Попередня     Головна     Наступна

ФРЕНСІС ДВОРНІК

(* Пер. з англ. за виданням: Ševčenko I. Francis Dvornik // Byzantium and the Slavs. — Cambridge; Napoli, 1991. — P. 571-579.)

Френсіс (Франтішек) Дворнік народився 14 серпня 1893 р. в моравському селі Хоміж. Коли хлопчик підріс, то виявив такі здібності, що йому призначили священицьку кар'єру — звичайний шлях соціального сходження за тих часів. Він помер у 82-річному віці 4 листопада 1975 р., в тому самому місці, де й народився — у батьківській домівці, у своєму рідному селі, коли приїхав на відвідини зі Сполучених Штатів. Службу на його похороні правили два єпископи і сто двадцять священиків; президенти академій надсилали телеграми співчуття, а його некрологи з'явилися у провідних газетах світу. Вчені, прелати й миряни звідусіль віддавали шану людині, яка змінила наші погляди на історію Візантії, слов'янства та римської церкви, виробила широкий синтез слов'янської цивілізації від початків до нового часу й прослідкувала розвиток візантійських політичних ідей від витоків на Стародавньому Сході до відображення у повізантійській Східній Європі.

Науковий доробок Дворніка не тільки надзвичайно великий — 18 книжок і монографій без урахування перекладів та уточнених перевидань, понад 130 статей і понад 60 рецензій, — але й дуже розмаїтий, від монографії про св. Вацлава до історії вселенських соборів. Тим не менш, Дворнік у своїх працях ніколи не відступав від трьох головних предметів, взаємопов'язаних між собою: ранні зв'язки між Візантією та слов'янами, що вилилися в місію Кирила й Мефодія; стосунки між православ'ям і Римом аж до історії Фотієвої схизми, які він вивчав з надією, що об'єктивне наукове опрацювання прискорить відновлення єдності церков; нарешті, середньовічні витоки подальшого розвитку Східно-Центральної Європи.

Три чинники біографії та особистості Дворніка вплинули на вибір цих тем і спосіб, у який він їх трактував. По-перше, його моравське походження, внаслідок чого він добре знав про Кирила й Мефодія. їхня місія була призначена для Моравії; їхня традиція сприяла національному відродженню XIX ст. у богемських і словацьких землях; у дослідженнях про слов'янських апостолів відзначилися попередники Дворніка — чеські вчені, такі як Шафарик і Пастрнек. Другим чинником був його духовний сан. Це привернуло його увагу до контактів між східною і західною церквами — іншій традиції, що в чеських землях постала ще в останні роки перед падінням Візантії. Справді, як католицький священик, він був близько причетний до справи об'єднання, але в іронічному дусі та в традиції відкритості до Сходу, які переважали на його батьківщині; формальна ж освіта семінариста дала йому способи чітко формулювати значні обсяги міркувань — якість, визначальну для його подальших праць. По-третє, /VI/ Дворнік був обдарований природженим розумінням політики й мав до неї певну схильність, беручи участь замолоду в політичному житті своєї країни, як удома, так і згодом на еміграції. Це пояснює його тенденцію до вивчення церковних проблем Середньовіччя насамперед як політичні конфлікти й сутички за територію й прибутки, а не як конфлікти вчень чи протистояння інтелектів.

Навіть його здоровий глузд, який сприяв його успіху як вченого, і його безпомилкову проникливість у визначенні, що є основним, а що — випадковим, можна пов'язати з його походженням. Але основні риси його величі — розум, здатність розглядати історію як сукупність великих взаємопов'язаних цілих і щира пристрасть до писання — були його власними, а не запозиченими в оточення.

У 1912 р. Дворнік вступив на Кирило-Мефодіївський Теологічний факультет в Оломоуці. 1916 року він був висвячений на священика і кілька подальших років опікувався своєю німецькомовною сільською паствою. У 1919 р. він був зарахований до Карлового університету в Празі, а через рік переїхав до Парижа. Саме в Сорбонні під керівництвом великого Шарля Діля він сформувався як візантиніст. Одначе, він не облишив ні свої слов'янознавчі студії, які він продовжив в Інституті слов'янських досліджень, ні свій інтерес до політичних справ, який 1923 року приніс йому диплом Школи політичних наук. Його дисертація на докторський ступінь (Doctorat-és-Lettres) з'явилася 1926 р. її назва «Слов'яни, Візантія і Рим» відбивала напрямок його подальших досліджень протягом всього життя, а видання уславило молодого вченого. У книжці йдеться про вплив слов'янських вторгнень на церковну організацію на Балканах, місію Кирила й Мефодія і про змагання Рима, Константинополя і Франкської імперії за Болгарію, чия територія частково збігалася з церковною провінцією Іллірією. Двома роками пізніше, у 1928 р., Дворнік став професором Карлового університету. Його увагу тепер привернуло одне з головних джерел, використаних у дисертації, а саме слов'янські Житія Кирила й Мефодія. Наслідок його досліджень з'явився 1933 року під назвою «Легенди про Костянтина і Мефодія з погляду Візантії» (перевидано 1969 р.). Це було перше з двох найбільших досягнень його наукового життя. Назва книжки засвідчувала метод автора — вивчення Житій не з погляду Моравії як місця призначення апостолів, а з погляду Константинополя, де їхня місія розпочиналася і була задумана. Мета книжки могла полягати в подоланні сумнівів, висловлених щодо Житій західними вченими, і зокрема відомим берлінським професором Олександром Брюкнером, але підхід був обгрунтованим, бо Житія справді є такою ж мірою зразками візантійської літератури, як і слов'янської. Дворнік не тільки встановив достовірність цих двох найдавніших літературних свідчень, написаних слов'янською, але й збагатив наші знання про візантійську політичну і культурну історію IX ст. Усі його подальші роботи про Кирила й Мефодія були опрацюваннями здогадів 1933 року та інтегрували результати пізніших текстологічних і археологічних досліджень у систему, яку він тоді створив. /VII/

Друге видатне досягнення наукового доробку Дворніка полягало в поновній постановці Фотієвого питання, однієї з causes sélčbres (* Головні причини (фр.). — Ред.) середньовічної історії. Із Середніх Віків Фотія завжди звинувачували у схизмі, яка розірвала шати церкви, але Фотій був ще й ученим мужем, учителем Кирила, Апостола слов'ян. Постать цього патріарха IX ст. набула ваги в попередніх книжках Дворніка. Тепер він мав зазнати реабілітації. Книга «Фотієва схизма, історія й легенда» була в основному завершена французькою мовою до 1939 р., але не з'являлася до 1948 р., коли вийшла друком в Англії. В ній Дворнік висловив те, що відтоді стало давно відомим — відколи його погляди стали загальноприйнятими — але 30 років тому це був виклик панівній думці щодо патріарха. З узурпатора патріаршого престолу й затятого супротивника Рима, двічі відлученого папою від церкви, Фотій перетворився на помірковану особу, яка примирилася зі своїм попередником і вдруге папою не відлучалася. Ці відомості, як і заява, що антиФотіївський собор 869-870 рр. був вселенським, виявилися, як показав Дворнік, середньовічним фабрикуванням. В одному місці своєї праці, Дворнік зробив завуальоване припущення, що Фотій, православний святий, міг би заслуговувати на канонізацію також і католицькою церквою. Католицька церква сприйняла ці нові погляди, хоча й добре порадившись, перш ніж це зробити. По-перше, інші католицькі вчені почали незалежно приходити до подібних Дворнікових висновків, навіть якщо їхнім роботам і не вистачало широти його всеохоплюючого погляду; по-друге, мінялося ставлення Риму до Сходу. Врешті-решт, спершу збентежуючі думки монсеньйора Дворніка були санкціоновані, оскільки його було призначено радником Підготовчої комісії Другого Ватиканського собору.

Ми завдячуємо гострому політичному чуттю Дворніка збереженням рукопису Фотія. Події 1938 р. застали його за кордоном, і після окупації Гітлером Праги у 1939 р. він урвав свої зв'язки з Чехословаччиною. З цим рукописом у 1940 р. він утік з Франції до Англії і провів роки війни і кілька наступних, поділяючи свій час між обов'язками капелана евакуйованого до Суссексу монастиря, і студіями в Британському музеї: там він переробив свого Фотія і написав книжку «Творення Центрально-Східної Європи». У цій праці, виданій 1949 р., він торкнувся того факту, що в Центрально-Східній Європі ніколи не постала велика слов'янська держава; внаслідок цього, бракувало зв'язку між Сходом і Заходом, і Київська Русь, попри свої ранні зв'язки із Заходом, повернулася до своїх візантійських наставників. Книга стосується періоду X-XIII ст., але упередження перших повоєнних років, навряд чи не позначилися на міркуваннях автора.

У 1948 Дворніка запросили до Думбартон Оукс як професора за сумісництвом, і він, таким чином, потрапив до орбіти Гарварду. Постійне призначення в Думбартон Оукс наступного року, коли він став професором з візантійської історії, стало початком останнього, довгого, стабільного й /VIII/ незворушного періоду його життя. Він мав змогу присвятити себе праці й випустив низку визначних книжок, присвячених основній темі його досліджень, а саме «Ідея апостоличності у Візантії та Легенда про Апостола Андрія» (1958), «Вселенські собори» (1961), «Візантія й Римська першість» (1964), «Рання християнська й візантійська політична філософія. Походження й тло» (1966), «Візантійські місії серед слов'ян: Святі Костянтин-Кирило й Мефодій» (1970). Водночас він дуже прислужився Думбартон Оукс і Гарварду. Особливо він переймався проблемами бібліотеки Думбартон Оукс, чиє зібрання тоді швидко зростало, і часто брав участь у щорічних симпозіумах, двома з яких він керував або допомагав керувати. Двічі, в 1951 і в 1956 рр., він читав курси в Кембріджі; завдяки цьому досвідові він усвідомив потребу всебічної праці зі слов'янської історії для англомовних студентів. Його два томи, «Слов'яни: їх давня історія та цивілізація» та «Слов'яни в європейській історії та цивілізації», опубліковані відповідно в 1956 і в 1962 рр., ґрунтувалися на його гарвардських лекціях.

Його відставка у 1964 р. не позначилася на умовах і ритмові його праці. Він залишився мешкати в Думбартон Оукс, завжди готовий допомогти своїм колегам, відвідувачам і персоналу. Він був людиною непретензійною, відвертою й щиросердною, толерантною й винятково щедрою. Хоча він поціновував почесті, якими був осипаний наприкінці життя, він зберігав простоту curé de campagne (*Сільський священик (фр.). — Ред.). Але цей curé пропонував своїм гостям найвитонченіші французькі вина й вишукані наїдки, подавав заклопотаному юнаку заспокійливу й мудру пораду, пропам'ятну ясністю та стриманістю. Тож не дивно, що він відчув поміркованість у Фотії.

Ігор Шевченко

Попередня     Головна     Наступна