Попередня     Головна     Наступна

Розділ VI

ПЕРЕМОГА РОСІЙСЬКОГО ЦЕНТРАЛІЗМУ:
ІМПЕРСЬКІ РЕФОРМИ ТА ІНТЕГРАЦІЯ ГЕТЬМАНЩИНИ ДО СКЛАДУ ІМПЕРІЇ

Російський централізм і заворушення на Порубіжжі

Поки еліта привілейованих земель демонструвала на Законодавчій комісії свою опозицію російському централізмові, ціла серія повстань яскраво підкреслила ще більше незадоволення урядовою політикою з боку місцевих народів, кочовиків і козаків. Саме тоді, коли Російська імперія втягнулася у війну проти Туреччини, її потрясали повстання вздовж південних і східних кордонів, від Польщі до Маньчжурії. Для деяких козацьких формувань і місцевих народів це був останній бій проти зростаючого тиску «регульованої» Російської держави на їхній спосіб життя.

По цьому величезному російському кордону імперська адміністрація зіткнулася з двома взаємопов’язаними проблемами: 1) рішучим відстоюванням традиційних прав різними козацькими формуваннями і етнічними групами перед лицем постійної загрози від російської імперської влади; 2) незадоволенням виборних козаків і селян старшиною та землевласниками. Найгостріше остання проблема проявлялася на порубіжних землях, бо там незадоволені часто-густо мали в своїх руках зброю, були відносно вільними і на силу могли відповісти силою. Ці вибухи приховували в собі небезпеку поширення конфлікту на центральні провінції імперії і, отже, загрожували самій основі соціальних взаємин між господарем і кріпаком.

Україну заливали хвилі соціального неспокою. На Правобережжі, під Польщею, вибухло криваве повстання, очолене запорозькими козаками, яке було придушене в 1768—1769 рр. з допомогою російських військ ¹.

 ¹ Троє головних ватажків — Максим Залізняк, Микита Швачка і Семен Неживий — походили із Запорожжя. Про зв’язок цього повстання (Коліївщини) із запорожцями див.: Греков В. Запорозький Кіш та Коліївщина // Україна. — 1928,— № 4. — С. 14 — 20; Голобуцький В.О. Запорізька Січ в останні часи свого існування. — К., 1961. — С. 365 — 411. Важливіші праці про Коліївщину: Шульгин Я. Очерк Колиивщины по неизданным и изданным документам 1768 и ближайших годов. — К., 1890; Гуслистий К. Коліївщина. — К., 1947; Коліївщина 1768: Матеріали ювілейної наукової сесії, присвяченої 200-річчю повстання. — К., 1970. Про пізнішу літературу з цієї теми див.: Kohut Z.E. Myths Old and New: The Haidamak Movement and the Koliivshchyna (1768) in Recent Historiography // Harvard Ukrainian Studies. — 1977. — Vol. L— № 3. (September) — P. 359—378.

Повстання відгукнулося і в Гетьманщині, оскільки частина повсталих перейшла кордон і підштовхнула цілу низку козацьких і селянських виступів ¹. Як правило, вони не мали масштабного характеру, але в с. Кліщинцях все ж таки вибухнуло досить значне повстання ². Місцева поміщицька родина Лисенків, зареєструвавши козаків, що проживали в селі, як селян, спробувала нав’язати їм відповідні трудові повинності. В цій справі козаки звернулися до суду, а потім — до центральної імперської адміністрації, проте їхні зусилля виявилися марними через втручання генерального писаря Василя Туманського — швагра Лисенка. Розгнівані селяни зруйнували лисенківський маєток (1767), після чого до конфлікту підключилася урядова влада. Але жителів міста не вдалося підкорити ні козацьким загонам, ані козацькій старшині та російським офіцерам, що приїжджали туди на переговори. Врешті-решт, 1769 р. урядові війська придушили повстання силою — 7 заколотників було вбито, а 53 заарештовано. Пізніше 176 повстанців постали перед судом. Керівників повстання вислали на Сибір, а виборних козаків позбавили козацького статусу і закріпачили.

На південь від Гетьманщини, у Запорозькій Січі, збунтувалося найбідніше козацтво. Кошовий отаман Петро Калнишевський зі старшиною змушені були шукати захисту в російському гарнізоні. Після придушення повстання російськими військами слідство довело, що бунтівники хотіли обрати нову старшину, захопити гроші, зброю й амуніцію, а потім шукати захисту в турків ³. Між 1770— 1774 рр. у різних запорозьких формуваннях пройшли поодинокі виступи проти старшини ⁴.

1769 р. в щойно створеній Новоросійській губернії повстало кілька загонів уланів ⁵. Їх набирали з козаків Гетьманщини і простого люду, і вони не хотіли підкорятися регулярній військовій дисципліні. На придушення повстання вислали запорожців, але лише 1770 р. регулярній російській армії разом із донськими козаками вдалося втихомирити бунтівників.

 ¹ Голобуцкий В.А. Запорожское казачество. — Киев, 1957. — С. 398 — 412.

 ² Повстання у Кліщинцях докладно описує О.Лазаревський: Лазаревский А. Исторические очерки полтавской лубенщины в XVII —XVIII вв. // ЧИОНЛ. — 1896. — Т. 11. — С. 158-193.

 ³ Полонська-Василенко Н. До історії повстання на Запоріжжі 1768 р. // Запоріжжя XVIII століття та його спадщина. У 2 т. — Мюнхен, 1965. — Т. 1. — С. 120. Див. також: Греков В. Бунт сіроми на Запоріжжі 1768 р. // ЗІФВ ВУАН. — Т. 11. — 1927. — С. 209 — 241.

 ⁴ Рябінін-Скляревський О. Запорізькі бунти дунайців 1771 — 1774 рр. і початок Задунайського Коша // Науковий збірник історичної секції (Записки Наукового товариства). — 1927. —Т. 26. — С. 65—83; Скальковский А. История Новой Сечи, или последнего Коша Запорожского / В 3 ч. — 3-е изд. — Одесса, 1855. — Ч. 3. — С. 357 — 388.

 ⁵ Див. статтю К.Гуслистого в кн.: Історія класової боротьби в степовій Україні. — Харків, 1933. — С. 41—59.

Хоча запорозька верхівка і гасила соціальні конфлікти з допомогою російської влади та військової сили, вона, однак, чинила відчайдушний опір будь-яким російським обмеженням своєї автономії. Петро Калнишевський — кошовий, що змушений був шукати в росіян захисту від своїх власних підлеглих,— намагався повернути запорозькі території, що контролювалися російською адміністрацією ¹. Поки численні імперські комісії вивчали територіальні претензії запорожців, останні почали розганяти привезених імперським урядом колоністів, приймаючи водночас під козацький протекторат інших поселенців ². Роздратований відсутністю прогресу у переговорах з урядом, Калнишевський навіть погрожував, що шукатиме захисту для війська в Туреччини ³,— за подібну політичну альтернативу виступили козаки, які повстали проти старшини. Підозріння щодо запорозького сепаратизму підсилювалися чутками про секретні переговори запорожців із польськими конфедератами ⁴.

Імперський уряд вважав запорожців основними підбурювачами соціальних заворушень, розглядаючи їх як серйозну перешкоду імперській колонізації Півдня, як потенційно небезпечних сепаратистів. Поки запорожці були частиною імперських сил у війні проти турків, не було жодної можливості якось діяти проти них. Навпаки, запорожці отримували імперські почесті, нагороди й запевнення в тому, що невдовзі всі їхні територіальні вимоги будуть вирішені ⁵.

 ¹ Скальковский А. История... — Ч. 2. — С. 281 — 287; Архив Государственного совета. — СПб., 1869. — Т. 1. — Ч. 2. — С. 219 — 222; Полонська-Василенко Н. До історії повстання на Запоріжжі 1768 p. — С. 111—112.

 ² Докладніше див.: Polons’ka-Vasylenko N.D. The Settlement of the Southern Ukraine (1750-1775). — P. 290-331.

 ³ Соловьев С. М. История... — T. 14. — С. 47 — 48; Скальковский А. История... — Ч. 2. — С. 287-298; Ефемко П. Кальнишевский.//Русская старина. — 1875. — Т. 9. — С. 416; Полонська-Василенко Й. З історії останніх часів Запоріжжя // Запоріжжя XVIII століття та його спадщина. — Т. 1. — С. 94.

 ⁴ Alexander J.T. Autocratic Politics in a National Crisis. The Imperiał Russian Government and Pugachev’s Revolt, 1773—1775. — Bloomington 1969. — P. 74; Полонська-Василенко H. До історії повстання на Запоріжжі 1768 року. — С. 124.

 ⁵ Запорожці дуже добре показали себе під час кампанії проти Туреччини. Їх поведінку схвалили і високо оцінили Катерина, головнокомандуючий Петро Рум’янцев, Панін, Потьомкін і князь Долгоруков. Див.: Скальковский А. История... — Ч. 3. — С. 24, 28, 34-35, 53, 71—73, 91—92, 101—102, 145—146; Скальковский А. Дунайцы // КС. — 1885. — № 11. — С. 118 — 123; його ж: Реляция о победе над турецким флотом в Дпепровских гирлах // КС. — 1884. — № 10. — С. 129 — 131; Полонська-Василенко Н. Маніфест 3 серпня року 1775 в світлі тогочасних ідей // Запоріжжя XVIII століття та його спадщина. — Т. 1. — С. 13.

Сепаратистські тендещї відчувалися також серед східних сусідів запорожців — донських козаків. 1771 р. отамана Донського війська Степана Єфремова звинуватили в таємних зв’язках з татарськими та кавказькими правителями, а саме: князями Кабарди та кумицьким князем Теміром ¹. Отаман нібито не воював з татарами, оскільки був з ними у «змові». У всякому випадку, 1769 р. Єфремов розпустив своє військо і не виступив проти кримських татар. Ні він, ні донські козаки не приєдналися до Другої російської армії, як це наказувала 1770—1771 рр. Військова колегія. Невдовзі Єфремов взагалі виступив проти того, щоб російські офіцери командували донськими козаками. Коли його викликали у Санкт-Петербург для пояснень, Єфремов відмовився підкорятися і з допомогою козаків переховувався до жовтня 1772 р. Його нарешті схопили, спочатку присудили до страти, але 1773 р. замінили вирок на довічне ув’язнення. Для розслідування цієї справи була створена спеціальна імперська комісія, яка потім допитувала 50 найближчих соратників Єфремова.

Виступи козаків не обмежувалися Запорожжям та Доном. Набагато сильнішим виявився козацький рух на Уралі, де яїцькі козаки, подібно до інших козацьких військ, намагалися відстояти свою автономію ². Тут козаки безпосередньо підлягали генерал-губернаторові Оренбурга, і навіть отаман призначався імперським урядом. У справах забезпечення й поліпшення свого соціально-економічного становища яїцька старшина залежала від російського уряду навіть більше, ніж запорожці. Отже, виборні козаки стали дивитися на російську адміністрацію як на порушника своїх козацьких прав і водночас як на свого класового ворога. Ця ненависть підсилювалася релігійним антагонізмом: майже всі яїцькі козаки були старовірами, в той час як імперська адміністрація складалася з прихильників офіційної православної церкви. Через голови своїх безпосередніх з верхників — генерал-губернатора Оренбурга та Військової колегії — яїцькі козаки постійно подавали петиції імператриці, сподіваючись, що остання задовольнить їхні скарги проти імперської адміністрації та старшини.

1772 р., розчаровані невдачею цих спроб, яїцькі козаки збунтувалися. Вони вирізали російський гарнізон, вбили командуючого, генерала Траубенберга, пограбували будинки проросійської старшини і, за давнім звичаєм, спробували обрати нову старшину ³.

 ¹ Про Єфремова див.: Карасев А. Атаман Степан Данилович Ефремов (1754 — 1772) // Исторический вестник. — 1902. — Т. 89. — С. 870-883; Сватиков С.Г. Россия и Дон. 1549-1917 — Белград, 1924. — С. 210-216; Дубровин Н. Пугачев й его сообщники. / В 3 т. — СПб., 1884. — Т. 1. — С. 110-118.

 ² Загальну інформацію про яїцьких козаків подають: Alexander J.T. Autocratic Politics... — P. 45 — 52; Дубровин H. Пугачев и его сообщники . — T. 1. — С. 1 — 181.

 ³ Цей бунт, а також Яїцьке повстання загалом були предметом кількох спеціальних досліджень: Розпер И.Г. Яик перед бурей. — М., 1966; Розпер И.Г. Яицкое казачество накануне крестьянской войны 1773 — 1775 годов // Вопросы истории,— № 10. — 1958. — С. 97—112; Андрущенко А.И. Классовая борьба яицких казаков накануне крестьянской войны 1773-1775 гг. // История СССР. — 1960. — № 1. — С. 143-159; Дубровин Н. Пугачев и его сообщники. — Т. 1. — С. 1 — 181.

У червні 1772 р. повстання було розгромлене каральною експедицією на чолі з генералом Фрайманом. Але ще до того Санкт-Петербург планував ліквідувати залишки яїцького самоврядування та підпорядкувати цих козаків російській військовій владі. Однак ці плани не були втілені в життя. 86 козаків арештували, а решту примусили заплатити штраф в розмірі 36 756 карбованців ¹.

Крім яїцьких козаків, Поволжя населяли два місцеві народи, які опиралися асиміляції,— башкири і калмики. Башкири були кочовим тюркським народом, сповідали іслам і впродовж XVI ст. поступово підпали під російський протекторат ². Потроху російські поселенці почали займати їхні землі. Процес прискорився через розвиток на Уралі у XVIII ст. гірничодобувної промисловості. Оточені зі всіх боків, башкири відповіли рядом повстань — 1646, 1662, 1680, 1705— 1720, 1735—1740 і 1755 рр. 1772 р. губернатор Райнсдорп доповідав Військовій колегії про чергову змову башкирів, але жодних заходів тоді не було вжито ³.

Калмики були ойратськими монголами — буддистами, що наприкінці XVI — на початку XVII ст. прийшли у Поволжя з Маньчжурії. Після прийняття російського протекторату влада калмицького хана зазнала значних обмежень ⁴: він уже не призначав чиновників — їх обирали різні клани, а затверджувала російська адміністрація; мали місце спроби активніше залучати калмиків до військової служби, через що хан Убаша з вельможами вирішили повернутися до Монголії. У січні 1771 р. калмики en masse (30 969 сімей) рушили у похід на землі своїх предків ⁵.

 ¹ Alexander J.T. Autocratic Politics... — P. 51.

 ² Загальні відомості про башкирів подають: Очерки по истории Башкирской АССР. — Уфа, 1956. — Т. 1. — Ч. 1.

 ³ Alexander J.T. Autocratic Politics... — P. 54.

 ⁴ Загальні праці про калмиків, що заслуговують на довіру: Новолетвов М. Калмики. Исторический очерк. — СПб., 1884; Очерки истории Калмыцкой АССР. Дооктябрьский период. — М., 1967.

 ⁵ Новолетвов М. Калмики... — С. 45 — 46; Очерки истории Калмыцкой АССР... — С. 216.

Стривожена Катерина разом з імперською радою вирішили вжити всіх можливих заходів, щоб запобігти цьому. Врахувавши невдалий досвід перехопити калмиків регулярним військом, росіяни вдалися до старої політики «розділяй і володарюй»: вони звернулися до одвічних ворогів калмиків — казахів, аби останні загнали їх на місце. Попри шалені людські втрати через бої, голод і пошесть худоби, калмики досягли Маньчжурії та присягнули на вірність китайському імператору.

Обурена Катерина дала розпорядження ліквідувати Калмицьке ханство, а титул хана скасувати. Тепер вожді кланів тих 4706 калмицьких сімей, що залишилися на Волзі, змушені були безпосередньо звертатися до російської адміністрації через Департамент калмицьких справ, створений при канцелярії астраханського губернатора ¹.

Після розгрому яїцьких козаків і встановлення урядового контролю над башкирами й рештками калмиків на Поволжі — на перший погляд — встановилися спокій і покора. Проте це було скоріше уявним, ніж дійсним. Невдовзі на цій землі спалахнуло найбільше повстання XVIII ст. в Росії — Пугачовський бунт. Це була далеко не проста жакерія — тут відіграли роль три взаємопов’язані фактори: проблема козаків, етнічна гетерогенність й обширне соціальне невдоволення. Сам Пугачов був донським козаком, а серед його найпалкіших прихильників були й яїцькі козаки. На початкових стадіях повстання Оренбурзьку дорогу охороняв невеликий загін українських козаків, які віддали Пугачову Ілецьку фортецю ². Інші козацькі формування були ненадійними. У відповідь на «укази» Пугачова про відновлення козацьких привілеїв Волзьке військо перейшло на бік бунтівників ³. Спроби Катерини пригасити полум’я, використовуючи чвари між козаками, також зазнали невдачі. У січні 1774 р. вона наказала козакам Гетьманщини приєднатися до військових дій проти Пугачова, бо «въ сихъ (казаковъ Украинскихъ) изстари ненависть примЂчена къ Яицкимъ» ⁴. Але вже в липні сформований загін «щез», так і не зіткнувшись з ворогом ⁵.

Виступаючи під іменем Петра III, Пугачов видавав маніфести не лише для козаків, але й для башкирів, калмиків, татарів і казахів (у XVIII ст. їх звали киргизами), обіцяючи їм повернути «всі їхні землі та пасовиська, гроші, кулі й порох, і харч» ⁶. Багато з них відгукнулося на заклик Пугачова й приєдналося до нього. Якби Пугачов не використав військовий досвід різних козацьких формувань, а також башкирів і калмиків, він ніколи не протримався б так довго. Складність т. зв. «селянської війни» підкреслює той факт, що повстання підтримали, наприклад, родовиті башкири, в той час як рядові башкири нападали на всіх російських поселенців, включно з прихильниками Пугачова ⁷.

Після придушення Пугачовщини уряд розпочав слідство ⁸.

 ¹ Очерки истории Калмыцкой АССР... — С. 221.

 ² Рознер З.Г. Омелян Пугачов і Україна // УІЖ. — 1973. — № 9. — С. 70.

 ³ Alexander J.T. Autocratic Politics... — P. 194.

 ⁴ Лист Катерини до А.І.Бібікова, головнокомандуючого військами, що билися з Пугачовим, від 15 січня 1774. Див.: СИРИО. — 1874. — Т. 13. — С. 382.

 ⁵ Архив Государственного совета. — 1869. — Т. 1. — С. 453.

6 AIexander J.T. Autocratic Politics... — P. 59 — 60. Александер подає ретельний огляд повстання Пугачова та численну літературу з цього питання.

 ⁷ Очерки по истории Башкирской АССР... — Т. 1. — Ч. 1. — С. 228.

 ⁸ Це обговорює Джон Т. Александер: Alexander J.T. Autocratic Politics... — P. 196 — 203.

Спочатку розглядалася можливість іноземного заколоту — включаючи ін-

триги й зв’язки Франції з польськими конфедератами. Теорія не підтвердилася, і слідчі спробували пов’язати повстання з діяльністю старовірів. Але і для такої гіпотези не було жодних підстав. Хоча яїцькі козаки і були старовірами, Пугачов і більшість його послідовників сповідали офіційне православ’я, тоді як решта були мусульманами або буддистами. Врешті-решт, у своєму донесенні Катерині П.С.Потьомкін і князь Михайло Микитович Волконський прийшли до висновку, що «естьли б не попал сей злодей на помянутых, живущих в росстройке бунтующих душ яицких казаков, тоб никоим образом сей злодей такого своего зла ни в каком империи вашего императорскаго величества месте по подлым своим выдумкам произвести не мог» ¹. Отже, козацькі заворушення висувалися як першопричина такого широкомасштабного повстання.

Внаслідок цього висновку центральний уряд прийняв рішення підпорядкувати усі козацькі фомування імперським потребам. У червні 1774 р. командування всіма нерегулярними загонами й козацькими формуваннями обійняв віце-президент Військової колегії і генерал-губернатор Новоросії Григорій Потьомкін ². За його пропозицією Катерина негайно перейменувала яїцьких козаків на уральських. Яїцьк став Уральськом. Для відновлення порядку на Урал була перекинута велика кількість російських гарнізонів, а старшина перейменованих козаків тепер безпосередньо призначалася російською адміністрацією ³. Волзьке козацьке військо розігнали, а його членів, багато з яких також допомагали Пугачову, насильно вивезли на Кавказ ⁴.

Навіть донські козаки, які під час Пугачовського бунту залишалися лояльними до уряду, не уникнули нової реформи. За рекомендацією Потьомкіна, Катерина видала указ про призначення козацької старшини відповідно до російських військових звань; у цивільному житті судівництво й торгівля підпорядковувалися тепер імперським правилам ⁵. Після цих нововведень донські козаки вже не мали самоврядування, вони залишалися хоча й привілейованою, але контрольованою частиною імперської армії. Рекомендуючи ці заходи, Потьомкін нагадав імператриці, що саме козацька автономія надала колишньому донському отаманові Степану Єфремову можливість проводити свою підступну діяльність ⁶.

 ¹ Следствие и суд над Е.И.Пугачевым // Вопросы истории. — 1966. — № 7. — С. 106.

 ² Сватиков С.Г. Россия и Дон. — С. 225.

 ³ Alexander J.T. Autocratic Politics... — P. 219.

 ⁴ ПСЗ. — № 14 464. — 5 мая 1776 г. — T. 20. — С. 374-375.

 ⁵ ПСЗ. — № 14 251. — 14 февраля 1775 г. — T. 20. — С. 53-55.

 ⁶ Сватиков С.Г. Россия и Дон. — С. 231—232.

Але найбільше від антикозацької політики Катерини потерпіли запорожці. Незважаючи на свою невгамованість, сепаратистські тенденнії і, можливо, якісь незначні пропугачовські настрої ¹, запорожці відважно боролися проти турків в останній російсько-турецькій війні. Однак російська перемога над Туреччиною й приєднання Криму поклали край історичній ролі запорожців як буфера між імперією й Туреччиною. Тепер уряд розглядав запорозькі землі вже як непотрібний автономний анклав, що гальмував імперську колонізацію, і як центр можливих бунтів. Відтак 4 червня 1775 р., на свято Трійці, російські війська прямим ходом з турецької війни здійснили несподіваний напад на Запорозьку Січ ². Саму Січ зруйнували, а запорожців розігнали. Деякі козаки втекли до турецького султана, інших примусили служити в російській армії, а ще якась частина — залишилась вільними хліборобами. З серпня 1775 р. Катерина власноручно підписала маніфест, що проголошував слушність ліквідації Запорозької Січі ³.

На думку Катерини, однак, козацька участь була лише однією з двох найважливіших причин масштабності й жорстокості Пугачовського бунту. Рівнозначна провина падала на російську цивільну адміністрацію, що виявилася неспроможною контролювати неосяжні простори імперії. Катерина писала Паніну: «Въ отвЂтъ же вамъ сказать имЂю, что слабое поведеніе въ разныхъ мЂстахъ гражданскихъ и военныхъ начальниковъ я почитаю столько же общему благу вредно какъ и самъ Пугачевъ съ своей сволочью» ⁴. У неопублікованій версії її маніфесту про Пугачова Катерина висварила місцеву адміністрацію за нерішучість, недбалість і неробство і зауважила, що «гдЂ злодЂи находили твердость и оборону, тамо успЂх не имЂли» ⁵.

Звинувачуючи останню, Катерина навряд чи усвідомлювала, що саме російська адміністрація, яка нищила й руйнувала традиційне життя козаків і туземців, і породила цей конфлікт ⁶.

 ¹ Українські радянські історики свого часу намагалися пов’язати запорожців із повстанням Пугачова, однак їм вдалося встановити тільки те, що до Пугачова приєдналося кілька запорожців. Див.: Голобуцький В.О. Запорізька Січ... — С. 396 — 407. І.Г.Рознер твердить, що Пугачов побував у Правобережній Україні під час Коліївщини (1767), на Запорожжі та в Гетьманщині. Див. його: Омелян Пугачов і Україна. — УІЖ. — 1973. — № 9. — С. 63-74.

 ² Короткий виклад див.: Полонська-Василенко II. Зруйнування Запорізької Січі // Запоріжжя XVIII століття та його спадщина. — Т. 1. — С. 127—137.

 ³ ПСЗ. — № 14 354. — З августа 1775 г. — Т. 20. — С. 190—193. Маніфест і реакцію українців на ліквідацію Січі проаналізувала Н.Полонська-Василенко: Полонська-Василенко Н. Маніфест 3 серпня 1775 р. в світлі тогочасних ідей // Запоріжжя XVIII століття та його спадщина. — T. 1. — С. 138—185.

 ⁴ СИРИО. — 1880. — Т. 27. — С. 135.

 ⁵ СИРИО. — 1880. — Т. 27. — С. 10. З офіційного маніфесту ці слова викинуті: ПСЗ. — № 14, 230. — 19 декабря 1774 г. — Т. 19. — С. 1064-1067.

 ⁶ Це є головним аргументом Марка Раєва. Див. його: Pugachev’s Rebellion // Preconditions of Revolution in Early Modern Europe / Robert Forster and Jack Gren, eds. — Baltimore and London, 1970. — P. 161 — 202.

Для Катерини козаки й туземні народи знаходилися на нижчому щаблі розвитку,

і їх треба було підняти до такого самого рівня життя й організації, що й серцевина імперії. Інструментом такого перетворення Катерина бачила просвітницький уряд, зокрема, на місцевому рівні. Вона твердо вірила, що козаки і туземці, лише раз покуштувавши плоди просвітницького правління, назавжди позбудуться непослуху й поголовно стануть цивілізованими та вдячними суб’єктами ¹. Проте запровадження просвітницького правління на порубіжних землях було неможливим без зміни структури російського уряду й інститутів держави.

 ¹ Raeff M. Uniformity, Diversity and the Imperiał Administration // Osteuropa in Geschichtc und Gegenwart. — Koln, 1977. — S. 97 — 113.

Адміністративна реорганізація імперії

Заворушення на порубіжних землях виразно показали, що місцева адміністрація в Росії була неспроможна не лише нести просвітництво й прогрес до провінцій, але й підтримати загальний порядок. Пропозиції щодо адміністративних реформ розглядалися, фактично, від самого початку царювання Катерини. Якийсь час вона покладала надії на Законодавчу комісію. Спеціальний підкомітет «для впорядкування держави в справах публічного закону» протягом 1768— 1771 рр. розглядав адміністративні реформи. Хоча він так і не виробив якогось докладного плану реформ, його зауваження все ж таки допомогли сформувати такі принципи реорганізації провінціальної Росії: загальна, а не часткова, зміна структури місцевої адміністрації; поділ Росії на приблизно однакові за розміром адміністративні одиниці; розмежування судових, адміністративних і фінансових функцій; створення нової структури для «впорядкування» держави; виконання окремих місцевих урядових функцій виборними представниками соціальних груп — в першу чергу дворянства ².

Війна з Туреччиною, неспокій на порубіжних землях і перший поділ Польщі настільки поглинули Катерину та її радників, що запровадження цих принципів довелося відкласти. 1775 р., проте, імперська влада врешті-решт розв’язала собі руки і зосередилася на так довго очікуваній реформі. Щойно пересвідчившись у крихкості імперії, Катерина перестала вважати провінційну реформу віддаленою метою — вона висунула її на перше місце порядку денного. «Основний закон для адміністрації губерній Російської імперії» був підготовлений менш ніж за 10 місяців й обнародуваний 7 листопада 1775 р. ³

 ² Madariaga I. de. Russia in the Agę of Catherine the Great. — P. 277—282; Jones R.E. Provincial Development in Russia: Catheiine II and Jacob Sieyers. —New Brunswick, 1984.-P. 82.

 ³ Jones R.E. Provincial Development in Russia... — P. 87. Катерина писала Вольтеру, що завершила опрацювання статуту за 5 місяців. Див.: СИРИО. — 1880. — Т. 27. — С. 57. Можливо, вона мала на увазі період найбільш інтенсивної роботи, оскільки, фактично, розпочала її наприкінці січня, а в листопаді закон ще не був готовий. Отже, від вироблення початкової концепції до проголошення закону минуло приблизно 9 місяців.

Закон передбачав найрадикальнішу адміністративну реорганізацію від часів Петра I. Він стандартизував розміри імперських губерній і земств. Кожна губернія мала нараховувати від 300 до 400 тис. душ і поділятися на земства не більші, як 30 тис. душ ¹. Генерал-губернатор був імперським намісником в одній або кількох губерніях. Він представляв самодержця на губернському рівні й посідав надзвичайну виконавчу владу. Губернатор, віце-губернатор, прокурор, інспектор, скарбник і директор господарства керували кількома губернськими управліннями — Скарбничою палатою, Палатою цивільного суду, Палатою кримінального суду й Приказом громадської опіки. Ці управління відповідали центральним інституціям імперії й були створені, щоб взяти на себе більшу частину відповідальності й роботи, яка покладалася на центральні органи, координуючи водночас функції земських чиновників.

Першочерговою турботою були фінанси. Скарбнича палата (казенная палата) кожної губернії в складі віце-губернатора, директора господарства, трьох асесорів, трьох радників і губернського скарбника керувала всіма державними прибутками і видатками, проводила переписи населення, здійснювала перевірку фінансового діловодства всіх урядових закладів і наглядала за керівництвом всіх громадських споруд ². Державні податки збиралися управлінням при Палаті — Експедицією державних прибутків (Экспедиция о государственных доходах). З цією метою в кожному земстві Експедиція тримала скарбника (казначея).

Фундаментом провінційної реформи мала стати добре розвинута система громадського порядку й судочинства. Реформа була замислена не лише з метою підтримання громадського спокою, вона мала також ту позитивну функцію, що створювала умови для виконання урядової програми на рівні міст і сіл. На губернському рівні за громадський порядок відповідав комітет у складі губернатора і двох радників ³.

 ¹ ПСЗ. — № 14 392. — 7 ноября 1775 г. — Т. 20. — С. 229-304. В офіційному документі термін «душа» використовується для визначення населення губерній і земств (див. С. 231 — 232). «Душами» рахувалися селяни тільки чоловічої статі. Отже, загальна кількість населення мала бути дещо більшою: до 700 тис. у кожній губернії та 70 тис. у кожному земстві. Більшість джерел подає кількість «душ» як загальне населення.

 ² Фундаментальне дослідження фінансів часів Катерини див.: Le Donne. Ruling Russia. — P. 203 — 264; James A., Duran Jr., The Reform of Financial Administration in Russia during the Reign of Catherine II // Canadian Slavic Studies. — 1970. — Vol. 4. — № 3. — P. 485 —496. Про фінансові аспекти провінційної реформи див.: Чечулин Н. Д. Очерки по истории русских финансов в царствование Екатерины II. — СПб., 1906. — С. 75-85.

 ³ Поліцейську структуру описує Джон П. Ле Донн: Le Donne. The Provincial and Local Police under Catherine the Great, 1775 — 1796 // Canadian Slavic Studies. — 1970. — Vol. 4. — № 3. — P. 513 — 518. Більш докладно див. його ж: Ruling Russia. — P. 85-149.

Цей комітет діяв як посередник між центральним урядом і місцевими інституціями: доводив до відома всі укази самодержця, сенату та інших центральних інституцій і наглядав за їх виконанням у губерніях; ніс відповідальність за дотримання на місцях усіх урядових розпоряджень, за мир та спокій в губернії; здійснював підбір персоналу місцевої поліції та керував її діяльністю.

Організація місцевих поліцейських сил була досить простою. Вони поділялися на два основні підрозділи — міський і сільський. Кожне земство посідало нижній земський суд у складі земського голови або капітана («земский капитан» або «земский исправник») і 4 асесорів. Земського голову та 2 асесорів обирало дворянство, ще 2 чиновників — козаки або державні селяни. У виконанні своїх функцій цим чиновникам допомагали управляючі маєтками станів і сільські старости.

Функції міського положення надалі уточнив Поліцейський ордонанс 1782 р. — документ, що був концентрованим втіленням камералістської думки XVII ст. на грунті добре впорядкованого суспільства. Поліцейський ордонанс мав на меті не тільки підтримання громадського спокою в містах, але й намагався регулювати всі аспекти міського життя. Міська поліція повинна була наглядати за виконанням будівельних кодексів, підтримувати належні санітарні умови й боротися з пожежами. Вона також була зобов’язана здійснювати нагляд за пияцтвом, проституцією, дармоїдством і всіма формами непристойної поведінки ¹.

 ¹ Jones R.E. Provincial Development in Russia. — P. 94 — 99.

Поліцейський ордонанс поділив міста на частини (части) і далі — на квартали. Кожний квартал мав свого поліцая та його заступника. У кожному місті було створене поліцейське управління (управа благочиния), що складалося з городничого і двох чиновників: одного — для кримінальних, а другого — для цивільних справ (пристав уголовных дел, пристав гражданских дел); а також двох радників із міського магістрату (ратманы). Городничий призначався з лав губернської адміністрації. Жителі міста мали право обирати тільки ратманів, остаточно затверджував їх городничий. Інших другорядних поліцейських чиновників — інспекторів нагляду, помічників приставів, інспекторів пожежної охорони і навіть коминярів — подавала поліцейська управа. Однак у містах, де дислокувалися гарнізони, посади городничого та «управы благочиния» або підпорядковувалися військовому командуванню, або взагалі припиняли свою діяльність. Фактично, поліцейський апарат підсилювався спеціальними військовими подрозділами (штатные команда), що розташовувалися у губернських і земських центрах. У разі серйозних безпорядків поліція завжди могла розраховувати на підтримку регулярних військ, які викликав губернатор.

Апарат дотримання порядку, створений на основі Статуту для губерній і Поліцейського ордонансу, спирався на чітко визначену систему судочинства. Статут для губерній визначав окремі, але паралельні системи судочинства для знаті, міщан і жителів сіл (поселяне) ¹.

 ¹ Про нову судову систему див.: Григорьев В. Реформа местного управлення при Екатерине II. — С. 200 — 310. Стисло про нові судові інституції пише А.Градовський: Градовский А. Начала русского государственного права. Часть III: Органы местного управлення. — С. 101 —1062. Останні англомовні публікації подають: Madariaga I. de. Russia inthe Age of Catherine the Great. — P. 282 — 287; Jones R.E. Provincial Development in Russia. — P. 90-94; Le Donne. Ruling Russia. — P. 145-202.

На місцевому рівні за законом був створений повітовий суд (уездный суд) — для дворян і селян під їхньою юрисдикцією, міський магістрат (городовой магистрат) — для міщан і нижчий сільський суд (нижняя расправа) для сільського населення, тобто для державних селян і козаків. Членів повітового суду обирали з числа дворян; разом з повітовим маршалом вони утворювали суд наглядачів, що захищав майнові права і сиріт. Відповідно, члени міського магістрату обиралися міщанами; разом з бургомистром міста (глава) та старостою міста вони утворювали міський сирітський суд. У кожному земському центрі дрібніші суперечки купців і ремісників полагоджував неформальний, совісний суд. Нарешті, суддя, який призначався губернською адміністрацією, головував у нижній розправі, інших членів якої обирали державні селяни та козаки, що перебували під її юрисдикцією.

Вироки, винесені на місцевому рівні, могли бути оскарженими в губернських судах: вищому земському суді — в справах дворян, підлеглих їм селян і різночинців; губернському магістраті — в справах міщан; і вищій розправі — в справах державних селян і козаків. У певних справах всі вищезгадані суди могли служити судом першої інстанції. Вищий земський суд поділявся на два окремі департаменти — кримінальний і цивільний, а губернський магістрат мав два окремі судові підрозділи — один для купців, другий для ремісників. Вирок цих губернських судів могли переглянути Палата кримінального суду (Палата уголовного суда) або Палата цивільного суду (Палата гражданского суда). Вони були найвищою губернською судовою владою — їх рішення можна було оскаржувати тільки в сенаті імперії. Голови обох губернських судів та їх окремих департаментів призначалися сенатом, тоді як решту головуючих суддів обирали. Всі чиновники палат — голови, судді, прокурори, асесори і радники — призначалися сенатом.

Крім цієї ієрархічної системи судочинства, існував ще один суд — совісний (совестный), який розглядав справи, що не підпадали під загальну систему правил та покарань, зокрема, справи підлітків і божевільних. Його членами обиралися представники усіх верств суспільства — дворян, міщан і державних селян, а рішення піддягали затвердженню з боку генерал-губернатора. Совісний суд розглядав справи ворожбитства, а також розслідував випадки помилкових арештів або ув’язнення без пред’явлення обвинувачень — далеке відлуння принципу habeas corpus. Совісний суд виступав також арбітром у цивільних справах, тобто сторони, які сперечалися, наперед погоджувалися з рішенням імперського судді ¹.

Статут для губерній створював також зачатки органів соціального захисту. Кожний губернський Приказ громадської опіки (Приказ общественного призрения) був уповноважений займатися організацією та фінансуванням шкіл, сирітських притулків, шпиталів і будинків для престарілих і божевільних. Правда, заручитися підтримкою від уряду вдавалося дуже рідко, і головними тут виступали церква та приватні особи ².

Передавши специфічні функції у губернській адміністрації виборним представникам найбільших соціальних груп Росії, Катерина намагалася тепер створити, врегулювати і, певною мірою, стимулювати соціальний лад за зразком європейських станів. На свої уродани, 21 квітня 1785 р., вона видала грамоти дворянству і містам. Грамота дворянству підтверджувала ряд персональних і майнових прав і звільняла дворян від податків. Вона запроваджувала губернські зібрання дворян як законні об’єднання з певними правами й обов’язками. Кожне губернське зібрання обирало своїх власних урядовців, мало свою резиденцію, проводило запис членів і здійснювало значну культурно-благодійницьку діяльність. На рівні земств дворяни також обирали своїх власних урядовців і виконували численні подібні функції ³.

 ¹ Найновіший огляд літератури про совісний суд див. у: Hartley J.M. Catherine’s Conscience Court — An English Equity Court? // Russia and the West in the Eighteenth Century / A.G.Cross, ed. — Newtowffle, Mass., 1983. — P. 306 — 318.

 ² Madariaga I. de. Russia in the Age of Catherine the Great. — P. 283.

 ³ Положення грамоти докладно обговорюють: Jones R. E. The Emancipation of the Russian Nobility, 1762 — 1785. — Princeton, 1973. — P. 272 — 299; Madariaga I. de. Russia in the Age of Catherine the Great. — P. 296 — 299.

Відводячи дворянам визначну роль у губернській адміністрації та організуючи корпоративну діяльність дворянства на губернському рівні, Катерина сподівалася, що губернії переймуться духом ініціативи, розвитку та цивілізації. Задля цього дворяни повинні були не змагатися з урядом, а допомагати йому. Закликаючи дворян на допомогу, Катерина тим самим визнавала, що можливості уряду були обмеженими — сам він не міг ефективно впливати на розвиток подій в провінції.

Грамота містам мала подібну мету: стимулювати розвиток міст. Місто було перетворене на корпоративне об’єднання з досить складною схемою організації його суспільства, але купці та дрібні ремісники отримали дуже небагато спеціальних привілеїв і мусили ділити владу з дворянами та іншими жителями міста. Крім того виборна міська рада, яка обирала бургомистра, муніципальних та міських представників до управи благочиння, в своїй діяльності була обмежена бюрократичним апаратом згідно із Статутом для губерній і Статутом про поліцію ¹.

 ¹ Докладно про грамоту писали: Дитяти» И. Устройство и управление городов России. — Т. 1. — С. 415—496; Кизеветтер А.А. Городовое положение Екатерины II 1785 г. Опыт исторического комментария. — М., 1909. Це, безперечно, класична монографія з даного питання. Непоганий короткий опис грамоти подається: Город и городская реформа // Очерки по истории СССР. Период феодализма. Россия во второй половине XVIII в. — М., 1956. — С. 151 —163; Клокман Ю.П. Социально-экономическая история русского города: вторая половина XVIII века. М., 1967. Містить також багато цінних відомостей про запровадження грамоти 1785 р. З новіших праць див.: Madariaga I. de. Russia in the Age of Catherine the Great. — P. 299 — 304.

Можливо, Катерина не вірила в те що жителі міст радо візьмуться за незалежну виробничу діяльність, отже, вони потребують кращого керівництва й контролю з боку дворянства. Уряд також встановив у містах суворіший контроль, бо вони були центрами різних губернських і земських адміністративних управлінь.

Теоретично, урядова система, яка запроваджувалася цими реформами, була системою абсолютистської держави, що управлялася через бюрократичну машину за допомогою саморегуляції трьох соціальних груп — дворянства, міщан та сільського населення (козаків і державних селян). Той факт, що ці соціальні групи обирали цілий ряд адміністративних, судових і поліцейських чиновників, свідчить на користь цього припущення. Докладне дослідження функціонування губернської адміністрації вказує на те, що, принаймні в сільській місцевості, держава ділила місцеве урядування з дворянством.

В цілому місцева сільська адміністрація була під контролем дворянства, яке, у свою чергу, перевірялося державою. Дворяни повністю контролювали свої власні земські суди, обирали сільських голів і більшу частину управ благочиння. Оскільки козаки та селяни не були зобов’язані голосувати тільки за представників своїх соціальних груп, то дуже часто вони обирали в управи благочиння й нижній земський суд дворян. Таким чином, використовуючи державну судово-поліційну владу, дворяни — і так необмежені володарі у своїх власних маєтках — отримали можливість певною мірою впливати на тих сільських жителів, які з технічної точки зору були поза межами їхньої юрисдикції — козаків і державних селян.

Державний контроль зосередився у містах. Вони були центрами різних губернських і земських адміністративних управлінь, мали силу-силенну чиновників і користувалися підтримкою військових гарнізонів. У деяких містах військові командири виконували поліцейські функції. В інших — офіцери поліції (за винятком нижчих посад) призначалися зверху та підлягали лише сенатові.

Катерина розглядала можливість запровадження й інших реформ, але не починала їх. Грамота для державного селянства мала б надати державним селянам визначені права і, принаймні частково, регулювала б відносини в сільській місцевості. Не досить зрозуміло, чому Катерина не зробила тут відповідних кроків. Друга російсько-турецька війна (1787—1791), другий і третій поділи Польщі (1793, 1795) та зовнішні справи взагалі поглинали весь час Катерини. Крім того, від проведення подальших реформ її міг відлякувати досвід Великої французької революції, або, можливо, вона вважала селянське питання настільки небезпечним, що не хотіла його зачіпати. Катерина розпочала також роботу над зміною структури центральної адміністрації, щоб остання могла більш ефективно співпрацювати з новими провінційними органами ¹.

 ¹ Про плановані, але не здійснені реформи див.: Madariaga І. de. Russia in the Age of Catherine the Great. — P. 299 — 307. Про селянське питання див. її ж: Catherine II and the Serfs: A Reconsideration of Some Problems // Slavonic and East European Review. — 1974. — Vol. 52. — № 126. — (January) P. 34-62.

Хоча ґрунтовна реорганізація російського уряду і суспільства, яку проводила Катерина, не зовсім відповідали накресленим планам автора, все ж таки певні сподівання й цілі були досягнуті. Катерина не просто прагнула поширити владу держави і монарха у кожний куточок своєї імперії, вона хотіла принести дух розвитку, просвітництва та добробуту, сподіваючись, що найпростіше цього можна досягнути через активний, раціональний і просвітницький уряд, підтриманий найдинамічнішими елементами суспільства. Перетворюючи Росію, Катерина намагалася створити саме таку урядову машину й закласти підвалини більш дієздатного цивілізованого суспільства.

Запровадження губерніального Статуту в Гетьманщині

Наміри Катерини скасувати земельне самоврядування привілейованих земель яскраво проявилися 1764 р. В той час, однак, їй бракувало моделі губернської адміністрації, щоб замінити нею інституції автономних земель, і імператриця віддала перевагу обережному, поступовому підходові до інтеграції привілейованих порубіжних земель в імперію. Впровадження нового губерніального Статуту знову підняло питання про статус автономних територій. Оскільки Катерина вірила в те, що нова адміністрація — це основне знаряддя для розповсюдження просвітництва в провінціях, вона віддавала перевагу її запровадженню у всіх частинах імперії. Крім того, заворушення на порубіжних землях лише зміцнили її бажання отримати повний адміністративний контроль по всій імперії. Справді, Статут для губерній ще був на підготовчій стадії, а імперська рада вже наполягала на негайному його втіленні в життя у всіх частинах імперії ¹.

Але Катерина виявилася більш обережною, ніж Рада. У першому проекті Статуту зазначалося, що він не розповсюджується на регіони, права яких свого часу були підтверджені попередніми царями. Не бажаючи, однак, бути обмеженою своїм власним законом, Катерина випустила цей абзац з остаточного тексту ². Замість цього, представляючи Статут для губерній сенатові, Катерина подала окремий супровідний лист, згідно з яким Гетьманщина і Лівонія не підпадали під положення Статуту ³.

Найвірогідніше, що Катерина хотіла передусім випробувати нову адміністрацію у власне Росії, бо лише через 4 роки вона наважилася поширити положення Статуту на Гетьманщину — 24 травня 1779 р. Катерина наказала генерал-губернатору Рум’янцеву розпочати підготовку для запровадження в Гетьманщині нової адміністративної системи ⁴.

Рум’янцев взявся за виконання доручення, збагачений своїм попереднім досвідом. Щойно перед тим він керував організацією нової Курської губернії ⁵. Але, в кращому випадку, Рум’янцев міг діяти лише як верховний наглядач. Подібно до інших генерал-губернаторів того часу, він був надзвичайно обтяжений численними обов’язками. Крім того, що Рум’янцев був генерал-губернатором Малоросії, він командував також усією імперською канцелярією, відповідав за охорону кордону з Польщею, встигав брати активну участь у постійних сутичках між Росією та Кримом і ще виконував цілий ряд державних функцій поза Гетьманщиною ⁶. Природно, що генерал-губернаторові завжди було обмаль часу, щоб цікавитися повсякденними справами управління Гетьманщиною. Йому на підмогу — за його ж рекомендацією — призначили Андрія Степановича Милорадовича як другого губернатора Малоросії ⁷.

 ¹ Jones R.E. Catherine II and the Provincial Reform of 1775. — P. 508. ‘

 ² Григорьев В. Реформа местного управлення при Екатерине II. — С. 208.

 ³ Там же. — С. 382-384.

 ⁴ Див.: Сочинения императрицы Екатерины II. — С. 247.

 ⁵ Роль Рум’янцева в організації Курської губернії описує: Таиков А. K биографии П.А.Румянцева-Задунайского // Исторический вестник. — 1902. — Т. 89. — С. 930 — 938. Донесення Рум’янцева про проголошення створення обох провінцій див.: Всеподданейшие донесения и письма графа П.А. Румянцева-Задунайского разных годов // ЧОИДР. — 1876. — Т. 2. — С. 245-251, 257.

6 Крім того, він супроводжував великого князя під час подорожі останнього у Берлін 1776 р. Про багатогранну діяльність Рум’янцева див.: Майков П. Румянцев, граф Петр Александрович. — С. 549 — 654.

 ⁷ Наказ про призначення опубл.: Распоряжение графа П.А.Румянцева по управленню Малороссией // ЧГВ. — 1888. — № 19. — С. 4.

Призначення Милорадовича було ще одним прикладом імперського використання української нової шляхти для знищення українських інституцій. Як член високо шанованого в Гетьманщині роду Андрій Милорадович мав численні зв’язки серед української шляхти, які базувалися на покревності, соціальному статусі і особистій приязні. Його батько служив сотником в Гадяцькому полку, а брат був чернігівським полковником ¹. Андрій Милорадович, проте, вступив на російську військову службу, швидко дістався до чину генерал-майора та відзначився у двох кампаніях під час російсько-турецької війни ². Повернувшись у Гетьманщину вшанованим багатьма нагородами, героєм війни, Милорадович продовжував службу, поки його не призначили губернатором у військовій канцелярії генерал-губернатора Рум’янцева.

Першим дорученням Милорадовича як губернатора було проведення обстеження та перепису населення Гетьманщини. Цього вимагав Статут для губерній: згідно з кількістю жителів, утворювалися нові провінції (наместничества) та округи (уезды). З цією метою губернатор Милорадович скликав спеціальну комісію в складі армійських офіцерів, знаті й чиновників. Працюючи в кількох секціях, комісія систематично обстежувала всю Гетьманщину і завершила свою роботу 1781 р. ³. Впродовж цього року губернатор Милорадович разом з п’ятьма чиновниками перевірили і систематизували зібрані дані, на підставі яких потім були визначені нові адміністративні кордони. 24 листопада 1781 р. губернатор Милорадович подав нарешті завершений опис «трьох проектованих малоросійських намісництв» до Малоросійської колегії ⁴.

Хоча адміністративний поділ повністю ігнорував історико-економічні традиції, він міг вважатися зразком математичної раціональності. Гетьманщина була поділена на три намісництва — Київське, Новгород-Сіверське та Чернігівське — за назвою столиці кожного намісництва ⁵. Кожне з трьох намісництв поділялося на 11 повітів, названих відповідно до 10 повітових центрів, а кожна столиця намісництва була також центром того ж повіту. Наразі кордони між повітами не були чітко визначеними; цю роботу впродовж 1782 р. повсюди мали завершити повітова шляхта разом з державними обстежувачами ⁶.

 ¹ Загальні відомості про родину Милорадовичів див.: Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник,— Т. 3. (Л — О). — С. 515 — 522.

 ² Граф Григорій Олександрович Милорадович подає коротку біографію свого предка. Див.: Сказання о роде дворян и графов Милорадовичей. / В 2 т. — СПб., 1873. — Т. 1. — С. 71 — 75. Набагато докладніше див.: Милорадович Андрей Степанович, покоритель Мачина в 1771 г., губернатор Черниговского наместничества (1791 г.) c приложением 57 писем к нему. — Чернигов, 1887.

 ³ Роботу комісії обговорює П.Федоренко у вступі до кн.: Опис Новгород-Сіверського намісництва (1779 — 1781 рр.). — К., 1931. — С. 4 — 21.

 ⁴ Там же. — С. 11.

 ⁵ Шафонский А. Черниговского... — С. 128.

" Окремі офіційні донесення про встановлення повітових кордонів опубл.: ЧГВ. — 1885. — № 22. — С. 3-4; № 24. — С. 4; № 26. — С. 4; № 28. — С. 4; № 29. — С. 5; № 30. — С. 5.

Утворення нових територіальних кордонів було лише одним аспектом підготовки до провінційної реформи. Перед організацією нових інституцій генерал-губернатор Рум’янцев змушений був вирішувати низку проблем, пов’язаних з автономними традиціями Гетьманщини. У своєму обширному меморандумі Катерині він відзначив ці питання і запропонував можливі шляхи їх вирішення ¹.

 ¹ Меморандум опубл. під назвою: Доклад графа П.А.Румянцева Императрице Екатерине II 1781 года // КС. — 1884. — № 12. — С. 693-703.

По-перше, він зосередив свою увагу на новій українській шляхті та її службі в новій адміністрації. Статут для губерній надавав право участі у виборах до багатьох урядових установ виключно шляхті. Згідно з українською традицією, однак, таке право мали також клір, козаки та міщани. Рум’янцев запитував, чи можливо все ж таки застосовувати в Гетьманщині імперські норми. Він нагадав Катерині, що склад українського дворянства поки що не визначений, і знову просив зрівняти українські і російські уряди й ранги, що мало б прискорити визначення цього складу. Через особливості урядової системи Гетьманщини — твердив Рум’янцев — практично всі шляхтичі посідали військові ранги, через те дуже важко було знайти вільних від військової служби шляхтичів, щоб заповнити цивільні посади. Більше того, роз’єднання української адміністрації потребує також повної реорганізації української військової служби.

Далі Рум’янцев порушив питання провінційних реформ на традиційні привілеї козаків, міщан та іноземців. Крім того, що знову зачіпалася одвічна проблема козацького землеволодіння і порушувалося питання козацького права на продаж майна, Рум’янцев звернув увагу Катерини на той факт, що Статут для губерній не вказував, під юрисдикцію яких адміністративно-судових органів підпадали козаки. Він зауважив, що в Гетьманщині козаків і шляхту судив один і той же суд. Відповідно, Рум’янцев хотів, щоб Катерина чітко визначила юридичний статус іноземних колоністів і російських старовірів.

Далі у меморандумі зазначалося, що нові положення про намісництва порушували українські міські права. За положеннями магдебурзького права, міста розпоряджалися землями за межами своїх територій, прибутки від яких були джерелом поповнення міської скарбниці. Нові імперські правила забороняли міське землеволодіння. Отже, Рум’янцев просив Катерину вирішити питання про застосування імперських законів в Гетьманщині і використання прибутків з міських володінь. Обговорювалися також справи поштової системи Гетьманщини та дислокації української артилерії, особливо стосовно державних земель, за рахунок яких її утримували. Рум’янцев рекомендував, щоб громадські будівлі в Глухові охороняли спеціальні військові підрозділи в складі вільних або не придатних до служби осіб і щоб будівлі, де розташовувалися центральні інституції Гетьманщини, були передані під школи.

В указі від 26 жовтня 1781 р. Катерина відповіла Рум’янцеву за усіма пунктами ¹. Питання військових реформ, визначення складу дворян та інтеграція української поштової системи відкладалися для подальшого розгляду. Проблеми козацьких земель та зрівняння українських урядів і рангів з відповідними російськими взагалі були проігноровані. Крім того, Катерина не дозволила існування спеціального глухівського військового з’єднання і заборонила передавати громадські споруди в Глухові під школи. Натомість тих звільнених та не придатних до служби людей слід було опікувати, оскільки громадські будівлі у Глухові в майбутньому призначалися для послуг Новгород-Сіверського намісництва.

В цілому Катерина ні на мить не відступала від Статуту для губерній. Всупереч українській традиції, козаки передавалися під юрисдикцію вищої та нижньої розправ, тобто інституцій, призначених насамперед для державних селян. Не забороняючи військовим займати цивільні посади, Катерина наполягала на тому, щоб усі урядові вибори проводилися за імперськими нормами. Вона також скасувала право міст володіти майном поза своїми кордонами; усі подібні посесії відходили до держави під керівництво дирекції державного майна. Фактично всі землі, що колись належали українським урядам та інституціям (включно з тими, що були під урядом української артилерії), кваліфікувалися тепер як імперські державні землі. За винятком ніжинських греків, іноземні колоністи втрачали свої спеціальні права ².

 ¹ ПСЗ. — № 15, 265. — 27 октября 1781 г. — Т. 21. — С. 295-297; див. також: Шафонский А. Черниговского... — С. 130—133.

 ² На прохання грецької громади Катерина видала указ, за яким ніжинські греки не підпадали під провінційну реформу, знову підтвердивши їхні спеціальні торговельні та правові привілеї. Див.: Харлампович К. Нарис з історії грецької колонії в Ніжені (XVII-XVIII ст.) // ЗІФВ ВУАН. — 1929. — Т. 24. — С. 183-190.

Врешті-решт, для контролю за збиранням прикордонного тарифу з Польщею Катерина призначила спеціального чиновника, який підпорядковувався скарбничій палаті Київського намісництва.

Обмін меморандумами й указ недвозначно свідчать про те, що між Катериною та Рум’янцевим існували розходження щодо того, яку політику необхідно проводити в Гетьманщині. Катерина не просто зігнорувала або відкинула деякі специфічні рекомендації Рум’янцева — вона розійшлася з ним з головного питання про українську автономію. Катерина схилялася до якнайшвидшого проведення провінційної реформи та суворого дотримання Статуту для губерній, що виключало будь-яке врахування регіональних особливостей. Рум’янцев натомість віддавав перевагу більш поміркованому підходові, за яким певні норми Статуту пристосовувалися до місцевих умов. Це було першою ознакою непорозуміння між Рум’янцевим і Катериною щодо політики в Гетьманщині.

Перемогла точка зору Катерини, і три нові намісництва — Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське — були офіційно проголошені 16 вересня 1781 р., а в січні 1782 р. реформа фактично була введенна в дію ¹. Інавгураційна церемонія — практично однакова у всіх трьох провінціях — тривала понад 7 днів і включала численні церковні богослужіння, військові паради, бенкети, бали, маскаради та фейєрверки. У проміжках між церемоніями та святкуваннями відбулися вибори на різні урядові посади й відкриття найновіших установ ².

Із запровадженням нової намісницької та повітової адміністрації старі українські центральні інституції були скасовані. Першою з них була українська скарбниця. Оскільки вона функціонувала як регіональна імперська, то втратила всі підстави для окремого існування. Фактично генерал-губернатор Рум’янцев використовував її для імперських потреб, ніяк не зв’язаних з Гетьманщиною ³. Відтак скарбниця, скарбова канцелярія та генеральна щетна комісія були ліквідовані, а всі фінансові справи передані скарбничим палатам трьох намісництв ⁴.

 ¹ Про проголошення Новгород-Сіверського намісництва див.: ПСЗ. — № 15227. — 16 сентября 1781 г. — Т. 21. — С. 246 — 247; про підтвердження адміністративних посад у намісництві див.: ПСЗ. — № 15234. — 18 сентября 1781 г. — Т. 21. — С. 271; а також: Книга штатов; оголошення про заснування Київського намісництва див.: ПСЗ. — № 15228. — 16 сентября 1781 г. — Т. 21. — С. 246 — 247; затвердження адміністративних посад у намісництві див.: ПСЗ. — № 15233. — 18 сентября 1781 г. — Т. 21. — С. 271; а також: Книга штатов; оголошення про заснування Чернігівського намісництва див.: ПСЗ. — № 15229. — 16 сентября 1781 г. — Т. 21. — С. 247; затвердження посад адміністративних у намісництві див.: ПСЗ. — № 15232. — 18 сентября 1781 г. — Т. 21. — С. 271, а також: Книга штатов.

 ² Святкування описують: Ригельман А. Летописное повествование. — Ч. 4. — С. 38 — 49; Китченко Ф. Открытие Новгород-Северского наместничества 1782 г. января 8-17 дня // ЧГВ. — 1848. — № 1. — С. 4; № 2. — С. 4; № 3. — С. 4-5. Див. також донесення Рум’янцева про відкриття Київського намісництва: Всеподданейшие донесения и письма графа П.А. Румянцева-Задунайского. — С. 263 — 264.

 ³ Клименко П. Відомість про скарб український у 1780 році // ЗІФВ ВУАН. — 1927. — Т. 15. — С. 221 — 226; Экстренные расходы из сумм Малороссийской коллегии // К.С. — 1882. — Ч. 6. — С. 213 — 215; Распоряжение графа П.А.Румянцева по управленню Малороссией // ЧГВ. — 1888. — № 12. — С. 4. — Док. № 8.

 ⁴ Шафонский А. Черниговского... — С. 134.

Подібна доля спіткала й українську поштову службу. Заснована у 1765 р. самим генерал-губернатором Рум’янцевим, вона не була давньою українською інституцією, проте охоплювала цілу Гетьманщину, нагадуючи про єдність країни, а всі її чиновники посідали українські ранги та уряди. Оскільки Гетьманщина була поділена на З імперські намісництва, поштову службу слід було інтегрувати в імперську поштову систему. Це сталося 1782 р., коли всі поштові відділення були передані новоствореній Малоросійській філії імперського Департаменту пошт. Цей Департамент відповідав за всі поштові оплати та здійснював усі поштові збори в намісництвах колишньої Гетьманщини ¹.

Не так просто, однак, виявилося скасувати Малоросійську колегію, котра була в Гетьманщині найвищим апеляційним трибуналом, рішення якого міг відмінити лише імперський сенат в Санкт-Петербурзі. Крім того, Генеральний військовий суд був тоді піддепартаментом колегії. Коли провінційна реформа була проведена, обидва судові органи мали безліч невирішених справ. На прохання генерал-губернатора Рум’янцева сенат дозволив колегії протягом одного року остаточно завершити всю судову роботу, хоча адміністративні функції колега вже були скасовані ². Оскільки ряд членів колегії разом з численними чиновниками перейшли на службу до нової адміністрації, сенат навіть розробив спеціальні положення про переформування колегії. Незважаючи на ці заходи, колегії не вдалося завершити всі свої справи у визначений строк. 1784 р. генерал-губернатор Рум’янцев доповідав, що колегія встигла розглянути 449 справ, а генеральний суд — 886. Невирішеними залишилися 520 справ у колегії та 1285 — у генеральному суді ³. Згодом сенат був змушений знову продовжити термін існування колегії. Лише в серпні 1786 р. коли, врешті-решт, всі справи були полагоджені, а судові записи подані до архівів нових судів, Малоросійська колегія припинила своє існування ⁴.

На місцевому рівні козацькі адміністратори втратили всю цивільну владу, проте у військових питаннях козацьку структуру і ранги було збережено. Урядові інституції, що займалися невійськовими справами, були скасовані; їх документально передали новій намісницькій і повітовій адміністрації, а користуватися послугами українських цивільних канцелярій чи установ було суворо заборонено ⁵. Відтак гродський, земський і підкоморські суди були скасовані, а всі невирішені справи передані, відповідно, повітовим судам (уездные суды), нижнім розправам і повітовим слідчим ⁶. Поліцейські обов’язки передали від сотенних канцелярій городничим й нижнім земським судам. Повітові скарбники (уездные казначеи) і скарбнича палата (казенная палата) зосереджувалися на збиранні податків, що попередньо виконували комісаріати ⁷, тоді як директор господарства (директор домоводства) взяв на себе контроль над усіма посполитськими та коронними землями, якими свого часу управляли наглядачі коронних земель (смотрители коронных имений).

 ¹ ПСЗ. — № 15419. — 3 июля 1782 г. — Т. 21. — С. 575; ПСЗ. — № 15420. — 3 июня 1782 г. — Т. 21. — С. 575.

 ² ПСЗ. — № 15284. — 22 ноября 1781 г. — Т. 21. — С. 311-312.

 ³ ПСЗ. — № 15893. — 13 декабря 1784 г. — Т. 21. — С. 1071-1072.

 ⁴ ПСЗ. — № 16430. — 20 августа 1786 г. — Т. 22. — С. 677.

 ⁵ ПСЗ. — № 15478. — 27 июля 1782 г. — Т. 21. — С. 645.

 ⁶ Про скасування українських інституцій, передачу актів і перехід функцій до нової адміністрації стисло пише А.Шафонський: Шафонский А Черниговского... — С. 134—136.

 ⁷ Для збору місцевих податків генерал-губернатор Рум’янцев створив спеціальний уряд — Комісаріат.

Нова адміністрація поєднувала в собі персональне правління генерал-губернатора з раціональною бюрократичною системою. Як місцевий представник абсолютного монарха або намісник генерал-губернатор Рум’янцев міг безпосередньо зв’язуватися з Катериною, оминаючи сенат та інші центральні інституції ¹. Так само він міг відмінити будь-яке рішення місцевої адміністрації й видати примусові накази всім урядовим інституціям у провінціях, що перебували під його владою, з єдиним винятком — його втручання в судові рішення було спеціально заборонене. Якраз перед тим Катерина призначила Рум’янцева довічним генерал-губернатором Малоросії, а якщо враховувати, що він був головнокомандуючим всіма військами в цьому регіоні, то територія колишньої Гетьманщини фактично стала його сатрапією ². Губернатор намісництва був безпосередньо підпорядкований генерал-губернатору. Як головний адміністратор губернатор був основною ланкою зв’язку між генерал-губернатором і провінційними інституціями. На посаду губернатора в намісництвах призначили: у Чернігівському — Андрія С. Милорадовича; у Новгород-Сіверському — колишнього українського генерального суддю Іллю В. Журмана; у Київському — генералмайора Семена Ширкова ³.

З утворенням нової адміністрації посади в ній заповнили козацькі урядовці, дрібні чиновники й особи місцевого походження ⁴.

 ¹ Градовський О.Д. обговорює становище намісника за правління Катерини. Див.: Исторический очерк учреждения генерал-губернаторств в России // Собр. сочинений А.Д.Градрвского. — Т. 1. — С. 308 — 313. Цікавий портрет тогочасного сатрапа — князя Г.А.Потьомкіна, правителя південної України, подає Марк Раєв: Raeff M. In the Imperial Manner // Catherine the Great— P. 197 — 246. Свою особисту владу Потьомкін у грандіозних масштабах поєднував з імперськими бюрократичними процедурами.

 ² Див. лист Катерини з цього питання у кн. під ред. Смирдіна. — Т. 3. — С. 241.

 ³ Призначення на посади відбулося 2 жовтня 1781 р. Опубл.: Ригельман А. Летописное повествование... — Ч. 4. — С. 43—44.

 ⁴ Кількість цих урядовців у Київській губернії подає А.Андрієвський: Андриевский А. Архивная справка о составе Киевского «общества» в 1782—1798 годах // КС. — № 2. — 1894. — С. 192-203.

Українська шляхта отримала не тільки виборні, але й призначувані посади. Крім того, при кожній новій інституції утворився бюрократичний апарат: писарі, рахівники, дрібні урядовці, що надавало колишнім сотенним і полковим чиновникам, молодим випускникам Київської академії і навіть грамотним виборним козакам можливості розпочати і продовжити свою службову кар’єру. Завдяки існуванню чиновницького апарату, провінційні столиці, зокрема Київ і Новгород-Сіверський, стали соціальними та інтелектуальними центрами української еліти ¹.

Впродовж всього-на-всього чотирьох років (1782—1786) українське самоврядування, що своїм корінням сягало історичної традиції польсько-литовського періоду і мало більше як сторічний досвід у Гетьманщині, рішуче заступила імперська провінційна адміністрація. Не вчинивши жодного, принаймні, очевидного опору, колишні чиновники Гетьманщини змінили важкі козацькі шаблі та строкаті козацькі строї на рапіри, напудрені перуки й імперські мундири (кожна губернія мала свій окремий мундир) ².

 ¹ Про культурну й політичну атмосферу в цих двох губернських столицях див.: Андриевскиq А. Архивная справка... — С. 192 — 203; а також: Оглоблин О. Люди Старої України. — Мюнхен, 1959. — С. 1—237.

 ² Ілля Тимковський пише про один з таких випадків, коли його батько, козацький урядовець, перейшов на імперську посаду: Записки Ильи Федоровича Тимковского // РА. — 1874. — T. 1/— С. 1396.

Подібна метаморфоза не викликає подиву. Для української шляхти вибору не було: або служба, або ж відставка. Крім того, концепція відданості цареві й службі глибоко вкорінилися в козацьких традиціях. Покірно сприйнявши провінційну реформу, українська шляхта, однак, втратила своє автономне становище, що грунтувалося на історичних правах і привілеях, і прийняла роль звичайних службовців імперської бюрократії. Це знаменувало остаточну загибель української автономії.

Імперська інтеграція українського війська

Провінційна реформа різко прискорила поступ інтеграції Гетьманщини в імперську систему та спричинила радикальні зміни в її військовій організації, адміністрації церкви і соціальній структурі. Першочерговим завданням для Рум’янцева та підпорядкованих йому губернаторів стало наведення порядку в українському війську. Через відтік кадрів до цивільної адміністрації та поділ Гетьманщини новоствореними територіальними одиницями українські полки втратили свою боєздатність. Генерал-губернатор таку ситуацію передбачав і обговорив її з Катериною ще до прийняття Статуту для губерній ³. Тоді гарячкова підготовка до провінційної реформи не давала можливості впритул зайнятися військовим питанням, і Катерина доручила Рум’янцеву підготувати план майбутньої реорганізації українського війська.

 ³ Про дискусію з цього питання, а також настанови Катерини щодо підготовки плану майбутньої реорганізації українського війська див.: Доклад графа П.А.Румянцева Императрице Екатерине II, 1781 года // К.С. — 1884. — № 12. — С. 693 — 703; ПСЗ. — № 15265. — 26 октября 1781 г. — Т. 21. — С. 295-297.

Протягом 10 років традиційну козацьку мілітарну організацію замінила система регулярних імперських полків. Цей процес відбувався поетапно. Насамперед Рум’янцев порекомендував створити 10 регулярних військових полків із збереженням старих українських назв ¹. До них слід було набирати досвідчених козацьких старшин з наданням їм відповідних військових звань. Катерина погодилася з цими пропозиціями, але знехтувала докладними рекомендаціями Рум’янцева щодо організації, форми та дисципліни майбутніх з’єднань ².

З метою швидкої заміни особового складу і, таким чином, зламу традиції козацьких полків були створені нові полки карабінерів. У кожному полку було 828 осіб, він складався з шести рот по 138 солдатів. Щороку 48 найкращих солдатів з кожного полку переводилися в інший підрозділ, а 120 — звільняли в запас. Оскільки термін служби був визначений в 6 років, повна заміна особового складу відбувалася кожних 7 років. Водночас 48 найздатніших козаків з кожного полку систематично поповнювали елітарні імперські частини.

Реорганізація війська посувалася повільно, з великими труднощами. Проблеми, що виникли, змусили Рум’янцева підготувати довжелезні інструкції, які він передав для виконання двом військовим командирам — генерал-майору Карлу фон Каульбарсу та генерал-лейтенанту В. Нащокіну, а також провінційним губернаторам Ширкову й Милорадовичу ³.

 ¹ Меморандум опубл.: Бумаги по управленню Малороссиею гр. П.А.РумянцеваЗадунайского относящиеся / Под ред. М. Судиенко. — С. 153 — 161. Меморандум датований 9 серпня без уточнення року. Оскільки Катерина вимагала надіслати їй пропозиції 26 жовтня 1781 р., а її указ про створення нових українських полків вийшов 28 липня 1783 р., рекомендації Рум’янцева були вироблені, напевне, 9 серпня 1782 р.

 ² Указ Катерини від 28 липня 1783 р. для Військової колегії опубл.: Ригельман А. Летописное повествование. — Ч. 4. — С. 52 — 53. Указ від 9 лютого 1784 р. див.: ПСЗ. — № 15928. — Т. 22. — С. 21.

 ³ Ці настанови аналізуються: Стороженко Н.В. Реформы в Малороссии при гр. Румянцеве // КС. — 1891. — № 3. — С. 483-492.

В інструкціях визначалася дислокація підрозділів, місцезнаходження штаб-квартир і територія призову до війська. Крім того, підкреслювалося, що на військову службу слід брати лише надійних козаків, а з метою зменшення витрат на утримання бажано, щоб мешкали вони недалеко від розташування штаб-квартир. Офіцерів слід було набирати із Значного військового товариства; перевага віддавалася учасникам російсько-турецької війни 1769—1774 рр. Кожному солдатові видавалася форма, але рекрути, як і офіцери, повинні були самостійно забезпечувати себе кіньми й амуніцією, оскільки імперське постачання ще не було налагоджене.

Нові підрозділи створювалися повільно, але впевнено, і коли 1787 р. розпочалася чергова російсько-турецька війна, вони, практично, були у повній бойовій готовності. Ставши частиною регулярної російської армії, карабінерські полки зберегли численні зв’язки зі своїм козацьким минулим: назви половини з них — Стародубського, Київського, Переяславського, Чернігівського та Ніжинського — нагадували про славні козацькі полки, новостворені роти знову ж таки були прив’язані до специфічної території, як це було з колишніми сотнями; і, практично, всі офіцери свого часу були членами козацької старшини. Але найважливішим було те, що карабінерів набирали лише з козаків, а отже, збройні сили Гетьманщини набували винятково козацького характеру.

Проте останній протримався недовго. Вже 1786 р. по ньому було завдано перший удар, коли був створений полк драгунів ¹. Цей підрозділ, який складався з селян, що жили на недавно секуляризованих монастирських землях, включав у себе також 1 тис. козаків, переведених туди з карабінерських полків ². Ця акція мала на меті забезпечити новий полк досвідченими солдатами, які були б зразком для рядових селянських рекрутів. Козаки й селяни тепер опинилися в одному полку, виконували один військовий розпорядок, і відтак чітка різниця між обома станами почала розмиватися.

Ще різкіші зміни відбулися під час воєн з Туреччиною (1787— 1791) і Швецією (1788—1790). Розриваючись на два фронти, Військова колегія почала збільшувати набір: по 4 нових рекрути від 500 оподаткованих осіб 1787 р.; по 5 з 500 — 1788 р.; і по 2 з 500 — 1790 р ³. Але брак людей продовжував даватися взнаки, і в липні 1789 р. Катерина збільшує набір до регулярного імперського війська за рахунок Гетьманщини.

Укази про набір 1789 р., підтверджені та розширені 1795 р., дуже змінили природу збройних сил. У регулярному війську почали зникати, а згодом взагалі щезли будь-які територіальні особливості, притаманні окремим полкам ⁴.

 ¹ ПСЗ. — № 16374. — 10 апреля 1786 г. — Т. 22. — С. 574-575.

 ² Стороженко Н.В. Реформи в Малороссии при гр. Румянцеве // К.С. — 1891. — № 3. — С. 492.

 ³ Бескровный Г. Русская армия и флот в XVIII веке. — М., 1958. — С. 296 — 297.

 ⁴ ПСЗ. — № 16784. — 6 июля 1789 г. — Т. 23. — С. 46-47; № 16785. — 7 июля 1789 г. — Т. 23,— С. 47; № 17393. — 6 октября 1795 г. — Т. 23. — С. 804.

Усі оподатковані суб’єкти — козаки, міщани та селяни — підлягали призову, отже, виключно козацькому складові збройних сил Гетьманщини був покладений край. Рекрутів набирали на загальноімперських засадах, а потім, виходячи з потреб, розподіляли по різних військових частинах. Це не лише зруйнувало прив’язаність до певної території та полкові традиції різних формувань, а й запобігало неросійській етнічній однорідності будь-якої імперської групи військ. Більше того, термін служби в імперській армії визначався у 25 років, а не в 6 — як у карабінерських загонах Гетьманщини ¹. На останню поширилися тепер норми імперської армії і система набору, створивши прошарок професійних солдатів, що походили з різноманітних соціальних верств та найвіддаленіших куточків імперії. Існуючи осторонь від суспільства, імперські солдати були прив’язаними тільки до свого військового підрозділу, де провадили більшу частину свого життя.

Попри втрату людських ресурсів через війну та приплив некозацьких і неукраїнських елементів, карабінерські полки все ж таки зберегли певні українські риси ². Їхньою серцевиною все ж таки були українська старшина й козаки, які ще пам’ятали свою службу в Гетьманщині. За часів Павла І, однак, ці полки були скасовані, бо становили непотрібну проміжну стадію між легкою й важкою кавалерією ³. Таким чином, роль карабінерів як перехідного етапу В інтеграції збройних сил Гетьманщини в імперську систему була вичерпана. Наступні військові формування вже організовувалися лише згідно із загальноімперськими стандартними нормами.

Пізніше було багато спроб відновити на території Гетьманщини спеціальні козацькі загони. Зростання напруження в Польщі протягом 1794 р. підштовхнуло до створення полку козацьких стрільців, що, зрештою, 1796 р. був ліквідований ⁴.

 ¹ За указом 1795 р., однак, термін служби для рекрутів з території Гетьманщини обмежувався 15 роками. Це була тимчасова поступка населенню, не призвичаєному все життя служити при війську. Див.: ПСЗ. — № 17393. — 6 окгября 1795 г. — Т. 23. — С. 804.

 ² Відомості про військові операції карабінерів можна почерпнути від А.Н.Петрова: Петров А.Н. Вторая турецкая война в царствование императрицы Екатерины II, 1787-1791 г. В 2 т. — СПб., 1880. — Т. 1. — С. 133-170; Т. 2. — С. 1 — 42 і наступні.

 ³ Вооруженные силы России до царствования Императора Александра I. — T. 4.: Вступление: Столетие Военного министерства 1802 — 1902. — СПб., 1902. — С. 231 — 232.

 ⁴ ПСЗ. — № 17200. — 24 апреля 1794 г. — Т. 23. — С. 511; ПСЗ. — № 17566. — 18 ноября 1796 г. — Т. 23. — С. 8-9.

Подібних прикладів не бракувало і в XIX ст.: у критичних ситуаціях (1812 і 1831 рр.) на короткий період створювали козацькі загони як нерегулярні збройні утворення. Коли криза минала, загони відразу ж розформовували. Ці ефемерні спроби були, в найкращому випадку, тільки слабким відлунням військового минулого Гетьманщини. Наприкінці XVIII ст. в колишній Гетьманщині система й організація набору вже нічим не відрізнялися від загальноімперських, а розташовані там військові підрозділи вже не мали жодного зв’язку з традиціями козацької України.

Реорганізація, секуляризація і русифікація української церкви

Разом з втратою українським військом властивих йому рис останні залишки автономії втрачала також церква Гетьманщини. Незважаючи на підпорядкування російській православній церкві та священному синодові у Санкт-Петербурзі, українські єпархії все ще відрізнялися від єпархій центральних губерній в організації й обряді. Цивільна і церковна влада імперії наполегливо прагнули зменшити цю різницю, хоча деякі представники українського кліру продовжували користуватися особливими правами і навіть сподівалися їх розширити, як це виявилося в наказах до Законодавчої комісії 1767 р.

На початку правління Катерини виникла гостра суперечка між київським митрополитом Арсенієм Могилянським і синодом. Могилянський прагнув затримати титул «митрополита Києва і всієї Малоросії» і був глашатаєм окремої малоросійської церкви, підпорядкованої синодові, але під безпосередньою владою київського митрополита ¹. Проти цих претензій виступив синод, виключивши слово «Малоросія» з митрополичого титулу. За іронією долі, завдяки породженому цим конфліктом антагонізмові, на якийсь час припинилося імперське втручання в організацію та релігійні практики української церкви.

Але із здійсненням провінційної реформи питання української церкви знову стало на порядок денний. Нові адміністративні кордони повністю ігнорували традиційний територіальний поділ українських єпархій. В результаті в одних намісництвах опинилося декілька єпархій, а в інших — жодної; ще інші єпархії виявилися поділеними кордонами намісництв. На території Київського намісництва розташовувались центри двох єпархій — Київської і Переяславської, тоді як у Новгород-Сіверському намісництві не було ні одного єпархіального центру. Подібне сталося і з підрозділами єпархій — протопопіями. Так, юрисдикція Прилуцької протопопії розповсюджувалася на парафії, розташовані у Прилуцькому, Глинському й Роменському повітах Чернігівського намісництва, а також у Пирятинському повіті Київського намісництва ².

 ¹ Цей конфлікт описує П.Орловський: Орловский П. Исключение из титулов митрополитов киевских слов «митрополит всея малыя России» // Києвские епархиальные ведомости. — 1894. — № 18. — С. 546 — 552. Концепція Арсенія Могилянського про «Малоросійську церкву» обговорюється у попередньому розділі про Законодавчу комісію.

 ² Покровский И.М. Русские епархии в XVI —XIX вв.; их открытие, состав и пределы. Опыт церковно-исторического и географического исследования. В 2 т. — Казань, 1897 — 1913. — Т. 2. — С. 717-718.

Таким чином, кожна протопопія повинна була мати справу з великою кількістю новостворених і часто дублюючих одне одного державних управлінь. Катерина прийшла до висновку, що найкраще вирішення цих питань полягає у пристосуванні єпархіальних кордонів до провінційних: у травні 1784 р. вона доручила Священному синодові й сенату провести таку реформу ¹. Ініційований синодом проект мав стосуватися всіх єпархій імперії; його підготовка, однак, посувалася надто повільно, і реформа була втілена в життя тільки частково ². Натомість розділ, що стосувався українських єпархій, був підготовлений майже блискавично і проголошений Катериною вже 27 березня 1785 р ³.

За цим указом і наступним доповненням до нього в кожному намісництві мала бути одна єпархія, кордони якої повинні були точно відповідати кордонам намісництва ⁴. Виконання цього наказу стало причиною певних труднощів. Наприклад, Переяславсько-Бориспільська єпархія була ліквідована, її єпископа перевели до новоствореної Новгород-Сіверської єпархії, але підготовка його нової резиденції єпископа у Спаському монастирі дуже затягнулася, бо монахи продовжували надсилати свої звіти й чекали відповідей з Чернігівської консисторії, а не з Новгород-Сіверської ⁵. Незабаром ці проблеми були вирішені й кордони українських єпархій стали повністю відповідати кордонам Київського, Чернігівського і Новгород-Сіверського намісництв ⁶. Тепер юрисдикція над монастирями також відповідала новим єпархіальним кордонам, за винятком Печерської лаври у Києві, що продовжувала мати справи безпосередньо з синодом ⁷.

 ¹ Накази опубл.: ПСП. Царствование Государыни Императрицы Екатерины Второй. В 3 т. — СПб., 1910—1915. — Т. 2. — С. 494. Про ставлення Катерини до церкви в Гетьманщині див. також: Madariaga І. de. Russia... — P. 111 — 122.

 ² Покровский И.М. Русские епархии... — Т. 2. — С. 719.

 ³ ПСЗ. — № 16174. — 27 марта 1785 г. — Т. 22. — С. 329-330; ПСП. Царствование... Екатерины Второй. — № 210. — 21 марта 1785 г. — Т. 3. — С. 2.

 ⁴ Крім указу від 27 березня 1785 р., див. наступні укази і постанови: ПСП. Царствование ... Екатерины Второй. — № 1213. — 31 марта 1785 г. — Т. 3. — С. 15 — 16; № 1215. — 10 апреля 1785 г. — Т. 3. — С. 17; № 1223. — 16 мая 1785 г. — Т. 3. — С. 26-27.

 ⁵ Покровский И. Русские епархии... — Т. 2. — С. 719.

 ⁶ Русские епархии... — Там само. — С. 719 — 722.

 ⁷ ПСП. Царствование... Екатерины Второй. — № 1213. — 31 марта 1785 г. — Т. 3. — С. 15-16.

Крім змін у структурі, імперська і церковна влада вирішили утворити окремий єпископат для Польщі. Через постійний тиск з боку римо-католиків й уніатів, православне населення Польської держави у Правобережній Україні та Білорусії не мало свого ієрарха. Парафії та монастирі управлялися з найближчих єпархій Російської імперії — Київської, Переяславської або Могилівської. Враховуючи вплив Росії у польських справах, що значно виріс після першого поділу Польщі, влада останньої була змушена прийняти православного єпископа ¹. Оскільки київський митрополит мав давні традиції управління православними єпархіями у Польсько-Литовській державі, новий єпископ логічно мусив бути зв’язаним з Києвом: єпископом переяславським і помічником митрополита призначили Віктора Садовського ². Таким чином, православне населення польської України було під юрисдикцією Київської митрополії, але управлялося спеціально призначеним єпископом, резиденція якого була не в Переяславі, як на це вказував його титул, а у Польщі. Коли єпископ Віктор приступив до виконання своїх адміністративних обов’язків, Катерина навіть дозволила йому присягнути на вірність польському королеві, намагаючись тим самим зменшити тертя з польською владою ³. Територіальна реформа була тільки першим кроком у ще одній спробі інтегрувати українські єпархії в імперську систему. Умови для успішної реалізації такої політики були більш сприятливими, ніж колись. Скасування місцевої адміністрації та військової структури Гетьманщини перетворило існування навіть обмеженої автономії українських єпархій у небажану аномалію. Крім того, фундамент для політики інтеграції був добре підготований завдяки призначенню на посаду київського митрополита проінтеграційно настроєного прелата Самуїла Миславського ⁴.

Призначення Самуїла митрополитом так само, як і губернатором Милорадовича, було ще одним прикладом імперської кооптації. Знову імперські норми в Гетьманщині впроваджувалися руками українців. Випускник Київської академії, пізніше — її ректор, Миславський зробив блискучу церковну кар’єру поза межами Гетьманщини ⁵.

 ¹ Офіційні укази про створення нової єпархії, визначення її адміністративної структури і призначення її першого єпископа див.: ПСЗ. — № 16173. — 27 марта 1785 г. — Т. 22. — С. 329; № 16202. — 15 мая 1785 г. — Т. 22. — С. 386; ПСП. Царствование... Екатерины Второй. — № 1209. — 27 марта 1785 г. — Т. 3. — С 12; № 1212. — 31 марта 1785 г. — Т. 3. — С. 13-14; № 1214. — 1 апреля 1785 г. — Т. 3. — С. 16—17; № 1217. — 2 мая 1785 г. — Т. 3. — С. 25; № 1230. — 4 июля 1785 г. — Т. 3. — С. 35—38. — № 1240. — 3 октября 1785 г. — Т. 3. — С. 65-66; № 1241. — 20 октября 1785 г. — Т. 3. — С. 66 — 67; № 1248. — 15 декабря 1785 г. — Т. 3. — С.72-73; № 1262. — 5 марта 1786 г. — Т. 3. — С. 83-84.

 ² Про це, крім офіційних документів, подають відомості: Покровский И. Русские епархии... — Т. 2. — С. 726 — 734; Титов О.И. Киевская церковь в польско-литовском государстве в XVII —XVIII вв. — Киев, 1905. — С. 16 — 80; Рункевич С.Г. История Минской архиепископии (1793-1832 г.) СПб., 1893. — С. 73-108; Рождественский Ф. Самуил Миславский, митрополит киевский // Труды КДА. — 1877. — № 5. — С. 325-359.

 ³ Покровский И. Русские епархии... — Т. 2. — С. 729.

 ⁴ Призначення відбулося 22 вересня 1783 р. Див.: Черкас А. Самуил (в мире — Симеон Григорьевич Миславский) // Русский биографический словарь. — Том «Сабанеев — Смыслов». — СПб., 1904. — С. 179.

 ⁵ Про кар’єру Миславського, а також його публ. див.: Черкас А. Самуил... — С. 178 —179. Докладніше див.: Рождественский Ф. Самуил Миславский, митрополит киевский // Труды КДА— 1876. — № 3. — С. 510-563; 1876. — № 11. — С. 505-536; 1877. — № 4. — С. 3-39; 1877. — № 5. — С. 301-359; 1877. — № 6. — С. 529-577.

Він послідовно урядував у кількох російських єпархіях — Курській, Московській і Ростовській — і 1775 р. став членом Священного синоду. Митрополит Самуїл мав тісні зв’язки з двором і став близьким приятелем великого князя. В імперських колах він користувався репутацією вченого, здібного адміністратора і прогресивного священнослужителя, який не відкидав реформаторські віяння. Провінційна реформа лише розпочалася, а архиєпископ Самуїл уже привітав її, написавши спеціальне повчання «Слово о великих предметах учреждений Екатерины», яке пізніше було опубліковане кількома мовами.

З допомогою митрополита-угодовця імперська влада перейшла до наступного етапу скасування української церковної автономії — секуляризації церковних багатств. Завдяки своєму привілейованому становищу у автономній тоді Гетьманщині, українські дієцезії та монастирі уникнули імперської церковної секуляризації 1764 р. Тепер Катерина намагалася виправити становище. В указі від 10 квітня 1786 р. вона вказувала: «Съ устроеніемъ нынЂ трехъ НамЂстничествъ Малороссійскихъ Кіевскаго, Черниговскаго и Новгородскаго-СЂверскаго на равнЂ съ прочими Губерніями Имперіи Нашей, пріобрЂтаемъ мы удобность ввести надлежащее единообразіе, и относительно содержанія Архіерейскихъ домовъ и монастырей тамошнихъ» ¹.

Хоча підкорення церкви було напевне першопричиною запланованої секуляризації, Катерина повинна була також бачити ті вигоди, що їх отримає держава від цього процесу. У даному випадку підкорення церкви означало, що провінційні директори господарства підпорядкують собі майнові, промислові та інші прибутки від усіх монастирів і єпископських резиденцій, а держава буде тільки фінансове утримувати деякі з цих монастирів, шкіл, церков і єпископських резиденцій, згідно з розробленим 1764 р. прейскурантом ². Селяни, які жили на церковних і монастирських землях, стали державними селянами, зобов’язаними сплачувати всі державні податки і виконувати військові повинності. З колишніх монастирських селян був сформований спеціальний гренадерський підрозділ ³.

 ¹ ПСЗ. — № 16375. — 10 апреля 1786 г. — Т. 22. — С. 575-576; ПСП. Царствование... Екатерины Второй. — № 1271. — 10 апреля 1786 г. — Т. 3. — С. 93.

 ² Положення подаються: ПСЗ. — № 16374. — 10 апреля 1786 г. — Т. 22. — С. 574 — 575; ПСП. Царствование... Екатерины Второй. — № 1271. — 10 апреля 1786 г. — Т. 3. — С. 93.

 ³ Там же.

Про розміри нових надбань держави дає чітку уяву перепис населення, проведений у 1780-х рр. — якраз напередодні секуляризації. Із 54 згаданих монастирів, що володіли майном, малорентабельних було лише 18 (50 або менше господарств), 24 були на самозабезпеченні (від 50 до 400 господарств), 11 — заможними (від 400 до 2 тис. господарств), а Печерський монастир вважався дуже багатим (4 тис. — 5 тис. господарств) ¹. В основному указі про секуляризацію перелічувалися суми, виділені на утримання кожної школи, єпископської резиденції та монастиря, а також розміри платні українських єпископів ². Із трьох ієрархів найкращим було становище київського митрополита. Він отримував платню, рівну з архиєпископом Москви (3744 крб. 40 коп. щороку), додаткові гроші виділялися на утримання його резиденції, слуг та єпархіальної адміністрації (2954 крб. 65 коп. на рік). Крім того, київський митрополит був архимандритом Печерського монастиря, мав там свою резиденцію і, відповідно, отримував ще одну платню разом з фондами для Печерського монастиря (10 570 крб. щороку). Правда, митрополичий палац відійшов на користь держави і там мала розміститися губернська школа і частина Київської академії. Решта академії повинна була переїхати у Печерський монастир, а академічний будинок перетворився на шпиталь. Для Київської академії, Чернігівської колегії та нової Новгород-Сіверської семінарії виділялися значні кошти: відповідно 8400, 2 тис. і 2 тис. крб., але ці заклади повинні були функціонувати насамперед як семінарії. Єпископам новгород-сіверському та чернігівському призначили річну платню в розмірі 5900 крб. кожному, куди входило також утримання єпископських резиденцій та єпархіальної адміністрації. Врешті-решт, кожному монастиреві, який планувалося зберегти, виділялися фонди згідно з його офіційним статусом і числом членів.

Втілення в життя цього указу породило нові проблеми. Однак, поки реформи ще не починалися, Катерина була схильна піти на поступки в дрібницях. Наприклад, указ про секуляризацію, проголошений навесні, коли поля вже були засіяні, не уточнював, хто має збирати новий врожай — монастирі чи новий землевласник — держава. Внаслідок неодноразових запитів з боку митрополита Самуїла Миславського всі монастирі — навіть ті, що передбачалося закрити — отримали дозвіл Катерини зібрати останній врожай ³. Крім того, київський митрополит поскаржився генерал-губернатору Рум’янцеву на те, що Лавра та його єпископська резиденція абсолютно не придатні для розміщення Київської академії ⁴;

 ¹ Федоренко П. З історії монастирського господарства на Лівобережжі XVII — XVIII вв. // ЗІФВ ВУАН. — 1927. — Т. 11. — С. 167-168.

 ² ПСЗ. — № 16375. — 10 апреля 1786 г. — Т. 12. — С. 575-576; ПСП. Царствование... Екатерины Второй. — № 1270. — 10 апреля 1786 г. — Т. 3. — С. 93 —95 і «Книга штатов». Крім цих офіційних версій, маємо ряд інших публікацій, де подаються копії цього декрету. (Див.: КС. — №6. — 1882. — С. 329 — 332; Ригельман А. Летописное повествование.— Ч. 4. — С. 56 — 62). Особливо корисною є остання праця, оскільки Рігельман подає найдокладніший розклад (росписание) сум, що додавався до указу (С. 59-62).

 ³ Рождественский Ф. Самуил Миславский... // Труды КДА,— 1877. — № 4. — С. 13-14.

 ⁴ Скарги митрополита Миславського до Рум’янцева опубл.: Киевская пертурбация 1786 г. // КС. — 1883. — № 4. — С. 895-898.

завдяки зусиллям Рум’янцева ці питання були вирішені. Київська академія залишалася на своєму попередньому місці, і, хоча митрополит отримав нові апартаменти у Печерському монастирі, він залишив за собою стару єпископську резиденцію ¹.

Не легко вирішувалася й інша проблема — доля монахів і монахинь тих монастирів, які передбачалося закрити. Згідно з квітневим указом, 3 єпархії зобов’язувалися утримувати такі релігійні заклади: З монастирі першого класу (в кожному по 33 монахи); 6 монастирів другого класу (по 17 монахів); 4 монастирі третього класу (по 12 монахів); жіночий монастир першого класу (72 монахині), жіночий монастир другого класу (17 монахинь) і 4 жіночі монастирі третього класу (по 17 монахинь у кожному). Крім монахів Печерського монастиря, що отримували спеціальну платню, та кількох монахів і монахинь, котрі обслуговували єпископські резиденції, 249 монахів і 157 монахинь, які проживали у 13 чоловічих і 6 жіночих монастирях, у законодавчому порядку були забезпечені засобами проживання ². Всі інші жіночі та чоловічі монастирі підлягали закриттю. Врешті-решт, 42 заклади припинили своє існування, а 466 монахів, 510 монахинь і 29 настоятелів залишилися без засобів існування ³.

Ледве усвідомивши негативне значення таких перемін, Катерина вжила ряд заходів, які мали виправити становище. Указ від 13 липня 1786 р. гарантував звільненим монахам і монахиням мінімальну державну пенсію і дозволяв подальше існування кількох монастирів, які попередньо планувалося закрити, причому держава навіть субсидіювала ряд монастирів, які спочатку призначалися для закриття ⁴. Крім того, він забороняв офіційно визнаним монастирям приймати до себе нових послушників, поки всі звільнені монахині та монахи не підшукають собі нових місць, і наполегливо рекомендував, щоб якомога більше монахів і монахинь переводили за межі України ⁵.

 ¹ ПСЗ. — № 16411. — 13 июля 1786 г. — Т. 12. — С.631 —632; ПСП. Царствование... Екатерины Второй. — № 1288. — 13 июля 1786 г. — Т. 3. — С. 111-112.

 ² ПСЗ. — № 16375. — 10 апреля 1786 г. — Т. 12. — С. 575-576; ПСП. Царствование... Екатерины Второй. — № 1270. — 10 апреля 1786 г. — Т. 3. — С. 93-95 і «Книга штатов».

 ³ Терновский ФЛ. Излишние малороссийские монахи конца XVIII ст. // КС. — 1882. — № 6. — С. 334.

 ⁴ ПСП. Царствование... Екатерины Второй. — № 1289. — 13 июля 1786 г. — Т. 3. — С. 112; № 1290. — 15 июля 1786 г. — Т. 3. — С. 112-114.

 ⁵ Див. виноску 1 на цій сторінці.

Ці поступки надали українському монашеству короткий перепочинок в його боротьбі за існування та різко зменшили можливості відкритого опору. Звільнені монахи й монахині проживали або в офіційно визначених монастирях — і таким чином перевищували дозволену кількість мешканців,— або ж у монастирях, що не субсидіювались державою, а утримувалися за рахунок добровільних пожертвувань і відрахувань єпископа ¹. Указом від 17 жовтня 1788 р. всім монастирям, що не отримували субсидій, надавався статус третього класу, а для утримання їх заборонялося використовувати грошові збори з парафій ². Тимчасову природу такого державного фінансування підкреслив наказ про ще один перепис монастирів ³. Проведений 1769 р., він виявив, що понад офіційно затверджену кількість ще було 264 монахи і 390 монахинь ⁴. У відповідь на це указ від 3 серпня 1789 р. зазначав, що в інших частинах імперії існувало багато вакансій, і зобов’язував розміщувати українських монахів і монахинь за межами українських єпархій ⁵. В результаті українських монахів посилали служити в єпархії Москви, Тобольска, Рязані, Суздалі та Вологди ⁶. Поступово українські монахи і монахині розчинилися у численних офіційно визнаних чоловічих і жіночих монастирях імперії.

Завдяки поступкам з боку Катерини, секуляризація не викликала відкритої опозиції українського монашества ⁷. Найбільший випадок спротиву стався під час відвідин Катериною Межигірського монастиря у 1787 р. Вранці, в день візиту, кур’єр повідомив Катерину, що монастир у вогні: очевидно, що монахи самі себе підпалили, не бажаючи приймати самодержицю, яка спричинила їм стільки горя ⁸. Але це був поодинокий випадок, бо переважно українські монахи сприйняли свою долю із смиренням — цьому сприяла українська ієрархія. Зокрема, митрополит Самуїл Миславський їздив, проповідуючи скрізь покору законові та належній владі, і вихваляв реформи як корисні та необхідні ⁹.

 ¹ Про тяжкі умови, що склалися в монастирях, які отримували субсидії", а також про спроби митрополита Миславського фінансувати інші монастирі пише Ф.Рождественський: Рождественский Ф. Самуил Миславский... // Труды КДА. — 1877. — № 4 — С. 10-16.

 ² ПСЗ. — № 16721. — 17 октября 1788 г. — Т. 22. — С. 1120; ПСП. Царствование... Екатерины Второй. — № 1414. — 17 октября 1788 г. — Т. 3. — С. 263 — 264; докладніше: № 1415. — 25 октября 1788 г. — Т. 3. — С. 264 — 265.

 ³ ПСП. Царствование... Екатерины Второй. — № 1417. — 29 ноября 1788 г. — Т. 3. — С. 265-270.

 ⁴ ПСП. Царствование... Екатерины Второй. — № 1442. — 3 августа 1789 г. — Т. 3. — С. 295.

 ⁵ Там же. — С. 292-297.

 ⁶ Рождественский Ф. Самуил Миславский... // Труды КДА. — 1877. — № 4. — С. 11-12.

Добре відомий «жаль» монахів з приводу прийдешньої секуляризації — це насправді гостра антиклерикальна сатира. Див.: Плач київських монахів; Прибавок к плачу київських монахів // Українська література XVIII ст. / Під ред. І.О.Дзеверіна та О.В. Мишанича. — К., 1983. — С. 216 — 224.

 ⁸ Рождественский Ф. Самуил Миславский... // Труды КДА. — № 4. — 1877. — С. 17. Межигірські монахи, напевне, мали й інші причини ненавидіти Катерину. Традиційно їх найщедрішим патроном виступала Запорозька Січ, яку Катерина зруйнувала.

 ⁹ Там же. — С. 17.

Водночас митрополит багато зробив для поліпшення умов звільнених монахів і монахинь: забезпечував житлом, давав гроші та клопотав за них перед сенатом ¹. Ледве звільнені монахи та монахині почали поступово роз’їжджатися по численних монастирях імперії, монастирське життя повернулося до норми, хоча кількість ченців різко зменшилася. Але зміни, що сталися, були незворотними — українські монахи та монахині, які залишилися на своїх місцях, перетворилися фактично на державних службовців.

Посилений державний контроль і більш суворі церковні порядки зачіпали не лише життя монахів,— стосувалося це також і парафіяльного кліру. Згідно з давньою українською традицією, місцеві парафії обирали своїх власних священиків. У випадку смерті або звільнення парафіяльного душпастиря громада обирала на його місце місцевого дяка або студента Київської академії, якого потім висвячував єпископ ². Поряд з місцевими претендентами у пошуках вакантних парафій подорожувала з місця на місце велика кількість священиків і студентів Київської та Чернігівської академій або Харківського колегіуму. Ці різноманітні кандидати клопотали перед місцевими парафіями про прийняття на роботу і, якщо їх обирали, потрапляли в повну залежність від громад, де вони служили.

Становище змінилося наприкінці XVIII ст., коли указом 1778 р. було визначено для кожної парафії постійний розмір грошових надходжень від земель, луків, городів та інших джерел прибутку ³. Ще один указ регулював кількість душпастирів, дяків та інших служителів церкви для кожної парафії і вимагав, щоб усі призначення затверджував місцевий єпископ ⁴.

 ¹ Там же. — С. 10-20.

 ² Українське парафіяльне життя описав Крижановський: Крижановский Е.М. Очерки быта южно-русского сельского духовенства в XVIII в. // Собрание сочинений Е.М.Крыжановского. В 2 т. — Киев, 1890. — Т. 1. — С. 391— 439. Див. також: Лотоцький О. Суспільне становище білого (світського) духовенства на Україні і Росії (sic) в XVIII в. // Записки Наукового товариства ім. Шевченка. — 1896. — Т. 21. — С. l— 47; Лазаревский А. Очерки из быта Малороссии XVIII века. І: Приходское духовенство // РА. — 1871. — Номер тому не подано. — С. 1884 — 1905.

 ³ Крыжановский Е.М. Очерки быта... — С. 436.

 ⁴ ПСЗ. — № 14807. — 8 октября 1778 г. — Т. 20. — С. 752-753; ПСП. Царствование... Екатерины Второй. — № 889. — 8 октября 1778 г. — Т. 2. — С. 211—212.

Завдяки цим указам громада частково втратила контроль над місцевим кліром на користь єпископів. Раніше громада або місцевий поміщик забезпечували проживання місцевого священика і могли, фактично за власним бажанням, погіршити або покращити умови його служби. Тепер же, хоча душпастир і залишався залежним від щедрот парафії, йому гарантувався мінімальний прибуток, а те, що він затверджувався на своїй посаді місцевим єпископом, так само мало для нього велике значення. Громада зберегла право пропонувати кандидата на посаду, але він мусив мати належну освіту, бути звільненим від подушного податку (тобто бути визнаним шляхтичем або священнослужителем) і мати високі моральні якості ¹. Траплялося, що єпископи безпосередньо призначали душпастирів. Зокрема, митрополит Самуїл сам призначав на посади в парафіях випускників Київської академії і, таким чином, створив прецедент прямого єпископського призначення священиків ².

Надалі ряд реформ в галузі освіти ще більше послабив місцеві звичаї. Митрополит Самуїл прагнув запровадити для парафіяльних священиків єдину форму освіти. Особливо рішуче він був настроєний обмежити число неосвічених, невлаштованих мандруючих душпастирів, які нерідко купували свої висвячення у молдавських і грецьких єпископів. Миславський мав на меті витіснити таких претендентів на парафії з допомогою надійного, добре освіченого місцевого кліру, що поповнювався вихідцями з середовища священиків. Тому він заохочував синів священиків вступати до Академії та готувати себе для душпастирської праці. Навчальний план Академії був переглянутий на користь теологічних дисциплін ³, і, незважаючи на свій особливий план і статус, що був вищий від семінарії, першочерговим завданням колись славної Київської академії стала підготовка священнослужителів.

Крім покращення теологічних студій в академії, митрополит Миславський розпочав кампанію за чистоту російської мови. Зокрема, він був стурбований тим, що студенти і викладачі вживали мішанину з української, польської та латинської як у розмовній, так і в писемній мові, чим спотворювали нещодавно стандартизовану літературну мову. Миславський писав, що навчання слід проводити «по правиламь поэзіи, напечатаннымъ въ МосквЂ, ораторію же по правиламъ г. Ломоносова, преподавая оныя сокращенно» ⁴. Він навіть вислав двох найкращих студентів до Московського університету, наказавши їм вивчати великоросійський говір і вимову. Один з них, Микита Соколовський, став пізніше викладачем російської мови в Академії ⁵. Незважаючи на ці зусилля, окремі викладачі Академії признавалися митрополитові в тому, що вони «никакъ не въ состояніи перемЂнить своего малороссійского выговора» ⁶.

 ¹ Крыжановский E.M. Очерки быта... — С. 436 — 439; Рождественский Ф. Самуил Миславский... // Труды КДА. — 1877. — № 4. — С. 32-33.

 ² Рождественский Ф. Самуил Миславский... // Труды КДА. — 1877. — № 4. — С. 31.

 ³ Докладно про ці зміни див.: Петров Н. Киевская академия в царствование Екатерины II. — Киев, 1906.

 ⁴ Рождественский Ф. Самуил Миславский... // Труды КДА. — 1877. — № 5. — С. 303-304.

 ⁵ Там же. — С. 304.

 ⁶ Там же.

Таким чином, наприкінці XVIII ст. православна церква в Гетьманщині втратила свою автономію й адміністративним шляхом була інтегрована в російське державне православ’я. Її єпархії перейшли під владу синоду і цивільних урядів. У церкви забрали її багатство, а єпископи, ігумени та монахи перетворилися фактично на державних службовців. Хоча священики були поза межами державної системи оплати, вони стали однаково залежними як від ласки єпископа, так і від місцевої підтримки. Крім того, кількість душпастирів, дяків та інших церковних службовців визначалася державою, як, зрештою, і фінансове становище церкви. Від українського кліру вимагали дотримання «Духовних настанов» Петра I для церкви, а верхівку духовенства, яка діставала освіту в Київській академії, навчали досконало володіти російською мовою. На зламі століття церква у провінціях колишньої Гетьманщини стала покірною служницею імперії.

Часткове відновлення й остаточна загибель української автономії

У 90-х рр. XVIII ст. від автономії Гетьманщини залишилися лише жалюгідні крихти. Цивільна адміністрація, військо і церква були такими ж, як і в імперії в цілому. Але українське суспільство потребувало значних змін, щоб повністю відповідати імперській моделі. Від минулого залишилися зводи законів, які все ще були у вжитку на Лівобережній Україні,— українське звичаєве право, Литовський Статут і модифікована версія магдебурзького права.

Проте неправильною буде думка, що російський централізм розвивався суто по висхідній. Періоди поступу змінювалися на часи, коли треба було відступати. У запровадженні в імперії єдиної адміністрації Катерина II просунулася далі всіх попередніх монархів. Новий імператор Павло I, однак, здебільшого несхвальне ставився до політики Катерини, що породило в прихильників регіональної автономії нові надії на реставрацію традиційних прав ¹. Справді, смерть Катерини і сходження Павла І на престол поширили в Гетьманщині чутки, що Павло сам буде гетьманом, а найближчого радника свого батька Андрія Гудовича призначить регентом відновленої Гетьманщини ².

 ¹ Про загальну історію за часів правління Павла див.: Клочков М.Б. Очерки правительственной деятельности времени Павла І. — Петроград, 1916.

 ² Оглоблин О. Андрій Гудович // Люди Старої України. — С. 7-13.

І хоча ці чутки виявилися безпідставними, Павло все ж таки відродив окремі давні прерогативи. Він скасував Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське намісництва й утворив єдину Малоросійську губернію ¹. Місто Київ до неї не належало. Воно стало столицею нової Київської губернії, яку викроїли на території, що відійшла до Росії після другого поділу Польщі. За винятком міста Києва, який і в найкращі часи дуже слабо був пов’язаний з Гетьманщиною, нова Малоросійська губернія повністю відповідала кордонам колишньої Гетьманщини, включно з землями, які 1764 р. відрізали для створення Новоросії.

Павло схвалив також вибори повітових маршалів, що відповідало польсько-литовській практиці і суперечило положенням Грамоти для дворянства про «уездньгх предводителей» ²; відновив більшу частину системи судочинства, що існувала в Гетьманщині у 1763 р. (включно з судовими реформами гетьмана Розумовського) ³. Відновлений Генеральний суд знову діяв як найвищий трибунал як для цивільних, так і кримінальних справ. Він складався з двох генеральних суддів, чотирьох радників і десяти представників, яких обирала шляхта. Посади генеральних суддів зайняли двоє високоосвічених шляхтичів — Аким Семенович Сулима та Григорій Петрович Милорадович ⁴. Нижчі цивільні суди — земський і підкоморський — також були відновлені, але кримінальні справи розглядалися в системі імперських судів.

Реставрація, однак, була лише швидкоплинним епілогом, і поволі залишки автономності України канули в Лету. Коли Олександр І 1801 р. зійшов на престол, він знову поділив Малоросійську губернію на дві: Чернігівську і Полтавську ⁵. Невдовзі була знову скасована традиційна система судочинства ⁶.

 ¹ ПСЗ. — № 17634. — 12 декабря 1796 г. — Т. 26. — С. 229-230; Ковалевский А. Некоторые подробности, касающиеся учреждения Малороссийской (Черниговской) губернии в 1796-1797 годах // ЧГВ. — 1898. — № 1439. — С. 2-3.

 ² Ковалевский А. Некоторые подробности... — С. 2 — 3. Питання «повітових маршалів» обговорюється також у: Замечания до Малой России принадлежащие. — С. 7 — 8.

 ³ ПСЗ. — № 17594. — 30 ноября 1796 г. — Т. 26. — С. 212-213; Ковалевский А. Возобновленис генерального суда в Малороссийской губернии в 1797 году // ЧГВ. — 1896. — № 178. — С. 3-4.

 ⁴ Короткий життєпис Акима Семеновича Сулими див.: Модзалевский В.Л. Сулима, Аким Семенович // Русский биографический словарь. — Т. 20 (Суворов — Ткачев). — С. 141—142. Дві праці Акима Семеновича Сулими містять багато відомостей про його діяльність на посаді генерального судді: Записка Генерального судьи Акима Семеновича Сулимы // КС. — 1884. — № 1. — С. 135—142; Дневник Акима Семеновича Сулимы, 1772 — 1817 // Сулимовский архив. — Киев, 1884. — С. 156—164. Відомості про Григорія Петровича Милорадовича див.: Модзалевский В.Л. Малорос сийский родословник. — Т. 3. — С. 423.

 ⁵ ПСЗ. — № 20162. — 27 февраля 1802 г. — Т. 27. — С. 59-60.

 ⁶ Описано в: Дневник Акима Семеновича Сулимы. — С. 59 — 60.

Залишився лише підкоморський суд, і то для того, щоб не ускладнювати розгляд майнових суперечок. Ліквідація українських інституцій і традицій продовжилася і за Миколи І. Імперський уряд вбачав у них неприпустимі спогади про польський вплив у Гетьманщині. Таким чином, після польського повстання 1830 р. останні залишки магдебурзького права, які ще були чинними в українських містах, були ліквідовані ¹. Пізніше імперський уряд розпорядився, щоб усі урядові інституції Чернігівської та Полтавської губерній суворо дотримувалися Статуту для губерній ². 1834 р. були скасовані підкоморський суд і різні українські традиційні уряди, що мали відношення до володіння майном і землею ³. Нарешті, подібна доля спіткала і Литовський статут, а 1843 р. російський Звід законів був розповсюджений на Чернігівську і Полтавську губернії, хоча враховувалися також окремі місцеві правові норми ⁴. Ці особливості, що дожили аж до російської революції, були єдиним залишком колишнього автономного статусу Гетьманщини.

 ¹ ПСЗ. — 2-е изд. — № 4319. — 3 февраля 1831 г. — Т. 6. — С. 19-22. Див. також: Василенко М. Як скасовано Литовського статута // Записки соціально-економічного відділу Української Академії наук. — 1924—1925. — № 2 — 3. — С. 262 — 288.

 ² ПСЗ. — 2-е изд. № 4992. — 6 декабря 1831 г. — Т. 6. — С. 270.

 ³ ПСЗ. — 2-е изд. — № 6718. — 16 января 1834 г. — Т. 9. — С. 42.

 ⁴ ПСЗ. — 2-е изд. — № 16585. — 4 марта 1843 г. — Т. 18. — С. 115-116; Василенко подає перелік місцевих правових норм, що залишилися після запровадження імперського зводу законів. Див.: Василенко М. Як скасовано Литовського статута. — С. 288-316.

Попередня     Головна     Наступна