Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи
«УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА»: РОЗВИТОК ІДЕЇ ТА ІСТОРІЯ КНИГИ
Пошуки відповіді на питання: що таке українська культура, в чому її осібність, яке її місце у світовій культурі? — важливий елемент національного самоусвідомлення українства. Комплексне дослідження цих проблем стало можливим лише у часи політичного втілення ідеї української державності. Проголошення УНР надзвичайно актуалізувало потребу синтезу досягнень українського етносу в усьому історико-географічному обсязі його існування.
Не випадково саме 1918 року в Києві побачив світ перший загальний нарис розвитку і здобутків української культури — праця професора і міністра народної освіти УНР Івана Огієнка 1. Це була перша спроба такого узагальнення з національних позицій. Звичайно, як у будь-якій першій широкомасштабній праці, у книзі Огієнка було чимало помилок, невірних інтерпретацій, значні недоліки мала надто спопуляризована загальна концепція української культури. Та все ж, незважаючи на слушність більшості закидів, «Українська культура» Огієнка була першим значним узагальнюючим дослідженням на цьому терені. З огляду на нього писали свої праці всі наступні культурологи.
1 Огіенко Ів. Українська культура: Коротка історія культурного життя українського народу. К., 1918.
Спочатку поняття культури розглядалося у вузькому значенні — як духовна культура та мистецтво. Відомий мистецтвознавець К. Широцький у тому ж 1918 р. написав загальну фундаментальну працю «Історія українського мистецтва» у двох томах. Мистецтвознавчий матеріал склав також значну частину іншої великої роботи дослідника — «Начерків з історії української культури» (вид. 1 — 2). На жаль, обидві праці видруковані не були, доля рукописів залишається невідомою. Однак учні, колеги і друзі К. Широцького знайомилися з його дослідженнями у рукописах, тому основні ідеї цих праць набули певного наукового поширення.
Це були перші і, на жаль, останні синтетичні праці з української культури, що були створені в Києві як столиці УНР.
Потреба у конкретному з’ясуванні ролі українства у розвитку світової цивілізації виникла знову — серед української еміграції. Перебуваючи за кордоном, вона зіткнулася з необізнаністю світу щодо українства — його суті, історії та значення у житті Східної Європи. Та й самі українці більшою мірою не уявляли собі цього. Тому кращі представники української наукової та культурницької інтелігенції за кордоном відразу почали роботу по широкому висвітленню цих складних питань.
І Дуже добре сказав про це один із них — видатний поет, критик і публіцист Євген Маланюк: «Свою мудрість» ..ми почали здобувати аж тоді, коли перший... акт нашої історичної драми вже відбувся і наступив «антракт» еміграції — по цім боці і совєтська неволя — по тім. З’являється ряд учених, що мали зовсім інший підхід до проблем нашої Батьківщини, зовсім інші можливості до того; найбурхливіша хвиля історії проходила на їх очах і дала всім аж надто виразну лекцію. Наше покоління узріло Батьківщину в зовсім іншім світлі. Вона виглядала зовсім інакше: інакше в періоді бездержавному, інакше — у Війні за Державність і інакше — в часі короткотривалої справжньої державності. Це світло грози і бурі історії дало нам можливість іншого, ширшого і глибшого насвітлення проблем нашої історії, проблем нашої культури» 2.
2 Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. К., 1992. С. 5 — 6.
Процес усвідомлення ролі української культури пішов двома основними напрямами. З одного боку, були вжиті практичні кроки до створення окремої організації, що мала пропагувати досягнення української культури на протязі всієї її історії. Іншим напрямом був науковий аналіз, узагальнення і синтезація української культури на всіх етапах її розвитку.
Перший напрям був започаткований 9 січня 1923 р. із створенням у Відні Ліги української культури (ЛУК). Очевидно, навіть організатори не сподівалися, що Ліга набуде широкого розголосу. 12 січня була обрана її управа на чолі з С. Шелухіним. До участі в ЛУК запросили найбільш авторитетних діячів українського походження на еміграції та із Західної України. Серед них — автори даного курсу лекцій — В. Біднов, Д. Дорошенко, Д. Антонович, А. Яковлів. У списку найближчих співробітників значилися В. Липинський, І. Крип’якевич, Г. Костельник, І. Огієнко та ін. Філію ЛУК у Парижі погодився очолити Ілько Борщак. А Василь Біднов організував філію ЛУК у Празі.
Мета ЛУК, як зазначалося в її статуті, — «допомогти духовному та культурному розквіткові української нації». ЛУК «обслуговує всякими способами культурні інтереси української нації і її діяльність поширюється на всі землі, де живуть українці». Статут передбачав різні форми роботи Ліги: видавати відповідну до її цілей пресу та літературу, заснувати бібліотеку, закласти архів та музей для збирання документів і експонатів, що стосуються історії і культури українського народу, створити наукові секції для студіювання окремих галузей української культури, зачитувати та обговорювати доповіді, реферати, організовувати лекції з історії української культури, заснувати філії ЛУК в основних осередках української еміграції.
На жаль, ми не маємо докладної інформації про конкретну діяльність Ліги. Її листування за 1923 — 1925 рр., яке збереглося, засвідчує, що ЛУК проводила певні заходи у вказаних напрямках.
У квітні 1937 р. у Львові виникла організація, яка фактично продовжила діяльність ЛУК, — Конгрес української культури (КУК). Комітет КУК, очолюваний Омеляном Терлецьким, призначив скликання конгресу на 1938 p. — до 70-ліття товариства «Просвіта». КУК ставив перед собою мету: підсумувати доробок у галузі духовної і матеріальної культури на Україні та в еміграції, визначити практичні завдання наукових культурно-історичних студій; створити постійний орган — Раду української культури, яка б координувала всю цю діяльність, накреслювала основні директиви та подавала інформацію у справах культури.
Членами конгресу мали стати представники духовної еліти українського народу — митрополити, єпископи греко-католицької та православної церков, члени УАН, професори, освітні діячі, технічна інтелігенція, представники Західної України та української еміграції, представники преси. Детально була розроблена програма конгресу та структура його секцій. Співорганізаторами роботи КУК виступали НТШ, «Просвіта», організація митців — АНУМ, Союз українських кооператорів, Союз українських купців, театральні та музичні організації, товариства «Сокіл», «Луг», «Каменярі» 3.
На жаль, документи про діяльність КУК після 1938 р. віднайти також не вдалося.
Іншим напрямом, як зазначалося, були культурологічні дослідження вчених. На Україні (Центральній) вони обмежувалися поодинокими працями мистецтвознавців. У 1919 р. у Харкові, наприклад, вийшла книга Ф. Шміта «Мистецтво старої Русі — України». У 1918 р. вийшло кілька праць В. Модзалевського з історії українського мистецтва 4. У 20-ті роки при УАН була створена науково-дослідницька кафедра історії української культури, яка видавала свій збірник. 1931 року в Харкові вийшла узагальнююча праця А. Козаченка «Українська культура: її минуле й сучасність». Однак дослідження харківської школи істориків несли на собі печать комуністичної доктрини про нівеляцію націй і, як знаменита «політика українізації», були незабаром згорнуті. Студіювання української культури штучно загальмувалося, врешті було вихолощене, денацифіковане і препароване в дусі ідеї про єдину радянську культуру.
3 ЦДІА України у м. Львові. Ф. 309, оп. 1, од. 2717, арк. 1 — 7.
4 Модзалевський В. Основні риси українського мистецтва. Чернігів, 1918; Очерки искусства старой Укрины: Чернигов // Живая старина. 1918; Дещо про давніх інтролігаторів // Наше минуле. 1918. № 2; З історії книги на Україні // Книгар. 1918, № 5.
Естафету творення концепції української культури підхопила Галичина. У Львові вийшов друком спочатку «Начерк історії українського мистецтва» М. Голубця (1922. Ч. 1), а у 1937 р. — монументальна «Історія української культури» І. Крип’якевича, В. Радзикевича та М. Голубця. Саме у Львові вийшов і перший ілюстрований підручник для шкіл, підготовлений Богданом Заклинським, — «Українська культура духова і матеріальна». Він починався з теоретичного розділу, де з’ясовувались поняття культури з точки зору різних авторів, різниця між матеріальною та духовною культурою, зміст національної культури. У розділі духовної культури розглядалися: мова, література, книжка, преса, релігія; національна психологія і антропологія, світогляд і мораль; етнографія; національна історія; наука в цілому; філософія; шкільництво і виховання; звичаї, обряди, вірування; театр, кіно, радіо; право (державне і звичаєве); мистецтво (малярство, скульптура, графіка); пісня й музика; танець. Відділ матеріальної культури був розбитий на 10 підрозділів: орнамент, стиль, писанки, вишивки, килими, різьбярство, гончарство, одяг, харчування, будівництво. Окремо була виділена рубрика «Життя народу», де розглядалися емблеми (герб, прапор, гімн, гроші, поштові знаки, інсигнії); назви; конституція, національні свята; кордони; село і місто; установи; пропаганда; здоров’я; спорт і мандрівництво; море та його значення; жіноцтво, сім’я, рід, плем’я, покоління, громадянство; нація, ідеологія, держава; раса, тип; торгівля, промисли, кооперація; еміграція, колонії. У 1943 — 1944 рр. було підготовлене друге видання підручника, яке так і не побачило світ .
Ми навмисне детально описали зміст підручника Б. Заклинського, який фактично є альтернативним до даного курсу лекцій і більш широко подає -поняття культури взагалі та української культури зокрема. Однак структура цього підручника дуже аморфна, іноді алогічна, як і фактичне наповнення окремих розділів. Характерно, що ці два навчальних посібники створювалися майже водночас, незалежно один від одного і представляли два підходи до предмета української культури. Лекції подєбрадського збірника вигідно відрізнялися від львівського видання конкретною наповненістю, рівнем узагальнення і фаховим гатунком.
Слід відзначити і те, що у 1942 р. в Уфі евакуйований Інститут суспільних наук АН УРСР здійснив видання кількох номерів машинописного журналу «Українська культура» 6, Це видання наочно демонструє, яка прірва лежала між розумінням та можливостями висвітлення процесу розвитку української культури по обидва боки «залізної завіси».
5 ЦДАВО України, Ф. 4465, оп. 1, од. 515; ЦДІА України у м. Львові. Ф. 309, оп. 1, од. 2151.
6 ЦНБ АН України. Від. рук. Ф. 113, од. 36.
Усе сказане дозволяє краще зрозуміти, за яких обставин і чому на еміграції виникла потреба створення узагальнюючої праці про українську культуру. Тепер з’ясуємо, чому даний збірник лекцій почав складатися у Подєбрадах і саме в середині 30-х років.
Як вже було зазначено, у Подєбрадах з 1923 р. діяла Українська господарська академія, яка через фінансові труднощі змушена була поступово згортати і врешті припинила свою діяльність. Однак натомість була знайдена нова, більш плідна і економна форма її існування. Так був створений Український технічно-господарський інститут позаочного навчання як платний учбовий заклад. Основною формою навчання в ньому було листування: студентам надсилали розмножені циклостилем лекції з різних предметів, а вони подавали письмові відповіді на контрольні запитання до кожної лекції. При УТГІ майже відразу були відкриті позаочні курси українознавства, які набули значної популярності. Програма курсів була розрахована на три семестри. Історія української культури вивчалася у другому семестрі і складалася з 15 лекцій. Лекції виготовлялися на замовлення УТГІ кращими фахівцями. При цьому лекції мали виконувати не лише прикладну функцію, але й нести в собі значне наукове навантаження та бути зразком узагальнюючої праці з певної галузі українознавства.
З огляду на це керівництво курсів досить прискіпливо обговорювало як кандидатури авторів, так і подані ними тексти. Керівником курсів українознавства та головним редактором усіх видань лекцій був призначений декан економічно-кооперативного факультету М. Добриловський, а його помічником — секретар факультету В. Саліцький.
Після розгляду на Раді інституту питання про ведення курсу української культури та підготовку збірника лекцій було винесено рішення запросити для цієї справи професора УВУ Д. Антоновича. 15 лютого 1933 р. в офіційному листі декан просив ученого дати принципову згоду на загальне керівництво курсом, «а також взяти на себе труд написати цей курс або його частину, зокрема розділи — пластичне мистецтво, музика і театр, з тим що й керівництво студіями цих розділів... взяти на себе». Обсяг курсу лекцій визначався у 25 друкованих аркушів. Антонович мав право сам добрати авторський колектив.
21 лютого, подякувавши за довір’я, Антонович погодився і через п’ять днів подав орієнтовний список авторів, а 27 лютого — загальну програму курсу. В цьому першому варіанті курс мав такий поділ на розділи з зазначенням обсягу та виконавців.
1. Пластичне мистецтво (архітектура — 2 — 2,5 арк., В. Січинський; скульптура, малярство, графіка — 3 — 4 арк., Д. Антонович).
2. Музика (народна пісня, вокальна, інструментальна) і театр (5 — 6 арк., Д. Антонович).
3. Філософія (народна мудрість, філософські школи — 2 арк., Д. Чижевський).
4. Освіта (2 — 3 арк.; історія школи і культосвітніх установ — В. Біднов; українська книга — О. Лотоцький, С. Сірополко).
5. Церква (православна, уніатська, інші — 2 арк., В. Біднов).
6. Народна культура (5 арк.; народна творчість — В. Щербаківський; обряди — Д. Антонович; матеріальна культура — В. Кубійович або Л. Чикаленко; право — А. Андрієвський).
7. Наукові досягнення на Україні (наукові установи і перегляд досягнень україністики — 2 арк., Д. Дорошенко) 7.
Як бачимо, у першому варіанті структура та авторство збірника були дещо іншими.
Керівництво курсів дуже цінувало участь Антоновича у цій роботі та вважало його єдиною людиною, гідною очолювати авторський колектив. Показовим з цього огляду є лист декана факультету до П. Феденка (автора курсу лекцій з історії суспільно-політичних рухів на Україні) з проханням зняти критичний текст про Антоновича: «Розширеним трактуванням «неіснуючого питання» Ви робите кепську прислугу Антоновичові. За нього мені не болить, сам робив, хай сам відповідає перед історією. Але він є редактором нашого курсу Української культури. А це вже для нас важно. Ніде Ви про зміну його думок далі не згадуєте, то й виходить вражіння, що ми в своїх курсах пропаговуємо національній молоді «Наївного космополіта» з усім його нутром і чобітьми» 8.
7 ЦДАВО України. Ф. 3879, оп. l, од. 29, арк. 81.
8 Там же. Арк. 89.
На початку березня 1934 р. декан офіційно запросив до участі у збірнику лекцій Д. Чижевського, А. Яковліва, В. Біднова, С. Сірополка, Д. Дорошенка, В. Січинського, О. Лотоцького, А. Андрієвського. Майже всі запрошені висловили свою згоду. При цьому В. Біднов повідомляв, що, окрім лекції з історії церкви, міг би дати вже готовий рукопис про історію шкільництва на Україні XI — кінця XVIII ст. та доповнити його матеріалом до 1917 р. Дослідник подав коротку програму лекцій з історії церкви, в якій передбачалися аналіз історіографії, висвітлення початків християнства та основних етапів розвитку церкви аж до початку XX ст. і на завершення — розгляд спроби автокефалії. Д. Дорошенко зауважував, що зможе оглянути лише розвиток українознавчих галузей, а не взагалі української науки. О. Лотоцький, якому, крім розділу про українську книгу, пропонувалася історія освіти, підкреслював, що останню тему вже висвітлив В. Біднов у статті для збірника Академічного комітету, і тому він вважає «незручним для себе про се писати».
Непорозуміння вийшло спочатку з В. Січинським. В. Сапіцький попередньо домовився з ним про написання огляду історії української архітектури, а в офіційному листі декана мова йшла про українську гравюру. Січинський, зауваживши, що остання тема займає лише 1/10 всього огляду мистецтва, відзначив, що не варто віддавати її окремому автору. За попереднім проектом, історію архітектури брав на себе Д. Антонович, але як тільки йому стало відомо про бажання В. Січинського, він погодився передати цей розділ останньому з тим, щоб Січинський підготував також нарис історії граверства до його розділу малярства.
Ухильну відповідь дав А. Андрієвський, втім упорядник збірника зміг переконати колегу і той через певний час підготував текст «про правову свідомість українського народу». Чому він не увійшов до збірника, залишається нез’ясованим.
Проте Антоновичу не вдалося домовитися з Вадимом Щербаківським щодо етнографічного розділу. Натомість упорядник схилив до участі в курсі лекцій Зенона Кузелю, який пообіцяв написати лекцію з української етнографії до початку лютого, але, зрештою, не зробив цього.
Останнім до роботи був запрошений С. Наріжний, який мав підготувати огляд української преси до кінця березня.
Так поступово був сформований авторський колектив і визначені основні структурні розділи «Української культури». Однак жоден з авторів не почав працювати над текстом відразу. Почалася справжня «битва» з авторами, зненацька заскоченими малими термінами подання рукописів. Усі вони мали численні навантаження і не мали жодної вільної хвилини. Підготовка збірника почала затягуватися і переросла у цілі томи канцелярського листування. Адміністрація курсів бомбардувала авторів і редактора, Д. Антонович приспішував колег, редагував їхні тексти, вирішував організаційні проблеми і не встигав із підготовкою власних текстів. Окрім того, декан М. Добриловський як головний редактор усіх курсів українознавства читав рукописи сам і висловлював численні зауваження, не завжди компетентні. Такий потрійний зв’язок і подвійне редагування страшенно ускладнювали справу. Описуючи усі ці перипетії, ми маємо на меті показати, за яких несприятливих обставин готувалася книжка і як це впливало на змінення первинних задумів. Можливо, це внесе певні пом’якшення до надто критичних її оцінок. Що ж до ілюстраційної частини подєбрадського видання, то у видавців не було нічого: ні кліше, ні можливості самостійного виготовлення найважливіших ілюстрацій, ані грошей на більш-менш широке ілюстрування, ані технічної бази. Слід лише дивуватися, як попри все це ілюстрації все ж були виготовлені.
Тепер стосовно питання про кількість видань та тиражування «Української культури».
У заключному слові до курсу, датованому 30 серпня 1940 р. Д. Антонович писав, що видання затяглося на шість років і лише тепер є завершеним. Марко Антонович у передньому слові до даної книги називає видання 1940, 1947, 1988 років, відзначивши, що у бібліотеці батька був примірник з 1934 роком на обкладинці. То коли ж було здійснене перше видання? Зробимо деякі уточнення з цього приводу.
Насамперед, Дмитро і Марко Антоновичі писали про видання «Української культури» саме у вигляді окремої книги. Однак від 1934 р. лекції спочатку друкувалися циклостилем окремими блоками і так розсилалися. Планувалося у тому ж році видати усі лекції, тому була виготовлена обкладинка з відповідною позначкою. В дійсності ж друкування лекцій тривало аж до жовтня 1940 р. Крім того, паралельно, щорічно, а то й по кілька разів на рік робилося довидання окремих лекцій, тираж яких був вичерпаний.
Отже, останні лекції із заключенням вийшли у 1940 р., значить саме цим роком слід датувати перше видання книги, друге — 1947 і т. д. Але це заперечується кількома фактами. У січні 1945 р. Антонович в одному з листів рекомендував невідомому нам адресатові, який цікавився збірником, придбати не друге, а перше видання лекцій, «бо друге видання вийшло без ілюстрацій» 9. Що це за друге видання без ілюстрацій, яке мало вийти до 1945 р., коли відоме регенсбургське видання без ілюстрацій датоване 1947 р.?
У листі С. Сірополка від 12-січня 1944 р. зазначено: «Тепер вийшло 2-е видання тої книги» 10 («Української культури»).
9 Там же. Ф. 3956, оп. 1, од. 8, арк. 24.
10 Там же. Ф. 3879, оп. 1, од. 186, арк. 27.
Отже, було ще видання 1944 р. Не так просто і з 1934 роком. Тоді вийшла майже половина лекцій. Як засвідчують документи, видавці вважали це першою частиною (випуском) курсу і частину тиражу в обкладинці виготовили для авторів та для подарунків. Решта примірників не зшивалася: тексти просто підкладалися у палітурку. До цієї частини Антонович відносив 100 сторінок тексту, закінчуючи лекцією С. Наріжного. Оригінал був зданий до друку наприкінці липня 1934 р. і в тому ж році побачив світ. На другий випуск курсу Антонович планував лекції з історії філософії, церкви, права, мистецтва і 3 — 4 сторінки етнографії — про обряди (пісня переносилася до музики, казка — до літератури, а ужиткові вироби — до мистецтва). Ці лекції передбачалося здати у вересні 1934 р. І саме ця частина збірника розтяглася аж до 1940 р.
Повна ж зброшурована книга дійсно вийшла у 1940 р. з усіма виготовленими ще раніше ілюстраціями. У краківському часописі «Українські вісті» була опублікована реклама книги, її вартість визначалася у 12 марок 11. Зазначимо, що збірник у 1940 та 1941 рр. мав два варіанти: зброшурований і незброшурований. Тираж 1940 р. був мізерний. Збірника не було навіть у книгарні НТШ у Львові. І коли С. Сірополко в лютому 1943 р. просив видати директору бібліотеки НТШ В. Дорошенку один примірник книги, адміністрація УТГІ відповіла, що «не може роздавати книжки, а висилає лише студіюючим» 12.
11 Там же. Арк. 10.
12 Там же.
Отже, можна констатувати, що збірник лекцій «Українська культура» мав такі видання: 1934 р. (перша частина); 1940 р. (повне з ілюстраціями); 1944 р. (без ілюстрацій); 1947 р. (без ілюстрацій) та 1988 р. Тому дане видання може вважатися шостим або п’ятим повним виданням книги.
Так у складних обставинах часу, при мінімальних технічних і фінансових засобах, суворій регламентації обсягу текстів та максимальному обмеженні кількості ілюстрацій і незадовільному їх відтворенні, за умов великої зайнятості та географічної розпорошеності авторського колективу, надто стислих термінів праці над рукописами, їх довільних скорочень та змін витворювався збірник лекцій «Українська культура». Все це, безперечно, відбилося на якості, конкретній наповненості та науковій глибині книги. Однак це не має бути поставлене у докір авторам. Навпаки, цінність видання з огляду на перелічені обставини ще більше зростає. Як на ті умови, збірник «Українська культура» є просто подвижницькою справою, видатним науковим і духовно-національним здобутком української еміграції.
Наприкінці відзначимо, що «Українська культура» не була єдиним лекційним курсом з українознавства, виданим УТГІ. Інститут опублікував цілу серію таких збірників. Частина з них була написана і авторами «Української культури». Наприклад, Д. Дорошенко у 1943 — 1944 рр. опрацював курс «Історії України» (20 аркушів) замість забороненого німецькою цензурою через «занадто демократичний дух» курсу Славінського. Д. Чижевський у 1936 — 1937 рр. розробляв курс «Історії політичних ідей», а в 1944 р. — «Історію української літератури». А. Яковлів у 1932 — 1937 рр. випустив курси «Цивільного права», «Торговельного права», «Пресового права». С. Сірополко видав у 1943 р. «Основи журналізму».
Очевидно, було б необхідно перевидати повний комплект курсів лекцій з українознавства, що вийшли у 1930 — 1940 рр. у Подєбрадах. Ми почали з «Української культури», яка, на відміну від інших монографічних курсів, є витвором колективного розуму кращих на той час фахівців із кожної представленої у збірнику ділянки українознавства.
