Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи
А. З. БАРАБОЙ
ПРАЦІ П. ШЕВАЛЬЄ З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
На початку 1663 р. відомий на той час французький мандрівник і вчений Мелькіседек Тевено видав перший том двотомного збірника: «Повідомлення про різні цікаві мандрівки, що не були опубліковані і передаються повністю або частково з оригінальних писань мандрівників французьких, іспанських, німецьких, португальських, голландських, перських, арабських та інших» *. В цьому томі було вперше вміщено «Розвідку про козаків» П’єра Шевальє, яка крім етнографічного матеріалу містила також коротку історію українського козацтва, і зокрема стислі відомості про перші чотири роки визвольної війни українського народу 1648 — 1654 рр.
Того ж року П’єр Шевальє видав у Парижі власним коштом окрему книгу, в якій надруковано його твори: «Розвідка про землі, звичаї, управління, походження та релігію козаків», «Розвідка про перекопських татар» і «Історія війни козаків проти Польщі». В першій розвідці опущено відомості про визвольну війну українського народу, що зроблено, за висловом автора, «для уникнення нудного повторення» **. В 1668 р. вийшло друге видання цієї книги. В 1672 р. книга Шевальє побачила світ в Лондоні в перекладі на англійську мову. В 1859 р. її було втрете перевидано в Парижі.
Написання французьким автором книги про війну козаків проти Польщі, як і кілька видань, що витримала ця книга за короткий час у XVII ст., свідчить про великий інтерес громадськості західноєвропейських країн до визвольної війни українського народу. Велике міжнародне значення визвольної війни українського народу полягало перш за все в її серйозному безпосередньому впливі на зовнішню політику урядів Росії, Франції, Польщі, Англії, Швеції кінця 40-х — початку 50-х років XVII ст., воно проявилося і в тому, що передові кола різних країн з інтересом вивчали її досвід по літературним, хай не досить досконалим, джерелом того часу.
* Relations de divers voyages curiex, qui n’ont point été publiés et qu’on a traduits ou tirés originaux des voyageurs francais, espagnols, allemands, portugais, hoilandais, persans, arabes etc., Paris, 1663.
** Див. даний переклад, стор. 20.
Книга Шевальє була досить відома в Польщі і на Україні в останній третині XVII — першій половині XIX ст. Її часто цитували дослідники. Її назву включали до бібліографії історії Польщі та України середини XVII ст. П. Симоновський своє «Краткое описание о козацком малороссийском народе и военных его делах» * в значній мірі побудував на матеріалах, запозичених саме з книги Шевальє; чимало сторінок праці Симоновського — це просто переклад відповідних сторінок книги французького автора. О. І. Рігельман відвів окремий розділ своєї праці «Летописное повествование о Малой России» ** «точному спискові перекладу» третьої, найважливішої розвідки Шевальє. Проте переклад вийшов далеко не точний — з чималою кількістю перекручень і довільних вставок. Нічого вже й казати, що мова перекладу, мова XVIII ст., дуже важка і малозрозуміла для сучасного масового читача. На працю Шевальє досить часто посилається автор першої половини XIX ст. Д. М. Бантиш-Каменський в своїй «Истории Малой России», особливо при наведенні прізвищ польських воєначальників або чисельності польського та козацького військ на різних етапах визвольної війни українського народу ***.
** «Летописное повествование о Малой России и ее народе и козаках вообще, отколь и из какого народа оные происхождение свое имеют, и по каким случаям они ныне при своих местах обитают, как-то: черкасские или малороссийские и запорожские, а от них уже донские, а от сих яицкие, что ныне уральские, гребенские, сибирские, волгские, терские, некрасовские и проч. козаки, как равно и слободские полки. Собрано и составлено через труды инженер-генерал-майора и кавалера Александра Ригельмана 1785 — 1786 года». Москва. В университетской типографии, 1847, стор. 49-100.
*** Д. М. Бантыш-Каменский, История Малой России, K., 1903, стор. 147-175.
Польські, українські і російські історики другої половини XIX — початку XX ст., як правило, замовчували або зовсім ігнорували працю Шевальє. Наявність великої кількості друкованих і доступних архівних джерел, а також певне недовір’я до розповіді чужинця, яка не мала посилань на джерела, — не єдині причини цього ігнорування. Не останню роль у цьому відіграв характер опису французьким автором подій визвольної війни та її передумов.
Уважне вивчення творів Шевальє переконує в тому, що автор був добре обізнаний з досить численними і важливими документами з історії визвольної війни українського народу 1648 — 1654 рр. і що він описував її події, менш тенденційно, ніж польська націоналістична шляхетсько-буржуазна історіографія; цьому саме сприяло його «чужинство»: бувши мандрівником з дружньої Польщі держави, він значно краще, ніж деякі сучасники подій — поляки, розумів і правдивіше висвітлював у своїй праці мотиви боротьби українського козацтва і її героїчність. Російським історикам було, мабуть, не до вподоби твердження Шевальє про те, що російський цар не одразу став активно допомагати українському народу в його визвольній війні, бо він боявся, що пожежа селянського антифеодального повстання перекинеться і на Росію. Українську історіографію відштовхуваи від розвідки Шевальє, очевидно, ті обставини, що в ній соціально-економічні передумови визвольної війни висунуті на чільне місце і що в цілому симпатії французького автора були на боці Польщі та її політичних діячів.
Слід сказати, що Шевальє носився з честолюбною думкою вважатись історіографом українського козацтва *, і свою найважливішу розвідку він назвав «Історія війни козаків проти Польщі», підкреслюючи цим і те, що ініціатива війни належала повсталому українському козацтву, і те, що він описує війну начебто з позицій української сторони.
* Див. присвячення автором праці графові де Брежі, стор. 18.
Але належність Шевальє до феодального пануючого класу і сповідання ним католицизму, з одного боку, політика тодішнього французького уряду, спрямована на підтримку королівської Польщі, польсько-шляхетське оточення, в якому перебував Шевальє під час своєї мандрівки, і польські джерела, якими він користувався, з другого боку, зумовили ту обставину, що він не міг по-справжньому прихильно ставитись до боротьби українських селян, міщан і козацтва за своє соціальне і національне визволення. В основному його симпатії були на боці шляхетсько-королівської Польщі.
Класові позиції і національні симпатії Шевальє виявилися в зневажливому ставленні до Максима Кривоноса, в третируванні козаків і українських селян, як «шарпачів» і «свавільників»; у тому, що М. Потоцькому і Яну Казіміру відведено чимало шанобливих і співчутливих рядків, а про Богдана Хмельницького сказано тільки, що він був не менш честолюбним, хоробрим та спритним, ніж Кромвель в Англії; в тому, що, правильно характеризуючи волелюбність, мужність і некористолюбність українського народу, він в той же час повторює наклепницькі твердження, поширювані польськими шляхетсько-магнатськими політичними діячами, про те, начебто українські козаки були суспіль п’яниці, підступні і зрадливі і т. ін.
Отже, об’єктивність Шевальє, більша ніж у польських хроністів-сучасників і пізніших польських шляхетсько-буржуазних істориків, сама по собі дуже обмежена. Проявом її можна вважати, наприклад, те, що Шевальє двічі підкреслює віроломство польських керівних кіл, яке виявилось у страті козацьких ватажків (Підкови, Павлюка) всупереч урочистій обіцянці зберегти їм життя (до речі, тільки завдяки цій обіцянці козаки погодилися видати своїх ватажків та скласти зброю). При всій своїй прихильності до М. Потоцького автор підкреслює, що однією з причин визвольної війни українського народу — точніше, поштовхом до неї — було те, що Потоцький замість задоволення скарг козаків готував проти них каральний похід * тощо. Обмежена об’єктивність Шевальє проявляється і в деяких інших твердженнях, про які іде мова трохи нижче.
Хоч П. Шевальє помилково вважав українську мову діалектом польської, але українців він називав руськими (les Russes) або русинами (les Russiens), іноді мешканцями України (les habitans de l’Ukraine), a їх мову називав рутенською, підкреслюючи, до речі, що вона дуже ніжна і сповнена пестливих виразів та витончених зворотів **. Росіян він визначав терміном «московити». Отже, він вважав українців окремим народом. Шевальє відкидав думку, наче козаки є народ, підкреслюючи, що це «тільки військо» ***, але він знав про поголівне прагнення мас українського народу під час визвольної війни до покозачення і зазначав, що дуже волелюбні мешканці України «сьогодні всі називаються козаками і з гордістю носять це ім’я» ****.
Шевальє було ясно, що козацтво утворилося стихійно задовго до сформування польським урядом загонів реєстровців. Але для кінця XVI і першої половини XVII ст. він не відрізняє вільних козаків — городових і запорозьких — від реєстровців. Між тим, як відомо, саме для цього періоду необхідно розрізняти вільних і реєстрових козаків: по суті то були два різних стани суспільства в тодішній Речі Посполитій Польській, і на окремих етапах історії їх суспільно-політична роль була далеко не однакова.
* Див. даний переклад, стор. 71.
** Там же, стор. 46.
*** Там же, стор. 30.
**** Там же, стор. 44.
З трьох розвідок Шевальє, які подаються у цьому виданні в перекладі українською мовою, найбільше історіографічне значення має, зрозуміло, «Історія війни козаків проти Польщі». Вона є стислим, але зв’язним викладом найважливіших політичних і воєнних подій перших чотирьох років визвольної війни українського народу. Автор не вдається в спеціальні розумування з приводу причин подій, а висвітлює їх скупими, нібито карбованими фразами. Так, немає в даній книзі розділу чи навіть окремої сторінки, де були б з повнотою викладені міркування автора про причини визвольної війни. Своє головне, мабуть, єдине завдання він вбачав у викладі фактів. Але з усього змісту праці видно, що автор вважав причинами війни релігійні і національні суперечності, виділяючи, проте, як головну, соціальне пригноблення українського селянства і козацтва польською шляхтою і магнатами. Так, він пише, що «багато польських магнатів, які здобули або одержали в дар прикордонні землі в місцях, призначених для перебування козацького війська, хотіло заради збільшення своїх прибутків підпорядкувати своїх нових підданих тій самій панщині, до якої були зобов’язані мешканці інших провінцій Польщі»; що за прикладом козаків «почали менш терпляче зносити своє ярмо й селяни» *. Далі він розповідає, що селяни України та сусідніх провінцій були «неначе рабами», переобтяжені працею і різними сплатами для панів і орендарів, — «отож не треба дивуватись, якщо селянські заворушення були такими частими і що в останніх війнах селяни відстоювали і обороняли свою свободу з такою завзятістю» **. Шевальє констатує, що саме «тяжке рабство було причиною розквіту всього хороброго запорозького війська» ***. Особливо цінним для історика визвольної війни українського народу є свідчення Шевальє, що під час так званого золотого спокою 1638 — 1647 рр. «руське (тобто українське. — А. Б.) населення не могло насолоджуватися миром, бо мир замість того, щоб приносити йому (населенню) спокій, давав шляхті більше змоги держати селян у рабстві» ****. Цікаво, що Шевальє розумів особливості польського кріпосного права, знав, що в Польщі селяни становили «частину спадкових маєтків» *****, тобто включались поряд з живим і мертвим реманентом до інвентарів маєтків.
Шевальє точно, хоч і стисло, передає зміст листа Богдана Хмельницького до Владислава IV від початку червня 1648 р., а також зміст листа Адама Киселя до Богдана Хмельницького.
* Див. даний переклад, стор. 27.
** Там же, стор. 44.
*** Там же, стор. 44.
**** Хам же, стор. 76.
***** Там же, стор. 164.
Не підлягає сумніву, що він ці листи або копії з них читав: адже про ці листи немає згадки в книзі «Wojna domowa» C. Твардовського, перша частина якої вийшла в 1652 р. *, тобто раніш книги Шевальє, і в останнього зміст їх викладено значно точніше, ніж у Грондського **.
Можна так само впевнено сказати, що опис битви під Пилявцями дано Шевальє не тільки на основі усних оповідань і чуток, але, перш за все, на основі офіційних документів — реляцій або копій з них, які надійшли до Варшави з поля битви. Цікавим у цьому зв’язку є твердження Шевальє про те, що Богдан Хмельницький зовсім погано був поінформований про паніку, яка зчинилася в польському таборі під Пилявцями, і вважав втечу поляків стратегічним ходом; у офіційному документі під назвою: «Повідомлення про розгром польського війська під Пилявцями року божого 1648» відмічалось, що «козаки подумали, що наші роблять якийсь стратегічний маневр» ***.
Шевальє дає точний виклад змісту листа Яна Казіміра до кримського хана від 15 серпня 1649 р. Він був обізнаний також з польськими офіційними реляціями і іншими документами, які описували хід Збаразької облоги і Зборівської битви. Вкажемо тут на те, що, за офіційною реляцією (латинською мовою) про Зборівську битву, військо Богдана Хмельницького і татари непомітно підійшли дуже близько до королівського війська під Зборовом, хоч сотник М. Гдешинський, «воєначальник, який відзначається справжнім умінням розвідувати ворога і перевершує в цьому відношенні всіх інших командирів», був відряджений королем на чолі кількох сотень жовнірів на розвідку ****.
* S. Twardowski, Wojna domowa z Kozaki, Tatary, Moskwa, potem Szwedami i z Węgry, (C. Твардовський, Громадянська війна з козаками, [війна з] татарами, Москвою, потім з шведами і венграми, Каліш), Calissii, 1681,
** S. Grondski, Historia belli cosacco-polonici (C. Грондський, Історія козацько-польської війни, Пешт), Pestini, 1789. Викладаючи в листі до Богдана Хмельницького твердження Киселя про те, що в Польщі «всі мають можливість відстоювати свої інтереси», Шевальє вставив від себе два слова: «особливо військові». Це єдиний суб’єктивний момент, який Шевальє, як нами встановлено, вніс у виклад цих двох важливих документів.
*** Relasja pogromu wojska Polskiego pod Pilawcami anno domino 1648, Ягеллонська бібліотека в Кракові, рукопис № 90, арк. 9 — 10. Копія.
**** Relatio gloriosissimae expeditionis yictoriosissimi progressus et faustissimae pacificationis cum hostibus serenissimi et potentissimi principis ас domini Johannis Casimiri regis Poloniae et Sheciae anno 1649 (Реляція про найславніший похід, найпереможніше просування і укладення найтривкішого миру з ворогами найяснішого і наймогутнішого монарха і владаря Яна Казіміра, короля Польщі і Швеції, року 1649), Головний архів стародавніх актів у Варшаві, архів Потоцьких, кн. 35, арк. 840 — 852.
Шевальє про це пише так: «Козаки так приховано пересувалися, що поляки їх не помітили, — чи тому, що король не відрядив розвідників, чи тому, що надіслані не змогли нічого довідатися, а чи тому, що навколишні селяни досить схильні були підтримувати козаків, оскільки вони були однакової релігії з ними, і не давали полякам правдивих відомостей» *. Отже, Шевальє не був покірним рабом апологетичних щодо Яна Казіміра джерел (таким саме була згадана латинська реляція), а до певної міри скептично і навіть критично ставився до них і відзначався певною широтою поглядів.
Виклад умов Зборівської мирної угоди, даний у книзі Шевальє, теж свідчить про використання ним різних більш-менш достовірних документів, в першу чергу таких, як «Щоденник, писаний в обозі під Зборовом року божого 1649» ** і «Повідомлення про найславетніший похід, найпобідоносніше просування і заключення найтривкішого миру з ворогами найяснішого і наймогутнішого монарха і владаря Яна Казіміра, короля Польщі і Швеції, року 1649», яке згадувалося вище. Але Шевальє не умовчав про те, що татари вимагали від польського короля згоди на пограбування України під час їхнього повернення до Криму, хоч у латинській — апологетичній — реляції про це не згадується, В пунктах Зборівської угоди, далі ним наведених, цієї вимоги немає, бо поляки, як відомо, давши згоду на пограбування населення України, настояли на тому, щоб до офіційного тексту угоди це не вносилося.
Особливо детально і в основному у відповідності з відомими нам на сьогодні документальними джерелами Шевальє описує «другу козацьку війну» — насамперед битву під Берестечком, а також Білоцерківську угоду. Звертає на себе увагу, що французький автор точно і правильно виклав зміст Білоцерківської угоди. До того ж з достатньо логічною підставою поділив її не на 11 пунктів, як це офіційно зробили комісари обох договірних сторін ***, а на 14.
* Див. даний переклад, стор. 102.
** Diariusz spisany w obozie pod Zborowem anno domino 1649, Головний архів стародавніх актів у Варшаві, архів Радзівіллів, від. II, кн. 18, арк. 1 — 5.
*** Див. Памятники, изданные Киевской комиссией для разбора древних актов, т. I-II, К., 1898, стор. 598 — 602.
Так, логічно вважати першим пунктом угоди те, що військо запорозьке складатиметься з 20 000 реєстровців, які житимуть тільки в королівських маєтках, і другим пунктом те, що в разі, коли б гетьманом Хмельницьким і його полковниками в реєстр були записані піддані шляхти, тобто селяни, то останні зобов’язані перенести місце своєї осілості на королівські землі до Київського воєводства, а пани старости і підстарости не можуть їм перешкодити в продажу майна. В офіційному ж тексті Білоцерківської угоди всі ці рішення викладено у вигляді одного пункту. Зобов’язання, щоб польське військо відійшло на місце свого розташування, — хоч воно є пункт перемир’я, а не миру, — правильно виділити в окремий, тринадцятий пункт угоди так само, як зобов’язання, щоб татари відійшли якнайшвидше, було виділено в окремий, дев’ятий пункт угоди. Порозуміння про те, щоб обидві сторони присяглися дотримуватися пунктів угоди, а Військо Запорозьке щоб послало послів на наступний сейм для виявлення покори, були в тодішніх умовах не тільки процедурним питанням, але й питанням суттєвим, що визначало надалі відносини договірних сторін. Тому, мабуть, було б більш логічно і ці порозуміння викласти у вигляді окремих — останніх, тобто найменш важливих пунктів угоди, ніж. писати їх поза пунктами угоди, як додаток з чисто процедурних питань *. У праці Шевальє є чимало нових фактичних деталей, цікавих відтінків у висвітленні подій. Для прикладу вкажемо на те, що за твердженням Шевальє в корсунському війську Потоцького і Калиновського було 1800 козаків, які під час битви залишили поляків і приєдналися до повстанського війська Богдана Хмельницького **. Трохи вище він переконливо обґрунтовує додаткові передумови наявності козацьких (українських) частин у польському війську взагалі. Шевальє пише, що магнати, заощаджуючи видатки на утримання німецької гвардії, озброювали та одягали «на зразок німецьких драгунів чимало селян, підносячи їх дух зміною обстановки, що витягала їх з безодні рабства» ***. Звістка про те, що у війську польських гетьманів у битві під Корсунем були «козаки руські», які після розриву військом Богдана Хмельницького польського табору обрушилися на поляків, є в листі білоцерківського підстарости Чорного від 26 травня 1648 р. **** і у Пасторія *****.
* Див. даний переклад, стор. 179-183.
** Там же, стор. 81.
*** Там же, стор. 78.
**** Jakuba Michałowskiego Księga Pamietnicza (Якуба Михаловського Пам’ятна Книга, Краків), Kraków, 1864, стор. 25.
***** Pastorius. Bellum scythico-cosacium seu de conjuratione Tartarorum, Cosacorum et plebis Russicae contra regnum Poloniae ab invictissimo Poloniae et Sveciae rege Joanno Casimiro (Пасторій. Скіфсько-козацька війна або про змову татар, козаків і руської черні проти польського королівства за непереможного короля Польщі і Швеції Яна Казіміра, Гданськ), Gdańsk, 1652, стор. 5-6.
Але М. Грушевський ці звістки відхилив довільним мотивуванням, що «се виглядає як шабльоновий мотив, перенесений з попередніх битв», і посиланням на те, що «значніших козацьких контингентів у війську Потоцького ми не знаємо» *; книгу Шевальє Грушевський зовсім ігнорував. І досі в’ історичній літературі описання Корсунської битви позбавлені розповіді про перехід української за складом частини польського війська Потоцького — Калиновського на бік повсталого українського народу **. Вважаємо, що обгрунтоване твердження Шевальє при наявності аналогічної звістки в Михаловського і Пасторія переконує в необхідності включити цю розповідь до описів Корсунської битви.
Ще важливішим слід вважати твердження Шевальє про те, що після поразки українського війська під Берестечком польський уряд «не хотів знищити Україну, одну з головних провінцій королівства, яка була для інших оборонною твердинею, і внаслідок цього зруйнувати безліч шляхти та навіть найбільших магнатів, котрі, маючи великі землі, не могли б діставати з них жодних прибутків, якщо б знелюднити ті землі, бо в Польщі селяни становлять частину спадкових маєтків, і якщо якась земля втратить їх, то на їх місце можна знайти інших лише з великими труднощами; це було справжнім мотивом, який цього разу, а також в інших випадках перешкоджав повністю знищити козаків» ***.
* М. Грушевський, Початки Хмельниччини (1638 — 1648), «Історія України-Русі», т. VIII, ч. II, вид. 2, Київ — Відень, 1922, стор. 189.
** К. І. Cтецюк, Початок визвольної війни українського народу і переговорів про возз’єднання України з Росією в 1648 р., у книзі: «Визвольна війна 1648 — 1654 рр. і возз’єднання України з Росією», під редакцією В. А. Дядиченка, О. К. Касименка і Ф. П. Шевченка, К., 1954, стор. 95-96; В. А. Голобуцкий, Освободительная война украинского народа под руководством Хмельницкого, М., 1954, стор. 50-51; І. Крип’якевич, Богдан Хмельницький, К., 1954, стор. 129-130.
*** Див. даний переклад, стор. 164-165.
Це твердження треба доповнити і виправити посиланням на те, що й після Берестецької битви Речі Посполитій не під силу було знищити українське козацьке військо, а тим більше український народ в цілому. Швидка організація Богданом Хмельницьким нової української армії, яка завдала ряд ударів польським військам під Фастовом і Трилісами в серпні 1652 р., вигнання військ Радзівілла з Чернігівщини, наступ київського і переяславського козацьких полків на Київ, розгортання народної боротьби проти поляків на Київщині, Волині, Брацлавщині і Поділлі є переконливішими історичними доказами цього. Саме переможна сила опору українського селянства і козацтва була головною причиною того, що Польща вдруге пішла на мир з Запорозьким Військом і відмовилась від знищення» війська і українського народу взагалі. Але посилання на те, що неможливо знищити українських козаків і селян, бо без них маєтки не можуть бути джерелом прибутку для панів, було дуже поширене серед польської шляхти і магнатів у роки визвольної війни українського народу і лише частково було прикриттям безсилля Речі Посполитої. Досить навести таке місце з польської «Реляції розгрому польського війська під Пилявцями»: «Воєначальники і пани руські (тобто магнати, які мали володіння на Україні. — А. Б.) радили не наступати на козаків, кажучи: «яка буде з цього користь, якщо своїх же селян переб’ємо» *. Шевальє і тут виявив знайомство з документами епохи і настроями польської шляхти та воднораз виявив розуміння суперечливості суспільних відносин на Україні за часів її перебування під владою Польщі.
Дуже цікава розповідь Шевальє про те, що після поразок козаків під Кумейками і Боровицею в грудні 1637 р. Запорозьке військо було зовсім ліквідоване і в козаків було навіть відібрано Трахтемирів, але після мужньої двомісячної оборони повсталих козаків і селян на річці Старці поляки «змушені були капітулювати перед цими одчайдухами та пообіцяти їм, що козаки будуть поновлені у своїх привілеях і що їхнє військо, як і раніше, складатиметься з шести тисяч під командуванням гетьмана, призначеного королем» **. Ця розповідь знаходить собі підтвердження в преамбулі сеймової ординації 1638 р., де сказано, що «всі давні юрисдикції, старшинства, прерогативи і доходи та інші «достоїнства» козаків через повстання їх нині втрачені і на вічні часи в них віднімаються, бо Річ Посполита бажає мати тих козаків, яких воєнне щастя зберегло живими, за поспольство, в хлопів повернене» ***.
* Relacja pogromu wojska Poskiego pod Pilawcami anno domino 1648, Ягеллонська бібліотека в Кракові, рукопис № 90, арк. 9 — 10. Копія.
** Див. даний переклад, стор. 28.
*** Volumina legum, т. III, Петербург, 1860, стор. 440.
І тільки після цього вступу говориться, що, оскільки реєстрові козаки підкорилися королю і Речі Посполитій, видається цю ординацію, яка передбачає організацію шеститисячного Запорозького війська на чолі з призначуваним «від сейму до сейму» не з козаків, а з шляхти старшим комісаром і призначуваними теж з шляхти полковниками і осавулами; резиденцією комісара призначено було Трахтемирів «з огляду на його серединне розташування» *.
Заслуговує на увагу думка Шевальє про те, що після Зборівської угоди Богдан Хмельницький «побоювався, що поляки, яких він при поганій для них кон’юнктурі примусив був признати надзвичайні умови для козаків, пожалкують про це і почнуть шукати способу уникнути здійснення цих умов, — отож він прийшов до переконання, що найліпше зробить, коли за допомогою могутніх союзників забезпечить призначені йому «переваги» **. Звідси Шевальє виводить дипломатичну активність Богдана Хмельницького в 1649 — 1650 рр. і похід його на Молдавію.
В одному місці своєї праці Шевальє піднісся до розуміння залежності зовнішньої політики Росії від її внутрішньої політики. Потвердження Поляновського миру між Росією і Польщею урядами Олексія Михайловича і Яна Казіміра в 1650 р. він пояснює тим, що хоч Олексій Михайлович і радів зміцненню грецької релігії внаслідок перемог Богдана Хмельницького, але він «не дуже прихильним оком дивився на успіхи Хмельницького, побоюючись, щоб повстання козаків та руських (тобто українських. — А. Б.) селян не поширилося в його країні, на яку перекинулося вже кілька іскор того полум’я, що запалило Польщу» ***. Трохи вище Шевальє писав, що Олексій Михайлович «дбав більше про вигоди, які він може мати від цього повстання».
* Там же.
** Див. даний переклад, стор. 127.
*** Там же, стор. 132.
Розвідка Шевальє «Про землі, звичаї, спосіб правління, походження та релігію козаків» побудована на тогочасних письмових та усних джерелах і в певній мірі на особистих спостереженнях автора. Поряд з легендарними, помилковими і навіть наклепницькими твердженнями вона містить чимало даних, які не втратили досі свого історико-етнографічного значення.
Значно слабшою є друга розвідка — «Про перекопських татар». Вона написана у великій мірі на базі застарілих навіть на той час етнографічних праць і власних, дуже поверхових спостережень автора. Без достатньої підстави узагальнюючи відомі йому поодинокі випадки «гідної подиву вірності і чесності» татар, всупереч дійсності вихваляючи удавану «безсторонність» ханського суду *, Шевальє майже зовсім обійшов віковічну історію несправедливостей, насильств і нелюдських жорстокостей, що їх чинили українській трудящій людності татарські феодали і їх вояки.
Слід також відмітити, що твори Шевальє не вільні від фактичних помилок. Головні з них розкриті в підрядкових і реальних примітках.
У 1650 р. у Франції вийшла книга «Опис України» Боплана. В 1660 р. з’явилося друге її видання **. Можна з певністю сказати, що праця Боплана була одним з джерел для перших двох розвідок Шевальє. Досить послатися на збіг в обох авторів опису козацьких походів на Чорне море, описання порогів, хвороби «ковтун», нальотів мошки і сарани на Україну тощо» ***, А втім Шевальє був вільний від сліпого наслідування своєму попереднику. Його виклад етнографічних особливостей українців і кримських татар відзначається певною самостійністю і, зокрема, стислістю: чимало подробиць, які є у Боплана, він опустив і відмовився від деяких натуралістичних описів, що є в останнього. Слід сказати, що Боплан був ближчим до дійсності, підкреслюючи, що козаки «майже не знають дуже звичайної в Польщі хвороби «ковтун», адже ця хвороба була поширена тільки в поліській частині України і майже невідома в інших її районах. Проте Шевальє мав більше рації, коли писав, що пороги були розташовані в 50 милях від гирла Дніпра ****, тоді як Боплан писав, що в 50 милях від міста Києва *****.
У нашому розпорядженні майже немає біографічних даних про П’єра Шевальє. Ми навіть не знаємо ні року його народження, ні року його смерті. «Велика французька енциклопедія ХЇХ століття» Ларусса присвятила Шевальє буквально один рядок: «Шевальє П’єр — французький мандрівник» ******.
* Див. даний переклад, стор. 67, 68.
** Description d’Ukraine, qui sont plusieurs provinces du royaume de Pologne, contenues depuis les confins de la Moskovie jusqu’aux limites de la Transilvanie, ensemble leurs moeurs, facons de vivre et de faire la guerre. Par le sieur de Beauplan (Опис України, яку складають декілька провінцій королівства Польського, що розташовані між кордонами Московії і Трансильванії, разом з описом їх нравів, способу життя і ведення війни Боплана, Руан), Rouen, 1650, 1660.
*** Порівняй даний переклад, стор. 36, 37-39, 43, 44 і Боплан, Описание Украины, Спб., 1832, стор. 6, 8, 21-23, 62-69, 82-83, 84-89.
**** Див. даний переклад, стор. 32.
***** Боплан, Описание Украины, стор. 6.
****** Grand dictionnaire universel du XIX siecle... par Pierre Larousse, t. IV, Paris, стор. 136.
Ми знаємо про Шевальє власне тільки те, що сам він про себе пише в присвяченні до своєї книжки і зверненні до читача. Знаємо, що він мандрував по Польщі, що в 1646 р. командував загоном в 2400 козаків, завербованих у Польщі, і разом з ними брав участь в облозі Дюнкерка; що в 1662 — 1663 рр., коли Людовик XIV почав готуватися до нової, так званої деволюційної війни, Шевальє вдруге навербував у французьке військо козаків, які брали участь у облозі Дюнкерка в 1646 р.; що він мав звання радника королівського монетного двору, що він працював над твором з історії Польщі, але невідомо, чи ця праця побачила світ, чи вона збереглася в рукопису і навіть чи було її закінчено *.
Розвідку про українських козаків Шевальє написав, як це видно з його звернення до читача, не пізніше 1653 р. Розвідку про перекопських татар і «Історію війни козаків проти Польщі» хоч і написано в 1662 — 1663 рр., але на базі матеріалів, що були зібрані автором в перші роки визвольної війни. До того ж, «Історію війни козаків проти Польщі» він розгорнув з короткої розвідки про козацько-польську війну, написаної не пізніше 1653 р. Тому події в пропонованих увазі читачів працях Шевальє висвітлені з точки зору її живого спостерігача і сучасника. Автор не зробив спроби пояснити події ретроспективно в світлі пізніших фактів, тобто подій 1653 — 1662 рр.
Так, безперечно знаючи про війни русько-польську і шведсько-польську, які мали місце в 1650 р. і на початку 1660 р. (див. звернення до читача), — отже, знаючи і про Переяславську угоду України з Росією, Шевальє, проте, пише, що в 1649 — 1650 рр. Богдан Хмельницький «намагався зблизитися з Портою, бо сподівався, що коли вона йому сприятиме, то він буде грізним для всіх» **.
* П. Симоновський повідомляє (див. згадану працю, стор. 20), що Шевальє «на той саме час», тобто на початку визвольної війни українського народу, був секретарем французького посольства в Польщі. Хоч джерело цієї звістки ним не вказано, але вона є цілком імовірною.
** Див. даний переклад, стор. 127.
В цілому книга П’єра Шевальє є корисним джерелом для вивчення історії визвольної війни українського народу 1648 — 1654 рр. і містить також певні етнографічні матеріали, які можуть бути використані для характеристики українського народу і татарських племен цього періоду.
А. З. Барабой
Шевальє (Chevalier) П’єр, французький військовий діяч і дипломат, радник королівського монетного двору сер. 17 в.; у 1646 командував загоном бл. 2400
козаків на чолі з Б. Хмельницьким, І. Сірком та І. Солтенком, які брали участь в облозі Дюнкерку проти еспанців. При кінці 1640-х рр. секретар французького
посольства в Польщі. Автор праці про Україну «Histoire de la Guerre des Cosaques contre la Pologne», написаної 1653-63. Вона складається з
«Розвідки про землі, звичаї, спосіб правління, походження та релігію козаків», «Розвідки про перекопських татар» та «Історії війни козаків проти Польщі».
Ця праця появилася 1663, перевидана 1668 і 1852 франц., 1672 — англ. і 1960 укр. мовами. Крім власних спостережень, Шевальє
використав працю Бопляна «Description de l'Ukraine» (1650) і праці польських сучасних істориків.
Працею Шевальє користувалися П. Симоновський, Д. Бантиш-Каменський та ін.
Книга Шевальє є цінним джерелом до історії й етнографії України 17 ст., особливо доби Хмельниччини.
[Енциклопедія Українознавства - II. с. 3809.]
