[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1957. — Т. 2. — С. 429-442.]

Попередня     Головна     Наступна

Греки на укр. землях з’явилися в дуже давні часи: від поч. 7 в. до Хр. грец. купці стали доїздити до півн. берегів Чорного моря, провадячи торгівлю з місц. населенням. В кін. 7 в. до Хр. була заснована перша грец. колонія на о. Березань, на поч. 6 в. виникли Ольвія на Бозі й Тира на Дністрі, в першій пол. 6 в. в Криму — Теодосія, Пантікапей (нині Керч), Мірмікей, Німфей, на Таманському півострові — Фанагорія, Кіпи, Гермонасса, в кін. 5 в. — Херсонес таврійський.

Найдалі на сх. положеною колонією був Танаїс на дол. Дону. По ріках Півд. України грец. товари (кераміка, зброя, металеві прикраси, олія, вино й ін.) розходилися вглиб суходолу. З Причорномор’я грец. купці вивозили збіжжя, рабів, рибу, шкіри, хутра. Більші колонії стали греко-варварськими містами — державами. В 6 в. до Хр. грец. і місц. населення створило Боспорське царство. Гуни в 4 в. знищили грец. колонії, крім Херсонесу та Пантікапею.

З 9 в. відомі походи Руси на Візантію; з того ж часу розвинулися й торг. укр.-грец. зв’язки. В 10 — 11 в., після прийняття Україною християнства, відносини стали дуже жвавими, поширившись на церк., наук., літ., мист. та ін. ділянки (див. Візантія). В ділянках церк. і екон. зв’язки продовжували існувати й після падіння візант. держави. Але більшого значення набули вони в кін. 16 й у 17 вв. В цей період грец. купці осіли у Львові, Кам’янці Подільському та ін. містах; вони брали участь у діяльності правос. братств. У зв’язку з загостренням рел. боротьби, в кін. 16 і в 17 в. посилилися зв’язки правос. українців із царгородськими патріярхами. Зміцніли і зв’язки культурні; братські школи мали характер грецько-слов. Чималу ролю у відродженні укр. культ. і церк. життя, зокрема у Львові й Острозі, відіграли грец. вчені, напр., еласонський архиєп. Арсеній, Кирило Лукаріс, а також укр. вчені, що мали безпосередні зв’язки з Грецією, як Кипріян з Острога, Йосип — чернець з Атосу, ігумен Дерманського манастиря Ісаакій та ін., або були добрими знавцями грец. мови й письменства — брати Зизанії, К. Т. Ставровецький, М. Смотрицький, З. Копистенський та ін. Зразками для перших підручників були грецькі. Щороку десятки ченців з Атону приїздили за пожертвами до Сх. Европи, зокрема на Україну, вони часто виступали тут як дорадники в церк. справах; дорадниками кн. К. Острозького були Г. — Діонисій Палеолог, Мосхопул, що жили у нього в Острозі. Окремі грец. діячі приїздили на Україну з спец. завданнями зі Сходу й брали участь у церк. подіях (патріярх царгородський Ієремія, протосинкел Никифор, згаданий Кирило Лукаріс і ін.). Діяльність деяких із них набирала політ. характеру: так Кирило Лукаріс, ставши патріярхом, у 1620-их pp. провадив переговори з козаками. Були Г. й на держ. службі, як Астаматій, посол Дорошенка в Царгороді, Данило Грек та ін. Чимало укр. старшинсько-шляхетських фамілій було грец. походження: Томари, Капністи, Тернавіоти, Левицькі, Янжули, Константиновичі, Христофоровичі, Мануйловичі, Урсали, Мотоніси, Комбурлеї, Мазапети, Мазараки та ін.

Одночасно розвивалася діяльність Г. — купців і підприємців. Зокрема 1657 група грец. купців дістала торг. привілей від гетьмана Б. Хмельницького й оселилася в Ніжені, поклавши там початок річним ярмаркам і цим зумовивши піднесення Ніжена як комерційного осередку аж до поч. 19 в., поки не були відкриті чорноморські порти (з Греції довозили м. ін. вино, дорогі олії, сушені овочі, рибу). Деякий час у Ніжинському пов. існувало чимале скупчення грец. купців і ремісників; багато Г. було в Переяславі й Києві (тут із 18 в. аж до революції існував Грец. Катерининський манастир).

Іст. обставини наступної доби не сприяли дальшому пожвавленню екон. зв’язків, але зв’язки церк.-культ. тривали далі, зокрема через Київську Академію (з поч. 19 в. — Духовну Академію), а також колеґії, пізніше духовні семінарії, де студіювало ще й у 19 в. багато греків. Між діячами кін. 18 в. визначався грек — архиєп. Никифор Теотокі, засновник Полтавської Семінарії.

Збільшилося ч. Г. на Україні в кін. 18 в. в зв’язку з тим, що рос. уряд після тривалих воєн із Туреччиною опанував простори Півд. України й почав їх колонізацію, надаючи пільг чужинцям. Після закінчення рос.-тур. війни 1768 — 74 pp. уряд провів переселення з тур. і тат. володінь Г., скомпромітованих співчуттям до Росії. З Криму (в 1774 — 83 номінально незалежного) була переселена в 1779 — 83 велика група Г. — давніх крим. мешканців до Озівської губ., на Озівське узбережжя та по pp. Солоній і Калміюсу. Вони заснували м. Маріюпіль і створили 20 селищ, діставши чимало привілеїв — звільнення від військ. служби, право рибалити, грошові позички. Відрізняючись своєю мовою, вони до 20 ст. зберегли й ориґінальні побутові особливості, зумовлені тривалим перебуванням серед крим. татар. Ін. Г. були оселені в глибині Степової України, зокрема б. Дніпрових порогів; вони належали до перших мешканців Катеринослава, Новомосковського й ін. міст. Незабаром з’явилося чимало виходців із Архіпелагу, що оселилися в заснованих Потьомкіном містах чорноморського узбережжя, як Одеса, Херсон, Миколаїв та їх околиці. Деяка частина із цієї групи спершу була зорганізована як військ. селища (почасти б. Одеси, найбільше в Криму), а більшість перейшла на хліборобство й торгівлю. Ін. наслідком рос.-тур. воєн було переселення протеґованих рос. урядом Г. — бояр та урядовців із Молдавії й Валахії, як Кантакузени з роду візант. вельмож, що дістали б. Золотоноші 19 000 десятин землі, б. Вознесенського — понад 13 000, на Роменщині до 400, кн. Іпсіланті, що на Чернігівщині мав 14 000 десятин, інж. Караджі, який дістав маєтки на Богодухівщині, тощо.

Найбільше значення мали Г. як комерсанти. На поч. 19 в. торгівля в Маріюполі, Миколаєві, Єлисаветі, а також у Таганрозі була фактично в їх руках. Але особливо важлива роля належала Г. від кін. 18 в. в Одесі, яка на поч. 19 в. деякий час була значним осередком для діячів грец. нац.-держ. відродження (1814 в Одесі було засноване грец. таємне т-во «Феліке Гетерія»). Діставши, як і ін. чужоземні комерсанти, привілеї від рос. уряду, грец. купці й промисловці в Одесі надзвичайно вплинули на розвиток цього торг. центру, й відносно нечисленна грец. колонія зберігала своє значення протягом 19 і на поч. 20 в. до революції 1917 р.

Грец. фльота від пол. 19 в. брала жваву участь в обслуговуванні укр. портів. У закордонній плавбі й великому каботажі і до першої світової війни, і після деякої перерви, в 20 — 30-их pp. грец. фльота займала перше місце (перед совєтською). Натомість торгівля між Україною і Грецією не відігравала поважної ролі.

За часів Директорії УНР у Греції було представництво УНР, очолене Ф. Матушевським, після його смерти — М. Левицьким.

За переписом населення 1926 р. в УССР жило в сучасних кордонах 124 000 греків, з них 97 000 на Маріюпільщині (себто на території кол. Маріюпільського пов.), 16 000 у Криму, 3 500 на Одещині; крім того, на Кубані жило 22 000, на Сх. Передкавказзі 10 000. Разом на 1. 1. 1933 в УССР жило 132 000 Г., на суцільній укр. етногр. території — 156 000, на всіх укр. землях — 167 000 (ч. Г. в усьому СССР за переписом 1926 р. — 214 000, за переписом 1939 р. — 286 000). Із Г., що жили на Маріюпільщині (тепер півд. частина, Сталінської обл.), 4 000 мешкало в м. Маріюполі (Жданові, — 10% всього населення, в 1897 р. — 30%), 93 000 в бл. 25 багатолюдних, перев. чисто грец. селах. До більших належали: а) в півд.-зах. надморській частині — Ялта, Мангуш, Урзуф, Старий Крим та ін.; б) в сх. частині над р. Калміюс — Сартана, Карань, Чермалик, Стила, Бішеве й ін.; в) в півн.-зах. частині — Велика Янисоль, Комар, Богатир, Гнатівка, Старий Керменчик, Нова Каракуба й ін. Разом Г. становили на Маріюпільщині 1/5 всього населення. В Криму вони жили перев. (60%) по містах: у Ялті, Севастополі, Симферополі, Керчі, Феодосії та в їх околицях і б. Карасубазару. На Одещині, крім їх давньої колонії в Одесі (1 400 душ), Г. жили в с. Свердлово (1 400 душ); малі грец. колонії були в Сталіному (700), в Харкові (500), Києві (300). В ін. містах, де колись жили Г. (Ніжен, Миколаїв, Дніпропетровське), вони злилися з місц. населенням. На Кубані й Чорноморщині Г. жили в містах над Чорним морем — Новоросійському, Анапі, Геленджику, Туапсе, Сочі та в їх околицях, і в далівід моря положених р-нах — Абинському й Кримському та в м. Краснодарі; разом 31% в містах і 69% по селах.

У 20-их і на поч. 30-их pp. Г. мали З нац. р-ни в УССР і 30 нац. сільрад. Натомість грец. меншість не була належно забезпечена школою з рідною мовою (76% — рос. і 2% укр.); цим пояснюється те, що тільки 1% Г. писав рідною мовою (при високому — як на тодішні часи — відсотку письменних — 64 — в 1926 p.). В кін. 20-их pp. Всеукр. Наук. Асоціяція Сходознавства провадила вивчення грец. колонії на Маріюпільщині (А. Ковалівський та ін.).

Р. М.

Греків Василь (* 1884), історик, архівіст, працював у 1920-их pp. у Дніпропетровському, автор документальних розвідок «Бунт Сіроми на Запоріжжі в 1768 р.» («ЗІФВ ВУАН», IX), «Запорізький кіш і коліївщина» («Україна», IV. 1928) та ін.

Греко-Католицька Богословська Академія у Львові (також Укр. Богословська Академія), заснована була митр. А. Шептицьким в 1928 p., як частина укр. ун-ту, для плекання богословської науки (з особливою увагою на літургічні й ін. особливості Сходу, іст. унії та догматичні відмінності укр. віровизнань) і як висока школа для укр. кат. кандидатів духовного стану. Г.-К.Б.А., за зразком кат. ун-тів Заходу мала 2 фак.: богословський і філос. (правничий фак. мав почати працю восени 1939 p.).Студії тривали 5 pp.; ч. студентів у 1934 — 39 pp. — 350 — 400, абсольвентів щороку 50 — 65, професорів і викладачів (у 1934 — 39 pp.) — 30. Мова викладання — укр. і латинська. На чолі Г.-К.Б.А. стояв ректор, якого призначав митр. з-поміж звич. професорів. Г.-К.Б.А. видала 21 тт. праць; семінар іст. видавав (неперіодично) «Архів Семінара Історії», семінар слов. філології випускав піврічник «Слово», семінар іст. мистецтва — квартальник «Мистецтво». При Г.-К.Б.А. існувала бібліотека й наук. семінари, із своїми кабінетами та бібліотеками, і музей, відкритий 1932 р. (мав ікони 14, 15 і 16 вв.). Організатором і ректором Г.-К.Б.А. увесь час був о. Йосип Сліпий (пізніше митр.). Серед професорів були: митр. А. Шептицький, о. Й. Сліпий, о. Т. Мишковський, о. І. Лаба, о. Дорожинський, о. Я. Левицький, о. М. Конрад, о. А. Іщак, о. Ю. Дзерович, В. Залозецький, М. Чубатий, І. Крип’якевич, Я. Пастернак, Ю. Полянський, К. Чехович та ін. Г.-К.Б.А. припинила існування з больш. окупацією 1939 p., відновила діяльність у 1941 — 44 pp. (80 студентів) і була закрита після другого приходу большевиків.

В. Ленцик

Греко-Католицька Духовна Семінарія у Львові, заснована за єп. Білянського цісарем Йосипом II в 1783 для освіти й виховання гр.-кат. духівництва для українців Австрії та Угорщини як Ген. Семінарія; угор.-семигородські укр. вихованці перебували у Львівській Ген. Семінарії в 1785 — 92 pp. Виховання, вивчення обрядів і церк. співу відбувалось під проводом ректорату в семінарії, теоретичні предмети вивчалися на теологічному фак. Львівського Ун-ту. Студії тривали 4 pp., ч. вихованців у 1880-их роках становило 200 із львівської та перемиської дієцезії. В 1845 р. єп. перемиський Снігурський заснував духовну семінарію, в якій перемиські вихованці кінчали 4 рік студій. Після першої світової війни Г.-К. Д. С. у Львові стала лише архидієцезальною. В наслідок відмови поль. уряду зберегти кол. права укр. гр.-кат. професорів на теологічному фак. Львівського Ун-ту, при семінарії постав богословський фак., 1928 р. переорганізований на Греко-Католицьку Богословську Академію. Єпископи Перемишля і Станиславова відкрили окрамі семінарії. Однак Г.-К.Д.С. у Львові залишалася й далі найбільшою семінарією католиків сх. обряду. В ній виховувалися також поодинокі студенти ін. дієцезії і з-за кордону (з Буковини, Закарпаття, Юґославії, Болгарії). В семінарії існувало студентське т-во — Читальня ім. Маркіяпа Шашкевича (видавало реферати, ноти, альманахи, а 1904 — 07 pp. журн. «Кат. Схід»). Семінарія видавала «Аскетичну Бібліотеку» під редакцією о. Й. Сліпого, мала цінну бібліотеку з архівом від 1783. Ректорами її були такі визначні церк. діячі, як митр. А. Ангелович, єп. М. Скородинський, А. Бачинський, єп. Г. Хомишин, єп. Й. Боцян, о. Т. Галущинський, митр. Й. Сліпий. Останнім ректором був о. І. Чорняк. Майно Г.-К.Д.С. становили, м. ін., будинок, споруджений 1888 на вул. Коперника ч. 36, з молитовницею, розмальованою П. Холодним (1929), два давні будинки (кол. сестер домініканок з 1783), церква св. Духа (знищена нім. бомбою в 1939 p.). Семінарія була закрита больш. владою в 1939 p., але відновила діяльність в 1941 — 44, остаточно Г.-К. Д. С. ліквідували разом з усією Г.-К. Церквою в 1944 р. Майно було націоналізоване, бібліотеку передано Філії Академії Наук у Львові.

Література: Гр.-Кат. Духовна Семінарія у Львові. Праці Гр.-Кат. Богословської Академії- у Львові. I — III тт. 1935.

В. Ленцик

Греко-Католицька Церква, назва іст. походження, постала із зустрічі сх., грец., із зах., латинським, світом, поділеними культурно (давній Рим і Геллада), політично (Візантія і Римська Імперія), а згодом і церковно (1054 р.). До порозуміння на церк. полі підходили завжди як партнери Церква Римська, Латинська, і Церква Грецька, в найширшому значенні, як культ. й церк., а не нац. цілості. Слов. церкви, адміністративно чи культ. залежні від Візантії, уважалися за Церкву Грец., а їх сх. обряд — за грецький. «Ми люди грецько-восточного закону» — називала себе на Україні 16 — 17 вв. укр. христ. Церква. Берестейська унія своїм практичним, хоча б і частковим, розв’язанням проблеми церк. єдности й відносин між Сходом і Заходом зробила практичний вилам у цьому розмежуванні, ставлячи певну кількість сх., «грецьких», єпархій у єдність віри й адміністрації з рим., латинським, кат. світом. Для означення цієї специфічної групи та її відмежування від «нез’єдиненої» сх. цілости на Заході, а гол. — в Римі стали вживати назви «греки католики» (graeci catholici), на відрізнення від «греків некатоликів» (graeci schismatici, graeci). Але вже бл. 20-их pp. 17 в. для визначення укр. (а також білор.) католицизму притягнено елемент національний, уживаючи назви: русини (rutheni), звідси: «русини католики» (rutheni catholici) та: «русини некатолики», чи «схизматики», «нез’єдинені». Разом із цим і для обряду з’являється щораз частіше назва: «руський» і то «з’єдинений» або «нез’єдинений». Попри це паралельно вживається назви: «русини з’єдинені» і «русини нез’єдинені» (rutheni uniti, non uniti) або навіть тільки «з’єдинені» і «нез’єдинені» (uniti, non uniti). Цієї останньої назви залюбки вживали в поль. церк. та цивільних колах, щоб підкреслити відмінність укр. католицизму, як чогось другорядного (unici) від свого, латинського. Православні на Сході Европи уживають цієї назви (уніятський), також у неґативному сенсі, аж до найновіших часів. Урядову назву греко-католики запровадила Австрія за часів Марії Терезії, щоб цією однією назвою охопити католиків сх. обряду кількох народів, які жили в Австрії та Угорщині: українців, румунів, сербів, хорватів, словаків, угорців та ін. (griechisch-katholisch). Ця назва пережила Австрію і була прийнята за офіц. її політ. спадкоємцями. Що більше, вона поширилася й на еміґрації, як відгомін австр. дійсности. На ділі ця назва була нераціональна, бо слово «грецький» ніби вказувало на богослужбову мову, якої ні один із згаданих народів не вживав. Тому офіц. Рим тепер визначує обряд, раніше називаний «грецьким», назвою «візантійський», залічуючи сюди албанців, болгарів, греків, італійців, сирійських мелхітів, угорців, росіян, румунів, словаків, сербів, українців, незалежно від місця оселення. Тому сьогодні греко-католики — це тільки католики візант. обряду, подібно як румуни католики — це католики візант.-рум. обряду, а українці-католики — це католики візант.-укр. обряду. З усіх цих галузей католиків візант. обряду найчисленнішою є укр. (бл. 5½ мільйона в 1939 p.), далі йдуть рум. (1,7 мільйона), угор. (200 000), словацька (200 000), ін. нечисленні; угор. й словацькі католики візант. обряду мають укр. походження (див. Гайдудорозька єпархія, Пряшівщина). Назва греко-католики для всіх католиків візантійського обряду — це нині, коли береться до уваги нац. елементи у Церкві, анахронізм, нікому як слід не зрозумілий.

Література: ЕУ I, Церква, а також ЕУ II, Українська Католицька Церква.

о. Г. Великий

Греко-Католицькі Семінарії, див. Духовні Семінарії.

Греко-Православна Церква в Канаді, див. Українська Греко-Православна Церква в Канаді.

Греков Борис (1882 — 1953), рос. історик нар. на Полтавщині, проф. Московського Ун-ту, д. чл. АН СССР. У своїх багатих на фактичний матеріял працях з іст. княжої доби: «Рабство и феодализм в древней Руси» (1934), «Киевская Русь» (1939), «Культура Киевской Руси» (1944), «Крестьяне на Руси», I — II (1946) та ін., з позицій офіц. сов. історіографії 40-их pp. провадив боротьбу проти концепцій М. Грушевського і М. Покровського.

Греков Олександер (* 1875), ген. штабу ген.-хорунжий; 1918, за Центр. Ради, командир 2 Сердюцької дивізії; на поч. 1919, як командувач півд. відтинку фронту, провадив переговори з франц. командуванням в Одесі в справі визнання України Антантою, військ. мін. уряду УНР. В червні 1919 начальний вождь УГА, провів вдалу т. зв. чортківську офензиву проти поляків. 1945 р. схоплений большевиками у Відні, в грудні 1956 повернувся з заслання.

[Греков Олександер (1875, Сопич, Глухівський пов., Чернігівщина — 1958, Відень), 1948 р. схоплений большевиками. — Виправлення. Т. 11.]

Грекович Антін († 1618), намісник митр. Потія і Рутського в Києві 1609 — 18, утоплений козаками в Дніпрі.

Грем’яче (I — 14), с. над р. Субостю, б. її впадіння в Десну, р. ц. Чернігівської обл.

Грецизми, слова й звороти, позичені з грец. мови. Число їх у праслов. мові дуже мале, — комора, корабель, можливо — баня, терем. Зате з прийняттям християнства давньоукр. мова вбирає велику кількість Г., що частина їх лишається тільки прикметою книжної мови, але частина входить і в розмовну мову. Г. цього періоду охоплюють передусім церк. життя й рел. сферу: апостол, євангеліє, єретик, ідол, панахида, янгол тощо, зокрема більшість особових імен (Василь, Софія тощо); наук. термінологію: апостроф, аромат, астрономія, діялект, граматика, діяфрагма, піраміда, планета тощо; із слів ширшого вжитку можна назвати кипарис, кит, океан, кутя, вохра, можливо огірок, субота тощо. Велике значення мало також калькування, що дало силу слів, скопійованих з грец., як от — вселенна — οίκουμένη, богородиця — Θεοτόκος, благословення — ευλογία, чимало фразеологічних зворотів і приказок також ведуть до грец. джерел (клин клином вибивають, вийти сухим з води тощо). Чимало Г. цього часу прийшло через болг. мову.

Друга хвиля Г., але далеко слабша, припадає на 15 — 16 в. Почасти це далі книжні впливи, несені грец. і балканськими взагалі еміґрантами, втікачами від тур. навали, а почасти розмовні Г., зв’язані з рум.-болг. колонізаційно-чабанськими рухами вздовж Карпат. Ці останні приносять такі Г., як колиба, троянда тощо. Пізніші грец. впливи (18 — 19 в.) зв’язані гол. з грец. купцями або осельниками на узбережжі Чорного моря і йдуть через арґо (йорий ’старий’, кімати ’спати’), не сягаючи в літ., мову, за винятком, мабуть, старішого халтура. Натомість чимало слів, штучно створених у Зах. Европі з грец. елементів, шириться й далі в наук. термінології (дактилоскоп, телефон і багато ін.).

Ю. Шевельов

Грецьке мистецтво на Україні відоме гол. на укр. Причорномор’ї й у Криму, починаючи від зразків архаїчного мистецтва 7 — 6 в. до Хр. до 2 — 3 в. по Хр. Пам’ятки грец. мистецтва знайдено в кол. грец. колоніях: Тирі, Ольвії, Херсонесі, Теодосії, Пантікапеї, Фанагорії, Тамані, Горгіпії та ін. Найбільше помітні йонійські впливи, що приходили разом із йонійцями з Малої Азії, зокрема з Мілету, Прієни і Гераклеї. В 5 в. приходять також атенські зразки; найбільша грец. експансія помітна в 4 — 3 вв., а в деяких місцевостях в добу елліністичну. Найбільше знайдених пам’яток походить із елліністичної доби. Грец. впливи сягали до сер. України — Київщини, Харківщини, Полтавщини, Запоріжжя, Поділля, Галичини. Г. м. впливало на мистецтво й виробництво місц. населення — скитів, сарматів, аланів, роксолян, антів. З другого боку, мистецтво цих автохтонних народів впливало на мистецтво греків укр. Причорномор’я, а саме одяг, головні прикраси жінок, похоронний обряд, ювелірні вироби. Це зумовлювало своєрідність мистецтва грец. колоній. Міста грец. колоній на Причорномор’ї були обведені мурами з вежами й брамами. В середині мурів були гарні гром. будови, храми й приватні будинки з басейнами, водотягами й ін. Від них залишилися деякі фундаменти. Все було зруйноване, а численні залишки загинули через недбалість рос. адміністрації в кін. 18 — 19 в. Лише частина мист. скарбів збереглася в петербурзькому музеї «Ермітаж», у музеях Києва, Одеси та ін.

Найбільше матеріялу до будівництва дають розкопи гробівців різного типу, м. ін. невідомих у корінній Греції гробівців, перекритих склепінням клинуватого каміння. З фігурної різьби знайдено мало уламків, не старіших 4 в. Кілька краще збережених уламків з Ольвії й Херсонесу з елліністичної доби виконані в дусі Праксітеля. Чимало різьб припадає на теракотові статуетки з культом Деметри, Астарти, Афродіти-Анатурії або з побутовими сюжетами: жінки, музиканти, танцівниці, гумористичні сцени. Керамічні вироби з фігурними рисунками т. зв. чорного і червоного стилю (самоської школи в Ольвії, керчинські вази, кераміка з Сміли на Київщині). Також фігурна кераміка в формі ґрифа, орла, сфінкса тощо свідчить про сх. та місц. впливи. Відомі металеві вази кульобська, чортомлицька, з плоскорізьбами з життя скитів чи роксолян, вказують на те, що мистець був добре ознайомлений з усіма подробицями життя й побуту місц. населення. Бронзові вироби, перев. з Ольвії, мають артистично виконані плоскорізьби, ймовірно місц. виробу, йонійського стилю і новіші — елліністичної й рим. доби. Велику різноманітність являють тонкі ювелірні вироби: золоті заушниці з дармовисами, маски, наручники, перстені з дорогим камінням, ковтки та ін. Монети Понтійської держави, з Пантікапеї 4 в. до Хр., вважаються за найкращі досягнення античної гліптики.

В. Січинський

Гречина Михайло (* 1902 ?), архітект, автор численних проєктів житлових і гром. споруд у Києві, м. ін. великого респ. стадіону (1934 — 40), учасник відбудови Києва після другої світової війни; праці з теорії й історії укр. архітектури.

[Гречина Михайло (1902, Будище, Черкаський пов., Київщина — 1979, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Гречка звичайна, сійна (Fagopyrum sagittatum Gilib.), однорічна ярова збіжжева рослина з родини гречкуватих; з зерна Г. виробляють крупи і, менше, муку (не надається до хлібопечення через брак клейковини); медоносна. Невибаглива щодо ґрунтів, скороспіла (65 — 80 днів), але не любить посухи і тому поширена на Україні лише в лісовій (11% всієї збіжжевої площі) і лісостеповій (6%) смугах; найбільше поширена на Чернігівщині й Тернопільщині. Засівна площа Г. займає на Україні 700 — 800 000 га; вона не збільшується, бо Г. дає нижчі урожаї, ніж ін. збіжжя, хоч потребує багато зерна на засів. На Україну прийшла Г. мабуть у 14 в. Другим видом гречки є Г. татарська (F. tataricum L. Gaertn.). Культивована в минулому (на Зах. Україні донедавна), тепер трапляється як бур’ян, гол. в посівах гречки.

Гречулевич Василь (1791 — 1870), протоієрей, народився й служив на Поділлі, автор відомої кн. «Проповеди на малороссийском языке» (1849, 2 вид. переробив П. Куліш 1857) і написаних теж поукр. книжок «Беседы катехизические» (1856 і 1859), «Беседы о семи спасительных таинствах» (1858) і «О должностях родителей и детей» (1859), які належали до дуже небагатьох дозволених рос. цензурою укр. духовних творів.

[Гречулевич Василь (1791 — 1875). — Виправлення. Т. 11.]

Гречуха Михайло (* 1902), сов. діяч в УССР, за фахом інженер; з 1922 на комсомольській та партійній роботі; 1938 — секретар Житомирського обл. комітету партії і чл. ЦК КП(б)У, з 1939 — чл. Політбюра ЦК КП(б)У і гол. Президії Верховної Ради УССР; нині заступник гол. Ради Міністрів УССР.

[Гречуха Михайло (1902, Мошни, Черкаський пов., Київщина — 1976, Київ), 1938 — 61 чл. Політбюра ЦК КПУ, 1939 — 54 гол. Президії Верховної Ради УССР. — Виправлення. Т. 11.]

Гриби (Fungi, Mycetes), нижчі спорові рослини, простої анатомічної будови, що складаються з т. зв. гіф, які утворюють грибницю (міцелій) і плід-гриб; розмножуються спорами. Сюди належать: гриби їстівні, отруйні, сапрофітні й паразитні ржі, головні, парші, плісні, гнилі, лишаї, цвілі і т. п., ужиткові — дріжжі, пєніцили, ріжки (спориньї), мікоризні, антибіотичні тощо. З їстівних Г. на Україні поширені: гриб білий або боровик (Boletus edulis Bull.), козарі: підосичник (В. versipellis Fr.), підберезник (В. scaber Bull.); рижик (Lactarius deliciosus Fr.), груздь (L. resimus Fr.), лисички (Cantharellus cibarius Fr.), маслюки (Boletus luteus L.), яєчники (В. subtomentosus L.), опеньки (Armillaria mellea Quel.), сморжі (Gyromitra esculenta Fr- і Morchella conica Pers.), труфлі білі (Choiromyces meandriformis Vitt.), труфлі чорні (Tuber aestivum Vitt.), печериці польові (Psalliota arvensis Quel.), печериці культурні (Agaricus campestris) (див.), сироїжки різні (Russula), зеленки-пісковики (Tricholoma equestre Quel.) і т. п. До отруйних Г. належать: мухомори, гадючки, вовнянки, чортова губа, синюки, порхавки і т. п. Споживання грибів на Україні з найдавніших часів займає поважне місце в харч. ділянці, а їх заготівля й перероблення (сушення, консервування-маринування, солення) може становити чималого значення галузь у торгівлі й харч. пром-сті, особливо в лісових р-нах Волині, Полісся, Карпат та Передкавказзя, багатих на гриби. Поч. цієї пром-сти поклав був у Карпатах (1939) Центросоюз у Львові. Ділянка ботаніки, що досліджує Г., називається мікологія; мікологію вивчають м. ін. в Ін-ті Мікробіології АН УРСР.

М. Б.

Грибінюк Юхим (1852 — 1912), гром. діяч, лікар-епідеміолог, родом з Поділля, активний чл. укр. колонії, зокрема Благодійного Т-ва, в Петербурзі (з 1895); співр. «Ради». Автор мед. розвідок і популярних укр. брошур, зб. «Татові казки»; зібрав чимало етногр. матеріялів на Правобережжі.

Грива (18 в.), запорожець, ватажок гайдамацьких загонів, особливо відомий після придушення повстання 1734; діяв здебільша на півд.-сх. території Правобережжя.

Грива Максим, псевд. Максима Загривного (1893 — 1931), поет і сатирик, родом із Чернігівщини; в 20-их pp. учасник збройної боротьби проти большевиків, згодом на еміґрації в Празі. Друкував поезії в «Веселці», «Нашій Громаді», «ЛНВ» й ін. журналах; прозовий твір «Казка» в «Укр. Голосі» (Перемишль).

Гривнак Андрій (* 1897), селянин-самоук, радикальний діяч і чл. гол. управи УСРП; впливовий промовець, посол до сойму (1930 — 35); організатор і гол. Крайового Союзу Укр. Поступової Молоді ім. М. Драгоманова «Каменярі» у Львові (1929 — 39).

[Гривнак Андрій (1898 — 1969, Щецін, Польща). — Виправлення. Т. 11.]

Гривня, А: Г. лічильна — основна одиниця т. зв. «кунної» системи грошей у Київській Русі. Особливо часто згадується у «Руській Правді». Поділялася на менші номінали: 1. ногату — 1/20 Г.; 2. куну = 1/25, пізніше 1/50 Г; 3. резану = 1/50 Г.; 4. векшу або веверицю = орієнтовно 1/100 Г. Реальна сутність кунних номіналів лишається неясною, крім самої Г., що була, видимо, тільки лічильною одиницею, дорівнювала 49,25 Г. срібла (за К. Бауером). Ін. одиниці, на думку одних дослідників, були хутрами або шкірками лісових звірків; дехто вважає їх за диргеми різних ґатунків чи частини їх; ще ін. твердять, що ногата і резана — це диргеми або частини їх, а куна і векша — хутра чи шкіри. Беручи до уваги, що з пол. 11 в. до 14 в. ніякої монети в Придніпров’ї взагалі не було, доводиться думати, що всі зазначені частини лічильної Г. були в той час хутрами або шкірками.

Б: Г. — срібний зливок грошового призначення; відомі такі ґатунки гривень Київської Руси: 1. — шестикутні «київські» гривні вагою бл. 160 г — кін. 11 — пол. 13 в.; 2. — шестикутні, трохи відмінної форми, вагою 196 г — бл. пол. ІЗ в.; 3. — ромбовидні, з варіянтами, і довгасті з розплесканими язиковидними кінцями «чернігівські» гривні вагою бл. 196 г — 12 в.; 4. — паличковидні, на зразок «новгородських» гривень, але вагою 155 г, — бл. пол. 13 в. На Півд. Україні трапляються ще короткі «човновидні» гривні вагою бл. 196 г, мабуть, тат. походження; час їх, орієнтовно, 14 в.

В: Г. — вагова одиниця (Г. золота, срібла) 9 і наступних вв., запозичена у Придніпров’ї, мабуть, з арабського Сходу. Вага її, ймовірно, 409,5 г.

В. Ш.

Грига Іван (1889 — 1939), селянин, гром. і просвітянський діяч на Вереченській Верховині (Закарпаття); посол до сойму Карп. України 1939; вбитий угорцями.

Григор Григорій (* 1884), географ, родом з Ніжена, викладач харківських шкіл, в 1920-их pp. проф. Кубанського Пед. Ін-ту, з 1936 проф. географії Томського Ун-ту в Сибірі; «Физико-географические очерки Таманского полуострова» (1930).

Григоренко Грицько, справжнє ім’я Косач Олександра (1867 — 1924), уроджена Судовщикова, дружина Михайла Косача, письменниця і гром. діячка (зокрема в Києві, в т-ві захисту працюючих жінок). Авторка гостро натуралістичних оповідань, що малюють злидні й моральний занепад села: «Батько», «Хто кого», «Ось яка історія», «Хівря язиката», «Доля» й ін.; зб. «Наші люди на селі», 1898; повне вид. — «Твори», I — II. Рух. Х. 1930.

[Григоренко Грицько, справжнє ім’я Косач Олександра (* Макарів, Костромська губ., Росія — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]

[Григоренко Петро. — Доповнення. Т. 11.]

Григоріїв Матвій (1888 — 1919), спершу отаман укр. військ, кол. офіцер царської армії; під час повстання проти гетьмана 1918 діяв на півдні Правобережжя в р-ні Миколаєва, підтримуючи Директорію. У березні-квітні 1919, перейшовши на бік большевиків, брав участь у їх наступі на Миколаїв, Херсон і Одесу, зайняті білими росіянами й франц. та грец. десантом. Однак і далі Г. іменував себе «отаманом партизанів», і в штабі його були укр. ліві есери й анархісти. На поч. травня 1919, після того як больш. влада дала йому наказ іти до Угорщини на підтримку сов. урядові, виступив проти большевиків, підтриманий партизанами; повстання охопило р-н від Миколаєва й Херсона до Катеринослава, Кременчука й Єлисавету, але в кін. травня було ліквідоване червоною армією. Г. перейшов до Махна і був незабаром убитий махнівцями.

[Григоріїв Матвій (Григоріїв Никифор [Матвій]) (бл. 1885, Застав’я, Ушицький пов., Поділля — 1919). — Виправлення. Т. 11.]

Григоріїв Василь, маляр і ґравер 18 в. в Стародубі, старший канцелярист військ. канцелярії М. Ханенка.

Григоріїв Мирослав (* 1911), син Никифора, графік і журналіст, студіював в Укр. Студії Пластичного Мистецтва в Празі; з 1948 в ЗДА; книжкова графіка, ілюстрації; автор кн. «Німці і Україна» (1940) під псевд. Кам’янецький.

Григоріїв Никифор (1883 — 1953), гром. та політ. діяч, публіцист і педагог, родом із Київщини. Чл. ТУП, співр. «Ради» і тижневика «Маяк» (псевд. Г. Наш). 1917 активний діяч УПСР, чл. Центр. Ради, один із українізаторів війська, гол. Ради Солдатських Депутатів Київської військ. округи; 1918 мін. освіти в уряді Голубовича, за гетьманату чл. Укр. Нац. Союзу; 1919 чл. Трудового Конґресу, керівник пресової служби Армії УНР; чл. ЦК УПСР, виступав проти боротьбістів. З 1921 на еміґрації, в Празі один із діячів Укр. Громадського Комітету, заступник його гол., співзасновник, пізніше дир. і проф. Укр. Соціологічного Ін-ту. З 1938 в ЗДА, з 1949 керівник укр. відділу «Голосу Америки». Журналіст, популяризатор, автор ряду праць, зокрема на соціологічні теми, м. ін. «Основи націознання», «Укр. нац. вдача», «Державознавство», «Соціялізм і нац. справа», споминів — «Руїнники...» (1938), «Весна укр. революції» (1938) і ін.

[Григоріїв Никифор (* Бурти, Канівський пов. — † Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]

Григоріїв Олекса (* 1765 — † невідомо), медальєр, родом з Чернігівщини, закінчив Академію Мистецтв у Петербурзі (1785).

Григоріїв Сергій (* 1889), київський архітект, автор багатьох проєктів житлових та урядових будинків, зокрема великої будівлі Штабу Укр. Військ. Округи (на Банковій вул., 1938), нині на еміґрації, в ЗДА.

[Григор’їв (Григор’єв) Сергій (* Луганське). — Виправлення. Т. 11.]

Григоріївка (V — 17), с. в сх. частині Запорізької гряди, р. ц. Межевського р-ну Дніпропетровської обл.

Григорій (11 в.), мистець-графік, диякон, переписав для новгородського посадника Остромира євангеліє 1056 — 57 кий, див. Пересопницьке Євангеліє.

[Григорій (11 в.), див. Остромирове Євангеліє. — Виправлення. Т. 11.]

Григорій Печерський, чернець, маляр 12 в., співр. відомого київ. маляра Олімпія; малював ікони, що розходилися по всій Україні.

Григорій, архимандрит пересопницький, див. Пересопницьке євангеліє.

Григорій VII, царгородський патріярх, визнав томосом з 13. 11. 1924 Автокефальну Правос. Церкву в Польщі.

Григорій Огійчук (* 1898), церк. діяч, архиєп. УАПЦ (Соборноправної) й гол. Укр. Правос. Церк. Ради цієї ж Церкви. Свящ. з 1919; брав активну участь у діяльності УАПЦ; 1930 р. настоятель собору в Бердичеві й гол. Окр. Ради, митрофорний протоієрей. З 1942 єп., згодом архиєп. відновленої УАПЦ. 1947, рісля розламу в УАПЦ, архиєп. Г. очолив Соборноправну групу УАПЦ. Тепер в ЗДА (Чікаґо).

[Григорій Огійчук (1893, Трубіївка, Сквирський пов., Київ. губ. — 1985, Чікаґо), 1950 еміґрував до ЗДА; 1971 став митр. — Виправлення. Т. 11.]

Григорій Богослов (Назіянзин) (бл. 328 — 90), св., патріярх царгородський, один з отців церкви; його проповіді — «слова» були широко відомі на Україні з 11 в. в перекладі болг. ред., ін. в пізнішій ред. (як гадають, сербській).

Григорій Болгарин († 1473), київський митр., учень митр. Ісидора; після прийняття останнім унії деякий час жив із ним у Римі. 1458 поставлений папою Пієм II і висвячений царгородським патріярхом Григорієм Маммою на митр. київського з підпорядкуванням йому 9 укр. і білор. єпархій. Із цим поставленням зв’язане було церк. відокремлення моск. митрополії від митрополії київської. В 1469, під впливом ситуації у київській митрополії, звернувся до царгородського правос. патріярха Діонісія й дістав його визнання.

[Григорій Болгарин (1400 — 73). — Виправлення. Т. 11.]

Григорій Цамвлак (Цамблак) († 1419 ?), церк. діяч, болгарин, викликаний до Москви своїм дядьком митр. Кипріяном в рік смерти останнього (1406); не доїхавши до Москви, лишився в Литві. На бажання кн. Витовта 1415 був хіротонізований і поставлений київсько-лит. митр. всупереч волі царгородського патріярха Євтимія, який, не бажаючи поділу київської митрополії, підтримував митр. моск. Фотія. 1418 був на соборі в Констанці, але унійна акція реальних наслідків не мала. Автор ряду повчень і панегіриків у реторичній манері «тирновської школи» патріярха Євтимія.

[Григорій Цамвлак (Цамблак) (1364, Трново, Болгарія — бл. 1419). — Виправлення. Т. 11.]

Григорій Чорний († 1630), отаман родом із Черкас; вибраний гетьманом коз. війська 1628 — 29, провадив льояльну щодо поль. уряду політику; в наслідок конфлікту між реєстровим козацтвом і запорожцями, був засуджений січовим судом і страчений.

Григоріопіль (VI — 10), с. м. т. на лівому березі Дністра, р. ц. Молдавської ССР, 45 км від залізниці. Г. заснований 1792 вірменами. В р-ні за переписом 1926 р. українці становили 15,4%, молдавани 45,7%.

Григорія Богослова 13 слів, рукопис (376 аркушів) другої пол. 11 в., переписаний із ц.-слов. ориґіналу на Зах. Україні, можливо на Закарпатті (О. Колесса). Основа тексту — не завжди вдалий і зрозумілий переклад слів Григорія Богослова з грец. мови, писаний, мабуть, глаголицею. Переписувач вніс багато нових помилок, через що текст часто перекручений до незрозумілости і рясніє огріхами. Мову Г. Б. досліджував Буділович (1871), він же видав текст (1875). Рукопис у Ленінградській Публічній Бібліотеці.

Григор’їв Сергій (* 1910), маляр і графік, проф. Київ. Художнього Ін-ту. Родом із Донбасу. Закінчив Київ. Художній Ін-т. Спершу був під впливом імпресіонізму. Пізніше, в жанрових перев. образах та портретах, виявив себе представником офіц. «соціялістичного реалізму».

Григорович Василь (1786 — 1865), мистецтвознавець, професор естетики і конференц-секретар Академії Мистецтв у Петербурзі, родом із Пирятина; гуртував і підтримував українців у Петербурзі; допоміг визволити з кріпацтва Т. Шевченка, що присвятив йому «Гайдамаків».

[Григорович Василь († Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]

Григорович Віктор (1815 — 76), рос. славіст укр. походження, проф. Казанського, Московського, з 1865 Одеського ун-тів, оборонець теорії паннонського походження ц.-слов. мови. Зібрав велику колекцію старих слов. рукописів, частина якої лишилася в Одесі, решта в Москві.

[Григорович Віктор (* Балта, Одещина — † Єлисаветград, Херсонщина). — Виправлення. Т. 11.]

Григорович Іван (* 1876), оперовий співак, виступав на укр. і поль. сценах у Львові, співав у Заґребі і Беоґраді.

[Григорович Іван (1876, Гнильче, Тернопільщина — 1937, Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Григорович Іван (* 1911), гром. і політ. бук. діяч, співред. газ. «Самостійність» (1934 — 37), активний чл. студентського т-ва «Залізняк» (1934 — 37) у Чернівцях, за укр. діяльність засуджений рум. військ. трибуналом на ув’язнення.

[Григорович Іван (1911, Чернівці — ?). Учасник Похідних Груп ОУН (1941), заарештований совєтами в 1944 у Букарешті, згодом вивезений до Києва, де був зліквідований МВС. — Виправлення. Т. 11.]

Григорович-Барський Василь (1701? — 47), мандрівник, дослідник архітектури й рисівник, з київ. міщан; діставши освіту в Київ. Академії, 24 роки мандрував по країнах Півд. Европи й Близького Сходу; залишив опис подорожі (точне вид. 1885 — 87 — «Странствования Василия Григоровича Барского по святым местам Востока, 1723 — 47»), із зразковими дослідами мист. пам’яток, і ряд рисунків та шкіців.

[Григорович-Барський Василь (1701, Київ — 1747, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Григорович-Барський Іван (1713 — 85), брат Василя, архітект, скінчивши Київ. Академію, був міським архітектом і збудував багато споруд, перев. в Києві, зокрема водотяг, будинки й дзвіницю Кирилівської церкви (1760), церкву й дзвіницю Петропавлівського манастиря, церкви св. Покрови на Подолі (1766) й Миколи (1775) та магазини; будинки й дзвіницю в Козельці й багато ін. Твори Г.-Б. в переходовому стилі від укр. барокко до клясицизму й рококо із своєрідними укр. рисами.

[Григорович-Барський Іван (* Київ — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Григорук Євген (1898 — 1922), поет, родом з Херсонщини; 1918 активний борбіст, 1919 — 22 в КП(б)У займав ряд видатних постів, зокрема у сов. видавництвах у Києві, Харкові, Москві. Вірші, сповнені ліворев. романтики, в 1933 — 55 були під забороною сов. цензури («Твори», 1928).

[Григорук Євген (1899, Троянка, Балтський пов. — 1922, Ялта), активний боротьбіст. — Виправлення. Т. 11.]

Григорчук Микола (* 1888), укр. гром. і церк. діяч у Канаді, в 1920 — 45 pp. посол до Манітобської леґіслятиви і заступник спікера.

[Григорчук Микола (1888, Бучачки, Коломийщина, Галичина — 1979, Етелберт, Манітоба). — Виправлення. Т. 11.]

Григорчук Михайло (* 1905), син Миколи, правник, гром. діяч; з 1949 посол до Манітобської леґіслятиви від ліберальної прогресивної партії, з 1955 чл. кабінету міністрів Манітоби.

[Григорчук Михайло (1905, Гільберт Плейнс, Манітоба — 1978, Етелберт, Манітоба). — Виправлення. Т. 11.]

Гридь, гридьба, гридні, княжі дружинники, що належали до нижчої верстви в противагу до вищої, «княжих мужів»; гридні несли військ. службу і брали участь в адмініструванні княжими добрами; мешкали в окремих будівлях княжого двору — гридницях.

Грималів (IV — 6), м-ко в долині р. Гнилої, притоки Збруча, на гал. Поділлі; р. ц. Тернопільської обл., 4 000 меш. (1931); палац, перероблений із замку 17 в.

Гримайло Ярослав (* 1906), письм., родом з Вінничини, в 20-их pp. належав до групи «Молодняк» і до ВУСПП; проза і поезія, перев. з «виробничою тематикою» : збірки віршів «Вітрила піднято», «Мужня юність», «Арматура», «Поезії», «Спектр», кн. нарисів «Дивний криголам» (1935), зб. оповідань для дітей «Подарунок» (1950), «Про мужніх і дружніх» (1956), роман «Кавалер ордена слави» (1950), повість «Подробиці листом» (1956) та ін.

[Гримайло Ярослав (1906, Рогинці, Хмільницький пов., Подільська губ. — 1984, Харків). Роман „Незакінчений роман“ (1962), повість про письм. М. Трублаїні „Добропроходець“ (1978), зб. віршів „Трудолюби“ (1963). — Виправлення. Т. 11.]

Гриневецький Іван (1850 — 89), актор і режисер у Галичині, на укр. сцені з 1875, спершу в театрі Т. Романович, у 1882 — 89 разом з І. Біберовичем провадив дирекцію театру т-ва «Укр. Бесіда». Сполучаючи мист. засоби зах.-евр. школи з прийомами нар.-побутового театру Кропивницького, які Г. спеціяльно студіював, він значно підніс рівень гал. театру; придбав для гал. репертуару чимало перекладів і переробок п’єс зах. авторів. Талановитий виконавець на характерних ролях.

[Гриневецький Іван (1850, Сянічок, Сяніцький пов., Галичина — 1889, Перемишль). — Виправлення. Т. 11.]

Гриневецький Іван (1862 — 1929), гал. москвофільський діяч, за фахом лікар; до світової війни ред. «Прикарпатської Руси»; у 20-их pp. перейшов на укр. позиції.

Гриневецький Модест Михайло (1758 — 1823), церк. діяч, протоігумен Василіянського Чину, проф. і ректор Львівського Ун-ту.

Гриневецький Степан (1877 — 1942), гром. діяч в ЗДА, лікар у Чікаґо; в червні 1922 був на чолі укр. делеґації амер. громадян до уряду ЗДА з протестом проти прилучення Зах. України до Польщі. З 1924 р. очолював січовий гетьманський рух, згодом Орг-цію Гетьманців-Державників.

[Гриневецький Степан (* Бузьк, Кам’янка-Струмилівський пов., Галичина — † Чікаґо). — Виправлення. Т. 11.]

Гриневич Григорій (* 1900), педагог, композитор, родом з Тульчинщини, скінчив Муз. Ін-т ім. Лисенка в Києві (кляса Б. Лятошинського); твори: одночастинна симфонія, струнний квартет, хорові твори.

Гриневичева Катря (1875 — 1947), уроджена Банах, письменниця і гром. діячка. Нар. в Галичині, освіту дістала в Кракові, до укр. літератури звернулася під впливом В. Стефаника й І. Франка; містила поезії в «ЛНВ» й «Буковині». 1909 — 11 редаґувала дитячий ж. «Дзвінок». В 1915 — 17 вчителювала в таборі укр. виселенців у Ґмюнді (Австрія). Співр. видань Союзу Визволення України, 1918 — ред. газ. «Укр. Слово»; дописувала до багатьох, зокрема жін., укр. часописів. 1922 була обрана гол. центр. об’єднання укр. жіноцтва Галичини й Волині — Союзу Українок. Померла на еміґрації в Берхтесґадені (Баварія). Г. написала цикл «Леґенди й оповідання», зб. оповідань та нарисів «По дорозі в Сихем» (1923), повість «Непоборні» (1926) — власне серію новель про гал. виселенців, згодом відомі романи з сюжетами із княжої доби: «Шоломи в сонці» (1929) і «Шестикрилець» (1935). Літ. спадщина Г., що багато друкувалася в пресі, ще не зібрана повністю. Г., майстерність якої виявляється зокрема в стилізації нар. мови й тонкій архаїзації лексики іст. романів, є одним із найвидатніших представників прози укр. модернізму.

[Гриневичева Катря (* Винники, Львівщина). — Виправлення. Т. 11.]

М. Г.

Гриненко Іван (1882 — 1952), аґроном, гром. діяч на еміґрації (родом із Чернігівщини); з 1906 в Італії, довголітній наук. співр. Міжнар. Ін-ту Хліборобства в Римі, писав в італ. пресі про укр. справи; з 1949 жив в Арґентіні.

Гринів Михайло, адвокат, гром., політ. (УНДО) і осв. діяч Бучаччини в 1920 — 30-их pp.; вивезений большевиками.

[Гринчишин Михаїл. — Доповнення. Т. 11.]

Гринь Іванович, маляр і ґравер другої пол. 16 в., вчився в майстерні Лаврентія Филиповича, співр. друкаря Івана Федоровича в Заблудові та Львові.

Гриньки, с. кол. Крем’янецького пов. на Волині, тепер Лановецького р-ну Тернопільської обл., відоме з силоміцного перетягання місц. правос. українців на римо-католицизм зимою 1937 — 38 р. поль. корпусом охорони пограниччя (КОП) і поль. адміністрацією. Репресіями примусили змінити віровизнання 116 українців; подібні «ревіндикації душ» продовжувалися в сусідніх оселях — Ланівцях, Білозорці, Юськівцях. Ці події поглибили нац. свідомість українців Волині. В оборону правос. інтерпелювали в поль. соймі посли С. Баран і С. Тимошенко.

Гринько Григорій (1890 — 1938), сов. політ. діяч, родом із Слобожанщини, 1919 боротьбіст, чл. сов. Всеукр. Ревкому, провадив переговори з Комінтерном про визнання УПСР-боротьбістів за його єдину укр. секцію. В 1920 чл. КП(б)У, незабаром чл. ЦК КП(б)У; 1920 — 23 нар. комісар освіти УССР, один з організаторів відмінної від рос. сов. реформи шкіл на Україні з перетворенням ун-тів на ін-ти нар. освіти і створенням системи соціяльного виховання та проф. освіти з вузькою спеціялізацією проф. шкіл, технікумів та інститутів (див. ЕУ I, стор. 936 — 38). 1923 — 25 гол. Держ. Плянової Комісії (Держпляну) й заступник гол. РНК УРСР; 1926 — 29 заступник гол. Держпляну СССР, 1929 заступник наркома зем. справ, 1930 — 37 нарком фінансів СССР, чл. Президії Центр. Виконавчого Комітету СССР. 1937 заарештований і 1938 розстріляний за процесом «право-троцькістського бльоку» в Москві.

[Гринько Григорій (* Штепівка, Лебединський пов., Харківщина). — Виправлення. Т. 11.]

Гриньох Іван (* 1907), кат. свящ., політ. діяч, викладач у Гр.-Кат. Богословській Академії у Львові (1935 — 39), акад. душпастир (1937 — 39). Під час другої світової війни капелян дружини Укр. Націоналістів (1941), віцепрез. УГВР і гол. її Закордонного Представництва. Автор ряду статтей.

[Гриньох Іван (1907, Павлів, Радехівський пов., Галичина — 1994, Мюнхен). — Виправлення. Т. 11.]

Грицай Василь (1853? — 1910), актор побутового театру, співак-баритон (виконував і тенорові партії), з 1883 — в трупі М. Старицького, пізніше перевів трупі П. Саксаганського (Султан в «Запорожці за Дунаєм», Левко в «Утопленій» та багато ін.).

[Грицай Василь (справжнє прізвище Колтановський) (1856, Куковичі, Чернігівщина — 1910, там же). — Виправлення. Т. 11.]

Грицай Дмитро (1907 — 45), псевд. Перебийніс, політ. і військ. діяч, військ. референт Крайової Екзекутиви ОУН на Зах.-Укр. Землях (1933 — 34), а згодом (з 1941) її проводу (у фракції Бандери); ген.-хорунжий УПА, з січня 1944 шеф її Гол. Штабу. Загинув у в’язниці в Празі.

[Грицай Дмитро (* Дорожів, Самбірщина, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]

Грицай Лев (* 1913), маляр, вчився в Ін-ті Пластичних Мистецтв у Львові й Академії Мистецтв у Варшаві; після другої світової війни на еміґрації, з 1948 в Арґентіні; портрети, розпис церков, декоративне мистецтво.

Грицай Остап (1881 — 1954), журналіст, критик, письменник і перекладач, родом із Перемищини. До 1914 викладав в Акад. Гімназії у Львові; 1914 — 45 жив у Відні, після 1945 в Баварії. Д. чл. НТШ. Автор новель філос. і рел. характеру (цикли «Обличчя сфінкса» і «Шляхом Месії») й численних літ.-критичних та публіцистичних статтей в «Ділі», «ЛНВ», «Свободі», «Волі» й ін. часописах; в „Ukrainische Nachrichten“ вмістив ряд нарисів про укр. літературу й переклади на нім. мову «Слова о полку Ігореві», багатьох поезій Шевченка й творів ін. укр. поетів.

[Грицай Остап (* Княжпіль, Добромилівщина, Галичина — † Мюнхен). — Виправлення. Т. 11.]

Грицай Роман (* 1887), архітект, з 1922 міськ. архітект у Рогатині; проєкти в укр. стилі різних споруд, зокрема церков у Фразі, Тернополі, Кліщивні, Василіянок у Львові, пам’ятники, надгробки; аквареліст і графік.

Грицак Євген (* 1890), педагог і мовознавець. Праці з укр. словотвору (новотвори, скорочені слова), назвознавства, літератури («Горацій в укр. літературі»), вид. шкільних підручників із граматики, укр.-поль. і поль.-укр. словників (спільно з К. Кисілевським); статті на пед. теми.

[Грицак Євген (1890, Ператин, Радехівський пов., Галичина — 1944, Чехо-Словаччина). — Виправлення. Т. 11.]

Грицак Михайло (1872 — 1939?), гал. педагог-математик і гром. діяч; дир. укр. гімназії в Перемишлі й шкільний візитатор (1927 — 30); автор підручників.

Грицей Теодор (1878 — 1944), довголітній організатор укр. гром. життя в Філядельфії в ЗДА, уродженець Галичини, в ЗДА з 1910; в 1925 — 29 гол. Укр. Нар. Союзу.

Грицина Єронім (* 1899), митрофорний протоієрей у Канаді, родом з Галичини. 1951 — гол. президії Консисторії, з 1954 — ред. газ. «Вісник»; кн. «Літургіка» (1955).

Гриців (IV — 8), м-ко над Хоморою, притокою Случі, р. ц. Хмельницької обл.

Грицуняк Антін (1820 — 1900), сел. гром. і політ. діяч із Збаражчини (Галичина), радикал, відомий дотепними оповіданнями. Деякі з них («Свинська конституція», «Притча про графа Бадені», «Розбійник і піп») обробив Іван Франко.

Гришине, кол. назва м. Красноармейське в Донбасі.

Гришко Василь (1877 — 1952), книгар і видавець укр. книжок в ЗДА і журн. «Шершень» у Скрентоні (1910), чл.-організатор Укр. Роб. Союзу.

[Гришко Василь (1897 — ?, Монтреаль, Канада). — Виправлення. Т. 11.]

Гришко Василь (* 1897), історик укр. права, проф. УВУ в Мюнхені; д. чл. НТШ; тепер в ЗДА. В 1930 — 34 pp. наук. співр. Комісії вивчення іст. укр. права при УАН і Київського Архіву Давніх Актів (1931 — 33); праці з іст. права Гетьманщини, м. ін.: «Давність в манастирському землеволодінні Гетьманщини», «До ін-ту виборних і підпомочних козаків на Україні», «До суспільної структури Хмельниччини». Г. бере активну участь у гетьманському русі на еміґрації.

Гришко Микола (* 1901), ботанік-селекціонер, д. чл. АН УРСР, дир. Ботанічного Саду АН у Києві; понад 30 наук. праць, м. ін. «Біологічні назви України» (1943), «Ботанічний сад АН УРСР» (1949).

[Гришко Микола (1901, Полтава — 1964, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Гришко Михайло (* 1901), оперовий співак-баритон, родом з Маріюполя, закінчив Одеську Муз. Школу (кляса Ю. Рейдер). З 1924 — соліст оперового театру в Одесі, в 1927 — 36 в Харкові, від 1936 — в Києві (1934 — 35 і 1941 — 44 співав у Театрі Опери в Тбілісі). Поєднуючи велике акторське обдаровання з винятковими голосовими даними, створив ряд муз.-сценічних образів, зокрема в операх укр. композиторів : Микола («Наталка Полтавка»), Остап («Тарас Бульба»), Богдан Хмельницький (в однойменній опері Данькевича) та ін. Відомий також широкою концертовою діяльністю.

[Гришко Михайло (1901 — 1973, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Грища, на Україні те саме, що вечерниці (досвітки), зокрема Г. називають складкову забаву під час різдвяних свят.

Грищенко Олекса (* 1883), визначний маляр і мистецтвознавець, родом із Чернігівщини, закінчив Московський Ун-т, студіював у Києві і Петербурзі (виставляв твори з 1909), зробив ряд мист. подорожей по країнах Европи. Від поч. 1920-их pp. живе у Франції (з 1931 — чл. «Осіннього Сальону»); здобув великий успіх на виставках у Парижі (13) і в різних містах Европи (разом 32). В 1934 — 38 постійно брав участь у виставках АНУМ у Львові. Твори Г. є в музеях і збірках Львова, Парижу, Страсбурґу, Брюсселю, Ґенту, Осло, Стокгольму, Москви, Мадріду, Монтреалю, Бостону, Філядельфії, Балтімору та ін. міст. Серед численних творів Г., який пройшов складний шлях модерного мистця (зокрема кубізм, експресіонізм), переважають краєвиди експресіоністичного напряму, що мають однак цілком своєрідну манеру (виявлення в кольорі; шукання цілости мист. вражень, а не самодоцільности у частинах). Г. — автор мистецтвознавчих праць: «О связях русской живописи з Византией и Западом» (1913), «Русская икона как искусство живописи» (1917), „Deux ans à Constantinople“ (1930); мемуари «Україна моїх блакитних днів».

[Грищенко Олекса (2.4.1883, Кролевець — 28.1.1977, Ванс, півд. Франція). Кн. мемуарів „Мої зустрічі і розмови з франц. мистцями“ (1962), Роки бурі і натиску“ (1967). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Грищенко. Текст П. Ковжуна. АНУМ. Л. 1934; A. Gritchenko. Sa vie, son oeuvre. Texte inédit de René-Jean, suivi d’une note de Paul Fierens. Париж 1948.

Гріднев Віталій, сучасний металофізик, проф., чл.-кор. АН УРСР, дир. Ін-ту Металофізики АН УРСР.

[Гріднев (Гріднєв) Віталій (1908, Уварово, Тамбовщина, Росія — 1990, Київ). Праці з теорії фазових перетворень і концентраційних змін при нагріванні сплавів, фіз. основ низькотемпературної крихкости перехідних металів. — Виправлення. Т. 11.]

Грінченко Борис (1863 — 1910), письм., гром. і пед. діяч, публіцист, фолкльорист і мовознавець (псевд. Вартовий, В. Чайченко, Б. Вільхівський, Л. Яворенко й ін.). Нар. на Харківщині в збіднілій дворянській родині. Вчителював на Слобожанщині й Катеринославщині. В 1892 один із засновників братства Тарасівців. З 1894 оселився в Чернігові, де працював у земстві; активний чл. Громади; на кошти І. Череватенка організував найбільше в той час на підрос. Україні в-во книжок для народу. З 1902 жив у Києві, редаґував з доручення київської Громади «Словар укр. мови». 1906 співр. газ. «Гром. Думка», ред. журн. «Нова Громада»; гол. київської «Просвіти». 1905 засновник Укр. Радикальної Партії, що 1906 злилася з Укр. Дем. Партією в Укр. Дем.-Радикальну Партію. Діяльність Г., одного з найвизначніших представників укр. народництва, що написав багато публіцистичних, критичних, іст.-літ. і популярно-наук. статтей, почалася у 80 — 90-их pp., коли існувало найменше реальних можливостей боротися за права укр. громадянства, і була скерована на проповідь культурницької повсякденної праці. Вона була потрібна, за словами Г., щоб «виробилася з укр. нації одна нац.-самосвідома освічена громада», яка могла б користуватися всіма здобутками культури, і щоб була подолана роз’єднаність між народом-селянством і інтеліґенцією. Пізніші погляди Г. викладені в написаній ним програмі Укр. Дем.-Радикальної Партії. Серед публіцистичних праць Г. зокрема важливі друковані в «Буковині» 1892 — 93 «Листи з Наддніпрянської України» (окремо К. 1917). Досвід своєї пед. і культурницької праці Г. виклав у кн. «На беспросветном пути. Об украинской школе» (1906), «Перед широким світом» (1907) і в численних статтях у пресі.

Письменницька діяльність Г. безпосередньо пов’язана з публіцистичною і їй у великій мірі підпорядкована. Побутово-реалістичні оповідання й особливо повісті: «Соняшний промінь» (1890), «На розпутті» (1891), «Серед темної ночі» (1900), «Під тихими вербами» (1901), з одного боку, зображують укр. село, з другого, трактують злободенні питання ставлення інтеліґенції до селянства, справи школи, просвіти, денаціоналізації села, взаємини між націоналізмом і радикалізмом чи соціялізмом. В поезії домінують «смутнії картини» сел. життя, мотиви праці для народу, патос гром. обов’язку. Частина п’єс Г. має іст. сюжети — як «Серед бурі», «Степовий гість», ін. п’єси — побутово-проблемні: «Арсен Яворенко», «Нахмарило», «На новий шлях». Гром. тематика й злободенність спричиняли схематичність творів Г., але й зумовлювали їх велику популярність. Г. перекладав чимало творів нових і сучасних йому зах. письменників, м. ін. Ґете, Шіллера, Ібсена, Шніцлера, Гавптмана, Мірбо та ін.

Г. займає визначне місце як укр. етнограф, зокрема йому належить велика, добре опрацьована зб. «Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях», I — III, 1895 — 99, зб. «Из уст народа» (1900), а також перший бібліографічний показник «Литература украинского фольклора 1777 — 1900» (1907). М. Г.

Етногр. зацікавлення привели Г. до праці над збиранням матеріялів до словника. Ці матеріяли ввійшли в зредаґований ним 1902 — 09 4-томовий «Словар укр. мови» (68 000 слів), укладений поза тим з матеріялу, збирання якого почав П. Куліш 1861, а продовжувала київська Громада, потім редакція «Киевской Старины». Матеріял словника охоплює етногр. записи й літ. твори 1798 — 1870 pp., зрідка пізніші, майже ввесь документований, так що словник Г. є й досі найповнішим словником такого типу для укр. мови і одним із найкращих у слов. лексикологи. Як вступ до словника Г. написав цінний огляд укр. лексикології.

З другого боку, Г. брав активну участь у розбудові укр. літ. мови, виступивши за чистоту її наддніпрянської основи, проти надміру зах.-укр. елементів (статті «Галицькі вірші», «Кілька слів про нашу літ. мову» в «Зорі» 1891 — 92 та ін.). Гол. критерієм для Г. як типового народника було розуміння вислову селянином. Спостереження над ставленням селян до укр. літ. мови, а також виступи в оборону волі розвитку укр. мови зібрані в книзі Г. «Тяжким шляхом» (2 вид. 1912). Проте в 900-их pp. ставлення Г. до зах.-укр. елементів у літ. мові було примирливіше.

[Грінченко Борис (9.12.1863, Вільховий Яр — 6.5.1910, Оспедалетті, Італія; похований у Києві). — Виправлення. Т. 11.]

Література: З численних видань творів Г. найкраще здійснене за ред. М. Грінченкової в-вами Книгоспілка і «Рух», в кін. 1920-их pp.; Дорошенко В. Борис Грінченко. ЛНВ, IX. 1910 (перевидана в зб. статтей Життя і Слово. Л.-К. 1918); Плевако М. Життя та праця Б. Грінченка. Х. 1911; Єфремов С. Вступна стаття. В. Грінченко. Твори. Х. 1928; Смілянський Л. Борис Грінченко. Критично-біографічний нарис за ред. Я. Савченка. Держ. В-во України. 1930.

Ю. Ш.

Грінченко Марія (1863 — 1928), псевд. М. Загірня, уроджена Ґладіліна, дружина й діяльна помічниця Б. Грінченка в його гром., етногр. і лексикографічній праці, автор багатьох популярних брошур і книжок для народу, численних перекладів із чужих мов (Ібсен, Метерлінк, Зудерман, Твейн, Андерсон, Амічіс, Вічер-Стов, Ґольдоні та ін.). Від 1919 Г. працювала як чл. Комісії Словника укр. живої мови УАН, II т. якого присвячений її пам’яті.

[Грінченко Марія (* Богодухів, Харківщина — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Грінченко Микола (1888 — 1942), мистецтвознавець, історик укр. музики й фолкльорист, ректор Муз.-Драматичного Ін-ту ім. Лисенка в Києві, наук. співр. Н.-Д. Катедри Мистецтвознавства ВУАН, в 30-их pp. Ін-ту Укр. Фолкльору АН УРСР, деякий час директор Ін-ту Нар. Творчости та Мистецтв; автор кн. «Історія укр. музики» (1922) й численних статтей з музикознавства та нар. творчости (в журналах «Життя й Революція», «Музика», «Нар. Творчість» та ін.).

[Грінченко Микола (* Київ — † Уфа, Башкирія). — Виправлення. Т. 11.]

Грінченко Настя (1884 — 1909), дочка Бориса Г., гром. діячка, чл. РУП, 1903 — 05 працювала серед укр. жін. молоді у Львові, з 1905 — серед робітництва в Києві, Полтаві, Лубнях та ін.

Гріш (grossus denarius), назва срібної монети, що в Зах. Европі прийшла в 13 — 14 вв. на зміну середньовічному денарові як більш відповідна своїм збільшеним розміром і якістю до економіки того часу. На Центр. і Сх. Україні першими були чес. «празькі гроші» (grossi pragenses) короля Вацлава IV (1378 — 1419), що у великій кількості проходили туди після опанування України Литвою на поч. 60-их pp. 14 в. Тут вони були в обігу принаймні до 16 в., відомі під назвою «грошів широких» (grossi lati). Пізніші гроші в укр. грошовому обігу — це лит. і поль. гроші 16 — 17 вв. Укр. назва їх — «осмаки». «Осмак» становив 1/30 поль. і укр. лічильної одиниці «золотого»; у моск. валюті 17 в. дорівнював 2/3 срібної копійки.

В. Ш.

Гробельський Іван (1858 — 1926), гал. гром. діяч, укр.-кат. свящ., крилошанин, 1897 посол до австр. парляменту, почесний чл. т-ва «Просвіта».

Гроби скринькові, на Поділлі й Волині, а також по степовій Україні аж до Кавказу, де вони переходять у дольмени, складені з великих кам’яних плит на подобу скринь-домовин, належали пастушо-хліборобському племені півн.-зах. походження енеолітичної доби; кераміка в них яйцюватих форм із орнаментом, що нагадує риб’ячу луску (Я. Пастернак «Коротка археологія зах. укр. земель», 1932). Див. ЕУ I, мал. 290.

Гродзинський Михайло (* 1890), аґроботанік, проф. С.-Г. Ін-ту в Білій Церкві; праці про рослинність, зокрема бур’яни Білоцерківщини.

Гродзинський Михайло, соліст київського Театру Опери. Протягом 20 — 40-их pp. вів характерні басові партії. З його репертуару найкращі: Лях Бутурлак («Дума Чорноморська»), Бартольо («Севільський цирульник»), Цуніга («Кармен»), Вельможа («Запорожець за Дунаєм») та ін.

Гродівка (V — 18), с. м. т. Красноармейського р-ну Сталінської обл. в Донбасі; вугільна пром-сть, цегельня.

Грозин Борис, сучасний металознавець, чл.-кор. АН УРСР, керівник відділу металознавства й контактної міцности Ін-ту Будівельної Механіки АН УРСР.

[Грозин (Грозін) Борис (1898, Київ — 1962, Київ). Досліджував механічні особливості загартованої сталі, підвищення довговічности деталей машин. — Виправлення. Т. 11.]

Грозненська область, обл., що обіймає, у межах РСФСР, частини сх. Кавказу й Передкавказзя та Прикаспійської низовини між р. Тереком і Кумою; 33 000 км². Сухі степи заселені перев. ногайцями, міста і вогкі простори над Тереком — росіянами. Українці живуть серед росіян в містах, гол. в Грозному (також в Кизлярі, Гудермесі) і в р-нах над Тереком (за переписом 1926 р. — 15 000).

Грозний (X — 26), м. на передгір’ї сх. Кавказу, обл. центр. РСФСР, центр Грозненського нафтового Р-ну, 226 000 меш. (1956), з них чимало українців (за переписом 1926 р. — на 97 000 меш. українців було 7 800, або 8%.

Попередня     Головна     Наступна