Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


[Українська драматургія першої половини XIX ст.: Маловідомі п’єси. — К., 1958. — С. 267-328.]

Попередня     Головна     Наступна





Я. Г. КУХАРЕНКО

ЧОРНОМОРСЬКИЙ ПОБИТ



ДІЙОВІ ЛЮДЕ:


Китишний сотник Тупиця.

Іван Прудкий, козак.

Ілько, брат Прудкого.

Явдоха Драбиниха, вдова.

Маруся, її дочка.

Борис Цвіркун.

Івга Цвіркунка.

Кабиця, козак, Незаймаївський курінний.

Кулина, його полюбовниця.

Ігнат Очкурня, робітник Тупиці.

Пріська Притулівна.

Парубки й дівчата.








ДІЯ ПЕРВА

Обстановка показує зсередини хату вдови Драбинихи і збоку двері в хижу.



I

Маруся

(сидя на лаві, пряде і співає)

Болить моя головонька

Від самого чола:

Не бачила миленького

Сьогодні і вчора.

Ой, бачиться, не журюся,

В тугу не вдаюся,

А як вийду за ворота,

Од вітру валюся.

Ой, бачиться, що не плачу —

Серце замирає,

Як згадаю, що Івана

І досі немає.

Нема мого миленького,

Нема мого сонця!

Ні з ким мені розмовляти,

Сидя у віконця!

Нема мого миленького,

Що карії очі,

Рада б його дожидати

До темної ночі!.. /270/

Нема мого миленького,

Нема його тута;

Вже поросла по слідочку

Шавлія та рута!..

Зелененький барвіночку,

Стелися низенько,

А ти, милий, чорнобривий,

Прилини швиденько.

Зелененький барвіночку,

Стелися ще й нижче,

А ти милий, чорнобривий,

Прилини ще й швидше.


Ох, Іване, Іване! мій голубоньку сизий! де ти так довго баришся? Скілько днів я тебе ждала, щоб побачиться з тобою та розказати тобі, що моя мати часто до сусідів ходить та все розпитується про якогось парубка: либонь хоче мене віддати за його заміж. Хто він, який він, — не знаю і не бачила. Не приведи, господи, як Іван заїхав куди далеко, а мати заходяться мене видавати за другого, за якого нелюба! Я б їм і сказала, що люблю Івана, так що ж?., крий боже, які вони сердиті!.. Тяжко боюсь матері, щоб...

(Задумується)




II

Іван

(зовсім приоружений, входить)

Добривечір, Марусю!


Маруся

(зрадівши)

Серденько Іване! Чи ще ти живенький?

(Понурилась, мов сердиться)

Ну, добрий же ти! відцуравсь зовсім мене. Скілько я днів дожидаю тебе, таки ні слуху ні вісточки нема; хоть би твій брат Ілько прийшов сказати: де ти і що робиш? /271/


Іван

Винен, винен, моя голубочко. Я дома не був. Оце недавно приїхав з Васюринської, та й уп’ять прощай!


Маруся

(здивувавшись) Куди ж то?


Іван

Підемо з товариством за Кубань, чи не роздобудемо чого...


Маруся

(жалібно)

Так і є! Уже ж ти мене, мабуть, і не застанеш!..


Іван

(з тривогою)

Як се так, Марусю?


Маруся

Моя мати хотять либонь за когось мене віддати заміж...


Іван

Яким би то побитом? І за кого?


Маруся

Я й сама не знаю, а так догадуюсь, бо вони частенько ходять до сусідів совітоватись, та й готують усе, що треба для весілля...


Іван

Потривай же, Марусю! я побіжу на часок та покличу сюди мого хрещеного батька, сотника Тупицю, бо він мене з козаками випроводжа за Кубань, та ось тут зараз на улиці і дожидається. Я оце від його до тебе забіг на часочок, щоб попрощатись; а се таке діло, що як я тут не буду, то треба вже йому знати, що і як, і до чого? Бо він чоловік такий, що поможе. Ти, Мару-/272/сю, не крийся перед ним ні в чім. Він мені той же рідний батько і чоловік у всьому тямущий: чи ружа спортить, або направить, від кулі, від гадюки, уроків, заговорів, від любощів, нелюбощів, сказано — характерник, та й годі. Ось я зараз.

(Підходить до дверей, відчиня їх і кличе)

Тату! тату!


Тупиця

(за дверима)

А що там?


Іван

Ідіть, лиш, будьте ласкаві, сюди: мені до вас діло є!


Тупиця

(не входячи)

Та й зараз!


Іван

(до Марусі)

Ось він зараз прийде. Не журись, Марусю: усе гаразд буде.


Маруся

Дай, боже, щоб усе гаразд було; а лучче всього, якби ти остався дома...






III

Тупиця

Помагай біг, діти! Будьте здорові з тим, що сьогодня!


Маруся

(кланяється низько)

Спасибі, добродію! /273/






Фотокопія портрета Я. Г. Кухаренка.





Тупиця

(до Івана)

Чи оце твоя й дівчина, Іване?


Іван

Оце ж, тату, й вона.


Тупиця

(любується)

Годиться, сину, хороша! дуже хороша дівка!

(До Марусі)

А мати ж твоя де?


Маруся

Пішли десь до сусідів.


Іван

Та тут, тату, щось у її матері коїться таке...

(До Марусі)

Ось розкажи, Марусю!


Тупиця

Ану, дочко, розкажи, то й я послухаю.


Маруся

(утупивши очі в землю)

Та то, добродію, я казала Іванові, що моя мати ходять часто до сусідів та розпитують про якогось парубка: хотять либонь мене заміж віддати за його: а тут ще Іван як сказав, що й сам іде з козаками за Кубань...

(крізь сльози)

то вже, мабуть, мені за ним і не бути, бо в мене мати такі сердиті, що крий боже! Як мені по правді сказати, що я люблю Івана, то...


Тупиця

Сього, дочко, не журися! Нехай-таки Іван іде собі з товариством до тих єретичих черкесів, бо він козак, /274/ його така стать... От як ми колись були в старій Січі, то відтіль було ходимо добуваться до татар або до ляхів; а що ті прокляті жиди, то було не попадайсь нашому братові. Витрусимо кишені! А тут більш нікуди кинутись, тілько до сих шолудивих черкесів, то хоть скотини або коней чи не добудуться хлопці. Нехай собі ідуть з богом! А про те, що тебе мати за другого віддасть заміж, то сього чорт його матиме. Ти знай Івана, а Іван тебе, та й годі... Та по чім же се ти, дочко, міркуєш, що мати хоче тебе віддати заміж? Може, вона так ходить до сусідів?


Маруся

Е, ні, добродію! Вони їздили в город та й накупили ситцю на дві спідниці, червоної байки на юпку, платків, скиндячок, ковки 1 і дукач; та й приказують, щоб швидше рушників дошивала...


1 Сережки (примітка автора).



Тупиця

Трохи воно на те й походило... Ну, та дарма! Чи ти знаєш Іванового брата Ілька?


Маруся

Аякже? Знаю!


Тупиця

Отже то гляди. Він буде часто до тебе навідуватись, так яково що, то ти йому скажеш, що у вас діятиметься, а він мені, то я вже зараз і заправлю всіма чортами, та й буде по-нашому...


Маруся

Дай, боже, добродію, щоб так було, як ви кажете! Ми за вас довіку будемо бога молити.


Тупиця

(обернувшись до Івана, а Маруся між тим виходить за двері подивиться, чи не йде її мати)

Та й ти, сину, не сумуй, мов собака в човні, а як /275/ трапиться тобі оце за Кубанню, то воюй добре, щоб вражих черкес оджахнути.


Іван

Та об сім, тату, й говорить нічого: не так вони нам допекли, щоб їх милувати! Тепера коня або вола і не думай випустить за слободу на пашу, бо так зараз і підхоплять; а скілько бідних дітей вони перетягали в неволю на той бік Кубані!.. Так який же їх чорт після сього, милуватиме?


Тупиця

Ото ж то й воно, синку! А про Марусю не турбуйся: се вже моє діло. Хіба ж мені первина ворочать по-своєму?






IV

Маруся

(ввіходить)

Матері ще й досі не видко.


Тупиця

Піду лиш я ще до козаків та дещо з ними почурукаю, а ви попрощайтесь любенько та не бійтесь нічого: все гаразд буде.

(Виходячи)

Не гайся ж, сину, довго, щоб тебе козаки не дожидались, бо надворі вечір, а вам треба хутко повернутись з-за Кубані.


Іван

Зараз, тату, зараз! Не забарюсь!


Маруся

Добре, якби бог дав так, як пан сотник обіщається; отже, мені щось не віриться. /276/


Іван

Чому? На кого ж і понадіятись нам з тобою, як не на його?.. Ну, прощай же, моя Марусенько! Прощай, моя зірочко! Зоставайся здорова, та не скучай без мене!


Маруся плаче.


Годі ж, годі тобі плакати, Марусю! ти козацька дочка, а я козак: чого ж нам журитись? Як бог поможе побить ворога черкеса та вернуться благополучно додому, то тоді будемо щасливі; тоді вже поберемось та будемо жити й бога хвалити, а тепер же треба козакувати, а тобі до сього діла заздалигоди привикати. Ет, се не остання така розлука; се буде частенько: на те границя. Зоставайся ж здорова, Марусенько, та готуй тимчасом рушники.


Маруся

І вже!.. на що їх готувати? хіба щоб було чим сльози утирати... Ти підеш за Кубань та або ж забудеш свою Марусю, що тебе щирим серцем любить, або ж не вернешся!..


Іван

Гріх тобі, моя ясочко, так об мені думати: я йду за Кубань, а серце моє тут у тебе зостається! А те, що не вернусь, як уб’ють єретичі черкеси, то се в божій волі! Він нам поміч і защита! З ним ми і під Очаків ходили, Березань взяли, Шмаїлів, — тим собі й землю Чорноморську здобули. А то що ж би було, якби на войну не ходили? Розбіглись би з старої Січі, як руді миші, та й годі. Он, бач, співають.

(Співає)

Ой летіла бомба з Московського поля

Та посеред Січі впала:

Ой хоч пропало славне Запорожжя,

Так не пропала слава!

Оцю-то славу і нам треба підпирати. Дай мені, Марусенько, тілько слово та білу ручку, що ти ні за кого /277/ не підеш, поки я вернусь із-за Кубані, то мені й воюватись буде весело, а побивши черкес, зараз і прилечу до тебе!..


Маруся

(подає йому руку)

От тобі, Іване, рука моя!

(Притиснувши його руку до серця)

От тобі моє серце! Ні за кого не піду, поки вернешся.


Іван

(пригорнувши Марусю до серця)

Прощай же! прощай, моя люба! Будь щаслива та не журись, а я не забарюсь.






V


Ілько

Ану, брате Іване! іди швидше! товариство на конях сидить, давно тебе дожидається; та й старий Тупиця гримає на тебе.


Іван

Зараз, брате Ільку! зараз! за мною діло не стане.

(До Марусі)

Прощай же! прощай, мила Марусенько! прощай!


Маруся смутна, проводжає з Ільком Івана до дверей. Тільки що він вийшов за двері, Маруся, поклонившись йому, вертається до кону, тихенько, задумавшись. За лаштунками козацький гомін: «Гай, гай, козаче! Як ти довго збираєшся!»


Іван

(за лаштунками)

Нічого, нічого, пани-молодці! я від вас не одстану.


Маруся вбивається, ламле руки, ходячи по кону.



Ілько

Чого ти, Марусю, журишся? Дивись! козаки сидять на конях, як орли; а коні і землі під собою не чують; /278/ а в брата Івана, дивись! кінь вороний, сам козак молодий, аж дивитись любо. Заспіваю йому хоть пісні на дорогу.

(Співає)

Іде козак за Кубань,

Приодягся так, як пан,

З себе бравий,

Коник жвавий, —

Хоть куди козак!

Славне життя козацьке! Як сів на коня, та й і ввесь тут; де схотів, там і став. Ех, коли-то я діжду того щастя! От же слухай: либонь ідуть...


За лаштунками тупотять коні. Козаки співають:


Засвистали козаченьки

В похід з полуночі,

Заплакала Марусенька

Свої ясні очі.

Не плач, не плач, Марусенько,

Не плач, не журися.

За своєго миленького

Богу помолися.

Стоїть місяць над горою,

А сонця немає;

Мати сина в доріженьку

Слізно проводжає:

Прощай, милий мій синочку,

Та не забавляйся, —

Чрез чотири неділеньки

Додому вертайся.

Ой рад би я, матусенько,

Скоріше вернуться,

Та щось кінь мій вороненький

В воротях спіткнувся.

Ой бог знає, коли вернусь,

В якую годину.

Прийми ж мою Марусеньку

Як рідну дитину! /279/

Прийми ж її, матусенько!

Все у божій волі:

Ой бог знає, чи жив вернусь,

Чи ляжу на полі.


Козацька пісня тихшає, тихшає... Тимчасом Маруся на кону ламає руки, плаче і мов молиться, піднімає вгору руки; то прийде до дверей, то вернеться до кону і гірко заридає, то мов схаменеться. Ілько потішає її.






VI

Явдоха

(в се врем’я входить і, не розчумачивши їх речей, скомизилась та з серцем й каже)

Чого се ти, доню, тут з парубком стоїш?

(До Ілька)

А ти, божевільний, чого сюди вбрався?


Ілько

Та так, паніматусю! Козаки збирались за Кубань, так я брата проводжав.


Явдоха

Гляди лиш, Ільку! Я давно чула про тебе, що де досвітки, де вечорниці, де дівчата на вулиці зберуться, то ти там вродився. Іди собі, звідкіля прийшов, та не ходи до нас більше.


Ілько

Та й піду, коли ви на мене сердитесь.

(Гається)


Явдоха

Іди, таки іди!

(Розсердилась)

Ось тобі і двері, негідний сину!

(За плечі та в двері)

Отуди к бісу! Як то тепер на світі стало! у нас, в /280/ старовину, то ще такі парубки і не думають про дівок, а дівці такій і в голову не приходило з парубками водитись, не так, як тепер!


Маруся

Що се ви, мамо! Бог з вами! як се ви на мене кажете? Хіба ж я в вас яка?


Явдоха

Та до якого часу ще дитина, так як і треба; а все-таки не годиться з парубками якшатись. От уже й люди трапляються, — от уже й заміж пора.


Маруся

Які там, мамо, люди?


Явдоха

Харько Кабиця.


Маруся

(сама собі)

Кажуть люди, що серце віщун, то й правда.

(До матері)

Який, мамо, Кабиця?


Явдоха

Незаймаївський! А як би ти сказала?


Маруся

Я? я б сказала прямо, що не піду за його.


Явдоха

Чому?

(Сама собі)

Так і є, що клятий Ілько обчеркнув її курячим зубом!..


Маруся

Він, мамо, старий та сердитий, а ще як ожениться то буде ревнивий. Та він мені і зовсім не вподобавсь! /281/


Явдоха

От бач, що ти дурна єси! ти його не знаєш, та й варнякаєш, що тобі на язик наверзеться. Він хоть і старенький, так розумний і багатий дуже, він ще з-під Шмаїлова приніс багацько грошей, та все червінці.


Маруся

Коли він, мамо, багатий, то нехай собі шука убогої дівки, бо багата по добрій волі за його не піде. А сього ще ви не знаєте, що приїхала Кулина Кочугурівна? Вона того Кабицю, що ви кажете, ще в Самарі перед розмиром полюбила, і він обіщав з нею оженитись: божився, клявся та й покинув. Вона йому вірила і, як сватали добрі люди, то й відказувала; а як же він її покинув, то вона б рада і за поганенького чоловіка піти заміж, так не трапляється. Тепер вона, бідна, аж сюди за ним прийшла, так що ж? клятий Кабиця і дивиться на неї, бідну, не хоче.


Явдоха

Ти єси дурна, дочко! що ти мелеш? Се все брехня та наговори. Слухай лиш сюди: Кабиця вже вислуживсь, в одставці, буде жити дома, хазяйство держатиме і худобу доглядатиме; а з молодого що? усе гонитимуть: то за Кубань, то на кордони, або де в далекий поход. Та от не далеко сказать, як твій батько: адже пішов з кошовим Чепігою в Польщу та там і головку положив; а тут чутка, що військовий суддя Головатий піде в Персію — от і цілуйся із своїм молодим, який там у тебе на прикметі. Тепер тілько за старим і пожити. Годі ж, годі не знать об чім сумувати. Опісля й сама будеш рада такому чоловікові. Викинь лиш дур з голови та йди лягай спати, бо завтра треба раненько встати та дещо зготовити, бо вранці й старости прийдуть, то щоб було їх чим приняти. Ох! я так ноги натомила за день, що насилу ходжу! Піду лиш ляжу спати, та й ти не гайся; гаси каганець, та й сама лягай скоріше!.. Ох!

(Вийшла) /282/


Маруся

(одна)

О мамо, мамо! гріх тобі обіжати так дочку свою! Як мені на світі Кабицю любити, коли мої очі з його очима не зглянуться і серце до його не обернеться? Що мені тепер у світі божому робити? де мені дітись?


В хижі чути голос Кабиці: «Та ну, к чорту! іди, кажу тобі! будеш моїм старостою».


Маруся

Ох, мені лихо! се либонь іде до нас Кабиця! Побіжу скоріше в малу хату та засуну двері, бо він і туди вломиться.

(Вибігла).





VII

Кабиця і Очкурня, входять — під чаркою надто.


Кабиця

(приспівуючи)

Ой здорова, дівчинонько! чи ти спиш?

Ке лиш мені паляницю або книш!

— Паляницю, козаченьку, я б дала,

Так ще ж тобі м’якенької не спекла.

(Оглядається кругом)

Еге! Що за вража мати? нема нікого в хаті! Невже так рано полягали спати?

(Підходить до дверей і пробує)

Так і є! двері заперті. От тобі й книш! От тобі й змовини!

(До Очкурні)

А що, Гнате! як думаєш? чи не торохнуть лиш мені лобом у двері так, щоб вони на дванадцятеро розтрощились? Дивись, пак! сплять собі та й гадки не мають, а я й досі не вмовився з дівкою. /283/

Очкурня

Та цур їм! нехай сплять! Ще й завтра вспієш побалакати; а то щоб стара Драбиниха не скомизилась спросоння, то й праця твоя пропаде ні за понюх табаки.


Кабиця

А що ти думаєш? і се правда! Та потривай лиш: я послухаю; може, вони ще не сплять, а базікають об чім-небудь.

(Підходить до дверей, наставляє ухо і слухає)

Еге! сопуть!.. Ого! Драбиниха крізь сон щось забелькотала! Гм, дій його честі! Ну, нічого робить, нехай сплять.

(Одходить)

Ну, та й тяжко ж Маруся здихає!

(Задумується)


Очкурня

(про себе, глузуючи)

Від того, що любить тебе, як собака палицю.

(До Кабиці)

Ото, щоб ти знав, Харьку, вона заміж хоче, так їй і верзеться сонній про якого-небудь парубка.


Кабиця

Уже ж не про якого, як про мене, бо вона мене давно вже полюбила, — ще на тім тижні, отоді, знаєш, як ми з тобою від шинкарки Горпини музик вели, а я попереду танцював, співаючи:

По дорозі жук, жук,

По дорозі чорний, —

Подивися, дівчинонько,

Який я моторний!

А вона, як побачила мене, та тілько ких! ких! ких! А я зараз на ус і закрутив та й кажу собі мовчки: оце ж, мабуть, вона в мене вляпалась, небога! А в самого, голубчику, неначе комашня поза шкурою полізла, як /284/ глянув на Марусю, та після того мов шалений ходжу: не йде з думки, та й годі, так і тягне до неї; так що ж? Стара зовсім рішила, що віддасть дочку за мене, а з молодою ще після того не бачився ні разу.


Очкурня

(сам собі)

Бач, гаспидський Кабиця, як розманіживсь! неначе молоденький! Піддрочу лиш я його.

(До Кабиці)

Ой гляди, Харьку, щоб вона іноді не попоштувала тебе печеним раком!


Кабиця

(здивувавшись)

Печеним раком? як то так?


Очкурня

Сиріч, щоб одвірка тобі не показала. Ти, мабуть, ще не чув, що я й сам залицявся за неї і вона мені призналась, що мене любить і піде за мене заміж.


Кабиця

(згедзкавшись)

За тебе заміж? та що се ти, гаспидів Очкурня?та я з тебе дух виб’ю, та я тебе зувічу, як собаку! та я тебе в три погибелі зверну, що й пір’я на тобі не останеться! Чи такому ж бридкому, як ти, женитися з Марусею? Подивись на себе, неотесо! адже ж ти поганіший від...


Очкурня

(покволом)

Ха! ха! ха! ха! а ти хіба кращий від мене? га, маро?


Кабиця

Та вона на тебе і плюнуть не захоче...


Очкурня

А на тебе плюне, хоч не схоче, ха! ха! ха! /285/


Кабиця

Щоб такий ледачий, як ти, одбив у мене дівку! та я скоріше з тебе печінки вирву!


Очкурня

Побачим, чия візьме! а я вже знаю, що вона не мине моїх рук.


Кабиця

Твоїх рук? Ах ти ж, блощиця смердюча, гробак короткопузий, індик кишкатий, що отак ходить та й дметься, як індик.


Очкурня

А ти — сич витрішкуватий! ха! ха! ха!


Кабиця

Харсун коротконогий!


Очкурня

А ти бушля довгонога! ха! ха! ха!


Кабиця

Свиня товстопуза!


Очкурня

А ти хортова собака! ха! ха! ха!


Кабиця

Мовчи ж, бісова худобо! та тікай скоріше, поки небитий.


Очкурня

Сам утікай, поки чуприна ціла!


Кабиця

Так ти оце, гаспидська каракатиця, почав глузувати надо мною? Тривай, бесуре! я тебе відучу до чужих дівок залицятися!

(Засукує рукава, налазить на Очкурню; той од його тікає і, обернувшись, хапає його за руки) /286/


Очкурня

Та що се ти, навісний! Ти справді сказився, Харьку! та то я глузував над тобою, а Марусі не тілько не любив, та й не бачив, яка вона.


Кабиця

Брешеш, псяюхої Забожись, що зроду не любив і не любитимеш Марусі!


Очкурня

Єй же то богу не любив і не любитиму! цур їй!


Кабиця

Що зроду і не подумаєш її сватати!


Очкурня

Та, далебі, що не думав і думати не буду! Нехай вона тобі на льоду підсковзнеться!


Кабиця

Ні, зла личино, не повірю! Забожись дужче.


Очкурня

Щоб же мені чарки горілки в вічі не бачити! щоб мене за живіт узяло, коли неправду кажу!


Кабиця

(обступивши од нього)

Гляди ж, не збреши! Бо як удруге попадешся, пропаде чуприна! Зроблю з тебе тиркатого півня!


Очкурня

Та нехай вам халепа! Ото нагадай козі смерть!.. Нехай їм цур, сим дівчатам! Я з ними й говорити не вмію!


Кабиця

От за се козак! І не говори з моєю Марусею. Ходім же тепер до шинкарки Горпини та помирімось!.. /287/


Очкурня

Та чи помирімось, то й помирімось.


Кабиця

Козак, їй-богу, козак! Поцілуймось же, брате Гнате!


Очкурня

Чи поцілуймося, то й поцілуймося!

(Поцілувались)


Кабиця

Ходімо ж тепер, брате Гнате! Уже ся ніч не куди ходила. А шкода, що не бачився з Марусею!

(Ідуть обидва обнявшись і приспівуючи)

Козаченьку гарний!

Не ходи до Ганни,

Ходи до Марушки

На білі подушки;

А в Марушки-душки

Чотири подушки,

А п’ята маленька —

Сама молоденька,

А шоста перина —

Сама чорнобрива.


Завіса спускається










ДІЯ ДРУГА


I

Вид на кону той самий.


Кабиця

(іде з досвітів і співає)

Казав мені батько,

Щоб я оженився,

Не ходив на вечорниці,

Та й не волочився; /288/

А я козак жвавий

Та й не волочуся.

Як до шинку доберуся,

Горілки нап’юся.

Ех, лихо його матері! те тільки й не гаразд, що я либонь, постарів трохи. А колись із мене козак був меткий та й завзятий на досвітках та на вечорницях. Як було забачу яку браву дівчину, то й моя! А тепер уже не те...

(Позіхає)

Еге! оце я не виспавсь! Та де ж у гаспида виспатись, коли всю ніч з Кирилом Очкурнею прогуляли?.. Думав, чи не буде на досвітках Марусі, аж шкода!.. мабуть, заспала... А вже дівка! чорт його й бачив такої: чорнобрива! червона! свіжа та повна, як полуниця!.. Як глянеш на неї, то так мов завійна вхопить, аж жижки задрижать... Ні, вже сії не хочу обдурювати, а оженюся. Годі бурлакувати! Коли б лиш тілько вона пішла за мене... Та поздоров, боже, Марусину матір! Вона мені подала слово, то вже їй сором буде, як збреше... Та що оце їх не видно і досі? Уже світа, а вони, мабуть, і досі сплять... Се по-панській долежують. Вчора приходив, — спали, і сьогодні... Хіба розбудити?.. Та ні, не хочу, бо щоб молода не розсердилась, як не дам їй виспаться. А може, тепер їй сниться, що я з нею женихаюсь абощо!.. Що ж тепер робити? І без Марусі скучно, — і будити її жалко... Заспіваю лиш тії, що мене колись навчив наш хорунжий Гайдабура, а тимчасом і вона розбуркається та й почує, що я так гарно співаю.

(Співає)

Ой приписали од лементаря

До сотника Харька листи:

«Ой приїдь, приїдь, сотнику Харьку,

Меду-вина до нас пити».

Ой як став Харько, ой як став Харько

З дому свого виїжджати,

А за ним його сотничка Харьчиха

З хлібом-сіллю проводжати... /289/

«Ой не їдь, Харьку, ой не їдь, друже,

Бо то проклятая зрада.

Лучче б ти в замку зоставсь з козаками,

То б я тобі була рада».

Ой не послухав Харько господині,

Що дуже горілки впився,

А за ним його жваві козаченьки:

«Ой стій, батьку! не журися!»

— «Ой як же мені, пани-молодці,

Як мені не журиться,

Що підо мною мій кінь буланенький

Та почав становиться?

А ще к тому, мої козаченьки,

На серденьку туга,

Що покидаю я в Жаботині

Свого вірненького друга».

Ой як приїхав він до Паволочі,

Став з коня свого вставати,

Ой став же його сотник наволоцький

Медом-вином частувати.

Ой не встерігся Харько, не встерігся,

Меду-вина всмак напився,

Та і на панське біле ліжко

Спати зараз положився.

Ой як заржав же кінь буланенький,

Стоячи біля пекарні:

Ой і залили сотника Харька

У залізні кайдани,

Ой як заржав же кінь буланенький

Та й у стайні на помості:

Ой стратили Харька та і заховали

У зеленій нехворощі.





II

Явдоха

(за дверима)

Ану, Марусю, ходім у велику хату: либонь, жених твій прийшов. /290/


Кабиця

Добридень вам, паніматко, і тобі, Марусю! Отже й добре, що ви одні дома, та й дівка тут: тепер на самоті і побалакати добре: ніхто не мішатиме. А скажи, Марусю, при матері: чи ти підеш аа мене? чи, може, в тебе кращий є?


Явдоха

І де ж то нема, що й є. либонь? Одуріла дюка зовсім: тільки й мови, що не піду за старого, та й годі...


Кабиця

Який я старий? отак ушквар! Еге... Сором же тобі, Марусю, що мати на тебе жалується; а так би не годилось.

(До матері)

Та то, може, вона соромиться вас? Гетьте лиш відсіль, я з нею сам побалакаю...


Явдоха

Та й сількось! я й піду! А тілько кажу тобі, дочко, викинь дур із голови.

(Вийшла)


Кабиця

(залицяючись)

Ге, ге! чуєш, Марусю? полюби мене, будь ласкава! полюби мене, моя ясочко, моя уточко, моя лебедочко!

(Чепуриться)

Я, бачиться, козак не послідній: одежа на мені — як бач; грошей повна кишеня, та ще й в саквах є...


Маруся

Не треба мені, дядьку, ваших грошей: у нас, слава богу, й свої є. /291/


Кабиця

(з серцем)

Який я тобі дядько? Я ще молодець, а не дядько! Що то за дядько?

(Весело)

Ти скажи: «друже», та подай мені свою руку, щоб нам побратися та жити щасливо...


Маруся

Як мені подивитись на вас, що ви такі старі, то не гріх і батьком назвати, не тілько дядьком, а сього, щоб нам подружитись, то й до віку не буде.


Кабиця

Як не буде? А як я підведу людей, та як присудять тобі за мене заміж іти, то як ти скажеш?


Маруся

Хто мене може присудити заміж іти за старого, як я сама не схочу? Ви вже підвели бідну Кулину Кучугурівну, що тепер ніхто не хоче сватати, так вона аж сюди приїхала із Самари...


Кабиця

Та нехай вона своєму родові сниться! Цур їй! я її не поважаю; а з тобою, моя галочко, моя курочко... Ке лиш хоть поженихаюсь.

(Обніма її)


Маруся

(одпиха його)

Гетьте-бо, дядьку! гетьте! Як вам не сором? Що це ви здумали?.. Та геть к чорту!


Кабиця

(звомпивши)

Еге! се біс, а не дівка! Бач, яка брикуча! Нехай тобі хрін, коли така бриклива...


Маруся втікає з хати.


Отак, а не чорт зна як!.. Та й не гаспидська ж дівка! так і шморгнула! Еге!.. От тобі й допитавсь! /292/





III


Явдоха

(входить)

А що, Харьку? як діло? чи допитавсь?


Кабиця

Якраз допитавсь! і на мову не дається!


Явдоха

Еге! А йон же, йон, вража дитина! Я на неї і не сподівалась, щоб вона таку губу закопилила. Недаром же я її з Ільком на розмові зуспіла.


Кабиця

З яким Ільком?


Явдоха

Тадже ж, коли знаєте, з Прудченком.


Кабиця

Як? отой блазень, білогубе щеня? Та я його, вражого хлопця, уб’ю, як собаку. Дивись! Уже бісові діти почали дівок у козаків одбивати! Отакий світ настав! Постривай же, єретича дитино бісова! я тобі дам затірки! попадешся ти в мої лещата!


Явдоха

Та в його старший брат є, козак гарний, так що ж? непосидящий: йому й нудно, як дома сидить; і тепер десь повіявся з козаками за Кубань...


Кабиця

Та цур йому! а ви лиш скажіть, чи довго мене будете водити? Так добрі люди не роблять.


Явдоха

Отже й лихо!.. Так я приймусь за неї не так. Ось посидь тут, Харьку, а я збігаю до сусіда Цвіркуна, то, може, вдвох з Цвіркункою чи не вкоськаєм Марусі та сюди й прийдемо. /293/


Кабиця

Та йносе!


Явдоха

(виходячи)

Я не буду баритись. Як зладимо, то щоб зараз і на рушник стали. Прощайте ж до якого часу.


Кабиця

(один)

Ай, Драбиниха! От моторна жінка! За се куплю вже їй червоні чоботи. Та й жінка ж!.. Е! я й забув, що у мене в кишені пляшка з горілкою, та й не почастував Драбиниху! Гай, гай! А, дай же його кату! Ну, що ж тепер? Сяду лиш отут по-козацькій, та вип’ю хоть сам горілки, та заспіваю запорозької пісні, щоб не так сумно було.

(Сидя долі по-козацькій, вийняв пляшку з кишені, одіткнув)

Отакечки без затички!

(Виймає чарку)

Оце ж і чарка!

(Наливає, випиває і співає)

Гей, був в Січі старий сідий,

На прізвище Чалий,

Вигодував сина Саву

Козакам на славу,

Ой був Сава в Немирові

В ляха на обіді,

Не знав Сава і не відав

В своїй тяжкій біді.

Гей, як крикне та пан Сава

На хлопця малого:

«Сідлай, хлопку, сідлай малий,

Коня вороного!

Сідлай коня вороного,

А собі другого, — /294/

Поїдемо оглядати

Ми дому нового».

Гей, приїхав та пан Сава

До своєго дому;

Питається челядоньки:

«Чи все гаразд дома?»

«Та все гаразд, батьку Саво,

Та щось на нас буде:

Щось у наших нових хатах

Сивий голуб гуде!..»

«Нехай гуде, нехай гуде!

Того не боюся...

Гей як гляну на Нову Січ,

То ввесь іздригнуся!»

«Та все гаразд, батьку Саво,

Тілько одно страшно:

Виглядають гайдамаки

Із-за гори часто...»

Ой сів Сава в кінці стола,

Розкинув ворожки:

«Ой ще ж буде, козак Гнатко,

Чорної дорожки».

Сидить Сава в кінці стола

Та тяжко здихає,

А Савиха в новім ліжку

Дитину хитає.

«Піди, хлопче, до пивниці

Та принеси пива,

Та вип’ємо на здоров’я

Та й за мого сина.

Зайди разом до винниці

Та вточи горілки,

Та вип’ємо за здоров’я

Та моєї жінки».

Ой ще ж не вспів малий джура

Звернуться з пивниці,

Шатається козак Гнатко

По новій світлиці...

«Здоров, здоров, пане Саво!

А як собі маєш?

Іздалека гостей маєш, /295/

Чим їх привітаєш?»

«Ой чим вас, пани молодці,

Я буду вітати?

Ось дав мені господь сина,

Буду в куми брати».

«Коли хотів, пане Саво,

Нас у куми брати,

Не йти було б, гей, до Гарду

Церкви руйнувати.

Коли хотів, пане Саво,

Довго панувати,

Не йти було б із ляхами,

Нас не дратувати».

«Привітаю вас, молодці,

Медом-горілкою».

«Попрощайся, пане Саво,

З дітьми і з жінкою».

Ой кинувся та пан Сава

До ясного меча,

Взяли Саву на три списи

З-під правого плеча.

Ой кинувся та пан Сава

До своєї зброї, —

Взяли Саву на три списи

Та підняли вгору.

(Перед кінцем пісні виймає із кишені капшук з грішми, висипає гроші додолу, наливає в чарку горілку і п’є)

Гу! єретича Маруся не хоче йти за мене. За кого ж вона піде? Чим я не козак або не хазяїн? Отже ж оце й гроші, оце ж і червінці... хіба ж їй болячки треба?

(Починає лічити)

Раз їх, два їх, три їх...





IV

Перед кінцем пісні Маруся вводить Кулину; побалакавши з нею тихесенько дещицю, зоставляе її на тім місці, а сама виходить собі з хати. Кулина тяжко смутна, підходить з боку, Кабиці, глянула на його гірко, а далі, мов ненароком, одвернулась і жалібно співає: /296/


Вийду я на гору

Білими ніженьками,

Гляну я на дуба

Карими оченьками, —

Аж на тім дубоньку

Два голубонька гуде:

Гей, щось на козака

Та пригодонька буде...


Кабиця

(скри́ва на неї дивлячись, співає)

А я тії пригодоньки не боюся,

А від тебе, божевільна, одступлюся,


Кулина

(залившись сльозами)

Боже мій, боже мій! Харьку! чи не гріх тобі? чи ти бога не боїшся? що ти з мене зробив?..


Кабиця

(кладе чапко гроші в кесетину та з серцем)

Та де ти взялась у нечистого батька, маро? Геть відсіля. Нехай тобі рябий біс від мене! Чого ти в’яжешся, причепендо? Геть з очей моїх, бісова марюко!


Кулина

Харьку!.. Бог тебе скарає!

(Виходить)


Кабиця

От, навіжена, неприторена!.. Пфу

(плює)

на твоє пір’я!

(Наливає і випиває)

Оце гаспидська відьма! де вона взялася? А нехай же їй хрін! коли б ще клопіт не наробила.

(Встає і чепуриться) /297/

Бісова ящірка! Гаразд, що старої Драбинихи та Марусі на сей раз не трапилось, а то б такого піднесла печеного кабака... А щоб ти сказилась, гаспидська нехлюя бісова! Неначе оце мене обухом по лобі зацідила. Вип’ю лиш горілки, чи не повеселіша.

(П’є).






V

Цвіркун, Цвіркунка, Маруся і Явдоха, а потім Ілько у вікно зазирає.


Цвіркунка

(попереду іде та й співає; проспівавши та й потанцює з Кабицею вдвох, та й уп’ять так же, до самого кінця пісні)

Додому йду — товченики,

Із дому йду — товченики;

Та вже ж мені пресучії

Товченики наскучили!

Ой чи вийду на танець —

Від старого буханець.

В потилицю або в спину,

Що й ногами вже не двину.

Ой тут мені погуляти,

Усім лихом зацурати,

Драбиниху звеселити,

А Кабицю оженити.


Танцює з Кабицею.

Цвіркун сердиться і крутить головою, щоб перестала співати.


Цвіркунка

Чого ти головою крутиш, мов той цап в дроковицю? Ти ж мене й горілки навчив пити.

(До людей)

Як ми побрались з цим гаспидським дідом, та й пішли до людей у гості, а се було об великодніх святках. Я тоді була молода та хороша, та дурна — горілки не вміла пити. А там у нас у Старому Санджарові /298/ така була привітлива молодиця Мотря Червониха, та й частує мене горілкою, та так просить поштиво, що боже мій! Я глядь на свого старого, а він на мене, та й закрутив головою. Я ж думала, що він сердиться, чом не п’ю, та зараз черк чарочку з тарілки, хиль та й випила. Сиджу та й пишаюсь, аж тут незабаром і по другій просять; то я все — що гляну на свого чоловіка, то він ще й дужче головою крутить, а я й думаю: «Отже й лихо! коли б лиш навсправжки не розсердивсь того, що я, як випила першу чарку, та й скривилась!» Я й сю хильнула; втерлась, та й сиджу.


Кабиця

Ай, Цвіркунка! козир-молодиця! Жалко, що мене там не було з вами!


Явдоха

Чи ти ж по повній і пила?


Цвіркунка

Аякже? у нас, крий боже, як пригубиш до чарки! Кажуть: після тебе й татарин не питиме. От я вже й байдуже на свого чоловіка поглядати, а він отак і сидів між козаками.

(Показує набік)

А далі по третій, та й по четвертій витягли. Прийшли козаки, та й чабан з козою, що грають. Як уцюкне, братіки, шекені, як піду я в скоки та в боки, аж намисто на шиї грає, а підківки тільки чоко, чоко, чоко, чоко!.. Куди вам ваш гусарин з своїми шпорами! Далеко й ходить. А далі гульк! аж нема чоловіка в хаті. Пішов, кажуть, додому. Батькові ж його біс, що мене покинув!

(Цвіркун кидається її бити, та його здержують Кабиця і Явдоха; а Цвіркунка тоді до Цвіркуна)

Тю, навіжений! чи ти сказивсь! Адже се я розказую. Сядь та сиди отам. От погуляли там до третіх півнів, я й пішла додому. Не дійшла, та під Серединою хатою /299/ й звалилася, та й не тямлю, коли і як я дома опинилась. А що ж ви, братіки, думаєте на похмілля? Як почав мене оцей дундук

(показує на Цвіркуна)

похмеляти, так я три неділі після його рук вилежала, та й оцю пісеньку лежачи склала... А за що бив?..


Цвіркун

Нащо пила горілку?


Цвіркунка

А нащо ж ти крутив головою?


Цвіркун

Щоб і в рот не брала.


Цвіркунка

Брешеш-бо, щоб пила!


Цвіркун кидається бить, а його здержують.


Кабиця

Та годі вам! Чи ви з чаду, чи що?


Цвіркун

(випручуючись)

Та вона таки вже моїх рук не втече...


Кабиця

Та годі вам!..


Цвіркунка

Глянься на бога, прицуцуватий. Дивітесь, братіки! сам вивчив жінку горілку пити та й б’ється.


Цвіркун

(плює)

Пфу, собако!

(Хоче вийти, та його здержують) /300/


Кабиця

Та посидь-бо, Борисе! чого ти дрочишся, навісний? Хіба ж ми на те вас покликали, щоб вам свариться? Сідай лиш, годі комизитись.


Цвіркун

Та й посиджу, так нехай же Ївга нічого не розказує та сяде поштиво.


Цвіркунка

Та, отже, й сяду.


Явдоха

Сідайте, сідайте.

(Побачивши чарку й пляшку долі)

Ось і горілка, та так долі і стоїть.


Кабиця

Та то я приніс та й забув вас почастувати.


Явдоха

Спасибі! та в нас і своя є. Та хоча ж сирно заслати та тоді й почастувати. Як-таки горілочці так долі стояти?

(Виходить, приносить сирно, становить долі та й каже Марусі)

Чуєш лиш ти, придзегльована! годі тобі отам слинити! подай лиш скатертину.

(Маруся, найшовши скатертину, подає)

Подай лиш отам з запічка балабани гарячі, тетерю, та під’їмо хоть трохи.


Кабиця

Е! є! Під’їмо, під’їмо, бо я цілісіньку ніч не їв, та виголодавсь, як собака в пашенній ямі. /301/


Явдоха

(сідаючи)

Так за день намонялась, що крий боже! аж кісточки всі болять.


Цвіркунка

Чи не був і в вас, ненько, покійний Драбина такий, як у мене Цвіркун?..


Цвіркун

Та цить!

(крутить головою)

Гай, гай! А йон же, йон!


Явдоха

Е, ні! пером земля, легко йому, покійному, лежати! Такий був чоловік, що хоча б оцій моїй тонкослізці Кабиця такий удався.


Кабиця

Себто я? Е, я, паніматко, жалуватиму твою дочку.


Цвіркунка

Бреше, не к вам річ! Чоловіки всі так кажуть, як женяться, а навпослі, як от і мій казав...


Цвіркун

Та цить, кажу! А то, вражий син, коли я тобі оцими ваганками голови не розіб’ю!


Кабиця

Та, далебі, що жалуватиму! от щоб я оцього балабана не проковтнув.

(Бере балабан)


Явдоха

Та пожалуйте ж горілочки! Ну лиш, Ївго, пошануй нас. /302/


Цвіркунка

Та й сількось.

(Бере пляшку з горілкою)


Явдоха

А я сяду трохи та одпочину. Сідайте, люде добрії


Ілько

(зазираючи у вікно потиху)

Еге! тут либонь сватання.


Цвіркунка

(палива і підносить Явдосі)

Пожалуйте.


Явдоха

(не прийма чарки)

Звольтесь.


Цвіркунка

Дай же, боже, сестро, вам дочку віддати, зятя придбати й онуків діждати.

(Випиває і підносить Явдосі)

Пожалуйте!


Ілько

(потиху)

І вже від Кабиці навряд діжде хто онуків.


Явдоха

(узявши чарку і вставши).

Спасибі вам, чесні люде, що ви не цураєтесь моєї хати.

(П’є)


Цвіркунка

(до Кабиці)

Пожалуйте! /303/


Кабиця

Звольтесь!


Цвіркунка

Дай тобі, боже, жінку хорошу, на світі жити й діток прижити.

(Випиває, потім палива і підносить)


Кабиця

(прийнявши чарку)

Спасибі, Івго, спасибі, моя перепілочко! Добре діло є не поміха, буде утіха.


Ілько

(потиху)

А зась, бісів діду!


Цвіркунка

(наливає чарку і підносить до Цвіркуна)

Чи не розвеселю свого старого хоч чаркою.

(Співає)

Поздоров, боже, мого старого

І мене коло його,

Ой що він мене не б’є, не лає,

Він мене в гості пускає.


Усі сміються.


Цвіркун

(усміхнувшись нехотя)

Враже начиння!


Явдоха

Контетуйтесь, люде добрі: просю покорно.

(Їдять)


Кабиця

Пухкі балабани та й тетеря гожа, Чого-то з сього /304/ святого хліба не зробиш? усячину: діда, братки, рябка, сучку, каленика, натикана...


Ілько

(потиху)

А, щоб ти вдавивсь, огородня сатано!..


Явдоха

Оце ж, Харьку, після хліба-солі та й за діло пора взяться.


Кабиця

Та еж! я вже давно наслухаю, до чого воно дійде.


Ілько

(потиху)

До того, що ти облизня піймаєш...


Маруся

Боже мій, боже мій! Що се мати хотять зо мною зробити!..

(Сама собі)

Земле сира! розступися! нехай і мої кісточки з батьковими в тобі лежать! Боже мій, господи!..

(Плаче)


Ілько

(потиху)

Сердешна Маруся!..


Цвіркунка

(до Явдохи)

Отже знаєте, ненько, нехай Харько оце йде та попа поєдна, бо, може, ще його й дома немає; а їй косу заплетемо: які ж тут прибори? Та й до церкви, та й на рушник! /305/


Ілько

(потиху)

Отака ловись!..


Кабиця

Еге! та й так-таки. Я оце піду до панотця, а в вас щоб було все готове.

(До Марусі)

Чого-бо ти, Марусю, все рюмаєш?..


Явдоха

Дурна, то того. Ось як стане на рушник, то де ті й сльози дінуться!


Цвіркунка

Де ж ви, ненько, бачили, щоб дівчата, як ідуть заміж, та щоб не плакали?


Ілько

(потиху)

А найпаче за такого мацапуру, як Кабиця.


Кабиця

Та й правда! Ну, прощайте ж до якого часу.

(Виходить)


Ілько

(потиху)

Іди до біса на обід з залізною ложкою, а я побіжу до сотника Тупиці та розкажу йому, що тут діється...


Кабиця

(до Явдохи)

Гляди, паніматко, щоб моя праця не пропала, бо, бач, твоя Маруся усе щось бундючиться...


Явдоха

Та нічогісінько! Ідіть собі, нехай вам бог помагає. /306/


Кабиця

То-то гляди, щоб і сама іноді не зґедзкалась, глядя на Марусині сльози. Бач усе рюмсає...


Явдоха

(до Кабиці)

Іще ж таки. Та йдіть робіть своє діло! а ми своє зробим.

(До Цвіркунки)

Прибери ж її, Івго...


Кабиця

Прощайте!

(Виходить)


Усі

Прощайте! прощайте!


Маруся

Мамочко ж моя, голубочко! не віддавайте мене за Кабицю! Я вам по правді скажу, що я...

(Утупила очі в землю)


Явдоха

Ну, що там? кажи!


Цвіркунка

Кажи, Машко! чого ти соромишся?


Маруся

Що ж, мамко моя ріднесенька! Я слово подала Іванові Прудкому...


Явдоха

У! то дурість, дочко! Не звикай! Бач, куди потетюрилась! Та й Іван нехай вибача. Хоч він козак і бравий і воїн хороший.

(до Цвіркунки)

так голіший же, ненько, від миші. /307/

(До Марусі)

І не думай, дочко! Що на йому одежа гарна? Ото ж і тільки, що на йому та в йому.


Маруся

Та що се, мамо, ви робите зо мною? Хоч би людей зібрали та порадились. Як же таки так?

(Плаче)


Явдоха

Яких тобі людей? Оце ж і люде! Де тут тобі дівок набрати? Се не в городах, а се в Чорноморії: і самі недавно прийшли в Видну жити; от ще й досі в землянці...


Маруся

(кланяється всім)

Прости мене, моя матінко! простіть мене, добрі люде; простіть, мої дівоцькі літа... тепер я пропаща навік...

(Починає співати й плаче)

Пливи, пливи, селезеню,

Тихо по воді.

Прибудь, прибудь, мій батеньку,

Тепер ік мені!

«Ой рад би я, дитя моє,

Прибути к тобі, —

Насипано сирої землі

На руки мої!

Склепилися карі очі,

Устоньки мої;

Не дам тобі порадоньки

Бідній сироті!»

(За плачем перестає співати)


Усі, плачучи: «Годі ж, годі, дочко, плакати. Ходімо лиш, пора тебе прибрати». Виводять Марусю. /308/








ДІЯ ТРЕТЯ


Кунштація та ж.


I

Явдоха, Маруся прибрана. Цвіркун і Цвіркунка, виводячи Марусю з хати.


Цвіркунка

Бач, яка тепер ти хороша, Марусю, що аж подивитись любо! Так як маків цвіт! Нехай уже тобі бог помага на добре діло. Не журись, доню, все гаразд буде. Воно тілько спершу трохи страшненько виходить заміж, а далі й байдуже...





II

Кулина і китишний 1 сотник Тупиця.

Кулина в сльозах чіпляється на шию Явдосі і тяжко тужить.


Ой матінко!

Голубочко!

Рятуй мене,

Лебідочко!

Оборони

Од напасти!

Не дай мені

Враз пропасти!

Харько мене

Ізвів стидкий!

Хотів сватать, —

Збрехав бридкий!

Літа мої

Дорогії,

Літа мої

Золотії,

Ізвів марно,

І барвінок

Зом’яв, ненько,

Як починок!


1 Китишний — тим звався сотник, що китиця в його була коло шаблі (примітка автора). /309/


Твою дочку

Хоче брати,

Мене бідну

Зацурати!..

Ой матінко!

Голубочко!

Рятуй мене,

Лебідочко!

(За сльозами більш не здужа співати)


Явдоха

(утирає сльози. До сотника)

Здорові, пане! Що це? чого вона так тужить дуже?


Тупиця

Оце твій гаспидський зять Харько занапастив оцю дівку. А ти ще й дочку пхаєш за його. Чи ти з глузду зсунулась, чи що. Розпитайсь лиш попереду. Він, єретичий дід, підманив оцю дівку, обіщавсь женитися з нею ще в Новоселиці. От коли знаєш старого діда Кучугуру, що жив землянкою на Матні між хріном...


Явдоха

Та як же? знаю! я й сама була в тім урочищі і добре знаю старого Кучугуру. Так оце Кулина, його дочка? Я знала її, як ще вона малою була.


Тупиця

Е, є! оце ж то й вона! Так вона — сказано: дурний дівоцький розум — поквапилась, що в його, бісового діда, багацько грошей є, та й покинула батька, що, може, досі з голоду згинув, та й притьопалась за ним аж сюди. Так що ж? Старий собака з очей жене. Оте твоїй і дочці буде, о що!


Явдоха

Спасибі ж вам, добродію, що ви оце сказали. Цур йому, тому Кабиці! не віддам дочки за його! А мені Маруся й каже, що він такий, так я не поняла віри. /310/


Цвіркунка

(до Явдохи)

Так оце бідна Кулинка, мабуть, така, як у тій піееньці співають.

(Приспівує)

Батько дочки питає:

«Чом барвінок посихає?»

— «Котки мишей гонили,

Барвіночок зломили».

Мати дочки питає:

«Чом хвартушок не стикає?,

— «Кукурудзу, мамо, їла,

Кукурудза набубніла».


Кулина

Горе мені, бідній сироті! До чого я довела себе!

(Плаче)


Цвіркун

(перебиваючи жінці доспівувати пісню)

А йон же йон! де не посій, там і вродиться. Сядь та мовчи, бо битиму!


Цвіркунка

(затуливши рот рукою)

Сідайте, добродію!


Тупиця

Та тут не те, що сідайте, а треба подумати, як би оцій бідній Кулині помогти?


Явдоха

Та як же, ви то знаєте, добродію; а я, далебі, не знаю, чим. Я б рада їй свого пальця врізати, щоб їй помогти, так що ж? /311/


Тупиця

Отже, слухай! Він, вражий дід, пішов попа єднати, щоб звінчав його з твоєю дочкою, — я все знаю; то, як він прийде сюди, то ми Кулину заховаємо хоч у хижу, а Марусю посадимо з ним, та й почнемо його частувати: то він, єретичний дід, як уп’ється, то ми Марусю геть, а Кулину пх’иць до його, та й перевінчаєм. Хоч він завтра й оглядиться, що лопатки в горосі, то байдуже: привикне та й житиме. А я твоїй дочці кращого зятя найду.

(До Марусі тихесенько)

Івана Прудкого.


Маруся

(радесенька, сама собі)

Івана!


Явдоха, Цвіркун і Цвіркунка

То й добре, добродію! оце — то так!..


Явдоха

Я собі думаю, що як відказати прямо Кабиці, то тоді й не відчепишся від його; а оце добре ви кажете, добродію!


Маруся

(веселенько)

Так я ж тепер піду та наряжу Кулину та й вийду сюди, як треба буде.


Явдоха

Та й іди ж, іди. Бач, вража дочка, мов не та стала: зараз повеселішала.


Кулина

Спасибі ж вам, ненько! Спасибі й вам, добродію, що ви не оставляєте мене, бідну сироту. Вам бог заплатить за добре діло. Ходімо, Марусю! ходімо, моя голубочко! /312/


Маруся

Ходімо, Кулино.

(Виходять обидві)


Тупиця

(учувши топіт)

Отже, либонь Кабиця чимчикує.







III

Кабиця

(входить, під чаркою трохи, співаючи)

По дорозі жук, жук,

По дорозі чорний:

Подивися, дівчинонько,

Який я моторний;

Подивися, глянься,

Який же я вдався!

Хіба даси півталяра,

Щоб поженихався.

(Побачивши Тупицю, зупиняється, знімає шапку)

Ваші голови, отамане батьку й товариство! 1


1 Так запорожці вітались (примітка автора).



Тупиця

Товариство! А що ж, Харькуі чи ти справився з попом? Бач, я до тебе на сватання прийшов.


Кабиця

Спасибі, батьку! Та чи ви знаєте, що зо мною трапилось? чудо та диво! Я окульбачив шкапу та хотів бігти в город попа єднати, щоб звінчав. Коли мені люди й кажуть, що в Видну новий піп приїхав. Я шкапу покинув та до його. Коли дивлюсь, аж Яцько Передерій кисляківський попом — ха! ха! ха! Розпитався з ним, аж його, знаєте, що багато дечого нашкодив, військовий суддя Головатий приструнчив трохи та й послав /313/ на попа до владики в Крим, так той його й поставив; так тепер вуси — отакі, а на голові й на бороді тілько пеньки стирчать... Так ми з ним розбалакались, випили по чарці, по другій та й ще; так оце я вже п’яненький трохи.


Ілько зазирає в вікно.


Цвіркунка

(до Явдохи тихенько)

От же й добре! Небагато тепер і треба.


Явдоха

А що ж ти? Поєднав попа?


Кабиця

Аякже! Я тебе, каже, зараз і звінчаю!


Ілько

(потиху)

Я б тебе звінчав!


Тупиця

Так се той Передерій, що в розмир на Кисляківському байдаку був писарем?


Кабиця

Та еж!


Тупиця

Ну, то й не диво: то чоловік письменний і розумний з біса. Вже коли з його був козак завзятий, то й попом добрим буде. А ти, Харьку, гаразд дуже оце робиш, що здумав женитися; а то тебе враг не взяв, ти чоловік не вбогий. Тепер тілько шукай гарної жінки та й годі.


Цвіркунка

А якої ж йому, добродію, кращої жінки треба, як Маруся буде? Вже, як по правді сказати, то хоч би й не Кабиці така хороша дівка. /314/


Кабиця

(взявшись у боки, передражнює Цвіркунку)

Хоч би й не Кабиці така хороша дівка! А Кабиця чим не козак? Дивись лиш добре. Якого ж Марусі кращого молодця треба, як ми... Хоч збоку...

(Повертається боком)

Хоч ззаду...

(Повертається задом)

Хоч спереду...

(Повертається передом)

Куди не поверни, кругом козак бравий...


Тупиця

Та що про те балакати? видно Хому по походу. Тут лиш про се толкуємо, щоб тебе скоріше оженити, та й кінці в воду...


Кабиця

Та я не від того.


Цвіркунка

(перебиваючи)

Що ж тут, добродію, за мудрощі Кабицю оженити? Хіба ж ми мало переженили всякого народу? У нас у Чорноморії затого всі діди переженяться з молодими дівчатами. Тепер уже така поведенція, що старі усе женяться з молодими, не тілько у нас у Чорноморії, та й по всьому світу.


Цвіркун

Але і тут не вмовчить!..


Тупиця

Та яке нам діло до цілого світа? Ми знаймо свою Чорноморію, а до...


Цвіркунка

Хіба ж тілько й світу, що в вікні? що Чорноморія та й годі? Поїдьте лиш у Русь та подивіться, що там робиться. От ми йшли з старим на сю землю через Дін, /315/ так дивились від самого Санджарова аж до Дону, що багато наїхало московських панів скрізь по городах; та й багато, добродію, є між ними таких старих та череватих, та й зроду нежонатих. Інший і добрий є, такий привітливий та балакучий, а до іншого не з вівсом. Я вже довго не забуду, як один на нас кричав: «Ей, хахли! хахли!» Ми ж думали: на кого б то він каже? аж він, добродію, на нас! Поки ж ми розчурукали та зупинились, коли дивимось, аж і солдати за нами біжать, і той пан московський іде та так розсердивсь, що крий боже! та й каже: «Што ви за люді?» та так лається погано, що цур йому! Ми й сказали, що йдемо на Чорноморію, так він нас вилаяв, вилаяв, та й каже: «У вас там всё брадяги», та й вернувся лаючись.


Цвіркун

Та годі тобі, хоть дух переведи. Се біс! і не заціпить їй, гаспидській торохтійці!








IV

Маруся ввійшла і зупинилась.


Явдоха

Слухай, Харьку! сідай лиш отак: оце пан сотник буде за батька, а я вже за матір; а Цвіркун з Цвіркункою старостами, та тілько ось яка вмова: щоб ти нашої дочки не звав Марусею, а Кулиною.

(До Цвіркунки)

Частуй лиш.


Ївга частує по черзі.


Ілько

(потиху)

Бач, як баньки вивалив, мов баран!


Кабиця

(схаменувшись, придивляється в парсунок Марусі)

А на що ж ви її Марусею зовете? /316/


Явдоха

У неї була старша сестра Маруся, так вони так любилися, що крий боже! та як ішли із Слободзеї на сю землю, так вона дорогою в Перекопі вмерла; то оця дочка й просить мене: «Не зовіть, каже мене, мамо, Кулиною, а зовіть Марусею, щоб я своєї сестри не забула». Так я й кажу: «Та й сількось!» та й зову її Марусею, а воно, бачу, гріх...


Кабиця

(про себе)

Не хотілось би мені на се мення звати, та нічого робити...

(Голосно)

Та й буду звати Кулиною!


Ілько

(потиху)

Будеш, хоч не схочеш...


Явдоха

Побожись же, що будеш так звати: а то й вінчання не вінчанням, як ти скажеш попові, що Маруся, а не Кулина; а він так і почитуватиме.


Тупиця

Та ще в метрики як заведе Марусею, а вона тебе здума покинути, то тоді як підеш тягатись, а вона людей підведе, що її звати не Марусею, то й відсудять у тебе жінку.


Кабиця

Та й, далебі, що буду!..


Явдоха

Ке лиш, Ївго, ще й я зятенька попоштую.

(Бере горілку і частує).


Кабиця

Та нехай же хоч сяде дівка коло мене, то хоч мені повеселіша. /317/


Явдоха

(до Марусі)

Сідай, сідай!

(Маруся сідає)

От тепер і в парі.

(Частує)


Ілько

(потиху)

Якраз пара! Мов маківка з реп’яхом!


Кабиця

(бере і п’є)

Оце вже слабше пішла.


Ілько

Жаль, що в горлі не застряла.


Тупиця

Та дай лиш ще й я попоштую; а Кулина нехай хустку знайде та рушники.


Кабиця

Е, е, е, хустку осюди.

(Показує на руку).


Ілько

(потиху)

Тобі вона й пристала, як собаці лико.

(Маруся встає й виходить)


Тупиця

Ну, се ж уже, Харьку, випий від мене, та й пов’яжемо вас.

(Підносить чарку. Кабиця простягає руку, а Тупиця обманив).

От бач, ти вже і впивсь! Ще ж я попереду вип’ю. /318/ Здоров, Харьку! Щасливо тобі жениться, та люби свою Кулину.

(П’є, наливає і підносить Кабиці)


Кабиця

Е, е, е, буду любити.

(Бере і п’є)


Ілько

(потиху)

Як собака цибулю.


Кабиця

(випивши)

Спасибі!


Кулина вносить на тарілці рушники і хустку.


Явдоха

На лиш, Ївго, подерж тарілку; а ти, Харьку, встань та беріть у нас благословення, та й з богом.

(Бере в Кулини тарілку і передає Ївзі)


Кабиця

(встає, озирає себе і підходить до Кулини, убраної в Марусину одежу; бере її і підводить до Тупиці і Явдохи)

Благословіте, тату, і ви, мамо, молодим на рушник стати.


Ілько

(потиху)

Гляди, щоб не впав!


Тупиця і Явдоха

Боже вас благослови! та боже вам помагай на добре діло! /319/


Благословляють; потім Кулина бере хустку з тарілки у Ївги і перев’язує руку Кабиці, а потім рушниками через плечі Цвіркуна і Цвіркунку. Сідають усі.


Кабиця

А що! може, я не молодець? хоч в отютянти поверни, то й там би з десятка не викинули.


Ілько

(потиху)

Бач, який козир!


Кабиця

(співає п’яним голосом)


Ой ти, дівчино,

Горда да пишна!

Ой спасибі тобі, серце,

Що за мене вийшла!


Кулина

Як же мені, козаченьку,

За тебе не вийти,

Що без тебе не матиму

Я життя у світі!


Кабиця

Отепер ти, моє серце,

Будеш панувати:

Єсть у мене вівці, коні

І воли рогаті.


Ілько

(підспівує тихенько)

Будеш мене, моє серце,

У плуг запрягати,

Та по спині ломакою

Добре потягати.


Явдоха

(постерігши Ілька в вікні)

Се ти, Ільку? /320/


Iлько

Я.


Явдоха

Іди сюди, вражий парубче! А то ще хто дивився з-за плеча?


Ілько

Та то Пріська Притулівна.


Явдоха

Бач! клич же й її сюди. От же й гаразд, що трапився боярин із дружкою...


Кабиця

(співа, куняючи)

Гарна була Марусенька,

Ще краща Кулина!..

Чи є в тебе, моє серце,

М’якенька перина?






VI

Ілько і Пріська

Помагай біг вам на усе добре!


Явдоха

Спасибі, діточки. Іди, Прісю, до нас. Ти будеш дружкою, а Ілько боярином.

(До Цвіркуна і Цвіркунки)

Оце ж буханка панотцеві і пляшка горілки, та й ідіть, нехай вам бог помагає.


Кабиця, Кулина, Цвіркун і Цвіркунка виходять. Музики грають відхожої.


Тупиця

Отак скрутимо вражого Кабицю, що йому й не присниться. /321/


Явдоха

Та де ви, добродію, Кулину зуспіли?


Тупиця

Ішла бідна дівка світ за очі. Доходилась до того, що й їсти ніхто не дає. Край чужий, роду нема ніякого. Ішла та й сіла при Кубані над кручею і ноги звішала; то якби я не трапився на той час, то досі якийсь би сом поснідав би нею добре. Так я, відкликавши, розпитав її та почув од Ілька, що тут у вас діється, та й напустив її, а далі й привів із собою. Ну, слава господеві, що так трапилось. До злидня таких сіром поженилось з молодими дівчатами, та такі хазяїни поробились, що й геть-то. А сього нечистий не візьме. Та ти знаєш що, Явдохо? Уже коли робити добро людям, то робити. Оддай лиш Марусю за Івана Прудкого.


Явдоха

Та воно б то й так, добродію! та треба перше з народом розпитатись.


Тупиця

Та вже з ким хоч питайсь, то всяк скаже, що він козак добрий, з себе бравий, не п’яниця, не волоцюга, не розбишака, а моторний, проворний: хоч до лука, хоч до дрюка. Чи ще ж тобі одиноке життя не обридло?

Маруся виходить і поглядає в двері на весілля.


Явдоха

Де ж то, добродію, не обридло, що хто не схоче, той тільки мене, бідну, й не обіжає? От, якби не оцей челядин,

(показує на Марусю)

давно б світ за очі пішла, а то тілько й живу для неї. Воно ні слова — й грошенята водяться, та чи надовго ж то їх стане? Все тягаємо з скриньки, а в скриньку ніхто не положить. /322/







VII

Маруся входить.


Тупиця

А що, Марусю! я тебе оце сватаю. Скажи лиш по правді, чи ти підеш за Івана Прудкого?


Маруся

А чом же, як мати скажуть.


Явдоха

От бач! Вона до сього торгу й пішки! вона давно на його стріляє.


Маруся

Бачите-бо, мамо, як за Кабицю я не хотіла, що боже мій! сама б собі смерть заподіяла, так ви казали все: йди та й іди, а за Івана, то й не кажете...


Явдоха

Бо я Йвана чи не розгляділа гаразд, чи він мені не полюбивсь, і сама не знаю...


Маруся

Бачте, мамо! отже, слухайте.

(Співає)

Ой пий, мати, тую воду,

Що я наносила;

Хвали, мати, того зятя,

Що я полюбила.


Явдоха

(співає)

Ой не буду води пити,

Буду розливати:

Нелюбого зятя маю —

Буду розлучати.


Маруся

Не розливай води, мамо,

Бо тяжко носити. /323/

Не розлучай мене з милим:

Тобі з ним не жити.


Явдоха

Еге! бач! Себто матері на догад буряків, щоб дали капусти...


Тупиця

Отже, слухай, Явдохо. Ти на свої витребеньки плюнь. Ет ти мене знаєш. Я вдовець, дітей нема зроду, то вже отак мені і змерти треба; а те ти знаєш, що в мене є?


Явдоха

Аякже. Се всі знають, що ви грошовиті, добродію.


Тупиця

Еге! отже то бач! оцей Іван Прудкий мій хрещеник та все при мені й жив, козацтва вивчився, і вже, як правду сказати, то вельми добрий козак! так отже й слухай. Оте, що в мене є, то вже кому воно більше достанеться, як не йому? Нехай тільки мене похова.


Явдоха

Та як се ви, добродію, кажете, то я й теє... так де ж він?


Тупиця

Та він тепер у козацькому ділі, та швидко й буде.

(Чути гомін і топіт)


Тупиця і Явдоха

(заразом)

Що там таке? Та се наше весілля йде з вінчання.







VIII

Цвіркун і Ілько ведуть під руки Кабицю п’яного; Пріська і Цвіркунка ідуть і співають. Кулина тут же.


Летів горностай через сад,

Пустив пір’ячко на весь сад: /324/

Збирайте, дружечки, пір’ячко,

Звийте Кулині гіллячко.


Саджають Кабицю на ослоні, а він розвертається і засипає.


Тупиця

От тобі й звив Харько гіллячко! що й ноги відкинув, мов кулик після яйця...


Кабиця

(спросоння)

Що є за диво?.. Глянь!.. Чого се ви догори ногами ходите? що се вам сталось! оце диво на світі!.. Гай, гай!..


Цвіркунка

Бач, як його розварило! все йому невість що і ввижається... Насилу перевінчали. Трохи й попа не звалив. Повінчавши, ще й піп дав по чарці, так уже, боже мій, і рук не чуємо: насилу довели.


Тупиця

Ільку! а ходи лиш сюди.


Кабиця

(лежачи, дригае ногами, мов танцює, та й приспівує)

Танцювала риба з раком,

А петрушка з постернаком,

Цибулиця з часником,

А дівчина з козаком.

Цибулиця дивується,

Як хороше танцюється.


Як Кабиця мимрить пісню, Тупиця шепче щось Ількові на вухо. Ілько виходить з хати та й каже: «Зараз, батьку!»


Тупиця

(голосно)

Потривайте, лиш: я ще коло його пошепчу дещо.

(Підходить до Кабиці, виймає з кишені капшучок з грішми та й оддає Кулині). /325/


Кабиця

(думаючи, що Кулина)

Та потривай, Кулинко! дай мені відпочити хоч трошки... Хоч трішечки, Кулинко!


Тупиця

На, Кулино, оці гроші, та й заховай, та й гляди, не давай йому до рук; а як спита, де дівались, то ти запрись, що не знаєш про їх і не бачила.


Кулина

А як же він мене битиме?


Тупиця

Адже він завтра тут буде, то хто ж тебе попустить? Ти-бо слухай, дурна! Тим тебе і Кабиця обманив, що ти дурна така. Ось слухай та вчись: як схоче Кабиця похмелитись, або як на що друге треба дуже, то ти й вийми червінця та й купи, що треба; коли ж спита, де взяла, то ти й скажеш або на мене, або на Явдоху, буцім дали тобі, а чи нас спитає, то й ми скажемо, що дали, то він як побачить, що в його гаспид-ма й копійки при душі, а від тебе перепадатиме, то він тебе любитиме, жалуватиме і слухатиме.


Ілько вбігає і приносить сакви.


Ке лиш сюди.

(Бере сакви, висипає з них додолу мизеряку, знаходить гроші в торбинці і оддає їх Кулині)

На ж от і сі гроші, як глядітимеш, то стане з вас на ввесь вік.

(До Ілька)

А ти, Ільку, візьми, збери все в сакви, однеси та й повісь їх там, де й були. Та ще слухай.

(Знов шепче щось йому на вухо)


Кабиця

(крізь сон)

У! ху! ху! та й журавлів же якого багато літає!.. /326/


Ілько

(виходячи)

Добре, батьку! усе зроблю по-молодецькій.


Кулина

(кланяється всім)

Спасибі вам, добродію, спасибі вам, моя матусю, спасибі й вам усім, добрі люде, що не дали мені, бідній сиротині, пропасти!


Тупиця

Однесіть же Кабицю в хижу, нехай вже там з Кулиною собі як знають...


Всі беруть Кабицю і несуть через хату в хижу; там його і Кулину зоставляють і всі виходять на кін.


Кабиця

(сонний співає)

Наварила гарбуза

Та вкинула маку;

А в той гарбуз

Цвіркун загруз,

Тілько видно...


Явдоха

Сідайте! сідайте! а ти, ївго, пошануй Пріську та Ілька, як прийде. Спасибі їм, що потрудились; а то б досталось бігти та шукати боярина з дружкою.


Цвіркунка

Та тут такий вражий Ілько балакучий та чудний! От бач: тут і мовчав, мов не він, а як ішли до попа, то всю дорогу регочеться та жартує, а я й собі...


Цвіркун

Та мовчи ж, ледащо! а то я й тут іще дам товченика тобі!


Тупиця

Та годі вам витребенькувати! Сідайте лиш та слухайте готового: оце ми вже одно діло добре зробили, що старого Кабицю оженили з Кулиною; а тепер я сватаю Марусю за Йвана Прудкого. /327/


Цвіркун і Цвіркунка

Так що ж? Боже, помагай! І ми знаємо, що то козак хороший.


Тупиця

Так рішай же, стара, чи даєш благословення своїй дочці за мого Івана? Він козак бравий; дівка ного любить і хоче за його заміж. Чи так, Марусю?


Маруся

Коли матуся скаже, то адже ж!


Тупиця

О! бач! ну, кінчай же діло.


Явдоха

Та де ж він? нехай же явиться. Як бог дасть, що вернеться, то я й поблагословлю їх, коли вже так бог судив Марусі. А до того часу нехай лиш молода нас почастує. Треба могорич запити.


Тупиця

Оце річ до діла! Ану лиш, Марусю, давай по чарці. Ми вип’ємо за твоє з женихом здоров’я.


Маруся

З щирого серця.

(Частує сотника)






IX

Ілько вбігає, танцює й співає.


Ей гоп! гоп! гоп! та чуки!

Повернулись козаки!


Усі

Чи вже? чи справді?


Ілько

Слухайте! /328/

Ржуть коні. Іванів голос співає:

Ой заржи, заржи, вороний коню,

Та під круту гору йдучи,

Нехай зачує серце-дівчина,

Снідання готуючи!

Ой на волики та налигачі,

А на коники пута, —

Ой коли б не ти, серце-дівчино,

То не був би я тута!


Явдоха

(не дослухавши співу)

Слава ж тобі, господи!


Маруся

Ой матінко! се ж Іван, се ж моє кохання!


Цвіркунка

Ось цитьтё лиш! годиться й нам зустріти його піснею.

(Заводить. Другі підтягують. З ними й Маруся)

Перечула я через люде,

Що мій милий в гостоньки буде.

Ждала я, ждала, ждала-дожидала,

Воріточка та й одчиняла.

Аж мій милий із походу їхав

Та до мене в гості заїхав.

Ніч моя темна, а зіронька ясна.

Доле моя красна та щасна!


Як іще пісня співається, увіходить Іван в усій зброї. Маруся кидається йому на шию. Як доспівали останній стих, завіса спускається.














Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.