[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1957. — Т. 2. — С. 405-415.]

Попередня     Головна     Наступна

Гологірсько-Крем’янецький східець, півн. берег Подільської височини, висотою 350 — 470 м, що спадає різким уступом (150 — 200 м) на півн. до котловини над Бугом, Стиром, Іквою й Горинню, довж. до 250 км. Г.-К. с. частково тектонічного походження; під впливом ерозійної діяльности в наслідок великої різниці денудаційних рівнів і малої відпорности гірських порід, з яких збудований (м’які крейдові шари, що на них залягають твердіші міоценові пісковики), перетворився на ерозійне нагір’я, вкрите лісами, на що впливає також досить велика кількість опадів (до 700 мм). Г.-К. с. ділиться на зах. частину (від Львова до Золочева) — Гологори, сер. (по р. Ікву) — Вороняки і сх. (по Горинь) — Крем’янецькі гори.

Гологори, зах. частина півн. берега Подільської височини, т. зв. Гологірсько-Кременецького східця між м. Львовом і Золочевом (60 км), розчленована допливами р. Буг; найвищі горби — Чортівська скала б. Львова (414 м), Камула (473 м).

Гологори (IV — 5), с. Золочівського р-ну Тернопільської обл., розташоване б. джерела р. Золота Липа; колись м-ко, руїни замку 15 в.

Голод, соц.-госп. лихо, яке виявляється в позбавленні населення харч. мінімуму; виникає здебільша в наслідок неврожаю, зумовленого стихійними причинами (морози, посуха, повінь, знищення шкідниками), та недостатньої госп. орг-ції і системи постачання. На ринку явище Г. виявляється в обмеженій подачі харч. продуктів, гол. хліба, і в дуже низькій покупній спроможності населення. Г., як недоїдання та повний брак харчування, пов’язується з виснаженням організму, різними пошесними хворобами й підвищеною смертністю. У висліді Г., що за старих часів траплявся часто, змінювалася демографічна й соц. структура країни.

На укр. землях, завдяки їх відносно сприятливому госп. становищу, Г. до сов. часів не був таким частим, як, напр., в сусідній Росії. Однак, літ. пам’ятки княжої доби (повчення, «Києво-Печерський Патерик», літописи) згадують про це суспільне лихо. Є також згадки про Г. у пізніші часи, але він мав здебільша місц. характер; областями, які часто терпіли від Г., перев. з 18 в., були степова Україна, Полісся й гірські околиці.

У 19 в. було кілька важких голодних pp. на Україні (1833 — 34, 1844 — 46, 1855 й ін.); в рос. губерніях було їх далеко більше (40). Недороди поч. 20 в. також викликали голодування в окремих областях; це загострило характер соц. заворушень селянства 1901 — 07, а також стимулювало еміґрацію за Урал і в Америку.

Допомогу голодуючим у Рос. Імперії організовували уряд, земства і філантропічні т-ва; однак царський уряд обмежував ініціятиву останніх, бо їх діяльність сприяла ширенню опозиційних настроїв. Уряд давав певним категоріям населення позички збіжжя на рахунок майбутнього врожаю.

На зах.-укр. землях, гол. на Закарпатті, в гірських р-нах існувало в 30-их pp. майже хронічне недоїдання, яке в 1930 — 31 pp. набрало характеру голодної катастрофи. Поль. і чехо-словацький уряди не дбали в достатній мірі за допомогу голодуючим. 1935 р. голодувало укр. населення півд. Басарабії в наслідок посухи; буковинські українці зорганізували йому допомогу.

Укр. землі в УССР пережили два великі Г., що коштували мільйонів людських жертв.

Голод 1921 — 22 pp. був спричинений неврожаєм і соц.-політ. повоєнними обставинами в УССР. 1921 р. в наслідок посухи на Україні зібрали тільки 35% звич. врожаю; найбільше потерпіли півд.-укр. губернії: Запорізька, Донецька, Катеринославська, Одеська й Миколаївська, в яких збір хліба був менший на 76% проти 1916 р. В рос. губерніях, гол. на Надволжі, катастрофа була ще більша. Реквізиція зерна в 1920 у формі т. зв. «разверстки» проходила жорстоко і виконувалася спец. військ. експедиціями й комнезамами. В 1921 р. на Україну накладений був непомірно важкий «продподаток»; при чому з 5 півд.-укр. губ. стягнено 18 000 000 пудів (на 54 000 000 збору).

В наслідок цього стану, на Україні восени 1921 почався Г. На 1. 3. 1922 в 5 укр. губерніях, офіційно визнаних голодуючими, голодувало 36% населення, себто 3 500 000 (найбільше в Запор. губ. — 78% і Миколаївській — 50%); в ін. губ. голодувало 500 000. В травні 1922 ця цифра майже подвоїлася. Смертність сильно підвищилася: в Катеринославській губ. на 1 000 меш. 1921 — 22 pp. померло 67 осіб (у Криму 79); можна припускати, що на Україні в наслідок цього Г. померло бл. 500 000 людей. При цьому ширилися пошесні хвороби, гол. поворотний, висипний і черевний тиф, а подекуди холера.

Сов. уряд організовував допомогу, але гол. увага була звернена на Г. у надволзьких р-нах. Допомогова діяльність на Україні провадилася перев, гром. і кооп. орг-ціями з притягненням до участи в ній позбавленого гром. прав духівництва. Під претекстом допомоги голодуючим сов. уряд конфіскував церк. цінності. Митр. В. Липківський випустив окреме звернення від УАПЦ в справі допомоги. У Львові діяв Крайовий Комітет Допомоги голодній Україні, подібні комітети постали на еміґрації (Відень, Прага, Берлін) і Америці. З чужинецьких філантропічних установ допомагали: АРА, комісаріят Нансена, жид. «Джойнт» і чехо-словацький червоний хрест. З уповноваження Нансена капітан Квіслінґ на поч. 1922 об’їхав Україну і пізніше опублікував звіт про Г.

Голод в 1932 — 33 pp. був викликаний не природними, а політ. причинами. 1932 р. збір хліба на Україні був середній (146 600 000 центнерів, себто на 15 500 000 більше як 1928 p.), і загрози Г. не було. Він виник як заплянована сов. владою репресія проти селянства, що ставило опір колективізації (див. ЕУ I, стор. 152 і 551 та Колективізація). У зв’язку з посиленими реквізиціями («заготівлями») хліба 1930 — 32 pp. населення сіл голодувало вже на весні 1932. Але до нечуваної катастрофи дійшло в 1933, поки не був зібраний новий урожай. В пляні «хлібозаготовель» (м. ін. і для експорту за кордон та закупу машин для індустріялізації) засобами сов. терору в укр. селян-колгоспників і одноосібників — забрали увесь хліб. Сіль. населення лишилося без жадних засобів прожитку, а влада не організувала ніякого харчування для села. Г. захопив майже всю Україну, але до небувалих розмірів дійшов у півд. і сх. областях. Тільки незначний відсоток упривілейованих сіль. комуністів і службовців, для яких зорганізоване було харчове постачання, не зазнали жахіть Г. Міста і пром. р-ни менш потерпіли, бо для них була запроваджена карткова система.

Голодували гол. селяни; живились різними суроґатами; ширились недуги. Зареєстровані були випадки канібальства. Хто ще міг, тікали до міст, у Донбас, і на північ за харчами, але це було заборонене. Смертність від Г. була дуже висока; в деяких р-нах вона доходила до 18 — 20% усього населення. Число жертв Г. на Україні 1932 — 33 pp. визначають по-різному: максимальну цифру подають — 15% населення України, себто 4 — 5 000 000 (Д. Соловій, М. Приходько, В. Г. Чемберлен), 10% сіль. населення (К. Меннінґ). Остання оцінка — бл. 2 500 000 (В. Кубійович). Укр. населення голодувало і поза межами УССР, бо Г. у меншій, ніж на Україні, мірі був також на Передкавказзі, Курщині, в Криму, на дол. Волзі і в Казахстані, себто скрізь, де селянство чинило особливий опір колективізації.

Сов. влада цілком замовчувала організований нею Г. 1932 — 33 і не подавала населенню ніякої допомоги. Відомості про Г. дійшли на Захід, де зареаґували українці зах. земель і еміґрація. Створені були допомогові комітети в Европі й за океаном, були надіслані меморіяли до Ліґи Націй, справу піднесли в бріт. парляменті; допомогову діяльність очолив кард. Т. Інніцер у Відні. Але сов. уряд відкинув пропозиції допомоги з-за кордону, твердячи, що інформації про Г. навмисне поширюють вороги Сов. Союзу, й інсценізував поїздку по СССР франц. радикала Е. Еріо, який писав пізніше про неправдивість звісток про Г. на Україні.

Під час другої світової війни важко голодувало населення укр. міст, особливо 1941 — 42 в окупованих містах сх. України, бо сов. армія при відступі знищила всі харчові запаси, а німці свідомо перешкоджали довозові продуктів. По війні 1946 — 47 також терпіли від Г. окремі обл. сх. України у зв’язку з повоєнним розкладом сіль. госп-ва і неврожаєм.

Поза тим, недоїдання або півголод є майже хронічним нещастям значної частини укр. населення по колгоспах.

Література: Тарасевич Л. О голодании. К. 1907; О голоде, сборник. Х. 1922; Арнаутов В. Голод и дети на Украине. Х. 1922; Quisling V. La famine en Ukraine. Женева 1922; Герасимович І. Голод на Україні. Берлін 1922; Сова Г. Голод в Україні 1933 р. Мюнхен 1948; Soloviy D. The Golgotha of Ukraine. Нью-Йорк 1953; Вербицький М. Найбільший злочин Кремля; The black deeds of the Kremlin, a white book. Торонто 1953.

В. Маркусь

Голодна кутя, другий Свят-Вечір перед Водохрищами (18. 1 н. ст. — 5. 1 ст. ст.), належить до зимового календарного циклу; пов’язується з рядом христ. (піст, пиття освяченої води та ін.) і дохрист. (проганяння куті тощо) обрядів (див. ЕУ I, стор. 231 — 32).

«Голос», гром.-політ. тижневик, націоналістичного напряму, виходив у Львові 1938 — 39, як продовження «Голосу Нації», ред. Б. Кравців.

«Голос», тижневик у Берліні в 1940 — 45 pp.; ред. Б. Кравців

«Голос Дяків», див. «Дяковскій Гласъ».

«Голос Дяків», двотижневик, станова газ., виходила в Коломиї 1923 — 25.

«Голос Життя», гром.-політ. і літ. місячник, орган Союзу Працюючого Селянства (СПС), лівого напряму, виходив в Ужгороді 1929 — 38; ред. І. Белега.

«Голос Молоді», місячник, вид. Крайового Комітету Спілки Укр. Молоді (СУМ) у Великобрітанії, націоналістичного напряму, виходив у Лондоні 1949 — 51, редаґували М. Шкавритко, Я. Дерименда і Я. Крушельницький.

«Голос Молоді», орган Молодих Укр. Націоналістів Канади (МУНК), виходив у Вінніпеґу 1947 — 51 як місячник, 1951 — 54 як квартальник, укр. і англ. мовами; ред. Б. Боцюрків і Л. Коссар.

«Голосъ Народный», перша гал. газета на провінції, виходила в Коломиї 1865 — 68; вид. М. Білоус.

«Голос Нації», тижневик націоналістичного напряму, виходив у Львові як продовження «Вістей» 1936 — 38; ред. О. Бойдуник.

«Голос Спасителя», рел. місячник укр. і англ. мовами в-ва «Г. С.» оо. Редемптористів, виходить у Йорктоні (Канада) 1923 — 28 п. н. «Голос Ізбавителя», з 1933 «Г. С.»; ред. оо. Й. і І. Бала, о..Й. Корба (1940 — 47), з 1947 о. М. Щудло. В-во «Г. С.» видає також квартальник «Логос», книжки наук. і рел. змісту, календарі.

«Голос Христа Чоловіколюбця», кат. місячник, виходить у Лювені (Бельгія) з 1946, редактори о. Б. Курилас, С. Божик.

Голосієво, передмістя Києва, осідок київських високих шкіл: С.-Г. Академії й Лісогосп. Ін-ту. Голосіївський ліс є дослідно-експериментальною базою Н.-Д. Ін-ту Лісу.

Голосіння, обов’язкове оплакування померлих, тісно зв’язане з похоронним обрядом або поминальними святами глибокої давнини, існувало як окремий жанр усної словесности з своїми поетичними засобами. В основі Г. лежало уявлення про смерть як відхід покійника до раніше померлих членів роду. Мрець у нар. віруваннях є небезпечний демон і одночасно доброчинець, що не перериває зв’язків із своїм родом. Його звеличують і оплакують, щоб він покинув громаду живих примиреним із нею. Цим зумовлені діялогічні елементи Г. — обрядова розмова з померлим. Небіжчика запитують, чому він іде, запевняють у доброму до нього ставленні, звеличують і оплакують; прощання супроводиться закликом до померлих раніше прийняти небіжчика до себе і запрошенням до нього прийти в гості й узяти участь у спільній трапезі та запитом, в якому образі він прийде. Не зв’язані з первісними віруваннями мотиви суму, розпуки, любови до померлого теж виливалися в традиційні формули. Християнство змінило найстаріші анімістичні уявлення, надавши їм церк. забарвлення. Г. будувалися у вільній речитативній формі, з виробленим ритмом співаної деклямації, що не вкладається в рівномірні такти. Для стилю Г. характеристичні синтаксичні повтори, запитання, звертання, тавтологічне висловлення думки, синтаксичний паралелізм, що пов’язує нерівномірні вірші, асонанси й здебільша дієслівна рима. Тексти Г. подали І. Свєнціцький і В. Гнатюк в «Етн. Зб.» (XXXI — XXXII). Досліджували В. Данилов, І. Свєнціцький, З. Кузеля, В. Петров та ін. (Див. ЕУ I, стор. 254 — 55, 272).

Р. М.

Голоскевич Григорій (1884 — 193?), мовознавець, учень Шахматова, співр. ВУАН, співред. акад. словника 1924 — 32 pp., автор праць із діялектології Поділля і опису Євсевієвого євангелія 1283. Уклав перший, найкращий і найповніший «Правописний словник» укр. мови, бл. 40 000 слів (1 вид. 1914, 7 — 1930, пристосоване до правопису 1928, перевидане в Нью-Йорку 1952). На процесі СВУ засуджений на 5 pp. ув’язнення, потім засланий до Тобольську, де вчинив самогубство.

[Голоскевич Григорій (1884, Супрунківці, Ново-Ушицький пов., Поділля — 1934). — Виправлення. Т. 11.]

Голосні, звуки, що творяться при розмірно відкритому проході повітря з легенів через ротову порожнину, завжди при участі голосу. Г. становлять основу і мінімум складу. Укр. мова тепер має Г.: заднього ряду низького піднесення нелябіялізований а; переднього ряду сер. піднесення нелябіялізований е; передньо-сер. ряду сер.-високого піднесення нелябіялізований и; переднього ряду високого піднесення нелябіялізований і; заднього ряду сер. піднесення лябіялізований о; і заднього ряду високого піднесення сильно лябіялізований у. Усі голосні після й і пом’якшених приголосних вимовляються дещо вище й передніше, але цей відтінок дає суто комбінаторний характер. У старій укр. мові були ще носові голосні ǫ, ę, (до 10 в.), редуковані ъ, ь (до 12 в.) і Ђ, правдоподібно первісно дифтонгічного характеру. У зах.-укр. говірках зберігається як окрема фонема ы, давніше знана всій укр. мові. Див. ще Вокалізм.

Ю. Ш.

Голота Ілля, коз. полк., загинув у бою під Річицею 1649.

[Голота Ілля (? — 1649, бл. Загалля, Білорусь). — Виправлення. Т. 11.]

Голота (Мельник) Петро (* 1902), письм. родом з Одещини; почав друкуватися з 1919, 1926 — 27 належав до орг-ції «Молодняк», 1928 — 29 — до групи «Аванґард»; у 30-их pp. засланий; збірники віршів «Тернистий шлях до волі й освіти» (1921), «Степи — заводові» (1925), «Пісні під гармонію» (1928); проза — «В дорозі змагань» (1925), «Бруд» (1929, повісті й оповідання) та ін.

[Голота (Мельник) Петро (1902, Балашівка, тепер у межах Кіровограду — 1949, Снятин, Станиславівщина). — Виправлення. Т. 11.]

Голоцван Іван (* 1898), фізик, доц., викладав у високих техн. школах Харкова; автор ряду праць із атомової фізики; нині на еміґрації в Арґентіні.

Голоцен, див. Геологія України.

Голояд Павло (1906 — 1932), селянин із Скалатщини (Галичина), чл. ОУН; повішений поляками за рев. діяльність.

Голтва, ліва притока дол. Псла, притоки Дніпра.

Голтва (IV — 14), с. Козельщинського р-ну Полтавської обл., положене при впадінні р. Голтви до Псла, кол. м-ко; засноване в 12 в., за коз. часів фортеця і місце частих боїв.

Голуб, ряд птахів, відомих по всій землі. На Україні живуть: Г. припутень (гривак, горлач — Columba palumbus L.), до 40 см довж., поширений зокрема в лісостепу; Г. синяк (С. oenas L.), до 30 см довж., дуже розповсюджений, в степах буває лише при перельотах; Г. дикий (С. livia L.), зрідка з’являється в центр. і сх. частинах степової смуги та на Передкавказзі; ради смачного м’яса голуби мають деяке пром. значення. Від дикого Г. походить Г. свійський (С. livia rustica Bogd.), з якого виплекано бл. 100 порід (між свійськими голубами розрізняють декоративних, поштових, м’ясних).

Голуб Олифер, коз. гетьман 1622 — 23, наступник Сагайдачного; вибраний козаками, а не призначений королем, Г. однак провадив льояльну щодо Польщі політику; не змігши погодити козаків із урядом, склав булаву. Пізніше брав участь у війні з поляками як полк. коз. війська (1625).

[Голуб Олифер (? — 1628). — Виправлення. Т. 11.]

Голубенко Павло (* 1888), математик-методист, викладач Харківського ІНО в 1920-их pp.; праці з методики математики.

Голубенко Петро (* 1907), літературознавець, педагог і журналіст, родом із Харківщини; нині на еміґрації. Праці, присвячені найновішій укр. літературі: «Вапліте» (1948), «М. Хвильовий і сучасність» (1947), «Покоління 20-их pp.» (1955) та ін.

[Голубенко (справжнє прізвище Шатун) Петро (1907, Деркачі — 1987). Твори: „Біля джерел двох культур“ (1956), „Трагедія М. Хвильового“ (1983), „Україна і Росія у світлі культ. взаємин“ (1987, 2-е вид. 1994). — Виправлення. Т. 11.]

Голубець, лохина, глухиня (Vaccinium uliginosum), ягідний кущик (30 — 60 см), з родини вересуватих; росте на мочарах і торфових болотах півн. України; ягоди круглі, синьочорні, м’якуш зелений; багаті на вітаміну C — вживаються свіжими й сушеними.

Голубець Микола (1892 — 1942), мистецтвознавець, письм., ред. багатьох вид., журналіст («Діло», «Неділя», «Час», «Новий Час» та ряд ін.), автор численних праць і публіцистичних ст., в яких, зокрема, відображене мист. життя Галичини; гол. праці «Укр. малярство під покровом Ставропігії» (1920), «Начерк історії укр. мистецтва» (1922), «Львів» (провідник, 1925), «Гал. малярство» (1926), монографії про Архипенка, Холодного-старшого, розділ про мистецтво в «Історії укр. культури»; співавтор (разом із І. Крип’якевичем) «Історії України» вид. Тиктора; зб. поезій «Фраґменти», повість «Люди й блазні», «Гей видно село», «Жовті води» (1937) та ін.

[Голубець Микола (1891, Львів — 1942, Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Голуби, коз. рід на Чернігівщині; визначні представники: Захар, військ. товариш 1667 — 90; Кость, ген. бунчужний 1678 — 87; Григорій, вихованець Київ. Академії, бунчуковий товариш з 1727, пізніше чернець на Афоні.

Голубінка (V — 19), с. м. т. б. м. Кадіївки в Донбасі; вугільна пром-сть.

Голубович Всеволод (* 1890), політ. діяч, за фахом інженер; чл. УПСР; за Центр. Ради, влітку 1917, ген. секретар шляхів, пізніше — торгу й пром-сти; в січні 1918 перший гол. укр. делеґації при мирових переговорах у Бересті, після проголошення IV Універсалу — гол. Ради Нар. Міністрів до перевороту 29. 4. 1918. 1921 больш. Рев. Трибунал засудив Г., як і ін. чл. ЦК УПСР, але незабаром Г. був амнестований; працював у пром-сті; в 1930-их pp. засланий.

[Голубович Всеволод (1885, Полтавка, Балтський пов., Поділля — 1939). — Виправлення. Т. 11.]

Голубович Сидір (1873 — 1938), гал. діяч, адвокат; до першої світової війни гром. діяч і організатор Тернопільщини. 1911 посол до австр. парляменту. 1913 — до гал. сойму (від нац.-дем. партії), 1915 чл. Заг. Укр. Ради, 1918 секретар судових справ ЗУНР, пізніше гол. секретаріяту і секретар фінансів, торгівлі та пром-сти; у 1924 очолював Укр. Трудову Партію і брав участь у заснуванні УНДО.

[Голубович Сидір (1875, Товстеньке, Копичинецький пов., Галичина 1938, Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Голубовська-Ґоґульська Ірина, (* 1917), хореограф і солістка, студіювала модерний сценічний танець у Кракові, Варшаві й Відні. Вела власні школи ритмопластики і мист. танцю в Кракові, Відні, а з 1952 у Філядельфії, Нью-Йорку та ін.

Голубовський Захар (18 в.), вчитель малярської школи при Київ. Лаврі, розмальовував соборну церкву Лаври (1763).

[Голубовський Захар (Зіновій) (1736, Полтава — 1810, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Голубовський Петро (1857 — 1907), історик, учень В. Антоновича, проф. Київського Ун-ту, автор праць з іст. давньої України й Білоруси: «История Северской земли до половины 14 столетия» (1882), «Печенеги, торки и половцы до нашествия татар. История южнорусских степей 9 — 13 веков» (1884), «История Смоленской земли до конца 15 столетия» (1895) й ряд ін.

Голубятников Павло (1891 — 1930-і pp.), маляр рос. походження, викладав з пол. 1920-их pp. у Київському Художньому Ін-ті, належав до групи мистців, зв’язаних із модерними течіями (див. ЕУ I, стор. 831).

[Голубятников Павло (1892, Петербурґ — 1942, Ленінград). — Виправлення. Т. 11.]

Голувко (Hołówko) Тадеуш (1889 — 1931), поль. політик і публіцист, співр. Пілсудського, начальник сх. відділу в Мін-ві Закордонних Справ, прихильник укр.-поль. зближення, підтримував укр. політ. еміґрацію і прометейський рух. Убитий у Трускавці ОУН, яка обвинувачувала Г. в духовому обеззброюванні укр. суспільства. Праця „Kwestia narodowościowa“ (1922).

[Голувко (Hołówko) Тадеуш (* Семипалатинськ, Туркестан — † Трускавець, Дрогобиччина). — Виправлення. Т. 11.]

Гольмовський (V — 19), с. м. т. в Сталінській обл. б. м. Горлівка; добування доломіту.

Гольпайн Гайнріх (1811 — 58), маляр-портретист, нім. походження, до 1850 працював у Києві; портрети в акад. манері Княжевичів, Міковських та ін.

Гомельська область, обл. у півн.-сх. частині Білоруської ССР; 41 000 км²; півд.-зах. частина Г. о., положена на півд. від р. Прип’яті, входить до складу укр. етногр. території.

Гомзин Борис (* 1887), письм., з 1921 на еміґрації, діяч гетьманського руху; зб. поезій «Тройзілля», поема «Еклезіяст», зб. новель «Прокляті часи», драма «Кров кличе» (1935), памфлет «Єретичні думки» (1931), статті й нариси в «Розбудові Нації», «ЛНВ», «Сурмі» та ін.

[Гомзин Борис (1887, Балтський пов., Поділля — 1965, Берлін). — Виправлення. Т. 11.]

«Гомін України», гром.-політ. тижневик Вид. Спілки «Г. У.», орган Ліґи Визволення України, націоналістичного напряму, виходить в Торонто (Канада) з 1948; редактори М. Сосновський, В. Солонинка і ін. Вид. Спілка «Г. У.» з 1955 видає книжки і журн. «Спорт».

Гомоляка Вадим (* 1914), композитор, родом із Києва; скінчив Київську Консерваторію; концерт для скрипки з оркестрою, квінтет для дерев’яних інструментів, урочиста увертюра, симфонії, балети («Запорожці», «Сорочинський ярмарок»); симфонічна сюїта «Закарпатські ескізи» й ін.

[Гомоляка Вадим (1914 — 1980, Київ). Балети „Чорне золото“ (1957), „Кіт у чоботях“ (1958), „Оксана“ (1964). — Виправлення. Т. 11.]

Гомоніми, слова однакового звукового складу, але різного значення, напр., пилка 1) мала пила, 2) гра в м’яча. Укр. Г. поставали в наслідок семантичного розвитку слова, напр., рада 1) порада, допомога, 2) збори, конференція, або в наслідок фонетичного розвитку, напр., мило 1) приємно (із старого мило), 2) речовина, вживана, щоб митися (із мыло), або в наслідок впливу різних говірок, напр., збіжжя 1) хліба (зах.-укр.), 2) майно (сх.-укр.). Загалом, порівняно з такими мовами, як чес., франц. або англ., укр. мова має розмірно небагато Г.

Гондіюс (Hondius, de Hondt) Вільгельм (* бл. 1602 — † невідомо), голл. ґравер, довго працював у Данціґу; виконав багато ґравюр, зв’язаних з Україною; мапа України Бопляна; портрети гетьмана Б. Хмельницького та ін.

[Гондіюс (Hondius, de Hondt) Вільгельм (1597, Гаґа — 1658, Гаґа [за ін. даними Данціґ]). — Виправлення. Т. 11.]

«Гонення слідом», один із засобів слідства в княжому і лит.-руському карному праві. Г. с. вживалося при вбивстві й крадіжці і проводилося покривдженим за співучастю громади. До кого вів слід, той вважався злочинцем, хібащо йому вдавалося «відвести слід». За Гетьманщини «Г. с.» звалося «шлякування».

Гони, див. Міри.

Гонорський Розумник (1791 — 1819), критик і журналіст, співзасновник і співр. харківських часописів поч. 19 в. — «Украинский Вестник», «Харьковский Демокрит»; талановитий дослідник форми літ. творів.

[Гонорський Розумник (1791, Тула, Росія — 1818, Харків). — Виправлення. Т. 11.]

Гонці, с. Лазорківського р-ну Полтавської обл., на березі р. Удаю; відома палеолітична стоянка пізньої мадленської доби, з останками заглиблених у землю куренів, яку досліджували Ф. Камінський (1873), В. Щербаківський (1914), В. Городцов (1914 — 16) та І. Левицький (1935); виявлена також рання мезолітична стоянка у верхньому культ. шарі.

Гончар Іван (* 1911), скульптор, працює в Києві, серед його праць — «Мололий Шевченко», мармуровий портрет Лесі Українки, горельєф «Переяславська рада», «Максим Кривоніс» (тонований гіпс) та ін.

[Гончар Іван (1911, Лип’янка, Чигиринський пов., Київщина — 1993, Київ). Пам’ятники: Т. Шевченкові у с. Шешори Івано-Франківської обл. (1964), С. Васильченку в Ічні (1978), І. Ґонті в с. Гонтівка Вінницької обл. (1973). — Виправлення. Т. 11.]

Гончар Олесь (* 1918), письм., родом з Полтавщини, друкується з 1938; присвячена воєнним подіям 1944 — 45 р. трилогія «Прапороносці»: «Альпи» (1946), «Голубий Дунай» (1947), «Злата Прага» (1948); повість «Земля гуде» (1947) про комсомольське підпілля на Полтавщині, зб. «Новелі» (1949), роман «Таврія» (1953) та ін.

Гончаренко Агапій (1832 — 1916), свящ.-революціонер, родом з Київщини; бувши на службі в церкві рос. амбасади в Атенах, зв’язався з Герценом та ін. революціонерами з Росії й став еміґрантом; писав у «Колокол-і» про Шевченка; в Америці видавав газ. „Alaska-Herald“ — «Свобода» (1868 — 73); надрукував «Спомини» в газ. Павлика «Народ» (1894).

[Гончаренко Агапій (* Кривин, Сквирський пов. — † Гейвард, Каліфорнія, ЗДА). — Виправлення. Т. 11.]

Гончаренко Гнат (бл. 1836 — після 1908), кобзар, один із найвидатніших у 19 в.; народився в кріпацькій родині на Харківщині, учився кобзарського мистецтва у Кулибаби, жив перев. під Харковом; виконання небагатьох відомих йому дум відзначалося непідробленою архаїчністю манери; звідси висока оцінка творчости Г. знавцями (Л. Українка, Ф. Колесса, П. Тиховський).

[Гончаренко Гнат (1835, Ріпки — бл. 1917). — Виправлення. Т. 11.]

Гончаренко Іван (* 1908), поет, родом з Лубенщини, до 1932 належав до орг-ції «Молодняк»; численні поезії й поеми, завжди витримані в офіц. тоні (збірка «На землі оновленій» 1951 та ін.).

[Гончаренко Іван (1908, Яблуневе — 1988, Київ). Поеми „Дунайська поема“ (1953), „Матрос Гойдай“ (1956), зб. віршів „Обеліски“ (1974), „Кордон“ (1976). — Виправлення. Т. 11.]

Гончаренко Олег (* 1931), ковзаль (совгар) з Харкова, чемпіон світу 1953 — 54 і 1956 (5 км — 7:57,5; 10 км — 16:42,3); на зимових олімпійських іграх 1956 в Кортіна д’Ампеццо (Італія) здобув 2 бронзові медалі.

Гончаров Володимир (* 1909), археолог, наук. співр. АН УРСР. Розкопи в Вишгороді, Колодяжині, Галичі та ін.

Гопак, укр. нар. танець, виконується в колі або парами з розмахом і раптовими Оборотами. В чоловічих кроках багато підскоків і присідів, як випади, плазунець, човганець і т. п. Гопак як чоловічий танець-сольо або груповий виконується в балетах «Тарас Бульба», «Лускоріх» та ін.

Горалевич Лев (1859 — 1920), гром.-екон. діяч на Стрийщині, гр.-кат. свящ.; співорганізатор Маслосоюзу.

Горбаль Кость (1836 — 1909), гал. педагог і журналіст; ред. народовської «Ниви» 1865, у 1867 — ред. офіц. «Руси».

Горбанюк Никифор (* 1891), військ. діяч, організатор Вільного Козацтва на Поділлі в 1917 — 18 і Немирівського полку в 1919, в 1921 начальник штабу півн. групи Укр. Повстанської Армії на Правобережжі, де діяв як отаман Вогонь; тепер в Німеччині.

Горбань Микола (* 1899), історик і письм. родом з Полтавщини, наук. співр. Харківської Н.-Д. Катедри Іст. Укр. Культури. Праці з соц.-політ. іст. України 18 в. (м. ін. «Гайдамаччина 1750 р.» — 1926), історіографії 18 в.: «Нариси з укр. історіографії» (I, 1923), статті про автора «Історії Русов» (1923), про О. Шафонського (1926) й ін.; повість «Козак і воєвода» (1929), зб. документальних оповідань «Слово і діло государеве» (1930). Після заслання на поч. 30-их pp., працював як архівіст у Казахстані й опублікував кілька праць з іст. Казахстану та Зах. Сибіру.

Горбацький Гедеон (1724 — 85), кат. єп. пинсько-турівський 1769 — 85, з 1781 помічник київського кат. митр. Я. Смоґожевського з правом наслідства.

Горбач Олекса (* 1918), мовознавець, доц. слов. філології УВУ, лектор укр. і поль. мов ун-тів у Ґеттінґені й Марбурзі; праці, з укр. діялектології та арґо.

[Горбач Олекса (* Романів, Бібрський пов., Галичина). Проф. славістики Франкфуртського Ун-ту (1966 — 79). Дослідник і публікатор укр., ц.-слов. і поль. текстів 16 — 19 в., граматики М. Смотрицького та лексикону П. Беринди, автор праць з проблем іст. лексикології та етимології. Твори: „Північно-наддністрянська говірка й діялектний словник с. Романів Львівської обл.“ (1965), „Діялектний словник північно-добруджанської говірки с. Верхній Дунавець біля Тульчі“ (1968), „Говірки й словник діялектної лексики Теребовельщини“ (1971), „Південнолемківська говірка й діялектний словник с. Красний Брід бл. Меджилаборець (Пряшівщина)“ (1973) та ін. „Studia Slavica in honorem viri doctissimi Olexa Horbatsch“ (I — II, 1983). — Виправлення. Т. 11.]

Горбачевський Антін (1856 — 1944), гал. гром. і політ. діяч на Дрогобиччині, згодом на Чортківщині, адвокат; один із активних діячів народовецького руху, пізніше співзасновник Укр. Нац.-Дем. Партії; 1883 — 84 ред. «Діла»; з 1912 чл. австр. держ. трибуналу, 1913 посол до гал. сойму; за ЗУНР чл. Укр. Нац. Ради, 1919 чл. укр. дипломатичної місії в Варшаві, 1927 — 39 сенатор поль. сенату.

[Горбачевський Антін (* Збаразький пов., Галичина — † Сянік, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]

Горбачевський Іван (1800 — 69), гром. діяч-декабрист; офіцер із збіднілої укр. шляхти, належав до Т-ва З’єднаних Слов’ян, учасник повстання Чернігівського полку, був засуджений на 20 р. каторги; залишив «Записки» (вид. 1925).

[Горбачевський Іван (1800, Ніжен — 1869, Петровський Завод, Сибір). — Виправлення. Т. 11.]

Горбачевський Іван (1854 — 1942), визначний хемік і гром.-політ. діяч, родом з Тернопільщини в Галичині; скінчив ун-т у Відні. 1883 — 1917 проф. чеського ун-ту в Празі (катедра лікарської хемії), 1902 — 03 ректор його. 1906 — 17 чл. Найвищої Держ. Сан. Ради в Австрії, з 1908 — чл. Палати Панів, 1917 — 18 перший австр. мін. здоров’я. Один із засновників, проф. хемії і багато разів ректор УВУ у Відні, згодом у Празі. Д. чл. УАН, д. і почесний чл. НТГД. Автор понад 40 наук. праць, перев. експериментального характеру з ділянки біологічної хемії. Г. досліджував здобутки розкладу альбуміноїдних тіл під впливом соляної кислоти, перший провів синтезу сечової кислоти (1882), створив нову методу синтези креатиніни та нову волюмометричну методу визначення азоту в сечі та ін. тваринних речовинах. Вивчав питання утворення сечовини в тваринному організмі, провадив досліди над живленням сх.-гал. сіль. населення і над пелягрою. Г. належить 4-томовий курс лікарської хемії чес. мовою (1904 — 08), курс органічної хемії укр. мовою і ряд ін.

[Горбачевський Іван (1854, Зарубинці, Збаразький пов., Галичина — 1942, Прага). — Виправлення. Т. 11.]

Горбенко Юрій (* 1904), педагог, в 1920-их pp. співр. Укр. Н.-Д. Ін-ту Педагогіки в Харкові; праці з педагогіки, соц. виховання та про ролю ігор.

Горбовий Володимир (* 1898), адвокат у Галичині, оборонець у політ. процесах; діяч УВО і ОУН, в’язень Берези Картузької, 1945 засланий большевиками.

[Горбовий Володимир (1898, Долина, Галичина — 1984, там же). Після 25-річного заслання жив у Долині — Виправлення. Т. 11.]

Горбовий Михайло (1894 — ?), політ.-гром. діяч на Гуцульщині, чл. гол. управи Укр. Соц. Радикальної Партії і гол. управи «Каменярів», один з організаторів селопласту; 1939 вивезений большевиками, помер на засланні.

Горгіпія, див. Анапа.

Гордий Гаврило (1881 — 1917), бук. гром. і політ. діяч, журналіст (псевд. Іван Діброва), чл. бук. радикальної партії, гол. Союзу Січей на Буковині під час світової війни, співр. часописів «Громадянин», «Буковина», «Нар. Голос».

Гординський Святослав (* 1906), син Ярослава, поет, літ. критик, маляр і графік, д. чл. НТШ. Студіював у О. Новаківського у Львові, пізніше в Берліні й Парижі. Працював у Львові, співорганізатор АНУМ, чл. УСОМ; учасник і організатор укр. виставок у Львові й за кордоном. Тепер в ЗДА. Серед праць — краєвиди, стилізовані композиції з нар. побуту, одягу, плякати, книжкова й пром. графіка, розписи церков в ЗДА. Автор збірок поезій «Барви і лінії» (1933), «Буруни» (1934), «Слова на каменах» (1937), лірична поема «Сновидів» (1938), «Вітер над полями» (1938), «Вибрані поезії» (1944), «Вогнем і смерчем» (1947) та ін.; Г., лишаючись романтиком, в основі еволюціонував від вільних до клясичних форм. Переклади з франц., нім., англ., італ., поль. поезії. Мист. монографії: «Шевченко-маляр» (1942), «П. Ковжун» (1943), «Крук, Павлось, Мухин» (1947) та ін., численні статті на літ. й мист. теми.

[Гординський Святослав (1906, Коломия — 1993, Верона, Нью-Джерзі). Був віце-през. Об’єднання укр. письм. на еміґрації „Слово“. Переклади: „Поети Заходу“ (1961), „Фр. Війон. Життя і твори“ (1971). Дослідження: „Укр. церкви в Польщі“ (1969), „Укр. ікона дванадцятого-вісімнадцятого сторіччя“ (1973). Нім. редакція „Die ukrainische Ikone 12. bis 18. Jahrhundert“ (1981) і „Das Ihorlied“ (1985). — Виправлення. Т. 11.]

Гординський Христофор, ритівник, різьбар та медальєр першої пол. 18 в. в Галичині, василіянський чернець.

Гординський Ярослав (1882 — 1939), літературознавець і педагог, родом з Галичини; проф. Академічної Гімназії у Львові, Укр. Тайного Ун-ту, д. чл. НТШ. Автор праць із історії укр. літератури, м. ін. «Владимір Т. Прокоповича» («ЗНТШ» CXXX — CXXXII), «Милость Божія» («ЗНТШ» CXXXVI — CXXXVIII, CXLVI), про гал. романтиків, Федьковича, про Шевченка, Франка, Кулішеві переклади драм Шекспіра (1928), Ґете в укр. літературі, про окремих письменників найновішої доби (Хвильовий, Слісаренко, Досвітній та ін.), «Жін. питання в повісті радянської України» (1937), «Літ. критика, підсов. України» (1939); ряд розвідок з іст. укр. культури, іст. праця «Україна й Італія», статті в журналах «ЛНВ», «Дзвони», «Ми», «Наша Культура», «Україна»; переклад драми Шекспіра «Сон літньої ночі».

[Гординський Ярослав (* Шкло, Яворівський пов. — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Гордієвський Іван (1854 — 1927), гал. церк. і гром. діяч; гр.-кат. свящ., митрат, філантроп; 1915 — 17 засланий до Симбірську.

Гордієвський Михайло (* 1885), філософ і педагог, родом з Київщини. Доц. (з 1915), пізніше проф. ун-ту та ін. високих шкіл в Одесі. Чл. ТУП, в pp. революції — УПСР; один із керівників українізації Одеси, гол. Одеського Наук. при УАН Т-ва (1926 — 30), гол. його пед. секції. Автор ряду праць, м. ін. «Лесевич яко філософ» (1915), «Теоретична філософія Сковороди» (1923), «Педагогіка прагматизму» (1924), статті про Пестальоцці; кн. «Рабство в стародавньому «Римі» була до виходу в світ конфіскована НКВД. 1938 заарештований. Дальша доля невідома.

Гордієнківський кінний полк, див. Гайдамацький кінний полк. ім. К. Гордієнка.

Гордієнко Андрій (* 1904), патофізіолог, родом з Кубані, проф. патологічної фізіології Хабаровського, Краснодарського, тепер Ростовського мед. ін-тів; має понад 100 наук. праць.

Гордієнко Гаврило (* 1902), аґрономботанік, родом з Полтавщини, з 1920-их pp. на еміґрації в Чехо-Словаччині, тепер в ЗДА. Праці з рослинництва, дослідження полонин і сінокосів Закарпаття.

[Гордієнко Гаврило (1902 — 82). — Виправлення. Т. 11.]

Гордієнко Дмитро (* 1901), письм. і журналіст, родом з Прилуччини; належав 1926 — 27 до організації «Молодняк», 1930 перейшов до Пролітфронту; зб. поезій «Арки» (1929), зб. оповідань «Поламані люди» (1929), повість «Тинда» (1930). Відбув тривале заслання (з пол. 30-их pp.), 1956 реабілітований.

[Гордієнко Дмитро (1901, Плужники, Пирятинський пов., Полтавщина — 1974, Плужники). 5.12.1934 заарештований і засуджений на 5 р. ув’язнення в концтаборах. Відбувши строк, жив на засланні 14.5.1949 знову заарештований і засуджений на 25 р. таборів. 1955 достроково звільнений і реабілітований. — Виправлення. Т. 11.]

Гордієнко Єгор (Юрій) (1812 — 97), лікар і гром. діяч, родом з Охтирки; проф. хемії Харківського Ун-ту. Відкрив лікувальні властивості Слов’янських мінеральних вод і в 40-их pp. дав їх перший опис. Бувши чл. міських орг-цій і гол. Харківської Міської Думи, багато працював над розвитком освіти й госп-ва. Автор журнальних статтей про освіту, земства й стан селянства на Харківщині. Відписав усе майно на нар. освіту.

[Гордієнко Єгор (Юрій) († Харків). — Виправлення. Т. 11.]

Гордієнко Кость († 1733), кошовий Запор. Січі, як гадають, родом із Полтавщини. Як ворог Москви, був в опозиції до І. Мазепи, поки той провадив льояльну супроти Росії політику. В березні 1709 привів до швед. гол. квартири 8 000 запорожців і, за посередництвом Мазепи, уклав угоду з Карлом XII. Після поразки під Полтавою уможливив переправу через Дніпро б. Переволочної і втечу Карла XII і Мазепи до Бендер. Після смерти Мазепи лишився на стороні П. Орлика, брав участь у невдалому поході Орлика з татарами й військом Й. Потоцького на Правобережну Україну 1711; після переговорів із Туреччиною 1712 відійшов від Орлика, лишаючись на Січі в Олешках під протекцією крим. хана.

Гордієнко Кость (* 1899), письм., родом з Проскурівщини; друкуватися почав з 1923, належав до ВУСПП; автор численних повістей і оповідань, м. ін. «Харчевня Розвага друзів» (1926), «Червоні роси» (1926), повість «Автомат» (1927); цикл творів, присвячений колгоспному життю (цікавий стилізацією розповіді жінок-активісток), «Атака» (1931), «Повість про комуну» (1931), «Сквар і син» (1935), «Діти землі» (1937); романи «Буймир» (1947), «Дівчина під яблунею» (1954). Не зважаючи на те, що творчість Г. давно цілком підпорядкована офіційним вимогам, зокрема в зображенні колгоспів, у 1947 — 48 зазнав різкої критики за «націоналізм».

Гордієнко Михайло (1900 — 43), гідробіолог, альголог; доц. Дніпропетровського С.-Г. Ін-ту. Досліджував фітобентос водоймищ степової України. Розстріляний німцями.

Гордіїв Дмитро (* 1889), археолог, історик мистецтва; в 20-их pp. чл. Археологічного Комітету ВУАН, керівник харківської секції н.-д. катедри мистецтвознавства; праці з історії мистецтва Слобожанщини; одночасно в Грузії досліджував мистецтво Кавказу й Візантії.

Гордіїв Петро (1849 — 1920-і pp.), ветеринар і гром. діяч, проф. Харківського Ветер. Ін-ту на катедрах фармакології, спец, патології й терапії; видавав журн. «Ветеринарный Вестник» (1882 — 95 і 1900 — 10), засновник гром. ветеринарії на Слобожанщині.

Гордовина звичайна (Viburnum Lantana L.), декоративний кущ до 2½ м висоти з родини козолистих; росте дико в лісах на півд. зах. і в Криму; вживається на обручі та до плетення.

Гордон Володимир (1871 — 1926), правник, дослідник процесового і торг. права; д. чл. ВУАН, проф. Харківського Ун-ту, згодом Харківського Ін-ту Нар. Госп-ва. Автор праць із цивільного права і цивільного процесу, гол. про позов, судову оборону, признання та ін.

[Гордон Володимир (* Лохвиця, Полтавщина — † Харків). — Виправлення. Т. 11.]

Горев Микола, сучасний терапевт, проф., д. чл. АН УРСР, керівник Ін-ту Фізіології ім. Богомольця; ряд наук. праць, зокрема про гіпертонічну хворобу.

[Горев (Горєв) Микола (* 1900, Казань, Росія — 1992), патофізіолог. — Виправлення. Т. 11.]

Горецький Петро (* 1888), мовознавець, співр. Інституту Української Наукової Мови, потім Інституту Мовознавства ВУАН, упорядник «Словника термінів педагогіки, психології та шкільного адміністрування» (1928), один з упорядників 4 т. акад. словника (не дозволеного друком), ред. багатьох термінологічних словників, автор ряду статтей з укр. лексикографії, співред. популярного в 20-их pp. курсу укр. граматики поширеного обсягу, спільно з І. Шалею. У 1932 був заарештований і потім довгий час працював як коректор.

[Горецький Петро (1888, Мутин, Кролевецький пов., Чернігівщина — 1972, Київ). Праці: „Укр. лексика «Вечорів на хуторі біля Диканьки» М. В. Гоголя“ (1958), „Історія укр. лексикографії“ (1960). Співавтор „Курсу сучасної укр. літ. мови“ (т. 1 — 2, 1951) і „Курсу історії укр. літ. мови“ (т. 1 — 2, 1958 — 62). — Виправлення. Т. 11.]

Горинець (III — 4), с. в Любачівщині, на зах. узбіччях Розточчя (тепер Люблинського воєводства в Польщі); сірчані й сірчано-соляні джерела, курорт.

Горинь, права притока Прип’яті, довж. 660 км, шир. 20 — 80 м, глибина 1 — 6 м; сточище — 27 360 км²; сплавна, в дол. частині судноплавна. В гор. частині перетинає Волинську височину, згодом Поліську низовину.

Горихвістка лисушка (Phoenicurus phoenicurus L.), малий співочий птах з роди-ни дроздів, живе по всій Україні в лісах, чагарниках і садах; у лісовій і лісостеповій смузі зрідка трапляється Г. чорногрудка (Ph. ochrurus Gm.).

Горицвіт (Adonis), багаторічна рослина з родини жовтцюватих до 30 см вис. На Україні найбільше поширені відміни: Г. весняний (A. vemalis L.) і Г. волзький (A. wolgensis Stev.) — обидві поширені в степу і лісостепу. Г. вживають при серцевих хворобах. В збіжжі як однорічний бур’ян часто росте A. aestinelis L., т. зв. вогник.

Горілий (Горєлов) О., композитор і дириґент; оперета «Добрі сусіди» (1894), переробка музики «Запорожця за Дунаєм» та ін. В 1918 керівник заснованого тоді Укр. Держ. Симфонічного Ансамблю.

[Горілий (Горєлов) О. (1868 — 1937). — Виправлення. Т. 11.]

Горіх волоський (Juglans regia L.), дерево з родини горіхуватих до 25 м висоти; горіхове насіння, ради дієтичних, смакових та поживних якостей вживається сирим і сушеним — для печив, виробів і на цінну олію (бл. 46%); деревно темноблискуче, вживається на меблі як форнір. На Україні поширений Г. в. у півд. і півд.-зах. частині, зокрема в Криму, на Закарпатті, Поділлі і на Підкарпатті в р-ні Кут і Косова. Сорти: звичайний, папірки, Поділля, Сочі. Батьківщина — Сер. Азія, Греція. В парках трапляються чужоземні: Г. сірий (J. cinerea L.) та Г. чорний (J. nigra L.).

Горіх лісковий, див. Ліщина звичайна.

Горка Лаврентій († 1737), письм., проф. Київської Академії, ієромонах, з 1709 ігумен Видубецького манастиря, пізніше єп. в Росії. Автор «Піїтики» (1707 — 08) й трагедокомедії «Іосифъ патріарха», виставленої 1708 в Академії.

[Горка Лаврентій (1671, Львів — 1737, Вятка, Росія). — Виправлення. Т. 11.]

Горленки, коз.-шляхетський рід, походить від Лазаря († 1687), прилуцького полк.; найвизначніші представники роду: Дмитро, прилуцький полк. (див.), Яким († перед 1758), бунчуковий товариш, ген. хорунжий (з 1729), наказний гетьман у кримському поході 1737, пізніше ген. суддя; єп. білгородський Йоасаф (див.) і критик Василь (див.).

Горленко Василь (1853 — 1907), літ. критик і мистецтвознавець, родом із Прилуччини. Освіту здобув у Парижі. Активний співр. журн. «Киевская Старина»; підтримував зв’язки з багатьма укр. культ. діячами (М. Костомаров, П. Мирний, П. Мартинович, М. Заньковецька та ін.). Збирав етногр. й архівні матеріяли. Автор численних оглядів укр. літератури, рецензій, літ. характеристик (зокрема Шевченка, Котляревського, Квітки, Нечуя-Левицького, Мирного, Франка, Щоголева та ін.), в яких естетичну оцінку поєднував із культ.-іст. представленням доби (був під впливом Сент-Бева і Тена). Писав розвідки про укр. мистців періоду клясицизму (Д. Левицького, В. Боровиковського), статті на іст.-побутові й етногр. теми, зокрема про думи. Частина праць Г. об’єднана в книгах: «Южнорусские очерки и портреты» (1898), «Украинские были» (1899), «Отблески» (1905); решта спадщини Г. не зібрана.

[Горленко Василь (* Ярошівка, Роменський пов., Полтавщина — † Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]

Горленко Дмитро, прилуцький полк. 1692 — 1708, близький співр. Мазепи. 1708 разом із ним перейшов на бік Карла XII, 1709 після полтавської поразки втік до Бендер. Брав участь у походах П. Орлика на Правобережжя 1711 і 1713; зайшовши в конфлікт із Орликом, повернувся 1715 до Росії, оселений був у Москві; 1731 дістав дозвіл повернутися на Україну.

Горленко Йоасаф (світське ім’я Яким), правос. св. (1705 — 54), церк. діяч і письм., походив із старшинського роду (внук прилуцького полк., по матері внук Д. Апостола). По закінченні Київської Академії, прийняв чернецтво, викладав в Академії, з 1737 ігумен Лубенського Мгарського Преображенського манастиря. З 1748 єп. білгородський і обоянський, відомий відбудовою церков, піднесенням церк. життя, піклуванням за Харківський Колеґіюм. Написав автобіографію і драму «Брань честнихъ седми добродЂтелей зъ седми грЂхами смертными» (1737).

[Горленко Йоасаф (* Прилука [Прилуки], Полтавщина — † Грайворон, Слобожанщина). — Виправлення. Т. 11.]

Горленко Ніна (* 1898), драматична акторка, скінчила Муз. - Драматичну Школу ім. Лисенка в Києві; почала працю в театрі М. Садовського. В 20-их pp. грала в Червонозаводському Театрі в Харкові та ін., в 30-их pp. у Театрі ім. Шевченка (кол. «Березіль»); на еміґрації в Німеччині 1946 — 48 в Ансамблі Укр. Акторів, тепер в ЗДА. Визначилася в п’єсах Зудермана, Гавптмана, Л. Українки (Бояриня, Дольорес), Винниченка, М. Куліша (зокрема Агапія в «Нар. Малахії») і численних ін.

[Горленко Ніна (1895, Білопілля, Холмщина — 1964, Філядельфія). — Виправлення. Т. 11.]

Горлиці (IV — 2), пов. м. в Польщі над р. Ропою, в Низькому Бескиді, 5 500 меш. (1931); до 1946 півд. частина Горлицького пов. належала до укр. нац. території (зах. частина Лемківщини), де на 29 000 меш. жило 27 000 українців (1939).

Горлиця звичайна (Streptopelia turtur L.), птах з ряду голубів, довж. до 30 см, поширений по всій Україні, зокрема по лісах (крім хвойних); на зиму перелітає в сер. Африку; має деяке пром. значення.

Горлівка (V — 19), м. в Сталінській обл., один із найважливіших осередків вугільної пром-сти Донбасу; 204 000 меш. (1955, в 1939 — 109 000, в 1926 — 23 000); зал. вузол. Машинобудівництво, зокрема устаткування для вугільних шахт (Горлівський машинобудів. зав., заснований 1895), хемічна пром-сть (азотно-добривна, коксо-хем.); гірничий технікум (з 1876). Г. існує з 1867 p., від поч. експлуатації місц. вугілля.

Горлівський машинобудівельний завод ім. С. Кірова в Горлівці, в Донбасі, один із найбільших в Европі заводів виробництва врубових машин (марки МВ-60, ГТК-35) і вугільних комбайнів («Донбасі», «Донбас 2»,«ВОМ 2»), який обслуговує своєю продукцією всі вугільні басейни СССР; заснований в 1895, реконструйований 1928 і вдруге в 1944 — 48 pp.

Горліс-Горський Юрій (* 1900?), псевд. Лісовського, письм.-мемуарист; друкувався в журналах «Літопис Червоної Калини», «Наш Клич», «Вісник», «Дажбог» і ін.; окремо вийшли «Отаман Хмара» (1934), «Червоний чортополох» (1935), «Спогади» (1935), «Холодний Яр» (1937), „Ave Dictator“ (1941).

Горникевич Мирон (* 1886), церк. і гром. діяч, укр.-кат. свящ. прелат, довголітній парох церкви св. Варвари у Відні, з 1945 ген. вікарій віденського архиєп. для українців в Австрії; автор статтей на церк.-іст. теми.

[Горникевич Мирон (1886 — 1969). — Виправлення. Т. 11.]

Горницький Костянтин (1828 — 1901), ботанік, колектор рослин, досліджував фльору Слобожанщини й Київщини, збирав нар. назви лікарських рослин; «Материалы для флоры Харьковской губ.» (1872 — 73), «Заметки об употреблении в народном быту некоторых дикорастущих и разводимых растений» (1887).

«Горно», група комунізуючих зах.-укр. письменників у Львові, створена при журн. «Вікна»; оголосила свою плятформу 1929; до неї належали В. Бобинський, С. Тудор, Я. Галан, П. Козланюк, Я. Кондра, К. Яран, М. Сопілка й ін. Існувала до 1932.

Горновий Осип (1921 — 50), рев. і літ. псевд. підпільного письм. й публіциста Осипа Дякова (ін. псевд. А. Осипенко й О. Гончарук), 1943 — 44 ред. підпільних журналів «Юнак» і «Вісті», 1945 — 48 чл. гол. осередка пропаґанди при Проводі ОУН, 1948 — крайовий провідник Львівського краю, з 1949 чл. Проводу ОУН, в 1950 чл. УГВР і заступник гол. її Ген. Секретаріяту. Загинув у бою.

[Горновий Осип (* Олесин, Бережанщина, Галичина — † Великополе, Яворівський пов., Львівщина). — Виправлення. Т. 11.]

Горностаївка (VII — 14), с. над дол. Дніпром, р. ц. Херсонської обл.

Горностайпіль (II — 11), с. над. дол. Тетеревом Чорнобильського р-ну, Київської обл., кол. м-ко.

Горняткевич Дам’ян (* 1892), мистецтвознавець і маляр, родом з Галичини, закінчив Академію Мистецтв у Кракові, студіював у Дрездені й Мюнхені; працював як портретист і пейзажист, згодом перев. в церк. малярстві, виконав поліхромії в Угневі, Настасові, Немирові; з 1950 в ЗДА; праці про укр. нар. мистецтво (зокрема писанки — в ЕУ I), укр. малярство в Польщі 14 — 15 вв., статті про укр. малярів 19 в., про сучасне мистецтво та ін.

[Горняткевич Дам’ян (1892, Лісько — 1980, Кергонксон, Нью-Йорк Стейт). — Виправлення. Т. 11.]

Горобець (Passer), малий птах із родини ткачикуватих, поширений тепер по всьому світі; на Україні є два види: Г. хатній (P. domesticus L.), що живе б. людських осель, і Г. польовий (P. montanus L.).

Горобець (Воробйов) Гаврило (1892? — 1925), гром. діяч на Катеринославщині, чл. УСДРП, організатор відділів Вільного Козацтва, які 1918 відіграли чималу ролю в боях із большевиками; чл. оперативного штабу, що керував повстанням проти гетьмана восени 1918.

Горобець Микола (1895? — 1920), брат Гаврила, гром. діяч на Катеринославщині, чл. УСДРП, один із організаторів Вільного Козацтва, а восени 1918 — Катеринославського Респ. Коша, держ. інспектор корпусу Січових Стрільців; убитий большевиками.

Горобина звичайна або рябина (Sorbus aucuparia L.), дерево або кущ з родини розоцвітих, до 15 м висоти; червоні, круглі, гіркуваті ягоди часом ідуть на наливки, оцет і т. зв. «сухі цукорки». Росте дико в півн. частині України по лісах. У садовій культурі на півдні й на Закарпатті більше поширена Г. садова (S. domestica L.), 4 — 10 (винятково 20) м висоти, грушоподібні, великі овочі якої, з великою кількістю каротини (провітаміна A і вітаміна C) йдуть на виріб сидру, мармеляди, конфітури; плоди мають дієтичні властивості.

Горовий Петро (б. 1890 — 1939), політ. і гром. діяч на Далекому Сході родом із Полтавщини; засуджений на поч. 20-их pp. разом з ін. укр. діячами в Чіті, після втечі продовжував гром. роботу в Харбіні.

Попередня     Головна     Наступна