[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1957. — Т. 2. — С. 680-696.]

Попередня     Головна     Наступна

Жилко Федот (* 1908), мовознавець, дослідник мови І. Франка, сх.-поліських чернігівських говірок, співред. «Діялектологічного бюлетеня» Ін-ту Мовознавства АН УССР (з 1950) та журн. «Укр. мова в школі» (з 1950), керівник праць над складанням укр. діялектологічного атласу, співавтор програм (1939, 1948) для збирання діялектних даних. В генезі укр. діялектів («Нариси з діялектології укр. мови», 1955) відстоює думку про первісні три (а не дві, як приймав В. Ганцов) групи укр. діялектів: півн., півд.-зах. і півд.-східню.

[Жилко Федот (* Соловцовці, Пензенська губ., Росія). — Виправлення. Т. 11.]

Жилко Юрій (* 1898), укр. сов. письм., чл. орг-ції «Плуг»; оп. «Чудо», «Дніпрельстан», «Беатріче» (в ж. «Плужанин») та поезії в періодичній пресі 1920-их pp. Пізніша доля невідома.

[Жилко Юрій (1898, Підлужне, Рівенщина, Волинь — травень 1938, Полтава). Загинув під час сталінського терору. — Виправлення. Т. 11.]

Жимолость, див. Деревник.

Жирмунський Віктор (* 1891), рос. літературознавець, германіст, проф. Ленінградського Ун-ту, дослідник сленгу рос. і укр. мов, як і говірок нім. поселень, м. ін. України і Криму: „Die deutschen Kolonien in der Ukraine“ (1928), «Процессы языкового смешения в франко-швабских говорах южной Украины» («Язык и литература», VII, 1931).

[Жирмунський Віктор (1891, Петербурґ — 1971, Ленінград). — Виправлення. Т. 11.]

Жировицький манастир, правос. (від поч. 17 в. до 1830-их pp. уніятський) чоловічий манастир у Білорусі, б. м. Слонима, з чудотворним образом Божої Матері з 16 в., місце прощ і для укр. населення Полісся й Підляшшя. 1656 р. зруйнований військами Б. Хмельницького, пізніше відбудований. Настінна копія образа з Ж. м. (1719) славилася чудами у Василіянському монастирі в Римі.

Житецька Варвара, дружина Павла Ж., гром. діячка 1870 — 80-их pp., чл. Старої Громади; разом з Л. Драгомановою організаторка Т-ва денних притулків-шкіл для дітей робітників у Києві.

Житецький Гнат (1866 — 1929), син Павла, історик і літературознавець, чл. іст. секції ВУАН, завідувач рукописного відділу Всенар. Бібліотеки України, д. чл. НТШ. Праці з гром. та культ. іст. України 19 в., зокрема про гром. рухи 60-их pp., про Максимовича, Костомарова тощо.

[Житецький Гнат (Ігнат) (* Кам’янець Подільський — † Київ), д. чл. НТШ (з 1928). — Виправлення. Т. 11.]

Житецький Іродіон (1851 — 1913), етнограф, чл. київ. Старої Громади і Півд.-Зах. Відділу Рос. Геогр. Т-ва, співр. «КСт.», автор праці «Смена народностей в южной России» («КСт.» 1883 — 84) і розвідок про астраханських калмиків (1892, 1893). Був на засланні у Вятці та Астрахані.

[Житецький Іродіон (* Залінійне, Костянтиноградський пов., Полтавщина). — Виправлення. Т. 11.]

Житецький Павло (1836 — 1911), видатний дослідник іст. укр. мови й літератури, педагог, діяльний чл. Півд.-Зах. Відділу Рос. Геогр. Т-ва, співр. «КСт.», де м. ін. керував працею над складанням словника укр. мови; чл. київ. Старої Громади, д. чл. НТШ, чл.-кор. рос. Академії Наук. Гол. праці: «Очерк звуковой истории малорусского наречия» 1876), нині застаріла; тривкішої вартости «Очерк литературной истории малорусского наречия в 17 и 18 вв.» (1889, по-укр. «Нариси з історії укр. літ. мови 17 в.», 1941), «Описание Пересопницкой рукописи 16 в.» (1876), «Литературная деятельность И. Вишенского» (1890), «Мысли о малорусских народных думах» (1893), «Энеида» И. Котляревского...» (1900, по-укр. 1917); «О переводах евангелия на малорусский язык» (1905). У спорі навколо Поґодінської гіпотези про нібито російськість княжого Києва відстоював думку, що Київ. Русь це колиска укр. народу та що традиції мови й побуту тут не переривалися, риси укр. мови виявилися ще в пам’ятках 12 — 13 вв.

[Житецький Павло (4.1.1837, Кременчук — 18.3.1911, Київ), д. чл. НТШ (з 1903). — Виправлення. Т. 11.]

О. Г.

«Житє», неперіодичне літ.-наук. вид. для молоді у Львові (1912 — 14); ред. С. Данилович, між співр. І. Франко, Р. Заклинський.

«Жите і Слово», двомісячник літератури, політики і науки; видавала у Львові 1894 — 97 О. Франко, за ред. І. Франка; співр. Г. Біґеляйзен, Л. Васілевський, М. Драгоманов, О. Терлецький, М. Зубрицький, о. С. Качала, О. Колесса, А. Кримський, О. Маковей, О. Пчілка, Л. Українка, В. Щурат й ін.

Житинський Людвиг, археолог-аматор на Волині, досліджував неолітичні пам’ятки в басейні р. Стир в кін. 19 в.

Житіє Сави Освященного, рукопис (126 листків), зберігається в Ленінграді, привезений кн. П. Вяземським з манастиря св. Сави в Палестині; переписаний в 13 в. з болг. перекладу грец. тексту трьома переписувачами з півд.-зах. України, які внесли в мову фонетичні і морфологічні українізми (Ђ із ē; змішування ы з і; написання з ки замість кы; дієслівні форми з -мо в 1 особі множини та з -Ђмъ, - Ђте в наказовому способі). Ж. С. О. видав І. Помяловський (1890); мову досліджували: В. Яґіч (1889), О. Колесса (1896), В. Мочульський (1894), Л. Васільєв (1908), В. Віноґрадов (1928) й ін.

Житія святих, житійна (агіографічна) література, леґенди, оповідання про життя святих, в ширшому сенсі також про зв’язані з ними чуда або про окремі епізоди з їх життя, зокрема про їх мученицьку смерть («умучення»), що належать до найвизначніших пам’яток староукр. літератури. Уже з 11 в. були численні переклади грец. житій та окремі латинських, також «Четьї-Мінеї», «Патерики» і коротші житія в «Синаксарі». З ориґінальних творів — житія св. Бориса та Гліба («Чтеніє») і св. Теодосія Печерського, писані Нестором наприкінці 11 в., високомист. «Сказаніє» про вбивство Бориса і Гліба, житіє св. кн. Мстислава та ін.; великий твір житійного характеру «Києво-Печерський Патерик» у формі листування єп. Симона та ченця Полікарпа (1215 — 25). Поновилася праця над житійною літературою лише в 17 в.: нова обробка «Синаксара» з віршованими епіграмами, поль. та слов. вид. «Києво-Печерського Патерика», «Тератургіма» А. Кальнофойського, житія уніятських святих (ширше латинською мовою). П. Могила збирав оп. агіографічного характеру, що залишилися в рукописах. Вершиною укр. житійної літератури є «Четьї-Мінеї» св. Дмитра Туптала, що використав слов. та латинську літературу і деякі нові рукописні джерела. Його твір мав вплив на всі літератури правос. слов’ян. У 18 — 20 вв. житійна література має офіц. характер (житіє самого св. Дмитра, укр. святих Тихона Задонського, Інокентія Іркутського, Йоасафа Горленка).

Д. Чижевський

Житлова проблема, одна з найгостріших нині соц.-екон. проблем, породжених швидкою індустріялізацією й урбанізацією, яка полягає в постійному бракові житла і вигідних житлових та санітарних умов для маси міськ. населення.

На Україні після революції большевики провели в містах націоналізацію усіх багатоквартирних будинків, залишивши в приватній власності лише ті будинки, які були лотрібні власникам для особистого користування. Проте, хоч в перші роки після революції було переселено багато бідніших мешканців міст в будинки, відібрані від аристократії й буржуазії, це не розв’язало проблеми перенаселення. Це видно з наступних таблиць. Перша з них представляє забезпечення всього міськ. населення УССР житловою площею, не рахуючи площі кухонь, коридорів, лазничок тощо (законом 1928 р. встановлено мінімум 8,6 м² на особу); друга подає наявність заг. житлової площі (разом з кухнями й ін.) в кількох великих містах (стор. 682).

Слід мати на увазі, що в обох таблицях наведені сер. показники, що не відзеркалюють соц. різниць в розподілі помешкань.

Роки (на 1 січня)	Увесь міськ. житловий фонд (в млн. м²)	На особу міськ. населення припадає (м²)
1917	32,8	7,1
1923	29,8	5,8
1927	30,9	5,5
1933	37,0	5,1
1938	43,7	4,1
1941	61,0	4,5
1945	42,5	3,9
1950	54,9	4,2
1956	78,9	4.9

Наявність загальної житлової площі в деяких містах України в м² на особу (законна норма — 13,6 м²)

Міста	1926	1940	1956
Київ	9,8	7,8	7,8
Харків	7,8	7,8	7,6
Сталіне	4,1	6,9	7,2
Дніпропетровське	8,7	7,7	7,6
Одеса	11,3	9,0	8,9

В період 1926 — 39 pp. населення міст в УССР зростало пересічно щороку на 5,3%, а житловий фонд — лише на 3,1%, бо сов. уряд не виділяв достатніх фондів на будівництво помешкань, заощаджуючи кошти на будівництво пром-сти. Тому населення в містах жило в перенаселених будинках, приблизно по 4 особи на кімнату, так що часто одну кімнату ділили дві родини. Кухні, лазнички й ін. побутові вигоди вживалися спільно кількома родинами; все це разом створювало нестерпні побутові умови, руйнувало фіз. й психічне здоров’я людини та впливало неґативно на продуктивність праці й суспільну мораль.

Війна 1941 — 45 призвела до величезної руйнації укр. міст обома воюючими сторонами. Наявність придатної до вжитку житлової площі зменшилася з 61,0 млн. м² в 1941 до 37,4 млн. м² в 1944 p., себто майже на 40%. В цілому в укр. містах в наслідок війни було зруйновано 38,0 млн. м² площі всіх будівель, себто бл. 50% наявного до війни житлового та бюрового фонду. Після війни насамперед відбудовувалася пром-сть, а довоєнний житловий фонд був відновлений тільки в кін. 1951. Протягом останніх 5 pp. населення міст України зростає пересічно на 4,4% на рік, а житловий фонд — на 6,2%, що вказує на деяке покращення ситуації. Однак в кін. 1956 ще офіц. стверджувалося в УССР, що потреба в житлі лишається гострою.

За сов. влади плата за помешкання в укр. містах порівняно увесь час дуже низька. В 1928 р. місячна плата в житлових кооперативах становила 28,7 коп., а в приватних будинках — 32,9 коп. за 1 м². Нині плата коливається від 5,5 коп. до 1,98 карб. за 1 м², залежно від заробітної платні й соц. становища мешканця. Робітник в сер. платить по 1,32 карб. за 1 м² помешкання розміром до 9 м² на особу і по 2,64 карб. за помешкання понад таку норму. В сер. оплата (не включаючи коштів опалення й освітлення) забирала в 1954 бл. 4,0% заробітної платні одруженого робітника. Але така надмірно низька оплата призводить до того, що її не вистачає й на пол. для покриття коштів ремонту й обслуги держ. будинків. Тому ремонт часто мусять робити самі мешканці, а держ. будинки швидко руйнуються.

До 1937 р. на Україні житловий фонд за управлінням і власністю поділявся на 4 категорії: держ., міськ., кооп. і приватний. Житлова кооперація була високо розвинута, але в 1937 р. втратила свою самоуправу. Нині держ. житловим фондом завідують установи й підприємства, що самі розподіляють помешкання між своїми службовцями чи робітниками. Міським фондом завідують міські житлові управи й домоуправління, госп-во яких плянується мін-вом комунального госп-ва УССР. Домоуправління тісно співпрацюють з міліцією, органами держ. безпеки й політ. пропаґанди та

контролюють мешканців своїх будинків. Помешкання міськ. житлового фонду призначаються в користування за договором на 5 pp., але тільки за рекомендацією різних органів. З уваги на брак помешкань, розповсюджене велике хабарництво. Власники приватних будинків мають право винаймати помешкання, але за плату, встановлену державою. В 1932 р. пол. житлового фонду міст на Україні була в приватній власності. Нині приватним власникам належить бл. 30% житлового фонду.

Будівництво нових житлових будинків по містах України за останній час зростає. Впродовж 1946 — 50 держава побудувала 14,8 млн. м² житлової площі, а приватні власники — ще 6,4 млн. м². За 1951 — 55 pp. ці числа становлять 15,6 і 7,6; за пляном на 1956 — 60 pp. 29,5 млн. м² і 21,4 млн. м². Кошти будівництва помешкань, однак, увесь час зростають. Тоді як в 1927 р. 1 м² житлової площі обходився державі в 185 карб., а в 1935 це становило 350 карб., в 1949 — 1 100 карб., в 1954 — 1 550 карб. Будівництво гарного приватного цегляного будинку на 6 кімнат в 1950-их pp. коштувало в сер. бл. 125 000 карб. Такі високі кошти дуже уповільнюють розв’язку Ж. п. на Україні. Про житлове будівництво в містах і селах України див. Будівництво.

Література: Статистика України, ч. 202. Х. 1930; Малая Советская Энциклопедия, III — IV. М. 1929 — 35; Господарство України, ч. 12. X. 1932; Sosnovy Т. The Housing Problem in the Soviet Union. Нью-Йорк 1954; Нагай С. Житлове будівництво і побутові умовини в УССР. Укр. зб. 1. Мюнхен 1954; Народне госп-во -Укр. РСР. К. 1957; Україна будує, зб. К. 1957.

В. Голубничий

Житлове право, частина цивільного і адміністративного права, яке реґулює користування житловими приміщеннями. Гол. джерелами Ж. п. в УССР є Цивільний кодекс УССР, постанови, статути й інструкції урядів СССР і УССР, постанови Верховного суду тощо. 10 ст. конституції УССР (з 1937) забезпечує право громадян на власні житлові будинки. Крім індивідуального житлового фонду, існує ще як основний — держ. (в управлінні міськ. рад або держ. підприємств і установ) та кооперативний. Основні акти Ж. п. видаються союзними органами, напр., постанова Центр. Виконавчого Комітету і уряду СССР про збереження житлового фонду з 1937 та ін. В рамках заг.-союзних актів з’являються розпорядження респ. органів, напр., постанова про віднаймання житлової площі (1938), статут гром. житло-конфліктних комісій при управах будинків, затверджений радою мін. УССР 1951 або Правила користування і утримування житлового фонду (1955) чи зразковий статут житлово-будів. кооперативи (1951), схвалені мін-вом комунального госп-ва УССР тощо. Важливим нормативним актом Ж. п. є інструкція того не мін-ва (1956) про порядок укладання договору найму житлових приміщень, яка доповнює постанови Цивільного кодексу УССР (ст. 154 — 177) про договір житлового найму. Відання житловим фондом УССР, а частково і нормотворча компетенція належить мін-ву комунального госп-ва УССР.

Література: Ландкоф С. Житлове право. К. 1950; Ландкоф С., Бурштейн И., Фельдман А. Жилищное законодательство СССР и УССР. К. 1957.

В. М.

Житниця, див. Тимофійка.

Жито (Secale cereale L.), одна з найважливіших зернових рослин, на Україні побіч з пшеницею — основне хлібне збіжжя; вирощується як озиме й ярове, на Україні лише як озиме. Житній хліб має порівняно з пшеничним менше білків, зате більше товщів, він поживний і багатий на вітаміни; Ж. використовується також як ранній зелений корм, зерно — як сировина для спиртової пром-сти, солома як покривний матеріял, підстилка, паливо, на виготовлення мат, виробництво целюльози тощо. Ж. порівняно з пшеницею більш зимостійке, натомість більш вразливе на посуху, менш вибагливе щодо ґрунтів і дає добрі врожаї також на піщаних і кислих ґрунтах. Через свою невелику вибагливість Ж. з давніх-давен було основним збіжжям холоднішої частини Европи.

На Україні Ж. появилося в культурі пізніше від пшениці, в 2 — 1 тисячолітті до Хр.; за княжих часів було найважливішим збіжжям; з 18 в., мірою заорювання чорноземних степів і лісостепу, відходило на дальший плян перед пшеницею, а з другої пол. 19 в. й перед ячменем. 1913 р. посівна площа Ж. займала на території УССР в нинішніх межах 4,5 млн. га (на всіх укр. етногр. землях бл. 6,7 млн. га), або 16,2% всієї засівної площі, себто третє місце після пшениці (озима — 3,1 млн. га, яра — 5,8) і ячменю (5,8 млн. га); на відміну від пшениці й ячменю, що їх 45% збору експортовано за межі України, Ж. на 90% споживалося на Україні. Посівна площа Ж. зазнала в 1930-их pp. деякого зменшення (1940 р. — 3,7 млн. га, 11,8% всієї посівної площі), але відсоток Ж. в площі, засіяній хлібним збіжжям, себто пшеницею й Ж., був той самий — 34%. Сильнішого зменшення зазнала посівна площа Ж. в 1950-их pp. у висліді сов. госп. політики поширити площу пшениці; 1955 вона зайняла в УССР 2 645 000 га, або 8% всієї засівної площі і 23,4% площі, засіяної хлібним збіжжям. Площа під Ж. на всіх укр. етногр. землях займає приблизно 3,5 млн. га, третє місце в світі після Росії й Польщі.

Геогр. розміщення Ж. відповідає природним умовам; Ж. є й далі гол. збіжжям півн. України з її піскуватими ґрунтами і холоднішим літом, де займає бл. 30% всієї засівної площі; чимале значення має Ж. на Підкарпатті і в зах. частині Галичини (бл. 20% засівної площі), на дальший плян сходить у смузі лісостепу (не цілих 10%), не має значення в степах. Площа під Ж. зменшується насамперед в лісостепу й степу, залишається без великих змін в лісовій смузі (див. ЕУ I, стор. 1056 — 59 та мал. 756). Заг. збір Ж. ближче невідомий; пересічний річний збір Ж. за 1936 — 38 pp. становив для УССР в сучасних межах 5,1 млн. т (для всіх укр. етногр. земель — 7,1 млн. т), що становило 18 (25) % збору СССР і 11 (15) % світового.

До революції висівали на Україні місц. сорти Ж. і петкуське Ж.; нині найпоширеніші сорти: Харківське 194, Таращанське 2, Поліське, Весело-Подільське, Таращанське 4, виведені перев. в 1930 і 40-их pp.

В. Кубійович

Житомир (III — 9), обл. м. на сх. Волині, на пограниччі ліс. й лісостеп. смуг, мальовничо розташоване над р. Тетеревом, врізаною в ґранітове підложжя; вузол зал. і шосейних шляхів; 95 000 меш. (1956). Ж. згадується вже в 13 в.; 1320 великий кн. Ґедимін прилучив його до Литви, і Ж. став оборонним м. В 15 в. занепав, знищений тат. наїздами; з 1569 р. Ж. належав до Польщі, 1648 — зруйнований Б. Хмельницьким, з 1668, після вилучення Києва від Польщі, став гол. м. Київ. воєводства.

У 18 (частково і в 19) в. Ж. був важливим поль. культ. осередком (осідок римо-кат. єп., з 1724 — єзуїтів і їх шкіл, бернардинів). За Росії Ж., хоч і положений на сх. краю Волині, — гол. м. Волинської губ. (з 1804), адміністративно-торг. осередок з невеликою пром-стю. Число меш.: 1860 р. — 33 700, 1897 — 65 900, 1914 — до 90 000; перев. українці й жиди, далі поляки й росіяни. Як культ. осередок Ж. мав 2 духовні семінарії — правос. і римо-кат., 2 гімназії, театр, бібліотеку, Т-во дослідження Волині і Волинське Церк.-Археологічне Т-во та їх вид. За укр. державности в Ж. був на поч. 1918 р. короткий час осідок Центр. Ради; в серпні 1919 — бої 2 корпусу УГА з большевиками.

За сов. влади Ж. поволі зростає (1926 — 77 000 населення; 1939 — 95 000; 1956 — 95 000). Нац. склад людности Ж. за переписом 1926 p.: українців — 37,1%, жидів — 39,1%, росіян — 13,7%, поляків — 7,3%. Нині в Ж. розвинена деревообробна (зокрема мебльова), харч. (борошномельна, спиртово-горілчана й ін.), легка пром-сть (взуттєва, швейна, трикотажна), мотороремонтний зав.; в околицях Ж. видобуток ґраніту. Ряд культ. установ: ін-ти — сіль-госп., пед., учительський, чужих мов, 4 технікуми, багато сер. шкіл, укр. драматичний театр, іст.-краєзнавчий музей і ін.

В. К.

Житомирська область, обл. в межах УССР, обіймає сх. частину іст. Волині й зах. частину Київщини; 29 900 км², 1 587 000 населення (1956 p.), в тому ч. 336 000 міськ. і 1 251 000 сіль.; 34 р-ни, 8 міст, 22 с. м. т., 626 сіль. рад.

Житомирська Юнацька Школа, див. Спільна Юнацька Школа.

Житомирське євангеліє 1571 p., рукописне четвероєвангеліє, імовірно нова редакція Пересопницького євангелія 1556 — 61 pp. В мові Ж. є. використана нар. синтакса, морфологія й лексика (молЂтесь, буду любить, стоячи, нехай оглядаю, аби стерегл). Досліджував мову Ж. є. І. Огієнко (Укр. Ж. є. 1571 p., 1922).

Життєвий стандарт, сукупність усіх елементів матеріяльного добробуту людини, умовна екон.-статистична категорія. Як статистичний показник (індекс) Ж. с. вимірюється реальною заробітною платнею робітників та службовців, реальними доходами селян або нац. доходом в постійних цінах, або споживанням на одиницю населення.

Ж. с. робітників і службовців в УССР, приблизно виміряний їхньою реальною заробітною платнею, ілюструє нижченаведена таблиця. Індекс коштів прожитку обчислений тут на підставі бюджетового набору 32 споживчих товарів і послуг в цінах держ. й базарної торговлі. Ж. є. робітників і службовців України в період НЕП-у підвищився на 78% понад дорев. рівень 1913. Під час перших п’ятирічок Ж. с. став знижуватися

Роки	Індекс чистої річної заробітної платні	Індекс коштів прожитку	Індекс реальної заробітної платні
1913	100	100	100
1929	364	204	178
1932	601	448	134
1937	1433	1558	92
1940	1661	1935	86
1948	2965	5041	59
1952	3276	3101	106
1956	3297	2556	129

і в 1940 був на 14% нижчий, ніж до революції. Зниження Ж. с. в цей час означало, що уділ споживання населення в нац. доході зменшувався, а уділ накопичення капіталу зростав; тобто індустріялізація відбувалася гол. чином коштом зниження Ж. с. населення.

В наслідок війни 1941 — 45 pp. Ж. є. знизився ще більше, а після війни досягнув дорев. рівня тільки в 1951. В 1956 р. Ж. с. робітників і службовців був на 29% вищий, ніж до революції, і на 50% вищий, ніж у 1940, але на 27% нижчий, ніж в період НЕП-у.

Порівняно з високорозвинутими країнами Зах. Европи й Америки Ж. с. робітників на Україні значно нижчий. На підставі бюджетового набору з 16 гол. споживчих товарів та послуг обчислено, що в 1956 р. Ж. с. пром. робітника в Зах. Німеччині був на 60% вищий, у Франції — на 81% і в ЗДА — на 110%, ніж на Україні.

Ж. с. селянства на Україні, обчислений як реальний дохід з колгоспу по трудоднях та від присадибного госп-ва, в 1948 був на 4% нижчий, а в 1954 — на 15% вищий, ніж у 1937 р. Порівняно з міськ. населенням Ж. с. селян є постійно значно нижчий.

В. Голубничий

«Життя», неперіодичний журнал укр. соц. молоді на еміґрації, виходив у Празі 1924 — 25; ред. О. Коберський, М. Стахів, С. Ріпецький, М. Курах і ін.

«Життя», популярний рел.-сусп. місячник, вид. оо. Василіян, з 1948 в Буенос-Айресі, з 1950 в Апостолес (Арґентіна); редаґували о. В. Ковалик, о. О. Дуб, о. І. Патрило, з 1956 о. В. Зінько.

«Життя і Знання», місячник нар. здоров’я і природознавства; видавав Г. Коваленко в Полтаві 1913 p.; у 1914 змінив назву на «Вісник Життя і Знання».

«Життя і Знання», популярно-наук. і літ. ілюстрований місячник, вид. т-ва «Просвіта» у Львові 1927 — 39, за ред. М. Галущинського (1927 — 31), І. Брика (1931 — 33) і В. Сімовича (1933 — 39), при співпраці численних фахівців, призначений для широких кіл читачів; був добрим посібником для самоосвіти.

«Життя і Мистецтво», місячник літератури, мистецтва і культури, виходив у Львові 1920 p.; ред. Ф. Федорців і М. Струтинський.

«Життя і Право», квартальний, орган Союзу Укр. Адвокатів і Т-ва Укр. Правників, виходив у Львові 1928 — 39; ред. К. Левицький; співр. Ю. Заяць, Л. Ганкевич, Я. Левицький, М. Волошин, А. Павенцький, М. Глушкевич, І. Кміцикевич, Б. Пелехович, О. Надраґа, А. Рак і ін.

«Життя і Слово», літ. місячник, газ. соц. напрямку в Дрогобичі 1937 — 38; вид. і ред. І. Юрків.

«Життя і Слово», кат. неперіодичний журн., присвячений питанням релігії й культури, виходив 1948 — 49 в Інсбруку, ред. О. Мох.

«Життя і Церква», двомісячник, орган УАПЦ архиєп. Палладія й Ігоря в ЗДА, появляється в Нью-Йорку з 1956 за ред. С. Кіндзерявого-Пастухова.

«Життя й Революція», гром. літ.-наук. місячник у Києві (1925 — 33), за ред. О. Дорошкевича, М. Терещенка, Є. Черняка, І. Лакизи й ін. Як другий позагруповий журн. заг.-укр. значення (поряд з «Червоним Шляхом» у Харкові), «Ж. й Р.» з’єднав навколо себе письм. різних напрямів і поколінь, від старших (М. Вороний, С. Васильченко, Д. Яворницький й ін.) до початкуючих тоді М. Бажана, І. Багряного, О. Близька й багатьох ін. Передусім у «Ж. й Р.» друкувалися письм. київ. літ. груп: неоклясики (М. Рильський, М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара) і близькі до них (Б. Якубський, В. Петров і ін.) та письм. з «Ланки» (Є. Плужник, Т. Осьмачка, Б. Антоненко-Давидович й ін.), що назагал були прихильниками незалежности літератури від політики, але так само й т. зв. пролетарські письм. (С. Щупак, М. Шеремет, П. Козланюк й ін.). Багато уваги приділяв журн. «Ж. й Р.» питанням іст. й теорії літератури, маючи серед багатьох ін. таких співр., як A. Ніковський, I. Лакиза, А. Лейтес, Г. Майфет, театрознавець П. Рулін, С. Родзевич (огляди евр. літератури, перекладів), М. Гладкий (питання літ. мови) й ін. Журн. «Ж. й Р.» відіграв визначну ролю в розвиткові укр. літератури часів ренесансу 1920-их pp., йдучи лінією, розбіжною з інтересами ком. партії, тому з поч. наступу на укр. культуру ред. мусіла щораз частіше визнавати свої «помилки» перед партією, а 1933 журн. закрито.

І. К-ць

«Життя Поділля», щоденник, орган місц. соц. бльоку, виходив у Кам’янці Подільському з 15. 12. 1918 до кін. квітня 1919; фактичний ред. М. Грушевський.

«Життя Покуття», позапартійний інформаційний тижневик, опісля двотижневик, виходив у Коломиї 1931 — 34; ред. З. Стефанів і Д. Корбутяк.

Жихар (IV — 17), с. м. т. Харківського р-ну Харківської обл., положене в 10 км на півд. від Харкова.

Жінзіфов Ксенофонт-Райко (1839 — 77), болг. поет, 1858 — 59 вчився в херсонській духовній семінарії, пізніше в Моск. Ун-ті, писав під впливом Шевченка («Кървава кошуля», «Гусляр въ собор» тощо), переклав ряд Шевченкових творів на болг. мову.

«Жінка», двотижневик, ідеологічний орган Союзу Українок, виходив у Львові 1935 — 38; ред. М. Рудницька і О. Федак-Шепаровичева; співр. С. Русова, З. Мірна, К. Гриневичева, М. Струтинська, І. Невицька й ін. 1938 p., по забороні Союзу Українок поль. владою, «Ж.» заступила «Громадянка».

Жінки (жіноцтво), становлять приблизно пол. людности. Так на Україні 1897 р. на 1 000 чоловіків припадало 1 008 жінок. Цю рівновагу між обома статями захитали pp. першої світової війни і революції; в наслідок великих втрат чоловіків (за переписом 1926 р. в УССР припадало на 1 000 чоловіків у віці понад 20 років — 1 090 жінок). Ще більші зміни настали у висліді другої світової війни й сов. репресій, що їх зазнавали насамперед чоловіки. Нині на Україні Ж. серед дорослого населення мають виразну чисельну перевагу (докладніше див. ЕУ I, стор. 134-36); навпаки, на еміґрації — виразну меншість. Брак чисельної рівноваги між обома статями серед українців є джерелом ускладнень в соц. і, зокрема, родинному житті.

Роля і місце Ж. в суспільному житті дуже міняються залежно від культ. розвитку даної спільноти. В теперішню добу Ж. вже майже зрівняні в правах і обов’язках з чоловіками, за винятком деяких рел. функцій. При повноті гром. прав вони все таки звільнені від військ. служби і тільки під час війни Ж. притягають до деяких служб. В більшості країн законодавство визнає ряд привілеїв для Ж. (спеціяльний режим праці, захист материнства тощо). З другого боку, значна частина Ж. екон. залежна від чоловіків, а подекуди їх узалежнює правно існуюче законодавство.

У деяких народів первісної суспільної культури становище Ж. було іноді рівнорядне, а навіть подекуди надрядне у відношенні до чоловіків (див. Матріярхат). Народи, які жили на Україні в доіст. добу, належали також до циклу первісних культур з матріярхатом; відгуки його зафіксовані в археології та етнографії. Стадію матріярхату заступив патріярхат, за якого суспільне становище Ж. стало підрядним, включно до трактування жінки як власности.

В добу переходу від племінної до княжої держ. орг-ції на укр. землях первісні погляди на жінку як власність зникли. Міцні зв’язки чоловіка й жінки, упорядкованість родинних взаємин (моногамія) посвідчені різними джерелами; виховна роля жінки-матері дорівнялася ролі батька (див. Родина).

Правні норми і суспільні погляди щодо становища Ж., подружжя, родини відзеркалює «Руська Правда». Вона вважає жінку рівноцінною чоловікові. Напр., вбивцю жінки належало судити так, як і за вбивство чоловіка. На відміну від рим. і давньогерманського права, руське право не знає правних обмежень становища жінки і її правосильности; були тільки деякі фактичні обмеження. Вдові не надавали правного опікуна, як це було в деяких ін. країнах за середньовіччя, і вона цілком заступала місце чоловіка. Опікуна призначали лише для дітей і тільки тоді, коли мати виходила вдруге заміж. Як довго жінка очолювала родину, за нею залишалися всі права; від неї також залежало рішення (якщо цього не було в заповіті батька), коли розділити синів. Після розділу майна за матір’ю залишалася її частина, і нею вона могла володіти, даючи її довільно комусь із дітей, але нікому з чужих. Спадкове право виключало із спадщини дочок; вони діставали тільки посаг. Якщо жінка-невільниця мала дітей від господаря, вони виключалися із спадщини, зате мати разом з дітьми одержувала волю. Ліберальний дух «Руської Правди» в трактуванні Ж. можна пояснити впливом звичаєвого права предків сх. слов’ян.

Таке правне становище Ж. було пов’язане з їх госп.-соц. становищем за княжої доби. Співпрацюючи з чоловіками — в хліборобській, купецькій чи боярській верстві — Ж. набирали такого вміння й досвіду, що по смерті чоловіків могли відати всім майном (кн. Володимир Василькович залишив своїй дружині город Кобрин «з людьми і даниною»). Деякі Ж. мали вплив і на держ. справи. Напр., на княжому престолі засідали Ж. як реґентки — св. Ольга в Києві і Ганна, вдова Романа Галицького, що зберегла престол для своїх синів; Янка, дочка Всеволода Ярославича, ігуменя Андріївського манастиря в Києві, їздила до Царгороду запрошувати митр. до Києва. В іст. України війшов ряд Ж.-княгинь, що походили з різних евр. династій і були дружинами укр. князів або як дочки укр. князів вийшли заміж за чужинецьких володарів (візант. цісарівна Анна, дружина Володимира В.; Інґіґерда-Ірина, дочка швед. короля Олафа, дружина Ярослава Мудрого; Єлисавета-Ґіда, дочка англ. короля Гаральда, дружина Володимира її Мономаха; Анна Ярославна, франц. королева; Анастасія Ярославна, дружина угор. короля Андрія I; Євпраксія, дочка Всеволода, нім. цісарева; Євфросинія Мстиславна, дружина угор. короля Ґейзи, і багато ін.).

За лит. -руської доби правне становище Ж. нормував Лит. Статут. Принцип рівноправности Ж. був проведений у карних і цивільних постановах статуту. Нарівні з чоловіками Ж. могли бути підметом прав і зобов’язань, мали правну дієздатність без основних обмежень. Карні норми запевняють цілковиту охорону Ж., інколи право бере їх під спеціяльну охорону (напр., вагітних Ж.). Від нерухомої спадщини дочки були виключені, тому що зем. власність була підставою військ. служби. Однак, на забезпечення приданого чоловік давав жінці т. зв. «вінову запись», якою запевняв їй третину свого нерухомого майна. Через те вона ставала маєтково незалежною, бо своїм віном могла відати самостійно.

Соц. й екон. становище Ж. тієї доби характеризував поглиблений процес закріпачення нар. низів, при чому жінка, зв’язана тісніше, ніж чоловік, з утриманням родини, переносила значну частину панщизняних тягарів на собі. Як, з одного боку, частина укр. Ж. із шляхетської верстви денаціоналізувалася, так, з другого, — багато з них підтримували Церкву і рідну культуру. До таких видатних Ж.-діячок належали: кн. Анастасія Ольшанська, коштом якої було перекладено Пересопницьке євангеліє; Гальшка Гулевичівна Лозка, що віддала свій маєток Київ. Богоявленському манастиреві на утримання братської школи (1615); меценатки багатьох ін. манастирів — кн. Вишневецька Раїна, кн. Олена і Софія Чарторийські, Ганна Гойська й ін.

За коз. -гетьманської доби правне становище Ж. далі визначав Лит. Статут, побіч якого існували ще місц. звичаєві норми та деякі правні запозичення. Виразом цього були закони, скодифіковані в «Права, по которымъ судится малороссійский народъ» з 1743 р. Його карні постанови визначають вищі санкції за вбивство чи зневагу жінки, ніж чоловіка, рахуючися з її меншою оборонною силою. Найнижча головщина, передбачена для невільників, кріпаків та полонених, поширювалася й на Ж., які «мужа законного не мали й не мають».

Госп. становище Ж. визначала їхня станова приналежність. Ж. вільних селян співпрацювали в сіль. госп-ві; на їхній долі не дуже відбилася соц. нерівність. Проте найважчим було становище кріпачок. Вони були чи не гол. об’єктом визиску, до того без всякого права оборони. Чоловіки ще не раз могли рятуватися втечею на Запоріжжя, а жінка-кріпачка мусіла виконувати панщину, обробляти наділи землі, щоб виживити родину та призбирати на данину для пана. Порівняно покращала доля селян після повстання Б. Хмельницького, коли було усунено велике землеволодіння на Лівобережжі, а на короткий час і на Правобережжі. В той час почали інтенсивніше розвиватися також такі ділянки ремесла й виробництва, в яких брали участь Ж.-селянки і міщанки (ткацтво, ганчарство, вишивкарство, килимарство й ін.). Визначну ролю у плеканні мист. промислу відіграли жін. манастирі. Вони розвинули виробництво церк. риз, плащаниць, хоругов тощо.

Доба козаччини з її постійними війнами й повстаннями, як і раніше доба тат. лихоліття, витворили тип жінки-оборонця своєї родини і садиби, часто із зброєю в руках. Представницею того завзятого типу жінки-козачки була дружина сотн. Олена Завісна з Буші. Ж. брали участь у повстанчих загонах часів Хмельниччини. Панівний тип жінки-козачки, — це дружина-господиня, яка рядить госп-вом під час відсутности свого чоловіка, зайнятого у військ. походах та держ. справами. Дуже тяжкою була доля Ж., що їх в часи тат. нападів забирали в ясир, і їм доводилося вікувати в тур. гаремах. Деякі з укр. бранок, завдяки своїй вроді й мудрості, мали значний вплив на своїх чоловіків — тур. можновладців (Роксоляна, дружина султана Сулеймана). Трагічний образ бранки з її великою тугою за батьківщиною оспіваний в думі яро «Марусю Богуславку».

На Гетьманщині з коз.-старшинських родів знайшлося чимало Ж., що відіграли важливу ролю в суспільному і політ житті. Ганна Хмельницька, дружина Богдана, посідала впливове становище в останні роки його гетьманування і навіть видавала універсали. Мати І. Мазепи — Марина (в чернецтві Марія-Магдалина) була доброю дорадницею свого сина. Дружина С. Палія — «мати полковниця», фактично правила Білоцерківським полком під час відсутности чоловіка, і до її порад прислухалася коз. старшина. Ганна Орлик, дружина гетьмана Пилипа, була вірною помічницею чоловіка, навіть перебуваючи багато років в розлуці з ним на еміґрації. Настя Скоропадська, дружина гетьмана Івана, мала великий вплив на урядові справи. В 17 — 18 вв. деякі укр. Ж. ділили долю своїх родичів, переслідуваних рос. владою, йдучи з ними на заслання. Кілька десятиліть сибірського заслання пережила Пелагія Мирович, вдова полк. переяславського і мати відомих мазепинців-еміґрантів.

Занепад козаччини позначається зменшенням кількости видатних постатей серед Ж. З утратою шляхетської верстви та русифікацією, а на зах. польонізацією міст нац. свідомість збереглася здебільша тільки в нар. масах. Її носієм у великій мірі була укр. жінка, замилування якої до усної словесности зберегло чимало іст. фактів у формі пісні чи переказу. Проте й тоді було кілька Ж. шляхетського походження — укр. патріоток (напр. Софія Капніст, уроджена Дунін-Борковська, яка виховала кількох синів укр. діячів). У 19 в. був також ряд укр. Ж.-діячок; деякі з них були меценатами укр. культури (Єлисавета з Скоропадських Милорадович, фундаторка НТШ у Львові й ін.).

З кін. 18 в., коли укр. землі були в межах Рос. Імперії й Австрії, правне становище Ж. було визначене законодавством цих держав: в Росії — «Сводом законов», побудованим на кодексі Наполеона, в Австрії — цивільним кодексом, складеним на підставі рим. права (див. Цивільне право). Щодо спадщини становище Ж. покращало, бо дочки могли успадкувати землю. Та з того могла користуватися тільки шляхта. Ж. сер. верстви перебували в залежності від родини, не маючи можливости самостійного заробітку. Становище жінки-кріпачки було й далі дуже нужденне; вона не мала правного захисту. В нар. госп-ві Ж. залишилися поважним госп. чинником. Вони працювали, побіч хатнього госп-ва й хліборобства, в деяких спеціяльних жін. ремеслах, напр., заготівля прядива. Так на Лівобережжі розвинулися кустарні промисли, в яких були зайняті Ж., напр., в Кролевецькому пов., на Чернігівщині (рушники, скатертини), на Полтавщині (килимарство), в Ізюмі (мережки, полотна), Охтирці (плахти), Острі (сітки на рибу), Новозибкові (вітрила для кораблів) тощо.

В процесі укр. відродження 19 в. Ж. відіграли поважну ролю як письменниці, акторки, культ. діячки. В пед. ділянці вони поширили свої завдання з родинного виховання на виховно-осв. установи (див. Жіноча освіта, Дошкільне виховання).

До першої світової війни Ж. на всіх укр. землях не мали політ. прав. Боротьба за вільний доступ до високої освіти, до виконання різних професій, як і за політ. рівноправність з чоловіками становила гол. зміст жін. руху. В Галичині щойно в 1914 р. визнано виборче право Ж. до гал. сойму, з якого вони вже не скористалися. В Росії тільки революція 1917 р. зрівняла Ж. в політ. правах. (Про осв. і харитативну діяльність та суспільну ролю Ж. кін. 19 і в 20 в. див. Жіночий рух).

Конституція УНР з 29. 4. 1918 повністю зрівняла Ж. з чоловіками («Ніякої різниці в правах і обов’язках між чоловіком і жінкою право УНР не знає»). В Тимчас. основному законі ЗУНР з 13. 11. 1918 визнаються виборчі права за всіма громадянами без різниці статі.

Законодавство УССР провело також зрівняння в правах між Ж. і чоловіками (102 ст. конституції УССР з 1937 p.). Формальне зрівняння в правах створило для Ж. нестерпно важкі умови життя, бо в госп. ділянці це використовувано на їх некористь. Сов. режим використовує жін. робочу силу на різних важких працях (будівництво доріг, кар’єри, шахти тощо). До того, стахановський рух застосований також до жін. праці в сіль. госп-ві і в пром-сті. Для цього різні «передові» робітниці (М. Демченко та ін.) виробляли при особливо корисних умовах високі норми, які потім поширювали на всю виробничу галузь. Таким чином, рух «стахановок» став новим засобом визиску жін. праці. Профспілки в УССР не боронять Ж., бо вони самі є знаряддям працедавця-держави. Проте ширші можливості освіти, як і визиск некваліфікованого робітника, дали поштовх до масового навчання Ж. в сер. і вищих школах. Деякі професії Ж. опанували більшістю (навчання, мед. опіка), а навіть в техн. ділянках становлять поважний відсоток. У високих школах дівчата становлять в деяких галузях (мед., пед ін-ти) понад половину, а в ін. — понад третину студентів.

Ілюзорним виявом політ рівноправности Ж. в СССР є кероване партією дозування жін. кандидатів до різних сов. органів під час виборів.

В культ. розквіті 20 — 30-их pp. в УССР багато Ж. взяло видатну участь (письменниці, артистки, образотворчі мистці, педагоги, вчені тощо). Між репресованими культ. діячами поч. 1930-их pp. було немало Ж.

Сов. репресій і переслідувань разом із чоловіками зазнали й Ж. всіх суспільних шарів. В період колективізації між засланими були сотні тисяч Ж.; факти опору Ж. колективізації, т. зв. «бабські бунти», були частим явищем. Також між політ. в’язнями укр. Ж. становлять значний відсоток. Про їхній опір навіть на засланні свідчать розрухи серед в’язнів в Караганді в 1953 — 54 pp., коли під час страйків у концтаборах бл. 500 укр. Ж. знищено сов. танками. (Див. Жіночий рух, Жіноча освіта, Жіноча преса, та ЕУ I, стор. 1150 — 53).

Література: Луговий О. Визначне жіноцтво України. Торонто 1942; Русова С. Наші визначні жінки. Вінніпеґ 1945; Грушевський М. Історія України-Руси, I — X, передрук Нью-Йорк 1954 — 58.

Н. Полонська-Василенко, М. Кобринська, О. Трофимовська

«Жіноча Бібліотека», в-во, засноване 1893 Н. Кобринською й Є. Ярошинською, видало 1893 — 96 pp. в Стрию 3 зб. «Наша Доля». Відновлене 1912 р. в Коломиї, при участі. К. Малицької і О. Дучимінської, випустило переклади з К. Светлої, М. Метерлінка й ін.

Жіноча Громада в Києві, нелеґальний гурток, заснований 1901 р. жінками й дівчатами укр. інтеліґенції Києва; Ж. Г. організувала висилку укр. книжок для сіл, допомагала здібним сел. дівчатам підготуватися до вчительства на селі тощо; існувала до революції 1905 р.

Жіноча Громада, культ.-харитативна орг-ція на Буковині (1906 — 40), з осідком у Чернівцях; до 1918 р. мала 14 філій на провінції й бл. 600 чл. Ж. Г. організувала в Чернівцях дитячі садки, притулок для сиріт («Захоронка»), кравецьку робітню, школу крою і шиття, бурсу для дівчат, майстерні нар. мистецтва (зокрема вишивок), видала гуцульські й подільські узори друком, взяла участь у виставках нар. промислу в Чернівцях (1912), Відні (1912), Газі, Києві (1913), організувала виставку виробів Гуцульщини (1927) та показ бук. ноші в Чернівцях (1935). Визначні діячки Ж. Г.: Е. Кумановська, К. Малицька, Е. Смаль-Стоцька, К. Костецька, З. Грушкевич, Є. Галіп, Є. Кордубова, Е. Стернюк, М. Левицька, В. Лукашевич, О. Гузар, А. Федорович, І. Гордійчук.

Жіноча Громада у Львові (1909 — 17), постала у висліді об’єднання Клюбу Русинок і Кружка Українок; вона існувала як триступнева орг-ція з філіями по пов. (разом 14) і гуртками по селах. Ж. Г. вела культ.-осв. і суспільно-харитативну працю серед жіноцтва та боролася за виборчі права для нього. Перша гол. — М. Білецька, провідні діячки — К. Малицька, О. Лучаковська, О. Будзиновська, О. Залізняк-Охримович, Е. Вергановська, М. Мудракова, М. Їжицька та ін. З ініціятиви К. Малицької вийшов проєкт створення фонду «На потреби України» у 1912 p., що дав першу значну допомогу УСС; 1917 р. Ж. Г. перетворилася на Союз Українок.

«Жіноча Доля», популярний двотижневик, призначений для широких кіл укр. жіноцтва, виходив у Коломиї 1925 — 39; видавець і гол. ред. О. Кисілевська; з 1932 при «Ж. Д.» виходив двотижневик «Жіноча Воля», присвячений гол. хатньому госп-ву селянки, а з 1934 «Світ Молоді», журн. для молодих дівчат; співр. У. Кравченко, С. Русова, Н. Королева, О. Дучимінська, Д. Віконська, С. Яблонська, І. Вільде, В. Сіменович, І. Зубенко й ін. В-во «Ж. Д.» м. ін. випустило 4 альманахи (1927 — 30) з багатим матеріялом для іст. розвитку укр. жін. руху.

Жіноча освіта. Про Ж. о. до кін. 18 в. є лише несистематичні інформації; вівідомо, що вона пов’язана з жін. манастирями, при яких вчили княжих і боярських дочок або й міщанок та селянок, що поповнювали лави черниць. Вчили письма, Закону Божого, церк. співу. Першою такою школою, про яку є відомості, була школа для дівчат, заснована 1087 р. княжною Анною Всеволодівною в Києві при Андріївському манастирі. Досить докладні інформації про Ж. о. подав подорожник Алепський Павло, який стверджував високий рівень Ж. о. і розказав про школу при жін. Вознесенському манастирі в Києві. За коз. часів дочки коз. старшин діставали освіту при манастирях і вчилися у домашніх учителів.

На Центр. і Сх. Укр. Землях під Росією дівчата частково навчалися в церк.-приходських, згодом земських школах по селах і в повітових — по містах. Відносно багато дівчат вчилося в т. зв. недільних школах, заснованих в 1850 — 60-их pp. укр. інтеліґенцією в містах України для масового поширення освіти; деякі з них були призначені лише для жіноцтва. Після шкільної реформи в 1860-их pp. початкові школи по селах були мішані, по містах — здебільша окремо для дівчат і хлопців. Про те, що лише невеликий відсоток жінок навчалося в школі, свідчить факт, що в 1897 ледве 13,7% жінок у віці 9 — 49 pp. було на Україні грамотних (у чоловіків — 39,1%), у віці 50 років і вище — ледве 6,5% ( у чоловіків — 20,5%).

Першими сер. школами для дівчат на підрос. Україні були «інститути для шляхетних дівчат», що були в першій пол. 19 в. гол. джерелом освіти для дівчат шляхетського роду (1818 в Харкові і Полтаві, 1829 в Одесі, 1833 в Києві). Викладовою мовою була часто франц.; програма навчання, яка обіймала навчання літератури, історії, чужих мов, мала прищепити дівчатам побожні й патріотичні (самозрозуміло — рос.) почування. Інститутську освіту дістало багато передових укр. жінок того часу. Багато дочок укр. шляхти вчилося в приватних пансіонах для дівчат, ведених здебільша чужинцями, гол. французами і німцями; їхній розвиток припадає на перші десятиліття 19 в. З пол. 19 в. стали відкривати гімназії для дівчат (перша 1850 р. в Києві), що незабаром стали основною сер. жін. школою; нижчий їх тип — прогімназія — мав 4-річне навчання, вищий 7 років, а додаткова 8 кляса давала педагогічну освіту для учительок нар. шкіл. Програма гімназій для дівчат була нижча, ніж в гімназіях для хлопців (без клясичних мов), але деякі приватні дорівнювали чоловічим (напр., коедукаційна гімназія, відкрита 1903 в Харкові Т-вом Працюючих Жінок). Таку саму програму, як гімназії, мали семирічні єпархіяльні школи, призначені для дочок осіб духовного звання. Про високу чисельність в жін. гімназіях свідчить факт, що 1912 р. в Київ. шкільній окрузі навчалося 27 082 дівчат, і лише 17 666 хлопців, 1. 1. 1919 було на Україні 362 жін. гімназії, 4 — інститути, 15 єпархіяльних шкіл. Як в початкових, так і в сер. школах до 1917 р. мовою навчання була рос., чималий % учениць сер. шкіл становили не українки. З кін. 19 в. почали засновувати сер. фахові школи, мішані торг. і зуболікарські, акушерські тощо.

Висока освіта була довго неприступна для жінок. Тільки 1860 відкрито жінкам вступ в ун-ти на Україні, анульований два роки пізніше. Нечисленні студентки з України виїздили на студії за кордон, значно більше студіювало на заснованих 1872 р. в Петербурзі Вищих Мед. Курсах і т. зв. Бестужівських Курсах для жінок (1914 — 7 000 слухачок). Першою високою жін. школою на Україні були Вищі Жін. Курси, відкриті з ініціятиви жіноцтва 1878 р. при Київ. Ун-ті з двома фак.: фіз.-мат. й іст.-філол. з дворічним, а з 1881 — чотирирічним пляном навчання, але вже 1886 р. влада їх закрила. Щойно після революції 1905 відкрито в 1905 — 06 pp. ряд вищих жін. курсів: у Києві (1914 перейменовані на Жін. Ін-т ім св. Ольги), Харкові (заходами Т-ва Працюючих Жінок) і приватні курси Жекуліної в Києві; термін навчання — 4 роки, відділи: фіз.-матем., іст.-філол., правничий, а подекуди також екон. й мед. 1912 було в них понад 4 000 студенток; 1915 існували на Україні ще такі високі проф. жін. школи: Жін. Мед. Ін-ти в Харкові, Києві й Одесі; Жін. Політехн. Ін-т у Харкові, Пед. Фребелівські Курси в Харкові. В ун-ти жінкам був відкритий вступ лише на короткий час 1906 — 09.

Революція 1917 дала жінкам рівні з чоловіками права на освіту і застосувала заг. спільне навчання для хлопців і дівчат у всіх родах шкіл. Рос. мову навчання змінила здебільша відразу, а подекуди поступово укр. У висліді поширення мережі шкіл і заведення (1930) заг. початкового навчання послідовно збільшувалася жін. письменність: 1926 вона становила в УССР 37,1% (для українок — 32,5%), У 1939 р. — 72%, нині досягає 100%. Постійно зростає відсоток жінок із сер. (1939 — 6,8%, чоловіків — 8,9) та високою освітою. До революції серед студентів високих шкіл України жінки становили бл. 10%, 1928 — 26%, 1936 — 38%. Нинішнього стану не знаємо, але він не відбігає від стану в усьому СССР, де 1955 — 56 р. відсоток жінок серед студентів високих шкіл становив 52%, у технікумах — 55%. Характеристичне, що жінки обирають насамперед ті галузі знання й праці, в яких можуть себе найкраще виявити, і тому їх було в мед. ін-тах 70%, пед. — аж 72% (в мед. школах сер. типу — 89%, пед. 85% — числа для всього СССР); серед статистиків, пляновиків, краєзнавців вони становили — 77%.

В Галичині й на Буковині після прилучення їх до Австрії і введення нової системи освіти, зокрема після реформи шкільництва і заведення заг. шкільного навчання в 1860-их pp., нар. школи нижчого типу по селах були мішані, вищі — організовані по містах, були поділені для дівчат і хлопців. Тому, що в Галичині були міські школи майже виключно поль., укр. суспільність заснувала по містах кілька приватних початкових шкіл, в тому ч. і жін. (напр., 1898 р. дівочу початкову школу ім. Т. Шевченка у Львові).

Початками сер. Ж. о. в Галичині були поль. приватні ліцеї з 6 роками навчання, в яких вчилися і українки. Першою укр. школою такого роду був ліцей, що здобув широку популярність, заснований заходами єп. К. Чеховича в Перемишлі в 1890-их pp. Перші приватні гімназії для дівчат з поль. мовою постали тільки в 1890-их pp. у Львові. Першу укр. заснували СС Василіянки з почину митр. А. Шептицького 1906 р. у Львові. На Буковині дівчата навчалися разом із хлопцями в укр. гімназіях в Чернівцях, Вижниці і Кіцмані. Відносно більша кількість українок вчилася в учительських семінаріях, які давали не тільки освіту, але й звання. Перші учительські семінарії постали в 1870-их pp. у Львові й Чернівцях; в 1910-их pp. було їх в Галичині — 3 держ. (укр.-поль.) і 1 приватна (в Яворові), на Буковині 1 держ. і 1 приватна (див. також Педагогічна освіта).

Закон про допущення жінок до навчання в ун-тах вийшов в Австрії у 1900 р. Поступово ч. укр. студенток зростало, так що вони створили при існуючих вже укр. студ. орг-ціях окремі секції.

На укр. землях, які в 1920 — 30-их pp. були під поль. окупацією, Ж. о. поширилася, не зважаючи на польонізацію шкільництва. Вплинуло на це зрівняння жінок в правах з чоловіками, поширення мережі шкіл і запровадження коедукації (майже повної в нар. школах, перев. в сер.). Тому бачимо зростання письменности серед жіноцтва (з 44,4% для всього жіноцтва на Зах. Укр. Землях в 1921 р. до 56% в 1931), хоч не таке велике, як на Центр. і Сх. Землях. Зокрема поширилася сер. і фахова Ж. о. В 1939 р. на 27 укр. гімназій в Польщі було 7 жін., 7 чол., 13 мішаних. Багато дівчат ходило до укр. мішаних фахових шкіл, спеціяльно для дівчат була призначена Захоронкарська Семінарія у Львові (з 1934), що давала фахове знання для вчительок дошкілля. Додаткову фахову освіту с.-г. інструкторок діставали абсольвентки заг.-осв. шкіл на курсах, що їх улаштовував Союз Українок і т-во «Сіль. Господар». З поширенням числа сер. шкіл зросло ч. студенток у високих школах, хоч не в такій мірі, як на Центр. і Сх. Землях; обмеження студій для українців в 1930-их pp. і важке госп. становище відбилося передусім на Ж. о.

За час нім. окупації поширилася на терені Ген. Губ., зокрема в Галичині, фахова, особливо пед. Ж. о. (дівчата становили 60% в учительських семінаріях), натомість ч. дівчат в гімназіях знизилося до 20%.

На Буковині рум. влада цілком зрумунізувала всі види шкільництва, що неґативно відбилося на заг. рівневі освіти, не зважаючи на зрівняння жінок в правах з чоловіками. Крім гімназій для дівчат і учительських семінарій, заведено ще проф. школу, в якій, побіч заг. освіти, навчали також кравецтва та дом. госп-ва.

Сильно розрослася Ж. о. на Закарпатті, завдяки українізації шкіл, поширенню їх мережі й коедукаційній системі.

На еміґрації укр. шкільництво — коедукаційне. Характер сер. жін. шкіл має кілька укр.-кат. шкіл з назвою академій, з англ. мовою навчання (укр. мова як предмет). Це академія св. Василія в Філядельфії і св. Марії в Словтсбурґу в ЗДА і такі ж в Анкастер і Йорктоні в Канаді. Заходами СС. Василіянок у Філядельфії засновано в 40-их pp. вищу школу — Манор Каледж, що готує вчительок. Викладова мова англ., укр. мова як предмет.

Література: Сірополко С. Нар. освіта на Сов. Україні. В. 1934; Сірополко С. Іст. освіти на Україні. Л. 1937.

О. Трофимовська, К. Ґардецька

Жіноча преса, періодичні вид., призначені для жінок, постала на Україні, як і в усьому світі, з потреб жін. руху ширити через пресу ідеї фемінізму і одночасно відстоювати й висвітлювати інтереси жінок-матерів і господинь.

Перші журн., призначені для розваги інтеліґентних жінок, видавані у Львові С. Шеховичем, — «Лада» (письмо дЂвицамъ і молодицамъ, 1853) і «Русалка» («письмо для красавиць», 1868 — 70), не відповідали потребам і вимогам загалу тодішнього жіноцтва.

Передвісниками справжньої Ж. п. були альманахи «Перший Вінок» (1887) у Львові і три випуски «Наша Доля» (1893, 1895 і 1896) в Стрию і Львові, які видавала Н. Кобринська, піонерка жін. руху на Зах. Землях, при співучасті визначних діячок і письменниць з Наддніпрянщини (О. Пчілка, Г. Барвінок, Л. Українка, Дніпрова Чайка, Л. Старицька). В цих вид. розроблялися ідейні основи жін. руху, соц. і політ. становище жінки, визначалися її найближчі завдання.

Бажання Кобринської видавати ідеологічний журн. здійснив щойно «Кружок Українок», орг-ція поступових жінок, випускаючи 1908 р. у Львові періодичний ж. «Мета» (ред. Д. Старосольська) з підкреслено фемініст. програмою.

Наступними спробами видавати Ж. п. були: до першої світової війни додаток до львівського щоденника «Діло» — «Жіноче Діло» (1912), ред. О. Кисілевська; під час укр. державности «Жіночий Вісник» (1917), орган Жін. Громади в Києві; під поль. окупацією у Львові 1919 — 20 «Наша Мета», орган Укр. Соц. Дем. Партії і знову тижневий додаток до «Діла» (тоді «Укр. Вісника») — «Жін. Вісник» (1921), ред. М. Рудницька. З розбудовою діяльности жін. орг-цій на Зах. Землях в пол. 20-их pp. зросла потреба в Ж. п. В 1925 р. заходами О. Кисілевської і при допомозі коломийської філії Союзу Українок почав виходити в Коломиї ж. «Жіноча Доля», який популяризував ідеї Союзу Українок і чимало сприяв приєднанню жіноцтва, зокрема сіль., до організованого життя. Для жінок-селянок з 1932 р. «Жіноча Доля» видавала окремий додаток «Жіноча Воля», а для дівчат з 1934 р. місячник «Світ молоді». Видання «Жіночої Долі» політично були близькі до УНДО.

Плеканню домашньої культури був присвячений журн. «Нова Хата» (1925 — 39), вид. кооперативи «Укр. Нар. Мистецтво» у Львові, що багато спричинився до поширення нар. мистецтва, особливо в міськ. побуті. 1930-і pp. збагатили Ж. п. партійно-політ. журналом «Жіночий Голос», органом «Жіночих Громад» при Укр. Соц. Радикальній Партії. 1935 — 38 Союз Українок видавав свій ідеологічний офіціоз «Жінка», який за ред. М. Рудницької досягнув високого рівня. По розв’язанні Союзу Українок поль. владою 1938 р. «Жінку» заступила «Громадянка» (1938 — 39). Короткий час виходив популярний журн. для сіль. гуртків Союзу Українок «Українка» (ред. М. Струтинська).

Іншим шляхом розвивалася Ж. п. на Центр. Укр. Землях під большевицькою окупацією. В 1924 — 31 появлялися в Харкові «Селянка України» (пізніше 1931 — 41 «Колгоспниця України» в Києві) і «Робітниця України» як органи Центр. Відділу Робітниць і Селянок ЦК КП(б)У й служили знаряддям урядової пропаґанди для опанування жін. мас. По другій світовій війні їх заступила «Радянська Жінка», що виходить у Києві з 1946 р. як вид. Ради Проф. Спілок і Спілки Радянських Письм. України; обговорює актуальні події в партійному насвітленні й пропагує сов. побут.

Канаду і ЗДА до другої світової війни обслуговувала Ж. п. з Зах. України (перев. вид. «Жіночої Долі»). В 1924 — 37 виходив у Вінніпеґу часопис «Робітниця» ком. напряму. З 1934 Орг-ція Українок Канади ім. О. Басараб видавала сторінку в тижневику «Новий Шлях», а з 1950 видає окремий ж. «Жіночий Світ». Союз Українок Канади має свою сторінку в «Укр. Голосі» (Вінніпеґ). В ЗДА поклала початки Ж. п. «Рання Зоря» (1919 — 20), місячник Союзу Укр. Жінок в Америці. Далі появлялися «Жіночий Світ» в Пітсбурзі (1933 — 34) і 1938 «Жіночий Світ» в Детройті як місячний додаток до «Української Зорі»; видавцем і ред. обидвох журн. була М. Бек. 1939 — 40 виходив місячник «Жінка» в Детройті. Союз Українок Америки видавав у 1940-их pp. сторінку «Вісті СУА» в тижневику «Америка», а з 1944 р. видає в Філядельфії ж«Наше Життя», який [до 1969 був] одночасно органом Світової Федерації Укр. Жін. Орг-цій. [3 1980 органом СФУЖО є „Українка в Світі“.] На еміґрації в Німеччині з’являвся орган Об’єднання Укр. Жінок «Громадянка» (1946 — 50).

На окрему увагу заслуговують жін. сторінки в газ. заг. характеру, якими користується організоване жіноцтво в різних країнах поселення. Їх запровадили «Вільна Думка» в Сіднеї (Австралія), «Укр. Думка» в Лондоні, «Канадійський Фармер» у Вінніпезі, «Укр. Слово» в Буенос-Айресі, «Наша Мета» і «Гомін України» в Торонто й ін.

Література. Малицька К. Про значення преси для жіноцтва... Календар-Альманах «Жін. Долі». Коломия 1927; Павликовська І. На громадський шлях. Філядельфія 1956.

О. Залізнякова

«Жіноча Служба Україні», орг-ція, що постала у Львові по відступі большевиків 1941 р. (відділи й гуртки на території Галичини й Волині); праця в ділянці суспільної опіки, зокрема допомога політ. в’язням, полоненим, поворотцям і дітям голодуючих р-нів. Ініціятором «Ж. С. У.» була К. Малицька, очолювала її М. Біляк. На вимогу нім. влади «Ж. С. У.» як самостійну орг-цію було ліквідовано і приєднано до УЦК.

«Жіночий Вісник», двотижневик Укр. Жін. Союзу для координації жін. гром. праці, виходив у Києві 1917 р.

«Жіночий Голос», місячний додаток до «Громадського Голосу» (1931 — 35), 1936 — 39 двотижневик, орган Жін. Громади при Укр. Радикальній Партії, виходив у Львові за ред. Ф. Стахової; співр.: І. Блажкевичева, Н. Микитчукова, І. Муринова.

Жіночий рух, організований рух жіноцтва з пол. 19 в. за емансипацію й урівноправнення з чоловіками в проф., суспільному й політ. житті; в ширшому розумінні Ж. р. — вся організована суспільна активність жіноцтва.

Початки укр. Ж. р. На Україні Ж. р. розвивався значною мірою під впливом заг. евр. руху, однак мав ще свої окремі вияви й шляхи розвитку, визначені специфічним становищем укр. нації під чужим пануванням. Перші його прояви спостерігаємо на Центр. і Сх. Землях. Змагання до вищої освіти жінок проявилось уже в 1850-их pp., a в 1860 р. здобуто можливість, хоч на короткий час, вступу жінкам до ун-тів. В цьому напрямі працювало перше жін. т-во на Україні «Общество помощи высшему женскому образованию» в Харкові, діяльними членами якого були також жінки-українки. В цей рух включилися й чл. Старої Громади. Поважним здобутком було заснування Вищих Жін. Курсів у Києві (1878) й Харкові (1880). В Києві був заснований і перший укр. жін. гурток (1884), що його очолила О. Доброграєва.

Ряд укр. жінок брали участь в народницькому русі та в заснуванні т. зв. недільних шкіл, в яких подавалися м. ін. відомості з українознавства; в цій ділянці багато працювала X. Алчевська. Також в рев. орг-ціях 1870 — 80-их pp. були активними деякі укр. жінки (В. Перовська, О. Желябова й ін.). Згодом в 1900-их pp. кілька жін. діячок виступало в РУП (К. Лозенко, Н. Грінченко, О. Королева й ін.). Інші брали участь в гром.-культ. і харитативній праці; тоді ж постали перші укр. жін. орг-ції. В 1900-их pp. існувала в Києві Жін. Громада, яка займалася осв. і допомоговою працею гол. серед молоді, і Т-во захисту працюючих жінок в Києві й Харкові; активними діячками в них були Довнар-Запольська, О. Косач, О. Тесленко-Приходько, О. Десятова, К. Діденко, М. Білоконська й ін. Особливо корисною була діяльність харківського Т-ва (засноване 1903), що організувало дитячий садок, гімназію для дівчат та Вищі Жін. Курси з університетською програмою. Т-во в Харкові та його осв. заклади проіснували до 1919 р.

Ж. р. на укр. землях під Росією мав особливі прикмети; здобувши право на освіту і заробіток жінки, він не вів окремої від чоловіків боротьби за політ. права жіноцтва, а спрямував її в річище заг.-гром. і нац.-політ. боротьби всього народу.

На Зах. Укр. Землях під Австрією піонером Ж. р. була Н. Кобринська, що в 1884 р. заснувала в Станиславові «Т-во руських женщин». Хоч т-во не проіснувало довго, все ж його ініціяторка знаходила ін. вияви популяризації Ж. p., гол. через вид. діяльність (альманах «Перший Вінок», 1887). 1890 укр. жінки Галичини вислали петицію до віденського парляменту в справі допущення жінок до вищої освіти. 1891 організовано в Стрию перше жін. віче. В 1890 і 1900-их pp. постала низка жін. т-в в Галичині й на Буковині. Найважливішими між ними були «Клюб Русинок» (заснований 1893), до видатних діячок якого належали Г. Шухевич, М. Білецька, О. Барвінська, О. Гнатюк і ін., а на Буковині Жіноча Громада, заснована в 1906 р. (діячки: К. Малицька, Є. Стоцька, Є. Кумаковська, Є. Галіп й ін.).

Крім жін. т-в із заг. завданнями, постали й окремі т-ва, що ставили собі спеціяльні завдання, напр., з 1901 р. т-во «Труд» (кравецька робітня і школа для дівчат), Т-во Опіки над Служницями; в інших, напр., Т-во Вакаційних Осель (засноване 1904), «Укр. Захоронка» (заснована 1901), жінки виявили велику активність. Коли в 1900 р. було допущено жінок до високої освіти, студентки дали почин до заснування Кружка Укр. Дівчат у Львові й Чернівцях; 1908 жін. молодь заініціювала вид. журн. «Мета».

В 1909 р. двоє львівських т-в «Клюб Русинок» і Кружок Укр. Дівчат об’єдналися в Жін. Громаду, триступневу орг-цію з пов. філіями та гуртками по селах. Душею Жін. Громади була К. Малицька. Організоване жіноцтво Галичини вело дальшу боротьбу за політ. права жінки. Жін. Громада і її філії скликали віча (найбільші 1906, 1910), висилали петиції, домагалися рівних проф. і політ. прав. Деякі жінки брали участь і в політ. житті; в соц.-дем. партії була активною Д. Старосольська, М. Гоженко й ін., а в радикальній партії ще раніше — А. Павлик. З рел. жін. т-в існували: у Львові з 1904 р. Марійське Т-во Пань (гол. О. Бачинська) і «Мироносиці» в Чернівцях (обоє кат.) та Т-во Правос. Русинок в Чернівцях (з 1908); це перев. філантропічні т-ва з особливою увагою до рел. виховання молоді.

В загальному укр. Ж. р. в Галичині й на Буковині розвивався за зразками зах.-евр. Ж. р. Проте й тут боротьбу за політ. права жінки відсунуло в тінь змагання за конкретні нац.-суспільні потреби народу.

Під час війни 1914 — 18 і укр. визвольних змагань організована жін. діяльність була тісно пов’язана з актуальними нац.-суспільними потребами. У воєнні роки жіноцтво взяло активну участь в харитативній і санітарній праці. В Києві й ін. містах укр. жінки працювали в заг. «Обществе помощи беженцам», допомагаючи втікачам, закладникам і полоненим. Київ. Укр. Клюб перетворено на шпиталь, в якому працювали укр. жінки, ведучи одночасно нац.-виховну роботу серед поранених (активні були Л. Шульгина, Н. Ішуніна, Н. Дорошенко, З. Мірна). Засновано притулок для сиріт військових. В цій праці зокрема визначилася Л. Старицька-Черняхівська, яка їздила на Сибір відвідати закладників і полонених з Галичини й Буковини. Так само працювало в харитативній ділянці жіноцтво Зах. України. У Відні укр. жінки заснували Комітет допомоги пораненим воякам (гол. О. Левицька, згодом О. Ціпановська), що опікувався укр. вояками по віденських лікарнях. Молоде жіноцтво входило до складу військ. частин. Багато укр. дівчат і жінок працювали як медсестри, а деякі служили в армії; в формації УСС — О. Степанів. С. Галечко, Г. Дмитерко, а ще більше в армії УНР та повстанських загонах (В. Бабенко, М. Тарасенко, М. Соколовська й ін.).

Революція 1917 втягнула ряд жінок до політ. і гром. діяльности. До Укр. Центр. Ради увійшло її жінок, м. ін. Л. Старицька-Черняхівська, З. Мірна, В. О’Коннор-Вілінська, С. Русова (дві перші були чл. Малої Ради). Чл. УНРади в Станиславові стали дві жінки (однією з них була Н. Кобринська). У вересні 1917 р. відбувся в Києві жін. з’їзд, на якому засновано Укр. Жін. Союз; в 1918 виходив «Жін. Вісник».

Тоді ж укр. жінки вперше виступили в міжнар. жін. орг-ціях. З цією метою 1919 створено в Кам’янці Подільському Укр. Жін. Нац. Раду (гол. С. Русова). Її делеґати брали участь 1920 у конґресах Міжнар. Жін. Ради (Осло) і Міжнар. Жін. Союзу (Женева), а 1921 в конґресі Міжнар. Ліґи Миру і Свободи (Відень); укр. жін. централя стала чл. цих міжнар. об’єднань. Активними діячками на зовн. відтинку були Г. Чикаленко-Келлер, Б. Баран, Н. Суровцова.

В період між двома світовими війнами укр. Ж. р. мав можливості розвиватися лише поза підсов. землями. В УССР заборонено всякі форми жін. гром. чи харитативних орг-цій під претекстом існуючої заг. рівности жінок з чоловіками. Якийсь час партія ініціювала творення т. зв. «жінвідділів» при партійних орг-ціях. Вони проіснували до 1930 p., але не мали характеру гром. жін. орг-цій; єдиним завданням їх було «мобілізувати» жіноцтво довкола актуальних завдань і кампаній уряду й партії.

Проте укр. жінки не стояли осторонь нац.-культ. руху на підсовєтській Україні в 1920-их pp.; жінки брали участь в наук., мист. і літературному житті країни. Окремі видатні одиниці з-поміж жінок опинилися в нац. опозиції; були обвинувачені в процесі Центру Дій 1924 (В. Виноградова) і СВУ (Л. Старицька-Черняхівська). Арешти і репресії больш. режиму не оминули і багатьох жінок-діячок. (Про соц.-госп. становище жінок в УССР див. Жінки).

На Зах. Укр. Землях Ж. р. розгортався далі, не зважаючи на подекуди несприятливі умови чужих панівних режимів. В Галичині найбільшою жін. орг-цією був Союз Українок, перетворений з Жін. Громади 1917 р. Поль. влада заборонила в 1921 р. заг. жін. з’їзд у Львові, скликаний з ініціятиви Союзу. Все таки орг. праця жіноцтва посилилася, при чому звернено гол. увагу на сіль. жіноцтво. Велику ролю відіграла в розгортанні жін. організованого життя жін. преса. На Волині розгорнув працю Союз Українок Волині з централею в Рівному (довголітня гол. II. Багринівська). В 1930-их pp. постала спеціялізація жін. організованого життя: виникли фахові об’єднання, напр., Секція господинь при «Сіль. Господарі» з мережею гуртків по селах, т-во «Будучність», що гуртувало домашніх помічниць, кооператива «Укр. Нар. Мистецтво», з метою плекання нар. мист. виробів, та ін. Організувалися жінки й за політ. чи світоглядово-рел. принципом; у 1931 р. постала Жін. Громада, яка об’єднувала чл. і прихильників радикальної партії; з 1934 почали організовуватися жін. гуртки при Укр. Кат. Союзі. В 1938 р. на місце розв’язаного поль. владою Союзу Українок засновано політ. жін. орг-цію «Дружина Княгині Ольги» у Львові.

Рівні політ. права відкрили жіноцтву можливість політ. діяльности на парляментарному рівні. 1922 до варшавського сенату обрано від Волині О. Левчанівську. 1928 була обрана до поль. сойму М. Рудницька, а до сенату О. Кисілевська. Серед жін. молоді 1930-их pp. ширилися ідеї націоналістичного руху; багато студенток включилося до підпільної ОУН чи раніше до УВО. Смерть замученої поль. поліцією О. Басараб (1924) створила леґенду для патріотичної молоді. В процесах проти ОУН часто на лаві обвинувачених були молоді українки. Жіноцтво організувало допомогу політ. в’язням, і з цією метою діяв спеціяльний комітет у Львові.

На Буковині праця Жін. Громади пожвавилася з 1930 р. під головуванням О. Гузар, гол. в харитативній і осв. ділянках. При т-ві «Міщанський Хор» в Чернівцях існувала секція для домашніх помічниць. На Закарпатті існували Жін. Секція при «Просвіті» (гол. І. Невицька) і Жін. Союз (гол. І. Волошин). В 1934 заходами цих орг-цій відбувся перший жін. з’їзд Закарпаття. В 1938 — 39 в рядах Карп. Січі було багато молодих жінок (командувала жін. частинами О. Тисовська).

На еміґрації постали жін. т-ва в різних евр. країнах і за океаном. В 1920-их pp. були організовані Укр. Жін. Союз у Відні, Союз Українок-Еміґранток у Польщі, Жін. Союз у Берліні й ін. В Празі був осідок Укр. Жін. Нац. Ради (з С. Русовою на чолі), яка проіснувала до 1937 р.

Жіноцтво заокеанської еміґрації почало творити також свої т-ва з централями. У 1925 р. постав Союз Українок Америки з осідком у Нью-Йорку, провідною діячкою якого від поч. була О. Лотоцька. 1926 постав Союз Українок Канади в Саскатуні (організаторка С. Стечишин). В 1930 р. жіноцтво повоєнної еміґрації згуртувалося в Орг-цію Українок Канади ім. О. Басараб, чільними діячками якої були С. Савчук і Є. Ситник. Майже одночасно постало націоналістичне жін. т-во Укр. Золотий Хрест у ЗДА (організаторка А. Гладун). В 1944 р. створено Ліґу Укр. Кат. Жінок Канади (діячки М. Дима, К. Кравс). В тому ж році жін. орг-ції Канади об’єдналися в Комітет Українок Канади. Існували також жін. гуртки в Арґентіні й Бразілії, звич. як секції при заг.-гром. об’єднаннях. Всі ці т-ва мали на меті плекати нац. традиції в суспільному житті й побуті еміґрації, інформувати чуже оточення про укр. справи та організувати допомогу українцям на батьківщині. Особливо в останній ділянці жін. орг-ції заокеанської еміґрації виконали поважну працю.

Укр. жін. об’єднання продовжували в період між двома світовими війнами розпочату в роки нац. державности акцію на міжнар. відтинку; її вели зокрема Укр. Нац. Жін. Рада, що брала участь в ряді конґресів Міжнар. Жін. Ради, та Союз Українок у Львові, який став 1928 чл. Міжнар. Союзу для виборчих прав жінки. Кооп. секція Союзу Українок була чл. Міжнар. Кооп. Гільдії. Крім того, Укр. Т-во Жінок з університетською освітою співпрацювало з Міжнар. Союзом Жінок-Універсанток. У міжнар. жін. конґресах брали участь: з Зах. України — М. Донцова, О. Федак-Шепарович, М. Рудницька, Н. Селезінка, І. Павликовська, Б. Баран й ін., а з еміґрації — Г. Чикаленко-Келлер, С. Русова, О. Залізняк, X. Кононенко, О. Токаржевська, М. Липовецька, О. Галаган й ін.

Зовн. виявом сили укр. Ж. р. у світі був перший жін. конґрес у Станиславові, скликаний в 1934 р. з ініціятиви Союзу Українок; участь в ньому взяли представниці жін. орг-цій з усіх укр. земель поза УССР та з еміґрації і з-за океану. Наслідком цього конґресу була ініціятива до створення заг.-укр. об’єднання жін. орг-цій в Світовому Союзі Українок (1937) з осідком у Львові (гол. М. Рудницька, почесна гол. С. Русова).

Під час другої світової війни постали нові орг. форми Ж. р. По відході большевиків у Львові 1941 р. створено «Жін. Службу Україні» (К. Малицька, М. Біляк), а в Києві і Львові — Укр. Червоний Хрест, гол. з метою допомоги військовополоненим та жертвам війни (Л. Івченко, X. Рибачук, О. Чехівська й ін.). Обидві орг-ції заборонила нім. окупаційна влада. Було дозволено лише існування жін. секції при УЦК, яка частково виконувала завдання заборонених орг-цій. Праця в Червоному Хресті й політ. активність жінок викликали репресії німців, жертвами яких упало багато жінок, серед них Х. Кононенко, О. Підгірська, Г. Рощинська. Г. і Т. Мартинюк. У Києві загинула гол. спілки письменників О. Теліга. Жін. молодь включилася в підпілля і УПА. Між поляглими в рядах останньої, гол. на службі Червоного Хреста та як зв’язкові і навіть вояки, було багато жінок.

Після 1945 р. тільки на еміґрації могли діяти жін. орг-ції, бо всі укр. землі опинилися під больш. окупацією. В 1945 р. засновано в Німеччині Об’єднання Укр. Жінок (організаторка І. Павликовська) і в Австрії — Союз Українок (організаторка М. Рудницька) з місц. делеґатурами чи філіялами. Невдовзі постали жін. т-ва в ін. країнах: Об’єднання Укр. Жінок (Бельгія, Великобрітанія, Венесуеля), Союзи Українок (Австралія, Арґентіна, Франція). Ці орг-ції разом з діючими вже раніше жін. об’єднаннями в ЗДА (Союз Українок Америки, Укр. Золотий Хрест) і Канаді (Орг-ція Українок Канади ім. О. Басараб. Ліґа Укр. Кат. Жінок) та з Жін. Секцією Хліборобсько-Осв. Союзу Бразілії утворили в 1948 Світову Федерацію Укр. Жін. Орг-цій (СФУЖО) з осідком у Філядельфії (перша гол. О. Кисілевська, з 1958 — О. Охримович-Залізняк). Жін. т-ва за океаном від поч. включилися в акцію допомоги еміґрації в Европі, багато працюють над популяризацією укр. нар. мистецтва (музеї у Вінніпеґу, Саскатуні й Едмонтоні, етногр. збірка у Філядельфії), над вихованям молоді (дитячі театральні вистави). Світова жін. централя розгорнула працю і на міжнар. відтинку (членство у Світовому Рухові Матерів, участь в міжнар. конґресах).

Крім згаданих орг-цій, належить відзначити активність жін. молоді в т-вах молоді, як Пласт, Спілка Укр. Молоді й ін. (див. також Жінки, Жін. преса, Жін. освіта та ЕУ I, стор. 1150 — 53).

Література: Малицька К. Про жін. рух. Л. 1887; Календарі-альманахи «Жін. Долі». Коломия 1927, 1928, 1929, 1930; Світовий Конґрес Укр. Жіноцтва. Філядельфія 1948; Павликовська І. На гром. шлях (з нагоди 70-ліття укр. жін. руху). Філядельфія 1956.

О. Залізнякова, Л. Бурачинська

«Жіночий Світ», місячник Орг-ції Українок Канади ім. Ольги Басарабової, виходить у Вінніпеґу з 1950 p.; ред. К. Кандиба, Н. Синявська (1951 — 53), з 1954 С. Бубнюк. При «Ж. С.» видано кільканадцять книжок, перев. для дітей.

Попередня     Головна     Наступна