Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  



Попередня         Головна         Наступна


Розділ I.

КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ IX-X ст.
Формування держави Київська Русь




Року 858. Під цим роком у Паннонському житії Кирила* засвідчено існування писемності на Русі. Просвітник був направлений візантійським імператором Михаїлом* у місіонерську подорож до Причорномор'я.

«Тут таки, у Херсоні (Херсонесі)*, знайшов Костянтин Євангелію і Псалтир, написані руськими письменами, і людину знайшов, що розмовляла руською мовою, і розмовляв з нею; і, засвоївши цю нову мову, порівнював її письмена, голосні й приголосні до своєї мови й незабаром почав читати новою мовою й міг пояснити прочитане».


(Цитуємо за виданням: Лавров Петро. Кирило та Методій в давньослов'янському письменстві. Додатки. — К., 1928. — С. 254).

Існує гіпотеза, що на Русі задовго до запровадження кириличного письма формувалася власна писемність на основі грецької абетки. Про це свідчить виявлена С.О. Висоцьким серед графіті Софійського собору у Києві абетка з 27 власне грецьких літер, серед яких кілька було слов'янських.


Року 860. Прийняття християнства київським князем Аскольдом.

Про цю подію йдеться в енцикліці (окружному посланні) константинопольського патріарха Фотія* (60-ті роки IX ст.):

«Не тільки болгари навернулися до християнства, а й той народ, про якого багато й часто говориться, і який перевершує інших брутальністю та звірством, тобто так звані руси. Підкоривши сусідні народи і через те надто запишавшися, вони підняли руку на Ромейську імперію. Але тепер вони перемінили еллінську й безбожну віру на чисте християнське вчення... І в них запалала така жадоба віри і ревність, що вони прийняли пастиря і з великою ретельністю виконують християнські обряди».


(Цитуємо за виданням: Брайчевський М.Ю. Утвердження християнства на Русі. — К., 1988. — С. 50).


860-ті роки. Просвітницька місія братів Кирила (Костянтина, 826/827-869) і Мефодія (близько 815-885) у Великій Моравії* й Паннонії*.

Кирило уклав слов'янську абетку на базі грецької, суттєво змінивши її, щоб передати слов'янську звукову систему. Було створено дві слов'янські абетки — глаголицю й кирилицю. Очевидно, Кирило спочатку уклав глаголицю, яка пізніше в Преславі (столиці Першого Болгарського царства*) була замінена кирилицею. Одночасно із створенням слов'янської абетки він почав роботу над перекладом з грецької на слов'янську книжну мову Євангелія (гр. «блага вість» — головної частини Нового Завіту, в якій розповідається про земне життя Ісуса Христа), Псалтиря — однієї з книг Біблії, що складається із похвальних піснеспівів (псалмів), Апостола-апракос (містив пристосовані для церковної служби тексти з Апостола, новозавітної книги про діяння апостолів), Паремійника, збірника притч, вибраних із Старого Завіту. У поширеному або так званому Паннонському житії Кирила, автором якого, можливо, був учень Кирила і Мефодія Климент Охрідський (близько 830-916), сказано про це так:

«Своїм звичаєм філософ пішов од людей і разом з помічниками своїми заходивсь молитися. Незабаром Бог почув молитву рабів своїх і відкрив йому письмена, і зараз-таки він склав слов'янську абетку й почав писати слова Євангелії: спочатку було Слово, і Слово було у Бога, і Бог був Слово та ін. Довідавшися за це, цар зрадів і разом з радниками своїми вихваляв Бога. І надіслав Костянтина з багатьма дарунками, написавши Ростиславові [князю моравському]* такого листа: «Бог, закликаючи кожну людину впізнати істину й досягти найвищої досконалості, бачивши твою віру й подвиг, створив для вас за наших років те, що бувало тільки за давніх часів, явивши літери мовою вашою, яких у вас не було передше, нехай-би й ви прилучилися до великих народів, що вихваляють Бога своєю мовою. І ми надіслали до вас того, кому Бог відкрив ці письмена, мужа гідного й благовірного, філософа, що розуміється на книжках. Прийми цей подарунок (себто письмена та книжки), великий й чесніший над усяке золото та срібло, дорогоцінне каміння й багатство тимчасове. За його допомогою поспішися зміцнити почату справу й усім серцем пригорнися до Бога».


(Цитуємо за виданням: Лавров Петро. Кирило та Методій. — С. 274-275).

Кирилична абетка була запроваджена на Русі.


Року 882. Літописне оповідання про прихід до Києва з Новгорода варязької дружини Олега. Вбивство київських князів Аскольда і Діра. Початок правління київської династії Рюриковичів.

«І прибули [Олег та Ігор] до гір київських, і довідався Олег, що [тут] Аскольд і Дір удвох княжать. І сховав він воїв у човнах, а інших позаду зоставив, і сам прийшов [на берег Дніпра], несучи Ігоря малого. А підступивши під Угорське* [і] сховавши воїв своїх, він послав [посла] до Аскольда й Діра сказати, що, мовляв: «Ми — купці єсмо, ідемо в Греки од Олега і од Ігоря-княжича. Прийдіть-но оба до рідні своєї, до нас».

Аскольд же й Дір прийшли. І вискочили всі інші [вої] з човнів, і мовив Олег Аскольдові й Дірові: «Ви оба не є ні князі, ні роду княжого. А я єсмь роду княжого». — І [тут] винесли Ігоря. — А се — син Рюриків». І вбили вони Аскольда й Діра, а Олег став князем у Києві.


(Цитуємо за виданням: Літопис Руський: За Іпатським списком /Переклад, примітки Л.Є. Махновця. — К., 1989. — С. 13).


IX ст., кінець — X ст., початок. Болгарський письменник Храбр написав твір «Сказаніе о письменах», у котрому викладено історію виникнення слов'янської писемності, обґрунтовувалися рівні права церковнослов'янської мови з грецькою і латинською, на яких існувало Святе Письмо. Твір був надзвичайно популярний на Русі. Найдавніший список українського походження вміщений у рукописному збірнику першої половини XVI ст., який належав Козьмі Василевичу, священику церкви Успіння Богородиці в м. Ковелі, і був подарований Хілендарському монастирю* на Афоні*. Зберігається у Віденській національній бібліотеці. Пам'ятка вперше на слов'янських землях опублікована у «Букварі» Івана Федорова (Острог, 1578).

«Перше словени, будучи поганами, не мали письма, але чергами й різами читали і ворожили. Охрестившись, нелегко було їм римськими й грецькими літерами без впорядкування передавати словенську мову. І як можна було словенську мову передати грецьким письмом: «Бог» чи «життя», чи «дуже», чи «церква», чи «сподівання», чи «людина», чи «широта», чи «щедрість», чи «суд», чи «юність», чи «мова», чи «їжа» та інше подібне до цього. І так було багато років».


(Цитуємо за виданням: Куйо М. Куев. Черноризец Храбьр. — София, 1967. — С. 234).


IX ст., кінець — X ст., початок. Виникла «Азбучна молитва» (авторська назва — «Пролог про Христа помірний») — один з перших віршованих творів старослов'янської літератури. В найранішому списку, що дійшов до нас від XII ст., «Азбучна молитва» виступає як частина передмови до «Учительного євангелія» (збірника недільних повчань), укладеного в 894 році Костянтином Преславським, болгарським просвітителем, учнем Мефодія, високоосвіченим і талановитим письменником. В окремих списках автором молитви названо Костянтина (Кирила) Солунського. Поступово «Азбучна молитва» виділяється з «Учительного євангелія» як самостійний твір. Це — віршована абеткова молитва, написана у формі акровірша; кожний її рядок починається черговою літерою слов'янської абетки. Написаний твір 12 складником. Автор молить Бога дарувати йому таланту, сили й мужності, щоб він зміг записати літерами словесну мудрість. «Азбучна молитва» рано була сприйнята літературою Київської Русі. Первинні редакції твору виникли, очевидно, в результаті транслітерації* глаголичного оригіналу в кирилицю. Давньоболгарський абетковий акровірш відіграв значну роль у становленні й оформленні цього жанру в давній українській літературі. Він став складовою частиною Букварів. Вперше опублікований Іваном Федоровим у львівському Букварі (1574). Іван Франко надрукував текст «Азбучної молитви» з толкової Палеї XVI ст., що належала Крехівському монастирю із Східної Галичини.

(Див.: Апокрифи і легенди з українських рукописів: В 5 т. / Зібрав, упорядкував і пояснив Іван Франко. Апокрифи старозавітні. — Львів, 1896. — Т. І. — С. IV).




Молитва абетковя [Азбучна молитва]


Аз молюся словом сим до тебе,
Боже мій, що сотворив на світі
Видимі й невидимі істоти,
Господи, пошли Свого на мене
Духа, щоб зродив у серці Слово,
Єже буде для добра всім сущим
Животворне мудрістю Твоєю.
Затверди Закон ясний світильник
І дорогу праведного Слова,
Й рід слов'янський сподоби хрещений,
Кротких тих, котрі людьми Твоїми
Ласкою твоєю нареклися
Милості вони Твоєї просять.
Нам дай, Боже, всемогутнє Слово,
Отче, Сину й Найсвятіший Духу,
Прагнучи од Тебе допомоги,
Руки вознесу свої до Неба,
Силу й мудрість дай Твою черпати,
Тільки ж Ти даєш снагу достойним,
Упаси нас, Боже, од спокуси,
Фараонської важкої злоби,
Херувимську мисль подай і розум,
Царю наш Небесний, хочу славить
Чудеса твої предивні, вічні,
Шестикрильної снаги спізнати,
Щедре діло, Вчителем твориме,
Юному й похилому доступне;
Язиком новим хвалу воздати і Отцю, і Сину, і Святому Духу, і нині, і прісно, і на віки вічні амінь.


(Цитуємо за виданням: Молитва абеткова / Із старослов'янської переклав Дмитро Білоус //Дванадцять місяців 1994. Настільна книга-календар. — К., 1993. — С. 94).


IX-X ст. Під впливом нових історичних подій (утворення держави, запровадження християнства, боротьби з кочівниками) розвивається героїчний епос — билини-старини, пісні-слави. Це твори, які складаються з кількох пластів; вони формувалися протягом віків. Демонічні, напівфантастичні сюжети билин виникли ще в родоплемінні часи. В епоху Київської Русі укладачі билин прагнуть ввести старий сюжет в атмосферу нових державних подій. В цей же час формується основа билинного епосу.

Події в билині відбуваються в чітко окресленому ідеалізованому епічному часі. Дійовими особами виступають міфологічні істоти, що символізують споконвічних ворогів Русі (Чудище, Змій, Соловей-Розбійник, Тугарин-Змієвич); герої (богатирі і полениці); особи, які мають своїх історичних прототипів (князь Володимир, Добриня, Олексій Попович). Билинний Володимир — Красне сонечко — це збірний образ кількох князів: Володимира Святославича, Володимира Мономаха, Володимира Васильковича. Добриня — дядько Володимира Святославича, який сватав за нього половецьку княжну Рогніду. Прототип Альоші Поповича — богатир з Ростова Олексій Попович, про якого йдеться в літописі і в житії князя Володимира XVI ст. Крім того, в билинах згадуються імена половецьких ханів: Кончака, Атрака (Артака), Тугорхана (Тугарина), Шарагана (Шари-великана), а також Батия* і Сартака.

Для героїв старшого покоління властиві надприродні, надлюдські якості: надмірна сила (Святогор), віща натура, здатність перетворюватися на звіра, птаха, рибу (Волх Всеславич). Герої молодшого покоління — це власне богатирі: Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович, Дюк Степанович...

До києво-чернігівського циклу належать билини про Іллю Муромця, Добриню Никитича, Альошу Поповича, Ставра Годиновича, Солов'я Будимировича. До новгородського — про Василя Буслаєва і Садка. Билини про Дюка Степановича і Чурила пов'язані з Галицько-Волинською землею, а окремі варіанти билин про богатиря Михайла Потика — з Подільською землею.




Дюк Степанович


Из-за моря, моря синяго,
Из славнаго Волынца, красна Галичья,
Из тоя Карелы богатыя,
Как ясен сокол вон вылетывал,
Как бы белой кречет вон выпархивал,
Выезжал удача добрый молодец,
Молодой Дюк, сын Степановыч,
По прозванью Дюк был боярский сын:
А и конь под ним был как лютый зверь,
Лютый зверь конь и бур, и космат,
У коня грива на леву сторону, до сырой земли,
Он сам на коне, как ясен сокол,
Крепки доспехи на могучих плечах;
Немного с Дюком живота пошло,
Что куяк и панцырь чиста серебра,
А кольчуга на нем красна золота,
А куяку и панцырю цена лежит три тысячи,
А кольчуге на нем красна золота
Ценз сорок тысячей...


(Цитуємо за виданням: Буслаев Федор. Русская хрестоматия. Памятники древней русской литературы и народной словесности. — М., 1891. — С. 420-421).

Билини дійшли до нас у пізній уснопоетичній традиції в записах XVII-XX ст., зроблених на півночі Росії. На українських землях билинні сюжети та образи збереглися в різних фольклорних жанрах. До билинної традиції належать пісня-легенда про Михайлика та Золоті ворота і легенда про Батия. Деякі паралелі можна провести між богатирем Чурилом і героєм пізніших українських пісень та балад Журилом. Билинні подвиги Іллі Муромця відображені в українських народних казках. Окремі билинні мотиви звучать в колядках.

Давні пісні-слави знайшли своє відображення в «Слові о полку Ігоревім». Автор «Слова» згадує пісні Бояна, в котрих йдеться про Мстислава Тмутороканського*, який «зареза Редедю перед касожськими полками», «про старого Ярослава*, красного Романа Святославича*». З цими пісня-миславами традиційно пов'язані окремі пізніші українські думи: про Самійла Кішку, про Богдана Хмельницького.


X ст., середина.Будівництво у Києві першого кам'яного палацу княгині Ольги.


950-ті роки. Прийняття княгинею Ольгою християнства під час її поїздки до Константинополя. При хрещенні княгиня Ольга одержала ім'я Олени* на честь матері римського імператора Костянтина І Великого (близько 285-337), який Міланським едиктом 313 року надав християнству статусу державної релігії. Посольство княгині Ольги до германського імператора Оттона І з проханням надіслати до Києва єпископа і священиків.

«Посли Олени (Ольги), королеви ругів (русів), яка була охрещена в Константинополі за Романа, константинопольського імператора, прийшли до короля (Оттона І) з проханням, як виявилося пізніше, фальшивим, висвятити єпископа і священиків для їхнього народу».


(Цитуємо за виданням: Латиноязычные источники по истории Древней Руси. — М.— Л., 1989. — С. 37).


961-962 роки. Місія германського імператора Оттона I до Києва, очолювана ченцем Адельбертом (пізніше єпископ Магдебурзький), закінчилася невдачею, оскільки, очевидно, викликала протидію з боку князівського оточення, яке залишалось прихильником поганських вірувань, а також Руської єпархії*, яка була підпорядкована Константинопольській патріархії.

«В цьому ж році [962] Адельберт, єпископ, призначений до ругів [русів], не здійснив того, для чого був посланий, і, бачачи, що він даремно турбується, повернувся. Під час повернення деякі з його людей були вбиті, а сам він, тікаючи, ледве врятувався».

(Там само. — С. 38).


969-972 роки. Князювання у Києві Святослава Ігоревича*.

Воював з Візантією, заснував на відвойованих територіях на Дунаї місто Переяславець, але, зазнавши ряд поразок, змушений був укласти мирний договір і відмовитись від завойованих земель.

Візантійський історик другої половини X ст. Лев Диякон залишив цікавий опис зовнішності князя Святослава:

«Він був помірного зросту, не дуже високого й не дуже низького, з волохатими бровами і світло-синіми очима, курносий, безбородий, з густим занадто довгим волоссям над верхнюю губою. Голова у нього була зовсім гола, але з одного боку її звисав жмут волосся — ознака знатності роду; міцна потилиця, широка грудина і всі інші частини тіла цілком пропорційні, але виглядав він похмурим і диким. В одному вусі в нього була золота сережка, прикрашена карбункулом, обрамленим двома перлинами. Одяг його був білим і різнився від одягу його наближених лише охайністю».


(Цитуємо за виданням: Диакон Лев. История. — М., 1988. — С. 82).


Року 978.Початок князювання в Києві Володимира Святославича. Спроба уніфікації поганських вірувань на Русі, утворення нового поганського пантеону*

«І став княжити Володимир у Києві один. І поставив він кумири на пагорбі, поза двором теремним: Перуна дерев'яного, — а голова його [була] срібна, а вус — золотий, — і Хорса, і Дажбога, і Стрибога, і Сімаргла, і Мокош».


(Цитуємо за виданням: Літопис Руський. — С. 47).

Перун — божество, присутнє в індоєвропейській міфології, особливо розвинутий його культ у балтослов'янській. Символізував собою бога грому і блискавки, покровителя князя і його дружини. Винесення ідола Перуна за межі князівського двору означало надання йому функцій захисту всієї держави та народу. Всі божества поганського пантеону зв'язані між собою. У давній міфології Перун визволяє дружину, яку викрав змій, бог підземного царства, і в цей час проливається благодатний дощ. Ймовірно, Мокош уособлювала собою богиню води, плодючості, жіночого начала. Днем Перуна був четвер, Мокоші - п'ятниця. У християнській релігії риси Перуна було перенесено на Іллю-пророка* та Юрія Змієборця, а Мокоші — на святих Параскеву та Покрову.

Інші божества: Даждьбог — бог сонця, син Сварога (Сварожич), бога неба, який навчив людей хліборобству, подарував їм плуг. Хорс вважався богом нічного світила — Місяця; Стрибог — слов'янське божество війни, ймовірно, — одна з іпостасей Перуна. Не зовсім з'ясована сутність Симоргла (Семоргла, Семургла). Напевно, Симоргл був божеством якогось племені, підвладного великому князю Володимиру. В давньоруському пантеоні був ще один бог — Волос (Велес), покровитель скотарства, торгівлі. У балтослов'янській міфології первісно — бог підземного царства, який пасе там отари померлих душ. Він символізував собою нижній світ і це його значення збереглося у світогляді давніх русичів, оскільки ідола його немає серед перерахованих у літописі божеств. Ймовірно, ідол Велеса знаходився на Подолі.


Року 988.Офіційне запровадження київським князем Володимиром Святославичем християнства на Русі. Цим актом завершився тривалий процес християнізації Русі, що мало вирішальне значення для подальшого цивілізаційного розвитку. Київська Русь увійшла в коло європейських християнських держав, з християнством поширилася писемна культура, яка розвивалася на основі греко-слов'янських культурних традицій. Християнізація зумовлена еволюцією давньоруської державності та світоглядних засад, а також тісними політичними контактами з Візантійською імперією, могутньою на той час державою з високорозвиненою культурою, від якої християнство прийшло на Русь. Пізніше в літописі офіційному запровадженню християнства передує легенда про вибір віри київським князем Володимиром. Прийшли до Володимира посланці від волзьких булгар-магометан, хозар-іудеїв*, од греків, від папи Римського, і кожний хвалив свою віру. Грецький посол Кирило Філософ розповів Володимиру біблійну історію (від створення світу до смерті Христа), зауваживши:

«Коли ж апостоли вчили по всій землі вірувати в Бога, то їх учення прийняли і ми, греки, і весь світ вірує в учення їх. Уже назначив Бог і день один, у який він, зійшовши [з небес], буде судити живих і мертвих і воздасть кожному по ділах його: праведному — царство небесне, і красу невимовну, [і] радість без кінця, і не [буде] він умирати вовіки, а грішникам — мука вогненна, і черва невсипуща, і муці [їх] не буде кінця. Такі ото будуть муки [тим], які не вірують у Господа нашого Ісуса Христа. Будуть їх мучити в огні, якщо хто не охреститься».

І показав грецький посол запону церковну, на якій були зображені праведники та грішники. Володимир, порадившись із старійшинами, послав мудрих мужів довідатися, як хто служить богові. Найбільше враження на руських послів справила грецька віра, і князь вирішив її прийняти.


(Цитуємо за виданням: Літопис Руський. — С. 59).

Подібні сюжети є також і в інших літературах, зокрема болгарській, де розповідається про вибір віри болгарським царем Борисом, який хрестив болгар у 860-х роках.


Року 988. Літописні згадки про заснування школи в Києві та будівництво церкви св. Василія*:

«І поставив він [Володимир] церкву святого Василія [Великого] на пагорбі, де ото стояли кумири Перун та інші і де жертви приносили князь і люди. І почав він ставити по городах церкви і попів [наставляти], і людей на хрещення приводити по всіх городах і селах. І, пославши [мужів своїх], став він у знатних людей дітей забирати і оддавати їх на учення книжне».

(Там само. — С. 66).


990-996 роки. Спорудження в Києві на замовлення князя Володимира Святославича собору Богородиці. На її утримання князь дав десяту частину своїх прибутків і звідси походить ще одна її назва — Десятинна. Церкву будували візантійські майстри. Це був характерний для візантійської архітектури багатоверхий хрестово-купольний шестистовпний* храм з трьома апсидами*, оточений галереями. Оздоблений мармуром, різьбленими шиферними плитами, розписаний фресками. Зруйнований монголо-татарами у 1240 році.


X — кінець XI ст. З Болгарії на Русь починають потрапляти окремі частини Біблії, перекладені з грецької на церковнослов'янську мову Кирилом і Мефодієм та їхніми учнями. Біблія (що в перекладі з грецької мови означає «книги») — це зібрання різних за формою, жанром і змістом давніх творів. В іудаїзмі і християнстві вважається, що вони написані вибраними людьми за натхненням і одкровенням Божим. Назви «Біблія» в самих книгах немає, її вперше використали в IV ст. візантійський церковний діяч та письменник Іоанн Златоуст* і християнський письменник, архієпископ острова Кіпр Єпіфаній Кіпрський*. Формувалося Святе Письмо протягом довгого часу — з XII ст. до н.е. по II ст. н.е. Біблія ділиться на дві частини: Старий Завіт і Новий Завіт. Старий Завіт, написаний давньоєврейською і частково арамейською мовами, складається з 39 канонічних* книг, укладених у дохристиянські часи. Тематично він поділяється на три відділи: Закон (Тора), Пророки і Писання, або Апографи. Давньогрецька редакція (Септуагінта — давньогрецький «переклад сімдесятьох тлумачів») складається з п'ятдесяти книг і перекладена з староєврейської іудеями в Олександрії* ще в III — І ст. до н.е.

Найцікавіші з художнього боку П'ятикнижжя Мойсея*, Книги Ісуса Навина*, Суддів, великих Пророків, Псалтир, Пісня Пісень, Премудрості Соломона*, Еклезіаст. П'ятикнижжя Мойсея — це і космогонічні міфи та епічні легенди, і виклад заповідей, законів, уставів. Епічна розповідь тут плавно переходить у пояснення норм сакрального і цивільного права. Книга Ісуса Навина являє собою воїнський епос і тематично зв'язана з П'ятикнижжям Мойсея. Книга Суддів — одна з найархаїчніших за мовою і стилем біблійних книг, в якій у художній формі викладені дуже давні перекази та легенди. Книги великих пророків - це один із своєрідних жанрів давньоєврейської літератури. На особливу увагу заслуговує Псалтир — збірка із 150 біблійних гімнів, які виконувались у супроводі музичного інструмента. Традиція приписує авторство Псалтиря цареві Давиду*. В книзі поєдналися похвальні піснеспіви всесильному божеству і його створінням із слізними благаннями і покаянними молитвами. В Премудростях царя Соломона зібрано влучні алегоричні вислови, що відзначаються лаконізмом форми і змісту. Пісня Пісень — це любовна поема, в якій значну роль відіграє близькосхідна поетика. Особливо вирізняється філософія Еклезіаста, книги притч, автор яких розмірковує над смислом буття.

Новий Завіт складається з 27 канонічних книг, написаних давньогрецькою мовою* в епоху раннього християнства (І-II ст. н. е.). За змістом книги Нового Завіту поділяються на три відділи: книги історичні — чотири Євангелія (від Матфея*, Марка*, Луки*, Іоанна*) та Діяння апостолів; учительні — 21 послання апостолів Павла*, Якова*, Петра*, Іоанна та Іуди* і пророча книга — Одкровення Іоанна Богослова, або Апокаліпсис. Євангеліє — це не просто розповідь про земне життя Ісуса Христа, але й проповідь про нього. Улюбленою формою викладу євангелістів є притча*. Діяння апостолів — це розповіць про учнів Христа, які поширювали його вчення. Тут же тлумачиться вчення Ісуса Христа і розглядається організація ранньохристиянської общини. Послання апостолів являють собою повчання в епістолярній формі. Особливою дидактичністю серед них відзначаються послання апостола Павла. Апокаліпсис — це книга містичних видінь про кінцеву долю людства і Всесвіту.

Біблійні книги поділяються на службові (що використовуються для церковної служби), четьї (книги для читання) і тлумачні (книги, що допомагають правильно розуміти Біблію). До службових належать уже згадані нами Євангеліє-апракос (найдавніше з вітчизняних — Остромирове євангеліє, 1056-1057 років), Апостол-апракос (найдавніший — Городиський (Христинопільський) | XII ст.), Паремійник (найдавніший кінця XII ст.), службові псалтирі (найдавніший — Слуцький XI ст.). До другого типу належать Євангеліятетр, тобто чотириєвангелія, в яких текст передається за послідовністю викладу євангелій у Біблії: від Матфея, Марка, Луки, Іоанна (найдавніше — Галицьке євангеліє 1144 року). Четьї Апостол являє собою повний текст Апостола (Діяння і послання). Пізніше в ужиток входять повні зібрання ново-завітніх і старозавітніх текстів. Тлумачні біблійні книги містять біблійні тексти і їхнє тлумачення. Текст в них поділено на окремі уривки. Тлумачення до книг Пророків, перекладені в Болгарії, були переписані на Русі попом Упирем Лихим ще в 1047 році. Майже всі відомі в слов'янській писемності тлумачення належать візантійським богословам: Афанасію Олександрійському*, Феодоріту Кирському*, Іоанну Златоусту, Григорію Нісському*, які жили в IV ст., а також Феофілакту Болгарському* і Микиті Іраклійському XI-XII ст.

Біблія була світоглядною, етичною, естетичною й художньою основою для багатьох пам'яток нашої писемності XI-XVIII ст. Відчути влучність, афористичність, художність біблійних висловів допоможуть приклади, наведені з книги Премудрості Соломона (Старий Завіт) і Нагірної проповіді Ісуса Христа (Новий Завіт):

«...Щасливий чоловік, що знайшов мудрість, людина, що розум придбала, бо її придбання ліпше від придбання срібла і понад золото такий прибуток. Вона дорожча від перлів, ніщо з того, що бажаєш, не зрівняється з нею.

Не кажи ближньому: «Йди геть, потім прийдеш, дам завтра», — коли є у тебе щось.

Не сварися з чоловіком без причини, якщо він тобі зла не заподіяв. (3; 13-15; 28; 30).

Журба гнобить серце людини, а добре слово її звеселяє. (12; 25).

Відсутня надія — мука серця; а здійснене бажання — дерево життя. (13; 12).

Хто ходить з мудрими, сам стає мудрим; а хто приятелює з дурним, — той зледачіє. (13; 20).

Хто терпеливий, той великий розум має; а хто на гнів запальний, виявляє дурноту. (14; 29).

Лагідна відповідь гасить гнів, дражливе слово викликає лютощі. (15; 1).

Веселе серце звеселяє обличчя; а як журба на серці, то й душа ниє. (15; 13).

Ліпше миска капусти та з любов'ю, ніж віл годований, та з ненавистю. (15; 17).

Вино — зрадливе, п'янкі напої — буйні; кожен, хто кружляє їх, — нерозумний. (20; 1).

Хто стереже уста і язик свій, той стереже від лиха свою душу. (21; 23).



Нагірна проповідь

«...Не судіть, і не будете суджені; не засуджуйте й не будете засуджені; простіть і вам простить ся. Дайте, то й вам дасться: міру добру, натоптану потрясену, переповнену дадуть вам. Якою бо мірою ви міряєте, такою й вам відміряють.

Немає доброго дерева, що родило б плід поганий, ані дерева поганого, що родило б плід добрго Кожне бо дерево за своїм власним плодом пізнається; не зривають бо з тернини смокви, ані з ожини не збирають винограду. Добра людина з доброго скарбу серця свого виносить добре; лиха ж — з ли хого (серця) лихе виносить, бо з переповненого сег ця говорять його уста...»(Євангеліє від Луки, 6; 37-38, 43-45).

«...Просіть і дасться вам; шукайте і знайдете; стукайте, і відчинять вам. Кожний бо, хто просить, одержує; хто шукає, знаходить; хто стукає, тому відчиняють...

Все, отже, що бажали б ви, щоб люди вам чинили, те ви чиніть їм — це ж бо закон і пророки. Входьте вузькими дверима, бо просторі ті двері й розлога та дорога, що веде на погибель, і багато нею ходять. Але тісні ті двері й вузька та дорога, що веде до життя, і мало таких, що її знаходять.

Кожний, хто слухає ці мої слова й виконує їх, подібний до розумного чоловіка, який збудував свій дім на скелі. Полила злива, потоки розлились, подули вітри й натиснули на той дім, та він не повалився, бо був збудований на скелі. А кожний, хто слухає ці мої слова й не виконує їх, подібний до необачного чоловіка, який збудував свій дім на піску. Полилася злива, розіллялися ріки, подули вітри й ударили на той дім, і він повалився, і руїна його була велика». (Євангеліє від Матфея, 7; 7-12; 24-27).


1015-1016 роки. Укладення на Русі першого зводу законів — «Правди Ярослава». Приводом для укладення «Правди» став виступ новгородців проти князя Ярослава. Складався первісне з 18 статей, у яких містяться правові норми, котрими мали регулюватися відносини між князем, дружиною та іншими групами населення. Встановлювалися штрафи за вчинення злочинів:

«Якщо утне мечем, і не вийме його, або держаком, то 12 гривен за обиду. Якщо відсіче руку, і відпаде рука або всохне, то 40 гривен. Якщо вкраде хто чужого коня, чи зброю, чи одяг, і впізнає [потерпілий] вкрадене, то нехай візьме своє, а 3 гривни за обиду».


(Цитуємо за виданням: Российское законодательство IX-XX веков. Законодательство Древней Руси. — М., 1984. — Т. 1. — С. 47).


1016-1018, 1019-1054 роки. >Князювання у Києві Ярослава Володимировича (Мудрого). Князь Ярослав у боротьбі за княжий стіл остаточно переміг свого брата Святополка* в битві на р. Альті в 1019 році.


1017-1037 роки. Спорудження навколо Києва укріплень, будівництво Золотих воріт, увінчених одноверхою Благовіщенською церквою, та Софійського собору. Це був кафедральний храм, центр політичного та культурного життя Русі. Побудований за типом хрестово-купольних храмів з п'ятьма нефами й апсидами, оточений відкритими галереями і вивершений тринадцятьма главами. Інтер'єр собору багато оздоблений фресками, мозаїкою у вівтарі, мозаїчними плитами, різьбленням, орнаментикою. Колористична палітра мозаїк має близько 150 відтінків. Композиція фресок та мозаїк символізує навернення Русі до християнства, рівноправне становище її в колі європейських християнських держав. Спустошений монголо-татарами у 1240 році. На початку XIV ст. Софійський собор був уже без крівлі, а вся західна частина лежала в руїнах. У XV ст. знову двічі спустошували храм татари.

У 1630-1640 роки Софійський собор відбудовував на замовлення Київського митрополита Петра Могили італійський архітектор Октавіано Манчіні. Особливо відновлено й перебудовано собор за митрополита Варлаама Ясинського* та гетьмана Івана Мазепи* в 1690-1697 роках. Внаслідок перебудов собор став пам'яткою українського бароко.


Року 1021. Будівництво у Тмуторокані на замовлення князя Мстислава Володимировича церкви Богородиці.


Року 1037.Заснування у Києві князем Ярославом Мудрим першої на Русі бібліотеки та скрипторію* при Софійському соборі.

«І зібрав він писців многих, і перекладали вони з гречизни на слов'янську мову і Письмо [Святеє], і списали багато книг... Отець бо його Володимир землю зорав і розм'якшив, себто хрещенням просвітив, а сей великий князь Ярослав, син Володимирів, засіяв книжними словами серця віруючих людей, а ми пожинаєм, учення приймаючи книжнеє».


(Цитуємо за виданням: Літопис Руський. — С. 89)


Між 1037-1050 роками. Було написано «Слово про Закон і Благодать», авторство якого приписують священику церкви св. Апостолів у Берестові* Іларіону (у 1051 році став київським митрополитом). Це — високохудожня пам'ятка оригінального письменства

Київської Русі. В урочистій проповіді, яка складається з трьох частин, Іларіон розмірковує про духовну перевагу Нового Завіту (Благодаті, принесеної Ісусом Христом) над Старим Завітом (Законом, утвердженим Мойсеем); про світове значення хрещення Русі й високу місію князів Володимира та його сина Ярослава Мудрого; про велич своєї батьківщини, що стала рівною серед християнських народів. Іларіон, творчо використовуючи візантійську риторичну традицію, підносить київського князя Володимира, порівнюючи його з візантійським імператором Костянтином Великим, якого визнали рівноапостольним*. Володимир, в інтерпретації автора, прийняв християнство за Божою настаноюю, тому віч гідний канонізації*. Таким чином, Іларіон відстоює інтереси Київської

Русі в її боротьбі проти візантійської ідеологічної експансії, Витончений стиль «Слова» рясніє символічними паралелями й антитезами, уособленнями абстрактних понять, риторичними звертаннями, вмілим веденням діялогу, біблійними цитатами й натяками на біблійні мотиви, образи та сюжети, ледь помітними апокрифічними (тобто,; забороненими церквою) вкрапленнями. Первинна і повня редакція «Слова» дійшла до нас у списку середини XV ст. Вперше опублікував пам'ятку О.В. Горський у 1844 році.

Іларіон звертається до Володимира з такими словами:

«Встань, о чесная голово, з гробу твойого, встань! Струси сон! Не вмер бо єси, а спиш до спільного всім устання. Встань! Не вмер єси, бо годі тобі вмерти, увірувавши в Христа, життя всього світу. Струси сон, возведи очі, поглянь, якої тебе честі Господь там сподобив і ня землі не безпам'ятного зоставив сина твойого. Встань! Поглянь на чадо своє Георгія*! Поглянь на утробу свою! Поглянь на милого свойого! Поглянь на того, що Господь вивів з лона твойого! Поглянь на того, який красить престол землі твоєї! І возрадуйся, і возвеселися! Поглянь же ще і на благовірну невістку твою Ярину*! Поглянь на онуків твоїх і правнуків, які живуть, як хранить їх Господь, як благовір'я держаться, заповіданого тобою, як у святі церкви учащають, як славлять Христа, як поклоняються імені його! Поглянь же і на город, як сяє величчю! Поглянь, як церкви квітнуть! Поглянь, як християнство росте! Поглянь, як город іконами святих освітлюється і виблискує, як тиміаном пахне, як хвалами і богослужіннями і співом святим олунюється...

Ти був, о чесна голово, для голих одежею, ти був для голодних кормителем, ти був для спраглих утроби охолодою, ти був для удовиць помічником, ти був для мандрівників пристановищем, ти був для незахищених захистом, ти був для скривджених заступником, для вбогих збагаченням. Візьми ж! за благі діла свої і за все інше заплату на небесах — блага, що їх приготував Бог вам, тим, які любите його.

На солодке лице його досхочу надивляючись, помолися за землю свою і за людей тих, над якими благовірно владарював. Хай сохранить їх Бог у мирі й у благовір'ї, переданім тобою! І хай славиться в них правовір'я! І хай проклинається всіляке єретицтво! І хай убереже їх Господь од всілякого бойовища й полоніння, од голоду і всілякої скорботи й туги!»


(Цитуємо за виданням: Київський Іларіон. Слово про Закон і Благодать / Переклад із давньоруської В. Крекотня // Київ. — 1988. — № 8. — С. 136-137).


1037-1039 роки. При київській митрополії за князювання Ярослава Мудрого було укладено «Сказання про поширення християнства на Русі», яке стало початком давньоруського літописання. Поступово світська тематика в літописанні починає переважати над церковною. Укладачі й переписувачі літопису все більше використовують вітчизняні перекази й легенди.


1030-ті роки. Будівництво в Чернігові за часів князя Мстислава Володимировича Спаського собору. Це восьмистовпний хрестово-купольний тринефний храм з п'ятьма верхами. Оздоблений фресковим розписом, різьбленими шиферними плитами, численними орнаментами з цегли по фасаду. Був спалений монголо-татарами у 1239 році. Відбудовувався в XIII ст., перебудований у кінці XVIII ст.


Року 1048. Посольство французького короля Генріха І Капета до Ярослава Мудрого. Шлюб дочки князя Анни з французьким королем.

Княжна Анна привезла з собою до Франції книгу, котра складається з двох частин: кириличної (євангельські читання), переписаної у Києві, та глаголичної (апостольські послання й паремії на свята за римсько-католицьким календарем). Зберігається в м. Реймсі (Франція). В науці відома як Рейнське євангеліє.


XI ст., перша половина. Переклад у Києві «Хроніки» візантійського історіографа IX ст. Георгія Амартола (гр. «грішник»), в якій викладено події всесвітньої історії від створення світу до 842 року. В X ст. була продовжена описом подій візантійської історії до 948 року (приписується хроністові Симеону Логофету).

Це типова середньовічна всесвітня хроніка, в якій розповідається про давній Ізраїль*, Іудею*, Вавилонію*, Єгипет*, про Олександра Македонського і про розподіл його царства після смерті, про історію Риму й Візантії. З різних джерел до хроніки потрапили окремі історичні оповідання й художньо оформлені легенди. Розповідь про візантійську історію пересипана філософсько-богословськими роздумами. З перекладних хронік наші книжники одержували певне уявлення про загальну історію і своє місце в ній. Серед цих хронік найпопулярніша на Русі — хроніка Георгія Амартола. Складається з вступу і чотирьох книг.

Хроніка Георгія Амартола відіграла істотну роль у розвитку літописання й хронографії на Русі. Окремі її фрагменти ввійшли до складу «Повісті временних літ», її використав перекладач «Олександрії». Майже повністю хроніка ввійшла до великого хронографічного зведення XIII-XIV ст. «Літописця Єллінського і Римського». Давньоруський переклад «Хроніки» Георгія Амартола вперше був виданий В М. Істріним у 1920 році.

У хроніці є розповідь про невдалий похід князя Ігоря на Візантію в 941 році:

«Червня ж місяця в 18 день 14 індикту* припливли руси до Константинополя в десяти тисячах човнів, то називаються скидами* з варязького роду. Проти них був посланий в суднах, трирах і дромонах*, скільки їх було в Константинополі, патрикій Феофан* — за саном породинастевон і протовестиарій. Він спочатку воїнів флоту спорядив, а далі, постом та сльозами себе утвердивши, чекав на русів у човнах, з якими збирався воювати біля сторожевої вежі-маяка Форо. В ньому ж клали вогонь, щоб освітлювати шлях подорожнім. До самого ранку маяк охороняв Євксина-Понта*, тобто Доброродний Понт (назва змінена, бо він [Понт] був злородним: тут були часті розбої та грабежі). Як розповідають, Іраклій* поклав їм край. А мореплавці, одержавши спокій, назвали його Доброродний Понт. Іраклій назвав його Еро, тобто Святий. Його ще називають тим, що раптово носить. Друге ймення прийнято через те, що по ньому швидко рухались судна. Він [Іраклій] тут спорудив церкву для подорожніх.

Феофан, припливши в своєму дромоні, [з військом] зруйнував стрій руських човнів, а грецьким вогнем багато їхніх суден спалив. Решта човнів [русів] почала втікати, а греки переслідувати їх. Дромон Яколуф, тобто Переслідувач, та інші дромони й судна, прогнавши [русь], одержали повну перемогу. Багато руських човнів потонуло разом із мужами, багатьох убили, немало живих і в полон узяли. А ті, що залишились, припливли в східну країну, яка називалась Агора*. Тоді ж берегом був посланий переслідувати [русів] Варда Фока* з найкращими вершниками. Руси вирядили своїх посланців у Віфінію*, щоб принесли їм їжу та інше. Зустрів цих посланців Варда Фока і жорстоко розправився, посікши їх. Надійшов і магістер та доместик Іоанн, що його прозвали Коркуа*, з усіма східними воїнами й погубив багатьох русів, що боячись нападу, не залишили вкупі своїх човнів, а розбіглися хто куди.


(Переклад зроблено за виданням: Истрин В.М. Книги временныя и образныя Георгия Мниха. Хроника Георгия Амартола в древнем славянорусском переводе. Текст, исследование и словарь. — П., 1920. — Т. 1. — С. 567).


XI ст., середина. Укладення Євангелія (Турівського Євангелія). Збереглося 10 аркушів з різних місць книги євангельських читань на цілий рік, написаних уставом церковнослов'янською мовою на пергаменті. На початку XVI ст. Євангеліє належало церкві Преображення в Турові*.

Євангеліє містить дві вкладні грамоти князя Костянтина Острозького (1508, 1513) про земельні наділи Преображенській церкві. Турівське Євангеліє видав у 1874 році І. Срезневський. Зберігається в бібліотеці АН Литви (м. Вільнюс).

Подаємо вкладну грамоту Костянтина Острозького 1508 року:

«Року 7016 [1508] місяця травня 2 дня за держави государя короля його милості великого князя Жигмонта [Сигізмунда]*. Я, князь Костянтин Іванович Острозький*, пан віденський, гетьман государя короля його милості великого князя Жигмонта, староста луцький і брацлавський і вінницький, маршалок волинської землі із жінкою моєю княгинею Тетяною і з сином нашим князем Іллею надали в Турові і записали в Євангелії при церкві Божій Преображення Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа сад з пасікою і поле з сіножатями, із озерами і обніжками по цей бік на пересіллі села Вересницького, по цей бік долини од замку в присутності священиків святого храму Преображення Господа Бога Спаса нашого Ісуса Христа на ім'я священиків Митрофана і Матвія вічно, на віки непорушно. А коли б по тому хто хотів те наше надання порушити і грунти церковні одібрати, тому суддя Господь Бог і пресвята його Мати і буде він зарахований до тих, що прокляті святими отцями на святих семи соборах».


(Цитуємо за виданням: Срезневский Й. Туровские евангельские листа XI века // Сведения и заметки о малоизвестных и неизвестных памятниках. — СПб., 1874. — С. 118-119).


Року 1051.Літописна згадка про заснування Києво-Печерського монастиря. Поставлення митрополитом Іларіона без санкції константинопольського патріарха.

«Коли боголюбивий князь великий Ярослав уподобав [село] Берестове і церкву Святих апостолів, сущу тут, і попів многих надбав, то між них же був пресвітер, на ім'я Ларіон, муж благий і книжний, і пісник. І ходив він із Берестового на Дніпро, на пагорб, де нині старий монастир Печерський, і тут молитви діяв. А був ліс тут великий, і викопав він тут печерку малу, двосаженну, і, приходячи з Берестового, одспівував [церковні] часи і молився тут Богу потай».


(Цитуємо за виданням Літопис Руський. — С. 95)


Року 1054.Розкол християнської церкви на католицьку і православну. Приводом стало взаємне відлучення римським кардиналом Гумбертом і константинопольським патріархом Михайлом Керуларієм* один одного від церкви. В основі розколу (схизми) лежали різні підходи до ролі церкви у суспільстві, різниці в догматах, зокрема, трактування символу віри (сходження Св. Духа і від Бога Отця і Сина у католиків, у православних тіне від Бога Отця), в обрядах (причащання хлібом і вином усіх мирян — у православних і лише духовенства — у католиків; квасним хлібом — у православних і прісним — у католиків та ін.


1056-1057 роки. У Києві диякон Григорій переписує Євангеліє для новгородського посадника Остромира («Остромирове євангеліє» — одне з найдавніших апракосних євангелій на русі з екфонетичними знаками*) Євангеліє написане уставом на двісті дев’яносто чотирьох аркушах пергаменту Прикрашене мініатюрами трьох євангелістів - Іоанна, Марка, Луки, для четвертого, Матфея, залишено чистий аркушів. мініатюра так і не була намальована. В книзі є одна велика заставка, сімнадцять малих та двісті сім ініціальних літер Над книгою, яка писалася від 21 жовтня 1056 року до 12 травня 1057 року працювало, як вважають дослідники (Г. Логвин, В. Пуцко), кілька художників та переписувачів. Композиції мініатюр, колористичність, орнаментика нагадують фресковий розпис та мозаїку давньоруських соборів, близькі до народно-ужиткового мистецтва. У післямові диякон Григорій виклав історію написання цієї книги.

«Почав я писати це євангеліє року 1056, а закінчив року 1057. Написав я його для раба Божого, названого в хрещенні Йосифом, а в миру — Остромиром, свояка князя Ізяслава*. Ізяслав же тоді князь тримав дві волості батька свого Ярослава* і брата свого Володимира*. Сам же князь правив на престолі батька свого Ярослава у Києві, а престол свого брата доручив своєму свояку Остромиру в Новгороді. Дай же, Боже, многії літа, дари стяжавшему на це євангеліє для втіхи душ християнських. Дай йому, Боже, благословіння святих євангелістів Іоанна, Матфея, Луки, Марка і святих праотців Авраама*, Ісаака* і Іакова*, йому самому і дружині його Феофані і дітям його з дружинами. Живіть благополучно многії літа, утримуючи доручене вам. Амінь.

Аз Григорій диякон написав це євангеліє. Той же, хто напише краще мене, не кляни мене грішного. Почав писати місяця жовтня 21 в день пам'яті святого Іларіона*, а закінчив 12 травня, в день пам'яті святого Єпіфанія. Молю же всіх, хто буде читати: не кленіть, а виправляйте і читайте. Так і апостол Павло говорить: благословіть, а не кленіть. Амінь».

Книга зберігається в Російській національній бібліотеці (м. Санкт-Петербург).


1059-1114 роки, близько. Життя та діяльність художника Алімпія — іконописця, автора фресок і мозаїк Михайлівського та Успенського соборів у Києві.

«[Алімпій] добре вивчив ремесло художника, ікони писати був дуже великий майстер. Цьому ж ремеслу захотів навчитися не заради багатства, але заради Бога це творив. Працював так, що задоволені були всі, ігумену та всім браттям писав ікони і за це нічого не брав. А коли цей Преподобний не мав собі іншої справи, то, беручи взаєм потрібні на ікони золото та срібло, робив для тих, кому був винний, і віддавав ікону за цей борг. Він багато разів просив своїх друзів, щоб ті, де побачать у церкві старі ікони, то приносили до нього. А Преподобний, обновивши їх, ставляв на своє місце. Усе це він робив, щоб не сидіти без діла, бо святі Отці звеліли ченцям займатись якимось ремеслом і дуже це перед Богом цінували. Як каже апостол Павло: «Мені і тим, що зі мною, служили мої руки, і ні в кого я хліба задарма не їв» (Діяння, 20, 34). Так і цей блаженний Алімпій поділяв своє ремесло на три частини: одну частину на святі ікони, другу частину на милостиню для бідних, а третю частину на потреби свого тіла».


(Переклад зроблено за виданням: Абрамович Дмитро. Києво-Печерський патерик /Вступ. Текст. Примітки. — К., 1931. — С. 173-174).


1050-ті роки. Будівництво у Києві на замовлення Ярослава Мудрого Ірининської та Георгієвської церков (церкви названі за християнськими іменамикнязя та його жінки). Це були типові для давньоруської архітектури споруди: хрестово-купольні триапсидні тринефні або п'ятинефні храми з галереями. Зруйновані під час монголо-татарського нашестя.


1060-ті роки. Заснування в Чернігові за часів князя Святослава Ярославича* Єлецького Успенського монастиря.


Року 1070.Перша літописна згадка про Видубицький монастир під Києвом, заснований київським князем Всеволодом Ярославичем*.


1070-1088 роки. Будівництво на замовлення князя Всеволода Ярославича церкви св. Михайла у Видубицькому монастирі — шестистовпного хрестовоку-польного тринефного трияпсидного храму з одним верхом. Перебудовувався протягом XVII-XVIII ст


1072-1073 роки. Укладення Ігуменом Києво-Печерського монастиря Никоном літописного зведення, першої історії руської землі. Никон започаткував руське літописання, розташував виклад подій у хронологічному порядку за роками від «створення світу». Він доповнив сюжет літопису багатьма дружинними переказами і легендами, які побутували в усній традиції. За гіпотезою Д.Лихачова, до таких належать легенди про смерть князя Олега, помсту княгині Ольги древлянам за вбивство свого чоловіка київського князя Ігоря. Никон проводив ідею патріотизму, церковної і державної незалежності Київської Русі, що стало характерною рисою руського літописання. Надавав великого значення викладу подій політичного життя, походам руських князів на Константинополь. Літописне зведення Никона стало основою для пізнішого літописного зводу — «Повісті временних літ».




Легенда про смерть Олега

«І приспіла осінь, і спом'янув Олег коня свого, якого поставив був годувати, [зарікшись] не сідати на нього. Бо колись запитував він бр волхвів і віщунів: «Од чого мені прийдеться померти?» І сказав йому один віщун: «Княже! Кінь, що його ти любиш і їздиш на нім, — од нього тобі померти». Олег же, взявши це собі на ум, сказав: «Ніколи тоді [не] сяду на коня [сього], ані гляну більше на нього». І повелів він годувати його, але не юдити його до нього. І, проживши декілька літ, він не займав його, поки й на Греків пішов.

А коли вернувся він до Києва, і минуло чотири роки, на п'ятий рік спом'янув він коня свого, що од нього, як прорекли були волхви, [прийдеться] померти Олегові. І призвав він старшого над конюхами, запитуючи: «Де є кінь мій, що його я поставив був годувати і берегти його?» А він сказав: «Умер». Олег тоді посміявся і вкорив віщуна, кажучи: «Неправдиво то говорять волхви, і все те — лжа єсть: кінь умер, а я живий». І повелів він осідлати коня: «Дай-но погляну я на кості його». І приїхав він на місце, де ото лежали його кості голі і череп голий, і зліз він з коня, [і] посміявся мовлячи: «Чи од сього черепа смерть мені прийняти?» І наступив він ногою на череп, і, виповзши [звідти], змія вжалила його в ногу. І з того розболівшись, він помер».


(Цитуємо за виданням: Літопис Руський. — С. 22).


Року 1072, близько. Укладення нової редакції зводу давньоруських законів — «Правди Ярославичів». Містить норми кримінального, цивільного та процесуального права, якими регулювалися відносини між різними групами давньоруського суспільства. Встановлені у зводі штрафи за нанесення тілесних пошкоджень свідчать про соціальну диференціацію тогочасного суспільства:

«Якщо тілесні пошкодження завдані князівським слугам - отроку, конюшному чи кухарю, то 40 гривен. Якщо тівуну, то 80 гривен, реміснику — 12 гривен, смерду, холопу — 5 гривен, а рабу — 6 гривен...»


(Цитуємо за виданням: Законодательство Древней Руси. - С. 65).


Року 1073. У Києві переписано «Ізборник Святослава» — один з перших слов'янських і давньоруських енциклопедичних збірників. Переписаний із кодексу IX або початку X ст., перекладеного з грецької на церковнослов'янську мову для болгарського царя Симеона (893-927), а, можливо, перекладений на Русі безпосередньо з грецької. Рукопис, що дійшов до нас, як вважає більшість дослідників, укладено на замовлення Святослава Ярославича (сина Ярослава Мудрого), який став великим князем київським у 1073 році. «Ізборник» — друга за давністю (після Остромировогоєвангелія) точно датована книга. Це великий рукопис, написаний на пергаменті двома переписувачами, один з яких диякон Іоанн, найвірогідніше, в Києві. До збірника входять статті, в яких тлумачаться незрозумілі місця з Біблії і творів отців церкви, а також статті з філософії, астрономії, фізики, математики, ботаніки, зоолога, медицини, географії, історії, етики, поетики тощо. Це — виписки з творів авторитетних візантійських церковних діячів та письменників IV-IX ст.: Василія Великого*, Юстина Філософа*, Іоанна Златоуста, Григорія Нісського, Максима Сповідника*. Крім того, тут містяться уривки перекладів і тлумачень багатьох арістотелівських категорій, трактат з поетики візантійського ритора VI-VII ст. Георгія Хировоска «О образах», один з найдавніших на Русі Індексів заборонених книг. «Ізборник» 1073 року — розкішне декорована книжка, прикрашена яскравими мініатюрами-фронтиспісами*, заставками з химерним геометричним, рослинним і тваринним орнаментом, кінцівками, ініціалами, а також малюнками знаків зодіаку, які виконав один з переписувачів. За багатством кольорів особливо активного використання золота, орнаменти рукопису нагадують київські фрески. Рукопис зберігається в Російському державному історичному музеї в Москві Вперше опублікований в 1880 році (фототипічне видання*). В 1983 році в Москві вийшло факсимільне видання* збірника.

У трактаті «О образах» Георгій Хировоск розглядає риторично-поетичні фігури і тропи:

«1. Іносказання [алегорія] — буває, коли одне говорять, а інше розуміють. Наприклад, якщо Бог говорить про змію: «Проклята ти серед усіх звірів». Під «змією» треба розуміти «диявола», алегорично названого «змією»

10. Сотвореное — слова, сказані не [прямо], а за допомогою уподібнення, наприклад, коли хтось з гнівом і злістю дивиться на вас, говоримо: «Наче лев дивиться він на мене».

14. Совратословіє [перифраз] — багатослівний вислів, який вживається замість короткого. Так, іноді бажаючи говорити про Бога, ми використовуємо вислів «страшна сила Божа». Але під цими словами нічого іншого не розуміємо, окрім Бога.

18. Лихновьноє [гіпербола] — слово, позбавлене істини внаслідок перебільшення. Наприклад, якщо про кого-небудь, хто швидко бігає, говорять: «Біжить, немов вітер».

19. Приклад — туманний вислів, який містить у собі прихований смисл. Наприклад, Самсон* сказав іноплемінникам: «Із того, хто їв, вийшло те, що їсти». Йдеться про вбитого ним лева, всередині якого [Самсон] знайшов бджолині сота; або, коли б рибалку назвали женцем. 23. Прилог [парадигма] — вислів, в якому смисл розкривається шляхом порівняння. Відоме, [наприклад], Соломонове повчання ледареві, в якому він радить трудитися, наслідуючи [мураху]».


(Цитуємо за виданням: Хуровск* Георгій. О тропах и фигурах. (О образех) / Перевод В.Д. Литвинова // У истоков общности философских культур русского, украинского и болгарского народов. — К., 1983. — С. 155-157).


1073-1078 роки. Будівництво в Києво-Печерському монастирі на замовлення князя Святослава Ярославича Успенського собору. Це був хрестово-купольний шестистовпний тринефний триапсид-ний храм, ймовірно, з п'ятьма верхами і притвором. Собор було пошкоджено під час землетрусу 1230 року. Після перебудови він став одноверхим. Фрескові розписи виконали художники Алімпій та Григорій. Підлога виготовлена з різьбленого шиферу з мармуровою інкрустацією. Собор неодноразово був пограбований і спалений. Перебудований у XVII-XVIII ст. у стилі українського бароко. Знищений у 1941 році.


XI ст., друга половина. Укладення «Пам'яті і похвали князю Володимиру», авторство якої приписується Іакову Мніху, послушнику монастиря Бориса і Гліба на Альті під Переяславом, пізніше ченця Києво-Печерського монастиря. «Пам'ять і похвала» в теперішньому вигляді (дійшла до нас у списках XV ст. і пізніших) є не зовсім органічним поєднанням кількох творів. «Пам'ять і похвала» складається з біографічної і панегіричної частин. Твір вперше підготовлений до друку С.О. Бугославським і опублікований у 1925 році.

Описуючи прийняття християнства Володимиром, автор використовує образність Біблії: «Як олень прагне джерельної води, так зажадав благовірний князь Володимир святого хрещення, і Бог вдовольнив прагнення його».


Року 1076. Диякон Іоанн укладає в Києві «Ізборник». Це — одна з небагатьох точно датованих пам'яток XI ст., що дійшла до нас в оригіналі й являє собою зібрання статей переважно морально-етичного характеру. Укладаючи збірник, книжник користувався як візантійськими джерелами і їхніми перекладами болгарського й вітчизняного походження, так і оригінальними творами з князівської бібліотеки.

До складу збірника входять: «Слово нікоєго калугера о почитаній книжном» — перший в давній літературі твір про користь, методи і мету читання; повчальне «Слово нікоєго отця к сину своєму» — це пам'ятки невідомих нам книжників Київської Русі; «Стословець» константинопольського патріарха Геннадія — сто афоризмів про головні постулати християнського віровчення; «Питання і відповіді» Афанасія Олександрійського особливої редакції (частина матеріалу об'єднана з питаннями і відповідями Афанасія Синаїта*; деякі питання і відповіді взяті з невідомого джерела і не належать Афанасію Олександрійському); повчання дітям Ксенофонта і Феодори, «Слово святого Василія про благопохваління». Тут є уривки з творів Іоанна Златоуста, Нила Синайського*; сентенції із старозавітної біблійної книги «Премудрості Ісуса, сина Оптового», фрагмента з житій.

Головна тема збірника, як зазначає упорядник Іоанн, — «како жиги христианину». Тому в багатьох статтях йдеться про норми поведінки зразкового християнина. Це повага до батьків, шанобливе ста влення до служителів культу, князя, певне ставлення до жінки, етичні норми поведінки в конкретних життєвих ситуаціях («Настанова багатим», «Про повагу до батьків», «Настанова попам», «Про десятину», «Про золотолюбців», «Як подобає людині бути...»). На особливу увагу упорядника заслуговує тема милостині.

Більшість повчань збірника подана в афористичній формі.

Ритмізована мова деяких статей і окремих фрагментів «Ізборника» свідчить про засвоєння давніми книжниками не тільки ідей перекладних творів, але й основ поетичної мови. Так, «Слово святого Василія про благопохваління» М. П. Попов називає "прекрасним віршем у прозі». Це сприяло розвитку аналогічних форм в оригінальній літературі.

Укладач «Ізборника» значно переробив візантійські твори, наближаючи їх до інтересів давньоруських читачів. Повчання дітям Ксенофонта І Феодори стали зразком для «Повчання» Володимира Мономаха. Збірник вплинув на укладачів таких пам'яток, як «Моління» Данила Заточника, «Златая цепь», «Ізмарагд». На відміну від «Ізборника» 1073 року, цей кодекс написано на звичайному недорогому пергаменті. Вперше був виданий В. Шимановським у 1887 році. Відомий лише один список рукопису. Зберігається в Російській національній бібліотеці (м. Санкт-Петербург).

У «Слові нікоєго калугера о почитаній книжном» так говориться про книги:

«Добра річ є, братіє, читання книжок, особливо ж всякому християнину. «Блаженні бо, — мовить [пророк], — ті, хто [Бога] свідоцтва пильнують, шукають Його всім серцем». Чому ж сказав: «Ті, що пильнують свідоцтва Його?» Коли читаєш книги, не намагайся швидко дочитати до іншого розділу, але зрозумій, про що говорять книги й слова ті, і тричі повертайся до одного й того ж розділу. Бо мовив [пророк]: «У серці моєму заховав я слова Твої, щоб не згрішити перед Тобою». Не сказав він: «Устами тільки вимовив, але і в серці заховав, щоб не згрішити перед Тобою». І той, хто розуміє істинно Святе Письмо, керується ним. Мовлю ж: «Вуздечка є керманичем і гальмом для коня, а для праведника — книжки. Як корабля не збудувати без гвіздків, так і праведнику [не обійтись] без читання книжок. І як невольник (полоняник) думає про своїх батьків, так і праведник мислить про читання книг. Оздоба воїна — зброя, а корабля — вітрила, так і краса праведника — в читанні книжок».

(Переклад зроблено за виданням: Хрестоматія давньої української літератури: До кінця «XVIII ст./ Упорядник академік О.І. Білецький. — К., 1967. — С. 11).


Року 1086. Заснування київським князем Всеволодом Ярославичем церкви св. Андрія і монастиря*. Ігуменею його стала княжна Анна (Янка) Всеволодівна, яка організувала при монастирі жіночу школу.


1080-ті роки. Будівнича діяльність переяславського єпископа Єфрема.

«Сей бо Єфрем у ці роки багато звів споруд: докінчивши церкву святого Михайла, він заклав також церкву святого Феодора [Стратилата] на

[Єпископських] воротах города, і святого Андрія [Первозванного] коло церкви [святого Михайла] біля воріт, і кам'яні стіни города, і кам'яну споруду бані, — сього ж не було в Русі, — і прикрасив город Переяславський спорудами церковними та іншими будовами».

(Цитуємо за виданням: Літопис Руський. — С. 128).


Року 1096. Літописна згадка про Кловський (Стефанів) монастир під Києвом.


Кінець 1096 — початок 1097 року. Укладення переяславським князем Володимиром Мономахом листа («грамотки») до чернігівського князя Олега Святославича (Гориславича)*. Це пам'ятка давньоруського епістолярного жанру. Приводом до написання твору стало вбивство в князівській міжусобиці сина Мономаха — Ізяслава*. Ізяслав Володимирович, який сидів у Курську, незаконно захопив Муром, що був наділом Олега. Олег переміг Ізяслава і, в свою чергу, заволодів Ростовом і Суздалем, які належали іншому сину Мономаха — Мстиславу*. Твір проникнутий тонким ліризмом. У кожному рядку бринить невимовний жаль за втраченим сином, життя якого обірвалось так рано. Закликаючи руських князів до братерської любові, Мономах пише:

«Послухав я сина свойого, написав тобі грамоту. А чи приймеш ти її з добром, чи з по-ругою — се вже я побачу у твоїм писанні. Сими бо словами я попередив тебе, чого я чаяв од тебе, смиренням і покаянням прагнучи од Бога [дістати] одпущення старих своїх гріхів. Господь бо наш не людина єсть, а Бог усього всесвіту, — що він захоче, як оком змигнути, все сотворить, — але [й] сам він перетерпів хулу, і оплювання, і биття, і на смерть оддав себе, животтям володіючи і смертю [всіх]. А ми що єсмо? Люди грішнії, лихі, сьогодні живі, а завтра мертві, сьогодні у славі і в почесті, а завтра в гробі і в непам'яті. Інші зібране нами розділять.

Глянь, брате, на отців наших. Що вони оба взяли [із собою]? Або нащо їм обом одіж? Адже тільки те [їхнє і єсть], що вчинили вони для душі своєї. Та сими словами було б [тобі], брате, пославши першим до мене, упередити мене. Коли ж убили дитя моє і твоє* перед тобою, то було [б]тобі, побачивши кров його і тіло, що зів'яло, як той цвіт новорозквітлий, як того агнеця заколеного, то було [б тобі] сказати, стоячи над ним [і] вникнувши [в] помисли душі своєї: «Горе мені, що я скоїв? Виждавши [вчинок] його нерозуму задля неправди світу сього суєтного знайшов я гріх собі, [а] отцю і матері [його] — сльози!»... І [тобі] перед Богом було [б] покаятися, а до мене [написати] було [б] грамоту утішливу, а невістку мою послати до мене, — бо нема в ній ні зла, ні добра, — щоби, обнявши [її], оплакав я мужа її і те весілля їхнє, замість пісень. Не бачив бо я їх першої радості, ні вінчання їх за гріхи свої. Тож, Бога ради, пусти її до мене вборзі з першим послом. Нехай, з нею покінчивши сльози, дам я притулок [їй] у себе, і сяде вона, як та горлиця на сухім дереві, горюючи, а я втішусь у Бозі».


(Цитуємо за виданням: Літопис Руський. — С. 462-463).


Року 1098.Спорудження в Переяславі на замовлення князя Володимира Всеволодовича (Мономаха) Успенського собору — хрестово-купольної шестистовпної тринефної триапсидної церкви, розписаної фресками, а також Юр'євої божниці (Михайлівської церкви) в Острі. Церква мала одну апсиду, де зберігся фресковий розпис.


XI ст., кінець — XII ст., початок.

Укладено «Кондакар» — найдавніший відомий збірник церковних співів-кондаків, можливо, київського походження, з музичною системою запису: кондакарною і знаменною нотацією. Вони різнилися графічним зображенням і відповідали різним мелодичним стилям. Знаменна — речитативу, кондакарна — сольному та хоровому співу. Зберігається в Російській державній Третьяковській галереї.


XI-XII ст. Переклад на Русі апокрифів (гр. «таємний, прихований») — пам'яток ранньохристиянської і середньовічної літератури. Значна частина апокрифів іудейського та східного походження, Апокрифи виникли як доповнення до Біблії, але не були прийняті церквою. Первісно апокрифи — це книги таємні, сокровенні, доступні лише посвяченим у всі таємниці культу. І лише після формування канонічного корпусу текстів Біблії апокрифічними почали називати твори, які не ввійшли до нього. Частина неканонічних писань (що доповнювала канонічні І вплинула на догматику й обрядовість ортодоксальної церкви) визнавалася нешкідливими. і церква дозволяла віруючим читати їх (наприклад, «Історія Якова про народження Марії», Євангеліє Никодима...). Як правило, вони не мали догматичних розходжень з канонічними текстами. Ті ж книги, які суттєво відрізнялися від канонічних і користувалися популярністю серед єретичних течій, читати заборонялося. Вони вважались не тільки апокрифічними, але й неістинними, забороненими, заказними. Питання про «істинні» справжні і неістинні книги Святого Письма поставив єпископ Лугудуна (сучасного Ліона) Іриней (перша половина II — початок III ст.) у своєму творі «Проти єресей». Перший список (індекс) заборонених книг було укладено в V ст. в Східній Римській імперії.

Тематично апокрифи поділяються на старозавітні і новозавітні. Старозавітні — про створення світу, боротьбу Бога і Сатанаїла, про перших людей (Адама, Єву, Каїна, Авеля, Сифа*), праотців (Ноя*, Авраама, Мельхіседека*), про пророка Мойсея, царя Давида, царя Соломона і Китовраса, Соломона і царицю Савську, про суди Соломона, про передбачення новозавітних подій.

Новозавітні — це насамперед апокрифічні євангелія. В Київській Русі були відомі три євангелія: Якова, Хоми й Никодима. В Протоевангелії Якова, написаному не пізніше II ст. н. е., детально розповідається про батьків Богородиці — Йоакима й Анну, про дитинство, юність Марії, Благовіщення і народження Ісуса Христа. Головна мета твору — прославити Марію, про яку дуже мало говориться в канонічних євангеліях. Так, в апокрифічному євангелії Якова розповідається про два Благовіщення. Богородиця пішла з глечиком по воду до криниці, зачерпнула води й почула голос, який приніс звістку про зачаття і народження Ісуса Христа. Засмучена Марія прийшла додому й сіла ткати завісу для храму. В цей час з'явився ангел і повторив добру вість.

Євангеліє дитинства або Євангеліє Хоми — це своєрідне продовження Євангелія Якова, в ньому розповідається про дитячі роки Ісуса Христа. В трактуванні автора, з одного боку, це незвичайна Богом дана дитина, а з іншого — він злосливий і жорстокий хлопчик. Розповідь насичена описами чудес, що демонструють надприродну сутність маленького Христа.

Цікаві редакції Євангелія Хоми наводить Іван Франко з українських рукописів першої половини XVIII ст.:

«Коли Ісусові було шість років, мати послала його по воду. Хлопець побіг швидко й розбив глечик, і нівчому йому [було] води принести. Ісус боявся матері своєї, і, знявши з себе сорочку, начерпав повну води та приніс їй. Побачивши це, євреї здивувалися і, приступивши до матері [Ісусової], цілували її...

Граючись з багатьма єврейськими дітьми, Ісус ввійшов за звичаєм в єврейський храм. Він побіг по сонячних променях і став високо [вгорі], а єврейські діти пішли за ним і стрімголов попадали [вниз] та й повбивалися всі. І почав сміятися Ісус та й збіг по сонцю [на землю]».


(Цитуємо за виданням: Франко Іван. Із старих рукописів. II. Апокриф про дітство Ісусове // Зібрання творів у 50-ти томах. — К., 1981. — Т. 29. — С. 358, 362).



Обидва євангелія були дуже популярними в Україні. Євангеліє Якова вплинуло на формування Богородичного культу і виникнення цілого ряду Богородичних свят: Різдва Богородиці, Введення в храм, Благовіщення, Успіння, про що свідчить спорудження храмів на честь Богородиці. А головні мотиви і сюжети Євангелія Хоми перейшли в український фольклор.

Євангеліє Никодима, що виникло в II ст. н. е., охоплює події, зв'язані з судом Пілата, мученицькою смертю на хресті Ісуса і розповідь Йосифа Аримафейського* про сходження Христа в пекло і звільнення ним праотців. Із сюжетів апокрифічного Євангелія Никодима в українській літературі особливою популярністю відзначався епізод про визволення Христом праотців із пекла. Він ліг в основу трьох видатних творів української літератури: «Слова про Лазареве воскресіння» (XIII-XIV ст.), «Слова про збурення пекла» (XVII ст.) та віршованого оповідання XVIII ст. про Марка Пекельного. Використовувався цей сюжет і в українській драматургії XVIII ст.

Особливою художністю відзначалися апокрифічні діяння й ходіння апостолів. Серед українських книжників і читачів популярними були легенди про апостола Андрія*, бо, за «Повістю временних літ», він, подорожуючи по Русі, благосло вив київські гори і передрік щасливу долю майбутньому місту.

Окрему групу становлять есхатологічні (гр. «крайній, останній») апокрифи, в яких описуються кінець світу, Страшний суд і потойбічне життя. Це «Книга про тайни Єнохові», «Одкровення Авраама», «Апокаліпсис Ездри», «Ходіння Богородиці по муках», «Слово Мефодія Патарського». Одним з найулюбленіших у східних слов'ян був перекладний апокриф «Ходіння Богородиці по муках». У ньому розповідається, як Мати Божа разом з архангелом Михаїлом* ходить по пеклу і бачить страшні муки грішників. Пам'ятка вражає витонченою казуїстикою: на кожен гріх існує своє відповідне покарання. На думку Володимира Крекотня, в усіх редакціях апокрифа виразно проступають риси реального життя, властиві як Візантії, так і Київській Русі. Особливо це відчувається в пізніших численних українських редакціях і переробках «Ходіння» (відомих у списках XVII-XIX ст.).

Апокрифічними бувають різні жанри писемності: гадальні книги, громники, лунники, промови, казання, пророцтва, житія святих, молитви, жанри гімнографії (духовної лірики).

Апокрифи вплинули і на зображувальне мистецтво, зокрема на іконографію. Так, на іконі «Благовіщення» Богородиця часто зображена не в палаті, де вона читає Святе Письмо, а біля криниці (запозичення з Протоєвангелія Якова). Святе сімейство під час подорожі до Єгипту зображено у супроводі сина Йосифа від першої жінки. На іконі Страшного суду до Бога схиляється Богородиця, яка просить за грішників (запозичення з «Ходіння Богородиці по муках»).

Поява апокрифів на Русі пов'язується з поширенням дуалістичних* ідей єретичної течії богомилів (X-XIII ст.), які вважали творцем невидимого духовного світу Бога (добро), а творцем видимого чуттєвого — Люцифера, або Сатанаїла (зло).

Апокрифи в складі «Палеї історичної» і «Палеї тлумачної» та багатьох рукописних збірників проходять майже через усю історію української літератури. Більшість апокрифів дійшла до нас у списках XV-XIX ст.

Подаємо з Крехівської палеї XV-XVI ст. оповідання про суд Соломона:

«В дні Соломона жив чоловік і мав він трьох синів. Коли той чоловік помирав, то покликав своїх синів і сказав їм: «Є у мене клад в землі, і сховав я в тому місці три скриньки, що стоять одна на одній. Після моєї смерті старший син нехай візьме верхню скриньку, середній — середню, а менший — нижню». Після смерті батька сини відкрили скриньки перед людьми. У верхній було повно золота, в середній — кісток, а в нижній — землі. І були між ними сварки та немир і пішли вони до Соломона. Розумний Соломон розсудив їх так: «Золото — старшому, худоба (тобто кістки) — середньому, а виноградники і ниви із збіжжям (тобто земля) молодшому. батько ваш був мудрим чоловіком і розділив своє добро між вами ще за життя».


(Переклад зроблено за виданням: Франко Іван. Апокрифи. — Львів, 1906. — Т. І. — С. 285).

Євангеліє Никодима відоме в Україні в кількох списках. У ньому багато місця відводиться ролі Пілата в осудженні Ісуса Христа. Та в жодному із них не розповідається ні про народження Пілата, ні про його батьків, ні про життя римського прокуратора Іудеї до того часу, коли він затвердив смертний вирок Христу. Дослідник Володимир Перетц за українським рукописом першої половини XVIII ст. опублікував цікаве оповідання про Понтія Пілата*, якого ми не спостерігаємо в інших списках Євангелія Никодима.





Повість про народження Пілата Поитійського, про життя його і про смерть пагубну

«Був собі якийсь король іменем Литус в Римі, що мав за наложницю дівицю-однодумницю, а ту зваж Пілла. Вона народила йому сина. Мати (згідно зі своїм іменем) назвала сина Пілатом. Коли минуло три роки, вона віддала сина до королівського двору батькові. А його батько мав ще одного сина від поштивої жінки. І виховувались вони разом із Пілатом, а, дійшовши певного віку, часто між собою сварилися і билися, бо той поштивий королівський син був вродливішим, мудрішим і сміливішим від Пілата. Позаздривши йому, Пілат зрадою убив свого брата наодинці. Почув про це король, і жаль йому стало сина. Скликав він своїх мудрих вельмож і запитав їх, що йому з таким вбивцею робити. Ті відповіли: «Покарати на смерть».

Король, не бажаючи ні вбивати Пілата, ані при собі тримати, подарував його римлянам, аби він загинув там без його відома. Такий подарунок король звик робити кожного року. В той час у Римі був невільником син французького короля, якого теж віддали в неволю замість данини. І був він мудрішим і здібнішим від Пілата. Він і до того, причепившись, зрадою убив. Дізнавшись про це, римляни засумнівалися і почали радитись, що з ним робити. Спочатку Пілат брата убив, потім французького королевича, а скоро захоче бути володарем їхніх земель. Отже, — вирішили римляни, — він винен і засуджений на смерть, то пошлімо його в ув'язнення на острів Понтійський до підступних людей, яких Понтус залишив для великих збитків. Вони звикли не підкорятись нікому, то ж нехай він буде для них суддею. Може, він своєю злістю і суворістю приборкає їх. А що заслужить, те нехай і терпить. І послали його римляни на острів. Пілат і сам не знав, куди його посилають, то ж мусив думати і старатись, аби не загинути від тих підступних людей. Незабаром він став старостою на острові Понті, і його назвали Пілатом Понтійським.

Потім єрусалимський цесар Ірод Ідумейчик, пан дуже мудрий і хитрий, довідавшись через своїх послів про спритність і сміливість Пілата і про його приїзд, покликав до себе і віддав під його владу всю місцеву старшину. Після смерті Ірода Пілат, даючи римському імператору Тиберію* різні скарби, просив його, щоб той доручив йому все, чим володів Ірод в Єрусалимі*. Тиберій дозволив, Пілат пообіцяв за це кожного року давати данину різними речами і грішми. І від того часу аж до мученицької смерті Христа панував Пілат над євреями Єрусалима.

[Після смерті Ісуса Христа мудрі люди порадили Тиберію стратити Пілата]. Почувши про це, Пілат сам себе проштрикнув ножем. Довідавшись про загибель Пілата, Тиберій сказав: «О правда, він злою смертю помер від власної руки, яка не помилувала і убила [Христа], а ми ще б могли змилуватись над ним. Якщо ж він так зробив, то прив’яжіть йому до шиї великий камінь і вкиньте в річку, щоб і пам'ять про нього з шумом навіки згинула». Так і зробили. Євреї ж, радіючи, метали те смердюче тіло по воді, по повітрю й по землі, і були великі хмари, вітри, дощі і блискавиці, що аж люд дуже налякався. А потім римляни взяли те тіло і недалеко від Іордана-ріки* вкинули його в глибоку порожню криницю, звідки й тепер, як розповідають, виходять злі духи і багато зла творять людям. Так за несправедливий суд над Христом Пілат помер злою смертю, і пам'ять про нього з шумом на віки вічні згинула».


(Переклад зроблено за виданням: Перетц В. Н. Отчет об экскурсии семинария русской филологии в Нежин 18-20 февраля 1914 г. — К., 1914. — С. 17-18, 20).

У пізніших переробках апокрифа «Ходіння Богородиці по муках» виразно проступають колоритні картини українського побуту:




Мука Каїнова і воїна того, що Ісуса Христа вдарив по обличчю рукою перед Анною архієреєм, і інших воїнів, які катували Ісуса

«Бачить свята Богородиця те провалля глибоке, а в ньому люті звірі трьохголові крилаті, там же з ними люті птахи і мурахи й комарі, як орли, великі, шершні й оси незчисленні. А серед тих звірів двоє чоловіків, один великий, а другий малий, і багато з ними людей грішних мучиться. Люті звірі одні за ноги гризуть, другі крижі шарпають, інші звірі обвилися навколо [тіла], а птахи очі випивають, торгають, за ніч і за день двічі [їх] з'їдають, оголивши, обгризши тіло і жили витягують, тільки кістки залишаються. Там же недалеко є озеро животворне, жива вода. Ті птахи, з'ївши, обдзьобавши тіло і залишивши тільки кістки, летять на озеро до живої води і там купаються й набирають води тієї життєдайної на крила. Прилетять [вони] над кості ті, обтрусяться над ними, і в той же час тіло наросте. Й знову почнуть ті птахи їсти, шарпати двох чоловіків та інших грішників. Тоді крик тих грішників лунає на 300 миль [довкола].

Говорить свята Діва Марія: «Скажи мені, святий архангеле Михаїле, чим згрішили ці [люди]?» Відповідає Михаїл: «Слухай, святая Богородице. Бачиш того чоловіка великого? То син Адама Каїн. А другий, менший, то той, що Господа нашого ІсусаХриста вдарив по обличчю, аж той упав перед архієреєм Анною*. А інші, то ті, що катували й стерегли [його], заради цього так мучаться».


(Цитуємо за виданням: Франко Іван. Із старих рукописів. III. Мандрівка Богородиці по пеклі // Зібрання творів у 50-ти томах. — Т. 29. — С. 377-378).


XI — XII ст. На Русі після прийняття християнства з'являються переклади творів агіографії (гр. «святий» та «пишу») або житійна література. В агіографічному творі розповідається не про звичайну людину, а про святого, тому все його життя — це подвиг в ім'я християнства, гідний наслідування. Житія почали складатися як короткі розповіді про християнських мучеників (мартирологи). В IV ст. після визнання християнства офіційною релігією Римської імперії увага агіографіє зосереджується на образі активного діяча (подвижника, преподобного, святителя). Автор переповідає біографію героя від народження до смерті. Агіографи особливо активно використовують у житіях досвід попередньої греко-римської біографії, зокрема твори давньогрецького письменника та історика Ксенофонта (V-IV ст. до н.е.), давньогрецького письменника, історика, філософа I-II ст. Плутарха, римського історика I-II ст. Светонія та ін. Переходячи із одного житія в інше, загальні риси, яскраво виражені в тематиці і композиції, виробляли своєрідний канон, схему житійного твору. Компілятивність житій, запозичення різного характеру — обов'язкова риса цього жанру. Як літературний твір житіє складається з передмови, власне розповіді і своєрідного епілогу. В Київську Русь в основному були перенесеш не традиції тогочасної візантійської агіографії, а ранніх візантійських житій, що відзначалися простотою викладу.

В IX-X ст. жанр житій змінюється. Сановник візантійського двору Симеон Метафраст (X ст.) надає їм панегіричної спрямованості, вдосконалює стиль, прикрашаючи його вимислом і багатою фантазією. Художньо опрацьоване ним зведення житій стало зразком для пізніших агіографів.

Житія стали укладатися за традиційною схемою: коротка довідка про час і місце народження святого від благочестивих батьків, раннє чернецтво, успіхи на ниві духовного подвигу або втеча від світського життя (в пустелю, печеру...), аскетичні й проповідницькі подвиги, передсмертні видіння, «благочестива» смерть, посмертні чудеса і похвала святому. Житія входять до складу збірників двох типів: календарних і некалендарних. До календарних (в яких житія розмішуються в порядку днів пам'яті святих) належать Четьї Мінеї, Прологи, Торжественники, Соборники. До некалендарних — Патерики.

Існує два типи житій: короткі (проложні) й поширені. В коротких біографія святого викладається у вигляді стислого переліку подій. Поширені житія мають форму своєрідної повісті чи роману.

В Київській Русі були відомі житія найвидатніших християнських подвижників. Це житіє єгипетського подвижника Антонія Великого* — одна з найдавніших пам'яток перекладної слов'янської агіографії, написана Афанасієм Олександрійським в III-IV ст.; житіє засновника монастиря святого Сави в Палестині Сави Освященного, укладене Кирилом Скифопольським у VI ст., текст якого використав Нестор, укладаючи «Житіє Феодосія Печерського»; житіє Іоанна Златоустого, константинопольського патріарха, знаменитого оратора й християнського письменника, яке теж вплинуло на «Житіє Феодосія Печерського»; житіє Олексія чоловіка Божого, що знайшло відображення в українській драмі XVII ст. «Олексій чоловік Божий» та у віршах XVII-XVIII ст.; житіє Василія Нового, яке згадується в «Повісті временних літ», тощо.

Особливою популярністю користувалися жигія Миколая Мирлікійського (Миколая Чудотворця) — одного з найшанованіших в Україні святих, котрий, за переказами, був єпископом міста Мира в Лікії (Малій Азії) та Юрія Змієборця, культ якого був поширеним ще в Київській Русі.

Наводимо з житія Василія Нового уривок оповідання благочестивої стариці Феодори, яка прислужувала Василію про ходіння по митарствах душі померлого. Про все це розповіла ченцеві Григорію (учневі Василія) сама Феодора, з явившись Григорію після смерті уві сні. Видіння Григорія про митарства душі Феодори і про страшний суд — ці два епізоди були найбільш поширеними в Київській Русі. Саме ця есхатологічна частина використана в духовних віршах і драматургії.

Текст даємо за рукописом XVIII ст.; опублікований Іваном Франком:

«Коли ж наблизилось моє життя до кінця, і настав час розлучатися [душі] з тілом, побачила я силусиленну ефіопів, які стояли навколо мойого ліжка, їхні обличчя були чорні, як сажа і смола, очі, як розпечене вугілля, а вид їх був такий страшний, як і сама геєна вогненна. Так почали вони гамір і бешкет творити: одні ревли, як худоба і звірі, інші, як пси, гавкали, інші вили, немов вовки, а деякі, як свині, кувікали. Всі ж, дивлячись на мене, лютували, грозилися, шаленіли й, зубами скрегочучи, хотіли мене зжерти. [Вони] готували хартії, немовби чекаючи суддю, і розвивали звитки , в яких були описані всі мої злі діла. Тоді злякалась душа моя і була в страсі й трепеті великому. І не досить мені було скрути смертельної, але й тих страшних ефіопів грізний вид і [їхнє] шаленство були мені як друга смерть ще лютіша. Відводить очі мої сюди й туди, щоб не бачити їхніх страшних обличь, не чути їхнього крику, але не можу позбавитись їх, що тиняються повсюди, і нікому допомогти мені в такій біді. Зовсім знесилена побачила я двох світоносних ангелів Божих, які наближалися до мене в образі прекрасних юнаків, їхню красу неможливо описати словами. Обличчя їхні були пресвітлі, очі дивилися люб'язно, волосся на голові було біле, як сніг, і блищало, як золото. Одяг — немов блискавки, на грудях перев'язаний хрестоподібно золотими поясами. Наблизившись до моєї постелі, вони стали праворуч від мене, тихо поміж собою бесідуючи. Я, побачивши їх, зраділа серцем і веселими очима дивилася на них. Чорні ж ті ефіопи, побачивши [ангелів], здригнулися і відступили далі. Один світоносний юнак з гнівом звернувся до темних [ефіопів]: «О безсоромні, прокляті й похмурі вороги роду людського, чому завжди передчасно приходите до тих, хто помирає, і намовами страхаєте й бентежите кожну душу, що розлучається з тілом? Але не дуже радійте, тут ви не знайдете нічого, бо з нею Боже милосердя, і немає вам ні частини, ні жереба від душі цієї».

[Після цього] так розхвилювалися ефіопи, що крик і гамір стояв навколо. І почали вони показувати діла мої злі, від юності звершені, й говорити: «Нічого в неї немає злочинного? А ці гріхи чиї? Чи не вона зробила і це, і це?» Так мовлячи, стояли, чекаючи смерті. І це прийде смерть, як лев, рикаючи, дуже страшна, схожа на людину, але тіла не має, тільки складена з голих людських кісток. Вона носить різноманітні устрої, щоб завдавати мук: мечі, стріли, списи, барди, коси, серпи, рожни, пилки, сокири, тесаки, оскорди й інше невідоме начиння. Побачивши це, моя смиренна душа затремтіла від страху. І звернулись світлі ангели до смерті: «Чого зволікаєш? Поріши, не має бо вона багато тяжких гріхів».

І, приступивши до мене, взяла смерть малий оскорд і почала відсікати спочатку ноги мої, потім — руки, а далі, іншими знаряддями всі частини тіла мойого розслабивши, м'язи від кісток відділила. Зникли руки й ноги, і все тіло моє помертвіло, не можу й поворухнутись. Потім [смерть] взяла тесак і відсікла мені голову, і не могла я поворухнути головою, немов чужа вона мені стала. Після всього цього, приготувавши мені якесь питво і до вуст моїх піднісши, силою напоїла мене. Те питю було таким гірким, що душа моя не могла витерпіти і, здригнувшись, насильно вискочила геть із тіла. І відразу ж прийняли її світоносні ангели на свої руки. Подивилась я назад і бачу: тіло моє лежить бездушне, нечутливе і нерухоме, немов хто одяг знявши, кинув його і стоїть дивиться. Так і я дивилася на тіло своє, яке, немов одяг, скинула і дуже дивувалася».


(Переклад зроблено за виданням: Франко Іван. Апокрифи. — Т. IV. — С. 179-181).


XI — XII ст. Поява на Русі старочеських житій князів Людмили і Вацлава (В'ячеслава), які набули значного поширення в нашій давній писемності. Особливо це стосується легенд про чеського князя Вацлава із слов'янського роду Стодоранів, який загинув у 929 чи 935 році від рук змовників, підісланих його братом Болеславом. Невдовзі після трагічної смерті В'ячеслава було написано житіє церковнослов'янською мовою (яке стало відомим у Київській Русі в XI ст.). У першій половині XI ст. житіє князя В'ячеслава перероблялось і доповнювалось на основі латинських легенд. У другій половині XI ст. в Чехії, можливо, в Сазавському монастирі було укладено друге житіє В'ячеслава церковнослов'янськоюмовою. За його основу взято латинську легенду мантуанського єпископа Гумбольда, написану близько 980 року на замовлення імператора Оттона II. Крім цих поширених житій, в писемності Київської Русі активно функціонували короткі житія В'ячеслава та його баби Людмили (з XII ст. вони входиш до складу раннього Пролога). Коли в кінці XI ст. греко-слов'янська традиція була замінена католицько-латинською, житія Людмили і В'ячеслава збереглися тільки в давньоруських списках і часткою в хорвато-глаголичній писемності.

Житія Людмили і В'ячеслава вплинули на твори Нестора «Чтєніє» про Бориса і Гліба та «Житіє Феодосія Печерського», на анонімне «Сказаніє» про Бориса і Гліба, на «Слово про Закон і Благодать» Іларіона.

Наводимо уривок з так званого слов'янського житія В'ячеслава, знайденого російським дослідником О.Х. Востоковим в одному з рукописів М. П. Рум'янцева (кінця XV — початку XVI ст.), яке було опубліковане в 1827 році, а в 1865 — перевидане І. Срезневським:

У Чехії жив князь Воротислав і його жінка Добромира. І було в них двоє синів і чотири доньки. Коли старшому В'ячеславу виповнилось 18 років, помирає його батько. Злі радники підбурюють В'ячеслава проти його молодшого брата Болеслава, який, нібито, змовившись з матір'ю, хоче його вбити. З іншого боку, вельможі Болеслава настроюють його проти В'ячеслава.

«І от настав день святого Еморама*, якому приніс обітницю святий В'ячеслав, і веселився він, дякуючи Богові. Тоді ж дияволи покликали Болеслава, радились з ним і підбурювали його проти свойого брата В'ячеслава, як раніше жиди проти Христа. І було тоді освячення багатьох храмів в багатьох містах. В'ячеслав же подорожував по різних містах і заїхав в Болеславове місто. В неділю ж була служба в честь Козьми і Даміана* і, послухавши літургію, В'ячеслав хотів повернутись додому в Прагу, але Болеслав зупинив його. Благаючи В'ячеслава залишитись, він сказав: «Як хочеш поїхати? У мене є пиво непочате». В'ячеслав не суперечив братові і не поїхав додому, а, сівши на коня, почав розважатись і веселитись разом з своїми друзями у дворі Болеслава. Тоді ж, думаємо, у дворі В'ячеслава попередили, що Болеслав хоче вбити його. Та він не йняв тому віри, і вручив свою долю в руки Божі. Тієї ж ночі зійшлися ратні люди в Гнівисин двір, викликали сюди Болеслава і зібрали тую злую, неприязну раду. Як до Пілата зібрались, на Христа замисливши зло, так і ці злії пси, подібно до тих, радились, як погубити господина свойого. І вирішили [вони] так: піде на заутреню, тоді й піймаємо його. Вранці задзвонили до утрені. В'ячеслав, почувши дзвін, промовив: «Слава тобі Господи, що дав мені дожити до ранку». І, вставши, пішов на службу. В воротах його зустрів Болеслав. В'ячеслав же, роздивившись, сказав: «Добрий був вечір, пане». Прихилився диявол до вуха Болеславового, озлобив серце його, і той вийняв меч і відповів: «Так. [А зараз] хочу тобі ще краще зробити», — і вдарив його мечем по голові. В'ячеслав же обернувся й вигукнув: «Що ти надумав?» Схопив його [В'ячеслав], кинув [на землю], впав на нього й промовив: «То ти Бог, брате». [Тоді] прибіг Тіра і вдарив у руку [В'ячеслава]. Той пустив брата, а сам ринувся до церкви. Два ж дияволи Честа і Тіра вбили його в князеві ребра мечем. І помер В'ячеслав, «Господи, в руки твої вручаю душу мою!»

Разом з князем у тому ж місті було вбито мужа Мстіну, а інші воїни втекли. Одних убили, інші розійшлися по різних землях. І отроків його побили, і духовенство пограбували й вигнали міста. А жінок побитих мужів віддали за інших Та найжахливіше, що вони зробили — це вбили князя свойого. [Після всього] Тіра запропонував: «Ходімо на княгиню, то однораз розправишся з братом своїм і матір'ю своєю». На що Болеслав йому відповів: «Нікуди вона від нас не дінеться, ще встигнемо». В'ячеслава ж розсікли на шматки і пішли геть, не похоронивши.

Крастій же, піп, узяв [його тіло], поклав перед церквою і накрив плащаницею. Почувши про вбивство свойого сина, прибула мати [В'ячеслава] і почала його шукати. А побачивши, припала до його серця і, плачучи, почала збирати докупи те, що залишилось від тіла її сина. Зібравши ж, не посміла [вона] віднести його в свій дім, але звеліла в хаті поповій помити, одягнути й серед церкви покласти. Налякана смертю свойого сина, мати [В'ячеслава] втекла до хорватів: страшно їй стало ходити під чужою рукою, яка її не потерпить».


(Переклад зроблено за виданням: Востоков А.Х. Филологические наблюдения / Изд. И. Срезневский. — СПб., 1865. — С. 94-95).


XI — XII ст. Поява Четьїх Міней («Місячних читань»), календарних збірників, призначених для повсякденного читання. До складу Четьїх Міней входять житія святих, сказання, легенди, слова, повчання, що розміщені за місяцями відповідно до днів пам'яті святого. Збірники формувалися у Візантії в IX ст. На відміну від Прологів, до складу Четьїх Міней входили поширені житія. В 1684-1705 роках український письменник, проповідник і церковний діяч Димитрій Туптало* уклав 4-томне зведення «Книгу житій святих» — Четьї Мінеї. Це видання згодом стало одним з найпопулярніших в Україні і перевидавалось до XX ст.


XI — XII ст. В Київській Русі з'являються перекладені з грецької мови Патерики (від лат. — «отець») — збірники повчальних легенд про ченців-відлюдників, які прославились аскетизмом і благочестивими подвигами, а також їхніх напучувальних висловлювань. Грецькі й латинські патерики рано набули популярності в Київській Русі. На відміну від житій святих (своєрідних біографій), в патерикових легендах розповідається про окремі найцікавіші повчальні й розважальні епізоди з життя ченців і пустельників. Більшість вчених вважає, Що найраніше з грецької на слов'янську мову було перекладено Скитський патерик (можливо, самим Мефодієм в Моравії чи Паннонії у 80-ті роки IX ст.). Значну частину Патерика займає систематичне зібрання «Висловлювань отців» — антології оповідань про єгипетських відлюдників і коротких висловів, що виникли серед єгипетських ченців у IV-V ст. Систематичним зібрання називається тому, що весь його матеріал викладено за рубриками, які відповідають чернечим доброчинностям.

Синайський патерик, очевидно, був перекладений в Болгарії на початку X ст. Основа патерика — створений на початку VII ст. «Луг духовний» візантійського письменника Іоанна Мосха, що виник після його подорожі по монастирях Палестини, Сирії*, Єгипту, Самоса, Кіпру, Риму. В 1628 році був надрукований у Києві під назвою «Лимонар сиріч цвітник».

Римський патерик — це перекладені з грецької мови «Діалоги» папи римського Григорія Великого (Григорія Двоєслова, VI ст.)*. Твір написаний у формі діалогу між самим Григорієм і дияконом Петром, а йдеться в ньому про подвиги італійських ченців. У VIII ст. «Діалоги» було перекладено з латинської на грецьку мову, а слов'янський переклад зроблений в кінці IX — на початку X ст. учнями Кирила і Мефодія. В основу Азбучно-Єрусалимського патерика покладено абетково-анонімне зібрання «Висловлювань святих отців», що сформувалося на IX ст. Збірник складається з абеткової частини (в якій оповідання й висловлювання викладено за грецькою абеткою), анонімної (матеріал викладено за рубриками доброчинностей) і додаткової. Перекладений учнями Кирила та Мефодія на початку X ст. Єгипетський патерик називається ще «Сказання про єгипетських чорноризців». Патерик сформувався на основі «Історії єгипетських ченців» — розповідей про подорож ченців по єгипетських монастирях в кінці IV ст. і «Лавсаїка» ранньовізантійського письменника Палладія, єпископа Єленопольського (в Малій Азії), укладеного близько 420 року. «Лавсаїк» — це зібрання легенд про подвижників Єгипту, Близького Сходу. Слов'янський переклад зроблено в X ст. Патерикові легенди були одним із джерел «Ізборника» 1076 року, Прологу, зразком для укладення «Києво-Печерського патерика».

У болгарській та українській давніх літературах значного поширення набув так званий Зведений патерик, до складу якого входять твори з Синайського, Скитського, Азбучно-Єрусалимського і Римського патериків. Сюжети патерикових розповідей використали в своїй творчості Людовіко Аріосто, Джек Лондон, Анатоль Франс, Микола Лєсков, Лев Толстой.

Наводимо приклад легенди із Зведеного патерика:




Про черницю, котра виколола собі очі заради кохання юнака

«До цієї повісті можна додати й іншу, яку розповів той самий чернець. Коли я був в Олександрії, — сказав він, — то почув таке. Одна черниця сиділа мовчки в своїй келії і, турбуючись про своє спасіння, в постах тяжких і пильнуванні перебувала й милостиню бідним роздавала. Ненавидячи добро, диявол не терпів цих доброчинностей і зло заподіяв проти неї: розпалив в одного юнака любов бісівську до неї. Юнак блукав під будинком черниці. Коли ж черниця хотіла вийти з дому свойого і в церкву піти на молитву, не відставав молодик, бентежачи її. Говорив до неї слова непристойні та сороміцькі, і дуже натерпілася черниця від юнака того і не могла вийти з дому.

Одного разу послала черниця служницю свою до юнака сказати: «Прийди, бо хоче госпожа моя бачити тебе». Він же, радіючи, прийшов, бо думав, що одержить бажане. Черниці сиділи й пряж. І сказала дівчина юнакові: «Сідай». А коли той сів, промовила до нього: «Во істину, ти, господине і брате мій, скажи, заради чого ти ображаєш мене і не даєш мені змоги вийти з дому?» Відповів їй юнак: «Повір мені, госпожа моя, що я дуже люблю тебе. І коли бачу тебе, то ввесь наче у вогні буваю». Вона ж до нього мовить: «І що доброго бачиш ти в мені, коли любиш?» Юнак каже: «Очі твої бачу і бентежусь». Дівчина ж, почувши, що очі її спокушають юнака, вдарила веретеном, яке тримала в руках, і виколола свої очі. Побачив юнак, що заради нього черниця виколола очі, умилився і пішов у скит. І став благовірним ченцем».


(Переклад зроблено за виданням: Николова Светлина. Патеричните разкази в българската средновековна литература. Приложения. — София, 1980. — С. 340-341).


XI — XII ст. Редагування на Русі візантійської Хроніки, укладеної Іоанном Малалою (гр. «ритором»), антиохійським кліриком (близько 491-578), у вісімнадцяти книгах якої викладено всесвітню історію з найдавніших часів до візантійського імператора Юстиніана (563-573). Хроніст переповідає античні міфи, біблійні сказання, легендарні історії Ассиро-Вавилонії*, Єгипту, Греції,

Риму та Візантії. Увагу давньоруських книжників привертали оповідання, засновані на грецьких міфах (про боротьбу богів з гігантами, про Зевса* і Крона*, Семелу*, Іо*, Персея*, Едіпа*, Гармонію* і Діоніса*, Орфея*, Леду*, Дедала* та Ікара*, Тесея* й Аріадну*), оповідання про Троянську війну, про македонських царів і початок Риму, наступників Олександра Македонського, Юлія Цезаря*. В трьох книгах (з вісімнадцяти) Хроніки Малали викладаються античні міфи, а ще в одній детально розповідається про Троянську війну. Історія у викладі Іоанна Малали постає як ланцюжок історичних анекдотів, легенд, біографій. Хроніст постійно намагається переконати читача в істинності своєї розповіді, посилаючись на авторитетні джерела. Саме завдяки цьому твору наші давні читачі ознайомились з античними міфами, троянським епосом, цікавими розповідями про видатних осіб І незвичайні події. В цілому виклад Хроніки досить цікавий, але досягається це не майстерністю розповіді, а фантастичністю самих сюжетів. Уривки з перших книг Хроніки знайшли відображення в «Повісті временних літ» (за Іпатіївським списком), «Галицьке-Волинському літописі». Вперше Хроніку видав В.М. Істрін у 1897-1915 роках.


XI — початок XII ст. На Русі стає відомим «Шестоднев» Іоанна, екзарха* Болгарського (друга половина IX — перша третина X ст.) — енциклопедичний трактат природничо-богословського змісту. В ньому викладаються і тлумачаться християнські уявлення про створення світу за шість днів. Твір укладено на основі Шестодневів єпископа Кесарії Кападокійської Василія Великого і Северіана, єпископа Гевальського (IV-VI ст.). Автор доповнив його уривками з творів Іоанна Златоуста, Іоанна Дамаскіна*, Григорія Богослова, Григорія Нісського. Крім того, взяв відомості з творів античних філософів: Арістотеля*, Демокріта*, Фалеса*, Платона*. «Шестоднев» складається з пролога (передмови), в якому викладено мету твору, короткого змісту й шести слів на кожен день творення. З літературною майстерністю Іоанн намагається описати й пояснити різноманітні явища природи, будову неба і Землі, світил, особливості різноманітних мінералів, властивості птахів та звірів, походження людини, дати доступні на той час географічні відомості. Автор критикує теорію самозародження світу і вважає, що світ створено «промислом» Божим. Як і в інших Шестодневах, тлумачення Іоанна грунтувались на християнській символіці і часто супроводжувались фантастичними домислами. Та все ж автор захоплюється і дивується мудрим устроєм світу. Це — гімн світу, природі й людині, задля якої все це й створено. Завдяки цій книзі болгарська й інші слов'янські літератури збагатились своєрідним природничим збірником. Мотиви «Шестоднева» були дуже популярними як у пізнішій українській літературі, так і в прикладному мистецтві.

Автора вражає краса і гармонія навколишнього світу:

«Радість не знає труда і відрощує крила. І як не хочуть радіти ті, що розуміють заради кого небо сонцем і зірками прикрашене, заради кого прикрашена й земля садами, дібровами й квітами і горами увінчана, заради кого море і ріки і всі води наповнені рибою, заради кого був приготований рай і царство [небесне]?..

Дивуюсь я і тому, як не вичерпується повітряне єство, коли стільки людей і безсловесних тварин дихають безперервно, і стільки сонячних променів, таких гарячих, проходять крізь нього. До того ж існують ще й місяць та зорі. Чудо з чудес! Та посмію сказати, що немає тут ніякого чуда. Адже, коли Бог творить, нам не дивуватись пристало, а хвалити й славити його. Бо він з легкістю творить все, що йому треба. В творіння ті Бог вклав достатню силу, щоб вони існували так довго, скільки Він визначив. Тому й земля залишається такою, якою була спершу створена, і море не маліє і не збільшується. І повітря, як спершу прийняло своє єство, так досі й залишається. І сонце не може розтопити небесну твердь, і водна твердь не розлилася, але перебуває в тому стані, якого надав їй Творець. І протилежне за природою — мокре й сухе, холодне й тепле — поєднав Творець воєдино заради згоди. Бачачи кожне з творінь окремо: сонце, то з півночі, то з півдня, то посередині неба, місяць, що росте й старіє, зірки, які сходять і заходять, час жнив і посіву показуючи, а мореплавцям бурю й затишшя сповіщаючи — бачачи все це, мій пане, ми возвеличуємо Господа, який їх створив. Через видиме ми пізнаємо невидиме».


(Переклад зроблено за виданням: Екзарх Йоан. Шестоднев / Перевод от старобългарски, послеслов и коментар Николай Цв. Кочев. — София, 1981. — С. 39, 42).


XI — початок XII ст. В Київській Русі з'являються Індекси заборонених книг — запозичених з Візантії списків літературних творів, які не схвалює та чи інша церква. Це — один із засобів церковної цензури, що постав з потреби розмежувати канонічні (дозволені церквою) і неканонічні (заборонені церквою) пам'ятки писемності та апокрифи. Найраніші індекси з'являються в апостольських постановах, у правилах Лаодикійського собору (343 року), у творах отців церкви — Афанасія Олександрійського, Григорія Богослова, Афанасія Синаїта. Перший відомий нам перелік, в якому всі біблійні книги поділені на три частини: істинні, ті, що не належать до істинних, і апокрифічні, міститься в «Ізборнику Святослава» 1073 року. Виникнення вітчизняного індексу пов'язують з митрополитом Кіпріаном (XIV ст.). Друковані індекси з'являються у виданнях Номоканону* (Київ, 1620, 1624, 1629) і в так званій «Кириловій книзі» (Москва, 1644).


XI — початок XII ст. Редагування на Русі болгарського перекладу «Мук Дмитрія Солунського» - грецького мартирія (оповідання про муку і смерть християнського героя). Присвячений він популярному святому Димитрію Солунському, який постраждав за віру при імператорах Діоклетіані і Максиміліані (початок IV ст.) в Фесалоніках, другому після Константинополя місті Візантійської імперії. Культ Димитрія Солунського став дуже популярним і в Київській Русі. Він був патроном сина Ярослава Мудрого Ізяслава, Всеволода Велике Гніздо* та ін. На честь його споруджувались храми і монастирі, писались ікони. Пам'ятка вплинула на формування «Сказання» про Бориса і Гліба та на шкільну драму.


XI — XII ст. Переклад з грецької «Історії Іудейської війни» Йосифа Флавія (37 чи 38-95 роки н.е.) учасника повстання проти Риму, який пізніше перейшов на бік римлян. У творі викладено події від 173 року до н. е. до 73 року н.е. — часу розгрому Іудеї та зруйнування Єрусалима Римською імперією. Пам'ятка написана не раніше 75 року і не пізніше 79 року н.е. і складається з семи книг, до яких додана передмова. «Історія Іудейської війни» відзначається майстерністю й оригінальністю. Перекладач творчо працював над текстом, скорочуючи багатомовний грецький текст, а іноді доповнюючи його. За своєю лексикою, фразеологією і ритмікою переклад близький до оригінальних давньоруських творів дружинного епосу, зокрема «Слова о полку Ігоревім». Пам'ятка дійшла до нас у великій кількості списків XV-XVIII ст. Найповніший міститься у Віденському хронографі XVI ст. (із Супрасльського монастиря). Зберігається в науковій бібліотеці Литовської Академії наук (м. Вільнюс).

Наводимо уривок з твору:

Елеозор, іудейський воєвода, звернувся до захисників м. Масада із закликом не віддавати місто римлянам, краще прийняти смерть, аніж втратити свободу. Але не всі воїни були готові покласти своє життя за свободу вітчизни. І тоді Елеозор знову звернувся до них: «О мужі! не зрозуміли ви істини. Мислив про вас як про свободолюбців, що воліють краще вмерти, аніж жити під [гнітом] іноплемінників. Ви ж маєте мужні серця, а злякались позбавлення напасті великої, і недостойно вам зволікати або чекати радників. Ми бо, скільки усвідомлюємо себе, покарані божественним законом отчим тому, що життя — це напасть людині, смерть же дає душам свободу [і] посилає їх до своїх чистих місць, де без старості вони там перебувають. Оскільки душі в тілі, як зв'язані, бо тілесної старості наповнені, а тому вони мертві. Смішним виглядає прилучення божественного і безсмертного духу до смертного і земного тіла. Чи багато може душа, поєднана з тілом? Коли ж [душа] звільниться від земного тяжіння і злетить знову на своє місце, до божественної сили доторкнеться, ніким не гнана і не видима людськими очима, [тоді вона стає], як Бог. Поки [душа] в тілі, доти [вона] невидима є. Входить бо в нього невидимо і виходить також невидимо. [Сама ж] єством своїм нетлінна, а тілу дає переміну. Коли входить в нього, тіло живе й цвіте, а коли виходить — усихає і вмирає. Притча ця у сні з'являється. Як тіло засина, душа без заколоту солодкий спокій має, безтурботна бесідує з Богом, за єством своїм подібним до неї, і багато пророкує про майбутнє».


(Переклад зробено за виданням: Мещерский Н.А. История Иудейской войньї Йосифа Флавия в древнерусском переводе. — М.— Л., 1958. — С. 460).


XI — XII ст. Переклад «Олександрії» — розповіді про життя і героїчні подвиги давньогрецького полководця і державного діяча Олександра Македонського (356-323 роки до н.е.). Авторство твору приписувалось грецькому історику Каллісфену, який супроводжував македонського царя в поході на Схід проти персидського царя Дарія III Кодомана (336-330 роки до н.е.). Але він не міг бути автором роману, бо ще до закінчення походу в 327 році був звинувачений у змові проти Олександра і страчений, а в творі розповідається про останні дні царя. Тому твір іноді називають «Олександрією» Псевдо-Каллісфена. За жанром — це. типова воїнська повість. У ній викладена вигадана біографія Олександра Македонського, починаючи з його народження не від батька Філіппа, а від єгипетського царя — чарівника Нектонава, перших дитячих подвигів і до війни з перським, царем Дарієм, перемоги над індійським цареу Пором і завоювання Індії — аж до смерті. І «Олександрія» насичена численними фантастичними картинами та образами (розповіді про людей-велетнів, про безголових людей, про дивовижних звірів і птахів, про розкішні сади Семіраміди країну амазонок, про дерева, що пророкували майбутнє, земний рай). Вона вдома в багатьох перекладах і переробках на Заході і на Сході. Це — «Історія про битви Олександра Македонського» апхієпископа Леона Неаполітанського X ст., Поема про Олександра провансальського поета Альбераха (Обері) із Безансона XI ст., «Олександреїда» французького латиномовного поета Вальтера Шатільйонського XII ст.; «Шахнаме» перського і таджицького поета Фірдоусі X- XI ст., «Іскандернаме» арабського поета Нізамі XIII ст., «Вал-Іскандер» узбецького поета Навої XV ст. тощо. В Київській Русі набула поширення «Олександрія», що входила до складу Хронографів або витягів з них, мабуть, тому, що сприймалась як історичний твір. Називається вона хронографічною. В Україні «Олександрія» існувала в багатьох списках і переписувалась до XIX ст. Українські редакції твору видав Степан Гаєвський у 1929 році.

В «Олександрії» так розповідається про знамення, які побачив батько Олександра, македонський цар Філіпп перед народженням сина, і про саме народження дитини:

«Перегодом сидів Філіпп на своєму царському місці, а навколо блукало, дзьобаючи корм, всіляке птаство. І раптом сіла птиця на коліна до царя Філіппа й знесла яйце. І скотилося воно з колін на землю й розбилося. Із яйця ж виповзло маленьке гадюченя і кілька разів обповзло біля шкаралупи, знову намагаючись залізти туди, звідки з'явилося. І засунуло голову в шкаралупу й здохло. Занепокоївся цар Філіпп і покликав до себе якогось Антифона, тлумача знамень, і розказав йому про те, що сталося. І, надихнутий Богом, сповістив йому тлумач знамень:

- Царю! Буде в тебе син, який обійде весь світ, всіх покоряючи своєю силою, і, повертаючись у царство своє, помре замолоду. Бо гадюка — символ царя, яйце ж, звідки виповзла вона, подібне до світу. Обійде весь світ, і, намагаючись повернутись туди, звідки вийшов, помре, не дійшовши до того місця.

Розтлумачив знамення Антифон і, одержавши винагороду, залишив царя Філіппа.

І коли настав час пологів Олімпіади (дружини Філіппа, матері Олександра. — М. С), почала мучитися вона, сівши на лаву, на якій народжують жінки. А Нектонав (чаклун. — М.С.), який був біля неї, розрахувавши рух зірок небесних, умовляв її, Щоб вона не поспішала народжувати і, підкоривши чарівною силою земні стихії, дізнався, що чекає її, і сказав:

- Жінко! Кріпися, подолай єство своє: якщо зараз народиш, то пустиш на світ раба й бранця.

Знову металася жінка від болю і вже не мала сил переборювати страждання, але Нектонав сказав:

- Жінко, потерпи трохи: якщо зараз народиш, то пустиш на світ нікчему й жебрака.

І, втішаючи притчами й лагідними словами, напучував він Олімпіаду. І чаклував, не даючи їй розродитися. І, знову озирнувши рух зірок і стан земних стихій і побачивши, що над світом, посередині небесного склепіння, розлилося якесь сяйво, ніби сонце досягло зеніту, гукнув до Олімпіади: — Час, поклич чадо своє! І сам звелів їй, щоб народила, і сказав: — Отепер народиш царя й володаря світу».


(Цитуємо за виданням: Олександрія (уривок) / Переклав Микола Сулима // Давня українська література. Хрестоматія / Упорядкування, передмова та коментарі М.М. Сулими. — К., 1991. — С. 400).


XI — XII ст. Укладення в Київській Русі «Девгеніевого діяння» — прозового переказу грецькомовного епічного сказання X ст. Візантійське джерело невідоме, до нас дійшли лише списки XVI-XVII ст. грецької поеми, що відбиває пізню обробку цього сюжету. А давньоруська версія відображає давніший варіант поеми. У творі розповідається про боротьбу греків проти сарацинів та про подвиги воїна-богатиря Дігеніса Акріта. Акрітами називали воїнів-прикордонників, які охороняли кордони Візантії від нападників. Вони славились своєю силою й хоробрістю. В давньоруській обробці він називається Дігенісом, що означає «двоєродний» (його батьком був поганин, сарацинський емір, а матір'ю — християнка, грекиня царського роду). Розповідь побудована за канонами героїчного епосу, де переважають узагальнення, традиційність ситуацій, гіперболізм. Тут не може бути й мови про характер героя, мотивацію чи психологічну зумовленість його вчинків. Девгеній змальований як епічний герой, який у дванадцять років володіє мечем, у тринадцять — списом, а в чотирнадцять — перемагає диких звірів на своєму першому полюванні. Наділений надзвичайною силою, він убиває за один заїзд двадцять тисяч воїнів ворогів, перескакує ріку, обіпершись на древко списа, проявляє небияку сміливість при викраденні своєї нареченої Стратигівни. Твір перегукується із «Словом о полку Ігоревім» і «Галицько-Волинським літописом». Повість про Девгенія була популярною в часи Київської Русі і пізніше, коли в ній проявились рисилицарського роману. На думку Івана Франка, твір вводить нас у світ середньовічного романтизму, перших хрестових походів з їх культом дам і сентиментальною любов'ю, хоч усе тут ще визначається примітивністю. Пам'ятка дійшла до нас у пізній фольклоризованій переробці і збереглася лише у списках XVII-XVIII ст.

Невідомий автор змальовує Девгенія як казкового героя-богатиря:

«Був же юнак, як ніхто інший, статний, волосся у нього кучеряве, очі великі. Любо на нього подивитись: обличчя біле, як сніг, і рум'яне, мов маків цвіт, брови ж у нього чорні, а плечі широкі».

Після полювання на ведмедів, лося і лева батько привів його до джерела, щоб помити руки.

«А в джерелі тому сяйво було, і світилась вода, як свіча. І ніхто з найхоробріших юнаків не насмілювався підійти до тієї води, бо було там багато чародійного: в тій воді жив велетенський змій. Прийшовши до джерела, сіли всі навкруг Девгенія і почали мити обличчя його і руки. Він же сказав: «Миєте мої руки, а їм ще бути брудними». І не встиг юнак договорити, як до джерела прилетів величезний змій, немов людина трьохголова, і хотів поїсти людей. Побачивши його, Девгеній схопив свій меч і вийшов назустріч змію, і відрубав йому три голови його, і став мити руки. І всі супутники юнака здивувались такій сміливості й хоробрості його в боротьбі з левом і стали прославляти Бога: «О чудо велике! О Владико-Вседержителю, який створив людину і дав їй силу велику, щоб перемогти всіх сильних і безмежно хоробрих». І почали юнака навперебій цілувати і зняли з нього одяг. Нижні шати були для тепла, а верхні були багряні і вишиті сухим золотом, а наплічники прикрашені коштовними перлами, а наколінники його — з дорогих паволок, а чоботи його золоті і прикрашені дорогими перлами і каменем магнітом. Шпори його були з витого золота із смарагдами.

І звелів юнак зараз же скакати [на конях] до міста, щоб не турбувалась про нього мати.

І повернулись всі [і розійшлися] по домівках своїх, і стали веселитись. І найбільше раділа мати Девгенія, що народила сина такого славного, дзвінкоголосого і красивого.

А кінь у Девгенія був білий, немов голуб, а в тиру вплетені коштовні камені і серед тих каменів — золоті дзвіночки. І від великої кількості дзвіночків та коштовних каменів лунали всім на диво чудесні звуки. Круп коня від літнього пороху вкритий дорогим шовком, а вуздечка окована золотом з каменем смарагдом та іншими самоцвітами. Кінь же його швидконогий і гарцює під ним славно, а він сидить на ньому статно й сміливо. І бачачи те, дивувались усі, як скаче під ним кінь, а він міцно сидить на ньому і різною зброєю грається і скаче без страху. Богу нашому слава нині і прісно і во віки віків. Амінь».


(Цитуємо за виданням: Девгениево деяние / Подготовка текста, перевод и комментарии О.В. Творогова // Памятники литературн Древней Руси. XIII век. — М., 1981.— С. 45, 47)


XI — XII ст.Переклад в Київській Русі «Повісті про Акира» — однієї з найдавніших і найпоширеніших пам'яток Сходу, написаної близько V-VII ст. ло н. е. Ця повість ввійшла до складу арабського збірника казок «Тисяча і одна ніч». Деякі вчені вважають, що давньоруський переклад зроблено з грецької чи сирійської версії пам'ятки. Це твір афористичного характеру, в якому викладено основи житейської мудрості. В повісті розповідається про мудреця Акира — радника ассирійського царя Синагріпа (Сіннахеріба)*. Бездітний Акир на старості узяв собі за сина свого племінника Анадана. Акир сам виховував, навчав Анадана і представив його цареві як свого наступника. Та Анадан ви явився недостойним сином і невдячним учнем. Вії звів наклеп на Акира, і того засудили до страти зі державну зраду. Анадан стає радником царя. Друг врятовує старого мудреця від смерті. Тим часом єгипетський фараон, дізнавшись про страту Акира загадує виконати Синагріпу під загрозою тяжко данини кілька складних завдань-загадок. Радник Анадан не може їх виконаті. Дізнавшись, що Акир живий, цар наказує звільнити його, і той виконує всі завдання фараона. Цар видає Акиру його прийомного сина, і Анадан, не витримавши докорії мудреця, лопається від злості.

У творі дві сюжетні лінії. Перша — це життя Акира, точніше один значний епізод з його життя коли він обмовлений Анаданом, був засуджений до страти, та завдяки мудрості не тільки уник смерті але й зміг повернути високу посаду царського сановника. Друга — зведення висловлювань, афоризмів і апологів* про розум і мудрість, з якими Акир звертається до свого прийомного сина, коли повчає його, і другий раз, коли докоряє за його моральне падіння. Крім афоризмів, у творі багато невеликих притч, завдань і загадок фараона ( побудувати палац між небом і землею, зсукати мотузку з піску, зшити розбиті жорна). Найдавніша редакція перекладної повісті знаходилась у рукописному збірнику, що належав російському колекціонеру рукописів і стародруків О. Мусіну-Пушкіну і до складу якого входило «Слово о полку Ігоревім». Переклад, з одного боку, зберігав особливості східного колориту в розповіді, а з іншого — в ньому відчувається вплив наших давніх перекладачів і переписувачів. Як і в східних версіях, розповідь ведеться від першої особи, що, очевидно, зумовлено формою твору. Водночас деякі настанови й афоризми повісті перегукуються з українськими прислів'ями та приказками.

Повість вплинула на формування «Моління» Данила Заточника, окремих редакцій збірника «Пчола». В рукописах XVI-XVII ст. іноді збереглася не вся повість, а окремі сентенції Акира під назвою «Поученія отця к чаду». Найдавнішу редакцію «Повісті про Акира» (XV ст.) видав А.Д. Григор'єв у 1913 році.

Мудрий Акир так докоряє своєму названому синові за зраду:

«Був ти для мене, сину, як змія, котра, побачивши голку, вкусила її, і сказала голка: «Вкусила ти мене, а я ж від тебе гостріша». Був ти для мене, сину, немов коза, яка стала їсти червону траву, і сказала їй трава: «Навіщо ти з'їдаєш мене? Коли ти помреш, то чим же тоді будуть руно твоє фарбувати?» Відповідала траві коза: «Через те я і їм тебе за життя, бо коли помру, то, викопуючи твоє коріння, почнуть ним фарбувати мою шерсть». Був ти для мене, сину, як той чоловік, що вистрілив у небо, а стріла та до неба не долетіла, і тільки згрішив він перед Богом. Був ти для мене, сину, як той, хто побачив друга свойого, який замерзав, приніс і вилив на нього глечик води холодної. Так знай же, якщо і буде свинячий хвіст завдовжки в сім ліктів, то й тоді не може зрівнятись з хвостом коня...

Подібний ти, сину мій, до того хижака, який зустрів осла і сказав йому так: «Чи здоровий ти, хто прийшов сюди?» І відповів йому осел: «Тому я бажаю здоров'я, хто мої ноги не міцно спутав, щоб мені тебе більше не побачити». Сину мій, лежала на піску сіть, підійшов заєць і запитав її: «Що ти тут робиш?» І відповіла сіть: «Молюся Богу». І сказав їй заєць: «А що у тебе в устах?» «Шматок хліба», — відповіла йому сіть. Наблизився заєць, хотів узяти шматок хліба, але заплутався в тенетах. Тоді сказав заєць: «Якщо отой окраєць такий хитрий, то Бог ніколи не почує твоєї молитви». Сину мій, уподібнився ти до оленя, який, буцаючи скалу, ріг обламав. Сину мій, ти подібний до котла, що прикований золотими кільцями, а дно його не позбудеться чорноти...

Сину мій, ти подібний до свині, яка пішла з боярами митися в баню, а як дійшла до калюжі, то лягла в ній і сказала боярам: «Ви йдіть у баню, а я тут хочу скупатись». Був ти для мене, сину, як те дерево, котрому сказали: «Хочу тебе зрубати». Воно ж відповідало: «Якби не було мене в руках твоїх, то ніколи б не прийшов ти до мене». Сину мій, був ти немов пташеня, яке випало з гнізда на землю, підбіг до нього тхір і сказав: «Коли б не я, то погано було б тобі». Відповіло йому пташеня: «Коли б не я, то щоб ти їв». Був ти мені, сину, немов злодій якому сказали: «Кинь красти». На що він відповів «Коли б буж у мене очі із золота, а руки із срібла, то й тоді не залишив би свойого промислу»...

Був ти, сину мій, немов дерево явір, котре росло над рікою, і ягоди, що доспівали на ньому всі падали в воду. Прийшов до дерева господар його і сказав: «Хочу тебе зрубати». І відповіло йому дерево: «Наступного року на мені вишні виростуть І так сказав господар йому: «Своїх ягід не зберігші чи можеш ти чужі ягоди виростити?» Сину мій, говорили вовку: «Чого ти ходиш слідом за овечої отарою, а порох від неї летить тобі в очі?» Він ж відповів їм так: «Порох від отари овечої на здоров’я очам моїм». Сину мій, віддали вовченя учитися читати і говорили йому так: «Скажи — «аз», «буки». Воно ж відповідало: «Ягнята, козенята».


(Цитуємо за виданням: Повесть об Акире Премудром / Подготовка текста перевод и комментарии О.В. Творогова Памятники литературы Древней Руси. XII век. — М., 1980. — С. 277-279).


XI — XII ст.Переклад «Троянських діянь» — повісті про події Троянської війни (XII ст. до н.е.). Наші предки ознайомилися з відомим сюжетом не за «Іліадою» Гомера*, хоч його ім'я було відоме в нас, а, як уже вказувалось, за хронікою Іоанна Малали. Візантійський хроніст в основу своєї розповіді поклав твори міфічних учасників походу на Трою Діктиса Крітського та Сизіфа Койського. В XV-XVII ст. в Україні поширюються інші розповіді про Трою*. Це особлива переробка троянських міфів та переказів — «Притча про королів», доповнена з польської хроніки Мартина Бєльського, та «Історія Троянської війни» італійця Гвідо де Колумни (1262-1287). Ці твори побутували в Україні в численних редакціях і списках.

Ось як невідомий автор XVI-XVII ст. описує віщий сон дружини Гектора Андромахи і вмовляння Гектора жінками не виходити на битву:

«По тому ж привидівся сон вночі цариці Європії [Андромасі], жоні Ектора-царя, сина Пріамового. І прокинувшись од сну, прийшла [та] в опочивальню свекра свойого Пріама-царя і почала із сльозами казати йому, аби не пускав сина свойого Ектора завтра на битву з Ахіллесом, бо убитий, — мовила, — буде. І розповіла йому сон [свій]:

- Привиділося [мені], що вийшов із Трої ведмідь, а із грецького війська вепр, і почали вони битися. І посік вепр ведмедя і потяг його в грецькі полки, і по тому не бачила [я] його. Якщо пустиш Ектора, [то] не надійся [вже живим] бачити. І втішив її Пріам і провів до опочивальні. А коли настав був ранок, приготувався Ектор-цар до битви з Ахіллесом. І вийшли супроти його троянські жони — і мати його Екама-цариця, і жона його, і сестри його. І вмовляли його, щоб не виходив на битву. Та Ектор не послухав. Мати ж, плачучи, вмовляла [його] не йти і поберегтися. І лоно одкриваючи одною рукою, другою ж перса виймала, говорячи:

- О чадо, сих посоромся і мене саму помилуй. Якщо ж ти перса сі забув, що гамували дитячі скорботи, то згадай пістування те і пожалій мене, уберігши себе.

І жона його, схопивши, метнула сина свойого перед ним і молила:

- Пожалій мене, — говорить, — саму і сього улюбленого. Та не послухав [Ектор]. [І вона ж мовить]:

- О Екторе, зажди мене трохи.

І пішовши в опочивальню, зняла шлюбні шати і вдяглася у чорні вдовині та й прийшла до нього, кажучи:

- О Екторе, якщо не вернешся, маю я сі [шати] носити по тобі.

Та й сим не схилила його до жалю. І не послухав [Ектор], а пішов проти Ахіллеса... І назавтра вийшов Ектор-цар і почав битися з Ахіллесом. І Ахіллес убив Ектора, пронизавши його [списом]».


(Цитуємо за виданням: Повість про Трою (уривок) / Переклала Ганна Павленко // Давня українська література. Хрестоматія. — С. 137-138).


XI ст., кінець — XII ст., початок. >Невідомий автор уклав «Сказання і страсть і похвалу святим мученикам Борису і Глібу». Це один з основних творів оригінальної агіографічної літератури Київської Русі. В ньому розповідається про перших давньоруських святих князів Бориса (хресне ім'я Роман) і Гліба (хресне ім'я Давид) — синів Володимира І Святославича. Князі буж вбиті за наказом їхнього старшого брата Святополка в 1015 році в боротьбі за великокнязівський стіл*. Бориса вбили 24 липня 1015 року на річці Альті поблизу Переяслава (зараз Переяслав-Хмельницький), Гліба — 5 вересня 1015 року поблизу Смоленська при впаданні в Дніпро річки Смядині. На думку більшості дослідників, Борис і Гліб були канонізовані в 1072 році. Саме тоді мощі братів було перенесено до нового храму у Вишгороді.

Ці події знайшли своє відображення в своєрідному жанрі агіографії — княжих житіях. Давні апографи намагалися поєднати в княжих житіях канон агіографічного жанру з літописно-історичним викладом подій (бо герої буж історичними особами) та багатою світською словесністю про князів (переказами, піснями, славами). Та все ж головна мета агіографа — описати не історичні події чи викласти біографію видатної особи, а дати взірець, ідеал, гідний для наслідування. Орієнтація на зображення ідеалу зумовила прагнення агіографа до нівелювання рис індивідуального характеру, усього випадкового, тимчасового, незначного з погляду вічності.

«Сказання» не зовсім схоже на канонічне житіє, в ньому немає ні розлогого вступу, ні розповіді про дитинство Бориса і Гліба. Це своєрідна історико-житійна повість, написана образною мовою. В центрі твору — агіографічні портрети Бориса та Гліба і драматична розповідь про трагічну загибель молодих князів. Твір відзначається особливим психологізмом зображення, драматичним ліризмом, що досягається значною мірою завдяки використанню внутрішніх монологів, відомих ще з візантійської агіографії. Це — монолог, виголошений «про себе», «в душі», «в серці», хоча в «Сказанні» вони звучать як звичайні монологи.

Автор «Сказання» відійшов від схематичного образу мученика, який радо йде на смерть. Книжник вміло змальовує страх і душевне сум'яття молодого Бориса, який не хоче розлучатися з життям, та в результаті душевної боротьби він перемагає себе і «приймає мученицький вінець». Ще ліричніше зображений юний Гліб, який не розуміє, за що посланці Святополка хочуть вбити його.

«Сказання» складається з власне житія і посмертних чудес, що були додані пізніше. Власне житійна частина завершується риторичною похвалою князям Борису і Глібу як патронам Русі. Це найдосконаліша в художньому плані пам'ятка, яка послужила джерелом для українських легенд Борисо-Глібівського циклу XVI — початку XVIII ст. Ранній список «Сказання», що зберігся, це текст із Успенського збірника XII-XIII ст. Ґрунтовно підготовлені найрізноманітніші редакції «Сказання» видав Сергій Бугославський у 1915-1917 роках.

Особливою ліричністю відзначається монолог Гліба, звернений до посланих Святополком убивць:

«Приспіли раптово послані від Святополка злії його слуги, немилостиві кровопивці, братоне-нависники, люті дуже, мов звірі, які душу виривають. Святий же поплив у човні і зустрівся з ними в гирлі Смядині. І як побачив їх Гліб, зрадів душею, сподіваючись цілування від них прийняти. Вони ж, побачивши [князя], спохмурніли і почали гребти до нього. А як порівнялися, поруч пливучи, почали стрибати ті лиходії в човен його, тримаючи в руках оголені мечі, що блищали, як вода. І відразу ж у гребців із рук весла повипадали, і всі від страху омертвіли. Побачивши це, блаженний зрозумів, що хочуть його вбити. І глянувши на них зворушеними очима, сльозами обличчя вмиваючи, зі скорботою в серці і смиренням, часто зітхаючи, весь сльозами залившись і слабіючи тілом, став жалісно просити: «Не чіпайте мене, братія моя, милая і дорогая, залиште, ніякого ж вам зла не сотворив. Помилуйте, братіє і господинове мої, помилуйте! Яку обиду вчинив я брату моєму і вам, братіє і господинове мої? А коли є якась обида, ведіте мене до князя вашого і до брата мойого і господина. Пожалійте юність мою, змилуйтеся, господинове мої. Будьте мені господинами моїми, а я буду рабом вашим. Не губіте мене, в житті юного, не пожніте колосу недозрілого, молоком беззлісним налитого. Не ріжте лози, яка ще не виросла, а плід має. Молю вас і схиляюся перед вами. Побійтеся Всевишнього, який сказав устами апостола: «Не будьте дітьми умом: на діло зле будьте, як немовлята, а розумом повнолітні будьте». Я ж, братія, і ділом, і розумом молодий ще. Це — не вбивство, а душогубство. Яке зло я вчинив, скажіте мені, і не буду тоді жалітися. Якщо ж крові моєї напитися хочете, то я, братіє, в руках ваших і брата мойого, а вашого князя».


(Переклад зроблено за виданням: Анонимное сказание о св[ятых] кн[язьях] Борисе и Глебе в Успенской редакции с вариантами приближенно восстановленых архетипов старших редакции (XIV и XV вв.) // Бугославський Сергій. Україно-руські пам'ятки XI-XVШ вв. про князів Бориса та Гліба (Розвідка й тексти). —К., 1928. — С. 128-129).


XI ст., кінець — XII ст., початок. Чернець Києво-Печерського монастиря Нестор укладає «Читання про житіє і вбивство блаженних страстотерпців Бориса і Гліба» та «Житіє преподобного отця нашого Феодосія, ігумена Печерського». Перше житіє — агіографічна повість про перших давньоруських мучеників, у якій книжник дотримується канонів візантійського житія-мартирія. В порівнянні зі «Сказанням» твір Нестора, в основному, відповідає строгим вимогам класичного житія. «Читання» починається традиційним вступом, побудованим за всіма правилами агіографічної риторики. Далі Нестор наводить поширений історичний екскурс про гріхопадіння Адама і Єви, боротьбу пророків проти поганства, про Христа та його смерть. І тільки після цього автор переходить до власне житія, намагаючись в агіографічному стилі викласти біографію Бориса та Гліба, починаючи з дитинства і закінчуючи посмертними чудесами святих. Борис з дитинства готує себе до страдницької долі, а Гліб у всьому наслідує свого старшого брата. Розповідь про мученицьку смерть нагадує «Сказання», але Борис і Гліб в зображенні Нестора — це типові житійні герої: одухотворені, урочисті, навіть суворі «лики» святих, готових прийняти «мученицький вінець». Традиційне житіє Нестор доповнює публіцистичними мотивами: він засуджує міжусобицю серед нащадків князя Володимира. Найдавніший список твору міститься в Сильвестрівському збірнику XIV ст. «Читання» вперше опублікував І.І. Срезневський у 1860 році.

Автор ідеалізує Бориса та Гліба і возвеличує місто Вишгород, де в церкві св. Василія поховано братів-мучеників:

«І було у Володимира багато синів, серед них же і святі, про яких повість ця. Вони так світилися, як дві зорі світлі на темному небі, і зваж їх Борис та Гліб. Відпустив же благовірний князь синів своїх кожного в свою вотчину, яку хто мав. А святих цих Бориса і Гліба біля себе тримав, бо ще молодими були, Гліб же був ще зовсім юним. А блаженний Борис розуму дійшов, і зійшла на нього благодать Божа: брав він книги і читав, бо був грамоті навчений. Читав він житія мучеників святих і молився з сльозами на очах: «Владико мій Ісусе Христе, сподоби мене як одного з тих святих і даруй мені наслідувати їх. Господи Боже мій, да не вознесуся думкою про суєтний цей світ, але просвіти серце моє, щоб зрозуміти Тебе і заповіді Твої. І подаруй дар, яким володіли од віку угодники твої. Ти — цар і Бог істинний, помилуй і виведи мене з темряви до світла. Тобі бо слава на віки віків. Амінь».

Так молився [Борис] повсякчасно, а святий Гліб ні на крок не відходив від блаженного Бориса, день і ніч сидячи біля нього і слухаючи його. Був же він, як і раніше сказав, юний тілом, а умом повнолітній, бо милостиню роздавав старцям і вдовам, і сиротам».




Про Вишгород >

«Се бо всіх вищий град, славою піднесений, заступників бо маєш і цілителів всім, що приходять до тебе. О граде святий і освячений святими сими. Ті, що лежать в тобі, є світлі, невгасимі, світліші од сонця. Сонце ж хмарами і нічною темрявою багато разів покривається, світлі ж блаженні, вночі і вдень не гаснучи, темний світ [сей] відвідують».


(Переклад зроблено за виданням: Читання про св[ятих] кн[язів] Бориса та Гліба преподобного] Нестора // Бугославський Сергій. Україно-руські пам'ятки XI-XVIII вв. про князів Бориса та Гліба. — С. 183-184, 206).



У другому житії розповідається про життя і діяльність одного із засновників Києво-Печерського монастиря. Це один з перших оригінальних творів давньоруської агіографії, в якому зображено подвиги ченця, духовного наставника, преподобного. Твір пізніше ввійшов до складу «Києво-Печерського патерика». В житії Феодосія Печерського тісно переплелось відображення «духовного начала» з конкретним біографічним матеріалом. Перед нами одночасно і святий, який знаходиться поза простором та часом, і реальна земна людина, в якої є певне місце народження, батьки. Особливо колоритно зображена його мати, жінка владна й наполеглива, яка, не розуміючи високої духовної місії сина, намагається навернути його до «мирського» життя. Як зазначено в творі, Феодосій — «земний ангел» і «небесний чоловік». Він не тільки сам прагне до духовної досконалості, але й наставляє та «укріпляє» інших. Повчаючи, Феодосій намагається розуміти і прощати. В житії майстерно відображений монастирський побут, чітко окреслено типи ченців та мирян. Високою художністю відзначаються описи чудес і видінь Феодосія. Твір дійшов до нас у складі Успенського збірника XII-XIII ст. Житіє Феодосія вперше видав О.М. Бодянський у 1858 році.
Нестор так описує одне із чудес Феодосія Печерського:

«Одного разу прийшов келар [ключник] до блаженного [Феодосія], говорячи: «Сьогодні немає у мене ніякої їжі для братії і нічого мені для неї зварити». І сказав йому блаженний: «Іди, почекай трохи і помолись Богові, щоб потурбувався про нас. Якщо ні, то звари кутю, змішай з медом і подай братії до трапези, нехай їдять. Але надіймося на Бога, котрий подав у пустелі навіть бунтівливим людям небесний хліб і спустив з неба перепелів. Той Бог і нам нині може подати їжу». Почувши це, келар пішов. А блаженний став молитися Богу за братію. І тут згаданий нами боярин Іван, за настановою Божою, навантажив три юзи їжею: хлібом і сиром, і рибою, чечевицею і пшоном, і медом, і все це послав блаженному в монастир.

Побачивши це, Феодосій прославив Бога і сказав келарові: «Бачиш, брате Феодоре, що Бог не залишить нас, якщо будемо надіятись на нього всім серцем. Тож іди і влаштуй сьогодні братії велике свято, бо Господь прийшов до нас». І так блаженний звеселився з братією за трапезою духовною радістю. Сам же він їв лише сухий хліб і варені овочі без масла, запиваючи водою, що було його повсякденною їжею. І ніколи він не виглядав немічним і сумним, коли сідав до трапези, а весь світився Божою благодаттю».


(Переклад зроблено за виданням: Абрамович Дмитро. Києво-Печерський патерик. — С. 56-57).


XI ст., кінець — XII ст., початок. Укладення боярином князя Святополка* Василієм «Повісті про осліплення Василька Ростиславича Теребовльського», що ввійшла до складу сильвестрівської редакції «Повісті временних літ» 1116 року. В літописі можна виділити два типи розповіді: річні записи, в яких подавалась інформація про події, і літописні оповідання, в котрих зображувались події. Літописні оповідання поділяються на два види: епічні легенди про події, що відбувалися задовго до укладання літопису, і оповідання, в яких розповідалось про події, сучасні літописцю. До них і належить оповідання про осліплення Василька Теребовльського. В ньому описуються події 1097-1100 років. У творі Василій виступає як очевидець і учасник драматичних подій: змови князів після ради в Любечі, де вони поклялись держать отчину свою, полонення Василька київським князем Святополком Ізяславичем з намови князя Давида Ігоревича* й осліплення Василька. Особливою драматичністю відзначаються сцена осліплення Василька і фрагмент про те, як «отроки» Давида наказують попаді зняти з нього закривавлену сорочку і випрати її. Ці два епізоди розказані з такими конкретними деталями, що читач стає немовби свідком трагедії. Деталі розповіді передають не тільки події, а й душевний стан учасників цих подій та авторську оцінку того, що відбувається. Василію належить одна з найраніших у нашій літературі спроб психологічної характеристики князів. За жанром твір належить до історичних повістей.

«І тут увійшли послані Святопожом і Давидом Сновид Ізечевич, конюх Святополків, і Дмитро, конюх Давидів, і стали розстеляти ковер. І розіславши, вони схопили Василька обидва, намагаючись повалити його. Та він боровся з ними кріпко, і не могли вони його удвох повалити. А тут увійшли другі, і повалили вони його, і зв'язали його, і, знявши дошку з печі, поклали на груди йому. І сіли по обидва боки Сновид Ізечевич і Дмитро, і не могли його удвох вдержати. Тоді підійшло інших двоє, і зняли вони другу дошку з печі, і сіли оба, і придавили його так сильно, що груди затріщали. І приступив торчин, на ім'я Берендій, овчар Святополків, держачи ножа. Він намагався ввертіти ножа в око, та не попав у око, а перерізав йому лице, — і було знати [пізніш] рану ту на лиці його. Потім же він увертів йому ножа в око і вийняв зіницю, тоді в друге око ввертів ножа і вийняв другу зіницю. І по тім часі він був, як мертвий.

І, взявши його на коврі, положили вони його на воза, як мертвого, і повезли його до Володимира. І коли прибули вони [до города Здвиженя*], перейшовши міст воздвиженський, [то] стали з ним на торговищі, і, стягнувши з нього сорочку криваву, дали [її] попаді випрати. Попадя ж, виправши, натягла [її] на нього, коли вони обідали, і плакати стала попадя. А він був, як мертвий.І збудив його плач, і спитав він: «Де се я єсмь?» Вони ж сказали йому: «У городі Здвижені». І попросив він води, і вони дали йому. І випив він води, і вернулась до нього душа, і опам'ятався він, і пощупав сорочку, і сказав: «Чому есте зняли ви [її] з мене? Нехай би я в цій сорочці і смерть прийняв, і став перед Богом у кривавій сорочці».


(Цитуємо за виданням: Літопис Руський. — С. 148-149).


XII ст., початок. У Києві перекладено «Повість про Варлаама та Йоасафа» — один з найпопулярніших творів світової літератури Середньовіччя про переваги християнства над поганством, в якому притчі-апологи ілюструють ідеали християнського благочестя та аскетизму. Вважають, що переклад зроблено з грецького оригіналу, який, в свою чергу, є переробкою давньої індійської редакції. Очевидно, це одна з версій легендарного життєпису Будди, створена в Індії (в VI-VII ст.). У творі розповідається про сина індійського царя Авеніра Йоасафа, якому астрологи віщували долю великого християнського подвижника. Щоб цього не сталося, батько-ідолопоклонник ізолював сина від світу під пильною охороною в розкішному палаці. Та у палац проникає пустельник Варлаам, який за допомогою притч розкриває перед ним марність та мінливість людського життя і навертає його в християнство. Після багатьох випробувань Йоасаф іде в пустелю до Варлаама. Твір здобув популярність завдяки моралізаторським притчам, які широко побутували у багатьох народів світу. Варлаам користувався ними для переконання царевича Йоасафа в істинності християнської віри. Кожна притча закінчується дидактичним напучуванням. «Повість про Варлаама та Йоасафа» вплинула на творчість Кирила Туровського. В 1637 році в Кутеїні вийшла «Історія про житіє Варлаама та Йоасафа», перекладена з латинської українсько-білоруською мовою. Скорочено вона наводиться в Четьїх Мінеях українського церковного діяча і письменника XVII — початку XVIII ст. Димитрія Туптала. Віршову обробку окремих сюжетів збірки знаходимо у Симеона Полоцького* та Лазаря Барановича*. Найцікавіші притчі з повісті переписувались в українських рукописних збірниках XVI-XVIII ст.

Значну увагу приділив пам'ятці Іван Франко: він написав про неї докторську дисертацію і перевіршував п'ять притч. Одна із редакцій Повісті опублікована вперше у 1887 році.

З притч і розповідей, що ввійшли до складу «Повісті про Варлаама та Йоасафа», найпопулярнішою є «Притча про єдинорога»:

«Ті, що служать суворому і лихому володарю (тобто світові) і в безумстві віддаляються від доброго і милосердного (Бога), хапаючись жадібно земних благ і не звертаючись думкою до майбутніх благ, йдуть наосліп за тілесними насолодами, чиї душі знемагають потім від голоду і зазнають безліч страждань, ті подібні до чоловіка, що рятується втечею перед оскаженілим однорогом. Чуючи його голос, його страшний рев, він тікає щодуху, щоб не стати жертвою звіра, і в поспішному бігу падає у глибоку яму. Падаючи і розкинувши руки, він схопився за якусь деревину і міцно вчепився за неї, ногами сперся на земляний виступ і уявив собі, що вже в безпеці і може бути спокійним. Глянувши довкола себе, він побачив дві миші білу та чорну, що безупинно підгризали коріння деревця, якого тримався: ось ще мить і воно, підгризене впаде. А коли глянув на дно ями, то побачив там дракона — страшенну потвору, що дихала вогнем, пильно стежила за ним, люто роззявивши пащу, щоб проковтнути його. Придивляючись на грунт, на який сперся ногами, чоловік побачив чотири гадючі голови, що висунулися із стіни, а коли звів очі вгору, він побачив краплину меду, що капала з гілок деревця. І тоді чоловік забув про небезпеки, які його оточували: вгорі розлютований однорог, що хотів його роздерти, внизу — страшний дракон, готовий проковтнути його, а деревце, за яке він тримався, може кожної миті звалитись. Та щойно він сперся ногами на слизький і непевний грунт, забув про всі страхіття і насолоджувався дробинкою того меду».


(Цитуємо за виданням: Франко Іван. Про Варлаама та Іоасафа та притчу про єдинорога // Іван Франко. Зібрання творів у 50-ти томах. — К., 1981. — Т. 30. — С. 600).


XII ст., початок. Укладення на Русі, можливо, в Турові «Прологу» — житійного збірника, що походить від візантійських місяцесловів (синаксарів). Житія святих розміщено тут відповідно до їхніх днів у церковному календарі; виклад стислий, лише констатуються найголовніші факти з життя святого. На кожен день, згідно з календарем, припадає по кілька житій, а про окремих святих тільки згадується. Очевидно, заголовок передмови візантійського Синаксара був прийнятий за назву всього збірника, і на Русі він став називатись «Прологом». Збірник складається з двох частин: вересневої (з вересня до лютого) і березневої (з березня до серпня). В давньоруський «Пролог» ввійшли не тільки житія святих, згадані у візантійських синаксарах, але й агіографічні твори про мораво-паннонських, чеських, сербських, готських, вірменських і власне вітчизняних святих. Це житія Костянтина (Кирила) і Мефодія, Людмили і В'ячеслава Чеських, Бориса та Гліба, Феодосія Печерського, Варягів (батька й сина), Ольги, Володимира та ін. Крім житій, до складу «Прологу» входять короткі повчання (вибрані з Біблії, творів християнських письменників, апокрифів), патерикові оповідання, апологи, притчі, фрагменти з перекладних пам'яток. Деякі Прологи перед житіями містять вірші на честь святих і називаються стишними Прологами, їх було перекладено в XIV ст. в Сербії. «Пролог» — це один з найпоширеніших збірників у давній українській літературі. До нас дійшло кілька пергаментних копій цієї пам'ятки XII-XIII ст. і велика кількість найрізноманітніших пізніших редакцій.

Наводимо з пергаментного «Прологу» XII- XIII ст. у перекладі Івана Франка притчу про «сліпця» і «хромця», яку Кирило Туровський використав у своїй творчості.

«Один чоловік доброго роду насадив виноград і обгородив плотом, а відходячи до дому свого вітця, сказав: «Кого лишу на сторожі мого дому й надбання? Коли полишу тут когось із моїх довірених, то розтратить мою працю. Але зроблю ось що: посаджу біля воріт сліпця та хромця. А коли хто з моїх ворогів захоче обікрасти мій виноград, то сліпець почує, а хромець побачить. Коли ж із них хто захоче, то хромець не має ніг дійти, а сліпець, коли піде, то розіб'ється в пропасті». Посадивши їх отак біля воріт, відійшов. Вони сиділи досить довго, а нарешті сліпець промовив до хромця: «Який же то запах повіває із середини від воріт?» Хромець відповів: «Багато добра нашого пана є там усередині, несказанно приємного на смак. Але що наш пан дуже мудрий, то посадив мене хромого, а тебе сліпого, і ми не можемо дістатись до нього та насититися». Відповів сліпець хромцеві: «Чом же ти давно не сповістив мене про се, щоб ми не ждали так довго? Бо хоч я сліпий, але маю ноги і силу носити тебе. Отже зараз візьми кіш і всядь на мої плечі, і я понесу тебе, а ти вказуй мені дорогу, і заберемо все добро нашого пана. А коли прийде наш пан, то се діло наше укриється перед ним. Бо коли запитає мене, я скажу: «Знаєш, пане, що я сліпий». А коли запитає тебе, ти скажи: «Я ж хромий!». І так перемудруємо нашого пана».

І всівши хромець на сліпця, пішли оба і обікрали овочі свого пана. По якімсь часі прийшов пан винограду і побачив, що його окрадено, і велів привести сліпця і мовив до нього: «Чи не добрим сторожем поставив я тебе коло мойого винограду? То пощо ж ти обікрав його?» Відповів сліпець: «Знаєш, паночку, що я сліпий! Хоч би хотів дійти, то не бачу, куди йти. Але крав хромець, а не я». Тоді пан велів стерегти сліпця, доки не приведуть хромця. Коли ж привели хромця, почали клепати один на одного. Бо хромець говорив до сліпця: «Коли би ти не носив мене, я ніяк не міг би дійти там, бо я хромий». А сліпець говорив: «Якби ти не показував мені дорогу, то я ніяк не дійшов би туди». Тоді пан, засівши на судищі, почав судити їх і сказав: «Тому, що крали ви оба, нехай сідає хромець на сліпця!» І коли всів хромець на сліпця, велів бити їх обох немилостиво.

Розумійте ж і значення сеї притчі! Чоловік доброго роду — се Син Божий, а виноград — се земля і світ, а опліт — закон і заповіді, а слуги, довірені йому, — се ангели, а хромець — се тіло людське, а сліпець — се душа його. І як посадив їх біля воріт? Дав чоловікові у володіння всю землю, дав йому закон і заповіді, але коли чоловік переступив заповідь Божу і задля того був засуджений на смерть, то приводиться його душа до тіла і правдуються обоє, говорячи: «Не я переступила заповіді твої, лише тіло». І для того нема муки душам до другого приходу Христового, але їх стережуть у місці, яке тільки Бог знає».


(Цитуємо за виданням: Франко Іван. Притча про сліпця і хромця. Пам'ятка староруського письменства //Франко Іван. Зібрання творів у 50-ти томах. - К., 1983. — Т. 39. — С. 92-93).


Року 1100. Під цим роком у Іпатіївському літописі вперше згадано м. Острог, який на князівській раді у Витичеві було вирішено дати у володіння князю Давиду Ігоревичу, з його намови було осліплено Теребовльського князя Василька.


Року 1100, близько. Переписування в Києві на замовлення сина Володимира Мономаха князя Мстислава напрестольного Євангелія. «Мстиславове євангеліє» — найдавніший список повного апракосного євангелія, яким користувалися при літургії. Велика за форматом книга написана на 213 пергаментних аркушах, уставом. Книгу переписував Олекса, а оздобив Жаден. Євангеліє прикрашене мініатюрами євангелістів, заставками, ініціальними літерами рослинного орнаменту. В оформленні книги відчутний вплив візантійської книжної традиції.

Зберігається в Москві, в Російському державному історичному музеї.



Запис писаря Олекси:

«Господи Боже, отець наших Авраамів, Ісааків і Яковів, і нащадків їх праведних, сподобив мене грішного раба свойого Олексу написати це Євангеліє благовірному й христолюбивому, і богочестивому князю Федору, в миру Мстиславу, онуку Всеволода і сину Володимира, князю новгородському. І написав це Євангеліє на благословіння Пресвятої і чесної Владичиці нашої Богородиці. Дай йому, Господи Боже, милість свою і прийдешнє царство небесне і довголітнє княжіння з усім своїм родом. Амінь.

Ви ж, братія, читаючи це Євангеліє і побачивши неправильно написане, виправляйте, а не кленіть. Я бо грішний раб Олекса, син Лазаря пресвітера, написав це Євангеліє».


(Переклад зроблено за виданням: Запаско Я. П. Пам'ятки книжкового мистецтва / Українська рукописна книга. — Львів, 1995. — С. 175).




1106-1108 роки. Спорудження в Києво-Печерському монастирі Троїцької надбрамної церкви. Побудована за типом Благовіщенської церкви на Золотих воротах. Перебудовувалася протягом XVII-XVIII ст., внаслідок чого набула архітектурних форм українського бароко. Розписана художниками лаврської школи у середині XVIII ст.


Року 1107, близько. Укладення ігуменом одного з чернігівських монастирів Данилом «Житія і ходіння Данила, Руської землі ігумена» — найдавнішої з відомих пам'яток паломницького жанру ходінь.

Паломники-християни вирушали на прощу до Святої Землі — місць на Близькому Сході, пов'язаних із народженням, життям, смертю і воскресінням Ісуса Христа. Після розколу християнської церкви у 1054 році пілігрими-католики йшли до Риму і Лорето (Італія), в Лурд (Франція), а православні — у Константинополь і на Афон. Для паломника смисл життя полягав у тому, щоб досягти Святої Землі і поклонитись Гробу Господньому* та іншим святим місцям, покаятися в своїх гріхах та попросити милості для себе і свого народу. Довга, повна небезпек дорога асоціювалась у свідомості паломника з його життєвим шляхом. Мандрівка до Святої Землі означала і духовний рух: бажання очиститись, підготуватись до переходу в інший світ. Данило побував у Константинополі, Ефесі*, на Кіпрі, Патмосі, Леросі*, в різних регіонах Єрусалимського королівства — Єрихоні*, Віфліємі*, Галілеї*, на Тіверіадському озері*, жив у монастирі святого Сави під Єрусалимом. Книжник детально описує свої мандри, намагаючись розповісти про все, що бачив своїми очима. Композиційно «Ходіння» складається із короткого вступу і опису святих місць, кожному з яких присвячено окремий розділ. Завершується твір оповіданням «Про світло небесне: як сходить до Гробу Господнього», в котрому описано сакральне дійство — «возсіяння» незвичайного світла на гробі Ісуса Христа. Розповідаючи про святі місця, книжник активно використовує пов'язані з ними легенди й апокрифи (про «пуп» землі, місце, де лежить голова Адама, лобне місце, про колодязь, біля якого Богородиця почула перше Благовіщення, тощо). Змальовуючи розкішну природу Палестини, її родючі землі, Данило часто порівнює її з рідною землею. Найдавніший список «Ходіння», що дійшов до нас, датується другою половиною XV ст. Впродовж усього існування паломницького жанру в Україні твір Данила-ігумена був зразком для його авторів. Так, у XVI ст. Данило Корсунський у своїй «Книзі бесіди о путі Ієрусалимськом» активно використовує ходіння XII ст. Традиції паломницької прози XII ст. продовжив у своїх подорожніх нотатках відомий український мандрівник XVIII ст. Василь Григорович-Барський. Твір Данила вперше опублікував І. Сахаров у 1837 році.

Наводимо плач Богородиці, мотиви якого близькі до українських похоронних голосінь, і розповідь про Єрусалим:

«І є там на схилі місце, куди прибігла свята Богородиця, поспішаючи слідом за Христом і говорячи в болесті серця свойого крізь сльози:

«Куди йдеш ти, дитя моє? Заради чого хода твоя така швидка? Чи знову брак в Кані Галілейській*, і туди поспішаєш, сину і Боже мій? Мовчки не йди від мене, бо я ж породила тебе. Промов хоч слово до мене, раби своєї».




Про місто Єрусалим

«Єрусалим — велике й міцне місто, стіни його рівні одна з одною, побудований він на чотири кути в формі хреста. Багато ущелин навколо нього і гори кам'яні. Безводне те місце: ні річки, ні колодязя, ні джерела немає поблизу Єрусалима, тільки одна купіль Силоамська*. Всі люди і худоба в тому місті споживають дощову воду. І збіжжя добре родить біля Єрусалима в камінні тому й без дощу, але так Божим повелінням і благословенням. Пшениця і ячмінь родять непогано, адже, один кадіб посіявши, збирають дев'яносто кадобів, а то й сто за один кадіб. Чи це не благословення Боже землі цій святій! Багато виноградників біля Єрусалима і дерев плодовитих, смоковниць, шовковиць, маслин, ріжків та інших різних дерев без ліку по всій землі тій ростуть. І на тій же горі Єлеонській* є печера глибока недалеко від [місця] Вознесіння Господнього з південного боку, і в тій печері — труна Пелагії-блудниці*. І там поблизу є стовпник, чоловік вельми духовний».


(Цитуємо за виданням: «Хождение» игумена Даниила / Подготовка текста, перевод и комментарии Г.М. Прохорова // Памятники литературы древней Руси. XII век. — С. 39, 49-50).




1108-1113 роки. Спорудження в Києві на замовлення київського князя Святополка Ізяславича Михайлівського Золотоверхого собору. Цей шестистовпний хрестово-купольний тринефний храм з одним верхом та трьома апсидами був прикрашений фресками і мозаїкою. Спустошений під час монголо-татарського нашестя й відновлений у кінці XVI ст. з ініціативи київського воєводи князя Костянтина Острозького*. Перебудовувався протягом XVII-XVIII ст. у стилі українського бароко. Зруйнований у 1934-1936 роках. Частина фресок і мозаїк збереглася. Знаходяться в Софійському культурно-історичному заповіднику, Третьяковській галереї та Російському музеї (м. Санкт-Петербург).


Року 1113. Укладення Нестором, ченцем Києво-Печерського монастиря першої редакції «Повісті временних літ», яка дійшла до нас у пізніших редакціях та списках. За гіпотезою О.О.Шахматова, Нестор взяв за основу літописне зведення Никона, Початковий літопис, де продовжено виклад подій від 1073 до 1095 року, й уклав монументальний історичний та літературний твір. З характерним для Середньовіччя розумінням історичного процесу, коли історія розвивається в часі і просторі від створення світу, Божими помислами й завершиться другим пришестям Христа, літописець прагне знайти відповідь на запитання «звідки пішла Руська земля, і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська земля постала». Виклад розпочинається з біблійної історії про поділ світу після потопу між трьома синами Ноя, слов'яни вважалися нащадками одного з них — Яфета*. Далі розповідається про розселення слов'янських племен, походження їх назв, звичаї. Особлива увага приділяється історії власне Руської землі, або племені полян, князі яких, за легендою, Кий, Щек і Хорив заснували Київ.

У «Повісті временних літ» викладено версію про варязьке походження руської князівської династії Рюриковичів, пропагується ідеал державного устрою Русі, який заповідав князь Ярослав Мудрий своїм синам: всі вони брати, одного княжого роду, але великокняжий престол займає старший і йому повинні підкорятися всі інші. Виклад подій завершується першим десятиліттям XII ст. Історію слов'ян і Русі літописець вводить у контекст всесвітньої історії.

«Повість временних літ» — складний за композицією твір. Поряд з описом подій у хронологічному порядку літописець вводить історичні повісті, тексти документів, уривки житій, легенди, перекази, повчання. Він широко використовує Святе Письмо, візантійську історичну та житійну літературу.

Наведемо кілька епічних легенд з «Повісті временних літ»: про помсту княгині Ольги деревлянам за вбивство її чоловіка князя Ігоря та облогу печенігами Білгорода.




Помста княгині Ольги деревлянам

Прийшовши під Іскоростень, Ольга запросила данину: «...Дайте мені од двора по три голуби і по три горобці. Бо не хочу я тяжкі данини накласти на вас, як ото муж мій, а сього прошу у вас малого. Знемоглись бо ви есте в облозі, тож дайте мені се мале».

Деревляни ж раді були [цьому]. Зібрали отож вони од двора по три голуби і по три горобці і послали до Ольги з поклоном. Ольга тоді сказала їм: «Се вже покорились ви есте мені й моїй дитині. Ідіть-но в город, а я завтра відступлю од города і гаду в город свій». Деревляни ж раді були [цьому], увійшли в город і розповіли [про все] людям. І обрадувалися люди в городі.

Ольга тим часом, роздаючи воям кому ото по голубові, а другим по горобцеві звеліла [їм] кожному голубові й горобцеві прив'язати трут, обгортаючи [його] в маленькі платочки [і] ниткою прив'язуючи до всіх голубів і горобців. І звеліла Ольга, коли смерклося, воям своїм пустити голубів і горобців.

Голуби ж і горобці полетіли в гнізда свої, — ті в голубники свої, а горобці під остріхи, — і тоді загорялися голубники, а од них хижі і стодоли. І не було двора, де б не горіло, і не можна було гасити, бо всі двори загорілися. І побігли люди з города, і повеліла Ольга воям своїм хватати їх.

А як узяла вона город, то спалила його».


(Цитуємо за виданням: Літопис Руський. — С. 34-35).




Літописна легенда про оборону від печенігів Білгорода

Довга облога викликала голод, і городяни, порадившись на вічі, вирішили здатись печенігам. «А був же один старець [який] же не був на вічі тому, [і] він запитував: «Задля чого вчинили віче люди?» І сказали йому, що завтра хотять люди здатися печенігам. Це ж почувши, він послав [посланця] по старійшин городських і сказав їм: «Чув я, що ви хочете здатися печенігам?» А вони сказали: «Не видержать люди голоду». І мовив він їм: «Послухайте мене. Не здавайтеся ще три дні, а що я вам звелю — те зробіте». І вони ото раді [були] і обіцялися послухатись. І сказав він їм: «Зберіте по жмені вівса, або пшениці, або висівок». І вони, раді пішовши, [це] знайшли. І звелів він тоді зробити бовтанку, з якої варять кисіль, і сказав викопати колодязь, і вставити туди кадіб, наливши в кадіб бовтанки. І звелів він викопати другий колодязь і вставити туди другий кадіб, і сказав їм шукати меду. Вони ж, пішовши, взяли лукно меду, — бо було юно сховане в княжій медуші, — і загадав він вельми розситити [мед] водою і вилити в кадіб, і в другім колодязі так [само]. А назавтра звелів він послати по печенігів.

Городяни тоді, пішовши, сказали печенігам: «Візьміте собі заложників наших, а вас чоловіка з десять ідіте в город, і ви побачите, що діється в городі нашому». Печеніги ж, зрадівши [і] думаючи, що вони хочуть здатися, взяли у них заложників, а самі вибрали ліпших мужів у родах [своїх] і послали їх у город — нехай розглядають, що діється в городі у них. І прийшли вони в город, і сказали їм люди: «Пощо ви губите себе, коли не можете перестояти нас? Стійте хоч десять літ, що ви можете зробити нам? Адже ми маємо спожиток од землі. Якщо ж не вірите, — то подивіться своїми очима».

І привели їх до колодязя, де ото [була] бовтанка і зачерпнули відром [і] лили в гладишки, і варили перед ними. А коли зварили перед ними кисіль, то, узявши їх, привели [їх] до другого колодязя, і зачерпнули сити. І стали [городяни] їсти спершу самі, а потім і печеніги. І здивувалися вони, і сказали: «Не йнятимуть сьому віри наші князі, якщо не поїдять самі». І люди налили корчагу бовтанки і сити з колодязя і дали печенігам. Вони ж, прийшовши, розказали все, що було. І зварили вони кисіль і їли князі печенізькі, і здивувалися. І забравши заложників своїх, а тих пустивши, знялися вони од города і до се бе пішли».


(Цитуємо за виданням Літопис Руський. — С. 71-73)


Року 1113. Початок князювання у Києві Володимира Всеволодовича (Мономаха). Його прикликали з Переяслава кияни, коли у місті розпочався виступ городян проти лихварів. Для заспокоєння киян до «Правди Ярославичів» було внесено нові статті, так званий Устав Володимира Мономаха. Цими статтями регулювалося лихварство (встановлювався трирічний термін для повернення взятих у борг грошей та єдині процента), обмежувалися джерела рабської праці (закупів та холопів).


Між 1113-1115 роками. Спорудження на замовлення київського князя Володимира Мономаха церкви Спаса на Берестові. Це був типовий для давньоруської архітектури кінця XI — початку XII ст. шестистовпний хрестово-купольний тринефний храм, ймовірно, з п'ятьма верхами та трьома притворами, оздоблений фресками. Відновлений з ініціативи київського митрополита Петра Могили у 30-40-х роках XVII ст. й заново розписаний грецькими художниками. Вважається, що у фресці «Моління» зображено митрополита Петра Могилу. Внаслідок перебудов у XVII-XVIII ст. церква набула барокових архітектурних форм.


Року 1116. Ігумен Видубицького монастиря Сильвестр закінчив укладення так званої другої редакції «Повісті временних ліг», що дійшла до нас у складі Лаврентіївського (XIV ст.) та Радзивілівського (XV ст.) літописних списків. Замовником був київський князь Володимир Мономах, на його користь Сильвестр переробив ряд статей про події 1093-1110 років, підносив роль князя у боротьбі з половцями, погамуванні князівських чвар. Вважається, що Сильвестром введено в літопис легенду про подорож апостола Андрія, образну і психологічно тонку оповідь боярина Василя про осліплення з намови київського князя Святополка Ізяславича і Давида Ігоревича теребовльського князя Василька. Літописець розповідає, що апостол Андрій проповідував біля Понтійського, тобто Чорного моря:

«Як ото говорили, коли Андрій учив у Синопі* і прийшов у [город] Корсунь*, він довідався, що од Корсуня близько устя Дніпрове. І захотів він літа в Рим, і прибув в устя Дніпрове, і звідти рушив по Дніпру вгору, і за приреченням Божим прийшов і став щд горами на березі.

А на другий день, уставши, сказав він ученикам своїм, які були з ним: «Бачите ви гори сі? Так от, на сих горах возсіяє благодать Божа, і буде город великий, і церков багато воздвигне Бог». І зійшов він на гори сі, і благословив їх, і поставив хреста. І, поклонившись Богу, він спустився з гори сеї, де опісля постав Київ, і рушив по Дніпру вгору.

І прибув він до словен, де ото нині Новгород, і, побачивши людей, тут сущих, — який їхній обичай, і як вони миються і хвощуться, - здивувався їм.

І пішов він у Варяги, і прибув у Рим, [і] повідав, скільки навчив і скільки бачив, і розказав їм: «Дивне бачив я в землі Словенській. Коли йшов я сюди, бачив бані дерев'яні. І розпалять вони їх вельми, і роздягнуться, і стануть нагими, і обіллються мителем, і візьмуть віники, і почнуть хвостатись, і [до] того себе доб'ють, що вилізуть ледве живі. А обіллються водою студеною — і тоді оживуть. І так творять вони повсякдень. Ніхто ж їх не мучить, а самі вони себе мучать, і творять не миття собі, а мучення». І, це почувши, [римляни] дивувалися. Андрій же, побувши в Римі, прийшов у Синоп».


(Цитуємо за виданням: Літопис Руський. — С. 3-4).


Року 1117, можливо. Володимир Мономах укладає «Повчання». Старші князі схиляли Володимира виступити проти молодших князів Володаря і Василька Ростиславичів*. У відповідь на це Володимир Мономах і написав свій твір. Як жанр батьківського повчання дітям, він перегукується з повчанням Соломона синові, заповіддю дванадцята патріархів, повчанням візантійського імператора Василія* (приписуваним патріарху Фотію), «Настановою» французького короля Людовіка Святого сину Філіппу, англосаксонськими «Батьківськими повчаннями» VIII ст., повчаннями синам «Ізборника» 1076 року. Але твір Володимира Мономаха — це політична і моральна настанова не тільки своїм дітям, а взагалі всім, хто захоче його послухати. Як державний діяч він вимагає дотримуватись норм християнської моралі та політики мирного співіснування з іншими князями: підкорятись старшим, а рівних і молодших поважати, не притісняти вдів та сиріт, не захоплюватись владою, бути добрим господарем, не лінуватися тощо. Як високоосвічена людина Мономах із захопленням описує досконалість світобудови, неповторність людських облич і характерів. Твір Володимира Мономаха належить до видатних пам'яток письменства Київської Русі. В ньому тісно переплелися дидактизм, автобіографічні епізоди і глибоко психологічні замальовки. Доживши до старості і маючи багатий життєвий досвід, князь хоче передати його своїм нащадкам:

«Паче всього — гордості не майте в серці і в умі. А скажімо: «Смертні ми єсмо, нині — живі, а завтра — у гробі. Се все, що та нам, [Боже], дав єси, не наше, а твоє, [його] нам доручив та єси на небагато днів». І в землі не ховайте [нічого], — се нам великий єсть гріх.

Старих шануй, як отця, а молодих — як братів.

У домі своїм не лінуйтеся, а за всім дивіться. Не покладайтесь на тивуна*, ні на отрока, щоби не посміялися ті, які приходять до вас, ні з дому вашого, ні з обіду вашого.

На війну вийшовши, не лінуйтеся, не покладайтеся на воєвод. Ні питтю, ні їді не потурайте, ні спанню. І сторожів самі наряджайте, і [на] ніч лише з усіх сторін розставивши довкола [себе] воїв, ляжте, а рано встаньте. А оружжя не знімайте із себе вборзі, не розглядівши [все] через лінощі, бо знагла людина погибає.

Лжі бережися, і п'янства, і блуду, бо в сьому душа погибає і тіло.

А куди ви ходите в путь [за даниною] по своїх землях, — не дайте отрокам шкоди діяти ні своїм [людям], ні чужим, ні в селах, ні в хлібах, а не то клясти вас начнуть.

«А куди підете і де станете, — напоїте, нагодуйте краще стороннього; а ще більше вшануйте гостя звідки він до вас [не] прийде, чи простий, чи знатний, чи посол, — якщо не можете дарунком, [то їжею і питвом. Вони бо, мимоходячи, прославляти чоловіка по всіх землях — або добрим, або лихим.

Недужого одвідайте, за мерцем ідіте, тому що всі ми смертні єсмо. І чоловіка не миніть, но привітавши, добре слово йому подайте.

Жону свою любіте, але не дайте їм [жінкам] над собою власті.

А се вам основа всього: страх Божий майте вище над усе. Якщо забуваєте [се] все, то часто перечитуйте: і мені буде без сорома, і вам буде добре.

А коли добре щось умієте — того не забувайте, а чого не вмієте — то того учітесь, так же, як отець мій. Удома сидячи, він зумів знати п'ять мов, — а за се почесть єсть од інших країв. Лінощі ж — усьому [лихому] мати: що [людина] вміє — те забуде, а чого ж не вміє — то того не вчиться».


(Цитуємо за виданням: Літопис Руський. — С. 457-458. ).


Року 1118. Укладення за дорученням сина Володимира Мономаха, князя Мстислава Володимировича так званої третьої редакщї «Повісті временних літ», що дійшла до нас у складі Іпатїївського та Хлєбниківського списків XIV ст. Виклад подій у Іпатіївському списку завершується 1117 роком, коли князь Мстислав Володимирович залишив Новгород, де княжив, і одержав від батька Володимира Мономаха Білгород. У третій редакції літопису міститься чимало нового матеріалу про рід Мономаховичів. Розповідається про заснування київським князем Всеволодом, батьком Володимира Мономаха, Андріївської церкви та монастиря, постриження в ньому його дочки Янки, смерть другої дочки Євпраксії. Згадуються події візантійської історії, оскільки мати Володимира Мономаха була дочкою візантійського імператора Костянтина IX Мономаха*, розповідається про князювання Мстислава Володимировича в Новгороді. До складу літопису було введено текст «Повчання» Володимира Мономаха. Третя редакція «Повісті временних літ» стала основою для окремого літописання в землях-князівствах — київського, переяславського, новгородського.


1120-1123 роки. Будівництво в Чернігові на замовлення князя Давида Святославича* Борисоглібського собору — шестистовпного хрестово-купольного тринефного і триапсидного храму з одним верхом, оточеного з трьох боків відкритими галереями. Оздоблений по фасаду різьбленими орнаментами із зображенням рослин та диковинних звірів, птахів, чудиськ. Храм був розписаний фресками, підлога вкрита мозаїчними плитами та різнокольоровими майоліковими плитками. Спустошений під час монголо-татарського нашестя, перебудовувався у XVII-XVIII ст.


Між 1120-1128 роками. Федір «угринець» переписує в Києві для новгородського Юріївського монастиря Євангеліє повний апракос («Юріївське євангеліє»). Книга прикрашена титульним аркушем із зображенням триверхого храму, подібного до «Ізборника Святослава» 1073 року, 65-ма ініціалами та заставками з рослинною, геометричною і плетінчастою орнаментикою, зображенням фантастичних звірів, птахів. Декор книги має багато спільного з оздобленням чернігівського Борисоглібського собору. Зберігається в Російському державному історичному музеї (м. Москва).


1120-1130 роки. Укладення нової редакції «Поширеної Руської Правди», що є найповнішим зведенням правових норм, якими регулювалися відносини між різними соціальними групами давньоруського суспільства.


1132-1136 роки. Спорудження в Києві на Подолі посадського храму — Успенської церкви Богородиці Пирогощі. Це був чотиристовпний хрестовокупольний тринефний з трьома апсидами, одноверхий храм. Згадується у «Слові о полку Ігоревім», у сцені повернення Ігоря з полону:

Сонце сяє в небі ясному, Ігор князь — у Руській землі! Дівчата співають на Дунаї, В'ються голоси через море До Києва города, їде Ігор Боричевим До святої Богородиці Пирогощої.


(Цитуємо за виданням: Слово про Ігорів похід / Перекладі М. Рильського. — К., 1977. — С. 33). Церква була зруйнована кримським ханом Менглі-Гіреєм* (у 1482 році). Перебудована в 1613-1614 роках італійським архітектором Себастьяно Брачі. У XVIII ст. реконструйована архітектором Іваном Григоровичем-Барським* у стилі українського бароко. Знищена в 1935 році. Відновлена й освячена 12 квітня 1998 року.


Року 1140, близько. Заснування чернігівськими князями Ольговичами Кирилівського монастиря під Києвом, будівництво Кирилівської церкви. Це — шестистовпний хрестово-купольний храм з трьома нефами і апсидами, увінчаний одним верхом. Стіни й склепіння оздоблював фресковий розпис. Перебудований у XVIII ст. за участю архітектора Івана Григоровича-Барського в стилі українського бароко.


XII ст., середина. В Богородичному монастирі с. Городища біля Володимира (Волинського) був написаний «Апостол» — один з найповніших списків перекладу з грецької діянь і послань апостольських. Відомий в науці як «Христинопільський апостол» (за місцем зберігання у XVIII ст. в Христинопільському монастирі в Галичині). Текст написано чітким уставом на пергаменті, на полях є коментарі. Сергій Маслов та інші дослідники відзначають наявність у рукописі елементів української мови.

Рукопис розбитий на дві частини. Основна — 291 аркуш, знаходиться в Львівському історичному музеї, фрагмент — 8 аркушів — в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського.


Року 1155. Суздальський князь Андрій Боголюбський вивіз з Вишгорода у Володимир-на-Клязьмі ікону Богородиці, яка на початку XII ст. була привезена з Константинополя. Ікона одержала назву Володимирська Богородиця. Згодом її було передано до Москви в Успенський собор Кремля. Зберігається в Третьяковській галереї.

Тип ікони: Мати Божа замилування, тобто основними елементами у цій іконі є ніжність, любов, а водночас і передчуття трагічної долі сина. Ікону кілька разів відновлено й домальовано.


1156-1160 роки. Спорудження на замовлення волинського князя Мстислава Ізяславича* Успенського собору у Володимирі (Волинському) — шестистовпного хрестово-купольного храму з трьома нефами і апсидами та одним верхом. У 1491 році зруйнований татарами. У XVIII ст. перебудований у стилі бароко, в XIX ст. реконструйований у наближеному до первісного вигляді.


Року 1157, близько. Спорудження в Галичі на замовлення князя Ярослава Осмомисла* Успенського собору. Був побудований з тесаного каменя за типом хрестово-купольних храмів Подніпров'я, прикрашений характерним для галицької архітектури різьбленням. Зруйнований монголо-татарами.


XII ст., середняя. Спорудження в Чернігові Успенського собору Енецького монастиря — хрестово-купольного, шестистовпного храму з трьома апсидами, вивершеного однією банею. Інтер'єр собору прикрашали шиферні різьблені та керамічні плити, фрески, вітражі. Був спустошений під час монголо-татарського нашестя, відбудовувався в другій половиш XV ст., перебудований протягом 1670-1676 років за архімандрита Іоаникія Галятовського* на кошти чернігівського полковника В. Дуніна-Борковського у стилі бароко.


Року 1164. Ймовірно, у Києві переписане дяком церкви Святих Апостолів Костянтином (в миру Добрило) на замовлення Симеона, пароха церкви Іоанна Предтечі, «Євангеліє». Рукопис на 271 аркуш написано уставом, прикрашено мініатюрами євангелістів, плетінчастими заставками та ініціалами рослинного й геометричного орнаменту. В приписці на звороті останнього аркуша дяк Костянтин писав:

«...Браття і отці, якщо трапляться десь помилки, то виправте читаючи, а не кленіте. Яко радіє жених нареченій, так радіє й переписувач, бачачи останній аркуш».


(Цитуємо за виданням: Логвин Г.Н. З глибин: Давня книжкова мініатюра XI-XVIII століть. — К., 1974. — С. 102).

Книга зберігається в Державній російській бібліотеці (м. Москва).


1175-1176 роки, близько. >Укладення «Повісті про вбивство Апорія Боголюбського» — однієї з повістей про князівські злочини. У творі з натуралістичними деталями описана трагічна загибель князя внаслідок двірцевої змови. Розповідь містить багато конкретних подробиць, які міг знати тільки очевидець якщо не самого вбивства Боголюбського*, то подій, що відбувалися невдовзі після цього. Більшість дослідників вважає автором киянина Кузьму — одного з наближених до князя осіб. У творі дається розгорнута ідеалізована характеристика князя, відзначаються його високі християнські доброчинності, розповідається про будівництво ним міста Боголюбова і церков. Ця характеристика служить своєрідною експозицією самої розповіді про вбивство. Текст повісті укладений за схемою старокиївських житій князя Володимира, його синів Бориса та Гліба і в цілому написаний в агіографічному стилі. В центрі твору — детальна розповідь про загибель князя, яка трактується як мученицька смерть за віру. Хоча історичне тло, психологічні деталі й жива образна мова розповіді дещо знижують ідеалізований образ Андрія Боголюбського. Ось як описана сцена вбивства князя:

«Коли ж приспіла суботня ніч, у [день] пам'яті святих апостолів Петра й Павла, вони, взявши оружжя, прийшли, яко звірі дикії, до ложниці, де ото блаженний князь Андрій лежить, і сказав один, стоячи коло дверей: «Господине, господине!» І князь спитав: «Хто се є?» А він же сказав: «Прокопій». І мовив князь: «О парубче, ти не Прокопій!» Вони ж, почувши слово княже [і] прискочивши до дверей, стали бити в двері і силою виламали двері. Блаженний же схопився, хотів узяти меча, і не було тут меча, бо його в той день вийняв Амбал, ключник його: той бо меч був [мечем] святого Бориса. І вскочило двоє окаянних, і схопилися з ним. Та князь кинув одного під себе, і вони, подумавши, що кинуто князя, поранили навіть свого друга. А потім, пізнавши князя, боролися вони з ним завзято, бо він був сильний, і сікли його мечами і шаблями, і списами завдавали йому ран. І сказав він їм: «О горе вам, нечестивії! Чого ви уподібнюєтесь Горясіру*? Яке я вам зло учинив? А що кров мою ви пролили на землі, то хай Бог одомстить вам і мій хліб!» І сі нечестиві, подумавши, що його вбито до кінця і взявши друга свого, винесли його звідти. Трепечучи, вони одійшли.

Він же, зопалу вискочивши за ними і почавши кричати й кликати од болю в серці, пішов під Сіни, і вони, почувши голос, вернулися назад на нього. І коли вони стояли, то сказав один: «Стоячи, я бачив, як князь ішов із сіней долів». І вони сказали: «Поглядіть його!» І побігли вони подивитись на нього, аж нема [його] там, де вони пішли од нього, убивши. І сказали вони: «Тож ми погибли єсмо! Вборзі шукайте його!» І тоді, запаливши свічі, знайшли вони його по [слідах] крові».


(Цитуємо за виданням: Літопис Руський. — С. 314).


До 1182 року.Укладення Кирилом Туровським повчань, урочистих слів, притч, сказань. З багатьох приписуваних Кирилові творів йому належать: «Притча про людську душу і тіло», «Повість про білоризця і чернецтво», «Сказання про чернечий стан», 8 похвальних слів або казань, приурочених до певних християнських свят, 30 молитв і два канони. Однією з найцікавіших є «Притча про душу і тіло», в основу якої покладена парабола про сліпця (алегорія душі) і хромця (алегорія тіла). Сюжет «Повісті про білоризця і чернецтво» базується на притчі про безпечного царя і мудрого радника. «Сказання про чернечий сан» — алегоричне тлумачення одягу ченця. Та найвідоміші його урочисті слова, написані на «двунадесяті» свята (так називаються в церковному уставі дванадцять найбільших свят: Різдво Христове, Хрещення і Богоявлення, Преображення, Вхід Господа в Єрусалим, Вознесіння, П'ятидесятниця, Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста; Різдво Богородиці, Стрітення, Введення Богородиці в храм, Благовіщення, Успіння Богородиці) і на недільні дні Пасхального циклу. Сам Кирило розглядав слова як складову частину урочистої літургії, як «пісню» в честь свята. Казання його традиційні як традиційні й свята. В кожному з них розвиваються одні й ті самі теми: похвала святу, тлумачення його метафізичної суті, розповідь про подію, в честь якої встановлено свято. Композиційне кожне слово складається з трьох частин: вступу, викладу й закінчення. У невеликому за обсягом вступі йдеться про свято, якому приурочене казання, висловлюється радість з приводу свята. Автор запрошує слухачів приєднатись до нього. Ця частина має афористичний характер. Вибрану для вступу тему автор розвиває за допомогою розгорнутих порівнянь, які вражають слухача своєю несподіваністю, неординарністю, яскравою мальовничістю порівнянь, побудованих на грі віддаленими аналогіями. Виклад має розповідний характер. Здебільшого це вільний переказ однієї з євангельських подій, доповнений різноманітними деталями, новими епізодами, монологами й діалогами. У викладі Кирила євангельські події стають невеликими містеріями: події відбуваються то на небесах, то на землі, то в раю, то в пеклі, поруч з людиною виступають Бог Отець, Ісус Христос, Святий Дух, Богородиця, серафими, херувими, архангели, ангели та сатана зі своїм оточенням. Кирилу Туровському властива алегорично-символічна інтерпретація біблійних сюжетів, але алегорія для автора - не екзегетичне тлумачення тексту, а його «прикраса». Він сміливо використовує прийоми риторичної ампліфікації*. В художню тканину тексту органічно вплетені картини весняного оновлення природи, ліричні плачі, риторичні звертання. Завершуються казання ліричним звертанням до слухачів із закликом ще раз прославити свято, або до героїв розповіді з похвалою чи молитвою.Кирило Туровський — блискучий оратор, неперевершений майстер слова свого часу, який за талантом стоїть поряд з такими визначними представниками візантійської ораторської прози, як Іоанн Златоуст, Григорій Назіанзин*, Єпіфаній Кіпрський. Слова Кирила Туровського відзначаються продуманістю композиції, афористичністю, введенням жвавого діалогу, вмілим використанням риторичних засобів (ампліфікації, антитези, розгорнутих порівнянь, яскравих метафор). В Україні і за її межами вони цінувалися й активно переписувалися, маючи неабиякий вплив на проповідників. Особливою майстерністю відзначається слово Кирила на Великдень:

«Нині сонце, красуючись, на висоту сходить і, радіючи, землю обігріває, — сходить бо нам од гробу праведне сонце Христос і всіх, хто вірить у нього, спасає. Нині місяць, з вишнього зіступивши щабля, більшому світилу честь воздає; вже бо Старий Закон, як каже Святе Письмо, із суботами бути перестає, і пророки Христовому закону честь воздають. Нині зима гріховна покаянням припинилася, і лід невір'я богопізнанням розтопився; зима бо поганького кумирослужіння апостольським ученням і Христовою вірою припинилася, лід же Хоминого невір'я* показом Христових ребер розтанув. Сьогодні земля красується, оживляючи земне єство, і бурхливі вітри, тихо повіваючи, плоди множать, і земля, насіння живлячи, зелену траву родить...

Нині дерева парості випускають, і квітами пахощі процвітають, і сади вже солодкі видають пахощі, і робітники, з надією трудячись, плододавця Христа прикликають. Були бо ми перше, як дерева в діброві, що не мають плоду, а нині прижилася Христова віра в нашому невір'ї, і вже, держачись коренів Іосієвих*, як квіти, доброчинності пускаючи, райського знову життя у Христі ждуть, та й святителі, для церкви трудячись, од Христа заплати ждуть. Нині орачі слова, словесних телят до духовного ярма приводячи, і хресне рало в мислених борознах заглиблюючи, і борозну покаяння прокладаючи, сім'я духовне всипаючи, надіями майбутніх благ веселяться. Сьогодні старе до кінця прийшло і все нове настало воскресіння ради».


(Цитуємо за виданням: Туровський Кирило. Із Слова Кирила, недостойного монаха, по Великодню / Переклав Володимир Крекотень // Давня українська література. Хрестоматія. — С. 183-184).


Року 1187.Перша літописна згадка назви Україна стосовно земель південної Київщини та Переяславщини, вжита в розповіді про смерть пораненого в битві з половцями переяславського князя Володимира Глібовича*:

«Він бо любив дружину і золота не збирав, майна не жалів, а давав дружині; був же він князь доблесний і сильний у бою, і мужністю кріпкою відзначався, і всілякими доброчесностями [був] сповнений. За ним же Україна багато потужила».


(Цитуємо за виданням: Літопис Руський. — С. 343).


1190-ті роки. Будівнича діяльність київського князя Рюрика Ростиславича. На його замовлення були побудовані церкви св. Василія в Овручі (1190 року) та Києві (1198 року), церква св. Апостолів у Білгороді, під Києвом. Це були типові для давньоруської архітектури споруди — чотиристовпні або шестистовпні триапсидні одноверхі. Але в композиціях їх з'явилися риси нового архітектурного стилю, зокрема членування фасаду численними пучковими пілястрами, що підкреслювало динамічність пропорцій, декорування фасаду, оздоблення інтер'єру керамічними плитками. Про церкву св. Апостолів літописець писав так:

«...висотою ж і величиною [значна], і всякою іншою окрасою дивовижно оздоблена. Як говорить творець притч [Соломон]: «Вся прегарна ти, улюблена моя, і плями нема на тобі».


(Цитуємо за виданням: Літопис Руський. — С. 364).

Церкви св. Апостолів у Білгороді та св. Василія у Києві не збереглися, а церква св. Василія в Овручі неодноразово перебудовувалася й була відновлена у 1908-1912 роках за проектом архітектора О. Щусєва.

На замовлення Рюрика Ростиславича* відомим архітектором Петром Милонігом була побудована захисна стіна під собором святого Михайла у Видубицькому монастирі. Сучасники високо цінували діяльність київського князя, про що свідчить похвала князю, виголошена ігуменом Видубицького монастиря Мойсеєм:

«Віднині бо многі боголюбці пізнаються, котрі без лінощів прагнуть іти вслід за тобою, взявши тебе за провідника, — яко Мойсея новий сей Ізраїль, — що виводить із рабства немилосердя і з мороку скупості. Звідси бо, не на березі ставши, а на стіні, тобою зведеній, я співаю тобі пісню побідную, немов Маріям колись».


(Цитуємо за виданням: Літопис Руський. — С. 367).


Року 1199.Об'єднання волинським князем Романом Мстиславичем (князював до 1205 року) Волинської та Галицької земель і утворення Галицько-Волинського князівства.


До 1200 року.На основі втрачених Київського великокнязівського, Чернігівського і Переяслівського літописів, сімейної хроніки Ростиславичів, нащадків князя Ростислава Мстиславича (?-1167), онука Володимира Мономаха, укладається так званий Київський літопис. Наприкінці XII ст., очевидно, він був відредагований ігуменом Видубицького монастиря Мойсеєм. У Київському літописі викладено події з 1111 року до кінця XII ст., в основному це опис боротьби за київський княжий стіл між київськими Мономаховичами — нащадками Володимира Мономаха і чернігівськими Ольговичами — нащадками Олега Святославича (Гориславича). Київський літопис складається з річних записів (коротких чи деталізованих) та сюжетно закінчених розповідей. Це так звані повісті про князівські злочини: «Повість про вбивство Ігоря Ольговича» (1147), про порушення присяги Володимиром Галицьким (1140-1150), уже згадана «Повість про вбивство Андрія Боголюбського» (1175-1176), розповідь про похід Ігоря Святославича* на половців (1185), про смерть Давида Ростиславича* (1197) тощо. В художньому плані Київський літопис стоїть нижче від «Повісті временних літ». Мова пам'ятки наближена до живої розмовної мови того часу. Вперше виданий у 1843 році за редакцією О.О. Шахматова.

Княжі міжусобиці призвели в 1169 році (за літописом — у 1171 році)-до страшного спустошення Києва, коли місто захопили війська Андрія Боголюбського:

«Узятий же був Київ місяця березня у дванадцятий [день], у середу другої неділі посту. І грабували вони два дні увесь город — Подолля, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування анікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а других в'язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи із мужами їхніми, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І взяли вони майна безліч, і церкви оголили од ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали всі [ці] смольняни, і суздальці, і чернігівці, і Олегова дружина, — і всі святині було забрано. Запалений був навіть монастир Печерський святої Богородиці поганими, але Бог молитвами святої Богородиці оберіг його од такої біди».


(Цитуємо за виданням: Літопис Руський. — С. 295).


XII ст., кінець. Невідомий автор створює «Слово о полку Ігоревім» — найвидатнішу пам'ятку літератури Київської Русі. «Слово» було відкрите відомим колекціонером давніх рукописів О. І. Мусіним-Пушкіним у кінці XVIII ст. Твір входив до складу збірника XVI-XVII ст., що належав Спасо-Ярославському монастирю. Мусін-Пушкін виготував копію з цього списку твору для імператриці Катерини II. В 1800 році О.І. Мусін-Пушкін разом з архівістами О.Ф. Малиновським і М.М. Бантиш-Каменським вперше опублікували «Слово». А в 1812 році все зібрання великого колекціонера згоріло, загинув і збірник, до якого входило й «Слово». В основу пам'ятки покладено історичну подію: похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців 23 квітня 1185 року. Одначе, автор подає цей епізод як подію загальнодержавного масштабу, закликаючи князів припинити міжусобиці й об'єднатися перед навалою степових кочівників. Він не переповідає події 1185 року, а художньо зображує їх, розглядаючи на фоні широкої історичної перспективи, згадуючи давні часи «старого Володимира», «красного Романа».

«Слово» — твір особливого жанру, в якому злилися дві художні стихії — книжна, близька до ораторських творів, і фольклорна, в котрій поєдналися елементи «плачів» і «слів». Композиційно воно складається з кількох взаємозв'язаних частин. Починається твір вступом-заспівом риторичного характеру, в якому йдеться про вибір принципу викладу подій. Автор має намір вести мову не за «стародавніми словами ратних повістей», «не за вимислом» віщого Бояна, а за «подіями цього часу». Далі йде розповідь про похід

Ігоря на половців: виступ і об'єднання полків, першу переможну битву, другу битву, що закінчилась страшною поразкою руських військ і полоном князя Ігоря; сон князя Святослава*, його «золоте слово»; ліричний плач-голосіння Ярославни; розповідь про втечу Ігоря з полону. Закінчується твір славою князям і дружинникам. У «Слові» витримана часова послідовність розповіді про реальні головні події, що були покладені в основу твору. Автор встановлює між ними не прагматичний, а поетичний зв'язок, часто «нанизуючи» факти за асоціативним принципом. На думку Д.С. Лихачова, автор створив своєрідну «модель світу», що відзначається особливим динамізмом. Тому він описує переважно дії, а не стани. Своєрідною є образна система твору. В центрі — антитеза «Руська Земля - Великий Степ». Старші князі — сонця, молодші — місяці, Всеслав Полоцький* — лютий звір, вовк, князь Святослав — космічна стихія, вихор, Осмомисл Галицький - фантастичний богатир, який «підпер гори Угорські, затворив Дунаєві ворота». Світ «Слова» насичений образами-символами, символічними натяками, знаками-снами, віщуваннями. Твір багатий на міфологічні образи. Це — поганські боги, чарівник-вовкулака Всеслав, Див, Діва Обида, Карна, Жля, як уособлення печалі й туги. Та найбільший відгук отримують події в природі, котра співчуває русичам. Сонце, попереджуючи про невдачу, «тьмою путь заступило», ніч «птаство побудила», «щебіт солов'їний заснув», «говір галок пробудився». Таким чином, «Слово» відзначається стрункою композицією, самобутністю поетики, неповторністю образів, тісно зв'язаних із слов'янським фольклором. Хоч Ігор і заслуговує осуду, невідомий автор змальовує його мужнім і хоробрим воїном, котрий прагне «зачерпнути шоломом Дону Великого» і задля цього нехтує зловісними знаменнями: затемненням сонця, виттям вовків, бреханням лисиць, клекотом орлів. Таким же лицарем зображений і Всеволод* та його воїни-куряни, під трубами сповиті, під шоломами леліяні, з кінця спису вигадувані; шукають собі честі, а князеві — слави.

Автор широко використовує народну символіку: каламутні ріки — символ ворожої навали, великі перли — сльози. Віщий сон князя Святослава весь зітканий із таких символів. Окремі образи мають епічне дружинно-воєнне, а також книжне походження («списи переломити», «вступити в золоте стремено»). Ритмізована проза чергується в «Слові» з неритмізованими фрагментами. Найраніший переклад пам'ятки українською мовою (в 1833 році) здійснив Маркіян Шашкевич (до нас дійшов лише «Плач Ярославни»). У 1854 році Олександр Афанасьєв-Чужбинський зробив прозовий переклад (неопублікований). Твір переспівували і перекладали Михайло Максимович, Степан Руданський, Тарас Шевченко, Василь Мова, Юрій Федькович, Іван Франко, Панас Мирний, Максим Рильський, Михайло Грушевський, Павло Тичина, Леонід Махновець та інші.

Особливо ж яскраво відбито взаємозв'язок людини і природи в плачі Ярославни та сцені втечі Ігоря з полону:

«На Дунаї Ярославнин голос чути, зозулею, незнана, [вона] кує: «Полечу, — каже, — зозулею по Дунаю, омочу бобровий рукав у Каялі-ріці*, утру князю криваві його рани на дужому його тілі». Ярославна рано плаче в Путивлі на заборолі, примовляючи: «О вітре-вітрило! Нащо, господине, сильно вієш? Нащо мчиш хиновські* стрілки на своїх легких крильцях на воїнів мого милого? Хіба мало тобі було вгорі попід хмарами віяти, гойдаючи кораблі на синьому морі? Нащо, господине, мою веселість по ковилі розвіяв?» Ярославна рано плаче в Путивлі городі на заборолі, примовляючи: «О Дніпре Словутичу! Ти пробив камінні гори крізь землю Половецьку. Ти гойдав на собі Святославові човни до стану Кобякового*. Пригойдай, господине, мого милого до мене, щоб я не слала до нього сліз на море рано». Ярославна рано плаче в Путивлі на заборолі, примовляючи: «Світле і трисвітле сонце! Всім ти тепле і прекрасне! Нащо [ж], господине, простерло [ти] гарячі свої промені на воїнів [мого] милого, в полі безводному спрагою їм луки стягнуло, тугою їм сагайдаки заткнуло?»

Заграло море опівночі; ідуть смерчі млою: Ігореві князю Бог путь вказує із землі Половецької на землю Руську, до батьківського золотого престолу.

Погасли вечірні зорі. Ігор спить, Ігор не спить, Ігор думкою поле міряє од великого Дону до малого Дінця. Опівночі Овлур свиснув на коня за рікою, велить князю розуміти: князя Ігоря не треба [словами] кликати! Загула земля [під копитами], зашуміла трава, вежі половецькі сколихнулися. А Ігор князь поскакав горностаєм до очеретів і білим гоголем на воду; упав на бистрого коня і зіскочив з нього сірим вовком; і помчав до лугу Дінця і полетів соколом попід хмарами, б'ючи гусей і лебедів на сніданок, на обід і на вечерю. Коли Ігор соколом полетів, тоді Овлур вовком побіг, струшуючи собою холодну росу: підірвали бо [вони] своїх бистрих коней. Донець каже: «Княже Ігорю! Не мало тобі величі, а Кончаку* — досади, а Руській землі — веселості!» Ігор каже: «О Донче! Не мало [й] тобі величі, [бо] ти гойдав князя на хвилях, слав йому зелену траву на своїх срібних берегах, одягав його теплою млою під тінню зеленого дерева, стеріг його гоголем на воді, чайками на струмках, чернядьми на вітрах». Не така, говорять, річка Стугна; погану [мілку] течію маючи, пожерши [під час поводі] чужі ручаї і потоки, розширена в усті, [вона] юнака князя Ростислава* замкнула [у своїх водах] на дні коло темного берега. Плаче мати Ростиславова по юнакові князю Ростиславу. Поникли квіти од жалоби і дерево з тугою до землі похилилося».

(Цитуємо за виданням: «Слово о плъку Игоре※ в українських художніх перекладах і переспівах XIX-XX ст. / До видання підготував член-кореспондент АН УРСР С. І. Маслов. — К., 1953. — С. 32).


XII ст., кінець. Будівництво в Чернігові П'ятницької посадської церкви (св. Параскева-П'ятниця вважалася покровителькою ремесла й торгівлі). В основі споруди лежав тип чотиристовпної, хрестово-купольної церкви, але конструкція її відзначається динамізмом, ошатністю форм, що споріднює її з церквами, побудованими на замовлення князя Рюрика Ростиславича.

Перебудовувалася у XVIII ст. в стилі бароко, зруйнована у 1941 році. За проектом архітекторів П.Д. Барановського та М.В. Холостенка П'ятницька церква відновлена протягом 1950-их років у первісному вигляді. Реставрацію завершено в 1962 році.


Року 1200, близько. Спорудження в Галичі церкви святого Пантелеймона*.

Чотиристовпний хрестово-купольний одноверхий храм з трьома апсидами, побудований з тесаного каміння, що було характерним для галицької архітектури. Різьблення по каменю головного порталу, апсиди виконані в романському стилі. Церква неодноразово перебудовувалася.


XII ст. У Київській Русі поширюється житіє Костянтина (Кирила) — грека за походженням з м. Солуні (Салоніки) в Македонії, творця слов'янської писемності, проповідника, полеміста, письменника. Житіє відкривається коротким вступом, в котрому автор зазначає, що Бог, дбаючи про людей, посилає їм достойних учителів, яким і був Костянтин. Далі йде власне виклад житія, з котрого ми дізнаємося про батьків Костянтина, в сім'ї яких було семеро дітей. Наділений розумом і кмітливістю, Кирило із задоволенням вивчає в Константинополі античну літературу, філософію, риторику, математику, астрономію, музику. Рано прийнявши духовний сан, він виконує обов'язки бібліотекаря патріарха при храмі св. Софії. Недовго пробувши на цій посаді, Костянтин усамітнюється в монастирі, де його знаходять через шість місяців і пропонують посаду вчителя філософії в константинопольській школі, в якій його стали називати «Філософом». Потім розповідається про місіонерську діяльність святого: про поїздки до сарацинів* хозар, в Моравію; про винайдення слов'янського письма і відправу літургії слов'янською мовою. Далі йдеться про його приїзд до Риму, куди він привозить мощі святого мученика Климента*, єпископа римського, про прийняття чернецтва під іменем Кирила (в якому він пробув п'ятдесят днів), про хворобу і смерть. Поховали його в Римі в церкві св. Климента. Житіє виникло, очевидно, між 869 і 882 роками у Великоморавії. Головні біографічні дані про Кирила підтверджуються історичними документами (листи римських пап Іоанна VIII*, Стефана V *, лист архієпископа Теотмара Зальцбруцького до папи Іоанна IX тощо). Хоч, звичайно, в ньому немало етикетно-літературних рис, властивих агіографічному жанру. В тексті житія є фрагменти з творів Кирила: віршів, молитв, полемічних трактатів, окремі його висловлювання. Весь пафос житія полягає в осмисленні подвижницької діяльності Костянтина Філософа як слов'янського просвітителя. Твір відзначається високою художністю; відчутні ритмічна організація тексту, різноманітність стильових прийомів. Пам'ятка вперше видана Павлом Йозефом Шафариком у 1851 році. Житіє вплинуло на формування пам'яток давньоруської й української агіографії XVI-XVIII ст. У XVIII ст. Димитрій Туптало створює перший детальний життєпис Костянтина.

В житії розповідається про віщий сон Костянтина, згідно з яким головним у його житті стане любов до мудрості:

«Коли Костянтинові було 7 років з роду, йому наснивсь сон. «Мені снилося, — оповідав він батькам, — що стратиг* скликав усіх дівчат нашогоміста та й сказав мені: «Обери собі з них за дружину на всеньке життя й помічницю, котру хочеш». І я, поглянувши на всіх, побачив одну, крашу від інших вродою обличчя, прикрашену золотими монетами, перлами та різними окрасами, ім'я їй було Софія, тобто премудрість; отож її я й обрав». Вислухавши цеє оповідання, батьки сказали йому: «Сине, бережи батькового заповіту й не відкидай материного напутіння (Притчі Солом[она]. 6. 23). Скажи премудрості: «Ти — сестра моя і розум назви рідним твоїм (Притчі Солом[она]. 7. 4)». Премудрість світить дужче від сонця, і, коли її матимеш за супутницю в житті, вона тебе вирятує від превсякого лиха».


(Цитуємо за виданням: Лавров Петро. Кирило та Методій. — С. 241). Житіє Мефодія - слов'янського просвітителя, брата Костянтина Філософа, укладене, очевидно, в Болгарії. Найраніший список пам'ятки дійшов до нас в Успенському збірнику XII-XIII ст. Вступ житія Мефодія значно ширший, ніж у житії Костянтина. В ньому йдеться про долю людства, починаючи від створення світу і закінчуючи утвердженням християнства в Римській імперії. Наприкінці вступу згадується про шість Вселенських соборів*. Далі подається ідеалізована характеристика Мефодія, найстаршого з дітей, котрий був правителем якогось слов'янського князівства, а потім пішов у монастир Олімп (у Малій Азії)*. Просвітницька діяльність Мефодія тісно зв'язана з діяльністю Костянтина: він бере участь у місіонерській подорожі до хозар як помічник молодшого брата, потім стає ігуменом у монастирі Поліхрон на березі Мармурового моря. Продовжуючи справу, розпочату разом з Костянтином, Мефодій стає архієпископом Паннонії, а потім Моравії. Далі йдеться про переслідування Мефодія німецьким духовенством, ув'язнення його і заступництво папи. Значне місце в житії займає розповідь про введення Кирилом і Мефодієм богослужіння візантійського типу зрозумілою для слов'ян мовою у Великій Моравії та Паннонії. А також про переклад Мефодієм (після смерті брата) окремих книг Біблії, Номоканону, Патерика. Цим і зумовлюється наявність у тексті житія документів, листів, різних висловлювань. Закінчується житіє розповіддю про смерть Мефодія і призначення своїм наступником учня Горазда. Одні дослідники приписують авторство твору Клименту Охрідському, інші — учню Мефодія Горазду чи одному з головних організаторів Преславської школи, основоположнику болгарської книжності і церкви, також учневі Мефодія Костянтину Преславському. Під 988 роком про цей твір згадується в «Повісті временних літ».

Помираючи, Костянтин заповідав Мефодію продовжувати просвітницьку діяльність:

«Зминуло чимало часу. Філософ, ідучи на суд (на смертельному ліжкові), сказав Методієві, братові свойому: «Ось, брате, ми були подібні до пари волів, що орали одну борозну; і от я падаю на межі, скінчивши дні свої, а ти страшенно любиш гору (себто Олімп); дивися-ж, не покидай заради гори своєї науки, що через неї швидше можеш спастися»...

Після цього давній ворог, заздрячи добру, й супротивник істині, підбурив проти Методія (досл. підніс серце ворога) ворога моравського короля разом з усіма єпископами, які обвинувачували його, кажучи: ти навчаєш у нашому краю. — Відповів на це Методій (а він відповів): «Коли-б я був знав, що це ваш край, не ввіходив-би до його меж, але він належить святому Петрові. А через те скажу вам правду: коли ви жадібні та неситі, усупереч канонам, зазіхаєте на давні краї, заказуючи (проповідувати) Божу науку, то стережіться, якби, бажаючи пробити залізну гору кістяними тім'ями, не пролляти ваш мозок». — Йому відповіли: «Це лиховісна ознака, коли говориш так сердито». Відповів Методій: «Не соромлюся казати правду і в присутності державців. Робіть зо мною, що вам завгодно (досл., а ви чиніть волю вашу на мені). Я не кращий за тих, які за правду наложили головами, багато перед тим попомучившись». — Після того, як довго та багато говорили й не могли йому дати відповіді, сказав король: «Не утруднюйте мого Методія, він упрів, неначе біля печі». — Відповів на це Методій: «Еге, царю (володарю), люди, зустрівши якось спітнілого філософа, спитались в його: «Чом ти спітнів?» — «З брутальними людьми сперечавсь», — сказав він. — Після цієї дискусії порозходилися, а Методія замкнули у Швабії й тримали (в замкненні) два роки з половиною».


(Цитуємо за виданням: Лавров Петро. Кирило та Методій. — С. 303, 306).


XII ст..У Київській Русі укладається «Златоструй» — збірник сталого складу, до якого входили, в основному, слова і повчання, що належали (або приписувалися) Іоанну Златоусту і слова інших авторів. Найдавніший список збірника датується XII ст. Відомі дві редакції коротка (106 слів) і повна (138 слів). У повній редакції е передмова (Прилог). У ній зазначено, що «Златоструй» був укладений болгарським царем Симеоном. Та більшість дослідників вважає, що укладачі пам'ятки використовували візантійські збірники, в яких уже були вибірки із творів Златоуста або їхні обробки. Слова і повчання, що входять до складу збірника, мають здебільшого повчальний характер. Це — «Слово про милостиню», «Слово про майбутній суд», «Слово про тих, хто гнів тримає на будь-яку людину», «Слово про кротких, тихих і про гнівливих», настанова «як треба дітям поважати батьків своїх» тощо. «Златоструй» використовувався при укладанні таких збірників постійного складу, як «Златоуст», «Торжественник», «Ізмарагд». У складі Великих Четьїх Міней виданий у 1899 році.

Високою художністю, ліричністю пронизане «Слово Іоанна Златоуста про кротких, тихих і про гнівливих»:

«...Кроткого [душа], як вершина гори, чистим вітром овіяна, світлими променями і джерелами чистими, і квітами різними запашними і красними та садами доброплідними й рясними прикрашена. І для тих, хто слухає [терпеливого], його голос такий солодкий, ніби [голос] пташок співучих у верхів'ях дерев, як соловей, ластівка і щурі, котрі злили свої голоси в єдиний хор; або вітер зі сходу, що легко повіває і колише листям тремтячим, або крізь вирію шум на вершині гори тої, заквітчаної багряним і червоним, і білим, і зеленим, вітер легкі хвилі гонить. І стоячи скраю, неможливо пахощами тими надихатися, ні намилуватися тією квітучою красою. Коли бачиш все це, то починаєш думати, що на небі стоїш, а не на землі. Або як вода, що падає з вершини на каміння, шум творить солодкий, то й людським кісткам хочеться розслабитись, відчуваючи ту насолоду, а очі на сон прихилити.

Знаю, що солодко не тільки слухати повідане мною, але й бачити любо таку пустелю. А такою пустелею солодкою є душа і ум кроткого чоловіка. Ми не говоримо вам, що це світильник, чи вершина гори тієї, прикрашена деревами і джерелами, і птахами. Але зрозумійте, що таким бачимо образ терпеливого і кроткого [чоловіка]».


(Переклад зроблено за виданням: Малинин В.Н. Десять слов Златоструя XII века. — СПб., 1910.— С. 94).


XII-XIII ст.Укладення в Київській Русі проложних житій великої княгині Ольги (в хрещенні Олени) і її онука великого князя київського Володимира І Святославича (в хрещенні Василія). Це так звані княжі житія про хрестителів Русі, які пізніше були канонізовані християнською церквою і визнані рівноапостольними. Проложні житія складаються із стислої констатації якоїсь однієї важливої події з життя святого і панегіричної похвали. На думку дослідників, ще до виникнення житій Ольги існувала церковна повість про хрещення і смерть княгині. А на основі цієї повісті виникло проложне житіє Ольги, пізніші редакції якого дійшли до нас у складі сербського «Прологу» XIII-XIV ст. Ми не знаємо ні місця народження княгині Ольги, ні дати її народження. Більшість істориків вважає, що вона народилася в селі Вибути на Псковщині (хоч самого Пскова тоді ще не було). Деякі дослідники зауважували, що Ольга за походженням болгарка, а інші вважали, що вона народилася в Києві. В житіях зазначається, що княгиня хрестилась у Константинополі, але в сучасній історичній науці існує думка, що хрещення відбувалося в Києві і, можливо, таємно, а константинопольський патріарх міг тільки благословити руську княгиню.

Князь Володимир відомий саме як хреститель Русі. Очевидно, про Володимира існувало давнє сказання, яке послужило основою як для агіографічних, так і для літописних творів про нього. На думку російського дослідника М.І. Серебрянського, проложне житіє князя Володимира виникло в часи Київської Русі. За легендами, Володимир — позашлюбний син князя Святослава і ключниці княгині Ольги Малуші. Щодо хрещення князя Володимира, то, згідно з «Повістю временних літ», він охрестився в Корсуні (Херсонесі Таврійському — чорноморській колонії Візантії). На думку вчених, Володимир, можливо, охрестився в Києві в 987 році, похід на Корсунь був у 988 році, восени 988 року князь одружився з грецькою царівною Анною*, а 990, повернувшись до Києва, охрестив киян. Літописець усі ці події пов'язує з 988 роком. Давньоруські пролежні житія послужили джерелом для українських проложних та поширених житій Ольги й Володимира XVI-XVIII ст.

В проложному житії Ольги XIII-XIV ст. >міститься така похвала княгині:

«З чим порівняти тебе, Ольго, що нині сяєш, як сонце? Та сонце часто ховає світло своє за хмарою, що заступає його. Чи сказати, [що ти], як місяць, коли той росте, або спадає. Чи порівняти тебе з ликом зоряним?»


(Переклад зроблено за виданням: Серебрянский Н. Древнерусские княжеские жития. (Обзор редакций и тексти). — М., 1915. — С. 6).

В проложному житії Володимира >з пергаментного Прологу 1400 року поєднана розповідь про хрещення князя і киян з риторичною похвалою:

«Це був син Святослава од племені варязького князь Володимир. Спочатку, за батьківським звичаєм, він багато старання доклав до ідолів. Але, коли Бог захотів вибрати людей сих, вдихнув у нього благодать Святого Духа, і прокинувся той од сну, од лютого ідолослужіння, і послав до всіх народів [посланців] випробувати закон їхній, як [вони] вірують, і побачив святу грецьку віру, мов свічку на світильнику, і сказав сам до себе: «Так створю: піду в землю їхню, полоню гради їхні і знайду вчителя». Як надумав, так і вчинив. Пішов, узяв Корсунь і послав [посла] до царя грецького, кажучи: «Віддай за мене сестру свою, якщо ж не віддаси, створю граду твоєму, як і сьому створив». [Цар] же відповів: «Немає у нас такого звичаю, щоб християн віддавати за поганих. Якщо ж охрестишся, то і це одержиш і ще більше цього — царство небесне». І сказав Володимир: «Так створю: хай прийдуть від тебе [священики] з царицею і охрестять мене».

І на той час занедужав Володимир: осліп на обоє очей. Прислала до нього послів цариця, попереджаючи: «Якщо не охрестишся, то не одужаєш». Він же відповів: «Охрестіть мене, бо на те я вас покликав». Коли ж охрестили [Володимира], сталося чудо велике: ввійшов він у святу купель і відкрилися йому очі, немов ніколи й не хворів. Прозрівши, [він] восхвалив Бога і навчений радів душею й тілом. І, прийшовши до Києва, побив усіх ідолів: Перуна, Хорса, Даждьбога, Мокош та інших усіх кумирів, а після цього скликав багато людей і, заповідаючи їм охреститися, призначив їм день і сказав: «А кого не буде завтра на ріці, той мій ворог». І прийшли на Почайну-ріку люди різного віку: чоловіки, жінки й немовлята; дорослі ж стояли у воді, одні до пояса, інші - по шию, деякі ж бродили, а пресвітери на березі стояли і молитви творили над тими, що хрестилися. І з того часу називається те місце святим, це там, де зараз церква Петрова; і то був перший ходатай нашому спасінню. Володимир же, глянувши на небо, помолився за християн і сказав: «Зглянься на новонавернених цих людей і дай же їм, Господи, побачити тебе, істинного Бога, утверди в них праведну віру і мені допоможи, Господи, перемогти супротивного ворога, і, надіючись на твою державу, подолаю підступи його». І звелів Володимир по всіх городах ставити церкви, і сам збудував церкву святої Богородиці. Проживши ж кілька літ, став хворіти і преставився до Бога місяця липня в 15 день, тіло ж його поховали в церкві святої Богородиці, яку сам збудував. І плакали по ньому всі люди як за заступником, сироти як за помічником, убогії і вдови як за жалібником і годральником.

Як же зможемо за достоїнством похвалити тебе, котрий звершив справу, рівну апостолам? Воздає бо хвалу Римська земля Петру і Павлу, Азія Іоанну Богослову, Єгипетська земля Марку, Антиохійська Луці, а Грецька Андрію, вся ж Руська земля — тобі Володимире, мов Господньому апостолу, молитовними піснями пам'ять твою святкуючи. Похвальні вінці приносимо тобі, промовляючи: «Радуйся, святая главо, вождю і учителю наш, завдяки якому позбулися темряви і світло пізнали. Радуйся, чесне дерево самого раю, що виростило святі пагони — святих мучеників Бориса і Гліба, від яких сини руські насичуються, приймаючи недугам зцілення. Радуйся, ділателю вірний Христа, що розтерзав улесливі зарослі тернові, розорав хрещенням всю землю і засіяв святими книгами. З них же жнуть руські сини корисні ручки (покоси) покаяння, а інші вже їдять немізерну їжу в царстві небесному. Цієї ж трапези сподобимось і ми, недостойні, що каємося в гріхах».


(Переклад зроблено за виданням: Голубинский Е. История русской церкви. Т. 1. Период первый или домонгольский. Первая половина тома. — М., 1901. — С. 246-247).


XII — XIII ст. Укладення Данилом Заточником

«Моління» (в іншій редакції — «Слова»). Заточник — очевидно, прізвисько, яке може означати ув'язненого, чи людину, яка згодилась на підневільну працю. Незрозумілими залишаються як особистість автора твору, так і адресат. Одні дослідники вважають Данила своєрідним давньоруським інтелігентом, другі — дружинником князя, треті — холопом, четверті — ремісником. Окремі списки «Слова», на думку вчених, адресовані синам Володимира Мономаха — Юрію Долгорукому чи Андрію Володимировичу, а, може, синові Всеволода Велике Гніздо — Ярославу Всеволодовичу. Можливо, що автор і адресат — збірні художні образи. У «Молінні» Данило благає князя врятувати його зі скрутного становища, а водночас намагається розважити й напутити князя, розгортаючи своє прохання у вигляді ритмізованих притч-сентенцій, частково вибраних із літературних джерел (Біблії, «Стословця» Геннадія, літописів, «Пчоли», «Повісті про Акира Премудрого», «Повісті временних літ»), частково почерпнутих зі слов'янського фольклору. Данило Заточник написав свій твір, прагнучи викласти ті почуття й думки, що хвилювали його. Лейтмотив пам'ятки — висока оцінка розуму й мудрості. На думку автора, краса і мудрість зміцнюють серце розумного в тілі його. За жанром «Моління» належить до творів світського ораторського мистецтва давньої Русі. Вперше опублікував твір П. Миндалєв у 1914 році.

Уривок з твору цитуємо за списком «Слова» із збірника першої половини XVI ст., в мові якого переважають «українські особливості». Збірник знайдено Володимиром Перетцом серед колекції Мальцева.

«Пане мій, не дивися на зовнішність мою, але поглянь, який я всередині. Я такий собі зовні, та розумом не обділений; молодий, а смисл в мені старий. Думкою б линув, як орел у повітрі.

Княже, підстав чашу сердечну під потік капельниці язика мого, хай накапає тобі солодших від меду слів з уст моїх. Як сказав пророк Давид: «Солодкі слова твої, кращі від меду вони устам моїм». І премудрий Соломон сказав: «Добрі слова солодощами напоюють душу, покриває ж печаль серце безумного».

Княже, господине, пославши мудрого мужа, недовго йому пояснюй, а нерозумного посилай — і сам за ним слідом не лінуйся йти. Очі мудрих бажають добра, а нерозумних — бенкету в домі. Краще слухати суперечку мудрих, ніж пораду нерозумних. Іще Соломон премудрий сказав: «Дай пораду мудрому, і він ще мудрішим стане».

Не сій на межі жита, ні мудрості в серцях нерозумних. Бо дурних не сіють, не жнуть, ні в житницю не збирають, вони самі народжуються. Як в діряві міхи воду лити, так дурного розуму навчити. Бо псам і свиням не треба золота, а нерозумному — мудрих слів. Мертвого не розсмішити, а дурного розуму не навчити. Княже, коли синиця з'їсть орла, коли камінь спливе на воді, і почне свиня гавкати на білку, тоді дурний розуму навчиться.

Невже, княже, скажеш мені: «Від глупоти все це наговорив?» Не бачив ти неба полотняного, ні зорі викованої, ні дурного, який розумно говорить. Невже скажеш мені: «Збрехав, як собака?» Але доброго пса князі і пани люблять. Невже скажеш мені: «Збрехав, як злодій?» Коли б умів красти, то не жалівся б тобі. Адже дівчина занапащає свою красу перелюбством, а муж свою мужність — крадіжкою.

Говориться ж у мирських прислів'ях: «Не худоба серед худоби коза, не звір серед звірів вуж, не риба серед риб рак, не птах серед птахів нетопир, не дерево серед дерев шипшина; не муж серед мужів, над яким своя жінка владарює; не жінка серед жінок, яка перелюб чинить; не робота серед робіт під жінками візок возити».

Дивнії дива, якщо хто жінку візьме негарну заради прибутку.

Княже, бачив я жінку некрасиву, яка видивлялася в дзеркало, і сказав їй: «Не дивися в дзеркало, бо побачиш своє обличчя і ще більше обізлишся».

[Княже], невже б сказав комусь: «Женися на багатій, честь будеш мати велику, буде що їсти й пити». Але краще мені вола бурого привести в дім, ніж злу жінку: віл мовчить і зла не помишляє, а жінка зла, коли її б'єш — біситься, а коли лагідний до неї — чваниться, в багатстві гордою стає, а в бідності інших лихословить.

Добра жінка — вінець мужу своєму без печалі, а зла жінка — горе люте і спустошення (руїна) дому. Черв'як дерево точить, а зла жінка домівку свого мужа занапащає. Краще камінь довбати, ніж злу жінку взяти і навчати. Залізо переплавиш, а злої жінки не навчиш.

Я ж, княже, ні за море не ходив, ні у філософів не вчився, але був, як бджола, що припадаючи до багатьох різних квітів, збирає мед у сота; так і я із багатьох книг збирав солодощі слів і розум, як у міх води морськії.

Скажу ще дещо. Не забороняй нерозумному глупоти його, щоб не подібнився йому. Не буду з ним багато говорити. Хай не буду, як міх дірявий, що губить багатство в руки неімущих. Хай не уподібнюся жорнам, бо вони багатьох людей годують, а самі себе не можуть нагодувати житом. Хай не стану ненависним світу [багатослівною] бесідою, як птах, який часто співає, за що його починають ненавидіти. Бо говориться в мирських прислів'ях: недобра довга мова, хороші довга паволока або оксамит.

Господи, дай же нашому князю силу Самсона, хоробрість Олександра*, розум Йосифа*, мудрість Соломона, майстерність Давида і умножи, Господи, всіх людей під п'ятою його. Богу

нашому слава і нині, і прісно, і на віки».


(Переклад зроблено за виданням: Перетц В.Н. Новий список «Слова» Даниила Заточника // Труди Отдела древнерусской литературы Института русской литературн (Пушкинский дом) АН СССР. — М.— Л., 1956. — Т. 12. - С. 3).


XII-XIII ст.Переклад на Русі «Повісті про гордого царя Адаріана» — твору, що розробляє один із повчальних сюжетів про гордого царя. Герой її цар Адаріан звелів підданим називати себе Богом. У формі притч і загадок бояри й мудрі філософи ставлять перед ним кілька завдань, які може виконати тільки божество. Цар, не розуміючи цих притч і загадок, вирішує їх земним, людським, а не божественним способом. Тільки після того, як цариця запропонувала йому повернути Богові душу, цар зрозумів, що він не Бог. Джерелом повісті вважають збірник середньовічних єврейських тлумачень Старого Завіту — Мідраш Танхума. Образ царя Адаріана — літературний варіант біблійного образу правителя Вавилонії Навуходоносора II (604-561 роки до н.е.), який вважав себе Богом і знищив у 586 році до н.е. Єрусалим. Навуходоносор наказав у присутності іудейського царя Седекії зарізати його синів, а його самого осліпити. Майже все населення Іудеї потрапило до вавилонського полону. Це й послужило трактуванню образу Навуходоносора в Біблії як гордого царя, котрий прирівняв себе до Бога. Адаріан же терпить поразку від своїх підданих — вельмож і власної жінки. Ця тема розроблялася в «Римських діяннях», повісті про царя Аггея, в творчості Івана Франка, Льва Толстого, Марка Твена.

Наводимо оповідання про гордого царя Адаріана з Крехівської палеї XVI, можливо, XV ст.:

«Після цього почав говорити Соломон своїм боярам: «Був цар Адаріан і звелів боярам своїм називати себе Богом». І не захотіли бояри, сказавши: «Царю наш, чи ти думаєш, що не було Бога до тебе? Тоді назвемо тебе Вишнім, царем над царями, коли приймеш Вишній Єрусалим і святая святих». Він же спорядив багатьох воїнів, пішов і взяв Єрусалим і, повернувшись назад, сказав їм: «Як Бог звелить і скаже, так і створить, так і я створив; тепер називайте мене Богом». Мав же він трьох філософів. Відповідаючи йому, перший сказав: «Як неможливо боярину в царській палаті назватися царем і не вилетіти геть, так і ти, якщо хочеш називатись Богом, то виступи із Всесвіту всього і там звися Богом». І каже другий: «Не можеш ти називатися Богом». І запитав цар: «Чому?» Він же відповів: «Мовить Єремія* пророк: «Боги, що нестворили неба і землі, нехай загинуть. Якщо хочеш загинути, царю, то називайся Богом». І сказав третій: «Господине мій, царю, допоможи мені якнайшвидше!» І каже цар: «Що з тобою?» І відповів філософ: «Корабель мій за три версти звідси тоне, а все багатство моє на ньому». Відповів цар: «Не бійся, я пошлю людей, і вони доставлять його сюди». І каже філософ: «Навіщо, царю, утруднювати людей своїх? Пошли тихий вітер, нехай врятує його». Він же, зрозумівши, промовчав, і неприємно йому стало, і пішов він до цариці в палату.

І сказала цариця: «Філософи спокусили тебе, царю, сказавши тобі, що не можеш називатися Богом». Прагнучи втішити його в печалі тій, сказала [вона]: «Ти єси цар, ти багатий, ти достойний честі великої, створи річ єдину, тоді називайся Богом». І запитав цар: «Яку?» Відповіла цариця: «Дар Божий, котрий маєш в собі, поверни». Він же сказав: «Який дар?» «Верни душу свою, що тобі вдихнув Бог в тіло твоє, тоді звися Богом». Він же відповів: «Якщо не буде душі в мені, в тілі моєму, як наречуся Богом?» Цариця ж сказала йому: «Якщо душею своєю не володієш, то й Богом не можеш називатися».


(Переклад зроблено за виданням: Оповідання про Даріана // Франко Іван. Апокрифи. — Т. І. — С. 289).


XII — XIII ст. Переклад на Русі (найімовірніше в Галицько-Волинській землі) «Пчоли» — збірника афоризмів і коротких історичних анекдотів. Повчальність «Пчоли» зводиться, в основному, до загальних етичних настанов про доброчинність і злобу, про мудрість, чистоту і цнотливість, про мужність і силу, про брехню, владу, красу, смерть, віру. Кожен розділ складається з двох частин: християнської (афоризми з Біблії, висловлювання отців церкви) і поганської (афоризми з творів Есхіла*, Софокла*, Евріпіда*, Геродота*, Демокріта, Платона, Арістотеля, Сократа*). В історичних анекдотах містяться короткі епізоди з життя Олександра Македонського, Філіппа, спартанських царів Агесілая*, Леоніда*, східних царів Дарія, Артаксеркса*, Кіра*, Креза* та ін. Афористична традиція «Пчоли» тривала в Україні аж до XIX ст.

Найбільше списків «Пчоли» було укладено в XVII-XVIII ст.



Іван Златоуст каже: «Птицям дав Бог пір'я і крила, тому літають вони в повітрі і від сітей людських утікають. А людям дав Бог вміння писати і книги читати, хай будуть вони в страсі Божім премудрість і розум [мати] і так уникнуть сітей диявольських».

Той же Іван Златоуст каже: «Як сад-виноград не може дати доброго плоду, коли не очистимо його від сухого гілля, так і горда людина не може спастись і мудрою бути».

Сірах* премудрий каже: «Чоловіче, як мідяного персня не вмієш на руці носити, то золотого на руку ніколи не клади. Також як біди і горя всякого не пізнаєш, то не зможеш в добрі жити і добра не вмітимеш шанувати»...

Мудрий Арістотель каже: «Як роса сохне від сонця, так і розумний чоловік гине від злої жінки... Чоловіче, чи ти старий, чи молодий, а хочеш узяти собі дружину, то не дивись ні на її красу, ні на її багатство, але найперше питай про її розум, бо розумна жінка є початком всякого добра у своєму домі і навіки вірним приятелем для свого чоловіка».


(Переклад зроблено за виданням: Щеглова С.А. «Пчела» по рукописям Киевских библиотек/ Опыт изучения и тексты/ Приложения. — П., 1910. — С. 5, 8, 18).


XII-XIII ст.Переклад на Русі «Фізіолога» — збірника статей, в яких описуються властивості найрізноманітніших істот, як реальних (лев, олень, лисиця, орел, горлиця, пелікан), так і казкових (фенікс, кентавр, єдинорог, сирена), та деяких рослин і мінералів. Кожна стаття двочастинна: в першій містяться опис і характеристика істоти чи предмета, в другій — їх моралізаторське, символіко-алегоричне тлумачення в дусі християнського віровчення. Складався «Фізіолог» близько II-III ст. під впливом грецької елліністичної традиції.

Сюжети «Фізіолога» перегукуються з українськими казками, легендами.

Про лисицю. Лисиця, коли буває голодна, йде на сонячне місце і лягає на осонні, затримує дихання. Птахи, побачивши її, вважають мертвою і злітаються клювати. Коли ж вони наближаютьсядо неї, лисиця підхоплюється, кидається на одного з них і їсть. І так живиться...

Про горлицю. Горлиця — птах однолюб. Якщо загине одна з пари, то інша летить у пустелю, сідає на сухе дерево й оплакує своє подружжя. І вже не бере шлюбу більш ні з ким.

Так і ти, чоловіче, як розлучишся з дружиною своєю, то не тулися до іншої...

Про Горгону. У Горгони лице красивої блудної жінки. Волосся на її голові — змії, а погляд її — смерть. Вона грає і сміється весь час. Живе в горах на заході. А коли приходить її шлюбна пора, вона встає й починає кликати: від лева та інших звірів, від людини до домашніх тварин і птиць, і змій, кажучи: «Ідіть до мене». Хто почує той її клич, то йде до неї. А побачивши її, умирає».


(Цитуємо за виданням: Физиолог/ Подготовка текста, перевод и комментарии О.А. Белобровой // Памятники литературн Древней Руси. XIII век. — С. 479-480).


XII — XIII ст.Переклад на Русі «Християнської топографії» візантійського автора VI ст. Козьми Індикоплова — олександрійського купця, який побував у Єгипті, Абіссинії, Аравії. В кінці життя постригся в ченці й помер на Синаї. Твір Індикоплова — це своєрідна енциклопедія, основна тема якої — опис будови Всесвіту. Автор полемізує з учнями Птоломея і вважає, що земля пласка. Топографія складається з 12 слів, в яких розповідається про будову Всесвіту, про зірки, моря, ріки, птахів, звірів, про перші дні створення світу. У творі також наводяться фантастичні відомості про різні країни та екзотичних тварин. Усі списки пам'ятки, найраніший з яких датується XV ст., ілюстровані майстерно виконаними мініатюрами. Тут зображені різні сторони світу, земля, захід і схід сонця, рідкісні рослини і звірі; священні особи й предмети. Вперше опубліковано у 1886 році. Твір частково ввійшов до складу рукописного збірника 1262 року і відображений у «Тлумачній палеї» XIII ст. Він відіграв значну роль у вивченні візантійських традицій у нашій іконографії XII-XVII ст.


XII-XIII ст. Поява в Київській Русі «Паренезиса» класика сирійської літератури, богослова Єфрема Сиріна (Мар Афрема, ?-373), твори якого ще за життя були перекладені грецькою мовою. Це — збірник повчальних слів, звернених до єгипетських ченців. «Паренезис» був однією з найпопулярніших перекладних пам'яток в Україні. Посилання на Єфрема Сиріна міститься в «Києво-Печерському патерику». «Паренезис» було переписано за наказом волинського князя, книголюба й високоосвіченої людини Володимира Васильковича (?-1288). Багато слів з нього ввійшло до складу різних збірників: «Пролога», «Ізмарагду», «Тлумачної палеї». Слова Єфрема Сиріна вплинули на творчість митрополита Іларіона, Кирила Туровського, Серапіона Володимирського.


XII ст., кінець — XIII ст., початок. >Укладено «киянином Мойсеєм» список Тріоді*, де над окремими співами вміщено знаменну нотацію (Київська знаменна нотація). На основі візантійської нотації в Києві формувалася власна безлінійна нотація.

Зберігається в Центральному державному архіві давніх актів (м. Москва).


XIII ст., початок. >Ймовірно, на Волині в Богородичному монастирі (с. Городище поблизу м. Володимира) було написане Євангеліє-апракос (Бучацьке євангеліє). Зберігалося у Хрестовоздвиженському монастирі в м. Бучачі, звідси й назва.

Євангеліє написане уставом на 160 аркушах пергаменту. Значна частина рукопису втрачена. Рукопис прикрашений 210 ініціалами, переважно плетінчастого орнаменту. Зберігається у Львівському національному музеї українського мистецтва.


1202-1205 роки. Об'єднання Романом Мстиславичем Галицьке-Волинської та Київської земель.

Літописець називає його самодержцем всієї Русі, який успадкував славу свого предка Володимира Мономаха в боротьбі з половцями. Князь Роман Мстиславич*

«...одолів усі поганські народи, мудрістю ума додержуючи заповідей Божих, [...] Він бо кинувся був на поганих, як той лев, сердитий же був, як та рись, і губив [їх], як той крокодил, і переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був, як той тур»...


(Цитуємо за виданням: Літопис Руський. — С. 368).


XIII ст., 20-ті роки. Укладення «Повісті про битву на Калці» — літописної розповіді про перше зіткнення русичів з монголо-татарами, де русько-половецькі війська зазнали поразки (31 травня 1223 року).

«Коли зітнулися війська між собою, то Данило [Романович]* виїхав наперед і [воєвода] Семен Олуйович, і [воєвода] Василько Гаврилович. Ударили вони в полки татарські, і Василько* був збитий [з коня], а сам Данило поранений був у груди. Але через молодість і одвагу, він не чув ран, що були на тілі його, — був бо він віком вісімнадцяти літ, був бо він сильний, - і Данило кріпко боровся, побиваючи татар...

Татари ж утікали, а Данило побивав їх своїм військом, і Олег [Святославич] курський*. Кріпко вони билися, [але] інші полки [татарські] зітнулися з ними, [і] за гріхи наші руські полки було переможено. Данило, бачивши, що все сильніше в битві налягають вороги [і] стрільці їх стріляють сильно, повернув коня свого на втечу — через те, що кинулися [за ним] противники. І коли він біг, то захотів води, [і], пивши, відчув рану на тілі своєму, — в битві не помітив він її через силу й мужність віку свого. Був бо він сміливий і хоробрий, «од голови й до ніг його не було на нім вади».


(Цитуємо за виданням: Літопис Руський. — С. 381).





Попередня         Головна         Наступна




Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.