Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи
До історії тексту „Повідання” й „Чтенія”.
„Повідання” це пам’ятка певною мірою офіційна (апологія Ярослава), і зрозуміло, що, з’явившись у світ, воно дуже поширилося в списках. „Повідання” стає ніби канонічним житіем. Таке значіння зберегае воно і в XV, і в XVI віці, за доби розквіту Москви, коли вбився в силу її князівський рід. Звідси, певне, й бережке ставлення переписувачів-редакторів до старого тексту „Повідання”. Несторове „Чтеніе”, написане пізніше, хоч форма його і майстерніша, не могло проте конкурувати з визнаним уже, дуже популярним і дуже поширеним у рукописах „Повіданням”. Допіру мітрополіт Макарій, завівши і „Повідання” і „Чтеніе” до своїх Четьїв Мінеїв, так-би мовити, зрівняв обидві пам’ятки в правар. У XII віці „Повідання” в Успенській редакції, але без статті про ув’язнених, з’являється в скороченому перекладі грецькою мовою. (Див. з цього приводу праці: Еміна в „Русскомъ Архи—, 1877, кн. 3, Нікольського „Матеріалы для повременнаго списка”... стор. 289, статтю Бенешевича в „ИзвЂстіяхъ отдЂленія русскаго языка”... 1914. Стор. 201).
У XIII віці „Повідання” дає матеріял для проложних статтів про Бориса та Гліба. Під цей час „Повідання” стає надбанням північної й північно-східньої руської літератури. З редакцій XIV в. найбільше відрізняється від оригіналу — ред. Сильвестрова, де проблискує наукове об’єднання-компілювання давніх статтів. У XV в. з’являється низка нових редакцій (Торжественника — на півдні, Синодальна, північно-західньо-руська та инші). На Україні й Білорусі, за доби відродження XV-го віку, піднесення культурних сил, починають переробляти давній текст і перекладати його літературними мовами — українською й білоруською. Найвизначніший з-поміж них в переклад у західньо-руській Четьї 1489 р. (рукопис кол. Київського Церковно-археологічного Музею). Инші переклади див. у варіянтах до тексту № 5 з рукописів кол. Менського Церковно-археологічного Комітету, рукописи П та рукописи Київо-Печерської Лаври XVII віку.
Шіснацятий вік з його своєрідним московським імперіалізмом дав низку нових редакцій (Великі Четьї-Мінеї, Степенна книга). Робота „Четьїх-Міней” Дмитра Ростовського вивершила редакційну працю минулих віків над „Повіданням”. Тут (Четья, 2 травня) підновлено і мову, і стиль, заведено в „Повідання” ніби цитати, молитви; редакцію „Повідання” у Великих Четьїх-Мінеях, що правила за джерело до Четьїх Дмитра, поповнено за „ПовЂстью временныхъ лЂтъ”; поповнено й „Сказаніе о чудесахъ”. Це найдокладніша з усіх, які є, редакцій „Повідання”. Після цього „Повідання” випирають нові літературні форми, що прийшли з Заходу, і воно відходить у царину спеціяльно-агіографічної церковно-повчальної літератури. У XVIII віці тільки деякі прихильники старовини копіюють „Повідання” в збірниках поморського письма.
На руську житійну літературу наступних віків „Повідання” вплинуло великою мірою, надто що-до стилю. Перелічимо низку пам’яток, на яких позначився вплив „Повідання”. Це російський твір — „Чудеса Николая Мирликійскаго” (див. „Памятники Древней Письменности”, 1881 р.), далі більшість житій руських князів — Андрія Боголюбського, його сина Гліба, володимирське житіє Юрія, князя Федора Ростиславовича в обробці Андрія Юрієва, муромське житіє Костянтина, „Слово похвально о БорисЂ АлександровичЂ”, „ПовЂстъ объ убіеніи Михайла Тверского” ростовська редакція житія Михайла Чернігівського; так само давні житія епіскопа Леонтія Ростовського, Микити стовпника Переяславського.
З сучасних поетів до теми про вбивство Бориса й Гліба вдавалися К. Д. Бальмонт (поезія „Убійца ГлЂба и Бориса”) та Сергій Соловйов („Святой Борисъ” у збірнику „ЦвЂтникъ царевны”, М. 1913). Несторове „Чтеніе” зазнало справжніх редакційних змін тільки у Великій Четьї-Мінеї мітрополіта Макарія (зміни пороблено за текстом „Повідання” — додано нове „Слово похвально”).
„Чтеніе-ж” на літературу наступних віків вплинуло мало. Декілька паралелей до Несторового „Чтенія” знайдемо в житії Аврамія Смоленського, в житіях Михайла Клопського Тучкова (1537 р.), Артемія Веркольського, Нифонта, епіскопа Новгородського.