Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи
КОМЕНТАРІ (200-423)
200 Варна — приморське місто, великий турецький порт на західному побережжі Чорного моря. В першій половині XVII ст. неодноразово був метою морських походів запорозьких козаків. Тепер місто в Болгарії. Я. Д.
201 Гирло каналу — північна частина Босфорської протоки.
202 Крим — півострів (тур., крим.-тат. Kirim), який Боплан називає також Тартарією, Перекопською Тартарією (переклад, с. 50) або й, за давньою літературною традицією, Таврійською Скіфією (с. 55). Як і інші тогочасні автори, Боплан часом називає Крим островом, бо рів, що пересікав Перекопський перешийок, практично перетворював півострів на острів. Відомості Боплана про Крим ще не були джерелом окремого дослідження, хоча вони цього заслуговують. Сам Боплан ніколи не був у Криму (як і в цілому в Північному Причорномор'ї), черпав свої відомості від інформаторів-козаків, що бували в Криму: не випадково він згадує назву Коса для Арабатської Стрілки, яку почув від «наших козаків», а також описує переправу козаків через Тонку Воду, протоку між Азовським морем та Сивашем. Можна встановити певні аналогії (цифрові дані, правопис географічних назв) між описом Боплана та реляціями домініканських монахів, що мали свою місію у Кафі 1635—1665 рр. Можливо, що Боплан зустрічався з кимось із місіонерів, тому звернув особливу увагу на католицькі церкви у Кафі та Фот-сала. Про домініканську місію та її матеріали, які частково вже давно використовуються українською історіографією, див.: Loenertz R. J. Le origine delia missione secentesca dei Domenicani in Crimea // AFP. — Roma, 1935. — Vol. 5. — P. 261—281; Eszer A. Gioyanni Giuliani de Lucca O. P. // AFP. — Roma, 1967. — Vol. 37. — P. 353—468; застаріла публікація перекладу реляції Дж.-Дж. да Люка не з оригіналу, а з французького перекладу: Люка Ж. де. Описание перекопских и ногайских татар, черкесов, мингрелов и грузин 1625 / Пер. П. Юрченко // ЗООИД. — Одесса, 1879. — Т. П. — С. 473—493; Eszer. Neue Forschungen. — P. 181 — 183; Eszer Die «Beschreibung». — P. 199—249 (нова критична публікація реляції, відомої давніше за текстом з помилками та неправильним прізвищем автора: Дашкевич H. П. Описание Черноморья, составленное Эмидием д'Асколи в 1634 г. // ЧИОНЛ. — 1891. — Кн. 5. — С. 172—182, с. 1—46; Дортелли д'Асколи. Описание. — С. 89—180). Вплив літературних джерел XVI ст. (мемуари М. Литвина, M. Бронєвського) на Бопланів опис Криму не простежується. Крім домініканських матеріалів, Бопланів опис варто порівнювати з описом подорожі Евлії Челебі, який бував у Криму в 1641 —1642 та 1665—1667 рр. та писав про нього з типово східною гіперболізацією (пор. Eyliya Ceiebi. Seyahatname. — С. 2, 7, 8. — Istanbul, 1896/7, 1928; неповний вибір у перекладі: Ewlija Czelebi. Księga podróży // red. Z. Abrahamowicz. — Warszawa, 1969. — S. 171—369, 416—458). Відомості, подані Бопланом про Крим, відповідають приблизно середині 40-х років XVII ст., тобто, як для свого часу, були дуже свіжими і, наскільки можна ствердити шляхом порівняння з іншими джерелами, \172\ достовірними. В часи Боплана Кримський півострів поділявся в політико-адміністративному відношенні на дві частини: північну, що входила до складу Кримського ханства, та південну, підпорядковану Турецькій імперії, що мала тут свій еялет (провінцію) з центром в Кафі (пор. переклад, с. 51). Боплан не дуже чітко розмежовує приналежність місцевостей, про які він пише. В межах Кафського еялету були Херсонес (с. 51), Балаклава, Мангуп, Кафа (с. 51), Керч (с. 52) в Криму, а за його межами Тамань (с. 52), Темркж, Азов (с. 53). Всі інші місцевості Криму, які згадує Боплан, були розташовані на території Кримського ханства. Я. Д.
203 Велика Татарія — азійська частина євразійських степів.
204 ...ханом і який підлягає Великому Туркові. — В часи Боплана кримськими ханами були: Джанібег Прей II (червень 1628 — березень 1635), Інайат Прей І (квітень 1635 — червень 1637), Багадур Гірей І (червень 1637— жовтень 1641), \173\ Мухаммед Гірей IV (жовтень 1641 — червень 1644) та Іслам Гірей III (червень 1644 — липень 1654). «Великими Турками», тобто султанами, були: Мурад IV (10 вересня 1623 — 8/9 лютого 1640) та Ібрагім (9 лютого 1640 — 8 серпня 1648). Хронологія за кн.: Bennigsen A., Beratav P. N., Desaive D., Lemercier-Quelquejay Ch. Le Khanat de Crimee dans les Archiyes du Musee du Palais de Topkapi. — Paris, The Hague, 1978. — P. 334—342, 364. Я. Д.
205 Боплан вживає термін вогнище, який найчастіше відповідає термінові «дим» тогочасних фіскальних документів, що складалися на Україні. Під «вогнищем» треба розуміти будинок (в Криму вони тоді бували й 2-3-повер-хові) або садибу, в якій мешкала одна, часто так звана «велика» родина разом з прислугою. Цифри «вогнищ», які подає Боплан, орієнтовні, їх слід порівнювати з іншими даними з мемуарів, з турецьких фіскальних документів. Такі спроби зроблено (Fish er.-The Ottoman Crimea. — P. 215—226). На Україні для обліку кількості населення пропонувалися індекси 6—6,5 осіб на сім'ю (Баранович О. Залюднення України перед Хмельниччиною. Волинське воєводство. — К., 1930. — С. 16—17; Птуха М. В. Очерки по истории статистики в СССР. — М., 1955. — T. 1. — С. 159; Lowmiański H. Popisy wojska Wielkiego księstwa Litewskiego w. XVI jako źródło do dziejów zaludnienia // Mediaevalia w 50 rocznicę pracy naukowej J. Dąbrowskiego. — Warszawa, 1960. — S. 433), а для густіше заселених місцевостей 7,5 для села та 8 для міста (Dachkevytch Ya. Les Armeniens a Kiev de la deuxieme moitie du XIIIе au XVIIе siecle // Armenian Studies. Etudes armeniennes / In memoriam H. Berberian. — Lisboa, 1986. — P. 198). Для Криму з багатоженством мусульман та широким застосуванням праці рабів (за Евлією Челебі на кожного татарина припадало 4 невільники; рабів тримали також християни) такий індекс повинен становити не менше 10—11 осіб на будинок, садибу, «вогнище». Для 1783 р., тобто для моменту приєднання Криму до Росії, коли кількість невільників значно зменшилася, запропоновано на практиді індекс 7-8 осіб на один двір (див. підрахунки в ст.: Дашков Ф. К вопросу о количестве населения Таврической губернии в начале XIX ст. // Известия Таврической ученой архивной комиссии. — Симферополь, 1916. — № 53. — С. 159—160). До речі, П. Кеппен, використовуючи матеріали Боплана про кримські міста, переклав Бопланів термін «feux» як «вогнища», так як це робимо і ми в даному виданні (Кеппен. Крымский сборник. — С. 28—29, 267, 290, 343). Я. Д.
206 Ор — місто і замок (крим.-тат. Ог — «Рів», «Перекоп» — калька з української назви Перекоп; також тур. Ог Карі — «Брама Перекопу», Ог Kale — «Замок Перекопу», крим.-тат. Ferahkerman — «Замок Радощів» та ін.), що мали боронити Крим з суші. Опис подано також: Е v l i y a Ceiebi. Seya-hatname. C. 7. — P. 505—518; переклад: С. 215—231. Місто і замок не збереглися. (Пор. також: Дмитров Д. Д. Перекоп. Ров и вал. — Киев, Львов, 1940). Я. Д.
207 Гезлеве — місто (крим.-тат. Gózleve, нібито від gozlu ev — «будинки з отвором у даху»; в дусі народної етимології назва змінена на укр. Козлів), відоме з античних часів. Султан дозволив у 1539/1540 р. збудувати порт (Смирнов. Крымское ханство. — С. 415). Пишучи про те, що місто розташоване на сході, Боплан, мабуть, мав на увазі розміщення по відношенню до України, бо сучасне місто Євпаторія є на західному узбережжі Криму. (Докладніший опис див.: Еvliya Ceiebi. Seyahatname. — С. 7. — Р. 563—570; переклад: с. 238—246). Я. Д. \176\
208 Херсонес — руїни античного і середньовічного міста. Назву Топетар-кан подає лише Боплан і деякі автори кінця XVII — початку XVIII ст. (Н. Ві-тсен, митрополит Мелетій). Може, це перекручене тур. San Kirman~Kerman — «Жовтий Замок», як називали Херсонес у східних джерелах. Руїни Херсонесу розташовані поруч з сучасним Севастополем. Я. Д.
209 Бахчисарай — столиця Кримського ханства (тур. Bahce Saray — «Садовий Палац»). Спершу одна з багатьох польових ставок хана (слово «бахче» значило також «ставка»). Після збудування палацу (1503—1519 рр.) перетворюється у постійну столицю (Смирнов. Крымское ханство. — С. 118; опис Е. Портеллі д'Асколі див.: Eszer. Die «Beschreibung». — P. 233—234; переклад: C. 119—120). Я. Д.
210 Альма, або Фот-сала — Альма (тур. Elma — «Яблуко») це річка, що впадає в Каламітську затоку Чорного моря. В Криму були місцевості Альма Кермен, Альма Тамак, з першою намагався ідентифікувати Фочолу В. Антонович (Мемуары. — Вып. 2. — С. 326), а за ним В. Ляскоронський і 3. Вуйцік (Ляскоpонский. Гильом Левассер-де-Боплан. — С. 18; Eгуka Lassoty i Wilhelma Beauplana Opisy Ukrainy. — S. 186). Насправді, як визначив П. Кеппен, а пізніше А. Бертьє-Делагард, йдеться про с. Фотсала (Кеппен. Крымский сборник. — С. 547—548; Дортелли д'Асколи. Описание. — С. 175), також Фоті-сала (крим.-тат. Foti-sala, можливо, від араб, імені Fatih — «Завойовник» та сх.-слов. sala «село»; пор.: Бушаков В. А. Термины, обозначающие селения и крепости, в топонимии Крыма // Советская тюркология. — Баку, 1985. — № 2. — С. 29). У Фот-салі проживали потомки ге-нуезців та черкесів християн, яких 1653 р. примусили перейти у мусульманство (Loenertz R. J. Le origine delia missione secentesca dei Domenicani in Cri-mea // AFP,— Rome, 1935. — Vol. 5. — P. 269—275, 278—282, 284—285; Eszer. Neue Forschungen. — P. 209; Eszer. Die «Beschreibung». — P. 243— 244; переклад: c. 127—129). Я. Д.
211 Балаклава — місто і порт (тур. Baliklaya, за народною етимологією — «Риб'яче Місце», імовірніше від античної грецької назви м. Палакіон). Значний торговельний порт. За турецькими фіскальними даними, 1638 р. тут було 126 будинків немусульман, 1649 р. — 127 будинків немусульман та 24 будинки мусульман (Fisher. The Ottoman Crimea. — P. 220), що приблизно відповідає відомостям Боплана («не більше 120 вогнищ»). Про кроки (туази) і фути (п'є) див. прим. № 48. Я. Д.
212 Галіон — гребне судно з висунутою наперед носовою надбудовою.
213 Тонна — тут: міра об'єму при вимірах місткості торгових суден; дорівнювала 2,83 м3.
214 Мангуп—місто і замок (тур. Mangop, Menkiib, походження назви неясне), колишня столиця грецько-готського князівства Теодоро, яку турки здобули 1475 р. Назва гори Баби (тур. Baba — «Батько», «Шейх», тобто релігійний провідник; про цю назву див. прим. № 232) зберігалася у XIX ст. (Семенов. Географически-статистический словарь. — Т. 1. — С. 175—176). За турецькими фіскальними даними, в Мангупі 1638 р. було 76 будинків «євреїв» та 41 будинок греків; 1649 р. — 68 будинків «євреїв», греків немає (Fisher. The Ottornan Crimea. — P. 221), що приблизно відповідає відомостям Боплана («не більше 60 вогнищ»). Під євреями у Боплана та в турецьких джерелах слід розуміти караїмів. Мангуп був одним з їхніх центрів у Криму. Докладний опис міста у Евлії. Evliya Celebi. Seyahatname. — C. 7. — Р. 582—586; переклад: с. 260—264. Я. Д. \177\
215 Кафа — місто і порт (тур. Kefe), столиця турецьких володінь у Криму та на Азовському морі, великий центр чорноморської торгівлі, зокрема невільниками. Захоплений турками від генуезців 1475 р., спершу центр санджаку, а з 1602 р. — столиця еялету (провінції), очолюваної беглербегом — намісником султана. До складу еялету входило 7 або 8 кадилаків (потім — санджа-ків), серед них — Мангуп, Кафа, Судак, Керч, Азов, Тамань (всі ці міста, крім Судаку, Боплан згадує). За іншими даними, в першій половині XVII ст. у Кафі було 3200 дворів (Orhunlu C. Kefe // The Encyclopaedia of Islam. — Vol. 4, fasc. 73—74. — P. 868—870), що значно менше кількості, поданої Бопла-ном (5-6 тис. вогнищ). З турецьких фіскальних документів видно, що 1638. р. у Кафі нараховувалось 820 будинків християн (585 будинків вірменів — з них 40 вірменів з України, а також 193 будинки греків, 30 черкесів, 12 українців; пор.: Fisher. The Ottoman Crimea. — P. 222—223), так що християнських мешканців, всупереч Бопланові, була меншість. Кількість будинків мусульман у 1638 р. невідома. Е. Портеллі д'Асколі відзначив, що 1634 р. турки мали в Кафі 70 мечетей, греки 15 церков з митрополитом, вірмени 28 церков з єпископом, католики 1 церкву (Св. Петра), яку їм 1624 р. передали для користування вірмени, а караїми та євреї по 1 синагозі (Eszer. Die «Beschreibung». — P. 231 — 233; переклад: Дортелли д'Асколи. Описание. — С. 117—119; Eszer A. Emidio Portelli d'Askoli O. Р. — 1972. — P. 180—181). Бопланові відомості в дечому відрізняються (у греків 12, у вірменів 32, у католиків 1 церква), але вони, мабуть, більш як на десять років пізніші. Докладний опис Кафи у Е. Портеллі д'Асколі (див. вище) та Евлії Челебі (Еvliya Celebi. Seyahatname. — С. 7. — Р. 666—684; переклад: С. 317—324), а також див.: Balard M., Veinstein G. Continuite ou changement d'un paysage urbain. Caffa genoise et ottomane // Le paysage urbain au Moyen agę. — Lyon, 1981. — P. 79—181. Я. Д.
216 Трапезунд—див. прим. № 44.
217 Синоп — турецьке місто і порт на чорноморському узбережжі Малої Азії.
218 Архіпелаг — острови Грецького архіпелагу.
219 Море Леванту — східна частина Середземного моря.
220 Кріменда — місто Старий Крим, колишня столиця намісника Золотої Орди на півострові, мабуть, з первісною монгольською назвою Хэрэм («Замок»), що вживалася одночасно з італійською назвою міста Солгат, Солхат. З монгольської утворилася крим.-тат. назва Кпт, тур. Кіпт, яка й дала назву цілому півострову (Бушаков В. А. Термины, обозначающие селения и крепости, в топонимии Крыма // Советская тюркология. — Баку, 1985. — № 2. — С. 35). Згодом місто, щоб відрізнити від півострова, почали називати Старий Крим (тур. Eski Kinm); ця назва збереглася досі. Назву .«Кріменда» вжив, крім Боплана, також домініканець Дж.-Дж. да Люка 1625 р. (Люка Ж. де. Описание. — С. 475). Я. Д.
221 Карасу — місто (назва від сусідньої річки тур., крим.-тат. Kara Su— «Чорна Вода», в дусі народної етимології назва міста змінена в українських джерелах того часу на Карасів), великий торговельний центр ханства, також невільницький ринок. Засноване, можливо, на початку XVI ст. 1629 р. було знищене донськими козаками, 1630 р. витримало козацьку облогу. Боплан помилково повторив відомості про Карасу двічі — перший раз як Карасу, вдруге, двома рядками нижче, як Корубас. Описи Карасу дали Е. Портеллі д'Асколі та Евлія (Eszer. Die «Beschreibung». — P. 234—235; переклад 1902: с. 120; Evliya Celeb i. Seyahatname. — C. 7. — P. 644—650; переклад: С. 303— 310). Тепер м. Білогірськ, Я. Д. \179\
222 Тузла — село (крим.-тат. Tuzla — «Солеварня») ; найбільший центр видобутку солі в Криму на південь від Ору (Перекопу), з якого вивозили сіль також на Україну. Я. Д.
223 Керч — місто (тур. Kerc, читається «Кердж», Kers, Кеrс), відоме в давньоруських джерелах під назвою Къръчевъ (тоді було в складі Тмутороканського князівства). Захоплене турками у генуезців 1475 р. Я. Д.
224 Ак-Мечет — місто (тур. Ak Mescid, читається «Ак Месджід», «Білий Мечет»), засноване на початку XVII ст. для захисту Бахчисараю від нападів кочовиків. Резиденція калги-султана, наслідника ханського престолу. Докладний опис міста в Евлії (Еvliya Celebi. Seyahatname. — C. 7. — Р. 638—641; переклад: С. 299—302). Замість зруйнованого Ак-Мечету було засновано м. Сімферополь. Я. Д.
225 Арабат — замок-башта (тур. Arabat, може, від тюрк, araba, arba — «віз»), збудований для того, щоб перешкодити козакам вриватися в Крим, пройшовши Арабатську Стрілку. Поблизу замку був вал, що проходив через шийку півострова. Назва Орботек, яку наводить Боплан (мабуть слов'янізована назва Арабату), з інших джерел невідома. Пор. також: Семенов. Географи- ческо-статистический словарь. — Т. 1. — С. 111, 112. Тепер с. Кам'янське. Я. Д.
226 Море лиману — Азовське море, у Боплана також Донський лиман. Згідно з тогочасними географічними уявленнями, Азовське море вважали лиманом Дону. Я. Д.
227 Тонка Вода — див. прим. № 230.
228 Наші козаки — козаки з України, для відрізнення від донських козаків (див. прим. № 165).
229 Коса — півострів між Азовським морем і Сивашем, давніше Тонка Коса, тепер Арабатська Стрілка.
230 Тонка Вода — вузька протока (тур., крим.-тат. Yenici, Cencige, читається «Дженджіге», Ceniske, Cengięke; походження назви невідоме) між Азовським морем і Сивашем, тепер Генічеська протока (Семенов. Географическо-статический словарь. — Т. 1. — С. 623—624). В. Антонович неправомірно ототожнював Тонку Воду з Сивашем або Генічеською затокою (Мемуары. — Вып. 2. — С. 327, 328), що повторили інші дослідники Боплана. Я. Д.
231 Табір — див. прим. № 53.
232 Баба —гори (тур. Baba Dag —«Гора Батька», «Гора Шейха»), за Бопланом, біля Балаклави та Карасу, а також Мангупу (див. прим. № 214). Як частина назви місцевості слово «Баба» вказує на те, що там був монастир дервішів (баба — титул шейха, настоятеля монастиря). Я. Д.
233 Кабарга — річка; під назвою Бельбек (Кабарта — назва верхів'я річки Бельбек) впадає до Чорного моря північніше Севастополя. Долина Бельбека славилася виноградниками і садами. Перекручену назву річки у Боплана («Кабац») В. Антонович намагався пояснити як назву р. Качі (Мемуары. — Вып. 2. — С. 328), a B. Ляскоронський — як назву р. Карасу-біюк (Ляскоронский. Гильом Левассер-де-Боплан. — С. 19). Я. Д.
234 Салгир — річка (тур. Selgir, можливо від тур. sal — «та, що розливається», або від sal та kir — «вода, що витікає з гірського схилу, з печери» (пор.: Филоненко В. И. К вопросу этимологического анализа тюркских гидронимов Крыма // Уч. зап. Пятигорского гос. пед. ин-та ин. языков. — Ставрополь, 1963. — Т. 28. — С. 132); найбільша в Криму, впадає до Сивашу. Я. Д. \180\
235 Тамань — місто і замок (тур. Taman) на східному березі Керченської протоки на місці стародавньої Тмуторокані. Захоплена турками 1482 р. Опис міста у Евлії (Еvliya Celebі, Seyahatname. — С. 7. — Р. 699—701, переклад: С. 339—344). Тепер станиця Таманська Краснодарського краю. Я. Д.
236 Черкеси. — Боплан пише про черкесів-християн, тобто про західних черкесів (зікхів), які в XII—XV ст. приймали християнство православного і католицького обрядів. Мешкали на Таманському п-ові, а розпорошено також в містах та селах Криму. Черкеси у XVI ст. підпорядковувалися Туреччині й були залежні від губернатора в Кафі. Всупереч твердженню Боплана, вони не були тюрками («татарами», як він пише), а користувалися діалектами черкеської \181\ мови — однієї з іберо-кавказьких мов. Сучасні адигейці частково потомки зікхів, яких у другій половині XVII ст. змусили прийняти іслам (пор.: Richard J. La Papaute et les missions cTOrient au Moyen agę (XVIIIе — XVе siecle). — Roma, 1977). Я. Д.
237 Яничари — турецьке військо (тур. yeniceri— «нові війська»), що формувалося згідно з інститутом девшірме, за яким п'яту частину християнських хлопців забирали на примусову військову службу з насильственним вихованням в ісламі. fl. Д.
238 Темрюк — місто і замок (тур. Temruk), збудований між 1602—1607 рр. (Смирнов. Крымское ханство. — С. 460) біля устя Кубані. Тепер місто в Краснодарському краї. Я. Д. \182\
239 Азов — місто і замок (тур. Azak), стародавнє поселення біля устя Дону, захоплене турками у італійців 1475 p. (Berindei M., Yeinstein G. La Tana — Azaq de la presence italienne a 1'emprise ottomane (fin XIIIе — milieu XVIе siecle) // Turcica. — Paris, Strasbourg, 1976. — Vol. 8, fasc. 2. — P. 110—201). Порт, купецький центр, зокрема для торгівлі рабами. 1559 р. Азов брав в облогу кн. Дмитро Вишневецький з козаками. В 1637—1642 рр. місто утримували донські і запорозькі козаки (пор. прим. № 165). Боплан фіксує тогочасну українську назву міста, що починалася на «о» (Озов, пор. прим. № 165) та вплинула також на польську форму (Ozów, читається «Озув», «Озуф»). Тепер місто в Ростовській області. Я- Д.
240 Дике Поле —пив. прим. № 188.
241 Це фальшиве уявлення, поширене в тогочасній західноєвропейській літературі, наприклад, у Дж.-Дж. да Люка, Е. Дортеллі д'Асколі (пор.: Люка Ж. де. Описание перекопских и ногайских татар, черкесов, мингрелов и грузин. 1625 / Пер. П. Юрченко // ЗООИД. — Одесса, 1879,— Т. П. — С. 487; Eszer. Die «Beschreibung». — Р. 249; переклад: С. 130), а також серед турків (пор. примітку А. Бертьє-Делагарда до перекладу: С. 177), викликане вузькоокістю татар. Немає підстав вважати таке уявлення спеціально придуманою насмішкою (пор., наприклад, примітку В. Антоновича в кн.: Мемуары. — Вып. 2. — С. 328). На цю вузькоокість Боплан звертає увагу далі (переклад, с. 67), вважаючи, що завдяки ній татари мають гостріший зір. Я- Д.
242 ...індіанців Америки з околиць Мараняну.— Маранян (порт. Maranhao), прибережна країна в північній Бразілії, яку Боплан міг бачити під час своїх мандрівок. Припускати, що йдеться про верхів'я Амазонки, відоме під назвою Мараньон (ісп. Maranón), що витікає на західних схилах Кордильєрів, на території сучасного Перу, важко. Я. Д.
Караїби — індіанці північної частини Південної Америки та островів Караїмського моря. Ще на початку XX ст. В. Кордт поставив питання про те, чи згадки Боплана про індіанців та караїбів не можна розглядати як свідчення перебування його в цих краях (див.: Кордт. Материалы. — Вып. 2. — С. 16). Я. Д.
244 Котарга — в оригіналі cantares; хатина з повсті, яку татари-кочовики возили на візках. Від цього крим.-тат. слова походить укр. катрага (катрига, катряга) — «курінь», «повітка», зокрема на пасіці, а не від болг. «плану будівлі» (Етимологічний словник української мови / Гол. ред. О. С. Мельничук. — К., 1985. — Т. 2. — С. 405). Боплан подає малюнок котарги (див. оригінал, с. 36), а також описує котаргу в Буджаку (переклад, с. 52), не вживаючи, однак, цієї назви. М. Бронєвський описав котаргу в 1578 p. (Broniovii Tartariae descriptio. — P. 3; переклад: С. 337—338). Я. Д.
245 Таврійська Скіфія — див. прим. № 202.
246 Ногайські татари — Ногайська орда (назва від золотоординського полководця темника Ногая, що загинув 1300 р.) виникла з розпадом Золотої Орди на окремі ханства. В середині XV ст. конфедерація племен, що стала відомою під назвою Великої ногайської орди, захопила територію від Аральського моря на сході до Приазов'я на заході. Мала ногайська орда виділилася в ГІриазов'ї 1549 р., формально підпорядковувалася султанові та кримському ханові; частина орди після 1560 р. пересунулася до Дністра. На початку XVII ст. Велика ногайська орда під натиском калмиків також пересунулася на захід; близько 1640 р. частина її визнала зверхність кримського хана та злилася з Малою ногайською ордою. Одночасно відбулося роздрібнення на окремі менші орди \183\ (Bennigsen A., Lemercier-Quelquejay Ch. La Grandę Hordę Nogay et le probleme des Communications entre 1'Empire Ottoman et 1'Asie Centrale en 1552—1566 // Turcica. — Paris, Strasbourg, 1976. — Vol. 8, fasc. 2. — P. 203—236; Bennigsen A., Veinstein G. La Grandę Hordę Nogay et le commerce des steppes pontiques (fin XVе siecle — 1560) // Turkiye'nin Sosyal ve Ekonomik Tarihi (1071 —1920). — Ankara, 1980. — P. 49—60). Сучасні ногайці Північного Кавказу — потомки Великої та Малої ногайських орд. Я. Д.
247 Опис одягу є цінним джерелом для дослідників. Особливо важливо, що він збігається з описом А. Олеарія (XVII ст.) і інших мандрівників (Олеарий А. Описание путешествия в Московию и через Московию в Персию. — СПб., 1906. — С. 404, 405) та підтверджується дослідженнями радянських етнографів (Гаджиева. Материальная культура ногайцев. — С. 95—165 та ін.). Л. А.
248 Про подібний спосіб носіння кожухів згадує і А. Олеарій (див. попередню прим.). Спосіб носіння хутряного одягу під час дощу хутром назовні, що викликав здивування Г. Боплана, не є унікальним. Українці Карпат і донині носять влітку хутряні кептарі, вивертаючи їх під час дощу. Л. А.
249 Звістка Боплана, що кожний татарський воїн має годинник,— істотне перебільшення. Воно давно викликало сумніви (Kraszewski J. I. Wspomnienia Odessy, Jedysanu i Budżaku. — Wilno, 1845. — T. 2. — S. 151). \184\ Годинники західноєвропейського виробництва були дуже бажані на Сході — вони не раз входили до складу подарунків, які передавали султанам та кримським ханам. Я. Д.
250 Бахмати — порода коней, якими користувалися татари (крим.-тат. з персько-тюркського pehnat), дуже витривалих, переважно непідкованих або погано підкованих рогом бика, тренованих, щоб добре перепливати ріки (про це говорить Боплан в інших місцях, пор. переклад, с. 67). На Україні бахматів вважали також турецькими кіньми (Грушевський. Історія України-Руси. — Т. 8, ч. 1. — С. 31). Я. Д.
251 Кочові народи внаслідок напряму господарства мало споживали борошняно-круп'яних страв, з хлібних злаків ногайці знали здебільшого просо. С. Ш. Гаджиєва повідомляє, що основною стравою ногайців, особливо кочівників, аж до початку XX ст., як і раніше, були молочні й м'ясні продукти (Гаджиєва. Материальная культура ногайцев. — С. 197). Багато відомостей про харчування татар подає Евлія (Evliya Qelebi. Seyahatname. — С. 7. — Р. 508—510; С. 8. — Р. 51; переклад: С. 219—224, 368). Л. А.
252 Опис подібного способу приготування конини не зустрічається в інших джерелах. Проте нерідко згадується в'ялене м'ясо (пастырма), наявність якого характерна для народів, що займалися переважно скотарством. Таку ж страву вживали й козаки у походах (Гаджиєва. Материальная культура ногайцев. — С. 197; Курылев В. Хозяйство и материальная культура турецкого крестьянства. Новейшее время. — М., 1976. — С. 111; Скальковский. История Новой Сечи. — Ч. 1. — С. 338—339). Л. А.
Мурза — аристократичний титул (тур. mirza, крим.-тат. miirza, murza з арабсько-перського emir-zade — «син князя») старійшин родів, вождів племен. Мурза міг командувати також великими з'єднаннями татарського війська (пор. переклад, с. 57). Я. Д.
254 Брага — напій з проса (тур., крим.-тат. boża, з цього укр. буза). Я. Д-
255 Мадагаскар — питання про те, чи Боплан бував на Мадагаскарі, не вирішене.
256 Чорба — юшка з пшоном під назвою щерба, сорпа, була однією з найпоширеніших страв у ногайців і у пізніші часи (Гаджиєва. Материальная культура ногайцев. — С. 195, 197). Л. А.
257 Про тактику татарських нападів писало багато авторів XVI— XVIII ст., наприклад, Бернард Претвич, 1550 p. (L[ubomirski]. Bernard Pretwicz. — S. 48—50; Tomczak A. Memoriał Bernarda Pretwicza do króla z 1550 r. // Studia i materiały z historii wojskowości. — Warszawa, 1960. — T. 6, zesz 2. — S. 328—357); Mиxайло Литвин, 1550 р. (Michalonis Lituani. De moribus Tartarorum, Lituanorum et Moschorum fragmina X. multiplici historia referta. Et I. Lasicii Poloni De diis Samagitarum, caeterorumq. Sarmatarum et falsorum Christianorum, item De religione Armeniorum, et De initio regiminis Stephani Batorii. Ed. I. I. Grasserus. — Basileae, 1615. — P. 5—6; переклад: Михайло Литвин. Извлечение из записок // Мемуары. — Вып. 1. — С. 11 —12); Марцін Бєльський, 1569 р. (Bielski M. Sprawa rycerska według postępku y zachowania starego obyczaju rzymskiego, greckiego, macedońskiego y innych narodów pierwszego y ninieyszego wieku, tak pogańska iako y krześciańska, z rozmaitych ksiąg wypisana ku czytaniu y nauce ludziom rycerskim poevteczna. — Kraków, 1569; передрук: Woj ciek i K. W. Archiwum domowe do dziejów literatury krajowej. — Warszawa, 1856. — S. 330); Блез де Віженер, 1573 р. \185\ (Vigener B. de. La description du royaume de Poloigne, et pays adiacens; avec les statuts, constitutions, moeurs, et facons de faire d'iceux. — Paris, 1573. — P. LXV—LXVI; переклад: Блез де Виженер. Извлечение из записок // Мемуары. — Вып. 1. — С. 80—81); Марцін Бронєвський 1578 р. (Broniovii. Tar-tarie descriptio. — P. 19; переклад (1867): C. 361), анонім 1620 p. з переробкою M. Бронєвського (Pogrom Tatarów przez wielmożnego hetmana koronnego Stanisława Żółkiewskiego, których 30000 legło od siedmi tysięcy rycerstwa polskiego w Wołoskiey ziemi, 6 Octobris w roku 1620. Przy tym Ordynek wyprawy tatarskiej na woynę M. Broniowskiego. Y zaś edykt Kozaków niżowych, [s. 1., 1620] (передрук: Wójcicki K. W. Biblioteka starożytnych pisarzy polskich. Wyd. 2-е. — Warszawa, 1854. — T. 3. — S. 239—245); Павло Алеппський, 1654 p. (Radu B. Voyage du patriarchę Macaire d'Antioche. Texte arabe et trąd. fran9. // Patrologia Orientalis. — Paris, 1949. — T. 26, fasc. 5. — P. 395—396; переклад: Алеппский П. Путешествие антиохийского патриарха Макария в Россию в половине XVII в. / Перев. Г. Муркоса. — М., 1897. — Вып. 2. — С. 18—19), Крістоф- Герман фон Манштейн, 1737 р. (Манштейн Х.-Г. Записки о России 1727—1744. — СПб., 1875. — С. 101 — 103). Опис Боплана відрізняється від замальовок його попередників та пізніших авторів докладністю викладу та сумлінним врахуванням усіх моментів воєнної тактики татар. Я. Д.
258 По балках — в оригіналі ualons.
259 Кош — татарський табір (крим.-тат. kos, з цього укр. кіш, наприклад, запорозький), зокрема військовий під час походу. Я. Д. Воєначальник — в оригіналі le General.
261 Анатолія — див. прим. № 43.
262 Напрям татарських походів між ріками Дніпром і Дністром показаний Бопланом на рисунку в оригіналі, с. 48.
263 Буджак — див. прим. № 185.
264 Див., прим. № 53.
265 Bon piede, bon oche (італ.) —«добрі ноги, добрі очі» (прислів'я).
266 Див. рисунок в оригіналі, с. 50.
267 Див. прим. № 109.
268 Див. рисунок в оригіналі, с. 51.
269 Назва розділу в оригіналі відсутня.
270 Старшого (в оригіналі le General) — йдеться про кошового атамана.
271 Інформація Боплана про вбивство за відмову прийняти виборну посаду є перебільшенням. Автор гіпертрофує звичай, за яким особа, обрана на козацький уряд, мусила двічі відмовлятися від виявленої честі, приймаючи знаки влади тільки після третього запрошення, супроводжуваного тривалими умовляннями, ритуальною лайкою і погрозами. Церемонія виборів закінчувалася тим, що старі козаки клали жменю землі на голову новообраного. Цей символічний жест означав, що обранець — лише слуга товариства, яке наставило його своїм володарем, але може перетворити на прах (Голобуцький В. Гомін, гомін по діброві. — К., 1968. — С. 62). Я. Я.
272 В оригіналі: Vivat! Vivat!
273 Боплан ломиляється: звичаєве право Січі знало смертну кару, але не через посадження на кіл.
274 Див. передмову, с. 5—6.
275 Спостереження Боплана відповідає дійсності, однак причину загибелі козацьких ватажків він тлумачить однобічно. З 1630 по 1638 р. за рішенням \186\ козацької ради були страчені як зрадники інтересів козацтва реєстрові гетьмани Григорій Чорний (1630), Іван Петражицький-Кулага (1632), Сава Кононович (1637). У ці ж роки загинули, закатовані шляхетськими властями, ватажки народних повстань нереєстрові гетьмани Іван Сулима (1635) та Павлюк (1638). Див. також прим. № 93, 118, 121. Н. Я.
276 ...отамана, що очолить похід... — В оригіналі le General. Йдеться про наказного отамана.
277 Див. рисунок в оригіналі, с.,55.
278 Про широке розповсюдження саломахи (інша назва тетеря) є свідчення й інших авторів — у книзі Й.-Г. Георгі, літопису Григорія Граб'янки, згаданій праці А. Скальковського, пізніше у М. Сумцова. Борошняна каша «соломаха» («саламах», «саламета») була широко розповсюджена на Україні до початку XX ст. Відома ця стг/ава й у інших слов'янських і тюркських народів (Артюх. Українська народна кулінарія. — С. 41—42). Л. А.
279 Фальконет— малокаліберна гармата, вживана у XVI—XVIII ст.; стріляла свинцевими ядрами.
280 У походах козаки відзначалися суворим аскетизмом. А. Скальковський, користуючись документальними свідченнями XVIII ст., з похідного козацького одягу теж називає каптан, а також черкеску «з вильотами», суконні шаровари й шапку-кабардинку, а з їжі — круто зварену пшоняну кашу й сухарі (Скальковський. История Новой Сечи. — Ч. 1. — С. 225, 326). Л. А.
281 Лівр — французька срібна монета, вживана до введення 1799 р. франка; міра ваги, що дорівнювала близько 0,5 кг.
282 Отаман — в оригіналі l'Admiral.
283 Відзнаку (в оригіналі la margue).— Документальні свідчення про особливий знак на флагманських чайках не збереглися. Можна припускати, що ним служило зооморфне зображення по аналогії з зображеннями на стягах, відомими з давньоруських часів. В. Щ.
284 Румелія — провінція Османської імперії, яка охоплювала завойовані протягом XIV—XVI ст. балканські землі, крім Боснії і узбережжя Егейського моря. Включала суч. Болгарію, Сербію, Герцеговину, Албанію, Македонію, Епір і Фесалію. Столицею Румелії після 1385 р. була Софія. Тепер Румелією називається європейська частина Туреччини.
285 Після св. Іоанна — після 7 липня (за н. ст.).
286 Про надзвичайну козацьку спритність на морі збереглося чимало документальних свідчень. Зокрема, французький посол у Константинополі, захоплено описуючи битву козаків з турками 1625 р., пропонував своєму урядові платити козакам по 50 тис. екю щорічно, щоб вони стримували турецький флот і охороняли Босфор (Грушевський. Історія України-Руси. — Т. 7. — С. 302— 303). Т. Г.
287 ...у затоці, яка знаходиться за 3-4 льє на схід від Очакова... — Місцезнаходження затоки, про яку йдеться, встановити не вдалося.
288 ...низька долина...— Згадана Бопланом долина у гирлі Дніпра не піддається локалізації.
289 Донський лиман — Азовське море.
290 ...До р. Міусу... — На думку В. Антоновича і К. Мельник, Боплан плутає р. Міус з р. Кальміус, яка впадає в Азовське море (Мемуары. — Вып. 2. — С. 347).
291 Тачавода — р. Вовча Вода, тепер р. Вовча, ліва притока Сіверського Дінця. \187\
292 Реал — португальська і іспанська монета XIV—XIX ст., спочатку срібна, з XVI ст. також мідна.
293 Цехин — венеційська золота монета високої проби; протягом кількох століть була в обігу у Європі, на Близькому Сході, «доходила» навіть до Індії.
294 Боплан вступає тут у суперечність зі своїм же описом ремесел і промислів, якими займаються козаки (пор. переклад, с. 29, 30).
295 Заголовок поданий у вигляді авторської помітки на полі.
296 Про побутування описаного звичаю сватання дівки до парубка не було одностайної думки серед вчених-народознавців XIX—XX ст. В. Антонович вважав, що Боплан прийняв поодинокий випадок за типову ситуацію, а Ф. Вовк, проводячи паралелі із звичаями інших слов'янських народів, дотримувався думки, що Боплан мав рацію, оцінюючи цей звичай як поширене явище. Переконливо виступає на захист цієї версії й сучасний український етнограф О. В. Курочкін (Курочкін О. В. До історії сватання на Україні // Народна творчість та етнографія. — 1971. — № 4. — С. 76—81); фольклорні свідчення на захист Боплана висував О. І. Дей (Дей О. І. Кілька фольклорних свідчень про сватання дівки до парубка. — Там же. — С. 81—83). Л. А.
297 Єпітимія — церковна покута у вигляді посиленого посту, тривалих молитов тощо, накладених духовними особами на віруючих за порушення правил поведінки і норм моралі, встановлених церквою.
298 Заголовок поданий у вигляді авторської помітки на полі. Щодо вірогідності розповіді Боплана див. наступну прим.
299 ...привілей... викрасти... панночку... — На слушну думку В. Антоновича і К. Мельник (Мемуары. — Вып. 2. — С. 51), в основі поданого нижче сюжету лежить якась конкретна легенда, яку Боплан витлумачив як поширений звичай. Характерно, що на завершення оповіді він зауважує, що за 17 років перебування на Україні йому «ніколи не траплялося чути, щоб щось подібне сталося».
300 Боплан у такий спосіб інтерпретує легенду, вперше викладену польським хроністом початку XII ст. Вінцентієм Кадлубком, що увійшла до наступних хронографічних творів, про обрання на трон міфічного князя полян Лешка II, сина гаптаря, який переміг у змаганні з бігу, випередивши пішки своїх кінних суперників (пор. у викладі автора «Великої Хроніки» XIII ст.: Великая Хроника о Польше, Руси и их соседях XI—XIII вв./ Под ред. В. Л. Янина. — М., 1987. — С. 59). Н. Я.
301 Боплан не зовсім точно тлумачить право недоторканості особи, звинуваченої у якомусь правопорушенні, до доведення її провини у судовому порядку. Це законоположення, відоме у західноєвропейській юридичній практиці під назвою habeas corpus, а в польській — neminem captiyabimus, вперше сформульоване Великою хартією вольностей в Англії 1215 р.; у Польщі затверджене Єдлинсько-Кошицьким привілеєм Владислава-Ягайла 1430—1433 рр. (Volumina legum. — T. 1. — S. 41). З поширенням 1434 р. норм польського права на західноукраїнські землі право недоторканості особи розповсюджується на Галичину й Західне Поділля. У Великому князівстві Литовському, до якого належали на той час землі Волині, Наддніпрянщини.! Східного Поділля, аналогічне законоположення вперше сформульоване Віленським привілеєм 1447 р. Казимира IV (опубл. лат. мовою: Любавский М. К. Очерк истории Литовско-Русского государства до Люблинской унии включительно. — М., 1915. — Приложения. — С. 323—325; у перекладі: Законодательные акты Великого княжества Литовского XV—XVI вв. / Подг. И. И. Яковкин. — Л., 1936. — С. 7—10). 3 часом згаданий пункт Віленського привілею увійшов до \188\ Литовського Статуту усіх трьох редакцій — 1529, 1566, 1588 рр., що був, як відомо, кодексом законів русько-литовської держави. «Господар [великий князь. — Н. Я.] урочисто обіцяє нікого не карати на заочну обмову... раніше, ніж у явному суді... позивач і відповідач... особисто не стануть..., хоча б навіть йшлося про образу маєстату (особи володаря. — Авт.)...» (Цитується у нашому перекладі за виданням Статуту 1529 р. у кн.: Временник имп. Московского об-ва истории и древностей российских. — 1854. — Кн. 18. — С. 2). Право недоторканості особи не поширювалося на кримінальні злочини, винуватці яких були спіймані на місці їх скоєння і провина не потребувала слідства. Цей аспект, очевидно, і дав Боплану підставу зауважити: «...якщо мине 24 години». Н. Я.
302 Заголовок поданий у вигляді авторської помітки на полі.
303 Букети чи віночки з квітів і досі є необхідними атрибутами весільного вбрання молодих, їх дружків та дружок.
304 ...тримає в руці паличку. — Можливо; Боплан описує кийок, прикрашений зеленню, стрічками чи квітами, який у деяких районах України й досі є атрибутом весільного старости чи старшого дружби (маршалок, різка, тичка, кінь тощо). Менш вірогідно, що названий Бопланом предмет є аналогом весільної шишки, яка в деяких, переважно південних, регіонах України мала форму очеретинки довжиною 50—70 см, за спіраллю обмотаної тістом знизу догори, випеченої й прикрашеної потім квітами, зеленню і стрічками. Шишки використовувались при запрошенні весільних гостей. Л. А.
Довга коричнева сукня «з фіжмами» з китового вуса як весільне вбрання, очевидно, належала не селянам, а шляхтянкам. Проте розпущене волосся й вінок з квітів свідчить про збереження традицій народного вбрання і серед цього соціального прошарку. Л. А.
306 Мова йде про одну з монополій панського двору — право пропінації, згідно з яким селяни були зобов'язані купувати алкогольні напої — пиво або горілку — лише в двірській корчмі, нерідко у визначеній заздалегідь кількості і за цінами, встановленими двором. Крім напоїв, монополія двору могла поширюватися на купівлю солі, залізних виробів тощо. Пропінаційний примус на початку XVII ст. набув особливого поширення на українських землях, Підляш-ші і в східній Мазовії, становлячи джерело значних прибутків для феодалів (Historia Polski. — S. 431—432). Я. Я.
307 Звичай перевіряти цнотливість молодої (звичай «комори»), що так здивував Боплана, широко побутував на Україні аж до кінця XIX ст.
308 ...кладуть у гріб образ... — В оригіналі figurę. Йдеться про великодній обряд винесення плащаниці — полотнища із зображенням тіла Ісуса Христа після зняття його з хреста. У Велику П'ятницю (а не в суботу, як твердить Боплан) плащаницю урочисто виносять з вівтаря на середину храму для поклоніння віруючих, де вона залишається до пасхальної півночі, після чого повертається у вівтар.
309 Христосування, описане Бопланом у грайливому тоні, насправді уособлює в православній церкві основний ідеологічний зміст Великодня — ідею всепрощення і християнського братерства. Трактовка цього епізоду поруч з вільнодумною інтерпретацією причин збереженості мощей у Києво-Печерському монастирі (переклад, с. 35), а також з інтонаціями очевидного нерозуміння суті обряду винесення плащаниці (див. попередню прим.) дозволяють припускати, що Боплан міг бути атеїстом або, принаймні, людиною цілком байдужою до питань віри. Таким чином, зникає підстава звинувачувати його у зверхньому ставленні до православних церковних обрядів (пор.: Описание Украины. Сочинение Боплана / Пер. Ф. У[стрялова]. — СПб., 1832. — С. 145-146, 156-157. — Мемуары. — Вып. 2. — С. 355). Н. Я.\189\
310 Могила — Петро Симеонович Могила (1596-1647), видатний церковний і освітній діяч України, архімандрит Києво-Печерського монастиря (з 1627) київський і галицький митрополит (з 1632), засновник Київської академії'(1632) названої на його честь Києво-Могилянською; один з найкрупніших церковних магнатів. Очолював антиунїатський і антикатолицькии рух на Україні в період гострої боротьби за утвердження прав православної церкви За походженням молдаванин, син Симеона, господаря Волощини (1601-1602) і Молдови (1606-1607) (Chronologia polska.-Warszawa, 1957.- S. 467, 469). \191\ Одержав блискучу європейську освіту. Сприяв реставрації знаменитих пам'яток культового будівництва в Києві: Софійського собору, споруд Києво-Печерського монастиря та ін. Автор ряду богословських та учительних творів і передмов до книг, виданих Києво-Печерською друкарнею (див. позиції № 188, 193, 220, 229, 230, 252 та ін. у кн.: Запаско Я., Ісаєвич Я. Каталог стародруків, виданих на Україні. Книга перша (1574—1700). — Львів, 1981. — С. 48—69). Про життя і діяльність П. Могили найповніше див.: Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. — Киев, 1883—1898. — Т. 1—2. Цікаві спостереження щодо ролі особистості П. Могили у формуванні національної свідомості українського народу див.: Chynczewska-Hennel T. Świadomość narodowa szlachty ukraińskiej i kozaczyzny od schyeku XVI do potowy XVII w. — Warszawa, 1985. — S. 126—127. H. Я.
311 Взаємне обливання водою на великодній тиждень як молодіжна забава існувала до початку, а в деяких районах України і до середини XX ст.
312 Ідилічна картина «обдаровування» панів підданими, описана Бопла-ном, є насправді сплатою однієї з найархаїчніших натуральних податей домашньою птицею на користь пана-землевласника. «Пташина данина» сплачувалася курми і гусьми двічі на рік: на Різдво і на Великдень, що широко засвідчено в інвентарях — описах маєтків з перерахуванням селян та їх податків і повинностей на користь власника (пор., наприклад, інвентарі 1631 р. сіл Радомишля, Шпакова і Богурина на Волині зі згадками про сплату каплунів, гусей, курей різдвяних і великодніх: Архив Юго-Западной России. — Ч. 6, т. 1. — С. 476— 486). Н. Я.
313 В оригіналі il vaut autant ne boire que de І'еausi on' ne s'en sent, що дослівно означає: «Краще пити лише воду, якщо це [горілка] на тебе не діє».
314 Заголовок поданий у вигляді авторської помітки на полі.
315 Використання землі, слини було відомим засобом народної медицини. З лікувальною метою землю прикладали також до опіків, опухів, місця укусу бджіл. Земля наділялася здатністю «витягання грому» — людину, вражену блискавкою, закопували в землю. (Болтарович 3. Є. Народне лікування українців Карпат кінця XIX — початку XX ст. — К., 1980. — С. 88). У народній медицині були відомі і дезинфекційні властивості слини. Так, шматок гадючої сухої шкіри рекомендувалося добре зволожити «слиною чловечою» і прикладати «на всякіє рани, которіє рихло гоить», а також при укусах змії або скаженої собаки; слину мішали із попілом і застосовували для лікування лишаю. (Лікарські та господарські порадники XVIII ст. / Підг. В. А. Передрієнко. — К., 1984,—С. 58, 60). О. Б.
316 Спосіб кип'ятити воду за допомогою розпеченого каміння є одним з найархаїчніших. На Україні в цей спосіб до початку XX ст. звичайно виварювали білизну й полотно; у жлукті й донині пропарюють діжки з-під квашеної капусти й т. ін. (Артюх. Українська народна кулінарія. — С. 31). Л. А.
317 Гостець (ковтун) — запалення сальних залоз на голові, яке виникає внаслідок порушення гігієнічних умов, вошивості тощо. Згадка про гостець у Боплана досить закономірна, оскільки хвороба ця була загальнопоширеною. Так, вона відома у поляків, французів, німців, осетин. Автор зафіксував лише одне з багатьох свідчень про її причину, течію та спосіб лікування. В народному уявленні походження гостця пов'язувалось також із спадковістю: «єст з родичов на потомство спадаючая» (див. також: Лікарські та господарські порадники XVIII ст. / Підг. В. А. Передрієнко. — К., 1984. — С. 63) або частіше — з чарами, злим духом, який може увійти в людину «з вітру... з холоду, з робо ти чи з поганих очей, чи з раннього світання, півночного, вечірнього, полуденного, чи з сонця, чи чоловічих, чи жіночих, чи дівочих, чи дитячих очей» (Чубинський П. П. Труды этнографо-статистической экспедиции в западнорусский край, снаряженной Имп. Русск. геогр. об-вом. Юго-западный отдел. — СПб., 1872. — Т. 1. — С. 136). Вважали, що гостець міг бути як чоловічої, так і жіночої статі: «заклинаю тя, гостець, самця і самицю» (Драгоманов М. Малорусские народные предания и рассказы. — Киев, 1876. — С. 40). Він міг вражати, тобто «розміщуватися» в різних частинах людського тіла, про що свідчить замовлення від гостця: «ані в брові, ані в очах, ані в шіи, ані в плещу, ані между плещи, ані в мишцах, ані в персах, ані в сердцу, ані в селизени, ані в плюцах, ані в жилах, ані в мозгу, ані в чреве, ані в костех, ані в естественних пределах, ані в коленах, ані в голенах, ані в руку, ані в ногу, ані во всем составе, ані во всем теле...» (Там же, с. 41). Див. також: Сумцов Н. Ф. Культурные переживания // КС. — 1889. — Т. 27. — № II. — С. 303—305. О. Б.
318 Назва розділу в оригіналі відсутня.
319 Див. рисунок в оригіналі, с. 75.
320 Див. рисунок в оригіналі, с. 77.
321 ...кару, яку господь наслав на Єгипет...— Йдеться про біблійну легенду про «кари єгипетські» — стихійні лиха, якими бог покарав єгипетських фараонів за утиски ізраїльського народу...
322 Черкесія — див. прим. № 236.
323 Абхазія — історична область у північно-західній частині Закавказзя. В античності — частина Колхідського царства, з VIII ст. — самостійне царство, яке наприкінці X ст. увійшло до складу об'єднаної Грузії. На рубежі XV—XVI ст. здобуло незалежність під протекторатом Туреччини; з 1810 р. — у складі Російської імперії. Тепер — автономна республіка Грузинської РСР.
324 Мінгрелія (Мегрелія) — історична область у Грузії між річками Ріоном, Цхеніс-Цкалі, Інгуром і Чорним морем. З кінця XV — початку XVI ст. незалежне князівство, данник Османської імперії; з 1803 р. — під протекторатом Росії. Після антикріпосницького Мегрельського повстання 1857 р. рештки автономії ліквідовані, Мегрелія включена до складу Кутаїської губернії.
325 ...у новому місті, званому Новгород, де я будував фортецю... — Спробу 3. Вуйціка ототожнити згадувану фортецю з містечком Новгородом або Верховом «поблизу Бару на Поділлі» (Eryka Lassoty i Wilhelma Beauplana Opisy Ukrainy. — S. 193) слід визнати не зовсім вдалою. Очевидно, йдеться про зафіксоване на картах Боплана м-ко Новгород Брацлавського воєводства, розташоване поблизу Бершаді, в районі сучасного с. Верхівки Тростянецького р-ну Вінницької обл. (див. карти: Кордт. Материалы. — Вып. 2. — № 5, 9). Г. Б.
326 Боплан сприймає на віру фольклорну традицію, за якою поява сарани сприймалася як кара за- людські гріхи. Таке свідчення знаходимо, зокрема, в літопису Самійла Величка: «Всі старі люди розуміли це як гнів божий до себе і відчували, що надходить неуникненна божа на них кара» (Літопис Самійла Величка // Київ. — 1986. — № 10. — С. 135). Про це також див.: І. Крип'якевич. Саранча на Україні у XI—XVIII століттях // Вісник природознавства. — 1928. — № 3/4. — С. 183—192. Халдейська мова була поширена в стародавній Месопотамії і Вавілоні; уже римлянами сприймалася як символ магії і чародійства. У такому ж значенні вжита і співрозмовниками Боплана. Л. А. \192\
327 Барбарія — узагальнена назва північноафриканських земель, яка тепер відповідає державній території Марокко, Алжіру і Тунісу. Назва пов'язана з берберами, групою народностей, що складали корінне населення Північної Африки до її завоювання у XVII ст. арабами. Сучасні бербери, кількість яких становить понад 10 млн чоловік, розселені в Марокко, Тунісі, Лівії, Судані; берберійські мови складають окрему групу семіто-хамітської мовної сім'ї.
У гризунів корінні зуби розміщені на щелепі далеко від різців. Звідси — неточність твердження Боплана.
329 Твердження Боплана помилкове.
330 Су — французька мідна монета, вартість якої становить 1/20 лівра; карбувалася до 1793 р.
Ліард (ліар) —дрібна французька мідна монета, 1/4 су; карбувалася до 1856 р.
332 ...від Ніпра до кордонів Московії не більше 15—20 льє. — Очевидно, йдеться про відтинок кордону з Російською державою у верхів'ях р. Сули. Ретельно відтворений на Спеціальній і частково — на Генеральній картах Боплана (йшов на південь вздовж р. Сейму, на захід по р. Клевені і далі до Конотопа, повертав на південний схід, тягнувся по річках Терну, Сулі, Ворожбі і через Псел і Ліс Буймир у верхів'ях Ворскли прямував до Муравського шляху), цей кордон цілком відповідає граничній лінії, затвердженій Полянов-ським мирним договором 1634 р. Відстань від неї до Дніпра становить бл. 175 км. Однак якщо вважати, що автор вживає стандартну міру довжини — французьке льє (див. прим. № 48), то подані ним цифри значно занижені: вони становитимуть лише бл. 70—90 км. Не виключено, що в текстовій частині «Опису України», на відміну від картографічної, Боплан зафіксував фактичний стан польсько-російського кордону, який склався на першу третину XVII ст. й істотно відрізнявся від даних офіційних межувань (Шел ома нова Н. Б. Образование западной части территории России в XVI в. в связи с ее отношениями с Великим княжеством Литовским и Речью Посполитой: Дис. ...канд. ист. наук. — М., 1970. — Карты). При цьому на територію середнього і верхнього Посулля від Снятина до Ромен — давній об'єкт взаємних територіальних претензій — поширилася сфера впливу Російської держави, надаючи їй статусу державної території. Якщо прийняти це припущення, то згадана в тексті гранична лінія дійсно проходитиме на віддалі бл. 80—90 км від Дніпра у межиріччі Ворскли та Удаю. Г. Б.
333 Боплан перебільшує: байбаки (бабаки), гризуни родини білячих, водяться на степових цілинних ділянках від Сіверського Дінця аж до Казахстану ще й дотепер. Навряд чи зона їх поширення у XVII ст., при наявності значних масивів нерозораного степу, обмежувалася місцевістю, про яку говорить Боплан.
334 Садові соні — гризуни родини білячих, відомі під назвою myoxus glis.
335 М'ясо перелітних птахів дійсно може бути небезпечним, якщо під час перельоту вони живляться отруйними рослинами. Очевидно, саме про такий рідкісний випадок міг чути Боплан. Щодо блакитних лапок, то це — очевидний домисел.
336 Сайгак — парнокопитна тварина групи антилоп. Довжина тіла до 1,4 м, вага до 50 кг; довжина рогів у самців до 40 см. Поширений у степах Казахстану, Середньої Азії, Монголії. На Україні зник у XIX ст.
337 Хоча конина в українському харчуванні підлягала звичаєвій забороні ще з періоду Київської Русі, проте полювання, а значить і споживання в їжу \193\ диких коней було в ті часи звичайним явищем (Ар тю x Л. Ф. їжа і харчування в Київській Русі // Етнографія Києва й Київщини: Традиції й сучасність. — К., 1986. — С. 76—77). Свідчення Боплана проте, що й на поч. XVII ст. українці охоче користувалися м'ясом диких коней, є дуже цінним. Л. А.
338 Йдеться про пеліканів — крупних водоплавних птахів вагою до 13 кг.; під нижньою щелепою яких є шкіряний мішок, за допомогою якого вони ловлять рибу. Із 8 видів, поширених переважно в тропіках і субтропіках 2 (п. рожевий і п. кучерявий) зустрічаються як залітні птахи на Україні. Занесені до Червоної книги.
339 ...в Індії. — Йдеться про Центральну Америку, де Боплану довелося бути у середині 50-х рр. XVII ст. (див. передмову, с. 6). Пор. теж прим. № 242, 243.
340 В оригіналі les bufjles, тобто дослівно — буйволи. В широкому розумінні ця назва застосовувалася до великих парнокопитних, зокрема зубрів і турів. Наш переклад умовний, бо важко сказати, котру з цих двох тварин мав на увазі Боплан, оскільки і ті, і другі ще водилися в його часи на Україні (нині тур як вид винищений, а зубр, занесений до Червоної книги, водиться в Західній Білорусії). Про розповсюдженість на Україні у свій час турів свідчить продуктивність використання цього слова в ономастиці XII—XV ст. (Словник староукраїнської мови XIV-XV ст. — К., 1978. — Т. 2. — С. 450-451; Етимологічний словник. — С. 160—161). Зубр як алегоричний образ Білорусії, символ її колишньої могутності виступає у поемі поета-гуманіста М. Гусовського «Пісня про зубра», написаній на замовлення папи Льва X і виданій у Кракові 1523 р. під назвою «Carmen de statura, feritate ас venatione bisontis» (переклад: Гусоускі Мікола. Песня про зубра / Пер. з лацінскай Я. Семяжон. — Мінск, 1973; літературно-критичне дослідження: Дорошкевич В. И. Новолатинская поэзия Белоруссии и Литвы. Первая половина XVI в. — Минск, 1979. — С. 130—194). Н. Я.
341 Волощина — див. прим. № 194.
342 Тобто курдюк — жирові відкладення у вигляді великих наростів на корені хвоста курдючних овець. Досягає ваги 20 кг. Курдючне сало має високі харчові якості.
343 ...її привозять з Покуття...— Покуттям у джерелах XVII—XVIII ст. називалася південно-східна частина Галичини між річками Дністром і Черемошем та Чорногорою в Карпатах. На півдні Покуття межувало з Трансільванією (див. прим. № 2).
344 Див. прим. № 2.
345 Покуттю присвячена одна з карт-ілюстрацій до «Опису України», воно також показане на Генеральній і Спеціальній картах України (див. прим. № 8, 11).
346 Технологія виробництва солі полягала в тому, що соляну ропу витягали кінським приводом із шахт, що звалися «криниці» або «вікна» і були досить глибокими — 60—90 м. Витягнуту суровицю виливали в спеціальний резервуар — творило, звідки вона через отвори стікала в нижній резервуар — кадіб, а з останнього по системі ринв подавалася у дерев'яні вежі. Тут її розливали по великих нанвах і черінях — сковородах з площею від 5 до 30—40 м, на яких вона виварювалася (Грушевський. — Т. VI. — С. 214—215; Нариси з історії техніки. — 1961. — Вып. 7. — С. 108—110). Хлібинки, про які говорить Боплан,— це, очевидно, так звані толпи або топки, тобто бруски солі, що спеціально формувалися у процесі солеваріння. \194\
347 Коломийською сіллю називали сіль з копалень Покуття (див. прим. № 343, 346). Центром Покуття вважалася Коломия, якій з 1456 р. було надане право соляного складу, тобто оптового продажу солі місцевим купцям усіма прасолами, що переїжджають через місто. Тамтешній спосіб виварювання солі на вільхових і дубових дровах (пор. попередню прим.). Засвідчується згадкою 1098 р. у Києво-Печерському патерику (Грабовецький Б. В. Солеварні промисли. Прикарпаття в період Київської Русі // Київська Русь: Культура, традиції. — К., 1982. — С. 36). Т. Г.
348 Велічка— місто поблизу Кракова. Місцеві соляні копальні і торжище солі при них вперше згадані уже в 1124 p. (Sto w ni k geograficzny. — T. 13. — S. 323).
349 Назва розділу в оригіналі відсутня.
350 Нормандія — історична область на півночі Франції, переважно на п-ові Нормандія. У першій половині X ст. захоплена бойовими дружинами норманнів, які дали їй своє ім'я; з другої половини XI ст. — герцогство під владою англійських королів. Відвойована Францією 1202—1204 рр., увійшла до складу володінь французьких королів як окрема провінція.
351 Певні перебільшення в описах українських морозів зрозумілі: середня січнева t° у рівнинній Франції +6°, а в південно-східних областях України — 7°, —8° з пониженням в окремі роки до —40°.
352 Згадка Боплана про розтин трупів, проведений з дослідницькою метою, е надзвичайно цінним свідченням про розвиток тогочасної медицини на Україні.
353 Боплан оповідає про невдалий похід польського війська, очоленого гетьманом М. Потоцьким (див. наступну прим.), проти татар. Похід здійснювався в межах планів антитурецької коаліції європейських держав, яку підтримував польський уряд. 1644 р. було досягнуто, зокрема, домовленості між Польщею і Росією про спільну боротьбу з татарськими нападами. Взимку 1645/1646 рр. татари Муравським шляхом пройшли на територію Росії, винищивши околиці Курська, Рильська і Путивля. Завданням польського війська було перекрити \195\ відступ татарів у степ, однак внаслідок погано організованої розвідки татарським загонам вдалося обминути табір коронного війська, розташований на р. Мерл (див. прим. 355), і пройти повз нього непоміченими на відстані біля двох з половиною миль (Baranowski. Organizacja wojska polskiego. — S. 71—74). Однією з причин невдачі згаданого походу вважається несподіване різке похолодання, описане Бопланом. Н. Я.
354 Миколай Потоцький (1595—1651)—польський магнат, польний гетьман, великий коронний гетьман (з 1646; в оригіналі le Generalissime). Очолював придушення селянсько-козацьких повстань 1637 і 1638 рр. на Україні. У Корсунській битві 1648 р. (див. прим. № 145) був захоплений у полон і виданий кримському ханові. Командував польське-шляхетським військом у Берестецькій битві 1651 р.; брав участь у підписанні Білоцерківського договору 1651 р.
355 Мерл — ліва притока р. Ворскли, а не Дніпра, як твердить Боплан.
356 Назва розділу в оригіналі відсутня.
357 Заголовок поданий у вигляді авторської помітки на полі.
358 Сигізмунд III Ваза (1566—1632) —король Речі Посполитої (1587— 1632) та Швеції (1592—1604) з династії Ваза (див. прим. № 1). За часів його правління Польща вела війни проти Швеції, Туреччини (Хотинська війна 1620— 1621), Росії (інтервенція 1609—1618). Організував придушення селянсько-козацьких повстань К. Косинського, С. Наливайка, Т. Федоровича та ін. Прихильник контрреформації, сприяв розповсюдженню впливу ордену єзуїтів на білорусько-українських землях; за Сигізмунда III укладена Брестська церковна унія 1596 р.
359 ...архієпископ гнєзненський зайняв його місце, щоб очолити і керувати конвокацією... — Глава (примас) польської церкви архієпископ гнєзненський у періоди безкоролів'я очолював державу і організував вибори нового короля. Ці вибори відбувалися трьома етапами, що описано далі Бопланом: через конвокацію, елекцію і коронацію. Відразу після смерті короля прімас скликав конвокаційний сейм, на якому визначалися терміни скликання сеймиків у воєводствах і землях і встановлювався час елекції. На наступному, елекційному сеймі, у якому брали участь делегати від шляхти та декількох найбільших міст, розглядалися кандидатури на престол і вироблялися договірні статті (pacta conyenta) — свого роду угода між майбутнім королем і шляхтою-виборцями, порушення якої звільняло шляхту від дотримання обов'язків підданства. Нарешті, на коронаційному сеймі новообраний король видавав генеральне підтвердження прав, вступаючи у володіння державою, і урочисто коронувався (Historia państwa i prawa Polski. — S. 123—131). Після смерті Сигізмунда III прімасом був Ян Венжик, гнєзненський архієпископ з 1626 р. Скликаний за його універсалом від 30 квітня 1632 р. конвокаційний сейм відбувся у Варшаві між 22 червня і 17 липня 1632 р., тобто через 7 тижнів після смерті короля, а не через 2-3, як пише Боплан. Хід виборів Владислава IV, наступника Сигізмунда III, детально описаний у щоденнику канцлера Великого князівства Литовського Ольбрихта Станіслава Радивіла (RadziwiTT. Memoriale. — P. 14—138, 163—170). H. Я.
360 ...сеймик, який підлягає його віданню... — Цю фразу Боплана не слід розуміти буквально, сеймики не підпорядковувалися сенаторам. У період безкоролів'я сенатори виконували функції легатів (урядових послів), оголошуючи на елекційних сеймиках рішення конвокаційного сейму, пов'язані з виборами нового короля. На Правобережній Україні, включаючи Поділля, де Боплан міг \196\ спостерігати передвиборну кампанію 1632 р., діяло 4 сеймики, які збиралися у центрах воєводств: Волинського — в Луцьку, Київського — в Житомирі, Брацлавського — у Вінниці, Подільського — у Кам'янці-Подільському. З 1635 р. збирався ще один сеймик Чернігівського воєводства у Чернігові. Я. Я.
361 Тобто князів-електів, претендентів на престол.
362 Йдеться про так звані посольські інструкції, які складалися на сеймиках і містили виклад позиції місцевої шляхти з тих чи інших питань, що мали стати предметом обговорення на сеймі. Збережена сеймикова інструкція шляхти Волинського воєводства, послана на елекційний сейм 1632 р., опублікована \197\ М. Іванішевим (Архив Юго-Западной России. — Ч. 2, т. 1. — С. 181—207) Н. Я.
363 Посли (в оригіналі le Deputez). — Послами від воеводств Правобережної України на елекційному і коронаційному сеймах 1632 р. були: з Волинського воєводства — кн. Ю. Лузина, M. Чаплич-Шпановський, M. Іваницький, кн. Т. Козека, П. Стемпковський, Л. Древинський; з Київського — Г. Черник, Ф. Воронич; з Брацлавського — Я. Дзик, М. Кропивницький, В. Рогозинський, М. Ободенський, Я. Тишкевич, В. Оратовський, М. Вензловський, І. Негребецький (Архив Юго-Западной России. — Ч. 2, т. 1. — С. 183, 221—222). Від Війська Запорозького послами виступали: Л. Пашковський, Г. Козка, Д. Кучкович (у Радивіла — Кухович), Ф. Пух, Ф. Кузьминський, Ф. Пралич, В. Онушкевич (у Радивіла — Онишкевич) (Radziwiłł. Memoriale. — Р. 26—93). Pacta corwenta (див. прим. № 359) підписали 15 представників правобережної шляхти, у тому числі — 6 із згаданих вище послів Брацлавщини (Volumina legum. — T. 3. — S. 365—366). Н. Я.
364 Йдеться про принцип одноголосного прийняття рішень, який в головних рисах утвердився у польській сеймовій практиці наприкінці XVI ст. Полягав у збереженні за меншістю права не допустити затвердження обговорюваного закону; з другої половини XVII ст. переріс у liberum veto — право кожного депутата своїм вето зупинити діяльність сейму з анулюванням усіх раніше затверджених цим же сеймом положень (скасоване 1791 р.). За підрахунками В. Чаплинського через протести меншості у 1550—1600 рр. скінчилися безрезультатно 9 із 40 сеймів, у 1600—1650— 6 із 46; у другій половині XVII ст. число зірваних сеймів зросло до 35 % (Чаплинский В. Органы государственной власти в Польше XVI—XVII веков//ВИ. — 1977. — № 12. — С. 157—158). Я. Я.
365 Владислав IV Ваза (1595—1648) —король Речі Посполитої (1632— 1648) з династії Ваза (див. прим. № 1). Домагався російського престолу під час російсько-польських воєн 1617—1618, 1632—1634 рр. По відношенню до України проводив компромісну політику уступок українській шляхті і православному духівництву, підтримував П. Могилу в його намаганнях створити незалежну українську патріархію (див. прим. № 70); видав «Статті для заспокоєння руського народу», які відновлювали політичний статус православної церкви на Україні, підірваний Брестською унією 1596 р. За Владислава IV на Україні відбулися козацькі повстання 1637—1638 рр. і розпочалася Визвольна війна українського народу 1648—1654 рр.
366 Ян Казимир — див. прим. № 1.
367 ...У відкритому полі за півлье від Варшави... — Елекційні сейми традиційно відбувалися на сухому плоскогір'ї Воля поблизу Варшави.
368 Мазовія (Мазовше) — історична область Польщі у середній течії р. Вісли і нижній течії річок Нарева... і Буга; з 1163 р. — самостійне князівство, з 1526 р. — приєднана до Польського королівства. Після 1556 р., коли у Варшаві, колишній столиці Мазовецького князівства, починають проводитися сейми, сюди переміщається з Кракова столиця Польщі; 1596 р. до Варшави переїжджає двір Сигізмунда III (Slownik geograficzny. — T. 13. — S. 66).
369 Тут е два великих намети... — 3 другої половини XV ст. в Польщі усталилася двопалатна структура сейму, який складався з двох ізб — сенаторів і послів; остання репрезентувала шляхту — виборців. На елекційних сеймах сенат засідав у великому королівському наметі, що звався шопою, а посли \198\ воєводств і земель — на майдані, оточеному ровом, так званому Колі. Присутня на елекції шляхта, участь якої у виборах не обмежувалася, збиралася в окремих наметах, поза Колом. Зокрема, від шляхти правобережних \199\ воєводств, враховуючи послів (див. прим. № 363), присутніми на елекції 1632 р. було 186 осіб, їх перелік див.: Архив Юго-Западной России. — Ч. 2, т. 1. — С. 213—222). Н. Я.
370 А саме, з 22 червня по 17 липня 1632 р.
361 Ян Тенчинський.
372 На думку 3. Вуйціка, Боплан перебільшує (Eryka Lassoty i Wilhelma Beauplana Opisy Ukrainy. — S. 195). Що стосується, наприклад, Ольбрихта Радивіла, канцлера Великого князівства Литовського, який залишив детальний щоденник з описом елекційного сейму 1632 р., то в його почті нараховувалось лише 300 осіб (Radzіwіll. Memoriale. — S. 138). H. Я.
373 Головнокомандуючим, тобто великим коронним гетьманом; в оригіналі le grand General.
374 ...під великий штандарт корони... — тобто під державну корогву, на якій зображався герб Польського королівства- на червленому щиті срібний коронований орел з золотим дзьобом і кігтями.
375 Оголошення результатів елекції, супроводжуване салютом, який описав Боплан, відбулося 13 листопада, а урочиста церемонія підписання новообраним королем генерального привілею на підтвердження прав — 14 листопада в костьолі Св. Яна у Варшаві. Піп стосується безпосередньо коронації, то остання проводилася 5 лютого 1633 р. у Кракові на традиційному місці \200\ коронування польських королів — у Вавельському замку — з дотриманням церемоніалу, передбаченого уставою «Порядок коронації короля Польщі» (Ordo coronandi regis Poloniae / Wyd. S. Kutrzeba. — Kraków, 1910). Деталі варшавського і краківського церемоніалів описані: Radziwiłł. Memoriale. — P. 133—170; Czapliński W. Na dworze króla Władysława IV. — Warszawa, 1959; Czapłiński W. Władysław IV i jego czasy. — Warszawa 1971. H. Я.
376 Далі Боплан у довільній формі переказує так звані Генрихівські артикули, подані сеймом 1573 р. на затвердження новообраному королю Генріху Валуа (Volumina legum. T. 2. — S. 150—153). Складені вперше як устава, — що окреслювала обсяг і компетенцію королівської влади; обумовлювали взаємозо-бов'язання пануючого і підданих-шляхти. Затверджені при коронації Стефана Баторія 1576 р.; під час сходження на престол наступників Баторія підтверджувалися без змін. В основному перерахувавши пункти артикулів, Боплан, однак, забув про останній суттєвий пункт: на випадок порушення королем задекларованих зобов'язань шляхта звільнялася від обов'язків підданства. Це надавало широкі можливості для антикоролівських виступів (так званих рокошів), з чого протягом XVII ст. не раз користалися як магнати, так і середня шляхта. Генріхівські артикули завершили підпорядкування королівської влади сейму, розпочате знаменитою конституцією 1505 p. «Nihil novi» («Нічого нового»), тобто жодних законоположень без згоди обох палат сейму: сенаторської і посольської. Н. Я.
377 Йдеться про королівщини або землі королівського домену, підпорядковані безпосередньо королю; складали близько шостої частини території держави. Прибутки з них ішли на утримання двору і кварцяного, тобто найманого війська, оплачуваного з кварти — четвертої частини прибутків від королівщин. Управління королівщинами здійснювалося через староства — судово-адміністративні округи, підпорядковані королівським намісникам — старостам. Найбільша кількість старосте на українських землях розміщувалася в пограничному Київському воєводстві, де у 30—40 роки XVII ст. існували Білоцерківське, Богуславське, Гадяцьке (утворене 1634 р.), Житомирське, Канівське, Корсун-ське, Любецьке, Овруцьке, Остерське, Переяславське, Черкаське староства (пор. їх ревізії: Źródła dziejowe. — T. 5; T. 20; Архив Юго-Западной России. — Ч. 7, т. 1, 2, 3). Н. Я.
378 Див. прим. № 301.
379 Йдеться про сенаторів-резидентів. Згідно з Генріхівськими артикулами (див. прим. № 376), з 140 сенаторів 16 по черзі протягом 2 років мали виконувати обов'язки постійної Ради при королі. При цьому 4 з них (а не 3, як пише Боплан) протягом півроку повинні були з дорадчим голосом перебувати при дворі безвідлучне. Реального значення уряд сенаторів-резидентів набув з посиленням магнатської олігархії у першій половині XVII ст., коли на нього був покладений обов'язок контролю за діями короля між сеймами. 1641 р., зокрема, кількість резидентів зросла від 4 до 7 осіб (Historia Polski. — S. 555; Historia państwa i prawa Polski. — S. 122). H. Я.
380 Король поряд із правом роздавати світські уряди (див. прим. № 383) мав право подання церковних бенефіціїв — вищих церковних посад єпископів і настоятелів монастирів, що не підлягали приватним власникам-ктиторам. Право короля на номінацію єпископів, фактично усталене в другій половині XV ст., було затверджене буллою папи Сікста 1589 р. Розповсюджувалося як на католицьку, так і на православну церкви. Аналогічну дію мав закон 1496 р., за яким \201\ усі посади вищої церковної ієрархії, починаючи від каноніка у католиків і настоятеля собору у православних, могла займати лише шляхта (Volumina legum. — T. 1. — S. 120). Н. Я.
381 Боплан має на увазі роздачу земель з королівського домену, що могла відбуватися у трьох формах: 1) пожиттєвій, як винагорода за службу (власне бенефіцій); 2) спадковій при умові виконання нащадками певної, переважно військової, служби; 3) спадковій у повне безумовне володіння. Спадкові пожа-лування при умові виконання служби називалися ленними, хоча вони не у всьому відповідали класичному лену васала, що склався у середньовіччя на німецьких землях. На Україні в ролі їх власників виступали переважно бояри (див. прим. № 402). Землею у безумовне володіння король обдаровував в основному магнатів. Хоча й не без опору шляхти, однак така роздача широко практикувалася, особливо в прикордонних землях. Наприклад, 1609 р. величезна так звана Уманська пустовщина була надана брацлавському і вінницькому старості Валенти-Олександру Калиновському (Volumina legum. — T. 2. — S. 466). Пожиттєва і спадкова роздача землі з фонду королівщин за \202\ рішенням Пйотрівського сейму 1504 р. здійснювалася тільки за згодою сейму (Volumina legum. — T. 1. — S. 136). Ленні пожалування міг надавати сам місцевий староста, особливо якщо попередні власники лену вимирали і служба з нього припинялася. Остання форма земельної данини широко практикувалася на Україні. Н. Я.
382 ...поташу та інших попелів... — Поташ — калієва сіль вугільної кислоти, біла порошкоподібна речовина з властивостями лугу; застосовувався при відбілюванні і фарбуванні тканин, у миловарні, виробництві скла тощо. Поташ отримували, виварюючи з дерев'яного попелу, який у процесі виробництва розрізнявся на фальбу (поташний напівфабрикат, випалений, але ще не смальцьований попіл) і смальцюгу. Останню отримували після перепалення вже заготовленої золи (фальби) у спеціальних печах — гартах, що входили до виробничого комплексу поташної буди. Фальба, смальцюга і готовий поташ нарівні зі збіжжям були головними предметами експорту з Польщі, України і Білорусії наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. В. К.
383 Право роздачі урядів, тобто призначення на державні посади, яке належало виключно королю, було дієвим засобом створити партію прихильників королівської влади в сенаті і посольській ізбі. В руках короля було близько 180 вищих державних урядів (воєвод, каштелянів, маршалків та ін.), у тому числі 16 церковних, носії яких засідали в сенаті (Чаплинский В. Органы государственной власти в Польше XVI—XVII веков // В. И. — 1977. — № 12. — С. 151 —152). Крім того, особисто королю належала роздача староста, призначення хорунжих і войських, затвердження на виборні земські уряди: підкоморіїв, земських суддів, підсудків і писарів, скарбників. Нарешті, чималу роль відігравало і те, що король надавав так звані почесні уряди, якими пишалася шляхта: стольників, підстоліїв, чашників, підчаших, конюших, ловчих, мечників. Ширше про функції й компетенції згаданих урядів див.: Wolff J. Senatorowie і dygnitarze Wielkiego Księstwa Litewskiego: 1386—1795. — Kraków, 1885; Kutrzeba S. Urzędy koronne i nadworne w Polsce, ich początki i rozwój do r. 1504 // Przewodnik naukowy i literacki. — Lwów, 1903. — R. 31. — S. 637—1176; Palucki W t. Studia nad uposażeniem urzędników ziemskich w Koronie do schekku XVI w. — Warszawa, 1962; Góralski Z. Urzędy i godności w dawnej Polsce. — Warszawa, 1983. H. Я.
384 Згідно з Генріхівськими артикулами (див. прим. № 376), сейми передбачалося збирати справді через кожні два роки. Однак на практиці вони скликалися щороку, інколи, наприклад у 1635 і 1637 рр., навіть двічі на рік. Пор.: Konopczyński W. Chronologia sejmów polskich 1493—1793 // Archiwum Komisji Historicznej PAU. — Kraków, 1948. — Series 2, vol. 4, № 3. H. Я.
Боплан говорить про посполите рушення шляхти, архаїчну форму служби рицарів-васалів сюзерену на його виклик. З 1454 р. на підставі Нешавського привілею король міг скликати рушення лише за згодою сеймиків конкретної землі, а з кінця XV ст. — тільки за згодою сейму. У XVI ст. рушення виявляло щодалі більшу небоєздатність; після організації у 60-х роках XVI ст. найманого (кварцяного) війська втратило значення як військова сила. Передостанній раз, зокрема, шляхетське ополчення збиралося під Берестечком 1651 р.; після 1656 р. не скликалося. Покарань за неявку на рушення, про які пише Боплан, на його часи вже не існувало навіть на папері (пор. конституцію 1621 р.: Volumina legum. — T. 3. — S. 198—204), хоча раніше, наприклад, у кінці XV ст., конфіскація маєтків за неявку дійсно практикувалася (Historia państwa i prawa Polski. — S. 138, 300). H. Я. \203\
386 Заголовок поданий у вигляді авторської помітки на полі.
387 ...поміж нею немає вищих... — На польських етнічних землях, де в період зрілого середньовіччя не існувало феодальної ієрархії західноєвропейського зразка, шляхта справді не знала розподілу на сюзеренів, васалів, ар'єр-васалів і т. д., що складало основу титулярної системи в Західній Європі. Аналогічна, формально рівноправна структура шляхти, за нормами польського права, існувала і на західноукраїнських землях. Натомість на: Волині, Наддніпрянщині і Східному Поділлі, що входили до складу Великого князівства Литовського, осібну групу серед вищих феодальних прошарків займали князі — нащадки Рюриковичів і Гедиміновичів, які у першій половині XVII ст. становили понад 30 родів місцевих феодалів-землевласників. Хоча Люблінська унія 1569 р. формально урівняла права рядової шляхти з князями, однак вживання князівських титулів, як і вага князівського прошарку у суспільному житті, зберігалася. Н. Я.
388 Формально Боплан помиляється, оцінюючи звання старости як титул. Згідно з буквою закону, старости були урядниками, королівськими намісниками в судово-адміністративних округах на королівщинах (див. прим. № 377), де здійснювали оборонну, судову, фіскальну і міліцейську владу. Однак на практиці більшість старостинських урядів, які надавалися пожиттєво, зосередилася в руках вузького кола магнатів, нерідко переходячи у спадок до представників однієї і тієї ж родини. Так, на Правобережній Україні Білоцерківське староство належало кн. Костянтину Острозькому, а згодом його синові Янушу, Корсунське староство з кінця XVI ст. перебувало в руках Даниловичів, Житомирське — тривалий час належало князям Заславським і т. д. Широко практикувалася прижиттєва уступка права на старосїинський уряд синам. Так 1638 р. кн. Костянтин Вишневецький уступив право на Черкаське староство своєму синові Олександру (Boniecki A. Poczet rodów w Wielkim księstwie Litewskim w XV—XVI wieku. — Warszawa, 1887. — S. 371). На Україні, де опір середньої шляхти магнатам не був таким організованим і послідовним, як в інших регіонах Речі Посполитої, процвітала практика зосередження в одних руках багатьох державних урядів і старосте. Наприклад, уже згаданий кн. Януш Острозький (1554—1620), крім уряду волинського воєводи (з 1585) і краківського каштеляна (з 1593), виконував функції богуславського, білоцерківського черкаського, канівського і володимирськрго старости (Wolff. Kniaziowie. — T. 5. — S. 357). Зрозуміло, що при таких умовах реальну владу на місцях здійснювали старостинські слуги — підстарости і бурграбії, у той час як для самих старост вказаний уряд був почесним додатком до імені і, звичайно, джерелом прибутків, а не реальним обов'язком служби, Ця тенденція до зростання «титулярності» старостинських звань і відбита у на перший погляд помилковому твердженні Боплана. Я. Я.
389 ...ф'єф, ар'ер-ф'єф...— те саме, що феод, ар'єр-феод. Феодом у Західній Європі в період середньовіччя називалося земельне пожалування, надане сеньйором своєму васалу у спадкове володіння за умови виконання феодальних служб: військової, придворної тощо. Ця сама земля, передана васалами на тих же умовах своїм васалам, називалася_ар'єр-феодом. Ряд підпорядкованих один одному носіїв власницьких прав на одну й ту ж саму земельну одиницю складав своєрідну феодальну «драбину», що стала основою'титулярної системи (пор. прим. № 387). Протилежністю феода був алод — безумовне землеволодіння, не обтяжене феодальними повинностями, яке становило індивідуально-родинну власність з необмеженим правом розпорядження, відчуження, успадкування та ін. \204\ Алодіальне шляхетське землеволодіння в Польщі стало домінуючим уже наприкінці XIV ст. з консолідацією шляхти в замкнутий привілейований стан, що, на думку С. Кутшеби, вперше зафіксовано у Кошицькому привілеї 1374 p. (Kutrzeba S. Historia ustroju Polski w zarysie. — Lwów, 1914. — T. 1. — S. 24). В Галичині і Західному Поділлі феоди, надані до 1504 р., визнані безумовною власністю шляхти на коронаційному сеймі Стефана Баторія в 1576 р. (Vоlumina legum. — T. 2. — S. 164). До цього часу аналогом західноєвропейського феода з певною долею умовності тут можна вважати так звану вислугу — землеволодіння, що надавалося боярину від великого князя при умові виконання військової служби та інших повинностей. Рудименти умовного землеволодіння на часи Боплана залишалися у формі боярських ленів (див. прим. № 402). Н. Я.
390 Боплан дещо перебільшує. Виключно латиномовна практика публічного побуту в Польщі була порушена уже 1543 р. із запровадженням закону про дозвіл користуватися в судово-адміністративних актах польською мовою нарівні з латинською (Vоlumina legum. — T. 1. — S. 285). Правда, у практиці судочинства цей закон не прижився, і судові книги коронних і західноукраїнських воєводств і надалі велися по-латині. Однак в урядовій документації з середини XVI ст. вживалася польська мова (пор.: Vоlumina legum. — T. l, 2, 3). Що стосується правобережних українських земель, то тут, відповідно до місцевого кодексу права — Литовського Статуту 1566 р., діловою мовою визнавалася виключно «руська» (тобто книжна староукраїнська або старобіло-руська). Разом з тим поступове втягнення українського населення в сферу соціально-економічних відносин польської держави вело до розширення застосування польської і латинської мов у різних сферах суспільного життя. Ширше про це див.: Яковенко Н. Н. О языковом составе гродских и земских книг Правобережной Украины на протяжении XVII в. // Исторические и историковедческие проблемы отечественной истории: Сб. науч. трудов. — Днепропетровск, 1983. — С. 64—72. Н. Я.
391 Тут неточність: до суду не треба, як пише Боплан, а можна було позивати тричі, якщо не йшлося про так звані завиті справи, де практика -судочинства допускала лише один позов. Після неявки на судове засідання відповідач автоматично програвав справу. Н. Я.
392 Накреслена Бопланом тут і нижче картина судочинства досить приблизна і не позбавлена ряду неточностей. Обсяг компетенції різних судів і перебіг судової процедури в судах різних інстанцій на часи Боплана був регламентований Статутом 1611 р. «Скорочена судова процедура» (V о l u m i n e legum. — T. 3. — S. 35—43). Старопольське судочинство широко висвітлене у працях: Piekośiński F. Sądownictwo w Polsce wieków średnich // Rozprawy Akademii Umiejętności / Wydział historyczno-filozoficzny. — Kraków, 1898. — T. 35. — S. 353—386; Kutrzeba S. Sądy ziemskie i grodzkie w wiekach średnich // Rozprawy Akademii Umiejętności. Wydział hist.-filoz. — Kraków 1901. — T 40 — S. 75—411; Kraków, 1902. — T. 42. — S. 139—386; Rafacz J. Dawny proces polski. — Warszawa, 1925; Balzer O. Przewód sądowy polski w zarysie — Lwów, 1935. H. Я.
393 Інфамія (від лат. infamia — безчестя) — позбавлення шляхетської честі, яким супроводжувався вирок про баніцію — позбавлення громадянських прав і державного захисту за скоєння особливо тяжких злочинів.
394 Боплан має на увазі головщину — визначену законом суму грошей, яку вбивця сплачував на користь родичів убитого. Під різними назвами відома \205\ у правах стародавніх слов'ян і германців як еквівалент кровної помсти; зафіксована в «Руській правді».
395 Лівр — див. прим. № 281.
396 ...торгівля... їй не дозволена. — Заняття торгівлею і ремеслами вважалися несумісними з шляхетською честю, тому шляхтич, який оселився у місті і почав «руками робити» чи «ліктем міряти», втрачав шляхетське звання. До першого періоду перебування Боплана на Україні відноситься чергова хвиля очищення шляхетського стану від осіб сумнівного походження, що знайшло відображення в законі від 1633 р. про ускладнення процедури доведення шляхетства і про те, що шляхетські права втрачав не лише той, хто займається торгівлею, але і його нащадки (Volumina legum. — T. 3. — Ś. 382). Законоположення про несумісність належності до привілейованого стану з заняттям ремеслом і торгівлею було і в Литовському Статуті 1566 р. (розділ III, артикули 16, 20), що служив за кодекс законів для земель Правобережної України. Н. Я.
397 Поєдинки — відомі на польських і русько-литовських землях у формі власне поєдинків честі, а не «судів божих» з початку XV ст. Відбувалися у традиційних формах дуелі з застосуванням холодної зброї, причому законною дуель вважалася лише тоді, коли проходила за королівським дозволом і публічно. Наслідком активної боротьби церкви з дуелями, розпочатої буллою папи Юлія II 1509 р., була проголошена конституцією 1588 р. під загрозою піврічного ув'язнення і значного грошового штрафу заборона поєдинків у Польщі. (Volumina legum. — T. 2. — S. 255). Негативне ставлення громадської думки до поєдинків позначалося на зменшенні їх кількості, що відзначає і Боплан. Так, за підрахунками В. Лозінського, на західноукраїнських землях у кінці XVI — на початку XVII ст. джерела згадують поєдинки тільки 6 разів (Ło-ziński W. Prawem i lewem. Obyczaje na Czerwonej Rusi w pierwszej połowie XVII wieku. 2-е wyd. — Lwów, 1904. — T. 1. — S. 427). Так само епізодичні згадки про них в актах Волині і Наддніпрянщини. Детальніше про поєдинки див.: Encyklopedia staropolska ilustrowana / Wyd. Z. Gloger. — Warszawa, 1903,— T. 4. — S. 58—60; Kutrzeba S. Pojedynki w Polsce // Przegląd Polski. — Kraków, 1909. — T. 171. — S. 403—430; T. 172. — S. 34—50; Bystro ń J. S t. Dzieje obyczajów w dawnej Polsce. Wiek XVI—XVIII. — Warszawa, 1960. — T. 2,—S. 193—197. H. Я.
398 Токайське вино — знаменитий гатунок солодкого білого вина, виготовленого за особливою технологією з сортів винограду «гарс-левелю» і «фурмінт»; назву взяло від м. Токай в Угорщині.
399 Боплан проводить паралель, як і вище (див. прим. № 387, 389), з західноєвропейською моделлю структури панівних станів.
400 Коронні монетні двори діяли в Кракові і Гданську під наглядом коронних підскарбіїв, які підлягали сеймовому контролю. Прибутки від них надходили в королівську скарбницю, з якої покривалися як двірські, так і державні видатки. г
401 Боплан говорить про референдарський суд, утворений у 80-х роках XVI ст. для розгляду конфліктів селян, що жили'на королівщинах (див. прим. № 377), зі старостами і державцями. Належав до особистої (задворної) юрисдикції короля як безпрсереднього власника згаданих земель; здійснювався через його уповноважених — референдарів. Слідство і виконання вироків на місцях покладалося на спеціальних комісарів, посланих від двору (пор.: Rafacz J. Sąd referendarski koronny: Z dziejów obrony prawnej chłopów w dawnej Polsce. — Poznań, 1948). H. Я. \206\
402 Бояри на часи Боплана складали напівпривілейований прошарок дрібних землевласників, які володіли землями на королівщинах Правобережної України (див. прим. № 377) з умовою виконання визначених старостами повинностей військового чи напіввійськового характеру: «конно оружно» брати участь у військових походах у складі старостинського почту, нести варту в королівських замках, виїздити з «полькою сторожею» на татарські шляхи, доставляти урядові листи, супроводжувати послів тощо. Про кількість бояр орієнтовне уявлення дають ревізії староств. Так, за даними 1622 р. при Канівському старостві існувало 4 боярські служби, при Житомирському 10, Остер-ському 44 і т. д. (Архив Юго-Западной России. — Ч. 7, т. 1. — С. 328; Źródła dziejowe. — Т. 5. — S. 128, 131). Число родин, які служили 1 службу, тобто виставляли одного вершника, було не фіксованим і залежало, ймовірно, від розмірів конкретного маєтку. Так, в Овруцькому старостві, де на 1622 р. зафіксовано 12 боярських сіл, одного коня виставляло 30 боярських дворів с. Мошківці, одного — 7 дворів с. Більче, одного — 3 двори с. Круків (Źródła dziejowe. — T. 5. — S. 120). Натомість 14 боярських дворів с. Літківці Остерського староства служили на 14 конях, тобто поставляли по коневі від двору (Архив Юго-Западной России. — Ч. 7, т. 1. - С. 305). Сліди найраніших документів, якими в часи Боплана українські бояри підтверджували свої власницькі права, сягають періоду правління великого князя Вітовта (1392—1430). У середині — другій третині XVI ст., коли проходили активні процеси кристалізації панівного стану, певній частині рицарства-бояр вдалося закріпитися в шляхетських правах і, зокрема, добитися алодіальності маєтків (пор. прим. № 389). Решта, про яку йде тут мова, володіла власне феодами або ленами з правом успадкування їх тільки по чоловічій лінії при умові виконання згаданих служб. В часи Боплана на Україні існувала ще одна група боярства, яку він не згадує,— це бояри, що «сиділи» на землях князів і магнатів на тих самих умовах. Боярству як суспільному прошарку присвячена значна література, підсумована у кн.: Гру шевський. Історія України-Руси. — Т. 5. — С. 100—106. Я. Я.
403 ...великого гетьмана... — В оригіналі le grand General.
404 Думка Боплана не підтверджується цифровими підрахунками вчених. За даними О. Павіньського, наприкінці 80-х років XVI ст. у Великій і Малій Польщі та Мазовії шляхта складала в середньому близько 12 % населення. Уточнення цієї цифри по регіонах провів В. Куля. За його підрахунками, в Мазовії, де чисельність дрібної шляхти була особливо значною, остання наприкінці XVI ст. становила 23,4 % від загальної кількості жителів (Kula W. Stan i potrzeby badań nad demografią historyczną dawnej Polski // Roczniki dziejów społecznych i gospodarczych. — 1951. — T. 13. — S. 39—71). Н. Я.
405 Дворяни — в оригіналі gentilhomme. Так називалися дрібні шляхтичі, що перебували на службі при магнатських дворах, виконуючи найрізноманітніші обов'язки, які нерідко дублювали служби королівського двору: маршалки, підскарбії, коморники, секретарі, стольники, чашники, конюші, ловчі і т. ін. На дворян могли покладатися судово-адміністративні обов'язки в магнатських замках і волостях; певні групи дворян несли військову службу в складі надвірних корогв своїх панів та в їхніх особистих почтах. Нерідко з дворянських служб починала свою кар'єру незаможна шляхетська молодь та діти васальної шляхти, яка володіла наділами у магнатських латифундіях на ленному праві, тобто спадкове з обов'язком виконання тих чи інших служб сюзерену. Як приклад можна згадати двір князів Острозьких, при якому наприкінці XVI — на початку XVII ст. \207\ служило до 2 тис. молодих шляхтичів (Из истории Старо-Константинова // Волынские епархиальные ведомости. — 1881. — № 9. — С. 277). Н. Я.
406 Боплан допустив неточність: вдова, вдруге виходячи заміж, могла без обмежень розпоряджатися лише особистим нерухомим майном, тобто тим, яке їй належало з власного посагу. Решта ж успадкованого по чоловікові майна, у тому числі і записаного їй ним на оправу віна, тобто відшкодування грошової суми посагу, належала дітям і відчуженню не підлягала (пор. відповідні артикули статутів Віслицького 1347 і Вартського 1423 р. у кн.: Volumina legum. — T. 1. — S. 17, 32). H. Я.
407 Заголовок поданий у вигляді авторської помітки на полі.
408 Екю — французька монета; золоті екю карбувалися з 1338 по 1601 р. вагою 4,532 г, срібні — з 1600 р. вагою 19,122 г.
409 ...війна проти турків, татар і московитів.. — Боплан має на увазі російсько-польську (Смоленську) війну 1632—1634 рр., яка завершилась капітуляцією під Смоленськом російської армії під командуванням М. Шеїна; за Поляновським миром (14 червня 1634 р.) під владу Польщі перейшли Смоленська, Чернігівська і Сіверська землі. У червні 1633 р. відбувся напад буджацьких татар на Поділля, а в жовтні цього ж року турецькі загони під керівництвом Абази-паші вступили на територію України під Кам'янцем-Подільським. І ті, й другі були швидко відбиті. Польсько-турецький конфлікт, який Боплан називає війною, залагоджений відновленням 1635 р. угоди між Польщею і Туреччиною. Я. Я.
410 ...1635 р. розпочалася війна проти шведів. — Боплан не зовсім точний: польсько-шведська війна точилася, починаючи з 1617 р., за винятком років, викликаних перемир'ями, укладеними у Мітаві (1622—1625) і Старому Торгу або Альтмарку (1629—1635). Навесні 1635 р. розпочалася підготовка до продовження військових дій, але реально війна так і не була розв'язана. Я. Я.
411 Йдеться про перемир'я, укладене 12 вересня 1635 р. поблизу с. Шум-ська Весь (Штумдорф) строком на 26 років. Посередником на польсько-шведських переговорах виступав французький дипломат Клод д'Аво, посланник Франції при польському дворі у 1634—1636 рр. (Eryka Lassoty i Wilhelma Beauplana Opisy Ukrainy,— S. 197). Згідно з цим договором Пруссія, втрачена у перший період війни, поверталася Польщі. Я. Я.
412 Козацька корогва — відділ легкоозброєної рухливої кавалерії кількістю від 50 до 100 коней; очолювався ротмістром, який особисто набирав вояків до корогви, вербуючи дрібну шляхту, запорозьких козаків, інколи — міщан і навіть селян на підставі так званих приповідних листів від імені короля. Кожен із товаришів корогви (див. прим. № 417) служив з власним почтом від 2 до 4 кінних челядників або так званих почтових, озброюючи їх за власний кошт. Про характер такого озброєння дає уявлення сеймова ухвала 1620 р., де зазначено, що кіннотники мають бути «в панцирях, в мисюрках [невисоких шоломах з кольчужною сіткою на шиї. — Н. Я.], з добрими карабінами, короткими рушницями і рогатинами» (Volumina legum. — T. 3. — S. 196). Козацькі корогви були найчисленнішим відділом польської армії, складаючи на 1632 р. 40 % кварця-ного, тобто найманого війська; на початку 40-х років XVII ст. в козацькій кавалерії нараховувалося близько 1300 товаришів (Baranowski. Ogranizacja wojska polskiego. — S. 96--102). Н. Я.
413 Шишак—шолом з прикрасою у вигляді звуженої трубки з шишкою на вістрі; збоку до шишака могли кріпитися наушшя, спереду — козирок і наносник, ззаду — кольчужна сітка. \208\
414 Гусари, що служать по-уланськи — важка кіннота, особливістю озброєння якої були довгі (біля 4 м) списи. Описаний нижче Бопланом бойовий риштунок гусара доповнювали крила — залізні стержні з насадженим на них пір'ям, тріпотіння якого мало лякати коней противника. Гусарська корогва з 60—100 вершників очолювалася ротмістром, який набирав вояків так само, як і до козацької корогви (див. прим. № 412), але переважно з заможної шляхти. В почтах товаришів (див. прим. № 417) служили, як правило, дрібні безземельні шляхтичі. На початку 40-х років XVII ст. у польське-шляхетському війську нараховувалося близько 1100 гусарів; власні гусарські корогви утримували магнати. Так, 2 гусарські корогви мав у складі свого надвірного війська кн. Ярема Вишневецький, 2 — Томаш Замойський і ін. (Baranowski. Organizacja wojska polskiego. — S. 102—109, 191). H. Я.
415 Дукат — золота монета, яку з XVI по XIX ст. карбували у Франції, Німеччині, Голландії, Австро-Угорщині; містив близько 3,44 золота.
416 Караманія (Караман-Ілі) — історична область на південному сході Малої Азії, в античності — Лікаонія. Після завоювання турками-сельджуками візантійських земель Малої Азії — Кенійський султанат Сельджуцької держави (1077—1307); після 1307 р. розпався на дрібні ханства, одне з яких — бей-лик Османа — стало центром утвореної на початку XIV ст. Османської імперії. З кінця XV ст. провінція з центром у м. Караман (давніше — Ларанда). Н. Я.
417 Товариш (в оригіналі maistre) — первісне дружинник князівської дружини; у найманому війську — кіннотник першої шеренги з рангом хорунжого, який служив з власним почтом, утримуваним за його кошт, у складі 3-4 челядників: почтового або шерегового (друга шеренга) і так званих люзаків, тобто джур, особистих слуг товариша (третя шеренга), що наглядали за кіньми й зброєю (Linde S. B. Słownik języka polskiego. — 2-е wyd. — Lwów 1855,— T. 2. — S. 684; T. 5. — S. 689—690). H. Я.
418 Лікоть — міра довжини антропометричного походження; дорівнювала 38-50 см.
419 Палаш — короткий меч з прямим двогострим клинком і чашкою або решіткою на ефесі.
420 Дворяни — див. прим. № 405.
421 Щире здивування дало Бопланові привід для ретельного опису застольних звичаїв і бенкетних страв польської шляхти. Багато з цих страв (зокрема, соуси з хріну — chrzan, gąszcz зі смаженої цибулі, м'ясні паштети, рибні страви, свинина з квашеною капустою — bigos, пшоняні каші — jagły, локшина _ krajanka, kluski та ін.) зберегли своє значення й донині у традиційній польській кухні. Л. А.
Гарнець — міра об'єму сипучих тіл і рідин місткістю близько 4 л; поділявся на 4 кварти.
423 Шевальє (chevalier, від латинського caballarius — кіннотник) — рицар; у середньовіччі— загальна назва представника рицарства, згодом — титул на означення нобіля, на один щабель нижчого від барона; в загальному значенні — шляхтич, благороднонароджений (Larousse. De la langue Francaise — . Paris, 1979. — P. 328, 329). H. Я. .
СПИСОК СКОРОЧЕНЬ ТА ЛІТЕРАТУРИ, ПОСИЛАННЯ НА ЯКУ ПОДАНІ СКОРОЧЕНО
Акты ЮЗР — Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. — СПб., 1869. — Т. 6; СПб., 1872. — Т. 7; СПб., 1878. — Т. 9; СПб., 1879. — Т. 11; СПб., 1882. — Т. 12; СПб., 1885. — Т. 13.
Алеппский. Путешествие — Алеппский. Путешествие антиохий-ского патриарха Макария в Россию в половине XVII века, описанное его сыном архидиаконом Павлом Алеппским. Выпуск III // Чтения общества истории и древностей российских. — 1897. — Кн. 4. — С. I — 202; Вып. IV // Там же. — 1898. — Кн. 4. — С. 1 — 195.
Артюx. Українська народна кулінарія — Артюx Л. Ф. Українська народна кулінарія ; Історико-етнографічне дослідження. — К., 1977.
Архив Юro-Западной России — Архив Юго-Западной России, издаваемый Временной комиссией для разбора древних актов. — Киев, 1859. — Ч. 1, т. 1; Киев, 1861. — Ч. 2, т. 1; Киев, 1869. — Ч. 5, т. 1; Киев, 1886. — Ч. 7, т. 1; Киев, 1890,— Ч. 7, т. 2; Киев, 1905. — Ч. 7, т. 3.
Багров. Чертеж украинским и черкасским городам — Багров Л. С. Чертеж украинским и черкасским городам XVII в.: (Труды русских ученых за границей. — Т. 2).-— Берлин, 1923 (карты).
Беляев. Описание реки Днепра — Бeляев И. Описание реки Днепра от м. Переволочного до Черного моря / Примеч. H. H. Мурзакевича, М. Н. Бухтеева // ЗООИД. — Одесса, 1853. — Т. 3.
Броневский. Описание Крыма — Броневский М. Описание Крыма (Tartariae descriptio) / Перев. И. Г. Шершеневич // ЗООИД. — Одесса, 1867. — Т. 6.
Брун. Черноморье — Брун Ф. Черноморье: Сборник исследований по исторической географии Южной России. — Одесса, 1879. — Ч. 1; Одесса, 1880. — Ч. 2.
ВИ — Вопросы истории
ВИВ — Военно-исторический вестник
Гаджиева. Материальная культура ногайцев — Гаджиева С. Ш. Материальная культура ногайцев в XIX — начале XX в. — М., 1976.
Голобуцкий. Запорожское казачество — Голобуцкий В. А. Запорожское казачество. — Киев, 1957.
Голубев — Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. — Киев, 1883, 1898. — Т. 1-2.
Грушевський. Історія України-Руси — Грушевський M. C. Історія України-Руси [В 10 т.].— Львів, 1905. — Т. 5; К.; Львів, 1907,—Т. 6; К.; Львів, 1909. — Т. 7; 2-е вид. — К.; Львів, 1922. — Т. 8, ч. 1.
ДАК — Державний архів м. Києва
Дортелли д'Асколи. Описание — Дортелли д'Асколи Э.
Описание Черного моря и Татарии, 1634 (Прим. А. Бертье-Делагарда // ЗООИД. — Одесса, 1902. — Т. 24. — С. 89-180.
Етимологічний словник — Етимологічний словник літописних географічних назв Південної Русі. — К., 1985.
ЖМНП — Журнал Министерства народного просвещения
Закревский. Описание Киева — Закревский Н. Описание Киева. — М., 1868.
Зап. ЮЗО РГО — Записки Юго-Западного отдела императорского Русского географического общества
ЗІФВ — Записки історично-філологічного відділу УАН
ЗНТШ — Записки наукового товариства імені Шевченка
ЗООИД — Записки Одесского общества истории и древностей
ЗУНТ — Записки українського наукового товариства у Києві
Известия РГО — Известия императорского Русского географического общества
История Украинской ССР — История Украинской ССР (в десяти томах). — Киев, 1982. — Т. 2.
Касименко —Касименко О. К. Російсько-українські взаємовідносини 1648 — на початку 1651 р. — К., 1955.
Кeппен. Крымский сборник — Кеппен П. Крымский сборник: О древностях южного берега Крыма и гор Таврических. — СПб., 1837.
Книга Большому чертежу — Книга Большому чертежу / Подг. к печати и ред. К. Н. Сербиной. — М.; Л., 1950.
Кордт. Материалы. — Вып. 2 — Кордт В. Материалы по истории русской картографии. .(Серия I]. — Киев, 1910. — Вып. 2.
КС — Киевская старина
Люка де. Описание — Люка Ж. Д е. Описание перекопских и ногайских татар черкесов, мингрелов и грузин (1625) / Пер. П. Юрченко // ЗООИД. — Одесса, 1879. — Т. П. — С. 473—493.
ЛППМ — Літопис політики, письменства і мистецтва
Ляскоронский. Гильом Левассер-де-Боплан — Ляскоронский В. Г. Гильом Левассер-де-Боплан и его историко-географические труды относительно Южной России: I. Описание Украины. II. Карты Украины. — Киев, 1901.
Максимович. Днепр — Максимовичи. И. Днепр и его бассейн,— Киев, 1901.
Мемуары — Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси,— Киев, 1890. — Вып. I; Киев, 1896. — Вып. 2.
Описание КСС — [Болховитинов Е.] Описание Киево-Софийского собора и киевской епархии. — Киев, 1825.
Памятники — Памятники, изданные Временною комиссиею для разбора древних актов. 1-е изд. — Киев, 1846. — Т. 2; 2-е изд. — Киев, 1898. — Т. 1.
Петрунь. Степове Побужжя — Петрунь Ф. Степове Побужжя в господарськім та військовім укладі українського пограниччя. Замітки до Бро-невського та Боплана // Журнал наук.-дослідчих катедр м. Одеси. — Одеса, 1926.-Т. 2 (1925/6). — № 2.
ПСРЛ — Полное собрание русских летописей. — М., 1962. — Т. 1; М., 1962. — Т. 2; СПб., 1851. — Т. 5; СПб., 1856. — Т. 7; СПб., 1862. — Т. 9, 10; М., 1965. — Т. 9; М., 1965. — Т. 15; М.; Л., 1949. — Т. 25; М., 1975,— Т. 32; М., 1980. — Т. 35.
Семенов. Географическо-статистический словарь — Семенов П. Географическо-статистический словарь Российской империи. — СПб., 1863. — Т. 1; СПб., 1865. — Т. 2.
Скальковский. История Новой Сечи — Скальковский А. История Новой Сечи или последнего коша запорожского. — Одесса, 1846.
Скальковский. История Новой Сечи (1885) — СкальковскийА История Новой Сечи или последнего коша запорожского. — 3-е изд. — Одесса, 1889.
Словник гідронімів — Словник гідронімів України / Гол. ред. К. К. Цілуйко. — К., 1973.
Смирнов. Крымское ханство — Смирнов В. Д. Крымское ханство под верховенством Оттоманской порты до начала XVIII в. — СПб., 1887.
Смирнов. Рисунки Киева — Смиpнов Я. И. Рисунки Киева 1651 года по копиям их конца XVIII в. // Труды XIII археологического съезда. — Киев, 1908. — Т. 2.
Татищев — Татищев В. Н. Избранные произведения. — Л., 1979.
УІЖ — Український історичний журнал
ЦДІА УРСР — Центральний державний історичний архів УРСР у м. Києві
ЦНБ — Центральна наукова бібліотека ім. В. І. Вернадського НАН України, відділ рукописів
ЧИОНЛ — Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца
Эварницкий. Вольности — Эварницкий Д. И. Вольности запорожских Козаков: Историко-топографический очерк. — 2-е изд. — СПб., 1898.
Эварницкий. Вольности (1890) — Эварницкий Д. И. Вольности запорожских Козаков: Историко-топографический очерк. — СПб., 1890.
Эварницкий. История запорожских Козаков — Эварницкий Д. История запорожских Козаков. — 2-е изд. — М., 1900. — Т. 1; СПб., 1897. — Т. 3.
Эварницкий. Очерки — Эварницкий Д. И. Очерки по истории запорожских Козаков и Новороссийского края. — СПб., 1889.
Эвлия Челеби — Эвлия Челеби. Книга путешествия: Извлечения из сочинения турецкого путешественника XVII века. Перевод и комментарии. — М., 1961. — Вып. 1: Земли Молдавии и Украины.
AFP — Archivum Fratrum Praedicatorum
Baranowski. Organizacja wojska polskiego — Baranowski B. Organizacja wojska polskiego'w latach trzydziestych i czterdziestych XVII wieku. — Warszawa, 1957.
Betindei, Veinstein. L'Empire ottoman — feerindei M., Veinstein G. L'Empire ottoman et les pays roumains 1544—1545. Etude et documents. — Paris; Cambridge, Mass., 1987.
Broniov M. Tartariae descriptio — Broniovii M. de Biezdzfedea. Tartariae descriptio hac in lucern nunquam edita. — Coloniae Agrippinae, 1595. Переклад: Броневский М. Описание Крыма (Tartariae descriptio) / Перев. И. Г. Шершеневича // ЗООИД. — Одесса, 1867. — Т. 6.
Buczek. Dzieje kartografii polskiej — Buczek K. Dzieie kartografii polskiej od XV do XVIII wieku. — Wrocław; Warszawa; Kraków, 1963.
Cyaneae — Cyaneae oder die am Bosphoro Thracico ligende hohe Stein-Klippen, von welchen zu sehen seyn gegen Mittag. — Augspurg, 1687
Dubiecki. Kudak — Dubiecki M. Kudak twierdza kresowa i jej okolice. — Kraków, 1879.
Encyclopaedia of Islam — The Encyclopaedia of Islam. New edition,— Leiden, 1973. — Vol. 4. fasc. 63—64; 1979. — Vol. 5, fasc. 79—80; Leiden; London, 1960. — Vol. l, fasc. 21; Leiden, 1978. — Vol. 4, fasc 61 — 62; Leiden, 1976. — Vol. 4, fasc. 73—74.
Eryka Lassoty i Wilhelma Beauplana Opisy Ukrainy — Eryka Lassoty i Wilhelma Beuplana Opisy Ukrainy / Pod red Z. Wójcika. — Warszawa, 1972.
Eszer. Die „Beschreibung". — Eszer A. Die „Beschreibung des Schwar-zen Meeres und der Tartarei" des Emidio Portelli d'Ascoli O. P. // AFP. — Roma, 1972. — Vol. 42. — P. 199—249. Переклад: див. Дортелли д'Ас-кол и. Описание.
Eszer. Neue Forschungen — Esżar A. Neue Forschungen żur Geschichte der II. Krim-Mission der Dominikaner (1635—65) // AFP. — Roma, 1971. — Vol. 11. — P. 181—234.
Evliya Celebi. Seyahatname — Evliya Celebi. Seyahatname. — Istanbul, 1896/7, 1928. Переклад: Ewlija Czelebi. Księga podróży / Red. Z. Ab-rahamowicz. — Warszawa, 1969.
Fisher. The Ottoman Crimea — Fisher A. The Ottoman Crimea in the Mid-Seventeenth Century. Some Problems and Preliminary Considerations // HUS. — Cambridge, Mass., 1979—1980,— Vol. 3/4, part. 1. — P. 215—226.
Historia państwa i prawa Polski — Kaczmarczyk Z., Lesnodorski B. Historia państwa i prawa Polski od potowy XV w. do r. 1795 / Pod. red. J. Bardacha. — Warszawa, 1957.
Historia Polski — Historia Polski / Pod. red. H. Lowmiańskie-go. — Warszawa, 1957. — T. l, cz. 2.
HUS — Harvard Ukrainian Studies
Larousse. Grand dictionnaire universel — Larousse P. Grand dictionnaire universel du XIXе siecle. — Paris, [s. a.]. — T. 10, 15.
Loenertz. Le origine — Loenertz R. J. Le origine delia missione se-centesca dei Domenicant in Crimea // AFP. — Roma, 1935. — Vol. 5. — P. 261—281. L[ubomirski] J. T. Bernard Pretwicz — L[ubomirski] J. T. Bernard Pretwicz i jego apologia na sejmie 1550 r. / Biblioteka Warszawska. — 1866. — T. 3.
Okolski. Diariusz — Okolski S z. Diariusz transakcyji wojennej miedzy wojskiem koronnym i zaporoskim w roku 1637 / Wyd. K. J. Turowski. — Kraków, 1858.
Radziwill. Memoriale — Radziwill A. S t. Memoriale rerutn ges-tarum in Polonia 1632—1656 / Oprać. A. Przyboś. R. Żelewski. — Wrocław; Warszawa; Kraków, 1968. — T. l : 1632—1633.
Słowniki geograficzny — Słownik geograficzny Królestwa polskiego i innych krajów słowiańskich / Pod red. F. Sulimierskiego, B. Chlebowskiego, W. Walewskiego. — Warszawa, 1880. — T. 1; 1881. — T. 2; 1882. — T. 3; 1884. — T. 4; 1889:— T. 10; 1890. — T. 11; 1893. — T. 12; 1895,— T. 13.
Volumina legum — Volumina legum Regni Poloniae et Magni ducatus Lithuaniae. — Petersburg, 1859. — T. l—3.
Wolff. Kniaziowie — Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca XIV wieku. — Warszawa, 1895.
Źródła dziejowe — Źródła dziejowe / Opisane przez A. Jabłonowskiego. — Warszawa, 1877. — T. 5; 1877. — T. 6; 1894. — T. 20; 1897. — T. 22.
Я.Д. - Я. Дашкевич, Н.Я. - Н.Яковенко, Г.Б. - Г.Боряк, М.В. -М.Вавричин, Т.Г. - Т.Гирич, О.Б. - О.Боряк, В.Щ. - В.Щербак, Л.А. - Л.Артюх.