Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня     Головна     Наступна





ПЕРЕДМОВА



Нема найменшого сумніву, що гетьман Іван Мазепа був відданий ідеї української державности і — тим самим — ідеї соборности України. Ці ідеї він одідичив по своїх українських предках; він дістав їх на спадщину від своїх попередників — українських гетьманів, від Хмельницького до Самойловича. Ці ідеї були провідними для нього в його державно-політичній і культурній діяльності, і їх заповів він майбутнім українським поколінням.

Доба Мазепи — це часи відродження України: політичного, економічного, культурного — по Руїні, що знищила великі пляни Хмельницького, Виговського і Дорошенка, обмежила Українську державу тереном Лівобережжя, поставила гетьманську владу віч-на-віч з ростучою силою старшинської аристократії й залишила Україну на поталу московського імперіялізму.

Основні цілі політики Мазепи як гетьмана України були:

— об’єднання (або принаймні консолідація) українських земель — Гетьманщини, Правобережжя, Запоріжжя і, якщо можливо, Слобожанщини і Ханської України в складі єдиної Української держави під гетьманським реґіментом;

— встановлення міцної автократичної гетьманської влади у становій державі європейського типу зі збереженням традиційної системи козацького устрою.

Обидві цілі визначили політику Мазепи супроти Польщі, Туреччини (і Криму) в усіх її флюктуаціях і, головне, супроти Москви.

Мазепа не був у засаді ні москвофілом, ні ворогом Москви, хоч добре знав трагічну історію українсько-московських взаємин.

Він провадив щодо Москви двоторову політику, коли це було потрібне для здійснення його головних політичних цілей і, звичайно, доки це було можливе.

Він вважав за можливе співжиття з Москвою на засадах Переяславської угоди Богдана Хмельницького, бо така була реальна дійсність, що її він одержав у спадщину від своїх попередників, і, здавалося, це була єдина можливість у союзі й за допомогою Москви здійснити головні українські національні цілі — супроти Польщі й супроти Туреччини (і Криму).

Крім того, Москва потрібна була Гетьманові, щоб тримати старшинську опозицію в належних межах і стримувати наростаючі хвилі соціяльного невдоволення і протесту.

Так зване «москвофільство» Мазепи в перший період його гетьманування було лише одним з двох торів його загальної політики, так само, як розрив з Москвою походив не з якоїсь вродженої ворожости до неї, а з глибокої відданости інтересам України, кінець-кінцем, з любови до своєї власної батьківщини.

Блискучою тактикою своєю зумів він осягнути фактично найважливішу частину своєї головної цілі — опанування Правобережної України, незважаючи на те, що Польща весь час його гетьманування була союзником Москви.

Послідовно-мудрою й терпеливо-твердою політикою він зумів піднести на високий щабель українське господарство і культуру, втримати соціяльну рівновагу в країні й створити нову, віддану йому або зв’язану з ним і зобов’язану йому провідну верству, й тим самим паралізувати деструктивні тенденції старшинської опозиції, вводячи її в нормальне річище конструктивного політичного співжиття.

Все, що в силах була зробити людина на його місці, він — серед дуже несприятливих обставин — зробив.

Але цей перший, — мовляв, московський — тор його політики завів Мазепу врешті в глухий кут і створив велику небезпеку для Української держави. Бо не тільки він використовував Москву, але й вона, будь-що-будь, використовувала його, а ще більше сили та ресурси України.

Тоді він переводить українську державну політику на той другий тор, який, бодай теоретично, завжди був можливий для нього, — шлях відокремлення від Москви, отже, зриву з нею і — як воно справді сталося — збройної боротьби проти неї. На цей шлях він став тоді, коли перший тор був вже закритий для нього як володаря України і українського патріота, і коли, на його (і не лише його) думку, були найвідповідніші умови для того: не польський чи турецько-татарський союз, а союз з наймогутнішим тоді ворогом Москви — Швецією — отже, здавалося, повторювалася та коньюнктура, що була колись за Хмельницького та Виговського.

Але самий перехід відбувся вже за обставин, найменш од нього залежних і, будь-що-будь, несприятливих для нього та його справи, Україна могла визволитися з-під московського панування тільки внаслідок нової Хмельниччини — національно-визвольної революції проти Москви — або внаслідок переможної війни з нею.

Перша вимагала повної національної і соціяльної солідарности, якої тоді на Україні не було.

Друга залежала від шведської перемоги, якої не сталося.

Запізно зрозуміло Запоріжжя, що правдивим батьком України був той, кого воно весь час вважало за її «вітчима» «отца их», Слово Петра I, Тарле. 345.

Під Полтавою 27 червня 1709 р. перемогла Москва, і це вирішило долю Мазепи і України.

Але чи вдалося Москві — байдуже, білій чи червоній — подолати Мазепу як ідейного речника українства? Ні, не вдалося. Ні знищити, ні здолати! Перефразуючи слова Грушевського, смерть перелетіла над українською нацією, і вона не тільки пережила 250 літ Полтавської московської перемоги, але навіть відродилася й стоїть далеко сильнішою ідейно супроти свого московського противника, ніж за часів Петра І. І саме тому Москва й досі з непослабним завзяттям і невгамовною ненавистю веде боротьбу проти імення і символу Мазепи — боротьбу, якої вона ніколи виграти не може.

Не можна ще дати повної історії мазепинської доби — ні на Україні, де наукові студії над усім, що пов’язане з ім’ям виклятого Москвою Гетьмана, суворо заборонені, ні за межами України, де нема тих архівних матеріялів, без яких повне і всебічне дослідження мазепинської доби просто неможливе.

Історикові лишається єдина можливість — дати загальний монографічний нарис мазепинської доби і на цьому тлі образ її головного діяча — гетьмана Мазепи.

Кілька десятиліть вже працює автор цієї книги над добою гетьмана Мазепи. Мінялися загальні умовний його роботи, мінялися тематичні інтереси і погляди дослідника на поодинокі питання, не раз змушений був він переривати цю роботу, а бувало й так, що український дослідник, позбавлений волі наукового досліду і наукової думки, приневолений був писати про цю небезпечну для совєтського режиму добу те, що не було й не могло бути за тих умов правдивою історією...

Але в дослідника завжди залишалося й чимраз більше зростало розуміння й відчуття величі тої доби в історії України, яку він колись назвав «добою Мазепинського ренесансу»*, бо вона була нерозривно зв’язана з особою й діяльністю Великого Гетьмана. [* О.Оглоблин. Ескізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика), ВУАН, Київ, 1929, с.18.]

Автор використав для своєї праці відповідний документальний матеріял як опублікований, так частково й новий — архівний, знайдений ним в архівах Києва (1920-1930 рр.) і Москви (1920-ті роки). На жаль, частина архівного матеріялу, зібраного колись автором, була неприступна йому під час написання цієї праці.

Цитати з документів (як друкованих, так і архівних) подано, за невеличкими вийнятками, в мові й транскрипції (окрім літери «Ђ») оригіналу.

Автор не вважав за потрібне давати у книзі повністю науковий апарат праці, зокрема поклики на друковані джерела (та літературу): вони добре відомі фахівцеві, а нефахівцеві вони ледве чи цікаві. Зате скрізь позначено архівні джерела, що ними користувався автор.

Натомість, автор вважав за доцільне подати у примітках низку детальніших даних, зокрема історично-біографічного характеру, про головних діячів мазепинської доби, а також про деякі спірні питання в науковій літературі, цій добі присвяченій.

Всі дати у книзі (коли це не застережено окремо) подані за старим стилем.

Долучені до книги виображения гетьмана Мазепи на дзвоні «Голуб» і самого дзвона роботи Карпа Балашевича 1699 р. публікуються вперше.












Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.