Попередня     Головна     Наступна

Розділ II

ІВАН МАЗЕПА — ГЕТЬМАН УКРАЇНИ

1. Кримський похід 1687 року і змова проти гетьмана Самойловича

Одним з головних наслідків «вічного миру» 1686 р. Росії з Польщею було приєднання Росії (і України) до антитурецької коаліції — «Священної Ліґи», учасниками якої були Австрія, Польща, Венеція і, певною мірою, Ватикан. Московський уряд не був задоволений умовами Бахчисарайського миру з Туреччиною (і Кримом) 1681 р. Справді, Бахчисарайська угода не тільки залишала в повній силі небезпечне для України й Росії турецько-татарське панування на Чорному морі і його північному узбережжі, але ще й визнавала права і володіння Туреччини на Правобережній Україні. Тим самим експансії Росії на південь, до Чорного моря, було поставлено поважні перешкоди, а Правобережна Наддніпрянщина залишалася незалюдненою територією і ареною боротьби між Польщею і Туреччиною. Спустошливі татарські напади 80-х років XVII ст. дуже руйнували Україну і створювали надзвичайно напружене становище на південних кордонах України та Росії. Тим-то 10 стаття «вічного миру» 1686 р. оголосила Бахчисарайський Договір розірваним і встановила оборонний і наступальний союз Росії і Польщі проти Туреччини й Криму. Тоді ж був намічений похід на Крим в наступному 1687 р.

У квітні 1687 р. московське військо вирушило з Охтирки, Сум і Хотмижська в похід. На чолі війська був поставлений фактичний керівник московського уряду князь В.В. Ґоліцин. Загальна кількість війська була близько 100 тисяч. 2 червня на березі р. Самари до нього приєдналося українське військо, числом близько 50 тисяч, на чолі з гетьманом Іваном Самойловичем. Об’єднане московсько-українське військо переправилося через Самару і пішло далі у степ. В середині Червня військо перейшло р. Кінську (Кінські Води) і рушило до Січі.

Звістка про наступ численного московсько-українського війська викликала велику тривогу в Криму. Татарське військо на чолі з ханом Селім-Ґіреєм стало коло Перекопа. Туди ж тікало населення турецьких «городків» (фортець) на долішньому Дніпрі.

Однак московсько-українське військо дійшло тільки до р. Карачокраку (20 верст від Січі). Тут 17 червня, після військової ради, Ґоліцин наказав відступати. Головні сили рушили назад до Самари. Лише сороктисячний загін українського й московського війська на чолі з чернігівським полковником гетьманичем Григорієм Самойловичем й окольничим Леонтієм Неплюєвим був відряджений до Запоріжжя «для промыслу над городками (турецькими) сухим и водным путем».

Причини раптового відступу Ґоліцина неясні. Загальна думка про те, що він викликаний був відсутністю паші для коней (татари випалили траву в степу), спростовується свідченнями очевидців, що, незважаючи на степову пожежу, в степу «конских кормов довольно». Очевидно, причини невдачі походу були складніші.

В умовах тяжкого степового походу проти Криму особливе значення мала позиція гетьмана І. Самойловича. Самойлович був дуже невдоволений «вічним миром» 1686 р., який стверджував Андрусівський поділ України на лівобережну і правобережну частини. Ще під час переговорів про «вічний мир» Самойлович перестерігав московський уряд щодо «лукавой хитрости» Польщі. Участь Росії і України в антитурецькій коаліції зв’язувала Росію з Польщею і тим самим не могла бути популярна в близьких до Самойловича старшинських колах, не кажучи вже про економічні і політичні інтереси, які в’язали старшину південної Гетьманщини і Запоріжжя з Кримом. Не дивно, що в цих колах виникає опозиція антитурецькій політиці Московщини. На чолі цієї опозиції* стає гетьманич Григорій Самойлович, зять гетьмана Брюховецького, людина енергійна, гостра й принципова, ворог Москви. Є підстави думати, що їй співчував і старий гетьман Самойлович.

 ^* Ледве чи на чолі. Але він був, безперечно, найактивніший і, звичайно, впливовий, як гетьманич і чернігівський полковник. Треба зважати також і на недобрі взаємини між гетьманом Самойловичем і кн. В. В. Ґоліциним: адже гетьман підтримував кн. Г.Г. Ромодановського, ворога Ґоліцина. Див.: Соловйов, Історія Росії, кн. VII (нове видання).

Ґоліцин, безперечно, знав про ці настрої українських провідних кіл. І тільки в світлі цього факту різні порівняно другорядні обставини (випалення степу тощо) могли викликати у Ґоліцина побоювання щодо заглиблення в степ, де віддалене від кордонів Росії і України московське військо ставало в чимраз більшу залежність від української старшини й гетьмана Самойловича. І не випадково, наказуючи відступати до кордонів Гетьманщини, Ґоліцин одночасно видаляє з війська Григорія Самойловича.

Доля гетьмана Самойловича була вирішена вже самим фактом відступу Ґоліцина, який, крім того, мусів скинути на когось відповідальність за невдачу походу. В цих умовах і був зорганізований Ґоліциним виступ старшини проти Самойловича. 7 липня, коли військо стояло на р. Кильчені, старшина подала донос на гетьмана, обвинувачуючи його в самовладстві, різних урядових зловживаннях, а головне в таємних зносинах з кримським ханом і у військовій зраді. Старшина просила усунути Самойловича від гетьманства. Ґоліцин негайно повідомив про це Москву.

Старшинський бльок 1687 р., який виступив проти гетьмана Самойловича, складався з численної і впливової групи старих політичних противників Самойловича — «дорошенківців» (генеральний суддя Михайло Вуяхевич, Яків Лизогуб, Григорій Гамалія, Василь Кочубей, реєнт Генеральної військової канцелярії) ¹ на чолі з генеральним осаулом Іваном Мазепою та із старих особистих ворогів Самойловича — колишніх старшин Родіона Дмитрашка-Райчі, Степана Забіли, Константина Солонини ², до яких приєдналися й видатні представники генеральної старшини — генеральний обозний Василь Борковський та генеральний писар Сава Прокопович ³. Найсильніше об’єднало учасників цього бльоку велике невдоволення вищої старшини внутрішньою політикою гетьмана Самойловича, який «самовласно владЂет и хочет владЂть Малою Россіею»; «все один дЂлает — никого к думЂ не призывает»; «уряды по своєму гнЂву отнимает и не по пристойным причинам их наказует, и в безчестіе вводит, и кого хочет, без суда и без доводу, напрасно»; «за уряды полковничьи берет великіе посулы»; «людей стариішых войсковых заслуженных всякими своими вымышленными способами тЂснит, и слова доброго не говорит», «a иных мелких, незаслуженных, c собою поставливая, тЂм оказывается, что хочет учинить, что сможет»; «старшинЂ генеральной нЂт у него чести належащей и безопасенія; больше от гнЂва и похвальных его слов мертвы бывают, нежели покойны живут».

Отже, старшина обвинувачувала Самойловича в тому, що він самовладно править Україною і в своїх особистих та родинних інтересах порушує права й інтереси старшинської верхівки. Такі були основні мотиви незадоволення старшинського бльоку Самойловичем.

Була ще одна — й дуже важлива — підстава для невдоволення вищої старшини політикою Самойловича. Можна цілком погодитися з професором Л.О. Окіншевичем, що Самойлович «виразно виявляв своє змагання до надання українській центральній владі рис спадкової монархії». Самойлович був, безперечно, непересічний державний діяч, і в справі консолідації гетьманської влади після Руїни йому належить визначне місце. Людина авторитарної вдачі, яка так пасувала до його мужности й рішучости, він умів тримати в руках старшину без допомоги Москви й вміло, без допомоги старшини, тримав Москву на певній відстані від українських державних справ. Самойлович не лише керував Україною, як абсолютний «владЂтель Малороссійскаго Папства» (1686) ⁴, але й чи не перший з гетьманів ясно сформулював свій погляд на гетьманську владу як інститут монархічного типу. І він, і його сини не раз заявляли, що гетьман є «зверхнЂйшій владна и господар отчизни» (універсал полковника чернігівського Григорія Самойловича з 31 серпня 1686 р.), й що тільки «Найвишший неба и землЂ Справца отмЂною дочасного живота» може гетьманську «власть перемЂнить» (універсал гетьмана Самойловича з 14 лютого 1680 р.). Самойлович був попович, і, може, саме це походження («мелко родился»), яким так часто кололи йому очі (хоч, звичайно, позаочі) численні вороги й зависники, викликало в ньому жагуче бажання зміцнити свою владу й забезпечити булаву за своїм родом. Він мав дані для створення власної династії. Щоправда, старший син — Семен, полковник стародубівський, одружений з унучкою гетьмана Івана Сулими, улюбленець батька й «надЂя тая, которая отчизнЂ УкраинЂ много чинила, а болшей обЂцовала» (відзив Леонтія Полуботка), помер передчасно, а з другим — і найздібнішим — сином Григорієм, полковником чернігівським, батько не ладив і навіть підозрював його в замірі на своє життя. Але був ще наймолодший син — Яків, також полковник стародубівський, якого батько одружив з дочкою лідера смоленської шляхти, генерала Володимира Швайковського. Саме його старий і хворий вже гетьман готував на свого наступника. Це й мала на увазі старшина, коли робила в своєму доносі — вже після підписів — дописку: «... в чем разсуждает способной имЂти приступ, когда ни есть, к удЂльному в Малой Россіи владЂнію, и таковым то знатно намЂреніем и печать Юраса Хмельницкаго при себЂ задержал, не отсылая к великим государем, на которой

Погоня, княжество Малороссійское изображено, тому Юрасу от Турскаго данное» ⁵.

Чи брав Мазепа участь у змові проти Самойловича? Підпису Мазепи на доносі старшини нема ⁶. Але й загальна ситуація на той час, і свідчення (хоч і не зовсім ясне) добре поінформованого П. Ґордона, і, найголовніше, визнання самого Мазепи стверджують факт його участи в цій справі. Пізніше (1693) Мазепа говорив московському посланцеві Вініусові: «Гетман бывшей Іван Самойлов частию таких же враждебных клЂвет и лживых навЂтов оболган и пострадал; хотя де мы, будучи тогда в уряде воинском, и c протчею старшиною и c полковниками на него били челом, точию о едіной ево от гетманства отставки, для ево суровости и что очьми уж худо видЂл; а чтоб ево разорять, имЂние ево пограбить и в сылку совсем в Сибирь ссылать, о том де нашего ни челобитья, ни прошенія... не бывало» ⁷.

2. Коломацький переворот і обрання Мазепи на гетьманство

Тим часом військо продовжувало відступати. 22 липня, коли воно дійшло вже до р. Коломаку, надійшла відповідь з Москви із дозволом усунути Самойловича від гетьманства. Ґоліцину наказано було Самойловича «послать в Великороссійскіе городы за крЂпкою сторожею». 23 липня Самойлович був позбавлений гетьманства і заарештований разом із сином Яковом і деякими своїми прибічниками ⁸. Кількома днями пізніше був заарештований у таборі на р. Сурі і Григорій Самойлович. Керування справами українського уряду було доручене генеральному обозному Борковському.

Але «Коломацька революція» (О. Лазаревський) не пройшла так легко. Негайно після арешту гетьмана Самойловича почалися великі розрухи у війську, як у головному (гетьманському) таборі, так і в загоні Григорія Самойловича. Хоч козацькі полки в гетьманському таборі були оточені великим московським військом, тут 23 липня вибухли заколоти. Козаки Гадяцького полку вбили полкового осаула Кияшка і деяких інших старшин. Ще гостріших форм набрали події у війську Григорія Самойловича та Неплюєва, що стояло біля Запоріжжя. Коли 30 липня до Неплюєва з’явилися посланці Ґоліцина й козацької старшини і повідомили про скинення гетьмана Самойловича, становище у війську було вже дуже напружене. Григорій Самойлович, повідомлений кимсь про події на Коломаку, посварився з Неплюєвим і вирушив з козацькими полками до Кодака. Прихильна до Самойловича старшина на чолі з полковником Прилуцьким Лазарем Горленком ⁹ радила Григорію Самойловичу шукати допомоги в Криму. Але в цей час почалися заколоти у війську. 31 липня старшина на чолі з миргородським полковником Данилом Апостолом ¹⁰ сповістила Неплюєва про те, що «в полках у них козаки имЂют рознь и начинается недоброе», і закликала Неплюєва на допомогу. Це був початок «великих бунтов». У Прилуцькому полку козаки полковника Л. Горленка й полкового суддю, «бив, вкинули в горящую печь и засыпали землею живых». В інших полках козаки «побили многих знатных людей». Багато старшини повтікало з війська. «Во всЂх полках, — повідомляли Неплюєва, — у побитых и у бЂглых (старшин) пожитки и лошадей разграбили и сердюков и компанейцев хотят побить же». Прилуцькі козаки навіть зруйнували свою похідну церкву. Сердюки й компанійці, а з ними Григорій Самойлович і старшина опинилися в облозі заколотників. Тоді старшина видала Неплюєву Григорія Самойловича. Заколот був придушений московським військом з допомогою сердюків та компанійців, а також «из поспольства лучших людей».

Восени 1687 р. гетьман Самойлович з сином Яковом були перевезені «за крЂпкими караулы» до Орла, а потім до Нижнього Новгорода. Року 1688 вони були заслані до слободи Кукарки (біля Вятки), а далі «в Сибирскіе городы» ¹¹. Григорій Самойлович, обвинувачений у зносинах з Кримом, був страчений у Сєвську 11 листопада 1687 р. Родичі й прибічники Самойловича, за невеликими вийнятками, були позбавлені урядів. Величезне майно Самойловичів було сконфісковане московським урядом» ¹².

25 липня на Коломаку скликано військову раду. Однак усе вже було вирішене заздалегідь. Старшина, позбувшися Самойловича, опинилася між двох огнів: з одного боку, загрожували дальші заколоти у війську; з другого боку, диктував свою волю Ґоліцин. Звичайно, вирішальне значення мала позиція представника царського уряду.

Яскравий опис подій, пов’язаних з Коломацькою радою 25 липня, залишив самовидець — генерал російської служби, шотляндець Патрик Ґордон. Спочатку передбачалося послати гінців по духовенство і старшину найближчих полків, щоб вони були присутні на раді. Але розрухи в козацькому таборі примусили і старшину, і Ґоліцина поспішити з обранням нового гетьмана. 24 липня старшина зібралася в Ґоліцина і обміркувала запропонований ним проєкт нових «статей» ¹³.

Хоч головним кандидатом на гетьмана був Мазепа, але в старшини, що скинула Самойловича, були й інші, досить впливові кандидати, як, наприклад, генеральний обозний В. Борковський або колишній полтавський полковник Прокіп Левенець ¹⁴. Перемогла кандидатура Мазепи, і саме тому, що в той час вона була прийнятна і для старшини, і для царського уряду. Старшина, скидаючи Самойловича за його самовладність, нічого не мала проти його зовнішньої політики. Старі прибічники П. Дорошенка, які відіграли активну ролю в поваленні Самойловича — М. Вуяхевич, Г. Гамалія, В. Кочубей, — висунули кандидатуру людини, яка своєю попередньою політичною діяльністю була відома як противник антитурецької коаліції, отже, могла б продовжувати в цьому питанні політику Самойловича. Царський уряд, зі свого боку, давно й добре знав Мазепу, який мав впливові зв’язки в московських урядових колах. Отже, на кандидатурі його зійшлися обидві сторони ¹⁵.

Того ж вечора старшина позбавила прибічників колишнього гетьмана генеральних і полковницьких урядів і розподілила їх між собою ¹⁶. Після цього військова рада, яка відбулася 25 липня, мала лише формальне значення. Вжито було всіх заходів, щоб здійснити намічений напередодні плян виборів.

Рада відбулася на великій низині біля козацького табору. Місце виборів було оточене тісним колом («у шість чоловіка») московського війська. Навколо козаків розставлено було стрільців і рейтарів. На Раді присутні були тільки 800 кінних і 1200 піших козаків, тобто зовсім незначна частина козацького війська. Старшина, яка стояла в перших Рядах, вигукнула ім’я Мазепи, а коли дехто спробував назвати ім’я Борковського, їх «вмить угамували». Іван Мазепа був обраний на гетьмана України.

3. Коломацька угода 1687 року

Коломацький переворот завершився укладенням нової угоди між Україною й Москвою — так званих «Коломацьких статей». На «Коломацьких статтях», безперечно, позначилися загальнополітичні обставини того часу: з одного боку, військово-політична перевага московського уряду; з другого боку, слабкість української старшини в умовах зміни гетьмана, розбіжностей серед самої старшини й, головне, заколотів у козацькому війську й загального соціяльно-політичного напруження на Гетьманщині, яке за кілька днів вибухло великими заколотами на території південних полків ¹⁷. Не дивно, що «Коломацькі статті», які в основі своїй мали «Глухівські статті» гетьмана Многогрішного 1669 р. з додатками, зробленими за гетьмана Самойловича, були дальшим кроком на шляху обмеження державних прав України.

Це позначилося навіть на формальній стороні «Коломацьких статей». Після деяких пактів поруч з традиційною формулою: «и гетман, и вся старшина, и Войско Запорожское, и народ Малороссійскій на их царской милости били челом» з’являється новий додаток: «и приняли то c радостью» (пакти II, IV, VI, XIII); а в кінці «статей»: «пріемлем радостно».

«Коломацькі статті» забезпечували насамперед інтереси московського уряду на Україні. Зокрема велику увагу приділено було актуальним питанням зовнішньої політики. Оскільки було добре відомо, що Самойлович критично ставився до «вічного миру» з Польщею 1686 р. і через те був в опозиції до антитурецької коаліції, в «Коломацьких статтях» застережено було, що новий гетьман повинен не зачіпати інтересів Польщі і «вЂчной мир и союз» з нею «содержать крЂпко и ничЂм не нарушить», зокрема «довольствоватца тЂми городами c принадлежностми их, которые в договорЂх имянно и прострацію изображены; а что по тЂм же договорам уступлено в сторону Королевскаго величества Польскаго, и в тЂ мЂста не вступатца и к нарушенію договоров никакіе причины не давать». Український уряд зобов’язався посилати військо проти Криму й турецьких фортець («городков») на Дніпрі, а також Очакова й «остерегать того накрЂпко», щоб «миру запорожців c Крымом и c городками никогда не имЂть», і щоб «из Малороссійских городов в Крым c торгами, и c запасами, и со всякою живостью не Ђздили и лошадей в Крым не продавали» (пакт VII). Крім того, «для утЂсненія и удержанія Крыму и от нахожденія их, Крымских орд, так на Великороссійскіе, яко и на Малороссійскіе городы» український уряд мав збудувати фортецю на лівому березі Дніпра, проти Кодака, а на р. Самарі, Орелі і в гирлах р. Берестової та Орчика «построить городы и населить Малороссійскими жители...» (пакт XX).

Цілком зрозуміло, що московський уряд і цього разу відкинув українське домагання, «чтоб повелЂно было им от окрестных государей всякіе присыльные листы принимать и прочитать, а прочитав, до великих государей отсылать, и от себя им к ним писать». Відколи Москва, фальсифікуючи Переяславську угоду 1654 р., позбавила Україну (в «Переяславських статтях» Юрія Хмельницького 1659 р.) права міжнародних дипломатичних зносин, український уряд при кожній новій угоді підносив це питання, але, звичайно, даремно. Отож і в Коломацькій угоді указано було «в той статьЂ Гетману и всему Войску отказать» і «к польскому королю и к иным государям, и к крымскому хану ни о чем не писать и не посылать». Якщо ж од чужих держав «будут к ним письма, и тЂ письма приняв им, присылать к великим государем, к МосквЂ, в Приказ Малыя Россіи, а от себя им против тЂх писем ни к кому ничего не писать» (пакт VII).

Щоб забезпечити постійну московську контролю над діяльністю українського уряду, ухвалено було, крім звичайних московських воєвод і залог у Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжені та в Острі (пакт II), «при гетманЂ в БатуринЂ... быть полку московскому стрЂлецкому» — коштом («хлЂбные запасы») українського уряду, під претекстом «охраненія цЂлости его» (пакт XVII) ¹⁸.

Цілком новим, порівнюючи до попередніх «статей», був пакт XIX про взаємини України й Московщини. Цей пакт був внесений до Коломацької угоди з московської ініціятиви, у зв’язку з дражливим питанням про т. зв. «сєвські чехи» ¹⁹. Гетьман і старшина повинні були «служа великим государям... народ Малороссійскій всякими мЂрами и способы c Великороссійским народом соединять и в неразорванное и крЂпкое согласіе приводить супружеством и иным поведеніем, чтоб были под одною их царскаго пресвЂтлаго величества державою обще, яко единой Христіянской вЂры, и никто б голосов таких не испущал, что Малороссійской край Гетманского регименту, a отзывались бы вездЂ единогласно: Их царскаго пресвЂтлаго величества самодержавной державы Гетман и Старшина, народ Малороссійской обще c Великороссійским народом, и вольной переход жителем из Малороссійских городов в Великороссійскіе городы имЂти».

Це вперше в українсько-московському договорі Москва заперечувала державний характер гетьманської влади, а тим самим і українську державність взагалі. Це було перекреслення державно-політичної концепції всіх гетьманів, від Богдана Хмельницького до Івана Самойловича. И хоч «и гетман, и старшина, и все Войско Запорожское сей их, великих государей, их Царскаго ПресвЂтлаго величества, указ и изволеніе приняли и обЂщались содержать твердо», XIX пакт Коломацької угоди і для гетьмана Мазепи, і для Української держави під його гетьманським реґіментом — залишився мертвонародженим ²⁰.

Що давала Коломацька угода українській стороні, окрім загального ствердження «прежних прав и вольностей, чЂм пожалован был прежній гетман Богдан Хмельницкій» (пакт І) ²¹, забезпечення козацьких станових і маєткових прав (пакти III, XV) й інших «статей», що стали вже трафаретними? «Коломацькі статті», звичайно, не могли не забезпечити інтересів козацької старшини, яка насамперед подбала про те, щоб гетьман своєю владою, без царського указу, не мав права зміщувати генеральну старшину (пакт XI). Далі, з огляду на поширення «всякого междоусобія и невинных кровей разлитія... от своевольных людей, которые... затЂвают всякіе ссорные и смутные слова», а зокрема, «оставя... работы свои, пахатные мужики, будники, винокуры... отзываются казаками, и от того бЂды и разоренія чинятца великіе, а прямым казакам чинят безчестіе», відновлено було ухвалу «Глухівських статей» (скасовану в «Конотопських статтях» 1672 р.): «учинить полковника и казаков и при нем бы быти тысячЂ человЂком казаком реестровым, и буде гдЂ учинятца какіе от того шатости и измЂна, ему, полковнику, тЂх своевольных унимать по своим правам, как о том их права належат». Цей поліційний загін мав діставати платню «по договору на год» і стояти «на устроенном мЂстЂ, гдЂ пристойно, ко всЂм полкам на сей (лівій) сторонЂ ДнЂпра» (пакт XIII) ²².

Хоч новий український уряд вимагав, щоб усі «пожитки» Самойловича та його синів були передані до Генерального скарбу, московський уряд погодився залишити на Україні лише половину того майна, «а другую половину указали взять в свою, великих государей... казну» (пакт XXI) ²³.

Останній пакт «Коломацьких статей» був присвячений дражливому питанню про «оренди». Український уряд не заперечував проти скасування «оренд», властиво, це була його пропозиція. Натомість він пропонував запровадити прямий податок з «посполитых людей, которые не записаны в козацком спискЂ». Але цей пакт зредаґовано було досить обережно: ухвалено було «о том дЂлЂ помыслить и на мЂрЂ поставить, чтоб было не к тягости народу Малороссійскому, а охочіе конные и пЂшіе полки... держать в полном числЂ попрежнему» (пакт XXII) ²⁴.

Коломацька угода мала бути конституцією українсько-московських відносин на час гетьманування Мазепи ²⁵. Складена в умовах надзвичайно несприятливих для української сторони, вона була безперечним успіхом Москви в її історичному наступі на Україну. Вона дуже в’язала руки новому українському урядові, який мусів льояльно виконувати цей московський диктат. Й лише державний геній і глибокий патріотизм нового гетьмана Мазепи зробили так, що низка шкідливих для України ухвал Коломацької угоди залишилися нечинними.

ПРИМІТКИ ДО РОЗДІЛУ II

 ¹ Михайло (в чернецтві Мелетій) Васильович (Яковович) Вуяхевич-Височинський (к. 1625-1697), галицького шляхетського роду (гербу Корчак), одна галузь якого переселилася на Остерщину; писар Києво-Печерської лаври (1654), генеральний писар у Сомка (1661, 1662, 1663) і Дорошенка (1669-1676), засланий до Сибіру в 1663 р., генеральний суддя за Самойловича і Мазепи (1683-1691); архимандрит Києво-Печерської лаври (1691-1697). Про нього — див. нашу розвідку «До історії Руїни» — «Записки Історично-Філологічного Відділу УАН», кн. XVI, К., 1928.

Яків Кіндратович Лизогуб (Яцко Кобизенко) (+ 1698), козак Гелм’язівської сотні Переяславського полку (1649), полковник канівський (1666-1669), генеральний осаул у Дорошенка (1669-1674), полковник чернігівський (1687-1698). Визначний полководець. Був у добрих стосунках з Мазепою й користувався його довір’ям.

Григорій Михайлович Гамалія (Грицько Гамаль) (+ 1702), посол Виговського до Туреччини (1659), сотник пирятинський (1663), полковник лубенський (1665-1670), був послом Брюховецького до Туреччини 1668 р. у справі турецької протекції для України. Прихильник Дорошенка, в якого був охотницьким полковником (1669), полковником паволоцьким (1672-1673) і генеральним осаулом (1674). Полковник лубенський (1687-1688).

Василь Леонтійович Кочубей (к. 1640-1708), військовий канцелярист у Брюховецького і Дорошенка; посланець Дорошенка до Туреччини (1675), «уманський писар» (1675); канцелярист, посланець архиєпископа чернігівського Лазаря Барановича до Москви (1676), військовий канцелярист (1679), реєнт Генеральної військової канцелярії (1681-1687), посланець Самойловича до Москви (зокрема в 1685 р.), генеральний писар (1687-1699), генеральний суддя (перший) (1700-1708). Про нього — див. далі, розділи V і VIII.

 ² Родіон Григорович Дмитрашко-Райча (+ к. 1705), сербського походження, з 1665 р. на Україні, де був полковником «волоських хоругов»; полковник переяславський (1667-1677 з перервами); був причетний до справи Рославця та інших інтриґ і змов проти Самойловича, за що був позбавлений полковництва (1674) й навіть засуджений на смерть (1683), але врятувався. Після Коломацького перевороту — полковник переяславський (1687-1688). Про його інтриґи проти Мазепи — див. розділ V.

Степан Петрович Забіла (+ к. 1694), син генерального обозного Петра Забіли; сотник борзенський (1674-1677), генеральний хорунжий (1678-1683); потім був «у війську» без уряду. Після Коломацького перевороту — полковник ніженський (1687-1694). За фамілійними спогадами, «получил милость высочайшую равенством гетману, за що отруен по ненависти» (записи його племінника І.І. Забіли).

Року 1695 Василь Чуйкевич був «высланный» гетьманом для розподілу його спадщини (Лазаревський, т. II, с. 396, пр. 644).

Константан Дмитрович Солонина (+ 1696 (1695 ?)), полковник київський (1669-1678, з перервами). Року 1671 — посол Многогрішного до Москви й на з’їзд московських і польських послів у с. Мигновичах; кандидат на гетьмана (1672); посол Самойловича до Москви (1676). Полковник київський (1687-1688). «Под гнЂвом» Мазепи втратив уряд.

 ³ Василь Касперович (Карпович) Борковський (Дунин-Борковський), шляхетського роду (герба Лебідь) (1640-1702), сотник вибельський (1668), полковник чернігівський (1672-1685), генеральний обозний (1685-1702).

Сава Прокопович Прокопович (t 1701), сотник воронізький (1669), підписав Глухівські статті, посланець Многогрішного до Москви (1669), переяславський полковий писар (1671), писар генерального суду; генеральний писар (1672- 1687), генеральний суддя (1687-1701). Родоначальник роду Савичів.

 ⁴ «В тихомирноє владЂніе Малороссійского Панства» (себто держави) Гетьмана Самойловича (з нагоди будівництва Успенської церкви в Глухові. Лазаревський, т. II, с. 430, пр. 688).

 ⁵ Про династичні пляни Самойловича — див. нашу статтю; «Династична ідея в Державно-політичній думці України-Гетьманщини 17-18 ст.». — «Державницька Думка», Філадельфія, 1951, IV, с. 43-44.

 ⁶ Оригіналу доносу старшини на Самойловича не збереглося. Маємо лише тогочасний московський переклад, опублікований в «Источниках для истории Малой Россіи» Д. Бантиш-Каменського (Чтенія в Императорском Общест†Исторіи и древностей россійских при Московском университетЂ, Москва, 1858, т. 1, с. 297-304). Цей переклад викликає деякі сумніви: приміром, зазначена, що Донос поданий «в таборЂ над рЂчкою Коломаком», тоді як справді це було ще на р. Кильчені.

 ⁷ Державна публічна бібліотека УССР, Відділ рукописів, збірка Судієнка, ч. 97, том V, с. 556. У своєму доносі на Самойловича старшина, справді, просила тільки «конечной его, гетманской, перемены», застерігаючи, що «если... не имЂла быть на том воля... царского пресвЂтлаго величества, то Войско Запорожское... по своим войсковым правам и обычаям c ним (Самойловичем) поступити в скором времени понуждено будет».

Самойлович вже давно мав хворобу очей, яка загострилася під час кримського походу 1687 р. й особливо дошкуляла гетьманові частими болями голови. Недарма він нарікав, що його «ця нерозсудна війна московська зовсім позбавила здоров’я».

 ⁸ Разом із Самойловичем та його синами були заарештовані: генеральний бунчужний, очевидно, виконуючий обов’язок, і полковник переяславський Левко Полуботок, полковник ніженський Ярема Непрак та інші. Деякі з них були незабаром звільнені й навіть відновлені на уряді (Л. Полуботок).

 ⁹ Лазар Горленко (+ 1687), реєстровий козак Прилуцької сотні (1649), полковник прилуцький (1658, 1661-1662, 1664-1668, 1672-1677, 1680-1687). Брав участь у змові Рославця, але потім замирився із Самойловичем і навіть посвоячився з ним.

 ¹⁰ Данило Павлович Апостол (1654-1734), з молдавського шляхетського роду, полковник миргородський (1682-1727), гетьман України (1727-1734).

 ¹¹ Гетьман Самойлович помер у Тобольську 1690 р. Яків Самойлович (з дружиною) був засланий до Єнісейська, а потім до Тобольська, де й помер 1695 р. Вдова його повернулася на Україну, де й одружилася з Михайлом Миклашевським, полковником стародубівським.

Дружина гетьмана Самойловича з донькою Анастасією й унукою, донькою Григорія Самойловича, була оселена в Седневі під доглядом відданого Мазепі полковника чернігівського Якова Лизогуба та його зятя Степана Бутовича, старости седнівського (майбутнього генерального осаула). Року 1690 Анастасія Самойлович одружилася з кн. Юрієм Четвертинським (кн. Четвертинський був живий ще 1717 р. (див. с. Васьківці, Прил[уцького] полку), який взяв до себе (він жив у своєму глухівському маєтку Дунайці) й тещу. Донька Григорія Самойловича (ім’я її невідоме) згодом вийшла заміж за компанійського полковника Юрія Кожуховського. Про неї — див. нашу розвідку «Внучка двох гетьманів». — «Українська Дійсність», Прага, 1943, чч. 3, 4.

Репресії проти Самойловичів не торкнулися родини покійного Семена Самойловича. Вдова його — Марія Федорівна (народж. Сулима), донька полковника переяславського й сестра генерального хорунжого Івана Сулими, жила в своїх маєтках на Стародубівщині з двома доньками (обидві Марії), з яких старша була за генеральним осаулом Антоном Андрійовичем Гамалією (син генерального осаула Андрія Гамалії, брата Григорія Гамалії — див. прим. 1), а молодша за знатним військовим товаришем Михайлом Богдановичем Корсаком, смоленським шляхтичем.

Небіж гетьмана Самойловича — Михайло Самойлович, кол. полковник гадяцький, був депортований до Москви.

 ¹² Про долю Самойловичевого майна — див. прим. 23.

 ¹³ Немає сумніву, що з московського боку головним неґоціятором у цих переговорах був думний дяк Ємельян Украінцев, згодом посол до Константинополя (1699-1700), Польщі (1707) та Угорщини (1708), де він і помер. Визначний московський дипломат і фахівець в українських справах, хоч, за його власними словами, був він «по латыни не учен и по нЂмецки, и по француски не разумЂл».

 ¹⁴ Прокіп Левенець (Левенко) (+ 1691), полковник полтавський (1674-1675, 1677-1678), був тоді (1687) полтавським полковим обозним. Його кандидатуру могла висунути полтавська й запорозька старшина, але шанси її були дуже малі.

«Історія Русів» оповідає про те, що старшина воліла мати гетьманом «обозного Лизогуба, яко особу в землі всіма сторонами найпершу», але мусіла поступитися тискові Ґоліцина, який обстоював кандидатуру Мазепи. Це або плутанина імен (генеральним обозним був тоді Борковський, який, справді, мав своїх прихильників на Коломацькій раді), або ж фамілійна традиція Лизогубів (мова мовиться, звичайно, про Якова К. Лизогуба, внук якого Яків Ю. Лизогуб був генеральним обозним в 1730—1740-х роках).

 ¹⁵ Деякі дослідники, особливо російські, приписують вирішальну ролю в обранні Мазепи на гетьмана хабареві, який Мазепа дав Ґоліцину. Року 1709, вже після смерти Мазепи, в Бендерах старшина писала, що «ясновельможний гетьман Мазепа, без згоди Війська Запорозького, передав багато скарбів гетьмана Самойловича до Москви кн. Ґоліцинові за надане собі гетьманство...». Є власноручне свідчення Мазепи, що він обіцяв і згодом («чрез немалое время») дав Ґоліцину велику суму грошей — 10 тисяч рублів (а також багато коштовних речей). Але таке «приношеніе» було звичайним явищем в умовах того часу. Вирішальне значення мало те, що супроти кандидатури Мазепи не було рівної на Україні, а ще більше те, що за ним стояла Москва й особисто кн. Ґоліцин, давній приятель Мазепи.

 ¹⁶ Зокрема Сава Прокопович дістав генеральне судейство, а Василь Кочубей — генеральне писарство. Генеральним осаулом став Войца Сербин, колишній полковник переяславський, особистий ворог Самойловича. Полковницькі уряди дістали: Яків Лизогуб — чернігівський, Григорій Гамалія — лубенський, Степан Забіла — ніженський, Константан Солонина — київський, Федір Жученко (тесть Кочубея) — полтавський, Тимофій Олексієвич — стародубівський. Прилуцьким полковником, замість забитого Л. Горленка, став Іван Стороженко. Зберегли свої уряди: генеральний обозний Василь Борковський, генеральний суддя Михайло Вуяхевич, полковник миргородський Данило Апостол, полковник гадяцький Михайло Борохович. Переяславським полковником став Дмитрашко-Райча (див. прим. 2).

 ¹⁷ Про повстання 1687 р. — див. розділ IV.

 ¹⁸ Цей стрілецький (згодом солдатський) полк був до 1708 р. в Батурині, при особі гетьмана, й супроводжував його під час походів. Командантом полку був полковник і стольник Борис Миронович Батурін (1693), а потім (1695 р. — до кінця 1708 р.) полковник Іван Анненков*, який тримав себе льояльно щодо гетьмана й користувався прихильністю Мазепи. Пізніше при Гетьмані було 3 московських полки. [* Не Іван, а Григорій Іванович. — Див. лист П. Орлика до С. Яворського в «Основі» 1862 р.]

 ¹⁹ Сєвські чехи — дрібна срібна монета з царським іменням і московським державним гербом (двоголовим орлом), яку карбовано (з ініціятиви українського уряду) в м. Сєвську в 1686-1687 рр. для України, де відчувався брак старих польських (т. зв. жигмонтівських) чехів («пултораків» = 1 1/2 гроша). Через дуже низьку якість нових чехів (вони були майже мідяні), людність на Україні відмовлялася їх приймати. Коломацька угода зобов’язувала український уряд «послать в городы и в мЂста универсалы с подкрЂпленіем смертныя казни, чтоб тЂ, чехи ходили обыкновенно как иных государств такіе ж чехи ходят в Малороссійском краЂ; а естьли б кто противен в том учинился, и тЂм чинить смертная казнь» (пакт XIX). Але це викликало таке обурення на Україні, що вже у вересні 1687 р. московський уряд змушений був вилучити з обігу сєвські чехи. Див.: В. Шугаєвський, Монета і грошова лічба на Україні в XVII столітті. — «Науковий Збірник», I, вид. УВАН, Нью-Йорк, 1952, с. 146-147.

 ²⁰ Цей пакт, нав’язаний українській стороні Москвою, залишився на папері. Кочубей у своєму доносі на Мазепу 1708 р. пише, що, всупереч Коломацькому Договорові, Гетьман не дозволяв українцям ріднитися з москалями і був дуже невдоволений, коли вони між собою знайомилися й зближалися.

 ²¹ Дуже цікаво, що в тексті Коломацької угоди зникло приречення царя, яке було в «Глухівських статтях» (п. 2), що «ничЂм права их и вольности нарушены не будут».

 ²² Це не було здійснене.

 ²³ Згодом, 1709 р. на еміграції, старшина оцінювала сконфісковане в 1687 р. майно Самойловичів на кілька мільйонів. Окрім маєтностей і великої готівки, сконфісковано було багато дорогоцінностей і коштовних речей — зброї, посуду, одягу тощо, як видно з опису того майна, що споряджений був 1687 р. (опубліковано в «Русской Исторической БибліотекЂ», т. VIII, СПБ, 1884). Деякі срібні речі (великі миски й інше срібне начиння) з гербом Самойловича були в Мазепи ще на еміграції, в Бендерах. Інші, з таким же гербом, потрапили до Москви, де ще на початку XX ст. зберігалися в Кремлі (в «Оружейной ПалатЂ»).

З цього майна «з ласки й окремої уваги ясновельможного гетьмана Мазепи пожертвовано дочці (Самойловича), виданій за кн. Четвертинського, тисячу імперіялів, а внучці двох гетьманів, Самойловича по синові, а Брюховецького по дочці, відданій заміж за полковника Кожуховського (Юрія), тисячу золотих, декілька штук срібного посуду, намиста й маленьку частину дорогих каменів». Крім того, згодом (у 1700 р.) Мазепа дав на викуп кн. Ю. Четвертинського з татарського полону 3 тис. золотих.

Можна думати, що з цих Самойловичевих скарбів Мазепа черпав кошти і на свої величні церковні будівлі 1690-х років, що з них деякі (приміром, соборна церква Мгарського монастиря й Успенська церква в Глухові) розпочав ще Самойлович. Року 1696 Мазепа збудував у Києво-Печерській лаврі башту з церквою в ім’я преподобного Івана Кущника, патрона покійного гетьмана Самойловича.

 ²⁴ На утримання охотницьких полків ішли прибутки з «оренд» (див. розділ IV).

 ²⁵ У вересні 1689 р., після московського перевороту й падіння Ґоліцина, пороблено невеличкі зміни в Коломацькій угоді. Зокрема, московський уряд погодився з домаганням Гетьмана, щоб цар не видавав жалованих грамот на маєтності в Україні без попередніх гетьманських універсалів. Див. пакт IV «Коломацьких статей».

Попередня     Головна     Наступна