[Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. — К., 1992. — С. 110-138.]

Попередня     Головна     Наступна

VII. МИКОЛА ГОГОЛЬ *
(На шляху до вічної краси)

1. «Діло моє»

«З дванадцяти, може, вже років я йду тією ж дорогою, що й тепер, не хилячись і не вагаючись ніколи в думках головних і не переходячи із одного становища в інше; якщо зустрівав по дорозі щось сумнівне, не зупинявся й не ламав голови, а, махнувши рукою і сказавши — «з’ясується потім, потім»,

* Цитуються листи («Письма») — вид. Шенрока, том і сторінка; твори («Сочиненія») вид. «Слова», Берлін, 1922, том і сторінка.

йшов /111/ далі своєю дорогою; і справді, Бог допомагав мені, і все з’ясовувалося само собою. І тепер я можу сказати, що в єстві своєму я все той самий, може, тільки позбувся багато дечого, що заважало мені на моєму шляху»... (П. II, 435). Так писав про себе Гоголь року 1844 Три роки пізніше ми читаємо «З приводу моєї книжки... не думай, що я вибрав інший шлях писати. Діло моє є те саме, яке і завжди було і яке я замишляв ще замолоду, хоч і не казав про те»... (П. III, 414). Нарешті, Гоголь пише «Авторську сповідь», «щоби читач побачив, чи я змінив свій шлях, чи мудрував сам від себе, бажаючи взяти інший напрямок, бо ж і в моїй долі, як і в усьому іншому, треба визнати участь Того, Хто править світом не завжди так, як нам хочеться, і з Ким важко змагатися людині» (С. X, 25).

Вже в листах Гоголя-школяра ми знаходимо у зав’язку той самий дух, ту саму ціль, що й на приостанку. «Не турбуйтесь, люба матінко, я переніс цей удар із міццю справжнього християнина. Правда, спочатку ця вістка мене страшенно вразила... хотів навіть узяти життя собі, але Бог утримав мене від цього... сум обернувся в легку, ледви помітну меланхолію, змішану з побожністю до Найвищого. Благословляю Тебе, свята віра В тобі тільки знаходжу я джерело, з якого виходить втіха моїй тузі» (П. I, 26). Так писав Гоголь, отримавши вістку про смерть свого батька. Він хоче «розпочати працю важливу... задля щастя громадян»... (П І. 68). «Я відмовляю собі в найнеобхіднішому, щоб мати хоч трохи змоги бачити й почувати прекрасне» (П. I, 69). «З дитячих років... я горів зробити хоч найменшу користь... Кривий суд, найбільше нещастя в світі, більш за все роздирав моє серце. Я заприсягся ні однієї хвилини свого короткого життя не згубити, не зробивши добра» (П. І. 89). Пізніше вже, в листі з року 1835 ми читаємо: «Вже не дитячі, а великі, повні правди і страшної величі думки хвилювали мене... Мир вам, мої небесні гості, що давали мені божественні хвилі» (П. I, 357). Те ж знаходимо в листі з року 1842: «Скажу тільки, що чим далі стає усе світліше й урочистіше в душі моїй, що не без цілі й не без розуму були мої подорожі, що в них я віддалявся й усамотнювався од світу, що непомітно виплекувалася в них душа моя, що я став далеко кращий,... що /112/ частіше й урочистіше ллються мої сльози і що живе в душі моїй глибока, непохитна віра, що небесна сила допоможе мені зійти по тій драбині, що чекає на мене, хоч я й стою ще на найнижчих і перших її щаблях... Чистіша за гірський сніг і світліша, ніж небеса, має бути душа моя, й тільки тоді я здобуду сили почати велике діло, і тільки тоді розв’яжеться загадка мого життя» (П. II. 184). — Пізніше: «Людство біжить стрімголов, ніхто не стоїть на місці; нехай собі біжить, так треба. Але лихо тим, яких поставлено нерухомо стояти при вогні правди, якщо вони захопляться загальним рухом, хоча б і для того, щоб зупинити тих, що біжать. Танок цей кружляє і крркляє, але нарешті може дійти до місця, де є огонь правди. Що ж буде, як він не знайде доглядачів на своїм місці і як побачить, що святі вогні палають не повним світлом. Не поборювати тимчасове, але обґрунтовувати вічне мають... ті, кому Бог дав не такі дари, як усім іншим» (П. II. 337).

В листі з року 1844 читаємо: «... уже віддавна дивлюсь я на людину не як на мистця, — милість Божа допомогла мені дивитись на неї інакше, і я дивлюсь на неї, як брат, і це почуття куди більш небесне і краще. Мистецьке ремесло придалося мені тільки в поміч, через нього мені доведеться тільки довести на ділі мою любов, про що я й молю Бога безперестанку» (П. II, 501). «Книжку мою ти розглядаєш, як літератор, з літературної сторони Мені важливе діло, яке найбільш болить в цей час Ти не знаєш, який стогін розноситься і в яких місцях. Любо... тішитися... розмовами про штуку і про всякі вищі втіхи. Але... дізнаєшся, що інде людина так страждає, що й нечула душа розірветься,... дізнаєшся, що одна краплина, одна росинка допомоги є в силі освіжити і підняти дух упалого..» (П. III. 345). «Із усіх письменників, що їх біографії доводилося мені читати, я ще не стрівав ні одного, який би так уперто, як я, йшов до поставленої мети..» (П III, 455). — Гоголь гадає, що йому треба пізнати душу сучасної людини, «ні Карамзін, ні Жуковський, ні Пушкін не взяли це за ціль свого мистецтва..» «Я не гадав, що мені доведеться бути сатиричним письменником... нарешті задумався. Якщо сміх має таку велику силу, що її бояться, не треба марно витрачатися. /113/ Я поклав зібрати все погане, що я тільки знав, щоб за одним разом над усім посміятися — ось як повстав «Ревізор». Це був мій перший твір з метою зробити добрий вплив на суспільство..» (П. IV, 136). «Думка про мою давню працю, про твір мій мене не залишає. Мені так само, як і раніше, хочеться так скомпонувати його, щоб стямився багато хто й навернувся б до того, що має бути вічне й нерухоме» (П. IV, 190). «Думка про слркбу мене ніколи не кидала. Я помирився з літературною працею тільки тоді, коли відчув, що й на цій ниві я можу також служити своїй країні... Мені здавалося... що більш потрібна нам усяка така людина, яка б, розуміючись дещо на душі і серці і, знаючи дещо взагалі, перейнялася справжнім бажанням мирити» (С. X, 52). — «Дивним здавалося мені, коли із одного місця в моїй книжці, де я кажу, що критики, які нападали на мене, мали багато слушного, зробили висновок, що я відкидаю всі добрі сторони моїх творів». (С. X, 22). Не відрікався Гоголь і від свого «листування з приятелями», хоч і визнав його хибні сторони. «Що моя книжка має наробити шкоди, не можу з цим я погодитись ні в якому разі» (С. X, 59). Він навіть каже: «Не зважаючи на усе... в ній видно погляд повніший, ніж у тих, які роблять на неї критики і зауваги, хоч у автора її й немає того знання, яке може бути частково у кожного критика» (П. IV, 65). Він хоче «хоч щось винести на світ і спасти від загальної руїни... не упавши духом, мати сили утриматися на своєму мирному шляху літературному й бути оповісником миру й тиші серед бурі» (П. IV, 196). «Створив мене Бог і не утаїв від мене призначення мого. Народився я зовсім не для того, щоб створити епоху на полі літературному. Діло моє простіше й ближче: діло моє, про яке передусім має думати кожна людина, не лише я. Діло моє — душа і тривке діло життя» (С. IX, 137).

Широкий загал поставився вороже до думок, з якими виступив Гоголь у своїх видрукованих листах. Причиною було, що Гоголь не зауважив і не охопив пекучих тогочасних справ, які турбували тодішнє суспільство. Тут ще раз виявився той факт, як важко одній людині, навіть генієві, «обхопити всі сторони життя». Гоголь цю хибу визнав: «Узявшись за свою внутрішню направу, /114/ віддавши довший час Біблії, Мойсею, Гомеру, законодавцям минулих віків, читаючи історію подій минулих і відживших, нарешті спостерігаючи і анатомуючи кожну душу, бажаючи пізнати глибше людську душу, й зустрінувшись по цій дорозі з Тим, Хто найбільше за всіх нас знав людську душу, я, цілком природно, на час зробився далеким від усього сучасного» (П. IV, 48). — Але від цього його «душевна справа», його заповітні думки не тратять на силі Чим далі все ясніш стає вся вага й глибина його ідей, увесь творчий конструктивний дух їх. Справдились його слова: «Знаю, що моє ім’я після мене буде щасливіше за мене, й нащадки тих же земляків моїх, може, з очима вогкими від сліз, бажатимуть миру моїй тіні» (П. I, 416).

«Чому, — питає Мережковський, — через піввіку так хочеться, щоб не праведний о. Матвій... а грішний Гоголь помолився... за наше спасіння у Престола Господнього? Чому так віриться, що молитву цю скоріш, як якусь іншу, почує Господь?» — «Гоголь в наших думках і серцях все вищає і вищає, доходить все ближче й ближче до найбільшого з наших великих учителів, до Достоєвського... Тепер, коли ми хочемо назвати тих письменників, у яких треба найбільш учитися, наші уста вже сміло кажуть, і не вагаючись пише рука; Гоголь і Достоєвський» — так каже Новгородцев, оцінюючи Гоголя. І дійсно багатьма своїми сторонами Достоєвський наближується до Гоголя і Гоголь з великою силою вже здебільшого порушив ті питання, що їх торкався пізніше Достоєвський.

2. Два подорожні

«Ми йшли разом, нам обом однаково було уділено од Бога чуття втішатися з прекрасного. Ми обидва того самого часу вийшли на ту дорогу, що нею йдуть всі люди. По обох боках цієї дороги багато прекрасних краєвидів, і ти, і я, обидва вміли ми тішитися ними і відчувати красу їх; але небесною милістю приділено було мені раніше почути, що все це не в стані ще до краю задовольнити людину, що краєвид по боках не є ще повний, і що дорога неодмінно має кудись вести. Ти більш схилявся до /115/ думки, що дорога ця дана нам просто для прекрасної прохідки. Я милувався краєвидом з дороги, але не хотів задля нього власне звертати з головного шляху; я відчував, що те, що чекає нас спереду, повинно бути і краще й певніше — бо не було б такої широкої й прекрасної дороги, і що не мудро є віддаватися усією душею земному і тому, що може зрадити нас і що дано лише на час. Ти не хотів тішитися краєвидами тільки з дороги... і, не думаючи про те, що буде, віддавався усій принаді даної хвилини Обидва ми в такому віці, коли людина уже не може захоплюватися тим, чим захоплюється юнак. І ти і я, обидва ми остигли і відчували однаково, що вже не задовольняють нас тутешні краєвиди. Але тебе ці роки захопили в околицях, мене — все на тій самій дорозі. Ти залишився навіть несвідомий того, як далеко ти знаходишся від цієї дороги, з незрозумілою порожнечею в душі і з нехіттю йти вперед. Мій душевний зір, навпаки, ясніє все більше і більше, і я бачу потроху ясніше те, що є в далечині, бадьорий продовжую путь свою, і радісним становиться зір мій в міру того, як я дивлюся більш вперед, і не проміняю хвилини цієї радости ані на молодість, ані на свіжість перших вражінь... Я певен, що ми знову зустрінемося, і зустріч ця буде більш радісна, ніж усі зустрічі замолоду. Я... певен, що не тільки зустрінуться зі мною усі ті, яких, як тебе, наділено прекрасними дарами, а навіть усі ті, що мають їх куди менш. Всі зійдемося ми на тій самій дорозі. Дорога ця занадто лежить в основі нашого життя, занадто є широка і помітна, щоб не потрапити на неї. В кінці цієї дороги Бог, а Бог є правда, а правда тим і глибока, що вона однаково всім зрозуміла і наймудрішому і дитині» (П. II, 319). Прекрасний цей образ, що так просто розгортає перед нами таку глибоку перспективу, варто поставити поруч із класичним, що приписувано Пітагору. «Життя подібне до театру; до його йдуть одні взяти участь в грі, інші — крамарювати, кращі — спостерігати. Так і в житті звичайні люди женуться за славою і грішми, філософи — за правдою». Але образ життя, що його знаходимо у Гоголя, можна ще з більшим правом порівняти з найліпшими із образів Платона, з найпрекраснішими з його /116/ «мітів». «Два подорожні» Гоголя так нагадують і містиків! Як у Беме: «Діти Божі в цьому світі тільки мандрівники..».

Але як саме філософи йдуть за правдою, це залежить у великій мірі від природи людини, а разом з тим і народу, із якого вона вийшла. У цьому найглибше виявляється дух і індивідуума, і народу.

Дбаючи про «справу душевну», глибоко реаґуючи на життя, поглиблюючись у самого себе, горючи добром і красою, Гоголь відчув всю безодню душі, повірив у душу, знайшов у ній шлях до світу.

«Сам Бог заклав в душу мою прекрасне чуття — чути душу» (П. II, 443). «Друже мій, серце людське є безодня недовідома: тут ми щохвилини помиляємось» (П II, 520). «Душа людська — криниця, не для всіх приступна, і на зверхній схожості деяких ознак не можна базуватися. Часто й найспритніші лікарі, визначаючи хоробу, помилялись і пізнавали помилку свою лише тоді, коли різали мертвий труп» (С. X, 60). «Є речі, яких не можна з’ясувати. Є голос, який наказує нам, голос, що перед ним нікчемний наш мізерний ум; багато дечого можна відчути тільки глибиною душі, між сльозами й молитвами, а не за щоденними турботами» (П. II, 266).

«Коли людина у повному розумі, в зрілих літах своїх... не маючи сили з’ясувати безсильним словом, промовляє із глибини розворушеної глибоко душі — вірте мені, тоді треба повірити словам такої людини» (П. II, 267). «Я залишив на час усе сучасне; я звернув свою увагу на те, щоб пізнати ті вічні закони, якими рухається людина і людство взагалі. Книжки законодавців, душезнавців і спостерігачів за природою людини став я читати. Усе, де тільки виявилось знаття людей і людської душі, од сповіді світської людини до сповіді скитника й пустельника, цікавило мене, і на цій дорозі, непомітно, майже не знаючи сам, як, я прийшов до Христа, побачивши, що в Ньому ключ до душі людини і що ніхто із душезнавців не мав у такій великій мірі душевного знаття, як Він, Перевіряючи розумом, перевірив я те, що інші осягають ясною вірою, і в що я вірив до того часу якось темно і неясно» (С. X, 31-2). /117/

Само життя виказує відміни залежно від того, якої якости є душа, на якім ступені, в якому стані вона. Удосконалюючись і заглиблюючись у себе, вона виробляє своє внутрішнє око і може пізнати те, чого не похопить та людина, яка живе зверхнім життям. Бо — «просвітити не значить повчити, чи наставити, зробити освіченим, чи навіть освітити, але, висвітливши наскрізь усю людину, в усіх її силах, не лише її ум, пронести усю природу її крізь якийсь огонь, що очищує» (С. IX, 116). «Забув навіть, що ум іде вперед, коли ідуть усі моральні сили людини, стоїть без руху, навіть іде назад, коли не поступають моральні сили» (С IX, 319). Так — «Одисей, що за важких і скрутних моментів звертався до свого серця, був сам несвідомий того, що звертаючись так унутрішньо до самого себе, він уже творив ту внутрішню молитву, яку в біді творить кожна людина, яка навіть не має жадного поняття про Бога» (С. IX, 44). — «Виховуючись для світу не серед світу, але віддалік од нього, заглиблюючись в самих себе й досліджуючи усю душу свою, бо там закони усього й усьому. Знайди лише ключ до своєї власної душі; коли ж знайдеш, тоді тим самим ключем одімкнеш душі усіх» (С. IX, 58).

Звідси й всі вирази, що так густо розсипані в листах Гоголя: душевна справа, душевна робота, душевний порух, душевний поцілунок, душевні обійми, душевна участь, душевна молитва, душевні сльози, душевна послуга, душевна сповідь, душевна тайна, душевна віра, душевні надії, внутрішній голос, внутрішній суддя, стан серця, велике свято для душі, душевний рік, засміятися сміхом душі і т. ін.

Ключ до світу Гоголь знайшов у власній душі, де його знаходили великі філософи: Сократ, «демон» якого так подібний до внутрішнього голосу Гоголя, Платон, душа якого згадувала про вищий світ, містики, Декарт... Але ключі, що вони знайшли, виказують певні відміни. Тоді як Платон знаходить найпевніше в ідеї, думці — тут виступає інтелектуальний елемент, Декарт — у свідомості, у Гоголя бачимо ми душевну емоцію, серце (як у Сковороди і Юркевича).

«Рухає душу порив і натхнення, а натхненням багато дечого схоплюється, чого не дійдеш ніяким вченням і працею. Ось вам /118/ та правда, яку я завжди чув у душі, звідки виходять у нас усі правди, і яку стверджували мені щохвилі і власний, і чужий досвід» (П. II, 405). Відчуваючи гармонію в собі, душа вразлива на гармонію навколо неї Ми бачили, яка сторона особливо проступає у подорожніх Гоголя — чуття втіхи з прекрасного.

«Ваш привіт із небом України й блискучим соняшним промінням був влучний, цілий серпень тут був прекрасний, початок вересня подібний до літа Я цілком задоволений. Може, нема на світі іншого, так шалено закоханого до природи, як я. Мені шкода її покинути на хвилинку, я ловлю всі рухи її й чим далі все більше знаходжу в ній непохопленої розкоші» (П. I, 223). «Що за країна Італія! Ніяк не можете ви її уявить собі. О, якби ви тільки глянули на це сліпучо-блискуче небо, що тоне все у сяйві! Все чудове під цим небом, кожна руїна — то картина, на людині якісь блискучі фарби, будова, дерево, мистецький витвір, все ніби дихає і говорить під цим небом Нема кращої долі, як вмерти в Римі; на цілу версту людина тут ближче до Божества» (П. I, 461). «Був у Колізею, і мені здавалося, що він пізнав мене, бо він був, як звичайно, величаво-ясний і на цей раз особливо балакучий. Я почував, що у мені повставали такі прекрасні почуття, значить, він балакав зо мною» (П. I, 493). «Як би я хотів тепер бути з вами і переглянути їх (пісні) при тремтячій свічці, між стінками, покритими книжками і книжним порохом. Моя радість, життя моє, пісні! як я вас люблю!» (П. І. 263). — «Найвищою естетичною насолодою залишилось для мене назавжди чаруватися красою людської душі, де б я її не зустрів» (С. X, 45). «Я й до останнього часу певен, ледве чи є вища насолода, як творити» (С X, 51). «Дай вам Боже усякого добра, а разом з тим і вище з усіх благ — натхнення» (П. II, 120). «Талан є Божий дар» (П. II, 149). «Одисея... Божая благодать і Божеє чудо» (П. IV, 255). — Ми вже читали, що Гоголь, узявшись за свою внутрішню направу, просидів «довший час за Біблією, за Мойсеєм, Гомером — законодавцями минулих віків». Мойсей поруч з Гомером! Пригадаймо Сковороду, який був певний, що в Сократі, Платоні діяв Дух Вищий. «Це справжня благодать і дарунок усім тим, в чиїх душах не вгасав святий огонь», каже Гоголь про /119/ «Одисею» (П. IV, 232). «Електрична іскра того поетичного вогню, що пробуває в кожному Божому творінні» (С IX, 267). «Раніше, як зрозуміти вагу і ціль мистецтва, я вже почував чуттям усієї душі моєї, що воно повинно бути святим» (П. IV, 135). «Прекрасно і вірно, як сама правда» (П. II, 124). «Вище до того джерела, з якого черпається дух поезії» (П. II, 581). «Кожна висока річ в її законному зв’язку з найвищим джерелом ліризму — Богом» (С. IX, 60).

Пригадаймо Сковороду з його флейтою, який жив одним духом з природою, що ранком з урочистим духом ішов у поле проголосити славу разом з усією природою, який вважав, що світ повстав, бо «Воля вічна захотіла виявити свої досконалості у видимих речах» (Ковалінський). Пригадаймо ту внутрішню гармонію, що проймає його філософічний світ. Живе буття красою форм своїх, таємничими потягами і безконечною своєю повнотою веде Юркевича до його філософії серця. Зауважимо, що і в думці Достоєвського краса грає центральну ролю, деякі його думки з цього приводу дуже наближуються до Гоголевих (Зіньківський).

На думку Гоголя, абсолютна цінність, свідомість останньої м ети не повинна відривати людину від світу, шлях до неї лежить через світ: треба вносити у світ гармонію, добро, красу, у ньому працювати над тим вічним, що є найдорожче для нас.

3. Господарство

Українське село... «чого б, здавалося, бракує цьому краєві Повне розкішне літо! Хліба, садовини, усякої рослини — страх! А нарід бідний, маєтки поруйновані» (П. I, 219). — «Глухі, сумні й безлюдні наші простори. Так само безпритульно і непривітно навкруги нас, нібито ми і досі ще не дома, ще не під рідною стріхою, а зупинились десь... на проїзжому шляху і віє на нас якоюсь холодною, заметеною хуртовиною поштовою станцією, де видно одного байдужого до всього поштаря із черствою відповіддю: Немає коней» (С. IX, 122). «Подивись, як у природі іде все в лад і мудро, в якому гармонійному законі! Лише ми... метушимось. Все поспішає, все в якійсь гарячці» (С. IX, 132). /120/

Краса і гармонія, а поруч безладдя і безглуздя, що вносить людина, несвідома сенсу свого життя. Гоголь перейнявся ідеєю вказати на цю високу мету життя: упорядковувати, вносити лад, перетворювати, повертати на добро.

«По довгих роках і трудах, і досвідах, і міркуваннях... я прийшов до того, про що вже думав за часів мого дитинства. Що призначення людини слркити, і все наше життя є служба. Не забувати тільки треба того, що взято місце в земному царстві для того, щоб служити в ньому Царю Небесному, і тому мати на увазі Його закон» (С. X, 55).

Але для того, щоб працювати треба знайти своє місце в світі. «Кожному тепер здається, що він міг би зробити багато добра на місці і посаді іншого, а тільки не може зробити це на своїм. Це є корінь усякого зла. Треба подумати про те нам усім, як на своєму власному місці зробити добро» (С. IX, 22). «Нам є даний найповніший закон усіх вчинків наших, — той закон, що його не може обмежити чи зупинити ніяка влада, який можна навіть внести в темницю, якого лише не можна виконувати в повітрі: для цього треба стояти хоч на будь-якому земному грунті. Знаходячись на посаді і на місці, все таки йдеш по дорозі, не маючи певного місця й посади, йдеш як доведеться, через кущі й яри, хоч ціль є та сама... Найтяжче на світі тому, хто не упевнив себе на якомусь місці, не з’ясував собі, що то за праця, яку він має: йому найтяжче прикласти до себе закон Христа, який є для того, щоб прикладати його на землі, а не в повітрі, а тому і життя мусить бути для нього вічною загадкою. Перед ним в’язень має перевагу: він знає, що він в’язень і тому знає, щó брати з закону. Перед ним жебрак має перевагу, він теж має місце, він жебрак, а тому і знає, щó брати з закону Христового. Але людина, що не знає, в чім її праця, де її місце, що не визначила собі нічого, і не зупинилася ні на чім, перебуває ані в світі, ані поза світом, не дізнається, хто її ближній, хто брат, кого треба любити, кому дарувати» (С. X, 55). «Пам’ятайте раз назавжди, що людина виправляється і удосконалюється тільки при ділі... загадайте їй насамперед діло, яке б забрало її усю, а як не це — значить їхати не по дорозі, а через рови, груддя і перелоги. Звичайно, усяк і /121/ всюди, як би не їхати, можна осягти Христа, але подумайте самі, скільки треба терпіння, характеру й волі, щоб зважитися їхати не по дорозі, а через рови, груддя, болото, коротко кажучи, — без дороги... Отже, як хочете когось вести, ведіть його по дорозі і то по тій, для якої вже дані йому закладені в ньому здібності: це буде його пряма дорога... Ставши при ділі, людина стоїть на землі. Тільки на землі можна сіяти зерна»... (П. II, 571-572). *

Іншими словами про те саме казав Сковорода: людина має вибирати собі роботу, до якої вона має симпатію, нахил, любов. Тільки та праця є продуктивна, що гармонує з вдачею людини.

Те ж саме зустрінемо і у Гоголя: «Якби я знав, що на іншому полі я можу зробити краще... щоб виконати усе те, що мені належить, аніж на цьому, я б пішов туди Якби я знав, що я можу в манастирі одійти од світу, я пішов би в манастир. Ні, і в манастирі той же світ оточує нас, ті ж спокуси навкруги нас, так само треба воювати і боротися з нашим ворогом. Коротко — нема шляху і місця в світі, де ми могли б одійти од світу» (П. IV, 90). «Тяжко буде покараний той, хто дістав від Бога талан і закопав його в землю, а немає людини, що б не дістала якого-небудь талану» (П. IV, 122). «Якщо вже жахатися.., то не з приводу якихсь подій навколо, але, звернувшись до самих себе, втопивши внутрішнє око в глибину своєї душі, де з’являться... всі занедбані душевні здібності, яких не тільки не вжили в діло для слави Божої, але які ми оплювали самі, потоптали їх і, не ркивши в діло їх, дали волю будякам і тернам покрити всіма занедбану ниву» (П. II, 582). «Тільки тією дорогою повинен кождий з нас іти до Нього, для якої Він сам дав нам знаряддя, здатності і засоби; всі ж інші шляхи будуть навкольні і криві, а не прямі і найкоротші» (П. II, 583).

* Це є, між іншим, передхоплення центральних ідей Достоєвського, — див. Д. Чижевський: К проблемЂ двойника, «О Достоевском». Збірник під ред. А. Брема, т. I, Прага, 1929. (Д. Ч). /122/

Це є характерне для українського духу — здібність розуміти іншу природу, іншу людину, інший нарід, розуміти, що у кожного може бути свій шлях, для нього природніший, ніж наш, що правда виказує багато сторін, «Не можна вложити людині того, чого елементів в ній немає і не можна відібрати чи затемнити, чи переробити в ній те, для чого є в ній елементи» (П. II, 121). «Ти забув навіть про властивості характеру кожного народу й гадаєш, що ті самі події можуть однаково діяти на кожний нарід. Той самий молот, б’ючи по склу, розбиває його в порох, а коли б’є по залізу, — кує його» (С. IX, 213). «У кожного є своє душевне діло, у кожного відбувається в душі своя велика подія... Ніяк не можна вимагати, щоб хтось занехаяв себе чи свою власну ціль задля якоїсь нашої думки, чи нашої мети, до якої ми поставили собі йти» (П III, 277). «Друже мій, ми покликані в світ не для того, щоб нищити й руйнувати, але... направляти на добро, навіть те, що попсувала людина і повернула у зло. Нема такого знаряддя у світі, яке б не було призначене на службу Богу» (С. IX, 103).

Господарство є праця і творчість для Вічного, на думку Гоголя. «Скажу все те, що кажу самому собі, що лишилось наслідком усього мого досвіду, моєї мудрости... Працюючи над своєю роботою, треба твердо пам’ятати, для кого працюєш, маючи ввесь час на увазі, хто дав нам цю роботу. Працюєте ви, прикладом, для землі своєї, щоб піднести мистецтво, яке потрібне, щоб просвітити людину, працюєте тому тільки, що так наказав вам Той, Хто дав вам усі знаряддя для роботи» (П. IV, 145). «Скажу вам поїси що тільки, я переконуюся щоденним досвідом, повсякчас і кожної хвилини, що тут, в цьому життю, повинні ми працювати не для себе, а для Бога».

Життя є лише подорож до Вічного, але ця подорож йде конечне через життя. «Бачимо сполуку Марти і Марії, чи краще бачимо Марту, що не нарікає на Марію, але погодимося, що ця вибрала благу частину і нічого не вигадала кращого, як залишитися на послузі у Марії, себто турбуватися про саме конечне з господарства земного, щоб через це бути в стані, разом з Марією, господарювати в господарстві небесному» (П IV, 240). «Нема всіх сторін ума ні в однієї людини; одна людина може бачити саме /123/ ту сторону речі, яку друга не може бачити і, отже, знати те, що ця не може знати» (С. IX, 320). «Але всі ми йдемо до того ріжними шляхами, з огляду на ріжні здатності, що їх посідаємо, і сторони, що в нас працюють один іде до того шляхом релігії і пізнання самого себе, інший — шляхом історичних дослідів і досвіду,... третій — шляхом природничих наук, четвертий — поетичного схоплення... коротко, ріжними шляхами, з огляду на більший, або менший розвиток переважно в ньому заложеної здатности» (П. IV, 80).

Шляхи є ріжні, але неодмінними залишаються труд, праця. «Тільки один забутий нами корисний труд є джерело душевної радости, тривкого становища у світі, непорушного душевного спокою, ясного погляду на світ, світлого потягу до Бога. Багато сховано у ньому тепер нам невідомих насолод і високих явищ, у ньому ближче і приступніше нам Бог і в міру розумного змагання нашого робить нам щохвилі легче і легче цей труд і потім його увесь обертає нам в радість»... (П. IV, 126). «Для чого потрібне господарство? Бо від нього залежить добробут усієї держави, бо складається краще власне життя окремої людини, бо робота і безупинний рух скріплюють тіло і здоровля, бо від цього самі розумові здатності є свіжі, бо, нарешті, в цьому виконує людина свій обов’язок і призначення, дане од Бога, — працею добувати хліб». «Ми всі на землі наймити і робітники. Передусім маємо думати про працю свою» (П. IV, 280). «Я гадаю, ми всі в цьому світі ніщо, як наймити. Ми повинні совісно і пильно працювати, використовуючи ті здібності, які нам дав Бог, працювати для нього, чекаючи платні не тут, а там» (П. IV, 307).

«Нудьга живе не в якомусь місці, городі чи селі, чи іншому земному куті, а живе в нашому власному серці... од неї не втечеш... вона знайде серед розваг, балів... можна не знати її, живучи на Камчатці.. Хто женеться за радістю, той раніше за всіх зловить нудьгу. Радість не дається нам дарма, вона дається нам в нагороду, вона входить до нас в душу тільки тоді, коли душа задоволена собою, коли вона сама почуває, що зробила добре і корисне — радість у праці!...» (П IV, 124). Після праці задля доброї мети «кожна хвилина радости здається нам подвійно /124/ веселою, літає дух од радости, світлішають очі, сміються веселі думки, кращає й молодіє обличчя людини» (П IV, 125). «Кожному з нас треба нагадати, що стан його святий, — хай пригадає, який рахунок він мусить скласти... Але, як кожного із нас стан святий, то тим більше того, кому дістався важкий і страшний уділ піклуватися мільйонами (людей). Так ми повинні один одному нагадати про святість наших обов’язків. Без цього людина загрузне в матеріяльних почуттях» (П. IV, 35).

Гоголь намічає між іншим і ту рису, якою українська психіка відріжняється від російської «Російська сумна музика, — каже Гоголь, — забуває життя, як слушно зауважив М. Максимович, вона намагається відійти од нього і заглушити щоденні потреби й турботи, але в українських піснях вона злилася з життям, голос її такий живий, що, здається, не гучить, а промовляє, промовляє словами, мовить мову, і кожде слово цієї блискучої мови проймає душу» (С. VIII, 276). Один наш сучасник так характеризує російський світогляд: православний (треба розуміти російський) характер є відірваний од життя, від усього часового і змінливого; він звернений до вічности. Православна людина є лише подорожній у цьому світі; вона не кладе ціни на його блага, інтереси Найглибші коріння... російської душі не зв’язані з власністю, з родиною, з державою, все це тлінь і згине, вічне лише життя в царстві Божому. Зворотна сторона цієї неґації — російський нігілізм (Бердяєв). Наскільки протилежний до цього пункту погляду настрій «заповіту» Гоголя друзям! — «Дякую вам дрке, друзі мої. Ви дуже скрасили життя моє. Вважаю повинністю сказати вам тепер останнє слово. Хай вас не вводять в сумнів ніякі події, що трапляються навколо вас Робіть кожний своє діло, молячися в тиші Суспільство поліпшає тільки тоді, коли кожна окрема людина візьметься сама за себе і буде жити, як християнин, працюючи для Бога тим знаряддям, яке їй дано, стараючись добре діяти на невелике коло людей навкруги себе. Все тоді прийде в лад, самі собою встановляться тоді належні стосунки поміж людьми, визначаться законні межі усьому. І людство рушить вперед..» (П. IV, 424). /125/

Сам Гоголь вважав свою літературно-мистецьку творчість за обов’язок свій, свої листи до друзів «першою путящою книжкою»... (П. III, 213), вказував на те, що «Ревізор» і «Мертві душі» будуть добре зрозумілі тільки після його листів (П III, 227, П. III, 318).

4. Ювелірне мистецтво

Але над усіма господарствами стоїть «господарство наших душ» *. Вносити працю, мир і лад навколо себе — обов’язок наш, оскільки конечним є привести до ладу свої душі, наші найбільші скарби, працювати над своєю душею — «яку сам Небесний Творець наш вважає за перл свого творіння» (С. IX, 310). «Візьмись за господарство не матеріяльне, а господарство людської душі Тільки там знайдеш щастя» (П. II, 183). «Кинувши всі звичайні справи, попрацювати над собою, над тим господарством, що його передусім має упорядкувати людина, без якого не підуть ніякі звичайні справи» (П. III, 289). Він «перейнятий думкою про самого себе, про моє внутрішнє господарство, як керувати моїми неслухняними робітниками, що є в мені, над якими мені треба піднятися, бо інакше якраз опинишся в їх владі» (П. II, 346). «Час вже, час узятися нам за головну справу і, кинувши усякі зверхні прикраси, яких вимагають люди, потурбуватися не на жарт прикрасити душу» (П IV, 374). «Все чогось шукає, не назовні, а в собі Питання моральні взяли перевагу і над політичними, і над науковими, над усякими іншими. Меч і грім гармат не в силі зацікавити світ. Усюди виступає більш-менш думка про внутрішнє відбудовання; все чекає якогось більш гармонійного ладу. Думка про відбудовання, як себе, так і інших, стає загальною... Кожний більше або менше почуває, що він не є в тім стані своїм, в якому мав би бути, хоч і не знає, який саме має бути цей бажаний стан. Але цього бажаного стану шукають усі» (С. X, 46).

* Сковорода так само говорить про «економію душевну» (Д. Ч). /126/

 — «Ні, щоб справді наше життя, яке ми звикли вважати за комедію,... не скінчилось такою трагедією, як скінчилась ця комедія, що ми оце заграли... Краще зробити ревізію усьому, що є в нас на початку життя, аніж в кінці його... і побути тепер же у бридкому душевному городі, який багато гірший усякого іншого города, в якому бешкетують наші пристрасті, як погані урядовці, обкрадаючи скарбницю душі нашої Присягаюся — душевний город наш є вартий того, щоб подумати про нього, як думає добрий господар про своє господарство» («Дополненіе къ "РазвязкЂ Ревизора"») — «Людина варта того, щоб її розглядати з більшою цікавістю, ніж фабрику або руїну» (С IX, 145).

Ревізія, яку усе життя провадив Гоголь, показала: душевне господарство занедбано і запаскуджено. З великою силою відчуваючи красу, він з такою самою силою відчув некрасу людської душі В чому вона? — Мертві душі, сонний характер, нечулий камінь, дерев’яний, черствий, сухий, скам’янілий, нудний, нещирий, паскудний, зверхній, байдужий, млявий, сонні уха, нечулий, бездіяльний стан, дух темряви і неґації, холодні уста, черстве серце, чорнота душі, мертвий застій, — це вирази, що вживає Гоголь. Не про злодіїв і душогубців іде тут мова, а про злодіїв і душогубців власної душі, що несвідомі високої мети кожної душі, занедбують усі можливості, що заховані у ній, лишили душу свою зарости бур’яном. «Ми завжди маємо дбати, щоб кора, яка покриває нас, не задубіла і не зробилась нарешті настільки твердою, що вже не пропустить (живих вражінь). Ужиймо ж принаймні усього, щоб урятувати хоча б їх бідну рештку. Будьмо ж знову хоч на декілька хвилин свіжими і молодими. Зустріньмо нашу молодість, наші жваві молоді роки, наші колишні почуття, наше минуле життя, — відновімо все це в нашім листуванні»... (П. I, 562). «І незрозумілий сум охопив землю, все черствішим і черствішим стає життя, все дрібнішає, і меншає, і зростає тільки перед всіма одна величезна постать нудьги, яка щодень неймовірно збільшується. Все глухо, гробовище усюди. Боже! порожньо і страшно стає в Твоїм світі»... (С. IX, 323-324). «Стогнала душа моя, коли я бачив, як багато тут серед самого життя безмовних, мертвих мешканців, страшних нерухомим холодом душі своєї і /127/ порожнечею, пусткою серця: стогнала душа моя, коли на їх нечулих обличчях не з’являвся навіть анітрохи вираз од того, що обертало в небесні сльози душу, яка глибоко любить». «Розумію, — пише Гоголь, — як важко переносити черствість душевного стану... хрест — найтяжчий за всі хрести — хрест черствости душевної» (П. III, 32). «Він, — каже Гоголь про Лермонтова, — вже од ранньої доби став виявляти до всього ту байдужість, що роздирає серце, якої не було чути ще ні в одного з наших поетів. Зустрічі без радости, розлука без журби, безглузді любовні зв’язки, що невідомо нащо зав’язуються і невідомо нащо розв’язуються, зробилися об’єктом поезії його» (С. IX, 299).

Гоголя найбільше турбують вияви «задубілости» душі родичів і друзів. — «Дуже жалкую, що сестра... пише не власними словами. Цих зворотів, цих звичайних зворотів, що личать дорослому, вона ніяк не може зробити від себе... чого цілком не може бути у природі, вона буде мізерне створіння. В її листі правильність і немає жадного чуття, яке виявляло б принаду дитячої душі. В попереднім маленькім її листі, якого вона сама писала, одно тільки слово уже упевнило мене у тім, що вона має талан великий і майбутнє багатство душі. Цього слова ні ви, ні сестра не примітили, певно. Хай вони пишуть дурниці, усяку нісенітницю, яку оповідають няньці. Чим на вигляд буде дурніший лист, тим краще тут можна їх цілком побачити» (П. I, 205, IV, 459). «Просив, благав, наказував — все дарма!... Я ніде не бачив такого почуття’... Це не упертість! Це принаймні не та упертість, що виявляє великий характер, це щось дрібне, задубіле, дике» (П IV, 460). «Одне тільки мене турбує — це характер Л. Вона не пустує і не вередує; це все із неї вивели. На її некористь. Нею бувають навіть задоволені Але це гірше. Я б хотів, щоб вона пустувала, дратувала всіх, щоб на неї нарікали, були нею незадоволені, але щоб вона мала добре серце. У неї ж немає жадного серця, ні доброго, ні злого, ніяких прикмет сильних почувань! нікого вона не любить, ніякої сильної прихильности. Бачити нещастя й тугу для неї є байдуже, за дурною іграшкою вона забуває усе на світі» (П. IV, 461). /128/

Отже — корінь зла є людина черства і мертва, якій бракує глибокого чуття, що живе зверхнім життям, несвідома глибин і таємниць своєї душі; мовчить її природний провідник, не бачить кінцевої перспективи своєї.

Але «є багато таких тайнощів в душі людини, про які ми не тільки не підозріваємо, але не хочемо й подумати, що підозрівати їх треба. Яка б не була людина нечула, як би не була приспана її природа, вмент може статися, що вона прокинеться. Не можна навіть ручитися за те, що найрозпусніший, найогидніший і найзіпсутіший з нас не може стати кращим і святішим за нас усіх, хоч би й прокинувся він за кілька день перед смертю» (П. II, 429). «Не те, що їм приписують, є темою мертвих душ... Були в мене справді гордощі... гордощі майбутнім,... щасливим відкриттям, що можна бути далеко кращим, ніж є людина» (П. III, 81). «Визволити людину від злиднів, голоду, холоду і смерти, звичайно, є добре діло, але визволити від хвороби, смерти її душу є далеко більше» (П. III, 325). «Прагну я до того, до чого прагнете і ви, і до чого кожний з нас має прагнути, саме — бути кращим, як є» (П. II, 397). «Бог дав мені багату природу. Він заклав також в душу вже од народження мого декілька гарних сторін, але краща з них, за яку не знаю, як дякувати йому, було бажання стати кращим» (С. IX, 128).

Як бачимо, на думку Гоголя, людина має ціле життя працювати над собою, життя є школа. «Це дурниця, ніби людина тільки й може виховати себе, поки вона в школі, а потім і риски не може змінити в собі... Я вже позбувся багато дечого гидкого, тим, що наділив цим всім своїх героїв і висміяв...» (С. IX, 133-4). «Мертві Душі» писалися, щоб повстали живі Щоб стати живим, треба найперше стати свідомим того, що є живе, а що мертве. «Нема для мене тепер більш бажаного і прекрасного виходу, як побачити свої хиби, вади, помилки. Визнавши свої вади і помилки, людина вже стає вище за саму себе. Нема лиха, якого не можна було б направити, але треба побачити, в чім, власне, є лихо» (П. II, 228). «Навпаки, я всією душею хотів би, щоб мені вказали як можна більше моїх вад. Тому, хто хоче бути кращим, ніж є, не сором признатися в своїй провині перед усім світом. /129/ Без свідомости не може бути направи» (П. II, 232). «Гріхи показати хоче і прагне тепер душа моя. Якби ви знали, яке свято відбувається у душі моїй, коли я знаходжу у собі якусь ваду, що її не помічав досі Кращого подарунка ніхто не може мені зробити» (П. II, 186).

Цю ж саме мету мали і «Ревізор» і 1-ий том «Мертвих Душ» — показати життя без світла, показати тьму, щоб людина забажала світла. «Ні, буває час, коли не можна інакше навернути суспільства... до прекрасного, доки не покажеш усієї глибини його сучасної мерзоти, буває час, що навіть зовсім не треба говорити про високе і прекрасне, не показавши тут же ясно, як день, шляхів і доріг до нього для кожного» (С. IX, 136).

Сміх з’являється знаряддям проти постатів, в яких є дібрані реальні наші вади. — «Як господар виганяє із землі своєї хабарників, вигонимо наших душевних хабарників. Є засіб, є бич, яким можна вигнати їх. Сміхом, мої благородні земляки! Сміхом, якого так бояться всі низькі наші пристрасті! Сміхом, який створено на те, щоб сміятися над усім, що ганьбить правдиву людську красу! Повернемо сміхові його справжню вагу!... Так само, як посміялися над мерзотою в іншій людині, посміємось... над мерзотою власною, яку б в собі не одшукали... Не легкодухий я якийсь комедіянт, створений, щоб потішати легкодухих людей, але чесний урядовець великого Божого царства, і викликав у вас сміх... що народився од любови до людини» («Дополненіе къ "РазвязкЂ Ревизора"»).

Етика Гоголя має глибокий емоціональний характер. Етичне має бути не чимсь зверхнім, а емоцією, що виходить із душі. Не закон, не зверхній авторитет, не припис, а серце тут знову заявляє свої права. У Гоголя етичне є живий потяг живого серця. «Немає нічого у світі так приємного, як виконати бажання тих, кого любиш, чи навіть просто зробити комусь радість» (П. II, 66). «Перше добро в життю є змога зробити послугу» (П. II, 111).

Щоб вплинути на когось, змінити чийсь характер, поставити на інший шлях, треба впливати на емоцію, душу треба вразити, струснути її. Через це саме ліризм, як дидактичний підхід, грає таку ролю у Гоголя. «Усякий перелом, посланий людині, чудово /130/благодійний. — Це найкраще, що тільки є в життю. Зірка і світоч, що вказує, нарешті, їй її справжній шлях. Вірте, все життя потім буває лише подякою за цей нам посланий перелом» (П. II, 127). — «Непрекрасні душі зворушуються і стають прекрасними, майже не чутливі — струшуються» (П. II, 427).

З цього становища дивився Гоголь на перешкоди, що їх здибує в життю людина. — «Заховайте на віки в собі велику правду, яку я вам зараз скажу; перешкоди — наші крила, вони нам даються для того, щоб зробити нас сильнішими і наблизити до мети, Це вам каже людина, яка добула це з досвіду» (П. II, 214). «Дякуйте Богові за такі перешкоди, вони незвичайній людині потрібні Ось тобі колода під ноги — плигай, а то думатимуть, що в тебе куряча хода і не можуть рухатися ноги» (П. II, 243).

Така сама думка склалася у Гоголя і про нещастя. Бо здебільшого він радить дивитися на них, як на пересторогу, перелом, після якого треба оглянутися на себе. Це розуміння знаходимо і в раніших і в останніх листах. Вже в 1831 р. Гоголь пише «Як дякую я Вищій Руці за ті неприємності і невдачі, яких довелося зазнати мені! Ні за які скарби в світі я б не проміняв їх. Чого тільки не довелося перенести мені за цей короткий час Час цей був мені найкращим вихованням. Зате яка тепер тиша в моїм серці! яка непохитна міць і мужність в душі моїй» (П. I, 172). «Його не стрясло разячою силою нещастя. Бог не покликав його для того, щоб бути ближче до Його, і тому він гордий своєю чистотою. Для Бога краще грішник, що кається, аніж гордий праведник. Через те і душа його обросла черствою корою» (П. II, 557). «Щасливий є той, хто збагнув, що це є непохитний і необхідний закон; якби не було моря і хвиль, тоді б і плисти було б неможливо, і тоді сильніше і упертіше треба гребти обома веслами, коли сильніше і упертіше йдуть хвилі назустріч. Все йде до того, щоб ми, міцніше ухопившись за хрест, пливли навпоперек печалів» (П. II, 387). «Тепер можливо тобі» позбутися вад, «душа твоя пом’якшала і через це вся природа твоя в твоїй владі, вона тепер, як віск, і чекає, який відтиск ти зробиш на ній, радячись духом з самим Творцем її» (П. II, 544). «Ці потрібні недуги нервові, які посилаються тепер, ніби для того, щоб зм’ягчити /131/ природу людини і зробити приступними для її душі речі, які важко розуміють і найвищі уми» (П. III, 412, пор. III, 68). «Велике нещастя є сильний будильник і дається для того людині, щоб вона стала вся іншою з ніг до голови» (П. IV, 85). «Бог карає нас бичем нещастя і примушує нас хоч на час опам’ятатися і оглянутися на себе» (П. IV, 247).

Тому, що добро, світло, краса йде од Бога, Гоголь дуже часто вказує на молитву, молитву словами і молитву ділом, як на спосіб звести благодать в свою душу, стати кращим, просити «у Бога, щоб огнем благодатним спопелив у ньому ту холодну черствість, на яку тепер страждають найліпші й найдобріші люди» (С. IX, 189) Ту ж властивість стряснути, розбурхати зі сну людину, злетіти до найвищого і досягти до самих таємних глибин людської душі, має ліризм, який грає величезну ролю в творчості Гоголя. «Озовись ліричним дужим словом до прекрасної, але дрімливої людини. Кинь їй дошку з берега й крикни повним голосом, щоб спасала свою бідну душу. Вже вона далеко від берега, вже несеться і несеться вона по мізерній світській зверхності... помалу обростає вона тілом і стала вже уся тіло і, вже майже немає у ній душі. Крикни криком і постав перед нею відьму-старість, що йде до неї, вся з заліза, перед якою залізо є милосердя, яка ані крихти чуття не повертає назад... О, якби ти міг сказати їй те, що має сказати їй мій Плюшкин, як доберуся до третього тому "Мертвих Душ"» (С. IX, 107), — Гоголь натякає на те, що в останніх томах його «Мертвих Душ» мали з’явитися інші постаті, аніж в перших, що заповітною його метою було виставити живі душі. «Багато, багато, як ви самі знаєте, забулося того, що не має забуватися, що треба виставити в живих, добре з’ясовуючих прикладах багато того, про що треба нагадати сучасній людині і що приймається ушима багатьох тільки тоді, коли сказано у високому настрої поетичної сили» (П. IV, 352). «Може бути це горе і страждання, що послані тобі, послані саме для того, щоб викликати в твоїй душі зойк, чого не було б без цього страждання. Може бути, саме цей душевний зойк має бути горном твоєї поезії. Пригадай, був час, коли твої поезії електрично впливали на молодь, хоч вона й не мала великого поетичного чуття, але ліризм, /132/ що був у їх — глибока правда душі, живий відрив від самого тіла, стряс їх... лірична поезія... є найщиріший вияв, правда вища за всі правди і голос Божий чути в її надземній радості» (П. II, 388). Поезія лірична — «вища мова людська», що повстає тільки від глибоко зворушеного стану душевного, «в мент, коли глибоко зворушена душа і гармонійно наладнані чуття». «Ліризм... річ занадто важлива, бо задля неї працює увесь світ і відбуваються усі події. Все прагне привести людину в той світлий стан, який поети відчувають вже раніш» (П. II, 411).

Ціллю творчости Гоголя було; оживити душі, роздмухати у людини жар у душі, де він починає загасати, показати, що прекрасна душа є природно-прекрасна мета для людини, Між останніми словами, що він написав перед смертю були: «Будьте не мертві, а живі душі; нема інших дверей, як ті, що їх вказав Ісус Христос, і хто ходить інде, є тать і злочинець».

На вагу цих останніх слів давно вже звертали увагу. Коло цієї справи точились думки і творчість Гоголя. Словами повними душі і принади говорить Гоголь про красу і вартість живих душ. «Є душі — самоцвітне каміння, вони не покриті корою і, здається, нібито й народились вже обробленими і готовими. їх бачить вже здалека досвідчене око ювеліра, тільки затямлює їх місце, сказавши: Слава Богу! і поспішає до тих, де треба багато праці, щоб одколоти грубу кору і хоч дещо обробити, щоб кожний бачив, що це була не звичайна земля, а дороге каміння, яке є занечищене зверху» (П. II, 205-206). «Згадку про його сховано в талісман, який ношу на грудях своїх. Талісман склався із небагатьох солодких для серця ймен, що винесені з рідного краю; але переселенці, вони дихають там не як квіти, що пересаджені у теплицю; ні, вони там жиють живіші, як жили раніше, і талісман цей хоронить мене од напасти, і коли нечиста примара — сум чи нудьга — підступає до мене, я заховуюсь в мій талісман і в товаристві любих мені, далеких і разом притомних друзів, знаходжу свій якір і пристань» (П. I, 481). «Людська душа — це скарб, про який нам усім треба дбати якнайбільше» (П. II, 518), ...«вінцем усякої естетичної насолоди в мене залишився дар чаруватися красою людської душі усюди, де б я не зустрів її» (С. /133/ X, 45). «їх ціле перлове намисто береже моя пам’ять» (С. IX, 211). «Вища насолода — милуватися красою душі, що є окрасою і перлом Божих творінь» (П. IV, 70).

Як некрасу людської душі Гоголь побачив у мертвості її, так навпаки, за ідеал він ставить — бути живими душами. Знову не інтелект, не волю висувається на перше місце, а чуття, емоцію, здатність глибоко і жваво реаґувати на життя. Жива душа є разом з тим прекрасна душа, емоційний елемент є неодмінною стороною прекрасної душі Тому-то народи й люди, що визначаються своїм емоційним характером, тішаться такою симпатією Гоголя: «Вишневі низенькі садки і соняшники понад тинами і ровами і солом’яна стріха чисто вимазаної хати, і мале з червоним обводом навкруги віконце. Ти — старовинний корінь Руси, де сердечніше чуття і ніжніша слов’янська природа»... Тому Гоголь цінить так мистецтва, де повно виявляється чуття. Поезію і пісню, як ми бачили, музику і танець. «Дивне, невимовне почуття перейняло б глядача, коли од одного дотику смичком все обернулося волею чи неволею в єдність і перейшло до згоди. Люди, що на їхніх на похмурих обличчях, здається, вік не перебігала усмішка, притоптували ногами і здриґували плечима. Все неслося, все танцювало» (С. I, 72).

Тому саме Гоголь ставить вчинок, що йде од серця, вище над той, що йде тільки з повинности, обов’язку. Це є характерно для Гоголя: ти не тільки повинен чинити задля правди, але ти маєш бажати так чинити, це має бути душевною потребою, радісною справою для тебе. «Я вас запитаю одно: чи відчували ви колись бажання, непереможне бажання читати Евангеліє? Я не говорю про бажання, подібне до обов’язку, і яке всякий поклав собі мати — ні, сердечний порив... Але лишаю без кінця мою мову. Є почуття, про які не слід говорити...» (П. II, 149) — Звідси ці всі слова, про розворушену душу і розм’якле серце, про благодійну «встряску», порух сердешний, глибину чуття, молитву із душевних глибин, душевну світлість в обличчі, духовну і душевну радість, повне доброти обличчя, душевні струни, янгольські думки, небесне братство, небесну кротість, «душа небесніша, ніж раніше, янгольства ще більше», «поцілунок, /134/ яким тільки небесний брат цілує свого брата», небесна турбота про людей і янгольська туга за ними, «обіймаю силою любови моєї».

Над усім і джерелом усього є любов. «Я вас люблю любов’ю брата, батька й матері разом» (П 1,584). «Ще.любіть один одного... ви — товариші від ранньої доби вашого життя... Мені було дуже сумно бачити, що ви часто сваритесь між собою. Бачучи це, моє серце страждало. Ради Бога, я вас прошу, щоб цього не було. Коли вам схочеться посваритися... зараз уявіть собі мене сумного, хворого, що дивиться на вас з невимовним сумом» (П. I, 586). «Якщо ви хочете мого приїзду для мене самого, то я дякую вам дуже і більше нічого мені од вас не треба за мої турботи про вас і думки. Якщо ж ви бажаєте мого приїзду лише для того, щоби вирватися з інституту, то дозвольте сказати мені вам, що я вас люблю більше, ніж ви мене, і що ваша любов ніщо проти моєї чистої, безкорисної любови, що вам ніколи не зрозуміти, ані серця, ані душі моєї, ані моїх душевних рухів» (П. I, 624). «Я все той же і майже те саме люблю, що любив за молодих літ, хоч і не розкривав нікому багатьох таємних почувань; ріжниця вся, що тепер багато дечого стало в мені простішого... і що я більше, як колись, люблю старовинні мої зв’язки і старих друзів моїх, особливо тих, з якими од незабутнього Ніжина розпочалася моя дрркба» (П. III, 448). «Ми всі так дивно й чудно створені, що не маємо самі в собі ніякої сили, але як тільки підем на поміч іншим, сила раптом в нас з’явиться сама собою. Так велику вагу в нашому житті має слово «інший» і любов до іншого. Еґоїстів не було б зовсім, коли би вони були розумніші і зрозуміли, що стоять тільки на нижчому ступені свого еґоїзму і що тільки з того часу, як людина перестане думати про себе, з того тільки часу вона починає думати справді про себе... і стає таким чином найсправжнішим еґоїстом» (П. II, 584). «Світить в далечині якийсь промінь спасіння, святе слово — любов» (П IV, 188).

А ось зміст листа Гоголя з р. 1850 до однієї з його учениць. Цього листа було отримано на балі, ходив він з рук до рук і його з захопленням читали інститутки. «Від усієї душі і всього серця здоровлю вас з вашими іменинами Хоч і не пощастило мені бути /135/ особисто на вашому святі, на яке, як я чув, з’їдуться товаришки-інститутки, але весело і позаочі брати участь у вашій радості Знаю з досвіду, нема урочистіше за те свято, коли збираються шкільні друзі-товариші пробути день разом Дні ці — дні молодости, яка не старіє! Бережіть же свято, обов’язково і до кінця чисте полум’я — дружбу, як би там не охолонули до вас, як би вам не здавалося, що перемінилися до вас інші люди, залишайтеся самі незмінні, і ви до краю будете нагороджені потім од них же, і життя ваше прикраситься багатьма прегарними днями. Все тут тлінне, усе минеться — одні тільки милі зв’язки, що пов’язують нас з людьми, понесемо з собою у вічність. Ані на один момент не слід нам тут забувати, що життя нам дано для любови і що ми самі твір Божої любови до нас» (П. IV, 436). Живу, прекрасну душу і працю задля неї ставить Гоголь за мету культурної роботи. Ідеал є встановлений, він подібний до ідеалу Сковороди: «правила його мали на меті любов до правди і доброчину, а метою — красу і досконалість духа» (Ковалінський, 41).

5. Гімн Красі Небесній

Любов, що найбільше спричиняється до гармонії в людському серці, об’єднує всіх в одно ціле і зв’язує з джерелом любови. — «Хотів би скільки можна більше жити в Бозі, але без людей і цього не можна осягнути» (П. II, 579). «Зустріч в чистому початку є вища над усі зустрічі на землі, дружба, що зав’язалась там, вічна, і якби ми... усі змагалися до Бога, ми всі б зустрінулися один з одним» (П. II, 272). «Пізнати всю силу братерської помочі, яку може учинити на землі людина людині, і через таку поміч так полюбити один одного, що в цій любові вже відчувається сам Бог і зароджується до нього той невгасимий потяг, якого не дадуть ані пости, ані молитва, ані милостиня..» (П. III, 56). «Во Христі всі разом, усі живі, всі нерозлучні, отже нам треба прагнути до Його, як прагнемо, як хочемо прагнути один до одного» (П. IV, 6) «Благословенні ті чисті потяги до святого, через ясі люди стають рідними і близькими один одному. Як сутні, як непорушні стають /136/ тоді наші зв’язки! Не треба тоді і намагатися бути милим іншому, сама собою стає людина милою людині» (П. IV, 352). «Хіба в ці урочисті небесні хвилини не є присутнім Христос? Хіба в цій високій спілці душ не є Христос? Хіба ця любов не є вже сам Христос?... Хіба в любові, що хоч трохи відокремлює від любови земної, вже не чути, як промайнув край Божеської Христової одежі? і цей високий потяг, яким тягнуться прекрасні душі одна до одної, закохані в самі свої Божеські властивості, а не земні, не є вже потяг до Христа?» (П II, 207). Жадна людська думка не в силі уявити собі соту частину тієї безмежної любови, що її має Бог до людини» (П. II, 118).

В зв’язку з цим стоїть необмежений оптимізм Гоголя, віра, що все йде, що все направляється на добро, думка, що раз у раз повторюється у його. «Дивіться просто на світ, він ввесь повний Божої благодати, в кожній події схована для нас Божа благодать» (П. II, 292). «Де є Бог, там ніщо не залишається незмінним, але йде вперед, чи переходить з кращого в ще краще» (П. II, 367). «Я радий усьому, усьому, що трапляється зо мною в життю і як погляну тільки, до якої користи і добра вело мене те, що звуть на світі невдалим, то зворушена душа моя не знаходить слів подяки Невидимій Руці, що веде мене» (П. II, 91). «Усі події, особливо коли вони надзвичайні, є Боже слово до нас» (П. II, 356). «Покора і віра Тому, од Кого вийшло все. У Нього все має сенс великий і глибокий; все, що дає Він нам в уділ, є потрібне і необхідне» (П III, 146). «Усе буде так, як захоче Бог; отже, все буде прекрасним» (П. II, 261). «Приймайте усе покірно, що послано нам, пам’ятаючи тільки про те, що це послано нам Тим, Який створив нас і знає краще, що нам треба Іменем Бога кажу вам: «усе обертається у добро», не за якоюсь системою, кажу вам, а з досвіду. Краще добро, яке добув я, добув я з тужних і важких хвиль моїх, і ні за які скарба не захотів би я, щоб не було в моєму житті тужних і важких станів, од яких боліла вся душа і не знав ум, як допомогти» (П. III, 309). «Ні! є свята сила, що охороняє, яка направляє на добре, навіть і те, що із недоброю метою учинила людина» (П. III, 460). «Будьте світлі, бо світле майбутнє; і чим темніше береться хмарами на момент край неба, тим /137/ радісніше мусить бути око наше, бо захмарений край неба віщує світле і урочисте прояснення. Безмежна, безмежніша від самої вічности, безкрайня любов Божа до людини» (П. II, 186). «Душа... обернулась нарешті до Того рідного усім нам Єства, Яке одно уміє приймати любовно на груди до Себе того, хто сумує і страждає і до Якого нарешті звернеться все живе» (П III, 281).

Як наші добрі почуття, світ серця, є залежні від Бога, так і світ розуму. Ми вже стрівали твердження, що Бог є правда. Далі: «Будьте ж спокійні і світлі, думаючи про майбутнє, бо майбутнє в руці Того, Хто сам є Світ» (П. III, 125). «Будьте ж просто світлі душею... змагаючись до світлости, ви прагнете до Бога» (П. II, 293). «Замішання відомо, звідки йде до нас: воно йде до нас прямо з низу. Од Бога світло, а не замішання» (П. II, 357). «Ідіть же обидва до Того, Хто шлях і дорога до іншого світу, без Якого в світі ідей можна ще більше заплутатись, ніж в прозаїчному світі щоденних справ. Чим далі, тим ясніше бачу, що в теперішній час... ані на годину, ані на хвилину не повинні ми одлучатися од Того, Хто один ясний, як світло» (П. IV, 235).

«Бог нікуди не входить незаконно, усюди несе Він з Собою гармонію і закон; нема й моменту безпричинного, все обмірковано і є вже сама думка» (П II, 360). «З’єднуються тільки апостоли руїни. Де тільки йде справа створити й упорядкувати, там розбрат... І до цього часу не здогадалися, що слід призвати Того, Хто один творець ладу» (П. IV, 262). «Розумний тільки Той, Хто творить і будує все, вживаючи нас всіх замість цегли для будівлі, за тим фасадом і планом, якого Він один — правдиво розумний Архітект» (П. IV, 323).

Отже, Бог є творець усього прекрасного. Гімн Красі Небесній був подякою Гоголя за життя. — «Все життя моє відтепер — один гімн подяки» (П. II, 121). «І як би хотіла обернутися в один, вдячний, вічний гімн душа моя!» (П. II, 251). «Чи я не повинен нічого робити, щоб прославити імя Його, коли кожне створіння Його славить» (П. III, 438). «Справа в тім, чи залишились ми самі вірні прекрасному до останку нашого, чи зуміли ми так полюбити Його, щоб не замішатися нічим, що навкруги нас робиться і щоб співати Йому безперестанно пісню в той момент, коли б /138/ падав цілий світ і все земне руйнувалося. Умерти, співаючи, ледве чи не такий неодмінний обов’язок для поета, як для вояка вмерти зі зброєю в руках» (IV, 202). «Служба Тому, Кому усе має служити на землі, йде туди ж угору, до Верховної Вічної Краси» (С IX, 226) І останнє бажання Гоголя: «Щоб я хоч трохи був у стані проспівати Гімн Красі Небесній!» (П. IV, 422).

6. Літературні вказівки

Про Гоголя, як мисленника, писано дуже мало. Деяка література вказана в моїй «Філософії на Україні». Зокрема, треба мати на увазі: Д. Мережковського — «Гоголъ и чортъ», Москва, 1906 і «Собраніе сочиненій» Мережковського. Стаття В. Зіньківського «Гоголь въ его религіозныхъ исканіяхъ», що видрукувана в «Христианской мысли», Київ, 1915, є частина його книги, що друком не з’явилася. Праця Зіньківського є найбільш важливе з усього, що писано про Гоголя. Резюме цієї праці має з’явитися незабаром в німецькій мові. Пор. також статтю Зіньківського: «Гоголь и Достоевскій» у Збірнику «О Достоевском», під ред. А. Бема, т. І (Прага, 1929).

Попередня     Головна     Наступна