Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1955. — Т. 1. — С. 218-232.]

Попередня     Головна     Наступна





Ватев Стефан (* 1865), болг. лікар-гігієніст, проф. ун-ту в Софії, чл. болг. Академії Наук, д. чл. НТШ.

[Ватев Стефан (1866, Ловеч — 1946), болг. лікар-педіятр. — Виправлення. Т. 11.]


Ватикан, див. Рим.


Ватра, вогонь, вогнище; жива В. добувається у гуцулів тертям двох кусків дерева і за нар. повір’ям має охороняти худобу від нещастя. Звичай розкладати В. перейняли пластуни як виховний засіб; для них В. — символ дружби й вічної живучости, звідси В. — назва пластових журналів (1923 — 46 у Львові, Ужгороді, Парижі, Реґенсбурґу, Карльсфельді в Баварії і ін.).


«Ватра», літ.-наук. зб.; вийшов у Стрию в 1887 під ред. Василя Лукача (В. Левицького) з творами С. Руданського, А. Свидницького, О. Кониського, М. Драгоманова, І. Франка, П. Мирного, І. Нечуя-Левицького, О. Огоновського та ін.


«Ватра», пластове в-во в Ужгороді, видавало за ред. Л. Бачинського «Пластову бібліотеку» (1924 — 30).


«Ватра», назва ряду студентських т-в: 1892 — 96 «В.» існувала у Львові як т-во студентства нац. напряму від часу, коли Академічне Братство еволюціонувало в дусі соціялізму. Обидва т-ва з’єдналися 1896, утворивши Академічну Громаду. 1898 — 1914 «В.» т-во укр. студентів-гірників у Пшібрамі (Чехія). 1926 — 39 «В.» — т-во укр. студентів ветеринарії у Львові (бл. 100 членів).


Ватуля Олексій (1891 — 1955). артист Київ. Драматичного Театру ім. Франка; родом з Полтавщини, вчився в Київ. Театральній Школі ім. Лисенка. Сценічну діяльність почав з 1917, вступивши до «Молодого Театру». В 1920 В. був одним із засновників Театру ім. Франка, де грав протягом 35 pp., створивши ряд визначних образів (м. ін. Ґонти в «Гайдамаках», Михайла в «Суєті», Городничого в «Ревізорі», царя Едипа і ряд ін.).

[Ватуля Олексій (* Трубайці бл. Хоролу — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Ватутине (IV — 12), с. м. т. Звенигородського р-ну Черкаської обл., засноване 1949 p.; цегельно-черепичний зав., деревообробний комбінат.


Вахнянин Анатоль (1841 — 1908), гром. діяч, педагог, журналіст і композитор у Галичині. Засновник і перший гол. «Січі» у Відні (1867), т-ва «Просвіта» у Львові (1868), співацького т-ва «Торбан» (1870), т-ва «Бонн» (1890), засновник і перший дир. Вищого Муз. Ін-ту ім. Лисенка у Львові (з 1903). Посол до гал. сойму та віденського парляменту (1894 — 1900), один із засновників народовецької Нар. Ради й творців т. зв. «нової ери». Ред. «Правди» (1867 — 70), «Письма з Просвіти» (1878 — 79), співред. «Діла», автор численних статтей, підручників, поезій, повістей, оповідань («Оповідання й гуморески» 1902) і незакінчених «Споминів з життя»; написав чимало хорових та сольових пісень і оперу «Купало» (вперше виставлену в Харкові 1929).

[Вахнянин Анатоль (* Синява бл. Перемишля — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Вахнянин Богдан (1886 — 1940), педагог, муз. діяч, дириґент і композитор, дир. філії Муз. Ін-ту ім. Лисенка й керівник муз. т-ва «Боян» у Перемишлі; серед композицій найвідоміші «Буря на морі» і «Гайдамаки».


Вахнянин Остап (1890 — 1924), пластовий і культ. діяч на Закарпатті, родом з Галичини. Ред. «Пластуна», автор праць «Пласт», «Пластовим шляхом за красою життя».

[Вахнянин Остап (* Львів — † Ужгород). — Виправлення. Т. 11.]


Вашінґтон (Washington), столиця ЗДА, 802 000 меш., в тому ч. бл. 400 українців. 2 укр. церкви — кат. і правос, укр. кат. Духовна Семінарія, укр. відділ «Голосу Америки».


Вашкевич Володислав (* 1844 — ?), історик, видавав матеріяли про Укр. Кат. Церкву Холмщини: «Холмский грекоуниатский месяцеслов» і «Памятники русской старины в западных губерниях». Вашківці (V — 6), м. на Буковині над р. Черемош на Передкарпатті, р. ц. Чернівецької обл., 6 300 меш. (1930); за австр. часів пов. м.; до 1940 р. значний укр. культ. осередок, в 1912 — 14 pp. укр. приватна гімназія.


Ващенко В., сучасний мовознавець, керівник катедри укр. мови в Дніпропетровському Ун-ті, автор ряду праць про мову Шевченка, проєкту словника мови Шевченка, досліджень з діялектології сх. України і шкільного підручника синтакси.

[Ващенко В., м. б. Василь (* 1905, Ніжен). Автор „Полтавських говорів“ (1957), відповідальний ред. „Словника мови Шевченка“ (I — II, 1964). — Виправлення. Т. 11.]


Ващенко Василь (1850 — 1918), пасічник, організатор і керівник пасічницької школи в Боярці, удосконалив вулик і запровадив поліпшені способи пасічництва.


Ващенко Григорій (* 1878), педагог, з 1918 доц., згодом проф. педагогіки Іст.-Філол. Факультету, пізніше Ін-ту Нар. Освіти в Полтаві, з 1936 у Пед. Ін-ті в Сталінграді; на еміґрації проф. УВУ і Богословської Академії УАПЦ в Мюнхені, з 1950 її ректор; д. чл. НТШ. Автор повісти з сіль. життя «До ґрунту» (1912) та багатьох пед. праць. Важливіші: «Заг. методи навчання», «Основні лінії в розвитку сов. педагогіки й школи», «Виховання волі й характеру», «Виховний ідеал».

[Ващенко Григорій (1878, Богданівка, Прилуцький пов., Полтавська губ. — 1967, Мюнхен). — Виправлення. Т. 11.]


Ващенко Костянтин, сучасний інж.-металюрґ, наук. співр. Ін-ту Чорної Металюрґії АН УРСР, праці перев. з ділянки витоплення чавуну.

[Ващенко Костянтин (* 1901, Козелець — 1992, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Ващенко-Захарченко Людмила (* 1879), уроджена Афеньєва, педагог, гром. діячка на Поділлі, зокрема працювала в дошкільному вихованні й орг-ції позашкільної освіти. Мала приватну гімназію в Барі.


Ващенко-Захарченко Михайло (1825 — 1912), математик, з 1867 проф. Київ. Ун-ту, автор кн. «Риманнова теория функций составного переменного» (1866), однієї із перших праць у цій галузі на Україні, «Истории математики» (1883) й ін.

[Ващенко-Захарченко Михайло (* Маліївка, Золотоніський пов., Полтавська губ. — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Ващинський Віктор (1885 — 1938), лікар, гром. і політ. діяч на Вінничині; в’язень больш. тюрем, помер на засланні.


Введенка (IV — 17), с. м. т. Чугуївського р-ну Харківської обл.


Введення в храм Пресв. Богородиці, свято (4. 12 н. ст. — 21. 11 ст. ст.), в нар. календарному циклі замикає осінній сезон і починає зимовий; пов’язане з ворожінням і забезпечними заходами, які мають силу на новий рік (див. ЕУ I, стор. 229).


Вгіддя, — розподіл землі на Україні за вгіддями (культурами) є вислідом довговікового заорювання степів і одночасного збезліснення. В кін. 18 в., перед розорюванням півд. степової України, рілля займала на укр. землях (в межах сучасної УССР) дещо понад 30% усієї площі, вигони, пасовища й сіножаті — понад 40%, ліс — бл. 20%. Стан у 1890 р. і сучасний для УССР і всіх укр. етногр. земель такий (у % приблизно):

в межах УССР 1890 р. — УССР 1950 р. — Укр. етногр. землі 1950 р.

Рілля і садиби — 60 — 68 — 66

Сіножаті й пасовища — 18 — 13 — 15

Ліси — 15 — 12 — 12

Інші — 7 — 7 — 7

Разом — 100 — 100 — 100

Сучасне використання землі на Україні є в дозрілому стані, себто розорювання степів і збезліснення досягли вже своїх меж. Докладніше див. ЕУ I, стор. 1054: — 55 і гасла: Рілля, Сіножаті, Пасовища, Ліс, Невжитки.


Вдовиченко Максим (* 1876), поет (друкувався в «ЛНВ») і перекладач із творів Міцкєвіча, Пушкіна, Конопніцької та ін.; зб. поезій «На хвилях смутку» (1911).

[Вдовиченко Максим (1876, Зозівка, Липовецький пов., Київ. губ. — 1928, Оден-лє-Тіш, Франція), псевд. Максима Гаврилюка. — Виправлення. Т. 11.]


Вебер (Weber) Фрідріх Хрістіян, спеціяльний висланик Брунсвік-Ганноверу до Росії, де перебував 1714 — 20; подорожував також по Україні; залишив спогади („Das veraenderte Russland“) із цінними інформаціями про укр. відносини після Мазепи.


Ведель Артем (1767 — 1806), духовний композитор. Освіту здобув у Київ. Академії, музику студіював у Д. Сарті. Керував церк. хорами в Києві, Харкові та ін. Покинув Москву, куди був посланий диригувати капелею всупереч його волі, і став послушником Києво-Печерської Лаври, де далі працював над композицією; згодом мандрував по Лівобережжі. Засуджений як небезпечний для уряду, помер в ув’язненні. Твори збереглися в Київ. Академії; найвидатніші — 10 концертів на 4 голоси, 2 — на два хори і тріо.

[Ведель Артем (Артемій) (13.4.1767, Київ — 26.7.1808, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Ведмідь бурий (Ursus arctos L.), хижак до 2 м довж., 1 м висоти; тепер дуже рідкий в лісах Полісся, Карпат (зокрема Ґорґани, Чорногора й Мармаросько-Буковинська Верховина) і Кавказу; раніше далеко більше поширений.


Ведміцький Олександер (* 1894), поет, критик і фейлетоніст (псевд. Метеорний), родом з Полтавщини; чл. спілки «Плуг»; нариси «В ореолі» (1924), збірки поезій «Шумить тополя» (1927), «Покоси» (1929); автор статтей про укр. сов. літературу (м. ін. огляд «Літ. фронт 1919 — 31», «Літ. Архів» 1931). Після заслання в 1930-их pp. доля невідома.

[Ведміцький Олександер (1894, Прилука [Прилуки], Полтавська губ. — 1961, Орськ, Урал). З 1932 на засланні в Орську (Оренбурзька обл.), з 1934 викладач Орського Пед. Ін-ту. Автор монографії „Т. Шевченко в оренбурзькому засланні“ (1960). — Виправлення. Т. 11.]


Вежі, за княжих часів будувалися з важких дерев’яних балок, стояли трохи перед лінією валів, що уможливлювало фланговий обстріл наступаючого ворога; у літописі згадується про В. Володимира В. під 1097 р. З другої дол. 13 в. (за королювання Данила) збереглися білавенська (знищена німцями під час останньої війни) й столпенська кам’яні В. б. Холму (див. ЕУ I, мал. 528, 529) та одна в Кам’янці Лит. — кількаповерхові, з вікнами й стрільницями; подібні до них були В. в Бересті Лит. і в Чарторийську; В. відігравали важливу ролю в оборонній системі городищ, а згодом замків.


Вейге (Weihe) (18 в.), швед. офіцер, учасник полтавської битви, описував не лише воєнні події, а й геогр., побутові, госп. особливості України тощо.


Вейделівка (III — 19), с. на Слобожанщині, p. ц. Бєлгородської обл. РСФСР; в р-ні більшість населення становлять українці.


Вейк (van Wijk) Ніколай ван (1880 — 1942), визначний голл. славіст, балтолог і германіст, проф. ун-ту в Лейдені. Важливі праці з іст. фонетики й морфології слов. мов, з історії слов. наголосу, з питань походження дієслівного виду, клясифікації й генези поодиноких слов. мов спершу в молодограматичному, потім у фонологічному напрямі. У питаннях укр. мови В. спирався на досліди рос. і поль. мовознавців (Курашкєвіч), був прихильником теорії «праруської єдности» до 10 в. (полеміка з С. Смаль-Стоцьким, статті про укр. мову й літературу в голл. енциклопедії „Winkler Prins“, XIII). Для укр. діялектології мають значення праці В. про сх.-словацькі говірки. Список праць В. в „Zeitschrift fur slavische Philologie“, XVIII, 1 (1942).

Ю. Ш.


Вексель, борговий документ, складений у встановленій правними приписами формі, який стверджує зобов’язання векселедавця сплатити певну суму у визначений реченець. В Росії вексельне право кодифікував «Вексельный Устав» 1832, складений під впливом франц. кодексу (перевиданий 1887). В Австрії спершу існували різні приписи в справах В.; вексельне законодавство уніфіковано в 1903. З 1910 існує в міжнар. маштабі одностайне право В. (Женевська конвенція). В УНР і за гетьманату діяли норми рос. вексельного права, а в ЗУНР — австрійського. В УССР і СССР право В. було вперше реґляментоване в «Положении о векселях» РСФСР з 1922. З ліквідацією в СССР комерційного кредиту 1930 були скасовані й векселі; їх використовують тільки при кредитових операціях у зовн. торгівлі. З 1937 СССР приєднався до Женевської конвенції про В.

Є. Ґ.


Велеградські з’їзди, міжнар. зустрічі, присвячені плеканню ідеї з’єднання церков, передусім представників слов. народів, кат. і правос. віровизнань, у Велеграді в Моравії (місійний осередок св. Кирила й Методія і місце поховання останнього) в 1907, 1909, 1911, 1924, 1927, 1932 і 1936. В. з. відбувалися з ініціятиви митр. Андрея Шептицького (співорганізатора і гол. трьох із них), о. А. Стояна (пізніше оломовцького єп.) і о. А. Спальдака з Апостоляту св. Кирила й Методія (який служив цілям церк. з’єднання). Між з’їздами відбувалися конґреси, наради та студійні курси в ін. містах, присвячені тій же темі. Матеріяли про В. з. друкувалися в „Acta conventus Velehradensis“ перев. лат. мовою (що була мовою В. з.), в ж. „Slavorum litterae theologicae“ (1905 — 10 у Празі), а також в „Acta Academiae Velehradensis“ і „Opera Academiae Velehradensis“, що їх видавала з 1911 р. „Academia Velehradensis“, заснована того ж року, на 3 з’їзді, для наук. студій, публікацій, конференцій тощо, присвячених тематиці з’єднання.

Р. Д.


Велес, Волос, у держ. релігії на Русі перед прийняттям християнства (10 в.) бог достатку, худоби, торгівлі; укладаючи договори з греками, кияни присягалися Перуном і В.; пізніше в нар. віруваннях поєднався із св. Власієм.


Велигорський Іван (1889 — 1955), укр. мовознавець і педагог, учень Яґіча. Праці з діялектології й назовництва Городенщини в Галичині, про мову Стефаника й Черемшини, популярні нариси з психології мови й заг. мовознавства. Помер на еміґрації в Канаді. Список праць: В. «Слово й назва „Канада“», 1955.

[Велигорський Іван (* Серафинці, Городенківський пов., Галичина — † Торонто). — Виправлення. Т. 11.]


Велика Багачка (IV — 14), м-ко над р. Пслом, р. ц. Полтавської обл.


Велика Білозірка (VI — 15), є. на Долішньодніпровій низовині, р. ц. Запорізької обл.


Велика Близниця, велика могила на Таманському півострові, місце поховань і культу померлих багатої родини з часу бл. 300 р. до Хр., що визнавала культ Деметри; розкопи у 1864 — 66, 1863 і 1883 — 85 pp.


Велика Виська (V — 12), с. в півд.-сх. частині Придніпровської височини, р. ц. Кіровоградської обл.


Велика Врадіївка (VI — 11), с. на півн.-зах. від Первомайського, р. ц. Миколаївської обл.


Велика Димерка (III — 11), с. Броварського Р-ну Київ. обл. на півн.-сх. від Києва. Бої з большевиками Січових Стрільців у 1917 і групи Рогульського в кін. січня 1919.


Велика Кріпинська (VI — 20), с. над р. Тузлею, притокою дол. Дону, р. ц. Ростовської обл. РСФСР; р-н заселений українцями.


Велика Лепетиха (VI — 14), с. над дол. Дніпром; р. ц. Херсонської обл.


Велика Михайлівна (VII — 10), кол. Гросулове, с. над р. Кучурган, лівою притокою Дністра, р. ц. Одеської обл.


Велика Новосілка (VI — 17), кол. Велика Янисоль, с. над. р. Мокрі Яли (притока Вовчої), р. ц. Сталінської обл.


Велика Олександрівка (VI — 14), с. над дол. Інгульцем, р. ц. Херсонської обл.


Велика Писарівка (III — 16), с. над р. Ворсклою, р. ц. Сумської обл.


Велика Ріка (також Ріка), р. на Закарпатті, права притока Тиси, довж. — 89 км. В 1955 на В. Р. відкрита Річицько-Теребельська гідроелектростанція.


Велика рогата худоба, див. Рогата худоба.


Велика Янисоль, кол. назва с. Велика Новосілка.


Великанович Дмитро (1886 — ?), гром. діяч у Галичині, організатор укр. вчительства, діяч т-ва Взаємна Поміч Укр. Учительства; у 1930-их pp. чл. ЦК УНДО і секретар Укр. Парляментарної Репрезентації; 1928 — 39 посол до поль. сойму; 1940 вивезений большевиками; помер на засланні.


Великдан Степан (1819 — 79), пасічник, учень і послідовник П. Прокоповича, дир. (1851 — 79) заснованої Прокоповичем пасічницької школи в с. Пальчиках б. Батурина.


Великдень, свято Воскресення Христового, найбільше христ. свято, навколо якого скупчилося багато обрядів передхрист. походження весняного (а почасти й зимового) циклу: співання веснянок, гаївок, обряд водити тополю, поминання померлих (рахманський В., «навський тиждень», «проводи»), в давні часи «волочіння» та ін. (див. ЕУ I, стор. 234).


«Велике Зерцало» („Wielkie Źwierciadło przykładów“), популярний в укр. літературі 17 — 18 вв. зб. перев. коротких леґендарних оповідань, призначених для використання проповідниками. Його прототипом був зб. „Speculum Magnum Exemplorum“ (1605), складений на основі зб. „Speculum exemplorum“ (1481) та ін. джерел. «В. 3.» було перекладене на поль. мову єзуїтом С. Висоцьким (1621); укр. проповідники бароккової доби Галятовський, Радивиловський та ін. широко запозичали з лат. і поль. текстів «В. З.»; відомі рукописні переклади повістей і груп оповідань «В. З.» в укр. збірниках 17 — 18 вв.


Велике князівство, в давній Русі-Україні територія, яка підлягала старшому городові й була під володінням великого князя. До особливого значення з ранньої доби дійшло Київ. В. к. (див. Київська Русь). В. к. називалось також Литовсько-Руська держава (14 — 15 в.).


Велике Половецьке (IV — 10), с. б. Білої Церкви, р. ц. Київ. обл.


Велике Троіцьке (III — 18), с. на Слобожанщині, р. ц. Білгородської обл. РСФСР; більшість населення р-ну становлять українці.


Великий Атанасій Григор (* 1918), василіянин-чернець, історик укр. Церкви, д. чл. НТШ., ред. «Записок ЧСВВ» (з 1948); праці на іст. і гром. теми, редаґує римські документи з історії укр. Церкви і народу.

[Великий Атанасій Григор (1911, Туринка, Жовківський пов., Галичина — 1982, Рим). — Виправлення. Т. 11.]


Великий Березний (V — 3), с. м. т. на Закарпатті над р. Уж, р. ц. Закарпатської обл.; в р-ні мінеральні джерела; за Чехо-Словаччини пов. м.


Великий Бичків (VI — 5), с. м. т. над р. Тисою в Мармароській улоговині, Закарп. обл.; 6 000 меш. Хемічні заводи, зокрема для перероблення дерева. За Чехо-Словаччини — важливий осередок укр. нац. руху на Гуцульщині.


Великий Бурлук (III — 18), с. на Слобожанщині, р. ц. Харківської обл.


Великий Вись, р. 150 км довж., що разом з Гірним і Гнилим Тикичем утворює р. Синюху, притоку Бога.


Великий Діл, група Вулканічних Українських Карпат між долинами Ляториці й Боржави, відділена внутр.-карп. улоговиною від Полонинського Бескиду; збудований з виливних скель — ріолітів, дацитів, андезитів, трахітів, базальтів; найвищий верх Бужора (1 086 м). В. Д. вкритий буковими лісами й майже незаселений; натомість густо заселене рільниче підгір’я В. Д., збудоване з урожайних туфів (бл. 80 осіб на 1 км²).


Великий князь, назва носія зверхньої влади на сх.-евр. землях, зосереджених під управлінням династії князів Рюрикового роду; в договорах із Візантією Олег, Ігор і Святослав носять цей титул. В 11 — 13 вв. титул В. к., як правило, належав до київ. князів, з тим, що в досягненні його конкурували принципи старшинства в роді Рюриковичів та належність до місц. династії Мономаховичів. Влада київ. В. к., поза межами самої Київ. землі, мала здебільша обмежений характер, відбиваючи тим самим заг. характер ранньофевдального суспільного комплексу Руси-України. До реальних прав В. к. належали: скликання княжих з’їздів, зверхнє командування під час військ. походів, вплив на призначення єп. тощо. Влада київ. В. к. мала тенденцію до поступового звуження його привілеїв, що відповідало політ. ослабленню Київ. землі. В 13 в. титул В. к. вже не завжди зв’язаний з київ. княжим столом, а в другій пол. 13 в. київ. князі його зовсім втрачають. Титул В. к. переходить до гал.-волинських і суздальсько-володимирських півн. князів, як претендентів на очолювання комплексу сх.-слов. земель, що тоді вже виразно розкладався на відрубні поміж собою частини. В цей час назву В. к. приймають також часто старші князі ін. сх.-слов. земель. З 14 — 15 вв. цим титулом (поряд із титулом «господар») користуються володарі В. Князівства Литовського. В Росії титул В. к. після ліквідації ін. великих князівств переходить до князів моск., а з їх перемогою стає титулом володарів об’єднаних рос. земель. Тут він вживався до 1547, коли В. к. Іван IV прийняв титул царя. В Рос. Імперії з 18 в. до 1917 титул В. к. мали сини, брати і внуки імператорів.


Великий Луг, комплекс Дніпрових плавнів на лівому березі Дніпра, нижче о. Хортиці (тепер також Дніпрогесу), між Дніпром і його допливом р. Конкою, шир. найбільше 20, довж. до 60 км, простір понад 400 км². Вузька (шир. З км) смуга плавнів проти м. Никополя відділяє В. Л. від плавнів Базавлука, положених 20 км нижче В. Л. на правому березі Дніпра. В. Л. і плавні Базавлука вкриті листяним лісом (дуб, осика, верба), тростиною й рогозою, заливними луками, перетятими водними перетоками, озерами й болотами. За старих часів В. Л. мав багатий тваринний світ: олені, вепри, зайці, лисиці, борсуки, куниці, вовки (раніше й дикі коні — тарпани), велика кількість риби й раків. На території В. Л. і плавнів Базавлука або в їх безпосередньому сусідстві містилася Запор. Січ від 16 в. до 1775 p., тут знаходили захист від ворогів, полювали й рибалили запор, козаки. В. Л. був символом безпеки й вільности; в піснях його називали «Великий Луг — батько».


Великий Токмак (VI — 16), м. над р. Токмаком, притокою Молочної, р. ц. Запорізької обл., 10 000 меш. (1926); машинобудівний і цегельно-черепичний зав., механічний технікум.


Великі Кринки (IV — 14), с. на Дніпровській низовині; р. ц. Полтавської обл.


Великі літери, в сучасному укр. письмі вживаються на початку речень, виконуючи тут разом із попередньою крапкою ролю розділового знака, і у власних назвах, особових, геогр. і почасти адміністративних (але не нац.), — функцію виділення лексичних категорій. У першій функції В. л. вживаються з часу запровадження друкарства, у другій — з 17 — 18 в. Перед тим в уставі, півуставі й скорописі В. л. вживалися радше як декоративний елемент, факультативно, на початках розділів або уступів. Первісна кирилиця не мала окремих знаків для В. л. І тепер В. л. різняться від малих літер у друку тільки в випадку Аа, Бб, Іі, як також браком продовження букви під рядок у випадку Р, У, Ф. Значніші відміни В. л. від малих літер на письмі. Тут В. л. зберігають більшу декоративність як данину первісному декоративному їх уживанню.

Ю. Ш.


Великі Сорочинці (III — 14), с. над р. Пслом, Миргородського р-ну Полтавської обл., кол. м-ко, музей М. Гоголя.


Велико-Анадольський лісовий масив, лісовий масив, штучно насаджений, почавши з 1843 p., на Приозівській височині в р-ні підвищеного, сухого степу на вододілі Дніпра й Дінця; має понад 2 000 га, склад — дуб з домішкою ясена й ін. У зв’язку з експедицією проф. В. Докучаєва для боротьби з посухою (1893) лісництво перетворено на н.-д. станцію, організатором і першим керівником якої був Ю. Висоцький. Завданням станції є створювати лісові полезахисні смуги різних конструкцій і складу та вивчати їх вплив на клімат, ґрунт і підвищення врожайности сіль. госп-ва.


Великобрітанія. Зв’язки між Україною і В. мали спочатку спорадичний характер. Саґи оповідають, ніби в Києві знайшли притулок внуки англ. короля після завоювання Англії Кнутом, королем данським. Дочка англосакського короля Ґіта була жінкою Володимира Мономаха; з нею з’явилися англійці при київському дворі. Крім династичних, існували також слабі торг. зв’язки. В 12 в. в Києві були шотляндський манастир і церква. Пізніше в укр.-англ. зв’язках постала перерва. В 15 в. почався експорт з України збіжжя й дерева до В. через Балтицьке море. Є згадка з поч. 17 в., що в Кембріджі й Оксфорді студіював Юрій Немирич. В 17 — 18 вв. в Англії цікавилися коз. війнами; інформації про Україну доходили до В. перев. через англ. посольство в Туреччині. Про Хмельниччину та пізніші події на Україні інформували англ. газети („Mercurius Politious“, „London Gazette“); цікаві відомості про Україну подав у своєму щоденнику шотляндець П. Ґордон, ген. рос. служби. Існували також ін. джерела інформацій про Україну («Історія поль.-коз. війни» П. Шевальє в перекладі Е. Бравна, географія П. Гейліна, іст. Польщі лікаря Б. Коннора й ін.). у 18 в. Україну популяризував англ. переклад Бопляна в зб. подорожей, виданому А. Черчілом (1744). Поразка Карла XII та Мазепи 1709 викликала інтерес до України у В. Англ. дипломати й посли пильно стежили за укр. справами. П. Орлик підтримував зв’язки з бріт. урядовими колами. Д. Пері, Д. Т. Джеймз, Д. Маршал, Е. Кларк залишили описи України (18 — поч. 19 в.). В кін. 18 в. мали місце демарші бріт. уряду в оборону переслідуваного в Польщі некат. населення.

З 1860-их pp. англійці посилили екон. зв’язки з Україною. 1872 Д. Юз заснував метал. зав. у Бахмутському пов., використовуючи вугілля Донбасу й криворізьку залізну руду. Навколо заводу постало роб. селище Юзівка; з нього виросло нинішнє пром. м. Сталіно Перев. на англ. капіталах було створене (1869) Новорос. Т-во кам’яновугільного, залізного та рейкового виробництва, до якого увійшов і Юз. Новорос. Т-во було поважним конкурентом франц., бельг. і рос. спілкам у продукції заліза й вугілля на Україні. В кін. 19 і на поч. 20 в. до В. широко експортувалося збіжжя та цукор з України; деякий час В. стояла на першому місці в імпорті укр. збіжжевих продуктів. Англ. капіталовкладення були також у нафтовій пром-сті, гол. в Майкопі. На поч. 20 в. засновано кілька нафтових т-в для експлуатації Дрогобицького нафтового р-ну: Англ.-Австр. Т-во в Тустановичах з 1906, Англ.-Поль. Торг. Т-во з 1908 і англ. акціонерне т-во з 1912 у Львові.

З другої пол. 19 в. у В. стали з’являтися праці, присвячені укр. фолкльорові й літературі, зокрема статті англ. славіста В. Р. Морфіла про Шевченка, зб. перекладів Шевченкових творів Е. Л. Войніч (1911), пізніше праці Р. В. Сітон-Вотсона, в останні роки — В. К. Метіюза. Укр. справу перед війною і під час першої світової війни пропаґував журналіст Д. Рафалович (жид з України).

Офіц. ставлення бріт. уряду до укр. самостійницьких змагань (1918 — 20) було стримане. В січні 1918 уряд призначив П. Баґґе представником В. при Ген. Секретаріяті УНР. Вислана в 1919 Директорією укр. дипломатична місія, очолена М. Стаховським, пізніше А. Марґоліном і Я. Олесницьким, у В. не мала офіц. визнання. Такий же був статус місії ЗУНР, яку очолив С. Витвицький. їх діяльність зводилася до інформацій англ. опінії про укр. справи та подання кількох меморіялів. Натомість, В. активно підтримала Денікіна й Вранґеля. В питанні Сх. Галичини В. займала щодо україців прихильнішу позицію. Англійці підтримували вимогу територіяльної автономії українців у Польщі. Проте запропонована мін. закордонних справ Д. Керзоном і прийнята Найвищою Радою Антанти в грудні 1919 лінія сх. кордону Польщі лягла в основу поль.-укр. кордону тільки 1944 р. Після війни у В. часто підносилися голоси проти поль. політики на Зах. Укр. Землях. 1930 англійка М. Шіпшенкс, ген. секретар Міжнар. Жін. Союзу, під час пацифікації відвідала Галичину й оголосила в пресі свій критичний щодо поляків звіт. 5. 10. 1932 група бріт. парляментаристів (32 члени Палати Громад і 5 членів Палати Лордів) подала до Ліґи Націй петицію в справі «охорони укр. меншости в Польщі й запровадження автономії на території сх. Галичини». 1933 відбулася інтерпеляція в бріт. парляменті в справі голоду на Україні. Прихильну позицію щодо укр. справ займала ліберальна газ. „Manchester Guardian“.

Під час другої світової війни В. не виявляла особливого зацікавлення укр. справою. Англ. уряд погодився на приєднання Зах. України до УССР; Іден заявив у парляменті, що ці території мають укр. характер. У 1947 і 1950 бріт. уряд пробував нав’язати дипломатичні відносини з УССР, але це зустріло відмову сов. уряду. Останнім часом існує зацікавлення укр. справами у деяких бріт. колах. Шотландська Ліґа Европейської Свободи, з Д. Ф. Стюартом на чолі, заступає позиції укр. самостійности в ряді своїх видань і підтримує тісний контакт із АБН. Кілька визначних англ. громадян і політиків згуртувалися в Англо-Українському Т-ві. Посли В. Тілінґ (консерватор) і Купер (лейборист) 1951 інтерпелювали в парляменті в справі укр. радіопересилань у BBC.

Українці у Великобрітанії. До 1945 українців у В. було небагато: дипломатичні місії доби визвольних змагань, група політ. еміґрантів і невелике число кан. українців-студентів у Лондоні. Існувала також у Менчестері громада укр. робітників, які, вирушивши 1911 з Галичини до Америки, залишились в Англії через брак грошей; в 1912 р. їх було бл. 500, 1914 p., після виїзду більшости, — до 150; працювали вони перев. як кравці, мали свій Укр. Клюб. В 1930-их pp. у Лондоні діяло очолене В. Кисілевським Укр. Бюро, що мало на меті інформувати англійців в укр. питанні. Група гетьманців видавала інформаційний бюлетень англ. мовою „Investigator“ за ред. В. Коростовця. 1940, після поразки франц. військ. до В. прибула група українців, що служила в поль. частинах у Франції. Під час другої світової війни у В. діяв представник екзильного уряду УНР В. Соловій; існувало Т-во Укр. Кан. Вояків.

В 1946 — 47 до В. прибули з Італії українці — вояки поль. корпусу ген. Андерса (бл. 6 000) і полонені з Укр. Дивізії «Галичина» (8 500). В 1947 — 48 з бріт. зони Зах. Німеччини й Австрії прибуло понад 20 000 українців, завербованих на роботу спеціяльними комісіями; вони залишилися на становищі переміщених осіб. Вояки з поль. корпусу в соц. й госп. відношенні були зрівняні з брітанцями. Вояки дивізії перебували як полонені в окремих таборах до кін. 1948 і працювали в сіль. госп-ві. Переміщені особи й звільнені з полону після 3 pp. реґляментованої праці (характер і місце праці визначали урядові установи) стали вільними робітниками. Всі українці в роб. законодавстві, платні й соц. забезпеченні зрівняні з брітанцями. З можливостей набути бріт. громадянство користається невелике число.

В 1947 — 50 pp. більшість українців працювала в сіль. госп-ві. Після закінчення реґляментованої праці українці перейшли до більших пром. осередків, до заводів, зокрема до текстильних фабрик. Кілька тис. українців, спрямованих на с.-г. роботи в Шотляндії, по звільненні переїхали перев. на півд., в кращі кліматичні умови. Краще оплачувані професії доступні лише небагатьом українцям, насамперед через брак фахової підготови та труднощі з боку тред-юньйонів. Бл. 90% працюють як фізичні робітники, останнім часом — також на транспорті, решта — службовці на підприємствах і в адміністрації роб. гуртожитків, бл. сотні зайняті розумовою працею; кілька десятків мають власні торг. і ремісничі підприємства. В 1955 у В. жило до 25 000 українців, з них 2/3 з Галичини; еміґрація за океан триває далі. 98% українців живуть в Англії, бл. 2% в Шотляндії (гол. осередок Едінбурґ з 400 українцями), у Валії (Велз) до 200 душ (гол. в Свансі). 3/4 українців живе в великих пром. р-нах у сер. Англії. Найбільшим їх скупченням є осередок текстильної пром-сти Менчестер і околиці — понад 5 000 українців; гол. укр. колонії в містах: Менчестер, Рочдейл, Олдгем, Болтон, Бері й ін. Другим скупченням українців є текстильний р-н Лідс-Брадфорд; гол. укр. колонії: Брадфорд (до 1500), Галіфекс, Лідс, Гадерзфілд й ін. Меншим скупченням є р-н важкої пром-сти Бермінґем і сусідні Ковентрі, Волвергемптон й ін. — разом до 2 000. Ін. скупчення в сер. Англії — це Ноттінґем — бл. 500 українців, Лестер й ін. В. півд. Англії понад 1 000 українців живе в Лондоні й околицях; в Лондоні містяться централі всіх укр. установ у В.; менші колонії в півд. Англії в містах: Гартфорд, Бедфорд, Редінґ, Ґльостер, Ньюгейвен й ін. (див. карту).

Серед українців у В. переважають сер. річники (кол. військові); найслабшою стороною укр. поселення є брак жіноцтва, яке становить приблизно до 10%. Через це неприродно великий % неодружених чоловіків і невеликий — дітей. Багато українців одружуються з німкенями, італійками, ірляндками, валійками, балтійками. Число шлюбів з англійками далеко менше через різницю соц. стану й відмінний спосіб життя. Серед загалу українців інтеліґентів дуже мало: з сер. освітою — бл. 2%, з вищою — 0,5%. До звільнення від реґляментованої праці перев. більшість жила в роб. гуртожитках («гостелях»). З 1950 — 51 існує заг. тенденція переходити на приватні квартири. В 1955 кілька тис. людей мали власні будинки, куплені на довгорічні сплати; невелика частина лишається в «гостелях». В соц. і побутовому відношенні українців у В. оцінюють позитивно: вони сумлінні робітники, ощадні, швидко здобувають сер. добробут, відзначаються високою жертовністю на нац. цілі.

Українці у В. належать до Укр. Кат. Церкви (18 500 зареєстрованих вірних) та УАПЦ (6 500). Укр. Кат. Церква становить окремий Ген. Вікаріят; першими її діячами у В. були оо. Й. Жан і П. Дячишин, нині — ген. вікарій о. прелат О. Малиновський, канцлер о. М. Ратушинський; осідок у Лондоні, має 14 священиків, власні церкви в Лондоні, Менчестері, Ноттінґемі, церк. доми в Лондоні, Едінбурзі, Брадфорді, Рочдейлі, у Валії. Ген. Управління УАПЦ в Брітанії становить окрему адміністратуру, на чолі її о. протопресвітер С. Молчанівський, осідок і власний дім у Лондоні, в Олдгемі — власна церква; має 9 священиків; існує також правос. громада о. І. Губаржевського. Фінансова база обох віровизнань — це церк. податок вірних.

У 1945 — 46 заходами українців з поль. армії створено Союз Українців у Брітанії — СУБ, в 1948 — 49 він налічував бл. 20 000 чл., в 1955 — понад 10 000; має власний будинок у Лондоні, 10 — на провінції й інвалідську оселю в Чіддінґфолді (Саррей), газ. «Укр. Думка», нині — гол. Д. Левицький. Видатні діячі СУБ: М. Бура, Б. Панчук, О. Фундак, Т. Данилів, О. Монцібович, о. Е. Кордуба († 1952) й ін. Об’єднання Українців у В. постало 1949 й мало бл. 2 000 чл., в 1955 — 800; власний дім у Лондоні: діячі А. Когут, Є. Пиндус, В. Малець, С. Онисько, Б. Стисловський, М. Коханівський й ін. Сильною орг-цією є Об’єднання бувших Вояків-Українців у В. (3 500 чл.) — сучасний гол. М. Білий-Карпинець. Ін. комбатантською орг-цією є Союз бувших Вояків-Українців.

Молодь охоплює пластова орг-ція Клюби Виховних Осель Молоді; активні діячі: К. Паліїв — гол. до 1952, Г. Герасимович, яка тепер очолює КВОМ, і Я. Гаврих. КВОМ має 100 дійсних членів (старшого юнацтва і сеньйорів) і провадить працю з дітьми по осередках. Спілка Укр. Молоді (СУМ) веде культ.-осв. працю, з 1954 також влаштовує табори для молоді; організувала кілька маніфестацій; охоплює бл. 1 500 членів; діячі: М. Шкавритко (до 1952), Я. Деременда, І. Федчиняк й ін. Частина молоді організована в Об’єднанні Дем. Укр. Молоді. Є Укр. Студентська Громада і т-во кат. студентів «Обнова». Провадить допомогову акцію Комісія Допомоги Укр. Студентству у В. (КоДУС — секція СУБ). Існують також: Орг-ція Укр. Жінок, як секція при СУБ з кільканадцятьма гуртками на провінції (серед діячок визначилися М. Дубляниця — до 1952, І. Вітошинська), Спілка Укр. Вчителів та Виховників (секція СУБ — гол. О. Монцібович), Укр. Проф. Орг-ція як автономний відділ унії транспортових і заг. робітників (організатор О. Волинець). В 1944 — 47 pp. діяло Центр. Укр. Допомогове Бюро Комітету Українців Канади (гол. Б. Панчук, згодом А. Яремович). Тільки за останній час розпочато орг-цію кооперації («Патрія», організатор М. Длябога й ін.).

Гром. життя багато терпить через брак інтеліґенції. Несприятливо відбився також двоподіл у гром. організованому житті, що стався в березні 1949. Єдина раніше гром. орг-ція українців — Союз Українців у Брітанії (СУБ) перейшла під вплив ОУНр і гетьманців, група яких очолена Данилом Скоропадським (почесний гол. СУБ), а прихильники УНРади, що має представництво в Лондоні (голова — М. Опаренко), створили другу гром. орг-цію — Об’єднання Українців у В. Перенесення партійних суперечок на гром. орг-ції спричинилося до відпливу членів з обох орг-цій і збайдужіння частини громадянства до нац. праці.

Повних укр. шкіл у В. немає, а є доповнюючі школи й дитячі садки, в яких діти бувають раз (рідко двічі) на тиждень — в суботу чи неділю (укр. мова, навчання релігії, співу й танків). Таких шкіл є до 20, з них 15 утримує СУБ (в 1955 — 24 групи, 24 вчителів і 320 учнів); СУБ утримує також 7 садків (20 учителів і бл. 200 дітей). Разом садками та школами охоплено ледве 30% укр. дітей. Найбільше терплять на цьому діти мішаних подруж, які здебільшого не знають укр. мови. З 1949 р. КВОМ, а з 1954 і СУМ щороку влаштовують вакаційні оселі й табори. Число українців в англ. високих школах невелике (10 — 15), дехто вивчають українознавство в Ін-ті Заочного Навчання при УВУ. Позашкільну освіту й культ. роботу серед старших ведуть відділи гром. установ. З мист. ансамблів визначаються хор «Гомін» (кол. «Бурлаки», дириґент Я. Гордій, пізніше Я. Бабуняк) і балетна група «Орлик» (керівник — П. Дністровий), що не раз виступали на міжнар. фестивалі в Лянґголлені (Велз), здобуваючи кращі місця, в Едінбурзі, а 1955 зробили турне в Італії та Франції. У В. існує ще бл. 20 укр. хорів, між ними відомі «Луна» (Рочдейл), «Дніпро» (Олдгем), хор в Ноттінґемі, працюють танцювальні (зокрема в Редінґу), театр. та спортові гуртки в різних осередках, а також мандрівна група артистів під керівництвом А. Муратова.

Діяльність укр. в-в і зокрема преси у В. слабша, ніж у Німеччині й Франції; тому укр. преса з континенту досить широко розходиться серед українців. Єдина нині газ. «Укр. Думка», орган СУБ, виходить з 1947 р. (в 1945 — 47 pp. під назвою «Наш Клич»); є рел. місячники «Відомості Церк. Управління УАПЦ у В.» (з 1950) і укр.-кат. «Наша Церква» (в 1948 — 50, відновлений 1954); ін. журнали: соц. «Наше Слово» (з 1952), гетьманський «За Єдність Нації» (1955); «Визвольний Шлях», орган ОУНр (з 1948). Видається також «Сурмач» (комбатантський орган) і „The Ukrainian Review“ (вид. СУБ з 1954), дитячий журн. «Юні Друзі» (вид. СУБ). В 1945 — 47 виходив гумористичний ж. «Оса», 1949 — 51 «Голос Молоді» (вид. СУМ), 1950 — 52 «На Стійці» (вид. Союзу Укр. бувших Вояків), 1950 — 53 — гетьманська газ. «Ранок».

З науковців у В. перебувають В. Щербаківський, П. Феденко, І. Марченко, О. Парамонів, М. Закоморний та ін., з мистців Р. Лісовський, В. Перебийніс.

Українці у В. належать до різних укр. політ. груп, які діють на еміґрації й здебільша утримують тут свої експозитури та мають вплив на гром. установи.

М. Добрянський


Велико-Михайлівка (III — 18), с. на Слобожанщині, р. ц. Білгородської обл. РСФСР; в р-ні більшість населення становлять українці.


Великоросійський приказ, один із органів центр. управління Московської Держави другої пол. 17 в., функцією якого (з 1688) було зверхнє керування справами слобідських укр. коз. полків та контроль за діяльністю місц. коз. адміністрації.


Великохатько Федір (* 1894), біолог-іхтіолог, проф. пед., с.-г. й мед. ін-тів у Херсоні та Ніжені й ун-ту в Чернівцях; д. чл. НТШ. Праці про риб Дніпра й Бога, міґрацію пром. риб Чорного моря та ін. Тепер на еміґрації, в Бразілії.


Величківський Микола (* 1890), економіст, проф., викладав в с.-г. ін-тах в Кам’янці Подільському, Житомирі та ін. 1941 — гол. УНРади в Києві; з 1943 на еміґрації, з 1947 проф. Високої Екон. Школи в Мюнхені, нині в ЗДА; праці про річки Білоцерківщини, колгоспи Кам’янеччини й ін.

[Величківський Микола (1882, Житомир — 1976, Ірвінґтон, Нью-Джерзі). Твори: „Наші втрати 1958 р.“ (1958), „Сумні часи нім. окупації, 1941 — 44 pp.“ („Визвольний шлях“, січень-жовтень 1965). — Виправлення. Т. 11.]


Величко Віктор (1864 — 1936 ?), архітект, маляр і педагог; закінчив Академію Мистецтв у Петербурзі; працював у харківському земстві, чл. мист. гуртка в Харкові 1890-их pp.; спорудив ряд будинків, перев. в стилі італ. ренесансу.


Величко Григорій (1863 — 1932), гал. історик і економіст, д. чл. НТШ, автор розвідок «Політ. і торг, взаємовідносини Руси і Візантії 9 — 11 ст.» (1891), «Народописна карта укр.-руського народу» (1896) й популярних праць із географії та економіки України.

[Величко Григорій (* Миколаїв, Стрийська округа, Галичина — † Харків), д. чл. НТШ (з 1899). — Виправлення. Т. 11.]


Величко Самійло (1670 — † не раніше 1728), видатний коз. літописець; вчився в Київ. Академії, володів лат., нім. і поль. мовами. В. служив при ген. писарі В. Кочубеї, бл. 1704 перейшов до Ген. Канцелярії, 1708 звільнений зі служби, пізніше жив у Диканьці, провадячи літ. й учительську працю. В. переклав на укр. мову нім. зб. «Космографія». Гол. твір В. «Сказаніе о войнЂ козацкой зъ поляками чрезъ ЗЂновія Богдана Хмельніцкого»... починається 1620 і доводить опис подій до 1700; це перший систематичний виклад історії коз. держави. Автор використав тогочасні укр., поль. і нім. джерела, цитує багато документів. Мова літопису — укр. книжна 18 в. з виразними нар. елементами, стиль красномовний, ідейна основа — високо патріотична; В. зворушливо описує добу руїни, козаків вважає справедливими оборонцями України, а Хмельницького величає другим Мойсеєм. Літопис В. видала Київ. Археографічна Комісія: «Летопись событий в Юго-западной России в 17 в.», І — IV. 1848 — 64.

[Величко Самійло (* Полтавщина — † Жуки, Полтавщина). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Дорошенко Д. Огляд укр. історіографії. Прага 1923; Иконников В. Опыт русской историографии, II, 2. К. 1908.

І. Б.


[Величковський ВасильДоповнення. Т. 11.]


Величковський Іван († 1726), поет, полтавський протоієрей, автор «Вірші гетьманові І. Самойловичеві» й збірок «Млеко» та «Зеґар з полузеґарком» (1690 — 91), характеристичних умілим застосуванням віршової майстерности бароккової доби (див. Вірші). Вірші В. помилково приписували (М. Петров) його братові Лаврентієві, але дослідами В. Перетца, Д. Чижевського і Є. Ю. Пеленського встановлено авторство Івана В.

[Величковський Іван (? — 1726 [за УЛЕ 1701], Полтава). — Виправлення. Т. 11.]


Величковський Лаврентій († 1673), ієромонах з Полтавщини, намісник Пивського Свято-Никольського манастиря, автор рел. віршів (йому помилково приписували деякі твори його брата Івана Величковського).


Величковський Паїсій (1722 — 94), видатний ідеолог повороту православія до традицій св. отців. Син Івана В., родом з Полтави. Після студій у Київ. Академії, які його не задовольнили, відійшов на Афон, де збирав рукописи й вивчав твори отців церкви. Переклав грец. збірку аскетичних творів «Добротолюбіє» («Філокаліа»), 5 тт., що неодноразово передруковувалась до 20 в., і написав ряд власних аскетичних творів («Творенія», кілька вид.). З Афону В. перейшов до Молдавії, де, зокрема в Нямецькому манастирі (з 1779) став відновителем рум. манастирського життя. З друкарні Нямецького манастиря, завдяки В. і його учням, вийшло чимало цінних видань ц.-слов. мовою.

[Величковський Паїсій (1722 — 15.11.1794, Нямецький монастир, Молдавія). — Виправлення. Т. 11.]

Д. Ч.


Велланський (Кавунник) Данило (1774 — 1847), анатом, фізіолог, водночас натурфілософ; походив з коз. роду з Чернігівщини; студіював у Київ. Академії і в Мед. Академії в Петербурзі; за кордоном слухав лекції Шеллінґа і Окена. Був проф. фізіології та заг. патології в Петербурзькій Мед. Академії (1814 — 37). В. як філософ заступав погляди ідеалістичної школи Шеллінґа; мав значний вплив на рос. (кн. В. Одоєвський) і укр. (М. Максимович) романтиків. В. залишив понад 20 праць з медицини, фізики й натурфілософії, зокрема «Биологическое исследование природы» (1812), «Опытная, наблюдательная и умозрительная физика» (1831), «Основное начертание общей и частной физиологии» (1836) й ін.

[Велланський (Кавунник) Данило (* Борзна, Ніженський полк — † Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]

Д. Ч. і Г. Ш.


Веллінґ (Welling) Ґоттард (1624 — 59), швед. посол до Б. Хмельницького в 1657; у своїй «Реляції» В. ствердив незалежну від Москви політику Хмельницького. Докладний опис посольства В. на Україну подав Я. Гільдебрандт („Dreyfache Koenigl. Schwed. Legations-Reiss-Beschreibung...“).


Веляризація, артикуляційний процес, протилежний палаталізації. Полягає в додатковому до головної артикуляції звука піднесенні задньої частини спинки язика до м’якого піднебіння при одночасному звуженні фарингальної частини горлянки. Акустично виявляється в зниженні тону. В укр. мові В. виступає тільки як частина лябіовеляризації.


Велярні приголосні, приголосні, утворювані наближенням спинки язика до м’якого піднебіння. Укр. мова має В. п. глухі к, х і дзвінкий ґ. В умовах сандгі з’являється також дзвінкий відповідник хγ, а в зах. межових говірках засвідчений дзвінкий носовий ŋ.


Вельосипедна промисловість, одна з галузей транспортового машинобудівництва; найбільше підприємство В. п. на Україні — Харківський вельосипедний зав., менші заводи в Києві, у Львові та ін. побудовані після першої світової війни і в останній час реконструйовані.


Вельосипедний спорт (на зах. землях — «наколесництво»), розвинувся на Україні з 1890-их pp.: вельосипедні клюби в Києві, Харкові, Севастополі, Катеринославі, в 1900-их pp. — в Одесі, Симферополі. В мандрівному В. с. став відомим 1900 р. Ю. Малькевич (Київ), що проїхав маршрутом Київ — Півн. Африка. В той же час з’являються перші спроби В. с. у Львові. Після перерви в 1914 — 20-их pp. В. с. відновлюється в Галичині 1922. В 1927 в Харкові відбулися всеукр. вельозмагання чоловіків і жінок (1 місце зайняла Одеса, 2 — Харків). З 1937 відбуваються багатоетапні біги кругом України, т. зв. вельотури (офіц. назва в УССР «велогонка»). 1935 р. 5 вельосипедистів України проїхали трасу Одеса — Владивосток (14 317 км), 1936 р. біг кругом Галичини провадило СТ «Україна» — Львів. Згодом всеукр. вельозмагання перетворено на вельозмагання за першість України, що відбуваються тепер щороку для чоловіків і жінок, на вельодромі, шосе і т. зв. крос. Щороку провадяться всеукр. змагання шкільної молоді (в 1955 — 10 спартакіяда шкільної молоді), студентів високих шкіл, сільської молоді. Вельотур 1955 відбувся в 16 етапах, довж. шляху 2 234 км, найкращий час 61 : 44 : 36,4 із сер. швидкістю 37,7 км.

Е. Ж.


Вельямінов Степан (18 в.), рос. бригадир, през. Малоросійської Колеґії (1722 — 27), заведеної царем Петром I з метою заступити владу гетьмана і укр. старшини. Провадив гостру боротьбу з укр. владою. 1727 був відкликаний з України у зв’язку із скасуванням Малоросійської Колеґії.


Венгжин Микола, див. Угрин-Безгрішний Микола.


Венгржанівський Григорій, маляр, різьбар і мозаїчіст із дерева, працював у Гнівані на Поділлі на поч. 20 в.; вчився в петербурзькій Академії Мистецтв. В різьбі дав ориґінальну кераміку на нар. анекдотичні теми: «Сороки-цокотухи», «Прачки», «Лис Микита» й ін.


Венґжиновський Сергій (1844 — 1913), етнограф і історик, співр. ж. «Киевская Старина»; збирач укр. фолкльору; досліджував історію унії на Брацлавщині.


Венґлінський (Wégliński) Лев Євген (19 в.), поль. письм. у Галичині; вид. 1858 віршів В., писаних укр. мовою, але друкованих латинкою („Nowyi poezyi maloruskii“), наново викликало спір про абетку, при чому латинка була остаточно відкинута.


Венґльовський Іван (* 1884), гром. і осв. діяч на Бібреччині (Галичина), адвокат; чл. ЦК УНДО у Львові; 1939 вивезений большевиками.


Вендерович Євген (1881 — 1954), лікар-невропатолог, родом із Харкова; працював у неврологічних клініках Москви й Ленінграду; автор понад 80 наук. праць.


Венеди, згадувані Тацітом і Птолемеєм предки зах. слов’ян, численні племена яких займали в перших вв. по Хр. край між Одрою і Вислою, а згодом перейшли вздовж Бугу й Сяну у Подністров’я; давні дослідники, слідом за нім. археологами, називали їх вандалами (див. ЕУ I, мал. 296).


Венелин Юрій (справжнє прізвище Гуца, 1802 — 39), закарп. історик і філолог. В. студіював у Львові, 1823 переїхав до Росії, де досліджував минуле і культуру болгар (праця «Древние и нынешние болгары»), має чималі заслуги в нац. відродженні болгар. Вивчав також усну творчість («Об источнике народной поэзии вообще, и о южнорусской в особенности»), заступаючи романтичні слов’янофільські погляди. До укр. відродження В. ставився неприхильно.

[Венелин (Венелін) Юрій (* Велика Тибава, Закарпаття — † Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Венеричні хвороби, на території України відомі з 1490-их pp. Про 16 — 18 вв. бракує точних даних. В обставинах відсталости царської Росії й браку організованої боротьби з В. х. зараження в 19 в. на села приносили перев. з міст і пром. осередків заробітчани та солдати {перед першою світовою війною в рос. армії число хворих на сифіліс досягало 13,8 на 1 000 вояків). За даними рос. дорев. мед. статистики, сифіліс на Україні був далеко менше поширений, ніж у центрі імперії (де були деякі губернії з великими ендемічними вогнищами), але небезпека для укр. населення зростала дедалі більше з розвитком пром-сти й допливом у Донбас заробітчан із півночі. В губерніях, що з 1920 увійшли до складу УССР, в 1913 р. на 10 000 населення зареєстровано 37,04 хворих на сифіліс. В pp. першої світової війни з її руїною, пересуванням військ і має знедолених біженців та зростанням проституції, а також в добу внутр. війни, тереном якої Україна лишалася дуже довго, це число в 1924 — 25 pp., за сов. офіц. даними, зросло до 46,7 на 10 000 населення. Ширенню В. х.. сприяла також дитяча безпритульність, породжена війною й політикою «воєнного комунізму». За офіц. статистикою, число зареєстрованих захворінь у червоній армії досягало 1925 р. 8,7 на 1 000 складу. До 1917, не зважаючи на вимоги лікарів, у Росії не існувало спеціяльних лік. закладів, мед. допомога подавалася нечисленними заг. лікарнями, а профілактика обмежувалася адміністративною реґляментацією проституції.

Особливо поширені були В. х. на Україні в горах, зокрема по всій Гуцульщині, куди сифіліс був занесений у 18 в. (як гадають, вірменами з Кут і військами під час рос.-тур. воєн). Число зареєстрованих хворих у 19 в. досягало 500 на 25 000 населення (себто 2%), але в дійсності воно було більше. В 20 в., за австр. влади, там були організовані диспансери. В 1914 — 20 pp., в період війни, В. х. на Зах. Укр. Землях дуже посилилися.

На поч. 1920-их р. загроза ширення В. х. примусила владу УССР до енерґійних заходів. Створена в Одесі 1917 (вперше в Рос. Імперії) поліклініка для лікування шкірних і В. х. 1922 була перетворена на Шкірно-Венерологічний Ін-т ім. Є. Ґлавче, 1923 відкрито Укр. Держ. Венерологічний Ін-т у Харкові, 1922 засновано Дерматологічне й Венерологічне Т-во в Києві і т. д. В пол. 1920-их pp., поряд керованих наук. ін-тами й т-вами н.-д. експедицій в сіль. р-ни й Донбас, створені були для практичної роботи, перев. по селах, «венерологічні загони» та «венерологічні пункти»; поза тим посилена була боротьба з В. х. і в звичайних поліклініках, амбуляторіях тощо. За прикладом Києва й Одеси, по ін. містах України створено мережу нічних профілакторіїв. 1927 в УССР було 80 венерологічних диспансерів, насамперед для міськ. населення, і 125 сіль. венерологічних пунктів. Боротьба з В. х. стала давати позитивні наслідки, особливо з 1927, коли в усіх республіках СССР ухвалені були постанови про заходи боротьби з В. х.; вони надавали органам охорони здоров’я право примусово лікувати хворих на В. х. і загрожували суворою карою за свідоме зараження. Безплатне обов’язкове лікування й примусова шпиталізація в заразливому періоді сполучені були з обов’язковим виявленням, обліком і лікуванням осіб, що є носіями зараження, та періодичними обслідуваннями вогнищ зарази. Офіц. статистика УССР (ще без зах. областей) на 1. 1. 1940 подавала 458 закладів шкіро-венерологічної допомоги, з них 101 самостійних диспансерів та 172 венерологічних пунктів.

В період між двома світовими війнами боротьба з В. х. на укр. землях у складі Чехо-Словаччини й під Польщею значно посилилася; далеко гірше було під Румунією; в Галичині за даними 1934 зареєстрованих хворих, що лікувалися в лікарнях і приватно, на 10 000 меш. було 40, в дійсності значно більше. Стан на Гуцульщині й далі лишався важким: 1938 венерологічна експедиція виявила в ряді сіл бл. 20% хворих на сифіліс.

З осени 1941, у зв’язку з війною, число захворінь різко посилилося; за нім. окупації в умовах цілковитої руїни лікування було неможливе. Найгірший стан був у перші післявоєнні роки, коли була демобілізована чимала частина вояків. Однак гострі заходи виявлення і обліку хворих, поєднані з примусовим лікуванням В. х., а насамперед заг. поступ лікування, допомагають ефективно боротися з цим соціяльним лихом.

Г. Шульц


Венесуеля (Venezuela), респ. на півн. Півд.. Америки, 912 000 км², 5 000 000 населення (1950); укр. еміґрація до Венесуелі почалася з 1947 й активно тривала до 1950, коли з Німеччини й Австрії прибуло понад 1500 українців, що оселилися перев. в столиці В. Каракасі та в Валенсії, Баркісімето й Маракай; не призвичаєні до с.-г. праці в тропічних умовах, укр. селяни в більшості покинули одержану від держави землю й переселилися до міст, з успіхом займаючись ремісництвом і дрібною торгівлею; укр. інженери й лікарі працюють за фахом.

Організоване життя українців у В. почалося з 1948, коли влада визнала Укр. Громаду з філіями в Валенсії й Баркісімето, як укр. нац. орг.-цію; Укр. Громада має в Каракасі Укр. Нац. Дім, хори, різні аматорські гуртки й ін.; очолює Укр. Громаду з 1949 Л. Стаховський. У В. зібралося чимало укр. культ. сил: балетмайстер П. Горський, соліст-тенор Харківської Опери О. Гальченко, малярі В. Кричевський († 1952), Г. Мазепа, К. Бєльський, різьбар В. Ємець, акторки Львівської Опери Л. Мартинюк і К. Колянківська й ін.

У Каракасі організовано укр.-кат. парохію, яку провадить о. П. Хрущ, і правос. автокефальну парафію (провадив до смерти в 1951 о. П. Ковальчук, потім до 1954 о. В. Григоріїв); при правос. церкві існує Братство, при укр.-кат. — Марійська Дружина.


Венеціянов Олексій (1780 — 1847), рос. маляр і ґравер, родом з Ніжена, син грека й українки; учень В. Боровиковського, 1811 дістав в Академії Мистецтв у Петербурзі звання академіка; прихильник Т. Шевченка, відіграв велику ролю в його визволенні з кріпаччини. В. — відомий мистець побуту й портретист натуралістичного напряму.


Венкувер (Vancouver), м. в Канаді в провінції Брітанська Колюмбія, найбільший порт Канади над Тихим океаном; 345 000 меш. (1951), з них 7 200 українців (в 1941 лише 1800), або 31% всіх українців у Бріт. Колюмбії.


Венюков Павло (1856 — 1916), геолог, проф. Київ. Ун-ту; м. ін. працями розвідки про гор.-силюрську фавну Поділля.


Вепр, ліва притока сер. Висли, довж. — 234 км, гор. частина р. пливе на півд. Холмщині.

[Вепр, права притока сер. Висли. — Виправлення. Т. 11.]


Вепрейський Микита (18 в.), управитель м. Бахмута, що в 1723 разом із капітаном Семеном Чирковим організував перший видобуток кам’яного вугілля на території сучасного Донбасу; працювало бл. 200 робітників. Вугілля використовували в кузнях і для солярень.


Вера Ґварані (Vera Gvarani), укр. хліборобська оселя в Бразілії, в штаті Парана, заснована 1910 — 11 pp.; бл. 400 укр. родин, у сусідніх оселях бл. 300 (в Казаріньйо, Барра Фея й ін.).


Верба (Salix), росте в багатьох породах, видах і схрещеннях; із заг. кількости видів (300 — 350) на Україні є 30; поширена по всій укр. території, за винятком високих гір, рідко трапляється в деревостанах (В. іва, В. біла); в деяких породах В. — дерево, в ін. — кущі, що звуться перев. лозами. В. біла (Salix alba L.) доростає до 20 — 25 м висоти; В. іва (S. сарrea L.) з округлими мохнатими листками росте в лісах до 5 — 8 м висоти; В. крихка (S. fragilis L.), шелюга жовта (S. Daphnoides Vill.) з яйцюватими листками, доростає до 20 м висоти; білотал або В. мигдалева (S. amygdalina L.) — низьке деревце чи кущ; верболіз (S. pentandra L.) — до 24 м висоти. Лози (верби кущеві): ницелоз (S. repens L.), В. червона (S. purpurea L.) — кущ до 4 м висоти; В. вухата (S. aurita); шелюга червона (S. acutifolia); В. попеляста (S. cinerea); В. кошикарська (S. vimmalis L.); В. сіра (S. incana) — росте високо в Карпатах.

Деякі породи В. садять для закріплення пісків і зсувів; молоде пруття В. кошикарської, мигдалевої та жовтолозника використовують у кошикарстві, бондарстві і т. ін.; м’яке й легке дерево В. надається на вироблення забавок, на паперову масу; кору В. застосовують у нар. медицині.

Б. Л.


Верба (III — 6), с. м. т. на півд.-зах. Волині над р. Іквою; р. ц. Рівенської обл.; в 1943 — 46 pp. бої УПА з німцями й большевиками.


Вербена звичайна, телезняк (Verbena officinalis), багаторічна трависта рослина з блакитними квітками 30 — 100 см заввишки; росте попід огорожами; давніше вживана в нар. медицині; деякі відміни — декоративні.


Вербицький Іван (* 1902), бойовик УВО, засуджений поль. судом на смерть із заміною на 15 pp. в’язниці за атентат (1926) на куратора Собінського, виконаний ін. особою.


Вербицький Микола (1843 — 1909), поет; почав друкуватися в «Основі» (1862) під псевд. Білокопитий Миколайчик; писав під впливом Шевченка й Куліша.

[Вербицький Микола (* Чернігів — † Чернігів). — Виправлення. Т. 11.]


Вербицький Михайло (1815 — 70), свящ., композитор у Галичині, вчився музики в Перемишлі й Львові; з 1852 жив у Млинах. Автор численних композицій для чол. і мішаних хорів: серед них окремі частини Служби Божої, «Заповіт» на слова Шевченка, «Тост до Руси», пісні на тексти Федьковича. 1863 р. В. написав музику до нац. гімну «Ще не вмерла Україна». В. належать також оркестрові «симфонії» й музика до драматичних творів (співогри): «Підгоряни», «Верховинці», «Галя», «Панщина», «Сільські пленіпотенти» та ін.

[Вербицький Михайло (* Улюч, Сяніцька округа, Галичина — † Млини, Яворівська округа, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Вербицький Олександер (* 1875), архітект, д. чл. Академії Архітектури УРСР, проф. Київ. Художнього Ін-ту та ін. високих шкіл; спорудив багато будівель на Україні, зокрема в Києві, м. ін. зал. двірець (1928).

[Вербицький Олександер (1875, Севастопіль — 1958, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Вербицький Тимофій, власник друкарні в Києві, видавець «Часослова» 1625 й 1626.

[Вербицький Тимофій (? — бл. 1642). З 1635 висланий митр. П. Могилою до Кимполунґу (Волощина) для керівництва друкарнею. — Виправлення. Т. 11.]


Вербовцій (Verböczy), Стефан з Вербівця (бл. 1458 — 1541), угор. правник і політ. діяч, походженням із Закарпаття; гол. суддя угор. земель під тур. окупацією. Автор „Tripartitum opus iuris consuetudinarii regni Hungariae“, заг. кодексу угор. права, дійсного до революції 1848. В кодекс включено ряд інститутів укр. звичаєвого права Закарпаття.


Вербське євангеліє (тетра), укр. текст, 235 аркушів, переписаний у 1560 р. в околицях Володимира Волинського з серб.-болг. ориґіналу. Мова В. є. (описана Огієнком) характеризується настановою на ц.-слов., але відбиває деякі риси фонетики й морфології тогочасної укр. мови.


Вербяний Іван (* 1896), педагог і лексиколог, упорядник спільно з В. Левом англо-укр. і укр.-англ. словника (1947 — 48).

[Вербяний Іван (1896 — 1964). — Виправлення. Т. 11.]


Верв, староукр. родово-територіяльна одиниця, менша ніж волость, відповідала поль. «ополю», серб. «околині» чи новгородському «погостові» (хорв. В. мала більш родовий характер). Первісно В. могла бути родовою одиницею, але з розпадом родового ладу вона розвивалась на територіяльній основі. Зв’язки гром. характеру у В. стали переважати над родовими; до В. належали також новопоселенці. Всі вони називалися «людіє». В. — також судово-адміністративна одиниця, члени якої були зв’язані круговою порукою. В. зобов’язана була в разі злочину почати слідство («гонити слід»), а якщо винного не знаходили, вона як громада відповідала за злочин на її території. В. судилася т. зв. вервним судом. В. виконувала також ін. публічні функції: збирання податків для князя, військ. оборона. В христ. часи В. мала свою церкву. Основним джерелом відомостей про староукр. В. є «Руська Правда». Думки дослідників щодо характеру В. не одностайні; одні заступають родовий характер В.: К. Бестужев-Рюмін, О. Сфименко, ін. — територіяльно-гром.: М. Владимирський-Буданов, В. Сергєєвич, Р. Лащенко.

В. М.


Вергановська Олена по чоловікові Кос (* 1906), письм., співр. «Нової Хати» й ін. журналів; «Дещо про О. Кобилянську» (ЛНВ, 1927).


Вергановський Володимир (1875 — 1946), правник, доц. австр. цивільного процесу, 1939 — 41 проф. Юридичного фак. Львівського Ун-ту, д. чл. НТШ, суддя Апеляційного Суду у Львові; праці з цивільного процесу, м. ін. «Зміна позову».

[Вергановський Володимир (1876, Лукавиця Вижня, Стрийський пов., Галичина — 1946, Прамер, Австрія), д. чл. НТШ (з 1914). — Виправлення. Т. 11.]


Вергун Петро (* 1890), свящ., кат. церк. діяч, папський прелат, з 1927 душпастир, з 1940 апостольський візитатор українців-католиків у Німеччині. Підтримував зв’язки з нім. кат. колами, зокрема виступаючи з доповідями й статтями в фахових журналах, здебільша на теми іст. церкви на Сх. Европи. Заарештований 1945, дальша доля невідома.

[Вергун Петро (1890, Городок, Галичина — 1957, Ангар, Красноярський край, Росія). Засланий на Сибір, де перебував до 1955. — Виправлення. Т. 11.]


Вердум (Werdum) Ульріх (17 в.), нім. подорожник по Україні й Польщі (1670 — 72), залишив спогади, багаті на побутові подробиці.

[Вердум (Werdum) Ульріх (1632 — 81). — Виправлення. Т. 11.]


Верес звичайний (Calluna vulgaris Salis. B.), всезелений кущ до 1 м висоти з родини вересуватих, цвіте восени ніжним рожево-фіолетовим цвітом; росте на ялових ґрунтах часто великим суцільним килимом, зокрема в соснових лісах і на придорожних болотах; у нар. медицині В. з. використовують для лікування ниркових і міхуревих хвороб; вживають для фарбування.


Вересай Остап (1803 — 90), кобзар з Прилуччини, з родини кріпака-музики, мав гарний високий тенор; славнозвісний виконанням нар. дум і пісень; 1873 виконував свій репертуар на засіданні Півд.-Зах. Відділу Рос. Геогр. Т-ва в Києві, 1875 — в Петербурзі, куди його возив М. Лисенко, що вивчав його творчість і записав мелодії. О. Русов і Л. Чубинський записали у В. понад 20 творів різних жанрів; зокрема думи «Про Хведора безрідного», «Про трьох братів з Озова», «Про Олексія Поповича» та ін.

[Вересай Остап (* Калюжинці — † Сокиринці, Прилуччина). — Виправлення. Т. 11.]


Веретенченко Олекса (* 1918), поет, родом із Слобожанщини; друкується з 1935. Після війни на еміґрації, нині в ЗДА; ліричні збірки «Перший грім» (1941), «Дим вічности» (1951), іст. поема «Чорна долина» (1953), зб. поезій «Заморські вина» (1955).

[Веретенченко Олекса (1918, Білий Колодязь, Вовчанський пов., Харківська губ. — 1993, Детройт). — Виправлення. Т. 11.]


Веретільниця, паданиця (Anguis fragilis L.), плазун, ящірка без ніг, довж. до 60 см; поширена по всій Україні за винятком степової смуги.


Верецький (Тухольський) перевал (V — 4), перехід у Високому Бескиді 841 м, яким проходить давній і важливий шлях уздовж р. Стрий — Опір — В. п. — Ляториця і зв’язує Галичину з Закарпаттям і Угорщиною (Львів — Стрий — Мукачів — Будапешт). Зал. лінія перетинає гол. Карп. хребет за 12 км далі на сх. (провал Бескид — 1014 м) за допомогою тунелів (на лінії Лавочне — Воловець).


Верещинський Йосиф († 1599), київ. кат. єп., українець родом, проповідник і публіцист, пропаґував заселення укр. степів і боротьбу з татарами й турками, автор політ. праць: „Droga pewna do predszego i snadniejszego osadzenia pustyń w ruskich krajach rycerstwem królewstwa polskiego“, „Nowy Kijów“.

[Верещинський Йосиф (1530?, Збараж — 1599). — Виправлення. Т. 11.]


Верещиця, ліва притока Дністра, довж. — 85 км, пливе з Розточчя в багнистій і багатій ставами долині.


Вержен (de Vergennes) Шарль (1717 — 87), франц. дипломат і мін. закордонних справ; приятель Г. Орлика, підтримував мазепинську еміґрацію. За інспірацією В. укладено меморіял про Україну й запорожців після ліквідації Січі.


Верзилов Аркадій (* 1867), історик і педагог родом з Чернігівщини; наук. співр. Іст.-Філол. Відділу УАН; праці з історії та економіки Чернігівщини: «Нариси торгівлі України 15 в.», «Уніятські архимандрити в Чернігові», «Найдавніший побут Чернігівської околиці» та ін.


Вериго Броніслав (1860 — 1925), фізіолог, в 1897 — 1914 проф. Ун-ту в Одесі. Відомий запровадженням своїх метод в електрофізіології (катодична депресія В. й ін.); залишив ряд праць, м. ін. підручники з біології і фізіології.

[Вериго (Веріго) Броніслав (* Вітебська губ. — † Перм). — Виправлення. Т. 11.]


Вериківський Михайло (* 1896), композитор і оперовий дириґент, проф. Київ. Консерваторії. Вчився в Києві у Б. Яворського. Почав з невеликих, перев. вокальних форм, написав ряд романсів, хорів (м. ін. «На майдані», «Крокове коло»), кантат, ораторій («Дума про дівку-бранку»), творів для скрипки, симфонічних творів (поема «Петро Конашевич - Сагайдачний», «Веснянка», «Татарська сюїта» та ін.). В. — автор балету «Пан Каньовський» (1931), муз. комедії «Вій» (1936), опер «Сотник» (1938), «Наймичка» (1941) й ін. Сов. критика закидала В. «втечу від сучасности, споглядальне милування з минулого».

[Вериківський Михайло (1896, Крем’янець, Волинь — 1962, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Верковичеве євангеліє (скорочений апракос), текст, переписаний у першій пол. 14 в. на Україні з півд.-слов. ориґіналу з рисами укр. півд.-зах. говірок (154 аркуші). Мову В. є. досліджував А. Нікольський. Рукопис у Ленінградській Публічній Бібліотеці.


Верлан (18 в.), сотник, командувач надвірної міліції кн. Любомирського на Поділлі. З поч. повстання 1734 перейшов із своєю сотнею на бік повсталих укр. селян і організував полк, що ним зайняв Броди, Жванець і дійшов аж до Львова. Після придушення повстання В. втік із помічниками до Молдавії.


Вернадський Володимир (1863 — 1945), видатний природознавець, мінералог і геохемік; з 1912 д. чл. Рос. Академії Наук; проф. Московського Ун-ту. В 1918 В. очолив Комісію для вироблення законопроєкту про заснування Укр. Академії Наук у Києві, став д. чл. УАН і її першим президентом. З 1921 В. перебував знову в Росії; 1922 — 39 дир. Радійового Ін-ту в Ленінграді; очолював ряд дослідних комісій при АН СССР; віцепрез. міжнар. комісії для визначення віку геол. порід радіоактивними методами. В 1923 — 26 В. читав лекції в Празі і в Сорбоні в Парижі, був обраний проф. Лондонської Школи Слов. Студій, чл. Академії Наук у Парижі, Чеської Академії Наук і Мистецтв, д. чл. НТШ та ряду ін. наук. т-в. Різнобічні досліди В. були зв’язані передусім із фізико-хемічними процесами творення мінералів. В. вважають основоположником геохемії й біогеохемії; зокрема відома його теорія будови алюмосилікатів. В. залишив бл. 400 наук. праць, які з’являлися також зах. мовами, з ділянок: мінералогії, геохемії, радіології, біохемії, гідрогеології. Найважливіші з них: «Опыт описательной минералогии», І — II (1908 — 22), «История минералов земной коры», І — II (1923 — 36), „La géochimie“ (1924), „La biosphère“ (1929) й ін. На честь В. мінерал хем. складу MnO2.nH20 названо вернадитом.

[Вернадський Володимир (12.3.1863, Петербурґ — 6.1.1945, Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Вернер Костянтин (1850 — 1902), рос. земський статистик, згодом проф. Московського С.-Г. Ін-ту; досліджував м. ін. аграрні відносини степової України.


Вернет Іван (кін. 18 — поч. 19 в.), подорожник, швайцарець, прибув на Україну 1787 як учитель, служив, м. ін., у Харкові, написав ряд подорожніх нарисів про Україну, друкованих в ж. «Украинский Вестник» (1816 — 19).


Вервиволя, псевд. О. Кониського.


«Вернигора», вид. т-во в Києві 1916 — 21 і в Відні 1918 — 23 і з 1939. В 1946 — 48 в Мюнхені. Видавало, гол., підручники, мапи, дитячі кн., брошури, листівки і ін.; дир. П. Кашинський.


Вероніка, протачник (Veronica), рослина з родини ранникових, поширена скрізь; квітки сині в стоячій китиці. Листя В. лікарської (Veronica officinalis) вживають як чай і в нар. медицині; V. Spicata плекають як декоративну рослину.


Вероніка Марія Ґарґіль (1884 — 1956), монахиня, заслужена довголітня ген. настоятелька (1927 — 56) згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії — СПНДМ, до пол. 40-их pp. у Галичині, згодом на еміґрації.


Версальська мирова конференція, див. Антанта.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.