[Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. — К., 1992. — С. 205-216.]

Попередня     Головна     Наступна

X. ФІЛОСОФІЯ НА ПОСЛУГАХ НАУК

1

Друга половина XIX віку характеризується якимсь розпадом і роздробом потоку філософічної думки. Почасти це просте зниження, «підупад» думок, які опановували філософічну думку протягом першої половини віку: такий епігоністичний характер має геґеліянство або шопенгауерівство другої половини віку, — ані нових думок, ані нових «настроїв» епігони не дають. В меншому ступені, але теж як «підупад», можна схарактеризувати і «кантіянство» кінця XIX віку, бо і воно є епігонським в значній мірі. Далі це є підупад суто-теоретичної філософічної думки: філософія йде у найми до конкретних наук, почасти перетворюючися в методологію наук, почасти обмежуючися спробами синтези і систематизації матеріалу, поназбираного конкретними науками; лише гносеології і історії філософії ще уділяється самостійне місце поруч з конкретними науками. Нарешті, ті дійсно визначні постаті, що з’являються в ці часи, залишаються непомічені і самотні (Лотце, ф. Брентано, Ніцше).

Немає дива, що і на Сході Европи стан утворився в цілому той самий. Та навіть ще гірше — тут приєднався до загальних умов ще вибух просвічености, що її в таких формах і в такому розмаху майже не знала Европа. Вульґарний матеріялізм (стилю Молешота — Бюхнера), або не менш вульгарний позитивізм (стилю Літре — Вирубова) зробився єдиною філософією, що вважалася гідною бути прийнятою з пункту погляду того соціяльного радикалізму, що запанував на десятиліття серед широких кол інтелігенції Слова Пісарева про філософію є одним із найліпших виявів такого настрою: «Філософія втратила свій кредит в очах кожної людини, що нормально мислить; вже ніхто не вірить в її шарлатанські обіцянки, ніхто не віддається їй з пристрасним захопленням. — — Якщо нормально мислячі люди і звертають на філософію свою увагу, то це робиться лише для того, щоб або посміятися над нею, або ж вколоти людей за їх вперту дурість і їх подиву гідну легковірність. Серйозно займа-/206/тися філософією може нині тільки людина або напів-божевільна, або хибно розвинена, або — до крайнього ступеня неук». Тому-то і серйозна філософічна думка зустрівала в російській (а почасти і українській) пресі лише знущання і насмішку. Видання творів Сковороди у 1861 році привело лише до таких оцінок його філософії, як «семинарская мертвечина», «схоластическая ерунда». Напади Чернишевського довели до одчаю Новіцького, який і припинив дальшу працю над своєю монументальною історією філософії, що зробила б честь російській філософічній літературі Юркевича лаяли і висміювали. Так само повелось і серйозному і вдумливому позитивісту — В. Лесевичу, поїси його, на його щастя, не заслав до Сибіру російський уряд, що надало йому зразу певного ореолу революційности і припинило напади на нього. Немає дива, що філософія сходить на манівці, або залишається лише в тісному співжитті з конкретними науками.

Щодо української філософічної думки, то для неї є ще специфічні труднощі. Друга половина XIX віку — період найбільшого національного підупаду на Україні. Інтеліґенція або цілком русифікується, або в такій мірі одривається од народнього життя, що лише з певними обмеженнями та застереженнями ми можемо називати тих або інших представників філософічної думки «українцями». Певна кількість імен тих, що стояли в тіснім зв’язку з українським культурним рухом, все ж залишається. Цими іменами, розуміється, не обмежується список тих мисленників, які своїм походженням та життям належали до української території. Але в інтересах наукової обєктивности ліпше забагато обережности, ніж замало. Тому треба обмежитися лише небагатьма іменами, маючи до того на увазі, що повне зрозуміння філософічної творчости українських мисленників цього часу можливе лише на ґрунті культурних традицій — російської і (в деяких випадках) польської. /207/

2. Олександер Потебня

Олександер Опанасович Потебня (1835-1891) з Роменщини, вихованець Харківського університету, де на нього, між іншим, мали вплив Рославський-Петровський і Метлинський. Як професор і автор сили розвідок, Потебня придбав великий вплив, який навіть збільшився по його смерти, — «потебніянство» було і досі є розповсюдженою лінгвістичною течією на Україні і в Росії. — Значіння мали також і студії Потебні з україністики — аналізи українських пісень, видання творів Квітки і Манжури, переклади на українську мову Гомера.

Сама особа Потебні надзвичайно імпонувала учням: «Професор притягав своєю особистістю, своїм змістом, своїми поглядами; за вченим ми бачили людину, за теоретичним викладом соціяльної науки ми бачили іншу правду, що передавалася нам не доказами, а переконанням, не логічною аналізою, а настроєм. Нас притягала ця широта поглядів, це проникнення в єство явищ, — це стремління ідеалізувати явище, не втискаючи його силоміць в простолінійні узагальнення... Перед збудженим слухачем вставав безмежний простір царства думки, царства правди» (Ґорнфельд). — «Потебня стояв на височині свого становища,... вражаючи слухачів своєю ерудицією та дивною силою і гнучкістю свого розуму... Вони схилялися перед його науковою діяльністю, схилялися перед його чесністю і правдивістю». Потебня однаково імпонував цілісністю свого світогляду і суворістю своїх моральних принципів (Халанський).

Потебня як філософ працював майже виключно над філософією мови. Лише принагідно він висловив деякі основоположення свого світогляду, деякі погляди на філософію та її значіння. «Наука розбиває світ, щоб знов скласти його в злагоджену систему понять. Але ця мета віддалюється, коли ми до неї наближаємося, система завалюється від усякого факту, що в неї не увійшов, а кількість фактів не можна вичерпати. Поезія попереджає недосяжне аналітичне знаття гармонії світу, вказуючи на цю гармонію конкретними образами, що не вимагають безмежної множини принять, і, заміняючи єдність поняття єдністю уявлення, /208/ певним чином винагороджує за недосконалість наукової думки та задовольняє природжену людині потребу бачити усюди ціле і досконале. Призначення поезії — не тільки підготовляти науку, але тимчасово влаштовувати і закінчувати невисоко над землею будову, що нею вибудована. В цьому схожість, що її вже давно помітили, між поезією і філософією. Але філософія є приступна лише небагатьом: важкий хід її не викликає віри до неї з боку почуття незадоволення однобічною уривчастістю життя, що занадто вже помалу лікує моральні страждання. — — — В цих випадках рятує людину мистецтво, зокрема поезія і релігія, що первісно тісно з нею була зв’язана». — Як повинна ставитися ця споріднена з поезією філософія до життя? «На річці Удаї, на піску був колись громадський ліс, стояв і шумів, даючи тінь і сховище звірю і птиці, покриваючи землю листом. Його вирубали, почасти спалили, а гроші віднесли задля вищої мети цивілізації до шинку та казьонної скарбниці. Ще довго стирчали пні і затримували на місці тонкий шар листового перегною; але пення повикорчовували, худоба стовкла землю в порох, вітер його розніс, дощі змили до річки, а нині там голий пісок; не росте ані чебрець, ані полин і худоба не заходить... Вправді філософічний розум повинен стояти вище за жаль по шуму і тінистому листу, заспокоюючи себе тим, що матерія не гине, а перетворюється в усе нові та нові форми, і що хоч у селян нема лісу, а в худоби — пасовиська, але десь коло Таганрогу міліє від наносів море, і коли воно остаточно зміліє, там, може бути, виросте ліс, ще ліпший за старий. Віра в удосконалення цього світу, що є найліпший із світів, тому, що лише він один є нам скільки-небудь знаний, яку підтримують і наукові міркування про повстання вищих форм органічного життя, яка є потрібна для заспокоєння духа, не повинна засліпляти наші очі, щодо хитань рівня життя». Ця віра є «одна із неодмінних сторін людського життя», поскільки сили розуму і сфера нашого пізнання завше є надзвичайно обмежені.

Ми вже згадали, що центр уваги Потебні — філософія мови. Потебня йде в ній за В. Гумбольдтом, Лотце та Штайнталем. Мова є знаряддя думки. Тому філософія мови Потебні зачіпає багато /209/ питань теорії думання і теорії пізнання. Наука і мистецтво — лише ріжні шляхи пізнання; з них мистецтво є навіть перший і первісний шлях. Аналізи Потебні переходять до теорії поезії — На жаль, ще і досі не виділене тут цінне від того, що вже віджило свій час, оригінальне від позиченого.

Із українців — учнів Потебні філософією мови, філософією національности і психологією творчости займався Дм. Овсянико-Куликовський (1853 — 1920); філософії національности та характерології українського народу торкався М. Ф. Сумцов (1854 — 1924).

Із творів Потебні мають значіння для філософа в першу чергу: «Мысль и языкъ» («Журналъ Мин. Нар. Просв.», 1862, окремі видання 1892, 1913, 1922); «Изъ записокъ по русской грамматикЂ», частина I, 1874, 2 вид. 1899; «Изъ лекцій по теоріи словесности» 1892; «Языкъ и національності)» («ВЂстникъ Европы», 1895); «Изъ записокъ по русской грамматикЂ», ч. II, 1899; «Изъ записокъ по русской словесности». 1905; «ЗамЂтки» — про Л. Толстого та Достоєвського («Вопросы теоріи и психологіи творчества», т. V, 1913).

З праць про Потебню звертає увагу на його філософічні погляди — Т. Райнов: Александр Афанасьевич Потебня. П. 1924.

3. Володимир Лесевич

Володимир Вікторович Лесевич (1837-1905) народ, на Лубенщині, вчився в гімназії в Києві та інженерній школі, в Інженерній Академії та Академії Генерального Штабу в Петербурзі. В 50-х роках він почав літературну працю, що нею займався все життя, друкуючи в російській прогресивній журналістиці статті філософічного, загально-наукового та етнографічного характеру. 1879 р. він був засланий до Сибіру, де і пробув два роки, з 1882 р. жив змінно на Полтавщині та в Петербурзі В останній період життя Лесевич близько стояв до українського руху, але усі його праці друковані російською мовою. Крім дрібніших статтів, що зібрані в трьох великих томах («Сочиненія», Москва, 1915 рік Мало вийти ще два томи; філософічні праці ввійшли у видані три томи цілком), він видав окремо теж перевидані в збірці творів: «Опытъ критическаго изслЂдованія основоначалъ позитивной философіи» (СПБ. 1877), «Письма о научной филосо-/210/фіи» (СПБ. 1878) і «Что такое научная философія?» («Русская мысль», 1888-9 і окремо СПБ. 1891). По смерти Лесевича вийшла брошура «Емпиріокритицизмъ, какъ единственная научная точка зрЂнія» (СПБ. 1909).

Лесевич був «строгий логік, тонкий і проникливий критик, прекрасний стиліст, великий знавець сучасних напрямків західньо-европейської філософії, переконаний пропагандист своїх ідей. — — Правда, його не можна назвати "творцем", а тільки популяризатором, не можна назвати "пророком", а тільки оповісником» (М. Гордієвський). Але, звернувши увагу на той час, на який припадає його чинність, ми повинні будемо визнати, що роля його в розвитку російської філософічної культури була не мала. Він знайомив російське суспільство з Контом та післяконтівським позитивізмом. Але твори Лесевича не привчали читача просто безкритично засвоювати ті або інші чужі думки. Лесевич ставився до західньо-европейської літератури критично. Він вказує хиби і помилки навіть у найбільших авторів позитивізму, у самого основоположника позитивізму О. Конта, він хоче ставитись до минулого справедливо і не відкидає просто усієї допозитивістичної філософії (як це робив дехто з позитивістів), зазначає позитивні риси і історичне значіння навіть в найбільш далеких йому точках погляду, як-от у середньовічній філософії. Навіть вороги позитивізму ставилися до філософічної діяльности Лесевича з повною пошаною та визнанням (Вол. Соловйов).

Філософічний шлях Лесевича — це перехід від позитивізму контівського до німецького позитивістичного кантіянства, а від цього останнього до того, що він зве «емпіріокритицизмом» — до поглядів Авенаріуса. Основна тема філософії, на думку Лесевича — гносеологія, — тому його не задовольняє О. Конт, що не розвинув гносеології, тому він відкидає і дуже важливу складову частину світогляду Конта — його позитивну релігію (II, 326). Центральне ставлення гносеології веде Лесевич до Канта Правда, він не хоче обмежитися лише гносеологією, на підставі гносеології він хоче збудувати «світогляд, який складено із цілої чи усієї цілокупности позитивного знаття» (I, 56). «Позитивна філософія є світогляд, складений із методичного ладу /211/ філософічних наук, що охоплюють собою усю цілокупність позитивного знаття» (I, 68). Усунення метафізики, щоправда, приносить навіть «деяку шкоду», «бо наука, що відкинула метафізику і що не знає ще ніякої іншої філософії, залишається без узагальнень і засуджує себе на накупчення матеріялу, значіння якого вона ще не усвідомила цілком певно» (II, 431). «Філософія перестала бути цілком окремою наукою, — — — вона не виділяє собі окремої сфери, не має претензії на окремий об’єкт і власну методу; але їй і не треба цього усього: вона знов дістала значіння пізнання в найвищому і найкращому сенсі цього слова» (II, 9, 225). Гносеологію і розробляє переважно Лесевич, ідучи за німецьким позитивізмом — Ласом, Рілем, Герінґом, пізніше Авенаріусом, Пецольдом... Але і «космологія», наука про світ, повинна бути розроблена — «позитивна філософія є світогляд, що розуміє світ, як зв’язану єдність, яку управляють питомі їй закони, що відкриті при допомозі наукової методи і зведені у ґрупи, які репрезентують сфери окремих наук, сполучених гієрархічним зв’язком, який залежить від градації з’явищ дійсного світу» (II, 431), — бо «предмет позитивної філософії є дійсність — — — себто та частина всесвіту, що приступна нашому спостереженню та досвіду» (I, 56). Та до розроблення цієї науки про світ Лесевич не підійшов, обмеживши своє завдання дослідженням шляхів до космології, дослідженням проблеми пізнання, розробленням підстав загальної наукової методології — як вже сказано — в дусі німецького гносеологічного позитивізму.

Про Лесевича див. М. Журливий: В. Лесевич яко філософ. Одеса, 1915.

4. А. А. Спір

З України (з Єлисаветського повіту на Херсонщині) походив і видатний філософ другої половини XIX в. А. А. Спір, або Шпір (1837-1890), який, щоправда, життя своє прожив за кордоном — в Німеччині і Швейцарії, і праці свої друкував в західньо-европейських мовах. Німець з походження, Спір цікавився українським народом, народньою творчістю, українською літературою. /212/

Чи відбилося це на його філософічних поглядах, — залишається недослідженим.

Подаємо тут спис творів Спіра та головної літератури про нього.

Головні твори Спіра:

1. Die Wahrheit (псевдонім; «Prais»). Lpz. 1866, 2 вид. (під своїм ім’ям, Lpz. 1867).

2. Denken und Wirklichkeit. 1873, 2 вид. 1877, французький переклад 1916.

3. Moralität und Religion. 1874, 2 вид. 1878, італійський переклад 1911.

4. Esquisses de la philosophic critique. Париж. 1887, рос. переклад 1901, італійський переклад 1913.

5. Nouvelles Esquisses de la philosophic critique. Париж. 1899. Еспанський переклад 1904.

Крім того виходили збірки його творів:

1. Kleine Schriften. 1870.

2. Studien. 1883.

3. Gesammelte Schriften, 4 томи, Leipzig, 1883-85.

4. Gesammelte Werke, 2 томи, Leipzig. 1908-1909.

Головна література про Спіра:

1. S. Spitzer: Darstellung und Kritik der Moralphilosophie Spir’s. Вюрцбурзька дисертація. 1896.

2. Theodor Lessing: A. Spir’s Erkenntnistheorie Ґісенська дисертація 1899.

3. L. Brunschvicg: La philosophie religieuse de Spir, в «Comtes rendus du 2-е Congres international de philosophic». 1904.

4. A. Zacharoff: Spir’s theoretische Philosophic dargestellt und erläutert Єнська дисертація. 910.

5. J. Benrubi: Spir et le mysticisme philosophique, в «Revue des Idées». Paris. 1911

6. И. Румер: Философия Шпира, в «Мысль и Слово», том I, Москва, 1917.

7. В. Groethuysen: A. Spir, ein russischer Philosoph, в «Wissen und Leben», Zurich. 1920.

8. H. А. Пулевич: Воспоминанія объ А. А. Шпирь. «Кіевская Старина», 1895, I, VI-VII.

5. Клим Ганкевич

На західній Україні народ, і прожив Клим Ганкевич (1842-1924), що склав докторат у Відні 1868 р., працював як гімназіяльний професор в Перемишлі, Станіславові, Чернівцях і опублікував за своє життя чимало — здебільшого дрібних — праць з філософії, філології, етнографії. До філософії мають відношення в першу чергу такі його праці:

1. Grundzüge der slawischen Philosophic, I. Heft, Krakau, 1869, 2 вид. Bzeszow, 1873. /213/

2. Психологія, 1870.

3. Zycie, pismo a system filosoficzny B. Trentowskiego, Stanislawow, 1871.

4. Uber die Grenzgebiete der Philosophic und Matematik («Leipziger Zeitschrift fur exakte Wissenschaften», 1872).

5. Die Volksphilosophie bei der Kleinrussen («Auf der Hohe. Internationale Revue», Leipzig, 1881).

Ганкевич стоїть під впливом Геґеля та польських філософів (зокрема Лібельта і Трентовського). Його спроби дати характеристику слов’янської філософії, на жаль, не дрке глибоко сягають, і фактичний матеріял є почасти хибний. Та все ж він дав трохи чи не перші спроби характеристики слов’янської філософічної думки на широкій основі. Викладу власного філософічного світогляду він не дав.

6. Соціологи

До періоду підупаду чистої філософії належить і кілька соціологів, — з них варто окремо згадати І. Федоровича, О. Строніна, Л. Мечникова, М. Туган-Барановського.

І. Федорович — галичанин. Знаємо про його дуже мало. Його «Афоризми» було видано в Коломиї 1883 року, раніше вийшли в польській мові («Aforyzmy I. F-cza», Kraków, 1873), а пізніше в російській (в Петербурзі). Головний соціологічний його твір «Організм соціяльний» залишився в рукопису і відомий нам лише з переказу Клима Ганкевича (в його «Grundzüge der slawischen Philosophie» — див. вище § 5).

Олександр Іванович Стронін (1827-1889) син селянина, скінчив історико-філологічний факультет Київського університету і вчителював в Ніжині та Полтаві, в 60-х роках був засланий і на засланні написав свою першу працю: «Исторія и методъ», 1868; за нею йшли: «Политическая наука», СПБ. 1872 та «Исторія общественности», 1886. Він розвиває механістичну теорію суспільства, вживаючи, як методу соціологічної аналізи, аналогій з механікою. Суспільство збудоване «пірамідально» і основний /214/ закон його будови — закон рівноваги. Зі Строніним полемізували М. Ковалевський, Міхайловський, Кареєв.

Від конкретних проблем географії підійшов до соціології Лев Ілліч Мечник(ов) (1838-1888), з Харківщини, нащадок одного з приятелів Сковороди. По медичних студіях в Харкові і Петербурзі Мечников їде на Схід в дипломатичній службі, далі мандрує по Европі і знову по Сходу, 1884 року стає професором географії в Нешателі. Його основний твір: «La civilisation et les grands fleuves historiques», Париж, 1889, в російській мові резюме — «Географическая теорія развитія историческихъ народовъ» («ВЂстникъ Европы», 1889, 3). Основна ідея Мечникова — зв’язок розвитку культури з великими ріками. Суспільство є органічне, розвиток його є проґрес свободи.

Значно молодший Михайло Іванович Туган-Барановський (1865-1919), з литовсько-татарського роду, але народжений на Україні (на Харківщині) та симпатіями своїми, а в значній мірі і громадською діяльністю, зв’язаний з українським національним рухом. Крім численних і визнаних фаховою наукою праць з політичної економії, йому належить шерег праць соціяльно-етичного та соціологічного характеру. Почавши з марксизму, Туган-Барановський ухилився в бік етичного розуміння соціяльної проблеми. Обороні своєрідного соціялістичного соціяльно-етичного світогляду присвячені праці зрілого періоду його творчости. Несталість поглядів, їх зміна і корегування типові для постаті Туган-Барановського, що покладав очевидно більшу вагу на шукання правди, аніж на посідання її.

Головні соціологічні, філософічно-соціяльні та філософічні праці Туган-Барановського такі:

1. Прудонъ. Его жизнь и дЂятельность. СПБ. 1891.

2. Дж Ст. Милль. Его жизнь и дЂятельность СПБ. 1892.

3. Значеніе экономического фактора в исторіи («Мірь Божій», 1895. XII).

4. Экономическій факторъ и идеи (там саме, 1896, IV, обидві праці в дусі історичного матеріялізму).

5. Очерки изъ новьйшей исторіи политической экономіи и соціализма («Мірь Божій», 1901, окремо СПБ. 1906).

6. Современный соціализмъ въ своемъ историческомъ развитіи, СПБ. 1906. /215/

7. Теоретическія основы марксизма («Міръ Божій», 1904, окремо СПБ. 1908). — Критика марксизму і спроба обґрунтовання етичного соціялізму.

8. Къ лучшему будущему. — Статті: «Три великихъ этическихъ проблемы» (Моральний світогляд Достоєвського), «Русская интеллигенція и соціализмъ», «Кантъ и Марксъ». СПБ. 1912.

9. Соціализмъ какъ положительное ученіе. СПБ. 1917.

10. Вплив ідей політичної економії на природознавство та філософію. Київ, 1925.

11 Окремі (методологічні) глави у відомому підручникові «Основы политической экономіи». СПБ. 1909 та низка дальших видань.

Лише небагато сторінок філософічним, соціяльно-етичним та методологічним ідеям Туган-Барановського присвячено в книзі Н. Кондратєва: Михаил Иванович Туган-Барановский. П. 1923.

7. Марксизм. Микола Зібер

Микола Іванович Зібер (родом з Таврії (1844-1888), проф. Київського університету, талановитий вчений і письменник, український громадський діяч, перший в російській літературі представник марксизму. Скінчив 1866 р. Київський університет. 1873 р. дістав доцентуру в ньому, яку вже 1875 року змушений був залишити, і працював далі як приватний вчений та письменник Крім, фахових праць, в яких він стояв на марксистському пункті погляду, він присвятив одну статтю філософії, а саме: «Діалектика въ ея примЂненіи къ наукъ» («Слово», 1879, XI, передрук в збірнику «Войовничий матеріялізм» т. I, Харків, 1929) — це, правда, тільки переказ «Антидюрінґа» Енгельса; дві статті торкаються проблеми відношення між економікою та «надбудовою» — «Мысли объ отношеніи между общественною экономіею и правомъ» («Слово», 1879, II, 1880, VI) та «Общественная экономія и право» («Юридическій ВЂстникъ», 1883, V, IX, XI).

8. Богдан Кістяковський

Богдан Олександрович Кістяковський (1868-1920) — син відомого київського професора-криміналіста, по довгих студіях в російських та закордонних університетах (м. ін. у Зіммеля та Віндельбанда) почав свою науково-письменницьку діяльність в дусі марксизму («Юбилейная выставка въ Базель» — «Новое /216/ слово», 1897). Але вже в своїй дисертації «Gesellschaft und Einzelwesen» (1899), він відійшов від марксизму і наблизився до т. зв. «західньо-південної школи» німецької філософії (Віндельбанд, Ріккерт). Протягом 20 років він в російській пресі і в російській (а пізніше українській) вищій школі захищає свої погляди в низці блискучих і глибоких статтів, що зібрані пізніше під назвою «Соціальныя науки и право» (Москва, 1916). Друга праця «Право и наука о пра※ Ярославль, 1917) загинула в друці (збереженого одного примірника її ще не перевидано).

Основні думки Кістяковського: — 1) «Методологічний та гносеологічний плюралізм» — себто принципове визнання для кожної сфери культури власних методів пізнання, їй питомих. Це, на думку Кістяковського, «не виключає монізму в загальній синтезі»; 2) визнання об’єктивности права, щоправда, не як буття, а як «норми», або «цінности», себто визнання того, що право повстає не з суб’єктивної вигадки людей, а знаходиться, «одкривається» ними так само, як одкриваються об’єктивно-значні наукові правди.

Про Б. Кістяковського стаття В. Старосольського в «Abhandlungen des Ukrainischen Wissenschaftlichen Institutes in Berlin», том II, 1929.

Попередня     Головна     Наступна