Попередня     Головна     Наступна

Розділ XIII

РЕНЕСАНС І СЛОВ'ЯНИ. СЛОВ'ЯНСЬКІ КУЛЬТУРНІ ЗДОБУТКИ У XV-XVI ст.

І. Відродження в Італії, Нідерландах, Франції та Німеччині; його вплив на слов'ян — Чеська літературна діяльність як відображення релігійної боротьби XV ст., літературний доробок Гуса і гуситів — Чашники та романісти — Збереження гуманізму в Моравії, нові гуманістичні впливи з Італії — Чеські гуманісти — Німецький гуманізм і його вплив на Чеських братів — Відродження, чеська історіографія та художня література. Ренесанс у чеському мистецтві -

II. Перші польські контакти із західним гуманізмом — Польські королі та гуманісти — Золотий вік, твори польських авторів про мистецтво урядування — Польська національна література — Миколай Рей — Видатний польський поет Ян Кохановський — Сучасники та епігони Кохановського — Ренесанс у польському мистецтві — Польські культурні впливи в Литві, Західній і Південній Русі; перші літературні твори білоруською та українською мовами — Реакція православних проти унії, православна полемічна література -

III. Східноруська література XIII-XIV ст. відбиває національні потрясіння — Піднесення Московії і відображення опору ій у літературі XV ст., південнослов'янські літературні впливи — Перші руські єресі і полемічна література — Максим Грек — Відображення в літературі московської об'єднавчої ідеології — Італійський Ренесанс та східноруське мистецтво — Іконопис, російське національне мистецтво — Гуманісти Далмації та Дубровника — Перші хорватські лірики й драматурги — Золотий вік дубровницької поезії — Характер далматинського літературного доробку- Італійський Ренесанс у далматинському мистецтві

І

XV ст. стало свідком останнього етапу того розвитку, що розпочався Іде в XI ст. Це був рух, який привів західні нації до звільнення від старих форм мислення, до індивідуальної концепції совісті й права. Цей розвиток пройшов декілька стадій, починаючи з повалення городянами новопосталих італійських міст-держав феодальних правничих звичаїв. Цей новий клас середньовічного суспільства мав звернутися до збережених у Візантії принципів римського права для забезпечення міцних підвалин організації Життя своїх міст. Запровадження студій з римського права в Болонському Університеті вторувало шлях до відкриття культурної спадщини класичної /250/ доби, а поширення нової освіти сприяло введення поняття особистості в приватному і громадянському праві.

Іншим важливим етапом було відкриття Заходом грецької філософії за посередництвом арабів та іудеїв. Вивчення філософії Арістотеля в Паризькому університеті відкрило нову сторінку в історії теологічної думки, з якою так тісно пов'язані блискучі імена св. Фоми Аквінського та його послідовників. Натхнений тією ж класичною традицією, англієць Роджер Бекон започаткував експериментальний метод.

Нові уявлення про свободу особистості дедалі більше ширилися серед інтелектуалів і суперечили старому феодальному ладу, спровокувавши майже в усіх країнах небезпечні соціальні, політичні та релігійні кризи. Процвітання в містах вільного комерційного підприємництва започаткувало добу раннього західного капіталізму, що також мало важливі наслідки в політичній сфері. Виник західний монархізм, що знайшов своє правниче підґрунтя у вченні Арістотеля про те, що урядування має бути в руках найкращої людини.

Гуманісти, шанувальники латинської та грецької старовини, відкрили літературні й мистецькі скарби класичної доби, які дали західним письменникам та митцям нові стимули. І знову найбільший внесок у поширення нових ідей зробила саме Італія. Данте, Петрарка й Боккаччо продемонстрували нові методи в літературі, Брунеллескі й Донателло — в образотворчому мистецтві. Флоренція посіла місце Константинополя у плеканні елліністичної цивілізації. Герцоги Медічі збирали грецькі манускрипти й радо приймали візантійських учених, втікачів зі своєї поневоленої країни, їхній приклад наслідували інші князі й міста, а також папи. Почалася доба Ренесансу, характерна боротьбою за самовизволення, за утвердження прав особистої думки та вільної діяльності. Це була доба інтелектуального й мистецького відродження, натхнена зразками, віднайденими в літературних і мистецьких творах класиків. Вони, здавалося, якнайкраще виражали ідеї визволення та поновного самоствердження людської особистості та індивідуальності, які обстоювала середньовічна людина.

Італійське Відродження може пишатися чудовими досягненнями в науці, літературі та мистецтві. Імена Джованні Віллані — першого хроніста, який писав італійською мовою за науковим методом, аналіста Поджіо, Аріосто з його «Orlando Furioso» (* «Несамовитий Роланд» (іт.). — Ред.), Донателло, Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Тіціана, Рафаеля та Галілея були відомі всім інтелектуалам тодішньої Європи. Однак у своєму звільненні від традиційних переконань та способу життя і в своєму культі язичницьких героїв античності італійське Відродження пішло якнайдалі. Воно спородило й Макіавеллі, який у своєму «Il Ргіпсіре» (** «Державець» (іт.). — Ред.) виклав нове поняття держави, звільнене від будь-яких моральних засад, і Помпонацці, засновника раціоналістичної Падуанської школи. /251/

Ще один важливий центр Ренесансу, який у багатьох відношеннях відрізнявся від Італії, виник в іншому центрі капіталізму — в Нідерландах. Нідерландські гуманісти не пішли так далеко, як італійці, в наголошенні людської особистості та звільненні від середньовічних переконань і ладу. Вони застосували нові критичні методи до вивчення Біблії, обмежившись пропозиціями релігійних і соціальних реформ у рамках християнського віровчення. Це властиво найвидатнішому з голландських гуманістів і філософів, Еразму Роттердамському. Йому належить на лише сатирична «Encomium Moriae» («Похвала глупоті»), а й критичне видання Нового Заповіту. Він приятелював зі св. Томасом Мором, видатним англійським гуманістом. Останній разом з Колетом та Латімером працював над реформуванням Церкви в Англії, не сприймаючи радикальних поглядів деяких італійських гуманістів.

У Німеччині цей рух поширювався переважно у прирейнських та південнонімецьких містах. Його найкращими представниками були Рейхлін і Меланхтон, Дюрер і Гольбейн.

Французький Ренесанс розвивався під впливом процесів в Італії та Німеччині. Спершу французький живопис зазнавав сильного фламандського впливу, але після прибуття Леонардо да Вінчі до Фонтенбло у мистецтві виразніше виявився вплив італійський. У запозиченні італійського ренесансного мистецтва французи, однак, лише поволі відходили від своїх готичних традицій. Подібне явище можна спостерігати в Англії. Найвидатніші досягнення в правничій науці у Франції протягом XVI ст. здобули Ґійом Буде та Жан Боден.

Італійські та голландські впливи можна також помітити в творах найвидатніших французьких письменників того періоду — Ронсара, Рабле, Монтеня та Кальвіна. Рабле наслідував Еразма, але зазнав і впливу раціоналізму Помпонацці. «Есеї» Монтеня зробили його предтечею Вольтера. Кальвін намагався втілити ідеї епохи Відродження в рамках християнства, але релігійний запал завів його надто далеко, й він став найрадикальнішим із реформаторів.

Твори Кальвіна зараховують до класичної французької прози. У цьому відношенні французький Ренесанс досяг визначних успіхів. Діалект Центральної Франції зробив офіційною мовою королівства Франциск І. Завдяки провідним письменникам того періоду мова швидко розвивалася, і французька література XVI ст. стала провісником класичної французької літератури, започаткувавши, таким чином, добу модерного розвитку.

Слід було чекати, що такий жвавий рух, який привніс стільки нових понять, які апелювали до людського прагнення прогресу в знаннях та вільного висловлення особистих поглядів людини, вплине й на культурний поступ слов'янських народів у XV-XVI ст. Те, що вчені послуговувалися латиною, природно сприяло поширенню цього впливу, а вишуканість класичної латини, якою численні гуманісти висловлювали свої ідеї, викликала інтелектуалів багатьох слов'янських народів на змагання з ними в літературній творчості. Розвиток багатьма видатними письменниками доби Відродження /252/ їхніх рідних мов міг лише заохочувати створення літературних творів слов'янськими мовами.

Проте при вивченні впливу західноєвропейського Ренесансу на слов'янські народи слід зважати на дві обставини. Зародження й поширення Ренесансу було тісно пов'язане з економічним розвитком. Добробут, що його Західна Європа досягла завдяки новим торговельним зв'язкам західноєвропейських морських націй зі Сходом та Новим Світом, став потужним стимулом для поширення нового руху. З іншого боку, доба Відродження майже не зачепила Центральної Німеччини, збіднілої через втрату своєї міжнародної торгівлі. Отже, нові імпульси до слов'ян надходили переважно з Італії, Голландії та Франції.

Чехи в географічному відношенні були ближчими до центрів Відродження, ніж поляки та східні слов'яни. Однак багатообіцяючий гуманістичний рух, що мав у Богемії такі обнадійливі результати, зупинила чеська Реформація. Тому природно, що літературна діяльність у Богемії на початку XV ст. мала здебільшого відображати релігійну боротьбу, яка розпочалася в XIV ст. та продовжувалася в наступний період ¹.

Одним із найвидатніших письменників цього періоду є, безперечно, Ян Гус. З огляду на його релігійне вчення, Гус є суперечливою постаттю поміж чехів. Усі, однак, одностайно звеличують його заслуги в піднесенні чеської національної свідомості й розвитку чеської літературної мови. У цьому відношенні чехам не довелося чекати на імпульси Ренесансу. Свої перші праці чеською мовою Гус написав між 1406 і 1410 рр., але найважливіші в своєму доробку він створив лише протягом останніх трьох років свого життя, в 1412-1415 рр. Він писав мовою, якою проповідував, обравши празький діалект для своєї реформи правопису, викладеної у латиномовній праці з богемської орфографії. Він зробив значний внесок в осучаснення літературної мови та чеського правопису. Під впливом церковнослов'янської орфографії, яку застосовували ченці Еммаузького монастиря, він зробив спробу передати кожний звук вимови окремою літерою, і його реформа, з широким застосуванням діакритичних знаків, лягла в основу сучасних чеської, словацької, хорватської, словенської, великої кількості інших нових національних абеток і навіть міжнародної системи фонетичної транскрипції.

Листи Гуса чеською мовою та латиною справляють сильне враження на сучасного читача. Вони написані живою мовою і найкраще розкривають особистість чеського реформатора. Багато з них були написані в Констанці і є дуже зворушливими.

Серед інших його праць чеською мовою найвидатнішими є два твори, звернені до жіночої половини його празьких слухачів. До них належать цикл викладів основ віри («Výklad») та «Dcerka» («Донечка»). Надзвичайно важливі для розуміння вчення Гуса і його способу мислення написані в 1413 p. «Postilla». Чеськомовний трактат «Про симонію» виявляє його запал до церковної реформи. /253/

Серед численних латиномовних праць найкращим прикладом філософського вчення Гуса є коментар до твору Петра Ломбардця «Super IV sententiarum» ². Його трактат про Церкву, «De ecclesia», грунтується на творі Вікліфа з такою ж назвою.

Слід також підкреслити, що Гус відіграв важливу роль в історії чеської релігійної музики. Виконання гімнів становило важливу частину служб, які Гус відправляв у своїй каплиці. Він сам склав кілька гімнів для своїх парафіян. Приклад Гуса наслідували його учні, тому виконання гімнів і пісень посіло значне місце в історії гуситів ³, а їх складання стало однією з найхарактерніших рис гуситської літератури.

Виконання релігійних пісень було невід'ємною частиною гуситської літургії. У Празі очолювані Яном Пржибрамом консервативніші гусити зберігали старий порядок латинського богослужіння, але ватажок місцевих радикалів Ян Желівський став відправляти чеською мовою навіть месу. У цьому центрі постали нові чеські релігійні співи, що їх виконували й прихильники Якоубека, які репрезентували центристську групу гуситів Праги. Таборити, котрі зазвичай зводили літургію до найістотнішого: читань із Святого Письма, співів, Господньої молитви, освячення та причастя — також заохочували релігійний спів.

Збірник «Істебніцький канціонал», укладений близько 1420 р., добре характеризує цей різновид літератури гуситського періоду. Це свого роду довідник з релігійних співів і богослужіння, використовуваний радикальною партією Яна Желівського в Празі й таборитами. Поряд із латинськими літургійними співами він містив і нові редакції старих чеських композицій. Крім того, до збірки ввійшли нові пісні для меси, недільні та святкові співи, віршовані молитви, а також бойові пісні. Багато з цих композицій позначено реформаторським духом Яна Гуса та його послідовників. У більшості нових пісень, в основному анонімних, догматична теологія та полемічний дух переважають над справжніми релігійними почуттями, і в них мало ліричних почуттів.

Особливе місце серед цих пісень належить бойовим пісням. Найпопулярнішою з них була пісня таборитського походження — подеколи її авторство приписують самому Жижці — «Ktoz jsú bozí bojovníci» («Хто ж ви, Божі воїни»), яка мала величну й вражаючу мелодію  ⁴. Гуситські воїни співали її перед зіткненням з ворогом. У віршах уславлювалися перемоги гуситів, інші пісні складалися на честь Яна Гуса та Ієроніма Празького.

Численні віршовані сатиричні твори католики спрямовували проти Вікліфа та гуситів, а ті, в свою чергу, — проти католиків. Їх наспівування було призначене для пропаганди серед населення ідей, які в них містилися. У ті часи було складено кілька віршованих диспутів, які також співали в народі.

До нашого часу дійшли два віршовані твори на історичну тематику. В одному з них ідеться про походження гуситського руху; другий, що зберігся лише частково, був віршованим чеським літописом. Два подібні віршові твори оспівують знищення Жижкою таборитських екстремістів. /254/

Радикальніший Якоубек написав чеськомовний коментар до «Апокаліпсису» та чеськомовні проповіді на тему Послань Апостолів, що їх читали на недільних службах. Він також переклав твір Вікліфа «Діалог між правдою і кривдою про бідність духовенства».

Навіть войовник Жижка зайняв своє місце в гуситській літературі. Він є автором військового статуту, який уклав разом зі своїми старшинами і видав у 1423 р. Деякі з листів Жижки, що збереглися, розкривають його глибокі релігійні почуття.

Серед консервативних гуситів заслуговує на згадку Ян Пржибрам. Він був затятим супротивником Петра Пейна, на прізвисько Англійський Учитель, з його вікліфіанським ученням. Найважливіші чеськомовні трактати Пржибрама — «Про великомучеництво Святої Церкви» та «Житія священиків Табору».

До поміркованої партії належав також Петро з Младеновиць. Його «Relatio de magistri Joannis Hus causa», скорочену чеську версію якої він опублікував, відкриває серію гуситської історіографії. Найважливішим джерелом для вивчення періоду 1414-1431 рр. є «Chronikon», складений Вавржинцем з Бржезови. Збереглася його чеська версія. Вавржинець також оспівав латинськими віршами перемогу при Домажліце. Він видав латинський «Світовий літопис», доведений лише до VII ст. Дуже популярними були його переклад «Подорожей сера Джона Мандевіля» та книга з тлумачення сновидінь. Цікавою є анонімна збірка тогочасних документальних свідчень під назвою «Стародавні богемські хроніки». Вона охоплює події від 1378 р. до кінця XV ст. і становить важливе історичне джерело для вивчення подій після 1400 р. Інші збірки відображають антинімецькі настрої гуситів.

Радикальні реформатори не схвалювали вивчення наук, окрім медицини. Архієпископ Празький, німець Альбік, був автором кількох латинських трактатів, у яких він рекомендував новий метод — дієту. Кршиштян з Прахатиць. видав латинський гербарій і чеськомовний посібник із загальної медицини. У XV ст. чеською мовою було перекладено декілька інших медичних праць, поширених тоді в Західній Європі.

Важливі документальні свідчення про релігійні погляди таборитів та їхню полеміку з опонентами можна знайти в літописі «Chronicon sacerdotum Taboriensium». Він складається з двох частин і був написаний Мікулашем з Пельгржимова на прізвисько Біскупець (помер близько 1459 р.), який очолював релігійне й світське управління в таборитів як глава їхніх священиків. Літопис містить звіт про переговори на Базельському соборі.

Головним представником консервативних чашників було обрано архієпископа Празького Яна Рокіцану (пом. 1471 р.). Його щирі спроби досягти примирення з католиками були безуспішними. На нього часто нападали супротивники — збереглася нешаноблива чеська пісня проти нього, — але він відважно захищав правовірність чашників як у латинських, так і чеськомовних творах. Його патріотичне й релігійне почуття знайшло вияв у /255/ красномовних проповідях, що часом нагадують риторику Яна Гуса. Багато з них збереглося в його «Postilla», написаних у дусі чеських реформаторів і живою мовою, що виявляє вплив літературної традиції Гуса.

Розпочаті переслідування Чеських братів змусили їх обстоювати свої принципи в письмових творах. Вони робили це у формі анонімних листів, адресованих Рокіцані, королю Іржі з Подебрад та своїм супротивникам. Головним автором цих апологій був брат Григорій. Він написав також кілька інших творів, де розглядав обговорювані братчиками релігійні та соціальні питання.

Наступник Рокіцани, непримиренний супротивник Чеських братів Вацлав Коранда (1425-1519) був важливим учасником посольства, відправленого королем Іржі до папи Пія II у 1462 р. з проханням підтвердити Празькі компактати. Незважаючи на те, що серед членів посольства були й представники католицької знаті, папа відмовив у підтвердженні. Усе це Коранда описав у своєму звіті, куди ввійшла і його апологія компактатів і дещо брутальна відповідь папи. В інших творах Коранда критикував учення братчиків і противників чашництва. Він сам упорядкував їх чеською і латинською мовами у своєму «Manuale».

У своїх зусиллях отримати підтвердження компактатів і вивести Богемію з політичної ізоляції, в якій вона опинилася через звинувачення в єресі, Іржі з Подебрад користувався і послугами іноземних дипломатів. Одним із них був німець Григорій з Геймбурга (пом. 1472 р.), який захищав Іржі у своїх листах і в «Апології» ⁵. Іншим був Антоній Маріні з Гренобля (де Граціанополі), котрий став королю у великій пригоді в дипломатичних місіях до Риму, Франції, Польщі та Угорщини. На пропозицію короля Маріні написав політико-економічний трактат, з якого, на жаль, збереглася лише найменш цікава частина.

Збереглися ще два описи відряджених до Франції посольств. Один із них — щоденник молодшого члена посольства 1469 р. Ярослава, а другий — складений Шашеком опис посольства на чолі з Левом із Рожміталя до Франції, Іспанії та Португалії в 1465-1467 рр ⁶.

Іншим відомим захисником Іржі з Подебрад та чашників був шляхтич Цтібор Товачовський з Цимбурга. Він виклав свої ідеї в алегоричному діалозі під назвою «Сварка Правди з Кривдою». Більш важливим є його правничий твір, зазвичай званий «Kniha Tovačovská» («Книга Товачовська»), у якому детально описані правові звичаї Моравії.

Декілька сатиричних пісень відображають напружені відносини між чашниками та романістами. Збереглося кілька поетичних описів воєнних подій, зокрема пісня про битву під Варною (1444 р.), що помилково змальовується як перемога християн.

/256/

Хоч деякі ранні італійські гуманісти були відомі та шановані в богемських інтелектуальних колах ще за часів Карла IV та Вацлава IV, відчути міць Ренесансу в усій повноті Богемія змогла лише наприкінці XV ст., коли вщухла релігійна боротьба. Чиновниками імперської канцелярії Сигізмунда /256/ були переважно італійці, і вони передавали своє гуманістичне натхнення своїм чеським колегам і приятелям. Гуманісти з Австрії та Німеччини, Ієронім Бальбус і Конрад Цельтіс, також знайшли серед чехів своїх шанувальників та послідовників.

Крім того, традиції, започатковані ранніми гуманістами, не згасли. Навіть під час внутрішніх заворушень у Богемії вони зберігалися в Моравії, де гуситський рух був слабшим, у каноніаріях августинців і при дворі єпископів Оломоуцьких.

Це пояснює, зокрема, чому найпомітнішими постатями чеського гуманізму були здебільшого католики. Головним натхненником перших чеських гуманістів був Енеа Сильвіо Пікколоміні — секретар архіву імператора Фрідріха III, а згодом папа Пій II. Він мав нагоду познайомитися з багатьма чеськими інтелектуалами на Базельському соборі, а також справити глибокий вплив на своїх чеських колег у канцелярії. Після їхнього повернення на батьківщину він підтримував з ними жваве листування. Офіційні справи привели Енеа Сильвіо до Богемії — він двічі відвідав Табор, — і в 1458 р. він задумав написати своєю вишуканою латинською мовою історію Богемії, яка грунтувалася на власному досвіді та матеріалах, перекладених його приятелями з чеських документів. Звісно, цей ревний католик суворо засудив гуситський рух, через що його часто звинувачують в античеській упередженості. Проте його твір зробив Богемію та найвидатніших представників гуситського руху — його характеристика Жижки дає особливу поживу для роздумів — відомими в усьому тодішньому вченому світі. Перший переклад його історії чеською мовою з'явився в 1510 р.

Зрозуміло, що гуманізм торкнувся лише високоосвіченої еліти з числа знаті, яка отримала класичну освіту за кордоном. Під час релігійних диспутів Празький університет втратив свій науковий характер і перетворився на бойовище міжконфесійних суперечок. Гуманістичні тенденції проникли в університетські кола лише згодом і дуже поволі. Перші чеські гуманісти були переважно шанувальниками вишуканої латини Ціцерона, сатири Марціала та поезії Горація й Верґілія. У власних літературних творах вони наслідували своїх античних учителів і неолатинських поетів та письменників. Вони рідко давали волю своїм власним почуттям. Проте вони наслідували своїх учителів у толерантному ставленні до релігійних поглядів інших. За чеської атмосфери, все ще сповненої релігійним фанатизмом, це був новий та очікуваний напрям.

Чеські гуманісти писали латиною, проте їм не були чужі патріотичні почуття, характерні для цього руху. Це особливо помітно в творчості Яна Пфлюга з Рабштейна (пом. 1473 р.) — католицького прелата, який у творі «Dialogus» використав свою гуманістичну освіту та дипломатичні здібності для захисту короля Іржі від опозиції знаті. Яна з Рабштейна, однак, можна вважати продовжувачем не лише гуманістичних традицій, але й традицій чеської devotio moderna. Його «Dialogus» написаний саме в цьому дусі. У ньому він гостро засуджує переслідування людей за їхню віру. /257/

Чеські гуманісти цікавилися також філософією Платона. На жаль, основну філософську працю цього напряму, «Microcosmos» Яна Шлехти з Вишеград, втрачено. Моравський гуманіст Августин з Оломоуца (Казеброда) є автором важливого критичного твору — «Dialogus in defensionem poeticae» (* «Діалог на захист поетики» (лат.). — Ред.).

Найвидатнішим представником чеського гуманізму є Богуслав Газіштейн з Лобковице (1460-1510). Він відкрив для себе античну спадщину під час навчання в Італії і глибоко перейнявся духом гуманізму. Відмовившись від політичної кар'єри, він оселився у своєму маєтку та присвятив життя класичним студіям і писанню творів латиною. Він підтримував жваве листування з видатними гуманістами за кордоном, а його численні листи свідчать, що він опанував стилістичним мистецтвом Ціцерона й Сенеки. Богуслав Газіштейн був природженим поетом високого рівня, і в своїх одах часто змальовував у манері Горація та Вергілія чарівність і красу своєї батьківщини Богемії. Він справедливо вважається одним з найкращих неолатинських поетів.

Чеські гуманісти невдовзі почали писати також рідною мовою, перекладаючи нею класичні та неолатинські твори. Тут вони надали перевагу практичним аспектам давньоримської культури, а саме юриспруденції та риториці. Ті самі практичні міркування спонукали їх обрати для своїх студій дидактичну та сатиричну поезію і приділяти мало уваги ліриці й драмі. Більше за будь-кого іншого увагу гуманістів привертав Еразм Роттердамський. Друкарство проникло до Богемії з Нюрнберга, в 1468 р. воно досягло Пльзеня, а незабаром і Праги. Це заохотило переклад і випуск друком творів Петрарки, Поджіо, Боккаччо і навіть Лукіана з Самосати.

Декілька імен авторів цього напряму заслуговують на згадку: Григорій Грубий з Єленів ⁷, Вацлав Пісецький — один із перших чеських гуманістів, що почали вивчати грецьку класику, Мікулаш Конач з Годишткова — перекладач Лукіана й Боккаччо та автор сатири про вади представників різних суспільних верств.

Наймонументальніший твір чеського гуманізму написав правник-патріот Корнеліус Вікторин з Вшегрд (близько 1460-1520). Хоч він не вчився за кордоном, але і в Богемії набув такої обізнаності з гуманістичною спадщиною, що навіть Богуслав Газіштейн звеличував його як видатного гуманіста. Він застосував свої знання з римської юриспруденції та критичний розум для оцінки чеського звичаєвого права у своїх «Knihy devatery» («Дев'ять книг про права землі чеської»). Це визначне досягнення чеської правничої науки. Його приклад наслідував Павло Кршестьян з Колдина (1530-1589), чиї «Міські закони Богемського королівства» були прийняті також у Моравії і частково в Сілезії, залишаючись чинними до 1812 р.

Шкода, що вороже ставлення університетських кіл до гуманізму змусило Сигізмунда Геленія (1497-1554), провідного чеського гуманіста, стати «коректором» у відомій друкарні Фробеніуса в Базелі. Приятель Еразма та /258/ Меланхтона, він займався студіями в італійських університетах, але не зміг отримати університетської посади в рідній країні. У Базелі він відзначився як один з найвидатніших філологів XVI ст. та один з перших критичних видавців латинських і грецьких класичних праць.

Коли в двадцятих роках XVI ст. гуманізм почав брати гору в Празькому університеті, чеські гуманісти шукали натхнення не в Падуї та Болоньї, а у Віттенберзі — центрі лютеранства. Цей останній період чеського гуманізму, глибоко перейнятий ідеями видатних німецьких реформаторів, більш прозаїчний і менш привабливий. Італійська жвавість і любов до прекрасного, які раніше надихали чеських гуманістів, повинні були поступитися місцем у Богемії німецькому генієві, педантичнішому та ретельнішому, але менш цікавому до радощів життя. Наслідком цього стало поширення в Богемії протестантських ідей та понімечення чеського інтелектуального життя.

Гуманізм Віттенберга був, однак, більш прийнятним для інтелектуалів громади Чеських братів. Він швидко охопив їхні лави, котрі надихав лагідний дух нової протестантської побожності Меланхтона. Унаслідок цього більшість братчиків почала позитивно ставитися до навчання. Завдяки організаторському талантові єпископа Луки Празького ця нова тенденція взяла гору над консервативною меншістю та вторувала шлях до прийому тих братчиків, які не могли залишити своє високе становище у світських справах або в науці. Братчики почали засновувати школи, посилати їх учнів до німецьких університетів і використовувати мистецтво риторики й дидактики, набуте з класичних студій, у полеміці з католиками, чашниками та лютеранами.

Одним із Меланхтонових послідовників був найвидатніший письменник з громади Чеських братів, єпископ Ян Благослав (1523-1571). Він навчався не лише у Віттенберзі, а й у Базелі, відвідав інші важливі освітні центри. Вдома й за кордоном він представляв громаду на зустрічах з католиками, чашниками й лютеранами, обстоюючи, як і Лука Празький, її незалежну позицію. Під його керівництвом партія інтелектуалів здобула остаточну перемогу в громаді над консервативною меншістю, і культурний рівень братчиків сягнув нової вершини.

Благослав був обізнаний з усіма напрямами гуманізму, але над усе мав видатні здібності до філології. Це знайшло прояв у його головних творах «Про музику» та «Чеська граматика», а також у перекладі Нового Заповіту (1564 р.). Усупереч загальноприйнятій думці, він не зробив цей переклад безпосередньо з оригіналу. Грецьку мову він знав не так досконало, як латинську, але крім латинських перекладів користувався і грецьким оригіналом. Його талант філолога допоміг надати чеській літературній мові нової, жвавої та вишуканої форми, що лягла в основу нового перекладу всієї Біблії, здійсненого комісією Чеських братів. Він був виданий 1588 року в Кралице, що в Моравії. Цей переклад було також зроблено з латини з використанням оригіналу, а мова перекладу стала класичною майже на три наступні століття. /259/

Благослав написав і майстерну книгу «Виникнення й правила громади братів». Його «Канціонал» (1561 р.), виданий для братчиків, містить 735 пісень, складених або перероблених ним здебільшого в дусі та манері псалмів. Особливу активність брати виявили в історіографії, часто використовуючи цей літературний жанр для захисту свого вчення від католиків і лютеран. Започаткував цей жанр Ян Черний, якого наслідувало багато інших авторів. Їхні твори змальовують яскраву картину історії громади братів ⁸.

Загалом тодішня чеська історіографія мала невелику користь з нового духу гуманізму. Несміливі спроби імітувати класичні зразки можна знайти лише в латинській історії Яна Скали з Дубравії та чеськомовному літописі Кутена. У своїй «Чеській хроніці» (1537 р.) Богуслав Білейовський намагався показати, що чашництво було стародавньою чеською традицією, започаткованою св. Мефодієм. «Празька хроніка» Бартоша Пісаржа виявляє більше відчуття історії, подаючи досить чітку картину перших років правління Фердинанда І Габсбурга. Цей твір є цінним історичним джерелом, разом зі «Спогадами» Сікста з Оттерсдорфа, які описують невдале повстання чеської знаті проти того самого правителя у 1546 р. Більш поширеними виявилися переклади ранніх християнських хронік та легковажні літературні компіляції незначної історичної ваги. Особливо це стосується хроніки католицького автора Вацлава Гаєка з Лібочан, сповненої казкових історій, викладених у кумедній, розважальній манері.

Чеських гуманістів мало приваблював філософський аспект Ренесансу. А от його моралізаторський зміст більшою мірою апелював до подібної тенденції, яку вони успадкували від чеських реформаторів. Це пояснює, чому твір англійського філософа Волтера Барлі «De vita et moribus philosophorum et poetarum» (* «Про життя і смерть філософів і поетів» (лат.). — Ред.) викликав інтерес трьох чеських гуманістів. Одним із них був чашницький шляхтич і книгодрукар Мікулаш Конач з Годишткова (пом. 1546 р.). Він написав або переклав кілька творів такого роду. Найкращим з них є алегорична скарга Чесноти, або Справедливості, на занепад моралі. Шанувальник Петрарки, священик-чашник Ян Чешка (пом. 1551 р.), написав трактат, подібний до творів Берлі. Інші анонімні твори такого роду, все ще вкорінені в середньовічному дусі, в сатиричній манері відображають характерну для доби Відродження joie de vivre (** Радість життя (фр.). — Ред.). Вони збереглися в «Нейбурзькій збірці».

Мало що з доробку тодішнього чеського красного письменства могло б зрівнятися з подібними творами на Заході. У творах цього літературного жанру, з його наслідуваннями Боккаччо та інших відомих письменників італійського Відродження помітні гуманістичні впливи. Більшість перекладів та переробок, однак, робилися за німецькими перекладами, а не за італійськими оригіналами.

Більш цікаві й оригінальні декілька описів подорожей до зарубіжних країн, написані в цей час. Вони досконаліші за вищезгадані подібні твори /260/ послів короля Іржі. Ян Газіштейн з Лобковице (1450-1517), брат знаменитого гуманіста Богуслава, яскраво описав своє паломництво до Святої Землі через Венецію, Родос та Кіпр. В описі схожої подорожі 1546 р. Одальріха Префата містяться цікаві спостереження про Кіпр напередодні його завоювання турками. Христофор Гарант з Польжице включив до свого звіту про паломництво чимало своїх гуманістичних студій. Великої популярності зажив і опис посольства до Константинополя в 1591 р. та ув'язнення в Туреччині його учасників, складений молодшим членом посольства Вацлавом Вратіславом з Митровице.

Головні представники празького наукового світу — Кеплер, Тихо Браге та Тадеуш Гаєк — писали свої математичні й астрономічні праці латиною. Чеською мовою Гаєк та інші вчені послуговувалися лише для написання творів популярного характеру — астрономічних календарів і гербаріїв.

В останні десятиріччя XVI ст. чеська література отримала енергійного покровителя й організатора в особі колишнього професора Празького університету та відомого видавця Данієля Адама з Велеславина (1546-1599). Його друкарня видала велику кількість хронік, книг з релігії та географії, різноманітних перекладів, які відповідали вподобанням читачів XVI ст. Підбирати твори до видання йому допомагали кілька співпрацівників. Він виявив певний талант в історичних компіляціях, але його головним внеском у чеську літературу та лінгвістику стали праці з лексикографії. Чеська мова Велеславіна була визнана класичною, а його самого історики літератури звеличили як геніального письменника. Сучасні дослідники, однак, критичніше ставляться до заслуг Велеславіна перед чеською літературною історією. Його чеський синтаксис і стиль, що зазнали латинського впливу, не мають тієї чистоти мови, яка була властива перекладачам Кралицької Біблії. Кількість і різноманітність творів, виданих піклуваннями Велеславіна чи ним самим, настільки вражають, що історики літератури визнали другу половину XVI ст. золотим віком чеської літератури. Такий погляд, проте, видається перебільшеним. Кількість і різноманітність літературних творів не можуть компенсувати браку оригінальності та хисту, характерних для більшості з них.

Деякі впливи ренесансної архітектури були помітні вже у Владиславській залі Празького Граду наприкінці XV ст., але панівними в чеському мистецтві вони стали лише в XVI ст. Чеські будівничі, однак, продовжували надавати перевагу готичним рисам, особливо в церковній архітектурі. Пам'ятки суто ренесансного стилю були збудовані в Богемії іноземними архітекторами. Ян Спатіус і Паоло делла Стелла звели в Граді бельведер, інші — літню резиденцію, звану Гвезда (Астер) та деякі інші споруди королівського замку.

Богемська знать наслідувала приклад королів з династії Габсбургів і запрошувала іноземних архітекторів зводити для них палаци в Празі та в інших місцях. Найкращим у Празі є палац, відомий зараз як Шварценберзький. Країна швидко збагатилася ренесансними палацами та іншими /261/ будівлями, найхарактернішими з яких були споруди в Південно-Східній та Південній Богемії у володіннях могутніх панів Рожмберка. Там провідним митцем був Бальтазар Майо да Воміо, якому допомагали інші його співвітчизники. Городяни багатьох богемських міст також наймали італійських митців для будівництва споруд у новому стилі. Пльзень, Пардубице, Прахатице та Літомержице особливо багаті на ренесансні пам'ятки.

Завдяки щедрості вищої знаті, особливо магнатів з Босковице, Жеротина та Пернштина, подібна діяльність розгорнулася і в Моравії. Там також городяни наслідували приклад знаті. Пластичне оздоблення нових будівель також було здебільшого справою італійських митців. Невдовзі суто ренесансні мотиви заглушили останні відлуння пізньоготичного мистецтва. Проте в деяких місцевостях, де переважав німецький елемент, поряд з італійським виявлялися німецький та особливо саксонський впливи. Італійські митці започаткували в Богемії та Моравії також і фресковий живопис і тинькування. Ця техніка набула великого поширення, і всі нові будівлі прикрашалися принаймні простими сграфіто. Найбільшими центрами ренесансного живопису були Прага та Кутна Гора. Імпульси надходили переважно з Німеччини, а творчість Кранаха й Дюрера справила дуже глибокий вплив.

Терени, заселені словаками, Ренесанс зачепив раніше за землі чехів. Шлюб короля Матяша Корвіна з принцесою Арагонською сприяв у другій половині XV ст. приїзду до Угорщини численних італійських митців. Багато з них працювали на півночі країни, хоч готичні елементи все ще зберігалися там в усій мистецькій діяльності. Крім італійського впливу, до Словаччини проникли також німецькі ренесансні мотиви з Австрії. Просування турків углиб Угорщини, однак, припинило цей багатообіцяючий розвиток. Але у численних фортифікаційних спорудах проти турецької загрози, в містах, замках і церквах застосовувалися нові технічні досягнення Ренесансу. Це, звичайно, є характерною рисою міст Словаччини, яка була чи не єдиною частиною Угорщини, яку не окупували турки. Слід зазначити, що ті частини сучасної Словаччини, в які найглибше проникла Реформація, особливо область Спіша та Східна Словаччина, зберегли вірність Ренесансу довше, ніж західна частина країни, де невдовзі переможе Контрреформація та її новий стиль, бароко.

II

Вплив Ренесансу був особливо значним у Польщі ⁹. На відміну від Богемії, цю країну в XIV-XV ст. не виснажувала релігійна боротьба. Переважання римо-католицького духовенства спричинилося до майже повної латинізації всього інтелектуального та політичного життя Польщі в ранній період її історії. Тому цілком природно, що перші польські гуманісти були представниками духовенства, яке писало виключно латиною. Це також пояснює, чому ранній польський гуманізм був не таким світським і «язичницьким», як гуманізм італійський. /262/

Хоч на ранніх етапах польської історії головним джерелом культурних впливів був здебільшого Захід — Франція, Бельгія та Італія, у XII-XIII ст. більше наслідувалися німецькі приклади. Але боротьба проти Тевтонського ордену, підтримуваного Німеччиною, спричинилася до того, що поляки знову почали черпати культурне натхнення на Заході, й особливо в Італії.

Гуманістичні віяння проникали до Польщі переважно з Богемії та Угорщини. Краківський університет, відновлений у 1400 р., із запалом сприйняв їх і надав розвитку освіти в Польщі нового імпульсу. Цей заклад допоміг полякам зайняти помітніше і престижніще місце у тодішній Європі, що особливо виявилося на Констанцькому соборі (1415-1418). Глава польської делегації архієпископ Гнезненський Миколай Тромба був одним з кандидатів на папський престол, а єпископ-елект Познанський Анджей Ласкаж, учений і ревний прихильник ідей про зверхність Собору над папою та церковної реформи, відіграв помітну роль у дискусіях. Ректор Краківського університету Павел-Влодзімеж з Брудзеня написав трактат про владу папи й імператора у зв'язку з наверненням невірних, який сподобався отцям Церкви сміливістю своїх ідей. На Базельському соборі декан Миколай Лясоцький зав'язав контакти з італійськими гуманістами, зокрема з Гваріно Гваріні, і став найревнішим поширювачем гуманізму серед польської молоді.

Вплив гуманістичних ідей з Богемії та Угорщини, а також імпульси, що їх отримали польські представники на Костанцькому та Базельському соборах завдяки контактуванню із сучасними гуманістами, мали великі наслідки. Видатний польський державний діяч, кардинал Збігнев Олєшницький, та архієпископ Львівський Григорій Сяноцький стали першими польськими гуманістами. Гуманістичні студії, а особливо історичні праці Лівія, надихнули протеже Олєшницького, каноніка Яна Длугоша (1415-1480), який став архієпископом Львівським, написати історію Польщі («Annales seu cronica inclyti regni Poloniae»), що є кращою польською працею такого роду. Це досягнення перевершило всі подібні твори в тодішній Європі. Працю Длугоша наслідували й розвивали інші, і вона посідала значне місце у польській історіографії аж до XVIII ст.

У XV-на початку XVI ст. великий внесок у поширення освіти в Польщі зробив Краківський університет. До свого занепаду він прославився у математиці, астрономії й філософії. Миколай Коперник (пом. 1543 р.), який уславив Польщу публікацією своїх епохальних праць з астрономії, здобув освіту саме в Краківському університеті.

Перші літературні центри передренесансної доби були засновані в Польщі іноземними гуманістами — італійцем Філіппом Каллімахом Буонакорсі (помер 1496 р.) та німцем Конрадом Цельтісом (помер 1509 р.)Політичного емігранта Каллімаха взяв під свою опіку Григорій Сяноцький. Каллімаха, який спершу перебував в Угорщині, де написав латинську історію Угорщини й турецьких воєн, король Казимир призначив учителем для свого сина. Цельтіс заснував у Кракові перше літературне товариство /263/ під назвою «Societas Vistulana» (* Віслянське товариство (лат.). — Ред.) . Його підтримували здебільшого німецькі бюргери Кракова, а от поляки поставилися до нього менш приязно, ніж до його італійського колеги. Інші гуманісти прибули зі Швейцарії, і серед них найвидатнішим був молодий Рудольф Агрікола. За посередництвом швейцарських гуманістів поляки також уперше встановили контакт з Еразмом Роттердамським, з яким пізніше листувалися.

Світський дух Ренесансу на цьому ранньому етапі польського гуманізму простежується у творі Яна Остророга про державний лад «Monumentum». У ньому виявилися сильні національні та антиклерикальні тенденції, спрямовані на захист прав знаті в державній організації. Острог виклав кілька оригінальних ідей про державу і став предтечею політичних і соціальних концепцій, загальноприйнятих набагато пізніше.

Казимирові сини — Ян Ольбрахт, Олександр І та Сигізмунд I, які заступали один одного на троні і вчителями котрих були Длугош та Каллімах, усі були ревними прихильниками Ренесансу. Королювання Сигізмунда І (1506-1548) було особливо важливим для поширення в Польщі гуманістичної цивілізації. Сам він був типовим ренесансним князем, який приймав при своєму пишному дворі іноземних і місцевих гуманістів. Вплив італійського Відродження в Польщі досяг піку після 1518 р., коли король одружився з італійською принцесою Боною Сфорца. Вона привезла до Польщі власний почт, включаючи митців та придворних дам, багато з яких пізніше вийшли заміж за представників польської знаті, її двір став центром польського гуманістичного товариства, яке шукало натхнення в нововіднайдених творах класичних авторів та провідних постатей італійського Відродження. Бона також привнесла в польське політичне життя принципи ренесансного державництва, спрямовані на зміцнення королівської влади й обмеження впливу знаті в державних справах. «Поради Каллімаха» є теоретичним обговоренням політичних проблем, яке приписують перу Буонакорсі і яке відбиває деякі ідеї, поширювані Макіавеллі. Цей твір наочно ілюструє боротьбу між пропагованим Боною ренесансним стилем урядування, спрямованим до абсолютизму, та егоїстичною політикою польської знаті, яка запекло опиралася політичним ідеям Ренесансу, хоч і радо вітала інші його поклики.

Сигізмунд І також був щедрим покровителем нових течій в образотворчому мистецтві, а польські магнати наслідували його приклад. Його канцлер Кшиштоф Шидловецький зібрав у своїй резиденції багатьох гуманістичних письменників і вчених. Ще видатніший у польському гуманізмі віце-канцлер Петро Томіцький, єпископ Краківський. Він не лише запровадив ренесансну культуру в університеті, де підтримував викладання римського права, а й дуже заохочував лінгвістичні студії. Іншим видатним гуманістом був Станіслав Горський, який опублікував важливе дипломатичне та приватне листування Томіцького, що є одним з головних джерел Для вивчення польського Відродження. Архієпископа Анджея Крицького /264/ шановано як латинського поета, а єпископ Ян.Любранський заснував у своїй Познані гуманістичний колегіум, який пропагував новий рух у Великопольщі. У поширення нової течії значний внесок зробив також шляхетський рід Лаських. Один із його представників, Ян, підтримував тісні зв'язки з Еразмом та іншими гуманістами в Базелі, центрі швейцарського Відродження. Пізніше він став лідером польських протестантів. Слід згадати двох інших латинських поетів — дипломата Яна Дантіскуса з Данцига й особливо талановитого Климента Яніцького, селянського сина, відправленого своїм шляхетним покровителем до Італії.

Ці люди разом з іншими, менш видатними гуманістами, підготували ґрунт для пишного розквіту освіти, мистецтва й літератури в Польщі за часів її золотого віку, з середини XVI до початку XVII ст., за королювань Сигізмунда II Августа (1548-1572) та Стефана Баторія (1576-1586). Більшість видатних письменників цього періоду все ще писали латиною. Провідне місце у польській політичній літературі посідав ФричМоджевський (1503-1572), один з найвидатніших тодішніх польських мислителів. У двох трактатах він обстоював рівність усіх поляків перед законом, протестуючи проти неоднакового ставлення до знаті, городян та селян. У його найвидатнішій праці «De republica emendanda» (* «Про виправлення держави» (лат.). — Ред.), йдеться про проблеми врядування та мистецтво правління. У п'яти книгах він розглядає суспільну мораль, право, війну, Церкву та освіту. Він обстоював сильний центральний уряд, стабільні фінанси, добре організоване військо, протестуючи проти егоїстичної політики знаті та експлуатації селянства. Його ідеї щодо церковного вчення відображають симпатії до Реформації. Він вимагав реформи релігійного життя та духовенства, скасування целібату, запровадження рідної мови в богослужіння й розподілу церковної власності. За ці ідеї він зазнав нападів з боку католицьких лідерів, але продовжував готувати церковну реформу, обстоюючи толерантність у релігійних справах ¹⁰. Цікавий внесок до політичної літератури в дусі доби Відродження зробив також Вавжинець Гошліцький. Станіслав Іловський написав перший польський трактат про історичні теорії. Останній з учнів Длугоша, єпископ Мартін Кромер, проаналізував польські звичаї та законодавство.

За правління Стефана Баторія найвидатнішим речником гуманізму був його канцлер Ян Замойський (пом. 1605 р.). Він настільки шанував Римську республіку та її інституції, що бажав перетворити Польщу на свого роду республіку з виборним королем, яка б ґрунтувалася на засадах цілковитої свободи та рівності. На жаль, згідно з вимогами часу він обмежував свободу й рівність самою лише шляхтою.

Цікаво відзначити, як багато польських інтелектуалів XVI ст. займалося політичною теорією. Відродивши деякі римські республіканські ідеї та поєднавши їх з гуманістичним індивідуалізмом, польські урядовці створили конституцію, нічого подібного до якої не було в європейській історії. /265/

Замойський також плекав ідею перетворення Кракова на своєрідний міжнародний центр гуманістичних студій. Планувалося відкрити там новий колегіум, що мав певною мірою замінити університет, на той час застиглий та занепадаючий у своїй схоластиці. Але іноземні вчені, запрошені оселитися в Кракові, не прибули. Тому в 1594 р. Замойський заснував новий університет у своєму рідному місті Замості, де ретельно плекалися гуманістичні студії. Цим вчинком він наслідував приклад короля Стефана Баторія, який у 1579 р. заснував університет у Вільні на чолі з єзуїтом Петром Скаргою.

Проникнення до Польщі гуманістичних студій та ідей відкрили шлях до розвитку польської національної літератури. До цього часу оригінальних творів польською мовою було обмаль. Їх брак змушував багатьох поляків читати чеську літературу, тому в польських бібліотеках все ще чимало чеських рукописів. Лише в 1519 р. у Польщі скопіювали чеську версію Троянської хроніки. Все це вказує на те, що польська літературна мова розвивалася дуже важко, за допомогою великої кількості чеських слів, що засвідчують богемізми в польській мові. Багато оригінальних творів, написаних польською мовою, втрачено, але протягом XV ст. їхня кількість зросла. Численнішими були релігійні пісні, зібрані в першому польському канціоналі, який, однак, зберігся лише в уривках. Найвідомішим автором церковних пісень був Владислав з Гельньова. Його кращий твір — пісня про Страсті Христові. Він вважається автором збірки пісень під назвою «Псалтир Христів», проте можливо, що ця збірка є лише переробкою чеської праці такого роду.

Найкращою польською піснею XV ст. є гімн про Духа Святого. Від тих часів збереглися також кілька «Польських легенд у віршах», зокрема легенда про св. Олексія.

Збереглося лише декілька світських поем, хоч їхня кількість мала бути значно більшою. Багато з них, любовні пісні та інші, були, можливо, складені студентами Краківського університету. Особливо популярними були пісні про вбивство шляхтича у Кракові в 1461 р. та про Грюнвальдську битву.

Було й кілька дидактичних поем; найдовша з них присвячена правилам поведінки за столом і складена якимсь Слотою, мабуть, краківським студентом. У віршах було також змальовано зруйнування міста Сандомир татарами. Найвдалішою з моралізаторських пісень був «Диспут магістра Полікарпа зі Смертю». Переробкою чеською пісні є «Скарга помираючої людини». «Сатиру на селян» сповнено гумору. Більшою оригінальністю вирізнялися «Спогади яничара», написані босняком Костянтином. Не ясно, однак, чи оригінальний текст цієї цікавої літературної пам'ятки було написано старослов'янською, чи польською мовами. Польський варіант — відомий вже на початку XVI ст. — був дуже популярним і часто копіювався. Він був перекладений також чеською мовою, і через свій зміст залишається унікальним у тодішній європейській літературі. /266/

Порівняно з чеськими досягненнями, початки польської літературної творчості, таким чином, є радше скромними. На відміну від Богемії, приклад деяких письменників доби Відродження та Реформації, з її вимогою релігійної пропаганди народною мовою, значно сприяв розвитку власної польської літератури. За короткий час вона досягла такого вражаюче високого рівня, що золотий вік польської літературної творчості збігся із золотим віком польської гуманістичної культури.

Першим відомим поетом, який започаткував цей польський золотий вік, був послідовник Реформації Миколай Рей (1505-1569) ¹¹. Той факт, що він не вчився за кордоном, свідчить, наскільки глибоко ідеї італійського Відродження проникли до польського суспільства XVI ст. Він першим показав, що літературу можна успішно розвивати й народною мовою, і найбільше зробив для того, аби в польській літературі народна мова взяла гору над латиною. Рей писав живою та барвистою мовою, якою розмовляла тодішня польська знать, і хоч йому бракувало широкої освіти, він завдяки таланту мав змогу висловлювати свої ідеї легко, з хорошим почуттям ритму й рими, у справді реалістичній манері. Свою поетичну кар'єру він розпочав сатирою, що вважається найкращою польською сатирою за все XVI ст. В уявній бесіді між паном, плебаном і війтом Рей подає жваву картину тодішнього польського суспільства з усіма його вадами. Він картав переважно шляхту та духовенство, ставлячи їм у провину експлуатацію селянства. У своєму творі він виявив неабиякий талант, хоч загалом цій картині бракує справжньої мистецької довершеності.

Рей дав вихід релігійним почуттям і симпатії до Реформації у своїх парафразах псалмів, у створенні релігійних співів і «постилла» — загальних пояснень до Євангеліїв з виразним моралізаторством.

Рей спробував свої таланти також і в драматургії. Його «Життя Йосифа» є польською переробкою твору, написаного латиною голландцем Корнелієм Крокусом. Інший твір Рея такого роду надихнув «Меркатор» німецького лютеранського памфлетиста Фоми Наогеоргуса. У ньому Рей знову висловив свої антипапські переконання.

Велика дидактична поема Рея «Wizerunek» («Справжнє зображення життя достойної людини») має ширшу основу. В ній поет змальовує життя юнака, який мандрує світом, відвідуючи усіх класичних філософів у пошуках істини. Тут натхненником Рея був італійський гуманіст Палінґен зі своїм «Zodiacus vitae», проте Рей включив до своєї оповіді чимало оригінальних начерків, анекдотів та сатир, які дають можливість зазирнути в життя тогочасної польської шляхти.

Реїв «Звіринець» є збіркою епіграм, що подають анекдотичні оповіді з життя персонажів грецької та римської класичної доби, а також життя сучасників та свого власного. Рей знову виступає тут гострозорим спостерігачем свого часу та безкомпромісним критиком найнепривабливіших рис польського суспільства. /267/

Найвидатнішим і найкращим Реєвим прозовим твором є «Zwirciadlo» («Свічадо»), в якому автор зібрав скарби свого життєвого досвіду та філософії. Більшу частину цієї збірки Рей присвятив змалюванню того, як має жити шляхтич. Його опис знову передає цікаву картину тодішнього життя у Польщі. Цей твір набув великої популярності завдяки своєму жвавому стилю, здоровому гумору та гострій сатиричній критиці.

Твори Рея важливі для кожного, хто прагне вивчити життя польського суспільства XVI ст. й актуальні ідеї того часу. Саме Рей створив польський прозовий стиль, який відзначається колоритністю та жвавістю. Він також заклав міцне підґрунтя для подальшого розвитку польської поезії.

Творячи польську літературну мову, Рей також іноді вдавався до чеських виразів, через що його твори містять численні богемізми. Схоже, що це було загальною для тих часів звичкою. Сучасник Рея Лука Гурніцький, наприклад, досить відверто зізнавався у своєму «Польському придворному», що в разі неможливості віднайти відповідний польський вираз, поляк застосовує чеське слово; але він засуджував цю практику. Ян Малєцький 1547 року також підкреслював у своїй «Апології», що без допомоги чеського перекладу неможливо добре перекласти Євангеліє польською мовою.

На закладених Реєм підвалинах Ян Кохановський (1530-1584) створив кілька шедеврів польської поезії, якими досі зачитуються та захоплюються поляки, і які можна порівнювати лише з творами Міцкевича. На відміну від. Рея, Кохановський отримав ґрунтовну освіту за межами Польщі, в Італії, і відвідав також Францію. Шанувальник латинської лірики Проперція, Тібулла, Катулла та Горація, Кохановський у Падуї почав писати вишукані любовні елегії. Його латиномовні вірші виявляють надзвичайний талант і перевершують усе, чого на той час досягли його польські колеги. Під час перебування в Парижі Кохановський познайомився зі славетним французьким поетом П'єром де Ронсаром. Можливо, враження на Кохановського справив відомий виступ Жоашена дю Белле на захист французької мови, і він вирішив писати польською. Перший гімн польською мовою, складений Кохановським у Парижі, «Чого ти бажаєш від нас, о Господи, за всі свої щедрі дари», уславив його ім'я в рідній країні. Це один з його кращих віршів. Повернувшись до Польщі, Кохановський провів певний час при дворах кількох магнатів і короля Сигізмунда Августа, але зрікся публічного життя й оселився в своєму невеликому маєтку Чарноляс, де й писав свої польські та латинські поезії.

У «Піснях», складених на різних етапах свого життя, Кохановський показав, який сильний вплив справив на нього Горацій, і як добре він опанував техніку свого попередника. Окрім любовних пісень, збірка містить патріотичні, релігійні та інші поеми, які відзначаються багатством ритму та звучністю мелодики вірша.

Як і Рей, Кохановський написав віршований парафраз псалмів, який став дуже популярним. Глибокі релігійні почуття поета відлунюють в його «Тренах» («Плачах»), де він оплакував смерть своєї маленької дочки /268/ Урсули. Польські історики літератури вважають їх найвидатнішим польським поетичним твором часів до Міцкевича, «Шахи» Кохановського — оригінальна переробка твору італійського поета Марко Відо. Дві політико-сатиричні поеми — «Сатир» і «Згода» — викривають вади польського суспільства і закликають ворогуючі релігійні та політичні угруповання до мирної співпраці. Певний інтерес викликає епічна поема Кохановського, в якій змальовано складання присяги герцогом Альбертом Прусським королю Сигізмунду Августу в 1525 р. Єдиний драматичний твір Кохановського «Відмова грецьким послам» натхнений Гомеровою «Іліадою» і також, судячи з усього, має патріотичне підґрунтя. Напередодні війни з Московією він був покликаний показати польській молоді приклад грецької хоробрості та бойового духу.

«Фрашки» («Дрібнички») Кохановського — це збірка коротких анекдотів, епіграм та гумористичних поем, що ілюструють поетове життя на різних його етапах. Вони були дуже популярними серед сучасників.

Кохановський є одним із найвидатніших авторів в історії польської літератури. Він створив модерну польську поезію та вдосконалив польську поетичну мову. Тісно пов'язавши польську поезію з поезією західного Ренесансу, поет зберіг, однак, її національний характер. Його шедеври не лише є скарбами польської культури, а належать до числа найкращих творів європейського Відродження.

Сучасником Кохановського був талановитий поет-лірик Миколай Шажиньський. Найкращі його твори — сонети та роздуми над псалмами, у яких він висловив свої глибокі релігійні почуття. Менш талановитим був Себастьян Кльонович (пом. 1602 р.). Його найкращий латиномовний поетичний твір «Роксоланія» цікавий для вивчення тогочасного південноруського (українського) фольклору. Кльонович був міщанином і в своїй «Victoria deorum» [* «Перемога богів» (лат.). — Ред.] дав вихід почуттям проти шляхти. Один із його найкращих польськомовних творів («Фліс») описує подорож Віслою з Варшави до Гданська (Данцига). А в «Гаманці Іуди» він колоритно подає життя польського суспільства з усіма його вадами. В усіх своїх поемах Кльонович захищав нижчі верстви польського суспільства, сміливо протестуючи проти зловживань можновладців.

Натхнені прикладами Рея та Кохановського, збагатити польську літературу намагалися й інші письменники. Перша історична праця польською мовою була написана Мартином Бєльським і продовжена його сином Йоахимом. Бєльський створив і кілька сатирично-дидактичних діалогів, що відображали його патріотичні та моральні почуття. Бартош Папроцький, відомий також і в чеській літературі своєю працею з геральдики чеської знаті, є автором кількох сатиричних творів польською. Інший їхній сучасник, Матей Стрийковський, написав хроніку, місцями віршовану, де змалював події з польської та литовської історії. /269/

Серед майстрів польської прози був єзуїт Петро Скарга (1536-1612). Він був однією з провідних постатей католицької Контрреформації в Польщі. Крім численних полемічних та догматичних памфлетів Скарга написав твір про унію православ'я з Римом. Його «Житія Святих» мали дуже широку аудиторію, а в новій редакції поширені в Польщі й досі. «Проповіді, виголошені перед сеймами» є найважливішим його твором не лише тому, що відзначаються досконалим красномовством та чистою мовою, а й з огляду на зміст. Вони не були виголошені на сеймах, але звернені до польської знаті, чия егоїстична політика вела державу на край загибелі. Скарга передрікає кінець польської незалежності, якщо державою й далі керуватимуть у такий хаотичний та згубний спосіб. На жаль, його перестороги були лише гласом вопіющого в пустелі, а його пророцтва разюче справдилися.

Нові художні форми Ренесансу також справили глибокий вплив на поляків. Найвідоміший скульптор у Польщі XV ст. німець Віт Стош залишив країну в 1495 р. Його останніми мистецькими творами в Польщі були саркофаги Казимира Ягеллона та приятеля Каллімаха в Кракові. В останньому вже помітні деякі ренесансні мотиви. Найвидатнішим твором Стоша в Польщі є, звичайно, знаменитий вівтар костьолу Діви Марії в Кракові. Уже наприкінці XV ст. в краківських прикрасах рукописів з'являються деякі італійські зразки. Період розквіту ренесансного мистецтва, започаткованого італійськими майстрами, розпочинається одразу з початком із XVI ст. завдяки ініціативі Сигізмунда І. Першими в Польщі почали працювати флорентійці Франческо Італюс та Лука Берреччі. Головною працею Франческо стала реконструкція королівського палацу на пагорбі Вавель у Кракові. Тут помітні перші спроби поєднати ренесансний стиль із пізньоготичним, який добре опанували польські майстри, — поєднання, що стало характерною рисою польського Ренесансу. Палац та капела Сигізмунда на Вавелі, створена Берреччі, є справжніми перлинами італійського мистецтва в Польщі. Розпочався період інтенсивного будівництва костьолів, ратуш та садиб і в готичному, і в ренесансному стилях. Цікавим зразком польського традиціоналізму є костьол св. Анни у Вільно (Вільні), зведений з цегли у стилі «полум»яніючої» готики, який виявляє вплив готики Північно-Східної Німеччини.

Нові зразки, що походили з Фландрії, Богемії, Німеччини та Італії, прищеплювалися до пізньоготичних мотивів. Це поєднання запанувало і в мистецтві мініатюри. Кращими зразками цього жанру є «Liber pontificalis» Еразма Чолека, єпископа Полоцького, і молитовник короля Сигізмунда та королеви Бони Сфорца. Перший знаходиться зараз у Британському музеї, а Другий — у бібліотеці Бодлі Оксфордського університету. Художники здебільшого були анонімними, але один майстер мініатюри та книжкових прикрас цього періоду відомий — це поляк-чернець Станіслав з Могили. Над оздобленням королівського палацу працювало багато німецьких та італійських майстрів, зокрема й брат славетного Альбрехта Дюрера. /270/

Серед найталановитіших польських учнів першого великого італійського майстра були Гавриїл Слонський (1520-1598), який працював здебільшого в області Кракова, Ян Міхалович (1530-1578) — талановитий будівельник та скульптор, і його учень Ян Бялий (пом. 1592 р.), який до італійських та фламандських елементів додав східні мотиви.

Італієць Падовано (пом. 1574 р.) був майстром монументальної скульптури. Його творами є величний ківот у костьолі Діви Марії в Кракові та пам'ятник Тарновському в Тарнуві. Оригінальний парапет, яким він прикрасив стіни Сукенниць у Кракові, наслідували не лише в інших польських містах, а й за межами Польщі.

Крім італійський митців при дворах короля й магнатів та по містах працювали також німецькі, французькі й фламандські майстри. Пам'ятками ренесансного мистецтва пишалися всі важливі польські міста — Краків, Познань, Полоцьк, Вільно, Львів, а пізніше також Люблін і Варшава. Найтиповішим містом було Замостя, засноване канцлером Яном Замойським у 1580 р. Хоч його зводив італійський архітектор Бернардо Морано з допомогою місцевих майстрів, воно демонструє дивовижне поєднання готичних, польських та ренесансних елементів. Попри прихід характерного для католицької Контрреформації стилю бароко, ренесансне мистецтво залишалося провідною зорею для польських майстрів протягом усього XVII ст.

Порівнюючи польські здобутки за доби Ренесансу з чеськими, слід визнати, що чеська літературна діяльність протягом цієї доби, можливо, переважала польську за обсягом, однак, польський літературний доробок перевершив чеський за якістю й цінністю. На жаль, здебільшого література й мистецтво в Польщі були привілеєм одного класу — знаті. Через вороже ставлення знаті до міст та їхньої потенційної ролі в державі, можливості городян брати участь у цій діяльності були дуже обмеженими. Нижчі суспільні верстви нова культурна хвиля навряд чи зачепила.

Не дивно, що досягнутий польською культурою за доби Відродження високий рівень мав також вплинути й на непольське населення Речі Посполитої. Верхівка литовського суспільства палко сприйняла культурні імпульси, що надходили з Італії через Польщу. Вона навіть стала вважати литовський народ етнічно спорідненим з італійським на підставі незначної схожості імен.

У Південній Русі — сучасній Україні — нова культурна течія в розвитку цивілізації привернула численну знать. Принаджена рівнем польської культури та привілеями польської шляхти, вона полонізувалася й переходила з православ'я у католицизм. Укладення Берестейської унії спершу здавалося ще одним кроком до асиміляції або принаймні вестернізації руського населення.

Водночас мовні відмінності населення Польсько-Литовської держави та людності східноруських земель ставали дедалі виразнішими. Певні відмінності були помітні вже наприкінці Київської доби, а в наступні століття, /272/ коли обидві групи населення були політично розмежовані, вони значно зросли. За цих умов на основі народних говірок поступово розвинулися західноруська (білоруська) та південноруська (українська) мови з домішкою польських слів. Білоруські та українські ідіоми можна простежити вже в XIV ст. у місцевих правничих та інших актах.

У Західній Русі найважливішими документами такого роду є Судебник великого князя Казимира 1468 р., Литовський Статут, затверджений сеймом у 1530 р., «Литовська метрика» та Статут 1566 р. Місцеві літописи й далі писалися церковнослов'янською мовою, але забарвленою виразами з місцевої говірки. Ці літописи, однак, менш цікаві за подібні твори, написані в Східній Русі, і збереглися фрагментарно в збірках літописів Східної Русі. Завдяки культурним впливам із Польщі рівень цивілізації в Західній Русі був вищим, ніж у Східній Русі. Поки Смоленськ перебував під владою Литви, він був важливим освітнім центром. Він міг пишатися першим руським закладом вищої освіти.

У списках літургійних книг, зроблених у Західній та Південній Русі, все ще домінувала церковнослов'янська мова, але західні культурні впливи проникли навіть до релігійної сфери. Це виявилося в тому, що перші релігійні книги церковнослов'янською мовою видрукував німець Фіоль у Кракові. Його наступником був білорус Скорина, який задумав надрукувати першу Біблію руською мовою. Він розпочав здійснювати свій намір у Празі, поклавши в основу тексти Біблії церковнослов'янською мовою та чеську Біблію 1506 р. і замінюючи багато слів виразами з розмовної білоруської мови. Свою роботу він продовжив у Вільні ¹². Білоруською говіркою було перекладено також дещо з грецької патристики і кілька богословських та полемічних творів. Видання літургійних книг супроводжувалися коментарями та передмовами, також написаними народною мовою.

Інтелектуали Західної Русі, звичайно, продовжували читати й переписувати літературні твори Київської доби ¹³, що були спільною спадщиною усіх руських мовних і політичних груп. Південні русичі, які невдовзі зватимуться українцями, вважали цю Київську літературу своїм власним доробком ¹⁴ . Після «Слова о полку Ігоревім» найвидатнішим літературним твором, що постав у Південній Русі перед татарською навалою, був Галицько-Волинський літопис, який охоплював події 1200-1292 рр. Катастрофічна навала пригасила, але не знищила інтелектуальне життя. Під впливом польської мови поступово розвивалася нова мова, і наприкінці XV — на початку XVI ст. з'явився переклад Соломонової «Пісні пісень» новою мовою. Він був зроблений за допомогою чеського перекладу. Між 1556 та 1561 рр. ігумен Григорій переклав українською мовою Євангелія.

Мистецтво книгодрукування почало поширюватися в Україні протягом другої половини XVI ст. Важливим культурним центром став Острог — осідок можновладного князя Костянтина (пом. 1608 р.). Він заснував в Острозі першу православну академію, а також друкарню. Серед численних творів, що вийшли тут друком, була й Острозька Біблія — перша повна Біблія церковнослов'янською мовою. /272/

Костянтин був найвидатнішим захисником православ'я в Україні та Білорусі. Він чинив опір зусиллям, спрямованим на укладення унії з католиками, кульмінацією яких став Берестейський собор. Костянтина підтримував князь Андрій Михайлович Курбський (пом. 1583 р.), який утік з Московії ¹⁵. Під час свого перебування у Литві, для укріплення духу руського населення Польсько-Литовської держави у боротьбі за православну віру Курбський переклав багато творів грецьких отців Церкви, зокрема Іоанна Златоуста, Іоанна Дамаскіна, Григорія Богослова та Василія Великого.

Незважаючи на te, що численна шляхта перейшла в католицьку чи уніатську церкву, сподівання, що Берестейська Унія (1596 р.) вестернізує руське населення Речі Посполитої та зведе до мінімуму відмінності між католиками й православними, не справдилися ¹⁶. Поширення польської цивілізації в Україні та Білорусі значно підвищило культурний рівень руських городян, і ця верства очолила захист православ'я та національного життя. Давні релігійні братства, що існували в православних парафіях, перетворилися на могутні організації типу гільдій і стали засновувати школи й друкарні, аби дати народові більше сил для протистояння польським культурним впливам. Ця діяльність охопила всю Україну та Білорусь, і культурний рівень руського населення сягнув небувалої висоти. Школи конкурували з подібними польськими інституціями, даючи змогу своїм студентам отримувати ґрунтовну підготовку не лише з православного богослов'я, а й філософії, історії та літератури. Найважливішими школами були Острозька, Львівська та Київська.

Необхідність обстоювати православ'я перед католицькою пропагандою зумовила виникнення багатої полемічної літератури українською мовою. Крім Герасима Смотрицького, Стефана Зизанія, Христофора Філалета та інших найпліднішим полемістом був Іван Вишенський з Афона. У своїх творах він засудив занепад моралі, спричинений поширенням ренесансної культури, та виявив палкі релігійні почуття. Наслідуючи польську практику, багато українських письменників стали складати сатиричні, епічні та ліричні поеми, з яких у друкованому вигляді збереглася лише невелика частина. Приклад плекання драматичного жанру в школах єзуїтів привів до створення подібних творів в українських школах. Це забезпечило основу для пізнішого піднесення цього літературного жанру. Найвідомішим з українських драматургів був професор поетики Київської академії Митрофан Довгалевський. На початку XVII ст. під керівництвом митрополита Могили ця академія стала центром української та православної культури. Їй також судилося справити великий вплив на розвиток культури в Московії.

III

Смоленськ і Київ були найдальшими руськими аванпостами, куди дійшло певне відлуння західного Ренесансу, що йшло з Польщі. Східна Русь, яка мала невдовзі увійти до складу Московської держави, була цілком закрита для будь-яких подібних впливів, і культурне та національне життя /273/ розвивалося там шляхами, що намітилися ще за Київської доби, в атмосфері Візантійської цивілізації.

Літературна творчість Східної Русі з XIII до XVII ст., природно, відбиває політичний і культурний розвиток її народу протягом цього періоду. Народ жив своїм власним життям в умовах, що значно відрізнялися від тих, у яких розвивалася Західна Європа. Тому і в місцевої літератури мало що було спільного із західною. У східноруській літературі до XVII ст. можна виділити три періоди. Література XIII-XIV ст. відображає поневолення, від якого страждав народ під татарським ярмом. XV ст. характеризується піднесенням Москви до провідного становища. Це відображено у московських літературних творах, але в численних провінційних творах можна відчути дух опору цьому піднесенню. Література XVI ст. вже московітська. Письменники мали прийняти це як доконаний факт, а провінційну літературу попередньої доби слід було переробляти, аби відобразити нову політичну ситуацію.

Національна катастрофа спонукала Серапіона, єпископа Володимирського (1273-1275), до роздумів про причини, що призвели до цієї біди. У п'яти своїх «Словах» він інтерпретував її як Божу кару за гріхи народу. Певна річ, катастрофу було відображено і в літописах, причому найяскравішим є оповідь Лаврентіївського літопису про спустошення татарами Північної Русі. Найцікавішим поетичним плачем є «Слово про загибель Руської землі», яке хоч і збереглося лише частково, має високу поетичну цінність.

Прагнення до визволення з татарського ярма, можливо, спонукало руських людей переробити легенду, що прийшла до Північної Русі в XIII ст. у сербському перекладі з латинського оригіналу. Вона описувала існування в Індії легендарного християнського царства, здатного надати велику допомогу іншим християнам у боротьбі з невірними. Духовний занепад, від якого страждав руський народ, імовірно, пояснює, чому набуло популярності «Сказання про дванадцять снів царя Шахаїші» з його апокаліптичною тенденцією. Ця легенда має східне походження, як і деякі інші, найпопулярнішим з яких було сказання про Стефаніта й Іхнілата. Справжню картину соціального напруження в Східній Русі напередодні татарської навали дає «Моління Даниїла Заточника», в якому раб змальовує становище невільного та залежного.

Житіє Олександра Невського відображає оптимістичніші сподівання, зумовлені перемогами героя над шведами і Тевтонським орденом. Воно, можливо, було написане в Суздалі. Житіє Авраама Смоленського, створене його учнем Єфремом, свідчить про високий культурний рівень цього міста, яке могло пишатися школою, де, за переказами, викладали не лише слов'янську мову, а й грецьку з латиною. «Сказання про Шевкала» змальовує спалення живцем у Твері жорстокого татарського посланця Чолхана. У Двох творах, складених у Новгороді, розповідалося про константинопольські святині. У Москві з'явилося лише Житіє Петра, першого московського митрополита, в якому відчутна сильна промосковська тенденція. В Ростово-Суздальській землі до написаного раніше Житія Леонтія, місцевого /274/ єпископа, додалося Житіє Ісайї та Авраама (Ростовських), Ростовський літопис та переробка Житія Петра про наверненого в християнську віру татарського царевича. У літературній творчості Ростовської землі сильно виявилася сепаратистська, антимосковська тенденція.

Сепаратистські тенденції можна спостерігати і в провінційній літературі XV ст. З іншого боку, піднесення Москви відбивається й підтримується творами, написаними в Московії або авторами, які підтримували формування самодержавної влади. Іншою характерною рисою цього періоду було зростання сербського та болгарського впливу в літературній творчості Східної Русі на захист православ'я від єретичних рухів. Цей жанр літературної творчості зазнав значного впливу протиборства між «заволзькими старцями», які проповідували чернечу бідність і релігійну реформу, та йосифлянами, які захищали право Церкви мати мирські володіння й виступали за тісніше співробітництво зі світською владою.

Найзавзятішим суперником першості Москви в Східній Русі була Твер. Настрої незалежності та протиборства з Москвою особливо відбилися в Тверському літописі. Один із його авторів, чернець Фома, написав «Похвалу великому князю Борису Олександровичу». У ній він виклав уявне звеличення великого князя всіма видатними особами, присутніми на Флорентійському соборі, куди Борис вислав посольство. Він також підносить перемогу Бориса над московським військом і допомогу, надану ним Василію II Московському.

Цікава також «Подорож за три моря», в якій тверський купець Афанасій Нікітін описав свої мандри до Індії через Азію. Його твір виразно висвітлює високий культурний та економічний рівень князівства в останні роки його незалежності.

Бажання Новгорода зберегти свою незалежність передано в кількох легендарних переказах, пов'язаних з ім'ям архієпископа Іоанна (1163-1186), що звеличують славне минуле республіки. Кінець її незалежності оплакується в легендах про кінець Новгорода із запізнілими пророцтвами. Чудовою пам'яткою є «Повість про білий клобук», що за переказом був наданий Костянтином Великим папі Сильвестру, а потім привезений до Константинополя, звідки був надісланий до Новгорода, де його мали носити місцеві архієпископи. Сказання демонструє прагнення новгородців утримати бодай дещицю зі своєї візантійської спадщини в церковній сфері після втрати політичної незалежності. Житіє св. Антонія Римського, написане в Новгороді у XVI ст., також відображає славетне минуле міста і його торговельні зв'язки із Західною Європою.

Приєднання Пскова Василієм III (1510 р.) описане й оплакане у Повісті про здобуття Пскова, яка свідчить, наскільки важко було городянам зректися своєї незалежності та визнати зверхність Москви.

У цьому зв'язку цікаво відзначити, що найревнішим речником московської зверхності над усією Руссю був саме псковитянин — Філофей з Єлеазарового монастиря у Пскові. Відтак зрозуміло, якими безнадійними /275/ були мрії про незалежність, що їх плекали патріоти Твері, Новгорода та Пскова.

Перемога 1380 р. над татарами, природно, підвищила престиж Москви та її великого князя Дмитрія. Вона залишила тривке відлуння у східноруських літописах, особливо в Четвертому Новгородському, Першому Софіївському та Воскресенському. її оспівано, можливо Софонієм, у поемі «Задонщина» ¹⁷. Автора значною мірою надихнуло «Слово о полку Ігоревім»; він зобразив поразку Ігоря як перший етап руїни Русі, а битву 1380 р. як тріумфальний кінець тривалої катастрофи. Цей твір виявляє сильніші християнські почуття, ніж «Слово о полку Ігоревім» з його скальдівським двовір'ям. Ця православна релігійна концепція далі посилилася в «Сказанні про Мамаєве побоїще» — відомій московській похвалі на перемогу Дмитрія, написаній під впливом як «Слова о полку Ігоревім», так і «Задонщини».

У цих творах помітна тенденція підносити московську зверхність, ще виразнішою вона стає у Житії героя битви Дмитрія. Цим духом пройнятий і полемічний твір 1461 р., спрямований проти Флорентійської унії. Так готувалася атмосфера, в який Філофей зміг висунути своє вчення про Москву як Третій Рим.

Завоювання Константинополя було описане якимось Несторрм-Іскандером у «Повісті про здобуття Царграда». Його пророцтво про те, що одного дня завойоване місто звільнять християни, також вказує на зростаючу міць Москви як надію православних християн. «Повісті про Вавилонське царство» були створені чи перероблені з метою обгрунтування прав Московії на візантійську спадщину. В них розповідається про привезення інсигній імператорського достоїнства, що їх носили візантійські імператори, з Вавилона, і стверджується, що у їх віднайденні брав участь росіянин. Ця легенда готувала ґрунт для інших вигадок про візантійське походження регалій московських правителів.

«Сказання про Дракулу воєводу», правителя Волощини, зображує самодержавного та жорстокого правителя. Деякі визначення самовладдя у легенді висловлюють ідеї, подібні до тих, що містяться в листах Івана IV. Московська експансія на Кавказі відображена в «Повісті про Іверську царицю Динару». .

Серед житій святих, складених у цей період, найцікавішим є Житіє Стефана Пермського. Воно показує, що в цей час Руська Церква розпочала місіонерську діяльність серед язичників. Стефан (пом. 1396 р.) обернув на християнство язичників-зирян, винайшов для них спеціальну абетку й переклав їхньою мовою Євангеліє. Автор цього Житія, Єпіфаній, написав і Житіє Сергія Радонезького.

Протягом XIV ст. спостерігалися часті церковні контакти з Константинополем, де мали осідок кілька руських ченців, та з Афоном. Завдяки цим контактам русичі знайомилися з новими творами грецької літератури та жвавою літературною діяльністю в Болгарії і Сербії. Відтак до Східної Русі дісталися численні південнослов'янські твори й переклади, чимало /276/ перекладів візантійських творів. Ця літературна діяльність була досить вражаючою ¹⁸.

Коли в XV ст. багато болгарських і сербських інтелектуалів знайшли притулок у Східній Русі, там зріс вплив південнослов'янської літератури. Найвидатнішим митрополитом після болгарина Кипріана був серб Пахомій Логофет. Високим риторичним стилем візантійських агіографів він переписав і переробив численні житія московських і новгородських святих. Південнослов'янські втікачі, звичайно, підтримували піднесення Москви, сподіваючись, що московські правителі переберуть візантійську спадщину і визволять поневолені балканські народи. На основі загальноруського літописного зводу, так званого «Володимирського літописця», у 1442 р. Пахомій написав хронограф, у якому дав вихід своїм симпатіям до об'єднання Москвою всієї Русі.

Уже на початку XIV ст. у Пскові та Новгороді виник єретичний рух. Це була єресь стригольників, заснована стригалем вовни Карпом, яка відкидала церковну ієрархію та заперечувала необхідність молитов за померлих. Цю єресь можна інтерпретувати як форму опозиції заможному духовенству. Небезпечнішою була єресь зжидоватілих, що виникла в Новгороді 1470 року. Єретики не лише виступали проти економічного панування Церкви, а й заперечували, подібно до іудеїв, божественну природу Христа та інші засади православного вчення. Певною мірою їх можна порівняти із західноєвропейськими реформаторами. Їхні лідери переважно були людьми освіченими і мали власну літературу.

Під час боротьби з єретиками Геннадій, архієпископ Новгородський, зрозумів, що постала необхідність нового видання Біблії. У цій важливій справі (1489-1499) він використав не лише старослов'янський переклад з грецької мови, але також і латинську Біблію, німецький переклад та давньоєврейський оригінал. У складі зібраної ним комісії був і слов'янин-домініканець Веніамін.

Головним противником єресей був ігумен Йосиф Волоцький. Його полемічні твори проти єретиків зібрані у книзі «Просвітитель». Він боровся не лише проти єретиків, а й проти послідовників Ніла Сорського (пом. 1508 р.), який проповідував реформу чернецтва й обстоював принцип чернечої бідності. Полеміка між двома релігійними течіями знайшла гучне відлуння і в руській агіографії. «Заволзькі старці» мали своїх речників в особі св. Дмитрія Прилуцького та Діонісія Глушицького, а йосифляни — св. Пафнутія Боровського, житіє якого описав брат Йосифа Санін.

У XVI ст. послідовники Ніла знайшли видатного союзника в особі Максима Грека (1480-1556) ¹⁹, високоосвіченого ченця з Афона, який отримав освіту в Греції та Італії, де познайомився з Савонаролою. Він прибув на Русь у 1515 р. на запрошення Василія III. Його першим твором руською мовою був переклад тлумачного Псалтиря. Він продовжив свою діяльність перекладом тлумачень до Діянь Апостолів і кількома іншими /277/ перекладами й копіями для бібліотеки великого князя. Зрозумівши, що слов'янські переклади грецьких літургійних книг містили чимало серйозних помилок і хиб перекладу, він їх виправив.

Крім філологічної діяльності Максима також дуже цікавило руське релігійне, суспільне і політичне життя. Він марно намагався повернути Руську Церкву під юрисдикцію патріархів Константинопольських. Він вітав би втягнення Москви у конфлікт з турками, який сприяв би визволенню балканських християн. Він прагнув підняти руське релігійне та культурне життя на вищий рівень і в численних «Словах», «Посланнях» і «Платонічних діалогах» боровся проти тодішніх соціальних вад, невігластва й забобонів та проти зовнішньої пишності богослужіння. Поряд з численними проповідями й роздумами він виклав християнське вчення у своєму «Луцідаріусі», а в «Слові, що докладно переказує з жалем недоладності й безчинства царів і властей останнього життя», де він змалював державу як невтішну вдову, Максим критикував зловживання можновладців.

Критикуючи деякі католицькі доктрини, Максим, однак, стримано говорив про латинський Захід, де провів два роки в домініканському монастирі у Флоренції. Він вітав можливість для будь-кого у Флоренції чи Парижі отримати ґрунтовну освіту .

Бажаючи справжньої реформи руського релігійного життя, Максим став на бік «заволзьких старців» і близько потоваришував із їхнім лідером Вассіаном Патрикеєвим. Це зробило його дуже непопулярним серед йосифлян, і коли один із них, Даниїл, став митрополитом (1522-1539), Максим втратив будь-яку підтримку офіційної Церкви. Його звинуватили в тому, що в своєму виправленні святих книг він зайшов надто далеко, тричі засудили й ув'язнили в монастирі у Волоколамську, а пізніше — в Твері. Його товариша Вассіана спіткала така сама доля. Максима звільнили тільки за п'ять років до смерті, але відмовили у проханні відпустити на Афон.

Доля Максима ілюструє, наскільки далека була Москва в XV-XVI ст. від духу гуманізму. Максима можна вважати емісаром набутих в Італії та Франції гуманістичних знань і принципів. Хоч він і не збагнув справжнього значення італійського Відродження і залишився вірним своєму православному мисленню, навіть його поміркований спосіб виявляти нові підходи до старих проблем важко сприймався московітами, чий дух міцно вкоренився у старих способах життя й мислення.

Митрополит Даниїл залишив кілька бесід і листів з богословських та моральних питань, які дозволяють заглибитися в тодішнє московське суспільство. Його наступник на митрополичому престолі Макарій (1542-1563) був переконаним йосифлянином. За його ініціативою рух заволзьких старців було ліквідовано в 1554 р. Собором, який засудив лідерів руху — настоятеля Артемія та боярського сина Башкіна, — звинувативши їх у співчутті до протестантизму. З того ж приводу було засуджено й ченця Феодосія Косого, а ідеологія йосифлян міцно утвердилася в Московській Церкві.

Одним із найвидатніших апологетів самодержавства в Московії був Іван Пересвєтов — дворянин, який прибув до Москви з Литви близько /278/ 1538 p. Пересвєтов зазнав сильного впливу західних політичних ідей, і в двох своїх творах, «Сказанні про царя Костянтина» та «Сказанні про Магмета-салтана», він звеличував монархічний режим ²⁰. У своїй чолобитній Іванові IV Пересвєтов зайняв тверду позицію проти бояр. Такі самі настрої висловлюються і в інших творах, що походять із середовища дрібного дворянства.

Як уже зазначалося, Іван Грозний виразно виклав свої власні політичні ідеї у довгих листах, написаних у відповідь на послання свого колишнього приятеля князя Курбського. Курбський не був поодиноким в обстоюванні потреби участі бояр в урядуванні. Такі ідеї поширював і невідомий автор памфлету, що являв собою уявну бесіду між двома чудотворцями Варлаамового монастиря.

Об'єднання всієї Східної Русі під владою Москви знайшло своє відображення і в літературі. Насамперед це відбилося в укладенні нових московських літописів, які використовували матеріал провінційного літописання і грунтувалися на двох загальноруських зводах — Володимирському літописці та «Хронографі» Пахомія. Воскресенський літопис охоплював події до 1541 р., його переробка, Никонівський літопис, — до 1558 р., а Львівський літопис — до 1560 р. Укладачі зображують московських правителів законними володарями всіх руських земель та урочисто славлять їхній самодержавний режим. Подібні провідні ідеї висловлено також у величезному, багато ілюстрованому Никонівському лицьовому зводі, що охоплює події до 1560 р. Проте він так і лишився незавершеним.

Політичне об'єднання супроводжувалося релігійною уніфікацією, що відбилося у грандіозному заході митрополита Макарія — створенні «Великих Четьїх Міней», які грунтувалися на перекладених з грецької читаннях про житія святих на кожний день року. До цього було додано численні житія руських святих, частину з яких було створено наново відповідно до рішень Соборів 1547 та 1549 рр. щодо низки канонізації. Крім житій сюди ввійшли також священні книги та патріотичні твори. Таким чином, дванадцять величезних томів цієї пам'ятки репрезентують руську релігійну думку тих часів, коли церковні письменники звеличували Москву як єдину твердиню православ'я, що прийшла на зміну Константинополю, другому Риму.

Це уславлення досягнень Москви знайшло інше, не менш урочисте відображення у створенні в 1563 р. царської генеалогії під назвою «Степенна книга». У вельми барвистому стилі в ній описано діяння руських правителів минулих поколінь і звеличено їхню повну одностайність із Церквою.

Три інші твори дають добру можливість осягнути релігійне та приватне життя Москви в XVI ст. «Домострой» («Домашній лад») детально описує, як побожний чоловік має порядкувати у своєму домі. «Стоглав» містить уложення Собору 1551 р., які регулюють церковне життя, «Азбуковник» — свого роду енциклопедичний довідник, необхідний для розумної людини. Ці три джерела становлять гідний епілог політичної та церковної централізації російського народу, який під проводом князів Московських і /279/ митрополитів усієї Русі виробив певні та впорядковані рамки, в межах яких мало розвиватися національне життя.

Саме мистецтво книгодрукування сприяло об'єднанню всієї Східної Русі під владою Москви і наданню певної однорідності політичній, релігійній та громадській думці. Хоч перша друкарня в Москві була заснована у 1563 р., а першу друковану книгу, «Апостол», було видано наступного року, нове мистецтво остаточно утвердилося в Москві лише згодом і застосовувалось головним чином для випуску книг релігійного змісту ²¹.

Нова течія, що перевтілила західноєвропейську цивілізацію, фактично не зачепила культурного життя Московії та її літературної творчості, проте італійське Відродження справило значний безпосередній вплив на руське мистецтво, й особливо на архітектуру. Монгольська доба мала катастрофічні наслідки для руського мистецтва. У перші десятиліття монгольського панування Русь втратила майже всіх своїх ремісників і митців, яких переможці переписали й відправили до ханського двору оздоблювати ханське житло й виробляти ювелірні прикраси для ханського гарему та придворних. Лише Новгород і Псков змогли здебільшого зберегти свої мистецькі традиції та спадщину Київської доби.

У другій половині XIV ст. для новгородської архітектури був характерний особливий стиль, що розвинувся на основі хрестовокупольних храмів попереднього періоду, але обмежувався одним куполом і мав чотири крутих фронтони. Уявлення про цей новий стиль дають церкви Преображення та Петра й Павла. Однак, невдовзі, новгородська архітектура повернулася до традиційних форм східноруських церков з куполом і трьома апсидами.

В архітектурі Пскова зберігалися традиційні чотири стовпи і три апсиди. Церква Василія з Гірки, датована 1413 р., була найхарактернішою спорудою у цьому стилі. Практиковане вперше у Пскові зведення відкритих дзвіниць, що прилягають до церкви, пізніше наслідувалося у багатьох церквах Росії.

У Москві за монгольської доби не забули традиції Володимиро-Суздальської архітектури. Про це свідчать залишки перших відомих московських храмів — церкви, збудованої князем Данилом у 1272 р. у Даниловому монастирі, та церкви Спаса на Бору, спорудженої Іваном Калитою у 1330 р. Ці традиції ще чіткіше простежуються у двох церквах, збудованих У Звенигороді, — Успенській (1399 р.) та Різдва Богородиці (1401 р.), в архітектурі Сергіївської лаври (1422 р.) та Олександрівського собору. Цей тип архітектури було далі розвинуто в будівництві церкви Різдва Богородиці у Ферапонтовому монастирі (1500 р.).

За часів монгольського панування місцеві руські будівничі були сміливіші у своїй дерев'яній архітектурі. Народні умільці досягли помітного прогресу в успішному вдосконаленні візантійських та київських зразків, а будівничі створили нові види чотирикутних, восьмикутних та хрестовокупольних дерев'яних церков і підняли їхні куполи на величну височінь. Бажання наслідувати деякі характерні ознаки дерев'яної архітектури і /280/ водночас зберегти головні риси володимирського стилю привели до появи в Росії нових архітектурних форм.

Початок їм поклав Іван III. Не маючи в Москві досвідчених зодчих для зведення Свято-Успенського собору, Іван НІ, чия молода дружина Софія привезла до Москви італійські манери та митців, запросив для будівництва храму (1475-1479) архітектора Арістотеля ді Фіораванті ді Рідольфо з Болоньї. Він навчив руських зодчих новим методам будівництва, хоч йому й довелося пристосовувати свої проекти до традиційного стилю Володимира.

Будівничі, покликані з Пскова, скористалися з цього при зведенні Благовіщенського храму в Москві (1484-1489). В основу знову ж таки було покладено володимирський стиль, але разом з тим будівничі вже намагалися втілити у камені й деякі сміливі риси дерев'яної архітектури. Будівля виявила значний прогрес у цьому новому напрямку руського стилю.

Італійські архітектори — Марко Руффо, П'єтро Антоніо Соляріо та Алоїзіо да Царезано — розпочали перебудову Кремля, але навіть тут нові ренесансні форми поєднувалися з традиційним російським мистецтвом (Грановита палата). Алоїзіо да Царезано також додав нові каплиці та ренесансні склепіння в галереї Благовіщенського собору, пошкодженого пожежею у 1547 р.

Іншим прикладом поєднання традиційного московського стилю з новими ренесансними рисами є Архангельський собор у Кремлі, споруджений у 1509 р. міланським архітектором Алевізіо Новим.

Нові архітектурні форми, привнесені до володимирського стилю італійськими архітекторами, мали певний вплив на новий московський стиль, проте у творах місцевих будівничих, які швидко опанували іноземну техніку, дедалі більше виявлялася тенденція імітувати сміливі форми дерев'яної архітектури. Перша половина XVI ст. стала свідком появи цілої низки таких споруд, наприклад, у Дьяково, Острові, Коломенському та інших місцях. Але найбільш вражаюче досягнення такого роду втілили місцеві зодчі Постник і Барма в будівлі собору Василія Блаженного (1550-1560 рр.) на Красній площі. У ньому нова московська архітектура досягла свого остаточного розквіту.

За Київської доби центрами декоративного мистецтва були Київ і Новгород. Під керівництвом грецьких майстрів місцеві художники почали оздоблювати церкви фресками та заснували відомі школи іконопису, який став національним руським мистецтвом. За монгольської доби лише Новгород зміг його розвивати. Навіть тоді руських земель сягали нові імпульси третього грецького відродження за Палеологів. Контакти із Заходом у сфері мистецтва підтримувалися в XIV-XV ст. через Венецію, сербськими й болгарськими каналами, і нарешті, через італо-критську школу, відому своїми візантійськими іконами у західноєвропейському ренесансному стилі.

Ці зв'язки оживили руський живопис за Московської доби, в XV-XVII ст. Найкращими його представниками є Феофан Грек і його помічники зі своїми фресками й «серпанковістю» у церквах Москви та Новгорода. /281/ Найзнаменитішим російським іконописцем був Рубльов (пом. 1430 р.), чию манеру Собор 1551 р. проголосив зразком для іконопису. Традицію Рубльова наслідував Даниїл Чорний, а фрески Діонісія у Ферапонтовому монастирі (1500-1501 рр.) порівнювали з творами Джотто. Діонісій започаткував новий стиль іконопису, що відзначався більшою сюжетністю, а його син Федір став продовжувачем його школи.

Крім Новгородської та Псковської виникли також інші нові школи: московська школа успадкувала чудові традиції суздальської, а з роду Строганових вийшло кілька визначних мініатюристів. Мистецтво іконопису, що є визначним внеском Росії в історію мистецтва, квітло до другої половини XVII ст.

Італійське Відродження, схоже, справило вплив і на російське мистецтво емалі. Період його розквіту почався за правління Івана IV. Тонка філігранна техніка, характерна для російських емалей, була, ймовірно, принесена до Росії з Афону. Найкращі емалі були створені протягом XVI-XVII ст., а їхній стиль є дивовижним поєднанням різноманітних елементів — візантійських, східних, італійських і німецьких — з певними оригінальними московськими рисами.

IV

Найближчими до Заходу та найбільш відкритими для впливів італійського гуманізму й Ренесансу були хорвати й серби. Сербське королівство перестало існувати, а національному життю хорватів загрожувала постійна боротьба з турками. Але Далмація, принаймні на певний час, була врятована від турецької окупації і отримала певне полегшення під суверенітетом Венеції. Дубровнику (Рагузі) на Адріатиці пощастило навіть більше: він став містом-республікою, спершу під протекторатом Венеції (1205-1358), а потім — угорських королів. Навіть коли після битви при Могачі (1526 р.) республіка змушена була визнати верховну владу турецьких султанів, вона змогла зберегти свій автономний статус і продовжувала процвітати завдяки інтенсивній торгівлі з Італією та Османською імперією. На середину XIV ст. її населення було вже переважно слов'янським, а з XV ст. слов'яномовні документи її справочинства писалися вже не кириличними, а латинськими літерами.

Природно, що італійський гуманізм мав знайти вільний доступ до Дубровника та далматинських міст. Більшість заможних юнаків навчалися в італійських університетах, і багато з них посіли кафедри в університетах Італії, Угорщини та Німеччини. Один із них, босняк Георгій Драгішич, який став професором метафізики й теології в Пізі, вважався одним з кращих теологів та філологів свого часу.

Перші далматинські гуманісти писали свої прозові та віршовані твори латиною. Дипломат Вук Бобальович був першим з них, а продовжувачем його був поет-лауреат Дубровника Петро Менчетич, великий шанувальник /282/ Петрарки. Найвідомішим з далматинських гуманістів був І. Цриєвич, член римського гуртка гуманістів. Свого гуманіста, Г. Шишгорича, мало й місто Шибеник, а Трогір — свого дипломата та історика Кориолана Ципико.

Під впливом італійської лірики і місцевих пісень розвивалася хорватська лірика. Невдовзі тут було створено багато видатних творів: любовну поезію розвивав Шишко Менчетич, духовну лірику — настоятель Држич. А.Чубранович уславився завдяки своєму оригінальному твору «Jedupka» («Циганка»). Бенедиктинський чернець Мавро Ветранич складав ліричні та епічні поеми, що відзначаються глибоким релігійними й національними почуттями. У «Самітнику» він змалював своє самотнє життя на острові, а в епічному творі «Putnik» («Прочанин») він описав перевиховання грішника. Багато з його ліричних поем натхнені псалмами. Під впливом популярних у Далмації літургійних творів, він написав кілька драм на релігійні сюжети. Найбільший вплив на розвиток південнослов'янської драматургії справив його «Вівтар Авраама», пізніше перероблений і поставлений на сцені Марином Држичем.

Цей останній (пом. 1567 р.) є головним представником драматургічної літератури Дубровника XVI ст. Він написав кілька драм на релігійні сюжети та запровадив у південнослов'янську літературу італійську dramma pastorale, з якою познайомився в Сієні. Найпопулярнішими представниками цього жанру драматичного мистецтва були Тассо та Кваріні. Збереглися три пасторальні драми Држича, які вважаються найцікавішими творами цього жанру. До драматичної літератури південних слов'ян Држич увів і комедії, що створювалися в Італії як наслідування творчості Плавта. Найкращим з його драматичних творів є досі популярна «Novela od Stanca» — комедія, що змальовує пригоди наївного селянина в місті.

Латинська та грецька класична лірика надихала деяких дубровницьких поетів, які належали до інтелектуального гуртка високоінтелігентної та заможної панни Фіори Зуццері (Цвети Зузорич). Навіть у цьому відношенні південнослов'янські поети наслідували приклад італійських колег. У своїй ліричній поезії Дінко Раньїна йшов слідами Тібулла, Проперція, Овідія та александрійських поетів Феокріта, Мосха та ін. Він також переклав багато класичних поем. У своїх поемах про кохання, сатиричних, дидактичних поезіях та епіграмах Динко Златарич в основному наслідував Петрарку. Обидва мали кількох імітаторів і послідовників.

Золотий період дубровницької поезії припадає на кінець XVI — першу половину XVII ст. Найвидатнішим поетом в історії дубровницької літератури був Іван Гундулич (1588-1638). Його поема «Блудний Син» вважається найкращим релігійним ліричним твором Дубровника. Його кращий драматургічний твір — «Дубровка», а епічна поема «Осман» є шедевром дубровницької доби. У ній Гундулич оспівує перемогу поляків над турками при Хотині у 1621 р. й описує загибель султана Османа. Поет не лише звеличує героїв боротьби проти турків, а й провішує звільнення всіх /283/ південнослов'янських народів. Його надихав твір Торквато Тассо «Gerusalemme liberata» (* «Єрусалим звільнений» (іт.). — Ред.).

Іншим видатним поетом цього періоду був Дж. Палмотич (1606-1657). Для своїх драматичних творів Палмотич обирав сюжети не з класики, Тассо чи Аріосто, а з історії Дубровника. Найкращою з цих драм є «Павлимир», у якій описано заснування міста. Він також написав релігійну епічну поему «Kristijade». Видатним поетом-ліриком цього періоду був Іван Бунич Вучичевич. Він віддавав перевагу релігійним сюжетам («Духовні пісні», «Каяття Магдалини»), але написав і кілька любовних пісень та еклог.

Він був останнім із числа великих поетів Дубровника. Було, звичайно, декілька епігонів, що наслідували своїх великих попередників. Найпомітнішим з них був Ігнатій Джурджевич, якого надихали твори Овідія. У своїх віршованих парафразах Псалтиря, одному з кращих своїх творів, він наслідував приклад польського поета Кохановського.

Письменники й поети інших далматинських міст писали свої твори у менш сприятливих умовах, аніж їхні дубровницькі побратими. Небезпека, пов'язана з можливістю спустошення турками решти Далмації, нерідко спонукала їх закликати своїх співвітчизників і християнську Європу до об'єднання, щоб відвернути цю загрозу. Це особливо стосується Марка Марулича (1450-1524) зі Спліту (Спалато) — представника релігійного відродження в Далмації. Його латинський трактат про те, як обрати добре та щасливе життя («De bene beateque vivendi institutione»), зробило його ім'я знаним у тогочасній Європі. Трактат витримав двадцять видань і був перекладений італійською (дванадцять видань), німецькою (шість видань), французькою, португальською та частково чеською мовами. Серед інших подібних творів, у яких Марулич пропагував реформу християнського життя, виділяється його «Evangelistarium».

Він також написав довгого листа папі Адріану VI з проханням об'єднати всі християнські народи на боротьбу проти турків, і цю саму ідею висловлено в його великому епічному творі хорватською мовою «Юдиф». Страждання хорватів під турецьким ярмом яскраво змальовано в його «Молитві».

Дія кращої драми Ганнібала Лучича (пом. 1553 р.) «Рабиня», першої оригінальної хорватської драми, також розгортається на тлі турецького панування. У ній розповідається про долю знатної хорватської дівчини, яка стала турецькою полонянкою. У своїх любовних піснях Лучич наслідував Петрарку.

Його співвітчизник Петро Гекторович (пом. 1572 р.), уродженець острова Гвар, уславився своїм ідилічним епічним твором «Ribanje» («Риболовля»), в якому він змальовує життя рибалок. Навіть тут відчутне відлуння турецької загрози, оскільки автор включив до цього твору три перекази про популярного героя Марка ²². /284/

Найяскравіший та найзворушливіший опис страждань християнського населення під турецьким гнітом подав Петро Зоранич з Ніна, що поблизу Задара, у своєму пасторальному романі «Планіна», написаному прозою й віршами. Поетичні твори його співвітчизника Георгія Бараковича також пронизані глибокими національними почуттями. Б. Карнарутич, також родом із Задара, оспівав смерть хорватського героя Міклоша Зріньї і здобуття турками Сіґетвара.

У другій половині XVII ст. літературна творчість у Дубровнику (Рагузі) та Далмації почала занепадати. У 1668 р. Дубровник було майже повністю зруйновано землетрусом і він ніколи вже цілковито не оговтався від цієї катастрофи. Ця подія вплинула і на літературну творчість у цьому місті-республіці та в Далмації. Для хорватів і сербів було щасливим випадком, що в найскладніший період своєї історії вони знайшли в Дубровнику безпечний прихисток для своєї культури й літератури. Коли після звільнення з-під влади турків культурне життя хорватів і сербів відродилося, воно змогло розвиватися на міцних підвалинах, закладених дубровницькою літературною школою.

Зрозуміло, що Далмація також мала зазнати впливу італійського мистецтва; головним посередником, звичайно, була Венеція. Венеціанська готика, вже пронизана ренесансними мотивами, проникла до міст Далмації ще на початку XV ст. У цей період Далмація породила багатьох митців, але чимало з них залишилося в Італії, куди вони відбули вчитися. Один із них, Георге да Себеніко, з 1441 р. зводив у Шибенику (Себеніко) собор у стилі венеціанської готики. Суто ренесансний стиль полонив його лише згодом, і в 1464 р. він перебудував за новим зразком палац ректорів у Дубровнику. Він створив також декілька скульптур у Шибенику та Спліті (Спалато).

Його учень, слов'янин Андрій Алексій з Дурреса, закінчив спорудження баптистерія в Трау і там же разом з Ніколо Фіорентіно оздоблював капелу Св. Іоанна з Орсіні. Дубровник, однак, зачинив свою браму для будь-якого венеціанського впливу — чи то в політиці, чи то в мистецтві ²³.

Примітки

 ¹ Докладніше про розвиток чеської літератури цього періоду з бібліографічними посиланнями на авторів та видання їхніх творів див.: Vlček J. Dějiny české literatury. — Praha, 1951. — Díl. 1. Посилання загального характеру див. також у кн.: Československá vlastivěda. — Praha, 1929. — Díl. 8.

 ² Пор.: Bett R. R. The Influence of Realist Philosophy on John Hus (див. бібліогр. до розд. VIII).

 ³ Велика заслуга З.Неєдлого полягає в тому, що він з'ясував це у своїй важливій праці «Історія гуситського співу» (Nejedlý Z. Dějiny husitského zpěvu. — Praha, 1913).

 ⁴ Останні слова «вбивай, знищуй, не жалій нікого», які зазвичай цитують, щоб показати кровожерну вдачу таборитів, з'явилися лише у 1530 р., в друкованому примірнику пісні. Собори таборитів заборонили вбивство полонених. /285/

 ⁵ Опублікована Ф.Палацьким (Heimburg Gregorius. Apologia pro Georgio Poděbrad, rege Bohemiae, 1467 // FRA — 1860. — Vol. 20).

 ⁶ Нове видання 1957 року здійснив М.Леттс (див. бібліогр.).

 ⁷ Григорій Грубий особливо цікавився політичною наукою. Він переклав візантійський трактат Агапіта про царювання та останній лист латинською мовою Богуслава з Лобковице до Петра з Рожмберка про обов'язки правителя. Його найкращий переклад — Еразмова «Похвала глупоті».

 ⁸ З історіографії Чеських братів є ґрунтовна монографія з бібліографією (Krofta K. O bratrském dějepisectví. — Praha, 1946).

 ⁹ Див. загальну працю з польського Відродження та гуманізму: Zempicki S. Renesans i humanism w Polsce. — Warszawa, 1951; див. також п'ятитомник з польського Ренесансу, виданий Польською академією (Odrozdzenie w Polsce. — Warszawa, 1953-1956), де йдеться про польську історію (т. 1), науку (т. 2), мову (т. 3), літературу (т. 4), мистецтво (т. 5), і матеріали симпозіуму з польської скульптури (Sztuka polska czasów nowożytnych. T. l. 1450-1650. — Warszawa, 1953).

 ¹⁰ Він зазнав критики з боку іншого політичного письменника, Станіслава Оріховського (1513-1566), який у своєму творі «Quincunx» захищав привілеї польської шляхти та її «золоті вольності», що виявилися такими руйнівними для держави.

 ¹¹ Див. дослідження про Рея та літературні проблеми польського Ренесансу: Krzyżanowski J. Mikołaj Rei i Staś Gąską. — Warszawa, 1958.

 ¹² Про переклад Біблії Скориною див. дослідження російською мовою А.В.Флоровського у чеському збірнику: Sborník filologický. -1940-1946. — N12. — S. 153-259. Автор відкидає думку про те, що Скорина зазнав впливу протестантизму. Скорина вільно користувався чеським перекладом, особливо книгою Товіта, що є білоруською переробкою чеського тексту. Чеськими та польськими перекладами користувалися також видавці Острозької Біблії та Біблії 1751 р.

 ¹³ Про літературний доробок Київської Русі див.: Dvornik F. The Slavs... — P. 225-250.

 ¹⁴ Про історію української літератури див. публікацію Української академії наук: Білецький О. І. Історія української літератури. — К., 1954. — Т. 1. — С. 1-123 (від першопочатків до XVIII ст.); див. також праці Д. Чижевського (Український літературний барок. — Прага, 1941-1944. — Т. 1-3.; Історія української літератури. Т. 2. Ренесанс та Реформація. Барок. — Прага, 1942; Історія української літератури. — Нью-Йорк, 1956).

 ¹⁵ Його твори були видані М. Г. Устряловим: Сочинения князя Курбского. — СПб., 1883; див. також: РИБ. — 1914. — Т. 31.

 ¹⁶ Історію православної Церкви в Польщі з польської точки зору написав К. Ходиніцький (Chodynicki K. Kościół prawosławny a Rzeczpospolita Polska, 1370-1632. — Warszawa, 1934). Про роль єзуїтів в укладенні Берестейської унії див. також: Tretiak J. Piotr Scarga w dziejach i literaturze Unii Brzeskiej. — Kraków, 1912.

 ¹⁷ Крім російських видань, проаналізованих M. Гудзієм (Op. cit. — P. 245 і далі), існує також видання й дослідження чеського вченого Й. Фрчека, опубліковані 1948 р. у Празі Слов'янським інститутом.

 ¹⁸ Про цю діяльність див.: Соболевский А. Й. Переводная литература Московской Руси XIV-XVII вв. — СПб., 1903. — С. 1-37.

 ¹⁹ Основною працею російською мовою про Максима Грека є кн.: Иконников В. С. Максим «Грек» и его время. — 2 изд. — Киев, 1915. Вичерпну бібліографію можна знайти в кн.: Denisoff E. Maxime le Grec et l'Occident. — Louvain, /286/ 1943. Твори Максима Грека були опубліковані у трьох томах Казанською богословською академією між 1859-1862 рр.

 ²⁰ Подібні ідеї відображено ще в одній апології права Москви на зверхність _ Казанському літописі, де звеличується велике діяння Івана IV — здобуття Казані 1552 р. Ця подія, можливо, надихнула і створення на основі стародавньої билини «Сказання про Київських богатирів», в якому невідомий автор звеличує героїзм руських богатирів у боротьбі з татарами. Про Пересвєтова див. дослідження В.Філіпа (див. бібліогр., розд. XV).

 ²¹ Про російську літературу цього періоду див.: Gudzij N. K. History of Early Russian Literature / Transl. by S. W. Jones. — New York, 1949. — P. 182; див. також: Čyževskyj D. History of Russian Literature Gravenshade, 1960. Про російське мистецтво див. основну працю (История русского искусства / Под ред. И. Грабаря. — М., 1910-1914. — Т. 1-6) та її нове видання Академією Наук СРСР (М., 1953-1957. Т. 1-5); пор.: Безсонов С. В. История русской архитектуры. — М., 1956; Чернышев М. М. Искусство фрески в древней Руси. — М., 1954.

 ²² Про історію сербської та хорватської літератури див.: Vodník B. Povijest hrvatske knjževnosti. — Zagreb, 1913; дослідження В.Ягича про хорватське глаголичне письмо; див. також: Popović P. Pregled srpske književnosti. — 2 ed. — Beograd, 1913; Gavrilović A. Istorija srpske i hrvatske književnosti. — Beograd, 1927; Kombol M. Povijest hrvatske književnosti do narodnog preporoda. — Zagreb, 1945; Ježic S. Hrvatska književnost öd početka do danas 1100-1941. — Zagreb, 1944.

 ²³ Про мистецьку школу в Дубровнику див.: Tadić J. Gradja o slikarskoj školí u Dubrovniku 13-16 v. — Beograd, 1952. — T. l (1284-1499); T. 2 (1500-1601). Ця праця також містить документи з міжнародних відносин Дубровника, особливо з Османами.

Попередня     Головна     Наступна