[Дмитро Чижевський. Лекції з історії української літератури. В кн.: В. Петров, Д. Чижевський, М. Глобенко, І. Мірчук. Українська література. Історія української культури. — Мюнхен; Львів, 1994. — С. 67-82.]

Попередня     Головна     Наступна

IV. ЛІТЕРАТУРА ЧАСУ ДРІБНИХ КНЯЗІВСТВ

Київська Держава остаточно розпадається на дрібні князівства після Володимира Мономаха. Зокрема, відпадають від неї північні князівства (Новгород і Суздаль — пізніше Москва), з другого боку, Галич та Волинь.

Характер літератури XII — XIII вв. значно міняється. Зміна ця полягає не лише в тому, що стиль і літературне опрацювання стають досконалішими. Замість „монументальности“ маємо справу тут із стилем „орнаментальним“ або „декоративним“, у якому письменники звертають стільки ж уваги на тематику й зміст твору, як і на його мистецькі „прикраси“. Ці прикраси тепер іноді цілком закривають собою зміст твору. І в цей період автори часто користаються чужим матеріялом, вживають його як складовий елемент своїх творів. Але цей матеріял тепер уже завжди цілком переробляється, перетравлюється, перетоплюється, так що твір, навіть складений із чужого матеріялу, справляє враження далеко більшої одностайности, ніж твори старіших часів.

Мистецькі засоби тепер різноманітні. Важливу ролю грає символіка, в якій кожний елемент твору є разом із тим знаком якогось глибшого змісту. Можна говорити навіть про „символічний світогляд“ того часу. Поруч із старими мистецькими прикрасами, як образ і порівняння, з’являються й виступають на перший плян нові, зокрема, протиставлення — антитеза, перебільшення — гіперболя. Деякі мистецькі засоби запозичені, здається, з народної поезії (про яку, щоправда, знаємо для тих часів дуже мало): так, епітети, постійні означення окремих об’єктів (море „синє“, поле „чисте“, трон князя „золотий“) і паралелізм — рівнобіжність двох різних сфер, що їх зображує поетичний твір (напр., природа і переживання людини або події в світі людей). Сила мистецьких прикрас робить деякі твори чимсь подібним до коштовного килима або мозаїки. Збільшується „реторичність“ мови; замість простих речень знаходимо довгі, складні; в творах різного характеру зустрічаємо численні „драматичні“ промови.

Змінюється й ідеологія. Щоправда, значення світу об’єктивно підупало: дрібні князівства, крім, може, Галицько-Волинського в добу його розквіту, не грають уже ролі в европейській політиці, але „світ“ став зарозумілим, свідомим себе, самовпевненим. Є чимало творів, у яких релігійного забарвлення зовсім немає (літописи). Поруч із цим у сфері духовної літератури зростає опір „світові“: зростають аскетичні мотиви /67/ релігійної літератури, зокрема після татарських нападів; зникає оптимізм перших часів християнства: для спасіння душі потрібно не лише охрищення, а й суворої праці, аскетичного життя, духового героїзму.

Зменшення політичного значення староукраїнських князівств призводить до того, що тематика світської літератури дрібнішає, події, про які можуть говорити автори, незначні. Але це не перешкоджає тому, що літературні твори стають досконалішими, блискучішими... XII — XIII вв. дали українській літературі чимало її найкращих творів.

Проповідь

І від XII — XIII вв. до нас дійшло не так багато ориґінальних творів церковної проповіді, якщо порівняємо їх із силою перекладних. Але ориґінальна проповідь досягла найвищого розвитку.

Найвизначнішим проповідником цієї доби є єпископ Кирило Туровський, що народився десь 1130 — 40 рр., провів кілька років у Зарубському манастирі й став єпископом невеликого, залежного від Києва Турівського князівства на р. Прип’яті. Кілька його творів втрачено (листи до кн. Андрія Боголюбського), про інші оповідання говоритимемо далі. Вісім його проповідей, присвячених неділям коло Великодня, характеризують його творчість якнайліпше. Він використовує як основу головне проповіді Івана Златоустого та ін. твори (він знав грецьку мову й користувався грецькою літературою). Матеріял проповідей Златоустого він використовує, обробляючи його кожного разу в гармонійну цілість. Його завданням є подати в яскравих образах картини тих подій Св. Історії, про які церква згадує кожної неділі. Мистецькі засоби, що їх він вживає, щоб промовити до сердець і розуму слухачів, різноманітні. Не знати, чи виголошував він свої проповіді лише в Турові, чи і в Києві, де турівські єпископи перебували, як знаємо, іноді довгий час.

Основна риса проповідей Кирила — їх розвинена символіка. На гарних образах, напр., з життя природи, він хоче пояснити значення подій Св. Історії. Наприклад, на Великдень він малює образ весни, до його подробиць подаючи духовні паралелі:

Сьогодні сяють небеса, скидаючи темні хмари, як ризу, і проголошують ясним повітрям славу Бога —

я говорю не про видиме небо, але про духовне, про апостолів,

що... пізнали Бога та забули свій сум... й, овіяні Святим Духом,

возвіщають воскресіння Христове.

Сьогодні сонце піднімається у всій своїй красі вгору і, радіючи, зогріває землю,

бо Сонце Правди, Христос повстав з гробу й рятує усіх, хто в нього вірує...

. . . . . . . . . . . . . . . . .

Сьогодні весна з’являється у всій своїй красі, оживлює земну природу, і невтримні вітри

віють легко, збільшують плоди, а земля оживляє сімена і приносить зелену траву.

Весна є красна віра Христова, що оновлює через охрищення природу людську,...

земля є земля нашого єства, що прийняла до себе сім’я Божого слова,... породжує дух спасіння.

Сьогодні бігають хутко новонароджені ягнята й телята і повертаються жваво до своїх матерів, /68/

і радіють; а чабани, граючи на сопілках, прославляють із радістю Христа.

Ягнятами я зву добрих людей серед поган, а телятами —

ідолопоклонників невірних земель,... що звертаються до

Св. Церкви і ссуть молоко науки, а вчителі Божого стада...

прославляють Христа-Бога.

Сьогодні дерева пускають парости, і пахучі квіти розквітають, і сади розливають пахощі, а селяни, що працюють з надією, призивають Христа, що дарує плоди, —

бо раніше ми були як дикі дерева, що не несли плодів, а тепер до нашого

невір’я прищеплено віру Христову,... і ми... сподіваємось нового райського буття...

Кирило пристосовує свої образи до української природи та українського побуту: він в інших проповідях вживає образів жінки та дітей, що чекають на поворот батька, вояків, що б’ються проти ворогів, тощо.

В деяких проповідях він користається наслідуванням „планів“: Мати Божа плаче над смертю Христа, Йосип Аріматейський так само: Все створіння жаліє мене, — плаче Мати Божа, — мій сину, бачачи, як Тебе несправедливо скарано. Горе мені, моя дитино, Ти, Світло, Творець світу! Що я маю почати? Що мені оплакувати? Що Тебе осміювано? Поличники чи вдари по плечах? Оплювання Твого святого обличчя, що Ти мусів стерпіти від несправедливих у подяку за Твоє добро? Горе мені. Безвинного збезчещено, і Ти вмираєш на хресті!.. Небо перелякане, і земля дрожить... Я бачу Тебе, моя люба дитино, як Ти висиш на хресті, неживий, незрячий... Де Твої сімдесят учнів? Де найвищі апостоли? Один зрадив Тебе книжникам, інший зрікся Тебе від страху перед священиками... Горе мені, Ісусе!.. Як може стояти земля, коли вона бачить, як Ти висиш на хресті?.. Прийдіть подивитись на таємницю Божого провиду: Того, Хто живить усе, самого забила проклята смерть!..

В інших проповідях Кирило для оживлення викладу вживає розмов між дійовими особами: так, у проповіді про розслабленого в Силоамській купелі хворий скаржиться на свою долю:

Я молю Бога, але він не чує мене,

Я віддав свій весь маєток лікарям, та вони не допомогли мені,

. . . . . . . . . . . . . . .

Мої знайомі соромляться мене, бо сморід позбавив мене всякої радости,

мої брати кинули мене через мою хворобу,

усі докоряють мені, немає того, хто мене б утішив...

. . . . . . . . . . . . . . .

Я вважаю себе мертвим; але мій шлунок має голод, мій язик сохне від спраги,

Я гадаю, що я живий, але я не можу встати з ліжка й не

можу рухатися: мої ноги не ходять, а руками я не можу ані

працювати, ані щось намацати,

Я є, я гадаю, живий труп:

це ліжко — моя труна,

я мертвий між живими й живий межи мертвими,

бо я живлюсь, як живий, але не працюю, як мертвий...

. . . . . . . . . . . . . . .

Я страждаю подвійно:

зсередини мене розриває хвороба,

ззовні мене мучать закиди й жалі...

Я не маю маєтку, щоб заплатити людині, що піклувалась би про мене,

я не маю людини, що служила б мені, а не нехтувала мною... /69/

. . . . . . . . . . . . . . .

я не маю людини, що принесла б мене до купелі!

Хворому відповідає Христос:

Чому ти кажеш: я не маю людини?

Я став для тебе людиною, я щедрий та милостивий...

. . . . . . . . . . . . . . .

Я залишив для тебе берло Горішнього Царства і живу в нижчому у слугах,

я не прийшов, щоб мені служили, а прийшов служити (іншим),

для тебе я, безтілесний, увійшов у тіло...

для тебе я, кому служать хори янголів, з’явився людям...

. . . . . . . . . . . . . . .

Хто служить тобі вірніше за мене?

Щоб служити тобі, я створив весь світ,

небо й земля служать тобі вогкістю й плодами,

тобі служить сонце світлом та теплом,

ця тебе хмари напоюють землю дощем,

а земля приносить трави з сіменами та дерева з плодами,

щоб служити тобі,

для тебе ріки несуть риби,

для тебе пустині годують тварин.

А ти кажеш: я не маю людини!

Хто ж справді така людина (як не я)?

Розслаблений, вилікуваний Христом, розповідає про це книжникам. Сліпонароджений славить Христа, янголи й пророки на небі розповідають про воскресіння Христове... Цілі проповіді збудовані на таких розмовах.

І розмови, і образи побудовані часто на паралелізмі (як ми бачили на наших прикладах) або на протиставленнях (вище: живий і мертвий, також в ін. місцях). Мова часто ритмізована, короткі речення ідуть одне за одним, як музичні такти. Зрідка зустрічаємо рими.

Навряд чи можливо говорити про наслідування в Кирила народної поезії. Проповіді його, урочисті й піднесені, належали, мабуть, до двірської проповіді. Маємо кілька проповідей, щодо яких авторство Кирила сумнівне: серед них є й простіші. Це не диво: обидва стилі — піднесений і повчальний — завше існували в християнській проповіді, і твори обох стилів часто належать тим самим авторам.

З XII в. походить „Слово“ Клима Смолятича (авторство непевне), другого, після Іларіона, митрополита-українця, того самого стилю, що й проповіді Кирила. До Київського Літопису під р. 1119 записано слово-привітання кн. Рюрикові Ростиславичу, виголошене, мабуть, Видубицьким ігуменом Мойсеєм з приводу освячення стіни, що її Рюрик наказав вибудувати, щоб стримати берег під манастирем: „похвала“ переповнена вченими натяками (душа людини — мікрокосмос). Інша урочиста проповідь — на пошану св. Климента — говорить, м. ін., про першість Києва між усіма містами.

З проповідей простішого стилю збереглося чернігівське „Сkово про князів“ (після р. 1175), що закликає князів до збереження миру й /70/ наводить як приклади св. кн. Бориса та Гліба і чернігівського князя Давида Святославича.

З часів татарського нападу походять проповіді Серапіона, єпископа з Володимира на Клязьмі, що прийшов туди як єпископ із Києва 1274 р. Знаємо сім його проповідей, з них дві мусіли бути виголошені ще в Києві. Його проповіді торкаються моральних питань. Побудовані вони майже всі на тій самій темі: кари Божої за недостойне життя. Збудовано проповіді на повтореннях та варіяціях тієї самої думки. Врахіиві картини всіх негод, що їх пережили люди — аж до татарської навали:

Ми бачили, як зникло сонце,

ми бачили, як затьмарився місяць,

ми бачили, як змінялись зорі,

а тепер ми на власні очі бачили землетрус (1273 р.)...

. . . . . . . . . . . . . . .

І на нас прийшов жорстокий народ,...

він захопив наші міста,

він зруйнував святі церкви,

він забив наших батьків та братів,

він збезчестив наших матерів та сестер...

Страшно людям впасти під гнів Божий.

Чого ми не бачили?

Чого не трапилося в цьому житті?

Чого ми не накликали на себе?

Яких кар ми не дістали від Бога?

. . . . . . . . . . . . . . .

І все ж:

Ми не слухали Євангелії,

ми не слухали апостолів,

ми не слухали пророків,

ми не слухали великих святих...

. . . . . . . . . . . . . . .

вони нас повчали невпинно,

але ми залишаємось несправедливими...

Серапіон, поруч із цим накопиченням рівнозначних речень, любить гарні порівняння: наука Божа — насіння, що сіється в серцях; гріхи — дике звір’я; земля труситься, зворушена гріхами людськими, або хоче струсити з себе людей, як листя з дерева...

Так аж до пізніх князівських часів ми маємо приклади високого проповідницького вміння.

Оповідання

Окремі повчальні оповідання, щось подібне до „ідеологічних романів“, лише меншого обсягу, писав Кирило Туровський: два з них дійшли до нас, одне запозичене з „Варлаама та Йоасафа“ і використовує жидівський талмуд. До оповідань додане їх моральне витлумачення.

Поруч із ними стоять історичні оповідання, що лише пізніше увійшли до літописів. Це оповідання про вбивство св. кн. Ігоря 1147 р., про смерть Андрія Боголюбського 1175 р., а головне — оповідання про /71/ татарську навалу: бій на р. Калці 1237 р. і облогу та руїну Києва 1240 р. Оповідання про вбивство князів сполучають виклад фактів із мотивами „житійної літератури“, прославленням забитих. Ориґінальніші оповідання про татарську навалу (погано збережені); в них панує перебільшення: Дніпро цілком вкритий татарськими човнами; скрип татарських возів і рев верблюдів не дає змоги в Києві чути, що говорять люди; при облозі стріли потьмарюють сонячне світло...

Києво-Печерський Патерик

Чернець Печерського манастиря Симон 1215 р. став єпископом на півночі, у Володимирі Суздальському. Сумуючи за Києвом та за манастирем, почуваючи, що ліпше було б сидіти жебраком коло воріт Лаври, ніж перебувати в шані на чужині, Симон пише до ченця Полікарпа, що залишився у Києві, але хотів би теж стати єпископом, листи, в яких застерігає його від честолюбства й нагадує йому про життя старих святих манастиря (11 оповідань). Заохочений прикладом Симона (що помер 1226 р.), Полікарп у формі листів до ігумена Лаври Акіндина подає 13 оповідань про життя дальших святих Печерського манастиря. Ці оповідання є не житіями, а оповіданнями типу зібраних у патериках, себто про окремі епізоди з життя побожних людей, а іноді про таких, що попали у владу гріхів.

Пізніше ці листи були зібрані докупи, до них були додані ще інші пам’ятки, зв’язані з Печерським манастирем, напр., історія будування лаврської церкви, історія Ісаака, житіє Теодосія, писане Нестором, похвала Теодосієві і т. д. Постали дві редакції — тверська, т. зв. Арсеніївська, 1406 р., і київська, т. зв. Касіянівська, 1462 р. 1661 р. Патерик був видрукуваний у Києві. Але ще раніше його часто переписували, були перекази його змісту, польський переклад, а пізніше його багато разів друкували.

Патерик з культурно-історичного погляду — одна з найцікавіших пам’яток староукраїнської літератури. Літературна праця Симона простіша, листи Полікарпа часто повні драматичного напруження й подають психологічно яскраві характеристики святих; Полікарп, зокрема, любить монологи та діялоги.

Типи святих та епізоди з їх життя різноманітні: тут і безкорисливий лікар Агапіт, і перший український маляр Алімпій, за якого, коли він лежить хворий, ікону пише янгол, і Мойсей Угрин, що опинився у польському полоні, де його переслідує своєю грішною любов’ю багата полька, і чернігівський князь Микола Давидовим Святоша, син миролюбного кн. Давида Святославича (див. про нього в розд.: „Проповідь“). Є випадки, коли чернець попадає в пазурі диявола: Микита, що дістав дар проповіді й знання Старого Заповіту, але Євангелії не хотів читати; Тит та Євагрій, що сварилися все життя; Федір, якого чорт спокушав багатством і /72/ дав йому в руки „варязький“ скарб. Манастир не завжди живе в пошані й згоді із світською владою: кілька епізодів оповідають про всякі конфлікти зі скупим і злим кн. Святополком Київським (1093 — 1113). Зустрічаємо тут і народні оповідання — „легенди“: про чортів, що працюють на манастир, мелючи муку або носячи дерево на будову; про ченця Теофіла, який збирає свої сльози в посуд і якому перед смертю з’являється янгол і приносить йому ще більший посуд із „миром“; це ті сльози, що їх Теофіл не зібрав, а зронив на землю або витер хусткою. Сила культурно-історичного матеріялу: згадки про чужинців у Києві — вірменського та сирійського лікаря, мадярів, фінів (св. Кукша, чернець Печерського манастиря), про долю ченців-полонених у половців або в Криму тощо.

Зокрема, треба підкреслити вміння авторів, особливо Полікарпа, малювати людські типи, подаючи психологічні характеристики: св. Прохор, що під час голоду годував людей хлібом із лободи та сіллю з попелу, жив „як птах“, ходячи легко, ніби літаючи на крилах; св. Іван Печерський, що довгі роки боровся з тілесними спокусами, довгі промови його Полікарп записав і, можливо, сам чув; уміле оповідання про приязнь двох ченців Федора та Василя, що обидва гинуть, „умучені“ сином кн. Святополка тощо.

Ідеологія Патерика відрізняється від ідеології першого віку християнства на Україні: тепер суворе аскетичне життя — єдиний шлях до спасіння душі; до „світу“ обидва автори ставляться цілком негативно. Певний підупад є навіть і в житті манастиря, зокрема, як його змальовує Полікарп. Більшість оповідань із старих часів, навіть ще з XI в., але вони забарвлені пізнішою ідеологією. Багато мотивів, що їх знаходимо і в перекладних житіях та патериках: але Полікарп сам вказує на те, що він вважав потрібним записувати про київських святих такі дійсні факти, що їх переказують також і про давніших святих. Не зважаючи на такий однобічний вибір матеріялу, твір дуже ориґінальний і повноцінний.

Літопис

У так званому Іпатському літописі, що залишився в кількох відписах, сполучено кілька літ описів українського походження. Після того, як Сильвестр обробив літопис перед 1118 р., кілька років до нього додавали лише невеликі замітки. Але потім починається дуже широкий виклад, що доходить аж до р. 1199 — це т. зв. Київський літопис. Його вело, мабуть, теж кілька осіб; деякі великі частини писано як цілісні оповідання. В останні роки XII в. літопис обробила, мабуть, знову духовна особа — ігумен Мойсей (див. „Проповідь“).

Виклад здебільша мистецький. Характеристично для нього, що більшість оповідань про події розкладена в розмови: князі говорять один до одного при зустрічах або через висланців. Ще більше, ніж у старому /73/ літописі, історичних висловів, дотепів, анекдот: князь, що не хоче кидати України, говорить: „ліпше мені смерть з моїм військом у рідному краю, аніж курське князівство“; князь, обурений зламанням присяги іншими, каже: „душею ти не можеш грати“; чекаючи на ворогів, що зупинилися на другому березі Дніпра, князь каже: „у них немає крил, а якби вони й перелетіли через Дніпро, то муситимуть сісти“; галицький князь Володимирко, що „цілував хрест“ при присязі, а потім присягу зламав, каже, коли йому нагадують, що він „цілував хрест“ — „цей маленький хрестик“. Є й приказки: „викопав яму та сам упав у неї“, „мир триває до війни, а війна до миру“.

Київський літопис писано як лицарський роман; зокрема, автори кохаються в описах воєнних подій; для кожного епізоду є різні гарні вирази, що їх автори варіюють і прикрашують, відповідно до потреби. Князь „споряджається“ в похід, „сідає на коня“, збирає „велике військо“ „з різних земель“, „якого oе ніколи не було“, що стоїть, „як ліс“. Військо „наповнене бойового духу“; князь ще „присилює“ його, іноді тримаючи промову. Перед боєм „б’ють у бубни“, „трублять у труби“; згадується й військовий „клич“ (іноді „кірієлейсон“ — „Господи, помилуй!“). Бій починається з того, що „виставляють“, „піднімають“ або „показують прапор“. Князь перший „ламає списа“. Спочатку вояки „перестрілюються“ з луків, потім „вдаряють“ одні на одних, „б’ються кріпко“, „жорстоко“, стріли летять, „як дощ“; поранені падають, „як снопи“; „кров тече по ярах“... Після бою одні побиті — „потоптані“, „прийняли сором“, „завертають полки“. Інші вертаються додому „з великою похвалою та славою“; князь „зсідає з коня“ й „втирає піт“ або, згадуючи про втрати, „втирає сльози“.

Психологія князів суто лицарська — б’ються „за образу“, „за честь“, щоб не „дістати безчестя“; але й егоїстичні мотиви — боротьбу „за свою честь у Руській Землі“ — автори літопису не замовчують. Однак здебільша вони переконані, що долю війни вирішує Бог і що він вирішує її на користь тих, хто має правду й право. Зокрема, звучать патріотичні мотиви в оповіданнях про боротьбу проти „поган“, половців: „буду працювати за Руську Землю“, „за Руську Землю, за християн“, „бажаючи добра та миру Руській Землі“, „дай нам, Боже, положити наші голови за християн та за Руську Землю і зрівнятися з святими мучениками...“ Зокрема, цікаві повні пошани згадки про хрестоносців (рр. 1188 та 1190).

Рідше зустрічаємо вставки церковного стилю: ціле гарне оповідання про смерть кн. Ростислава (1168 р.), окремі „некрологи“ з характеристиками князів, іноді поетичні місця, як оповідання про похід Ігоря 1185 р. (зовсім інакше, ніж у „Слові“).

За Київським літописом іде від р. 1200 Галицько-Волинський, доведений до р. 1292. Перша його частина — біографія князя Данила до р. 1255 (Данило вмер 1264 р.), що її лише в деяких рукописах поділено і то /74/ помилково — за роками. Писала її одна людина, світська, „книжник“, очевидно, урядовець князя, що охоче згадує своїх колеґ з фаху, київського „книжника“ Тимофія, співця Митусу, канцлера („печатника“) Курила тощо. Далі йдуть доповнення різних авторів, зокрема, суцільна характеристика волинського князя Володимира Васильковича, книжника та філософа, переписувача книг і любителя мистецтва, що не лише будував церкви, а й піклувався про їх мистецьке прикрашення: ці гарні сторінки (рр. 1287 — 8) писані, мабуть, секретарем князя, Федорцем. Далі знову йдуть окремі записи. До біографії Данила вставлено в скороченні окремий твір про взяття Києва татарами.

Біографія Данила належить до найпоетичніших творів староукраїнської літератури. Мова автора, щоправда, „висока“, вчена, він кохається в книжних зворотах, вживає таких слів, що їх йому самому треба пояснювати народними. Він начитаний у літературі, користається , якимсь хронографом, Флавієм, „Олександрією“, позичає з Малали добрий дотеп, переробляючи його відповідно до свого оповідання, цитує навіть Гомера (щоправда, такого місця в Гомера немає). Оповідання так само драматизоване, як і Київський літопис, себто виклад подій розкладено на розмови. Зустрічаємо чимало історичних висловів — „один камінь розбиває багато горнців“, „не передавивши бджіл, меду не їстимеш“... Дійовим особам надаються назви — мадярський воєвода Бенедикт — „томитель“, інший Филя — „прегордий“, галицький боярин Сем’юнко — „подібний до лиса, бо рудий“... Поетичні формули нагадують формули Київського літопису, лише автор їх ускладнює і варіює: „каміння падало з веж, як дощ“, „стріли падали на місто, як дощ“, „кидали списами та головнями, як блискавками, і каміння падало „з неба, як дощ“, „кидали камінням, як градом“, „й інші падали з замкового мосту, як снопи до рова, а рови були... глибокі; вони наповнилися забитими і можна було ходити по трупах, як по мості“. Окремі сцени описані мальовничо, зокрема, коли йдеться про героя оповідання Данила: Данило виїздить на чолі війська назустріч угорському королеві: „коні були в масках та шкіряних попонах, і його військо сяло, бо щити блищали. І він сам їхав поруч із королем у руському вбранні: кінь під ним був як диво, і сідло було з топленого золота, і стріли й шабля прикрашені золотом,... і кожух із золототканого грецького шовку, обшитий плоским золотом, плетивом, і черевики з зеленого сап’яну, шиті золотом...“

Простіше писане продовження біографії Данила. Лише присвячені Володимирові Васильковичу сторінки, де описано збудовані ним церкви, знову блищать золотом, сріблом, перлами й усіма барвами. Похвала покійному князеві наслідує похвалу Іларіона.

З Галицько-Волинського та Київського літописів довідуємося про втрачені літописні твори: починається біографія Данила похвалою кн. /75/ Романові Галицькому — „приснопам’ятному самодержцю Руської Землі, що побідив усі поганські народи, що ходив у мудрості духу за заповідями Божими, бо він кидався на поганів, яко лев, і був гнівний, яко рись, і нищив їх, як крокодил, і проходив землі, як орел, і був сміливий, як тур...“ Але про Романа літопис, як ми його маємо, зовсім не оповідає. В Київському літописі є посилання на старіші частини Галицького літопису, що мусіли оповідати і про Романа, і про Ярослава Осмомисла, але ці частини втрачені. Можна здогадуватися про існування чернігівського літопису, про існування родинної хроніки Ростиславичів. З північних літописів ясно, що був один, а може й два літописи Переяславські. Польський історик Длуґош (XV в.) користався якимсь втраченим галицько-волинським літописом, що доходив принаймні до 1128 р. Але, на жаль, усі ці твори втрачені, мабуть, назавжди.

Епос

Сліди старих героїчних пісень з XII — XIII вв. не такі численні, як зі старіших часів. Вони здебільшого походять із Галичини та Волині, що, зокрема в XIII в., далеко перевищували багатством і міжнародним значенням Київ.

Це виявляється в двох епічних творах, про існування яких свідчать сучасні биліни: Дюк Степанович із своїм західним ім’ям і батьковим — за улюбленим угорським ім’ям Стефан, з’явився, за биліною, до Києва „з Індії, з Галича“ (або „Галича-Волинця“) і вразив там усіх своїм багатством; київські висланці до Галича не в стані описати Дюкового багатства. Чурило — герой такого самого типу, але ще з забарвленням Дон-Жуана; про нього і його конкуренцію з Дюком оповідають биліни, знає його й сучасна галицька пісня, чув про нього в XV в. і польський письменник Рей.

Михайло Поток (або Потик) одружується з багатирською жінкою, після її смерти за угодою його ховають живого разом із жінкою; до гробу з’являється змія, яку Михайло примушує принести цілющої і живої води й оживляє свою жінку. Ймовірно, це оповідання позичене в Галичині з Болгарії, де є подібне оповідання про св. Михайла з Потуки, мощі якого були 1206 р. перенесені до Трнова.

Пісні про князя Романа, що забив жінку, можливо, але не певно, зв’язувалися з родинною трагедією кн. Романа Галицького, що розлучився з своєю жінкою, донькою кн. Рюрика Ростиславича. Так само лише можливе галицьке походження пісні про Дуная, що одружився з Непрою (Дніпро) й убив жінку; історичні підстави цього епосу невідомі.

Напевне від цього часу (але чи українського походження?) є пісні, зв’язані з татарською навалою; це — 1) пісня про напад царя Калина на Київ, де його побиває Ілля Муромець, 2) про напад царя Батиги на Київ, де його побиває Василь Ігнатович, 3) про загибель богатирів на р. Камі. /76/ Батига певно Батий-Бату, дійсний володар татарського війська; Кама, мабуть, постала з історичної Калки; до того ж у цій пісні татари з’являються, як і було в дійсності, два рази.

Заховалися ще окремі перекази, що мусять бути старі й можуть походити з старого епосу: такі перекази про Романа Галицького, ім’ям . якого половецькі матері лякали дітей; він, мовляв, „орав литовцями“ замість волів, відкинув пропозицію Папи прийняти католицтво тощо. Є згадки з північних літописів про українських богатирів, як Дем’ян Куденевич Переяславський або Данило Ловчанин із сином-юнаком Михайлом, що, мабуть, відповідає казковому Михайликові, який, посварившись із киянами, відійшов із Києва й заніс із собою на списі Золоті ворота. Але ці натяки лише знову потверджують, що в старій Україні був героїчний епос, про форму якого нічого певного ми не знаємо.

Слово о полку Ігоревім

Єдиний приклад старого епосу залишився у відписі, що був зроблений у XV — XVI в., здається в районі Пскова. Хоч мова і зміст сповнені старовинних елементів, але не можна бути певним, що записи (перші, а також відписи) були зроблені добре. До того ж на підставі єдиного твору важко зробити певні висновки про цілий ґатунок.

У всякому разі пам’ятка ця — перлина староукраїнської літератури. Знайдена вона досить випадково в кінці XVIII в. в рукописі XV чи XVI в. На щастя, „Слово“ звернуло на себе увагу, і його відписали й видали. . Рукопис згорів 1812 р. Невміння перших видавців завдало досить праці пізнішим дослідникам, бо дещо було прочитане невірно. Згодом більшість темних місць була з’ясована. Сумнівів щодо давности походження „Слова“ немає (не можна брати серйозно сумніви одного сучасного французького дослідника). Та й кому спало б на думку фальшувати пам’ятку, що описує незначну подію та до того ще поразку героя твору?

Зміст „Слова“ відомий: це опис походу князя Новгорода-Сіверського Ігоря проти половців 1185 р. Похід з його пригодами (сонячне затемнення по дорозі до степу, зловісні прикмети, первісна перемога, а потім поразка й полон) — це зміст першої частини твору. Друга частина — „золоте слово“ кн. київського Святослава, що закликає князів до єдности й до помсти поганам; промова князя непомітно переходить у міркування самого поета, який звертається до князів: „Господине!“ — й згадує старі часи, старих князів і старих співців. Далі йде „плач“ Ярославни, дружини князя Ігоря, за чоловіком. Закінчує поему оповідання про втечу кн. Ігоря з половецького полону. Два-три рядки наприкінці — слава князям і дружині.

Прозорій будові цілого твору не відповідає навмисне заплутаний виклад окремих частин: цього, мабуть, вимагала поетика епічного співу. /77/ Для сучасного читача темним є виклад і через рясну символіку, якою перейнятий весь твір. Опис дійсних подій на кожному кроці замінений символічними натяками: навіть про головну подію — поразку Ігоря — говориться так: „Тут не вистачило кривавого вина, тут хоробрі русичі закінчили пир: сватів напоїли й самі полягли за Руську Землю. Трава гнеться від жалю, а дерево від суму до землі прихилилося“. Бояри оповідають Святославу про похід Ігоря: „два соколи вилетіли з батьківського золотого трону пошукати міста Тмутороканя або напитися шоломом з Дону. Вже шаблі поган обрізали крила обом соколам, і їх заковано в залізні кайдани. Темно стало на третій день: обидва сонця примеркли, обидва полум’яні стовпи загасли...“ і т. д. Все в пісні є символ: криваве вино — кров, пир — бій, сонця або соколи — князі, полум’яні стовпи — молоді княжичі і т. д. Зрідка символіку пояснює сам автор. Давній слухач або читач легко розумів загальновживані в ті часи образи. Бій — не лише пир, але й посів або жнива: „чорна земля під копитами кістками засіяна, кров’ю полита, сум зійшов для Руської Землі“, „на р. Немизі стелють голови як снопи, молотять ціпами сталевими, лишають життя на тоці, віють душу від тіла“. До символіки належать і ті численні передвісники майбутнього, що їх подає природа й переживання людини: Святослав бачить „сумний сон“, що віщує поразку, сонце затемнюється (дійсне сонячне затемнення 1185 р.), „криваві зорі“, „темні хмари“, „стогін землі“, „пил“ — все прорікає князям нещасливий кінець походу. Дійсність майже прикрита цими символічними образами.

Другий улюблений засіб — перебільшення, гіперболя. Князь Святослав у своїх походах проти половців „наступив на землю половецьку, притоптав могили та яруги, замутив ріки та озера, висушив потоки та болота, вирвав як вихор поганого Коб’яка від лукомор’я, від великих залізних полків половецьких, і впав Коб’як у місті Києві, в палаці Святослава“. Або князь галицький Ярослав Осмомисл: „високо сидиш ти на своєму золотокованому троні, підпираєш угорські гори своїми залізними полками, заступив королеві шлях, зачинив Дунаєві ворота, кидаєш ваги аж за хмари... Твої бурі затоплюють землі, ти одчиняєш ворота Києву, ти стріляєш з батьківського золотого трону султанів за землями...“

Дальший засіб — мітологічні образи. Поганські слов’янські боги з’являються у „Слові“ знову: відомі Хорс, Велес, Дажбог, неясний уже нам Стрибог і цілком загадковий Троян... Поруч із ними істоти з „нижчої“ мітології: Див, Діва-Обида, Карна та Жля тощо. Здається, автор-християнин будував тут уявлення про поганських богів, що його трималися численні християнські пам’ятки: старі „боги“ — це прастарі князі та царі (так, напр., у Малали). Згадуючи поганських богів, автор таким чином думав про недовідому слов’янську старовину: сучасні йому українці — „онуки Дажбога“, старий співець Боян — „онук Велеса“ тощо. /78/

Численні алітерації та співзвуччя прикрашають мовне вбрання „Слова“; ось приклад: кіннота князів побиває половців — „с заранія в пяток потопташа поганьїя полки половецкия и розсушася стрілами по полю помчаша красньїя дівки половецкия“, або, згадуючи про рохіив р. Стугни: „ріка Стугна худую струю імія, пожрши чужі ручї і струги простре на кусту, уношу князю Ростиславу затвори Дніпр(о)“ — звуки „п“ та „т“ у першому уривку звучать, як тупіт кінноти, сумні „у“, „ю“ та „ст“, „стр“ проходять через цілий другий уривок. І так всюди.

Слухові образи — ніби основа цілого „Слова“. Кількість слів, що їх вживає автор для слухових вражень, неймовірна: Боян та представники чужих народів у Києві „співають“, „співають“ ґотські дівчата в Кримі та дівчата на Дунаї, „плачуть“ руські жінки, княгиня Ярославна, мати князя Ростислава, що втопився, „кличуть“ війська, половці навіть „перегороджують кликом“ поля, а війська кн. Ярослава Чернігівського самим „кликом“ перемагають; перед походом „дзвенить“ слава, поранені „стогнуть“ (рикають) „під шаблями половецькими“, „кричать“ мешканці м. Римова; під час бою „тріщать списи“, „дзвенять шаблі“, „звучать мечі“, навіть прапори „говорять“ (лопочуть на вітрі?), „трублять труби (сурми)“, по поразці „чути“ якісь невідомі „сумні голоси“, коні „іржуть“, теліги риплять („кричать“) опівночі; поет чує, як „дзвонять руським золотом“ ґотські дівчата в Кримі, він пригадує „дзвони Святої Софії“ в Києві або „гукання орачів“ у мирні часи. І природа має свої голоси: насамперед птахи — солов’ї „щекочуть“, ворони „крячуть“, сороки „троскочуть“, галки „говорять“, зозуля „киче“, орли „клекочуть“ і кличуть „звірів на кістки“ забитих, дятель „стукає“, степове звір’я „свистить“ уночі, лисиці „брешуть“ на „червоні тарчі“ русичів, вовки „виють“ (ворожать) по ярах, „ніч стогне“, земля „гуде“ (тутне) або „грюкає“ (стукне), проти руського війська йде хмара з громом та блискавкою. З численних слів, що їх ми тут знаходимо на означення різних звуків, деякі сучасна українська мова вже призабула.

Так само численні й барви в „Слові“: „золоті“ шоломи князів, їх стремена, сідла, стріли, трони, палац Святослава „критий золотом“; „червоні“ тарчі руського війська, прапори й чолка (бунчук); інше слово для червоної барви — „кривавий“ надає хіовісного характеру оповіданню — „криваві“ зорі, вино, рани, трава після бою; дальші варіянти — „багряний“ — символ влади, „вогненний“; чорні ворони, хмари, земля під копитами, покривало у зловісному сні Святослава; „сині“ — море, блискавки, вино, як злий знак; „срібні“ — береги р. Дінця (натомість береги р. Стугни, де втопився Ростислав, — „темні“), річні потоки, списи (стружіє), сивина Святослава; „зелені“ дерева, „білий“ прапор, „сірі“ вовк та орел (також: „сизий“, „бусий“).

Автор має певні вирази також для душевних переживань, часом дуже влучні. Князь Ігор „направляє свій дух своєю силою і гострить /79/ мужністю свого серця“ — це порівняння духу з мечем, який „направляють“ та „гострять“, як нині косарі косу. „Від пристрасти загорівся його дух, а бажання напитись з великого Дону закрило від нього (зловісний) знак“ — так він не помічає небезпеки. Вояки схарактеризовані ядерно: „скачуть як вовки-сіроманці в полі, шукаючи собі чести, а (своєму) князеві слави“... До психологічної характеристики дійових осіб спричиняється і те „розкладання“ дії в промови (Святослава, Ігоря, Ярославни), що його так часто зустрічаємо в „Слові“.

Не треба думати, що образи, вирази і звороти „Слова“ стоять цілком відокремлено в нашій старій літературі: силу паралелей знайдемо і в літописах, і в таких творах, як перекладний роман про Дигеніса, й навіть у творах релігійних: в Біблії, зокрема Псалтирі, в проповідях. Знаходимо в „Слові“ й приказки, як в літописі, й численні „промови“. Автор сам підкреслює зв’язок свого твору з літературною традицією, згадуючи кілька разів „старого Бояна“, що оспівував Ярослава, Мстислава Тмутороканського (про нього див. в розділі про старий епос), „красного“ Романа Святославича (про якого ми майже нічого не знаємо). Мабуть, із старих співів позичені й деякі згадки про давніх князів, напр., про князя-чаклуна Всеслава Полоцького. В усякім разі, із старої нашої літератури можна назбирати паралелі майже до кожного речення „Слова“. Ця праця в чималій мірі дослідниками зроблена.

Не менш цікаво, що в сучасній українській народній поезії, а почасти й в інших слов’ян, знайдемо силу паралелей до окремих місць „Слова“; цей факт часто вважали доказом того, що автор „Слова“, мовляв, „позичав“ свої поетичні засоби з тодішньої української народної поезії. Можливе й інше, що пізніше українська народна поезія наслідувала старий епос, себто „Слово“ та інші подібні до нього пам’ятки старої літератури. Таке наслідування „вищих“ літературних верств „нижчими“, до речі, дуже розповсюджене явище. Але як би там не було, паралелі

численні. Подаємо приклади. Ось характеристика вояків у „Слові“:

вони — свідомі хлопці (кметі),

під трубами сповиті,

під шоломами злеліяні,

кінцем списа вигадувані,

шляхи їм відомі,

яруги знайомі,

луки в них натягнені,

сагайдаки одверті,

шаблі нагострені,

самі скачуть, як вовки-сіроманці в полі...

Подібно і навіть так само ритмічною мовою описує римське військо Флавій, візантійське — Амартол, ворогів — старі пророки (Ісайя 5, 26 — 9, Єзекіїль 38, 4 — 5). Ми вже наводили описи битв із „Слова“, як пиру (бенкету) або сівби та жнив; так само в українських піснях:

чорна рілля заорана,

кулями засіяна, /80/

білим тілом зволочена,

і кров’ю сполощена...

або:

...взяв ляхами, як снопами,

по два ряди класти,

або:

Ой, обізветься пан Хмельницький:

гей, друзі, молодці,

браття, козаки, запорозці!

Добре дбайте і барзо гадайте,

їх ляхами пиво варити зачинайте:

лядський солод, козацька вода,

лядські дрова, козацькі труда...

Не диво, що зустрічаємо тих самих орлів, що чекають на трупи; ті самі зловісні ознаки: пилом припадає поле, шлях, листи з дерев опадають, трава та дерева нахиляються з суму... Паралелі є майже до кожного місця.

Що твір походить із двірських кіл, що склав його або хтось із бояр, або навіть із князівської родини, на це вказує весь зміст „Слова“. І на Заході „співці“ належали часто до цих кіл: чоловік Єлисавети Ярославни, король Гаралд, відомий як співець. Що на Україні були й професійні поети-співці, на це вказує згадка про Митусу в літописі та про Бояна в „Слові“. Автора треба шукати або в оточенні родини Ігоря, або серед тих бояр, що прийшли до Новгорода Сіверського з Галичини разом із дружиною Ігоря Ярославною: автор „Слова“ занадто підносить Ярослава Осмомисла-Галицького. Дуже цікавою є національна свідомість автора: це останній твір, у якому яскраво пробивається почуття єдности „Руської Землі“ (України), до того з її старим центром Києвом, значення якого в дійсності в цей час уже цілком підупало. Ця єдність — не лише в сучасності, але й в усьому минулому; староукраїнську історію автор бачить як певну цілість. Щоправда, і єдність „Руської Землі“, й історична єдність минулого зв’язана для автора головне з єдністю династії, — але це відповідає звичайному поглядові того часу.

Твори непевного походження

Від старих часів залишилося кілька творів сумнівного походження: невідомо точно, в які часи вони повстали, не знати точно, чи походять вони із старої України, чи, може, є першими наслідуваннями української літературної традиції на півночі.

Це, насамперед, „Моленіє (прохання) Данила“. Воно, безумовно, зв’язане з Переяславом, але не знати, з яким, українським чи суздальським: усі відписи дуже пізні й походять із півночі. Твір цей раніше вважали дійсним проханням якогось Данила Заточника (Вигнанця), що його, мовляв, покарав переяславський князь і що тепер звертається до князя з проханням повернути йому свою ласку. В дійсності, це твір одного з гатунків, що існував і в Візантії, і на Заході: це фіктивне прохання, що в дійсності є літературною вправою. Автор більше подає порад князеві, ніж просить його про щось. /81/

Виклад є накопиченням приказок; вони почасти традиційні (почасти походять із відомої нам староукраїнської літератури), почасти, мабуть, вигадані самим автором. Приказки різноманітні: тут і історичні вислови (один приписано Святославові, „сину Ольги“), і нам знайомий вислів: „ліпше мені смерть, аніж курське князівство“, і церковні (слов’янщиною), і, безсумнівно, народні. На жаль, переписувачі, як бачимо з дуже розбіжних відписів, вважали за можливе або потрібне „доповнювати“ цей твір приказками із запасу своєї пам’яті або з інших джерел. Значна частина приказок присвячена діяльності князя, на якого автор дивиться як на керівника країни і населення, частина приказок — іронічні замітки про „хіих жінок“, частина — просто різноманітні прислів’я. Різноманітність відписів не дає змоги навіть добре датувати цей твір: дослідники відносили його до XI, XII і XIII вв., в усякому разі він постав до татарської навали. На нашу думку — складний, „прикрашений“ стиль твору дозволяє віднести його лише до XII або XIII в.

Інший гарний твір, часи походження якого неясні, але майже цілком певно, що він походить з України, є „Слово Адама в пеклі до Лазаря“. Це єдиний цілком ориґінальний твір типу апокрифів; усі інші відомі нам апокрифи перекладні і лише пізніше дещо перероблені. Зміст апокрифу зв’язується з „Євангелією Никодима“, приходом Христа до пекла. „Слово“ починається „піснею“ Давида:

Заспіваємо, друзі, сьогодні пісню, залишимо плач і втішимось... Прийшла весела година, прийшов день порятунку! Я чую вже чабанів, що грають у печері,... я чую вже тупіт перських коней, що привозять дари мудреців від їх царів Небесному Цареві, що сьогодні народився на землі...

Пророки скаржаться:

Хто може йому принести вістку від нас? Ворота мідяні, стовпи залізні, запори камінні і кріпко запечатані.

Адам жаліється на свою та своїх нащадків долю. Наприкінці мусів прийти Христос і звільнити праведників із пекла. Твір цей нагадує виразами почасти „Слово о полку Ігоревім“, почасти „Моленіє Данила“. Його переписувано на Україні й пізніше, і, здається, відгуки його зустрічаємо в Кирила Транквіліона Ставровецького на початку XVII в.

Література з практичним призначенням

Творів з практичним призначенням від тієї доби залишилося багато.

З творів богослужбових визначаються своїм ліризмом і песимістичною оцінкою людської природи молитви Кирила Туровського. Залишився один богословський твір, лист Клима Смолятича, щоправда, в переробленому якимось ченцем Хомою вигляді. Лист цікавий і згадками про Гомера, Платона та Арістотеля, і згадками про те, що богословські листи Клима читали при князівському дворі. Залишився ще інший лист /82/ (можливо, одного з авторів Печерського Патерика — Симона) до княгині Анастасії; це повчання, складене на підставі перекладних творів.

Є кілька історичних компілятивних творів — хронографів. До них наближається „Толковая Палея“, коментований виклад старозавітної історії з замітками проти жидівської віри. В XIII в. постало на Україні або Білорусі продовження „Палеї“, що використовувало головне Книги пророків.

Є також кілька листів ієрархів, різного змісту, зокрема, протикатолицький лист Теодосія Грека, що його приписували раніше св. Теодосієві Печерському; лист цей із дріб’язковими нападами на католицьку віру та католиків взагалі є свідоцтвом непродуктивности грецької ієрархії на Україні. Вже наприкінці XIII і XIV вв. є листи, здебільшого повчальні, що походять від українських авторів: митрополита Кирила II (мабуть, галичанина, 1243 — 1280), галичанина митрополита Петра (в Москві 1308 — 25) та чернігівця митрополита Олексія (1355 — 77).

Лише мовно цікаві документи різного характеру, що низка їх починається саме в ці часи. Вони сповнені елементами української живої мови. /83/

Попередня     Головна     Наступна