Попередня     Головна     Наступна

Розділ 1

Генеза і становлення козацтва в Україні

1.1.

Історичні передумови та причини виникнення

Зрозуміти будь-яке історичне явище глибоко і всебічно можна лише через звернення до його коренів. Важливо окреслити, хоча б наближено, хронологічні рамки, в межах яких останні простежуються. Такі засади набувають особливої актуальності при студіюванні витоків українського козацтва та утвердження його в суспільному житті. Крім того, необхідно врахувати весь комплекс економічних, політичних та соціальних чинників цього тривалого процесу.

Походи в благодатні степи, хоча й небезпечні через наявність войовничих кочівників, очевидно, мали місце ще до створення єдиної Руської держави. Згадки про них у княжі часи знайшли відображення на сторінках літописних хронік. Тому не випадково, що вже в період описової історіографії XVI— XVIII ст. з’явилась ціла низка різноманітних версій генези козацтва. Зважаючи на важливість і малодослідженість питання, необхідно хоча б коротко означити його основні аспекти.

Серед первісних теорій появи українського козацтва значне місце належить етимологічній, побудованій на семантичних висновках. Польські шляхетські історики Павло Пясецький, Самуель Твардовський, Веспасіан Каховський ¹ виводили термін "козак" від слова "коза", зважаючи на спритність козаків. Український літописець Григорій Грабянка ², а за ним і російський дворянський історик Олександр Рігельман ³ вбачали в останніх нащадків хозарських племен.

В ряду прихильників гіпотези про походження українських козаків від чужоземних народів слід назвати російського історика M. M. Карамзіна ⁴, який вважав попередниками козацтва половців і чорних клобуків. Слідом за В. М. Татищевим ⁵ версію про те, що козаки вийшли з Кавказу, повторили Г. Ф. Міллер ⁶ і П. І. Симоновський ⁷.

Основоположниками автохтонної теорії генези українського козацтва можна по праву вважати польського хроніста Марціна Бельського ⁸ та французького дворянина Гійома Левассера де Боплана ⁹. Подальший розвиток вона знайшла в літописі Самійла Величка ¹⁰, а саме — обґрунтування походження козаків з місцевої української людності. Українська історіографія XIX — початку XX ст.: В. Б. Антонович, М. О. Максимович, М. І. Костомаров, П. О. Куліш, І. М. Каманін, Д. І. Яворницький, М. С. Грушевський ¹¹ — поглибила і розширила останню тезу, довівши її до логічного завершення. Останні десятиріччя не внесли принципових змін у висвітлення проблеми.

Широкий спектр поглядів на генезу козацтва пояснюється наявністю різноманітних свідчень про його попередників на терені південноукраїнського степу. Існуючі джерела не дають підстав для твердження про пряму спадковість козацтва від войовничої давньоруської людності, яка проживала в цьому регіоні. Водночас недоцільно ігнорувати близькість соціальних і політичних факторів, що сприяли формуванню своєрідного захисного поясу на межі зі степом у різні історичні епохи.

Археологічні та писемні джерела переконливо свідчать про постійне проживання серед тюркомовних кочівників у пониззі Дніпра, Південного Бугу, Дністра та Дунаю слов’янського населення протягом X—XIII ст. Намагання князів Олега та Ігоря приєднати уличів і тиверців до Руської держави призвело до відходу їх за Дністер. Літописець Нестор зазначав: "Множество их сидит по Днепру до моря и суть гради их до сего дня" ¹². Під натиском печенігів, а згодом і половців, слов’яни залишали ці благодатні землі. Проте, незважаючи на ординські спустошення, частина населення вижила. Слов’янське походження цих мешканців степу аргументовано доведено в працях П. В. Голубовського, В. Г. Ляскоронського та M. C. Грушевського ¹³. Разом з тим в історіографії має місце й думка про його поліетнічність ¹⁴. Вітчизняні та іноземні джерела називали це населення бродниками. Руський літопис вперше згадує бродників у зв’язку з князівськими усобицями чернігівського Святослава Ольговича та київського Ізяслава Мстиславовича в 1147 р. Візантійський історик Нікіта Хоніат писав про допомогу бродників болгарам, які прагнули здобути незалежність від Константинополя (1186). Воєвода бродників Плоскиня цілував хрест на вірність київському князеві Мстиславу Романовичу перед боєм на р. Калка в 1223 р.

Візантійські та угорські автори обмежували землю бродників Подунав’ям, яке перебувало в полі зору їхніх урядів. Проте, руські літописи згадували бродницьке населення на південно-східному кордоні Русі та в Північному Приазов’ї. До речі, роль прикордонних загонів київського князя виконував чорноклобуцький племінний союз. Бродники підтримували стосунки з Руссю, адже функціонування торговельних шляхів потребувало постійної уваги князівської адміністрації. Разом з тим, ситуація в південноукраїнських степах значно впливала на політичну атмосферу Руської держави.

Досить суттєвим є питання про заняття бродників. Пристосовані до кліматичних і ландшафтних умов свого краю, вони, ймовірно, займалися мисливством, рибальством, а також військовою справою. Останнє дає право твердити, що населення постійно перебувало в напіввоєнному стані й привертало до себе увагу як потенційний союзник київських князів. Разом з половцями бродники неодноразово брали участь у походах на Балкани. Все це дало підставу для бачення в бродницьких громадах XII—XIII ст. прообразу інституту козацтва ¹⁵. Хоча спеціальних досліджень порівняльного аналізу подібних типологічних явиш не проводилося.

Інколи бродники виступають у джерелах під ім’ям берладників. Існують припущення, що ця назва могла походити від міста Берладі, яке на Русі вважалося скупченням "темного люду" — вигнанців із суспільства. Так, коли владимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський виганяв з Руської землі залежного від нього Давида Ростиславовича (1173), то мовив при цьому: "А ты пойди в Берладь, а в Руськой земли не велю ти быти" ¹⁶. Для володарів Русі Берладь і взагалі нижнє Подунав’я були символом беззаконня і розбійництва. Відповідно літописці, будучи виразниками суспільних інтересів князів і бояр, прозвали Давида Ростиславовича "берладником", що означало волоцюга, голодранець, розбійник.

Письмові свідчення про бродників губляться з монголо-татарською навалою і послабленням суспільного життя руських князівств. Найпізніша згадка міститься в листі угорського короля Бели IV до папи Інокентія IV (1254), де, зокрема, зазначалося: "Когда государство Венгрии от вторжения татар, как от чумы, большей частью было обращено в пустыню и, как овчарня изгородью, было окружено различными племенами неверных, именно: Русскими, Бродниками с востока, Болгарами и Босняками, еретиками с юга" ¹⁷. Проте, це зовсім не означає, що з південноукраїнського степу як частини "Великого кордону" зникло войовниче населення слов’янського походження. Зі свого боку монголо-татарські власті підтримували антикнязівські течії, створюючи в степах слободи, куди прибували люди з князівських сіл. Однак з кінця XIII ст. міжусобна боротьба татарських емірів призвела до сваволі ординців. "Вся степь,— за словами М. Л. Ернста,— наполнилась татарскими отрядами, которые, слоняясь, не признавали никакой власти. Безопасное передвижение в степи, как было раньше, сменилось грабежами, нападениями беспризорных отрядов на купеческие караваны. В те времена эти татарские отряды назывались казацкими, которые не подчинялись власти хана, а действовали независимо и только иногда шли к кому-нибудь на службу" ¹⁸. Перебування в степах ставало небезпечним, і населення здебільшого тікало в обжиті райони.

Дещо інша картина життя південного прикордоння в XIII ст., зокрема, в так званій "Болохівській землі", що охоплювала подільський край, постала в розвідці М. П. Дашкевича. Оскільки положення, висловлені автором, стосуються витоків козацтва, то їх слід розглянути детальніше. На думку вченого, татари, поселившись на Поділлі після ординської навали, підпали під вплив місцевої людності, можливо навіть прийняли хрещення і займалися землеробством, тваринництвом та промислами, чому сприяли великі природні багатства. Свою тезу М. П. Дашкевич стверджував, посилаючись на польського історика Мацея Стрийковського (1547—1582), який нібито зустрічав літописні свідчення про переймання татарами слов’янської мови і зміну традиційного характеру занять ¹⁹. Крім того, автор звернув увагу на устрій сільських громад, очолюваних отаманами, прагнення до общинного життя і самоуправління. Водночас він припускав небезпеку для населення, що існувала від окремих татарських загонів, які здійснювали розбої паралельно з узгодженою даниною на користь хана Золотої Орди. Звідси М. П. Дашкевич зробив висновок, що необхідність для мешканців подільського краю бути завжди готовими до оборони стала причиною виникнення козацтва. "Южнорусские козаки,— писав вчений,— таким образом, по нашему мнению, на первой ступени своего генезиса, если и отличались воинственностью, то она далеко не была у них на первом плане. Они не составляли еще тогда военных дружин, которые собирались впоследствии, не переходили еще в наступление, а ограничивались защитою там, где нападал на них неприятель, было ли то среди домашнего хозяйства, или среди занятий и промыслов, ради которых нужно было выходить за пределы своей земли" ²⁰. Питання про відсутність будь-яких згадок про козаків у наступний період, який охоплював понад століття, М. П. Дашкевич пояснював міжусобицями Литви і Польщі та завоюванням останньою Поділля, внаслідок чого місцеве населення було відсторонене від самостійного захисту краю.

Аргументовану критику погляду М. П. Дашкевича щодо генетичного зв’язку громад, які виникли під владою татар з козаками, здійснив M. K. Любавський. Він піддав сумніву прямі посилання на Мацея Стрийковського, оскільки згадки останнього про подільських козаків у XIII—XIV ст. не мають підтвердження в джерелах. Крім того, M. K. Любавський зауважив про наявність отаманів як сільських старшин у багатьох регіонах України ²¹. Нові документальні матеріали дозволяють ширше розглянути проблему. Справді, отамани, як керівники сільських громад, з’явилися в татарську добу і зустрічалися навіть у XVI ст. Вони відали збором данини для ханських баскаків, виконували адміністративні та військові функції. Про можливість перебування на цих посадах татар в XIII—XIV ст. можна лише здогадуватись. Пізніше в джерелах фігурували переважно слов’янські прізвища. Навіть наведене М. П. Дашкевичем прізвище отамана с. Петрівців на Київщині — Микита Вареник ²² достеменно не тюркського походження. Разом з тим, татарський термін "отаман", як, до речі, й "козак", про що йтиметься нижче, поступово поширювався на українську людність. Отже, точку зору М. П. Дашкевича на витоки українського козацтва можна розглядати як одну з гіпотез історіографії XIX ст.

Становище на південному прикордонні українських земель помітно змінилося в другій половині XIV ст., коли Подніпров’я увійшло до складу Великого князівства Литовського. Спостерігалася нова спроба відновлення державного життя в передстеповому районі шляхом спорудження укріплених замків і заселення військово-службовою людністю. Великого значення цьому надавав литовський князь Вітовт (1392—1430), який здійснював військові експедиції в степ аж до Північного Причорномор’я. Про успіхи колонізації можна судити з надання у 1442 р. Чорноморського узбережжя "со всеми городами, портами, таможнями, водными и сухопутными, шляхтичам Бучацким" ²³. Нові державці зобов’язувалися укріпити за свій кошт замки і містечка. Фактично це було поверненням до часів княжої Русі, коли в степових районах поряд із кочівниками проживало слов’янське населення.

Брак актового матеріалу періоду вітовтової колонізації не дозволяє простежити і відтворити її основні етапи. Збереглися лише окремі згадки про надання угідь у Західному Поділлі ²⁴, Що свідчило про формування військово-службової верстви. Судячи з пізніших часів, аналогічний процес проходив і на Київщині та Брацлавщині. Опорними пунктами державного наступу на південній околиці мали стати укріплені замки з відповідним контингентом населення.

Розвиток колонізації помітно загальмувався зі смертю князя Вітовта. Віленські власті переорієнтувались на розв’язання інших державних проблем. Але імпульс, наданий процесові князем-подвижником, мав реальне продовження, зокрема, у діяльності князів Олелька Володимировича (1440—1455) та Семена Олельковича (1455—1470). В результаті протягом кількох десятиліть тисячі представників військово-службової верстви, які мали офіційну назву бояр, отримали землі в широкій передстеповій смузі від р. Мурафи на Поділлі до басейну р. Сули на Лівобережжі ²³. Надані землі часто складалися з кількох частин, віддалених одна від одної. Але навіть за небезпечних умов степового прикордоння угіддя цінувалися і були розподілені між власниками. Українське боярство було опорою Литовської держави на південному прикордонні, а володіння землею фактично узаконювалось як плата за службу. Маєтності, пожалувані до волі , тобто тимчасово, не могли переходити у спадок або ж передаватися в інші руки. Куплені й "отчизні" з дозволу господаря підлягали успадкуванню і відсудженню. При відсутності прямих спадкоємців, здатних нести службу, земля переходила до розряду виморочних і поверталася до господаря.

Поряд з майновими за боярами закріплювались і особисті права. Боярин підлягав присуду воєвод і старост, але не міг бути взятий у підданство. На земську службу він виїжджав "конно й збройно" власною персоною, а також у супроводі пахолків. Крім того, як і представники інших соціальних верств, бояри зобов’язувались брати участь в укріпленні замку, їздити з урядниками на лови.

Нижчий розряд службових людей становили люди коланні і ясачні, які виконували роботи при замку, за що користувалися невеликою ділянкою землі та платили переважно натуральний податок. До вищого розряду належали слуги ординські, путні й замкові. Так, згідно з Овруцькою люстрацією, "слуги ордынские повинны при послах и гонцах господарских ездити до Орды, а живуть у месте, а земли отчизные, данные, а входы свое на то особливе мають и при старосте предся на службу господарскую конно и збройно ехати повинны, а подводою и стацыею" ²⁶. Слуги путні використовувались для кур’єрської роботи і нагляду за шляхами, по яких рухались татари, слуги замкові — "во всех потребах, где колвек им розкажуть" ²⁷. Кінні, або ж панцирні слуги, несли патрульну службу в полі, поблизу замку. З сільського населення прикордонної смуги створювалися загони слуг, які займалися виключно військовою справою. Як відзначав M. K. Любавський: "слуги вербовались обыкновенно из зажиточных тяглых или каких-либо других крестьян, так как с отправлением на войну связаны были расходы не под силу обыкновенной крестьянской «службе» ²⁸. Для більшої образності історик навів уривок з Литовської метрики — прохання слуги Лавріна Станкевича (1514) до короля Сигізмунда І (1506— 1548) звільнити батька і братів від тяглої служби, мотивуючи їх реальною можливістю нести поважнішу і кориснішу для держави — військову. "Ино мы,— говориться в королівському привілеї,— на его чоломбитье то вчинили, того его отца Станка и его братью Янка а Мартина с тых трех служоб тяглых визволили и тыи дякла и вси дачки, што нам и врядником нашим даивали, им есмо отпустили; а они мають нам с того службу земскую заступовати у трех зброях, и кони мають мети добрые и зброй и брони так достаточне, как и иным подданым нашим" ²⁹. На основі широкого фактичного матеріалу М. К. Любавський зробив слушний висновок, що слуги в селянських лавах посідали вищу сходинку і в економічному, і в юридичному сенсі — місце, близьке до бояр ³⁰. Безумовно, слуги могли входити і до складу загонів, організованих для ведення степових промислів, у тому числі й експедицій за здобиччю на татарські улуси.

В другій половині XV ст. колонізаційна хвиля української людності наштовхнулась майже на аналогічне явище з боку Кримського ханства. В 1475 р. воно стало васалом Туреччини, що призвело до активізації експансії на сусідні християнські держави. Мешканці степового прикордоння стали першими жертвами татарських погромів. Згодом ординські спустошення набули регулярного характеру і досягали навіть Волині та Північної Київщини. Нечисленні гарнізони службових людей при замках не могли зупинити ординців, а уряд Великого князівства Литовського не мав коштів для утримання на прикордонні найманого війська. Місцеве населення змушене було самостійно зорганізовуватися перед татарською навалою. І це ставало не лише елементарною потребою, а й обов’язком, що пізніше було закріплено у законодавстві. "Лбы уси мещане и подданые наши часу навалное потребы и з иншими людьми нашими земскими войну служили,— зазначалося в Першому Литовському Статуті,— або з дозволенья нашего на войну выправляли" ³¹.

Поряд із професійними вояками — боярами, драбами, старостинськими служебниками на захист власних осель виступали й селяни, ремісники. Люстратори канівського замку 1552 р. відзначали: "Повинни каневцы, так мещане, яко бояре и подданные их, и церковные, и гости вси против людей неприятельских и в погоню за ними конно, збройно бывати з старостою и без него з слугами его" ³². Отже, потреба в обороні зумовлювала постійну бойову готовність населення, а походи в степ проти татар дістали назву козакування.

"Козак" — термін тюркського походження і запозичений українцями від південних сусідів. Щодо його генези існує чимало версій, більшість яких розглянуто в дослідженнях Д. І. Яворницького ³³ та Г. І. Халимоненка ³⁴. У широкому розумінні "козак" — це вільна людина, шукач пригод, бурлака. Водночас цей термін застосовувався для означення прикордонника, вправного вершника, найманого воїна, степового розбійника, добичника тощо.

Для з’ясування початкового періоду становлення українського козацтва важливим є питання генези назв військових та адміністративних титулів. Ймовірно, це зумовлювалося територіальною близькістю з тюркомовною людністю, її вливанням до козацьких ватаг, хоча антагонізм між ними навряд чи сприяв швидким темпам такого процесу. Вірогідніше, що вже з княжої доби русичі переймали від тюркомовних народів стратегію і тактику степового бою, відповідні елементи атрибутики кочівників. Тому досить реально постає передбачення Г. І. Халимоненка про можливість існування "козацьких таборів" у басейнах річок Росі й Сули вже в XI—XII ст., де проживало змішане тюрксько-слов’янське населення ³⁵.

Не викликає сумніву існування тюркських козаків у Криму та Північному Причорномор’ї вже в XIII—XIV ст. У половецькому словнику за 1303 р. слово "козак" означає вартового, або ж людину, яка перебувала на передовій сторожі ³⁶. На синаксарі міста Сурожа (Судака) під 1308 р. йдеться про вбивство кримськими козаками "раба божого Алмальчі" ³⁷. Татарські козаки згадуються і в Статуті генуезьких колоній 1449 р.: "Коли трапиться придбати якусь здобич козакам кінним кафинцям, або ж на ловах татарських биків чи деінде, постановляємо: аби консул Кафи й інші чиновники або й котрась висока особа аж ніяк не сміли вимагати собі частки з такої здобичі, а нехай вона трактується як вільна (від податку) і з повним правом належить тим, хто її захопив чи підстрелив, і нехай консул Кафи намагається таких козаків кінних підтримувати, виявляючи їм усіляку допомогу и ласку" ³⁸. Термін козаки стосувався й нижчого прошарку татар, осаджених князем Вітовтом південніше столиці Вільно ³⁹. За відбування військової служби козаки володіли невеликими земельними наділами і належали до окремих підрозділів, які вступали до литовського війська під проводом своїх отаманів ⁴⁰. Цілком можливо, що и "подільські козаки", згадані Мацеєм Стрийковським, мали аналогічну природу ⁴¹. Згадка про надання землі татарам поблизу Овруча наприкінці XV ст. жалуваною грамотою Казимира IV (1440—1492) наштовхнула M. K. Любавського на думку, що якась їх частина могла бути осаджена і на Київщині ⁴². Про аналогічні випадки за князювання Гедиміна (1316—1341) йдеться в люстраціях Канівського замку 1552 р.⁴³.

Існує немало свідчень про діяння татарських козаків на терені південноукраїнського степу. Польський історик Ян Длугош вирізняв їx у складі полчищ хана Маняка, які вторглися в Галичину 1469 р. ⁴⁴. Козаки, напевне, часто залучалися до ханського війська поряд з представниками інших соціальних верств Криму. Так, на прохання великого князя московського Івана III (1462—1505) вислати війська проти ординців, які перешкоджали нормальному сполученню між державами, чинячи грабунки й розбої, кримський хан Менглі-Гірей відреагував позитивно. У розмові з царським послом у Криму Семеном Борисовичем він, зокрема, відзначив: "Посылал под Орду уланов и князей и Козаков всех, колко их ни есть в моей земле. И они под Ордою были все лето и делали, сколько могли" ⁴⁵. З іншого боку, у посланні великого московського князя до Менглі-Гірея від 4 березня 1487 р. містилося прохання прислати до Курська своїх людей для зустрічі послів через небезпеку від татарських козаків у степу. Водночас Іван III повідомляв, що московські ратні люди разом із військом брата кримського хана Нурдовлатом вже здійснили похід по степових шляхах: "под Ордою улусы имали и головы поймали... и я здесь у тех Козаков те головы поймал и отдал семи их твоему послу Тевекелю улану да Лукбердею дувану о тобе бы то ведомо было. А список есми к тебе послал, те и головы имяны преписавши, колко их отдано твоим послам" ⁴⁶. Про контакти татарських козаків з українською людністю можна здогадуватися з тексту великокнязівської уставної грамоти киянам від 14 травня 1499 р., в якій зазначалося: "Коли осмник воєводин застанет которого мещанина, або купца, а либо козака християнина (виділення наше.— В. Щ.), з белыми головами непочетные речи делаючи, ибо наместнику митрополичому с того врочая вина, а воеводе с того вины копа грошей; а коли застанет осмник в таковых речах гостя турчина, або татарина, а любо ормянина, тогды воеводе с такового вины дванадцать коп грошей" ⁴⁷. Звідси цілком закономірним є результат аналізу етнографічного складу населення Київщини XV ст., здійсненого П. Г. Клепатським. Вчений відзначив, що після українців найбільший відсоток на цій землі становили татари ⁴⁸. Наведені факти переконливо свідчать про перехід назви "козак" на українців від татарських кочівників. Одночасно й козакування як побутове явище набувало ширших масштабів. За прикладом татарських козаків з південноукраїнських замків та сіл виходили в степ ватаги шукачів легкої здобичі. "Ходити в козацтво" означало, насамперед, виходити в поле чи "на низ" по здобич. Яскравою ілюстрацією цього можуть послужити також свідчення Рейнгольда Гейденштейна — довіреного секретаря Стефана Баторія: "Великі простори полів, безліч землі залишаються там необробленими і незаселеними... Більшу частину часу люди займаються рибальством і здобичництвом, вважають ворогом коленого, від кого сподіваються отримати більше здобичі, але, оскільки серед них чисельно переважають християни, то вони відчувають особливу неприязнь до невірних (варварів) , насамперед до татар, і не раз подавали допомогу польським королям. Оскільки вони займають нижню частину Польщі, яка прилягає до річки (Дніпра — В. Щ.), то й називаються... низовцями, і серед інших козаків — таким саме загальним іменем називаються як кінні, так і піші люди, які збираються з доброї волі для занять розбоєм на прикордонні" ⁴⁹. Гейденштейн зафіксував своє враження після завершення війни між Річчю Посполитою і Московією в 80-х роках XVI ст., коли немало її учасників, не знайшовши застосування своїм силам, подалося на пошуки "козацького хліба", хоча аналогічні випадки мали місце і в попередній час. Однак походи на татарські улуси становили тільки один бік діяльності запорожців.

Південноукраїнський степ з широко розгалуженими водяними артеріями вражав сучасників надзвичайними природними багатствами. Литовський мемуарист Михайло (Михалон) Литвин із захопленням писав: Диких звірів і зубрів, диких коней і оленів така сила по лісах і полях, що на них полюють тільки задля шкіри, а м’ясо через велику їх кількість викидають, окрім спинної частини; ланей і диких кабанів навіть зовсім не вживають. Дикі кози в такій великій кількості перебігають зимою з степів до лісів, а літом назад, що кожний селянин забиває їх до тисячі на рік. По берегах річок у великій кількості зустрічаються оселі бобрів. Птиць така дивовижна сила, що весною хлопчаки назбирують цілі човни яєць диких качок, гусей, журавлів і лебедів, а пізніше їх виводками наповнюють курники. Вірлят зачиняють до кліток задля їх пір’я, котре чіпляють до стріл. Псів годують м’ясом диких звірів і рибою, бо ж річки переповнені неймовірною кількістю осетрів та іншими великими рибами" ⁵⁰. Навіть скрупульозні й лаконічні королівські ревізори, описуючи українські староства, не могли утриматися від захоплених характеристик краю: "Коням и всякому быдлу хованье там роскошное по дубровах и свиньям по дубниках через зиму, а там радо быдло всякое множится. Зубров, оленей, лисиц и иншого зверу множество великое. Меду тож офитость великая, а предке доброго, чистого, белого без бортей и без всякое праци великое, не только с пасек, але готового с вепетов выдираючи" ⁵¹.

Наявність великої кількості дичини сприяла широкому розвою уходництва. Крім мисливства, рибальства, бджільництва, промисловці часто здійснювали походи за сіллю. Так, у люстрації 1552 р. зазначалося: "Кгды соль идет, с низу хоживало старосте перво з десятка по ковшу соли, а ковш тот з безмен, а теперешний староста от каждого человека колько их у десятку будет, берет соли по два безмены. А над то еще берет староста теперешний с каждого десятка соли по котлу десяточному и по ковшу. А еще особно обестки з десятка каждого по котлужу десяточному берет" ⁵². Податок у вигляді здобичі місцеві власті стягували восени при поверненні промисловців на волості. З часом він узаконювався у фіксованих розмірах. Вже в уставній грамоті великого князя литовського Олександра Казимировича (1492—1506) місту Києву (1499) зазначалося: "Которые козаки з верху Днепра и с инших сторон ходят водою на Низ до Черкас и далей и што там здобудуть, с того со всего воеводе десятое мають давати; а коли рыбы привозять, з верху, або з низу, просолныи и вяленые до места Киевского, тогды мает осмник воєводин то осмотрети и обмытити, и мает на город взяти от бочки рыб по шести грошей, а от вяленых рыб и свежих десятое. А коли привезут до места Киевского рыбу свежую, осетры, тогды не мають их целиком продавати, олиж мусить осмник от каждого осетра по хребтине взяти, а любо от десяти осетров десятого осетра" ⁵³. В даному випадку козаками іменувалися уходники з придніпровського регіону. Такі ж козаки-промисловці ходили в степ і по інших річках. Марцін Бельський під 1489 р. згадував козаків, які добре знали Побужжя і допомогли польському королевичу Яну-Ольбрехту дістатися до Саврані ⁵⁴.

Заняття промислами вимагало відваги і певних військових навиків, оскільки нечасто обходилося без сутичок з татарськими козаками та чабанами. Тому уходники об’єднувалися в загони, обирали досвідченого ватажка і відповідно озброювалися. На уходах споруджували тимчасові стоянки-засіки, або ж городці" для первинної обробки і зберігання здобутого, а також оборони на випадок нападу ординців.

Соціальні причини виникнення українського козацтва полягали у поглибленні суспільного поділу праці, змінах у земельних відносинах. Після перетворення українських князівств на воєводства традиційний принцип общинного землеволодіння поступово підмінювався роздачею маєтностей князем, як верховним сюзереном, особам вищого (князі, пани, зем’яни-шляхта) і середнього (бояри) станів, які перебували на військовій та адміністративній службі. Відповідно з розряду землевласників виключалася найбільш численна верства — селянство. Природним явищем став зростаючий відхід селян з центральних регіонів на окраїни, що в той час не зустрічало перешкод з боку властей. Навпаки, при відсутності регулярного війська переселенців планувалося використати у боротьбі з полчищами кочівників.

Разом з тим, з кінця XV ст. у Великому князівстві Литовському спостерігалося зародження товарно-грошових відносин. На загальнодержавному рівні його чітко ілюструвала устава 1514 р., спрямована на збільшення прибутковості великокнязівських маєтностей за рахунок розширення площі дворової ріллі, яку передбачалося обробляти із застосуванням праці тяглих людей. Місцевим урядникам наказувалось: "Колько розумеючи людей на пашни оставити, которыми бы еси мел достаточне пашню запахати, а инших маеш на пенязех осадити" ⁵⁵. Подібне мало місце і в маєтках окремих землевласників, які використовували різні засоби економічного і позаекономічного примусу, щоб задовольнити потреби свого господарства у робочій силі.

Збільшення відробіткової ренти викликало відповідну реакцію з боку селянства. Однією з найпоширеніших форм протесту проти соціального гніту стали втечі. Безумовно, їх масштаби суттєво різнилися на обширних теренах Великого князівства Литовського. Напевне, більшою мірою втечі були притаманні власне литовським землям, меншою — батьківщині козацтва — Центральній Україні. Проте наявність окремих артикулів у Першому Литовському Статуті 1529 р., в яких мова йшла про запобігання селянським втечам і суворі покарання втікачів ⁵⁶, дозволяє припустити, що в малоосвоєні прикордонні райони відходила й частина українського населення. Відсутність документальних свідчень не дає права ствердно говорити про участь цієї категорії селянства у козакуванні до середини XVI ст., хоча й для заперечення можливості такого явища немає підстав ⁵⁷.

Отже, саме охоронці південного прикордоння й уходники-промисловці, які перебували в постійних контактах з татарськими кочівниками, вперше зустрічаються у джерелах другої половини XV ст. під назвою "козаки". З цього часу джерельні свідчення про козацтво на терені південноукраїнського степу простежуються регулярно. Давнє побутове явище козакування поступово набувало широких масштабів, залучаючи представників різних соціальних верств. умови прикордоння витворили своєрідний тип людини, характерною рисою якої було поєднання в одній особі воїна і трудівника.

1.2.

Джерела формування українського козацтва

Зародження і становлення козацтва рельєфно простежується при з’ясуванні джерел цього явища. Протягом тривалого часу на нього мали безпосередній вплив найрізноманітніші фактори еволюції українського суспільства. Тому слід детально проаналізувати окремі періоди формування козацтва, враховуючи їхні особливості та специфіку.

До середини XVI ст. козаками називали людей, які займались уходними промислами на південному порубіжжі та боротьбою з татарами. На жаль, в актових матеріалах про них збереглися лише фрагментарні згадки, але й вони дають підставу для конкретних висновків щодо джерел формування козацтва. Вже в 1492 р. кримський хан Менглі-Гірей повідомляв великого князя литовського Олександра Казимировича про напад на фортецю Тягиню загону козаків з Канева та Черкас. Документальні свідчення про цю акцію містяться у відповіді останнього від 19 грудня, надісланій до Криму: "Також писав нам в своєму ярлику, що наші люди канівці і черкасці, прийшовши Дніпром, під Тягинею човен твій розбили, чоловіка одного і багато статків та грошей побрали, а потім цього твого чоловіка забрали і кілька волів з ним взяли, а після того під Тягинею черкасці взяли десяток коней і трьох чоловік забрали з собою. Про те нам невідомо і сталося без нашої волі. З приводу того послали до наших урядників українних, щоб речі ті відшукали між козаками, а якщо б знайшли — передали в руки твоєму слузі Мусаці, і людей, які будуть знайдені і відібрані статки. А тих лихих людей, які те вчинили, повеліли стратити ⁵⁸. Безумовно, у поході могли брати участь вихідці й з інших міст та містечок України. Менглі-Гірей добре володів інформацією про становище на прикордонні з Литовсько-Руською державою, оскільки сам неодноразово здійснював грабіжницькі набіги на її територію. Однак, він був зацікавлений у суворому покаранні литовськими властями конкретних винуватців козацької експедиції, щоб запобігти її повторенню в майбутньому. І, як видно з листа Олександра Казимировича, урядники південноукраїнських староств зобов’язувалися вжити відповідних заходів. Майже аналогічний інцидент стався за три роки до цієї події (1489) на Таванському переїзді через Дніпро, хоча у листі великого князя московського Івана III до правителя Литовської держави козакуючих на чолі з ватажками Богданом, Голубцем і Васьком Жилою власне "козаками" не називали. Цілком можливо, що у Московії даний термін був ще маловідомим. "Нынеча пак сего лета, — говориться в документі,— наши послы Московские земли Тферские земли и Ноугородские земли многие люди шли из Крыма с твоим послом Яном вместе; да как пришли на Тавань к перевозу, и твоего посла Яна перевозники через Днепр перевезли, а наших гостей не перевезли. Да пришед на них твоего пана Юрьева люди Пацевича, в головах Богдан, да Голубец, да Васко Жила со многими людьми да наших гостей перебили и переграбили, и товар у них весь поймали, многих людей до смерти побили и перетопили, а иных многих людей тех наших гостей и нынеча без вести нет" ⁵⁹. Тут ідеться про вчинки служебників київського воєводи Юрія Паца. Проте, в тогочасній епістолярній спадщині козацтво виступало під різними назвами: загальною — "черкаси", по імені урядовця або ж ватажка громади — "князя Дмитрія козаки", "козаки Щурової роти" тощо ⁶⁰.

Через українські землі пролягали великі й малі шляхи, які були, передусім, торговими артеріями не лише Великого князівства Литовського, а й усього центрально-східноєвропейського регіону. Ними ж користувалися представники дипломатичних служб. За повідомленням кримського хана Менглі-Гірея великому князеві Івану III у жовтні 1494 р., московське посольство на чолі з боярином Іваном Суботою, яке прямувало до валашського господаря Стефана, поблизу дніпровської переправи "из черкасского городка козаки потопили, все поймали, пеша остали" ⁶¹. Очолював козацький загін черкаський воєвода Богдан, який невдовзі зруйнував турецьку фортецю Очаків ⁶², як базу, створену для дій проти "черкас". Київські та черкаські козаки були причетні також до сутичок з татарами на пониззі Дніпра взимку 1502-1503 рр.⁶³.

Документальні свідчення про участь у козацьких походах представників місцевої адміністрації, зокрема, південноукраїнських старост Предслава Лянцкоронського, Остафія Дашковича, Єжи Отруся, Миколи Сенявського, Берната Претвича, Семена Пронського та ін. стали основою для проголошення їх історіографією XVII—XVIII ст. організаторами українського козацтва, першими гетьманами і т. п.⁶⁴. Насправді ж, виконуючи обов’язки по охороні кордону, старости замовчували факт спільних дій з козаками, бо це загрожувало немилістю великого князя або ж сплатою з власного рахунку за збитки, заподіяні козаками. Так, у листі турецького султана Сулеймана II (1520— 1566) до польського короля Сигізмунда II Августа від 10 вересня 1557 р. йшлося про набіг козаків, очолюваних князем Дмитром Вишневецьким, на татарські улуси поблизу Акермана, а також містилася вимога повернути "що кому належало" і покарати учасників експедиції ⁶⁵. На старост покладалися також обов’язки контролювати козаків, щоб не допускати їх збору і самостійних походів проти татар. У люстрації Кременецької волості 1563 р. зазначалося: "Козаків, або ж людей неосілих, прихожих не утримувати ніде в селах більше 3 днів, все село має знати, коли який козак прийде чи піде, оскільки від таких людей робиться по селах багато шкоди; а якщо б хто пустив до хати такого козака, людину неосілу, не сповістивши всьому селу (властям.—В. Щ.), і тримав його більше трьох днів, а відпустивши, не оголосив всьому селу, і якщо б від того трапилась кому шкода, то будь-який господар повинен буде відшкодувати її і, крім того, зобов’язаний виплатити три рублі згідно статуту земського" ⁶⁶. Контроль над козаками поширювався навіть на воєводські міста, зокрема, на Київ. У згадуваній грамоті великого князя литовського Олександра Казимировича (1499) зазначалося: "Коли которые купцы, а любо козаки приходят до Киева, а в которого мещанина станут на подворьи, тот мещанин мает их обестити воеводе киевскому, або наместнику его, подлуг давнего обычая, а если бы который з вас мещанин не хотел купца або козака воеводе обестити, на том воеводе киевскому дванадцать коп грошей вины" ⁶⁷.

Через брак документальних свідчень нелегко судити, наскільки вдавалося старостам виконувати поліційні функції. Більше відомі випадки, коли вони в обхід закону очолювали загони служебників та козаків і здійснювали сміливі рейди в південні степи аж до Чорноморського узбережжя ⁶⁸. Оповідаючи про похід під Очаків (1541) барського старости Берната Претвича, Марцін Бельський, зокрема, писав: "незадовго перед тим татари напали на Русь, починивши великі шкоди коло Винниці і по інших місцях. Бернат Претвич, гербу Вчеле, староста барський, вартий пам’яти у всіх нас, поляків, пустився за ними з невеликим числом козаків і черемисів, пройшовши за ними аж під Очаків... З добичею повернувся додому і наступного року те ж повторив" ⁶⁹.

Для боротьби з татарами власті активно залучали і місцеве населення. Так, у привілеї, наданому місту Лисянці, підкресювалося, що його мешканці мають ставити палісаду, а кожний з міщан повинен запастись рушницею, двома фунтами пороху і копою куль ⁷⁰. У творі польського шляхтича Марціна Бронєвського (70-і роки XVI ст.) міститься згадка про Брацлав: "Лежащий на границах Подолии, несмотря на свою маловажность и незначительность, имеет крепостцу и более пятисот жителей, превосходных стрелков, которые приобрели немалую опытность и навыки в легких и частых стычках со скифами (татарами.— В. Щ.)... Братиславцы содержат постоянно отряд войска для защиты от набегов перекопских, очаковских, белгородских татар и валахов" ⁷¹. Отже, не лише військова людність, а й усе населення прикордонних міст добре володіло зброєю, мало бойові навики і могло брати участь у козакуванні.

Цікаво, що Марцін Бронєвський нічого не говорив про шляхту серед мешканців Брацлава. Небезпека з боку татарських ординців ставала на перешкоді проникненню на південь Поділля та Київщини представників привілейованого стану. Навіть немало старост залишали у фортецях заступників, а самі жили у власних маєтках на Волині, Північній Київщині чи в Галичині. Татарська загроза не стимулювала й розвиток традиційного землеробства. Відповідно втрачався сенс ведення як селянського, так і панського господарства. Не випадково, що в той час ревізори не відзначили поблизу Канева жодного фільварку ⁷².

Немало інформації про джерела формування українського козацтва міститься в кореспонденції правителів сусідніх держав, зокрема турецького султана та кримського хана. Так, на початку 40-х років хан Сагіб-Гірей писав з Бахчисараю польському королеві Сигізмунду І: "Приходят козаки черкаские и каневские, стают на Днепре под нашими улусами и чинят шкоды нашим людям. Я к вам много раз посылал за тех Козаков, чтобы их усмирить, но ваша милость не послушал. Если хочеш иметь приязнь с нами, будь добрым, пришли к нам тех, что делали шкоды, иначе не имей того за зло, и я не хочу сломать приязни братской и присяги, но на те замки — Черкасы и Канев — пошлем нашу рать" ⁷³. Майже аналогічний лист турецького султана Сулеймана II до того ж короля від 1546 р., в якому зазначалося, що з "далеких замків, належачих до Польщі: Переяслава — Яцько і Мануйло, з Черкас — Карпо і Єдрушко, з Брацлава, з Києва і багатьох інших прикордонних замків" минулого року козаки, очолювані Претвичем, Сангушком і Пронським, здобували приступом Очаківську фортецю ⁷⁴.

Отже, актові матеріали і наративні джерела переконливо свідчать про вихід козаків з українських міст. Та це зовсім не означає, що козакували власне міщани — ремісники чи торгові люди. Саме вони не завжди складали більший відсоток населення, насамперед, прикордонних міст, призначених для оборони краю від ординської агресії. Наприклад, у Черкасах (1552) проживало 223 міщанина; бояр, панів і князів — 9 чол.; слуг міських — 25; пушкарів — 2; почет старости — 66; драбів — 160; козаків — 250 ⁷⁵. Аналогічним було співвідношення населення в той час у Брацлаві та Вінниці. Зауважимо: щоб вважатися повноправним громадянином, тобто, перебувати під захистом міського самоврядування, користуватися привілеями, які надавалися городянам, зокрема правом займатися ремеслом, вести торгівлю на міському ринку, необхідно було володіти нерухомим майном, як мінімум — власним будинком. Цим пояснюється той факт, що в південноукраїнських містах ревізори фіксували значну кількість бездомних, або ж "людей прихожих". На Волині та Північній Київщині серед них переважали селяни, які намагалися здобути свободу за міськими мурами.

Характерним для південних міст було проживання в них козаків. У Черкасах, наприклад, люстратори відзначили, що "окромя оселых бояр и мещан бывают у них козаки прихожие" ⁷⁶. Поряд з боярами, слугами, міщанами Канева проживали "люди прихожие, козаки неоселые" ⁷⁷. На противагу міщанам більшість козаків не мали власної осідлості і ходили в степ на промисли або ж служили у заможних городян. Різниця між ними чітко визначалася в люстрації, де вказувалися повинності: "Козаки, которые домов у Черкассах не мають, и тые дають старосте колядки по шести ж грошей и сена косять ему на два дни на лете толоками за его стравою и за медом. А которые козаки, не отходячи у козацтво на поле, ани рекою у низ, служать в местах в наймах боярам або мещанам, тыи старосте колядки давати, ани сена косити не повинни" ⁷⁸. Звертає на себе увагу наявність у Черкасах значної кількості представників власне військово-службової людності: почет старости, драби, а також слуги міські або ж замкові.

Разом з тим, у більшості міст та містечок України проживали й селяни. Було б недоцільно повністю виключити можливість їхньої участі в козакуванні, як і сільських мешканців, насамперед, тих, хто перебував на нижчому соціальному щаблі. Безземельні або ж власники незначних земельних ділянок — городники, халупники, комірники, підсусідки — не були тісно пов’язані із землеробством і мали змогу займатися допоміжними промислами, в тому числі й козакуванням. Однак конкретних документальних свідчень про ставлення селян до генези козацтва на сьогодні не виявлено. Наведену Дмитром Наливайком тезу з латиномовного "Трактату про дві Сарматії" (1518) польського гуманіста Мацея Меховіти, де український козак називався "хлопом, підданим, бродягою, пішим або кінним" ⁷⁹, досить легко спростувати. У Польщі хлопом називали кожного негербованого. Навіть боярина, який ішов козакувати, літописці часто записували в свої хроніки хлопами зі слів розгніваного господаря.

З середини XVI ст. спостерігається новий етап в історії українського козацтва. За слушним зауваженням І. П. Крип’якевича, на цей час: "в степах виробився оригінальний тип господарки, а в його обороні нова воєнна організація; знов під впливом сеі господарки і в війні зі степовими ордами повстала нова козацька суспільність, зі своїм окремим побутом і окремим світоглядом. Виробивши собі новий лад в степах, переходять козаки до давніх українських центрів, до городів; тут лучаться з міщанською опозицією против нових міських порядків, переймають на себе її боротьбу з локальними урядниками і реорганізують міста за своїм ідеалом. Цілий цей процес відбувається дуже скоро; козацький лад так знаменито відповідав пограничним відносинам і в своїм поході показав стільки сили, що протягом двох-трьох десятиліть скозачіли всі міста над степовим поясом" ⁸⁰. Отже, перенесення козацького устрою на волості стало важливою передумовою формування окремого соціального стану. Цей процес збігається з характерним для середньовічних держав переосмисленням панівним класом свого місця в суспільстві.

Консолідація панівних верств Великого князівства Литовського супроводжувалася ліквідацією різноманітних ступенів ієрархії та ревізією прав на шляхетство. Підставою для визнання останніх стало не відбування військової служби, а наявність документально підтвердженого землеволодіння. Якщо для магнатів, князів і зем’ян дана обставина не створювала особливих проблем, то вона з усією гостротою постала перед боярами. Переважна їх більшість володіла землею за звичаєвим правом, тому лише небагатьом вдалося довести своє "благородне" походження шляхом пред’явлення жалуваних грамот на землеволодіння ⁸¹. Всі ж інші представники цього стану переводилися до розряду державних селян.

Аналогічну політику проводили на українських землях після Люблінської унії 1569 р. і польські власті. Вже наступного року було організовано люстрації Брацлавського і Київського воєводств. У ході їх проведення ревізори вимагали від усіх землевласників пред’явлення жалуваних грамот на маєтності, оскільки, за їхніми словами, при українських замках було багато таких зем’ян і шляхти, які не хочуть відбувати земську службу і заявляють, що вони вільні люди ⁸². Так, бояри Заушани показали ревізорам копію королівської грамоти — виписку з київських земських книг, і були залишені при шляхетських вольностях. За володіння землею вони мали поряд з іншими шляхтичами Київського воєводства нести земську службу. Бояри Позняки ніяких документів на вимогу люстраторів не пред’явили, а лише голослівно сказали, що вони звільнені від аналогічних служб згідно з королівським привілеєм ⁸³. Однак ці аргументи до уваги не бралися, оскільки при великій небезпеці для київського замку, на думку ревізорів, уже "нікого було посилати для огляду татарських шляхів, та відправляти листи до найближчих замків"⁸⁴. Тож південноукраїнське боярство стало перед проблемою пошуку свого місця в суспільстві. Через брак умов для заняття землеробством воно намагалося іншими шляхами відстояти свій попередній статус. Цьому ж об’єктивно сприяло створення козацького реєстру та залучення урядом Речі Посполитої українського населення до військової служби під час чергових кампаній, насамперед для боротьби проти Швеції та Московської держави. Найбільш підготовленими, безумовно, виявлялися бояри і слуги. Вони й стали основою створення козацьких загонів, які перетворювалися на вагому силу при кварцяному війську ⁸⁵. Отже, бояри та слуги склали нову хвилю формування українського козацтва. Саме тому в документальних матеріалах південного порубіжжя кінця XVI — початку XVII ст. трапляються лише окремі згадки про бояр ⁸⁶. При цьому обов’язково підкреслювалося їхнє "нешляхетське" походження, належність до "хлопства". У Північній Київщині та на Волині українському боярству під назвою "околичної шляхти" вдалося утриматися аж до Національно-визвольної війни середини XVII ст. Проте в джерелах дедалі частіше з’являлися такі визначення їхнього соціального статусу, як, наприклад, "козаки, звані боярами овруцького староства"⁸⁷. Водночас поповнення козацтва боярським контингентом збігалося з важливим моментом у формуванні лицарської верстви, а саме: початком генези станових прав.

Помітний вплив на формування козацького стану справили заходи, вжиті урядом Речі Посполитої по колонізації Подніпров’я та Лівобережжя. Роздача земель у власність з метою їх заселення практикувалася ще й за литовської доби. Більші можливості для встановлення польського панування на українських землях аж до кордону з Московською державою відкрила конституція, прийнята варшавським сеймом 1590 р. "Простори пустих місць на прикордонні за Білою Церквою,— зазначалося в цьому документі,— не приносять ніякої користі, ні державної, ні приватної, необхідно мати з них користь, щоб вони даремно не пустували. А тому за дозволом і повноваженням від усіх чинів сейму ухвалюємо, що ми будемо роздавати ті пустелі у приватну власність особам шляхетського стану за заслуги перед Річчю Посполитою по волі і розумінню нашому" ⁸⁸.

Прагнучи здобути земельні володіння, тисячі безпомісних і дрібних шляхтичів з Волині та Галичини взяли участь у колонізаційному процесі. Обставини життя на Подніпров’ї, зокрема, слабкість виконавчих та судових структур, відкривали можли вості панування кулачного права або ж фізичної сили. Звідси — поява латифундій нових власників, особливо гетьманів, воєвод, примноження магнатських родів, так званих "королев’ят" — Вишневецьких, Корецьких, Збаразьких та ін. Серед прибулих на Подніпров’я було немало й таких, хто головним своїм заняттям вважав військове ремесло. Вже при Стефані Баторії шляхта становила верхівку козацького реєстру ⁸⁹. Зростання престижу козаччини залучало до королівської служби нових представників привілейованої верстви як українського, так і польського походження. Проект католицького біскупа Йосипа Верешинського по створенню козацького князівства за Дніпром, очевидно, ґрунтувався на реальних фактах наявності значної кількості шляхти серед українського козацтва ⁹⁰. Шляхтичі не лише очолювали реєстрових, а й становили основну масу козацької старшини. Тим більше, що в її середовищі перебувало чимало представників польського етносу ⁹¹, зокрема шукачів військових пригод, авантюристів, які схвально відгукнулися на заклик папи римського Климента VIII. Під егідою Ватикану створювалась ліга європейських християнських держав для боротьби проти турецької агресії, на що відпускалися значні кошти ⁹². Головну військову силу ліги мало становити запорозьке козацтво. Восени 1593 р. папа римський вислав свого нунція— хорватського священика Алессандро Комуловича до українських козаків з метою залучення їх на службу. Згідно з інструкцією папський легат мав вести переговори на кресах Речі Посполитої: в Кам’янці, Каневі, Черкасах. В листі Климента VIII до козаків відзначалася поінформованість Ватикану про їхню хоробрість і військову відвагу ⁹³. Вагомим дотатком до послання понтіфіка із закликом боротьби проти неприятеля святого Христа мали стати 12 тисяч дукатів, як завдаток до початку кампанії. Решту обіцялося виплатити в ході війни. Однак маршрут Комуловича пролягав через волості, де йому порадили звернутися до київського воєводи князя Костянтина Острозького. Напевно, через конфлікт Януша Острозького з Криштофом Косинським, папський посланник не знайшов шляху до Запорозької Січі. Під час зупинки у Снятині він вів переговори з місцевим старостою Миколою Язловецьким. Бувший старший реєстру продовжував підтримувати тісні контакти з козаками. Тому, ймовірно, не без ініціативи Язловецького, в грудні 1593 р. відбувся похід на придунайські турецькі міста. У складі козацького війська перебувала значна частина подільської шляхти ⁹⁴.

Відсутність детального опису реєстрового війська на рубежі XVI—XVII ст. не дозволяє ґрунтовно проаналізувати його структуру та національний склад. Однак відомо, що наступний розвиток подій, зокрема війна з Московією, Цецорська та Хотинська битви, сприяв поповненню реєстру представниками української шляхти, до якої належали: Петро Сагайдачний, Оліфер Голуб, Михайло Дорошенко, Марко Жмайло, Іван Сулима, Богдан Хмельницький.

Реалізація конституції 1590 р. в Україні супроводжувалася також посиленням соціального гноблення. Кожний прибулий шляхтич одержував право будувати у своєму маєтку замок для захисту від татар, залучаючи поселенців з інших районів. Часто власники виділених їм урядом земель утворювали нове поселення за рахунок селян, захоплених у сусідніх феодалів. Актові матеріали кінця XVI — першої половини XVII ст. містять величезну кількість свідчень про шляхетські міжусобиці. В результаті грабіжницьких нападів шляхтичі ставали власниками нових маєтків та підданих, а згодом одержували документальні підтвердження від властей на право володіння ними. У пошуках нових джерел прибутків магнати реєстрували свої володіння у статусі міста чи містечка ⁹⁵. В такому випадку до рук землевласника переходило і право верховного суду над підданими, регулювання податків та повинностей.

Для залучення нових поселенців феодали на перших порах встановлювали пільги — звільнення від будь-яких повинностей на 5, 10, 15 і більше років. Протягом цих років селянин міг вести власне господарство, не відбуваючи панщини, не сплачуючи натуральних чи грошових податків і вважати себе відносно вільною людиною. Водночас освоєння нових земель було вигідне феодалам, оскільки пізніше вони могли використати їх для Розширення власного фільварку. Крім того, окремі шляхтичі, незважаючи на існуючі умови, все ж залучали "слобожан" до виконання деяких робіт. Так, у Курилівцях на Київщині в 1616 р. двадцятьох свобідних", які не мали ніяких повинностей, змушували робити зажинки, обжинки, закоси, обкоси, допомагати у толоці ⁹⁶. В люстрації остерського староства за 1636 р. зазначалося: "завдяки скупченню людей, що оселяються на слободах, остерська оренда медів, пив, горілок, млинів, мит пішла за значно вищу ціну, тому не мало зріс дохід" ⁹⁷. Отже, шляхта використовувала можливі засоби для стягнення всіляких опосередкованих поборів з мешканців слобід. При надмірних утисках або ж наближенні завершення строку "слобод", останні відходили на нове місце проживання в південні та південно-східні райони. "Ті ж із згаданого руського (українського.— В. Щ.) народу,— відзначав сучасник подій, польський письменник Самуель Грондський,— хто звичніший і вправніший тримати зброю, а також не побажав підкоритися данницькому ярму земських панів, вийшли до віддалених і до того часу не заселених місць і там привласнювали собі вільне право і відтоді заснували нові поселення. На відміну від інших русинів, підпорядкованих земським панам, цих називають козаками ⁹⁸. Згодом, оцінюючи причини козацького повстання, польський магнат Микола Потоцький наприкінці 1637 р. зауважив, що осередки "свавільників" містилися саме в слободах: "скільки цих бунтівників було і є, всі мають свої гнізда в нових слободах, що містять у собі по кілька тисяч своєвільних людей, як обидві Кобеляки й інші селища на Ворсклі та Пслі. Наплив цих своєвільників у слободи робить розсадники бунту, та й самі осадчі застерігають з плачем, що як ці гнізда не будуть зруйновані, то своєвілля досить скоро оживе знову" ⁹⁹.

Значна частина населення заселялася в "слободах", але відмовлялася підпорядковуватися старостинській владі, оголошуючи себе козаками. Селян та міську бідноту приваблювало право козаків на володіння землею, свобода від експлуатації, насамперед кріпацтва. Перехід до козацтва асоціювався у них з ідеєю вільного господарювання. Такі люди фігурували у донесеннях королівських комісарів під назвою "непослушних". Уже восени 1593 р. Станіслав Жолкевський писав з Поділля до канцлера Яна Замойського: "Пан староста брацлавський (Єжи Струсь) дуже збентежений сваволею і бунтами тих злих хлопів, пильно потребує ласки й рятунку вашого, бо через опір і бунт тих хлопів важко йому виконувати свої обов’язки... Я радив панові старості, і з свого боку буду того пильнувати, щоб якось по-доброму привести їх до послушності, але якщо надалі з їхнього боку буде такий непослух, прошу порадити, що в такому разі робити. Я маю відомості, що вони присяглися недопустити там жовнірських постоїв, а, очевидно, і в кримського хана бувають їхні посланці. Такий непослух у них і своєвілля, що вже не поважають зовсім ні бога, ані когось іншого" ¹⁰⁰.

Про широкі масштаби покозачення населення Подніпров’я свідчать люстрації королівщин 1616 р. У Білій Церкві було "міщанських домів послушних 300", а таких, що не хотіли бути "послушними", понад 300, у Трилісах — відповідно 170 і 30, Богуславі — 200 і 400, Каневі — 160 і 1346, Корсуні — 200 і 1300, Стеблеві — 100 і 400, Переяславі — 300 і 700, Гельмязові — 40 і 100, Бикові — 30 і 25, Черкасах — 150 і 800, Боровиці — 50 і 100, Ірклієві — 20 і 300, Говтві — 30 і 700, Кропивні — 30 і 60, Чигирині — 50 і 500, Крилові 50 і 400 ¹⁰¹. Отже, в багатьох містах і містечках кількість тих, що вважали себе козаками, була значно більшою, ніж населення, яке відбувало феодальні повинності. На південному порубіжжі фактично ігнорувалися феодально-кріпосницькі порядки, а спроби їх запровадження завершувалися масовими втечами на Запорожжя. Так, у королівській інструкції на сейм 1615 р., зокрема, зазначалося: "...пішли до них (запорожців.— В. Щ.) неосілі, пішли засудженці, пішли втікачі, повтікали, покинувши поля, повтікала челядь, так, що мало хто і до плуга має людей на Поділлю" ¹⁰². До речі, у вищезгаданих містах існували козацькі громади. Про офіційне їх визнання за литовської доби свідчить королівський лист (1560), адресований "подстаростам его черкаскому и каневскому и теж бояром, мещаном, козаком и всим подданым нашим тамошним" ¹⁰³. В іншому аналогічному посланні міститься конкретніший адресат "намеснику черкаскому и отаману и войту и всим мещанам черкаским" ¹⁰⁴. Отже, на чолі міських козацьких громад стояли отамани, як і в січовому товаристві. В житті міста їхній вплив був значним, коли в урядовому листі отаман означений перед війтом. До компетенції отамана, очевидно, входили управлінські функції в громаді та її взаєминах з міською владою. Після Люблінської унії міське козацтво, крім перебуваючих на державній службі, дістало назву "непослушних", поряд з тими, хто оголошував себе козаком з середовища міського населення. Посилаючись на опубліковані матеріали І. М. Каманіна, І. П. Крип’якевич стверджував, що інститут отаманства продовжував існувати, а самі отамани, зокрема, затверджували власним підписом тестаменти й акти купівлі-продажу землі, прикладаючи "печать мескую" ¹⁰⁵. Однак, у збірці І. М. Каманіна наводиться документ, в якому йдеться про затвердження офіційного акту отаманом чигиринським — реєстровим козаком Війська Запорозького ¹⁰⁶.

Цікаві дані про джерела формування козацтва знаходимо і в деклараціях королівських комісарів до реєстровців під час Вільшанської комісії 1617 р. Поряд з обмеженням кількості тих, хто перебував на державній службі, однією тисячею і погрозою смертної кари для непослушних, наказувалось: "Ремісників, купців, шинкарів, війтів, бурмистрів, кафтанників, балакезів, різників, кравців та інших неприкаяних від себе відігнати і виключити з реєстру, а також усіх тих новоприбулих міщан, які протягом останніх двох років, вийшовши з урядової юрисдикції, пристали до нашого війська,— аби вже більше козаками не називалися, і на майбутнє без волі короля і пана гетьмана коронного таких до війська приймати не будемо" ¹⁰⁷. Отже, навіть серед реєстрових було чимало ремісників, торговців, колишніх представників міської адміністрації.

Наступного року мало місце нове піднесення козацького руху на Київщині. З’явилися десятки загонів як у королівщинах, так і панських маєтках, на чолі з Топигою, Старинським, Шульжиним, Мировицьким та ін. У скарзі шляхтянки Гальшки Лозчиної до житомирського гродського суду від 25 серпня 1618 р. йшлося про напад на її маєтність Рожів загону Яроша Суми і зазначалося, що серед козаків були вихідці з "людей люзних, свавільних" ¹⁰⁸. До складу двотисячного загону Миська Фастовця також входили "свавільні люди" (селяни та мішани.— В. Щ.) з Котельні, Коростишева, Наволочі, Ходоркова, Брусилова, Фастова, Корнина, Лещина, багатьох інших сіл та міст Київського воєводства ¹⁰⁹.

Неодноразові спроби учасників Хотинської війни 1621 р. домогтися в уряду визнання за ними козацьких прав були марними. Закономірною відповіддю на це стала хвиля покозачення, про що свідчать результати люстрації Київського воєводства за 1622 р. Зокрема, на території Канівського староства було немало сіл, якими володіли козаки: Пекарське, Решітки, Біркозова, Виргани, Чабанівка, Костянець, Тростянець, Кришин, Райтків, Селище ¹¹⁰. "А козаки,— говориться в люстрації,— два добрих села — Колещинці й Ромашки — відібрали від свого монастиря Терехтемирова і далі, де їм подобається, відбирають. Ті названі села дуже залюднені, але скрізь козацтво, і щодень замкові піддані до козаків відходять — з часом лише самі козаки будуть" ¹¹¹. Села та хутори Богуславського староства Біївці. Вільховець, Більмачі, Тептіївка, Охматів, Дибинці, Мисайлівка Ісайки, Щербанівка, Пуники, Вулля, Семерхів також належали козакам ¹¹². Із 25 сіл та хуторів Переяславського староства лише 280 сімей відбували феодальні повинності, а решту становили козаки, "які мають землі і всяке майно, від них немає ніякого прибутку і послушності, їх є понад 1000" ¹¹³. Подібну картину зафіксували ревізори і в Черкаському старостві ¹¹⁴. У королівській інструкції 1625 р. до місцевих сеймиків застерігалося: "Домашня сваволя бере гору і так завзялася, що і самим нам тяжка, і з сильними сусідами нас сварить" ¹¹⁵. Про масове покозачення населення писав у 30-х роках XVII ст. і Гійом Левассер де Боплан, зазначаючи, що серед козаків перебували "люди, досвідчені у всіх взагалі необхідних для життя ремеслах: теслі для будівництва жител і човнів, стельмахи, ковалі, зброярі, кожум’яки, римарі, шевці, бондарі, кравці... Всі уміють добре обробляти землю, сіяти, жати, випікати хліб, готувати м’ясні страви, варити пиво, мед, горілку, брагу тощо" ¹¹⁶. Отже, суспільні процеси значною мірою впливали на джерела формування українського козацтва. Уходництво й оборона південного прикордоння до середини XVI ст. були головними чинниками поповнення козакуючої людності, серед якої переважали вихідці з українських міст та містечок. Часто-густо організаторами козацьких походів виступали й представники місцевої влади. Соціально-економічні зміни в Україні після Люблінської унії зумовили поповнення козацтва з числа колишніх бояр, шляхти і, особливо, селян та міщан.

1.3.

Запорозька Січ як центр організації й консолідації козацтва

Потужним імпульсом консолідації українського козацтва, формування його самосвідомості та утвердження організаційної структури стала Запорозька Січ.

Питання про час і місце її виникнення через брак прямих свідчень залишається дискусійним. В той же час, від його вирішення значною мірою залежить підхід до оцінки становлення козацтва як соціальної верстви.

Історики доклали немало зусиль до пошуків документальних матеріалів про організацію Січі за дніпровськими порогами. На думку І. М. Каманіна зародження постійного осередку козацької громади на Запорожжі слід відносити до кінця XV ст "Еще в XV в. на Днепре где-то на Тавани или около нея,— писав вчений,— во всяком случае ниже порогов, т. е. за порогами, находилось место постоянного пребывания отряда черкасов или Козаков, и притом довольно значительного в числе; мы думаем также, что, находясь на открытой реке, стоя, так сказать, открытой грудью против ежеминутно готового к нападению врага, сдерживая его порывы к грабежу, отряд Козаков не мог не иметь хотя слабых укреплений, послуживших зародышем будущей сечи; к этому отдаленному периоду, покрытому туманом неизвестности от недостатка света тоговременных документов, мы и относим ея начало" ¹¹⁷. Протилежного погляду дотримувався сучасник І. M. Каманіна Л. В. Падалка, доводячи, що Січ постала лише в кінці XVI ст. ¹¹⁸. Визнаним репрезентантом низового лицарства, за М. С. Грушевським, Запорозька Січ стала у 80-х роках XVI ст. При цьому вчений слушно зауважував: "Се не могло стати ся так від разу і розвій Січи супроти сього треба класти на передні десятиліття — семе і восьме, слідом по заложенню Хортицького замку і діяльності Вишневецького" ¹¹⁹. Появу Січі за дніпровськими порогами В. О. Голобуцький визначав 30—50-ми роками XVI ст. ¹²⁰.

Серед найважливіших причин виникнення Запорозької Січі, на нашу думку, слід відзначити, насамперед, внутрішню потребу козацтва в своїй організації у зв’язку із зростанням його чисельності на середину XVI ст. З іншого боку, заснування центру козацької вольниці зумовлювалось практичною потребою захисту українських земель від зростаючої татарської агресії. Тривале перебування козаків далеко від волостей викликало необхідність об’єднання в згуртовані загони на чолі з досвідченим отаманом. Формування козацької громади в умовах безпосередніх контактів з кочівниками вплинуло на її військову організацію, яскраво проявилося в мові та одязі запорожців.

Розширення козацьких промислів супроводжувалося появою на уходах тимчасових сторожових постів, або ж засік. Очевидно, вони існували вже з початку XVI ст., оскільки в описі Черкаського замку 1552 р. досить чітко вказувались межі уходів. До них зокрема, належали "уходы або ж станы — по реце Днепру, а по речках Ворскле, Ореле, Тясмени, а по обеих Ингулах, а на Самаре, озера Уступный и Западный затоны, Засякли —ловенье рыбы и бобровые гоны. Найпервый по Днепру, зверху почонши от Мошон, уход и став, на имя Дубослей, там озера" ¹²¹. Козаки-уходники, як правило, промишляли на певній території і були добре обізнані з її особливостями. З іншого боку частина їх через посилення контролю замкової влади і збільшення старостинських поборів не поверталася на волості і залишалася на постійне проживання в уходах, про що красномовно свідчать записи люстраторів. Канівський боярин Чайка скаржився властям (1552), що він зібрав минулої осені "з уходов тих Сиверских меду от половинников девяносто кадей, окроме бобров, рыб, мяса и иных пожитков, а пан староста теперешний поведил иж далеко вжо того не приходит, а иже сей осени только пол 4 кади меду досталось ему з уходов оных" ¹²². Очевидно, для забезпечення постійних прибутків адміністрація прикордонних старост не дозволяла будівництва сторожових постів у південних степах. Зокрема, про заборону зведення "городців" для черкашан по "Дніпру і по ріках на Орелі і обох Тясминах" йшлося у судовому рішенні короля Сигізмунда І від б травня 1546 р. з приводу позову міщан на старосту Оникія Горностая ¹²³. Однак, із зростанням кількості козацтва на Дніпрі та його притоках, південніше р. Самари, аж до турецького прикордоння з’являлися нові "городки", які створювали цілу систему укріплених осередків.

Віддаленість од волості визначала своєрідну сферу життя та діяльності козацтва. Потреба у хлібі та продукції ремісничого виробництва зумовлювала пошук адекватного товару для обміну. Тому козакуючі часто вдавалися до походів за здобиччю на татарські улуси. Захоплені коні та вівці згодом продавалися на волості. Здобуття так званого "козацького хліба" супроводжувалося звільненням з неволі співвітчизників. Своїми сміливими діями козаки стримували турецько-татарську експансію в Україну. Водночас південноукраїнські старости переймали практику козаків, залучаючи їх до спільних походів. Вищенаведені міркування прямо стосуються генези Запорозької Січі.

Ідея створення твердині на південних рубежах виникає, очевидно, в 20—30-х роках XVI ст. у зв’язку зі спробами литовського уряду прийняти козаків на державну службу. Проте через брак коштів реалізувати її вдалося лише князеві Дмитру Вишневецькому. Важливою підоймою втілення в життя цього плану стали розвій козацтва на південному порубіжжі та органічна потреба єднання зусиль перед татарською агресією. Як наслідок стала поява в середині 50-х років фортеці на одному з дніпровських островів, її місцезнаходження до сьогодні залишається дискусійним. Свідчення про призначення Хортицького замку подає грамота Сигізмунда II Августа Дмитрові Вишневецькому (1557). В ній король висловлював подяку за будівництво фортеці, стійкість і мужність під час оборони від перекопських татар, обіцяв у майбутньому не забувати подвигів князя: "А що стосується збудованого тобою замку і виявленої нам послуги, то така послуга приємна нам, бо ти влаштував замок для нас, господаря, у потрібному місці, і саме такий замок міг би надійно стримати лихих людей, шкідників, і забезпечити панства наші. Та щоб зміцнити той замок людьми й бойовими засобами, як ти писав нам про це, то без особистого твого приїзду до нас ми тепер не маємо ґрунтовних підстав виконати це, хоч виводити тебе з замку на цей час також не годиться з огляду на звістку від тебе і з інших країн про намір великого московського князя збудувати замки при ріці Дніпрі саме в тому місці, де й ти хотів збудувати городи, на нашій землі, а також заради зачіпок, на які могли б зважитися за твоєї відсутності козаки, наражаючи на небезпеку краї нашої держави. Виводити тебе з замку не годилося б іще й задля того, що ти, залишаючись у ньому, міг велику користь принести, не допускаючи козаків робити зачіпки чабанам і шкоди улусам турецького царя, з огляду на багато причин, на угоду і присягу нашу з турецьким цісарем і вічний мир з перекопським царем" ¹²⁴. Прагнення монарха утримувати постійну залогу на Хортиці для запобігання сутичок козаків з татарами було б незрозумілим, якби фортеця призначалася виключно для запорожців. Отже, її зведення мало подвійну мету: створення форпосту боротьби поти татарської агресії і здійснення контролю над діями козацтва.

Не одне покоління Істориків зупинялося перед дилемою правомірності ототожнення Хортицького замку з першою Запорозькою Січчю. Незважаючи на нові наукові відкриття, ця проблема і сьогодні залишається дискусійною. Фортеця Вишневецького зовні напевно відрізнялася од відомих пізніше архітектурних комплексів, козацьких твердинь на Дніпрі. До складу гарнізону входили, крім козаків, представники військовослужбової людності — бояри, слуги, драби. Разом з тим, проживання єдиною громадою у специфічних умовах південного порубіжжя сприяло зародженню своєрідної військово-політичної організації запорозького товариства, її моделі. Як слушно зауважив М. Ф. Владимирський-Буданов, Хортицька фортеця стала гніздом "низовой вольницы, которая послужила потом зерном будущей Сечи" ¹²⁵. Цілком прийнятним є також твердження M. C. Грушевського, який у статті, присвяченій історичним заслугам Дмитра Вишневецького, назвав князя "духовним батьком огнища нової української плебейської республіки" ¹²⁶. Любомир Винар вважає замок на Хортицькому острові "першим прототипом козацької Січі, в якій розвивалося військове й господарське життя запорожців" ¹²⁷. Звідси логічним є висновок, що Хортицький замок став своєрідним прототипом козацького укріплення, яке, утвердившись на о. Томаківка в 60—70-х роках XVI ст., дістало назву Запорозької Січі.

Незважаючи на досить короткий час існування (1555—1557), Хортицька фортеця справила помітний вплив на еволюцію українського козацтва, зростання його лав. У листі до козаків від 20 листопада 1568 р. Сигізмунд II Август вперше звернувся до них як до окремої групи української людності, що "з замков и мест наших Украйных, без розказаня и ведомости нашей господарской и старост наших Украйных, зъехавши на низу, на Днепре, в полю и на иных входах перемешкивают: Маем того ведомость, иж вы, на местцах помежных, у входах розных свавольне живучи, подданых царя турецкого, чабанов и татаров царя перекопского, на улусы и кочовища их находечи, великие шкоды и лупезтва им чините, а тым границы панств наших от неприятеля в небеспеченство приводите" ¹²⁸.

Перші свідчення про чисельність і побут запорожців на Томаківській Січі за 1575 р. подав польський шляхтич Марцін Бельский. "Козаки,— писав він,— це посполиті люди, які на низу Дніпра займаються ловлею риби і там же сушать її на сонці, без солі, проживають там лише влітку, а на зиму розходяться в ближчі міста, як Київ, Черкаси та інші, попередньо заховавши свої човни в безпечному місці на одному з дніпровських островів і залишивши там кілька сотень чоловік на кошу, як вони кажуть, на сторожі, мають вони і власні гармати, які здобули у турецьких фортецях, або ж у татар. Раніше їх було небагато, але тепер збирається по декілька тисяч, особливо їхня чисельність зросла в останній час, і неодноразово вони туркам і татарам немалі шкоди чинили, нападаючи на Очаків, Тягиню, Акерман та інші фортеці" ¹²⁹. Тобто, можна говорити про утвердження на Томаківці коша як військово-політичної форми об’єднання запорожців. Відзначаючи відмінності в організації січової громади і козаків, що проживали в цей час на волості, М. С. Грушевський писав: "Запороже таким чином значно випередило в своїй політичній еволюції козаччину «городову», кажучи традиційним терміном — організацію її «на волости». Там вона ще була вповні безправною, не признаною як організація, як суспільна верства, не організованою вповні пригнетеною властю адміністрації й шляхти. Тим часом на Низу вона була вже сильно сконсолідованою, а далі й організованою силою, перейнятою почуттєм своєї окремішности й незалежности. Пізніша традиція, що вважала Запороже властивим осередком і головою козаччини, й його рішення (а не рішення військової ради городових полків), авторитетними для всієї козаччини, мала таким чином свій корінь і оправданнє в відносинах ще з середини XVI в. Запороже було огнищем козацької сили, солідарности, організованости" ¹³⁰.

Вищим органом влади на Запорозькій Січі була рада, право участі в якій мали всі без винятку козаки. Інколи ради проводилися і на репрезентативній основі депутацій від куренів або ж виключно старшинські. Зібрання козаків за їх власною ініціативою називалося чернецькою радою. До компетенції загальної ради входили всі найважливіші справи життя козацького товариства: встановлення військового устрою, обрання старшини, вирішегня питання війни і миру, ведення переговорів з представниками інших країн. Нерідко козацька рада виступала і в якості вищої судової інстанції. За традицією козацькі ради збиралися щороку 1 січня для переобрання кошового отамана і старшини. В міру потреби, незалежно від часу, скликалися неординарні ради, на яких розглядалася широка палітра питань або одне, але важливе для запорожців.

Постійним місцем проведення козацької ради була Січ. Проте, оскільки рада являла собою орган військової влади, то прив’язаність до даного топографічного пункту не абсолютизувалася. Важливою, насамперед, була присутність війська ¹³¹. Звідси зрозумілим стає скликання ради під час походу в степу чи на волості — в Сухій Діброві, на Масловому Ставу. Перша коротка згадка про козацьку раду 1581 р. міститься у творі Бартоша Папроцького, де описувалася подорож на Запорожжя польського шляхтича Самуеля Зборовського. Останній з "немалим почтом своїх слуг і гайдуків спочатку прибув до Канева, звідки їхав до Черкас, з Черкас до Псла річки і... до порогів, де лицарські люди мешкають. Там є місце на Дніпрі важке для просування, бо ті пороги з великих скель, через які вода як з високих гребель спадає, і там ніхто не може проїхати, крім козаків" ¹³². З прибуттям на Січ, Зборовський був проголошений на раді гетьманом, а потім організував козацький загін для походу проти Московської держави. Ґрунтовніші відомості зустрічаємо у щоденнику Еріха Лясоти — посла німецького імператора Рудольфа II (1576—1612) в Україну (1594). В той час Запорозька Січ перебувала на о. Базавлук, який лежав у Чортомлицькому рукаві Дніпра проти гирла річки Підпільної. Лясота прибув з метою агітації козаків виступити на боці Австрії проти Туреччини і залишив нащадкам цінні матеріали з історії Базавлуцької Січі (1593-1638).

Щоденник німецького посланця є першою документальною розповіддю про життя січового братства. Вже при наближенні до Запорозької Січі Лясота був зустрінутий делегацією кількох заслужених і авторитетних козаків, які вітали прибулих від імені січового товариства. Вступ іноземців на Січ супроводжувався гарматними пострілами. Особливу увагу Лясота звернув на порядок голосування під час козацької ради. Після оголошення імператорської пропозиції запорожці розділилися "на два кола В одному була старшина, у другому — прості люди, яких називають черню. Обговоривши все між собою, чернь ухвалила своєю звичайною acclamation [* acclamation — згода без голосування] податися на службу до його цісарської величності, на знак чого кидала вгору шапки, після чого побігла до другого, старшинського кола і пригрозила, що коли хтось буде проти, вони його втоплять у воді. Але старшина відразу погодилася" ¹³³. Після досягнення згоди гриміли литаври і десяток гарматних пострілів.

Виконавча влада належала кошовому отаманові. Про значення цієї посади серед козацького товариства і характер виборів яскраво свідчать спостереження Гійома Левассера де Боплана: "коли зберуться усі старі полковники і старі козаки, що користуються серед них пошаною, кожен з них віддає свій голос за того, кого вважає за найздібнішого, і той визначається більшістю голосів. Якщо обраний не хоче приймати посади, відмовляючись невмінням, малими заслугами, браком досвіду чи похилим віком, це йому не допомагає... Якщо обраний козак приймає на себе обов’язки старшого, то дякує зібранню за виявлену честь, хоча (додає, шо) недостойний і для такої посади нездатний, далі ж, однак, урочисто запевняє, що докладе зусиль і старання, аби гідно послужити як усім взагалі, так і кожному зокрема, і що завжди готовий покласти своє життя за своїх братів (так вони називають між собою один одного). На ці його слова кожен плеше в долоні, вигукуючи: «Слава! Слава!» і т. д. Потім усі один за одним відповідно до свого рангу йдуть вклонитися йому" ¹³⁴. Вибори кошового отамана знаменували кульмінаційний момент ради, оскільки від даної кандидатури значною мірою залежало життя на Січі протягом цілого року. Інші старшини — суддя, осавул та писар не відігравали такої визначної ролі, як кошовий. Як слушно підмітив Карстен Кумке: "Казацкие старшины являлись прежде всего исполнителями общественной воли группы людей. Не от властолюбивых старшин исходила власть, напротив, главным авторитетом была казацкая общность или, точнее, ее воля. Поэтому успех зависел от способности руководителей интегрироваться в группу, знать ее нужды, ибо только признаваемые каждым казаком приказы могли быть исполнены добровольно. Любое принуждение со стороны старшин для исполнения приказов или послушания со стороны казаков было невозможно, так как противоречило казацкой демократии" ¹³⁵.

У житті запорозької громади особливе місце відводилося курінному отаманові — безпосередньому начальникові куреня, що був своєрідним козацьким земляцтвом. Назви куренів, як правило, походили від місцевості, де раніше проживали козаки на волостях. Михайло Слабченко нараховував у XVI ст. на Січі 7 куренів: Пашківський, Титарівський, Дерев’янківський, Поповичівський, Іванівський, Канівський, Дядьківський ¹³⁶. Курінний отаман обирався на курінній раді і не потребував затвердження на загальному зібранні козацького товариства. Він здійснював прийом до куреня нових козаків, розпоряджався куреневим майном. У спогадах одного із запорожців зазначалося, що "козаки куренные его (отамана.— В. Щ.) так слушают, как своего отца..." ¹³⁷. За традицією, лише той, хто обіймав певний час посаду курінного, міг реально претендувати на обрання кошовим отаманом Запорозької Січі.

Специфічне самоуправління з притаманними йому демократичними рисами сприяло консолідації козацтва. Не став на заваді навіть перехід на державну службу тих козаків, які до 1625 р. перебували майже виключно на Запорожжі, хоча і не обов’язково в Січі. Слід зауважити, що ігнорування останнього фактора приводило багатьох дослідників до ототожнення кошового устрою з реєстровим. В офіційних актах польської адміністрації керівник реєстрових козаків іменувався "старшим", "поручником" або ж "гетьманом" у розумінні керівника військового підрозділу ¹³⁸. Там же йшлося й про поділ реєстрових на полки, сотні й десятки. Водночас на Січі залишався курінний устрій, при якому верховна влада перебувала в руках кошового отамана. З кінця 20-х років XVII ст. практикувалося обрання старшого серед нереєстрових, який іменувався "гетьманом запорозьким" ¹³⁹. Але в даному разі йшлося, напевне, про вибори козацького ватажка для проведення чергової експедиції.

Велике значення у справі консолідації козацтва мала боротьба запорожців проти турецько-татарської агресії. Січ стала своєрідною військовою базою, звідки розпочиналися морські та сухопутні походи, а козацтво — могутньою організацією з власним флотом, піхотою і артилерією. Вже протягом другої половини XVI ст. козаки здійснили десятки експедицій до Очакова Кілії, Ізмаїлу, Акермана, Гезлева, інших турецьких твердинь на Північному Причорномор’ї. Згодом козацькі чайки досягли навіть берегів Анатолійського півострова, зокрема, фортець Сінопа і Трапезунда. Актові матеріали зберігають багато листів турецьких султанів, кримських ханів та інших високопоставлених осіб, в яких вони скаржилися польському урядові на запорожців, намагалися використати походи останніх як привід для втручання у внутрішні справи Речі Посполитої ¹⁴⁰. У відповідь власті заявляли, що вони не можуть покарати козаків, оскільки запорожці їм не підпорядковувалися. Лише перед реальною загрозою турецької агресії в 1590 р. сейм ухвалив постанову "Порядок щодо низовців і України" ¹⁴¹. Вона передбачала, зокрема, виведення із Січі "людей свавільних" і зміцнення там реєстрової залоги представниками шляхти. Однак, аналогічні постанови викликали зворотну реакцію і не перешкоджали зростанню запорозького товариства. Один із сучасників зазначав: "Напрасно поверялось панам и их дозорцам ловить и заковывать бродяг (гультяев), бегавших из королевских и дедичных имений, и возвращать их в места прежнего жительства, где их могли тотчас же казнить жестокою смертью. Пока Запорожье со всеми днепровскими островами и приднепровскими трущобами не будет во власти панов — нельзя задушить козачество" ¹⁴².

Наступні події, пов’язані з козацькими повстаннями, перекреслили плани уряду Речі Посполитої. Зростаюча козацька енергія на Січі змусила його відмовитись від тиску на запорожців і перейти до пошуків компромісів. За участь у війні проти турків та їхніх васалів (1600) козаки висунули свої вимоги: відміну баніції, повернення вольностей, наданих Стефаном Баторієм, заборону старостам кривдити козаків на волості ¹⁴³. Початок XVII ст. ознаменувався цілою серією гучних походів на Чорне море під керівництвом Петра Сагайдачного. Гетьманування Сагайдачного збіглося з масовим приходом на Січ покозачених селян та міщан. Не випадково магнат Януш Острозький на одному із засідань сейму закликав вжити проти них суворих заходів, "лише б хлопи наші... до козаків не приставали і до них себе не прилучали" ¹⁴⁴. Тож, очевидно, не стала проблемою організація 40-тисячного війська для походу проти полчищ султана Османа II (1618-1622) під Хотин (1621).

Зростанню міжнародного авторитету запорожців сприяла також їхня участь у Тридцятирічній війні (1618 — 1648 ) ¹⁴⁵. Про це яскраво свідчить текст маніфесту шведського короля Густава-Адольфа (1611 — 1632) від 25 червня 1631 р., підготовлеий його радником Жаком Русселем. "Благородні і вільні лицарі, — зазначалося у зверненні до запорожців,— мужі хоробрі, володарі Дніпра і Чорного моря, а що найважливіше, релігії християнської грецької старинної завзяті оборонці..." ¹⁴⁶. А далі містилася пропозиція перейти на службу до шведського монарха.

Одним із найважливіших факторів консолідації козацтва на Січі стало перетворення її у своєрідний осередок визвольного руху українського народу. Саме на Запорожжі здобув авторитет і визнання Криштоф Косинський, який очолив виступ козацтва проти панського свавілля. Останній похід на волості (1593) гетьман Косинський здійснив із Січі. Цей шлях став у майбутньому основним для руху повстанських сил аж до часів Богдана Хмельницького. Очоливши повстання влітку 1594 р., Северин Наливайко відправив з Брацлавщини посольство на Запорожжя із закликом до спільних дій. Із Січі на допомогу повстанцям виступив загін на чолі з Григорієм Лободою. Навіть після Солоницької битви Сигізмунд III видав універсал від 1 вересня 1596 р., в якому містилося суворе попередження: "Тех запорожцев, абысте с Запорожья на Украину, где бы ся выгребать хотели, не пушали, и противко ним, яко неприятелей коронных конно, збройне повстали и пристани до берегов моцно боронили, заховалибытеся в том всем водлуг конституции" ¹⁴⁷.

З 1625 р. Запорозька Січ стала центром організації повстанських загонів для боротьби проти коронного війська. Саме там з’являються письмові звернення до українського народу, зміст яких відбивав прагнення широких соціальних верств. На Січі конкретизувалися методи і завдання визвольного руху. Недаремно в листі до короля Владислава IV від 27 червня 1636 р. урядовий комісар у козацьких справах Адам Кисіль визнавав, що Запорожжя завжди було "капітулою всіх змовників проти існуючого порядку" ¹⁴⁸.

Отже, виникнення осередку лицарської вольниці — Запорозької Січі в другій половині XVI ст. було зумовлене поряд із внутрішніми потребами козаків, які знаходилися на південному порубіжжі, необхідністю захисту від зовнішньої загрози. Ці обставини мали безпосередній вплив на зростання чисельності, формування демократичних засад військово-політичного устрою січовиків — коша. Важливим фактором консолідації українського козацтва стало утвердження Січі як форпосту боротьби проти турецько-татарської агресії і центру національно-визвольного руху в Україні.

* * *

Таким чином, виникнення українського козацтва стало закономірним результатом споконвічної боротьби осілого землеробського населення зі степовими кочівниками. Необхідність відсічі татарської агресії в другій половині XV ст. зумовила створення контингенту військовослужбової людності на південному прикордонні Литовсько-Руської держави. Разом з тим природні багатства степу приваблювали багатьох промисловців-уходників. Зіткнення колонізаційної хвилі українського населення з татарами покликало до життя відважних і волелюбних людей — козаків. До середини XVI ст. козакування виступало у формі побутового явища, характерного для людності переважно південного прикордонного регіону. Польська експансія в Україну після Люблінської унії зумовила розширення джерел поповнення козацтва представниками боярства і шляхти як українського, так і польського походження. Посилення соціального і національного гноблення викликало покозачення селян та міщан. Центром організації і консолідації козацтва з другої половини XVI ст. стала Запорозька Січ.

ПРИМІТКИ

¹ Kochowski Wespazian. Historya panowania Jana Kazimierza.— Poznań, 1840.— T. 1.— S. 77; Kromka Polska Marcina Bielskiego.— T. 2.— S. 44; Twardowski S. Wojna domowa.— Calissii.— 1681.— S. 14.

² Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки.— С. 16—23.

³ Рігельман О. І. Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі.— К., 1994.— С 34.

⁴ Карамзин Н. М. История государства Российского.— Спб., 1897.— Т. 4— 5.— С. 231.

⁵ Татищев В. Н. История Российская.— М.— Л., 1962.— Т. 1.— С. 328.

⁶ Миллер Г. Ф. Исторические сочинения о Малороссии и малороссиянах.— М., 1846. — С. 3.

⁷ Симоновский П. И. Указ. соч. — С. 1.

⁸ Kronika Polska Marcina Bielskiego.— T. 2.— S. 880.

⁹ Гійом Левассер де Боплан. Назв, праця.— С. 29—32.

¹⁰ Самійло Величко. Назв. праця.— Т. 1.— С. 46.

¹¹ Антонович В. Б. Про козацькі часи на Україні.— С. 41 — 50; Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 7.— С. 66—88; Костомаров Н. Й. Богдан Хмельницкий.— С. 15—22; Кулиш П. А. История воссоединения Руси.— Спб., 1874.— Т. 1.— С. 31—63; Каманин И. М. К вопросу о козачестве до Богдана Хмельницкого // Чтения ИОНЛ.— К., 1894.— Кн. 8.— Отд. 2.— С. 57—70; Максимович М. Исторические письма о козаках приднепровских.— С. 277—285; Яворницький Д. J. Назв. праця.— Т. 2.— С. 6—16.

¹² Повесть временных лет.— М., 1950.— Ч. 1.— С. 14.

¹³ Голубовский П. Печенеги, торки и половцы до нашествия татар. История южнорусских степей IX—XIII вв.— К., 1884.— С. 201; Грушевський М. Історія України-Руси.— Т. 7.— С. 525—526; Ляскоронский В. История Переяславской земли с древнейших времен до половины XIII столетия.— К., 1897.— С. 81-125.

¹⁴ Бубенок О. Б. Ясы и бродники в степях Восточной Европы (VI — начало XIII вв.). — К., 1997. — С. 135.

¹⁵ Козловський А. О. Історико-культурний розвиток Південного Подніпров’я в IX—XIV ст.— К., 1992.— С. 169; Мавродин В. В. Очерки истории Левобережной Украины. С древнейших времен до второй половины XIV века.— Л., 1940,— С. 285.

¹⁶ Летопись по Ипатскому списку.— Спб., 1871.— С. 390.

¹⁷ Голубовский П. Указ. соч. — С. 195—196.

¹⁸ Эрнст Н. Л. Конфликт Ивана III с генуэзской Кафой // Известия Таврического общества истории, археологии и этнографии. — Одесса, 1927. — Т. 1. — С. 21.

¹⁹ Дашкевич Н. П. Болоховская земля и ее значение в русской истории. — К., 1876. — С. 36.

²⁰ Там само.— С. 44.

²¹ Любавский М. К. Начальная история малорусского козачества. — С. 229.

²² Дашкевич Н. П. Болоховская земля и ее значение в русской истории. — С. 45.

²³ Грушевский М. Барское староство. — К., 1894. — С. 25.

²⁴ Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 7. — С. 11.

²⁵ Там само. — С. 13-17.

²⁶ Архив ЮЗР. — К., 1867. — Ч. 4. — Т. 1. — С. 41-42.

²⁷ Там само. — К., 1886. — Ч. 7. — Т. 1.— С. 148.

²⁸ Любавский М. К. Областное деление и местное управление Литовского государства ко времени издания Первого Литовского Статута (далі — Любавский М. К. Областное деление...).— М., 1892.— С. 343.

²⁹ Там само. — С. 343-344.

³⁰ Там само. — С. 344.

³¹ Старый Литовский Статут 1529 года // Временник императорского Московского общества истории и древностей российских.— М., 1854.— Кн. 18.— С. 13.

³² Архив ЮЗР. — Ч. 7. — Т. 1.— С. 95.

³³ Яворницький Д. // Назв. праця. — Т. 2. — С. 6—8.

³⁴ Халимоненко Г. Інститут козацтва: тюркського й українського // Східний світ.— К., 1993.— № 1.— С. 108-111.

³⁵ Там само.— С. 111.

³⁶ Codex Cumanicus bibliothecae ad templum divi Marci Venetiarum.— Budapestini, 1889. — S. 118.

³⁷ Заметки XII — XV века, относящиеся к Крымскому городу Судаку, приписанные на греческом Синаксаре // Записки Одесского общества истории и древностей (далі — ЗООИД).— Одесса, 1863.— Т. 5.— С. 6.

³⁸ Устав для Генуэзских колоний в Черном море, изданный в Генуе в 1449 году // ЗООИД. — Т. 5. — С. 767.

³⁹ Лаппо И. И. Великое княжество Литовское за время от заключения Люблинской унии до смерти Стефана Батория (1569—1586).— Спб., 1891.— Т. 1.— С. 461; Tyszkiewicz, ]. Tatarzy na Litwie i w Polsce. Studia z dziejów XIII—XVIII w.— Warszawa, 1989.— S. 148—149.

⁴⁰ Zrodła dziejowe.— Warszawa, 1897. — T. 22. — S. 396.

⁴¹ Kronika Polska, Litewska, Żmódzka i wszystkiej Rusi Macieja Stryjkowskiego.—Warszawa, 1846.— T. 1—2.— S. 19.

⁴² Любавский M. К. Областное деление...— С. 531.

⁴³ Архив ЮЗР.— Ч. 7.— Т. 1.— С. 103.

⁴⁴ Joannis Długosz senioris canonici Cracoviensis.— Kraków, 1881.— T. 5.— S. 530.

⁴⁵ Памятники дипломатических сношений Московского государства с Крымской и Ногайской ордами и с Турцией // Сборник императорского русского исторического общества (далі — Сборник ИРИО).— Спб., 1884.— Т. 41.— С. 46.

⁴⁶ Там само.— С. 58.

⁴⁷ Акты, относящиеся к истории Западной России (далі — Акты ЗР).— Спб., 1846.— Т. 1.— С. 194.

⁴⁸ Клепатский П. Г. Указ. соч.— С. 446.

⁴⁹ Heidenstein Reingold. De bello Moscovitico.— Cracoviae, 1584.— S. 259.

⁵⁰ Січинський В. Чужинці про Україну.— К., 1992.— С. 49.

³¹ Архив ЮЗР. — К., 1890.— Ч. 7.— Т. 2.— С. 21.

⁵² Там само.— Ч. 7.— Т. 1.— С. 83.

⁵³ Акты ЗР.— Т. 1.— С. 194.

⁵⁴ Kronika Polska Marcina Bielskiego.— T. 2.— S. 882.

⁵⁵ Любавский M. К. Областное деление...— С. 19.

⁵⁶ Старый Литовский Статут 1529 года.— С. 32.

⁵⁷ Щербак В. О. Формування козацького стану в Україні (друга половина XV — середина XVII ст.).— К., 1997.— С. 24.

⁵⁸ Pułaski K. Dzikie pola // Szkice i poszukiwania historyczne.— Kraków, 1887.— S. 19.

⁵⁹ Памятники дипломатических сношений Московского государства с Польско-Литовским // Сборник ИРИО,— Спб., 1882.— Т. 35.— С. 23.

⁶⁰ Каманин И. М. К вопросу о козачестве до Богдана Хмельницкого.— С. 60.

⁶¹ Памятники дипломатических сношений Московского государства с Крымской и Ногайской ордами и с Турцией.— С. 194.

⁶² Грушевський М. Історія України-Руси.— Т. 7.— С. 83.

⁶³ Памятники дипломатических сношений Московского государства с Крымской и Ногайской ордами и с Турцией.— С. 276.

⁶⁴ Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки.— С. 26; Історія Русів. — К., 1991. — С. 50-51.

⁶⁵ Жерела до історії України-Руси.— Т. 8.— С. 31.

⁶⁶ Архив ЮЗР. — Ч. 7. — Т. 2. — С. 114-115.

⁶⁷ Акты ЗР. — Т. 1.— С. 194.

⁶⁸ Грушевський М. Історія України-Руси.— T. 7.— С. 59—63.

⁶⁹ Kronika Polska Marcina Bielskiego.— Sanok, 1856.— T. 3.— S. 1085.

⁷⁰ Архив ЮЗР.— К., 1869.— Ч. 5.— Т. 1.— С. 137.

⁷¹ Описание Крыма Мартина Броневского // ЗООИД.— Одесса, 1867.— Т. 6. — С. 333.

⁷² Архив ЮЗР.— К., 1907.— Ч. 7.— Т. 3. — С. 13.

⁷³ Акты ЗР.— Спб., 1847.— Т. 2.— С. 75.

⁷⁴ Жерела до історії України-Руси.— Т. 8.— С. 21.

⁷⁵ Архив ЮЗР.— Ч. 7. — Т. 1. — С. 87-89.

⁷⁶ Там само.— С. 89.

⁷⁷ Там само.— С. 105.

⁷⁸ Там само.— С. 82.

⁷⁹ Наливайко Д. Козацька християнська республіка.— К., 1992.— С. 45.

⁸⁰ Крип’якевич І. П. Богдан Хмельницький.— С. 44.

⁸¹ Любавскіш М. К. Областное деление...— С. 541.

⁸² Архив ЮЗР. — Ч. 7.— Т. 3.— С. 22.

⁸³ Там само. — С. 6.

⁸⁴ Там само. — С. 7.

⁸⁵ Śtiwiński A. Stefan Batory.— Warszawa, 1922.— S. 25.

⁸⁶ Źródła dziejowe. — Warszawa, 1877. — T. 5.— S. 114; Warszawa, 1894 — T. 21.—S. 129, 435.

⁸⁷ Ibid. — T. 21. — S. 352.

⁸⁸ Volumina legum. — Petersburg, 1859. — T. 2. — S. 318.

⁸⁹ Zrodła dziejowe. — Warszawa, 1894. — T. 20. — S. 154.

⁹⁰ Wereszczyński Józef. Droga pewna // Сборник статей и материалов по истории Юго-Западной России.— К., 1911.— Вып. 1.— С. 14—20.

⁹¹ Tomkiewicz W. O składie społecznym i etnicznym kozaczyzny ukrainnej na przełomie XVI i XVII wieku // Przegląd Historyczny, 1948.— T. 37,— S. 254.

⁹² Biblioteka Muzeum im. Czartoryjskich w Krakowie. Dział rękopisów (DR).— Spr. 2255, s.31-34.

⁹³ Ibid, s. 33.

⁹⁴ Барвінський Є. Причинки до історії зносин цісаря Рудольфа II і папи Климента VIII з козаками в рр. 1593 і 1594 // ЗНТШ.— Львів, 1896.— Т. Ю. — С. 4-5.

⁹⁵ Крип’якевич І. П. Богдан Хмельницький.— С. 26.

⁹⁶ Там само.— С. 25.

⁹⁷ Źródła dziejowe. — T. 5. — S. 209.

⁹⁸ Grondski S. Historia belli cosacco-polonici.— Pestini, 1789.— S. 15.

⁹⁹ Biblioteka Polskiej Akademii nauk w Krakowie (DR).— Spr. 1819, s. 78.

¹⁰⁰ Listy Stanisława Żółkiewskiego 1584—1620.— Kraków, 1868.— S. 39.

¹⁰¹ Центральний державний історичний архів України (далі — ЦДІАУ).— Ф. 228, оп. 1, спр. 42, арк. 1 зв.; Архив ЮЗР.— Ч. 7. — Т. 1.— С. 284-322.

¹⁰² Жерела до історії України-Руси.— Т. 8.— С. 165.

¹⁰³ Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России (далі — Акты ЮЗР). — Спб., 1865.— Т. 2.— С. 128.

¹⁰⁴ Крип’якевич 1. П. Богдан Хмельницький.— С. 27.

¹⁰⁵ Там само.

¹⁰⁶ Материалы по истории козацкого землевладелия (1494—1668 гг.) // Чтения ИОНА.— К., 1894.— Кн. 8.— Отд. 3.— С. 17.

¹⁰⁷ Архив ЮЗР.— Ч. 7.— Т. 1.— С. 208.

¹⁰⁸ Там само.—С. 259.

¹⁰⁹ Материалы к очерку гетманства П. К. Сагайдачного // Чтения ИОНА. — К., - 1901.— Кн. 15.— Отд. 3.— С. 162-165.

¹¹⁰ Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы.— М., 1954. — Т. 1. — С. 36.

¹¹¹ Селянський рух на Україні 1569 — 1647 рр. — К., 1993. — С. 183.

¹¹² Там само.

¹¹³ Воссоединение Украины с Россией. — Т. 1. — С. 37.

¹¹⁴ Селянський рух на Україні 1569—1647 рр. — С. 182.

¹¹⁵ Жерела до історії України-Руси. — Т. 8. — С. 285.

¹¹⁶ Гійом Левассер де Боплан. Назв. праця.— С. 29 — 30.

¹¹⁷ Каманин И. М. К вопросу о козачестве до Богдана Хмельницкого. — С. 31.

¹¹⁸ Падалка Л. В. По вопросу о существовании Запорожской Сечи в первые времена запорожского козачества // Киевская старина, 1894. — № 5. — С 258-276, № 6. — С. 439-461.

¹¹⁹ Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 7. — С. 139—140.

¹²⁰ Голобуцький В. О. Запорозьке козацтво. — С. 124.

¹²¹ Архив ЮЗР. — Ч. 7. — Т. 1. — С. 84.

¹²² Там само. — С. 103.

¹²³ Там само. — С. 372.

¹²⁴ Яворницький Д. І. Назв. праця. — Т. 2. — С. 17.

¹²⁵ Владимирский-Буданов М. Ф. Население Юго-Западной России от второй половины XV в. до Люблинской унии (1569 г.) // Архив ЮЗР. — Ч. 7. — Т. 2. — С. 168.

¹²⁶ Грушевсыаш М. Байда-Вишневецький в поезії й історії // Записки українського наукового товариства в Києві.— К., 1909. — Кн. 3. — С. 139.

¹²⁷ Винар Л. Силуети епох. Дмитро Вишневецький, Михайло Грушевський. — Дрогобич, 1992. — С. 28.

¹²⁸ Архив ЮЗР.— Ч. 3. — Т. 1. — С. 4-5.

¹²⁹ Kronika Polska Marcina Bielskiego. — T. 3. — S. 1358.

¹³⁰ Грушевський M. Історія України-Руси. — T. 7. — C. 141.

¹³¹ Слабченко М. Соціально-правова організація Січи Запорозької // Праці комісії для виучування історії західноруського та вкраїнського права. — К., 1927. — Вип. 3. — С. 330.

¹³² Bartosz Paprocki. Herby rycerstwa polskiego.— Kraków, 1858. — S. 158.

¹³³ Лясота Еріх із Стеблева. Щоденник // Жовтень, 1984. — № 10. — С 104.

¹³⁴ Гійом Левассер де Боплан. Назв. праця. — С. 69.

¹³⁵ Кумке К. Указ. соч. — С. 29.

¹³⁶ Слабченко М. Назв. праця. — С. 222.

¹³⁷ Мышецкий С. История о козаках запорожских // Чтения ОИДР. — М., 1847. — Кн. 6. — С. 20.

¹³⁸ Acta historica res gestas Poloniae illustrantia.— Kraków, 1887.— T. 11.— S. 71.

¹³⁹ Archiwum Główne Akt Dawnych w Warszawie (AGAD). Archiwum Radziwiłłów(AR) V, spr. 15344, s. 1; Сулимовский архив: Фамильные бумаги Сулим, Скоруп и Войцеховичей XVII—XVIII вв.— К., 1884.— С. 8.

¹⁴⁰ Жерела до історії України-Руси.— Т. 8.— С. 40-43, 47-48.

¹⁴¹ Volumina legum.— T. 2.— S. 311.

¹⁴² Костомаров H. И. Богдан Хмельницкий.— С. 41.

¹⁴³ Жерела до історії України-Руси.— Т. 8.— С. 98.

¹⁴⁴ Там само.— С. 110.

¹⁴⁵ Поршнев Б. Ф. Тридцатилетняя война и вступление в нее Швеции и Московского государства.— М., 1976.

¹⁴⁶ Крип’яхевич І. П. Козаччина у політичних комбінаціях 1620—1630 рр. // ЗНТШ.— Львів, 1914.— Т. 117—118.— С. 65.

¹⁴⁷ Архив ЮЗР. — Ч. 3. — Т. 1. — С. 132.

¹⁴⁸ Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського. Інститут рукопису (ІР). — Ф. 2, спр. 13402, арк. 85.

Попередня     Головна     Наступна