Попередня     Головна     Наступна

Любомир Винар,
Алла Атаманенко.

ВИДАТНИЙ ДОСЛІДНИК МАЗЕПИНСЬКОЇ ДОБИ

У 1999 році минуло 100 років від дня народження Олександра Мезька-Оглоблина (1899 — 1992), провідного українського історика і організатора українського наукового життя другої половини XX століття. З нагоди цієї визначної дати в Україні і на Заході відбулися численні наукові конференції, присвячені дослідженню життя, діяльности і творчости Олександра Оглоблина у контексті розвитку української історичної науки і української національної культури. На Першому міжнародному конгресі українських істориків (Чернівці, травень 2000) було проведено окрему наукову сесію («круглий стіл»), яка розглянула питання видання творчої спадщини історика в Україні, в тому числі і його доповненої монографії про гетьмана Івана Мазепу і інших праць Олександра Петровича, присвячених Козацько-Гетьманській державі.

Оцінки діяльности гетьмана Івана Мазепи в Україні також спотворювались комуністичною пропагандою, що, нарешті, стало змінюватись після здобуття Україною незалежности. Монографія Олександра Оглоблина, видана за межами України у 1960 р., довгий час не була відома українському читачеві, її перевидання у доповненому вигляді з іншими мазепознавчими працями вченого дасть можливість історикам і громадськости в Україні безпосередньо ознайомитися з поглядами талановитого дослідника.

У цій статті ми вирішили подати короткий біографічний нарис про історика, огляд його праць із мазепинською тематикою, які тут публікуються, та історію написання і видання його монографії «Гетьман Іван Мазепа і його доба».

Життя та діяльність Олександра Оглоблина

Ім’я Олександра Петровича Оглоблина нерозривно пов’язане з розвитком української історичної науки протягом майже цілого XX століття. Представник покоління істориків 20-х років, він продовжував свою працю тоді, коли багато його колег і друзів загинули від більшовицьких репресій 30-х років. Не припиняв свої дослідження під час Другої світової війни і на еміграції спочатку в Німеччині, потім — у далекій Америці. Довгий час забутий на батьківщині, він продовжував любити її і досліджувати її історію. За роки наполегливої наукової праці вченим було написано понад 700 досліджень, присвячених різним проблемам історії України, її історіографії, генеалогії та інших допоміжних історичних дисциплін. Крім того, наукова діяльність Олександра Петровича Оглоблина дуже тісно пов’язана з багатьма науковими інституціями як в Україні (до 1944 року), так і в діяспорі, що робить особливо важливим вивчення його життєвого шляху і наукової спадщини.

Народився Олександер 6 грудня (24 листопада ст. ст.) 1899 р. у родині київського домовласника Петра Івановича Оглоблина (1965 — 1919) і Катерини Платонівни, уродженої Лашкевич (1867 — 1932). Довгі роки Сашко не знав, що виховується в родині вітчима, і його рідним батьком є Михайло Миколайович Мезько (1870 — 1938). Після знайомства з батьком Сашко захопився ним, як людиною. Спочатку зустрічались вони в Києві, а 1915 р. Олександер їздив до батька в Уральськ ². Пізніше батько та син листувалися.

Велику роль у вихованні підростаючого історика відіграла його бабця по матері — Анна Осипівна Лашкевич, уроджена Савицька (1842 — 1910), яка дуже любила свого онука, а літом, під час його перебування в Новгороді-Сіверському, часто розповідала йому родинні перекази. Розповіді бабуні Анни про козацькі родини матері й батька ³, портрети далекої і ближньої рідні на стінах будинку у родовому маєтку, «старі меблі, картини, посуд тощо — все дихало старовиною, такою живою і такою рідною», що ще в ранньому віці пробудило у майбутнього Історика зацікавлення спочатку історією родини, пізніше — малої батьківщини Новгород-Сіверщини і врешті-решт — України.

Захоплення історією розвинулось під час навчання у III Київській гімназії, де викладали такі історики як В. Ляскоронський, М. Харитонов, С. Голубєв та ін. У гімназії Сашко був членом історичного гуртка ⁴. І на ці роки припадає написання ним перших історичних студій, частина яких була оголошена у вигляді доповідей Саме тоді він вперше звернувся і до мазепинської доби, підготувавши студію про Захарію Корниловича ⁵, і до перших спроб генеалогічних досліджень.

Перша світова війна, складний період Визвольних змагань спричинили скорочення курсу навчання в Київському університеті. Отримавши диплом, у 1919 році Олександер пробував свої сили у шкільництві та в адміністративній роботі, а в березні 1920 р. він був обраний викладачем Київського робітничо-селянського університету ⁶, де протягом 1920-1921 років читав курс історії України, одночасно викладаючи в Київському археологічному інституті на катедрі економічного побуту України.

Здібного науковця й адміністратора з весни 1921 р. обрали доцентом (з квітня 1922 р. — професором) катедри історії Вищого Інституту Народної освіти ім. Драгоманова, створеного у 1920 році. У червні 1921 року О. Оглоблин був призначений деканом основного курсу. Поруч із ним працювали талановиті дослідники (деякі з них викладали в Київському університеті за часів навчання молодого історика) — професори Г. Павлуцький, В. Пархоменко, В. Кордт, О. Гермайзе, М. Василенко, В. Романовський, О. Грушевський та ін. Будучи деканом факультету, Олександер Петрович багато уваги приділяв організаційним питанням, але встигав займатись і наукою. Студенти слухали його лекції, присвячені різним проблемам історії України. Пізніше його колишній професор, а потім — колега, друг і сподвижник у багатьох справах Наталія Полонська-Василенко згадувала про високий рівень лекцій історика і велику популярність серед студентів ⁷.

У роки праці в ІНО діяльність Олександра Петровича свідчила про його високу національну свідомість. Закладена в ранньому дитинстві любов до своєї «малої» батьківщини, землі своїх предків, у ці роки українського національного ренесансу вона проявилася в старанному студіюванні української мови, викладанні лекційних курсів з державницьких позицій, у боротьбі за українську національну університетську освіту разом із Г. Павлуцьким, О. Янатою та іншими просресорами, запровадженні нових навчальних плянів і програм з українознавчою проблематикою. В цей час історик велику увагу приділяв праці у Бібліотечній комісії, яка давала можливість збереження унікальних пам’яток книжкової справи. Він відіграв значну ролю у збереженні українських культурних цінностей під час діяльности українсько-польської комісії по виконанню умов Ризького мирного договору ⁸.

10 травня 1922 р. історик одружився з Ганною Якимівною Фроловою (1892 — 1965), яку запізнав у 1920 році, хоч і були вони сусідами по вулиці. Ганна Якимівна багато років була поруч із ним, ділила горе і радості, створювала умови, потрібні для наукової праці. У лютому 1923 року родина пережила велике горе — в один день померли щойно народжені діти-близнюки Аня і Михайлик, що стало великою моральною травмою для молодих батьків ⁹. Народження 24 серпня 1925 року сина Дмитра (1925 — 1986) принесло велику радість і надії, яким так і не судилось здійснитися вповні, бо у складних умовах життя на еміграції Дмитро змушений був фізично працювати, щоб утримувати родину.

Серед наукових зацікавлень історика в ці роки переважав інтерес до економічної історії. У 1925 році були опубліковані дві монографії Олександра Петровича — «Мануфактура в Гетьманщине» і «Предкапиталистическая фабрика» — перші томи заплямованого монументального дослідження, присвяченого історії української фабрики. До появи книги О. Оглоблина розвиток економіки Гетьманщини залишався поза увагою істориків, що визначило ролю цієї праці у доповненні схеми української історії М.С. Грушевського, зокрема її поширенні стосовно XVIII — XIX ст.

Ідея економічної автономії України у працях О. Оглоблина пізніше переросла у обгрунтування ідеї національно-державної самостійности України, в першу чергу у дослідженнях, присвячених історії української політичної думки XVII — XVIII ст., серед яких — студії над повстанням Петра Іваненка (Петрика), гетьмана Івана Мазепи, дослідження біографій діячів Новгород-Сіверського патріотичного гуртка, вивчення видатної пам’ятки української історіографії — «Історії Русів» тощо. Це зацікавлення мало початок у 20-х роках, а продовження — на еміграції, в умовах вільного розвитку української історичної науки. На ранньому етапі творчости цікавили О. Оглоблина також церковна історія та генеалогія, але в умовах тодішньої політичної системи дослідник не міг вповні присвятити себе улюбленим темам.

У 1926 р. в Одесі в актовій залі Одеського Університету Олександер Оглоблин прилюдно успішно захистив дисертацію на основі своєї монографії «Передкапіталістична фабрика», за що йому було присуджено (першому в Україні) ступінь доктора історії української культури ¹⁰ . Саме з нього року він розпочав роботу у Всеукраїнській Академії Наук, спочатку як нештатний науковий співробітник при Катедрі історії українського народу (керівник — акад. Д. Багалій), пізніше — як старший науковий співробітник і керівник (з 1932 року — голова) Комісії для виучування соціяльно-економічної історії України XVIII — XIX ст. Від того ж 1926 року він став дійсним членом Харківської науково-дослідної катедри (згодом — Інституту) історії української культури, активно співпрацював також із акад. М.Є. Слабченком, був дійсним членом Одеської науково-дослідної катедри історії України і дійсним членом Одеського наукового Товариства при ВУАН.

Серед студентів Київського університету та молодих науковців стало формуватись коло учнів Олександра Петровича, що переважно займалися дослідженням соціяльно-економічної історії України, серед них — Кость Антипович, Дмитро Бованенко, Семен Підгайний та інші. Тому можна говорити про початки формування в цей час наукової школи проф. Олександра Оглоблина.

Але початок 30-х років став для Олександра Петровича часом тяжких випробувань. Наступ тоталітаризму на українську культуру поширився, в першу чергу на історичну науку, що призвело до масових репресій серед вчених. Не став винятком і О. Оглоблин. Звинувачений в участі у контрреволюційній змові, він кілька місяців провів за ґратами, а потім надовго потрапив у лещата влади. Почалися часи змушеного «перегляду» своїх поглядів, критики і самокритики. В травні 1931 року вченому прийшлося пережити принизливу процедуру «дискусії» щодо розуміння ним концепції української історії і висловлених у працях думок. Пізніше про сутність таких «дискусій» Олександер Петрович написав у своїй праці «Як більшовики руйнували українську історичну науку» ¹¹. Наслідки ж «дискусії» були катастрофічними для історика: він був на довгий час позбавлений можливости викладати в університеті, не дійшли до читача деякі вже видрукувані праці, зокрема його монографія «Кріпацька фабрика», нові дослідження підпадали під цензуру, що змушувало вченого притримуватись вимог більшовицької ідеології щодо історичних досліджень. І хоча, щоб зберегти своє життя і життя та спокій своїх близьких, Олександер Петрович визнав себе винним і «покаявся», переслідування не припинились, лише дещо послабились.

Позбавлений можливости викладати, у 1931 — 1932 рр. О. Оглоблин працював заступником директора з наукової частини Всеукраїнського історичного музею і його головна увага в цей час була спрямована на збирання археологічних і архівних матеріялів для вивчення промисловости Правобережного Полісся XVI — XIX ст.: у 1932 — 1936 рр. він був науковим керівником і організатором відповідної експедиції ВУАН і Всеукраїнського історичного музею. У 1932 р. історик був призначений директором Всеукраїнського Центрального Архіву стародавніх актів у Києві, але в лютому 1934 р. був звільнений з цієї посади знову ж із ідеологічних міркувань, за «протаскування буржуазного націоналізму». Праця старшим науковим співробітником Історично-археографічного інституту Всеукраїнської Академії наук була нетривалою — у листопаді 1934 р. інститут було закрито, а його співробітники втратили роботу і засоби до існування. Тоді ж став безробітним і Олександер Петрович.

Пошуки праці завершились влаштуванням у 1935 році в Інститут історії матеріяльної культури ВУАН, що пов’язувалось із проведенням археологічних розкопок здебільшого у Городську, а також Києві і Вишгороді. Втім, у липні 1937 року історика було звільнено і звідси зі звинуваченнями у «саботажі» і протягом чотирьох місяців йому довелося доводити неправомірність звільнення.

Порятунком у ситуації, що склалася, стало запрошення на посаду старшого наукового співробітника Інституту історії України АН УРСР у листопаді 1937 р. (працював до липня 1941 р.). В Інституті О. Оглоблин очолював сектор історії XIX — XX ст., співпрацював з такими відомими істориками, як Микола Петровський, Наталія Полонська-Василенко, Михайло Марченко, допомагав науковими порадами молодим дослідникам — Вадиму Дядиченку, Федору Лосю та ін. У 1938 р. Олександер Петрович став дійсним членом науково-дослідного Інституту педагогіки в Києві, завідувачем відділу методики історії, а також професором Київського та Одеського університетів на катедрах історії України. Повернення до праці в університетах для Олександра Петровича було пов’язане із розробкою та викладанням українознавчих курсів, в тому числі з історії України, української історіографії тощо, які перед тим практично зникли з навчальних університетських плянів. В умовах поширення нової хвилі репресій проти української інтелігенції постала реальна загроза нового ув’язнення, в якому вже перебували деякі колеги історика, але, на щастя, вона не стала реальністю.

У ці роки історик отримав можливість досліджувати улюблені теми, серед яких — доба гетьмана Івана Мазепи. І хоча йому не вдалося в умовах партійного тиску на науку уникнути марксистської фразеології, він все ж намагався подавати вірні історичні факти. Олександер Петрович підготував до друку монографію «Україна в часи Петра І» ¹², крім того, був серед авторів багатотомного видання «Нариси з історії України», в якому опрацював VI випуск «Україна в кінці XVII — в першій чверті XVIII ст.» ¹³. Згідно з постановою Вищої Атестаційної Комісії СРСР про необхідність підтвердити свій науковий ступінь на початку 1941 р. О. Оглоблин у Москві був затверджений доктором історичних наук без захисту дисертації ¹⁴.

У вересні 1941 р. німецькі війська увійшли до Києва. Частина співробітників Інституту була евакуйована, але Олександер Петрович, пов’язаний з Організацією Українських Націоналістів Андрія Мельника, зокрема з д-ром Олегом Кандибою (Ольжичем), свідомо залишився в Києві. Як національно свідома людина, яка ніколи не належала до комуністичної партії, що користувалася довірою у колах київської інтелігенції, Олександер Оглоблин цілком влаштовував і українську, і, певний час, німецьку сторони. Саме при сприянні діячів ОУН його було обрано на посаду голови Київської Міської Ради ¹³, яку він очолював з 21 вересня до 25 жовтня 1941 року. Він також став членом Української Національної Ради ¹⁶. За спогадами одного з відомих діячів ОУН Ярослава Гайваса, «Оглоблин виявив себе знаменитим адміністратором» ¹⁷ — він піклувався про збереження української освіти, підвезення до міста палива і харчів, але, на жаль, не міг впливати значною мірою на політику фашистів у Києві. Тому, без сумніву, відчув полегшення, коли зміг позбавитись цієї посади.

Роль, яку відіграв Олександер Петрович на посаді міського голови, високо оцінили українські культурні діячі і вчені. Зокрема, відомий український галицький історик Іван Крип’якевич, який мав з Оглоблиним досить тісні наукові стосунки з кінця 30-х років, а від початку вересня 1941 р. вів активне листування, писав до нього 23.XI. 1941 року: «Вістки про культ. і політ. життя Києва ми оцінюємо, як явища дуже позитивні, — все є краще, як ми могли думати. Треба брати під увагу 1) більшовицьке винищування українства, 2) виїзд цінних сил, 3) воєнну атмосферу, 4) спеціяльні для Києва саботажі. У таких відносинах кияни зробили все таки незвичайно багато — всюди на безлюдді, in cruda radice, на «дикому полі» зорганізували початки нового. За це Вам шана і слава! Ваша ж роля, як першого голови міста, що мусів довести До порядку знищену столицю; у Львові таку саму роботу проводив, як посадник міста, проф. Юрій Ів. Полянський — ми знаємо кілько це коштує нервів і праці, а як мало дає вдоволення — але щойно історик Києва оцінить таку роботу» ¹⁸.

Перебуваючи на посаді міського голови, О. Оглоблин намагався відродити у Києві українську національну вищу школу і академічну науку — тут йому у нагоді стали поради І. Крип’якєвича, який у листах ділився досвідом, набутим інтелігенцією Галичини ¹⁹. Підтримав він і спроби Олександра Петровича у жовтні 1941 р. відродити Академію Наук ²⁰ (на жаль, Академія так і не розпочала праці, хоча було обрано керівників відділів і президію).

Залишившись «вільним дослідником», Олександер Петрович присвятив себе науковій роботі, займаючись розшуками в київських архівах. Цей час у своїх спогадах описала Наталія Полонська-Василенко: «Є повна свобода «від науки», бо нічого не друкується. Нею широко користується Олександер Петрович і цілими днями працює над «Історією Русів». Хто знає, може, за інших загальних умов життя не міг би він так наполегливо, не відриваючись, без перешкод працювати...» ²¹.

Але безробіття позбавляло засобів до існування. Крім того, виникла ідея відкрити в Києві музей, який міг би стати осередком українського наукового життя. Цим музеєм став Музей-архів переходової доби. Найближчим помічником О. Оглоблина при створенні музею став Світозар Михайлович Драгоманов, син видатного українського мислителя ²². Відкрити музей вдалося завдяки пораді, наданої І. Крип’якевичем, який стосовно створення Академії Наук писав Олександрові Петровичу: «...Думаю, що в недовгому часі зажадають анкет про завдання кожного відділу; треба ці відповіді приноровити до німецького способу думання. Напр., в Іст.-філол. відділі, як мету, ставити м. ін. а) боротьбу з марксизмом і большевізмом і русифікацією, б) нав’язання зв’язків з новою Европою, дослідів укр.-нім. взаємин і т. д.» ²³. Музей, втім, проіснував недовго і був закритий німцями наприкінці 1942 р., але науковці, що згуртувались навколо нього під проводом О. Оглоблина (Н. Полонська-Василенко, П. Курінний (директор Музею археології), С. Гіляров, В. Міяковський (директор Головного Історичного архіву) та ін.), встигли немало зробити, особливо щодо збору матеріялів та документів Визвольних змагань, збору інформації щодо пам’яток української культури, знищених за роки совєтської влади. В червні 1942 р. Олександер Петрович разом із своїми колегами (Н. Полонською-Василенко, В. Міяковським, С. Драгомановим, П. Курінним і В. Шугаєвським) брав участь у діяльності «Комісії для розгляду питання про українські емблеми», яка працювала до 15 липня 1942 р. Ним була підготовлена розвідка про «Герб міста Києва» і «Висновки» Комісії.

Після закриття Музею-архіву Переходової доби, розправи гітлерівців з діячами українського національного руху та масових розстрілів єврейського та українського населення в місті, О. Оглоблин вже не мав ніяких ілюзій стосовно цілей німецького керівництва. Одночасно він дуже добре розумів, що на нього чекає після повернення совєтської влади. Тому у вересні 1943 року він з родиною на запрошення Українського Центрального Комітету переїхав до Львова. У Львові історик разом із колегами брав активну участь у науковому житті міста, зокрема у діяльности гуртка істориків Спілки наукових працівників при УЦК, що певний час виконував функції забороненого німцями НТШ.

У Львові в грудні 1943 р. відбулося особисте знайомство історика з митрополитом графом Андрієм Шептицьким, з яким Олександер Петрович із 1942 р. листувався. Пізніше О. Оглоблин згадував про свою розмову з митрополитом і про те, що на нього ця велика людина зробила надзвичайне враження ²⁴. Опісля митрополит Андрій Шептицький для дослідження історії української церкви створив Церковно-Археографічну Комісію, до якої серед інших істориків запросив і Олександра Петровича, який склав проект статуту Комісії. Під час війни роботу Комісії так і не вдалося у повній мірі розгорнути і відновлено її діяльність було у 1946 р. при Апостольській Візитатурі українців-католиків у Німеччині (Мюнхен) ²⁵.

Просування на захід совєтських військ змусило багатьох вчених покинути Львів. Олександер Петрович, завдяки листуванню і науковим зв’язкам із Дмитром Івановичем Дорошенком ²⁶, був добре знайомий з «українською» Прагою. У 1942 р. О. Оглоблин був обраний дійсним членом Українського Історично-Філологічного Товариства в Празі. Дмитро Іванович посприяв запрошенню вченого до Праги і до Українського Вільного Університету (куди О. Оглоблина було запрошено разом із Н. Полонською-Василенко, Л. Окіншевичем, В. Міяковським та ін.).

У зимовому семестрі 1944 — 1945 навч. року О. Оглоблин поруч із проф. Д. Дорошенком, який мав викладати курс загальної історії України, Н. Полонською-Василенко, що мала викладати курс історії Запоріжжя XVIII ст., мав викладати курс історії економічного життя України XVIII — першої половини XIX ст. ²⁷. Але насувалась лінія фронту. Разом з іншими викладачами Олександер Петрович 18 квітня отримав невеликий для того часу аванс у розмірі 3 тисяч крон за три місяці (травень, червень і липень) ²⁸ і 1 травня виїхав з родиною до Німеччини. Там разом із родинами багатьох інших вчених (Н. Полонської-Василенко, В. Міяковського, С. Драгоманова, В. Щербаківського та ін.) О. Оглоблин оселився у мальовничому баварському селі Трасфельден. Незважаючи на тяжкі матеріяльні умови життя, ніхто не припиняв праці ²⁹. За ініціятивою В. Міяковського у Трасфельдені Історично-Філологічне Товариство проводило щотижневі засідання, у яких брав участь і Олександер Петрович. Незабаром Німеччина капітулювала. Більшість українців, що жили в Трасфельдені, виїхали до інших міст, але Оглоблини залишалися там до переїзду в Америку у 1951 році.

Після капітуляції Німеччини Мюнхен почав перетворюватись на один із центрів українського наукового життя, в якому активну участь взяв і О. Оглоблин. Він продовжив викладання в УВУ — у 1946 — 1950 рр.: читав курси, присвячені історії України 17 — 18 ст., історіографії, джерелознавству тощо. У 1949 — 1950 рр. був членом Сенату і продеканом Філософічного факультету. Історик продовжив роботу також в Українському Історично-Філологічному Товаристві при УВУ (колишнє Празьке), у 1949 р. став заступником його голови. Не поривав з УВУ Олександер Петрович і пізніше, після переїзду до Америки — вже у 1951 р. був головою Іспитової комісії Філософічного Факультету УВУ, пізніше -Директором Філософічного відділу Делегатури УВУ у США (1957 — 1962).

У 1946 р. у Мюнхені було засновано Богословську Педагогічну Академію УАПЦ, в якій Олександер Петрович став професором і членом Сенату. У 1946 р. вчений очолив Науково-Дослідчий Інститут Української Мартирології, заснований з ініціятиви Ліги Українських Політичних В’язнів, який мав збирати і досліджувати матеріяли про національно-визвольну боротьбу та мартирологію українського народу. На жаль, Інститут проіснував недовго (до 1949 р.) і його діяльність обмежилась збором значної кількости документальних матеріялів.

Історик з 1946 р. активно співпрацював і з Українською Вільною Академією Наук, яку було засновано в Авгсбурзі, з 1947 р. був директором Історично-Археографічного Інституту УВАН, а у 1948 році був обраний дійсним членом Академії ³⁰.

У 1947 роді О. Оглоблина було обрано дійсним членом Наукового Товариства ім. Шевченка ³¹. Праця в НТШ вже у перші повоєнні роки стала плідною. У 1948 — 1949 рр. в Німеччині розпочалась робота над першими випусками «Енциклопедії Українознавства», у підготовку яких Олександер Петрович в ці та наступні роки зробив величезний внесок ³² , будучії редактором її історичного відділу. Пізніше з НТШ Олександра Петровича пов’язали довгі роки праці, яка, без сумніву, принесла велику користь українській історичній науці ³³.

У цей час він очолював відділ генеалогії Українського Наукового Дослідчого Інституту Родознавства (з 1947 р.), а також був членом Українського Чорноморського Інституту ³⁴. Поруч із діяльністю в різних наукових установах Олександер Петрович працював над дослідженнями, які друкував у виданнях УВУ, УВАН, НТШ, часописах «Арка», «Рід та знамено», «Рідне слово» та ін. Більшість їх була присвячена проблемі українського автономізму, української державности тощо.

На початку 50-х років у силу різних причин багато українських дослідників із Німеччини почали переїздити до США. Це зробила також родина Оглоблиних на початку 1951 р. У житті вченого розпочався новий етап, пов’язаний з певними труднощами, подібними до проблем всіх, хто був змушений опинитись в еміграції. Ці проблеми охарактеризував один із видатних представників сучасної української історіографії в діяспорі, Голова Секції античної історії УВАН у США Олександер

Домбровський: «...Не легко було починати наукову працю організованим порядком тим українським науковцям, яким пощастило видістатися з таборів так званих переміщених осіб у Німеччині. В нових умовинах побуту, без матеріяльних засобів, при незнанні англійської мови, без зв’язків з американським науковим світом — новоприбулий науковець вживав різних заходів, щоби вдержатися на поверхні суспільного життя, і поволі звикаючи до нових обставин, роздивлявся за можливостями продовження своєї наукової діяльносте...»  ³⁵.

Зрозуміло, що з подібними труднощами зіткнувся і Олександер Петрович. Маючи при переїзді до США 52 роки, він був сповнений сил і наукових задумів, але, зрозуміло, йому було тяжче, ніж молодим, пристосуватись до життя в чужій країні, знайти працю в американських університетах. У невеличкому затишному будиночку у Лудлові (штат Массачусетс) поруч були близькі рідні люди — дружина Анна Якимівна і син Дмитро, які створили творчу атмосферу для наукової праці. Матеріяльне забезпечення родини лягло на плечі Дмитра Олександровича.

Майже одразу ж після прибуття до Америки історик включився до українського наукового життя. 10 березня 1952 р. на організаційних зборах було створено Історичну Секцію УВАН, яку очолив Олександер Оглоблин ³⁶. У рамках Секції організовувались і проводились конференції, друкувались статті у «Анналах УВАН», «Наукових збірниках» тощо. Співпрацював він у цей і пізніший час і з НТШ та, як згадувалось вище, з УВУ. У 1953 р. Інтернаціональна Вільна Академія Наук у Парижі за внесок у скарбницю світової науки обрала Олександра Оглоблина своїм дійсним членом. У 1958 р. Олександер Петрович став професором Українського Технічного Інституту в Нью-Йорку.

Потреба у дослідженні на еміграції таких важливих ділянок українознавства як генеалогія, геральдика, сфрагістика тощо, занедбаних у материковій Україні, призвела до організації 1 липня 1963 р. Українського Генеалогічного і Геральдичного Товариства, яке певною мірою продовжило ідею Інституту Родознавства та Знаменознавства, створеного Євгеном Архипенком у 1940-х роках, в якому тоді співпрацював і Олександер Петрович. Тепер Олександер Оглоблин очолив Товариство, яке видавало свій «Бюлетень» і неперіодичні «Записки».

Іншою нагальною потребою було об’єднання українських істориків у єдине Товариство і видання українознавчого журналу українською мовою. Така потреба пояснювалась кризовим станом української історіографії в совєтській Україні, браком відповідної координації наукової діяльносте істориків, які належали до різних наукових установ ³⁷, часте фальшування або одностороннє висвітлення українського історичного процесу неукраїнськими істориками на Заході тощо ³⁸. Таким об’єднанням істориків стало Українське Історичне Товариство, яке згуртувалося у 1964-1965 рр. навколо журналу «Український Історик», заініційованого Любомиром Винарем. УІТ очолив Олександер Петрович і багато в чому саме його авторитет відіграв велику ролю у процесі об’єднання істориків. Редактором «Українського Історика» став Любомир Винар, а Олександер Оглоблин був головним дорадником редактора і одним із найближчих співробітників журналу ³⁹.

У 1964 році Олександер Оглоблин став головою Наукової Ради Східньо-Европейського Дослідного Інституту ім. В. Липинського у Філадельфії, який розгорнув видання джерел до історії України XX ст. Крім того, Олєксандер Петрович був обраний заступником директора Історично-Філософічної Секції НТШ, яка мала свій осередок у Сарселі (Франція). Співпраця Олександра Оглоблина з УВУ, його заслуги перед наукою були відзначені наданням ступеня почесного доктора юридичних наук. Багато і плідно в цей час історик працював науково. Але в березні 1965 року в його життя увійшло велике горе — 28 березня відійшла у вічність його дружина і найближчий друг Анна Якимівна. Здавалося, що життя скінчилося, але, не зважаючи на тяжке горе, Олєксандер Оглоблин не втратив волі до життя і продовжував працювати. Коли у 1968 р. завдяки жертовности української громади і наполегливости проф. Омеляна Пріцака було відкрито українознавчий науково-дослідний центр при Гарвардському університеті, Олександра Петровича було запрошено як професора-гостя у 1968/69 та 1969/70 академічних роках для читання лекцій з історії України XVII — XVIII ст., історіографії та джерелознавства тієї ж доби, крім того, він керував працею докторантів ⁴⁰. У 1973 р. йому було надано звання почесного члена Українського Наукового Інституту при Гарвардському університеті.

У 1970 р. Олександра Оглоблина було вперше обрано президентом УВАН у США (другий раз переобрано — у 1974 р.), а у 1987 р. — обрано її Почесним Президентом. У 1980 році він став Почесним Президентом Українського Історичного Товариства. Таким чином, провідні позиції історика в УВАН, УІТ і НТШ визначили у 1970-х роках виняткову ролю Олександра Петровича у розвитку української науки в діяспорі, і в першу чергу історичної науки.

70-річчя від дня народження історика і 50-річчя його наукової діяльности було відзначене виданням ювілейного випуску журналу «Український Історик» у 1970 р. (т. VII). З нагоди 75-річчя від дня народження історика у 1977 р. було видано ювілейний Науковий Збірник УВАН (під ред. В. Омельченка, Нью-Йорк). У 1980 р. історика було обрано Почесним членом Української Американської Асоціяції Університетських Професорів, у 1983 р. Наукова Рада при Світовому Конгресі Українців прийняла резолюцію про визначні заслуги і тривалий внесок у розвиток науки найвизначнішого українського історика, у 1988 р. — його вдруге признано Почесним членом НТШ. Але поряд із визнанням прийшло і велике горе — 24 вересня 1986 р. не стало єдиного сина Олександра Петровича Дмитра, смерть якого він дуже тяжко переживав. Здобуття Україною незалежности принесло нові надії і задоволення тим, що зникла «імперія зла».

Останній ювілей з нагоди 90-річчя та 70-річчя наукової праці Олександра Оглоблина було відзначено окремою урочистою конференцією в Нью-Йорку у листопаді 1989 року. 16 лютого 1992 р. на 92 році припинилося життя історика, а 20 лютого його було поховано на цвинтарі в Спрінґфільді (Массачусетс) біля дружини Анни і сина Дмитра.

Монографія про гетьмана Івана Мазепу і його добу

В автобіографії з 1964 року Олександер Оглоблин подав важливі дані про досліди Мазепинської України, які він започаткував ще в 1920-их роках. Історик пише: «Праця над Петриком (1926 — 1929) була початком моїх ширших студій над Мазепинською добою. Я збирав нові і нові матеріялн для цієї теми, дещо друкував (у виданнях ВУАН), але після 1930 року годі було й думати про нормальне продовження наукової роботи над цією вельми небезпечною (фактично забороненою) темою. І коли я повернувся до неї, властиво, змушений (дослівно) був повернутися в 1937 році, бо це було моїм пляновим завданням в Інституті історії України АН УССР, то, як я згодом писав: «Український дослідник, позбавлений волі наукового досліду і наукової думки, приневолений був писати про цю небезпечну для совєтського режиму добу те, що не було і не могло бути за тих умов — правдивою історією...» І я щасливий, що мені судилося — в умовах вільного світу, хоч і далеко за межами Батьківщини, завершити свої студії над «добою Мазепинського ренесансу» й хоч у формі монографічного нарису (Гетьман Іван Мазепа та його доба, 1960), сказати правду про цю величну й трагічну добу нашої історії» ⁴¹ .

Треба підкреслити, що Олєксандер Петрович уважав, що його праці про І. Мазепу та інші, які писалися під тиском і контролею комуністичної партії, не можна визнавати нормальними науковими дослідженнями. Це стосується його праць про Мазепу, що появилися в 1937 — 1941 рр., в період панування комуністичної влади в Україні ⁴².

В цілому праці Олександра Оглоблина, присвячені Мазепинській добі, можна розділити на три хронологічно-тематичні цикли: 1) праці, присвячені діяльності Петра Іваненка — Петрика і його зв’язкам з Мазепою. Хронологічно цей цикл охоплює 1925 — 1930 і 1950-і рр.; 2) дослідження з 1937 до середини 1941 р., в яких історик був змушений писати статті про Мазепу під тиском і директивами комуністичної партії; 3) найдовший період, який тривав приблизно 50 років, починаючи від осени 1941 і кінчаючи 1992 роком, коли Олєксандер Петрович помер. Це, значною мірою, еміґраційний період діяльности і творчости Олександра Оглоблина, який уважав своїм науковим і національним обов’язком завершити свої довголітні дослідження Мазепи та його часу монографією «Гетьман Іван Мазепа та його доба». У 1990 і 1991 роках професор Оглоблин дуже докладно обговорював питання перевидання його праці про Мазепу і Петрика та взагалі його досліджень Козацько-Гетьманської держави ⁴³.

Перед тим як перейти до аналізи монографії Олександра Оглоблина, коротко з’ясуємо генезу й історію опрацювання цього важливого дослідження життя і діяльности Мазепи. Це робимо на основі архівних матеріялів і аналізи кінцевого манускрипту праці, що зберігся в архіві історика.

Опрацювання монографії

Опрацювання монографії про гетьмана Мазепу має свою цікаву і важливу історію. Після вибуху німецько-совєтської війни 1941 року й окупації Києва німецькими військами, Олександер Оглоблин встановив зв’язок із двома головними осередками українського наукового життя у Львові і Празі, точніше сказати, із заслуженими істориками Іваном Крип’якевичем і Дмитром Дорошенком. З ними Олександер Петрович обговорював важливі питання українського наукового життя в Україні під німецькою окупацією, а також свої запроєктовані наукові праці. Спершу Оглоблин листувався із І. Крип’якевичем, його добрим знайомим з 1939 — 40-их років, а через нього — з іншими дослідниками ⁴⁴.

У листі з 22 березня 1942 року І. Крип’якевич писав Оглоблину, що «Мазепа вартий того, щоб об’єктивно його опрацювати» ⁴⁵, а дещо пізніше, у листі з 17 червня, знову ж нагадував, що «...з Ваших майбутніх робіт, я радив би Вам на першому пляні взяти Мазепу — ця тема потребує оброблення і тема з національного боку дуже потрібна і актуальна» ⁴⁶. Отже, на початку 1942 року історик уже думав про опрацювання нової монографії про Мазепу. Не підлягає сумніву, що І. Крип’якевич причинився до прискорення цієї праці. Написання нового дослідження про Мазепу було винятково важливе для Олександра Петровича, який за часів совєтського режиму був змушений зобразити діяльність гетьмана в кривому дзеркалі комуністичної партійної історіографії згідно з тогочасними ідеологічними постулатами. Це стосувалось всіх творів, що друкувались у радянській державі. Так, у «Нарисах з історії України» історик писав, що він «обмежився лише посиланням на неопубліковані архівні джерела й твори класиків марксизму-ленінізму» ⁴⁷. Це була примусова данина часу, яку історики в совєтській Україні мусіли сплачувати комуністичній партії і Олександер Петрович не був винятком. У 1942 році він отримав можливість дати об’єктивну картину життя і діяльности гетьмана, який зірвав зі «старшим братом» — Москвою і змагався за самостійність Козацько-Гетьманської держави. Поради І. Крип’якевича щодо опрацювання нового дослідження про Мазепу повністю вкладалися в плян науково-дослідної праці історика в тому часі, який зібрав ще раніше важливі архівні матеріали для дослідження доби Мазепи ⁴⁸.

Можна зробити висновок, що вже восени 1942 р. Олександер Петрович розпочав систематичне опрацювання монографії про І. Мазепу, яку планував видати у Львові або Празі. Тоді він часто листувався з Дмитром Дорошенком, який бажав допомогти у виданні «Кріпацької фабрики», дослідженні «Історії Русій» та інших прань Олександра Петровича. Дмитро Іванович дуже прихильно поставився до київського історика і високо цінив його історичні дослідження ⁴⁹, надсилав свої книги та інші історичні видання, що появлялися на Заході, зокрема твори Бориса Крупницького та інших істориків із мазепознавчою тематикою. Дмитро Іванович цікавився працями Олександра Петровича, які появилися в совєтській Україні, обговорював із ним справу іконографії Мазепи. У листі з 29 жовтня 1942 року він писав: «Страшенно шкода, що не бачив Вашої книги... «Україна в кінці XVII і в першій половині XVIII ст.», Львів 1941... Напишу до Крип’якевича, щоб добув і вислав мені» ⁵⁰. Творчо-наукові зв’язки двох видатних українських істориків позитивно позначилися на їхній науковій діяльності і творчості.

В серпні приїхав із Праги до Києва Євген Семенович Вировий, відомий колекціонер українських марок і громадський діяч, близький приятель Д. Дорошенка ⁵¹. Відбулася зустріч з ним Олександра Петровича і, вірогідно, Вировий мав змогу оглянути невидані манускрипти Оглоблина, а також, як виходить із листів Дорошенка, розказав про можливість видати деякі праці історика у Празі. Правдоподібно, Є. Вировий згадав про плани Олександра Петровича опрацювати книгу про гетьмана Мазепу директорові українського видавництва в Празі Юрію Тищенкові, доброму знайомому Дмитра Дорошенка. Вже в листопаді 1943 року Тищенко писав Оглоблину: «дуже втішений Вашою пропозицією дати мені інші свої праці, а особливо монографію про гетьмана Мазепу» ⁵², а вже в листі з 26 січня 1944 року писав історикові: «Я буду радий дістати Вашу монографію «Гетьман Іван Мазепа» по-змозі в березні» ⁵³ .

Під кінець 1943 року його монографія була майже закінчена у Львові, і він підписав договір з Юрієм Тищенком про її видання у празькому видавництві. Як відомо, зі Львова Олександер Оглоблин за старанням Дорошенка і інших професорів УВУ переїхав до Праги, Де мала вийти його монографія в 1945 році. Одначе праця не появилася: Оглоблин і Тищенко виїхали до Німеччини, а манускрипт, зданий до друку, залишився в Празі. Про дальшу долю манускрипту і написання монографії «Гетьман Іван Мазепа та його доба», знаходимо важливі дані у пізнішому листі Олександра Петровича до Наталії Полонської-Василенко. Він писав: «Мій «Мазепа», що його готую до друку, і не старий (звичайно!) і не новий. В основі монографії лежить той текст, що його я зладив у Празі для покійного Тищенка (в серії «Біографії гетьманів») й що здобув дуже прихильну оцінку пок. Дм. Ів. Дорошенка. Це було в 1944 — 45 р., а згодом десь 1947 — 48 р., я написав наново розділ, присвячений подіям 1708 — 1709 р. Нарешті додаю ще підсумки пізніших своїх дослідів над Мазепинською добою, здебільшого неопублікованих (зокрема про діячів Мазепинської доби) й маю написати зовсім новий розділ про культурну діяльність Мазепи. Дещо матеріялу додали й новітні публікації джерел (між іншими — останні томи «Писем и бумаг Петра»)» ⁵⁴ .

Аналізуючи манускрипт монографії, виразно бачимо, що деякі частини друковані на старому «воєнному папері» з 1944 — 45 років. Це саме були частини львівсько-празької монографії О. Оглоблина, що через воєнну хуртовину не побачила денного світла. Треба згадати, що в 1952 — 53 роках Тищенко розглядав можливості видати монографію в Америці, але через недостатні фонди цей плян не був зреалізований. Він писав Олександрові Петровичу у 1953 році: «Щодо Ваших праць, то я всім серцем хотів би пустити їх в широкий світ. Роздумував я над тим і прийшов до такого висновку: видати «Люди Старої України» було би мені в цьому році не під силу, так само й монографію про Мазепу, але Вашу «Українську кріпацьку фабрику» міг би напевно видати і почати її друк» ⁵⁵. Це було кінцеве слово Тищенка про видання праці про Мазепу.

У листуванні Олександра Оглоблина в 1958 — 59 рр. часто згадується монографія про Мазепу. Наприклад, у листі з 1 травня 1959 р. Олександер Петрович пише, що не думав писати про Мотрю й Мазепу, «але хотів тільки переглянути цілу проблему взаємин Мазепи й Кочубея... Зібрав зокрема матеріяли про полковника Дмитра Чечеля, оборонця Батурина 1709 року» ⁵⁶. Деякі з цих матеріялів Олександер Петрович включив у монографію, деякі залишилися в рукописі.

У 1958 році Іван Вовчук, редактор «Вісника ООЧСУ», звернувся до проф. Оглоблина з пропозицією видати його працю про гетьмана Мазепу ⁵⁷. Тим часом О. Оглоблин договорився з проф. В. Кубійовичем, директором Історично-Філософічної секції НТШ. що його монографія появиться як окремий том «Записок Наукового Товариства ім. Шевченка» за фінансуванням і виданням Організації Чотирьох Свобод України з Америки і Ліґи Визволення України з Канади. Так і сталося. Монографія «Гетьман Іван Мазепа та його доба», за мовною редакцією В. Давиденка і мистецьким оформленням М. Бутовича, вийшла в 1960 році. Після її виходу Олександер Оглоблин доповнював свою працю історичними, генеалогічними й іншими даними.

Джерельна основа монографії

Важливе значення для виявлення рівня науковости будь-якого дослідження має вивчення його наукового апарату та системи використання джерел. Науковий апарат книги О. Оглоблина представлений примітками в кінці коленого розділу, у яких автор подав докладні коментарі стосовно використаних джерел і літератури. У «Передмові» Олександер Петрович спробував пояснити читачеві свій підхід до опрацювання джерельних матеріялів. Він зазначив, що використав для своєї праці відповідний документальний матеріял, як опублікований, так частково і новий, архівний, знайдений ним в архівах Києва (1920 — 1930 роки) і Москви (1920 роки), додавши: «На жаль, частина архівного матеріялу, зібраного колись автором, була неприступна йому під час написання цієї праці» ⁵⁸. Тут же він схарактеризував порядок цитування документів і принцип подання наукового апарату: «Автор не вважав за потрібне давати у книзі повністю науковий апарат праці, зокрема поклики на друковані джерела (та літературу): вони добре відомі фахівцеві, а не фахівцеві вони ледве чи цікаві. Зате скрізь позначено архівні джерела, що ними користувався автор» ⁵⁹. Спробуємо з’ясувати, якою ж джерельною базою скористався історик для проведення свого дослідження. Подібна спроба реконструкції джерельної бази історичного дослідження стосовно 6-го випуску «Нарисів з історії України», підготовленого О. Оглоблиним ⁶⁰, була зроблена відомим українським джерелознавцем М.П. Ковальським.

Аналіз тексту праці «Мазепа та його доба» і приміток до нього показав, що автор використав різноманітні джерела — як друковані, так і рукописні, виписки з яких історик робив ще в Україні. Крім того, використання у праці широкого кола джерел, що були опубліковані в окремих історичних розвідках попередників історика, свідчить про його значну фахову ерудицію. Серед опублікованих джерел, використаних У праці, численні наративи: літописи Самовидця, Грабянки, Величка та ін., спогади Ж. Балюза, Ю. Юля, Г. Отвіновського та ін., повідомлення Вініуса, Вітворда, О. Плейера, праці Ґ. Нордберґа, Ф. Прокоповича. Часто він цитує їх без відсилок до конкретних сторінок публікацій, при Цьому приводить великі фрагменти тексту, які добре ілюструють гіпотези чи висновки історика.

Великий комплекс складають використані істориком документальні джерела — як опубліковані, так і архівні. Серед перших — підготовлена Д. Бантишем-Каменським і видана О. Бодянським збірка «Источники малороссийской истории» (Москва, 1858-1859), знайдений і виданий проф. І. Борщаком у журналі «Стара Україна» (1925) «Вивід прав України» (передрукований в інших виданнях), опубліковані д-ром М. Возняком акти Бендерської комісії 1709 р. у книзі «Мазепа. Збірник» (Варшава, 1938, т.1: Праці Українського Наукового Інституту, т.XLVI), «Письма и бумаги императора Петра Великого» (т.VIII, Москва-Ленінград, 1948), матеріяли з Пруського Таємного Державного Архіву, опубліковані у статті д-ра Домета Олянчина тощо. О. Оглоблин при цьому показав добре знання джерел, всіх відомих їх публікацій. Зіставляючи джерела, він говорить про їх автентичність, про якість перекладу тих текстів, що не публікувались мовою оригіналу.

Велике значення має дослідження використаних вченим архівних матеріялів, яке дозволяє сучасним історикам отримати інформацію стосовно існування у минулому певних документальних комплексів з історії України XVIII ст., значна частина яких, на жаль, сьогодні втрачена. Як показав проведений аналіз, у своїй праці Олександер Петрович використав матеріяли кількох архівів: Державного Архіву Феодально-Кріпацької Епохи ⁶¹ (тепер Російський Державний Архів Давніх Актів (Москва)), відділу рукописів Державної Публічної бібліотеки УРСР (Київ, тепер — Інститут Рукопису Національної бібліотеки України ім. Вернадського), Київського Державного Архіву Давніх Актів (тепер — Центральний Державний Історичний Архів у м. Києві), кількох приватних збірок (Н. Полонської-Василенко, неназваної особи з Києва). З першого істориком були використані збірки «Малороссийские подлинные акты», «Столбцы Малороссийского приказа», «Книги Малороссийского приказа» (можна погодитись із припущенням МЛІ. Ковальського про відповідність першої збірки фонду 124 «Малоросійські справи» і віднести належність двох останніх до фонду «Малоросійський приказ» ⁶²). У відділі рукописів Державної Публічної Бібліотеки було використано матеріяли збірки Михайла Судієнка, збірки Київського університету (універсал І. Скоропадського), збірки Інституту Польської Культури (інвентар і люстрація 1690 р.). Із Київського Державного Архіву Давніх Актів історик використав актові книги, які М.П. Ковальський, згідно зі «Списком актових книг, що зберігаються в Київському Центральному архіві», складеним І. Каманіним, відносить до Київських гродських книг кінця XVII — поч. XVIII ст. ⁶³. З приватного архіву проф. Н. Полонської-Василенко історик використав копії документів Мгарського монастиря. У приватній збірці невідомої особи історик бачив портрет Василя Кочубея з надписом «гетьман Василь Кочубей».

Отже, проведений аналіз використаних джерел продемонстрував справжню високу фахову ерудицію історика, його глибокі знання джерел та літератури. Використані архівні джерела були досить близькими до праці О. Оглоблина, виданої у 1941 році — VI тому «Нарисів з історії України: Україна в кінці XVII — в першій чверті XVIII ст.», що пов’язане з наявністю виписок із матеріялів архівів, які вивіз з собою історик. Одночасно він поширив джерельну базу публікаціями джерел, здійснених по Другій світовій війні.

Мазепинська доба в дослідженнях Олександра Оглоблина

Олександер Петрович Оглоблин понад 60 років свого життя присвятив вивченню доби гетьмана Івана Мазепи в контексті розвитку і занепаду Козацько-Гетьманської держави кінця XVII і початку XVIII століття. Своє зацікавлення мазепинськими часами історик виявив уже у ранніх роках свого життя. Одначе самостійні наукові досліди Олександер Оглоблин започаткував в 1926 — 1927 роках, коли появилися його перші праці, присвячені діяльности Петра Іваненка (Петрика), видатного козацького політичного діяча і промотора революційної концепції незалежної козацької держави без протекторату Польщі і Росії за підтримкою та допомогою Криму ⁶⁴.

Вивчення політичної діяльности Петрика винятково важливе для розуміння внутрішніх політичних і соціяльних відносин в Україні в кінці XVII — початку XVIII ст., козацької старшинської опозиції до Мазепи, відносин козаків із Кримом і також розвитку української політичної думки того часу. Вже в першій статті з цього циклю «Договір Петра Іваненка (Петрика) з Кримом 1692 року» проф. Оглоблин показав себе першорядним знавцем часів Мазепи.

Самого Петрика історик характеризує як спадкоємця давньої козацької політичної традиції, який добре орієнтувався в міжнародних відносинах того часу. Старшинська опозиція сподівалася на допомогу Криму, проте ці надії не виправдалися, а на Україні почалися з боку Мазепи репресії проти козацької опозиції. Хоча акція Петрика не вдалася з огляду на непопулярність військового союзу з Кримом серед широких кругів українського населення, проте універсали Петрика і його договір з Кримом у 1692 році є винятково важливими в розвитку української політичної думки того часу. Цей договір, укладений між двома «вільними державами» — Україною і Кримом, був скерований проти Московщини. Олександер Оглоблин пише, що після Коломацької угоди з Москвою 1687 року українська політична думка «мала виразну концепцію державної самостійности України, прагнула її незалежности й соборності!, добре розуміла повну суперечність і непримиренність українських національних інтересів супроти Московщини і Польщі. Договір 1692 року був безперечним доказом того, що Україна ідейно готова була до зриву з Москвою, до рішучої боротьби з нею за свою незалежність» ⁶⁵. Історик приходить до висновку, що цей договір, «укладений противником Мазепи, антигетьманом Петром Іваненком, в своїй глибокій основі був політичною програмою й ідейною підготовок» Мазепиного виступу проти Москви в 1708 році» ⁶⁶. Важливо згадати, що Олександер Оглоблин висунув гіпотезу про участь гетьмана Мазепи в акціях Петрика у зв’язку з його антимосковськими плямами ⁶⁷.

Праці проф. Оглоблина про дипломатичну і революційну діяльність Петрика дали йому змогу повніше і краще розуміти Івана Мазепу і його добу. Вони становлять тривалий внесок у наукову літературу мазепознавства. Олександер Петрович пише; що праця над Петриком (1926 -1929) була початком його ширших студій над Мазепинською добою ⁶⁸. Деякі з цих праць друкуємо в цій книзі.

У нашому впровадженні не розглядаємо праць Олександра Петровича, які появилися в період від 1937 до червня 1941 р., коли він був змушений їх писати, як згадував у автобіографії 1964 року. Українська історія тоді була спотворена і зрусифікована. Винятком є хронологічний покажчик О. Оглоблина «Труди і дні гетьмана Івана Мазепи» з 1940 року, що зберігається у київському архіві разом із іншими матеріялами історика з мазепинської тематики ⁶⁹. Про цю хронологію вперше було згадано у бібліографії «Праці Олександра Оглоблина, що залишаються в рукописі» ⁷⁰. У 1940 році Олександер Оглоблин опрацював також «Реєстр універсалів гетьмана Івана Мазепи (1687 — 1709)».

Оглоблин уважав, що з публікацій совєтських істориків того часу треба відкинути партійну полову, яка була подана у їхніх працях під терором комуністичної партії і залишити це «зерно правди», що там заховалося. Олександер Петрович, хоч ніколи не був членом комуністичної партії, теж був змушений писати тоді свої праці під партійним диктатом ⁷¹. Розуміючи це, українські історики, перебуваючи за межами України, започаткували систематичне вивчення діяльности Івана Мазепи та його доби. Початок було покладено Дмитром Дорошенком, Борисом Крупницьким, Олександром Оглоблиним, Наталією Полонською-Василенко, які скликали наукові конференції, присвячені гетьманові Івану Мазепі (напр. у Авґсбурзі у листопаді 1946 р. ⁷²). Вони готували до друку збірник, присвячений цій проблемі, у серійному виданні «Мазепа та його доба», який, на жаль, через фінансові труднощі УВАН так і не вийшов у світ. У 1949 р. в Авґсбурзі було видано два дослідження — Б. Крупницького «Мазепа в світлі психологічної методи» та О. Оглоблина «Нові матеріяли до повстання Петра Іваненка», яке вміщене у нашому виданні.

* * *

Монографія «Гетьман Іван Мазепа та його доба» появилася у 250-ліття смерти Івана Мазепи і була завершенням, як писав Олександер Оглоблин, його студій над «добою Мазепинського ренесансу», а в ширшому контексті — дослідів історика Козацько-Гетьманської доби. Монографія була «поважним кроком у створенні синтези II Української держави» ⁷³ , її зросту і занепаду в контексті багатовимірного українського історичного процесу того часу. У передмові історик зовсім об’єктивно ствердив, що «Не можна дати повної історії Мазепинської доби — ні на Україні, де наукові студії над усім, що пов’язане з ім’ям виклятого Москвою Гетьмана, суворо заборонені, ні за межами України, де нема тих архівних матеріялів, без яких повне і всебічне дослідження Мазепинської доби просто неможливе. Історикові лишається єдина можливість — дати загальний монографічний нарис Мазепинської доби і на цьому тлі образ її головного діяча — гетьмана Мазепи» ⁷¹. Можна об’єктивно ствердити, що Олександер Оглоблин, не зважаючи на важкі обставини еміграційного життя, своє завдання виконав і в 10-и розділах монографії реконструював життя і діяльність Івана Мазепи від самого початку його гетьманування аж до катастрофи під Полтавою. Важливо згадати, що до появи монографії в 1960 році Олександер Петрович опублікував цілий ряд статтей, присвячених добі Мазепи ⁷⁵, деякі з них друкуємо у нашому другому доповненому виданні його монографії. Остання праця О. Оглоблина, присвячена великому гетьманові, написана і опублікована за життя дослідника — «Гетьман Іван Мазепа і Москва», появилася в 1989 — 1991 роках на сторінках «Українського Історика» ⁷⁶. Ці праці, основані на чисельних документальних джерелах, у деякій мірі, поширювали монографічний нарис вченого, який мав обмеження зі сторони видавців відносно розміру його монографії.

Треба згадати, що дослідження Олександра Петровича Мазепинської доби є інтеґральною частиною його схеми українського історичного процесу, що її з певними доповненнями він прийняв від Михайла Грушевського. На увазі маємо три основні періоди розвитку українського народу і його держави: 1) середньовічна українська державна формація (Київська і Галицько-Волинська держави), 2) Козацько-Гетьманська держава та 3) українське національне відродження в XIX ст. і відродження української національної держави в 1917-18 роках. Ідея тяглости і безперервности українського історичного процесу від княжої київської держави до XVII століття вказує на генетичний зв’язок між різними українськими державними формаціями протягом історичного розвитку українського народу: Українсько-Козацька держава була історичним спадкоємцем середньовічних українських державних формацій. Олександер Петрович зосереджує свої досліди на двох центральних періодах козацької держави: добі Хмельницького, коли народилася Козацько-Гетьманська держава і добі Івана Мазепи, в якій вона розвивалася, але під кінець його володіння, після Полтавської катастрофи, у відносно короткому часі перестала існувати. Історик подав таку характеристику Мазепинській добі: «Доба Мазепи — це часи відродження України — політичного, економічного, культурного — по Руїні, Що знищила великі пляни Хмельницького, Виговського і Дорошенка, обмежила Українську державу тереном Лівобережжя, поставила гетьманську державу віч-на-віч з ростучою силою старшинської аристократії й залишила Україну на поталу московському імперіялізму. Основні цілі політики Мазепи, як гетьмана, були: об’єднання (або принайменше консолідація) українських земель — Гетьманщини, Правобережжя, Запоріжжя і, якщо можливо, Слобожанщини і Ханської України в складі єдиної Української держави під гетьманським реґіментом; встановлення міцної автократичної гетьманської влади у становій державі європейського типу, зі збереженням системи козацького устрою» ⁷⁷.

Це прецизна характеристика епохи Івана Мазепи, яку історик ще в 1927 році назвав «добою Мазепинського ренесансу». Доба Мазепи є переломною в історії України, а найбільш критичною подією і катастрофою стала перемога Петром I шведсько-українських військ на Полтавському полі 27 червня 1709 року, яка зруйнувала політичні пляни Мазепи і доля української держави, як писав історик, «була зважена на терезах російської імперіялістичної політики» ⁷⁸ — у короткому часі Козацько-Гетьманська держава перестала існувати і українські землі на довгі роки стали жертвою переможця. Перед Олександром Оглоблиним стояло засадниче і головне завдання — дати врівноважено-об’єктивний образ Мазепинської доби і її творця гетьмана Мазепи на фоні внутрішньої і зовнішньої політики української козацької держави, яка зазублювалася з історичним розвитком Польщі, Московщини, Криму, Туреччини, Швеції і інших країн.

Історик не пішов второваними шляхами «забронзування» або «заболочування» діяльности гетьмана. Він мусів взяти до уваги також тенденційні інтерпретації Мазепи, його життя і діяльности в совєтській українській історіографії, в якій Мазепа представлений, як «зрадник українського народу», який прагнув «розгрому Росії у війні і поневолення України Польщею і Швецією: його інтриги були спрямовані проти корінних, спільних інтересів українського і російського народів». Російські совєтські історики офіційно прийняли тезу, що «Имя Мазепы вошло в историю как символ предательства. Мазепа изменил Украине, украинскому народу и братской России» ⁷⁹. Ці фальшиві гіпотези стали догмою совєтської історіографії і існували аж до розвалу СРСР. Історик намагався критично проаналізувати діяльність Мазепи, його однодумців і противників на основі глибинної аналізи джерел, відкидаючи трафаретні історіографічні схеми і реконструюючи та синтезуючи український історичний процес Мазепинської України.

У підготовчих записках до монографії Олександер Петрович писав, що перед дослідником політичної історії доби Мазепи на межі XVII і XVIII століття стоять дві центральні проблеми — це «проблема соборности України в контексті зносин України з Туреччиною та Кримом, Польщею й насамперед Москвою, а згодом Швецією і проблема «старшинської опозиції, або по-суті, проблема гетьманського абсолютизму» ⁸⁰. В архіві проф. Оглоблина заховався також перший плян монографії про Мазепу, як людину і державного діяча з такими розділами: І) Історіографічні й літературні оцінки; II) Коротка біографія Мазепи, ПІ) Мазепа й зовнішня політика України, IV) І. Мазепа і внутрішня політика України, V) Мазепа і українська культура, VI) Мазепа і українська Церква, VII) Мазепа як ідеолог української національної держави, VIII) Негативні і «негативні» моменти (Мазепа як державний діяч, Мазепа — людина), IX) Образ Мазепи (зовнішній і внутрішній), X) Особисте життя Мазепи, XI) Мазепа — український поет і XII) Традиція Мазепи ⁸¹ . До цього провізоричного пляну змісту монографії Олександер Петрович дописав «Не суд над Мазепою, а спроба об’єктивно-наукової (історичної) характеристики його як державного діяча й як людини».

Цієї засади дотримувався історик під час опрацювання монографічного нарису «Гетьман Іван Мазепа та його доба». В окремих розділах дослідник на основі багатого джерельного матеріялу обгрунтував свої висновки і гіпотези про багатовимірну діяльність гетьмана, що охоплювала політичне, соціяльне, економічне, культурне і релігійно-церковне життя українського народу. Він подав коротко історію роду Мазепи — Калединських і висловлює свою гіпотезу щодо дати народження гетьмана — 20 березня 1639 р. головно на основі даних про гетьмана в листі Пилипа Орлика з 22 серпня 1741 р. ⁸². Автор подав доволі стисло біографію Івана Мазепи до вибору його гетьманом. Найкращі розділи в монографії історика присвячені зовнішній політиці гетьмана до 1700 р., його внутрішній політиці, повстанню Петра Іваненка тощо. Можна лише шкодувати, що Олександер Петрович не присвятив окремого розділу українській Церкві доби Мазепи і, зокрема, критичному оглядові джерел і літератури, присвячених мазепинським часам. У монографії було вміщене зображення гетьмана Мазепи на дзвоні «Голуб» роботи Карпа Балашевича з 1699 р. Історик, як відомо, займався іконографією Мазепи і готував окреме дослідження на цю тему.

Крім того, в кожному розділі монографії знаходимо генеалогічно-біографічні матеріяли про козацькі роди і їхні родинні зв’язки, що значно поширює джерельну базу дослідження і допомагає зрозуміти основу діяльности різних козацько-старшинських груп, що відігравали важливу ролю у політичних плямах Мазепи. Не можна забути, що гетьман завдяки своїм непересічним здібностям у різних площинах політичного і суспільного життя понад 21 рік тримав гетьманську булаву і розвивав державне і культурне життя України.

Олександер Оглоблин, згідно зі своїм пляном, дав широку картину зовнішньої і внутрішньої політики Мазепи, глибинну аналізу соціяльних відносин і соціяльної боротьби між різними клясами українського суспільства, докладно проаналізував великостаршинську опозицію (Петрик, полтавська опозиція і інші). Окрему увагу приділив Правобережній Україні і ролі полковника Семена Палія, подав глибоку аналізу та висвітлення українсько-московських зв’язків у контексті різних політичних орієнтацій і конфронтацій, які довели до зриву Мазепи з Москвою, українсько-шведського союзу і українсько-московської війни в 1707 — 1709 рр. На основі значного джерельного матеріялу він розглянув відродження Києва, як духового центру України і розвиток української багатогранної культури доби Мазепи. Свій монографічний нарис закінчив описом Полтавської битви, еміґрації і смерти Мазепи, короткою аналізою мазепинської еміграції і Бендерської конституції 1710 року.

У монографії історик коротко розглядає діяльність Івана Мазепи до гетьманства, політичну діяльність його попередника гетьмана Самойловича і обрання Івана Степановича гетьманом України. Він звертає особливу увагу на Коломацькій договір з 1687 року, який, по-суті, забезпечував інтереси Московського уряду в Україні і перекреслював «державно-політичні концепції всіх гетьманів, від Богдана Хмельницького до Івана Самойловича... й лише державний геній і глибокий патріотизм гетьмана Мазепи зробили так, що низка шкідливих для України ухвал Коломацької угоди залишилися нечинними» ⁸³.

Олександер Оглоблин докладно аналізує й синтезує внутрішні і зовнішні обставини, в яких перебувала Україна під кінець XVII — на початку XVIII століття. Гетьман Мазепа, на думку історика, одержав від своїх попередників сумну спадщину: роз’єднання українських земель (Правобережна і Лівобережна Україна під владою гетьмана), напруження соціяльних відносин і боротьби серед українського населення, опозиційні настрої української старшини, непорозуміння з Запоріжжям і, нарешті, послідовну політику Московської держави, яка змагала до знищення державно-правового статусу Козацько-Гетьманської держави. Крім того, він мав справу з Польщею, Кримом і іншими державами, які активно втручалися в політичне життя України. У цій складній ситуації Мазепа прагнув об’єднання українських земель (Гетьманщини, Правобережжя, Запоріжжя) в одну державу під міцною владою гетьмана.

Історик детально проаналізував економічний розвиток Мазепинської України кінця XVII — початку XVIII ст., наголосив значення торгівельних відносин України з Західною Европою, Польщею, Кримом, Чорноморсько-Дунайськими країнами і Московщиною. Особливу увагу Олександер Петрович приділив розбудові монастирського та старшинського господарства і розвитку української промисловості. На його думку, постання нових ґуралень, млинів, гут, папірень і інших підприємств свідчить про гетьмана як про здібного господарника. Гетьман, пише історик, «завжди цікавився господарськими справами. Поевропейськи освічена людина, вихований у принципах модного меркантилізму, Мазепа добре розумів значення економії для загального розвитку країни » ⁸⁴.

О. Оглоблин детально проаналізував також міжнародні зв’язки Івана Мазепи, що закінчилися українським-шведським договором. Приєднання Запоріжжя до цієї угоди історик уважав справжнім тріумфом політики гетьмана. Дослідник аналізує Полтавську катастрофу, яка, як писав М. Грушевський, «дала царству Російському не тільки рішучу перевагу в Східній Европі, але і пхнула його на стежку імперіалізму, екстензивної політики» ⁸⁵.

Мазепа провадив, на думку історика, супроти Москви двоторову політику: спершу вважав можливим співжиття з Москвою на засадах Переяславської угоди Богдана Хмельницького... бо це була єдина можливість, у союзі й за допомогою Москви, здійснити головні українські національні цілі — супроти Польщі й супроти Туреччини і Криму. В тому часі гетьман Мазепа зумів опанувати Правобережну Україну і заразом розбудувати політичні інституції держави, піднести українську економію і українську національну культуру. Це час скріплення і росту української провідної верстви — козацької старшинської аристократії. Також Мазепі вдалося у значній мірі знейтралізувати опозицію серед козацьких старшинських кругів. Промосковський тор політики гетьмана, пише Оглоблин, завів його в «глухий кут і створив велику небезпеку для Української держави. Бо не тільки він використовував Москву, але й вона, будь-що-будь, використовувала його, а ще більше сили і ресурси України» ⁸⁶. Тоді Мазепа, пише історик, переводить українську державну політику на другий тор відокремлення від Москви і збройної боротьби з нею. Це союз України зі Швецією, що тоді була найбільшим ворогом Москви.

В усіх розділах історик вміщує винятково важливі генеалогічно-бібліографічні інформації про діячів Мазепинської доби, про їхні родинні зв’язки, які значно поширюють тематичну базу монографії і дають додатковий важливий матеріял для розуміння внутрішньої і зовнішньої політики Мазепи, його однодумців і опонентів у контексті державного життя Козацько-Гетьманської України.

Постає питання характеристики Оглоблиним гетьмана як політичної людини і державного діяча, який протягом 21 року кермував українською державою. Історик, висвітлюючи життєвий шлях Гетьмана, пише, що цей шлях не був простий і легкий, але був наповнений низкою труднощів і небезпекою. «Мазепа мав чимало прихильників — і мало друзів... Своєю кар’єрою Мазепа був зобов’язаний передовсім самому собі, своїм особистим прикметам і здібностям. Розумний і спритний («был беглец во всяких речах» — каже Величко), відважний і тактовний, людина високої культури й освіти, з глибоким досвідом західньо- і східньо-европейського світу... Але понад усе він мав надзвичайний хист володаря. І тридцять років догетьманського життя Мазепи — то була не лише звичайна людська школа й надзвичайно вдала старшинська кар’єра. Це була школа формування господаря Української держави...» ⁸⁷.

На увагу заслуговують виняткові дипломатичні здібності гетьмана, який мав дар розв’язувати найскладніші проблеми української внутрішньої і зовнішньої політики. Оглоблин в монографії ілюструє цю прикмету Гетьмана у його стосунках із Московською, Польською і Шведською державами і підписанні важливих міжнародних договорів. Історик пише, що «Мазепа не був у засаді ні москвофілом, ні ворогом Москви, хоч добре знав трагічну історію українсько-польських взаємин. Він провадив щодо Москви двошарову політику, коли це було потрібне для здійснення його головних політичних цілей і, звичайно, доки це було можливо» ⁸⁸.

У розділі, присвяченому зовнішній політиці Мазепи до 1700 року, Олександер Петрович коротко аналізує дві політичні орієнтації — концепції, які домінували в українському політичному житті: 1) чорноморську концепцію, що нав’язувала до часів гетьмана Петра Дорошенка і базувалася на порозумінні з Туреччиною і Кримом, з «використанням їх політичної і мілітарної допомоги проти Польщі і Московщини ⁸⁹; 2) концепцію «священної боротьби християнського українського лицарства проти навали мусульманського світу. Це була ідея об’єднання всіх сил Православного Сходу (антитеза католицькій Священній Лізі) для повалення Оттоманської могутньости, для виходу України на південь, через Чорноморщину» ⁹⁰. Мазепа спершу був прихильником цієї чорноморської концепції, але в кінці вирішив розв’язати питання незалежности Козацько-Гетьманської держави шляхом союзу зі Швецією, з Карлом XII. Оглоблин об’єктивно твердить, що близькі зв’язки Мазепи з Петром I не були популярні в Україні, зокрема на Запоріжжі, де гетьмана називали «не батьком, а вітчимом України» (1693 — 1702), а Петрик твердив, що «там у Москві уся його душа, а тут тільки тінь його» ⁹¹. Ця публічна опінія «промосковської політики» гетьмана, як вірно підкреслює Оглоблин, була для нього небезпечна, зокрема для його далекосяжних політичних плинів, що закінчилися розривом із Петром I та московською державою.

У монографії окрему і спеціяльну увагу Олександер Оглоблин приділяє видатним діячам Мазепинської доби, помічникам і противникам гетьмана, які мали вплив на його зовнішню і внутрішню політику, розбудову української культури і господарства України, релігійного життя, і часто були творцями важливих ідеологічних і політичних концепцій того часу. Вони були правдивими будівничими Козацько-Гетьманської держави і «козацької республіки» на Запоріжжі. Історик розсудливо підкреслює і наголошує на ролю людини (homo historicus), історичних родів і генерацій, як головних двигунів історичного процесу ⁹² . Ці історіографічні і історіософічні концепції історика виразно віддзеркалені в його аналізі і синтезі Мазепинської доби і її творців, як також у його історичній методології дослідження. Тому він бачив «за Мазепинським ренесансом, як живого, гетьмана Мазепу, його сподвижників, його помічників і його противників, і звичайно, насамперед, творців і меценатів тогочасного відродження» ⁹³.

На фоні політичного, духового і матеріяльного життя українського народу, зокрема козацької провідної верстви, Олександер Петрович дав глибинну аналізу окремих родів і генерацій — творців багатовимірного історичного процесу доби Мазепи. Ці історично-генеалогічні дослідження винятково важливі у розумінні родинних зв’язків окремих родів козацької аристократії, соціальної стратифікації українського народу і впливів історичної людини, родів на українське державотворення часів гетьмана Мазепи. Історик майстерно укладає мозаїку родинних зв’язків з родами Обидовських, Войнаровських, Горленків, Мокієвських, Сулимів, Голубів, Герциків, Половців та інші зв’язки з родом Орликів, Кочубеїв, Кандиб, Іскрів, Жученків. Ці родинні зв’язки у значній мірі дають змогу краще і повніше зрозуміти ставлення гетьмана до козацької старшини, внутрішніх і зовнішніх політичних обставин, в яких працював Мазепа і які впливали на його головні політичні, економічні, ідеологічні та інші настанови, і які вплинули на розвиток і занепад держави Гетьмана Мазепи.

Одночасно Оглоблин висвітлює розвиток української культури і освіти. Київ часів Мазепи став духовним центром України, чи «другим Єрусалимом», в якому розвивала свою академічну і наукову діяльність Київсько-Могилянська академія — головний осередок інтелектуального життя Мазепинської України. Академія мала загальнонаціональний характер, охоплювала усі стани української людності, від гетьманича до звичайного посполитого, де формувалися кадри української провідної верстви, будівничі Козацько-Гетьманської держави.

Історик докладно обговорює і аналізує важливе соціологічне явище — соціальну стратифікацію українського народу і творення полковницьких, сотенницьких козацьких «династій», пов’язаних із концентрацією у їхніх руках великого земельного володіння і реальної політичної сили. Без цієї історично-соціологічної аналізи ролі козацьких родів і генерацій важко зрозуміти перманентне явище козацької старшинської опозиції до гетьманської політики, діяльність і революційний зрив «антигетьмана» Петра Іваненка (Петрика), наставлення і діяльність і, в кінці, трагедію полковника Палія, некоронованого гетьмана Правобережної України, діяльність Василя Кочубея і так званої «полтавської опозиції» і, нарешті, мілітарну і політичну поразку гетьмана і його прихильників, яка закінчилася Полтавською катастрофою. Українська провідна верства не виробила почуття солідарности, взаєморозуміння і єдности думки та дії. Історик пише, що «все це створювало атмосферу недовір’я й непевности, в якій дуже важко було Мазепі здійснювати свої широкі загально-національні справи» ⁹⁴.

Важливо згадати, що в архіві Олександра Оглоблина збереглися його записки про суперечливі питання мазепіяни, де він накреслив проблеми, над якими бажав працювати після 1960 року, значно поширюючи тематично і джерельно видану монографію. Вони включали «Проблему Палія», «Проблему Войнаровського», «Проблему відношення Мазепи до Скоропадського», «Проблему Кочубея» та інші питання з Мазепинської доби ⁹³. Безсумнівно, дослідження Олександром Оглоблиним мазепинської доби заслуговує на окреме монографічне вивчення.

Заключення

Доповнене видання «Гетьман Іван Мазепа та його доба» і інші праці професора Олександра Петровича Оглоблина, присвячені Мазепинській Україні, дає змогу дослідникам і любителям історії в Україні безпосередньо познайомитися з доробком одного з найвидатніших дослідників цього визначного періода української історії. Ця книга є продовженням нашого першого і другого видання творів Олександра Оглоблина «Студії з історії України» (Нью-Йорк; Київ, 1995) і «Люди Старої України та інші праці» (Острог; Нью-Йорк, 2000). Як відомо, у відносно недавньому минулому в комуністичній Україні твори професора Оглоблина були владою заборонені, як твори «буржуазного націоналіста» і «фальсифікатора» історії України. Історики, студенти і вчителі не мали змоги безпосередньо ознайомитися з історичними працями вченого, що лежали в закритих фондах бібліотек і архівів совєтської України. На щастя, «імперія зла», як говорив часто Олександер Петрович, розпалася і відродилася незалежна Українська Держава, яка повертається до історичних традицій попередніх українських державних часів, включаючи також козацько-гетьманську державу XVII і XVIII століття, зокрема добу гетьмана Івана Мазепи.

Так сталося, що видання монографії Олександра Оглоблина про Івана Мазепу появляється в ювілейному 2001 році, в якому відзначаємо 10-ліття відродженої Української Держави (1991 — 2001). Важливим є питання відношення історично-державних традицій Мазепинської доби до модерної української держави в XX і XXI століттях, адже боротьба за незалежність української держави західньо-европейського типу була одним із центральних завдань гетьмана Мазепи і української провідної верстви тих буремних часів, що вказує на безперервність українського історичного процесу державотворення.

Ці традиції боротьби за національне визволення і відродження державности в XX-ому столітті перебрала Українська Народня Республіка 1917 — 20 років, уряд якої по мілітарній поразці, подібно як уряд Мазепи, був змушений покинути рідний край і діяв в екзилі, продовжуючи мазепинські традиції. В 1937 році в універсалі Уряду Української Народної Республіки читаємо: «В двістип’ятидесятилітні роковини обрання на Гетьмана України славної пам’яти Великого Борця за її волю Івана Мазепи, Уряд Української Республіки чинить оцим відомим всім і кожному, кому про це відати належить, теперішнім і потім будучим вірним синам Отчизни і Матері нашої України про свою постанову: зробити від нині, щасливо до наших часів збережений, клейнод Гетьмана Івана Мазепи видимим знаком гідности кожночасного Голови нашої Держави» ⁹⁶.

Тому десять років, 24 серпня 1992 року у Марийському палаці відбулася офіційна державна зустріч президента і представників Державного Центру УНР в екзилі з президентом і членами Верховної Ради відновленої Української Держави. На цій історичній зустрічі Патріярх Мстислав І передав у руки Голови Верховної Ради, а через нього президентові відновленої Української Держави, клейнод Івана Мазепи як символ державної влади незалежної Української Держави. Президент України у своєму «Слові-подяці» сказав, що «Щойно я мав високу честь прийняти клейноди УНР — символи непереривности існування нашої держави, а також відзнаки гетьмана України Івана Мазепи. Учора, вважаю, сталася дуже важлива подія — наша Церква зняла з цього патріота землі української анафему, якій колись було піддано його ім’я. Отже, ще раз засвідчено: Іван Мазепа, котрий віддав життя за долю своєї батьківщини, за її духовність, державність, сьогодні повертається до нової України, як людина-борець, людина, яка має нам бути за приклад, за взірець. Відзнака гетьмана Івана Мазепи — то особлива відзнака. І, мабуть, Верховна Рада має прийняти ухвалу про статус цієї дорогої серцю кожного реліквії. Підтвердивши тим самим нашу вірність історії країни, пройденої великими попередниками» ⁹⁷.

Так продовжено в сучасній Українській Державі історичні традиції Гетьмана Івана Мазепи, а його клейнод став відзнакою теперішніх і майбутніх президентів Української Держави. Цим ще раз засвідчено тяглість і безперервність українського історичного процесу і безпосереднє пов’язання сучасної Української Держави з державними традиціями гетьмана Івана Мазепи.

Перевидання доповненої монографії проф. Олександра Оглоблина «Гетьман Іван Мазепа та його доба» у 2001 році є одним із тривалих відзначень 10-ліття Української держави в XX і XXI століттях. Державницька ідея Івана Мазепи, як писав Олександер Оглоблин, не тільки пережила сотні літ, але вона «відродилася й стоїть багато сильнішою» проти ворогів української державности.

Любомир Винар,

Алла Атаманенко.

ПРИМІТКИ

 ¹ Найповніші дослідження життя і творчості історика: Винар, Любомир. Олександер Петрович Оглоблин. 1899 — 1992. Біографічна студія. Нью-Йорк; Торонто; Київ; Париж, 1994; Верба/Ігор. Олександр Оглоблин: Життя і праця в Україні. До 100-річчя з дня народження. Київ, 1999. Інші важливі дослідження і матеріяли про життя і діяльність історика можна знайти у виданнях Олександер Мезько-Оглоблин: Дослідження і матеріяли (до століття народження історика). Ред. Любомир Винар, упорядн. Алла Атаманенко. Серія «Оглоблиніяна», т.1. Нью-Йорк; Острог; Київ; Торонто, 2000; Оглоблин, Олександер. «Мій творчий шлях українського історика». Студії з історії України: Статті і джерельні матеріали. Редактор Л. Винар. Нью-Йорк, Київ, Торонто, 1995; Винар, Любомир. «Наукова творчість проф. д-ра Олександра Оглоблина». Український історик, №1-3 (25-27), 1970; Винар, Любомир. «Бібліографія праць проф. д-ра Олександра Оглоблина». Збірник на пошану проф. д-ра Олександра Оглоблина. Відп. ред. Василь Омельченко. Нью-Йорк: Українська Вільна Академія Наук у США, 1977; Верба, Ігор. «О.П. Оглоблин». Український іст. журнал, №5, 6, 1995; Субтельний, Орест. «Олександер Петрович Оглоблин». 125 років київської української академічної традиції 1861-1986, Нью-Йорк, 1993 та ін.

 ² Оглоблин, Олександер. «Хронологія одного життя». Олександер Мезько-Оглоблин: Дослідження.., с. 160.

 ³ Про своїх предків історик написав спогади, опубліковані в журналі «Український Історик»: Оглоблин, Олександер. «Рід». Український Історик, т. XXXI, ч. 1-4 (120-123), 1994, стор. 135-152; Він же. «Про мій рід». Український Історик, т. XXXII, ч. 1-4 (124-127), с. 204-208 (Публікатор рукописів Любомир Винар).

 ⁴ Оглоблин, Олександер. «Мій творчий шлях українського історика». Студії.., с. 5-6.

 ⁵ Оглоблин, Олександер. «Мій творчий Іллях...», с. 6. Рукопис прані про Захарію Корниловича зберігається у ЦДАВО України, ф.3561, оп.1, спр.42, арк. 35-37 зв.

 ⁶ Оглоблин, Олександер. «Хронологія одного життя». Олександер Мезько-Оглоблин: Дослідження... с. 160.

 ⁷ Полонська-Василенко, Наталія. «Олександер Петрович Оглоблин в очах сучасниці», Український Історик, т. VII, ч. 1-3, 1970, с. 26.

 ⁸ Там же, с. 81.

 ⁹ Винар, Любомир. «Олександер Мезько-Оглоблин: земля, предки, родина». Український Історик, т. XXXVII: Олександер Мезько-Оглоблин: діяльність і творча спадщина. З нагоди 100-річчя від дня народження, 2000, ч. 1-3 (144-146), с. 137.

 ¹⁰ «З архівних матеріялів. Протокол прилюдного засідання комісії щодо присудження вченого ступеня доктора історії української культури проф. О.П. Оглобліну 10 червня 1926 р.». Олександер Мезько-Оглоблин: Дослідження.., с. 174-175.

 ¹¹ Мезько, О. Як більшовики руйнували українську історичну науку. Прага, 1945, с. 53.

 ¹² ЦДАВО України, ф. 3561, оп. 1, спр. 12.

 ¹³ Книга вийшла з друку вірогідно в травні або на початку червня 1941 р., але до читача не дійшла. Олександер Петрович вважав книгу знищеною.

 ¹⁴ «З архівних матеріялів. Витяг з протоколу Вищої атестаційної комісії про затвердження О.П. Оглоблинові вченого ступеня доктора історичних наук». Олександер Мезько-Оглоблин: Дослідження.., с. 176-178.

 ¹⁵ Гайвас, Ярослав. «Осінь 1941 у Києві». Український Історик, т. XXXVII, 2000, ч. 1-3: Олександер Мезько-Оглоблин: діяльність і творча спадщина. З нагоди 100-річчя від дня народження, с. 249-251.

 ¹⁶ Величковський, М. «Сумні часи німецької окупації». Визвольний шлях, ч. 1, 1965, с. 46.

 ¹⁷ Гайвас, Ярослав. «Осінь 1941...», с. 251.

 ¹⁸ Лист І. Крип’якевича до О. Оглоблина від 23.IX.1941 р. Український Історик, т.XXVII, ч. 1-4 (104-107), с. 172.

 ¹⁹ Там же.

 ²⁰ Там же.

 ²¹ Полонська-Василенко, Наталія. «Олександер Петрович Оглоблин в очах сучасниці...», с. 26.

 ²² Гирич, Ігор. «Київський музей Переходової доби». Український Історик, т. XXXV: Тридцятип’ятиліття «Українського Історика», 1998, ч. 1-4 (136-139), с. 192.

 ²³ Лист І. Крип’якевича до О. Оглоблина від 23.IX.1941 р.., с. 172.

 ²⁴ Оглоблин, О. «Великій і світлій пам’яті митрополита Андрея Шептицького». Логос, 1955, VI, кн. 2, с. 144-150.

 ²⁵ Детальніше див. Ленцик, Василь. «Церковно-археографічна комісія (Львів-Мюнхен)». Український Історик, т. XXXIV: На пошану Любомира Винара, основника «Українського Історика» і Українського Історичного Товариства. З нагоди 65-ліття, 1997, ч. 1-4 (132-135), с. 121-136.

 ²⁶ «З листів Дмитра І. Дорошенка до О. П. Оглоблина». Український Історик, т. II, 1965, ч. 3-4 (7-8), с. 84-88; «З листів Дмитра Дорошенка до О.П. Оглоблина» Український Історик, т. III, 1966, ч. 1-2 (9-10), с. 102-106.

 ²⁷ ЦДАВО, ф.3859, оп. 1, спр. 221, арк. 78.

 ²⁸ Там же, арк. 130.

 ²⁹ Полонська-Василенко, Наталія. «Сторінки спогадів. Український Вільний Університет». Український Історик, т. II, 1965, ч. 3-4 (7-8), с. 45.

 ³⁰ Винар, Любомир. Олександер Петрович Оглоблин. 1899 — 1992.., с. 39.

 ³¹ Там же.

 ³² Жуковський, Аркадій. «Вклад Олександра Оглоблина в Енциклопедію Українознавства», Український Історик, т. XXXII, 1995, с. 209-220.

 ³³ Про діяльність О. Оглоблина в НТШ див. Винар, Л. «Проф. Олександер Оглоблин і НТШ. (Матеріяли до історії НТШ)». Український Історик, т. XXXV, 1998, ч. 1-4 (136-139), с. 205-219.

 ³¹ Винар, Любомир. Олександер Петрович Оглоблин. 1899 — 1992.., с. 40.

 ³³ Домбровський, О. «Українська Вільна Академія Наук у США (1945 — 1950 -1965)». Український Історик, т. II, 1965, ч. 3-4 (7-8), с. 6.

 ³⁶ Там же, с. 8.

 ³⁷ Про це писав Олександер Домбровський в своїй статті «До історії відносин між УВАН, УІТ і НТШ». Вісті УВАН, ч. 2, Ред. О. Домбровський, Нью-Йорк: Українська Вільна Академія Наук у США, 2000, с. 27.

 ³⁸ Винар Л. «Український Історик» з перспективи 35 років (1963-1998)». Український Історик, т. XXXV, 1998, ч. 1-4 (136-139), с. 9.

 ³⁹ Винар, Любомир. Олександер Петрович Оглоблин. 1899 — 1992.., с. 43.

 ⁴⁰ Докладніше про діяльність О. Оглоблина в Гарварді у статті: Оглоблин, О. «Студії з історії України у Гарвардському університеті в 1968-1969 і 1969-1970 акад. роках». Український Історик, ч. 4, 1970, с. 132-134.

 ⁴¹ Олександер Оглоблин, «Мій творчий шлях українського історика». Олександер Мезько-Оглоблин: Дослідження і матеріяли.., с. 130-131.

 ⁴² Характеристику історичної науки в совєтській Україні в 1939-41 роках історик подав у своїй праці «Як большевики руйнували українську історичну науку». (За ред. Л. Винара). Український Історик, 2000, ч. 1-3 (144-146), с. 46-53. У совєтській інтерпретації, пише Оглоблин, «гетьман Іван Мазепа виявлявся «зрадником», але не тільки й не стільки Росії, чи царя Петра I, а і «зрадником українського народу», цит. пр., с. 50.

 ⁴³ Проф.Оглоблин передав Любомирові Винареві авторські права на усі його друковані і недруковані праці і архівні матеріяли. Див. Олександер Оглоблин. Студії з історії України, Нью-Йорк; Київ, 1995, с. IX. Про видавничі пляни див. Любомир Винар, «Олександер Мезько-Оглоблин: пляни видання творчої спадщини історика», Український Історик, 2000, ч. 4 (147), с. 85-90.

 ⁴⁴ Про свою кореспонденцію з Крип’якевичем і Дорошенком, історик згадує в «З листів Дмитра І. Дорошенка до О.П. Оглоблина», Український Історик, 1965, ч. 3-4 (7-8), с. 84. На жаль, листи Олександра Петровича до Дмитра Дорошенка правдоподібно пропали. Листи Івана Крип’якевича до Олександра Петровича видруковано в «Українському Історику» за моєю редакцією (Любомир Винар, Листи Івана Крип’якевича до Олександра Петровича...» На жаль, листи Олександра Оглоблина до Івана Крип’якевича також пропали і, правдоподібно, були знищені.

 ⁴⁵ Любомир Винар, «Листи Івана Крип’якевича до Олександра Оглоблина з 1942 року», Український Історик, 1977, ч. 1-4, с. 179.

 ⁴⁶ Там же, с. 185.

 ⁴⁷ Проф. О.П. Оглоблін. Нариси з історії України. Вип. VI. «Україна в кінці XVII — першій чверті XVIII ст.», Київ, 1941, с. 4.

 ⁴⁸ У київському архіві збереглися численні виписки Олександра Петровича з історичних архівних джерел до Мазепинської доби (ЦДАВО України, ф. 3561, спр. 15, 16, 17, 70 — 85). Також в архіві проф. Оглоблина, що зберігається в Кенті, збережено його бібліографічні і генеалогічні записи, призначені для написання нової монографії. Архів О. Оглоблина в Кенті, ф. «Підготовчі матеріали...», спр. «До Мазепіяни».

 ⁴⁹ Дмитро Дорошенко, у відносно короткому часі, став своєрідним опікуном праць Олександра Петровича. Збережені листи Дорошенка до Оглоблина винятково важливі для дослідів українського наукового життя підчас Другої світової війни. Це саме можна сказати про вже опубліковані листи І. Крип’якевича до Оглоблина з того самого часу (дати примітку про листи І.К.) У листі з 4 грудня 1942 року Дорошенко писав, «Листа Вашого з дня 15.IX я одержав і дуже Вам за него дякую, але не за похвали й компліменти, які, вірте мені, я признаю за незаслужені, але взагалі за Ваше добре й уважне відношення, яке спостерігаю з перших же часів нашого знайомства, як Ви надсилали мені Ваші відбитки ще в кінці 1920-х років. Ваші листи завжди такі змістовні й цікаві, і мені дуже приємно їх одержувати. Де Ви тільки час берете: і наукові праці пишете, ще і листи такі докладні засилаєте! З Ваших листів є багато чим і з нашими земляками з поміж наукової братії поділитись, бо всім цікаво». Архів О. Оглоблина в Кенті, ф. 6 «Листи», спр. 10 «Листи б.п. Дмитра Івановича Дорошенка до мене (1942 — 1949)». На превеликий жаль, листи О. Оглоблина до Д. Дорошенка, як згадував Олександер Петрович, правдоподібно пропали. Д. Дорошенко мав звичай нищити листи, що їх одержував від своїх знайомих.

 ⁵⁰ Лист Дмитра Дорошенка до О. Оглоблина з 29.X. 1942 року (Архів О. Оглоблина в Кенті, ф. 6 «Листи», спр. 10 «Листи б.п. Дмитра Івановича Дорошенка до мене (1942 — 1949)». В листі Д. Дорошенко пише про Мазепи дзвін з 1699 р., вилитий знаним людвисарем Карпом Балушевичем на замовлення Мазепи. На дзвоні майстр вирізьбив зображення Мазепи. Саме цю тему порушував О. Оглоблин в кількох листах до Дорошенка.

 ⁵¹ У записці з 2.VIII. 1942 року Дмитро Іванович писав Олександрові Петровичу: «До Вас зайде мій приятель і сусіда Евген Семенович Вирів, він розкаже Вам про стан видавничої справи у Празі й взагалі тут закордоном. Можете відноситись до нього з повним довір’ям. Він потім знову вертається до Праги (Архів О. Оглоблина в Кенті, ф. 6 «Листи», спр. 10 «Листи б.п. Дмитра Івановича Дорошенка до мене (1942-1949)».

 ⁵² Лист Юрія Тищенка до О. Оглоблина з 24 листопада 1943 року. (Архів О. Оглоблина в Кенті, ф. б «Листи», спр. «Листи Юрія Тищенка»).

 ⁵³ Лист Ю. Тищенка до О. Оглоблина з 26 січня 1944 року.

 ⁵⁴ Лист Олександра Оглоблина до Наталії Полонської-Василенко з 27.IV.1959. (Архів О. Оглоблина, ф. 4 «Листи Н. Полонської до О.П. Оглоблина», спр. 2 «Листи 1951 — 1959 рр.»). Йшлося про книгу «Письма и бумаги императора Петра Великого, Москва-Ленинград, 1948, т. 8.

 ⁵⁵ Лист Юрія Тищенка до О. Оглоблина з 21 березня 1953 р.

 ⁵⁶ Лист О. Оглоблина до Л. Винара з 1 травня 1959 року. (Архів Л. Винара, ф. «Олександер Оглоблин»). У 1959 і пізніших роках Олександер Петрович листувався з проф. Л. Винарем у зв’язку з монографією про Андрія Войнаровського, що появилася у 1962 році: Винар, Любомир. Андрій Войнаровський. Вступна стаття Олександра Оглоблина. Мюнхен: В-во «Дніпрова Хвиля», 127 с.

 ⁵⁷ Вовчук писав: «Згоден видати Вашу монографію про Мазепу. Прошу подати свої умови, очевидно оптимально можливі, якнайскоріше, щоб через яких два — три місяці після домовлення книжку почати друкувати». (Лист І. Вовчука до О. Оглоблина з 25 вересня 1958 року). У листі з 27 грудня І. Вовчук писав: «Я просив Вас надіслати статтю і дати згоду видати Вашу монографію про гетьмана Мазепу... В комітеті при УКК, як мені виглядає, великого діла не вийде, крім великого розголосу. Шкода буде, якщо така цінна праця не побачить світу». (Архів О. Оглоблина в Кенті, ф. 1 «Листи до О. Оглоблина», спр. 10 «Листи Івана Вовчука».

 ⁵⁸ Оглоблин, Олександер. Гетьман Іван Мазепа та його доба.., с. 7.

 ⁵⁹ Там же, с. 8.

 ⁶⁰ Ковальський, Микола. «6-ий випуск серії «Нариси з історії України» проф. О.П. Оглоблина (1941 р.): концептуальні і джерелознавчі спостереження». Наукові записки університету «Острозька Академія»: Історичні науки, вип. 1, Острог, 2000, с. 251.

 ⁶¹ Російська назва — Государственный Архив Феодально-Крепостнической Эпохи (ГАФКЭ).

 ⁶² Ковальський, Микола. «6-ий випуск серії «Нариси з історії..», с. 252.

 ⁶³ Там же.

 ⁶⁴ 3 цього циклю слід згадати такі праці історика: Олександер Оглоблин. «Договір Петра Іваненка (Петрика) з Кримом 1692 р.». Ювілейний збірник на пошану акад. Д.І. Багалія, Київ: ВУАН, 1927, т. 1, с. 720-744; «До Історії повстання Петра Іваненка (Петрика)». Записки Історично-Філологічного Відділу ВУАН, 1928, кн. XIX, с. 226-230; «Ескізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика)». Київ: ВУАН, 1929, с. 65; «Мазепа і повстання Петра Іваненка (Петрика)». Записки Історично-Філологічного Відділу УАН, Київ, 1929, кн. XIII, с. 189-219; «Боротьба старшинських угруповань на Гетьманщині в кінці XVII ст. і виступ Петрика». Записки Історичного і Філологічного ф-тів Львівського державного університету ім. І. Франка, 1940, т. 1, с. 59-72; Нові матеріали до історії повстання Петра Іваненка (Петрика), Авґсбург: УВАН, 1949, с. 14; «Українсько-кримський договір 1692 року». Вісник ООЧСУ, 1957, ч. 2, с. 20-25 та інші праці.

 ⁶³ О. Оглоблин, «Українсько-кримський договір 1692 року», Вісник.., 1957, ч. 2 (100), с. 20.

 ⁶⁶ Оглоблин, Олександер. Гетьман Іван Мазепа та його доба.., с. 183.

 ⁶⁷ О. Оглоблин. Гетьман Іван Мазепа і його доба.., с. 178. Цю гіпотезу історик висунув ще в 1920-х роках у праці «Мазепа і повстання Петра Іваненка (Петрика)». ЗІФВ УАН, 1929, кн. XXV, с. 189-190. Слід зазначити, що Олександер Петрович згадує у своїй праці проф. М. Слабченка, який уважав, що «Петрик був знаряддям у руках Мазепи в його боротьбі проти Москви». М. Слабченко. Організація господарства України від Хмельниччини до світової війни. Одеса, 1923, с. 191.

 ⁶⁸ О. Оглоблин, «Мій творчий шлях історика».., с. 130. Олександер Петрович пише, що «всі архівні матеріяли, зібрані мною, залишилися в моєму київському архіві. Я зміг взяти з собою лише деякі фрагменти, зокрема фотокопії Петрикових листів та універсалів (з кол. Московського архіву міністерства закордонних Справ)». Слід згадати, що історик в 1960-х і пізніших років збирав джерельні матеріяли з польських архівів і плянував видати нову монографію про Петрика. У майбутньому УІТ плянує видати збірник праць і матеріялів проф. О. Оглоблина, присвячених Петрові Іваненку.

 ⁶⁹ ЦДАВО України, ф.3561, оп.1, спр.76.

 ⁷⁰ Винар, Любомир. «Олександер Оглоблин. Біо-бібліографічні матеріяли». Накладом Записок Чину Се. Василія Великого, 1958. с. 10.

 ⁷¹ У подібній ситуації, як проф. Оглоблин, знаходився під совєтською владою акад. Іван Крип’якевич, який був змушений у монографії «Богдан Хмельницький» (Київ, 1954) прославляти «возз’єднання України з Росією», зректися схеми Грушевського, його улюбленого професора, і хвалити класиків марксизму-ленінізму.

 ⁷² Друга конференція історичної групи УВАН. Бюлетень УВАН, 1947, ч. 11-12, с. 24-30. О. Оглоблин на конференції виголосив доповідь «Українсько-шведський союз 1708 року».

 ⁷³ Олександер Оглоблин, «Мій творчий шлях українського історика».., с. 132.

 ⁷⁴ Олександер Оглоблин, Гетьман Іван Мазепа та його доба.., с. 7.

 ⁷⁵ З найважливіших праць згадаємо такі: Нові матеріяли до історії повстання Петра Іваненка (Петрика). Авґсбург, УВАН, с. 14; «Династична ідея в державно-політичній думці України — Гетьманщини XVII — XVIII ст. Державницька думка, 1951, ч. 4, с. 40-52; «Western Europe and the Ukrainian Baroque as an Aspect of Cultural Influences at the Time of Hetman Ivan Mazepa». The Annals of The Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S., 1951, vol., no. 2, pp. 127-137; «Чорноморська проблема в українській політиці гетьмана Івана Мазепи (1687-1709)»,Український Самостійник, 1954, ч. 8 (214); «З історії української державної думки доби Івана Мазепи». Вісник ООЧСУ, 1955, ч. 6 (80), с. 10-15; «Українсько-кримський договір 1692 року». Вісник ООЧСУ, 1957, ч. 2 (100), с. 20-25; «Зрив з Москвою гетьмана Івана Мазепи». Альманах-календар Гомону України. Торонто, 1958, с. 125-132; «Гетьман Іван Мазепа і українська промисловість». Календар Свободи на Мазепинський рік 1959. Джерзі Сіті, 1959, с. 102-109; «Дума гетьмана Івана Мазепи». Український православний календар на 1959 рік. Банд Брук, 1959, с. 94-96 і інші. Усі праці О. Оглоблина, присвячені Мазепинській добі, подані в бібліографії Любомира Винара «Бібліографія праць проф. д-ра Олександра Оглоблина (1920 — 1975)». Збірник на пошану проф. д-ра Олександра Оглоблина. Нью Йорк: УВАН у США, 1977, с. 93-123.

 ⁷⁶ Олександер Оглоблин, «Гетьман Іван Мазепа і Москва», Український Історик, 1989, ч. 4 (104), с. 7-16; 1990, ч. 1-4 (104-107), с. 45-54; 1991, ч. 1-2 (108-109), с. 82-94. Цю працю передруковано у збірнику «Іван Мазепа і Москва», Київ, В-во Рада», 1994 без порозуміння з редактором «Українського Історика».

 ⁷⁷ Олександер Оглоблин, Гетьман Іван Мазепа та його доба.., с. 5.

 ⁷⁸ Там же, с. 358.

 ⁷⁹ В.Е. Шутой, «Измена Мазепы», Исторические записки: Изд. Академии наук СССР, т. 31, 1950, с. 154; «Мазепа», Радянська енциклопедія історії У країни, т. 3, Київ, 1971, с. 67 (автор В. Дядиченко).

 ⁸⁰ Архів О. Оглоблина в Кенті, ф. «Підготовчі матеріали до праць», спр. «Вельми важливі матеріяли до монографії про Гетьмана Мазепу».

 ⁸¹ Там же, спр. «Плян монографії «Гетьман Мазепа, як людина і державний діяч», 2 арк. Приблизна дата записки — 1944 рік.

 ⁸² Друкується в цьому виданні.

 ⁸³ О. Оглоблин, Гетьман Іван Мазепа та його доба.., с. 34-35.

 ⁸⁴ Там же, с. 68.

 ⁸⁵ Там же, с. 358.

 ⁸⁶ Там же, с. 5.

 ⁸⁷ Там же, с. 19-20.

 ⁸⁸ Там же, с. 5.

 ⁸⁹ Там же, с. 42.

 ⁹⁰ Там же, с. 43.

 ⁹¹ Там же, с. 61.

 ⁹² Він пише, що історик «мусить бачити і розуміти не лише події, інституції, людей — діячів історії, ідеї, якими вони керувалися, які вони створили й передали наступним поколінням... На всіх шляхах, на всіх етапах моєї творчої наукової діяльносте мене цікавила людина. Людина, яка робить історію, творить історію — добре чи зле — і, розуміється, людина, яка досліджує історію». Олександер Оглоблин. «Мій творчий шлях українського історика...», с. 148.

 ⁹³ Там же, с. 149.

 ⁹⁴ О. Оглоблин, Гетьман Іван Мазепа та його доба... с. 289.

 ⁹⁵ Архів Олександра Оглоблина в Кенті, ф. «Підготовчі матеріяли до праць», спр. «Матеріяли до дослідження доби Мазепи. Спірні питання Мазепіяни», арк. 1.

 ⁹⁶ «Од Уряду Української Народної Республіки» підписали: Вячеслав Прокопович, Голова Ради Міністрів УНР, Міністр Справ Закордонних і Володимир Сільський, Генерального Штабу Генерал-Хорунжий, міністр Військових Справ. Року Божого 1937, 14 дня, на Покрову. Роман Смаль-Стоцький, Мазепинські традиції старої У.Н.Р. Ньїю Йорк, 1961 р., с. 12. — Цей клейнод гетьмана є мощехранительницею — нагрудник з гербом Гетьмана і його ініціялами І(ван) М(азепа). Клейнод викутий із золота. Докладний опис в цит. пр., с. 10.

 ⁹⁷ «Слово Президента України Достойного Леоніда Кравчука». Державний Центр Української Народної Республіки в екзилі. Статті та матеріяли. Зредаґували Л. Винар, Н. Пазуняк. Філадельфія, Київ, 1993, с. 211.

Попередня     Головна     Наступна