінських Вод) між лівим берегом Дніпра та о-вом Тавань, також Товань). В кінці XIX ст. рештки о-ва поблизу м. Берислава відомі, мабуть, під назвою Денисенкового о-ва (Эварницкий. Вольности. — С. 114, 118, 187, 257—258). Переправу до останньої чверті XV ст. використовували італійські купці на шляху на Україну. Після турецьких завоювань 1475—1484 рр. — переправа для кримських татар в їх походах за ясиром на Правобережну і Західну Україну. Турецька назва переправи Діван-Гечіт (тур. Divan Gecit — «Судова переправа»). Я. Д. \163\

159 Козацький острів відомий до кінця XVIII ст. (Эварницкий. История. — Т. 3. — С. 337; Эварницкий. Вольности. — С. 118). Я. Д.

160 Бургунка — острів, переправа (тур. Burgu — «Свердло», від рогу, тобто мису над Дніпром, з гострою, як свердло, скелею). Эварницкий. История. — Т. 1,— С. 47, 67. Я. Д.

161 Очаків—місто, переправа. Див. прим. № 174.

162 Від Кічкаса до Очакова є п'ять переправ...— Названі Бопланом п'ять переправ на татарських шляхах на відтинку Дніпра від Кічкаса до Очакова — Кічкаська, Носаківська, Таванська, Бургунська, Очаківська — досить широко зафіксовані в документальних, наративних і картографічних джерелах XVI— XVIII ст. (Эварницкий. Вольности. — С. 252—259). Найдавніші свідчення стосуються Кічкаської переправи: під назвою Крарійської вона була відома ще візантійському імператору Костянтину Багрянородному (913—959) (Эварницкий. Вольности. — С. 254—255; див. прим. 139). Топографія переправ ретельно передана на карті течії Дніпра Боплана (Кордт. Материалы. — Вып. 2. — № 39, 40; порівн. карту Дніпровських порогів по Боплану Я. Сандрара (1687): Кордт. Материалы. — Вып. 2. — №32). При цьому Носаківська і Очаківська не позначені як переправи, натомість між Таванською і Бургунською, навпроти острова Козацького, зображено шосту, відому з джерел XVII— XVIII ст. як Дремайлівську або Козацькокам'янську (Эварницкий. Вольности. — С. 258). Кічкаська і Таванська названі «Великими переправами татарськими». До вказаних переправ слід додати ще три, опущені Бопланом: між Кічкаською і Носаківською — Микитинську або Кам'янозатонську (вперше описана Еріхом Лясотою 1594 р.; розташовувалася поблизу суч. м. Нікополя Дніпропетровської обл.); між Носаківською і Таванською—Кам'янську (поблизу устя р. Кам'янки у Нововоронцовському р-ні Херсонської обл.); між Бургунською і Очаківською — Тягинську (згадана Михайлом Литвином у середині XVI ст.; розташовувалася побл. устя р. Тягинки і с. Тягинки Бериславського р-ну Херсонської обл.) (Эварницкий. Вольности. — С. 256—258). Див. також: прим. 50; Сыpoeчковский В. Е. Пути и условия сношений Москвы с Крымом на рубеже XVI века // Известия АН СССР. Отделение общественных наук. Сер. 7. — Л., 1932. — № 3. — С. 217—222. Г. Б.

163 Великий Пан — в оригіналі le grand Seigneur. Згідно з західноєвропейською традицією Боплан називає так турецького султана; він вживає також титул «Великий Турок» (див. оригінал, с. 31). Я. Д.

164 Озов або ж Азак — див. прим. № 239.

165 Султан Ібрагім послав 1642 р. військо, щоб відбити Азов, турецьку фортецю неподалік від гирла Дону, захоплену донськими козаками. До донських козаків 1638 р., після розгрому польсько-шляхетським військом козацького повстання на Україні (свідком придушення якого був також Боплан), приєдналися і запорозькі козаки. Козаки утримували Азов в своїх руках до 1642 р., відбиваючи напади турецько-татарських військ (так зване Азовське сидіння). Вони залишили фортецю, дізнавшись про наближення великих турецьких сил, що переправилися через Дніпро. Описуючи ці події, Боплан підкреслює різницю між «запорозькими козаками» (див. переклад, с. 29, 33), тобто козаками з України, та «козаками Московії», на що свого часу звернув увагу А. Скальковський (Скальковский А. Очерки Запорожья // ЖМНП. — СПб., 1840. — Ч. 25, март. — С. 197). Цифрові дані, які тут (40 тис. коней), а також у багатьох інших місцях (наприклад, 4-5, 20 тис. буджацьких татар — переклад, с. 43, 63; 600, 80 тис. турків — с. 49; 80 тис. — двічі, 40—50 тис., 10—20 тис. \164\ кримських татар — с. 58, 59, 62; 50—60 тис. українських бранців — c. 62) подає Боплан, треба сприймати, без сумніву, критично (інколи вони значно перебільшені), але не знецінювати їх цілком, як це стало звичним після публікації праці польського історика О. Гурки (Górka O. Uwagi orientacyjne o Tatarach polskich i obcych // Rocznik Tatarski. — Zamość, 1935. — T. 2. — C. l—54). Існуючий стереотип, що всі відомості про кількість військ чи ясиру у джерелах XV—XVIII ст. неправдиві, не має під собою реального грунту. Великі цифри в кожному випадку говорять про значну кількість військ — корективи можна вводити після глибокого вивчення кожної конкретної згадки. Я. Д.

166 Бог — р. Буг. — Боплан вживає назву «Бог» згідно з тогочасною українською та західноєвропейською географічною номенклатурою (на картах українських земель XVI — першої половини XVII ст., наприклад, гідронім «Бог» вживався для позначення теперішнього Південного Бугу, а гідронім «Буг» для теперішнього Західного Бугу). На Побожжі Боплан не проникав в степи далі від Усть-Саврані (див. переклад с. 43), а черпав відомості про цю територію з інших рук. Я. Д.

167 ...острів у формі трикутника... — Вважається, що насправді йдеться про берег між рогом Аджиголь і озером такої ж назви, який мав вигляд трикутника (Бpун Ф. Донесение о поездке к устьям Буга и Днепра в 1862 г. // Брун. Черноморье. — Ч. 1. — С. 154—155). "Я. Д.

168 Семенів Ріг — коса при з'єднанні лиманів Богу і Дніпра. Назву пов'язують (див. примітку В. Антоновича до перекладу Боплана в кн.: Мемуары. — Вып. 2. — С. 321) з легендою про козацького отамана Семена, який поселився там зі своїми людьми у XIV ст.: [Мышецкий С. И.] История о козаках запорожских, как оные из древних лет зачалися и откуда свое происхождение имеют. — М., 1847. — С. 3-4; 2-е вид. — Одеса, 1851. — С. 1—4. Насправді йдеться про людей київського князя Симеона Олельковича (50—60-ті роки XV ст.), які вартували тут, на південній межі Київського князівства. Я. Д.

|йа Виноградна Криниця — джерело, розташоване на місці теперішнього Миколаєва (Петрунь. Степове Побужжя. — С. 102). Я. Д.

170 Андріїв острів — острів на Бозі. У XVIII ст. поблизу острова було с. Андріївна (Петрунь. Степове Побужжя. — С. 101 —102). Я. Д.

171 Піщаний Брід — місце, де татарський Кучманський шлях перетинав Бог (Петрунь. Степове Побужжя. — С. 97—98; тут підбір джерельних відомостей XVI—XVII ст.) Місце броду тепер не визначається. Я. Д.

172 Кремінчук—острів на Бозі. Відомий в джерелах з середини XVI ст. під назвою Керменчук (тур. Kirman.~Kerman— «Замок»; пор. L[ubomirskі]. Bernard Pretwicz. — S. 54; Broniovii M. de Biezdzfedea. Tartariae descriptio, ante hac in lucern nunąuam edita: Reichersdorff G. A. Transsylvaniae ac Moldayiae, aliarumque vicinarum regionum succincta descriptio; Werner G. De admirandis Hungariae aąuis hypomnemation. — Coloniae Agrippinae, 1595. — P. 1; переклад: Броневский. Описание Крыма. — С. 334; згадка про Керменчук перекручена). Правда, автори XVI ст. говорять про місцевість з такою назвою, а не про острів. Я. Д.

173 Усть-Саврань, або Новий Конєцполь — місто при усті р. Саврані, де Боплан збудував замок та мешкав у 1634—1635 рр. Тепер — м. Саврань, районний центр Одеської обл. В літературі неправомірно ототожнюється (див., напр., примітку В. Антоновича до перекладу Боплана в кн.: Мемуары. — Вып. 2. — С. 322) з поселенням Саврань, відомим за джерелами XVI ст.; воно було розташоване на р. Саврані вище. Я. Д. \166\

174 Очаків — місто, переправа. Давнє українське м. Дашів на території Київського воєводства Великого князівства Литовського. Кримський хан Менглі Прей І збудував тут 1491 р. замок Езі (Ozi, Ozii — тур., крим.-тат. назва Дніпра), відомий в українських джерелах як Очаків. 1538 р. захоплений турками. Тоді замок увійшов до складу Аккерманського санджаку (пор.: Вerindei, Yeinstein. L'Empire ottoman. — P. 217). Відомий також під назвою Джанкерман (тур. Cankerman — «Новий Замок») та ін. Опис Боплана доповнюють реляція Халіл-паші й мемуари мандрівника Евлії Челебі середини XVII ст. (пор.: Ostapchuk V. Five Documents from the Topkapi Pałace Archive on the Ottoman Defense of the Black Sea against the Cossacks 1639 // Journal of Turkish Studies. — Cambridge; Mass., 1987. — Vol. 11. — P. 57—58). Очаків входив тоді до складу Кульбурунського санджаку, частини еялету (провінції) Езі, утвореного 1593 р. Замки Очакова і Кильбуруну мали не допускати виходу козаків у море. Очаків неодноразово облягали козаки, а також польські й російські війська. (Див. також: Абрагамович З. Старая турецкая карта Украины с планом взрыва днепровских порогов и атаки турецкого флота на Киев // Восточные источники по истории народов Юго-Восточной и Центральной Европы. — М., 1969. — Т. 2. — С. 79—80; 85, 90—91). Боплан перелічив п'ять переправ через Дніпро (див. прим. № 162), дав характеристику чотирьох із них та згадав найпівденнішу — Очаків. Опису Очаківської переправи Боплан не дав, хоча від неї, за авторами кінця XVI ст., наприклад, С. Сарніцьким 1585 р. починалися татарські Чорний і Кучманський шляхи. (Sarnicii S. Descriptio yeteris et novae Poloniae cum diyisione eiusdem veteri et nova. Adiecta est vera et exquisita Russiae inferioris descriptio, iuxta revisionem commissariorum regiorum. Et Livoniae iuxta hodoeporicon exercitus Polonici redeuntis ex Moschoyia // Historiarum Poloniae et Magni ducatus Lithuaniae scriptorum quotquot ab initio Reipublicae Polonae ad nostrasusąue tempora extant omnium Collectio magna ordine chronologicodigesta. Ed L Mizlerus de Kolof. — Varsoviae, 1761. — T. 1. — P. 268). Я. Д.

175 ...Замок на зразок платформи... — На думку В. Антоновича (Мемуары. — Вып. 2. — С. 323), яку підтримали інші автори, це Кильбурун (тур. Kilburun — «Ріг Волосок»), теперішній Кінбурн. Див. також: Orhunlu C. Kilburun (Kinburun) // The Encyclopaedia of Islam. — Vol. 5, fasc 79—80 — P. 103. Я. Д.

176 Галера — гребне військове судно на 16—25 пар весел; вміщало до 200 осіб, розвивало швидкість до 13 км/год.

177 Березань — порт, розташований в лимані р. Березань (тюр. Bori Ozon — «Вовча Річка») на південний захід (а не на південний схід, як пише Боплан) від Очакова (пор. Семенов. Географическо-статистический словарь. — Т. 1. — С. 238—239). Я. Д.

178 Анчакрак — річка (тур., крим.-тат. Yan Cokrak — «Бічне Джерело»), впадала до Березанського лиману, пізніше висохла. В другій половині XIX ст. згадується балка Янчакрак (Шмаков И. Одесские лиманы // Труды Одесского статистического комитета. — Одесса, 1867. — Вып. 2. — С. 49). В літературі висловлювалися безпідставні припущення, що Анчакрак — це давніша назва річок Сасик або Березані (див., напр., З. Вуйцік в кн.: Eryka Lassoty i Wilhelma Beauplana Opisy Ukrainy. — S. 185). Я. Д.

179 Тилігул — озеро (тур. Deli Gól — «Скажене озеро»), закритий пересипом лиман річки аналогічної назви. Боплан описує лиман з пересипом; пізніше вода перервала пересип, на початку XIX ст. лиман був відкритий до моря \167\ (Загоровский Н. А. Лиманы Северного Причерноморья на картах прошлых столетий // Вісник Одеської комісії краєзнавства при УАН. — Одеса, 1929. — Ч. 4-5 / Секція вивчення природних багатств. — С. 43—44). В середині XIX ст. пересип знову був таким, як його описував Боплан (пор. Лагус Ф. Карл XII в Южной России // ЗООИД. — Одесса, 1853. — Т. 3. — С. 324). Я. Д.

180 Куяльник — озеро (можливо від тур. Kogahk — «Очерет»), також Малий Хаджібейський лиман біля теперішньої Одеси (Семенов. Географическо-статистический словарь. — Т. 2. — С. 888). Я. Д.

181 Білгород — місто (тур. Ak Kirman~Kerman — «Білий Замок»), захоплене турками 1484 р. Входило до складу Сілістрійського санджаку, з 1538 р. стало центром Аккерманського (часом Бендерського) санджаку, з 1593 р. — центром еялету Езі (інколи столиця була в Сілістрі). Великий порт і купецький центр, зокрема, для торгівлі ясирем з України. Пор. Beldiceаnu N. Kilia et Cetatea-Alba a travers les documents ottomans // Revue des Etudes islamiąues. — Paris, 1968. — T. 36, fasc. 2. — P. 216—266; Veinstein Q. Les «ciftlik» de colonisation dans les steppes du nord de la mer Noire au XVIе siecle // Istanbul Oniversitesi Iktisat Fakultesi Mecmuasi. — Istanbul, 1984. — C. 41, S. 1—4 (1982/1983). — P. 117—210. Я. Д.

182 Кілія — місто (тур. Kili), невеликий порт над кілійським рукавом дельти Дунаю. Захоплений турками 1484 р.; в складі Сілістрійського, потім Аккерманського (Бендерського) санджаку. В першій половині XVII ст. не раз здобувався запорозькими козаками (Alexandrescu M. M. Date asupra cetatii si oraijiilui Chilia sub stapanirea otomana (sec. XV—XVII) // Рейсе. — Bucuresti, 1977. — Vol. 6. — P. 247—257). Тепер місто Одеської області. Я. Д.

183 Контрескарп — схил рову, довготривалого чи тимчасового укріплення, що використовувався як протиштурмова перепона.

184 ...видніються якісь руїни. — Місце не ідентифіковане.

185 Буджак — країна (тур. Bucak, читається «Буджак» — «Кут»). Низинна рівнина, покрита степом, розташована між долішньою течією Дністра та дельтою Дунаю і берегом Чорного моря (від цього й назва «Кут»). Основні міста Аккерман (Білгород) та Кілія, захоплені турками 1484 р. Решта Буджаку була завойована турками 1538 р. Тоді кримський хан розселив тут кілька татарських родів, що кочували по Буджаку і часто нападали на Поділля. Формально буджацькі татари підпорядковувалися кримському ханові як васалові султана. Хан надсилав до Буджаку своїх намісників, але переважно татари були фактично незалежні. У 20-х роках XVII ст. підпорядковувалися султанові, 1637 р. — знову ханові (Inalcik H. Budjak // The Encyclopaedia of Islam. — Vol. l, fasc. 21. — P. 1286—1287). Про Буджак і буджацьких татар див. у Боплана у цьому ж перекладі далі. Він вважав, що буджацькі татари найхоробріші з усіх та що в Буджаку мешкало їх близько 20 тис. Я. Д.

186 Хан — титул володарів Криму, а також інших тюркських держав, що виникли у Східній Європі після розпаду Золотої Орди, пануючі якої також носили цей титул. В тогочасних українських джерелах титул передавався переважно словом «цар». Боплан прирівнює титул хана до титулу короля (пор. переклад, с. 50, 58). Він зберігає написання «хам», яке вживалося в західноєвропейській літературі до кінця XVIII ст. (пор.: Ma tuz J. Eine Beschreibung des Khanats der Krim aus dem Jahre 1669 // Acta Orientalia. — Havniae, 1964. — Vol. 28, fasc. l — 2. — P. 135). На титулі «хам» відбився також зневажливий відтінок (за Біблією, Хам, син Ноя, — це символ грубощів та брутальності). Я. Д. \169\

187 Тобто, султана.

188 Дике Поле, Дикі Поля — в оригіналі Campagnes Desertes, традиційна латинська назва — Campi Deserti. Дикі Поля — термін, що увійшов у другій половині XV ст. до західноєвропейської літератури на позначення незаселених (осілим населенням) напівпустельних степів Північного Причорномор'я (літописне Поле, в період кочування половців — Половецьке поле, Dest-i-Kipcak, у часи Боплана рідко вживаний стилістичний анахронізм турецької і кримськотатарської літератур). Крим.-тат. назва степу Heyhat (її часто вживав Евлія Челебі). Боплан дав правдивий опис Диких Піль (пор. 49, 53, 58 та ін.), що й спростовує намагання представити географічний термін Дикі Поля видумкою польських дворянських та буржуазних істориків, бо, мовляв, степи давно були освоєні (Сергієнко Г. Я. Прогресивна роль Запорізької Січі в історії України // Вісник Академії наук УРСР. — К., 1985. — № 8. — С. 45). Я. Д.

189 Тенора — острів, коса (тур. Tintere-Tentere) біля устя Дніпра. Вигляд Тендри у XVI—XVIII ст. мінявся, часом це були 2-3 нез'єднані острови (Ostapchuk V. Five Documents from the Topkapi Pałace Archiye on the Ottoman Defense of the Black Sea against the Cossacks 1639 // Journal of Turkish Studies. — Cambridge, Mass., 1987. — Vol. 11. — P. 79, 82). Я. Д.

190 Зміїний острів — навпроти дельти Дунаю (тур. Yilan Ada — «Острів Змій»). Пор.: Брун Ф. Остров св. Еферия // Брун. Черноморье. — Ч. 1. — С. 18. Важливий навігаційний орієнтир для середньовічних моряків (Todorova E. Morę about Vicina and the West Black Sea Coast // Etudes balkaniques. — Sofia, 1978. — Vol. 13. — N 2. — P. 133—134). Тепер належить до СРСР. Я. Д.

191 Ізмаїл — місто (тур. Ismail), розташоване над кілійським рукавом дельти Дунаю. Перша достовірна згадка 1588—1589 р., коли тут було засноване невелике укріплення. Порт, в якому велася жвава торгівля. Тепер місто на території Одеської обл. (Menzel T., Parry V. J. Isma'il // The Encyclopaedia of Islam. — Vol. 4, fasc. 63—64. — P. 185—186). Я. Д.

192 ...ішов на Поділля з 600-тисячним військом. — Йдеться про невдалий похід 1621 р. султана Османа II (1618—1622) на Україну; закінчився поразкою турецьких військ під Хотином. У перемозі над турками, поряд з польськими військами, значну роль відіграли козацькі загони гетьмана П. Сагайдачного.

193 Облучиця — слов'янська назва порту, відомого одночасно під назвою Ісакча (тур. Isakca, рум. Isakcea). Фортеця великого стратегічного-значення, місце, біля якого турки часто будували мости для переходу військ на лівий берег Дунаю (наприклад, у 1484 р. для захоплення Білгорода і Кілії, в 1621 і 1672 рр. для походів на Україну). Боплан подає неправильну дату зведення моста (1620 р. замість 1621). Тепер м. Ісакча на території Румунії. Див.: Berindei, Veinstein. L'Empire ottoman. — P. 217—218; Cvetkova B. Isakca // The Encyclopaedia of Islam. — Vol. 4, fasc. 61—62. — P. 92. Я. Д.

194 Згідно з географічною номенклатурою, прийнятою в цей час на Україні та в Західній Європі, Боплан називає Волощиною Молдавське князівство. Я. Д.

195 Хотин — місто і замок. Бої під Хотином велися в основному у вересні 1621 р. Замок в Хотині, а також багато інших, зокрема татарських і турецьких замків (наприклад, замки в Перекопі: пор. переклад, с. 50; Мангупі — с. 51; Тамані — с. 52), Боплан називає «злиденними», бо вони не відповідали тій французькій фортифікаційній доктрині, згідно з якою будував замки на Україні сам Боплан. Я. Д. \170\

196 Рені — місто недалеко впадіння Пруту до Дунаю. Захоплене турками 1621 р.; відтоді відоме під назвою Томарово. Тепер на території Одеської обл. Я. Д.

197 Паллеко — острів на долішній течії Дунаю. Тепер не ідентифікується.

198 Тобто Понтом Евксінським (Чорним морем).

199 Галац — місто (рум. Galami, тур. Kalas) у Молдавському князівстві, великий торговельний центр і порт на кордоні між Молдавією та Туреччиною. Тепер місто на території Румунії.



Коментарі (200-423)

Боплан. Опис України.

Головна



Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.