Попередня     Головна     Наступна

ПЕРЕДМОВА

У багатовіковій історії України важливе місце належить козацтву. За слушним висловом В. Б. Антоновича в ньому найвиразніше і найяскравіше визначилася "провідна ідея, що виявляла собою жадання народу", основою якої був принцип демократизму і рівного політичного права для кожної особистості ¹. Ці засади простежуються на прикладі діяльності козацтва в різних сферах суспільного життя. Так, освоюючи степові простори, козаки, всупереч панівному феодальному способові виробництва, розвивали власне господарство, що базувалося на вільнонайманій праці. Ґрунтуючись на глибоких історичних традиціях, козацтво відродило перерваний іноземними загарбниками державотворчий процес в Україні. Вагомий його внесок у розвиток матеріальної культури та духовного життя народу. Зрештою, з середини XVII ст. козацтво почало репрезентувати перед світом український етнос, а українці дістали назву "козацького народу".

Історичні джерела свідчать про появу українського козацтва в другій половині XV ст. на теренах так званого "Великого кордону", який протягом тривалого часу розділяв європейську та азійську цивілізації. Звідси цілком закономірним було існування типологічно схожих явищ — гайдуків у Болгари та Волощині, секеїв в Угорщині й Трансільванії, граничарів та ускоків у південних слов’ян, татарських козаків у Кримському ханстві, донського козацтва в Московії. Причини походження цих вільних громад відповідно позначилися на багатьох рисах їхнього внутрішнього устрою, соціальному становищі, формах і методах діяльності, стосунках із владою та суспільних функціях. Однак подібність українського козацтва до аналогічних прикордонних утворень не знімає питання про його особливість та унікальність щодо місця й ролі у вітчизняній історії. Адже, зародившись на прикордонні, козацтво за порівняно незначний відрізок часу — протягом двох століть, не лише зросло чисельно і стало вагомою військовою силою, поширило свій вплив на більшу частину українських земель, а й піднеслося до усвідомлення та відстоювання загальнонаціональних інтересів.

В центрі уваги дослідження є генеза правових, економічних та духовних засад українського козацтва як соціального стану. Воно включає два діалектично поєднані процеси: формування козацтва як соціальної групи населення та утвердження за ним станових прав.

Студіювання проблеми ускладнюється відсутністю теоретичних розробок, присвячених специфіці феодальної епохи в Україні. Класична форма феодального суспільства деяких країн Західної Європи тривалий час залишалася своєрідним кліше, яке використовували дослідники інших регіонів континенту, що заплутувало й без того складну картину історичних реалій. Ця теза прямо стосується й оцінок станового устрою українського суспільства середньовічної доби та початку нового часу. Тим паче, що через втрату державності означення юридичних основ функціонування кожного стану фіксувалося в законодавстві метрополій — Великого князівства Литовського, Речі Посполитої та Росії.

Однією з характерних рис суспільства феодальної епохи було визнання за станами певного юридичного статусу. Кожний з них володів специфічними правами в системі соціально-економічних та політичних відносин. Особливістю станового устрою залишався більший чи менший рівень ізольованості станів, спадковість станової належності, утруднений перехід з одного до іншого. Тому під соціальним станом феодального суспільства розуміємо певну соціальну групу населення із закріпленими за нею законом правами та обов’язками, відповідним світобаченням і нормами поведінки. Термін "соціальний стан" є синонімічним відповідником поняття "соціальна верства".

При характеристиці козацтва дослідники вживали різні дефініції: "суспільний клас", "суспільний стан", "суспільна верства", "стан", "клас-стан", не вдаючись до спеціальних роз’яснень. Проте, до складу більшості станів входили окремі групи й прошарки, які поряд із спільними рисами мали деякі відмінності. Вже в процесі формування козацького стану існував поділ на два соціальні прошарки, суспільне становище яких суттєво різнилося. До першого належали заможні козаки, ті, хто займав старшинські уряди в реєстровому війську, або ж вищі посади серед запорожців на Січі. Другий складало рядове козацтво, для якого важливим джерелом існування було "здобуття козацького хліба". В ході Національно-визвольної війни 1648—1657 рр. з першого створюється чітко означений привілейований прошарок, а через декілька десятиліть фактичне розшарування набуло і юридичного оформлення. Все це дає підставу кваліфікувати українське козацтво як соціальний стан феодального суспільства.

Зрештою, слід зауважити, що вивчення тривалого і слабозабезпеченого джерельними матеріалами періоду в історії козацтва потребує дотримання фактора часу. Неприпустимо переносити поняття і явища пізнішої епохи на попередню, від чого застерігав один із основоположників наукових студій козацької проблематики В. Б. Антонович ².

Формування козацького стану територіально окреслюється Центральною Україною та Поділлям, що за тогочасним адміністративним поділом відповідало Київському (з 1635 р. і Чернігівському), Брацлавському та східним районам Подільського воєводства. Разом з тим, у цьому процесі взяли участь вихідці з інших теренів України та сусідніх земель.

Нижня хронологічна межа дослідження періоду, окресленого в цій книзі, сягає появи українського козацтва у другій половині XV ст., коли воно стало об’єктом геополітики країн центрально-східноєвропейського регіону. Верхньою межею є середина XVII ст. В ході Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького відбувалося інтенсивне перетворення козацтва у привілейовану верству українського суспільства.

Джерелами до написання книги послужили як рукописні, так і опубліковані матеріали, а саме: законодавчі акти, універсали і накази вищих державних урядовців, козацькі реєстри, акти люстрацій замків, подимні тарифи, документація органів судочинства, універсали і грамоти козацьких ватажків, поземельні привілеї, майнові угоди та заповіти, офіційне й приватне листування, літописи, хроніки, мемуари.

Характерною особливістю архівних джерел з даної проблематики є брак ґрунтовних і узагальнюючих відомостей. Більшість з них має фрагментарний і розрізнений характер. Часто при використанні останніх виникала потреба у зіставленні їх зі свідченнями інших видів джерел. Важливим орієнтиром у пошуку архівних матеріалів слугувала серія праць М. П. Ковальського та Ю. А. Мицика ³.

Найбільший комплекс рукописних джерел, опрацьованих при дослідженні проблеми, становлять матеріали архівів та бібліотек Польщі. У Головному архіві давніх актів (Варшава) зберігаються різноманітні документальні збірки, що стосуються українського козацтва XVI — першої половини XVII ст. Особливу цінність являють фонди "Архів Радзивіллів" та "Архів Замойських". Так, перший з них містить багато справ про військові походи запорожців, універсали королів Речі Посполитої Стефана Баторія (1576—1586), Сигізмунда III (1587—1632) і Владислава IV (1632—1648), литовського гетьмана Криштофа Радзивілла до Війська Запорозького, накази коронних гетьманів Станіслава Жолкевського та Станіслава Конецпольського. Ці матеріали мають велике значення для з’ясування становлення правових основ українського козацтва, їх суттєво доповнюють листи козацьких ватажків Яцька Мітли, Петра Сагайдачного, Якова Бородавки, Богдана Конші. Цікаві оцінки козацтва містяться в кореспонденції родини Радзивіллів — АльбрехтаСтаніслава, Юрія, Криштофа та Януша.

Широкий спектр взаємовідносин козацтва з властями Речі Посполитої зафіксований у фонді "Архів Замойських". Слід відзначити наявність тут оригінальних документів, серед яких чи не найбільшим раритетом є універсал гетьмана Війська Запорозького Гната Василевича 1596 р. Багато справ містить листування з козаками канцлера Речі Посполитої Яна Замойського, київського воєводи Томаша Замойського, в якому йдеться, насамперед, про "козацькі вольності" для перебуваючих на державній службі. Економічні потреби реєстрових простежуються в кореспонденції місцевих урядовців Яна Даниловича, Яна Калиновського, Стефана Хмелецького, Януша Тишкевича, Адама Киселя. Епістолярна спадщина старших Війська Запорозького Яна Оришовського, Федора Полоуса, Тихона Байбузи, Гната Василевича, Григорія Лободи, Самійла Кішки, Гаврила Крутневича, Дороша Кучковича, Оліфера Голуба, Михайла Дорошенка, Івана Кулаги, Андрія Діденка дає можливість проаналізувати не лише соціальну основу, а й духовні підвалини українського козацтва.

Не менш важливими для розкриття проблематики є рукописні матеріали бібліотеки музею Чорторийських у Кракові. У цій багатющій документальній скарбниці зберігаються королівські універсали, урядові постанови, в яких означені основні аспекти станових прав українського козацтва. Різноманітні документи урядових комісій 1617, 1619, 1622, 1625 рр. дозволяють простежити позиції запорожців у відстоюванні "вольностей старожитних". Оригінальні описи козацьких повстань кінця XVI — першої половини XVII ст., щоденники московського походу (1608 — 1611), Цецорської (1620) та Хотинської (1621) битв містять безліч фактів, які дозволяють характеризувати особовий і етнічний склад Війська Запорозького. Цікаві оцінки козацтва, зокрема, його ставлення до православ’я, є у кореспонденції князів Збаразьких, Острозьких, литовських магнатів Сапєг та Ходкевичів.

Для дослідження генези козацької становості використано матеріали Центрального державного історичного архіву України в Києві. Так, у фондах Житомирського гродського суду та збірках документів родин польських і литовських магнатів, зокрема, Замойських і Сапєг містяться свідчення, які дають уявлення про становище козацтва в кінці XVI — першій половит XVII ст. Цікаві інформативні дані взаємовідносин запорожців із владою та представниками інших верств, списки особового складу рядових козаків є у фондах: "Документи архівів та рукописних відділів бібліотек Польщі, які відображають історію України", "Документи і матеріали з історії Запорозької Січі" та "Колекція фотокопій документів про Визвольну війну українського народу 1648—1654 рр."

Змістовні документальні матеріали для характеристики козацтва зберігаються в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського. Люстрації королівщин, виписки з актових книг, універсали козацьких ватажків, кореспонденція урядових чиновників дають змогу з’ясувати джерела формування козацтва, визначити чинники станової самосвідомості.

Окремі матеріали з проблеми дослідження опрацьовано у фондах Російського державного архіву давніх актів (Москва), відділах рукописів бібліотек Варшавського і Ягеллонського університетів, Польської Академії наук у Кракові, Російської державної бібліотеки (Москва), Національної російської бібліотеки ім. М. Є. Салтикова-Щедріна (Санкт-Петербург).

Серед опублікованих джерел найбільшу цінність для розкриття досліджуваної проблеми становлять такі документальні збірки: "Акты, относящиеся к истории Западной России", "Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России", "Архив Юго-Западной России", "Жерела до історії України-Руси", "Селянський рух на Україні 1569 — 1647 рр." "Źródła dziejowe", "Volumina legum", "Akta historica res gestas Poloniae illustrantia". В них містяться постанови законодавчих органів та розпорядження виконавчої влади, акти люстрацій замків, подимні тарифи, поземельні привілеї, майнові угоди й заповіти, що дозволяє охарактеризувати економічні та правові аспекти утвердження козацького стану.

При дослідженні історії українського козацтва до середини XVII ст., попередники звертали увагу переважно на військову діяльність запорожців, їхню участь у визвольній боротьбі проти польсько-шляхетського гноблення і турецько-татарської агресії ⁴. Проте, це зовсім не означає, що окремі питання формування козацького стану в Україні опосередковано не висвітлювались.

Спроби оцінки козацтва як соціального явища траплялися вже у творах авторів XVI ст. Польський шляхетський історик Марцін Бельський (1494—1575) у своїй праці "Хроніка Польська" показав козаків воїнами-служебниками, які перебували при місцевій адміністрації ⁵. Про причетність південноукраїнських старост до "організації козацьких загонів", а точніше,— прагнення магнатів перетворити частину козаків на своїх слуг, писав і польський хроніст, італієць за походженням, Алессандро Гваньїні (1534—1614), який тривалий час перебував на службі короля Сигізмунда II Августа (1548—1572) ⁶.

Найціннішою за змістом і різноманітністю свідчень про українське козацтво в першій половині XVII ст. є праця французького дворянина, військового інженера Гійома Левассера де Боплана (1600—1673) "Опис України". Автор зобразив козаків трударями й воїнами, які складали значний відсоток української людності. Батьківщиною козаків Боплан вважав Київщину, зазначаючи, зокрема: "саме звідси пішов той благородний люд, який нині зветься запорозькими козаками (cosaques zaporousky). Протягом багатьох літ вони заселяють різні місця по Борисфену і довкола" ⁷.

Добре обізнані з вітчизняними й іноземними джерелами та літературою, козацькі літописці другої половини XVII—XVIII ст. поставили собі мету показати український народ рівним серед європейської спільноти. Відповідне місце в їхніх творах відводилося й козацтву, представниками якого були і самі автори. Так, Григорій Грабянка писав: "оскільки ці люди (козаки.— В. Щ.) ще здавна були людьми військового стану і більше відчували нахил до вправ з мечем, а не до трудової повинності, оскільки вони зневажали ярмо рабське і рабську покору, то більше схильні були з власної волі на Дніпрі за порогами в місцевості пустельній та дикій проживати, перебиваючись ловлею звіра та риби і морськими походами на бусурман" ⁸. Тобто автор вбачав у козаках лицарську верству, яка віддавала перевагу військовій справі перед традиційним заняттям українців — хліборобством. Аналогічні мотиви в оцінці козацтва зустрічаємо і в Самійла Величка ⁹.

Погляд на козацтво як українське лицарство знайшов довершеність у творах дворянських істориків. Так, П. І. Симоновський називав козаків "военным народом". На думку автора, вони були поселені в першій половині XVI ст. поблизу дніпровських порогів "чтобы от турецких и татарских нападений границы ими были защищаемы, притом и дал (Сигізмунд I.— В. Щ.) им особливые на вольность их привилегии" ¹⁰. Визначний археограф й історик Д. M. Бантиш-Каменський говорив про козаків як "о безстрашных, отчаянных воинах, прославивших храбрыми делами себя и свою отчизну" ¹¹. Козацтво у вигляді самобутньої військової організації української шляхти на зразок лицарського ордену постало і в праці М. А. Маркевича ¹².

Наукове дослідження соціальних основ українського козацтва бере початок з середини XIX ст. У прямий зв’язок з общинним побутом княжої Русі намагався поставити генезу козацтва В. Б. Антонович в одній із своїх ранніх праць ¹³. Однак, під впливом критичних зауважень М. О. Максимовича ¹⁴ вчений змінив погляд на проблему. В його розвідці "Про козацькі часи на Україні" козацтво постало вже як результат народної колонізації степового прикордоння, за якої головна роль відводилася південноукраїнським старостам ¹³. Сам же М. О. Максимович писав, що "в Украине обеих сторон Днепра козачество развилось с XVI веком, как особое сословие малороссийского народа, среди прочих сословий, т. е. духовенства, шляхетства, мещанства, поспольства"¹⁶.

Витвором народної стихії постало козацтво в праці М. І. Костомарова. Він, зокрема, зазначав: "Города, кроме тягостей, положенных законом на мещанское сословие, терпели еще от произвола старост и воевод, и оттого мещане, особенно молодые и бедные, которых выгоды и симпатии мало привязывали к мещанству, убегали самовольно в козаки" ¹⁷. Водночас дослідник стверджував, що представники влади організовували козаків для несення прикордонної служби.

Неоднозначними були погляди на козацтво П. О. Куліша. В одній із його перших праць запорожці постали справжніми лицарями, захисниками України від ворожих посягань ¹⁸. Оцінка їхньої діяльності в другому томі "Истории воссоединения Руси" набула протилежних рис. Автор зробив закид козацтву у відсутності конструктивних сил, байдужості до віри, прагненні до розбою ¹⁹.

У другій половині XIX ст. козацька тематика знайшла відображення і в польській науковій історіографії. Загальна оцінка цього явища однозначно негативна. Вона зводилася до показу козацтва в іпостасі руйнівної антидержавної сили, яка стояла "на перешкоді польському культурному плугу" на теренах "дикого поля". Так, уже в праці Кароля Шайнохи козаки охарактеризовані як збіговисько різного люду на південному прикордонні, що не так боровся з татарською агресією, як займався переважно грабіжництвом ²⁰. Зростання чисельності козацтва наприкінці XVI ст., на думку автора, призвело до зіткнення його інтересів із шляхетськими, яке проявилося у формі збройної боротьби. Поглиблення ідей Шайнохи знайшло втілення у працях Францішка Гавронського, який не шкодував темних фарб для характеристики українського козацтва. Мотивацію його дій автор дошукувався ще в грабіжницькій натурі норманів. Козацтво представлене виключно як стихійна сила, спрямована на руйнацію державних засад ²¹. Позиція Александра Яблоновського принципово не відрізнялася од висновків співвітчизників. Появу та зростання козацтва він також пояснював необхідністю для держави колонізації південноукраїнських степів, де умови життя сприяли виходу козаків з підпорядкування властей ²². Водночас цінним є доробок дослідника у справі публікації великого статистичного матеріалу з історії України XVI—XVII ст., що сприяє студіюванню й козацької проблематики.

В цілому негативно характеризувала козацтво й російська історіографія. Так, С. М. Соловйов пояснював причини його появи виходом людей через різні обставини на південне прикордоння у пошуках легкої здобичі. Українське козацтво до середини XVII ст. він оцінював як антидержавний руйнівний елемент: "образовавшееся в степи козацкое общество по основному характеру своєму, именно по хищничеству, имело чисто отрицательное значение в истории, приравнивалось к окружавшим его обществам ногаев, калмыков и крымских татар" ²³. Своєрідного погляду дотримувався дослідник литовської доби М. К. Любавський. Витоки козацтва він вбачав у татарських поселенцях поблизу Черкас, до яких з часом приєдналася українська людність, перейнявши відповідну назву. Зазначаючи аналогічні риси в генезі українського і донського козацтва, вчений писав: "козаки не остатки каких-то древнеславянских вольных общин на пограничье русской оседлости, а вооруженные артели промышленников, вытянутых из пределов этой оседлости пустотою степей" ²⁴. Таким чином, М. К. Любавський заклав основи "уходницької" теорії походження козацтва.

Широкого розвитку дослідження козацької проблематики набуло на межі XIX—XX ст. в українській історичній науці. До генези козацтва звертався П. Г. Клепатський. Підкреслюючи побутовий характер козакування на степових теренах, він зокрема писав: "Чужой пример часто вызывает подражание, тем более, что казакование, с одной стороны, было выгодно (легкая добыча), а с другой — заманчиво своей привольной жизнью, исполненной приключений. И вот, по примеру татарских удальцов, из южнорусских замков и сел потянулись в направлении степи вереницы искателей приключений и легкой наживы" ²⁵. Колискою козацтва автор називав Черкаський повіт, який за географічними умовами був найсприятливішою ареною для діяльності шукачів пригод. Зрештою П. Г. Клепатський зробив висновок, що до Люблінської унії 1569 р. козацтво являло собою вільне неосіле населення без міцної організації, що займалося мирними промислами і розбоями на південному порубіжжі.

Із хліборобських громад південного прикордоння, які перебували під татарським гнітом, виводив козацтво І. М. Каманін. "Владения Козаков землями и занятия промыслами,— писав вчений,— часто вдали от места своего постоянного жительства, и необходимость защиты своих земель и промыслов собственными силами, в виду отсутствия правительственных органов для этого, создавало у них военное сословие и побуждало их организовать правильную военную повинность и полный военный строй" ²⁶. Він наголошував на походженні козаків з української людності, зазначаючи складні обставини формування станової організації.

Величезний археологічний, етнографічний і фольклорний матеріал з історії запорозького козацтва представлено у праці Д. І. Яворницького ²⁷. Положення й висновки автора сприяють усвідомленню місця і ролі козацтва в минулому українського народу.

Найбільш ґрунтовно висвітлено історію українського козацтва до середини XVII ст. у дослідженні національного літописця М. С. Грушевського. Введення ним у науковий обіг великого масиву архівного матеріалу створило сприятливі умови і для подальших студіювань тематики. Вчений детально зупинився на генезі козацтва, ставленні до нього литовських і польських властей, участі запорожців у національно-визвольному русі, ставленні козаків до конфесійного питання. Окремо проблема формування козацької верстви М. С. Грушевським не ставилась, хоча чимало її аспектів наявні у дослідженні. Він поділяв процес становлення козацтва на дві стадії: а) як побутове явище від княжих часів до другої половини XVI ст.; б) як організовану "суспільну верству", яка формувалася протягом XVI ст.²⁸. Перше положення цілком очевидне, а друге викликає сумніви. Вагомим аргументом, що заперечує функціонування козацького стану до Національно-визвольної війни, є постанови вальних сеймів про обмеження і навіть ліквідацію прав та привілеїв козацтва. Крім того, масове зростання козацьких рядів припадає на першу половину XVII ст., що остаточно визначило ментальні установки "людей лицарських". Теза про формування козацького стану протягом лише XVI ст. здається, на наш погляд, не зовсім переконливою, зважаючи на висновки М. С. Грушевського щодо генези шляхетської верстви у Великому князівстві Литовському. Вчений аргументовано довів, що вона тривала близько двох століть за сприяння уряду: від указів Ягайла 80-х років XIV ст. до II Литовського Статуту 1566 р.²⁹.

Дослідження історії українського козацтва тривало і в радянський час. Проте, в умовах тоталітарної системи основним методом був класовий підхід до висвітлення історичного процесу. Відповідно й праці К. Г. Гуслистого і В. О. Голобуцького ³⁰, ґрунтовні за залученням джерельного матеріалу та достовірністю фактажу, втискувалися в рамки пануючої ідеології. Звідси — основна причина виникнення козацтва визначалася протидією селянських мас соціально-економічному і національному гнобленню. Але в новій редакції монографії В. О. Голобуцького "Запорозьке козацтво", яка побачила світ у 1994 р., автор наголошував, що "козаками ставали не тільки втікачі від феодального гніту. На вільні й багаті природою землі переселялися всі ті, хто мав надію на покращення свого становища. Серед такого строкатого люду були й українські шляхтичі, невдоволені з різних причин своїм становищем, міщани різного статку, торговці, представники різних вільних професій, тодішня інтелігенція тощо" ³¹.

На радянський час припадають і останні два десятиліття наукової діяльності І. П. Крип’якевича. Святкування 300-річчя так званого "возз’єднання України з Росією" відкрило можливість для вченого опублікувати велику працю, присвячену Богданові Хмельницькому. Незважаючи на цензуру, широка історична палітра твору дозволила І. П. Крип’якевичу не лише ґрунтовно висвітлити постать Великого гетьмана, але й окремі питання історії українського козацтва XVII ст. Більшою мірою вони простежуються у наближеному до авторського оригіналу другому виданні книги. Так, аналізуючи становище України напередодні Національно-визвольної війни, дослідник звернув увагу на окремі соціальні верстви. Очевидно, віддаючи данину часові, І. П. Крип’якевич вказував на диференціацію в середовищі козацтва, поділяючи його на три групи: заможне, середнє і бідноту. Разом з тим, вчений вперше дав визначення козацької верстви: "Козацтво становило окремий стан у феодальному суспільстві. Це була маса волелюбних войовників, які власними силами здобували собі землі, господарство і захищали його із зброєю в руках. У свої ряди козаки приймали кожного охочого, не питаючи про його походження. Запорізький «лицар» не вважав ганьбою для себе займатися господарством, самому орати й сіяти, торгувати та ін. Але при всій своїй специфіці козацтво залишалося однією з груп феодального суспільства і не могло вийти поза його рамки" ³².

Творчий розвиток поглядів І. П. Крип’якевича на козацтво як окремий стан знайшов втілення у працях дослідника середньовічної епохи Ф. П. Шевченка. Він, зокрема, звернув увагу на тривалий період становлення козацької верстви ³³. У другому випуску щорічника "Середні віки на Україні" (1973) вчений опублікував статтю, яка містить висновок про перетворення козацтва на окремий соціальний стан українського суспільства у роки Національно-визвольної війни ³⁴. Вилучення щорічника з бібліотек стало ще одним кроком до гальмування розробки тематики середньовіччя, в тому числі й козацької.

Лише з середини 80-х років починають з’являтися праці, в яких знайшли відображення окремі аспекти генези козацької верстви. Зокрема, у дослідженні В. А. Смолія зазначається, що в середині XVII ст. козацтво "з гнаного і переслідуваного перетворилось у привілейований стан... Воно посідало особливе місце серед інших станових груп населення України. Підпорядковане у військово-адміністративних справах лише гетьманському правлінню, козацтво користувалося значними економічними і правовими привілеями" ³⁵. Окремою верствою "військового прикордонного населення" вважає козацтво Я. Р. Дашкевич, виводячи це явище з геополітичного становища України ³⁶.

На генетичному зв’язку козацтва з боярською верствою, насамперед, щодо походження станових привілеїв, наголошує С. А. Леп’явко ³⁷. Він вказує на витоки цієї тези у працях П. Куліша, К. Тишковського і А. Яблоновського та можливість застосування її як моделі при розгляді козацьких повстань під проводом Криштофа Косинського і Северина (Семерія) Наливайка. При цьому автор звернув увагу на привілейованість козацького стану вже в другій половині XVI ст. Безумовно, С. А. Леп’явко має рацію щодо значення боярства у становленні козацької верстви. Проте не можна погодитися з тезою автора, що на цей процес мали вплив виключно представники дрібної шляхти і боярства. Згадаємо хоча б козакування князів Дмитра Вишневецького, Михайла і Богдана Ружинських чи масове покозачення селян і міщан у пізніший період. Зрештою, одним із важливих прав привілейованого стану феодальної доби була участь у політичному житті держави. До Національно-визвольної війни такої діяльності з боку козаків не спостерігалося.

Помітний внесок у розкриття проблеми зробили зарубіжні історики українського походження. Американський вчений Любомир Винар вважає, що козацтво вийшло з "усіх суспільних верств українського населення, починаючи від середовища українських панів і кінчаючи селянством і взагалі народними низами", і зазначає, що воно оформилось як верства у перші три чверті XVI ст. ³⁸. Німецький історик Василь Гришко писав, що за часів польського панування козацтво сформувалося в окремий стан, хоча формально й невизнаний. Козацтво мало свою осібну військову організацію, своє військове управління з виразними автономними правами в державі, виробляло свою законність, мало вже вікову традицію, переходило до індивідуального права власності на землю, займані степові простори закріпляло за собою як об’єкт посідання на праві дідичному, власницькому, зі зброєю в руках боронило свої права, освячені кров’ю в лицарській боротьбі" ³⁹.

На основі аналізу нових турецьких джерел французька дослідниця Шанталі Лемерсьє-Келькеже зробила висновок, що українське козацтво сформувалося вже на середину XVI ст., коли зникла різниця між городовими козаками і запорожцями ⁴⁰. Сучасний німецький вчений Карстен Кумке вбачає у козацтві XVI — першої половини XVII ст. лише групу населення, в якій простежуються початки соціальної стратифікації ⁴¹.

Важливе значення для комплексного дослідження формування козацької верстви мають положення і висновки у працях попередників, що стосуються окремих аспектів проблеми. Вже на початку XX ст. з’явилися розвідки, присвячені процесові легітимації козацтва у Великому князівстві Литовському та Речі Посполитій через прийняття запорожців на державну службу. Андрій Яковлів акцентував увагу на причинах цього явища і зусиллях урядовців по реалізації ідеї протягом першої половини XVI ст. ⁴². Ґрунтовний аналіз так званої "Баторієвої реформи" здійснили А. В. Стороженко, В. М. Доманицький, І. П. Крип’якевич ⁴³, довівши безпідставність теорії про реформування козацтва в часи правління Стефана Баторія. Зокрема, І. П. Крип’якевич зробив слушне зауваження: "Козаччина, як кожда молода суспільність, мала в собі багато елементарної енергії і дуже легко та скоро вміла реалізувати свої бажання. Але світогляд козаччини — знов як кождої молодої громади — навіть у часах Баторія не був викінчений, не стояв ще твердою ногою. Щоби козаччина могла виробити собі тверді основи, потреба було, щоби вона перейшла цілу дорогу перешкод і утисків, аж по багатьох роках проби могла сконсолідуватися в сильне громадянство" ⁴⁴. Подібних поглядів на "реформу" Стефана Баторія дотримувався й Александр Яблоновський, називаючи її "легендою" або ж "байкою". Однак він вбачав у козаках виключно воїнів, яких обходили справи релігійні чи національні. На думку вченого лише у Зборівській угоді 1649 р. вперше було зафіксовано причетність козаків до "народу руського" ⁴⁵.

Значно менше уваги приділялося дослідниками питанням, які тією чи іншою мірою стосувалися економічних основ становлення козацької верстви. Лише у працях І. М. Каманіна було зроблено спробу з’ясувати зародження землеволодіння у козаків. Водночас не можна погодитися з твердженням автора, що козаки одержували землю на правах приватної власності в першій половині XVI ст.⁴⁶. Хоча вже в той час немало землевласників козакували, звичайно ж, не афішуючи офіційно подібного заняття.

Знайшли висвітлення в історіографії й окремі аспекти становлення духовних основ козацької верстви. Певне уявлення про усвідомлення запорожцями свого місця в суспільному житті України епохи культурно-національного піднесення (кінець XVI — перша половина XVII ст.) дали вже праці М. С. Грушевського і П. М. Жуковича ⁴⁷. Автори акцентували увагу на ролі козацтва у відстоюванні православ’я в Україні, участі запорожців у відновленні православної ієрархії (1620). Безсумнівну цінність мають положення про значення конфесійного фактора у розгортанні визвольного руху, рушійною силою якого було козацтво. Ідея єдності запорожців з іншими силами українського суспільства у протидії унії знайшла розвиток у роботах польських дослідників Едварда Ліковського та Казимира Ходиніцького ⁴⁸.

Національній свідомості української шляхти і козацтва наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. присвячено працю сучасної польської дослідниці Тереси Хинчевської-Геннель. Слід відзначити сам факт постановки цієї проблеми в історіографії, що, до речі, викликало незадоволення в окремих "патріотично" настроєних співвітчизників ⁴⁹. Авторка розглянула, зокрема, такі питання, як роль мови, традицій та релігії у розвитку свідомості козацтва. При цьому зробила висновок, що носіями національної свідомості, "спадкоємцями народу руського (українського) почувалися насамперед шляхта, вище духовенство і міщанська еліта" ⁵⁰.

В контексті політичної культури українського суспільства кінця XVI — першої половини XVII ст. система цінностей запорозького козацтва проаналізована у праці П. М. Саса. Автор акцентує увагу на оцінках таких понять, як "воля громади", "лицарська гідність", "козацький хліб", "права", "свободи", "вольності", які відігравали роль "інтегруючого соціального й політичного чинника в житті запорозької громади і суттєво впливали на політичні позиції та орієнтації репрезентантів Війська Запорозького... на політичну культуру козацтва в цілому" ⁵¹.

Генези українського козацтва стосуються також праці М. П. Василенка ⁵², Д. І. Дорошенка ⁵³, польських істориків Владислава Томкевича ⁵⁴, Збігнєва Вуйцика ⁵⁵, Владислава Серчика ⁵⁶, американського дослідника Френка Сисина ⁵⁷.

У плані постановки проблеми позитивну роль відіграли положення та висновки, які містяться в роботах сучасних російських вчених — М. О. Мінінкова, М. І. Нікітіна, О. О. Преображенського, О. П. Пронштейна, О. Л. Станіславського, Б. М. Флорі ⁵⁸.

Завершуючи передмову, автор вважає за приємний обов’язок висловити подяку колегам з відділу історії України середніх віків Інституту історії України НАН України за поради, критичні зауваження та дружню підтримку, що сприяло появі цієї книги. Слова авторської вдячності адресуються також Центру українських історичних досліджень ім. Петра Яцика за допомогу у проведенні пошукових робіт в архівосховищах Польщі.

ПРИМІТКИ

¹ Антонович В. Б. Про козацькі часи на Україні.— К., 1991.— С. 18.

² Його ж. Неизвестный доселе гетман и его приказ // Моя сповідь. Вибрані історичні та публіцистичні твори.— К., 1995.— С. 186.

³ Ковальский H. П. Источниковедение истории Украины (XVI — первая половина XVII века). Часть 1. Анализ советских археографических публикаций документальных источников.— Днепропетровск, 1977; его же. Источниковедение и археография истории Украины XVI — первой половины XVII вв. Часть 2. Анализ дореволюционных отечественных публикаций источников.— Днепропетровск, 1978; его же. Источниковедение истории Украины XVI — первой половины XVII века.— Часть 3. Характеристика публикаций источников на иностранных языках.— Днепропетровск, 1978; Мицик Ю. А. Джерела для вивчення історії антифеодальної та визвольної боротьби українського народу наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. у фондах архівів ПНР // Архіви України, 1986.— № 5.— С. 55—61; його ж. Джерела з історії Національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст.— Дніпропетровськ, 1996.

⁴ Антонович М. Студії з часів Наливайка // Праці Українського історико-філологічного товариства.— Прага, 1942; Брехуненко В. Стосунки українського козацтва з Доном у XVI — середині XVII ст.— Київ — Запоріжжя 1998; Василенко Г. А. Хотинська війна.— К., 1960; Гуслистий К. Г. Визвольна боротьба українського народу проти гніту шляхетської Польщі в другій половині XVI і в першій половині XVII ст. // Нариси з історії України.— К 1941.— Вип. 3; Сергійчук В. 1. Іменем Війська Запорозького: Українське козацтво в міжнародних відносинах XVI — середини XVII століття.— К., 1991

⁵ Kronika Polska Marcina Bielskiego.— Sanok, 1856.— T. 2.— S. 882.

⁶ Kronika Sarmaciej Europejskiej... przez Alexandra Gwagnina z Werony. — Krakaw, 1611.

⁷ Гійом Левассер де Боплан. Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн.— К., 1990.— С. 29.

⁸ Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки.— К., 1992.— С. 24.

⁹ Самійло Величко. Літопис. — К., 1991. — Т. 1. — С. 46.

¹⁰ Симоновский П. И. Краткое описание о козацком малороссийском народе.— М., 1847.— С. 4.

¹¹ Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России.— К., 1993.— С. 64.

¹² Маркевич H. А. История Малороссии.— М., 1842.— Ч. 1.— С. 8—9.

¹³ Антонович В. Б. Содержание актов о козаках 1500—1648 // Архив Юго-Западной России (далі — Архив ЮЗР).— К., 1861.—Ч. 3. — Т. 1.— С. XXII.

¹⁴ Максимович М. Исторические письма о козаках приднепровских // Собр. соч.— К., 1876.— Т. 1.— С. 277—316.

¹⁵ Антонович В. Б. Про козацькі часи на Україні.— С. 46—48.

¹⁶ Максимович М. Ответные письма М. П. Погодину // Собр. соч.— К., 1880.— Т. 3. — С. 261—262.

¹⁷ Костомаров Н. И. Богдан Хмельницкий // Собр. соч.— Спб., 1904.— Кн. 4.— Т. 9.— С. 17.

¹⁸ Куліш П. О. Перший період козаччини аж до ворогування з поляками // Правда.— Львів, 1868.— № 3.

¹⁹ Его же. История воссоединения Руси.— Спб., 1874.— Т. 2.

²⁰ Szajnocha K. Dwa lata dziejów naczych. 1646, 1648. Opowiadania i źródła. — Lwów, 1865. — T. 1. — S. 29.

²¹ Gawroński R. Fr. Obszar, zalundnienie i tworzenie się kozaczyzny.— Kraków, 1914; ibidem. Geneza i rozwój idei kozactwa i kozaczyzny w XVI wieku.— Warszawa, 1924.

²² Jabłonowski A. Historia Rusi PoBudniowej do upadku Rzeczy Pospolitej Polskiej. — Kraków, 1912.— S. 121-122.

²³ Соловйов С. М. Малороссийское козачество до Богдана Хмельницкого // Русский вестник, 1859.— Т. 23.— Кн. 2.— С. 178.

²⁴ Любавский М. К. Начальная история малорусского козачества // Журнал министерства народного просвещения, 1895.— № 7.— С. 238.

²⁵ Клепатский П. Г. Очерки по истории Киевской земли.— Одесса, 1912. — С. 512.

²⁶ Каманин И. М. Положение и взаимные отношения сословий Южной Руси накануне войн Богдана Хмельницкого как причина этих войн.— К., 1914.— С. 15.

²⁷ Яворницький Д І. Історія запорозьких козаків.— Львів, 1990—1991.— Т. 1-3.

²⁸ Грушевський М. Історія України-Руси. — К., 1995.— Т. 7.— С. 74. ²⁹ Там само. — К., 1993. — Т. 5.— С. 41—62.

³⁰ Гуслистий К. Г. Україна під литовським пануванням і захоплення її Польщею// Нариси з історії України.— К., 1939.— Вип. 2; Голобуцкий В. А. Запорожское казачество.— К., 1957.

³¹ Голобуцький В. О. Запорозьке козацтво.— К., 1994.— С. 102.

³² Крип’якевич І. П. Богдан Хмельницький.— Львів, 1990.— С. 33.

³³ Шевченко Ф. П. Політичні та економічні зв’язки України з Росією в середині XVII ст. — К., 1959. — С. 22.

³⁴ Його ж. Народ і класи в період визвольної війни 1648 — 1654 рр. // Середні віки на Україні.— К., 1973.— Вип. 2.— С. 30.

³⁵ Смолій В. А. Формування соціальної свідомості народних мас України в ході класової боротьби (друга половина XVII—XVIII ст.).— К., 1985.— С. 22.

³⁶ Дашкевич Я. Р. Козацтво на Великому кордоні // Українське козацтво: сучасний стан та перспективи дослідження проблеми. Матеріали круглого столу // Український історичний журнал, 1990.— № 12.— С. 20; його ж. Україна на межі між Сходом і Заходом (XIV—XVIII ст.) // Записки наукового товариства ім. Шевченка (далі — ЗНТШ).— Львів, 1991.— Т. 222.— С 39-40.

³⁷ Леп’явко С. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні.— Чернігів, 1996.

³⁸ Винар А. Огляд історичної літератури про початки козаччини // Український історик, 1965.— Ч. 3—4.— С. 33.

³⁹ Гришко В. До суспільної структури Хмельниччини // ЗНТШ.— Мюнхен, 1948. — Т. 156. — С. 20.

⁴⁰ Лемерсье-Келькеже Ш. Литовский кондотьер XVI в.— князь Дмитрий Вишневецкий и образование Запорожской Сечи по данным оттоманских архивов // Франко-русские экономические связи.— М., 1970.— С. 4.

⁴¹ Кумке К. К вопросу о термине "казак — казачество", относящемуся к XVI—XVII вв. // Українське козацтво: витоки, еволюція, спадщина.— К., 1993. — Вип. 1. — С 25.

⁴² Яковлів А. З історії регистрацїі українських козаків в 1-й пол. XVI віку // Україна, 1907. — Т. 1. — С. 266-273.

⁴³ Доманицький В. Чи була реформа Баторія // Ювілейний збірник на пошану М. Грушевського.— Львів, 1906.— С. 235—248; Крип’якевич І. П. Козаччина і Баторієві вольності // Жерела до історії України-Руси. — Львів, 1908.— Т. 8.— С. 1—44; Стороженко А. В. Стефан Баторий и днепровские козаки.— К., 1904.

⁴⁴ Крип’якевич 1. П. Козаччина і Баторієві вольності.— С. 45.

⁴⁵ Jabłonowski A. Kozaczyzna a legitymizm // Ateneum: pismo naukowe i literaturne.— Warszawa, 1896.— T. 3.— S. 252.

⁴⁶ Каманин И. M. К вопросу о козачестве до Богдана Хмельницкого // Чтения Исторического общества Нестора летописца (далі — Чтения ИОНЛ). — К., 1894.— Кн. 8.— Отд. 2.— С. 90.

⁴⁷ Грушевський M. Культурно-національний рух на Україні в XVI — XVII ст.— Львів, 1919; Жукович П. Сеймовая борьба православного западнорусского дворянства с церковной унией.— Спб., 1906, 1912.— Вып. 3, б.

⁴⁸ Likowski E. Unia Brzeska (1596).— Poznań, 1896; Chodynicki K. Kościół prawosławny a Rzeczpospolita Polska 1370—1632.— Warszawa, 1934.

⁴⁹ Gawłas S., Grała H. "Nie masz Rusi w Rusi": W sprawie ukraińskiej świadomości narodowej w XVII wieku // Przegląd Historyczny, 1986.— T. 77. — Z. 2. — S. 331-351.

⁵⁰ Chynczewska-Hennel T. Świadomość narodowa szlachty ukraińskiej a kozaczyzny od schyłku XVI do połowy XVII w.— Warszawa, 1985.— S. 165.

⁵¹ Cac П. M. Політична культура українського суспільства (кінець XVI — перша половина XVII ст.— К., 1998.— С. 160.

⁵² Василенко Н. П. Очерки по истории Западной Руси и Украины.— К. 1916.

⁵³ Дорошенко Д. // Нарис історії України.— Львів, 1991.

⁵⁴ Tomkiewicz W. Kozaczyzna ukrainna.— Lwów, 1939.

⁵⁵ Wojak Z. Dzikie pola w ogniu. O kozaczyznie w dawnej Rzeczypospolitej. — Warszawa, 1968; ibidem. Ukraina w ramach Rzeczypospolitej do połowy XVII w. — Wrocław, 1988.

⁵⁶ Serczyk W. Na dalekej Ukrainie dzieje kozaczyzny do 1648 roku. — Kraków, 1984.

⁵⁷ Sysyn F. Stosunki ukraińsko-polskie w XVII w. Rola świadomości narodowej i konfliktu narodowościowego w powstaniu Chmielnickiego // Odrodzienie i Reformacja w Polsce. — Warszawa, 1982. — T. 27. — S. 67—92; ibidem. Between Poland and the Ukraina. The dilemma of Adam Kysil, 1600 — 1653. — Cambridge, 1985.

⁵⁸ Мининков Н. А. Сословно-правовое положение донского казачества в XVII веке // Известия Северокавказского научного центра высшей школы. Общественные науки. — Ростов-на-Дону, 1983. — № 3. — С. 39—43; его же. Донское казачество на заре своей истории.— Ростов-на-Дону, 1992; Никитин Н. И. О происхождении, структуре и социальной природе сообществ русских казаков XVI — середины XVII века // История СССР, 1986. — № 4. — С. 167—177; его же. Казачьи сообщества как пример самоорганизации внесословных и внеклассовых социальных слоев XVI—XVII вв. // Сословия и государственная власть в России XV — середины XIX вв. — М., 1994. — Ч. 2. — С. 3—14; Преображенский А. А. Об эволюции классово-сословного строя в России // Общество и государство феодальной России.— М., 1975. — С. 67— 85; Пронштейн А. П. К истории возникновения казачьих поселений и образования сословия казаков на Дону // Новое о прошлом нашей страны. — М., 1967. — С. 158—173; Станиславский А. Л. Гражданская война в России XVII в.: казачество на переломе истории. — М., 1990; Флоря Б. Н. Государственная власть и формирование духовного сословия в средневековой России // Сословия и государственная власть в России XV — середины XIX вв. — Ч. 2. — С. 158-164.

Попередня     Головна     Наступна