[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1955. — Т. 1. — С. 378-389.]

Попередня     Головна     Наступна

Гикавий Михайло (* 1907), брат Онуфрія, укр. гром. діяч у Канаді, педагог, з 1945 ред. тижневика «Кан. Фармер» у Вінніпезі; статті на пед. й культ. теми.

Гикавий Онуфрій (1885 — 1945), педагог і журналіст у Канаді, родом із Галичини; довголітній ред. тижневика «Кан. Фармер» у Вінніпезі (1913 — 32 і 1944 — 45).

[Гикавий Онуфрій (* Перемилів, Гусятинщина — † Вінніпеґ). — Виправлення. Т. 11.]

Гилка (крикет), здавна відома на Україні дружинна змагова гра, в якій повний шкіряний або ґумовий м’яч (6 — 8 см у промірі) відбивається плоскою або круглою гилкою.

Гильченко Микола (1858 — ?), лікар-антрополог; м. ін. працями: «Антропологический тип малороссов» («КСт.», 1895), «Кубанские казаки» (1895).

Гинилевич Григорій (1809 — 71), гал. церк. і гром. діяч, гр.-кат. свящ., проповідник, церк. письм., чл. слов. конґресу у Празі 1848.

[Гинилевич Григорій (* Яворів, Галичина — † Перемишль). — Виправлення. Т. 11.]

Гинилевич Ярослав (* 1891), лікар, гром. діяч і меценат у Львові, в 1942 — 44 викладач Медичних Фахових Курсів у Львові; з 1944 на еміґрації в Німеччині, проф. УТГІ, з 1951 гол. Укр. Мед. Харитативної Служби в Мюнхені; праці з ділянки внутр. хвороб.

[Гинилевич Ярослав (1891, Шум’яч, Турківський пов., Галичина — 1980, Мюнхен). — Виправлення. Т. 11.]

Гиря Іван, запор. полк. 1620 — 30, військ. суддя, 1648 — 49 білоцерківський полковник.

Гігант (VII — 22), с. м. т. і радгосп у Сальському р-ні Ростовської обл. РСФСР на укр. мішаній етнографічній території Сх. Передкавказзя. Один з найбільших зернових радгоспів (площа 46 500 га, в 1931 р. — 239 000 га), з 1 500 робітниками; 7 тваринницьких ферм.

[Гігієна. — Доповнення. Т. 11.]

Гідрогеологічні області, див. Підземні води.

Гідрографія, див. Гідрологія.

Гідроенерґія, водна енерґія (т. зв. «біле вугілля»), енерґія, витворювана падаючою водою через турбіну-двигун, тепер використовується насамперед для продукування електроенерґії. Використання Г. в малих маштабах було відоме на Україні з княжих часів, а ще більше з 15 в.; воно полягало в одержанні механічної сили й застосування її на місцях — гол. водяні млини, пізніше тартаки. Перші гідроелектростанції з’явилися на Україні на поч. 20 в.; це були невеликі заклади для місц. потреб. Широке використання гідроресурсів почалося тільки в 1920-их pp.

Гідроенерґетичні ресурси в межах сучасної УССР обчислюються на 3 200 000 кіловатів; вони порівняно невеликі й становлять лише 1,15% гідроресурсів СССР і 0,16%> світових. Причиною є рівнинність укр. рік, їх перев. маловодність і нерівномірність стікання протягом і одного року, і багаторічного періоду. Гідроресурси України зосереджені гол. в системі Дніпра, потенціяльна енерґія якого доходить до 2 000 000 квт; значно менші гідроенерґетичні ресурси мають р. Бог (140 000 квт) — в його сер. і дол. частині, сер. і дол. Дністер, Дінець, Десна; чималі водні ресурси мають річки Карпат (800 000 квт). Далеко більші водні ресурси гірських річок Півн. Кавказу, але вони лежать здебільша за межами укр. етногр. території; гідроресурси Кубанщини обчислюють на 2 000 000 квт.

Початок широкого використання цих водних ресурсів зв’язаний із пляном електрифікації СССР, опрацьованим за ініціятивою Леніна 1920, — ГОЕЛРО. Ще в 1923 потужність невеликих гідроелектростанцій тодішньої УССР становила 46 700 квт, або бл. 2% всього можливого запасу гідроенерґії УССР. Картина різко змінилася після збудування в 1927 — 32 потужної Дніпровської Гідроелектростанції (Дніпрельстан, Дніпрогес), тоді найбільшої в Европі, з потужністю 558 000 квт. В 1940 р. Г. УССР дала 885 000 квт, або бл. 1/4 потенціяльної; без Дніпрельстану Г. в УССР була використана ледве на 10%. Після знищення Дніпрельстану під час війни його відбудовано (1948) і збільшено потужність до 750 000 квт. З післявоєнних плянів розбудови водного госп-ва України, зокрема, «Великого Дніпра», реалізовано покищо в 1950 — 55 частинно будівництво Кахівського гідровузла з заг. потужністю 250 000 квт і Дубосарської гідростанції на Дністрі (бл. 80 000 квт, на території Молдавської ССР); збудовано ряд гідростанцій місц. значення, потужністю 500 — 1 000 квт, перев. для потреб сіль. госп-ва й комунальних, напр., на р. Бог (разом потужність 10 000 квт, або 8% потенціяльних можливостей), на Збручі тощо. Майже не використано Г. Карпат (потужність Теребле-Ріцької гідростанції становить ледве 40 000 квт). Загалом потужність гідроелектростанцій УССР у 1955 становила бл. 1 000 000 квт, або 31% потенціяльних можливостей (Г. всього СССР — 23 000 000 квт, усього світу бл. 100 000 000 квт) і становить бл. 15% усіх електроресурсів УССР. Протягом 6 п’ятирічки (1956 — 60) мають бути збудовані нові гідроелектростанції на Дніпрі — Кременчуцька (450 000 квт) і Дніпродзержинська (250 000 квт), так що в 1960 р. гідроресурси Дніпра були б використані на 80%; на дальшому пляні стоїть будівництво Канівського (потужність 250 000 квт) і Київського гідровузлів. До 1960 плянуеться будівництво великої гідроелектростанції б. Могилева на Дністрі (потужність 250 000 квт?) і ряду невеликих гідростанцій на р. Бог на 130 000 квт; плянуеться використання водних ресурсів карпатських річок (див. також Електроенерґія, Дніпро, Дніпрельстан).

Р. М.

Гідрологія, наука, яка вивчає воду в природі взагалі, зокрема її фіз. і хем. властивості, розміщення і рух; в цьому розумінні Г. є складовою частиною геофізики. До окремих галузей Г., що частково розвинулася в окремі науки, належать: гідрогеологія (вивчає підземні води), гідрографія (наука про води на поверхні землі), гідрометеорологія — вивчає воду земної атмосфери і є частиною метеорології; океанографія вивчає моря, потамологія — ріки, лімнологія — озера.

Перші описи рік, озер, морів України з’явилися в античні часи (Геродот, Страбон), за середньовіччя — у араб. і візант. подорожників. Відомості про ріки, зокрема про повені, і про посухи подають літописи княжих часів. В кін. 16 в. Дніпрові пороги описав Е. Ляссота, в пол. 17 в. дав опис Дніпра Ґ. Боплян.

Наук. гідрологічні досліди почалися в 19 в., перев. для практичних цілей, як використання рік для судноплавства, боротьба з повенями, зрошування й осушування боліт. в зв’язку з ростом гірництва (вивчення підземних вод). Описи й поміри рік провадили держ. установи: на Центр. і Сх. Україні експедиція водних і суходільних шляхів (1809), нівеляційно-описовий комітет Мін-ва Шляхів (1875), спеціяльні експедиції, як зах. експедиція для осушення боліт Полісся (1873 — 98), експедиція для вивчення джерел гол. рік. Евр. Росії (1894 — 98), експедиція В. Докучаєва для вивчення причин неврожаю 1891 р. і м. ін. зневоднення рік; досліди над малими річками провадили земства й губ. адміністрація (зокрема на Полтавщині й Поліссі). На підставі цих дослідів і матеріялів з’явилася низка публікацій, з яких найважливіші: «Гидрография России» — 6 тт. (1844 — 49), де багато матеріялів щодо України, праці Н. Моссаковського про Дніпро (1879, 1884), В. Лохвина «Река Днестр» (1886) і, особливо, монографія М. Максимовича «Днепр и его бассейн» (1901), праці гідротехніка М. Леляковського, ґрунтознавців В. Докучаєва і Ю. Висоцького та ін.

Гідрологічні досліди піднеслися в 1920-их pp. у зв’язку з розвитком водного господарства і, зокрема, гідроенерґії; з 1926 р. наук. досліди концентрувалися в Н.-Д. Ін-ті Водного Госп-ва України (дир. Є. Оппоков, орган «Вісті»), перетвореного в 30-их pp. на Ін-т гідрології і гідротехніки АН УРСР (орган «Известия» рос. мовою). У розвитку Г. чималу ролю відіграли Гідрометеорологічний Н.-Д. Ін-т (в системі Гідрометслужби), Ін-т Гідротехніки й Меліорації, Київська Н.-Д. Обсерваторія, Київський Гідромеліоративний Ін-т, Одеський Гідрометеорологічний Ін-т; катедри Г. при ун-тах. Гідрометеорологічною службою керує Управління Гідрометеорологічної Служби при Раді Міністрів УССР (в УССР діють 570 гідрологічних станцій і водомірних пунктів). Працю з гідротехніки й гідравліки провадять Укрводгео в Харкові і ряд спеціяльних ін-тів. До найважливіших дослідників з ділянки Г. належав акад. Є. Оппоков (знищений большевиками під час єжовщини), А. Огієвський, гідротехнік Я. Ненько й ін.

Про вивчення морів — див. Чорне море.

Література: Сухомел Г., Швец Г. Развитие на Украине исследований по гидрологии, гидравлике и гидротехнике. Известия Института Гидрологии и Гидротехники АН УССР, ХІП. 1955.

І. Тесля

Гідрометеорологія, див. Гідрологія, Метеорологія.

Гідростанції, див. Гідроенерґія.

Гіляров Олекса (1856 — 1928), історик філософії, рос. походження; проф. філософії Київського Ун-ту, д. чл. ВУАН (катедра філософії права). Погляди Г. були під впливом Платона і Фехнера. Автор численних праць: «Значение философии» (1888), «Источники о софистах» (1891) та ін., присвячені грец. філософії, «Руководство к изучению философии» (1916), «Схема історії філософії в освітленні іст. матеріялізму» («Записки Соц.-Екон. Відділу ВУАН», 1924 — 27) та ін.

[Гіляров Олекса (1855, Москва — 1938, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Гіляров Сергій (* 1887), син Олекси, історик мистецтва, проф. Київського Художнього Ін-ту, в 20-их pp. заст. дир. Музею Мистецтв ВУАН; праці з іст. мистецтва.

Гільберт (Hilbert) Давид (1862 — 1943), визначний нім. математик, проф. ун-ту в Ґеттінґені, д. чл. НТШ (з 1924).

Гільдебрант (Hildebrandt) Конрад Яків (1629 — 79), нім. пастор, 1657 супроводив швед. посла Ґ. Веллінґа під час його подорожі в Чигирин до Б. Хмельницького. 1668 описав цю подорож п. н. „Dreyfache Koenigl. Schwed-Legations-Reiss-Beschreibug...“

Гімельрайх Павло (* 1883), ветеринар, родом з Чернігівщини, проф. С.-Г. Ін-ту в Білій Церкві (1934 — 41), Київського Ветер. Ін-ту (з 1942), на еміґрації — УТГІ; тепер в Австралії. Праці з ділянки патології й терапевтики (зокрема коней).

Гімлер (Himmler) Гайнріх (1900 — 45), нім. нац.-соц. політик; шеф таємної поліції (ґестапо), згодом усієї нім. поліції, 1943 мін. внутр. справ. Фанатичний ворог слов’ян, зокрема укр. народу і його державности. Відповідальний за злочини в концентраційних таборах і тюрмах. Жорстоко боровся з укр. підпіллям. Г. належав плян оселити українців б. Каспійського моря і в Азії, а на їх місце переселити німців. Гітлер передав йому абсолютну владу в ділянці безпеки на окупованих німцями теренах СССР. Особливою жорстокістю відзначалися т. зв. «айнзацкомандо», що йшли за армією й винищували всіх, хто був невигідний для нац.-соц. Німеччини.

Гімн, урочиста пісня держави, є її інсиґнацією. Офіц. визнаним з 1917 р. укр. держ. Г. є «Ще не вмерла Україна». Текст написав П. Чубинський, музику М. Вербицький. Вперше надрукований 1863, з нотами — 1885; уже до офіц. визнання Г. набув поширення по всіх укр. землях.

В другій пол. 19 і в 20 в. значення нац. Г. на Центр. і Сх. Україні мав «Заповіт» Т. Шевченка, постійно виконуваний під час урочистих маніфестацій, в Галичині 19 в. — спершу «Дай, Боже, в добрий час» Ю. Добриловського, згодом «Мир вам, браття, всім приносим» І. Гушалевича (1848 визнаний Гол. Руською Радою у Львові за нац. Г. гал. українців), пізніше — «Не пора» І. Франка; на Закарпатті — «Я русин бив»... і «Подкарпатськії русини» О. Духновича (офіц. Г. Закарпаття до 1938). Після богослужень по укр. церквах співають молитву О. Кониського «Боже Великий Єдиний». Гімнами амер. українців є «Далека Ти, а близька нам» В. Щурата і «Геть за морем» О. Грицая (муз. С. Людкевича) (Докладніші відомості і текст держ. Г. з нотами — див. ЕУ I, стор. 33 — 34).

В УССР постановою Верховної Ради з 1. 1. 1950 ухвалено Г. («Живи, Україно») на слова М. Бажана і П. Тичини (музика А. Лебединця), що пропаґандивно підносить «щастя» для України належати до СССР.

Р. М.

Гімназії, заг.-осв. сер. школи, в яких викладалися клясичні мови і які давали право вступати до ун-тів, поставши в 16 — 18 вв., набули особливого поширення в Центр. і Сх. Европі в 19 в. На Україні попередниками Г. були братські школи, єзуїтські, піярські та василіянські Г. й колеґії, а також гол. нар. школи (18 в.). Г. на Україні в межах Рос. Імперії з’явилися на поч. 19 в. в найбільших містах: Одесі (1804), Харкові, Полтаві, Чернігові, Катеринославі, Крем’янці (1812), Новгороді Сіверському (1808), Києві (1812), Херсоні, Вінниці (1814); згодом вони були відкриті в багатьох пов. містах. Нагляд над ними належав спершу ун-там (Харківському й Віленському), а з 1835 — кураторам шкільних округ. Г. були спочатку 4-клясні, з 1817 — 7-клясні, за статутом 1864 — 8-клясні, реорганізовані на клясичні (з 2 мовами), півклясичні (з латинською) і реальні (без клясичних мов); створені були також прогімназії (4-клясні й 6-клясні). В 1862 — 82 існували військ. Г., перетворені згодом на кадетські корпуси. Законом 1871 р. реальні Г. були перетворені на реальні школи (училища), які готували до техн. високих шкіл. Реакційний статут 1871 р. посилив викладання клясичних мов і сильно обмежив доступ до Г. для недворян. На поч. 20 в. програми Г. стали дедалі більше відходити від програм 1871 р. Вступ до Г. значно полегшав. Протягом 19 в., а особливо на поч. 20 в. ч. г; дуже зросло: відкривалися Г. Мін-ва Освіти (напр., 1900 р. в Києві було 4 держ. Г., 1901 в Харкові — 4) і численні приватні. В пол. 19 в. з’явилися дівочі Г. — спершу в Києві (1850), Полтаві й Харкові (1860). Статутом 1870 р. створено держ. Г. для дівчат із 7 основними клясами (без старих мов) і 8 — педагогічною (що готувала нар. учительок і виховательок) і клясичні прогімназії (4 і 5-клясні), перед революцією перетворені на Г. або вищі початкові школи. Були також 7-клясні Г. «відомства імператриці Марії». В 20 в. особливо зросло ч. приватних дівочих Г. (1912 р. у Київській шкільній окрузі було 56 хлоп’ячих Г. із 17 666 учнями і 95 дівочих Г. та прогімназій із 27 082 ученицями). Перед революцією з Г. стали конкурувати реальні й комерційні школи. Г. на Україні за царату були цілком російські. При офіц. рос. обличчі зберігали укр. дух лише як виняток Г. В. Науменка в Києві й Ковальчука в Одесі; в кін. 19 в. в деяких Г. існували таємні укр. гуртки (в Києві, Полтаві, Прилуці, Лубнях та ін.). Запідозрених в українофільстві вчителів звільняли або переводили до рос. губерній, особливо після таємного указу 1876, а також у період реакції після 1905.

Після революції 1917 розгорнулася боротьба за дерусифікацію шкіл, зокрема Г. Тимчасовий Уряд дав дозвіл на відкриття лише 2 укр. Г., а намагання Ген. Секретаріяту Освіти українізувати Г. були безуспішні через опір реакційно настроєних педагогів; але громадянство стало власними силами відкривати укр. Г.: в Києві — ім. Шевченка, Кирило-Методіївську і 3 ін., в Полтаві (ім. Котляревського), Харкові (ім. Грінченка), Одесі (ім. Драгоманова), Чернігові, Катеринославі, Кам’янці, Херсоні, в ряді пов. міст і вел. сіл. На кін. 1918 створено було бл. 150 укр. Г. В старих рос. Г. почалося викладання укр. мови й українознавства. На Кубані відкрито було 2 укр. Г. 1. 1. 1919 р. на Україні всіх Г. було 836 (161 держ., 409 гром., 268 приватних), з них — 474 хлоп’ячих і 362 дівочих. У 1920 p., з поч. больш. окупації, Г. були перетворені на «трудові школи 1-2 ступеня», згодом їх заступила комбінація семирічки з профшколою, а з пол. 30-их pp. — десятирічка; з поч. 40-их pp. програма десятирічки стала наближатися до гімназіяльної, хоча латинська мова запроваджена була лише в дуже небагатьох школах; нині знову помітна тенденція надати сер. школі більш практичного техн. характеру.

В Галичині перед її прилученням до Австрії (1772) існували духовні (5- і 6-клясні) сер. школи з латинською мовою навчання. З 1774 р. австр. уряд став перетворювати духовні Г. на держ. й згодом відкривати нові, спершу 5-, з 1818 р. 6-річні. До Г. мали доступ передусім діти шляхти й урядовців, рідше багатших міщан, сел. діти — лише з дозволу дідича. Г. підлягали «учительським колеґіям», згодом «студійним комісіям» (Studienkomission), з 1848 р. Мін-ву Освіти у Відні, з 1855 консисторіям, з 1868 Крайовій Шкільній Раді. 1849 р. реорганізовано Г. на 8-клясні і створено реальні школи. Нім. мова залишалася викладовою до 1867 p., коли крайовим законом, всупереч протестам українців запроваджено викладову поль. мову; навчання укр. мови стало умовно-обов’язковим (мусів той учитися, хто зробив заяву). Викладати укр. мовою дозволено було лише в 4 нижчих клясах Акад. Гімназії у Львові, з 1874 р. — в усіх клясах. Відкривати укр. Г. й навіть паралельні укр. кляси було дуже важко, бо, на відміну від ін. країв Австро-Угорщини, треба було мати згоду сойму. Змагання за укр. Г. увінчалися деяким успіхом лише в кін. 19 в., коли були відкриті укр. паралельні кляси, а згодом Г. в Перемишлі (1887), Коломиї (1893), Тернополі (1898), самостійні Г. в Станиславові (1905), Львові — Філія Акад. Г. (1906). При поль. Г. в Бережанах і Стрию відкрито лише укр. паралельні кляси (1907). В 1909 — 10 р. в Галичині було 36 держ. Г. — 29 поль., 6 укр. і 1 нім. 1 поль. припадала на 60 400 поляків, 1 укр. на 546 600 українців. На поч. 20 в. за браком укр. держ. Г. стали відкриватися приватні перев. під фірмою Руського Пед. Т-ва, з 1910 р. за ініціятивою Крайового Шкільного Союзу, який обняв над Г. опіку, в Копичинцях і Яворові (1908), Городенці й Рогатині (1909), Буську (реальна) й Збаражі (1910), Долині й Чорткові (1911). В Перемишлі 1903 відкрито ліцей Укр. Дівочого ін-ту, перетворений 1918 на реальну, згодом гуманістичну гімназію. За влади ЗУНР було відкрито 20 укр. Г.; частина поль. Г. була зукраїнізована, зокрема в містах з однією гімназією, деякі укр. приватні Г. удержавлені. Польща визнала держ. лише ті укр. Г., які існували до 1. 11. 1918 р. 1920 р. поль. влада провела часткову реформу Г., створивши м. ін. гуманістичні Г. (без грец. мови). Укр. держ. Г. залишилися клясичними (лише при Акад. Гімназії до 1925 р. були гуманістичні паралельні кляси); але відкриті були укр. приватні гуманістичні Г. За ініціятивою «Рідної Школи», яка перебрала утримання Г., в 1920 р. відновилися передвоєнні приватні укр. Г. (за винятком двох), відкрито 6 нових; під її керівництвом по різних містах були проведені гімназіяльні курси (12). 1923 в Галичині було 21 укр. Г. — 7 держ., 14 приватних і укр. паралельні кляси при поль. в Стрию. На Волині постали лише укр. приватні (коедукаційні) Г. в Луцькому (1918), Крем’янці й Рівному (1923). Законом з 1924 в укр. Г. запроваджено поль. урядування та поль. виклади іст., географії й науки про Польщу учителями-поляками, пізніше — військ. підготову. 1932 була проведена ґрунтовна реформа Г.: створено однорідні 4-річні заг.-осв. Г. (що відповідали 3 — 6 клясам кол. Г.) і 2-річні ліцеї (кол. 7 — 8 кляси) матем.-фіз., природничі, гуманістичні, клясичні й ін. 1939 р. всіх укр. Г. у Галичині й на Волині було 27 (5 держ., 22 приватні) — 13 коедукаційних, 7 хлоп’ячих, 7 дівочих, ліцеїв — 21 (5 держ., 16 приватних), де вчилося бл. 6 000 молоді (поль. Г. — 114, ліцеїв — 106). За нім. окупації 1939 — 44 засновано укр. Г. в Холмі й Ярославі, в Галичині відкрито 10 укр. Г. із 7 017 учнями (4 880 хлопців, 2 137 дівчат). З поч. больш. окупації Г. перетворилися на десятирічки.

На Закарпатті до першої світової війни існували 3 зугорщені Г. — в Ужгороді (з 1646 p., див. Ужгородська гімназія), Мукачеві (з 1872) і в Берегові; укр. мова була необов’язковим предметом в 2 Г. Після прилучення Закарпаття до Чехо-Словаччини Г. реорганізовано на 8-клясні реальні, і Ген. Статутом з 1919 заведено навчання укр. мовою; т. ч. передвоєнні Г. стали укр. держ. з паралельними угор. клясами; нову відкрито з Хусті (1921). В 1922 — 23 р. в них було 1 662 учнів (1 392 хлопців, 269 дівчат), в тому ч. 620 у паралельних угор. клясах. В 1932 — 33 ч. учнів зросло до 1 920 (375 у паралельних чес. клясах). 1936 р. відкрито в Ужгороді василіянську клясичну Г. На поч. 1938 — 39 р. в 5 укр. Г. було 3 950 учнів і 102 учителів. На Закарпатті було в цей час 3 чес., 2 жид., 1 угор. Г. Після віденського рішення 1938 укр. Г. перенесено з окупованої угорцями території на терен Карп. України і відкрито нові; т. ч. за укр. влади (1939) було 7 укр. держ. Г. із 3134 учнями (1 941 хлопців, 1 193 дівчат), з них 377 в чес. паралельних клясах у Хусті. Під час угор. окупації 1939 — 44 залишалося 3 укр. Г.

На Буковині перша гімназія (нім.) була заснована в Чернівцях (1808, навчання укр. мови з 1871), друга нім. гімназія була відкрита 1896 (з 1905 повна) з паралельними укр. клясами. Під час першої світової війни вона стала цілком укр., а за рум. влади (до 1933) укр. мову викладали в ній як необов’язкову. З 1904 до 1919 була нім.-укр. гімназія в Кіцмані. Чисто укр. Г. були 2: клясична держ. у Вижниці (1908 — 21) і приватна реальна у Вашківцях. Перед першою світовою війною у всіх Г. було бл. 1 200 укр. учнів. В нім. гімназії в Сереті викладали укр. мову як необов’язкову. Рум. влада зрумунізувала всі Г.

На еміґрації існували укр. Г. в Каліші (Польща) (1924 — 34), і реальна в Празі (з 1925 p.), перенесена 1927 до Ржевніц, 1937 — до Моджан; в 1938 — 39 р. вона мала 185 учнів. В 1947 — 48 pp. існувало 27 таборових укр. Г. у Німеччині й 2 в Австрії (див. ЕУ I, стор. 921 — 32, а також Середні школи).

П. Поліщук

Гімнастика, див. Руханка.

Гінс (Hins) Ежен (1842 — 19?), бельг. етнограф, автор праці про фолкльор Росії „La Russie dévoilée“ 1883, де розглядає й укр. фолкльор, а також „Les légendes chrétiennes de l’Oukraine“ (1887 — 90).

Гіпаніс, грец. і рим. назва р. Бога, а також р. Кубань.

Гіпнум, див. Мохи.

Гіпотакса, або підрядність, граматичний зв’язок між словами, а надто реченнями, коли форма другого члена граматичної пари визначається першим членом її. В укр. мові Г. в складному реченні здійснюється наочно при наявності в гол. реченні відповідника, що вимагає певного сполучника в підрядному реченні (Це те село, де я народився). При відсутності відповідника сиґналом наявности Г. буває інтонація і можливість запитання, що на нього відповіддю є підрядне речення. Див. ще керування.

Гіпотечні банки, кредитові: установи, що видають довготермінові позики під заставу нерухомостей. На Україні до революції 1917 — Сел. Поземельний Банк, Держ. Дворянський Зем. Банк, а також акційні зем. банки (див. Банки).

Гіпс, широко розповсюджений мінерал ясного кольору, водний вапневий сірчан (CaSO4 + 2H2O), у природі перев. не в чистому вигляді; безводний Г. є ангідрит, дрібнокристалічна відміна — алябастер. Г. вживається в будів. пром-сті як зв’язуючий матеріял, для скульптурних і орнаментальних робіт, у сіль. госп-ві як штучне добриво (зокрема гіпсування солонців), у медицині, для виробництва сірчаної кислоти й цементу. Найважливішим р-ном залягання Г. на Україні є півн.-зах. частина Донецького басейну — т. зв. Слов’янсько-Артемівська улоговина, де він утворився в пермському і, менше, гор.-девонському періоді (Артемівське, Нирківське, Івангородське, Покровське та ін. родовища); запаси 360 000 000 т (?). Гіпсова пром-сть зосереджена в Артемівському (найбільший зав. в СССР, довоєнна продукція до 1 000 000 т щорічно), Микитівці й Краматорському. Бідніший р-н поширення Г. — це півд. Опілля, Поділля й Покуття, де Г. доходить до кількадесяти м грубини і є гор.-третинного (тортонського) походження; він утворює т. зв. карстовий краєвид; тут Г. слабо експлуатується, гол. через велику відстань від залізниць. Так само слабо експлуатується і Г. Підкарпаття (невеликі заводи на Станиславівщині: Вовчинець, Олешів, Побережжя). Великі родовища Кубані (Кам’яномістське й ін.) з запасом бл. 550 000 000 т майже не експлуатуються. Продукція Г. в УССР становить приблизно пол. союзної, бл. 40% її експортується за кордони України.

Р. М.

Гіпсова промисловість, див. Гіпс.

Гіркі джерела, див. Мінеральні джерела.

[Гіркі джерела, див. Мінеральні води. — Виправлення. Т. 11.]

Гіркокаштан, або кінський каштан (Aesculus hippo-castanum L.), велике дерево, висотою 15 — 25 м, з родини гіркокаштануватих; походить із півд. країв, на Україні розповсюджений як декоративна рослина.

Гірний Василь (* 1902), псевд. Федь Триндик, фейлетоніст, гуморист і письм.; співр. «Нового Часу», «Літопису Червоної Калини», «Комаря» і ін. (1933 — 39); «Літ. пародії» (1937), роман «Розгублені сили» (1943).

[Гірний Василь (1902, Заліська Воля, Ярославський пов., Галичина 1981, Лемборк, Польща). З 1948 жив у Польщі бл. Ґданську; з 1958 працював фейлетоністом газ. „Наше Слово“ (Варшава). — Виправлення. Т. 11.]

Гіршій Тикич, р. на Придніпровській височині, в сточищі Бога, притока Синюхи, довж. 105 км.

Гірництво, див. Корисні копалини.

Гірняк Йосип (* 1895), видатний актор, режисер, педагог і мист. керівник ряду укр. театрів. Родом з Галичини. З 1914 брав участь в аматорських виставах УСС. Далі працював у проф. театрах: 1916 — 18 «Укр. Бесіда» (Львів); 1919 — 20 Новий Львівський Театр; 1920 — 21 Театр ім. І. Франка; 1921 Театр-Студія ім. І. Франка; 1922 — 33 «Березіль» (Київ — Харків). В 1933 p., як мист. однодумець Л. Курбаса, був заарештований і засланий на північ до м. Чіб’ю. В 1942 — 44 pp. актор і режисер Львівського Оперового Театру, де вперше на укр. сцені поставив «Гамлета» Шекспіра. В 1945 — 54 pp. мист. керівник і актор Театру-Студії, а в 1955 — 56 pp. — Укр. Театрального Ансамблю. Г. — визначний виконавець комедійно-характерних ролей з драматичним забарвленням (Лейба — «Гайдамаки», Зброжек — «Маклена Ґрасса» М. Куліша; Карно «Зайві люди» за М. Хвильовим), зокрема образів М. Куліша (Кум, Мина Мазайло, Юхим, Кощавка); одночасно дав яскраве втілення персонажів Мольера, Ґольдоні, Бомарше, Шіллера. В своєму Театрі-Студії, а згодом Укр. Театральному Ансамблі Г. виявив себе як режисер гострої думки. Представник модерного театрального мистецтва, Г. у своїй творчій практиці розвиває ідеї Л. Курбаса. В окремих виставах Г. відновлює в новому світлі традиції укр. інтермедії, сполучаючи давнє з сучасним. Г. автор праць: «Двадцятиріччя „Нар. Малахія“» («Сучасник», 1948); «Лебедина пісня Леся Курбаса» (1951); „Birth and death of the modern Ukrainian Theater“ (1954).

[Гірняк Йосип (14.4.1895, Струсів, Теребовельський пов. — 17.1.1989, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Хмурий В., Дивнич Ю., Блакитний Є. В масках епохи. 1948.

В. Г.

Гірняк Никифор (* 1885), брат Йосипа, отаман УСС і гал. педагог (гімназії в Рогатині й Тернополі); командант Коша УСС 1915 — 18; 1920 склав договір із червоною армією та очолював вінницький Ревком УГА; тепер в ЗДА. Статті про УСС в пресі, спогади «Червона Укр. Гал. Армія» (1956).

[Гірняк Никифор (1885, Струсів, Теребовельський пов., Галичина — 1962, Кліфтон, Нью-Джерзі). — Виправлення. Т. 11.]

Гірняк Юліян (* 1881), брат Йосипа, гал. хемік і фізик, проф. Укр. Тайного Ун-ту у Львові, д. чл. НТШ; розвідки з теоретичної хемії, підручники. Тепер живе в ЗДА.

[Гірняк Юліян (1881, Струсів, Теребовельський пов., Галичина — 1970, Пассейк, Нью-Джерзі). — Виправлення. Т. 11.]

Гірська Бриґада УГА, в 1919 тримала фронт проти поляків в околицях Хирова під командою отамана В. Черського. В травні відтиснена поль. армією в Карпати, перейшла в Чехо-Словаччину, де була роззброєна й інтернована в Нім. Яблоннім (Дойтч Ґабель); в 1921 перенесена до Йозефова й незабаром ліквідована.

Гірське (V — 19), м. в Донбасі, Попаснянського р-ну Ворошиловградської обл.; видобуток кам. вугілля.

Гірський краєвид, див. ЕУ I, стор. 79 — 82, і Кавказ, Карпати, Кримські гори.

Гірчак Євген, больш. публіцист і критик кін. 1920-их pp., співр. катедри нац. питання Укр. Ін-ту Марксизму-Ленінізму, представник т. зв. «школи Скрипника», чл. ВУСПП; м. ін. працями «Нац. питання та правий ухил» (1929), «Шумськізм і розлам в КПЗУ» (1928), «Хвильовізм» (1929); з 1934 доля невідома.

Гірчиця (Sinapis, Brassica), однорічна олійна медодайна рослина з родини хрестоцвітих; відміни: біла (S. alba L.), чорна (S. nigra L.), сарептська (Brassica juncea Czern). Росте на полях; плекають ради насіння, що має цінну гірчичну олію; вживається для виготовлення гірчиці, при консервуванні харчів і в медицині.

Гіршман Леонард (1839 — 1921), видатний харківський окуліст і гром. діяч. З 1870 — доц., з 1875 проф. Харківського Ун-ту, де заснував першу катедру очних недуг. У 1871 створив у Харкові першу очну клініку й на власні та зібрані ним гроші збудував 2 очні лікарні та амбуляторію. Крім того, заснував декілька харитативних т-в. 1905 на знак протесту проти репресій, застосованих рос. урядом щодо студентів, покинув катедру, цілком віддавшись практиці. Залишив низку наук. праць з офталмології.

[Гіршман Леонард (* Тукумс, Латвія — † Харків). — Виправлення. Т. 11.]

Гість, у давній Русі-Україні чужоземний купець, який провадив торгівлю між містами і з закордоном. Гості користувалися привілеями: берегове право (штрандрехт), першість при конкурсі, право виставляти менше число свідків перед судом, судитися між собою за своїм правом. Г. не міг особисто набувати нерухомостей, однак це право належало чужинецьким корпораціям купців, т. зв. гостинним домам. Останні користувалися самоуправою; церква спеціяльно охороняла гостей.

Гітлер (Hitler) Адольф (1889 — 1945), диктатор Німеччини, з 1921 гол. Нац.-Соц. Нім. Роб. Партії, з 1933 рейхсканцлер, 1934 об’єднав у своїх руках виконавчу, законодавчу й судову владу і дістав титул «фюрера» нім. народу і Райху. Запровадив тоталітарну, терористичну владу в Німеччині. Ворог укр. народу і його державности. 22. 6. 1941 почав війну з Сов. Союзом з метою колоніяльного поневолення його евр. частини. Мав плян перетворити Україну, поряд ін. евр. територій СССР, на нім. колонію, а укр. Галичину і Крим безпосередньо приєднати до Райху. Басарабія, Одеса й територія на зах. і півн. зах. від неї («Трансністрія») мали бути передані Румунії.

Гіяцинт (Hyacinthus), декоративна рослина з родини лілеюватих, бл. 30 відмін; батьківщина Г. — Мала Азія. В півд. Криму і на Чорноморському узбережжі Кубані плекання Г. має пром. значення. В степах України росте дико кілька відмін Г.

Главконіт, мінерал зеленої барви, водний силікат глинозему заліза й калію, поширений в осадових породах; застосовується для виробництва водопом’якшувачів, для виготовлення фарби і як калійне удобрення ґрунту. Найкращі родовища б. Канева, Харкова й на сх. Поділлі.

Глаголиця, давня система слов. письма, укладена св. Кирилом. Джерела Г. спірні. Були спроби вивести її з візант. курсиву (Тейлор, Яґіч), з коптського письма (Фортунатов), з комбінації елементів грец. курсиву, уставу і орієнтальних елементів (Трубецкой) тощо. Г. була рано заступлена кирилицею під візант. впливом і більше збереглася на заході слов. світу. Нема даних про систематичне вживання Г. на Україні, одначе вона була відома в період Київської держави, як це видно з окремих прослідків її (окремі глаголичні літери, малі частини тексту, писані Г.) в рукописах 11 — 15 вв. (15 сх.-слов. рукописів, за підрахунком Ільїнського, з них 2 укр.).

Гладилович Дем’ян (1846 — 92), гал. гром. діяч; гол. Т-ва ім. Шевченка; один із засновників «Діла» і т-ва «Дністер».

[Гладилович Дем’ян, гол. Т-ва ім. Шевченка 1886-87 і 1890-92. — Виправлення. Т. 11.]

Гладилович Іван (1901 — 45), гал. політ. діяч і журналіст; в 1920-их pp. діяч студентської кат. молоді, чл. проводу Союзу Гетьманців-Державників і з 1932 ред. його органу «Хліборобський Шлях»; з пол. 1930-их pp. чл. проводу Фронту Нац. Єдности і співред. газ. «Укр. Вісті» у Львові; праці з іст. Галичини.

Гладишовський Антін (1881 — 1923), гал. гром. і екон. діяч, дир. Крайового Кредитового Т-ва у Львові (1912 — 23), в 1914 і 1919 — 23 гол. Укр. Пед. т-ва «Рідна Школа» у Львові.

Гладишовський Олександер (* 1888), гал. гром. і політ. діяч; 1918 — 21 на дипломатичній службі УНР; в 1920 — 30-их pp. діяч УНДО і чл. його ЦК; тепер в ЗДА.

Гладка Ірина (* 1911), гал. гром. діячка, гол. кооп. секції Союзу Українок у Львові, провадила кооп. пропаґанду серед жіноцтва, тепер в ЗДА.

Гладкий Григорій, миргородський полк. 1669 — 72.

Гладкий Гриць (1893 — 1936), гром. і політ. діяч на Волині, згодом у Галичині, журналіст; ред. газ. «Укр. Життя» на Волині, з 1930 дир. канцелярії УНДО у Львові і співред. газ. «Свобода».

[Гладкий Гриць (* Збаразький пов., Галичина — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Гладкий Йосип (1789 — 1866), кошовий отаман задунайських запорожців, пізніше отаман Озівського війська; 1828, під час рос.-тур. війни, перейшов на рос. бік разом із 3 500 козаків, які під назвою Озівського війська були оселені між Бердянським і Маріюполем; згодом ці козаки були переведені на Кубань.

[Гладкий Йосип (* Мельники, Житомирщина — † Олександрівське [тепер Запоріжжя]). — Виправлення. Т. 11.]

Гладкий Максим, коз. полковник доби Хмельницького, попав у поль. полон під Загалем на Поліссі й скараний на смерть 20. 11. 1649.

Гладкий Матвій († 1652), миргородський полк., уславлений у боях Хмельницького з поляками, 1649 — 52; фундатор церкви в Миргороді; скараний на смерть за присудом поль. військ. комісії за участь у сел. заворушенні.

Гладкий Микола († 1937 ?), активний учасник руху за нормалізацію укр. літ. мови в пуристичному дусі в 20-их pp. 20 в. З освіти біолог, справив великий вплив на стабілізацію літ. мови своїми підручниками, книжками «Наша газетна мова» і «Мова укр. письменства», співучастю в термінологічній праці Інституту Мовознавства, а також систематичною працею на посаді ред. мови в київській обл. газ. «Пролетарська Правда».

[Гладкий Микола (1890 — 1942, Красноярськ, Сибір), „Мова сучасного укр. письменства“ (1930). — Виправлення. Т. 11.]

Гладкий Петро, дослідник укр. говірок Київщини й Волині в 20-их pp. 20 в., близький до школи Ганцова.

Гладкий Сергій, сучасн. архітект, маляр і графік, вчився в Ін-ті Цивільних Інженерів у Петербурзі, в 20-их pp. ред. „Umění Slovanů“ в Брно і Празі; в 30-их pp. у Парижі, працював над розписом будов і як ілюстратор.

Гладкий Степан, один з перших укр. політ. діячів в ЗДА, провідний чл. «Гайдамаків», чл.-засновник і чл. проводу Укр. Федерації Соц. Партії в ЗДА, після 1920 виїхав до УССР, де за кілька років був ліквідований.

Гладкий Ярослав (* 1908), інж., пластовий діяч, організатор водного Пласту, з 1928 чл. керівних органів Пласту, в 1930 — 39 провадив активну працю в конспіративних пластових гуртках і редаґував їх ідеологічний журн. «Вогні». На еміґрації 1945 — 54 гол. комендант пластунів, з 1954 — гол. Головної Пластової Булави. Автор пластових статтей.

[Гладкий Ярослав (* Рогатин, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]

Гладун Анна (* 1908), дівоче прізвище Покладок, родом з Галичини, співзасновниця Українського Золотого Хреста в ЗДА, його гол. в 1950 — 54, тепер почесний чл.

Глазуненко Степан, актор трупи М. Кропивницького на ролі простаків (Дмитро в «Ой, не ходи, Грицю»); у 80-их pp. належав до відомих акторів побутового театру. Згодом організував власну антрепризу невисокого мист. ґатунку.

[Глазуненко Степан (1870, Куп’янське, Харківщина — 1934, Краснодар). Справжнє прізвище Глазунов. — Виправлення. Т. 11.]

Глеваха (VII — 11), с. Васильківського р-ну Київської обл., на півд. зах. від Києва, відоме з частих боїв частин УНР, УГА та повстанців отамана Зеленого проти червоних і білих рос. військ за оволодіння Києвом; 29. 8. 1919 після триденного бою прорив больш. фронту 1 і З корпусом УГА та Запор. корпусом УНР на лінії В. і Мала Бугаївка-Крушинка-Глеваха-Боярка-Білгородка.

Глибока, див. Глібока.

Глибокий (V — 21), над р. Глибокою, с. м. т. в сх. частині Донбасу, р. ц. Каменської обл. РСФСР; р-н заселений частинно українцями.

Глини, група осадових гірських порід, складається з каолініту й ін. водних алюміносилікатів з величиною часток до 0,01 мм, продукт звітрення різних гірських порід; пластична, кольоїдальна, звичайно не в чистому вигляді — з домішками піску й вапняку; барва Г. залежить від роду домішок (напр., жовта від бурого залізняка). Г. є найбільше поширені й з найдавніших часів використовувані людиною осадові відклади; мають велике значення в будівництві, металюрґії (вогнетривкі Г.), кераміці, сіль. госп-ві як складник ґрунту (див. Глиняне виробництво).

Г. різного роду й генези широко розповсюджені по всій Україні. Крім звичайних Г., поширені деякі спеціяльні породи.

Каолінова глина постала із звітріння скельних порід, багатих на алюміній; це чиста біла глина, якої вживають гол. до виробництва порцеляново-фаянсового посуду; на Україні широко розповсюджена в кристалічній смузі (див. Каолін). Ганчарська глина, пластична, жовтувато-червоняста або сірозелена, залягає на широких просторах, використовується для продукування глиняного посуду. Цегляна глина менше пластична, бо має деяку домішку зерен піску; поширена на Україні, вживається до будівництва домів (ліп’янки) і як сировина для цегли, черепиці тощо. В шляховому будівництві важливі т. зв. клінкерні Г., що є також у р-нах, де бракує будів. каменю (Придніпровська низовина). Особливо цінні вогнетривкі Г., що залягають перев. в Донбасі (3/4 з усіх підрахованих запасів, 512 000 000 т), де саме найбільший на них попит; найбагатшим на Україні й одним із найбагатших у світі є Часов-Ярське в півн.-зах. Донбасі (менші родовища: Дружківське, Ново-Швайцарське, Абрамівське та ін.); в Дніпровському пром. р-ні вогнетривкі Г. є в П’ятихатках і Полозькому; ін. родовища — Катеринівське в Кіровоградській обл., Овруцьке на київському Поліссі тощо. Напіввогнетривкими Г. є т. зв. рябі Г. (третинного віку), що часто виступають у півн.-сх. частині Укр. кристалічного масиву й в сусідній частині Придніпровської низовини.

Р. М.

Глинка Антін (* 1907), укр. гром. діяч у Канаді родом з Галичини, посол до федерального парляменту в Оттаві в 1940 — 49 (від партії соціяльного кредиту з округи Веґревіл, Альберта); захищав у парляменті права укр. «переміщених осіб».

[Глинка Антін (1907, Денисів, Тернопільщина — 1957, Едмонтон). — Виправлення. Т. 11.]

Глинка Ісидор (* 1909), хемік в Канаді, родом із Галичини, брат Антона; чл. ряду наук. інституцій і т-в; н.-д. праці перев. в ділянці аґрохемії.

[Глинка Ісидор (1909, Тернопіль 1983, Вінніпеґ). — Виправлення. Т. 11.]

Глинка Лев (* 1893), укр.-кат. свящ., проф. Гр.-Кат. Богословської Академії у Львові, 1945 засланий большевиками, дальша доля невідома. Праці з канонічного права; статті в «Ниві» і «Богословії».

Глинське (III — 14), с. над р. Сулою, р. ц. Сумської обл., кол. м. Вперше згадується в літописі під 1320 р. В 15 в. належало князям Глинським, 1680 Г. було приписане до Лубенського полку. До недавніх часів в Г. зберігалися залишки укріплень.

Глинський, полк., військ. діяч, 1917 чл. Укр. Центр. Ради, гол. Укр. Військ. Орг. Комітету.

Глинський Володимир (1850 — 1930), гал. гром. і політ. діяч, гр.-кат. свящ.; 1897 був на чолі укр. делеґації до цісаря Франца-Йосифа в справі баденівських виборів.

Глинський Іван, західньоукр. ґравер другої пол. 17 в.; у його працях помітні нар. мотиви.

Глинський Михайло († 1534), кн., найвидатніший з роду Глинських, студіював у Німеччині, був при дворі цісаря Максиміліяна, служив у Альбрехта, курфюрста саксонського. Повернувшись, став 1500 маршалком двору лит. великого кн. Олександра; здобувши значний вплив, підтримував правос. вельмож; уславився перемогами над татарами; після смерти Олександра, обвинувачений в його отруєнні, відійшов від двору. Разом із братом Василем в 1507 — 08 очолив повстання укр. і білор. вельмож проти наступника Олександра — Жигмонта I, після невдачі повстання втік до Москви, де зайняв високий пост. 1514 — 26 був ув’язнений за обвинуваченням у зраді на користь Литви; 1534, знову ув’язнений, умер у тюрмі.

[Глинський Михайло (бл. 1460 1534). — Виправлення. Т. 11.]

Глинський Теодосій (* 1869), бук. діяч, за фахом аптекар; фундатор укр. щоденника «Час» у Чернівцях.

Глинський Теофан (1806 — 93), письм. і гром. діяч із Галичини. Писав в оборону нар. мови 1851, автор граматики укр. мови. (Див. Возняк у «ЗНТШ» XCIII).

Глинський Яким, сніцер поч. 18 в. на Чернігівщині; разом із Григорієм Петровим різьбив відомий іконостас гол. церкви Печерської Лаври в Києві.

[Глинський Яким (? — 1732). — Виправлення. Т. 11.]

Глинські, князівський рід тат. походження, оселений на Переяславщині й Сіверщині. Набув значення в кін. 15 — на поч. 16 в. під впливом Михайла Г. (див.), близького до великого кн. лит. Олександра; зокрема відомі брати Михайла: Богдан, черкаський намісник, 1493 зруйнував Очаків; Іван († 1522), київський воєвода 1505 — 08; Василь, берестейський староста, видатний учасник повстання 1507 — 08, разом з братами еміґрував до Москви; після одруження з моск. кн. Василем III його дочки Олени, яка була 1533 — 38 на чолі уряду, Г. грали велику ролю при дворі.

Глиняне виробництво (кераміка), один із найстаріших і найпоширеніших на Україні родів пром-сти, полягає в випалюванні з глини посуду, цегли, виробів для техн. (вогнетривкі глини) та декоративних цілей тощо. Залежно від роду глини, зокрема мінеральних і органічних домішок, способу оброблення, температури випалювання і т. д. розрізняють вироби, почавши від звичайної цегли й ганчарського краму до високоякісних фабрикатів — порцеляни й фаянсу. Докладніше див. Вогнетривка промисловість, Ганчарство, Кераміка, Порцеляново-фаянсова промисловість, Цегельна й черепична промисловість.

Глиняни (IV — 5), м-ко в Надбузькій улоговині; р. ц. Львівської обл., 4 500 меш. (1931 p.); засноване на маґдебурзькому праві 1387 p.; розвинене килимарство й харч. пром-сть. У 1919 там відбулися бої УГА з поляками на лінії Глиняни-Наварія-Пустомити.

Гліб († 1015), св., кн., син Володимира В., убитий з наказу кн. Святополка під Смоленськом.

[Гліб, св. (бл. 984 — 1015). — Виправлення. Т. 11.]

Гліб, кн. переяславський 1155 — 71, син кн. Юрія суздальського; одержавши престол під час боротьби Із’яслава київського з Юрієм, відокремив переяславське князівство від Києва.

[Гліб, кн. переяславський (? — 1171). — Виправлення. Т. 11.]

Глібов Леонид (1827 — 93), письм. і гром. діяч родом з Полтавщини; вчитель гімназії — з 1855 в Чорному Острові, з 1858 — в Чернігові. Активний чл. чернігівської Громади, організатор недільних шкіл і видання книжок для народу; співр. журн. «Основа». 1861 — 63 редаґував тижневик «Черниговский Листок», містячи в ньому чимало матеріялів укр. мовою. 1863, одночасно з забороною тижневика, Г. звільнили з посади й піддали під поліційний нагляд. З 1867 — дир. чернігівської земської друкарні. Г. написав ряд ліричних поезій, здебільша елегій пісенно-романсового характеру («Журба», покладена на музику М. Лисенком, стала нар. піснею). Найважливіші твори Г. — байки (понад 100), які вийшли, починаючи з 1863, багатьма виданнями; мандрівні байкарські сюжети, застосовані до сучасности в дусі ліберальної сатири, дістають у нього укр. забарвлення перенесенням в укр. побутову обстанову й майстерним використанням нар. мови. Г. написав також кілька десятків віршованих загадок для дітей, вміщених у львівському «Дзвінку», і комедію («жарт на 1 дію») «До мирового» (1862).

[Глібов Леонид (* Веселий Поділ, Хорольський пов. — † Чернігів). — Виправлення. Т. 11.]

М. Г.

Глібовецький Іван († 1890), бук. пед. і гром. діяч — москвофіл, викладав у чернівецькій гімназії й учительській семінарії, видавець першої укр. газети на Буковині «Буковинська Зоря» (1870 — 71).

[Глібовецький (Глібовицький) Іван. — Виправлення. Т. 11.]

Глібовицький Василь (* 1904), гал. журналіст і кат. діяч, ред. ж. «Укр. Юнацтво» і «Лицарство Пресвятої Богородиці» ; співорганізатор свята «Укр. Молодь Христові» (1933), один із засновників, згодом гол. кат. орг-ції молоді «Орли». Під час другої світової війни ген. секретар УЦК в Кракові. В 1947 р. пропав без вісти на еміґрації в Німеччині.

Глібовицький Клим (1875 — 1907), математик і педагог із Галичини; монографія про М. Абеля й ін.

Глібовицький Микола (1876 — 1918), гал. письм. та гром. діяч, москвофіл; 1907 посол до австр. парляменту; разом із чехами К. Крамаржем та Грібарем ініціятор т. зв. неослов. руху.

Глібока (V — 6), с. на буковинському Передкарпатті, р. ц. Чернівецької обл., 5 600 меш. (1930); тут були знайдені: трипільське селище, селище з керамікою гальштатської доби, велика група (86) тілопальних могил пізньої рим. доби та городище княжої доби (Й. Сомбаті 1893 — 94, Ч. Амброжевич).

Глід (Crataegus L.) з родини розоцвітих, підродини яблуневих; колючий кущ або деревце 3 — 8 м висоти; на Україні найбільше поширені: Г. звичайний, або колючий (С. oxyacantha) і Г. гостролистий (С. monogyna Jacg.). Вживається на живоплоти, підщепи для карликових груш і як декоративне; інколи — в токарстві, а сх. і понтійський (Крим) — на ягоди. Цвіти і ягоди Г. вживають як лік при серцевих хворобах.

Глоба Іван († 1791), останній військ. запор. писар (1762 — 75); після зруйнування Запор. Січі, 1776 засланий рос. урядом в манастир до Туруханську в Тобольській губ.

Глоба М. (Нефедов), актор і співак (тенор), грав у трупах М. Кропивницького й М. Старицького, виконував ліричні ролі, зокрема був відомий у 1890-их pp.

Глобенко Микола (* 1902), літературознавець і педагог, проф. УВУ, д. чл. НТШ. Праці, присвячені зв’язкам укр. письменства 17 в. з літ. традицією київської доби („Paterikon C. Косова“, «ЗНТШ» CLXV; «Тератургіма А. Кальнофойського» 1956), історії нової літератури та станові літературознавства, м. ін. «Шевченко в сов. літературознавстві» («ЗНТШ» CLXI), „35 years of Ukrainian Literature in the USSR“ („The Slav. Review“ 1954), статті в ЕУ I й ін.

[Глобенко Микола (19.12.1902, Ново-Георгіївське, Куп’янський пов., Харківщина — 29.5.1957, Мужен, півд. Франція). Справжнє прізвище Оглоблин. Твори: „Історико-літ. статті“ (ЗНТШ, т. CLXVII, 1958), „З літературознавчої спадщини“ (1961). — Виправлення. Т. 11.]

Глобино (IV — 14), с., p. ц. у півд.-зах. частині Полтавської обл., кол. м-ко; цукроварня.

«Глобус», двотижневий ілюстрований універсальний журн., вид. газ. «Пролетарська Правда», виходив у Києві з 1923 до поч. 30-их pp. Вмістив ряд творів письменників групи Ланка — МАРС; ред. С. Щупак.

Глодзінський Антін (1861 — 1914), гал. с.-г. діяч, укр.-кат. свящ. і педагог; пропагував навчання про сіль.-госп-во в школах, автор статтей і брошур на с.-г. теми.

Глубічок Великий (IV — 6), с. над р. Серетом на Зах. Поділлі; р. ц. Тернопільської обл.

Глух Йосип, уманський полк. 1649 — 54; Хмельницький усунув його із полковництва в наслідок невдач при обороні від поляків.

Глуха кропива, медунка біла (Lamium album L.), рослина з родини губоцвітих; вивар з квіток вживають при грудних і жіночих хворобах.

Глухі приголосні, приголосні, вимовлювані без участи голосниць. В укр. мові є Г. п. губні п, ф, зубні т, с, ц, середньопіднебінні ш, ч, задньопіднебінні к, х. Кожний із Г. п. має допарка дзвінкого, що має в засаді таку ж вимову, за винятком ф, х, які відбігають артикуляцією від своїх дзвінких допарків в, г, координуючися з ними не так фонетично, як фонологічно. Більша енерґійність вимови Г. п. проти відповідних дзвінких, властива їм у всіх мовах, не відіграє фонологічної ролі в укр. мові, за винятком зах.-укр. говірок (див. Дзвінкі).

Глухів (II — 14), м. над р. Есмань, притокою Сейму, р. ц. Сумської обл.; 18 000 меш. (1933), осередок важливого конопляного р-ну, прядивообробний і лісообробний заводи; Н.-Д. Ін-т Луб’яних Культур, пед. ін-т, технікум механізації сіль. госп-ва, краєзнавчий музей. Глухів згадується в літописах від 1152; в 13 в. Г. — окреме князівство. 1669 в Г. був обраний гетьманом Дем’ян Многогрішний, що уклав з моск. урядом «Глухівські статті». З 1708, після зруйнування Батурина, Г. став резиденцією гетьмана, з 1764 — Малорос. Колеґії. 1782 Г. перетворено на пов. м. Новгородсіверського намісництва, а згодом Чернігівської губ.

«Глухівські статті», договір з 27 пунктів, укладений 16. 3. 1669 в Глухові між новообраним гетьманом Дем’яном Многогрішним і моск. представниками. Під впливом заворушень на Україні рос. уряд ішов на поступки, касуючи «Московські статті», укладені з І. Брюховецьким. Однак, хоча договір і деклярував, що зберігаються «права й вольності», потверджені за Б. Хмельницьким, «Г. с.» значно обмежували укр. автономію: царські воєводи залишалися в Києві, Чернігові, Ніжені, Переяславі й Острі, проте не мали втручатися в місцеве управління. Реєстрове військо було обмежене до 30 000. Гетьман не мав права зноситися з чужими державами.

Глушець, готур (Tetrao urogallus L.), рідкий лісовий птах з родини тетеревих, ряду кураків, довж. до 110 см, вага — до 6 кг. На Україні поширений у півн. лісовій смузі і в Карпатах; ще в другій пол. 18 в. жив у лісостепі між Дніпром і Доном; цінний ради пір’я і смачного м’яса й тому дуже винищений.

Глушкевич Маріян (1878 — 1935), гал. гром. діяч, москвофіл, правник, проф. Укр. Тайного Ун-ту в Львові, оборонець у політ. процесах, заступник гол. Союзу Укр. Адвокатів у Львові; вірші укр. і рос. мовами.

[Глушкевич Маріян (1877, Дидьова, Турківський пов., Галичина — 1935, Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Глушко Сильвестр (* бл. 1896), історик України, з школи М. Грушевського, наук. співр. Ін-ту Історії ВУАН, автор ряду наук. праць. 1934 заарештований і засланий до Комі; там загинув під час єжовщини.

[Глушко Сильвестр (бл. 1896 — 1938). — Виправлення. Т. 11.]

Глушко Юрій, псевд. Мова (1882? — 1942), один із організаторів укр. культ.-нац. і гром. життя на Далекому Сході, голова Секретаріяту Укр. Далекосхідньої Крайової Ради 1917 — 20 pp., за фахом технік. Був засуджений большевиками 1924; пізніше переїхав на Україну, помер у Києві.

Глушкове (II — 15), с. на Слобожанщині над р. Сеймом, р. ц. Курської обл. РСФСР; українці становлять в р-ні 3/4 населення.

Глущенко Микола (* 1901), відомий маляр, родом із Запоріжжя ; вчився в приватних мист. школах у Берліні, з 1925 в Парижі, де мав великий успіх; твори — від неоклясицизму до легкого експресійного рисунку франц. напряму: «Картярі», «Процесія», «Музиканти», «Ранок», жін. акти, краєвиди з півд. Франції, ілюстрації до творів М. Гоголя. Тепер працює в Києві, перев. над пейзажами.

[Глущенко Микола (1901, Новомосковське, Катеринославщина — 1977, Київ). Портрети франц. письм. Р. Ролляна, А. Барбюса, натюрморти „Укр. квіти“ (1977) та ін. — Виправлення. Т. 11.]

Глянько Федір (1879 — 1955), робітник, один із піонерів укр. руху серед харківського робітництва, з 1900 активний чл. Укр. Роб. Громади в Харкові, керованої Г. Хоткевичем, співзасновник Укр. Роб. Театру; 1917 чл. Центр. Ради і учасник Трудового Конґресу; діяч УАПЦ; в’язень сов. тюрем; помер на еміґрації в ЗДА.

[Глянько Федір (* Славгородське, Вовчанський пов., Харківщина — † Форт Вейн, Індіяна). — Виправлення. Т. 11.]

Гмиря Борис (* 1903), визначний оперовий співак (високий бас), родом із Харківщини. Скінчив Харківську Консерваторію; провідний артист Київського Оперового Театру ім. Шевченка; найгол. партії: Мірошник («Русалка» Дарґомижського), Мефістофель («Фавст»), Борис Ґодунов, Кривоніс («Богдан Хмельницький») та ін.

[Гмиря Борис (5.8.1903, Лебедин — 1.8.1969, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Гмиря Микола (1882 — 1905), рев. діяч, родом з Прилуччини, чл. РУП і УСДРП; закладав партійні гуртки в Полтаві; був покараний в’язницею, помер на еміґрації.

Попередня     Головна     Наступна