[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1955. — Т. 1. — С. 322-331.]

Попередня     Головна     Наступна

Всеволод Ярославич (1030 — 93), кн. київський 1077 — 93. Улюблений син Ярослава Мудрого, член тріюмвірату, що володів Руссю по смерті Ярослава, разом із Із’яславом та Святославом. До 1077 кн. переяславський; підтримував зв’язки з Візантією, одружений з візант. царівною з родини Мономаха. Розважливий, освічений політик, прихильник церк. кіл, але слабий адміністратор; у воєнних походах В. заступав його син Володимир Мономах.

Всеволод Ольгович, кн. київський (1139 — 46) із сіверських Ольговичів. Не мав спадкового права на Київ, який здобув і затримав політ. спритністю та інтриґами; непопулярний серед київського населення.

[Всеволод Ольгович († Вишгород бл. Києва). — Виправлення. Т. 11.]

Всеволод Святославич († 1196), кн. трубчевський і курський, відомий участю в походах брата кн. Ігоря на половців 1185 і 1191 й своєю хоробрістю («Буй-Тур» »Слова о полку Ігореві»).

Всеволод Чермний, кн. київський (1206 — 07 і 1210 — 12), син Святослава Всеволодовича київсько-чернігівського, з сіверських Ольговичів. Панування В. було епізодичне й впливу на розвиток подій не мало.

[Всеволод Чермний (? — 1212 або 1215). — Виправлення. Т. 11.]

Вселюдні школи, див. Народні школи.

Всенародна Бібліотека України, див. Державна Публічна Бібліотека УРСР.

[Всеросійські Установчі Збори. — Доповнення. Т. 11.]

«Всесвіт», ілюстрований тижневик у Харкові з 1925 p., гол. ред. Є. Касяненко, фактичний ред. О. Копиленко; виходив при «Вістях ВУЦВК» до поч. 30-их pp.

«Всесвітня Бібліотека», в-во в Золочеві 1916 — 26; видавало просвітньо-популярні брошури й перекладні твори красного письменства; ред. І. Калинович.

Всеукраїнська Академія Наук (ВУАН), див. Українська Академія Наук.

Всеукраїнська Академія Сільсько-Господарських Наук, була заснована постановою уряду УССР з 1926. Об’єднувала фахівців із ліквідованого 1927 Сільськогосподарського Наукового Комітету України; обіймала 1934 р. 15 н.-д. інститутів (м. ін. зоотехн., ветеринарний, с.-г. хемії, меліорації, механізації сіль. госп-ва, метеорології, лісівництва, інтенсивних культур тощо), 10 всеукр. станцій, 200 дослідних пунктів, 3 заповідники й ін.; през. був О. Соколовський. Після створення 1929 Всесоюзної Академії С.-Г. Наук у Москві, у зв’язку з централізаційним курсом, була перетворена на її філіял. В 1930-их pp. припинила існування. Ін-ти її почасти увійшли до складу реорганізованої в 1934 — 36 pp. АН УРСР. Поза тим в УССР існують н.-д. ін-ти, безпосередньо підпорядковані Всесоюзній Академії С.-Г. Наук.

Всеукраїнська Асоціяція Марксо-Ленінських Інститутів (ВУАМЛІН), виникла із заснованого 1922 в Харкові Укр. Ін-ту Марксизму та Ленінізму, який (за прикладом рос. «ін-тів червоної професури») мав готувати комуністів до викладання у високих школах і н.-д. праці, щоб вони здійснювали нагляд ком. партії над наук. роботою, а далі зайняли місце незалежних науковців. Курс аспірантури тривав 3 pp. (підготовний відділ — 2 pp.). Відділи й катедри Ін-ту Марксизму та Ленінізму (що 1929 р. мав 170 слухачів), були перетворені на ін-ти ВУАМЛІН: економіки, філософії, сіль. госп-ва, історії, права і радянського будівництва, техніки й техн. політики, літератури та мистецтва, нац. питання (1932 р. ч. слухачів ВУАМЛІН — 625). При ВУАМЛІН були т-ва істориківмарксистів, економістів-марксистів тощо; виходили журнали «Прапор Марксизму», «Войовничий Матеріяліст», «Історик-Марксист» і ін. Серед керівників катедр були М. Скрипник, М. Яворський, М. Попов, В. Юринець, С. Семковський, О. Шліхтер, Р. Левік, С. Щупак, Ю. Мазуренко, С. Вікул, Д. Наумов. Керівники й вихованці Укр. Ін-ту Марксизму та Ленінізму і ВУАМЛІН активно виконували, особливо з 1929 p., завдання КП(б)У в боротьбі з укр. наукою, організуючи кампанії в пресі проти окремих дослідників та інституцій з обвинуваченнями в націоналізмі й провадячи «чистки», себто розгроми, н.-д. катедр. Скрипник, Шліхтер, Семковський, Яворський і Юринець, в наслідок урядового тиску, були 1929 р. зроблені членами УАН. Однак наступ із Москви протягом 1933 — 38 знищив і чималу частину викладачів та слухачів ВУАМЛІН. Переведена до Києва ВУАМЛІН при реорганізації мережі наук. установ була ліквідована в сер. 30-их pp.; функції її згодом перебрав укр. філіял Ін-ту Маркса-Енґельса-Леніна.

Р. М.

Всеукраїнська Вища Освященна Рада, була створена після оголошення урядом УНР закону про автокефалію Укр. Правос. Церкви (1. 1. 1919) й недовгий час керувала життям пробудженої Укр. Правос. Церкви. В її складі були: архиєп. катеринославський Агапит, єп. крем’янецький Діонисій, протоієрей В. Липківський і дехто з активних церк. діячів.

Всеукраїнська Загальна Організація, див. Загальна Українська Безпартійна Демократична Організація.

Всеукраїнська Наукова Асоціяція Сходознавства, заснована в Харкові 1926 з філіями в Києві та Одесі, мала відділи: політ.-екон. (із секціями сов. і закордонного сходу) і іст.-етногр. (із секціями мист., археологічною, мовознавчою та іст.-літ.-економічною). ВНАС видавала наук. квартальник «Східній Світ» (1927 — 30), пізніше — «Червоний Схід», і серію сходознавчих праць, організувала ряд виставок та експедиції (м. ін. для вивчення маріюпільських греків), особливу увагу приділяла питанню взаємин України з Туреччиною 17 — 18 вв. В Харкові, Києві й Одесі ВНАС мала Укр. Курси Сходознавства (висока школа, 1929 р. понад 250 студентів). На чолі асоціяції були О. Ґладстерн, Я. Ряппо, Л. Величко, серед дійсних членів (1927 р. — 152) — П. Ріттер, В. Бузескул, С. Рудницький, А. Ковалівський, А. Синявський (гол. київської філії), О. Томсон (гол. одеської філії), Ф. Міщенко, В. Божко і ін. 1929 ВНАС була перетворена на Укр. Н.-Д. Ін-т Близького Сходу з тур., пер. і араб, відділами та комісіями ідеології Сходу, нац.-колоніяльних питань та історії укр.-тур. відносин. В 1930-их pp. ін-т був ліквідований, а велика частина наук. співробітників репресована.

Р. М.

Всеукраїнська Поштово-Телеграфна Спілка, створена на всеукр. поштово-телеграфному з’їзді, що відбувся 2 — 4. 9. 1917 в Києві, всупереч намаганням Всерос. Поштово-Телеграфної Спілки. З’їзд був підготований оргбюром, яке виникло в Києві на поч. революції; заявивши про підтримку Укр. Центр. Ради, з’їзд просив її ввести до складу Ради своїх делеґатів; з’їзд підкреслив, що Спілка в нац.-політ. справах має вести політику, самостійну від Всерос. Спілки, й вимагав від рос. Тимчасового Уряду рівноправности з рос. профспілкою. Для керівництва В.П.-Т.С, що незабаром дуже зросла, з’їзд обрав Головну Раду Спілки з 12 представників місцевих орг-цій. У травні 1918 Головна Рада В.П.-Т.С. вступила до Укр. Нац.-Держ. Союзу, перетвореного в серпні на Укр. Нац. Союз, і брала активну участь у повстанні проти гетьмана.

Всеукраїнська Православна Церковна Рада, зорганізувалася в 1917 при Софійській катедрі в Києві з представників духівництва та вірних з різних кінців України; очолювали її відомі церк. діячі архиєп. Олексій Дородницький і протоієрей Василь Липківський. ВПЦР рішуче прямувала до визволення Церкви від Москви й скликала Всеукр. Церк. Собор на поч. 1918. ВПЦР звернула особливу увагу на українізацію парафій і богослуження (перша Служба Божа укр. мовою в Києві в Миколаївському Соборі на Печерську відбулася 9. 5. 1919). Заходами ВПЦР 5. 5. 1920 у Києві була проголошена автокефалія й 1921 скликано собор, на якому поставлено ієрархію УАПЦ. У 1928 президія ВПЦР складалася з голови протоієрея Л. Юнакова й членів: архиєп. І. Оксіюк, митр. М. Борецький, архиєп. К. Малюшкевич, о. М. Грушевський, о. Я. Чулаївський, протоієрей Л. Карпов, В. Чехівський, С. Кобзар.

ВПЦР, у зміненому складі й в ін. обставинах, діяла до знищення УАПЦ на Україні (1937 з 2 000 парафій УАПЦ не лишилося жадної) і відродилася в Києві під час другої світової війни й діє тепер на еміґрації в УАПЦ (Соборноправній). Ці різні ВПЦР об’єднує лише назва, а не характер діяльности.

[Всеукраїнська Православна Церковна Рада, очолювали її... Олексій Дородницин. — Виправлення. Т. 11.]

І. К.

Всеукраїнська Рада Військових Депутатів, була як тимчасова обрана II Всеукраїнським Військовим З’їздом (18 — 23. 6. 1917) в числі 132 чл. з президією на чолі; входила поряд із радами сел. і роб. депутатів, представниками партій, міст та губерній та ін. до складу Укр. Центр. Ради і діяла в найближчому зв’язку з Ген. Військ. Комітетом, очолюваним Петлюрою. Увесь час боролася з органами рос. Тимчасового Уряду і совєтами солдатських депутатів.

Всеукраїнська Рада Робітничих Депутатів, обрана І Всеукраїнським Робітничим З’їздом (24 — 26. 7. 1917) в числі 100 депутатів (70 чл. УСДРП і 30 УПСР) як складова частина Центр. Ради, поряд із Радою Сел. і Радою Військ. Депутатів.

Всеукраїнська Рада Селянських Депутатів, була обрана, як тимчасова, Всеукраїнським Селянським З’їздом, що відбувався в Києві 10 — 16. 6. 1917. В. Р. С. Д., яка стала частиною Укр. Центр. Ради, мала одночасно в своєму складі ЦК, себто виконавчий комітет, Селянської Спілки. 5 — 7. 7. 1917 1 сесія В. Р. С. Д. визначила, що вона має керувати всім сел. рухом на Україні, й відкликала з Виконавчого Комітету Всерос. Спілки Сел. Депутатів укр. сел. представництво. 15 — 18. 9. 1917 2 сесія В. Р. С. Д. вимагала від рос. Тимчасового Уряду згоди на збільшення прав. Ген. Секретаріяту та поширення його влади на всю укр. етногр. територію. З сесія, 31.11. — 5.12. 1917, виступала проти больш. намагань захопити владу, зокрема проти їх вимог провести перевибори Центр. Ради, й вітала III Універсал Центр. Ради.

Всеукраїнська Учительська Спілка (ВУС), проф. орг-ція учителів і діячів нар. освіти на Україні, постала в травні 1906 в Києві, напередодні з’їзду Всерос. Учительського Союзу у Фінляндії, в якому брала участь. Засновниками її були Б. Грінченко, В. Доманицький, В. Дурдуківський, С. Єфремов, М. Крупський, В. Страшкевич, В. Чехівський, С. Черкасенко й ін. Вона мала завданням, змагатися за укр. школу й нар. освіту. З посиленням реакції діяла деякий час нелеґально, а згодом припинила роботу.

З поч. революції, в квітні 1917 p., в Києві була заснована ВУС як проф. орг-ція учителів нар. і сер. шкіл; об’єднувала губ., пов. й районові учительські спілки (в кін. 1918 в 10 губерніях — 78 спілок з бл. 20 000 членів). На всеукр. учительських з’їздах (в серпні 1917 й січні 1919) були опрацьовані засади орг-ції шкільної й позашкільної освіти. При Центр. Бюрі ВУС існували: ред. комітет, що видавав орган ВУС — «Вільна Українська Школа», бюро праці, культ.-осв., фінансово-екон., правнича й мед. комісії. Видатні діячі-засновники ВУС: С. Русова (гол.), А. Бакалінський, О. Омшанський, Л. Білецький, А. Болозович, О. Дорошкевич, С. Романюк, Т. Сушицький, П. Холодний, С. Черкасенко й ін. ВУС відіграла визначну ролю в боротьбі за укр. державу, за укр. школу та культуру.

П. П.

Всеукраїнське Товариство Революційних Музик (ВУТОРМ), постало 1928 в УССР замість заснованого 1923 Т-ва ім. Леонтовича і, в міру можливости, продовжувало його традиції плекання укр. нац. музики; об’єднувало майже всіх видатних композиторів на підсовєтській Україні. Ліквідоване постановою ЦК ВКП(б) з 23. 4. 1932, коли створена була єдина Спілка Радянських Музик.

[Всеукраїнське Товариство Революційних Музик (ВУТОРМ), постало замість Муз. Т-ва ім. Леонтовича. — Виправлення. Т. 11.]

Всеукраїнське Учительське Видавниче Товариство (ВСЕУВИТО), існувало 1917 — 20 pp. в Києві, видавало шкільні підручники й приладдя.

Всеукраїнський Археологічний Комітет (ВУАК), організований 1922 з Археологічної Секції ВУАН у Києві, існував до 1933; гол. ВУАК був Ф. Шміт, члени М. Біляшівський, Д. Щербаківський, П. Курінний, М. Рудинський, В. Корсовська, Ф. Ернст, М. Макаренко, І. Моргілевський, О. Новицький та ін.; ВУАК об’єднував фахових археологів України, охороняв археологічні збірки, провадив археологічні досліди: зокрема важлива експедиція під керівництвом Д. Яворницького 1927 — 32 для дослідження Запоріжжя.

Всеукраїнський Державний Культурно-Історичний Заповідник, див. Києво-Печерська Лавра.

Всеукраїнський Заочний Інститут Народної Освіти (ВЗІНО), див. Заочне навчання.

Всеукраїнський З’їзд Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів 17. 12. 1917 в Києві був скликаний з ініціятиви большевиків, які мали на меті протиставити його Укр. Центр. Раді і добитися її переобрання. Але, не зважаючи на діяльну підготовку до з’їзду, большевикам із 2 500 депутатів вдалося прихилити на свій бік лише 60. На з’їзді головував майже весь час А. Степаненко (УПСР). З’їзд висловив своє цілковите довір’я Укр. Центр. Раді, зокрема, схваливши її політику щодо больш. влади в Росії. Большевики, побачивши невдачу, покинули з’їзд; больш. фракція з’їзду разом із групою членів Київ. Ради Роб. Депутатів переїхала до Харкова, зайнятого больш. частинами Антонова, і, спільно з обл. з’їздом совєтів Донбасу та Криворіжжя, оголосила себе правосильним з’їздом і вибрала перший больш. «уряд» на Україні, що активно допомагав наступові сов. військ із Росії

Всеукраїнський З’їзд Рад роб., сел. і червоноармійських депутатів, в 1919 — 37 pp. вважався найвищим органом держ. влади УССР (артикули 7, 10 конституції УССР 1919 p., 7 — ред. 1925 p., 22 — конституції 1929 p.). З’їзд складався з делеґатів (термін вживаний поруч «депутат»), обраних губ. (згодом окружними) та міськ. з’їздами рад. Конституція УССР 1919 р. не передбачала порядку обрання депутатів, передаючи це до компетенції ВУЦВК (артикул 9), який своїми постановами з 7. 4. 1920 та 26. 5. 1920 встановив, що по одному депутатові висилають губ., згодом окружні та міські з’їзди рад від а) 1 000 червоноармійців у військ. частинах (які здебільшого складалися з росіян з-поза України), б) 10 000 виборців міськ. роб. населення та в) 50 000 меш. сіль. населення. Всі права з’їзду, за винятком затвердження, зміни та доповнень Конституції УССР (артикул 10 конституції 1919), змін кордонів УССР, обрання членів ВУЦВК й представників УССР до Совєта Національностей ЦВК СССР, а також розв’язання питання про вихід УССР (артикул 7 ред. конституції 1925 p.), належали в період між з’їздами обраному ним Всеукраїнському Центральному Виконавчому Комітетові (ВУЦВК). З 14 з’їздів найважливіші 1 — в грудні 1917 (створення першого сов. «уряду» України), 2 — 1918 (вимушене проголошення «самостійности» сов. України), 3 — 1919 (схвалення першої конституції УССР), 9 — 1925 (зміни в конституції УССР відповідно до конституції СССР 1924), 11 — 1929 (схвалення 2 конституції УССР) та 14 (надзвичайний) — 1937 (схвалення З конституції УССР). В. З. Р. відповідав у союзному маштабі в 1923 — 36 pp. З’їзд Совєтів СССР, верховний орган влади в СССР, обираний посередньо і нерівно: 1 депутат на 25 000 міськ. виборців і 1 депутат на 125 000 сіль. населення, якого обирали на губ. з’їзді. До 1927 В. З. Р. і З’їзд Совєтів СССР повинні були збиратися щороку, а пізніше раз на 2 pp.

Б. Ц.

Всеукраїнський Інститут Підвищення Кваліфікації Педагогів (ВІПКП), див. Педагогічна освіта.

Всеукраїнський Історичний Музей ім. Т. Шевченка, найбільший на Україні іст. музей, виник із заснованого 1898 і офіц. відкритого 1904 Київського Міського Мист.-Пром. і Наук. Музею, збірки якого походили перев. з Київщини, Полтавщини, Чернігівщини, Поділля й Волині. 1917 — назва Київський Мист.-Пром. Музей, 1919 — Перший Держ. Музей, з 1924 — В. І. М. На поч. 30-их pp. мав відділи: археологічний, історії, нар. мистецтва, малярський із картинною ґалерією 18 — 20 вв., мист.-промисловий, старого Києва, шевченківський, бібліотеку; заг. ч. експонатів доходило до 150 000, з них бл. 110 000 — «україніка». У зв’язку з боротьбою больш. влади проти укр. культури тимчасово був закритий, але 1935 перенесений на територію заповідника Києво-Печерської Лаври і 1936 відкритий як Центр. Іст. Музей УССР; під час другої світової війни будинок В. І. М. був зруйнований і постраждали колекції; в 40-их pp. музей перенесено до нового приміщення на Володимирській вулиці, ч. 2, і в 1950 за постановою уряду УССР він дістав назву Київський Держ. Іст. Музей. Експонує багато археологічних пам’яток (м. ін. мізинської, трипільської культур, кирилівської стоянки), пам’яток княжої й коз. доби, зокрема універсали Б. Хмельницького, та ін. Музей випустив ряд цінних публікацій, зв’язаних із його виставками; організовував наук. експедиції для поповнення колекцій, зокрема археологічних. Серед наук. співр. музею були М. Біляшівський, Д. і В. Щербаківські, В. Хвойка, Ф. Ернст, В. Козловська, Б. Пилипенко, К. Мощенко і ряд ін.

Р. М.

Всеукраїнський Музейний Городок-Заповідник, див. Києво-Печерська Лавра.

Всеукраїнський Національний Конґрес, скликаний був Центр. Радою в Києві 17 — 21. 4. 1917, складався з 1 000 представників політ., культ. і проф. орг-цій, робітників, селян, вояків, духівництва та ін. з усіх кінців України, більших укр. колоній в Росії, фронтових частин і військ. фльоти. Головував найстаріший серед укр. делеґатів кубанець С. Ерастов, почесний гол. був М. Грушевський. Основні доповіді про найважливіші на той час питання автономії України виголосили Д. Дорошенко, О. Шульгин, Ф. Матушевський, М. Ткаченко, Ф. Крижанівський, В. Садовський, П. Понятенко. В резолюціях, визнаючи ще за рос. установчими зборами право санкції нового устрою, В. Н. К. вимагав однак федеративного, демократичного ладу в Росії, нац.-територіяльної автономії України, негайного створення в практиці основ автономного життя на Україні, вреґулювання кордонів у згоді з волею населення, участи в майбутній мировій конференції України, визволення з заслання й повернення додому депортованих галичан. Конґрес обрав голову Центр. Ради — М. Грушевського, його заступників — В. Винниченка та С. Єфремова і 115 чл. Укр. Центр. Ради з намічених 150 (представників від губ., найбільших міст, укр. колоній Петрограду й Москви, культ.-осв. і гром. орг-цій і політ. партій). Делеґати від губ. визнані були за тимчасових — пізніше їх переобрали на губ. нац. конґресах. В. Н. К. виявив організовану волю укр. народу після довгого примусового мовчання, і значення його в умовах революції з іст.-правного погляду далеко перейшло межі, призначені йому впорядниками; В. Н. К. став фактично першими установчими зборами України, які вибрали Центр. Раду — перший укр. парлямент.

Література: Дорошенко Д. Історія України 1917 — 23 pp., І. Ужгород 1930; Яковлів А. Всеукраїнський Національний Конґрес 1917 р. Тризуб, XVII — XVIII. 1937.

За А. Яковлевим

Всеукраїнський Революційний Комітет (ВРК), антибольш. політ.-повстанський центр. що існував у квітні-липні 1919, створений укр. соц.-демократами-незалежниками (Ю. Мазуренко, А. Драгомирецький, А. Пісоцький), які перед тим ішли на співпрацю з большевиками. Завданням ВРК було, використавши незадоволення укр. селянства больш. окупацією, скоординувати місц. заворушення й домогтися створення укр. лівого незалежного уряду. Ініціятори ВРК досягли угоди з ін. укр. соц. групами. Поряд ВРК (в Сквирі) створені були Гол. Повстанська Рада і Гол. Повстанський Штаб. В липні 1919 частина керованих останнім повстанців перейшла до військ УНР; частина членів ВРК була заарештована в Кам’янці за обвинуваченням у готуванні перевороту проти Директорії УНР, але незабаром випущена. Тоді ж ЦК незалежників вирішив припинити повстанську боротьбу проти большевиків, щоб не сприяти цим успіхам наступу Денікіна, і поклав кінець існуванню ВРК.

Всеукраїнський Революційний Комітет (Всеукрревком), «тимчасовий орган рев. влади» большевиків на Україні в 1919 — 20, створений постановою Президії ВУЦВК УССР з 11. 12. 1919, під час третього наступу червоної армії на Україну, з метою ліквідації антибольш. сил. Гол. був Г. Петровський. В губерніях і повітах існували місц. ревкоми. 27. 1. 1920 Всеукрревком ухвалив об’єднати діяльність у ряді галузей управління УССР і РСФСР, запроваджуючи в них законодавство РСФСР. 19. 2. 1920 През. ВУЦВК скасувала Всеукрревком, поставивши на його місце Совнарком УССР.

Всеукраїнський Сільсько-Господарський Кооперативний Союз, див. Централ.

Всеукраїнський Союз Земельних Власників, був створений на весні 1917, спершу як укр. відділ орг-ції «Всероссийский Союз Земельных Собственников». Скликаний з ініціятиви групи членів В. С. З. В. конґрес хліборобів 29. 4. 1918 обрав гетьманом ген. П. Скоропадського. У Союзі переважали ворожі укр. державності поміщики; під час з’їзду в жовтні 1918, коли рос. чорносотенці, як В. Пурішкевич, виступили з програмою реставрації рос. монархії, В. С. З. В. розколовся, і укр. частина утворила Всеукраїнський Союз Хліборобів-Власників.

Всеукраїнський Союз Земств, організований як об’єднання губ. земських управ у квітні 1918. На чолі управи В. С. З. став С. Петлюра, що після перевороту 29. 4. 1918 був обраний на гол. Київ. Губ. Земської Управи. В. С. З. як і більшість ін. укр. гром. орг-цій, зайняв виразно опозиційне становище супроти гетьманського уряду. Управа В. С. З. і скликаний у червні 1918 всеукр. земський з’їзд звернулися до гетьмана, уряду й нім. посла Мумма з вимогами змінити політику щодо земств (репресії з боку гетьманської адміністрації, тенденції наближення до передрев. практики виборів та ін.). Однак вимоги їх не були задоволені, і напруження тривало до кінця гетьманату. С. Петлюра був 4 місяці ув’язнений.

Всеукраїнський Союз Продукційних Кооператив, див. Трудосоюз.

Всеукраїнський Союз Хліборобів-Власників, організація середніх і дрібних землевласників, постала після розколу Всеукраїнського Союзу Земельних Власників на з’їзді в Києві в жовтні 1918. Очолюваний М. Коваленком та М. Чудиновим В. С. Х-В. вимагав незалежної держави з парляментським устроєм і гетьманом на чолі, збереження земельної власности з обмеженням її розмірів (шляхом примусового викупу надміру посілостей) при негайній аґрарній реформі. На поч. листопада 1918 відбув свій з’їзд.

Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК), в 1919 — 37 pp. найвищий орган держ. влади УССР в періоди між всеукраїнськими з’їздами рад, на яких вибирали членів ВУЦВК. До його компетенції належало законодавство й заг. керування республікою, зокрема призначення членів Совєта Нар. Комісарів та різних комісій при ВУЦВК, розподіл держ. прибутків між центр. і місц. органами тощо (ЕУ I, стор. 673). Проте вже від постанови ВУЦВК «Про тимчасове надання Раді Нар. Комісарів прав у межах законодавства та заг. керування» з 14. 3. 1919 Совнарком, а не ВУЦВК, фактично був основним органом, що здійснював в УССР законодавчу й виконавчу владу. ВУЦВК збирався не мейше як тричі на рік. Його діяльністю керувала Президія ВУЦВК, яка стала в період поміж сесіями ВУЦВК вищим законодавчим, виконавчим і розпорядчим органом УССР. Після схвалення З конституції УССР 1937 р. функції ВУЦВК перебрала Верховна Рада УССР.

У загальносоюзному маштабі подібне становище займав Центр. Виконавчий Комітет — ЦИК (Центральный Исполнительный Комитет СССР), 1923 — 36, як найвищий орган влади в СССР. Він складався з двох палат: Союзного Совєта і Совєта Національностей. В останньому всі союзні й автономні республіки були заступлені рівно, по 5 членів кожна. Роботою Президії ЦИК і сесій обох палат керували по черзі голови ЦИК (4, потім 7), обрані зі складу членів Президії відповідно до кількости союзних республік (від УССР — гол. ВУЦВК Г. Петровський).

Б. Ц.

Всеукраїнський Церковний Собор, перший був скликаний заходами Всеукр. Правос. Церк. Ради в Києві 1. 1. 1918. Перша сесія В. Ц. С. була перервана через наступ больш. війська 19. 1. 1918. Друга сесія (20. 6. — 11. 7. 1918) виключила москвофільською більшістю із членів В. Ц. С. самих його ініціяторів (за виключення голосувало 198, проти — 108), які продовжували працю окремо з Кирило-Методіївським Братством. З огляду на опір ієрархів-росіян прямуванням свідомого укр. громадянства, міністер ісповідань О. Лотоцький під час осінньої сесії (12. 11. 1918) оголосив на В. Ц. С. від імени уряду, що Укр. Правос. Церква має бути автокефальною.

Всеукраїнські військові з’їзди: 1 відбувся 18 — 21. 5. 1917 в Києві, понад 700 делеґатів репрезентували бл. 1 500 000 свідомих вояків з різних частин армії і фльоти; 1 В. В. З. визнав Укр. Центр. Раду «єдиним компетентним органом, призваним рішати всі справи, що стосуються цілої України», рішуче потвердив ухвали Всеукр. Нац. Конґресу з 20 — 21. 5. 1917, вимагаючи негайного визнання нац.-територіяльної автономії України, українізації війська й переформування армії за нац.-територіяльним принципом, створив як провідний орган укр. військ. руху Укр. Ген. Військ. Комітет на чолі з С. Петлюрою.

2 В. В. З. відбувся 18 — 23. 6. 1917 також у Києві при участі понад 2 500 делеґатів від 1 700 000 вояків, всупереч забороні мін. військ. справ Тимчасового Уряду О. Керенського, яку з’їзд оголосив незаконною. Підтримуючи Центр. Раду, що боролася тоді за свої права з Тимчасовим Урядом, 2 В. В. З. вимагав від неї, не звертаючись до рос. уряду, «негайно приступити до твердої організації краю», а також «фактичного переведення в життя підвалин автономного ладу», обрав Тимчасову Раду Військ. Депутатів із 132 чл., що увійшли до Укр. Центр. Ради, і доручив Ген. Комітетові серед заходів до українізації війська опрацювати, м. ін., плян організації Вільного Козацтва.

З В. В. З. у Києві, при участі бл. 3 000 делеґатів, тривав 2 — 12. 11. 1917 в момент особливого напруження взаємин із рос. колами. Через те, що штаб Київ. військ. округи хотів зробити Україну базою для дій Тимчасового Уряду проти большевиків і одночасно Укр. Центр. Ради, з’їзд припинив на кілька днів засідання і зформував 1 Укр. полк «охорони революції», що взяв участь в боях. З’їзд ухвалив «вимагати від свого найвищого рев. органу — Центр. Ради — негайного оголошення Укр. Дем. Республіки в етногр. межах України», скріплення укр. державности, м. ін., цілковитої українізації армії та фльоти, і негайного укладення миру. Резолюції З В. В. З. великою мірою вплинули на проголошення III Універсалом Укр. Нар. Республіки.

Р. М.

Всеукраїнські з’їзди залізничників: 1 відбувся в Харкові 12 — 14. 7. 1917 з участю бл. 300 делеґатів від 200 000 організованих укр. залізничників з 12 залізниць; з’їзд визнав Укр. Центр. Раду за «найвищий крайовий орган» і обрав Виконавче Бюро для дальшої орг. роботи. 2 з’їзд відбувся в Києві на поч. вересня 1917, він об’єднався із з’їздом робітників шосейних та водяних шляхів у всеукр. з’їзд робітників залізниць і ін. шляхів та т-ва «Праця»; з’їзд обговорював питання орг-ції ладу на залізницях, створення залізничого «вільного козацтва», обсадження посад за згодою укр. орг-цій і обрав Раду Шляхів, Виконавче Бюро з’їзду та Головну Залізнодорожну Раду, що мала керувати всіми зал. орг-ціями. З з’їзд відбувся в Києві в травні 1918; провід укр. зал. проф. орг-ції — Об’єднана Рада Залізниць України — вступив до Укр. Нац. Союзу, що провадив боротьбу з гетьманською владою; представник залізничників А. Макаренко 13. 11. 1918 увійшов до складу Директорії.

Всеукраїнські робітничі з’їзди: 1 відбувався 24 — 26 липня 1917 в Києві. Був скликаний з ініціятиви укр. фракції Київської Ради Роб. Депутатів. У з’їзді взяло участь бл. 300 делеґатів, що свідчило про слабість укр. роб. орг-цій на Україні. Переважали впливи УСДРП; в президії з’їзду були В. Винниченко, М. Порш, Д. Антонович, С. Веселовський, М. Паламарчук, М. Єреміїв та ін.; в праці його брали участь ген. секретарі І. Стешенко, Б. Мартос, В. Садовський. З’їзд вимагав миру, передачі землі селянству, закликав робітників підтримувати Центр. Раду й її Ген. Секретаріят і обрав Всеукр. Раду Роб. Депутатів як частину Центр. Ради. 2 В. Р. З. відбувся в Києві нелеґально 26 — 27. 5. 1918, через заборону гетьманською владою, було лише понад 200 делеґатів; з’їзд виступав проти гетьманату, вимагаючи в своїх резолюціях повороту до засад часів Укр. Центр. Ради.

Всеукраїнські селянські з’їзди: 1 відбувся 10 — 16. 6. 1917 в Києві; число делеґатів, чл. Селянської Спілки, було бл. 2 200; з них бл. 1 500 репрезентували бл. 1 000 волостей; в президії були В. Винниченко, Б. Мартос, Т. Осадчий, П. Христюк та ін. З’їзд постановив приєднатися до домагань Укр. Центр. Ради, заявлених в її деклярації, і вимагати від Тимчасового Уряду негайного їх задоволення, доручав Центр. Раді опрацювати проєкт положення про автономію України при федеративно-дем. устрої Рос. Республіки, негайно скликати з’їзд представників ін. народів і країв, що домагаються федерації, а також вимагав негайної українізації всіх держ. і гром. інституцій. Прийнявши засаду скасування приватної власности на землю, з’їзд передбачав утворення укр. земельного фонду, яким розпоряджався б укр. сойм. 1 В. С. З. провів вибори чл. ЦК Сел. Спілки, який мав бути виконавчим органом Всеукр. Ради Сел. Депутатів (133 чл.), що входила до Укр. Центр. Ради. 2 — відбувся 21 — 23. 5. 1918; гетьманська влада заборонила з’їзд, і він провадив свої зібрання потай в Голосіївському лісі б. Києва; заявивши свою вірність УНР, 2 сел. з’їзд ухвалив резолюції, гостро скеровані проти тодішнього режиму на Україні.

Всехсвятський Сергій (* 1905), астрофізик, проф. Київського Ун-ту, дир. Київської Астрономічної Обсерваторії, автор численних праць, зокрема «Общий каталог абсолютных величин комет» (1933).

[Всехсвятський Сергій (* Москва). — Виправлення. Т. 11.]

Вставні слова, слова з модальним значенням, граматично зв’язані не з одним якимнебудь членом речення, а з реченням як цілістю. Гол. значення В. с. — показувати ступінь реальности змісту висловлення, почуття мовця, належність думки, порядок викладу думок, напр., «На щастя, це, мабуть, не так».

ВСУМ, Виховні Спільноти Укр. Молоді, назва орг-ції в Ген. Губернаторстві (1942 — 44), збудованої на пластових засадах, коли нім. влада не дала дозволу на скавтську орг-цію. Гол. організатори — Кекилія Паліїв і Роман Олесницький; ідеологічний журн. «Дорога». 1944 р. об’єднували 2 555 чл. у 61 клітинах.

«Всхід» («Католицький Всхід»), квартальник укр. кат. богословської молоді, виходив у Львові в 1904 — 07.

„Wschód-Orient“, поль. ілюстрований квартальник, присвячений проблемам Сх. Европи й Близького Сходу, багатий на укр. тематику, виходив 1929 — 38 в Варшаві; в 1939 його заступили „Problemy Europy Wschodniej“.

ВУАН, див. Українська Академія Наук.

Вугілля, велика група твердих осадових гірських порід рослинного походження. Найважливіший вид копального палива. Поділяється на буре вугілля і кам’яне.

Вугор річковий звичайний (Anguilla anguilla L.), риба з родини вугруватих, до 150 см довж.; живе на Україні в ріках Балтицького сточища, зрідка трапляється в Чорному морі.

Вужі, нетруйні плазуни; на Україні поширені: В. звичайний (Natrix natrix L.) і В. водяний (Natrix tesselata Laur.).

«Вуйко», ілюстрована гумористична газ., виходила в Вінніпезі 1917 — 18 і 1925 — 26; видавець, ред. і ілюстратор Я. Майданик.

Вукопспілка, або ВУКС, Всеукр. Спілка Споживчих Кооп. Орг-цій, що була створена 1920, на місці Дніпросоюзу (перебрала його майно), в наступні pp. зміцніла, ставши центром укр. споживчої кооперації. Система В. 1928 налічувала 41 райсоюз, 351 роб. і міськ. кооператив з 6 993 крамниць та 1 719 000 членів і 8 988 сіль. споживчих т-в із 14 000 крамниць і 3 065 000 членів. Обороти В. в 1927 — 28 госп. р. становили 531 100 000 карб. Товари В. діставала від держ. трестів і синдикатів; одночасно провадила широкі операції з заготівлею збіжжя та ін. с.-г. продуктів. В 1928 мала бази збуту для райсоюзів у Києві, Харкові, Одесі, Ростові, закупні контори в Москві й Баку, 15 млинів із річною продукцією 151 000 т, понад 20 олійних заводів та ін. підприємства. Власний капітал 1928 — 8 400 000 карб., пайовий — 3 600 000 карб. В. провадила велику орг. і кооп.-осв. роботу в об’єднуваній нею системі. У 1933 р. мережа В. охоплювала 23 396 торг. точок і 7 888 міських. У першій пол. 30-их pp. міська кооперація була ліквідована, її працівники у великій частині стали жертвою терору; кооп. майно було передане системі держ. торгівлі. Споживча кооперація лишалася на селі: 1941 р. В. об’єднувала 9 403 кооперативи (з них 757 районових) із 10 506 700 членів-пайовиків; до її системи входили 51 926 крамниць, 8 636 складів, 2 211 пром. підприємств; пайові й власні кошти В. дорівнювали бл. 350 000 000 карб. Під час нім. окупації В. з гром. ініціятиви ненадовго відновила свою діяльність (див. ЕУ I, стор. 1118). Після війни важкий екон. стан примусив сов. владу відновити всю систему споживчої кооперації. Центром споживчої кооперації в УССР є нині Укоопспілка, підпорядкована керівному центрові в Москві — Центросоюзові (Центр. Союз Споживчих Т-в).

Р. М.

Вулиця, давній нар. звичай сіль. молоді збиратися надворі для розваг весняною порою і влітку; В. керували старший парубок («трутень») і дівчина («паніматка»).

Вулканічні Українські Карпати, півд. смуга Сх. Карпат, положена між Надтисянською низовиною і Полонинським Бескидом, збудована з вулканічних скель — андезитів, базальтів, трахітів та ріолітів і вулканічних туфів; постала в наслідок западання внутр. частини Карпат і вибухів вулканів у міоцені. В. У. К. тягнуться від р. Ляборця на півн. зах. до укр.-рум. кордону (на півд. від Мармароської котловини) на півд. сході. Висота вершків — 900 — 1 100 м, відносна висота 600 — 900 м. Поперечні долини — притоки р. Тиси ділять В. У. К. на такі групи: Вигорлят (1 074 м) між Ляборцем і Ужем, Маковицю (978 м) і Синяк (1014) між Ужем і Ляторицею, Великий Діл (1086) між Ляторицею й Боржавою, Тупий (878) між Боржавою й Тисою і Гутинські гори (1 093) на півд. від пролому Тиси нижче м. Хуст. Для краєвиду В. У. К. характеристичні масивні, широкі хребти, мальовничі вулканічні перстені — залишки кратерів та вулканічні стіжки. В. У. К. майже не заселені й вкриті дубовими та буковими лісами.

Б. підніжжя В. У. К. тягнеться вузька смуга низького, лагідного підгір’я, збудована з вулканічних туфів з острівними андезитовими горами; врожайний рільничий край (кукурудза, пшениця, виноградники), густо заселений. В смузі підніжжя, в місцях виходу поперечних долин із Карпат, лежать найважливіші міста Закарпаття: Ужгород, Мукачево, Виноградів, з менших — Іршава. В околицях м. Берегове, серед Надтисянської низовини, є ізольований вулканічний р-н.

На півн.-сх. В. У. К. лежить Внутрішньо-Карпатська долина, що відділяє їх від Полонинського Бескиду.

В. К.

Вульґаризми, слова й вирази, що через свою приналежність до мови нижчих суспільних груп або через зв’язок із предметами чи діями, що вважаються в суспільстві за непристойні, забарвлені більш або менш брутально і не допускаються в літ. мові зовсім або тільки з великими застереженнями, при спеціяльному стилістичному завданні. Ставлення до В. і саме залічення тих чи тих слів до В. мінливе й залежить від стилістичної настанови письменника або мовця. В епоху барокко укр. література охоче змішувала В. з словами ін. характеру. Клясицизм відокремив їх уживання в нижчі стилі, гол. комічно-бурлескного характеру (типу «Енеїди» Котляревського). Народницька настанова другої пол. 19 в. привела до того, що багато В. були прийняті в літ. мову й втратили своє попереднє забарвлення цілком (напр., вантаж, плентатися, халтура). Тепер літ. мова більш насторожена супроти В. Багато В. приходить на периферію літ. мови з арґо.

Ю. Ш.

ВУРПС, Всеукр. Рада Проф. Спілок, створена в Харкові 1924 на 2 всеукр. з’їзді проф. спілок; об’єднувала одночасно організовані всеукр. комітети виробничих проф. спілок.

ВУРПС постала на ґрунті попередніх центр. проф. орг.-цій. В травні 1918 виникла Всеукр. Центр. Рада Профспілок (Уцентрпроф), що складалася перев. з представників ворожих большевикам партій; 1919 на з’їзді проф. спілок у Харкові Уцентрпроф ліквідовано, і керівництво профспілковим рухом захопили большевики, підпорядкувавши його Москві, яка 1920 створила «Бюро юга России», незабаром перетворене на Укр. Бюро Всерос. Центр. Совєта Проф. Союзів (ВЦСПС); 1924 створено ВУРПС. В 1929 р. ВУРПС об’єднувала понад 2 000 000 членів проф. спілок; президія ВУРПС, що підлягала ВЦСПС у Москві, керувала всеукр. комітетами і окружними радами спілок. Не зважаючи на офіц. больш. характер проф. спілок в УССР, похід влади проти «націоналістичної небезпеки» в 1933 — 37 pp. супроводився усуненням і засланням багатьох профспілкових діячів і дальшою уніфікацією спілок УССР. 1937 р. ВЦСПС, з метою цілковитої централізації, ліквідував респ., крайові і обл. ради профспілок, в тому числі й ВУРПС. Після другої світової війни відновлено центр. профспілкову установу на Україні — Укр. Респ. Раду Проф. Спілок (УРРПС); в областях існують обл. ради. Поруч профспілкових рад діють комітети (центральні респ., обласні, районові, міські) окремих спілок (див. Профспілки).

Р. М.

ВУСПП, Всеукр. Спілка Пролетарських Письменників, заснована в січні 1927 під гаслами «рішучої боротьби за інтернаціонально-клясовий союз літератури України проти міщанського націоналістичного» і творення «пролетарського конструктивного реалізму», мала на меті протиставити свою діяльність укр. літ. групам (Вапліте, неоклясики, «Ланка» — МАРС та ін.), в творчості яких ком. партія бачила націоналістичну небезпеку. ВУСПП стала чл. ВОАПП у Москві й мала рос. і жид. секції. Органами її були ж. «Гарт.» і «Літ. Газета»; філії ВУСПП видавали журнали «Зоря» (Дніпропетровське), «Стапелі» (Миколаїв), «Металеві Дні» (Одеса), «Забой» (Донбас), рос. секція — «Красное Слово», жид. секція — «Проліт». Серед численних членів (бо ВУСПП стояла за «масову» роботу і 1931 навіть провела «призов ударників у літературу») визначніші були І. Кулик, І. Микитенко, І. Кириленко, В. Коряк (керівники орг-ції), І. Ле, Д. Загул, М. Терещенко, Я. Савченко, М. Доленґо, В. Сосюра, Л. Первомайський, Я. Качура, К. Гордієнко, Н. Забіла, С. Голованівський, В. Кузьмич, С. Жигалко, Ю. Зоря, В. Чигирин, П. Усенко, Л. Смілянський, С. Щупак, Б. Коваленко, Г. Овчаров, М. Новицький та ін. Не давши визначних літ. творів, ВУСПП, керівники якої намагалися, щоб спілка була визнана найближчою до партії, всю енерґію скерувала на боротьбу з ін. літ. угрупуваннями, яка набрала цілком політ. характеру. 1931, після вимушеної ліквідації орг-цій Пролітфронт і «Нова Ґенерація», частина їх членів була прийнята до ВУСПП. Постановою ЦК ВКП(б) з 23. 4. 1932 «про перебудову літ.-художніх орг-цій» ВУСПП, як і ВОАПП та ін. подібні орг-ції, була ліквідована. В 1937 — 38 чимало кол. членів ВУСПП, м. ін. всі її керівники, були заслані.

М. Г.

ВУФКУ, Всеукраїнське Фото-Кіно-Управління, створене 1922, мало ряд філій; 1929 р. — 109 власних кінотеатрів, обслуговувало 227 стаціонарних і 55 пересувних кінотеатрів; кіностудії в Києві й Одесі, технікум в Одесі; двотижневий журнал «Кіно». З 1929 переіменоване на Українфільм. Нині кінопром-сть України через союзно-респ. Мін-во Культури УССР підпорядкована Гол. Управлінню кінофікації та кінопрокату Мін-ва Культури СССР.

Вухань (Plecotus auritus L.), кажан (лилик) з вухами, удвоє довшими від голови; поширений у лісовій і лісостеповій смугах та в Криму.

Вухналь Юхим, псевд. Івана Ковтуна (* 1906), письм. 1920-их — поч. 1930-их pp. родом із Харківщини; чл. орг-ції «Молодняк», пізніше Пролітфронту; автор сатиричних фейлетонів і гуморесок, в яких представляв різні сторони сов. побуту (зокрема комсомолу, бюрократії, студентського життя); збірки «По злобі» (1927), «Гуморески» (1929), повість «Путь-доріженька», «Пригоди Федька Гуски» (в кількох вид.) й ін. В пол. 1930-их pp. засланий.

[Вухналь Юхим, м. б. Юрій (1906, Чорнобаївка, Ізюмський пов. — 1937). 2.11.1936 заарештований під обвинуваченням у приналежності до націоналістичної терористичної орг-ції і 15.7.1937 розстріляний. — Виправлення. Т. 11.]

ВУЦВК, див. Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет.

Вуцька (Wutzky) Анна Шарльота († 1952), нім. письм., перекладачка в 1920-их pp. творів Шевченка, Франка, Л. Українки, Б. Лепкого; співр. журн. „Die Ukraine“, органу Нім.-Укр. Т-ва в Берліні.

Вуяхевич-Височинський Михайло (в чернецтві Мелетій) (бл. 1625 — 97), військ. писар у гетьмана Сомка; після падіння Сомка засланий на Московщину; з 1668 ген. писар у П. Дорошенка, виконував ряд важливих дипломатичних доручень; 1683 — 91 ген. суддя, з 1691 — архимандрит Києво-Печерської Лаври.

ВЧК, «Всероссийская Чрезвычайная Комиссия по борьбе с контрреволюцией и саботажем»; популярно відома як ЧК, чека, «чрезвычайка», каральний орган больш. влади з надзвичайними повноваженнями для боротьби з противниками. Заснована 20. 12. 1917; її гол. був Ф. Дзержинський. Діяла на основі вироків, ухвалених без судової процедури, порядком орг-ції т. зв. «червоного терору» із масовими смертними присудами за першим підозрінням, розправами з заручниками, насильствами, садистським катуванням і т. д. ВЧК відома розстрілами багатьох тисяч людей і всілякими репресіями на Україні в 1918 — 20 pp., зокрема по містах, надто в періоди відступів червоної армії та при кожній новій окупації, а в 1920 — 22 — боротьбою проти укр. повстанців, що супроводилася терором проти селянства (з систематичним нищенням заручників) і укр. свідомої інтеліґенції, особливо з укр. політ. партій. Не зважаючи на формальну «незалежність» УССР від РСФСР, ВЧК була завжди підпорядкована безпосередньо Москві, хоч 1919 діяла на Україні як «Всёукраинская Чрезвычайная Комиссия» на чолі з М. Лацісом; (у Києві за ред. Л. Крайнього 1919 виходив чекістський часопис «Красный Меч»); безглузда жорстокість Лаціса і керованої ним ВУЧК викликала навіть «розслідування» призначеної з центру комісії Д. Мануїльського і Ф. Кона, що проте не змінило стану речей. ВЧК виконувала свої функції за допомогою густої мережі губ., пов., зал. комісій та «особых отделов» у червоній армії. Жорстокості, що їх вчинила ВЧК на Україні (зокрема Лаціс у Києві, Яковлев, Дейч в Одесі, Саєнко в Харкові, Пятаков у Донбасі і багато ін.), були доведені спеціяльно утвореними комісіями, з участю гром. діячів і чужинців, за часів окупації Денікіна й численними свідченнями арештованих. 6. 2. 1922 ВЧК рішенням уряду в Москві перетворено на ҐПУ, згодом на ОҐПУ, пізніше на НКВД (див. також Терор).

Р. М.

Вчорайше (IV — 10), с., положене на сх. від Бердичева, р. ц. Житомирської обл.

Вщиж, с. Жуковського р-ну Брянської обл. (РСФСР), староруський город на р. Десні, заснований у 9 — 10 в., в 11 в. обведений дерев’яними стінами; від часу перебудування й поширення в пол. 12 в. (мурована цегляна церква, вежі, доми з цегляними коминами), був центром малого князівства під зверхністю Чернігова; у 1230-их pp. знищений татарами; на його городищі 1940, 1948 — 49 провадив розкопи Б. Рибаков.

В’юн, також пискар, пискун, пищуха (Misgumus fossilis L.), дрібна риба з родини в’юнових, поширена по всій Україні, за винятком Криму й Кубані.

В’яз (Ulmus effusa Willd., U. laevis Pall., U. pedunculata), листяне дерево з родини в’язових, 10 — 30 м висоти, росте перев. в низинах і над ріками; використовується в столярстві, токарстві й стельмастві; в’яз листуватий — див. Берест.

В’язлов Андрій (1862 — 1919), гром. діяч родом з Волині, за фахом правник: мировий суддя, чл. окружного суду, після 1906 депутат 1 Держ. Думи, де належав до укр. фракції та Союзу Автономістів. Під час світової війни чл. Комітету Півд.-Зах. Фронту Всерос. Союзу Міст, який організував допомогу біженцям і населенню окупованих земель. Чл. ТУП (в 1917 чл. Ради ТУП), пізніше УПСФ. За Центр. Ради 1917 губ. комісар Волині, 1918 — ген. суддя. За гетьмана — сенатор, згодом мін. юстиції. 1919 — гол. Укр. Червоного Хреста.

В’язниці, див. Пенітенціярна система.

Вязовка (II — 26), с. і р. ц. Саратовської обл. РСФСР; в р-ні укр. колонії.

В’язь (Leuciscus idus L.), річкова риба з родини коропових, довж. до 50 см, поширена по всій Україні, за винятком Криму.

Вятичі, численне слов. плем’я в басейні гор. і сер. Оки, у 10 — 11 вв. входило в Київську державу; змішавшись із фінськими племенами, В. ввійшли до складу рос. народу.

Вячеслав, кн. турівський і київський (1139 і 1150 — 54), син Володимира Мономаха; влади в Києві В. фактично не мав, бо держ. справи вів його співправитель Із’яслав Мстиславич, що використовував амбітного, але нездарного В. як найстарішого в династії Мономаховичів.

Попередня     Головна     Наступна