Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Колінгвуд Р. Ідея історії / Пер. з англ. О. Мокровольський. — К.: Основи, 1996. — С. 8-49.]

Попередня     Головна     Наступна





ПЕРЕДМОВА УПОРЯДНИКА



1. ВСТУП


Те, як постала Колінгвудова посмертно видана «Ідея історії» та як її потім прийняли читачі, — це сама собою цікава історія. Хоча сам Колінгвуд мав намір написати книгу про розвиток концепції історії і назвати її «Ідея історії», вона, коли б йому пощастило її вивершити, не мала б вигляду тієї книги, яку скомпілював Т. М. Нокс. Рання смерть Колінгвуда в січні 1943 року перешкодила йому викінчити свій широкомасштабний задум, частиною якого і мала б стати «Ідея історії». Відповідно до його планів треба було узгодити декотрі з його раніше виданих книг із багатьма майбутніми томами. Ця серія мала бути поділена на три категорії: «Філософські нариси», «Філософські засади» та «Студії в царині історії ідей». Видавництво «Оксфорд Юніверсіті Пресе» пристало на цю його пропозицію; була укладена угода на видання серії 1.



1 Угода була досягнута через обмін листів між видавництвом «Оксфорд Юніверсіті Пресе» та Колінгвудом від 18-го й 19 жовтня 1939 року. У своєму листі до видавництва від 3 червня 1939 року Колінгвуд уже посилався на перші дві категорії.



До «Філософських нарисів» мали увійти «Нарис про філософський метод» (опублікований 1933 року) та «Нарис про метафізику», оприлюднений пізніше, 1940 року. «Засади мистецтва» (опубліковані 1938 року) й «Засади історії» мали скласти другу категорію серії. Лише третина останнього тому була написана до 1939 року й, отже, так ніколи й не закінчена. Остання категорія мала складатися з «Ідеї природи» та «Ідеї історії» — редактором обох був Т. М. Нокс, який і видав їх по смерті Колінгвуда.

Із трьох останніх книг тільки «Ідея природи» була близька до вивершеності в чорновій формі. Причина, чому Колінгвудові не пощастило викінчити свій задум, була двояка: погіршення стану його здоров’я та початок війни. Як безкомпромісний противник фашизму і нацизму він мав за свій обов’язок дати фундаментальний аналіз того, що поставлено було на карту в тій війні. На його думку, це було не що інше, як основоположний конфлікт ідей: фашизм із /9/ нацизмом становили собою заколот супроти цивілізації, і їм треба було дати відсіч будь-якою ціною. Ці свої ідеї він розвинув у «Новому Левіафані». Цей останній твір, одначе, не став виявом цілковитого занедбання його праці в галузі історії. Адже ця книга намагається, серед усього іншого, розробити теорію обов’язку, який є споріднений із цивілізацією, та поступового вилучення сили із стосунків між людьми. Варварство, взірцем якого стали фашизм і нацизм, становило загрозу цьому ідеалові. Для Колінгвуда історія та обов’язок були найвищими рівнями теоретичного й практичного розуму, причому обидва поняття стосувалися конкретного індивіда. «Новий Левіафан» став останньою книгою Колінгвуда, яку він дописував за умов щонайприкрішого нездоров’я. Зважаючи на ту низку нападів, що в останні роки Колінгвудового життя дедалі дужчали, це просто диво, що книга взагалі була закінчена.

По своїй смерті Колінгвуд залишив величезне число рукописів, загалом близько 4000 сторінок, де були зачеплені щонайрозмаїтіші предмети: релігія, літературна критика, етика, епістемологія, метафізика, космологія, фольклор та магія, політика, філософія історії, Британія римського періоду й археологія. У своєму заповіті він заборонив їх публікацію, зробивши виняток для ініціативи спадкоємців, які мали радитися в цьому питанні з «Оксфорд Юніверсіті Пресе». Після 1978 року, коли рукописи були передані на зберігання до Бодлеянської бібліотеки в Оксфорді, вони стали приступними для консультацій, бувши доти загалом невідомими для вчених. Але невдовзі після Колінгвудової смерті Т. М. Нокса, колишнього учня Колінгвуда й одного з його найвідданіших студентів, попросили вибрати з рукописів те, що могло підійти для друку. Одначе те, що побачив Нокс, було здебільшого рукописами останніх літ Колінгвуда, тож він обмежив свій вибір манускриптами, що їх покійний учитель намірявся доопрацювати й оприлюднити. Сюди належали вже згадані вище «Ідея природи», «Ідея історії» та «Засади історії».

Колінгвуд читав лекції про історію теорій космології в 1934, 1935 й 1937 роках. Ці лекції, названі ним «Природа й розум», засновувались на його широкому вивченні предмета, чим він займався в 1933 — 1934 роках. У 1939 році він почав переглядати їх, маючи думку про публікацію. Врешті ці рукописи були оприлюднені 1945 року в «Ідеї природи», із (за його власними словами) «малим редагуванням» Т. М. Нокса. /10/








2. ІДЕЯ ІСТОРІЇ: ЕПІЛЕГОМЕНИ (ЧАСТИНА V)


Решта два рукописи, що їх Нокс розглядав з метою публікації, були присвячені філософії історії. Перший був комплексом лекцій під загальним заголовком «Лекції на тему філософії історії», що їх Колінгвуд написав і прочитав протягом перших двох семестрів 1936 року. В переглянутому вигляді вони були повторно прочитані 1940 року під заголовком «Ідея історії», і Колінгвуд мав намір іще попрацювати над ними й видати книгою під тим самим заголовком.

Другий рукопис, «Засади історії», був відмінної природи: Колінгвуд мав намір видати його окремою книгою, а написаний він був в основному в лютому 1939 року під час подорожі автора на острів Яву, тодішню нідерландську колонію, куди він подався для оздоровлення після того, як зазнав тяжкого нападу хвороби. Серед тих рукописних сторінок є й записи, які він робив, готуючи книгу, й один із них такого змісту:

Схема книги. 9-2-39. «Засади історії». Головні теми: (1) Простий огляд найочевидніших характерних рис історії як особливої науки; (2) Співвідношення між цим та іншими; (3) Відношення історії як філософії до практичного життя. Це можуть бути книги I, II, III 2.



2 Архів Колінгвуда Бодлеянської бібліотеки, від. 13, «Історіографія». — XI — 1938 — 1939. — С. 20.



Із цих книг викінчена була тільки перша. Вона складалася з чотирьох розділів, що заторкували відповідно концепції свідчення, дії, повторного програвання та історії як самоусвідомлення духу. Немає певності щодо того, чи Колінгвуд справді дописав останній розділ першої книги, оскільки останнє його посилання на це в щоденнику датується 27 березня: «Спробував почати p.IV «Засад історії» зрання — матеріал не слухається». У чому можна бути певним, так це в тому, що Колінгвуд надавав цьому своєму задумові величезного значення. Повернувшись до Англії, він написав листа археологові Ф. Г. Сімпсону, де признавався, що «Засади історії» є «книгою, на підготовку до якої я витратив усе своє життя. Якщо я зумію впоратися з цим, то не матиму на що нарікати». Хоча, з указаних вище причин, книга так і не була закінчена, Колінгвуд усе-таки намірявся вивершити її, як це видно з його листа від 19 жовтня 1936 року до видавництва «Оксфорд Юніверсіті Пресс». /11/

На рукописові «Засад історії» була записка Колінгвуда, якою він уповноважував свою дружину, на випадок, коли йому не пощастить вивершити книгу, «видати її під указаною вище назвою, із твоїм вступним словом, яке б пояснювало, що це — частина того, що я протягом щонайменше 25 років мріяв написати як мою головну працю». Цю записку цитує і Нокс у своєму листі до «Оксфорд Юніверсіті Пресе» за 31 березня 1945 року. Після записки він продовжує:

«Попри цей даний на публікацію дозвіл, я гадаю, що було б помилкою оприлюднити «Засади історії» в такому вигляді, як вони є. Книгу поділено на три розділи. Чимало з другого та третього розділів уже міститься в «Автобіографії» та в «Нарисі про метафізику», і мене не задовольняє те, що ми мусимо буквально виконувати вказане в записці, зважаючи на те, що писано її, з усією очевидністю, тоді, коли Р. Дж. К. був у незвичайно тяжкому стані».

Нокс помилявся, кажучи, що перша частина «Засад історії» має три розділи, адже насправді їх було чотири, і останній з них він сам почасти оприлюднив.

Рукопис «Засад історії» складався з майже дев’яноста сторінок. Перший розділ (про свідчення) та четвертий (про історію як самоусвідомлення духу) Нокс включив до «Ідеї історії» під заголовками «Історичне свідчення» (с. 249 — 282; с. 4 — 31 «Засад») та «Історія і свобода» (с. 315 — 320; с. 76 — 78 із доданими 77а, б із «Засад»). У своїй первісній передмові до «Ідеї історії» Нокс повідомляє, що він також включив частину III, §8 (с. 122 — 126, про Гегеля й Маркса) із рукопису «Засад історії». Це видається правдоподібним, оскільки ця частина починається приблизно там, де закінчується «Історія і свобода» (с. 320); в останній розвивається той аргумент, що ідея людської свободи з усією необхідністю пов’язується з ідеєю автономної науки історії, тоді як у «Гегелі й Марксі» доводиться, що обидва філософи так і не змогли досягти автономності історичної науки і все ще послуговувались позаісторичними методами 3.



3 У своєму листі до видавництва «Оксфорд Юніверсіті Пресе» за 31 березня 1945 року Нокс згадує, що ця частина відповідає с. 81 — 83 рукопису «Засад історії».



Надійність Коксового трактування частин «Засад історії» залишається спірним питанням. Одначе слід зазначити, що Колінгвуд за своєю схемою для «Засад історії» визначає предмет четвертого розділу: «Історія як самоусвідомлення духу. Виключення інших наук духу», тоді як Нокс видрукував частини того розділу під заголовком «Історія і свобода». /12/ Ця частина починається із твердження: «Ми вивчаємо історію, як я стверджую весь час, для того, щоб досягти самопізнання». Далі Колінгвуд припускає, що цю тезу можна проілюструвати показом того, «як ми своє знання того, що людська діяльність є вільною, здобули тільки через наше відкриття історії» (с. 403). Це означає, що Нокс, очевидно, опустив початок четвертого розділу «Засад історії», де йдеться про власне предмет історії як самоусвідомлення духу, обмежившись Колінгвудовою ілюстрацією цієї тези. Певного тут тільки те, що речення «У своєму історичному начеркові про ідею історії» (с. 403) додав Нокс; Колінгвуд не мав наміру робити з того начерку тему для «Засад історії».

Це підводить нас до питання, як Нокс редагував «Ідею історії» і, зокрема, які вніс зміни. Що можна стверджувати без сумнівів, так це те, що спочатку Колінгвуд намірявся опублікувати дві книги окремо: «Ідею історії» та «Засади історії». Те, що Нокс знехтував Колінгвудовим дозволом видати «Засади історії», призвело до того, що матеріал обох книг увібгали до одного тому «Ідеї історії», куди були включені не тільки частини «Засад історії», але й два опубліковані раніше самим Колінгвудом нариси («Природа людини й історія людства», с. 278 — 307, та «Історична уява», с. 308 — 327) 4.



4 « Природа людини й історія людства» виходила окремими публікаціями (Лондон, 1936) і передруковувалась у «Засіданнях Британської Академії», 22 (1937), с. 97 — 127. «Історична уява» була інаугураційною лекцією Колінгвуда як вейнфлітського професора метафізичної філософії, прочитаною 28 жовтня 1935 року.



Ці частини із «Засад історії» та опубліковані нариси Нокс стулив докупи під заголовком «Епілегомени» як частину V «Ідеї історії». Сюди він також включив три розділи з другої частини Колінгвудових лекцій про філософію історії, які сам автор назвав «Метафізичні епілегомени»: «Історія як повторне програвання колишнього досвіду» (с. 364 — 387), «Предмет історії» (с. 388 — 402) та «Прогрес як витвір історичного мислення» (с. 409 — 424). Одначе слід зазначити, що у своїх «Метафізичних епілегоменах» Колінгвуд давав різні назви першому й третьому з цих розділів, відповідно: «Повторне програвання колишнього досвіду як суть історії» та «Прогрес».

Видно також, що Нокс опустив розділи другий і третій «Засад історії». Колінгвуд у своїй схемі цієї книги так описує другий розділ: «Викласти й витлумачити концепцію Дії (res gestae). /13/ Протиставити це концепції Процесу чи Зміни та псевдоісторії, що засновується на такому», а третій — як «Концепцію повторного програвання та протиставлення Мертвого Минулого й Довершеності». Міркуючи заднім умом, можна, звичайно, сказати: прикро, що ці розділи не були оприлюднені. Ще прикрішим є те, що була втрачена ця частина рукопису «Засад історії» разом із чи не всіма оригінальними рукописами, на яких засновується «Ідея історії». Найімовірніше, що цю частину знищило саме «Оксфорд Юніверсіті Пресе», дотримуючись звичайної своєї практики щодо опублікованих рукописів, не взявши до уваги того факту, що в цьому випадку до друку пішов далеко не весь рукопис.

Ми вже знаємо, що Нокс обґрунтовував відкидання другого й третього розділів «Засад історії» таким міркуванням, що, на його думку, «чимало» з того уже містилося в «Автобіографії» та «Нарисові про метафізику» 5.



5 На с. VI свого вступу до «Ідеї історії» Нокс, одначе, посилається на іншу причину. Попри Колінгвудів дозвіл на опублікування «Засад історії», він заявляє: «Я не відчував, що було б виправданим віддати до друку більше, ніж три уривки, які подаються нижче у вигляді розділу III, §8, та розділу V, §§3 і 6. І навіть їх я включав із певною нехіттю. Писані вони в Колінгвудовій пізнішій манері, й стилем своїм, темпераментом вони іноді випадають із загального звучання решти книги; але включення їх допоможе виокруглити його погляд на історію та докладніш витлумачити декотрі моменти, лише побіжно зачеплені деінде».



Цей аргумент не вельми переконливий, надто у відношенні до останньої книги, оскільки концепції дії та повторного програвання у ній не обговорюються. І вже зовсім без огляду на все це, бажано було б, звісно, мати доступ до більш ніж сорока сторінок, що Колінгвуд написав на ці теми, окрім кількох сторінок, присвячених розборові їх в «Автобіографії».

Підсумовуючи все сказане досі про спосіб, у який Нокс упорядкував «Ідею історії», найперше треба зазначити, що Нокс істотно розширив другу частину Колінгвудових лекцій про філософію історії, читаних 1936 року («Метафізичні епілегомени»), зробивши їх окремими «Епілегоменами» (с. 205 — 334). Однак іще важливіше буде зазначити, що ці «Епілегомени» містять у собі цілком відмінні складники, як із огляду на час їх створення (від 1935 до 1939 року), так і зважаючи на їхній характер. Слід особливо наголосити на відмінних природі й підґрунті цих розмаїтих нарисів: вони складаються з лекцій, опублікованих нарисів та першого /14/ начерку книги, що так і не була дописана. Композицію цих «Епілегомен» можна підсумувати ось так:

§1. «Природа людини й історія людства» — опубліковано 1936 року;

§2. «Історична уява» — опубліковано 1935 року;

§3. «Історичне свідчення» — перший розділ «Засад історії», написаний 1939 року;

§4. «Історія як повторне програвання колишнього досвіду» — лекції за 1936 рік;

§5. «Предмет історії» — лекції за 1936 рік;

§6. «Історія і свобода» — частина четвертого розділу «Засад історії», написана 1939 року;

§7. «Прогрес як витвір історичного мислення» — лекції за 1936 рік.










3. «ІДЕЯ ІСТОРІЇ»: ВСТУП ТА ЧАСТИНИ І — IV


Як свідчить сам заголовок, ці «Епілегомени» не є основною частиною «Ідеї історії». Її головним складником є лекції на тему філософії історії, що їх Колінгвуд прочитав 1936 року і що в них трактується історія ідеї історії від давніх греків до сьогодення. Ця частина лекцій первісно мала 153 сторінки, тоді як «Метафізичні епілегомени» вміщалися на 41 сторінці.

Як ми вже зазначали, сам рукопис був утрачений. Заціліли тільки зміст курсу лекцій на другий семестр та 24 більш чи менш випадкові сторінки. Супроводжує їх досить загадкова записка Нокса, в якій говориться: «Уривки з рукопису «Ідеї історії», що або не були використані в опублікованій праці, або використані в іншому вигляді» 6.



6 Архів Колінгвуда Бодлеянської бібліотеки. — Від. 15.



Це веде нас до делікатного питання про спосіб, у який видавалась «Ідея історії», й, зокрема, про вільнощі, яких припускалися при цьому. Цього питання ми не заторкували досі, відклавши його до моменту, де було б виправданим зупинитися на ньому трохи докладніше.

Нокс, перш ніж розпочати роботу над рукописами, дав пояснення, як він уявляє собі всю ту працю, у листі до «Оксфорд Юніверсіті Пресе» за 31 березня 1945 року. «Потрібен буде чималий обсяг редакторського втручання, — писав він, — /15/ аби уникнути повторів, розбити матеріал по розділах тощо, видалити інтонації лекторського звертання й т. ін. Тут доведеться більше редагувати, ніж у випадку з «Ідеєю природи». Упоравши роботу, він пише 31 жовтня 1945 року:

«Навіть нині я маю таке відчуття, що коли б я потримав рукописи у себе ще з півроку, то й досі знаходив би, що ще переглянути, однак загалом я дійшов висновку, що книга наразі є готовою до друку та що подальше її поліпшення навряд чи здійсненне, оскільки тут не охопити цілого».

У подібному ключі Нокс звітує і в своєму вступі до першого видання «Ідеї історії» про те, що «оскільки більша частина наявного матеріалу була не набагато кращої якості, ніж перший начерк, необхідним виявилось набагато більше редакторське втручання, ніж у «Ідеї природи» (с. V).

Головний масив рукопису був створений 1936 року — як курс лекцій, що був повторно прочитаний 1937 року. Коли Колінгвуд знов читав лекції на цю тему протягом одного семестру 1940 року під загальним заголовком «Ідея історії», туди, певне, не входили «Метафізичні епілегомени», оскільки завдяки «Засадам історії» ця тема була розпочата заново, «на свіжу голову» 7. В лекціях 1940 року текст 1936 року був переглянутий. Оскільки з усього рукопису зосталось лише кілька випадкових сторінок, нелегко скласти оцінку, що вони являли собою. Нокс у своєму вступі заявляє, що Колінгвуд 1940 року переглянув частину рукопису 1936 року, «особливо розділ, присвячений Греції та Римові» 8.



7 Концепція повторного програвання була заново розглянута, зокрема, у третьому розділі першої частини «Засад історії». В 1940 році була змінена й назва лекцій — на «Ідею історії», на противагу «Лекціям із філософії історії» 1936 року.

8 Серед рукописів є записна книжка, яка має заголовок «Історіографія», та шість сторінок із примітками. На с. 2 написано: «8 — III — 40. «Ідея історії» (Примітки до лекцій по з’ясуванню того факту, що рукопис, у якому були висліди 15 останніх років моєї праці над цим предметом, зник)» (Архів Колінгвуда Бодлеянської бібліотеки). Після цієї ремарки ми знаходимо грубий начерк, який нагадує кістяк частини І «Ідеї історії» і в якому йдеться про греко-римську історіографію. Отже, ймовірно, що рукопис, на який посилається Колінгвуд, є розділом, де йдеться про Давню Грецію і Рим, із лекцій 1936 року.



Але він не згадує того, що значних змін зазнала й авторська передмова. Адже збереглися не тільки перші дві сторінки, а й декотрі наступні сторінки з передмови 1936 року (с. 8 — 12), /16/ й вони істотно відрізняються від передмови «Ідеї історії», яка, отже, засновується на змінах, внесених 1940 року: Колінгвудів уривок про три розуміння терміну «філософія історії», яким відкривається передмова, старанніше розроблений, а природа історичного знання розглядається інакше, ніж в «Ідеї історії». Найімовірніше, що цю частину переробив Колінгвуд, оскільки до цієї теми він застосував новий підхід у «Засадах історії». Тож можемо виснувати, що переглянуту передмову він написав 1940 року.

Є свідчення того, що «Ідея історії» містить у собі уривки з різних частин, стулених докупи для утворення розділів. Наприклад, уціліла сторінка 8 рукопису починається із слів: «філософія науки більше не була галуззю філософського дослідження». Цей самий уривок можна знайти і наприкінці с. 6 «Ідеї історії»; згадане місце відтворено тут аж до рядка: «Що ж до цих двох стадій, то ми мусимо бути задоволені, навіть якщо в цій книзі представлено буде тільки першу», на с. 7. Після цього пропущено три сторінки рукопису, на яких, серед усього іншого, обговорюється різниця між історичним та природним процесом. Нокс потім додає: «Тут я роблю спробу», тоді як слова: «філософського дослідження природи історії» і до кінця речення (с. 7) знов-таки відтворено із с. 11 рукопису 9.



9 Можливо, звісна річ, що ця нова композиція своєю появою завдячує Колінгвудовому переглядові за 1940 рік. Одначе уривки, про які йдеться тут, узяті із с. 8 та 11 рукописів 1936 року. До того ж на с. 8 слова «ці лекції» виправлено на «ця книга» пізнішим почерком Колінгвуда, який з’явився у нього 1940 року.



В інших випадках Ноксова рука ще більше впадає в око. Є, наприклад, одна сторінка з рукопису (с. 192), яка, безперечно, написана 1940 року (на той час Колінгвудів почерк помітно змінився) і текст якої мав би починатися з нижньої половини с. 31, а закінчуватися першою половиною с. 33 «Ідеї історії». Одначе в тексті цієї книги з першого погляду помітні зміни, і вніс їх, певне, Нокс. Його втручання в текст можна виявити ще з більшим ступенем певності, коли поглянути на кінець с. 41 й початок с. 42 «Ідеї історії»; це місце взято з рукопису 1936 року, але в ньому наприкінці с. 41 /17/ втулено кілька речень, узятих із додатку, що його зробив Колінгвуд 1940 року («Початок лекції 9»). Потім іще два речення з того самого додатку знаходимо на початку с. 46 «Ідеї історії».

Очевидний приклад того, як Нокс маніпулював текстом, можна знайти на с. 73. Той текст від середини цієї сторінки взято із с. 68 рукопису 1936 року. Одначе у згаданому рукописі є довгий уривок між реченнями, що починається з: «Отже, англійська школа переорієнтовує філософію в напрямку історії», і фразою, яка починається з: «Тут має бути певне значення — у випадку такого рішучого й глибокого мислителя». У цьому уривку Колінгвуд критикує Локкову та Г’юмову статично-перманентну концепцію людської природи. «Радикальна переорієнтація філософії в напрямку історії, — каже Колінгвуд поміж інших речей, — відкинула б ці концепції як пережитки метафізичного догматизму, наполігши на тому, що наше становище може означати лише становище людських істот тут і тепер та що людська природа означає природу людини, якою ми бачимо її». Нокс не тільки викинув цей уривок, а й, аби зробити так, щоб текст не спотикався, вніс також певні зміни й доповнення. «Отже, англійська школа переорієнтовує філософію в напрямку історії, хоча загалом не усвідомлює чітко, що вона це робить» (розрядка наша). Після цього речення Нокс додав: «І все ж Г’юм не є таким сліпим у цьому становищі, як його попередники». Небагато, як на мене, зв’язку є між цим і тим уривком, що його викинув Нокс 10.



10 Треба взяти до уваги й таку можливість: чи не випустив сам Колінгвуд згаданий уривок, переглядаючи рукопис у 1940 році? Одначе с. 68 рукопису 1936 року починається з «хмари сумнівів, але що Природа сама», і Нокс переносить цей уривок на с. 73 «Ідеї історії» — аж до кінця параграфа. До того ж на с. 68 рукопису є слово, що його додав Колінгвуд 1940 року («субстанціалістично»).



Серед рукописів є одна сторінка, де подаються обидві версії — 1936 й 1940 років. Тут трактуються стосунки між Гегелем і Кантом, і ця сторінка відтворюється на с. 121 «Ідеї історії». Над другою половиною тексту 1936 року Колінгвуд у 1940 році умістив нову версію. Отже, в цьому випадку нам випадає добра нагода оцінити те, що Нокс зробив із текстом. /18/ І тоді ми вражено переконуємося, що друга половина с. 121 «Ідеї історії» є по суті Ноксовим власним переказом версії 1940 року. Цікаво також буде зазначити, що далі, через кілька сторінок (с. 123), Нокс відтворив — із деякими незначними змінами — частину наступної сторінки рукопису 1936 року. Адже с. 123 є частиною параграфа, присвяченого Гегелеві й Марксові (частина III, §8), а ми ж пам’ятаємо, що цей параграф узято з четвертого розділу «Засад історії». Це означає, що в даному випадку ми маємо «ковдру», зшиту з клаптиків рукописів 1936 й 1939 років.

Слід також зазначити: Коксовому повідомленню, зробленому в його вступі (с. VII), що в частині IV, §1 (IV) (про Б’юрі) він використав огляд книг, поданий Колінгвудом до «Інгліш Гісторікел Рів’ю», навряд чи можна вірити, оскільки це місце фактично зовсім не відповідає оригінальному текстові того огляду. Коли брати до уваги ось такі міркування, здається, таки справді є підстави сумніватися в тому, що Нокс увесь час був таким скрупульозним редактором «Ідеї історії», як слід було б сподіватися від нього.









4. «ІДЕЯ ІСТОРІЇ»: ВСТУП НОКСА


Якось Колінгвуд робив огляд книги, що вийшла друком після смерті автора і редагувалася кимось іншим. Він писав із цього приводу: «Це була вельми клопітна робота, що вимагала, безперечно, такту й розуміння... шліфування невикінченого рукопису чиєюсь іншою рукою — це таке завдання, яке може взяти на себе тільки людина, що з любові береться за подібний труд» 11.



11 Р. Дж. Колінгвуд, рецензія на книгу С. Ділл «Римське суспільство в Галлії доби Меровінгів» (Лондон, 1926), в «Антіквіті», 1 (1927). — С. 117.



Достеменно те саме можна сказати й про посмертну публікацію його власної книги — «Ідеї історії». Нокс, бувши відданим учнем і другом Колінгвуда, вважав за свій обов’язок відредагувати й видати цю книгу разом із «Ідеєю природи». Це була, так би мовити, його остання данина людині, котру він високо цінував як особистість і як учителя. Його вступне слово до «Ідеї історії» не тільки є свідченням цього, але його слід також розглядати як спробу врятувати Колінгвуда від можливого забуття. /19/ Оскільки на час появи цієї книги Колінгвудові ідеї та їхній шлях розвитку не були широко відомі, Ноксів опис їх набув великого впливу, функціонуючи як вихідна точка для більшості їх пізніших інтерпретацій. Беручи до уваги літературу, присвячену Колінгвудові, яка з’явилася протягом останніх десятиріч, і свідчення, отримані нещодавно із Колінгвудових рукописів, маємо підстави гадати, що картина, яку змалював Нокс у своєму вступному слові, є досить таки ідіосинкратична і вимагає, аби щодо неї були поставлені певні питання.

Із Ноксових думок щодо Колінгвуда найбільший вплив справляла та, котра змальовує розвиток ученого як філософа. На думку Нокса, твори Колінгвуда можна поділити на три групи.

Перша складається з того, що він сам згодом став розглядати як Juvenilia: «Релігія та філософія» (1916) та Speculum Mentis (1924). Друга починається з «Нарису про філософський метод» (1933) і продовжується «Ідеєю природи» (яка датується, за винятком «Висновку», 1934 роком), захоплюючи значною мірою (1936) й «Ідею історії». Остання ж група охоплює «Автобіографію» (1939), «Нарис про метафізику» (1940) та «Нового Левіафана» (1942). «Засади мистецтва» (1938) рідняться почасти з другою і почасти з третьою групами (с. VII).

Нокс у захваті від того, що Колінгвуд написав під час свого «другого періоду» (1933 — 1936): на його думку, тоді Колінгвуд був у зеніті своїх сил, давши, зокрема, свій взірцевий «Нарис про філософський метод». Одначе між 1936 та 1938 роками в Колінгвудовому розвитку сталась, як видається Ноксові, радикальна переміна, і то аж ніяк не на краще. Особливо ж прикрим, на думку Нокса, був той факт, що Колінгвуд засвоїв якусь догматичну форму скептицизму та історизму. Найяскравіше це нібито виявилося в його «Автобіографії» та «Нарисові про метафізику». Надто ж прикро було Ноксові од того факту, що в цих творах усе знання зводилося до історії і, цитуючи підготовчі записи для «Засад історії», що навіть «філософія як осібна дисципліна ліквідується, обертаючись в історію», Нокс стверджує, нібито він має «документальні свідчення» того, що на противагу цій позиції Колінгвуд у 1936 році «все ще вірив у можливість метафізики як окремої науки, взагалі відмінної /20/ від історії» (с. X) (це можна знайти в котромусь із листів Колінгвуда Ноксові).

Хоча багато пізніших інтерпретаторів підтверджували Ноксову ідею про якесь «радикальне обернення» в Колінгвудовому розвитку, інші, подібно до Л. Рубіноффа й Л. О. Мінка, наголошували на загальній цілісності Колінгвудової філософії та її розвитку. Я не буду зупинятися тут на цій дискусії, а тільки пошлюся на той чинник, який в очах Нокса став вирішальним, спричинившись до тієї гаданої переміни в Колінгвудових поглядах: на нездоров’ї мислителя, яке від 1932 року стало проблемою, а від 1938-го призвело до низки нападів. Нокс припускає, нібито хвороба притлумила Колінгвудову здатність міркувати, що виявилося буцім у вкрай догматичній формі історизму й іноді в надмірно запальному, ба навіть трохи хвальковитому стилі.

Тепер, коли в нашому розпорядженні є Колінгвудові рукописи, я не думаю, що є якийсь сенс і далі підтримувати Ноксову позицію. Щодо можливого впливу Колінгвудового нездоров’я, то насамперед слід зазначити, що та недуга почалася раніше, ніж те стверджує Нокс. Адже все почалося з ускладнень від вітряної віспи, що її Колінгвуд схопив у квітні 1931 року. Цілий рік він тяжко хворів, а на перший семестр 1932 року взяв академічну відпустку 12.



12 Посилаючись на це, Нокс пише у своєму вступному слові до «Ідеї історії»: «Тоді ще не усвідомлювалось, що це починається недуга і решта його життя стане героїчною боротьбою проти неї» (с. XXI).



По-друге, «Нарис про філософський метод» не був докінчений, як доводить Нокс, навесні 1932 року, а понад рік пізніше. Тож цю книгу написано після періоду серйозного нездужання, а не до того, як припускає Нокс. Оскільки ж Нокс високо оцінює «Нарис про філософський метод» і навіть вважає його за найважливішу Колінгвудову книгу, цей факт ставить під сумнів його припущення, нібито Колінгвудова здатність міркувати була затьмарена хворобою. Однак це припущення найяскравіше спростовується тим фактом, що Колінгвудова остання книга, «Новий Левіафан», хоч і написана тоді, коли автор був у гіршому, ніж будь-коли раніше, стані, не засвідчує /21/ ніякої ознаки (за винятком останньої частини) слабкішого схоплення суті предмета; політичний філософ Е. Баркер, рецензуючи цю книгу, спостеріг навіть, що «кращого філософського мислення, ніж у перших двох частинах «Нового Левіафана», бути не може» 13.

Ноксове припущення, нібито мислительна здатність Колінгвуда була потьмарена його нездоров’ям, можна заперечувати, звичайно, таким зауваженням, що аж ніяк не ясно, чому це мало вилитись саме в форму вкрай скептичного погляду на історію. Стосовно цього аспекту слід також зазначити, що рукописи засвідчують: з одного боку, в останні роки свого життя Колінгвуд добре усвідомлював небезпеки крайньої форми скептицизму 14, а з другого — він фактично ще до 1936 року розвинув свої ідеї щодо метафізики, які були виразним прообразом думок, викладених згодом у «Нарисі про метафізику».

І врешті, треба навести одне спостереження щодо уривку, який часто цитують різні інтерпретатори Колінгвуда і який відповідно став мати вельми велику вагу в тлумаченні його ідей. Нокс стверджує, ніби «в рукописі, написаному 1936 року», Колінгвуд заявляє наступне:


«Святий Августин дивився на римську історію з точки зору раннього християнина; Тільмон — з точки зору француза XVII сторіччя; Гіббон — як англієць з XVIII сторіччя; Моммзен — як німець із сторіччя XIX. Немає ніякого сенсу питатися, чий же погляд є слушний. Кожен із цих поглядів був єдино можливим для тієї людини, котра його засвоїла» (с. XII)».


Питання статусу цього уривка має певне значення з огляду на його часте використання в якості підпірки для твердження, буцімто Колінгвуд був водночас і історицистом, і релятивістом 15.


13 «Оксфорд Мегезін», 4 лют. 1943. — С. 163.

14 Сказати правду, то, коли Колінгвуд був тяжко хворий, себто під час написання «Нового Левіафана», він не висловлював скептично-історичних поглядів.

15 Цікаво зазначити, що в нарисі «Філософія історії» за 1930 рік Колінгвуд розглядає це саме питання, пишучи: «Кожен до вивчення історії приносить свою власну думку й наближається до неї з тієї точки зору, яка є характерною для нього та його покоління». Одначе він коментує це так, що «це не зводить історії до чогось довільного чи примхливого. Вона лишається чистим знанням». / В. Деббініс (ред.). Р. Дж. Колінгвуд: «Нариси про філософію історії» (Остін, Тех., 1965). — С. 138 — 139.



У рукописах цього уривка не знайдено. Коли /22/ я запитав про це Нокса, він повідомив мене, що цей уривок є частиною листа, якого Колінгвуд написав був йому, Ноксові. Одначе згаданий уривок не фігурує серед листів Колінгвуда до Нокса в архіві останнього, який зберігається в бібліотеці Університету св. Андрія.








5. ЯК БУЛА ПРИЙНЯТА «ІДЕЯ ІСТОРІЇ»


Нині до розмаїтих аспектів творчості Колінгвуда є великий інтерес, але так було не завжди. Навпаки — оскільки упродовж свого життя Колінгвуд так і не здобув заслуженого визнання як філософ і мусив звичайно носити ярлик немодного «ідеаліста», — після його смерті все указувало на те, що його праці судилося канути в забуття. Великою мірою саме публікація «Ідеї історії» запобігла цій долі. Адже майже зразу після своєї появи у 1946 році ця книга привернула велику увагу, яка з часом тільки зростала. Це якась дивна іронія долі, що Колінгвуд, оприлюднивши за життя таку величезну кількість своєї творчості, чи не всю свою славу здобув уже після смерті внаслідок публікації книги, яка фактично була клаптиковим витвором, де були стулені докупи лекції, публікації та частини його першого начерку «Засад історії».

Історії того, як приймали «Ідею історії» та як сперечалися про висловлені в ній погляди, можна було б присвятити цілий том. Така історія не тільки мала б свою, лише їй притаманну вагу, а й стала б одним з істотних складників історії філософії історії після Другої світової війни взагалі. Адже не буде перебільшенням, коли ми скажемо, що в цій царині навряд чи траплялось яке дослідження (принаймні в англомовному світі), де б Колінгвудів внесок не ставили на обговорення, повертаючи його тим чи тим боком.

Нелегко знайти причину, чому «Ідея історії» відразу ж після свого виходу в світ привернула до себе стільки уваги. Однією з можливих причин, які варто згадати, є той факт, що її поява збіглася з виникненням у роки після Другої світової війни більш загального інтересу до філософії історії — інтересу, який збудили праці на кшталт «Дослідження історії» А. Тойнбі та «Відкритого суспільства і його ворогів» К. Поппера. /23/

Зразу ж після появи «Ідеї історії» важливість її визнали як історики, так і філософи. Хоча згодом докладніші коментарі надійшли майже винятково від філософів, цікаво, що перші на цю книгу відгукнулись рецензіями саме історики. М. Белофф, наприклад, у рецензії, названій «Філософ істориків», каже про «Ідею історії», що неможливо «уявити кращий вступ до історичних студій, ніж поєднання «Автобіографії» та цієї останньої праці» 16. Хоча А. Л. Рауз не схвалював усіх аспектів Колінгвудових поглядів, він називає «Ідею історії» «попри її вади... однією з найважливіших робіт, що будь-коли були присвячені цьому предметові» 17.

Можна цілком зрозуміти, що історики були найдужче зацікавлені в перших чотирьох частинах «Ідеї історії» — заради даного в них історичного огляду ідеї історії. Філософи ж, зі свого боку, зосередили свою увагу майже винятково на «Епілегоменах». Першим випадком, коли були обговорені деякі аспекти Колінгвудових поглядів, стало спільне засідання Арістотелівського Товариства та Асоціації Духу, яке відбулося в липні 1947 року 18.



16 «Тайме енд Тайд». — 28 верес. 1946.

17 «Санді Тайме». — 29 верес. 1946.

18 Пояснення в історії та філософії», Арістотелівське Товариство, дод. т. 21 (1947). — С. 33-77.



Від тієї дати й донині не припиняється потік публікацій про Колінгвудову філософію історії. У 1950-х, особливо завдяки участі В. Г. Дрея та А. Донагана, ця філософська дискусія ставала дедалі докладнішою та витонченішою. Хоча все це великою мірою сприяло кращому розумінню Колінгвудових ідей, наслідком цього стало те, що небагато істориків змогло стати учасниками дебатів, які провадилися на вищих рівнях філософської дискусії.

Одним із чільних положень Колінгвудової філософії історії є тісний взаємозв’язок між історією a parte objecti, історичним процесом, та історією a parte subjecti, мисленням історика. Щодо обох цих аспектів Колінгвуд став на чіткі позиції — не тільки в «Ідеї історії», а й у своїй «Автобіографії», — що привернуло велику увагу. Перша стверджує, що всю історію слід розглядати як історію думки, а друга — що історія, по суті, є повторним програванням колишньої думки. /24/

Спочатку реакції на ці доктрини були здебільшого критичні. З боку істориків основною підставою для критики було те, що ідея усієї історії як історії думки-філософії сприймалася ніби директива для історичного дослідження і, як така, визнавалася непридатною для їхньої практики: зазвичай її відкидають як неприйнятне обмеження в діяльності історика і в кращому випадку розглядають як плід безперечно екстравагантної філософської теорії. Зокрема цій теорії закидали такі вади: що вона надто відверто інтелектуалістська, що пропускає повз увагу менш раціональні аспекти людської діяльності та що вона також є нездатною давати звіт про історію соціальну й економічну, яка схильна більше займатися скупченнями чи групами людей і масовою поведінкою, аніж індивідуальними діями.

Доля доктрини повторного програвання спочатку була подібною — тим, що відгуки були здебільшого критичні, та й тлумачили її найперше під методологічним кутом зору: в цьому випадку як директиву, якими способами здобувати знання про минуле. Гадалося, що з Колінгвудової позиції випливає, нібито історичне знання є унікальне в установленні безпосереднього контакту з минулим, тож багато критиків витлумачили це як різновид інтуїції. Загальним їхнім аргументом було, нібито тут приховується суб’єктивістська теорія істини. Мовляв, ця теорія — безвисновкова й ненаукова і, як на їхню думку, не бере до уваги загального знання.

Ці доктрини: всієї історії як історії філософії та повторного програвання — є, сказати б, серцевиною Колінгвудової філософії історії. Коментарі до цих доктрин, очевидно, розгалужувалися куди ширшими прихованими значеннями. Можна ж було посилатися, наприклад, на природу філософії - думки, на співвідношення між думкою та дією і, в більш загальному та спорідненому з цими напрямками розумінні, на доречність повторного програвання як пояснення історії. Досі плине широкий потік літератури, писаної на ці теми, і нема йому кінця-краю.

Оглядаючи ті тлумачення, що даються Колінгвудовим поглядам, буваєш просто вражений не тільки їхньою розмаїтістю, що часом збиває з пантелику, але й їхніми іноді /25/ дивовижними розбіжностями. Наприклад, у питанні можливості об’єктивного історичного знання Колінгвудові приписували фактично всі, які тільки можна вирізнити, погляди на цей предмет. Кажуть, буцімто він плекав «патетичну віру в можливість незаперечного знання» 19, фліртував подеколи «з цілковитим релятивізмом» 20 та стверджував, що «реконструкції колишніх думок улягають коригуванню і є в певному розумінні гіпотетичними» 21. Подібним же чином один з інтерпретаторів стверджує, ніби доктрина повторного програвання «має... неминуче вести до скептицизму» 22, тоді як інший доводить, буцімто Колінгвудова теорія історії «має за мету розвіяти скептицизм стосовно можливості історичного знання» 23, а третій — що «Колінгвудів аналіз не призначався на те, щоб показати, що окремішнє пояснювальне повторне програвання могло будь-коли бути поза сумнівом чи бути вирішальним у будь-якому кінцевому розумінні» 24. А ще ж наштовхуєшся на всілякі щонайчудніші протиріччя. Наприклад, один інтерпретатор добачає в Колінгвудові дуаліста й ганить його за «дотримування метафізики того типу, на яку Г. Райл нападав як на «догму привида в машині» 25, тоді як інший розводиться про «Колінгвудів монізм», додаючи, що той монізм «подібний до Райлового, ба навіть чи не радикальніший іще» 26.



19 Г. Дж. Реньє. Історія: її мета й методи (Лондон, 1950). — С. 215.

20 Д. М. Маккіннон, рецензія на «Ідею історії» в «Джорнел оф Теолоджікел стадіз», 48 (1947). — С. 252.

21 А. Донаган. Перевірка тез в історії. — «Philosophical Quaterly». — 6 (1956). — С. 200.

22 М. Мандельбаум, рецензія на «Ідею історії» в «Джорнел оф Філософі», 44 (1947). — С. 187.

23 Дж. В. Мейленд. Скептицизм та історичне знання (Нью-Йорк, 1965). — С.63.

24 Р. Мартін. Пояснення історії: повторне програвання і практичний висновок (Ітака, НЙ, 1977). — С.57.

25 Дж. Коен. Огляд творів, присвячених філософії історії, 1946 — 1950. — «Philosophical Quaterly», 2 (1952). — С. 173.

26 П. Скагестад. Добуваючись сенсу історії: філософії Поппера й Колінгвуда (Осло, 1975). — С. 66.



Що ж могло бути причиною цієї дивовижної і часом приголомшливої пістрявості тлумачень Колінгвудових ідей? /26/ Адже це є, звісно, незвичайне, своєрідне явище в історії філософії, явище, яке В. Г. Волш досить стримано назвав «цікавим епізодом в історії ідей».

Гадаю, що це можна пояснити по-різному. По-перше, не треба забувати, що Колінгвуд тільки наприкінці життя спробував остаточно впорядкувати свої ідеї в царині філософії історії. Хоча він протягом багатьох років працював над цим предметом, про що буде сказано більше в слушний момент, його публікації на цю тему були надто скупі й розпорошені, аби привернути до себе значну увагу. Ми вже бачили, як не здійснилися його плани видати власні міркування в галузі філософії історії у двох томах: «Ідеї історії» та «Засад історії». По-друге, великою перешкодою для відповідного витлумачення Колінгвудових ідей стало незнання його неоприлюднених рукописів, оскільки декотрі з них і то щонайважливіші були присвячені саме філософії історії. Ніхто, звісно, не ганить Колінгвудових інтерпретаторів за їхні промахи, що пояснюються недоступом до неопублікованого, але вони повинні нести певну відповідальність за той факт, що його публікації, як відносно рідкісні, присвячені філософії історії, так і інші, де заторкується ця тема, не були достатньо враховані. Щодо другого випадку, то можна б послатися, наприклад, на «Засади мистецтва», де Колінгвуд пояснює свою філософію духу. Тільки Л. О. Мінк у своїй праці «Дух, історія та діалектика» (1969) уперше доладно з’ясував необхідність врахування Колінгвудової філософії духу для кращого розуміння його філософії історії.

Є й позитивна сторона в тому, як сприйняли Колінгвудову філософію історії. Оглядаючи те, як його сприймали, впевнюєшся, що тут було не саме тільки сум’яття; тут можна розрізнити й раціональний поступ — у способі, яким розвивалась аргументація коментаторів. Особливо це стосується випадку із вченням про повторне програвання — найчастіше та найширше обговорюваного аспекту Колінгвудової філософії історії.

Ми вже бачили, що напочатку ця доктрина була тлумачена й, відповідно, критикована як така методологія, що припускає наявність в історикові інтуїтивного осягнення. /27/ У 1956 році цю «загальновизнану інтерпретацію» грунтовно розкритикував А. Донаган 27. Учення про повторне програвання, доводив він, не треба розглядати як методологічний припис для здобування історичного знання, а як відповідь на філософське питання, яким чином історичне знання є можливе. Невдовзі цю позицію підтримав і В. Г. Дрей 28. Але цей останній також відштовхувався у побудові своєї власної інтерпретації від цього основного припущення: розуміння через повторне осмислення має розглядатись як таке, що йде слідом за практичною дискусією, в якій розрізняється практична необхідність. Цей свій погляд Дрей глибоко розробив у своїй відомій праці «Закони й пояснення історії» (1957), де «модель раціонального пояснення» протиставляється позитивістській «моделі охоплення законом». Тож можна сказати, що саме через це дослідження ідеї Колінгвуда вперше набули впливовості у великій дискусії на тему філософії історії.

Після виступів Донагана й Дрея методологічна інтерпретація доктрини про повторне програвання, надто в її інтуїтивній версії, постійно втрачала свою авторитетність. Нині всі серйозні студії творчості Колінгвуда відкидають цю інтерпретацію, а за вихідну точку беруть філософське витлумачення. Те, що було колись «альтернативним» поглядом, стало, отже, «загальновизнаною» думкою. Озираючись назад, це й справді можна вважати за поступ, адже опубліковані в цьому томі Колінгвудові рукописи підводять до остаточного висновку, що його вчення про повторне програвання слід насправді розглядати як відповідь на філософське, а не на методологічне питання. Вони засвідчують також, що Колінгвуд до того ж розробив і чіткі ідеї щодо методології історії, подібні до тих, які ми знаходимо в «Ідеї історії», особливо у нарисах «Історична уява» та «Історичне свідчення».



27 А. Донаган. Перевірка тез в історії. — «Philosophical Quaterly», 6 (1956). — С. 193 — 208.

28 В. Г. Дрей. Закони й пояснення в історії (Оксфорд, 1957). — С. 128; його ж «Р. Дж. Колінгвуд і ознайомлювальна теорія знання». — «Ревю інтернасьйональ де філософі», 11 (1957). — С. 420 — 432; його ж «Історичне розуміння як повторне осмислення». — «University of Toronto Quaterly», 27 (1958). — С. 200 — 215. /28/



Методологічна інтерпретація доктрини про повторне програвання завдала шкоди обговоренням Колінгвудової філософії історії. Коли ж вплив цієї інтерпретації послабився, з’явилася спромога плідніше провадити дискусію. Останні події підтверджують, що так воно й сталося і що Колінгвудові погляди на логіку запитання й відповіді, на свідчення, ба навіть не такі виразні погляди, які випливають із його практики археолога й історика, дедалі більше дістають тієї уваги, на яку заслуговують.








6. РОЗВИТОК КОЛІНГВУДОВОЇ ФІЛОСОФІЇ ІСТОРІЇ: ІНТРОДУКЦІЯ


Коли Нокс розпочинає своє вступне слово до «Ідеї історії» словами «протягом першої половини 1936 року Колінгвуд написав тридцять дві лекції для «Філософії історії», то ця інформація, дарма що коректна, все ж заводить на манівці. Нокс не згадує при цьому, що фактично Колінгвуд і доти щороку читав лекції з філософії історії — від 1926 до 1931. Це означає, що лекції за 1936 рік не є початком Колінгвудового осмислення історії, що на той час те осмислення вже тривало щонайменше протягом десяти років. Лекції за 1926 та 1928 роки повністю збереглися в рукописах. Вони становлять величезний інтерес, оскільки саме в них уперше Колінгвуд виразно розвиває у двох версіях свою філософію історії. Відповідаючи на запитання редактора цього видання, Нокс стверджував, що він не використав цих лекцій у своєму виданні «Ідеї історії» тому, що не знав про їх існування. Це звучить імовірно, оскільки ці рукописи не значаться в списку заголовків, надісланому на розгляд Ноксові видавництвом «Оксфорд Юніверсіті Пресс».

Лекції за 1926 та 1928 роки уперше публікуються в цьому переглянутому виданні «Ідеї історії». Одначе, перш ніж братися до них, необхідно поставити їх у належний контекст, а для цього потрібно сказати дещо про розвиток Колінгвудових ідей про історію. Щодо цього розвитку взагалі, то досі увага зосереджувалась на Ноксовій тезі про «радикальну зміну поглядів», викладеній у його вступі до «Ідеї історії». Про це ми дещо вже сказали вище, а тут ми зосередимось на розвитку Колінгвудового осмислення історії. Цей предмет має розглядатися /29/ окремо від питання гаданого Колінгвудового «навернення» 1936 року.

У своїй написаній 1938 року «Автобіографії» Колінгвуд дав щонайяскравішу картину розвитку своєї думки. Хоча декотрі коментатори, почасти перебуваючи під впливом Ноксових тлумачень, піддавали сумніву її надійність, я гадаю, що назагал Колінгвудів власний звіт заслуговує на довіру. Зокрема, немає ніякої підстави сумніватися в загальній коректності його часто цитованого висловлювання: «Праця мого дотеперішнього життя, як я його бачу з висоти моїх п’ятдесяти літ, була в основному спробою здійснити таке собі rapprochement між філософією та історією» (с. 77). І той опис, що його наводить Колінгвуд, його суперечки з реалістичним підходом, і ті уроки, почерпнуті ним із його практики археолога, можна розглядати як ілюстрацію такого rapprochement [зближення]*. * [пояснення перекладача]. Колінгвудові публікації та вцілілі рукописи можуть бути також прикладом того, що його думка була близькою «ріднею» як філософії, так і історії.

Обговорюючи співвідношення між філософією та історією в Колінгвудовій творчості, треба, звісна річ, серйозно підходити до обох предметів. Численні коментатори недостатньо уваги приділяли цьому двоякому аспектові Колінгвудової філософії історії, а це призводило до того, що неможливо було збагнути котрусь із двох провідних тез «Автобіографії». У зв’язку з цим слід також зазначити, що Колінгвуд активно працював на двох нивах: і археології, й історії. Його вузькою спеціальністю була Британія римського панування, тож цілком зрозуміло, що на такій ниві неможливо чітко відмежувати історичну роботу від археологічної. Але ці два предмети не є одним і тим самим, тож коли хто згадує тільки один із них у зв’язку з діяльністю Колінгвуда, як то іноді робиться, це може призвести до спотворення картини. Це особливо актуальне для тих випадків, коли беруть до уваги академічну практику, якою вона зробилася від часу Колінгвудової смерті, адже відтоді і археологія, й історія розвинулися у дві окремішні академічні дисципліни. Хоча Колінгвуд говорить то про археологію, то про історію, переходячи з одного предмета на інший, фактично він працював на трьох шляхах: філософії, історії та археології, /30/ хоча rapprochement між цими трьома дисциплінами має навіть іще складнішу природу.

Дарма що Колінгвуда знають передовсім як філософа, за його життя все було інакше. Адже у філософському кліматі Оксфорда періоду між двох воєн він був більш чи менш ізольованою постаттю. «Біда почасти була в тому, зауважує С. Тулмін у вступному слові до «Автобіографії», — що Колінгвуд потребував ширших просторів, аніж той тісний ставок, яким був Оксфорд його часів». Можна б сказати, що це було бажаним не тільки з огляду на його опір панівному реалізмові, а й зважаючи на його зацікавленість історичним виміром філософії та континентальними філософами на кшталт Віко, Гегеля, Кроче й де Руджеро.

Зовсім по-різному оцінювали й оцінюють Колінгвудів внесок як історика й археолога. Адже поки він жив, незрівнянною лишалась його репутація головного експерта в галузі Британії періоду римського панування та всіх заплутаних проблем, пов’язаних з Адріановим валом. Окрім численних статей і рецензій на ці теми, Колінгвуд оприлюднив «Римську Британію» (1923, переглянуту 1932 року), підручник «Археологія римської Британії» (1930) та першу частину «Римської Британії та англійських поселень» (1936). Варто згадати й посмертно видану працю «Римські написи в Британії», частину праці «Написи на камені» (1965), над якою він працював протягом багатьох років. Хоча він урешті посів престижну кафедру вейнфлітського професора метафізичної філософії Оксфордського університету в 1935 році, Колінгвуд іще й до того добре усвідомлював, що його працю поціновують зовсім по-різному. Адже 4 жовтня 1927 року він писав до свого друга, італійського філософа де Руджеро:

Похоплююсь, що пишу похмуро. На чотири місяці я був поринув у історичні студії — там я тішуся поміж друзів та зичливих співробітників, тоді як поворот до філософії означає повернення до такої праці, де я дедалі дужче усвідомлюю себе ізгоєм 29.



29 Архів Колінгвуда Бодлеянської бібліотеки. — Від. 27.



Із цього видно, що слід серйозно брати до уваги не тільки працю Колінгвуда як філософа, а й його пожиттєву заангажованість у царинах історії та археології. Доброю /31/ ілюстрацією цього є те, як нищівно в «Автобіографії» критикує він реалістів за їхній брак історичної свідомості й, відповідно, за дефективну їхню епістемологію. Колінгвуд розповідає, як він використовував свою археологічну практику для «флангової атаки» на позиції реалістів, а ще для «лабораторного» вироблення концепцій історії філософії. Тут він посилається на свій принцип: не впадати в «сліпе риття» — звичайну практику давніх днів, коли розкопування провадилися з цікавості, ностальгії чи навіть заради скарбів. Засуджуючи таке, Колінгвуд звичайно наголошував на важливості «наукового» розкопування, за методологічним принципом якого вимагалося, щоб до потрібного історичного місця підходити, лише маючи на думці якесь конкретне питання. Тож саме цей принцип Колінгвуд узагальнив, розробивши на його основі свою логіку запитання й відповіді, так званий «Беконів» підхід, що його він підносив над усе як найвищу пробу науки, включаючи й науку історії.







6.1. Розвиток Колінгвудової філософії історії: 1925 — 1930 роки


Співвідношення між філософією та історією в творчості Колінгвуда також може бути розглянуте з відмінної точки зору. Головні характерні риси цього співвідношення треба шукати в його публікаціях від Speculum Mentis (1924) до нарису «Філософія історії» (1930). У Speculum Mentis Колінгвуд розмежовує мистецтво, релігію, науку, історію та філософію як «форми досвіду». Вони розглядаються у своїх взаємовідношеннях, що виражають такий собі діалектичний розвиток від того, що є прихованим змістом на одному рівні, до того, що стає явним на рівні наступному, з філософією на найвищому ступені. Одначе кожна форма досвіду має і свій власний розвиток, і в випадку історії Колінгвуд зауважує, що вона врешті приводить до науки історії, як це здійснилось у XVIII сторіччі й далі розвинулось у XIX, що він назвав історією «в особливому розумінні слова», історією у «найвищому» розумінні або «історією істориків» (с. 203, 211, 216).

У рамках кожної форми досвіду Колінгвуд у Speculum Mentis розмежовує власний погляд кожної на саму себе та погляд філософічний. Перший погляд веде до догматизму, /32/ і у випадку історії прибирає подобу реалізму, що розглядає факти як такі, що існують незалежно один від одного. Оскільки безмежний світ фактів ніколи не можна буде пізнати повністю, це неминуче приводить до скептицизму, який перемагається, доводить Колінгвуд, тільки філософією, себто етапом «абсолютного» чи «конкретного» знання.

Після Speculum Mentis ми спостерігаємо важливий і незвичайний поворот у Колінгвудовому осмисленні співвідношення до філософії та історії. Адже від 1925 року він зосереджується на філософічному вивченні історії зсередини, себто на природі історичного мислення. Ідучи слідом за Кантом, він у «Природі й цілях філософії історії» (1925) 30 вперше недвозначно заявляє, що філософія історії повинна зайняти «критичну позицію» стосовно історії, яка дошукується своєї «природи й цінності, своїх припущень і прихованих значень». Колінгвуд досліджує цей предмет далі в «Межах історичного знання», видрукуваних 1928 року, але написаних 1927-го 31. Тут він розглядає історичні «факти» не як такі сутності, що існують незалежно одна від одної, а як свідчення чи джерела, на яких має грунтуватися всяке історичне дослідження. Він вважає це за істотну розпізнавальну рису історії порівняно з наукою, адже ця остання може вдаватися до експериментів. Свідчення, від якого залежить історик, є також, доводить Колінгвуд, межею його знання: історик не може ступити ані кроку далі, ніж йому дозволяє свідчення. Утвердившись у цьому погляді, він відкидає ілюзію, нібито історик націляється на «реальне» минуле: «те, що реально сталося», не може бути нічим іншим, як тільки тим, «на що вказує свідчення». У цьому погляді ми вже знаходимо важливий елемент Колінгвудової зрілої філософії історії, як вона виражена в «Ідеї історії», з її наголосом на автономності історика та на його залежності від свідчення.

1930 року Колінгвуд опублікував «Філософію історії» 32, яка може розглядатися не тільки як тимчасовий висновок у /33/ його осмисленні історії, але й як начерк тієї роботи, що її автор збирався виконати на цій ниві у майбутньому.



30 Передруковано в: Деббінс (ред.). Нариси . — С. 34 — 56.

31 Передруковано там-таки, с. 90 — 103.

32 Передруковано там-таки, с. 121 — 139.



Хоча це есе пройшло майже непоміченим повз увагу тих, хто коментує Колінгвудову філософію історії, все ж і воно має певну вагу. Воно становить особливий інтерес завдяки способові, у який історія як «універсальний і необхідний людський інтерес» співвідноситься з історією як наукою. Першу не можна розглядати лише як еквівалент того, що в Speculum Mentis називається «формою досвіду»; її слід розуміти і як рівноцінне тому, що в «Нарисові про філософський метод» пояснюється як філософська концепція. Бачена через розрізнення, проведене в останній книзі між концепціями філософською та емпіричною, історія як наука повинна, отже, прийматися за емпіричну концепцію історії. Колінгвуд легко описує перехід від філософської до емпіричної концепції історії. Адже про історію говориться як про універсальний і необхідний людський інтерес, хоча це — інтерес особливої природи: це інтерес інтелектуальний, а отже, й певна форма знання. Із чого висновується, що «справою філософії історії є відкривати істотні характерні риси цієї форми знання» 33.

Чого бракує в цьому короткому начерку Колінгвудової філософії історії, так це його лекцій на цю тему. Лекції за 1926 та 1928 роки публікуються в нашому виданні «Ідеї історії», і далі ми розглянемо їх окремо. Для кращого розуміння контексту, у якому бачив ці лекції сам Колінгвуд, цікаво буде послатися на доповідь, що її написав Колінгвуд у січні 1932 року для факультету Literae Humaniores в якості викладача університету 34. Він писав:


Наскільки я розумію, Університет, призначивши мене викладачем філософії та римської історії, має на увазі, що я не тільки повинен досліджувати й викладати ці два предмети, але й досліджувати й викладати їх у їхніх взаємних зв’язках, себто: у філософії — вивчати філософію історії, а в історії — не нехтувати методів і логіки історикової праці, наголошуючи також на взаємопов’язаності історії та її джерел.



33 Там-таки, с. 124.

34 Передруковано у: В. Я. ван дер Дуссен. Історія як наука: філософія Р. Дж. Колінгвуда (Гаага, 1981). — С. 435 — 438. /34/



Далі він згадував як один із своїх задумів:


Вивчення філософських проблем, що постають із історії, особливо: а) логічних та епістемологічних проблем, пов’язаних із питанням «яким чином е можливе історичне знання?»; б) метафізичних проблем, що стосуються природи й реальності об’єктів історичної думки.


(Дивовижно: тут ужито майже достеменно ті самі слова, що й на с. 77 «Автобіографії», коли Колінгвуд пояснює свою концепцію того rapprochement між філософією та історією). Колінгвуд зауважує щодо цього задуму:


Я вважаю це за основну мою роботу, і вона охопить усі мої філософські та історичні студії в їхній взаємопов’язаності. Я переконаний: тут я маю виконати важливу роботу, що може бути до снаги тільки досвідченому історикові-практикові, хто також постійно працює і як філософ.


Якої ваги Колінгвуд, очевидно, надавав своєму нарисові «Філософія історії», можна судити з його зауваження, що ця книга «є по суті конспектом повнометражного трактату, але я не збираюсь сідати за написання такого трактату, поки не попрацюю кілька років над різними аспектами цього предмета».

Колінгвудове осмислення філософії історії дійшло тимчасово-завершального висновку близько 1930 року. Це не тільки задокументовано його доповіддю за 1932 рік 35, але й підтверджується «Автобіографією», де він заявляє, що його «хід думок» у царині філософії історії «вивершився десь аж під 1930 рік» (с. 115).



35 Він згадує, що його «філософські й історичні студії в їхній взаємопов’язаності» за останні чотири роки поступово досягли «тимчасового розв’язання найголовніших проблем».








6.2. Розвиток Колінгвудової філософії історії: від 1935 року


У роки після 1930-го Колінгвуд зосередився на інших предметах. У філософії він повернувся до тієї роботи, що вилилася в «Нарисові про філософський метод», описаному в його пізнішому звітові для факультету як «призначений в якості вступного слова для низки філософських праць, заснованих на концепції викладеного в ньому методу». Вперше це було зроблено у його «Нотатках до такої собі метафізики» за 1933 — 1934 роки, викладених на кількастах рукописних сторінках. У цих нотатках дається розбір розмаїтих, /35/ починаючи із співвідношення між матерією, життям і духом, космологічних та споріднених із ними теорій, серед яких і доктрини Александера та Вайтгеда. Окрім цього, Колінгвуд зосередився на своїй роботі археолога й історика. Наслідком цієї діяльності стали кілька публікацій: як на тему економічних аспектів Британії періоду римського панування, так і про доримську «передісторію» цієї місцевості, а 1935 року він вивершив свій внесок до «Британії періоду римського панування та англійських поселень».

Хоча Колінгвуд не розробив власної космологічної теорії, його праця в цій галузі принесла два важливі проміжні продукти. У своїх «Нотатках до такої собі метафізики» він дав історичний огляд природних теорій, про які читав лекції в 1934, 1935 та 1937 роках. Ці лекції були переглянуті в 1939 — 1940 роках і вилилися, як ми вже переконалися, в публікацію «Ідеї природи». По-друге, Колінгвудів розгляд співвідношення між природою і духом привів до вироблення його позиції стосовно різниці між природними й історичними процесами: зокрема, він виробив погляд, що різниця між ними засновується по суті на тому факті, що в природі минуле слід розглядати як відокремлене від теперішнього, тоді як у процесах духу, типових для людської історії, минуле утримується в теперішньому.

В рукописі «Дійсність як історія», написаному у грудні 1935 року й схарактеризованому Колінгвудом як «експериментальне есе, призначення якого — випробувати, як далеко може зайти теза про те, що вся реальність є історією і все знання — історичним знанням», ця теза досліджується далі. Тут зачіпаються також її наслідки для історичного знання, яке протиставляється природничій науці. Принцип історичного розуміння, доводить Колінгвуд, полягає в тому, що плин дійсності стає зрозумілим, не зводячись більше до фіксованих сутностей, як у давньогрецькій філософії, чи до фіксованих законів, як у сучасній науці. У тому ж самому нарисі розглядаються й наслідки цієї позиції для ідеї людської природи, причому людина характеризується як «бунтівливе дитя» природи.

Із Колінгвудовою працею «Дійсність як історія» ми підійшли до «другої стадії» в розвитку його філософії історії /36/ (перша тривала від 1925 до 1930 року). Ми пересвідчилися, що в 1930 році він дійшов тимчасового викінчення своїх ідей на цю тему, і в наступні роки вже працював над іншими предметами. Одначе в 1935 році Колінгвуд повернувся до філософії історії — своєю «Історичною уявою», нарисом, який нині є добре відомим завдяки оприлюдненню в «Ідеї історії». Той факт, що він прочитав цю працю з нагоди свого вступу на посаду 28 жовтня 1935 року, був свідченням його наміру й далі, вже на своїй новій кафедрі, продовжувати розгляд зв’язку між філософією та історією, започаткований ще десять років тому. За цим з’явився рукопис «Дійсність як історія», а в січні 1936-го він прочитав доповідь на тему «Чи здатні історики бути безсторонніми?». У березні того самого року був написаний перший начерк «Людської природи й історії людини», остаточна версія якого була передрукована в «Ідеї історії».

Окрім цих есе, не тільки рукопис «Нотаток про історію історіографії та філософії історії» за 1936 рік, а й, зокрема, лекції на тему філософії історії за той самий рік недвозначно засвідчують відродження Колінгвудового інтересу до предмета філософії історії. Своєю побудовою ці лекції повністю відрізняються від тих, що були читані в 1926 та 1928 роках; обставини їх оприлюднення в «Ідеї історії» ми вже обговорювали вище. Цікаво зазначити, що у своїх «Нотатках про історію історіографії та філософії історії», писаних, очевидно, як підготовчий матеріал для лекцій, Колінгвуд повертається до предмета повторного програвання колишнього мислення 36.



36 Архів Колінгвуда Бодлеянської бібліотеки. Від. 13. — С. 19 — 22.



«Ця формула потребує добрячого пояснення», — зауважує він, а тоді розгортає міркування про двозначність слова «мислення», яке може означати і noesis (акт мислення), і noema (предмет мислення). Його висновок такий: історія має розглядатись як noeseos noesis (акт мислення про акт мислення). Акт мислення історика, доводить Колінгвуд, — це особливий різновид думки, оскільки не лише предмет його мислення, а й відношення до нього є особливе: «адже цей акт у його окремішньому випадку поглинає об’єкт у себе, /37/ робить його чинником у самому собі», натякаючи на його трансцендентність. Те, на що посилається Колінгвуд у цьому пасажі, є концепцією «інкапсуляції» колишнього мислення в теперішньому мисленні історика, як це пояснюється в «Автобіографії» (с. 114). Одначе в розділі «Ідеї історії», у якому викладається вчення про повторне програвання і який є частиною «Метафізичних епілегомен», лекцій за 1936 рік, ця концепція у Колінгвуда ще не є чітко виробленою.

Після своїх лекцій на тему філософії історії за 1936 рік Колінгвуд знову звернувся до інших предметів (хоча лекції прочитано повторно в 1937 році), а цього разу то були переважно фольклор та метафізика. Але, починаючи з «Автобіографії», написаної у вересні 1938 року, Колінгвуд повернувся знову — втретє — до філософії історії, маючи цього разу план написати «Засади історії». Хоча він розпочав роботу над цим твором у лютому 1939 року, під час свого перебування в нідерландській Ост-Індії, автор його, як ми вже знаємо, так і не вивершив. (Побіжно варто згадати, що «Нарис про метафізику» написано в проміжний період на борту корабля, що віз Колінгвуда на схід).

Оскільки Колінгвуд, пишучи «Засади історії», мав намір створити цілковито нову книгу на цю тему, цікаво було б поміркувати, до якого ж нового підходу він міг би вдатися. Заходити в спекуляції такого типу — справа небезпечна, оскільки лишилась, окрім видрукуваних в «Ідеї історії» уривків, сама схема книги 37.



37 Передруковано у: Ван дер Дуссен. Історія як наука. — С. 431 — 432.



Одначе декотрі дороговкази таки є, і їх доречно було б тут навести. Вражає, по-перше, що після лекцій 1928 та 1936 років у третьому розділі Колінгвудових «Засад історії» (втрачених, як уже зазначалося вище) був наявний третій варіант розгляду питання повторного програвання. Цікаво спостерегти, що тепер Колінгвуд протиставляє повторне програвання «мертвому минулому й повноті» й не розглядає його, як робив те раніше, в контексті питання, яким чином є можливе історичне знання та як має вивчатися історія.

Тож справді ймовірно, що в «Засадах історії» Колінгвуд хотів наголосити на декотрих ширших відлунках учення про /38/ повторне програвання. Вказівка на їхній контекст дається в рукописах, де містяться попередні нотатки на тему історіографії й де він говорить, що повторно програване минуле «не є чимось таким, що перестало траплятися», та що минуле, актуалізоване в такий спосіб, «є тією самою річчю, якою знають її історично» 38. Тож можна припустити, що у втраченій частині «Засад історії» обговорення доктрини повторного програвання Колінгвуд відкривав заново у контексті ідеї актуальності минулого в теперішньому, яке протиставлялось поняттю мертвого й завершеного минулого.



38 Архів Колінгвуда Бодлеянської бібліотеки. — Від. 13. — С. 19.



План «Засад історії» вказує не тільки на те, що доктрина повторного програвання розглядалася тут у новому й ширшому контексті, а також на те, що Колінгвуд мав намір ще й узгодити її зі своєю загальною ідеєю історії. Свідчення цього можна знайти, наприклад, у четвертому розділі першої частини «Засад історії», яку Колінгвуд був назвав «Історія як самопізнання духу» і яку Нокс видав під заголовком «Історія і свобода». У цьому короткому нарисі Колінгвуд розвиває чудову аргументацію стосовно ідеї тісного зв’язку між історією a parte subjecti й історією a parte objecti. Ідея історії як самостійної науки, вільної від домінування науки природничої, доводить він, є не тільки тісно пов’язаною, а й фактично невіддільною від поняття, що розумова дія вільна від домінування природи і будує свій власний світ людських справ, Res Gestae, «за своїм призволом і в свій власний спосіб» (с. 407). Колінгвуд висуває навіть таку думку, що тільки тоді можна збагнути ідею свободи людини у всій її повноті, коли вже є розвинена ідея історії як самостійної науки. Це доведення може розглядатись як приклад того, що у вступному розділі «Ідеї історії» називається «другою стадією філософії історії». Цю стадію Колінгвуд протиставляє такому етапові, де філософію історії розуміють як аналіз історії, як особливий вид знання, і описує її як «повний перегляд усіх філософських питань у світлі досягнень філософії історії в її вужчому значенні» (с. 60).

Із плану «Засад історії» можна виснувати, що Колінгвуд і справді мав намір розробити в цій книзі філософію історії /39/ «в широкому розумінні», себто опрацювати невиявлені відтінки своїх ідей в царині історії для контексту певних загальних філософських питань. Це з’ясовується, коли наприкінці свого плану «Засад історії» він говорить, що «історія є запереченням традиційного розрізнення між теорією і практикою», адже це розрізнення засновується на прийнятті «споглядання природи, де припускається знаходження об’єкта» як «нашого типового випадку знання», тоді як в історії «об’єкт повторно програється і тому зовсім не є об’єктом». «Якщо це дбайливо опрацювати, — додає він, — тоді без ніяких труднощів постане така характеристика історичної моральності й історичної цивілізації, яка буде противагою нашій «науковій» характеристиці».

Цієї частини «Засад історії» Колінгвуд так і не опрацював, основною причиною чого, як ми бачили, було те, що, коли спалахнула війна, він вирішив написати «Нового Левіафана». Певні аспекти цього доведення, однак, були розвинені в цій книзі, а ще конкретніше — в його лекціях про «Добро, Справедливість, Користь», прочитаних 1940 року 39. У цих лекціях Колінгвуд досліджує концепцію обов’язку разом із поняттям користі й справедливості. Тоді як дві останні категорії містять у собі певні ступені примхливості й ірраціональності, обов’язок є вираженням реальної свободи й розумності, оскільки заснована на ньому дія є строго індивідуальною і виникає з усвідомлення індивідуального становища. Факт усвідомлення діячем своєї дії та свого становища як унікальних Колінгвуд прирівнює до історії. Адже історія також має справу з «індивідуальними діями, що їх чинять людські істоти в індивідуальних становищах». Окрім цього, доводить Колінгвуд, історик у своїй діяльності історика усвідомлює «своє власне становище історика», який має у своєму розпорядженні певні свідчення минулого, а також усвідомлює «свою дію в цьому становищі, а саме свою діяльність як інтерпретатора цих свідчень» 40.



39 Витяги з цих лекцій передруковано у: Девід Баучер (ред.). «Р. Дж. Колінгвуд: Нариси про політичну філософію» (Оксфорд, 1989). — С. 150 — 159. Повний текст цих лекцій опубліковано в Баучеровому переглянутому виданні «Нового Левіафана» (Оксфорд, 1992). — С. 391 — 479.

40 Девід Баучер (ред.). «Р. Дж. Колінгвуд: Нариси про політичну філософію» (Оксфорд, 1989). — С. 155.



Так ми бачимо, /40/ як Колінгвуд у своєму нарисі «Історія і свобода» прирівнює сміливу затію історика до певної візії в ширшому філософському питанні, цього разу — стосовно етики, особливо до його погляду на концепцію обов’язку. Це й справді можна розглядати як частину опрацювання історичної моральності, як вона згадана в плані для «Засад історії», тоді як історична цивілізація мала бути опрацьована в «Новому Левіафані».

Із зазначеного вище можна виснувати, що Колінгвуд наприкінці свого життя переважно був зацікавлений у розробленні філософії історії в широкому розумінні, яка є «вивершена філософія, вся пронизана науковим духом» (с. 60). Одначе він не обмежився цим аспектом, адже перший розділ «Засад історії» заторкує концепцію свідчення. Ілюстрацією може бути те, що у своїй останній книзі, присвяченій історії, Колінгвуд ізнову взявся за це питання, адже саме воно стало прикладом головної зміни його філософії історії, яка сталась у 1920-х роках: ми вже переконалися в тому, що це — провідна тема «Меж історичного знання» та ще й вихідна точка лекцій за 1926 рік. Оскільки і в «Історичній уяві» відношення до свідчення називається «найважливішим» правилом методу для історика (с. 325), ми бачимо, що Колінгвуд особливу увагу приділяв концепції свідчення на початку трьох «фаз» у розвитку філософії історії. Цю концепцію, звісно, треба розглядати в рамках ширшого контексту Колінгвудової епістемології.

Той факт, що в «Ідеї історії» розташовано поруч «Історичну уяву» й «Історичне свідчення», може навести на думку, ніби вони разом становлять єдиний аргумент. Це було б некоректно, адже ці дві праці не тільки написано з інтервалом у чотири роки між ними (першу — 1935, а другу — 1939 року), а ще й, коли придивитися пильніше, у них міститься різна аргументація, навіть суперечлива у певних істотних відношеннях.

В «Історичній уяві» Колінгвуд розрізняє три погляди на історію, які він називає «теорією здорового глузду», історичним критицизмом та конструктивною історією. В «Історичному свідченні» теж робиться подібне розрізнення. Цього разу Колінгвуд розрізняє компілятивну історію, критичну історію та наукову історію. В той час як компілятивну /41/ історію автор ототожнює з «теорією здорового глузду», критична історія, хоч як це дивно, оцінюється інакше. Адже в «Історичній уяві» вона кваліфікується як частина «Коперникової революції» й пов’язується з беконівським підходом (с. 315 — 317), тоді як в «Історичному свідченні» автор уже критикує її як стадію в розвитку компілятивної історії, хоч і «напередодні свого розпаду» (с. 340). Це різке розрізнення, що його робить Колінгвуд у своєму останньому нарисі, між критичною та науковою історією, звісно ж, не відповідає звичайній позиції Колінгвуда. Адже зазвичай він не тільки наголошував на тому, що свідчення необхідно завжди розглядати, ставлячи певні запитання, але й застерігав, що їх, свідчення, треба пов’язувати з певними засадами інтерпретації.

Те, що аргументація, розгорнута в «Історичному свідченні», виходить за рамки докладніш розглянутих точок зору, що їх Колінгвуд розвиває деінде, може бути також проілюстроване способом, у який він обговорює вивідну природу історії. У цьому першому розділі «Засад історії» історичні висновки порівнюються з виведеннями дедуктивної та індуктивної природи. Одначе Колінгвуд так і не розробив характеру історичного висновку. Про це він тільки й каже, що, подібно до точної науки, історія творить примус. Він стверджує навіть, що історичний аргумент можна довести «з остаточністю математичної теореми» (с. 343). І робить єдине визначення, що це слушне для наукової, а не для компілятивної історії. Цієї тези Колінгвуд не підтверджує ніякою аргументацією, обмежуючись практикою історичної науки, мало не кажучи: «Я не доводжу — я кажу вам» (с. 343).

Колінгвудова невдача у доведенні тези, що висновок в історії може бути так само переконливим, як і доказ у математиці, є, звісно, джерелом слабкості, яка дістала належну дозу критики. Очевидним є те, що в «Історичному свідченні» природа співвідношення між свідченням та науковим знанням не потрактована задовільним чином. Одначе в «Історичній уяві», хоча й тут природа історичного висновку не розглядається досить чітко, предмет трактується адекватніше. Адже в цьому есе наголошується на імажинативній-уявлюваній /42/ та конструктивній природі історичної думки, й можна сказати, що це саме цей аспект і відіграє чільну роль в історичних висновках. На противагу тому, що говориться в «Історичному свідченні», тут стверджується також, що «в історії, так само як і в усіх поважних справах, жодне досягнення не буває остаточним» (с. 326).

Весь попередній розбір приводить нас до висновку, що цей розділ, присвячений «Історичному свідченню», не можна по правді вважати за Колінгвудову остаточну, хай навіть найбільш обмірковану думку про цей предмет. У зв’язку з цим слід особливо взяти до уваги той факт, що це — лише перший начерк першого розділу «Засад історії». Аби обговорення цього самого предмета вийшло більш задовільне, нам доведеться повернутися до лекцій, присвячених філософії історії, що їх Колінгвуд читав у 1926-му й 1928 роках.








7. ЛЕКЦІЇ ПРО ФІЛОСОФІЮ ІСТОРІЇ ЗА 1926 ТА 1928 РОКИ


Колінгвуд мав звичку виписувати свої лекції у всій докладності. З лекцій, присвячених філософії історії, повністю збереглися лише рукописи за 1926 та 1928 роки. Фактично, за відсутності рукопису-оригіналу лекцій за 1936 рік, лекції за 1926 та 1928 роки разом із окремими частинами «Ідеї історії», «Автобіографією» та кількома статтями є єдиними основними текстами Колінгвудової філософії історії, які з певністю можна вважати автентичними. Це досить дивне спостереження, якщо взяти до уваги не лише кількість Колінгвудових публікацій, а й той факт, що сам він розглядав філософію історії як головний свій інтерес, та ще те, що його посмертна слава зводилась переважно на його внескові до цієї галузі. Та ми вже пояснили вище, завдяки якому збігові обставин це могло статися.

Лекції за 1926 та 1928 роки мають особливу вагу, оскільки вони містять перший вичерпний виклад Колінгвудових ідей у царині філософії історії. Отже, в них маємо добре задокументовану першу стадію розвитку його філософії історії. Багато загальновідомих аспектів його пізнішої філософії історії вперше розроблено саме тут, завдяки чому ці лекції є щонайціннішою нагодою краще зрозуміти його погляди. Одначе /43/ подеколи в лекціях виринає то відмінний аргумент, то не той наголос, ніж виокремлені в ході всього попереднього розгляду Колінгвудової філософії історії. Тож вони можуть придатися для можливого перегляду певних аспектів його творчості.

Інтерпретуючи ці лекції, особливо доречним було б звернути увагу на те, як важливо ставити їх у притаманний їм контекст і розглядати у властивій їм перспективі. Хоча вони, безперечно, кидають світло на різноманітні аспекти Колінгвудової філософії історії, їх не треба сприймати як вираження його остаточних поглядів на цей предмет. Принаймні сам Колінгвуд рішуче заперечував би проти такого тлумачення. Адже, на його думку, дух уже за своєю природою перебуває завжди в розвитку, і то не тільки його власна філософія править за ілюстрацію до цього твердження, а й він сам розглядав її в цих термінах. Його лекції з етики, наприклад, постійно переписувались, а дві версії, за 1926 та 1928 роки, його лекцій з філософії історії можуть бути ще однією ілюстрацією його скрупульозності в цьому відношенні. У «Нарисі про філософський метод» філософія описується як «форма людського мислення, яка улягає зміні, схильна помилятися і спроможна розвиватись». «Тож філософ, — провадить Колінгвуд, — повинен, як і всякий учень, час від часу підсумовувати свій поступ і системно викладати свої висновки, якщо поступ має тривати й далі» (с. 180). У своєму вступному слові до лекцій за 1928 рік Колінгвуд, одначе, застерігає, що «жодна система не може бути нічим більшим, ніж тимчасове місце перепочинку для думки». Він говорить і в тих самих лекціях, і в лекціях за 1926 рік про те, що кожна історична студія є «проміжним звітом» на шляху дослідження. Стосовно ж філософії Колінгвуд полюбляв, у зв’язку з цим, посилатися на вислів Гегеля: «Bis hierher ist das Bewusstsein gekommen» («свідомість сягнула осюди»).

Іншою цитатою, яку любив і часто вживав Колінгвуд, був Платонів опис мислення як «діалогу душі з самою собою». Він і сам волів утілювати це в практику, пишучи свої твори, й чимало його рукописів потверджують цей його підхід: у своїх «Нотатках до такої собі метафізики» Колінгвуд навіть недвозначно говорить про спробу «мислити на папері». Його /44/ лекції слід розглядати як плоди таких самих спроб, що, певне, й було причиною повного їх записування.

Після цих попередніх зауваг лекції за 1926 та 1928 роки повинні промовляти самі за себе. Тож ми обмежимося деяким коментуванням щодо їхнього тла, аби полегшити краще їх розуміння.

У грудні 1925 року, за два тижні до того, як він почав читати свої лекції з філософії історії, Колінгвуд написав доповідь «Деякі труднощі з часом і спроба їх розв’язання» 41, яку він прочитав на засіданні Арістотелівського Товариства у лютому 1926 року. Ця доповідь заслуговує на особливу увагу, оскільки вона стала, можна сказати, вихідною точкою для його лекцій. Розглядаючи поняття часу, Колінгвуд робить розрізнення в межах буття між дійсним та ідеальним. Єдиною реальністю, стверджує він, є теперішнє, але воно складається з двох ідеальних елементів: минулого (необхідність) і майбутнього (можливість). Хоча минуле і майбутнє як такі є ідеальними, вони є, відповідно, «тим, що живе у теперішньому», й «тим, що в теперішньому зароджується»; вони, за Колінгвудом, «цілковито реальні й насправді якраз і є самим теперішнім» 42. Хоча в цій доповіді йдеться про концепцію часу, а не про те, яким чином є можливе знання про минуле, Колінгвуд мимохідь висловлює деякі міркування про нього. «Те, що ми знаємо, повинне, на мою думку, існувати, — каже він і продовжує: — А якщо це так, то ми не можемо знати по-справжньому ні минулого, ні майбутнього... Про минуле як минуле й про майбутнє як майбутнє ми можемо мати лише припущення, краще чи гірше обгрунтовані». Звичайно, йому доводиться визнати, що припущення щодо минулого й майбутнього мають відмінну природу, й виснувати, що «як минуле, так і майбутнє, отже, розладнують наші спроби їх пізнати, але різними способами й з різних причин» 43.



41 «Засідання Арістотелівського Товариства», 26 чисел (1925 — 1926). — С. 135 — 150.

42 Там-таки, с. 149.

43 Там-таки, с. 146 — 147. /45/



Це щире визнання перешкоди осягнення природи історичного знання недвозначно вказує на те, що, з одного боку, Колінгвудові ідеї про філософію історії на той час ще не були розроблені, а, з другого боку, що його лекції на цю тему, написані незагайно після виголошення тієї доповіді про час, треба насправді сприймати як спробу «залагодити порахунки» із самим собою, як він висловлюється в передмові до своїх лекцій.

Вже сам початок лекцій за 1926 рік з усією очевидністю засвідчує, що їх треба розуміти як продовження тієї давнішої доповіді, адже в цих лекціях він розглядає поняття часу та різницю між історичним знанням і пам’яттю. І після початку автор широко трактує природу історичного знання, зосереджуючись на джерелах історії та на принципах їх тлумачення. А наприкінці Колінгвуд повертається до того висновку своєї доповіді про час, стверджуючи, що минуле має розглядатись як ідеальний складник у теперішньому і в цьому розумінні дійсно існує як теперішнє. Тут Колінгвуд усе ще дотримується ідеї, що тільки фактично існуюче може бути пізнане, а це допускає серйозну проблему, що стосується статусу знання про минуле. І про це тільки й мовиться, що минуле, бувши ідеальним складником теперішнього, «може, таким чином, вивчатися в той самий загальний спосіб і до тієї самої міри, до якої може бути вивчена будь-яка абстракція».

Це — не вельми задовільна відповідь на основоположне філософське питання, яким чином є можливе знання історії. Колінгвуд і сам, здається, усвідомлював це й, очевидно, не вважав свої лекції за останнє слово, сказане на цю тему. Бо ж 18 серпня 1926 року він пише Руджеро: «Щодо мене, то я намагаюся зробити яснішою мою концепцію історії; і мені в цьому дуже допомагають, хоч і не зовсім задовільно, і Кроче, й Джентіле, а ще розвиваю далі погляд, висловлений у Speculum Mentis. І всякчас не припиняю студіювання самої історії» 44.



44 Передруковано в: А. Г. Оліветті. Due saggi su R. G. Colllngwood: Con un’ appendice di lettere inedite di Collingwood a G. deRuggiero (Падуя, 1977). — С.99. /46/



У своїй «Автобіографії» Колінгвуд сповіщає, що «наступний крок уперед» у розробленні його концепції історії зафіксовано в 1928 році під час канікул, коли він перебував у сільській садибі Ле-Мартуре біля Дьє (Франція) (с. 107), і то саме з огляду на важливість цього епізоду в розвитку його філософії ми включили і «рукопис Дьє» в це переглянуте видання «Ідеї історії».

«Рукопис Дьє» є новою серією лекцій, присвячених філософії історії і названих «Начерки філософії історії». Цього разу Колінгвуд починає з того місця, де він закінчив свої лекції за 1926 рік: із нерозв’язаної проблеми співвідношення між ідеальним минулим і фактично існуючим теперішнім, аби розглянути її під тим поглядом, як питання можливості й законності історичного знання може бути вирішене філософськи задовільним шляхом. Саме в рамках цього контексту й розроблено вперше загальновідому концепцію повторного програвання колишнього мислення та вчення про те, що вся історія — це історія думки.

У цьому першому розділі цих лекцій Колінгвуд розглядає чимало аспектів обох доктрин, що спричинились до такої великої кількості суперечок. Хоча терміни все ще не завжди вживаються досить чітко, тут уже можна знайти ідею інкапсуляції колишнього мислення в теперішньому, розрізнення між думкою в її посередності й думкою в безпосередності, питання природи мислення, а також тотожності думок колишніх і теперішніх. Цікаво, однак, зазначити, що Колінгвуд, посилаючись у своїй «Автобіографії» на «рукопис Дьє», першою чергою згадує розрізнення між власне історією та псевдоісторією, яке випливає з доктрини про те, що вся історія є історією думки.

Погляди, що їх розробив Колінгвуд у першому розділі «рукопису Дьє», є найпомітнішим новим елементом, коли порівнювати з лекціями за 1926 рік. Однак іноді у них декотрі предмети, що також були заторкнуті в тих перших лекціях, трактуються під іншим кутом зору. Особливо це впадає у вічі там, де проблеми розглядаються в контексті близького співвідношення, як це наголошує Колінгвуд, між історією a parte subjecti й історією a parte objecti, яке є одним із прихованих значень допіру розроблених доктрин першого розділу. /47/

Лекції за ті обидва роки, 1926 і 1928, надають унікальну нагоду зазирнути у витоки Колінгвудової філософії історії. Деякі з розглядуваних тут предметів і навіть уживані терміни видадуться знайомими читачам «Ідеї історії» та «Автобіографії»: поняття авторитетів, компілятивної історії, історії історії, беконівського підходу або логіки запитання й відповіді, а також природи свідчення. Одначе в декотрих випадках видно, що Колінгвуд опісля змінив свою думку. У лекціях за 1928 рік, наприклад, відкидається поняття каузальності (причинності) в історії, хоча Колінгвудові довелося пізніше розробити особливе поняття причини в історичному розумінні слова; подібним же чином у цих лекціях відкинуто й ту ідею, що прогалини між уламками знання треба заповнювати уявою, тоді як в «Історичній уяві» таке заповнювання прогалин вважається основоположною рисою історичного мислення. У таких випадках особливу вагу має застереження Колінгвуда: розглядати і його філософію історії як таку, що має свою власну історію.

Ці лекції показують також певні характерні риси, що не узгоджуються із способом, у який звичайно обговорюють Колінгвудову філософію. Вражає, наприклад, скільки уваги приділяється в них тлумачним аспектам вивчення історії, а також тому, як тлумачення відбувається дійсно, різними шляхами й на всіх рівнях, починаючи від вивчення джерел і закінчуючи різними видами побудови оповіді. Це досить помітно суперечить, наприклад, тому наголошуванню на предметові пояснення, яке переважало протягом певного часу в рамках філософії історії, причому тут відіграли свою роль і Колінгвудові погляди. Я хотів би наполягти на тому, що погляди, які висував Колінгвуд у своїх лекціях за 1926 і 1928 роки, становлять інтерес і для цього нашого обговорення. Це, безперечно, стосується жваво обговорюваного нині питання наративної (розповідної) сторони історії, але ці лекції також мають відношення, наприклад, до набагато менше дискутованої теми інтерпретації свідчення.

Що, певне, вразить читача найдужче, так це те, наскільки Колінгвудові лекції засвідчують широкий досвід автора в практиці як археології, так і історії та наскільки це /48/ додає ваги й автентичності філософському доведенню. До того ж написано їх в елегантному стилі й наповнено стислою аргументацією, попри той факт, що певні аспекти їх, безперечно, мали стати предметом суперечки. Те, що лекції за 1926 рік були написані протягом п’яти днів, а лекції за 1928-й — під час проведених у Франції канікул, є, звісно, дивовижним свідченням незрівнянного завзяття, з яким Колінгвуд у розквіті творчих сил міг поринати у свою роботу.

Лекціям за 1926 рік передує «Попереднє обговорення», додане Колінгвудом 1927 року в якості нової передмови, коли він повторно читав цей самий курс лекцій про філософію історії. «Попереднє обговорення» він написав під час своєї поїздки до Руджеро. До заголовку додано ще й підзаголовок: «Ідея філософії чогось і, зокрема, така собі філософія історії». Згодом, перебуваючи в Дьє, Колінгвуд дописав таке зауваження: «Написано в Римі, короткочасними нападами й уривками, у квітні 1927-го. Відтоді я не брав написаного до рук, але, пригадуючи стан чи стани мого духу, коли я складав це, маю підозру, що воно вийшло хаотичне й практично безвартісне». Проте ця преамбула таки має цінність для нас, надаючи змогу зазирнути в Колінгвудові думки того часу, присвячені філософії історії. Вона цікава для нас іще й конкретнішою стороною, оскільки допомагає висвітлити співвідношення, з одного боку, між філософією історії та філософією взагалі, а з другого, між філософією історії і вивченням самої історії. Цінна вона ще й як «проміжний звіт» про Колінгвудову позицію стосовно цього предмета після написання Speculum Mentis і до того, як він створив своє пізніше есе «Філософія історії» та «Нарис про філософський метод».

«Попереднє обговорення» має сильний кантіанський присмак. Філософія повинна мати справу, доводить Колінгвуд, з універсальними й необхідними, себто з трансцендентальними поняттями. Подібно до таких понять, як думка, дія, мистецтво й наука, Колінгвуд розглядає й історію в її філософському розумінні як трансцендентальний концепт. Це розуміння необхідно відрізняти, стверджує Колінгвуд, від нашого емпіричного поняття історії — історії як такої, що її практикують історики. Однак емпіричне поняття історії має /50/ свої власні трансценденталії, що їх треба розуміти як універсальні й необхідні характерні риси вивчення історії.

Кар’єра Колінгвуда як філософа, археолога й історика чудово передає його пожиттєве переконання, що вивчення історії є предметом найбільшої ваги — як індивідуально для людського духу, так і колективно для цілого історичного процесу. Через це він однаково наголошував як на потребі мати адекватне розуміння природи історії, так і на засадах її вивчення. Це завдання вимагало пильного розгляду універсальних та необхідних аспектів історії. Саме ці сторони й досліджуються так унікально в лекціях за 1926 й 1928 роки, які з цієї причини є щонайціннішим доповненням до Колінгвудової філософії історії — такої, що з нею ми ознайомимося по прочитанню «Ідеї історії».
















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.