Попередня         Головна         Наступна

Розділ II.

КУЛЬТУРА УКРАЇНИ
(середина XIII-XV ст.)

1238-1264 роки. Князювання в Галичі Данила Романовича (Галицького). Князь переміг боярську опозицію, вигнав з Галичини прикликаних боярами угорців та поляків. У 1239 році приєднав до Галицько-Волинської землі Київ і став князем київським. За часів його князювання були засновані й розбудовані міста: Холм, Львів, Данилів, Угровеськ. Данило Галицький був фундатором багатьох церков у Холмі — Трійці, Іоанна, Кузьми та Дем'яна, Богородиці; монастиря св. Данила в Угровеську; церкви Богородиці в Дорогичині.

Про архітектуру галицьких храмів можна судити з опису церкви св. Іоанна Златоуста в Холмі:

«І споруда її була така: склепінь чотири; з кожного вутла — склепіння, і стояли вони на чотирьох головах людських, вирізьблених одним умільцем; троє вікон прикрашені [були] склом римським; при вході в олтар стояли два стовпи з цілого каменя, і на них — склепіння; а верх же вгорі прикрашений [був] зорями золотими на лазурі; внутрішній же поміст її був вилитий з міді і з чистого олова, так що блищав він, як дзеркало. Дверей же її двоє [були] прикрашені каменем тесаним — галицьким білим і зеленим холмським; різьблені одним умільцем Авдієм горорізьби [їх були] всяких барв і золоті; спереду ж їх [на західних дверях] був зроблений Спас, а на північних — святий Іоанн [Златоустий], так що всі, хто дивився [на них], дивувалися. Прикрасив [Данило] камінням дорогим, бісером і золотом також ікони, які він приніс із Києва, і образ Спаса і пресвятої Богородиці, що їх йому сестра Федора дала з [київського] монастиря [святого] Феодора; приніс він також ікону Стрітення з [города] Вручого од отця його [Мстислава Мстиславича*]. Диву подібні [були образи сі], що погоріли в церкві святого Іоанна; один [архангел] Михаїл зостався [з] чудових тих ікон. І дзвони [Данило] приніс із Києва, [а] інші тут вилив. Усе це вогонь спалив».

(Цитуємо за виданням: Літопис Руський.— С. 418).

Року 1239. Розорення монголо-татарами земель Переяславщини і Чернігівщини. Батий

«взяв город Переяславль списом, вибив його увесь, і церкву архангела Михаїла сокрушив, і начиння церковне незчисленне срібне й золоте, і дороге каміння узяв. І єпископа преподобного Симеона вони убили.

У той же час послав він [війська] на Чернігів. Обступили вони город великою силою, і Мстислав Глібович*, почувши про напад на город іноплемінних, прийшов на них зо всіма воями. Билися вони, переможений був Мстислав, і безліч із воїв його побито було, і взяли вони город, і запалили вогнем. Єпископа [Порфирія] вони зоставили живим і одвели його в Глухів».

(Цитуємо за виданням: Літопис Руський. — С. 394).

Року 1240, листопад-грудень. Облога і зруйнування Києва ордами хана Батия:

«І поставив Батий пороки під город коло воріт Лядських*, — бо тут підступили були дебрі, — і пороки безперестану били день і ніч. Вибили вони стіни, і вийшли городяни на розбиті стіни, і було тут видіти, як ламалися списи і розколювалися щити, [а] стріли затьмарили світ переможеним, і Дмитро поранений був*. Вийшли татари на стіни і сиділи [там] того дня і ночі, а городяни зробили ще друге укріплення навколо [церкви] святої Богородиці [Десятинної]».

(Цитуємо за виданням: Літопис Руський. — С. 396).

Року 1241. Розорення монголо-татарами Галицько-Волинської землі:

«І прийшов він [Батий] до города Колодяжна, і поставив дванадцять пороків. Та не міг він розбити стіни і став перемовляти людей. Вони тоді, послухавши його злої ради його, здалися і самі перебиті були. І прийшов він до Каменця [та] Ізяславля [і] взяв їх. А коли побачив, що Крем'янець і город Данилів неможливо взяти йому, то відійшов од них. 1 прийшов він до Володимира і взяв його списом, і вибив його без пощади, так само і город Галич, і інших городів багато, що їм нема числа».

(Цитуємо за виданням: Літопис Руський. — С. 397-398).

1240-ві роки. Поява «Слова про погибель Руської землі» — твору, написаного в жанрі плачу за квітучою Руської землею, погубленою монголо-татарським нашестям. Полчища завойовників розориш Переяславщину та Чернігівщину, у 1240 році зруйнували Київ, сплюндрували Галицько-Волинську землю з її прекрасними містами. В ідейному плані і за поетичною структурою цей твір близький до «Слова о полку Ігоревім». Мабуть, це уривок якогось більшого втраченого твору про нашестя Батия. «Слово» написане, очевидно, вихідцем із південно-руських земель. Автор «Слова про погибель Руської землі» застерігає сучасників, що Руська земля стоїть на краю загибелі, і закликає зберегти її:

«О світло світла і красно прекрасна земле Руська! Множеством красот дивуєш ти: озер множеством дивуєш ти, ріками і колодязями вельми славними, горами крутими, горбами високими, дібровами густими, полями розкішними, звірями різними, птицями незліченними, городами великими, селами гарними, садами монастирськими, храмами церковними, і князями грізними, боярами чесними, вельмож множеством. Усім єси сповнена, земле Руська, о правовірна віро християнська!

Звідси до Угрів, до Ляхів і до Чехів; од Чехів до Ятвягів*; од Ятвягів до Литви і до Німців; од Німців до Корели; од Корели до Устюга, туди, де були тоймичі погані*, і за морем, що холодом диха, од моря ж до Болгар*, од Богар до Буртасів*, од Бутасів до Черемисів*, од Черемисів до Мордви* — те все підкорене було Богом народові християнському, поганські краї — великому князю Всеволоду*, отцю його Юрію, князю Київському, діду його Володимиру Мономаху, котрим то половці дітей своїх лякали в колисці, а литва із болота на світ не виникла, а угри кріпили кам'яні городи залізними воротами, аби на них великий Володимир не наїхав. А німці* раділи, далеко будучи за синім морем; буртаси, черемиси, вяди* і мордва бортничили на князя великого Володимира, і сам Мануїл Царегородський*, остерігаючись, дари великі посилав йому, аби у нього великий князь Володимир Царгорода не одібрав.

У сі ж дні горе християнам, од великого Ярослава* і до Володимира і до нинішнього Ярослава*, і до брата його Юрія*, князя Володимирського».

(Цитуємо за виданням: Слово про погибель Руської землі / Переклав Володимир Крекотень // Давня українська література. : Хрестоматія. — С. 238).

1247-1281 роки. Поставлення князем Данилом Галицьким Кирила київським митрополитом (можливо, згаданий у літописі Данилів печатник Кирило).

XIII ст., перша половина. Формування «Києво-Печерського патерика» — видатної пам'ятки житійної літератури. До нього увійшли розповіді з реальної та легендарної історії Києво-Печерського монастиря, про діяльність його засновників Антонія й Феодосія, про їхніх учнів та послідовників. Основні складові Патерика створювалися протягом другої половини XI — першої половини XIII ст. Це розділи з «Повісті временних літ», що стосуються Києво-Печерського монастиря, «Житіє Антонія Печерського», «Житіє Феодосія Печерського», «Похвала Феодосію Печерському», послання єпископа володимирського і суздальського Симона (?-1226) та печерського ченця Полікарпа. Перші спроби поєднання цих частин: Основна — (друга чверть XIII — початок XIV ст.), Арсеніївська (кінець XIV-XV ст.), перша та друга Касіянівські редакції (1460, 1462 роки). Патерик відзначається яскравою самобутністю. Традиційна схема розповіді про святих прикрашається історичними, побутовими та психологічними деталями. Казково-фантастичний світ чудес та видінь переплітається з відтворенням реальних подій XI-XIII ст. Як цільний твір Патерик включено до Великих Четьїх Міней митрополита Макарія (перша половина XVI ст.). До Патерика зверталися у своїй творчості Тарас Шевченко, Микола Лєсков, Лев Толстой, Наталена Королева, Валерій Шевчук; високо цінували його Олександр Пушкін та Іван Франко.

Наводимо уривок з оповідання про Мойсея Угрина, яке відзначається особливим психологізмом:

«Відомо, що блаженного Мойсея Угрина любив святий Борис*. А був він родом угрин, брат того Георгія, на якого святий Борис надів золоту гривну* і якого вбили разом із святим Борисом на Альті і голову його відрізали заради золотої гривни. Сей же Мойсей один врятувався тоді від загибелі, уникнувши гіркої смерті, і прийшов він до Предслави*, сестри Ярославової, і жив там. А в ті [неспокійні] часи не можна було нікуди піти, і Мойсей, міцний душею, залишався тут і молився Богові, аж поки не прийшов благочестивий наш князь Ярослав. Не стерпівши наруги над братами, переміг він безбожного, гордого і окаянного Святополка. І той утік в Польщу, а потім, прийшовши знову з Болеславом*, прогнав Ярослава і сів у Києві. Болеслав, повертаючись до Польщі, забрав із собою обох сестер Ярославових і багатьох його бояр, а з ними і сього блаженного Мойсея, закованого в залізні кайдани. Його пильно стерегли, бо був він міцний тілом і гарний на вроду.

І побачила його одна знатна жінка, красива й молода, яка мала велике багатство і значну владу. Вразила її краса [цього юнака], і розгорілось її серце хтивістю, і захотіла вона схилити до того ж і Преподобного. Почала вона його умовляти улесливими словами, говорячи: «Чоловіче, ти даремне терпиш такі муки; маючи розум, можна уникнути цих кайданів і страждань». Мойсей відповів їй: «На все Божа воля». Жінка ж сказала йому: «Якщо покоришся мені, то я врятую тебе і возвеличу в усій Польській землі, і будеш володіти мною і всіма землями моїми».

Зрозумів же Блаженний її нечисте бажання і сказав: «Який чоловік, узявши жінку і підкорившись їй, врятувався? Коли первозданний Адам підкорився жінці, його вигнали з раю. Самсон, перевершивши всіх силою своєю і здолавши ворогів, нарешті жінкою був запроданий чужинцям. Соломон, осягнувши глибину мудрості, підкорився жінці і почав поклонятися ідолам. Ірод, одержавши багато перемог, нарешті, [підкорившись жінці], відсік голову Іоаннові Предтечі. Як же я, бувши вільним, стану рабом жінки, якої я не знав від народження?»

[Жінка] ж відповіла йому: «Я тебе викуплю і зроблю знатним вельможею, і поставлю паном над усім своїм домом, і будеш ти моїм чоловіком, тільки вчини мою волю, задовольни бажання душі моєї, дай мені натішитись твоєю красою. Для мене досить твоєї згоди, не можу я стерпіти того, що даремне гине твоя краса; і сердечний вогонь, що спалює мене, погасне. І перестануть мучити мене [злі] помисли, і заспокоїться пристрасть моя, а ти будеш насолоджуватись моєю красою і будеш господарем над всіма моїми маєтками, наступником моєї влади; старший над боярами». Блаженний же Мойсей сказав їй: «Знай же, що я не вчиню твоєї волі; не хочу я ані влади твоєї, ні багатства, бо для мене дорожча чистота душевна, а тим паче тілесна. Не жаль мені втратити п'ять років, якщо Господь звелів терпіти в кайданах. Не заслужив я цих мук, тому надіюсь, що за них буду позбавлений мук вічних».

(Переклад зроблено за виданням: Абрамович Дмитро. Києво-Печерський патерик. — С. 142-143).

Року 1253.Коронування в Дорогичині послами римського папи Інокентія IV князя Данила Галицького королем Русі.

Данило Галицький вів переговори з римським папою про створення широкої антиординської коаліції і проголошення хрестового походу проти татар. За такої умови він згоден був прийняти корону з рук папи і визнати його верховенство над руською церквою при збереженні обряду. Папський посол Джованні Плано де Карпіні під час своєї місії в ставку хана Батия (1245-1247 роки) зустрічався з князями Данилом і Васильком і писав у своїх мемуарах:

«Данило і Василько, його брат, влаштували нам великий банкет і затримали нас проти волі нашої днів на вісім. Тим часом вони радилися між собою, з єпископами та іншими шанованими людьми про те, що ми їм говорили, коли їхали до татар, і одностайно твердили, що бажають бачити папу своїм паном і отцем, а святую Римську церкву владичицею і вчителькою, причому підтвердили все те, про що раніше повідомляли через свого єпископа, і послали з нами до папи свою грамоту і послів».

(Цитуємо за виданням: Джованни дель Плано Карпини. История монголов. — М., 1957. — С. 81). Проте організувати дійову антитатарську коаліцію не вдалося, і унія церков не була здійснена.

Року 1259. Перша літописна згадка про м. Львів.

«Але прилучилося ото за гріхи [наші] загорітися Холмові через окаянну бабу, — та про це ми потім напишемо: про спорудження города, і прикрасу церкви, і про загибель його, так що всі жалкували, — і полум'я було таке, що зо всеї землі [Холмської] заграву [було] видіти. Навіть і зо Львова дивлячись, було видно [її] по белзьких полях од палахкотіння сильного полум'я».

(Цитуємо за виданням: Літопис Руський. — С. 417).

XIII ст., середина. Спорудження в с. Горянах на Закарпатті церкви-ротонди св. Миколая. Була розписана фресками. Внаслідок пожежі в XIV ст. фрески постраждали. Збереглися лише дві. Зано во розписана у 1367 році в стилі італійського проторенесансного живопису. Пам'ятка романського стилю в українській архітектурі.

1279-1288 роки. Князювання у Волинській землі Володимира Васильковича. За часів князя було засновано місто Кам'янець (Литовський), розбудовано Берестя, збудований монастир св. Апостолів у Володимирі; церкви св. Петра у Берейсті; св. Юрія у Любомлі; Благовіщення в Кам'янці.

Літописець розповідав про нього як про великого книжника і філософа. У Володимирі (Волинському) при князівському дворі був скрипторій, де переписувалися й оздоблювалися мініатюрами книги. Оправи їх прикрашалися коштовним камінням, перлами. Писалися ікони й розписувалися храми. Літописець повідомляв, що князь Володимир Васильковий подарував Успенському кафедральному собору у Володимирі Євангеліє, окуте сріблом, Апостол-апракос, ікону Спаса, оковану золотом, з дорогим камінням; у монастир св. Апостолів — Євангеліє-апракос, Апостол, Соборник і Молитовник; в єпископію перемишльську — Євангеліє-апракос, оковане сріблом з перлами, яке сам списав. До Чернігова князь надіслав «Євангеліє-апракос, золотом розписане, а оковане сріблом, з жемчугом, і посеред нього [на оправі зроблено] Спаса, з емаллю». До церкви св. Юрія в Любомлі надав Євангеліє-апракос, Апостола-апракос, Пролог, Мінеї, Тріоді, Октоїх*, Служебник, Ірмолой*, прикрасив церкву іконами і різним начинням, карбованим із срібла, міді.

(Див.: Літопис Руський. — С. 447-448).

Деякі книги із скрипторія князя Володимира Васильковича збереглися до наших днів. Ймовірно, це Євангеліє-апракос (Галицьке), оздоблене мініатюрами євангелістів, заставкою та ініціалами. (Зберігається у Третьяковській галереї); Євангеліє-апракос (у Російській національній бібліотеці, м. Санкт-Петербург); Євангеліє-апракос короткий (у Російській державній бібліотеці, м. Москва); Холмське євангеліє (там само).

(Див.: Запаско Яким. Скрипторій волинського князя Володимира Васильковича // Записки Наукового товариства ім. Шевченка / Праці історично-філософської секції.— Львів, 1993. — Т. 225. — С. 185-193).

XIII ст., друга половина. У Києві було написано ікону Печерської Богоматері (Свенська Богоматір). За основу художником була взята ікона «Кіпрська Богоматір», де зображена Богоматір з ангелами по боках. Замість ангелів на іконі Печерської Богоматері — постаті засновників Києво-Печерського монастиря Антонія і Феодосія. Зберігалася у Свенському монастирі під Брянськом (звідси й назва). Нині — в Третьяковській галереї (м. Москва).

До 70-х років XIII cт. Було укладено «Сказання про вбивство в Орді князя Михаїла та його боярина Феодора». У творі розповідається про спустошення давньоруських земель після нашестя полчищ Батия і про духовний подвиг Михаїла* та Феодора. Сказання належить до жанру житійної літератури, де головними героями є християнські святі. Загибель князя й боярина трактувалася як смерть за віру; християнська церква канонізувала їх. Пам'ятку вперше опубліковано в 1851 році. Починаючи з XIII ст. житіє вводиться в Прологи, літописи, різноманітні збірники, пізніше — в Четьї Мінеї. Вплинуло на формування української агіографії XVI-XVIII ст.

Наводимо уривок із житія за списком пергаментного збірника XIV-XV ст.:

«Ось який звичай був у хана і Батия: коли приїде хто-небудь на поклін до них, то не веліли відразу приводити його до себе, але наказано було волхвам, щоб ішов він спочатку через вогонь і поклонився кущу та ідолам. А з тих дарів, що привозили з собою для царя, частину брали волхви і кидали спочатку у вогонь, а вже потім пускали до царя тих, що прийшли, і підносили їхні дари. Багато хто з князів з боярами своїми проходили через вогонь і поклонялися сонцю і кущу та ідолам заради слави світу сього, і просив кожний собі володіння. І сим без перешкод давали ті володіння, які вони хотіли одержати, — хай спокушаються славою світу сього.

І в той час, коли блаженний князь Михаїл перебував у Чернігові, Бог, побачивши, як багато хто спокушався славою світу сього, послав на нього благодать і дар Святого Духа і надоумив його їхати до царя і викрити брехливість його, що розбещує християн. Запалившись благодаттю Божою, блаженний князь Михаїл вирішив їхати до Батия. І, прибувши до отця свойого духовного, повідав йому про все, так кажучи: «Хочу їхати до Батия». І відповів йому духовний наставник: «Багато хто, поїхавши, виконали волю поганого, спокусившись славою світу сього, — пройшли через вогонь, і поклонились кущу та ідолам, і занапастили душі свої. Але ти, Михаїле, якщо хочеш їхати, не роби так, не йди через вогонь, не кланяйся ні кущу, ні ідолам їхнім, і ні їжі, ні питва їхнього не бери в уста свої. Твердо стій за віру християнську, бо не пристало шанувати християнам нічого, що є створеним, а тільки Господа Бога Ісуса Христа».

(Цитуємо за виданням: Слово о новосвятых мучениках, Михаиле, князе русском, и Феодоре, первом воеводе в княжестве его. Сложено вкратце на похвалу этим святым отцом Андреем // Памятники литературы Древней Руси. XIII век. — С. 229-231).

До 1275 року. Укладення киянином Серапіоном (?-1275), архімандритом Києво-Печерського монастиря, пізніше єпископом володимирським, повчань, головна тема яких — оплакування Руської землі, що опинилась під ординським ігом. Автор вважає це нашестя, як і інші біди (сонячне затемнення 1206 року, затемнення Місяця 1207 року, голод 1230 року, землетруси 1230 та 1258 років), карою Божою за гріхи, зокрема за поганські вірування русичів, князівські міжусобиці, за неправедні суди. Серапіон широко використовує біблійні сюжети й афоризми, висловлювання отців церкви, повідомлення перекладних хронік, апокрифи, легенди і сказання. Слова Серапіона відзначаються чіткою композицією, логічністю викладу, майстерним добором художньо-стильових засобів, яскравою образністю. Твори Серапіона виголошувались, а не читались, тому вони динамічні й натхненні. Слова вплинули на формування української проповідницької літератури XVI-XVIII ст.

Серапіон, звертаючись до своїх сучасників, закликає їх покаятись, «побачити очима серця діла свої»:

«Ви чули, братіє, самого Господа, який говорить в Євангелії: «І в останні часи будуть затемнення на сонці й місяці, і зірках, і землетруси по землях, і голод». Раніше сказане Господом нашим зараз збулося — за нас, при нинішніх людях. Як часто бачили ми сонце, що зникало, і місяць, що тьмянів, і зірки блідли! Зараз же і землетрус своїми очима побачили: земля, од створення закріплена і непорушна, повелінням Божим нині здригається, од гріхів наших колишеться, беззаконня нашого стерпіти не може. Не послухали ми Євангелія, не послухали ми Апостола, не послухали сказання пророків, не послухали сих святителів великих, назву: Василія* і Григорія Богослова, Іоанна Златоуста та інших святителів святих, котрими віра утверджена була, єретики вигнані були, і Бога всі народи пізнали. Вони вчили нас постійно, але ми все одно беззаконня тримаємось! І от уже Бог повчає нас знаменнями, земля здригається за його повелінням; хоч і не говорить устами, але ділом повчає. Навіть так нас покаравши, Бог не відучив нас од злої вдачі. Нині — землю трясе й колише, бажаючи багато гріхів беззаконня із землі струсити, немов листя з дерев. Якщо ж скаже хто: «І до цього землетруси, війни і пожежі бували», — то відповім: «Так були, але що потім було з нами? Чи не голод? Чи не моровиця? Чи не битви многії? І все одно не покаялись ми, доки не прийшов на нас немилостивий народ, як наслав його Бог; і землю нашу спустошили, і городи наші полонили, і церкви святі розорили, батьків і братів наших убили, над матерями і сестрами нашими позбиткувалися».

(Цитуємо за виданням: Слово преподобного отця нашего Серапиона: Господи, благослови, Отче! / Подготовка текста, перевод и комментарий В.В. Колесова // Памятники литературы Древней Руси. XIII век. — С. 441).

Не раніше 70-х років XIII ст. Формування збірника відносно сталого складу під назвою «Златая цепь», поширеного в українській та південнослов'янській писемності. Найраніший, що дійшов до нас, кінця XIV ст. Прототипом його, вірогідно, був візантійський екзегетичний (тлумачний) збірник біблійних текстів, що мав таку ж назву. Але склад збірників, які формувалися в Болгарії і на Русі, змінився. Вони містять перекладні й оригінальні статті морально-повчального характеру («Слово про князів», «Слово про піст», «Слово про челядь»), пересипані уривками з Хронографів, Патериків, Прологів, творами давньоруських, південнослов'янських та візантійських авторів. Матеріали збірника широко використовувались при укладенні «Златоуста», «Маргарита» та інших збірок.

У «Златой цепі» за рукописом XIV ст. наводиться народне повір'я про Великдень:

«Хай буде відомо, що світла неділя один день є. Коли воскрес Ісус Христос, сонце зійшло о шостій годині ночі і, зійшовши, стояло на сході десь днів два, на полудні ж, як три дні, на заході, як два дні, і на восьмий день зайшло. Тому звідси і великий день той».

(Цитуємо за виданням: Буслаев Ф. Памятники древнерусской духовной письменности // Буслаев Ф. Исторические очерки русской народной словесности и искусства: В 2 т. Древнерусская народная литература и искусство. — СПб., 1861. — Т. 2. — С. 125).

XIII ст., друга половина. Укладення «Галицько-Волинського літопису», що містить дві самостійні частини: Галицьку (1201-1260) і Волинську (1261-1292). Перша присвячена, загалом, подіям у Галицькій землі і написана ще за життя князя Данила галицького (1201-1264) під наглядом митрополита Київського, а згодом володимиро-суздальського Кирила та холмського єпископа Іоанна при єпископській кафедрі в Холмі. В літописі обґрунтовується право Данила Галицького на володіння галицькими землями, а також Києвом як номінальною столицею Руської землі, засуджується боярська знать, яка прагнула вигнати князя й прибрати до своїх рук галицьку землю. Відзначаються заслуги дружини князя, вірного йому війська, що складалося зі смердів та городян. Політичне життя Галицької Русі зв'язане в літописі з подіями, що відбувалися у сусідніх державах — Литовському князівстві, Польському та Угорському королівствах, а також Золотій Орді. Укладачі докладно описують участь князя Данила в битві проти монголо-татар на річці Калка (в 1223 році), розгром тевтонських лицарів під Дорогичином (в 1238 році), угорських та польських військ під Ярославом (в 1245 році), дипломатичну поїздку до Батия. В літописі під 1205 роком вміщено легенду про половецького хана Отрока*, сина Шаруканя*, якого Володимир Мономах вигнав з пониззя Дону, і той пішов у Грузію. Коли Володимир помер, то половецький хан Сирчан* послав музику Ора, щоб той умовив хана Отрока повернутися додому:

«Тож вернися, брате, піди в землю свою». Мов же ти йому слова мої, співай же йому пісні половецькії. А якщо він не схоче, — дай йому понюхати зілля, що зветься євшан». Той же не схотів [ні] вернутися, ні послухати. І дав [Ор] йому зілля, і той, понюхавши і заплакавши, сказав: «Да лучче єсть на своїй землі кістьми лягти, аніж на чужій славному бути». І прийшов він у землю свою».

(Цитуємо за виданням: Літопис Руський. — С. 368-369).

У другій частині описано події Волинського князівства за часів Василька Романовича та його сина Володимира Васильковича. З похвали Володимиру Васильковичу, написаної за зразком похвали князю Володимиру із «Слова про Закон і Благодать» Іларіона, постає образ ідеального князя: мудрого правителя, воїна, книголюба і філософа.

«Сей же благовірний князь Володимир на зріст був високий, у плечах великий, з лиця гарний, волосся мав жовте кучеряве, бороду стриг, і руки мав гарні, і ноги. Голос же в нього був низький і нижня губа дебела. Говорив він ясно [словами] зі [Святих] книг, тому що був філософ великий. І ловець він [був] умілий і хоробрий. [Був] він кроткий, смиренний, незлобивий, справедливий, не загребущий, не лживий, злодійство ненавидів, а пиття не пив [хмільного] зроду. Приязнь же він мав до всіх, а особливо ж до братів своїх, у хресному ж цілуванні стояв він по всій правді істинній, нелицемірній, і страху Божого сповнений. Особливо ж старався він про милостиню, [і] про монастирі подбав, ченців піддержуючи і всіх ігуменів з любов'ю приймаючи, і монастирі многі він спорудив.

На весь [бо] церковний чин і на церковників одкрив був йому Бог серце і очі, і не затьмарював він ума свого п'янством, і кормителем він був ченцям, і черницям, і вбогим, і всякому стану він яко улюблений отець був. Особливо ж на милостиню він бр милостив, слухаючись Господа, який говорить: «Оскільки вчинили ви братії моїй меншій, то й мені вчинили», а також [як] Давид говорить: «Добрий муж милує і дає весь день, він за Господом не спіткнеться...»

«І честі тебе Господь сподобив бути причасником на небесах за твоє благочестя, що ти мав у житті своєму. Добрий свідок благочестя твойого, о блаженниче, — святая церква святої Богородиці Марії, що її спорудив прадід твій на правовірній основі і де також мужнє твоє тіло лежить, ждучи труби архангелової.

Добрий дуже свідок — брат твій Мстислав*, що його зробив Господь наступником по тобі у твоїм володінні, який не порушає твоїх порядків, а утверждає, не умаляє приношення твоєму благочестю, а ще більше додає, не занедбує, а здійснює, бо не скінчене тобою він довершує, як Соломон Давидове, бо храм Божий, великий і святий, він своєю мудрістю спорудив на святість і окрасу городу твоєму, бо всякою красою він його оздобив, золотом і сріблом, і камінням дорогим, і начинням церковним, і та церква чудовна і славна в усіх окружних сторонах, і такої іншої не знайдеться в усій опівнічній землі, од сходу і до заходу».

(Цитуємо за виданням: Літопис Руський. — С. 445-446).

«Галицько-Волинський літопис» використовували у своїй творчості Микола Костомаров, Іван Франко, Микола Вороний, Катря Гриневичева, Антон Хижняк, Микола Бажан. Особливою популярністю користувалася легенда про євшан-зілля.

80-ті роки XIII ст. >Було укладено «Повість про житіє Олександра Невського» (1220-1263). Очевидно, первісна редакція повісті була зроблена невідомим галицьким книжником у монастирі Різдва Богородиці у Володимирі-на-Клязьмі (де бр похований князь) за ініціативою сина Олександра Невського* — Дмитра (1270-1294) і митрополита Кирила, який у 1246 чи 1250 році приїхав від Данила Галицького до Олександра Невського. У творі поєдналися особливості агіографічної розповіді й традиційні риси воїнських повістей (ідеалізований образ князя, набір сталих стилістичних формул). Та риси воєнно-дружинної повісті переважають над агіографічними, і основна увага автора зосереджується на воєнних подвигах і державній діяльності князя. Починається твір традиційною для героїчного епосу славою, в якій Олександр Невський порівнюється з Олександром Македонським, Ахіллесом і Дігенісом Акрітом, з біблійними героями — Самсоном, Соломоном, Йосифом Прекрасним, Давидом; римським імператором Веспасіаном*. У житії особливо виділяються описи битви новгородського князя зі шведами на Неві (1240) і німцями на Чудському озері (1242). Біблійна образність у творі поєднується з історичними сказаннями, літературні традиції — із зображенням реальної дійсності. Житіє перейняло найкращі зразки воїнської повісті оригінальної й перекладної літератури, а також продовжило традиції галицького письменства. За своєю формою житіє Олександра Невського близьке до розповіді про Данила з «Галицько-Волинського літопису». Автор житія активно використовує також легенди про князів Бориса та Гліба. Вперше пам'ятку опублікував В. Мансика в 1913 році.

В житії так описано битву на Чудському озері:

«Коли ж наблизились німці, то дізналась про них сторожа. Князь же Олександр приготувався до бою, і пішли вони один проти одного і покрилось озеро Чудське багатьма тими й іншими воїнами. Батько Олександра, Ярослав, прислав йому на допомогу молодшого брата Андрія* з великою дружиною. Та і в князя Олександра було багато хоробрих воїнів, як в давнину у Давида-царя, сильних і стійких. Так і мужі Олександра, натхненні духом ратним, адже були серця їхні, як серця левів, закричали: «О княже наш славний! Нині прийшов наш час покласти голови свої за тебе». Князь же Олександр підняв руки до неба і сказав: «Суди мене, Боже, розсуди ворожнечу мою з народом неправедним і допоможи мені, Господи, як в давнину допоміг Мойсею подолати Амаліка* і прадіду нашому Ярославу окаянного Святополка».

Була ж тоді субота, і коли встало сонце, зійшлися противники. 1 була січа жорстока, і стояв тріск од зламаних списів і дзвін од ударів мечів, і здавалось, що рушило замерзле озеро, і не було видно льоду, бо вкрилось воно кров'ю. А це чув я од очевидця, який розповів мені, що бачив воїнство Боже в повітрі, яке прийшло на допомогу Олександру. І так переміг ворогів за допомогою Божою і побігли вони, Олександр же рубав їх, ганяючи, як по повітрю, і нікуди було їм сховатись. Тут прославив Бог Олександра перед усіма полками, як Ісуса Навина біля Єрихона*. А того, що сказав: «Захопим Олександра», — віддав Бог в руки Олександра. І ніколи не було противника, достойного його в бою. І повернувся Олександр з перемогою славною, і було багато полонених у стані його, і вели босими біля коней тих, що називають себе Божими лицарями».

(Цитуємо за виданням: Повесть о жизни и храбрости благоверного и великого князя Александра // Памятники литературы Древней Руси. XIII век. — С. 433-434).

XIII ст. Спорудження замків-фортець у Луцьку, Львові, Одеську, Кам'янці, Кременці, Ужгороді, Невицькому, Хотині, Острозі. Побудовані за типом європейських середньовічних замків, муровані або кам'яні оборонні споруди з фортифікаційними вежами, що дозволяло вести обстріл ворога також з флангів. Перебудовувалися в пізніші часи.

XIII ст. У Галицькій землі було написано ікону Покрови Пресвятої Богородиці. Автор — непрофесійний іконописець, що прослідковується у трактуванні образів ікони, де відчутні народні впливи. Культ Покрови Богоматері став особливо популярним в Україні з XV ст. Вона вважалася захисницею народу і держави від ворогів, патронесою козацтва. Покрова була одним з найпопулярніших церковних свят в Україні. Ікона зберігається в Національному музеї українського мистецтва (м. Київ).

XIII ст. Поява в Київській Русі «Палеї» — збірника апокрифічних переказів на біблійні старозавітні теми, що виник, мабуть, на візантійському грунті в XI ст. і потрапив до нас через південних слов'ян. Існують: «Палея тлумачна», «Палея історична» і «Палея хронографічна». «Палея історична» — це переклад візантійського оригіналу, де скорочено викладалася біблійна історія, починаючи з роздумів про гріхопадіння праотців і до царювання Давида з додатком апокрифічних оповідань. У «Палеї історичній» основна увага звернена виключно на історичний бік розповіді. «Палея тлумачна» — книга, що виникла на давньоруському грунті в XIII ст.; в ній переказуються з полемічними антиіудейськими тлумаченнями, а також з численними доповненнями і коментарями біблійні книги. Первісна редакція «Палеї тлумачної» завершується пророцтвом Давида, Соломона і Філона* про Ісуса Христа та інших новозавітних осіб. Головне завдання «Палеї тлумачної» — з'ясувати таємничий символічний смисл старозавітних подій стосовно Нового завіту. Пізніші переписувачі й редактори «Палеї тлумачної», нехтуючи символіко-богословською герменевтикою*, надали переваги історичній розповіді. Своїми доповненнями вони наблизили «Палею тлумачну» до хронографа. Так виникла «Палея хронографічна».

Палеї — це своєрідні енциклопедії як богословських знань, так і середньовічних уявлень про будову Всесвіту.

Подаємо з «Крехівської палеї» опис раю, який, за визначенням Івана Франка, є зразком «давньої і дуже ще слабкої спроби змалювання пейзажу словами».

«І насадив Господь Бог рай в Едемі на сході. Едем же, розповідається, — це пожива запашна й приємна, різнобарвна і духмяна, пожива безпечальна, що веселить розум і серце, пожива втіхи й спокою. [Це] і пожива, і барвиста прикраса несказанна, що насадила десниця Його. В [раю] ж бо дерева красиві й квітучі і високо вершинами й гілками прикрашені, схиляються додолу, також різні насадження найрізноманітніших видів і краси, їхні ж плоди і цвіт, і листя ніколи не в'януть. Інші ж мають квіти, що духмяними пахощами все навколо наповнюють і красою й незвичайним виглядом дивують, через те неможливо знайти духмяніших і барвистіших видінь. Коли ж повіє свіжий вітер, відразу зашумлять дерева тихо, мелодійно і шелестом запашним дихають, повіваючи.

І ввів [Господь] туди людину. Звідти ж прагнення до світла, звідти ж початок життя людського, що його Бог створив. Тут, в раю виростив Господь Бог різні дерева, красиві на вигляд і смачні для поживи, і дерево життя посередині раю. Також і хресне дерево посередині землі, яке називається деревом спасіння, і дерево розумне, за допомогою якого можна пізнати добро і зло. Словом бо наділене, прорекло воно, що за образом Божим бути Адаму. Знало ж воно добро і зло, але пізніше стало злою спокусою [для людей]».

(Переклад зроблено за виданням: Франко Іван. Апокрифи. - Т. І. — С. 17).

XIII ст., кінець.Створення на Волині ікони Волинської Богоматері. Для ікони характерні завершеність композиції, ліризм, тонкий колорит. Тип ікони — Богоматір одигітрія-путівниця.

Зберігається в Національному музеї українського мистецтва (м. Київ).

XIII ст., кінець — XIV ст., початок. Будівництво у Володимирі (Волинському) Василівської церкви-ротонди. Пам'ятка романського архітектурного стилю. Перебудовувалася у XIX ст.

XIII-XIV ст. Укладення на Русі апокрифічного «Слова про Лазареве воскресіння» — урочистого слова, в якому прославляється Христос-Спаситель, котрий рятує людство. Твір зв'язаний з біблійним сюжетом про воскресіння Лазаря* Христом, з циклом апокрифічних сказань про страсті Христові (його розп'яття, воскресіння, сходження в пекло), з проповідями на воскресіння Сина Божого, на воскресіння Лазаря, есхатологічними пам'ятками. Високо оцінюючи художні якості твору, Іван Франко вказував, що замість оповідання тут маємо форму не то епічну, не то драматичну. Зміст твору зводиться до одного з епізодів апокрифічного Никодимового євангелія. Цар Давид сповіщає праотців про народження Христа. Адам, як винуватець першородного гріха, виголошує перед Лазарем плач-молитву із проханням до Христа визволити праотців од мук. Христос спускається до пекла з цілою когортою небесного воїнства і визволяє бранців. Існує коротка й поширена редакції «Слова». В короткій — звернення Адама до Лазаря — це філософські роздуми автора над вічною проблемою долі людини у світі, справедливості Божого суду, Божого милосердя. У поширеній редакції все це знівельовано пристосуванням тексту до норм ортодоксальної християнської моралі. Найдавніший список твору датується початком XV ст. Літературні джерела слова — старозавітні тексти (Псалтир), твори отців церкви, казання Кирила Туровського. Слово вплинуло на творчість українського письменника і поета XVII ст. Кирила Транквіліона-Ставровецького. В цьому ж XVII ст. виникає нова обробка сюжету «Слова про збурення пекла».

Подаємо уривок із «Слова» за рукописом XVI ст., який пізніше належав Київській духовній академії. Початок пам'ятки свідчить, що її автор знав «Слово о полку Ігоревім» або подібний твір:

«Заспіваймо весело, дружино, піснями сьогодні, а плач відкладемо й утішимося. Ударив Давид у гуслі, накладаючи персти свої на живі струни, і, сидячи в підземному пеклі, прорік: «Це вже час веселий настав! Це прийде день спасіння! Уже бо чут-но, як пастирі грають на сопілках, і голос їхній проходить через ворота пекла, а в мої вуха входить. Уже чую тупіт персидських коней, то дар несуть волхви од своїх царів Цареві небесному, котрий сьогодні народився на землі. А того ми, дружино, чекали багато днів. Тому бо небо є престолом, а земля підніжжям для ніг його. Мати-діва, сповиваючи в пелюшки того, хто сповив небо хмарами, а землю — імлою, прихилившись до нього, сказала: «О Царю небесний і великий, чого ти захотів до нас убогих на землю зійти? Чи цієї печери захотів, чи ясель цих, у яких лежиш? А це скоро Ірод безумний*, блукаючи, гострить на тебе меч, убити тебе хоче!»

Сказав Адам там, хто був разом з ним у пеклі: «Прийдіть пророки і всі праведнії, пошлемо вість до Владики із сльозами на живий цей вік, чи хоче він нас од цієї муки врятувати?» А Ісайя* та Єремія, лаючи пекло і його немічні сили, промовили до Давида: «А хто може од нас тому вість принести? Ворота мідні, вірьовка залізна, а замки камінні міцно запечатано». Тоді Давид до них ясно промовив: «А це завтра від нас піде Лазар чотириденний, друг Христа, то від нас до нього вість донесе».

Почувши це, Адам, первозданний чоловік, почав бити себе руками по обличчю своєму і, тяжко стогнучи, кричати: «Передай про мене вість Владиці, світлий друже Христа: «Це до тебе волає первозданний твій Адам, чи для того, Господи, ти створив мене, щоб короткий вік на землі цій бути, і щоб засудити в пекло на багато років мучитися? Чи заради того наповнив землю, о Владико, щоб нині твої улюбленці, а мої онуки в темноті сиділи на дні пекла, муку скорботну приймаючи і тугою серце тішачи, а сльозами очей своїх зіниці омиваючи і сумуючи, згадуючи минуле? Бо на землі цій недовго добро бачили, а в тузі і в обиді багато літ є. Недовго був я царем над всіма створіннями Божими, а нині я давно раб пеклу, а чортам — полонений. Недовго я світло твоє бачив, а це вже ні сонця твойого пресвітлого не бачу багато літ, ні бур вітряних не чую. Господи, якщо я згрішив перед тобою більше від усіх людей, то по заслузі воздав мені муку цю, не жаліюся. Але жаль мені, Господи, що я за твоїм образом створений, а нині збиткується наді мною, мучить мене диявол зле. Але жаль мені, Господи, що в породі живучи, твою божествену заповідь переступив. А цей, Господи, перший патріарх Авраам, твій друг, що заради тебе хотів принести в жертву свойого сина Ісаака, ати сказав йому, Господи: «Тобою Аврааме, благословляться всі «коліна» земні», — то цей чим згрішив, що тут же в пеклі мучиться з нами, тяжко зітхаючи? А Ной праведний, якого ти врятував, Господи, від того лютого потопу, а від пекла не можеш врятувати? Чи цей теж згрішив, як і я? А цей великий пророк Мойсей, а той, Господи, чим завинив? Бо і той сидить з нами в темряві пекельній. А Давида, ти Господи, сам прославив на землі і дав йому, Господи, царювати над багатьма, — він уклав Псалтир і створив гуслі, — то і той згрішив? І він разом з нами мучиться в пеклі цьому, часто стогнучи і зітхаючи. Чи той теж згрішив, як і я? А цей великий серед пророків Іоанн Предтеча*, що охрестив Господа, котрий родився за благовіщенням Гавриїла, в пустелі був вихований і з юності їв мед дивний, то чим той, Господи, согрішив? То і той, Господи, що на землі від Ірода натерпівся, тут же з нами в пеклі мучиться. На це жаліються твої пророки Ілля чи Єнох*, які угодили тобі більше від усіх праведників на землі. Чи то заради гріхів наших не хочеш нас помилувати, чи свого часу чекаєш? Коли ти сам хочеш зійти, тільки тобі відомо, ми люди суєтні, а ти Господи, довготерпеливий і незлобивий...»

(Переклад зроблено за виданням: Франка Іван. Апокрифи. - Т. II. — С. 315-316).

XIII-XIV ст. Переклад «Мудрості Менандра» — збірника коротких афоризмів (гномів), вибраних із творів давньогрецького поета-драматурга Менандра (близько 342-291 років до н.е.). Збірник був укладений ще на грецькому грунті і приписувався візантійському богослову і письменнику Григорію Богослову. Короткі вислови Менандра, як і релігійно-дидактична література (Притчі Соломона, Премудрості Соломона, Премудрості Ісуса, сина Страхового, євангельські притчі й афоризми, апостольські послання) та збірники афоризмів («Пчола», висловлювання Ісихія* й Варнави*), вказують на уявлення автора про людину та її літературний образ. Головне завдання цієї повчальної літератури — заклик розібратись у своєму духовному світі. Пізнавши себе, людина повинна пам'ятати, що вона сама відповідає за свої вчинки. Цінність людської особистості визначають її діла («діянія»).

Знати себе — це означає володіти собою в складних ситуаціях, реально оцінювати свої вчинки і вчинки інших. Тематика гномів Менандра різнобічна: вони визначають цінність справжньої дружби, підступність наклепників; осуджують тих, хто радіє чужому горю; вчать достойно давати і приймати те, що дають інші; осуджують заздрість, скнарість, жадність, лінощі, злість, хитрощі; прискіпливо характеризують моральні якості володарів, суддів; акцентують увагу на сімейних стосунках, наголошують на важливості в людському житті — розуму, мудрості; вказують на тісний зв'язок у житті радості і горя, добра і зла.

Вислови Менандра поширились у різних редакціях і списках, в окремих збірниках. Багато влучних висловлювань Менандра перегукується з пізнішими українськими народними приказками і прислів'ями. Українські книжники XIV-XVIII ст. використовували «Мудрість Менандра» для укладення слів і повчань дидактичного спрямування.

Афоризми Менандра:

Людину лукаву обходь, і дружби її не приймай.
Немає більшого багатства, ніж друг.
Золото випробовується вогнем, а дружба — часом.
Багатим усі люди — друзі.
Багато хто в добрі друзі, а не в біді.
Недостойний той, хто, ставши багатим, забуде друга.
Багатого всі вважають мудрим, убогому ж ніхто недруг.
Не радій, коли бачиш інших у біді.
Солодко благодать прийняти вчасно.
Благодать прийнявши — пам'ятай, а сотворивши-забудь.
Велике зло для людини — ненаситність.
Всі хочем багатіти, та не можем.
Краще по сухому бідному ходити, ніж на воді багатіти.
Батьком є той, що вигодує, а не той, що народить.
Краще збирати розум, ніж багатство лукаве.
Краще крапля розуму, ніж багатства вдосталь.
Здоров'я і розум — два добра в житті.
Повчати уміє багато хто, а розуміти не всі.
Краще мовчати, ніж говорити дурниці.
Стримуй язик, щоб не говорити багато.
Уміє слово мудре печаль лікувати.
Меч ранить тіло, а зле слово — ум.

(Цитуємо за виданням: Адрианова-Перетц В.П. Человек в учительной литературе Древней Руси // Труды Отдела древнерусской литературы. — Л., 1972. — Т. 27. — С. 10-13, 15-17, 19, 27, 31-32, 34).

XIII-XIV ст. На Русі з'являється «Сказання про Індійське царство», або «Повість про попа Івана» — грецький літературний твір XII ст., укладений у формі відповіді міфічного царя й священика Івана (через посла) на запитання візантійського імператора Мануїла про чудеса і багатства Індійської землі. За легендою, піп Іван дотримується християнської віри і походить від трьох царів, що приходили кланятись немовляті Христу. Сказання написане в дусі середньовічної фантастики, в якій значне місце займали розповіді про країни чудес з ідеальним громадським і державним устроєм. Це своєрідний зразок повісті-утопії. Вже в XIII ст. європейські письменники активно переспівували й доповнювали твір різними описами дивовижних людей, екзотичних звірів і птахів, коштовних каменів. Найраніший список твору належить до другої половини XV ст. Повість вплинула на формування таких творів, як билина про Дюка Степановича, розповіді про Індію в «Олександрії» сербської редакції, на оповідання XVI-XVII ст. про віднайдення Тибету.

Ось як описані дива далекої фантастичної країни:

«Я — Іоанн, цар і піп, над царями цар; під моєю владою три тисячі триста царів. Я поборник православної віри Христової. Царство ж моє таке: в один бік треба йти десять місяців, а до іншого дійти неможливо, тому що там небо з землею зустрічається. І живуть у мене в одній місцевості німі люди, а в іншій — люди рогаті, а ще в іншій землі — люди з трьома ногами, а деякі люди досягають дев'яти ліктів, це велетні, а інші люди з чотирма руками, а деякі — з шістьма. І є в мене земля, де в людей половина тіла собача, а половина людська, а в деяких моїх людей очі і рот на грудях. В іншій же моїй землі у людей зверху великі роти, а деякі мої люди мають бидлячі ноги. Є в мене люди — наполовину птах, наполовину людина, а в деяких людей голови собачі. Родяться в моєму царстві звірі: слони, дромадери, крокодили і двогорбі верблюди. Крокодил — лютий звір: якщо він, розгнівавшись на що-небудь, помочиться на дерево або на щось інше, — в ту ж мить воно згорає вогнем. Є в моїй землі півні, на яких люди їздять. Є у мене птиця ног, вона мостить собі гніздо на п'ятнадцяти дубах. Є в моїм царстві птиця фенікс; в повнолуння вона в'є собі гніздо, приносить з неба вогонь, сама спалює своє гніздо і сама тут теж згорає. І в цьому попелі зароджується черв'як, вкривається пір'ям, а потім стає єдиною, тією ж самою птицею, іншого плоду у цієї птиці немає; а живе вона п'ятсот років. Посередині ж мого царства витікає із раю ріка Едем, а в тій річці видобувають коштовні камені: гіацинт, сапфір, памфір, смарагд, сардонікс і яшму, тверду і котра, як вугілля, виблискує. Є камінь кармакаул; він — господин всім коштовним каменям, вночі він світиться, як вогонь горить...

Є у мене палата золота, а в ній — правдиве дзеркало; воно стоїть на чотирьох золотих стовпах. Хто дивиться в дзеркало, той бачить свої гріхи, які здійснив від юності своєї. Поблизу того дзеркала є інше дзеркало, скляне. Якщо замислив хто зло на свого господина, то обличчя його в тому дзеркалі виглядає блідим, мовби неживим. А хто добре думає про господина свого, то обличчя його в дзеркалі сяє, мов сонце».

(Цитуємо за виданням: Сказание об Индийском царстве / Подготовка текста, перевод и комментарии Г.М. Прохорова// Памятники литературы Древней Руси. XIII век. — С. 467, 473).

XIII-XIV ст. У нашій давній писемності з'являється «Ізмарагд» — збірник повчально-розповідного характеру, сталого складу. Основа книги — слова, повчання й притчі на теми християнської моралі: «Стословець» Геннадія, слова про книжне почитання, про доброчинності та гріхи, про добрих та злих жінок, виховання дітей. Статті «Ізмарагда» базуються на творах візантійських, південнослов'янських та давньоруських книжників: Іоанна Златоуста, Григорія Богослова, Василія Великого, Єфрема Сиріна*, Нифонта, Кирила Туровського, Серапіона Володимирського. Окремі притчі «Ізмарагда» відзначаються художньою образністю і багатством стилю. Починається збірник статтею про корисність читання книжок. Формування збірника типу «Ізмарагда» активізувало перекладацьку діяльність наших книжників і сприяло виникненню нових оригінальних творів. «Ізмарагд» був популярним в Україні. Збереглося чимало списків цього збірника XVII-XVIII ст.

Наводимо уривок з «Повчання святого Василія ледарям, котрі не працюють, і похвала тим, котрі працюють».

«...Лінь у всіх ділах милість злим є, і доброту, яку маєш, вона губить. А нехай і багатим будеш, а лінивим, то зубожієш. Кожен лінивий і слабий сам себе проклинає. А якби Бог піклувався лінивими, то повелів би бур'янові жито родити, а лісу всякі плоди давати. Кожен лінивий одягається погано, в драних штанях ходить, бо котрий на діло лінивий, то й про душу свою не дбає. О лінивці і нероби! Що з праці своєї Богові принесете? Бо не вимагає Бог від лихоїмця офіри, ні дарів, але гребує ним, як тим псом. Ліпше є не чинити [зла] і чужого не красти. Ні лінивим, ні тим, хто багато спить, ні лихоїмцям, ні п'яницям, ні злодіям Бог [не] обіцяв вічне життя. Спасуться ті, котрі працюють, своїми руками майструють, доглядають худобу, коней пасуть і з того десятину Богові дають. Інші сіно косять і овець годують і тим убогих і недужих годують і одягають, то приймають благословіння Господнє. А ті, котрі по морю плаваєте і торгуєте, віддавайте окрему частину і царство небесне приймете. А ви, жони, утвердіть свої лікті у праці і руки на веретені, і з того милостиню давайте і спасетеся. А не працюючи, який плід своєї праці Богові дасте? Жоден, не трудячись, не спасеться, бо кожному по ділам його воздасться».

(Переклад зроблено за виданням: Яворский Ю.А. Малорусский отрывок Измарагда XVII в. — Берлин, 1908.— С. 11-12).

Тематика «Ізмарагда» знайшла своє відображення в поетичній збірці Івана Франка «Мій Ізмарагд». Один із творів — це вірш про мудрість.

VII. Немає яруга понад мудрість.

Немає друга понад мудрість,
Ні ворога над глупоту,
Так, як нема любові в світі
Над матірню любов святу.
Не ділиш мудрості з братами,
Її злодії не вкрадуть,
Її не згубиш по дорозі,
Вона є вільна серед пут.
Вона магнет посеред моря,
Найвищий скарб безцінний дар,
Огнище тепле в гудінь горя,
Холодна тінь під страстей сквар.
Без неї все життя пустиня,
Так, як пустий без друга шлях,
І як твій дім пустий без сина,
І як пустий дурного страх.

(Цитуємо за виданням: Франко Іван. Мій Ізмарагд // Франко Іван. Зібрання творів у 50-ти томах. — К., 1976. — Т. 2. — С. 192-193).

Року 1300 (1299). Перенесення за часів митрополита Максима (1283-1305) митрополичої кафедри з Києва до Володимира-на-Клязьмі. Санкціоноване константинопольським патріаршим собором 1354 році.

Року 1303, близько. Утворення галицьким князем Юрієм І Львовичем галицької православної митрополії в складі Володимирської, Перемишльської, Луцької, Туровської та Холмської єпархій. Існувала до 1347 року.

1308-1326 роки. Митрополитство» Петра Ратенського (з Волині) у Володимирі-на-Клязьмі, а згодом у Москві. Своєю політикою він підтримував московських князів у боротьбі з тверськими за об'єднання північно-східних земель, за що був канонізований як перший святий Московської держави. В 1339 році константинопольська патріархія визнала канонізацію. Цим актом освятилась роль православної ієрархії в політичному житті Московської держави. Відомий як письменник та іконописець.

Житіє Петра Ратенського укладене в XIV ст. День його пам'яті православна церква відзначає 21 грудня.

«Петро, замисливши доброчинне життя, пішов на річку Рата, де збудував собі обитель, тепер називається Дворецький монастир, і поставив церкву в ім'я спасителя нашого Ісуса Христа. Через деякий час прийшло до нього багато братії, бо був святий благонравний, незлобивий, тихо й лагідно всіх повчав і милостиню роздавав і ніколи убогому, тому, хто просить, і подорожньому не відмовляв. І до князя дійшли чутки про доброчинне його життя. Всі це бачили і слова повчань від нього приймали. Прийшов тоді в ту землю архієрей Максим з Константинополя, навчаючи людей Божим заповідям. До нього прийшов Петро зі своєю братією благословіння прийняти. Ікону Пресвятої Богородиці, яку сам написав, приніс йому. Святитель Божий благословив його й братію і ікону прийняв, і у великій честі у себе тримав».

(Переклад зроблено за виданням: Книга житій святих на три місяці: грудень, січень, лютий... — К., 1695. — Арк. 217 зв.).

1317-1330 роки. Спроба литовського князя Гедиміна заснувати в Новогрудку окрему литовську митрополію на чолі з митрополитом Феофілом.

Року 1352.Розподіл між Польським королівством і Великим князівством Литовським земель Галицько-Волинської Русі. До Польщі відійшли Галичина й частина Поділля, а до Литви — Волинь, Берестейська земля.

У грамоті, яку дослідники датують червнем-вереснем 1352 року, укладеній між Гедиміновичами* та польським королем Казимиром* з мазовецькими князями, сказано про це так:

«Ми присягаємо, той мир тримати вельми твердо, без будь-якої хитрості, не займати нам королевої землі, ні людей, що його слухають. Королеві держати сповна землю Львівську, а нам держати Володимирську, Луцьку, Белзьку, Холмську, Берестейську. А мир тримати від Покрови Богородиці до дня Івана Крала, а від Івана Купала два роки. А міст у руській землі нових не ставити, ні спалених не відбудовувати, поки мир буде два роки триматись».

(Переклад зроблено за виданням: Грамоти XIV ст. — К., 1974. — С. 30).

Року 1356.Надання польським королем Казимиром Магдебурзького права м. Львову. Склалося у німецькому місті

Магдебург (XIII ст.). У видозміненому вигляді поширилося в Центральній та Східній Європі. Міста за цим правом мали виборне самоуправління, магістрат, який поділявся на дві колегії: адміністративну раду і судову лаву. На чолі ради стояв виборний бурмістр, лаву очолював війт. Рада розподіляла серед міського населення податки, повинності, слідкувала за дотриманням єдиних мір, якості продукції. Магдебурзьке право сприяло розвитку міст, ремесла, торгівлі.

1360-1479 роки. Спорудження у Львові католицького Кафедрального костелу. Побудований у стилі пізньої готики, під час реставрації в 1760-1778 роках набув барокових архітектурних форм.

Тоді ж був розписаний фресками львівським художником С. Строїнським. Для нових вівтарів скульптури виконали М. Полейовський та Ян Овідзький.

1363-1370 роки. Спорудження у Львові Вірменського собору (архітектор Дорінг). Хрестово-купольний чотири-стовпний тринефний храм з трьома апсидами, увінчаний однією банею, побудований у стилі вірменської культової архітектури. Неодноразово перебудовувався, внаслідок чого набув барокового вигляду.

Року 1375.Заснування Галицької католицької єпархії.

1376-1380, 1382-1399 роки. Діяльність у Києві митрополита Київського і Литовського (а з 1390 по 1406 рік митрополита всієї Русі) болгарина Кипріана (близько 1330-1406). Він одержав блискучу освіту на батьківщині, в Константинополі та на Афоні, багато працював як переписувач, перекладач з грецької мови на церковнослов'янську. У 1390 році назавжди переїхав до Москви. Під час перебування в Москві він виправив деякі книги згідно зі своїми поглядами на правопис.

У київський період його діяльності написано так зване друге послання Кипріана — своєрідний політичний памфлет, у якому він виклав причини свого повернення з Москви до Києва.

Будучи митрополитом всієї Русі, Кипріан виступав за об'єднання колишніх давньоруських земель під егідою московських або литовських князів, спільної боротьби проти ординців. Він справив значний вплив на різні сфери церковного, політичного та культурного життя. З його ім'ям зв'язано продовження загальноруського літописання, переклад богословських праць, обробка житій (зокрема, він створив нову версію житія Петра Ратенського і «Повість про Митяя»), зміни в церковній обрядовості.

Наводимо уривок з другого послання Кипріана своїм прибічникам ігуменам Сергію і Феодору, в якому він виступає проти незаконного захоплення Митяєм-Михайлом митрополичого престолу, відлучає від церкви і проклинає великого князя Дмитрія Івановича* і всіх, хто був причетний до його гоніння:

«В чому моя провина перед князем великим? Надіюсь на Бога: не знайде в мені жодної вини. А якщо б і знайшов він яку-небудь мою провину, — не годиться князям карати святителів. Є у мене патріарх вищий над нами, є Великий собор, хай би він туди послав звістку про мої гріхи; і вони, розглянувши справу, не стали б мене карати. А то тепер без вини мене зганьбив, пограбував, замкнувши, тримав голодного і голого, а ченців моїх — в іншому місці. Окремо од моїх слуг замкнув мене вночі. А слуг моїх голих відправити звелів з безчесними словами. І хто може вимовити хулу, що на мене наговорили! Отак воздав мені князь великий за мою любов і доброзичливість!

Послухайте ж, що говорить святий собор, названий Першодругим, який збирався в храмі Премудрості Божого Слова, тобто в святій Софії. Третє правило того святого собору говорить так: «Якщо хтось з мирян надумав, що має на те владу і, нехтуючи божественними і царськими повеліннями, нехтуючи також і церковними звичаями та законами, що мають викликати страх, посміє святителя якого-небудь бити чи замикати — чи з вини, чи надумавши вину, - такий хай буде проклятий».

Так нині постраждав я. Тут святий собор проклинає навіть, якщо і в якійсь провині звинуватять святителя; мені ж яку провину вишукали, замкнувши мене в одній кімнаті під охороною? І навіть в церкву не мав змоги вийти. А після того, вечором другого дня, прийшли, вивели мене, і не знав, куди мене ведуть — убивати чи топити? А тут ще більше безчестя: ведучи мене, і сторожа, і проклятий воєвода Никифор були зодягнеш в одяг моїх слуг і їхали на їхніх конях і сідлах. Чуєте, небо і земле, і всі християни, що сотворили наді мною християни!

А як повелися з послами патріарха, возводячи хулу на патріарха, і царя, і собор Великий! Патріарха литвином називали, і царя також, і всечесний Вселенський собор. А я, скільки було сил, хотів, щоб злість утихла. Те Бог знає, що любив я від чистого серця князя великого Дмитрія, і бажав би я йому тільки добра і до кінця свого життя. Але так як мене і моє святительство піддали такому безчестю, — силою благодаті, даною мені від Пресвятої і Живоначальної Троїці, за правилами святих отців і божественних апостолів, ті, хто причетний до мого затримання, ув'язнення, безчестя і наруги, і ті, що таку раду давали, хай будуть відлучені і неблагословенні мною, Кипріаном, митрополитом всієї Русі, і прокляті за правилами святих отців!

І хто наважиться цю грамоту спалити чи приховати, і той такий самий. Ви ж, чеснії отці й ігумени, напишіть мені якнайшвидше, щоб наздогнала мене ваша грамота якнайшвидше, що ви думаєте, тому що тут я вас не благословив. А я в Царгород їду оборонятись Богом, святим патріархом і Великим собором. І ті на гроші надіються і на фрягів, я ж на Бога і на свою правду.

Писана ж ця грамота мною місяця червня в 23 день в літо 6886 (1378), індикту першого.

Мені ж їхнє безчестя більшої честі надало по всій землі і в Царгороді».

(Цитуємо за виданням: Послание митрополита Киприана игуменам Сергию и Феодору / Подготовка текста, перевод и комментарии Г.М. Прохорова // Памятники литературы Древней Руси. XIV — середина XV века. — М., 1981. — С. 441-443).

Року 1377. Переписування ченцем Лаврентієм на замовлення великого князя суздальсько-нижегородського Дмитра Костянтиновича літописного зведення (вважається, що це копія літописного кодексу 1305 року, укладеного за часів володимиро-тверського князя Михайла Ярославича). Цей літопис названий Лаврентіївським, починається «Повістю временних літ» у редакції Сильвестра (найдавнішій, що дійшла до нас); тільки в його складі збереглося «Повчання» Володимира Мономаха. Укладення Лаврентіївського літопису мало ідеологічне й політичне значення, підносило патріотичні настрої руських князів, згуртовувало їх у боротьбі з монголо-татарами. Як пам'ятка давньоруської літератури і суспільної думки він справив значний вплив на літописання XVI-XVII ст. Вперше опублікований у 1846 році.

Року 1382. Вивезення правителем Галичини Володиславом Опольським* із Белза ікони Богородиці, яка потрапила в Україну з Константинополя. Володислав подарував її монастирю павлікіанів у Ченстохові. Переманювана у XV ст. і стала реліквією католицької церкви в Польщі. Зараз — це ікона «Matka Boska Częstochowa».

Року 1387. Утвердження католицизму в Литві.

1393-1394 роки.Розпис українськими малярами в краківському замку королівської опочивальні та каплиці абатства св. Христа на Лисцю (Мала Польща).

Року 1397. Переписування в Києві в оточенні митрополита Кипріана Псалтиря (Київський Псалтир) — однієї з найвизначніших високохудожніх пам'яток української рукописної книжності. Рукопис прикрашають 302 мініатюри на найрізноманітніші сюжети, що відзначаються витонченим рисунком, досконалою композицією, неповторним колоритом. У приписці переписувача сказано: «В літо 6905 (1397) списана бисть книга сія Давида царя повеленьєм смиреного владики Михаїла рукою многогрішного раба Спиридонія протодиякона. А писана в граді Києві».

Зберігається в Російській національній бібліотеці. Факсимільно видана в 1978 році.

XIV ст., друга половина. В Перемишлі, де знаходилася єпископська кафедра, формується художній осередок. Його малярами були написані ікони: «Юрій Змієборець», «Стрітення», «Архангел Михаїл в діяннях». Виконані в багатій кольоровій гамі, з притаманною цим майстрам пластичністю форм.

Зберігаються у Львівському національному музеї.

1390-і роки. Розписування українськими малярами, ймовірно, з перемишльського художнього осередку, каплиці королівського замку у Вислиці (Польща). На фресках зображені сцени з життя Богородиці та Христа. Виконані з великою майстерністю та авторською індивідуальністю в тонкій колористичній гамі.

XIV ст., кінець. Поява в Україні «Діоптри, або Душезрительного зерцала» візантійського письменника XI ст. ненця Філіппа Монотропа (Пустельника, або Самітника). Твір написаний восьмистопним ямбом, а слов'янською перекладений ритмічною прозою. «Діоптра» виникла в задумі автора, очевидно, під впливом як канонічних звернень тіла до своєї душі (Біблії, гімнів Єфрема Сиріна), так і позаканонічних творів (античних сократичних діалогів, жанру зерцал, белетризованих підручників мудрості: західноєвропейських «княжих зерцал» та східної «Каліли і Дімни»). Філіпп Пустельник вимальовує образ людини не статично, а в динамічній послідовності: минуле, теперішнє, майбутнє. На думку автора, Господь створив людину як істоту змішану, в котрій нерозривно поєднав духовне й матеріальне, краще од вишнього і од нижнього. В минулому після гріхопадіння душа втратила свою природну оболонку, чисте тіло і стала животіти в оскверненій гріхом плоті. В теперішньому розрив єдності матеріального й духовного може призвести до загибелі людини. В майбутньому, за гіпотезою Філіппа Пустельника, матерія знову об'єднається з небесним розумом, тлінне з вічним.

Наводимо уривок з третього «Слова» «Діоптри»:

«Плоть: ...Арістотель мудрий і з ним Гіппократ* говорять, що ум перебуває в серці, Гален* же не згоджується й говорить, що він в головному мозку. Григорій Ніський не згодний з ними і інакше, ніж вони, вчить, бо називає безтілесне таким, що не локалізується: неможливо окреслити простором безтілесну природу, і жодними частинами тіла ум не утримується. Але, по всьому тілу проходячи, по всіх здорових органах тіла, частинах тілесних, він провадить свою дію. В немічних же залишається бездіяльним і не може ніякої вмілої дії провести.Як коваль, що різні знаряддя для справи й мистецтва свойого ремісничого тримає і з ними робить, що йому до вподоби і що він хоче, — але серед тих, що він має, є два, котрі найпотрібніші, о душа: це накувальня і молот, — без них він нічого не робить. Те ж і про ум зрозумій: якщо він не має серця і головного мозку, двох цих органів, здорових та неушкоджених, бездіяльним буде. Скажу тобі, володарко, і про дещо більше й важливіше. Тим, що ти, душа, — така світоявленна, і розумна, і нематеріальна, і божественна, ти зобов'язана тому, що в мені буваєш сушею, адже не в собі ти зачалась, але в мені утворилась. Не будь я створена, не була б створена і ти зі мною. Чи ти окремо і я також окремо виникли? Ні, окаянна, не думай про те зовсім. Адже в єдності створює Творець нас обох. Ні тіло раніше душі, ні душа раніше тіла створились і виникли, як багато хто вважає, але обидві разом, жодна не була первозданною й іншої не випереджала, як я вже сказала. Однолітка, ти ровесниця мені в усьому. Безтілесною душа і бездушним тіло не були і не бувають з самого початку, зрозумій. Від одухотворених — одухотворене, і від живих — живе, — живим і одухотвореним народжується тіло. От і виявляється, що людина є тлінною твариною.

Душа: Досить непросто осягнути розумом сказане: неймовірний зв'язок нас двох. Так поясни ж мені значення і смисл сказаного: якщо Творець створив нас обох одночасно, пов'язав нас, рабине, обох і поєднав, чому ж ти, смердюча, раптом відходиш від мене, і відразу ж розкладаєшся, і стаєш порохом і тлінню, а я не зникаю, але перебуваю вічно живою? І тебе без мене немає, я ж існую і без тебе. Ти без мене жити не можеш, а я без тебе живу.

Плоть: Так послухай, люба, в чому полягає справа, про яку ти говориш. Що я зрозуміла з Писання, те тобі й скажу. Все, що є, чимось приводиться в рух; і, отже, не від самого себе життя одержує, але явно від чогось іншого, що рухає його; і до того часу існує, і живе, і перебуває, доки має в собі дійову силу, — я розумію, — що супроводжує його. Коли ж діюче перестане діяти, тоді зникне і те, що рухається, — з причини відсутності того, що рухає. А ти, госпожа моя, будучи саморушною, маєш безперервне буття, ніколи не зникаєш; бо разом із здібністю саморуху тобі властивий вічний рух; а тому, чому властивий вічний рух, властива і безперервність; безперервне ж, люба, певною мірою і безкінечне, безкінечне ж завжди безсмертне і вічно живе. Я ж тлінна, і мінлива, і смертна вся; лише дякуючи тобі, я і живу, і рухаюсь. Після того як залишаєш ти мене, я вже не перебуваю, але відходжу тоді в те, з чого була створена. Так що без тебе я ніщо, сам вонючий сморід».

(Цитуємо за виданням: Третье «Слово» «Диоптры» // Прохоров Г. М. Памятники переводной и русской литературы XIV-XVI веков. — Л., 1987. — С. 223-225).

XIV ст. Поширення в Україні «Ліствиці» візантійського християнського письменника ченця Іоанна Ліствичника Синайського (VI-VII ст.). Це — зібрання морально-аскетичних повчань, своєрідна настанова поступового морального вдосконалення чернецтва. Автор спостережливий і мудрий, виявив неабияке знання психології, людських пристрастей. Композиція твору відбиває принцип духовного сходження по драбині (ліствиці) самовдосконалення. Книжка поділена на 30 щаблів-розділів, перші двадцять три — про гріхи (заздрість, сребролюбство, наклеп, спокуси...), останні сім — про доброчинності (смирення, молитву, радіснотворний плач, спокутування гріхів, пам'ять про смерть). З творів Іоанна Синайського починається так звана синайська школа, якій притаманні поступовість і обережність в аскезі, цілковите послушенство духовному наставникові, ісихія (мовчання) з концентрацією уваги на молитві як спосіб досягнення найвищого душевного блаженства. Найдавніші слов'янські списки «Ліствиці» — давньоболгарські і датуються XII-XIII ст. Уривки з «Ліствиці» містяться ще в «Ізборнику» 1076 року. В XIII ст. цей твір згадує Симон у посланні Полікарпу (див. «Києво-Печерський патерик»). Перекладали «Ліствицю» і українські книжники пізнішого часу. Так, Володимир Перетц наводить український переклад, точніше, вільний переказ окремих фрагментів твору Іоанна Синайського з рукопису першої половини XVII ст.:

«Про послух, сходинка 4

Будь-який бо плід дерева упередити має цвіт, а будь-який послух — це мандрівка чи то тіла, чи помислу й волі: тими двома цнотами, як крилами, прикрашена душа правдивого мужа без лінощів просто до неба підноситься. Бо про те, Духом Святим натхненний, співає: «Хто дасть мені крила, як голубці, і полечу, і спочину, дотримуючи і споглядаючи глибоке смирення».

Не вистачило б мені всього життя щасливого, коли б захотів блаженних тих, що до небес піднялися, цноти і святість життя їхнього зосібно перелічити.

Про плач, сходинка 7

Не прагни бути схожим на тих, хто мертвих ховає. Тії ж бо зараз, сказано, над ними плачуть, а невдовзі з їхньої ласки упиваються й розкошують. Але будь, немов засуджений, якому винесли вирок добувати із землі різну руду, і який повсякчас зазнає жорстоких збиткувань від наглядачів немилостивих. Бо той, хто плаче, одночасно насолоди й сміху зазнає.

На того схожий є, хто пса сластолюбства хлібом каменує, той робить вигляд, що переслідує пса, а насправді до себе його приваблює. Будь смутним і непоказним, і завжди до серця свойого сторожу приставляй, бо бояться такого демони, як пса злодії».

(Переклад зроблено за виданням: Перетц В.Н. Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы XVI- XVIII веков // Сборник Отделения русского языка и словесности Академии Наук СССР. — Л., 1926. - Т. 101. — № 2. — С. 75-76).

XIV-XV ст. Поширення в Україні «Бесіди трьох святителів» — апокрифічної пам'ятки в формі запитань і відповідей, викладених від імені трьох ієрархів православної церкви: Василія Великого, Григорія Богослова та Іоанна Златоуста. Запитання «Бесіди» стосуються будови Всесвіту, поняття добра і зла, кари за гріхи, Страшного суду, питань старозавітної історії та євангельських подій. Значна увага приділяється першій людині — Адаму і першим дням створення світу. Характерна особливість твору — активне використання давніх поганських уявлень про навколишній світ, фольклору (народних вірувань, жартівливих загадок, прикмет). Загадки з «Бесіди трьох святителів» знайшли своє відображення в «Палеї історичній», Азбуковниках та в рукописних збірниках змішаного складу. Пам'ятка справила відчутний вплив на українську сатиричну літературу XVII-XVIII ст.; зокрема на «Повість про бражника». В цьому творі відчувається прагнення автора все пояснити і систематизувати:

«Соломон запитав: «Що таке чотири образи на землі?» Іоанн відповів: «Чотири євангелісти: на сході Матфей в людській подобі, на заході Марко в образі вола, на півночі Іоанн в образі орла, на півдні Лука в образі лева, і всі ж крилаті».

Григорій запитав: «Із скількох частин був створений Адам?» Василій відповів: «Із восьми частин: 1) од землі взяте тіло, 2) од каменю — кістки, 3) од Червоного моря — кров, 4) од сонця — очі, 5) од хмар — думки, 6) од дихання — волосся, 7) од світла — душа, 8) сам Господь вдихнув у нього душу і дав владу над усім видимим і невидимим у водах і в горах, на землі і на небі».

Іоанн запитав: «Як довго пробув Адам у раю?» Василій відповів: «Від шостої години до дев'ятої». Григорій запитав: «Де Адам поселився, коли був вигнаний з раю?» Іоанн відповів: «В землі мадіамській, там він був створений, там він і помер і похований, в тій же країні був зроблений і Ноев ковчег».

Василій запитав: «Скільки високих гір і морів, і великих річок на світі?» Григорій відповів: «Гір високих дванадцять, а морів двадцять, а річок великих тридцять, а із раю витікають чотири ріки: Тигр, Фісон, Євфрат і Геїл»...

Що означає: від двох не можна втекти, двох не можна наздогнати? Від смерті не можна втекти і від старості, а юність і життя неможливо наздогнати.

Що означає: двоє стоять, двоє йдуть, двоє розходяться? Двоє стоять — небо і земля, двоє йдуть — сонце і місяць, двоє розходяться — день і ніч.

Що таке: ні небо, ні земля, але живе і має зовнішній образ, на ньому народжуються пернаті птахи, і з тих птахів двоє дивляться, двоє творять, один наказує? Має образ людина, а пернаті птахи — це очі, руки, язик; очі дивляться, руки творять, язик наказує».

(Цитуємо за виданням: Беседа трех святителей/ Подготовка текста, перевод и комментарии М.В. Рождественской // Памятники литературы Древней Руси. XII век. — С. 137-139, 143).

Апокрифи про Мама і Єву — старозавітного циклу, що складається з кількох сюжетно самостійних частин (про створення Адама і Єви, їхнє життя в раю, про гріхопадіння перших людей і вигнання з раю, життя на землі, про хворобу Адама, мандрівку їхнього сина Сифа в рай за гілкою від дерева добра і зла, смерть Адама, розповідь про голову Адама тощо). Головний сюжет твору — розповідь про життя і смерть перших людей на землі, де відомості з Біблії доповнюються розважальними легендами, переказами й натяками на новозавітні події. Окремі мотиви апокрифів знайшли відображення в українських народних переказах, піснях та колядках:

«Взяв Адам воли та й оре, а прийшов чорт, став перед волами і не дає йому землю орати. І говорить йому чорт: «Не дам тобі землі орати і обробляти, бо моя земля, а небо і рай Божі. Якщо хочеш моїм бути, то землю обробляй, а хочеш Божим бути, то йди до раю». Адам відповідає: «Божі небо і земля, і весь Всесвіт». Чорт не дав [йому працювати] і говорить: «Не дам тобі землі орати, але напиши мені писання своє, що коли будеш моїм, тоді будеш землю обробляти». І відповів Адам: «Чия земля, того і я й мої діти». Знав бо Адам, [що Господь] на землю хоче зійти і родитися од діви. Чорт зрадів дуже й говорить: «Так і запиши мені».

І, взявши в руки чорнило, записав сказане Адамом і тримав його [в себе]...

Сиф пішов з матір'ю своєю, і побачила Єва лютого звіра, який називався Горгунія і ганявся за сином Сифом.

І вставши, сказала вона до нього: «О звіре, чи не пам'ятаєш, як ти смієш уста свої розкривати на образ Божий і як посмів ти вишкірити зуби свої на нього?» Тоді звір відповів Єві: «О Єво, від тебе почалося перше зло, як ти посміла [тоді] уста свої розкрити на їжу, коли Господь сказав не їсти? Заради того хочу чадо твоє з'їсти». Тоді Єва розплакалася так, що чутно було від сходу до заходу, і каже: «О горе мені, Господи Боже мій, з цього часу і до віку хоче клясти мене всяке створіння». Тоді Сиф сказав: «Заклинаю тебе, звіре, лежи в берлозі своїй до суду, якщо наважуєшся з'їсти людину». І там перебуває [звір] на віки. Сиф же пішов з матір'ю своєю і плакав проти раю, посипаючи попелом голову свою. І з'явився перед ним архангел і спитав: «Чого плачеш?» Відповів Сиф: «Господи, батько мій хворіє, бажає благості райської, хоче бачити [гілку] з дерева маслини, тоді мине хвороба його». Архангел сказав Сифу: «Сифе, не зцілиться Адам, бо наближаються дні його до смерті». І відламав ангел [гілку] з дерева (через яке вигнаний був Адам з раю) і дав Сифу. Сиф приніс Адамові, і побачив тоді Адам, і впізнав його, і взяв його, і, зітхнувши важко, сплів вінок і надів на голову свою. І побачив [руку] Господню, яка приймає його душу, і Єва побачила кадильницю з ладаном, що обкурює тіло Адамове, і трьох ангелів, що свічу тримають. [Сиф] глянув на небо і побачив душу Адамову, яка стояла недалеко від Господа, і багато святих ангелів, що молилися за Адама. І коли встав архангел Михаїл, тоді всі ангели замовкли. І змилосердився Господь і простер руку свою і взяв душу Адамову і послав архангела поховати тіло Адамове. І навчивши Сифа, взяв [ангел] тіло Адамове і відніс його на місце, що називається Геруське болото, і тут викопали могилу, а архангел Михаїл знаменував гроб. І був голос з неба: «Адаме, Адаме». Той відповів: «Це я, Господи». Господь сказав: «Я говорив тобі: земля ти і в землю знову підеш». А землі Господь сказав: «Твоє від твоїх тобі буде принесене від усіх». І так поховали Адама з вінком, що був на голові його...»

(Переклад зроблено за виданням: Оповідання о Адамі і Єві // Франко Іван. Апокрифи. — Т. І. — С. 20-21).

XIV ст., кінець — XV ст., початок. Поява циклу творів, присвячених битві на Куликовому полі (1380) між військами ординського правителя Мамая* і військами, об'єднаними Дмитрієм Донським. До нього належать: «Задоншина», «Сказання про Мамаєве побоїще» та літописні повісті про Куликовську битву. Зразком для укладача «Задонщини» послужило «Слово о полку Ігоревім». Твір відзначається стилістичною різноманітністю: поетичні пасажі чергуються з документально-діловим викладом, фольклорна метафористика поєднується з яскраво вираженою церковно-релігійною символікою і біблійною лексикою. Про побутування пам'ятки в Україні свідчать українські мовні риси її Синодального списку та ремінісценція твору, знайдена С.К. Росовецьким у «Літописі Самійла Величка». «Задонщина» вперше опублікована В.М. Ундольським у 1852 році.

«От уже, браття, повіяли сильні вітри з моря до гирла Дону і Дніпра й пригнали грізні хмари на Руську землю, із них виблискують криваві зірниці, і в них тріпотять сині блискавиці. Бути стукоту й грому великому на річці Непрядві між Доном і Дніпром, покритися трупами людськими полю Куликовому, пролитися крові на Непрядві-рщі!

От уже заскрипіли вози між Доном і Дніпром, ідуть хинове на Руську землю! Набігли сірі вовки од гирла Дону і Дніпра, виють, притаївшись на ріці Мечі, хочуть ринутись на Руську землю. То не сірі вовки були — прийшли погані татари, хочуть пройти війною всю Руську землю.

Тоді гуси заґелґотіли і лебеді крильми залопотіли. Ні, то не гуси заґелґотіли і не лебеді крильми залопотіли: то поганий Мамай прийшов на Руську землю і воїнів своїх привів. А вже погибель їхню підстерігають крилаті птахи, літаючи під хмарами, ворони, не вмовкаючи грають, а галки по-своєму говорять, орли клекочуть, вовки грізно виють, а лисиці брешуть, кістки чуючи...

Уже ж ті соколи і кречети і білозерські яструби за Дон скоро перелетіли і ударили по незлічених табунах гусячих і лебединих. То ж були не соколи і не кречети, — то накинулись руські князі на силу татарську. І ударили списи гартовані по доспіхах татарських, загриміли мечі булатні об шоломи хиновські на полі Куликовому на річці Непрядві.

Чорна земля під копитами, кістками татарськими поля засіяні, а кров'ю їхньою земля полита. Це сильні раті зійшлися разом і розтоптали горби і луки, а ріки, потоки й озера замулилися. Кликнув Див в Руській землі, велить послухати грізним землям. Полинула слава до Залізних Воріт*, і до Орнача*, і до Риму, і до Кафи по морю, і до Тирново*, а звідти до Царгорода на похвалу руським князям: Русь велика перемогла рать татарську на полі Куликовому, на річці Непрядві.

На тім полі грізні хмари зійшлися, а з них безперервно блискавки блищали і гриміли громи великії. То ж зійшлися руські сини з поганими татарами за свою велику обиду. Це блищали доспіхи золочені, а гриміли князі руські мечами булатними по шоломах хиновських».

(Цитуємо за виданням: Памятники литературы Древней Руси. XIV — середина XV века. — С. 101-103, 103-105).

XIV-XV ст. Поява в Україні циклу творів, підписаних іменем учня апостола Павла Діонісія Ареопагіта (I-II ст.), Ареопагітик.

Згідно з розповідаю книги Діянь апостолів (17, 13-34), апостол Павло, прибувши в Афіни, побачив там багато жертовників і статуй богів. Це викликало гнів апостола, і він почав проповідувати в синагозі і на площі. Зацікавлені афіняни запросили його в Ареопаг*, щоб детальніше ознайомитись з християнським вченням. Павло сказав, що, оглядаючи їхні святині, він побачив жертовник, на якому було написано: «Невідомому Богу». «От цього Бога, якого ви не знаєте, але якому поклоняєтесь, я й проповідую», — зауважив апостол. Одні збиткувалися над його вченням, інші не захотіли його слухати, але були й такі, що повірили, і серед них був Діонісій Ареопагіт.

У 1371 році сербський чернець Ісайа переклав з грецької церковнослов'янською мовою корпус творів Діонісія Ареопагіта з тлумаченнями до них, що приписуються Максимові Сповіднику. Один із давньоруських списків, що дійшов до нас, переписаний з автографа митрополита Кипріана. В цьому списку багато записів на полях рукопису, більшість з яких — це тлумачення Максима Сповідника. Частина ж маргіналій — записки й пояснення митрополита Кипріана. Корпус творів Діонісія Ареопагіта складається з книг: «Про небесну ієрархію», «Про божественні імена», «Про церковну ієрархію», «Про таємне богослов'я» і 10 послань до різних осіб. Існують сумніви щодо приналежності пам'ятки Діонісію Ареопагіту, який згадується в Діяннях апостолів. Деякі дослідникиназивають автора Псевдо-Діонісієм і вважають його письменником V — початку VI ст., котрий намагався поєднати християнство й неоплатонізм. Діонісій повчає в доступному людським відчуттям матеріальному бачити вічне «духовне». «Наднебесне» передається нам в символічно матеріальних «знаменнях». У зв'язку з тим, що ми не можемо безпосередньо осягнути те, що вище нас, тому на шляху до цього «сокровенного» керуємось словами і відчуттями. Діонісій захоплюється кінечно-безкінечним поняттям Сутнього. Він вважає, що зло як таке не існує, що воно не має в собі основи. І тому всьому початок і кінець — це Добро. Смерть для Діонісія — це не знищення суті, а роз'єднання поєднаних: душі й тіла, відведення душі в сферу, невидиму для нас. За його теорією, душа рухається по колу в прагненні до єдиного і Урочистого-Самого-Себе, по спіралі і по прямій. Очевидно, найдосконаліший рух по колу. Для Діонісія головне — бути там і тут — у Вічності і в Теперішньому.

Твори Діонісія Ареопагіта були популярними в кризові епохи «візантійського гуманізму», «християнського гуманізму», Передвідродження. Всі твори, що входять до складу корпусу, підписаного іменем Діонісія Ареопагіта, мають особистісні звертання, як і послання. Вивчення творів Діонісія Ареопагіта допомагає зрозуміти уявлення наших предків про людину й світ. Слов'янський текст пам'ятки і тлумачення до неї ввійшли до складу Великих Четьїх Міней митрополита Макарія. Твори, підписані іменем Діонісія Ареопагіта, вплинули на українську філософську думку, особливо кінця XVI — початку XVIII ст.

Увесь корпус творів пронизує думка про трансцендентність і непізнаність Бога:

«Годиться, нам подумалось, щоб ми і йому та іншим в міру можливості розкрита різні види застосованої до Бога символічної священнообразності. Бо все, що надумано всупереч їй, наповнено таким неймовірним безглуздим вимислом, де, наприклад, стосовно надприродного богонародження вигадана Божа утроба, яка тілесно Бога народила. Написано про слово, що в повітря виливається із чоловічого серця, і про дух, котрий видихається з уст. Перед нами оспівані як належало б тілесним, богородящі лона, що носять Сина Божого; зображено ніби фізичне Богонародження; змальовано в образі саду і деякі дерева, і гілки, і ростки, і квіти, і коріння, а то й джерела, що води виливають, чи світлонародження, що утворюють сяйво, чи деякі інші пояснювальні священнописання надприродних богословій.

Для позначення ж розумних Божих промислів чи талантів, проявів, сил, властивостей, жребіїв, осель, сходжень, поділів, поєднань — створення людини і різноманітність диких звірів та інших тварин, і рослин, і каменів навколо Бога наліплено; і вигадано, що жіночі прикраси і варварського виробництва зброя одягнуті ним на себе, і глина, і плавильня, наче реміснику якому надані йому; і коні, і колісниці, і трони підставлені, і бенкети вишукані приготовлені; і що він п'є, і що впивається, і що спить, і що в похміллі буває вигадано. Що і говорить про гнів, скорботу, про різні клятви, каяття, прокляття, злостування, про різноманітні й заплутані вигадки з метою порушити обіцянки, гігантоманії, за книгою Буття, згідно з якою, говорять вони, влаштовують від страху змови сильні ті мужі; і це — для напучення, але на шкоду комусь іншому, та заради спасіння самих змовників...»

(Цитуємо за виданням: Титу-иерарху, вопросившему посланием, что такое дом Премудрости, что — чаша и что — еда её и питьё. Девятое // Прохоров Г.М. Памятники переводной и русской литературы XIV-XV веков. — С. 179-183).

XIV-XV ст. >Спорудження Покровської церкви-фортеці в с. Сутківцях на Поділлі. Побудована за типом хрестово-купольного храму, до якого з чотирьох боків поставлені могутні напівкруглі вежі з бійницями.

XIV-XV ст. Спорудження церкви Різдва Богородиці в Рогатині.

XIV ст., кінець — XVI ст. Стали популярними в Україні збірники уставних читань, до складу яких, в основному, входили твори дидактичного й урочистого красномовства, агіографічні твори, полемічні слова, тлумачення, короткі повчальні сентенції. ЦеЧетьї Мінеї (гр. «місячні читання») зібрання оригінальних східнослов'янських і перекладних пам'яток повчального та історичного характеру, розміщених у календарному порядку: «Златоуст» — збірник стійкого складу, що містить дидактичні та епідейктичні (похвального або осуджувального змісту) твори, приурочені до певних днів тріодного циклу, тобто до рухомих свят церковного року (залежно від святкування Пасхи); «Маргарит» ( гр. «перлина») — перекладний збірник вибраних слів, бесід і повчань Іоанна Златоуста. Як доповнення до збірника входять твори християнських богословів Кирила Олександрійського*, Єпіфанія Кіпрського та Григорія Никомідійського. Маргаритами іноді називали взагалі збірники повчального характеру. «Рай» — кілька літературних пам'яток, за походженням і змістом не пов'язаних між собою. «Торжественник» — календарний збірник перекладних і оригінальних творів (епідейктичних слів, повчань, сказань про церковні свята і житій), розміщених у хронологічному порядку.

Року 1401. У с. Королеві на Закарпатті переписано Євангеліє (Королівське євангеліє). Написане на 176 аркушах, прикрашене мініатюрами, заставками та ініціалами; є визначною пам'яткою українського письменства.

Має таку післямову: «Се тетрєвангеліє списася в Нелабском граді, у Михалевій избі кралхазской, в літо 1401 Станіславом граматиком многогрішним о Христі».

Зберігається в Закарпатському краєзнавчому музеї (м. Ужгород).

1409-1431 роки. Діяльність митрополита Київського й усієї Русі Фотія, грека, родом з м. Монемвасії в Мореї (Пелопоннес). Відомий як автор повчань, послань і Духовної грамоти. В повчаннях Фотія йдеться про розкол руської православної церкви, боротьбу з єретиками-стригольниками, друге пришестя Христа і покаяння, про церковну дисципліну пастви і пастирів. У двох посланнях, звернених до ченців Києво-Печерського монастиря, митрополит засуджує пияцтво «нікотрих інок менших». Твори відзначаються риторичним пафосом, художньою майстерністю.

1415-1420 роки. Утворення великим князем литовським Вітовтом* окремої митрополії для українських і білоруських земель, які входили до складу Великого князівства Литовського. Посаду київського митрополита обіймає Григорій Цамблак (близько 1364-1420) — виходець з Болгарії, представник Тирновської літературної школи, культурний, церковний і громадський діяч Болгарії, Молдови, Сербії та України. Народився в Тирнові, тут же навчався в колі патріарха Євтимія. Написав ряд проповідей, «Слово похвальне Євтимію Тирновському», що було одним з небагатьох історичних джерел і відомостейпро національну трагедію — завоювання турками столиці Болгарії Тирново (1392).

Брав участь у Констанському соборі (1418), де виголосив слово до отців Констанського собору, в якому виявив своє толерантне ставлення до відмінностей між православ'ям та католицизмом.

Слово похвальне отцям Констанського собору

«Як Вас сприйму, о друзі владики, і отці, і браття? Ким Вас наречу? До кого прирівняю Вас? Як Вас похвалю, Вас, що таке велике й найвеличніше добро смиріння заслужили Вашим церковним собором? Як насолоджуся Вашою доброчесністю? Якими словами гідно прославлю Вас? Оскільки той, хто про Вас хоче слово творити, мусить бути таким, як і Ви, за справами і за словами. Але Христос з примноженням попередив мене похвалами щодо Вас, сказавши своїм учням: «Ви є світло для світу» — і ублажив Вас словами: «Блаженні миротворці, бо вони чинами Божими наречуться». Ще скажу, що Ви є істинно неспокусливими й наставниками євангельського шляху; Ви є благими рабами, добрими і вірними, що талант помножили й множите, і, від трудів спокій одержавши, у радість Господа свого входите.

Ви є вправні керманичі, що корабель церковний, піддаваний усіляким вітрам, ведете до смиріння тихої пристані; Ви є сіль світу, словесна основа церковного ладу найсолодшого, що не даєте поширитися гнилі єретичних міркувань. Ви є лікарі наймудріші й найвправніші, що церковне тіло бережете від зломудрих хвороб і на довічне здоров'я його возводите ревністю і згодою чотирьох Євангелій на всі чотири сторони світу. Ви є зорі церковні, світліші й діяльніші, ніж зорі небесні, бо не кораблі, що морем плавають, і не подорожніх до міст та місць наставляєте, а душу спрямовуєте до небес, до вищого Єрусалиму, до вітчизни нашої давньої».

(Переклад зроблено за виданням: Пелешенко Ю.В. Розвиток української ораторської та агіографічної прози кінця XIV — початку XVI ст. Додатки / Переклав Юрій Пелешенко. — К., 1990. — С. 117).

XV ст., перша чверть. Укладення найдавнішого, що дійшов до нас, Іпатіївського списку (кодексу) південноруського літописного зведення (яке було складене з різних зводів на початку XIV ст.). Належав список Іпатіївському монастирю (поблизу Костроми) і був скопійований на півночі Русі з невідомого рукопису. Іпатіївський рукопис складається з трьох частин: «Повість временних літ» (так звана третя редакція), «Київський літопис» і «Галицько-Волинський літопис». Це - своєрідна енциклопедія, історична епопея Русі з найдавніших часів (від легендарного створення світу до 1292 року) і водночас пам'ятка художнього образного слова. Матеріал Іпатіївського літопису дає змогу виявити різні типи літописної розповіді, сюжету, простежити становлення характеру персонажів, розкрити образну й мовну систему окремих літописних жанрів. Цінне джерело з історії українських земель, Іпатіївський кодекс послужив основою для укладення українських літописів, хронік і хронографів XVII-XVIII ст. Рукопис зберігається в бібліотеці Російської Академії наук (м. Санкт-Петербург).

Під 1152-1153 роками в літописі вміщено повчальну розповідь про смерть галицького князя Володимира Володаревича, який відступив від хресного цілування:

«І сказав йому Петро: «Княже! Ти хреста братові своєму Ізяславу і королеві цілував єси, що ти всього додержиш і з ними будеш обома. А ти вже одступив єси од хресного цілування». І сказав Володимир: «Осей хрестик малий?» [І] мовив Володимиру Петро: «Княже! Хоча хрест малий, та сила велика його єсть на небі й на землі. А тобі, княже, король присилав того чесного хреста, на якому Бог своєю волею руки свої простер, і допровадив його Бог по своїй милості святому Стефану. І те він дав тобі знати, що цілував ти [сього] всечесного хреста, а як одступиш, то не будеш жив». І сказав йому Петро: «А од королевого мужа ти ж чув єси про того чесного хреста?» І сказав Володимир: «Ви сього досить мовили єсте. А нині ти вийди звідси і поїдь до свойого князя!» І Петро, поклавши йому грамоти хресні, вийшов звідти. І не дали Петрові ні повоза, ні харчу, Петро ж поїхав на своїх конях.

І як тільки Петро з'їхав з княжого двора, то Володимир пішов до божниці, до святого Спаса, навечерню. А коли саме був він на переходах до божниці і тут побачив Петра, який їхав, то поглузував над ним і сказав: «Поїхав муж руський, схопивши всі волості!» І, це сказавши, він пішов на хори.

А одспівавши вечерню, Володимир таки пішов із божниці. І коли був він на тім місці, на сходах, де ото поглузував над Петром, він сказав: «Ой! Се хтось мене вдарив у плече! І не міг він з того місця ні трохи поступити, і став падати. Але тут підхопили його під руки, і однесли його в горницю, і поклали його в окріп. І [одні] говорили, що це ломота підступила, а інші по-другому говорили, і багато прикладали [припарок]. І настав пізній вечір, і став Володимир знемагати вельми, а коли було спати пора, то тоді Володимир, галицький князь, преставився».

(Цитуємо за виданням: Літопис Руський. — С. 257).

1436-1441 роки. Київську митрополію посідає грек Ісидор. Брав участь у діяльності вселенського Ферраро-Флорентійського собору (1436-1439), де було укладено між римським папою та константинопольським патріархом унію (під зверхністю римського папи). Митрополит Ісидор підтримав унію, за що при поверненні до Москви його було віддано під суд. Згодом він назавжди виїхав до Риму.

Року 1448. Обрання в Москві митрополитом єпископа Рязанського Йону без санкції константинопольського патріарха. Він був останнім митрополитом (помер у 1461 році), який ще титулувався митрополитом Київським і всієї Русі. В 1459 році церковний собор у Москві проголосив автокефалію своєї церкви, канонічність якої не була визнана константинопольським патріархом.

1450, близько — 1494 роки. Роки життя Юрія Котермака (Дрогобича) — відомого діяча Відродження, українського вченого, гуманіста, поета, доктора медицини й філософії, ректора Болонського університету, професора астрономії та медицини Краківського університету. В 1483 році він видав у Римі латинською мовою книгу «Прогностична оцінка поточного 1483 року», що є першою друкованою книгою українського автора. Вона вийшла з присвятою римському папі Сиксту IV:

Більшість тепер виставля напоказ свої праці, святотче,
Дбаючи щонайпильніш про честолюбство та зиск.
Я ж мої книги у світ випускаю з єдиним бажанням:
Хай буде користь від них роду людському вжитті.
Ні, не даремні вони й не для реготу писані мною;
Виплід Мінерви* цей труд, родом з надхмарних країв.
Знаю: для тебе нема таїни у підмісячнім світі;
Нині ти, бачу, спізнав силу могутню зірок.
Обшири неба для наших очей незбагненно великі;
Розумом легко, проте, можемо їх осягнуть.
Наслідки ми за причинами і навпаки визначаєм:
Так відкривається шлях, що до ефіру веде.
Все у підмісячнім світі живе за законами неба;
Нами керують також (хто заперечить!) зірки.
Правлять без примусу, а як, бува, настрашать випадково,
Розум підкаже, проте, як ту біду відвернуть.
Ти досягнув завдяки своїй зірці найбільшої цноти-
3 тої причини усі мають за бога тебе.
Певно, любов'ю Венери й Юпітера стиснене, Сонце
Правити світом тебе настановило колись.
З ласки Господньої все ти вже маєш, от тільки хай Зірка
Роки подовжить тобі, — Рим цього зичить також.
Будь же прихильним до книги: вона допоможе пізнати
Те, що невдовзі гряде, — знати яке вже пора;
Отже, в які саме дні тобі доля ласкава всміхнеться,
І, навпаки, у які — лиха незнаного жди.
Дні, коли Марс запанує, коли буде мир, ти побачиш,
Де, у якому краю треба чекати чуму.
Місяця й Сонця затемнення — знак для державця зловісний.
Ції та інші дива хочемо тут показать.

(Цитуємо за виданням: Вступ до книги «Прогностична оцінка 1483 року» / Переклав Володимир Литвинов // Українська поезія XVI століття / Упорядкування, вступна стаття та примітки В.В. Яременка. — К., 1987. - С. 37).

Року 1450.Спорудження в м. Олиці на Волині Петропавлівського костелу — пам'ятки пізнього готичного стилю.

1458-1473 роки. Київську митрополію посідає уніат Григорій Болгаринович, наставлений константинопольським патріархом уніатом Григорієм Маммі та затверджений римським папою Пієм II. У 1469 році одержав підтвердження і від константинопольського православного патріарха Діонісія.

1460-ті роки. У Києві при підтримці князя Семена Олельковича* діяв науково-перекладацький гурток, членами якого були перекладені з староєврейської та інших мов трактати філософського й науково-природничого змісту та художні твори. Це «Тайная тайних», твори з логіки арабського філософа аль-Газалі та єврейського вченого Мойсея Маймоніда, твори з астрономії та астрології — «Космографія» й «Шестокрил», хронік візантійських авторів Іоанна Зонари та Костянтина Манассії, сербська повість «Олександрія». В основу «Космографії» покладено працю англійського астронома XIII ст. Йоана де Сакробоско «Трактат про сферу». «Шестокрил» був перекладений із староєврейської особистим астрономом князя Михайла Олельковича Захарієм Скарою. В 1470 році Захарія Скара разом із князем прибув до Новгорода, де сприяв виникненню раціоналістичних ідей. Його послідовники стали відомі як єретична течія «зжидовілих», котру переслідувала православна церква.

Переклад з єврейської «Тайная тайних» (деякі дослідники ототожнюють з «Арістотелевими вратами») — східноєвропейського варіанта пам'ятки, відомої в середньовічній Європі під назвою «Secretum Secretorum». Походить від арабського оригіналу VIII-IX а. і є своєрідним енциклопедичним кодексом, який призначено для напучування земних володарів. Це — систематичний виклад практичних настанов щодо державної політики, родинної та громадської моралі, медицини, начебто, написаний Арістотелем для свого учня Олександра Македонського. Пізніше твір був перекладений латинською і єврейською мовами, а вже з єврейської українсько-білоруською (найдавніший список цього перекладу, що дійшов до нас, датується XVI ст.). Особливості мови й архітектоніки українсько-білоруської версії пам'ятки дають можливість зв'язати її з єврейським перекладом «Secretum Sectretorum», зробленим аль-Харізі в XII-XIII ст. Твір складається із своєрідного вступу і восьми розділів, окремі з яких поділені на «врата», а біля решти зазначено дні тижня, що характерно і для інших творів, перекладених з єврейської. До того ж окремі розділи є тільки в перекладі аль-Харізі. Уривки з цього твору входять до розповіді про македонського царя в деяких редакціях Хронографа, побутують у численних українських збірниках змішаного складу та в народних травниках XVII-XVIII ст. Твір вплинув на формування політичних поглядів Андрія Курбського. Рукопис українсько-білоруського списку «Тайная тайних» XVI ст. зберігається в Литовській публічній бібліотеці (м. Вільнюс). Цікаво, що в творі «Тайная тайних» викладено основи такої екзотичної галузі знання, як фізіогноміка.

Ворота перші. Про науку фізіогноміку. Неділя

«Олександре, знай, що наука ця потрібна царю більше, ніж іншій людині. Бо для царя людина те ж саме, що начиння різне <...> для його майстра; якщо не буде майстер знати начиння свойого дуже добре, то не зможе виконувати свою роботу належним чином. Ти вже знаєш, що природа мудра, її дїї не безглузді, а в діях її багато добра і мало зла. Тому природа відмінності між нами встановила, що відповідають кожному з людей, які ходять, а, обличчя їхні закриті. Хоч ми відрізняємось одягом, Олександре, знайти істину легко і достойно способом доступним, а важко і недостойно способом недоступним. Людина, близька до розумного, користується його розумом, котрий є благодаттю Божою і знаком милосердя його до людей. Тому знай, що лоно матері для дитини те ж саме, що горщик для варива. Характери розрізняються залежно від народження, а природа людська залежно від складу...

Ознаки хорошої натури

Тіло м'яке і ніжне, середнє між тонким і товстим, між довгим і коротким; білий і рум'яний чи смуглявий; з витонченим обличчям; волосся середнє між прямим і кучерявим; русяве волосся; з рівною і правильною формою голови, прямою шиєю, з худими плечима, не товстий в животі і встегнах; голос його чистий, не сиплий, середній між низьким і високим; долоні його прямі, пальці його довгі, точніше тонкі; слова його небагаточисельні, але досить вагомі; він мало сміється, лише в належний час; в природі його переважає жовч чорна і червона; а погляд його веселий; і не підноситься над тобою в тому, що не личить йому. Це справді найрозумніший із усіх, кого створив Бог. Такого чи близького до такого шукай, і будеш щасливим. Ти вже знаєш, що володар більше потрібний людям, ніж люди йому. Тому зрозумій ці виділені ознаки і заглибся всім розумом своїм преподобним в науку цю, і не буде печалі в справах твоїх з допомогою Божою».

(Цитуємо за виданням: Тайная тайных / Подготовка текста, перевод и комментарии Д.М. Буланина // Памятники литературы Древней Руси. Конец XV — первая половина XVI века. — М., 1984. — С. 585, 591).

Переклад так званої сербської «Олександрії» — однієї з пізніх версій роману Псевдо-Каллісфена про Олександра Македонського. Сербська «Олександрія», очевидно, виникла грецькою мовою і не пізніше XIV ст. була перекладена в Далмації*. Це — не історична розповідь про македонського царя, історичні деталі в ній загубилися серед фантастичних доповнень і уточнень. У творі поєдналися типові риси лицарського середньовічного роману та особливості візантійсько-слов'янських обробок цих сюжетів. Для сербської «Олександрії,» як і для твору Псевдо-Каллісфена, властиві окремі риси епічного стилю: в ньому описано життя македонського царя від народження до смерті, окремі епізоди нанизувались на стержневу розповідь про героя. Водночас, на відміну від елліністичного роману, Олександр постає в ній християнізованим героєм, який поділяє вчення єрусалимських священиків про єдинобожжя, і має за опікуна пророка Єремію. В південнослов'янській версії роману відчувається ретельно опрацьована головна тема — нещаслива доля Олександра, передбачена йому за народження. Роздуми головного героя про смерть забарвлені християнськими мотивами про безсмертя душі. В цілому твір наповнений дидактичними афоризмами. З іншого боку, для сербської «Олександрії» характерні елегійність і сентиментальність. Новим сюжетним мотивом був опис вірного кохання Олександра і Роксани. Значно посилено в сербській «Олександрії» і пригодницькі сюжети: розповідь про вбивство македонським царем свого батька Нектонава, приручення Олександром дивного коня, відвідини Олександром у ролі посла перського царя Дарія тощо. Для сербської «Олександрії» властиві гострі колізії, несподівані повороти в долі героя, що наближає твір до романів нового часу. Одним із найближчих до південнослов'янського оригіналу вважається так званий Київський список «Олександрії» кінця XV — початку XVI ст., що знаходиться в Національній бібліотеці України ім. В.І. Вернадського (м. Київ). Наводимо один з пригодницьких сюжетів про коня Олександра:

«В той час прийшла звістка батькові [Олександра Македонського] Філіппу: «В твоєму табуні народився кінь дуже чудний і дивний: голова в нього, як у буйвола, і ріг на голові в лікоть і інших речей дивних [в нього] немало». Тоді цар Філіпп вельми здивувався красі того коня і наказав зробити фати металеві і зачинити його там. Людей, що були засуджені на смерть, повелів вкидати у пашу коневі, як звірові. І тільки один Олександр часто ходив до того коня. Коли він приходив, то кінь дуже спокійно нахиляв до нього голову. Одного разу Олександр, прийшовши до коня, побачив його дуже покірним, взяв за гриву і гладив, а той стояв тихо. Тоді Олександр, зламавши замок, сів на коня і поїхав помалу до свойого батька, царя Філіппа. В той час Філіпп стояв на високих царських палатах зі своїми боярами. Дуже здивувалися цар і бояри, коли побачили, що Олександр їде на такому страшному й дивному необ'їждженому коні. Тоді вельможі й царедворці, всі, зійшовши з палат, поклонилися Олександру як цареві. Побачивши, що юнак править необ'їждженим конем, цар Філіпп зібрав чотириста отроків, які були добре навчені лицарським премудростям, дав їх Олександрові і сказав: «Ідіть на лови на Олімпійські острови». Так він хотів випробувати Олександра».

(Переклад зроблено за виданням: Гаєвський Степан. Александрія в давній українській літературі. — К., 1929. — С. 7-8).

Переклад Хроніки візантійського автора Іоанна Зонари, укладеної близько 1117 року. В ній розповідається про події від створення світу до часів візантійського імператора Іоанна II Комніна. В 1170 році була перекладена церковнослов'янською мовою в Болгарії. В XIV ст., за дорученням сербського деспота Стефана Душана, чернець Григорій переписав текст хроніки з оригіналу 1344 року. В 1383 році невідомий писець скоротив і переробив текст Григорія. Ця скорочена редакція (від заголовка рукопису «Сие начало Паралипомену Зонарину, царських книг») одержала назву «Параліпомен». До «Параліпомену» ввійшли розповіді про східних царів Давида, Кіра, Ксеркса, Олександра Македонського, про заснування Риму, про деяких римських та візантійських імператорів: Костянтина Великого, Феодосія Великого*, Маврикія*, Феофіла*, Михайла III та ін. Твір відіграв значну роль у розвитку східнослов'янської хронографії, зокрема, Хронографа 1512 року і так званого Хронографа Західноруської редакції.

Переклад Хроніки візантійського письменника XII ст. Костянтина Манассії. В XIV ст. віршований твір Манассії було перекладено прозою болгарською мовою невідомим перекладачем із Тирново. В хроніці описано історичні події від створення світу до часів візантійського імператора Никифора III Вотаніата (XI ст.). Починається твір описом подій біблійної історії, потім розповідається про ассирійських, вавилонських, лідійських і перських царів, про Троянську війну, про Олександра Македонського, елліністичні держави, про історію Риму та Візантії. Всесвітня історія Костянтина Манассії суттєво відрізняється від авторитетних перекладних Хронік, що з'явилися в Київській Русі в XI-XII ст. Якщо в Хроніці Георгія Амартола детально викладалась біблійна історія, багато уваги приділено історії церкви, боротьбі з єресями, богословським диспутам, то Костянтин Манассія із захопленням розповідає про долю східних царів, римських і особливо візантійських імператорів (описуючи іноді зовнішність і риси характеру історичних осіб). Автор за допомогою яскравих емоційних оцінок багато уваги приділяє саме психологічній характеристиці персонажів. Експресивна мова Манассії насичена химерними композиціями, що наслідують гомерівські, античні традиції. Хроніка відзначається повчальністю.

Людські вади засуджуються в ній з підвищеною експресією, негативні персонажі одержують найрізноманітніші епітети, ототожнюються з дикими звірами, чудовиськами (тигропардос небесний), злі вчинки асоціюються з грізними силами природи (грозою, темною хмарою). Позитивні герої порівнюються з птахами, коштовними каменями; щасливі роки — з весною. Хроніка Костянтина Манассії послужила зразком для оригінальних історичних творів Болгарії, Росії, України, Молдови, Румунії. Вона стала джерелом образів, самої манери розповіді, образної, яскравої мови. Заслуга автора полягає в тому, що він використав надійні джерела, вибрав і детально використав найцікавіші (в художньому плані) епізоди історії. Його Хроніка цінувалась насамперед не як джерело історичних знань, а як літературний твір.

Наводимо з Хроніки розповідь про суд Паріса:

«Повернулися від Трої [три богині: Юнона*, Афіна й Венера*], прийшли до Паріса Пастиревича і говорять йому: «Пане, знайшли ми це золоте яблуко в саду Пріама-царя і прочитали на ньому напис: «Яка з вас найкрасивіша, тій і буде це золоте яблуко. Скажи нам, котра з нас найкрасивіша, тій і даси це золоте яблуко». І говорить їм Паріс Пастиревич: «Підіть, панії, і зніміть [ваші] прикраси», бо були на них бісер і золото, і коштовні камені, і шовкові тоги. І прийшли вони в сад Пріама-царя і зняли з себе прикраси і стали в шатах перед [Парісом]. І почала Юнона говорити Парісу: «Присуди мені це золоте яблуко і назви мене найкрасивіїшщ я володію великим багатством, і не буде людини багатшої од тебе». А друга пані, їй же ім'я Афіна, говорить Парісу: «Присуди мені це золоте яблуко і назви мене найкрасивішою; бо володію я лицарством, і не буде хоробрішого від тебе витязя». І нарешті, третя пані, її ім'я Венера, мовить до Паріса Пастиревича: «Присуди [мені] це золоте яблуко і назви мене найкрасивішою, володію бо я любов'ю, і будеш мати любов доброї пані, бо дам тобі прекрасну Єлену, царицю грецьку, Менелая-царя жінку, котра найкрасивіша серед грецьких [жінок], про що ти й раніше чув. І дам тобі нове ім'я, й будуть тебе звати Олександр, і розповім тобі про батька й матір. Батько твій Пріам-цар, а мати Гекуба-цариця Трої, і ти не син пастуха». Почувши це, Паріс Пастиревич присудив Венері золоте яблуко і возвеселився вельми всім серцем своїм».

(Цитуємо за виданням: Троянская притча (Притча о кралех) // Среднеболгарский перевод Хроники Константина Манассии в славянских литературах. — София, 1988. — С. 245).

1460-1462 роки. Створення Касіянівських редакцій «Києво-Печерського патерика». Першу укладено 1460 року в Києві на замовлення митрополичого намісника Акакія і за наказом клирошанина* Касіяна. Сюди введено кілька нових статей і літописних нотаток. Другу Касіянівську редакцію Патерика укладено в 1462 році: матеріал згруповано за хронологічним принципом, відчутна тенденція до посилення історичної достовірності викладу.

1465-1475 роки. Спорудження в с. Зимне на Волині Троїцької церкви. Однонефна, одноапсидна церква з оригінальним вирішенням перекриття започаткувала новий тип церков на українських землях.

Року 1468.Великий князь литовський і польський король Казимир Ягайлович* видає «Судебник» — зведення законів, якими регулювалися правові відносини у Великому князівстві Литовському.

Року 1470.Розпис українськими малярами замкової каплиці св. Христа у Вавелі (Краків). Зображені сюжети з Нового Завіту від Благовіщення до Успіння.

1476-1480 роки. Київську митрополичу кафедру посідає Мисаіл. Після обрання звернувся разом із собором до папи Сикста IV з посланням, яке поряд з Мисаїлом підписали архімандрит Києво-Печерської лаври Іоанн, архімандрит віденського Свято-Трощького монастиря Макарій, князі Михайло Олелькович, Федір Бєльський, Семен Вяземський та деякі шляхтичі. Містить похвалу папі Сиксту IV, в якій пропагується рівність православної та католицької церков, але також є натяки на визнання рішень Флорентійського собору. Пам'ятка віднайдена уніатським митрополитом Іпатієм Потієм і видана з власним доповненням у Вільні в 1605 році.

1475-1495 роки. Спорудження на кошти князя Федора Чорторийського замку у Клевані (на Волині).

1481-1488 роки. Київську митрополію посідав Симеон.

Року 1489. Укладення «Четьї» — пам'ятки українського та білоруського письменства. Це — копія, зроблена білоруським поповичем Березкою з українського оригіналу. Твір становить своєрідну хрестоматію, що містить житія та урочисті проповіді на честь святих, слова, запозичені із «Златоструя», «Златоуста», «Ізмарагда», апокрифи. Укладач часто переробляв окремі твори, надаючи їм місцевого колориту. Зберігається рукопис «Четьї» в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського (м. Київ).

Наводимо уривок з апокрифа «Питання Іоанна Богослова до Господа на горі Фаворській»:

«Після воскресіння і вознесіння Господа нашого Ісуса Христа зійшов я, святий Іоанн, на гору Фаворську*, де Христос пресвяту славу свою Божественну з'явив нам, тим, що поклоняються йому і не можуть глянути на Нього. Впали ми ниць на землю. І зійшовши на одне місце, підняв я руки свої догори і почав молитися до Господа, і сказав так:

Господи, Ісусе Христос, Боже мій, сподоби мене Твоїм рабом бути, почуй глас мій, повідом мені про прихід Твій. Яким чином хочеш прийти на землю і що буде в ті часи? Де буде небо і земля, сонце, місяць і зорі? І як хочеш прийти вчасно? Знаю, що послухаєш мене, раба Твойого і зробиш [за милістю Твоєю].

Сім днів молився я, і після цього світла хмара підхопила мене й поставила на вершині гори перед Отцем Небесним, і почув я глас з неба, який промовляв:

- Чи бачиш ти щось, рабе Божий, Іоанне? І побачив я видіння світліше від сонця всередині небес і почув глас, який промовляв:

- Поглянь вгору, на небо, праведний Іоанне.

Глянув я очима своїми і побачив книги великі, як сім гір товщина їхня, а довжина така, що й розумом людським не осягнути. І по сім печатей на них.

Тоді промовив я, Іоанн:- Господи, почуй голос раба Твойого, відкрий, що написано в книгах цих. І почув глас, який віщав мені:

- Послухай, праведний Іоанне, ці книги, що ти бачиш, то все написано на небесах. В них описано все, що є у Всесвіті і про всі справи людські, і про їхні гріхи.

Тоді запитав я, Іоанн:

- А коли ці книги будуть на землі, Господи, і що принесуть ті часи? І почув глас, який промовляв:

- Послухай, праведний Іоанне, в ті часи буде багатий урожай жита, пшениці, вина аж до царювання Михаїла-архистратига. А коли пройде Михаїлового царювання тридцять літ і три роки, тоді не буде ні жита, ні пшениці, ні вина, ні меду, бо наступить царювання Антихриста. Та царюватиме він недовго. А коли прийдуть ті часи останні, тоді жнив не буде, на нивах вродять бур'яни, трава зла — вовчки і метлиця.

І я, Іоанн, запитав:

- Господи, а що потім буде? І почув глас, який промовляв:

- Послухай, Іоанне, тоді буде відступник, названий Антихристом, відлучений у пітьму непроглядну.

Тоді я сказав:

- Господи, повідай мені, хто він є і який він із себе?

Відповідав мені Господь, з небес промовляючи:

- Послухай, праведний Іоанне, волосся на голові його гостре, як стріла. Виглядає він, як див якийсь. Око його праве, як вранішня зоря, а друге око, як у лева. А вуста його — в лікоть [довжиною], зуби — в п'ядь, перси його, як серпи, стопи його — дві п'яді. На обличчі в нього написано: «Антихрист». До небес він вознесеться і до пекла спуститься, щоб лжепроповідувати. Тоді небо буде немов мідним, ні росинки не впаде на землю, ні вітри не повіють над нею.

І я, Іоанн, сказав:

- Скільки років триватиме антихристове царство?

Господь відповів мені:

- Послухай, слуго мій Іоанне, це триватиме три літа, вічнії три літа, як три місяці, а три

місяці, як три тижні, як три дні, а три дні, як три межі. І як сказав пророк Давид, що престол його буде скинутий на землі. Зменшив бо дні його і облив його соромом. Тоді пошлю Іллю і Єноха, хай викриють його як лжепророка і спокусника і вб'ють на жертовниках. І як сказав Давид: «Тоді покладуть на вівтар Твій тельця».

Запитав [Іоанн]:

- Господи, що хочеш робити? І почув глас, який промовляв:

- Послухай, Іоанне, тоді прийде кінець всьому людському і по всій землі не буде живої людини...»

(Переклад зроблено за рукописом 1489 року // Інститут рукопису Національної біблотеки України ім. В.І. Вернадського. Шифр К.Д.А. № 208 /Лебедєв № 415. — Арк. 372-373 зв.).

Року 1491. У Мукачеві створено православне єпископство.

Року 1491. Видання в Кракові Швайпольтом Фіолем перших кириличних друків: «Часослова», «Октоїха», «Тріоді пісної» і «Тріоді цвітної». Ймовірним замовником видань було перемишльське православне єпископство. Звинувачений у єресі, Фіоль став перед судом 1492 року і був змушений втікати з своєю друкарнею з Кракова. Значну частину його друкованих видань конфіскували домініканці (ченці одного з найдавніших католицьких чернечих орденів, заснованого 1215 року іспанцем Домініком (1170-1221) в Тулузі з метою боротьби проти єретичних рухів).

1492-1494 роки. Київську кафедру обіймає митрополит Йона Глезна.

Року 1495. Спорудження в Зимненському монастирі на Волині Успенської тринефної, чотиристовпної церкви-фортеці.

1495-1497 роки. Київську митрополичу кафедру посідає Макарій. Після вбивства татарами в 1497 році канонізований православною церквою.

1498-1501 роки. Київську митрополію посідає Йосиф I Болгаринович, який схилявся до унії з католицькою церквою, хоча й не прийняв її.

XV ст., друга половина. Укладення «Слова про Хміль» — найдавнішого серед пам'яток, де Хміль виступає як літературний персонаж. Без достатньої аргументації «Слово» приписувалось Кирилові Філософу. В центрі твору — монолог Хмеля, в якому поєдналися своєрідна самохарактеристика героя й попередження представникам різних верств населення (священику, князю, боярину, селянину; чоловікові й жінці) про шкідливість пияцтва. В пізніших редакціях твір відкривається передмовою-напученням старого досвідченого чоловіка юнакові, що починає свій життєвий шлях. Далі йде саме слово, в якому розповідається про те, як п'яниця, за настановою Бога, перестав пити, впіймав Хмеля, надів на нього окови й почав випитувати про його силу, хитрощі й підступництво та про те, як врятуватись від пияцтва. Окремі частини монологу Хмеля не зв'язані між собою і могли легко розширюватися й доповнюватися. На формування «Слова про Хміль» вплинули повчальні твори, в яких засуджується пияцтво: розповідь про Ноя; слова, авторство яких приписується Василію Кесарійському* та Феодосію Печерському, і статті з «Ізмарагда» й «Златоуста». Пам'ятка продовжує традиції учительного красномовства, а водночас започатковує іронічну літературу.

«Так каже хміль до всіх людей, до священичого стану, бояр, слуг, купців, багатих і бідних, чоловіків і жінок: «Я сильний, сильніший від усіх землевладців, з коріння сильного, племені великого й многоплодного. В мене ноги слабкі, черево невелике, але мої руки тримають усю землю. Голова в мене високомудра, а розумом ніхто мені не рівня. Хто пристає зі мною, того зроблю розпусником, непильним до молитви, безсонником. Його город чи село запущу, самого його зведу на бідака, а дітей пущу невільниками по світу».

Так говорить хміль: «Задружить зі мною цар чи князь, зроблю його зразу гордим і пишним, потім дурним і нерозбірливим, лютим і немилосердним для людей. Почне він пити всю ніч з молодими дорадниками, спати почне до півдня, людям ладу не стане давати. Почнуть його бояри брати хабарі від сиріт й удовиці, почнуть нарікати на безладдя, всі почнуть його зневажати».

(Цитуємо за виданням: Велика історія України від найдавніших часів / Зі вступом д-ра Івана Крип'якевича / Зладив Микола Голубець. — К., 1993. — Т. 1. — С. 252-253).

Року 1499. Завершення в Новгороді роботи над повним біблійним кодексом — Геннадіївською Біблією (за ім'ям новгородського архієпископа). Тут було зібрано й зведено всі доступні слов'янські тексти, перекладено з латинської ті книги, що не входили до біблійного канону православної церкви. Геннадіївська Біблія справила вплив на формування Острозької Біблії.

XV ст. Спорудження оборонних фортець навколо монастирів у Межирічі, Зимному, Дермані (Волинь) та замків у Сатанові, Зінькові, Панівцях, Ярмолинцях, Чорнокозинцях (Поділля).

XV ст. Поява в Україні та Білорусі так званих духовних повістей, про трьох королів-волхвів, про страсті (муки) Христові та про Таудала-лицаря.

У повісті про трьох королів-волхвів варіюється відомий євангельський сюжет, який доповнюється епізодами з апокрифів. Східні астрологи чекають нової зорі, що символізує народження Ісуса Христа. В невеликому палестинському містечку Віфлеємі в убогому обійсті народжується Син Божий, і східні королі, взявши коштовні дари, поспішають вклонитися незвичайному немовляті. Марія та Йосип з малим Ісусом втікають до Єгипту, рятуючись від переслідування царя Іудеї Ірода Великого, який, почувши про народження Христа, наказав знищити всіх новонароджених хлопчиків. Переживши цілий ряд складних випробувань, родина повертається додому. Королі приймають християнство, а після смерті творять чудеса. Євангельська розповідь збагачується цікавими деталями з «Олександрії», «Сказання про Індійське царство», реальними побутовими деталями:

«Як мовить євангеліст, коли народився Ісус у Віфлеємі за часів Ірода, царя єврейського, то королі прийшли зі сходу до Єрусалима, запитуючи, де народився цар єврейський. Бо вони бачили зірку на сході і прийшли молитися йому. Почувши це, дуже збентежився Ірод, а з ним і весь Єрусалим. Зібрав він усіх царедворців та мудреців і запитав у них, де народився Христос. Вони відповіли, що у Віфлеємі єврейському, бо так написано у пророка: «А ти, Віфлеєме, земле єврейська, ніяк не можеш бути меншим серед вельмож єврейських, бо з тебе вийде Месія, що буде судити народ мій ізраїльський». Тоді Ірод, таємно покликавши королів, дізнався від них про час зорі, яка з'явилася перед ними. А відпускаючи їх до Віфлеєма, сказав: «Підіть і докладно розпитайте про дитину, а коли знайдете, повідомте і мене, то я теж піду і помолюся». Ті ж, вислухавши царя, пішли. А зірка, яку бачили на сході, йшла перед ними, і, прийшовши, стала над будинком, де була дитина. Побачивши зірку, королі дуже зраділи, ввійшли в дім і знайшли дитятко з його матір'ю Марією. Упали вони на коліна, молилися Христу, а потім відкрили скарби свої і офірували йому дари: золото, ладан та мирру».

(Цитуємо за виданням: Перетц В.Н. Повесть о трех королях-волхвах в западнорусском списке XV века / Общество любителей древней письменности. — СПб., 1903. — С. 24-25).

«Повість про страсті Христові» грунтується на канонічних та апокрифічних євангельських сюжетах (зокрема, на Никодимовому євангелії). Тут розповідається, як єврейські священики намагаються захопити Христа. їм допомагає Іуда Іскаріотський, котрий видає свого вчителя за 30 срібняків. За повістю, це гроші, які одержали сини біблійного патріарха Якова, продавши в рабство свого брата Йосифа. Чудом вони збереглися до часів Ісуса. Далі з натуралістичними деталями описуються нелюдські муки Христа і його страдницька смерть в ім'я спасіння всього людства. Автор розкриває переживання Христа й Богородиці в гостро драматичному конфлікті між страхом смерті й усвідомленням вищої божественної місії. Розповіді про муки Сина Божого, так звані пасії, прийшли до нас із Заходу. В українській літературі відомі два варіанти таких розповідей. Це — білорусько-український XV ст., що, мабуть, перекладений безпосередньо з якоїсь обробки цього сюжету латинською мовою, або через посередництво польської літератури, і другий, очевидно, укладений в Україні і відомий з XVII ст.

XV ст. Розпис малярами з України монастирської Онуфріївської церкви у містечку Посад Роботицький (Польща).

XV ст. >У колі майстрів перемишльського художнього осередку були написані ікони: «Моління з чином», «Різдво Богородиці», «Нерукотворний образ», «Страсті Господні».

В цей час формуються львівський та волинський художні осередки. Пам'ятками львівського є ікони: «Микола із житієм», «Зішестя Святого Духа», «Спас Пантократор». Належать до визначних творів українського середньовічного живопису. Зберігаються у Львівському Національному музеї українського мистецтва.

До волинської школи належать ікони Богородиці, написані в Острозі та Межирічі.

XV ст. Спорудження в Лаврові Онуфріївської церкви.

XV ст. Поява в Україні та Білорусі південнослов'янської «Притчі про королів», або «Троянської притчі» (повісті про Троянську війну), в якій давній сюжет перероблено в манері середньовічних лицарських романів. Вона прийшла з Сербії. Твір увійшов до окремих списків слов'янського перекладу віршованої грецької Хроніки Костянтина Манассії. Очевидно, це — південнослов'янський переклад латинської повісті про події Троянської війни. Підвищений інтерес до цього сюжету пояснюється тим, що, подібно до західноєвропейських середньовічних письменників, які вбачали в греках і троянцях предків своїх народів, південні слов'яни теж вважали себе нащадками гордих троянців. Усі імена героїв або дуже змінені, або замінені на слов'янські. Цікаво, що засновником Трої названий «Прийдеш-король», Улісс називається Урекшишем, Діана — Велішою, Іфігенія — Цвітаною тощо. Значне місце в «Притчі про королів» займають незвичні для нашої літератури сюжетні мотиви: участь у людських конфліктах античних богів, суперечка трьох богинь про красу, залицяння Паріса і викрадення Єлени, що стало причиною Троянської війни. З цього твору наші предки ознайомились з багатьма міфологічними легендами і з описом чуттєвого кохання, чого майже не було в оригінальних творах того часу. Тоді ж з'явився переклад «Троянської історії» італійського поета XIII ст. Гвідо де Колумни, написаної латинською мовою. Автор, за його словами, вирішив, на відміну від Гомера, Овідія* і Вергілія*, якнайправдивіше описати події Троянської війни. Це — типово епічний твір, в якому немає головного героя; події ж часто не зв'язані між собою, а нанизуються в ланцюжок. Об'єднуючим моментом служить ідея про зухвальство правителів, що призводить до загибелі їхніх держав. У «Троянській історії» не тільки багато сюжетних ліній і перипетій, але й спроб автора передати душевний стан героїв і мотивування їхніх вчинків. Твір насичений філософськими, історичними й моралістичними роздумами, монологами персонажів, батальними сценами, описами природи. В ньому, порівняно з іншими творами про Троянську війну, що були відомі східнослов'янським книжникам, найдетальніше викладено сюжети троянського епосу, багато уваги приділено «психологічним сценам»: описам любовних колізій (Ясона та Медеї, Паріса та Єлени, Гектара й Андромахи, Ахілла й Поліксени, Троїла й Брисеїди). Цікавий сюжет багатопланового епічного твору і визначив його популярність у нашій писемності.

XV ст. Спорудження в Луцьку церков св. Димитрія та Покрови Богородиці.

XV ст. Спорудження в Кам'янці кафедрального Петропавлівського костелу.

XV ст. Спорудження Миколаївського костелу в Рогатині.

XV ст. Заснування на правому березі річки Сіверський Донець Свіггогорсько-Успенського монастиря.

XV ст. Спорудження в Острозі Успенського костелу домініканського монастиря.

XV ст. Спорудження дерев'яної церкви св. Параскеви в с. Олександрівні (Закарпаття).

XV ст. Переклад у східних слов'ян книги байок «Стефаніт та Іхнілат». Походить від індійського епосу про тварин (пізніші версії якого дійшли до нас у санскритському збірнику «Панчатантра» — «П'ятикнижжя», або «П'ять настанов» — 3-4 ст.). Пам'ятка завдяки численним перекладам і переробкам стала відома в усьому світі. Це один із перших зразків класичної «обрамленої» повісті, яка складається з прозових оповідань, таких як байки, казки, новели, анекдоти, об'єднаних за допомогою «обрамляючої» розповіді, або «рамки», і віршованих сентенцій. Головна «рамка» твору — це бесіда царя з мудрецем-брахманом, який вчить правителя бути мудрим і поміркованим. Загалом пам'ятка має дидактичне спрямування. В передмові до всіх версій «Панчатантри» розповідається, що цар Амарашакті доручив прославленому брахману Вишнушарману навчити своїх нерозумних синів житейської мудрості. Брахман написав «Панчатантру». Сини царя прочитали цікавий і повчальний твір з великою для себе користю. Кожна з п'яти книг «Панчатантри» служить ілюстрацією головних заповідей житейської мудрості. Твір був перекладений пехлевійською (середньо-перською) мовою, але в оригіналі до нас не дійшов. У XI ст. арабський автор, перс за походженням, Абдаллах ібн Ал-Мукаффа на його основі створив байково-новелістичний цикл «Каліла і Дімна». Арабська версія циклу, що лягла в основу західноєвропейських переробок, дещо відрізнялась від індійської, вона була написана прозою. Змінилась і взаємозалежність двох типів розповіді циклу: «обрамленою» розповіддю і вставними новелами та байками. Важливим стало і «обрамлене» оповідання першої книги про двох шакалів, скромного Калілу і хитрого інтригана Дімну, який посварив Лева-царя з його улюбленцем Биком. За іменами цих шакалів і весь цикл одержав назву «Каліла і Дімна». До першого розділу про шакалів, що походить від «Панчатантри», арабський автор додав другий — про суд над Дімною і про смерть обох шакалів. У центрі цієї частини твору — не осуд Дімни, а його дотепний самозахист, яким він доводить, що всі останні, починаючи з самого Лева-царя, не кращі, ніж підсудний. Грецький перекладач XI ст. Симеон Сиф, неправильно витлумачивши арабські імена, переклав їх як Стефаніт — «увінчаний» та Іхнілат, «той, що спостерігає». Мотиви твору «Стефаніт та Іхнілат» були дуже популярні в західноєвропейських літературах. Під цією назвою збірник став відомий південним і східним слов'янам. «Стефаніт та Іхнілат» також належить до типу «обрамлених» творів, але головна рамка індійської книги байок - бесіда царя з мудрецем — стає суто формальною, а її місце займає розповідь про Лева, Бика і двох дивних звірів: Стефаніта й Іхнілата. Багато вставних новел було знято, і роль обрамленої розповіді ще більше зросла. Особливого значення набула розповідь про суд над хитрим Іхнілатом і про смерть Стефаніта та Іхнілата. Цікаво, що в слов'янських списках пропущено багато оповідань, а, передаючи монологи звірів, автори головну увагу звертають на збереження моральних сентенцій, а не апологів і новел, що служили ілюстраціями до них. Для слов'янських літератур цього часу незвичним був як сам жанр світської байки, так і герої байок, явно вигадані персонажі, казкові звірі. Читач повинен бр призвичаїтись до умовності розповіді, в якій звірі виступали в ролі людей. Поява цього твору засвідчує зародження нових естетичних смаків, нових запитів у тогочасних книжників та читачів. В Україні збереглися окремі уривки з книги байок «Каліла і Дімна» з рукопису XVI ст. На думку дослідника цього ру >копису Миколи Геппенера, це одна із західнослов'янських редакцій цього твору, що значно відрізняється від південнослов'янських. Уривки пам'ятки зберігаються в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського (м. Київ).

Наводимо один з монологів Іхнілата, що свідчить про його хитрість і улесливість:

«І коли зрозумів Іхнілат, що догодив Левові, то сказав: «О царю, годиться, щоб царські раби говорили цареві тільки те, що слушно і корисно [для нього], а потім одержували від нього достойну нагороду. Як різне насіння, що лежить у землі, не впізнати, яке воно, поки не зійде, так і про кожну людину можна дізнатись лише за її словами. Царю, не випадає прикраси для голови вішати до ніг, чи прикраси для ніг чіпляти на голову. Той, хто переплутує коштовні камені та перли з оловом, більше безчестить себе, ніж перли. Князю треба шанувати тих, хто нижчий від нього: воєначальнику — воїнів, цареві — красномовних і мудрих людей. Не кількістю, а добротним задумом втілює володар свої наміри. Треба, щоб володарі не зневажали малих, котрі під ними: адже малі вже й не малі, коли бувають корисними великим. Годиться шанувати володарю не тільки благородних і славних, але й достойних та красномовних, задовольняючися не тільки своїми людьми, але й запрошувати їх здалеку. Нам найближче наше тіло і турботи про нього, коли наступає потреба в цьому. Але, коли захворіє тіло, далеко за лікуванням ходимо. Хоч і багато в царськім палаці мишей, але немає в них потреби, хоч і близько вони. Птахи ж, що називаються соколами, хоч і далекі, але за властивості свої закликаються, приймаються і на царських руках сидять».

Наводимо також одну з новел:

«Розповідають, що якийсь купець, збираючись у дорогу, віддав комусь на збереження сто мін* заліза. Повернувшись, він прийшов до того, хто взяв це залізо на збереження, але той продав його. Цей чоловік уже знав про повернення купця, і купець сказав йому: «Поверни залізо, яке одержав від мене». Той же сказав: «Я склав його в кутку мого будинку, і його з'їли миші. Не журись про це, адже ти повернувся до нас живим і здоровим. Приходь сьогодні бенкетувати з нами і здійснимо жертвоприношення». Купець згодився і, вийшовши, наткнувся на дитину — сина того чоловіка. Він взяв його в свій дім і сховав. А повернувшись, побачив того чоловіка, який запитував про хлопчика, і відповів йому, сказавши: «Я бачив, як яструб піднімав його в повітря». Той же закричав: «О мужі, чи бачили ви яструбів, що піднімають у повітря людей?» А власник заліза заперечив, сказавши: «Так. Де миші їдять залізо, там яструби не тільки людей, але й слонів піднімають». Чоловік той, засоромившись, віддав йому залізо, яке забрав, і одержав свою дитину».

(Переклад зроблено за виданням: Стефанит и Ихнилат. Средневековая книга басен по русским рукописям XV-XVII веков // Издание подготовили: О.П. Лихачева и Я.С. Лурье / Пер. с греч. Е.Э. Гранстрем и В.С. Шандровской. — Л., 1969. — С.12-13,130).

XV ст., не пізніше. З'являються покаянні вірші — словесно-музичний жанр позалітургійної лірики. Давньоруська професійна музика являла собою досить розвинену систему богослужбових (літургійних) і позабогослужбових жанрів. У пісенних рукописах XV-XVI ст. з'являються піснеспіви для виконання різних позалітургійних обрядів (найт частіше монастирських). Це — заздравні чаші, вірші покаянні, що були, очевидно, єдиними творами професійної лірики. В пісенних збірниках зазначалось кілька варіантів виконання цих творів: традиційний знаменний, великий знаменний, демественний, який відзначався особливою урочистістю. Одним з найдавніших зразків покаянних віршів є «Плач Адама», котрий, як і всі ранні покаянні вірші, сформувався на основі літургійної поезії. Первісно приурочені до Великого посту, вони варіювали тему тлінності світу й гріховності людини. До покаянних віршів належать: «Судище твоє страшно», «Душе моя, душе», «Хто мене не оплаче», «Яко страшний твій суд, Господи», «Ніхто не безгрішний од людей», «Смертний час помишляю» тощо. Пізніше вилучення покаянних віршів із церковної служби і виділення їх у самостійний жанр розширило їхню тематику за рахунок історичних, воїнських та інших сюжетів.

Плач Адама

Ходил Адам по раю, По оном роскошном гаю. Всякі роскоші мал, Ходячи пісни співал. Звірята го слухали, Пташки ему співали. Звело Еву лакомство, Проклятеє потомство. Враг у густой траві, Приближил ся ко Еві, Крікнул на ню з древа, Злякла ся его Ева. Покоштуй ябка того, Дознаєш всего добрего. А Ева ябко урвала И Адамови подала. Еда Адам скоштовал, Ангел з неба заволал: «Фора, Адаме, фора, С того красного двора». Адам закля з раю вишол, Свои очи он заплакал. О Ево, зла жено, Минути било то древо. Минути было здалека, Не зрадіти мене чловека. А тепер єсме барзо согрішіли, Бога смо прогнівали. Не слухати было ужа, Малас Адама мужа. Не хотілас сідіти в раю, Вандруй юж с тего краю. О Ево, Ево, нестидлива, Чемус мене израділа? Зато юж пряди прядіво, Застругавши веретіно, А я буду орати, Свои діти годовати.

(Цитуємо за виданням: Гнатюк Володимир. Угроруські духовні вірші. — Львів, 1902. — С. 58-59).

XV-XVI ст.Поширення в українській літертурі апокрифів про Давида (IX-X ст. до н.е.) — біблійного старозавітного персонажа, напівлегендарного царя (який зробив Єрусалим столицею свого царства), поета, автора Псалтиря. Це цикл легенд про народження й життя Давида (вони частково основані на Біблії, хоч ряд деталей суперечить канонічному тексту); розповіді про створення та побутування Псалтиря, легенда про Давида і Вірсавію, дружину Урії, красуню, яка народила йому сина Соломона. Джерелом цієї розповіді був Талмуд. В українській літературі відомий ще сюжет про Сивіллу — доньку Давида. Про створення Псалтиря відомо три легенди. В першій розповідається про ангела, який нашіптував цареві на вухо псалми. В другій — про жаб, які заважали йому творити похвальні гімни. Третя — про тексти 365 псалмів, що були залиті оловом в корчазі, яку цар наказав кинути в море. Тема побутування збірника псалмів у центрі розповіді про те, як Давид зібрав хор для виконання псалмів і як з часом похвальні гімни розгубилися. Причиною цього, на думку невідомих авторів, було те, що євреї забули звичаї своїх батьків і поклонялися ідолам. Та священик Ездра* знайшов їх розсипаними і перемішаними. Подібне оповідання знаходиться і в «Палеї». Велика кількість і різноманітність сюжетів свідчить про популярність цих легенд у східнослов'янській писемності. В Україні вони були особливо поширені в XVII-XVIII ст. Саме з рукописних українських збірників XVII-XVIII ст. Іван Франко опублікував кілька апокрифів про Давида:

«Давид заприсягся Господові, обіцяючи, що, коли стане царем, то знайде місце для Бога Якова. І сів він писати Псалтир і не відає, звідки і з чого пише. Один вельможа іменем Віор хотів щось таємно сказати цареві. Той же говорить: «Прийди вночі і розкажи мені». Віор прийшов увечері і побачив юнака, який щось нашіптував цареві на вухо. Не посмів він їх потривожити і пішов. Наступного дня говорить йому цар: «Чому не прийшов таємно? То ж прийди ввечері і повідом мені про все, що бачив». Віор прийшов, і, побачивши юнака, котрий на вухо цареві щось нашіптував, повернувся назад. На другий день цар сказав йому гнівно: «Чому не прийшов, як я сказав тобі?» Віор же відповів: «Тричі я приходив, але жодної ночі не застав тебе самого». Тоді цар зрозумів, що сталося, і говорить: «Прийди ввечері». Коли ж Віор прийшов ввечері, Давид запитав його: «Чи є сьогодні чоловік як і завжди?» І зрозумів Давид, що то ангел Господній говорив йому, як писати Псалтир.

І сів Давид на особливому місці писати Псалтир. А було болото перед палацом царським. А в тому болоті безперервно квакали жаби, Давид же через той гамір не міг писати. І наказав Давид засипати болото соломою, камінням, землею, щоб не кричали жаби. Однієї ночі побачив Давид велику жабу, яка роз'ярилася на його писання і показала йому на нього. Здивувався вельми Давид. І знову другий раз показала йому писання. Засмутився дуже Давид, не знаючи, що робити. І знову в третій раз показала вона Давиду написане. Тоді сказав Давид: «Заклинаю тебе, дияволе, Богом Вишнім, чому таку капость мені робиш?» Тоді жаба промовила до Давида: «Не дам тобі Бога хвалити, як ти нам не даєш Бога хвалити». Тоді звелів Давид слугам очистити болото те, солому, каміння, землю викидати, і стало болото чистим. В той час заквакали жаби всі однаково. Тоді Давид написав і промовив: «Всяке життя хай хвалить Господа!»

Написав Давид Псалтир, усіх псалмів 365. І залив Псалтир оловом, вкинув у море і сказав: «Якщо правдиве слово буде, то випливе з моря, а якщо зле, то там залишиться і загине». Після смерті Давидової закинув Соломон сіті в море, виловив олово і знайшов Псалтир і всіх псалмів 153. 1 проповідував їх світові, і наповнився світ пісень псалтирних. Так і Господь наш Ісус Христос пізніше в тому ж місці звелів закинути сіті і зловив риб 153. Як Соломон наповнив весь світ співом псалтирним, так Ісус Христос наповнив весь світ Божеством правої віри. Риби — це Новий Завіт і хрещення Христове».

(Переклад зроблено за виданням: Франко Іван. Апокрифи. - Т. І. — С. 272).

XV-XVI ст. Переклад з німецької мови збірника під назвою «Люцидарій» (або «Золотий бісер») — однієї з найпопулярніших в середньовічній Європі народних «енциклопедій». Джерелом німецької книги «Lucidarius» послужили твори латинських книжників, в першу чергу, твори церковного письменника XII ст. Гонорія Августодонського. «Люцидарій» привертав до себе увагу тим, що був написаний для «мирян» (світських людей) і мав переважно загальноосвітнє спрямування. Твір укладений у формі запитань і відповідей. Тут подаються різноманітні відомості як натурфілософського (що грунтуються на космогонічній системі Арістотеля), так і богослов ського характеру. Також наводяться фантастичні розповіді про різні країни, дивовижних людей, звірів, птахів, риб. Починається твір питанням про віру і Бога, а далі — про будову Всесвіту, про небо і землю, про чотири елементи, про падіння ангелів, про пекло і рай, про Адама і Єноха, про три частини світу: Азію, Європу й Америку. Природничо-історичний характер мають питання про вогонь, воду, вітри, землетруси, планети, зірки й Місяць, затемнення, блискавку, про походження світла, народження людини і про її кінець, про кінець Всесвіту. Трапляються і деякі сюжети та образи античної міфології. Закінчується книга поясненням церковних відправ. В Україні був ще відомий переклад з чеського «Люцидарія». При всій наївності більшості запитань і відповідей в «Люцидарії» даються більш наукові пояснення окремих речей і явищ, ніж в інших творах подібного змісту. «Люцидарій» був однією з найпоширеніших книг в Україні до XIX ст. включно. Є. Карський у 1906 році опублікував список твору, в якому яскраво проступають особливості української мови того часу.

Наводимо уривок з «Люцидарія» за українським рукописом XVIII ст.:

Учень: «Звідки зима приходить?»

Вчитель: «Тепло приходить від Сонця, бо Сонце гаряче над нами ходить близько, і від того маєм тепло; а зимою біжить Сонце боком низько і від нас далеко, і тому маємо холод. І вода холод від себе пускає, тому й ділиться надвоє зима і літо».

Учень: «Скажи мені, чому [Сонце] влітку над нами близько, а зимою боком, далеко, чому день [взимку] малий, а влітку великий?»

Вчитель: «Той світ є майже круглим, як яблуко, а ми посередині світу. А коли йде Сонце над нами, тоді його найдалі бачимо, а силу і швидкість і тепло велике в собі маючи, не скоро під землю заходить, тому й день великий. А взимку іде боком Сонце і не має такої сили, як влітку, бо слабе є і швидко під землю заходить, і тому взимку день малий. Бо влітку Сонце під землею вночі біжить боком і швидко сходить, тому й ніч мала. А взимку також Сонце іде землею під нами,але не боком і не швидко сходить із-за землі, а тому зимою ніч велика».

Учень: «Чи Бог далеко Сонце поставив над Місяцем і зірки, бо на одному небі та світлість Божа є?»

Вчитель: «Так далеко від Землі до Місяця, як від Місяця до Сонця, а від Сонця до зірок. Зірки більшу силу мають, коли ж на найвищому небі стоять».

Учень: «Розкажи мені про планети небесні».

Вчитель: «Є сім планет небесних, серед них Сонце і Місяць, які нам найбільше служать. А інших планет п'ять: Сатурн (але він біжить так високо, що ледве за тридцять років обертається навколо своєї осі), Іовіш [Юпітер], Марс, Венера,

Учень: «Чи великі такі планети, як Місяць, Сонце та зірки?»

Вчитель: «Астрологи повідомлюють, що Місяць, коли повний, то такий великий, як увесь світ. А Сонце більше від Місяця, а зірки ще більші».

Учень: «Сонце і Місяць здаються однаковими, а зірки меншими».

Вчитель: «Зірки самі по собі дуже великі, але так як від землі до неба дуже далеко, то вони здаються дуже малими. Коли б Сонце так далеко від нас було, як зірки, то воно б здавалося меншим, ніж зірки».

Учень: «Якого походження зірки?»

Вчитель: «Зірки складаються з чотирьох матерій, а це значить, що всі душі, які приходять від Бога всемогутнього, щоб оживити дитяче тіло в материнському лоні (тоді як Бог пустить душі на світ), то кожна душа бере свою природу від зірки».

Учень: «Як розпізнати людську природу?»

Вчитель: «Одні зірки — холодні, другі — гарячі, треті — мокрі, четверті — сухі. Тому й люди, що народилися під холодною зіркою — невинні; а ті, що під мокрою, — ті багато говорять і брешуть; а котрі під гарячою — ті суворі і до того ж поквапливі, а ті, що під сухою, — люди святолюбиві».

Учень: «Чому Місяць росте і зменшується?»

Вчитель: «Коли Місяць настає, в той час багато на себе бере землі і води,⁴ бо не має свого світла; а як росте, то бере світло від Сонця, тому повний і ясний буває».

Учень: «А що чорне на Місяці? Прості люди говорять, що то Каїн Авеля носить».

Вчитель: «Повідомляємо тобі, що Місяць бере собі багато землі і води, а світло й тепло бере від Сонця. Коли ж Місяць повний, то земляна чорнота проступає на ньому».

Учень: «Чому буває затемнення Місяця?»

Вчитель: «Коли Місяцеві буває два тижні, тоді він часто стає навпроти Сонця. І Сонце буде з одного боку Землі, а Місяць — з іншого. Тоді світло перекривається, бо Сонце своєю міццю віднімає світло від Місяця».

(Переклад зроблено за виданням: Франко Іван. Апокрифи. — Т. IV. — С. 34-36).

XV-XVI ст. Поширення в Україні «Слів про добрих і злих жінок» — комплексу взаємопов'язаних творів, що побутували в східнослов'янських рукописних збірниках. Для цих рукописів XV-XVI ст. властиві порівняно стабільні тексти, більшість з яких приписується Іоанну Златоусту. Зміст циклу можна розділити на дві частини. Так, «Слово на усікновення голови Іоанна Предтечі» та його варіанти ґрунтуються на біблійних сюжетах, в яких ідеться про жінок, котрі занапастили славних мужів (згадуються історії Самсона й Даліли*, Іоанна Предтечі та Іродіади*, Іллі-пророка та Ієзавелі*, Йосифа Прекрасного*, Давида*, Соломона*, Іова*). Друга частина — це набір житейських правил і ситуацій, що характеризують, з одного боку, злих жінок, а з іншого — добрих. Слова належать до дидактичних учительних творів для домашнього повчального читання.

Мотив жіночої злості пронизує твір індійсько-арабського походження «Історію семи мудреців», новелу про старого чоловіка та молоду жінку, окремі оповідання із літературних середньовічних збірників «Римські діяння» та «Велике зерцало», східні притчі й апологи (що було перероблено та переказано в Україні), дрібні анекдоти, народні байки і казки, дотепні запитання та відповіді.

Ще Іоанн Златоуст застерігав, що жінки «...прикрашають тіло своє, а не душу: стан свій обгорнули шовком, лоби свої підтягнули перами, вуха завісили дорогими покривалами, щоб не чути слова Божого, ні святих книг, ні отців своїхдуховного вчення... Жіночий розум, як будівля непокрита, і як вітрило на вершинах гір, що швидко крутиться. Краще купити коня чи вола, чи одяг, ніж злу жінку взяти...»

В одному із слів невідомий автор запитує: «Коли дім загориться, то чим його загасити? Водою. А що сильніше води? Вітер. А що сильніше вітру? Гора. А хто міцніший від гори? Людина. А що міцніше від людини? Хміль: віднімає руки й ноги. А що зліше від хмелю? Сон. А хто підступніший від сну? Жінка зла».

(Цитуємо за виданням: Пыпин А.Н. Очерк литературной истории старинных повестей и сказок русских. — СПб., 1857. — С. 272, 270).

XV-XVI ст.Поява в Україні «Пренія життя і смерті» — твору, в якому висвітлюється проблема неминучості смерті і безсилля перед нею земної могутності. Тема суперечки людини зі смертю була популярною в часи пізнього середньовіччя в усіх європейських країнах. В кінці XV ст. було зроблено слов'янський переклад німецького віршованого діалогу людини зі смертю, виданого в 1482-1492 роках у Любеку друкарем Бартоломеєм Готаном. На основі цього перекладу виникли пізніші східнослов'янські обробки пам'ятки. Найдавніший український список цього твору, що дійшов до нас, написаний уже прозою. Образ «життя» поступово конкретизується в образі «лицаря», який викликає на двобій смерть. Тому в пізніших списках з'являється назва «Лицар і смерть». У нових українських редакціях і варіантах твору XVII-XVIII ст. розвивалась тема покаянних роздумів і доброчинності людини перед лицем смерті. Пам'ятка послужила джерелом для виникнення цілого ряду віршів на тему смерті та діалогів персонажів і смерті в драматичних творах.

Наводимо уривок із «Сказання про лицаря і смерть», що міститься в Хітарському збірнику першої половини XVIII ст.

Славний лицар, справивши бенкет, запитує своїх гостей, чи є хто сильніший від нього. Один старий чоловік говорить, що сильніша від нього смерть. Лицар виїжджає в поле і знаходить там смерть. Вона показала йому свою зброю і розповіла, що звела з цього світу багатьох відомих людей, починаючи від Адама і закінчуючи славними королями, царями і гетьманами:

«Почувши про те, чоловік злякався. Здерев'яніли [йому] руки і ноги. Усі його суглоби розслабились. Став він тихим і покірним словом промовляти: «О смерте, славная і сильная! Ти силу велику маєш. Твоя бесіда всю мою силу занапастила. Але прошу тебе покірно: попусти мені небагато, нехай на цьому порожньому полі не загину без покаяння, нехай дійду додому і покаюся в своїх гріхах, і розпоряджуся двором своїм і челяддю, бо не зробив Богу нічого порядного, на цьому світі живучи, і покаюся».

Каже йому смерть: «О злий чоловічеі Чи мало було тобі років, місяців, днів і годин, коли ти розкошував в гордості своїй і в бучності пив, їв, байдикував, а про Бога небесного і про смерть не пам'ятав і з свойого скарбу Господу Богу нічого не справив. Був тобі час на покаяння. Але ви, люди, лукаві, непевнії, несправедливії. Коли вам яка біда станеться, або хвороба, або якась пригода, то ви Бога святого просите, аби вам порадив і допоміг, а по тому Бога забудете і про смерть не пам'ятаєте і обманюєте Бога».

Каже лицар: «О смерте, госпоже, пані моя! Маю скарбу досить, золота і срібла, каменів коштовних, перлів кришталевих, жемчугів та інших достатків багато. Прошу тебе пані моя, ходи зі мною до мойого дому і набери собі скарбу, скільки захочеш. А мене ще почекай, поки покаюсь у своїх гріха».

Відповідає йому смерть: «Нерозумний чоловіче! Коли б я скарби брала, то і земля не могла б їх вмістити. Марна твоя розмова».

Каже пан смерті: «Пані моя, ще скажу тобі слово. Прошу тебе до свойого дому на гостину любую й утішную, нехай з тобою повеселюся. І нехай дома помру, аби мене доглянули мої любі приятелі й слуги, аби мене тут звірі і пташенята не з'їли».

Каже йому смерть: «Все то твоя марна розмова. Не треба мені ніколи жодної гостини і бенкетів. Там мені гостина, де плач, сльози і крик над мертвим. То моя робота і потіха».

Сказав лицар: «О смерте, пані моя! Іще скажу тобі про одну річ. У тебе немає чоловіка, а у мене немає жінки. Поберімося. Ти сильна, а ятакож лицар міцний, і будемо панувати на сьому світі без клопоту».

Тут смерть розсміялась і каже: «Дурний і безумний чоловіче! Що се ти говориш? Коли б мені потрібен був чоловік, то я б не такого смердуха прийняла — а цесаря, або короля, або царя. Але ніколи не потрібні мені чоловіки. Уже, чоловіче, не викрутишся в мене. Сонце вже тобі потемніло, день твій закінчується».

Тут лицар, зомлівши, упав з коня на землю і став із плачем казати: «О смерте, злая! О смерте глухая! О смерте сліпая! О смерте немилостивая! О смерте нежалосливая! О смерте, воїну невмолимий! Що не можу тебе ні впросити, ні вмолити, але бачу, що мушу під твою гостру косу нахилитись. О смерте, смерте, що мене такого славного без звістки несподівано застала і зо всього мене обідрала».

(Переклад зроблено за виданням: Гнатюк В. Легенди з Хітарського збірника (1-ї половини XVIII в.). — Записки Наукового товариства ім. Шевченка. — 1897. — Т. 16. — С. 17-18).

Попередня         Головна         Наступна