Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Чижевський Д. Реалізм в українській літературі. — К., 1999. — С. 5-16.]

Попередня     Головна     Наступна





Михайло НАЄНКО

МАШИНОПИСИ ТЕЖ НЕ ГОРЯТЬ...



Ще якихось п’ять літ тому філологи материкової України відкривали для себе ім’я Дмитра Івановича Чижевського з подивом і навіть острахом. Ще б пак: проскрибований радянським літературознавством як націоналістичний учений, що вишколений буржуазною наукою, він понад півстоліття не без «легкої руки» О. Білецького, залишався одіозною фігурою, якій місце тільки під замком, тільки у кадебістських сховищах. Але перевидані протягом останніх літ його «Історія української літератури» та окремі філософські праці розвіяли будь-які сумніви: в українській науці Д. Чижевський не шкідник, а справжній сподвижник. Літератори відкрили, що художню творчість можна трактувати не лише з позицій вульгарного соціологізму (як у радянському літературознавстві), а й з позицій іманентної вартості її, з позицій суто естетичних завдань художньої творчості. Для цього слід глянути на стильову організацію літератури, на підтекст і надтекст кожного твору. З точки зору новітніх методологій, зокрема — методологій епохи модерну й постмодерну, які за одиницю дослідження пропонують брати не «твір», а «текст», стильове прочитання літератури видається ніби вчорашнім днем філології, але як історичний етап, воно все ж залишається продуктивним і не втратить своєї актуальності, либонь, до скону самого феномена літератури. Адже в ній, крім стилю, немає нічого, що визначило б її специфіку. Письменнику, що /6/ не виявляє суто свого стилю, бракує самого себе. Ця аксіома, здається, буде спростована ще не скоро. У своїй «Історії української літератури» Д. Чижевський у хронологічній послідовності розглянув літературний процес лише включно до епохи романтизму. Пізніші стилі — реалістичний і, як він називає, символістські (неокласицизм, футуризм та ін.) — учений збирався осмислити в наступному томі своєї праці. Але не так склалося, як гадалося. До символістських стилів він так і не звернувся, а реалізм оглянув лише в стислій формі; наскільки нам відомо, цей матеріал опублікувати в українському варіанті він не встиг. Машинопис його виявила в архівах Гейдельберзького університету (ФРН) докторант Інституту літератури імені Т. Шевченка НАН України Леся Кравченко і передала його через завідуючого відділом цього Інституту д. ф. н. Олексу Мишанича. Ознайомлення з ним утвердило мене в думці, що справжні машинописи не горять, як і відомі рукописи...

Особливість цього матеріалу в його надзвичайній стислості. Як наслідок, скласти уявлення про літературу українського реалізму майже неможливо. Тут відсутній той розмах думки й прискіпливий аналітизм, що характерний був для вченого як автора його «Історії...», але для науки про літературу цінність виявленого матеріалу безсумнівна. Вона полягає в специфічному судженні про літературні явища, побачені ніби з висоти пташиного польоту. Непомітними при цьому залишаються деякі індивідуальні риси письменників, не вловлюються зв’язки їхньої творчості з типологічними явищами в інших літературах, але вимальовується найзагальніший план явища, котре склало цілу епоху в /7/ духовності українського народу. Справді: І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І. Карпенко-Карий, Іван Франко, Марко Вовчок, Леся Українка і ще близько десятка «супутних» імен, які складають основний корпус реалістичної української літератури. Аналізуючи її, вчений пробує дати також теоретичне обґрунтування самого феномена реалізму, але, на жаль, далі поширених уявлень про нього не йде. В огляді намічені деякі дотичні реалізму, але, як здається, зроблено це недостатньо глибоко, чи, сказати б, механістично. Вчений акцентує, наприклад, на тому, що «романтична» метафора в «реалізмі» замінена метонімією, що з «об’єкта» зображення автор переходить на «оточення», «середовище» і в наслідку одержуємо... реалістичний тип мислення. Крім того, реалізм передбачає зображення «об’єкта» в розвитку, з уточненням його походження, класової належності тощо. В найзагальніших рисах усі ці судження, звичайно, справедливі, але відсутній головний наголос, що реалізм — це принципово інша художня система, ніж романтизм. Вона (реалістична система) може інколи використовувати романтизм, але як тільки «художнє вкраплення», залишаючись при цьому вірним основному своєму принципу — предметності в зображенні. Романтизмові ж, як відомо, предметність цілком протипоказана, і тому, вдаючись до фігурального вислову, можна сказати, що реалізм відрізняється від романтизму, як проза від поезії. Це, звичайно, найзагальніше уявлення про ці два типи художнього мислення, але в пропонованому матеріалі Д.Чижевського вони постають недостатньо проясненими. Не кажучи вже про численні складові, які й до сьогодні лишаються предметом суперечок і теоретиків, і /8/ практиків літературознавства. Ці суперечки інколи виводять на твердження, що суть реалізму загадкова загалом і навіть доречним може бути класичне запитання: «Был ли мальчик вообще?» Для приєднання до цього запитання можна знайти дуже багато підстав, але це — предмет окремої і ширшої розмови.

Вважається, що реалізм увів у сферу художнього осмислення проблеми ідеології і політики. В українській літературі цей процес відбувався неоднозначно, оскільки в самому житті ідеологічні рухи мали дуже рідко українське забарвлення. Майже в усіх випадках вони зорієнтовані були на імперський, русифікаторський фактор. Література чинила опір цьому здебільшого тільки на мовному рівні, тобто — воюючи за право творити не імперською, а своєю — українською мовою. Д. Чижевський наголошує, що в цьому можна спостерегти не лише позитив. Письменники, мовляв, надто спрощено розуміли поняття «реалізм» і тому в своїй літературній мові орієнтувалися переважно на «селянську» (отже — реальну) українську мову. Тим часом слід було збагачувати мову з інших життєвих сфер, вдаватись до запозичень з інших мов, творити неологізми, одне слово — всебічно «окультурювати» мову, як це почав робити був ще романтик П. Куліш, пізніше — О. Пчілка, М. Старицький та ін. Справедливість цих міркувань Д. Чижевського можна сприйняти лише з корекцією на вимушений ідеологічний фактор: письменники України орієнтувалися на «селянську мову» не лише тому, що до цього їх схиляв реалізм, а через те, що імперські укази й циркуляри (емський, валуєвський та ін.) обмежували письменників тільки сільською тематикою і тільки побутовими, /9/ сказати б, шарами лексики. З цього погляду видаються й зовсім недоречними докори Д. Чижевського, ніби український театр (зокрема — театр корифеїв) свідомо (!) утримував у мистецтві сільську проблематику і т.ін. «Свідомість» та була дуже жорстко регламентована, і будь-які відхилення від тих регламентацій вели, як правило, до болючих життєвих драм у житті письменників, до тюремних камер у Таганрозі (І. Карпенко-Карий) чи заслань у краї Вілюйська (П. Грабовський), продовжувалось фактично те, що було відоме й у добу романтизму, коли найбільший романтик Т. Шевченко за свої «відхилення» поневірявся в Оренбурзьких пустелях.

По-різному можна сприйняти міркування Д. Чижевського і про ще один ідеологічний момент у літературі реалізму. Говорячи про белетристику М. Старицького, вчений підкреслює, що в своїх історичних творах він виходив з «помилкового уявлення про повну і повсякчасну єдність українського народу, пункт погляду, що після Гоголівського «Тараса Бульби» був панівним в українській белетристиці (хоч П. Куліш у «Чорній раді» не без успіху намагається це уявлення перебороти)». Предмет для розмови тут, звичайно, є, але дуже вже відгонить він тими соцреалістичними звинуваченнями, які падали на голови невиправних «націоналістів» М. Грушевського, М. Костомарова чи С. Єфремова, котрі, мовляв, обґрунтовували так звану теорію єдиного потоку щодо українського народу, не бачили його класового розшарування і т. д. Про це ж, як виявляється, чомусь захотілося поговорити і далеко не соцреалістичному вченому Д. Чижевському, який, мимоволі, мабуть, потрапив під вплив своїх радянських колег, навіть не подумавши. /10/ що міркування на ці теми з власне літературознавством ніякого зв’язку не мають. Уявімо собі, що авторів «Антігони», «Гамлета» чи «Війни і миру» раптом почали підозрювати, що вони мали «помилкове уявлення» про повсякчасну єдність зображуваного ними народу...

До речі, про впливи... Д. Чижевський чомусь переконаний, що реалізм у Наддніпрянську Україну прийшов на «готовий ґрунт», і не без значного впливу російської літератури. Говорячи про це, так можна відмовити українській літературі в автентичності і в будь-якій самостійності. Д. Чижевський виглядає більш переконливим не в подібних міркуваннях, а тоді, коли «опускається» до суто літературних суджень. Наприклад, блискучими видаються його спостереження над тим, як розумів реалізм І. Франко. Він прагнув, наголошує вчений, у партикулярному, частковому, випадковому показувати загальне, вічне і безсмертне. Це — ліпше та ясніше означення реалізму, аніж мова про «типізацію», — робить висновок Д. Чижевський, відкидаючи, отже, відому марксистську догму про «типові характери» і «типові обставини».

Дуже «крутою», а почасти й невиправдано тенденційною, вийшла у Д. Чижевського розмова про реалістичну драматургію і театр. Визначення «примітивно» стосується в нього і театральних традицій в Україні (Квітка-Основ’яненко, Кухаренко, Тополя), і більшості п’єс М. Старицького, але найбільшою мірою — етнографічних засобів сценічного втілення драм: барвистих народних костюмів і декорацій, надто поширених співів і танців, якими «пересипаються» вистави — хай навіть із серйозними соціальними, політичними мотивами. Такий /11/ театр, наголошує вчений, не міг стати виховною школою ні для народу загалом, ні для інтелігенції зокрема. Особливо це помітним було на рубежі XIX-XX століть, коли й саму українську мову можна було почути хіба що зі сцени, і то як тільки предмет для насмішок. Всі ці нарікання, звичайно, гіркуваті; почасти вони навіть справедливі, але шкода, що вони в багатьох випадках лише називаються, але не виводяться з наслідків аналізу. Якби такий аналіз був, то, очевидно, до примітивних традицій могли б потрапити, скажімо, п’єси Кухаренка чи Тополі, але не завжди Квітки-Основ’яненка; «примітивними» виявилися б лише окремі п’єси М. Кропивницького, але аж ніяк не такі твори І. Карпенка-Карого, як «Суєта», «Сто тисяч», «Хазяїн». Їх, щоправда, Д. Чижевський називав «кращими», але чому саме аналізом не доводить. Очевидно, більше рації мав свого часу О. Білецький, коли наголошував, що український «театр корифеїв» (навіть з усіма його вадами) є унікальним явищем навіть у світовому театральному мистецтві. Будучи обмеженим «сільською» тематикою, він показав світові цілий народ, якого, виявляється, не можна перекреслити ніякими імперськими заборонами.

Про українську поезію часів реалізму в Д. Чижевського склалася теж невисока думка. У ній, по-перше, дуже велика доза романтичних рудиментів, вважає вчений, а крім того — вона сповнена якщо не запозичень, то цілком очевидних паралелей до... єдиного видатного реалістичного поета росіян М. Некрасова. Висновок цей більш, ніж дивний, особливо коли зважити, що паралель до М. Некрасова проводиться навіть у зв’язку з творчістю С. Руданського. Визначним досягненням реалістичної поезії /12/ в Україні була хіба що поетична творчість І. Франка, вважає Д. Чижевський. Але й вона могла б бути кращою якби не сповнена була політичних, соціальних символів Раціональне зерно в цьому останньому судженні, звичайно, є, але ж чим зарадиш, коли література в Україні в усі часи неволі була не тільки власне літературою, а й єдиною політичною, в широкому розумінні — громадянською, національною трибуною. Не зважати на це — означало б бути тенденційно необ’єктивним...

Справжнім апофеозом пройняті ті сторінки праці Д. Чижевського, які присвячені творчості Лесі Українки. На думку вченого, Леся Українка «закінчує історію українського реалізму в надзвичайно цінній формі, котра фактично виводить літературу далеко за межі реалізму...» В іншому місці свого огляду Д. Чижевський наголошує: «Якщо поетка справді йшла до своїх творів, виходячи з позицій реалізму (що більш, ніж сумнівно), то це — найбільша заслуга реалізму перед українською літературою». Такі судження вченого підказують, що він не до кінця був переконаний у реалістичності стилю Лесі Українки. Як відомо, О. Білецький теж висловлював обережну думку, що для реалізму рубежа XIX — XX століть (зокрема і Лесі Українки) потрібна якась інша назва, бо її твори були не «життєвими драмами», а «драмами ідей». Звертаючись до цієї проблеми, Д. Чижевський підкреслює «символічність» творів Лесі Українки і наголошує, що літературознавці витратили вже чимало енергії, аби розгадати ту «символіку» і не раз докоряли авторці, що вона ніби відходила від власне українських символів і втікала від них у символіку античності, християнського середньовіччя чи надто вже старої міфології. На думку /13/ Д. Чижевського, таку «втечу» слід кваліфікувати як спробу Лесі Українки вирвати українську літературу з кайданів зужитого вже українського народництва і прилучити її до літератури світової. Формальну ознаку того, що творчість Лесі Українки є справді світовою, Д. Чижевський бачить у зверненні її, по-перше, до світових сюжетів, а по-друге — що її твори для «світового» читача не потребують ніяких коментарів, вони, мовляв, однаково зрозумілі «для всіх». З одного боку, як здається, це неабиякий комплімент поетесі, а з іншого — надто вже ризикована теза щодо самодостатності всієї іншої, попередньої літератури України. На нашу думку, не великим може видатися той внесок письменника в світову літературу, якщо він «дає» твори, які не потребують коментарів. Невже «світова література» — це література «однакова», однаково зрозуміла для всіх? Мабуть-таки, світова література — це ґроно різних літератур, кожна з яких має своє індивідуальне, зрештою — національне обличчя. І твори Лесі Українки тим і цікаві, мабуть, для світового читача, що вони подають світові сюжети і проблеми все-таки в українській інтерпретації. Одна з головних проблем, якою Леся Українка терзалася до останнього свого твору, сформульована нею в суто українській за сюжетом «Лісовій пісні», щоб людина могла своїм життям до себе дорівнятися! Але хіба ця проблема не звучить в її «грецькій» «Касандрі», «єврейському» «Вавілонському полоні», «іспанському» «Камінному господарі» чи, знову ж таки, в суто «українській» «Боярині»?! Одне слово, Леся Українка в світовій літературі є суто українською поетесою і не треба, як кажуть, нас дурить. Справді, вона могла докоряти /14/ І. Нечуєві-Левицькому за його надто вже приземлений реалізм, могла (не дуже справедливо, до речі) називати І. Карпенка-Карого «дилетантом», але в неї не повернувся б язик сказати щось подібне про справді світових геніїв Т. Шевченка чи І. Котляревського. На відміну від Д. Чижевського, вона, гадаю, не себе вважала першою в українській літературі світовою поетесою, а, мабуть-таки того ж Т. Шевченка і — не виключено — І. Котляревського, Г. Сковороду чи й автора «Слова о полку Ігоревім». Так, зарубіжному читачеві для повного розуміння їхніх творів справді потрібен коментар. Ну то й що ж? Хіба китайцеві не потрібен «коментар» до монологів «датського принца»? Хіба індійці зможуть обійтись без пояснень, читаючи «Страшну помсту» М. Гоголя чи «Ідіота» Ф. Достоєвського?! І зрештою — чи й самі українці не потребують коментарів, читаючи «Великий льох» Т. Шевченка чи Франкового «Мойсея»? Думаю, що коли Й.-В. Гете започаткував вживання терміну «світова література», то він не вкладав у нього поняття «однакова література». Типологічну «однаковість» літератур можна спостерегти хіба що на рівні типів художнього мислення, на рівні стилів, а конкретне втілення їх обов’язково «закрашене» індивідуальною, національною барвою. В Лесі Українки ця барва не є романтичною, як у Т. Шевченка, не є вона реалістичною, як у більшості творів І. Франка, а є вона неоромантичною, як «домовилась» називати її значна вже частина літературознавців. І, до речі, за підказкою самої ж Лесі Українки, яка цим словом означала літературні явища таких своїх сучасників, як О. Кобилянська чи й зовсім молодий ще тоді В. Винниченко. В останні роки наше літературознавство /15/ сходиться на думці, що творчість і цих авторів, і самої Лесі Українки — це початок українського модернізму, який, без сумніву, є органічною складовою модернізму світового. Продовжували утвердження його ще молодші сучасники Лесі Українки — такі, як М. Вороний, О. Олесь та західноукраїнські «молодомузівці», які, на думку Д. Чижевського, «в цілком ясній формі відмежовувались від реалізму», але до чого були спрямовані їхні намагання — вчений у пропонованому огляді називати не зважився. Як не зважився висловити своєї думки і про творчість, скажімо, М. Коцюбинського. Він обійшовся лише принагідною заувагою Лесі Українки про «розтягнутість», «несмаковитість» деяких його речей та про той екстаз захоплення, до якого довели її «Тіні забутих предків». Для читача, якому потрібні певні знання про літературу, такої характеристики «пореалістичного» і справжнього М. Коцюбинського — представника раннього українського модерну, такої характеристики не просто недостатньо, а професійно недостатньо.

На початку XX століття реалізм як художній напрямок вичерпав свої можливості остаточно. Тим часом, зауважує Д.Чижевський, українські письменники складали свої плани щодо нього на сотні чи й на тисячі літ наперед. У цьому зауваженні не важко вловити нігілістичну іронію автора стосовно поспіль, як він вважав, народницької літератури епохи реалізму, але прикінцева його заувага, що в пізніші часи (досі!) елементи реалізму утримуються штучно чи навіть примусово утримувався реалізм (соцреалізм) у радянській літературі, не без штучності обходилось і в діаспорній українській літературі періоду МУРу, коли виношувалась утопічна /16/ мрія про «велику українську літературу» в дусі «органічного національного стилю» і т. ін. Справедливості ради слід сказати лише, що все те краще, що з’явилося і в материковій, і в діаспорній українській літературі, без елементів реалізму не обійшлося. Немає його, можливо, лише в творах таких авторів, як М. Хвильовий М. Куліш, Ю. Яновський, О. Довженко, О. Гончар, М. Стельмах чи В. Земляк, але в прозі Уласа Самчука, в «Саді Гетсиманськім» І. Багряного чи в «Жовтому князі» В. Барки його дихання, мабуть-таки, присутнє. А от про власне поезію можна сказати однозначно: вона (як, до речі, і музика) не була реалістичною ні в українській, ні в будь-якій іншій літературі. Хибність цієї думки можна довести хіба що після нового з’ясування проблеми: а що ж таке реалізм? Публікований нами матеріал Д. Чижевського міг би, вважаємо, стати вдячним приводом для такого з’ясування.


Михайло НАЄНКО













Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.