[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1957. — Т. 2. — С. 696-703.]

Попередня     Головна     Наступна

Жмайло Марко, кошовий на Запоріжжі, визначний стратег, керував коз. військами 1625 р. в боротьбі з Польщею; над рікою Цибульником, під Криловом вивів коз. табір з облоги.

Жмеринка (IV — 9), м. на сх. Поділлі, р. ц. Вінницької обл. В пол. 19 в. с., згодом важливе перехрестя зал. шляхів на Київ, Львів, Одесу і Могилів Подільський, що швидко зростає. 1897 р. — 13 900 мені., 1926 — 22 200; вагоноремонтна, машинобудів. й шкіряна пром-сть. Як зал. вузол Ж. відіграла важливу ролю в укр. визвольних змаганнях 1917 — 19 pp.; восени 1917 тут скупчився II рос. ґвардійський корпус, щоб іти на Київ; в Ж. 1919 перебував штаб укр. армії; влітку 1919 бої укр. військ з большевиками: в липні — дивізії отамана Божка, а пізніше — отамана Тютюнника, 10. 8. 1919 — УГА.

Жна, р. на півд. Підляшші, ліва притока Бугу.

Жниварські пісні, див. Обжинкові пісні.

Жовква (III — 4), з 1951 назва Нестерів, м. в Галичині, на пограниччі Розточчя і Надбужанської котловини; р. ц. Львівської обл.; 8 000 меш. (1931); невелика пром-сть — скляна, харч., цегельня. Ж. заснована 1603 р. поль. гетьманом Станиславом Жолкєвським і відіграла в 17 в. велику ролю як фортеця і резиденція поль. короля Яна Собєського. З того часу походять цінні архітектурні пам’ятки; великий замок, донині мало знищений, костьол і синагога доби пізнього ренесансу, рештки оборонних цегляних мурів, ринок з старими домами; з укр. пам’яток церква оо. Василіян. Ж. занепала з кін. 18 в., за Австрії й Польщі була пов. м. Завдяки Жовківському манастиреві оо. Василіян і його вид. діяльності, Ж. була до 1944 р. важливим укр. рел. та культ. осередком. Б. м. Ж. гора Гарай із слідами неолітичного селища; в околицях знайдено бронзовий скарб з другої пол. 2 тисячоліття до Хр.

Жовківський манастир, василіянський манастир в м. Жовкві, рел., культ. і вид. осередок в Галичині, заснований 1682 р. заходами єп. Й. Шумлянського при церкві Різдва Господнього. 1690 згорів, згодом відбудований за допомогою поль. короля Я. Собєського; в манастирі були мощі св. Івана Сучавського. З 1753 Ж. м. став архимандрією й одержав від кн. Радзивила маєтності в Бесідах. 1783 молдавани відібрали мощі св. Івана, а ченці на їх місце примістили мощі св. Партенія. Ж. м. зазнав великого розвитку після зреформування Василіянського Чину. 1895 було засновано друкарню й в-во популярної літератури. В 1897 — 1944 pp. появлявся місячник «Місіонар», який мав найбільший наклад серед гал. преси. 1907 манастир і церкву реставровано, а в 1930-их pp. Ю. Буцманюк розмалював її в неовізант. стилі. Після 1946 Ж. м. і в-во насильно закрито.

А. В.

Жовна чорна (Dryocopus martius L.), гніздовий птах з родини дятлів (див. Дятел), довж. тіла до 50 см; поширений в шпилькових лісах, корисний для ліс. госп-ва. По листяних, менше шпилькових лісах України розповсюджені також нечисленна Ж. зелена (Picus viridis L.) і Ж. сива (Picus canus L.).

Жовнин (IV — 13), кол. м-ко, нині с. Градизького р-ну Полтавської обл., положене при впадінні р. Сули до Дніпра; під час коз. воєн його кілька разів руйнували татари й поляки.

Жовнір Іван (1855 — 1928), гром.-політ. діяч, один з піонерів укр. соціялістичного руху серед робітництва в Галичині, 1918 — 19 чл. Ц. К. Укр. Соц.-Дем. Пар. тії, лідер самостійницької фракції (група «Вперед»), чл. УНРади ЗУНР, організатор Січ. Стрільців на Перемищині, політ. в’язень поль. тюрем.

Жовта Ріка (V — 14), с. м. т. П’ятихатського р-ну Дніпропетровської обл. в Криворізькому залізнорудному басейні; видобуток залізної руди.

«Жовтеня», ілюстрований місячник ком. виховання для дітей молодшого шкільного віку, орган Центр. Бюра; Ком. Дитячого Руху, виходив у Харкові, згодом у Києві (1928 — 40); ред. В. Дюшен, О. Ольховик й ін., ілюстратори П. Булаховський, Б. Крюков, В. Литвиненко, О. Судомора й ін.

[Жовтенята. — Доповнення. Т. 11.]

Жовтень (IV — 5), кол. назва Єзупіль, с. м. т. над р. Бистрицею, побіч її впадіння до Дністра, р. ц. Станиславівської обл.; 4 000 меш. (1931), місц. харч. пром-сть. Єзупіль — старовинна оселя; в лісі «Буйне» було досліджене велике неолітичне і трипільське селище; знайдено рим. денарії; залишилося також городище княжої доби та руїни давнього замка.

Жовтень (VII — 11), кол. Петровірівка, с. над р. Великий Куяльник, р. ц. Одеської обл.

«Жовтень», орг-ція, заснована 1925 р. письм., що вийшли з Аспанфуту. Декляруючи заперечення комункульту, «Ж.» одночасно не погоджувався й з лінією тоді існуючих «Плугу» й «Гарту», вважаючи, що вони не забезпечують повного розвитку укр. пролет. культури. Деклярацію «Ж.» підписали: В. Десняк, В. Дев’ятнін, Н. Денисенко, Є. Капля-Яворський, І. Ле, С. Новік, Т. Слюсаренко, Я. Савченко, М. Терещенко, Христин, В. Шум, Ф. Якубовський, Ю. Яновський, В. Ярошенко. Не дійшовши виразного мист. оформлення, «Ж.» перестав існувати.

«Жовтень», літ.-мист. і гром.-політ. журн., орган Спілки Радянських Письм. України, виходить як місячник у Львові з 1950 p.; гол. ред. Ю. Мельничук. Тримаючись офіц. лінії, як і інші літ. журн. («Вітчизна», «Дніпро»), «Ж.» приділяє більше уваги критиці діяльности укр. еміґрації. Серед ін. співр. Д. Лукіянович, І. Вільде, П. Козланюк, В. Ґжицький.

[„Жовтень“, літ.-мист. і гром.-політ. журн. у Львові. З 1990 перейменовано на „Дзвін“. — Виправлення. Т. 11.]

Жовтець, козелець (Ranunculus L.), багаторічні, рідше однорічні рослини з родини жовтецюватих. На Україні росте бл. 30 видів на вогких луках, в рідких лісах, при берегах боліт. річок, по схилах. Серед них отруйні: Ж. отруйний (Ranunculus sceleratus L.), Ж. гострий (R. acer L.), Ж. бульбистий (R. bulbosus L.), Ж. вогнистий (R. flammula L.) й ін. Молоді зварені бульби Ж. — пшінки, пшінки весняної (Ficaria vema Huds.-R. Ficaria L.) — їстівні. Деякі розводять як декоративні (R. illiricus L., R. caucasicus M. В.). Ж. вживають в нар. медицині як зовн. наривний засіб проти малярії.

Жовті Води, болотяні верхів’я р. Жовтої, лівої притоки Інгульця, б. теперішнього м. Олександрії, місце перемоги гетьмана Б. Хмельницького над поляками 6 (16). 5. 1648. Ця перемога була початком дальших успіхів коз. повстання проти Польщі.

Жовтнева революція (Октябрьская революция), больш. переворот 25 жовтня (7. 11. н. ст.) 1917 в Петрограді, яким розпочалася соц. революція в Росії й на територіях нерос. народів кол. імперії. Після повалення царату в березні 1917 р. (див. Лютнева революція) та невдалої спроби ген. Л. Корнілова реставрувати монархію Тимчасовий Уряд О. Керенського не міг опанувати ситуацію. Маси бажали припинення війни, далекосяжних соц. реформ, розподілу поміщицької землі, а нерос. народи — нац.-держ. автономії й рівноправности, в цілому — ґрунтовних змін в Росії. Уряд натомість, хоч і складався в більшості з соціялістів, волів стримувати революцію, залишаючи проведення ряду радикальних реформ політ. і госп. характеру Установчим Зборам. В противагу до цього большевики й ін. ліві групи, що опиралися на совєти роб. і солдатських депутатів, вимагали рев. розв’язки. Вони кинули гасло: «Вся влада — совєтам».

Гол. організатором Ж. р. була Рос. Соц.-Дем. Роб. Партія (большевиків), а її ідеологом В. Ленін. Останній закликав большевиків до революції ще в своїх т. зв. «квітневих тезах» 1917. Напередодні Ж. р. больш. Військ.-рев. Комітет Петрограду, очолений Л. Троцьким, мав під своїм контролем майже увесь ґарнізон війська і робітництво. Вночі 7 — 8. 11. він підняв збройне повстання й заарештував чл. Тимчасового Уряду. Другий Всерос. з’їзд роб. і солдатських депутатів, на якому большевики мали більшість, проголосив захоплення влади совєтами й утворив перший сов. уряд — совнарком на чолі з В. Леніном; ін. чл. — Л. Троцький, А. Луначарський, О. Риков, Й. Сталін й ін. Совнарком видав ряд декретів (про мир, землю, введення роб. контролю, націоналізацію важкої пром-сти), як також «Деклярацію прав народів Росії» (15. 11. 1917), яка проголошувала рівноправність народів і формально визнавала за ними «право на самовизначення аж до відокремлення».

До поч. 1918 большевики досить легко захопили владу в більшості міст і губ. Росії. Вони намагалися перекинути Ж. р. й на Україну, але тут вона зустріла значно сильніший опір, ніж в Росії. Місц. больш. сили на Україні в 1917 були дуже слабі (бл. 5 000 чл. больш. орг-ції, гол. по містах); вони опиралися перев. на рос. або зрусифікований роб. елемент Донбасу, Катеринослава, Харкова. На Україні влада поступово переходила до Укр. Центр. Ради, що своєю нац. і соц. політикою знаходила широкий відгук серед укр. мас. На поч. Ж. р. на Україні ще існувала і третя сила — адміністрація Тимчасового Уряду і Штаб Київ. Військ. Округи, який її підтримував. Перед загрозою виступу рос. правих кіл в Києві Укр. Центр. Рада разом з соц. групами нац. меншостей створила Крайовий Комітет охорони революції, до якого спочатку належали й большевики. Вони з нього вийшли та утворили свій ревком, коли Укр. Центр. Рада відмовилася визнати сов. уряд в Петрограді. В боротьбі між большевиками, силами Тимчасового Уряду й Центр. Ради в Києві 9 — 13. 11. 1917 р. перемогла остання, що призвело до проголошення Укр. Нар. Республіки 20. 11. 1917. Спроби большевиків здійснити Ж. р. в Києві і в більшій частині України не вдалися. Зате совєти роб. і солдатських депутатів перебрали владу в кількох зросійщених містах Донбасу і в Харкові.

Після цієї невдачі большевики й далі намагалися провести переворот і на Україні. Цьому мав послужити скликаний з їх ініціятиви і на доручення Петрограду Всеукр. З’їзд Рад роб., солдатських і сел. депутатів у Києві, що мав проголосити встановлення влади совєтів. З’їзд, на якому переважало селянство, навпаки, висловив довір’я Укр. Центр. Раді й відкинув ультиматум Леніна з 16. 12. 1917, що був втручанням у внутр. справи УНР. Больш. делеґати покинули З’їзд і переїхали до Харкова, де перебували рос. війська В. Антонова-Овсєєнка, що воювали проти Дону. Об’єднавшись з делеґатами совєтів Донбасу й Криворіжжя, вони назвали себе Першим Всеукр. з’їздом рад. 25. 12. 1917 цей з’їзд проголосив сов. владу на Україні, обрав Центр. Виконавчий Комітет України і перший сов. уряд — Нар. Секретаріят, у противагу до Укр. Центр. Ради і Ген. Секретаріяту. Цей уряд створено з ініціятиви Петрограду з метою надати укр.-рос. війні, яка саме тоді розпочалася, не міжнар., а клясового характеру, ніби боротьба точилася між двома клясово ворожими урядами України, а не між Сов. Росією і УНР. В січні й лютому 1918 рос. больш. війська зайняли більшу частину України, переносячи т. ч. Ж. р. за кордон Росії (див. також Укр. Радянська Соц. Республіка і ЕУ I, стор. 505 — 08 і 543).

Література: Мазлах, Шахрай. До хвилі. Саратов. 1919. Винниченко В. Відродження нації, II т. Відень 1920; Христюк П. Замітки і матеріяли до іст. укр. революції 1917 — 20 pp. I — II. Відень 1921; Антонов-Овсеенко В. Записки о гражданской войне. М. 1924 — 33; Бош Е. Год боротьбы. М. 1925; Институт Маркса-Энгельса-Ленина. Документы Великой Октябрьской Социалистической революции. М. 1942; Великая Октябрьская Социалистическая революция на Украине, I — III. K. 1957; Більшовики України в боротьбі за перемогу Жовтневої революції і встановлення радянської влади, зб. ст. К. 1957.

В. Голубничий

Жовтневе (Октябрське, VIII — 15), кол. Біюк Онлар, с. м. т. на Кримській низовині, р. ц. Кримської обл.

Жовтневе (Октябрське VII — 13), с. над Бузьким лиманом, р. ц. Миколаївської обл.

Жовтниця, див. Райдерево.

Жовтобрюх Михайло (* 1899), мовознавець, проф. пед. ін-тів в Києві й Черкасах; праці з історії укр. мови, правопису, укр. синтакси й ін.

[Жовтобрюх Михайло (* 1905, Ручки, Гадяцький пов., Полтавщина). Праці: „Курс сучасної укр. літ. мови“ (у співавторстві з Б. Куликом, 1959, 1961), „Мова укр. преси (до сер. дев’яностих рр. XIX ст.)“ (1963), статті з історії укр. мови. — Виправлення. Т. 11.]

Жовтобрюх безногий (Ophisaurus apodus Pall.), безнога ящірка, до 50 см. довж., зверху бура з оливково-червоним відтінком, по черевному боці ясніша. Середземноморський вид Ж. б. поширений в півд. Криму й на Кавказі (трапляється до висоти 2 000 м).

Жовтозілля (Senecio L.), багаторічні або однорічні рослини з родини кошичкоцвітих. На Україні бл. 20 видів, з них поширені: Ж. звичайне (S. vulgaris L.), Ж. весняне (S. vernalis W. К.) — ростуть на засмічених місцях, на полях і між кущами; Ж. лучне (S. jacobaea L.) — по степах, лісах, між кущами. Надземні частини Ж. звичайного і лучного містять алькальоїди, мають кровотамуючі властивості, і їх вживають на лікування в гінекологічній практиці.

Жовтушник (Erysimum L.), дворічні або однорічні рослини з родини хрестоцвітих. На Україні росте 15 видів. Ж. мають глюкозид еризимен, який діє на серце подібно до наперстянки. Найпоширеніші: Ж. сіруватий (Е. canescens Roth.), росте по степах, на кам’янистих схилах; Ж. дрібноцвітий (Е. eheiranthoides L.), росте по забур’янених місцях, полях, б. жител; обидва містять велику кількість глюкозидів і мають найбільшу фармакологічну активність.

Жолкєвський Станислав (1547 — 1620), поль. гетьман і канцлер, ворог козаччини; 1596 — 97 придушив повстання С. Наливайка і Г. Лободи та жорстоко розправився з козаками в таборі над Солоницею. Поліг у боротьбі з турками під Цецорою.

Жолкєвські, поль. шляхетський рід герба Любич, відомий в укр. історії, зокрема: Микола Ж., воєвода белзький в кін. 15 в.; його син Станислав, воєвода руський († 1588), і внук Станислав Ж. (див.).

Жоломія (жоломіґа, жоломійка), укр. нар. духовий інструмент. (Див. ЕУ I, стор. 281).

Жоравки, новгородсіверський коз. рід. Наивидатніші з роду Лукіян Ж., полк. стародубський (1709 — 19); внук Лук’яна Іван Ж. був останнім ген. осавулом (1765 — 81).

Жоржина (Dahlia Cav.), багаторічна декоративна рослина з родини кошичкоцвітих від 30 см до 2 м висоти, родом з Мехіко; існує 15 видів Ж.; найбільше поширена D. variabilis Desf. На Україні здавна плекають по квітниках.

«Жорна», сатиричний журн., виходив у Львові 1933 — 34; ред. Р. Пашківський, ілюстратори Р. Чорній, Л. Сенишин.

Жостір, крушина терниста (Rhamnus cathartica L.), кущ або деревце з колючками до 4 — 5 м заввишки, з родини жостіруватих. Звичайно росте в гаях, між кущами на Поліссі, Лівобережному й Донецькому лісостепу, зрідка в ін. р-нах. Стиглі плоди-костянки вживають як легке проносне, з них добувають зелену фарбу, а нестиглими фарбують папір і шкіру на жовту фарбу. Кора дає брунатну й жовту фарбу. Використовують на міцні живоплоти.

Жоховський Кипріян († 1693), василіянин, закінчив студії в Римі; титулярний єп. вітебський, архиєп. полоцький і одночасно помічник київ. митр. Г. Коленди (1671 — 74); після смерти останнього уніятський митр. у Києві (1674 — 93). Добився від короля Я. Собєського затвердження всіх прав і привілеїв уніятської церкви; сприяв церк. друкарству. Організував Люблинський собор 1680 і видав його матеріяли п. н. „Colloquium Lublinense“; крім того проповіді, служебник й ін. Його заходами львівський і перемиський правос. єпископи перейшли на католицтво.

[Жоховський Кипріян (1635, бл. Полоцьку, Білорусь — 1693). — Виправлення. Т. 11.]

Жук Андрій (* 1880), гром. і політ. діяч, публіцист і кооператор родом з Лубенщини. З 1901 чл. РУП-УСДРП, з 1906 чл. ЦКУСДРП, співр. партійних органів «Гасло», «Селянин» й ін., за що був кілька разів ув’язнений рос. владою. В кіл. 1907 переїхав до Галичини, де (з 1909) був ред. кооп. журн. «Економіст» і «Самопоміч»; писав в соц.-дем. («Земля і Воля», «Праця») і в заг.-дем. органах («Діло», київ. «Рада»). 1914 — 18 один із засновників і чл. проводу «Союзу Визволення України», чл. Гол., а потім Заг. Укр. Ради у Відні (1914 — 16) і Центр. Управи УСС (1917 — 22). За укр. влади на дипломатичній службі при укр. посольстві у Відні і радник Мін-ва Закордонних Справ УНР. До Львова повернувся 1930 і керував статистичним бюром Ревізійного Союзу Укр. Кооператив (РСУК), був співред. видань вид. кооперативи «Хортиця» і ред. часопису «Кредитова Кооперація». З 1940 у Відні. Численні ст. в екон. і заг.-політ. пресі, окремі брошури на кооп., статистичні й екон. теми.

[Жук Андрій (1880, Вовчик, Лубенський пов., Полтавщина — 1968, Відень). — Виправлення. Т. 11.]

Жук Анна (* 1882), уроджена Неделко, дружина Андрія Ж., чл. РУП, УСДРП, за рев. роботу була ув’язнена в Києві, з 1909 перебувала у Львові й Відні, де була 1922 — 27 pp. гол. Укр. Жін. Союзу.

[Жук Анна (1882, Витівка, Полтавщина — 1976, Відень). — Виправлення. Т. 11.]

Жук Борис (* 1878), археолог і знавець нар. мистецтва; в 1920 — 30-их pp. викладач високих шкіл Києва, з 1938 проф. Київ. Театрального Ін-ту, заступник наук. дир. Музею Укр. Нар. Мистецтва; автор праць про укр. вишивки, тканини, кераміку; з 1943 на еміґрації в Німеччині.

Жук Єлисавета (* 1886), уроджена Блейвич, дружина Сергія Ж., гром. діячка, гол. орг-ції «Укр. Жіноче Коло» в Петербурзі 1917 p., в 1918 заступниця гол. Укр. Жін. Союзу в Києві. З 1943 р. на еміґрації в Німеччині.

[Жук Єлисавета (1886 — 1963). — Виправлення. Т. 11.]

Жук Йосиф, єп., див. Йосиф Жук.

Жук Михайло (* 1883), маляр, ґравер і поет, учень школи М. Мурашка в Києві і Краківської Академії Мистецтв. Засновник і проф. Укр Академії Мистецтв у Києві; з 1925 проф. Художнього Ін-ту в Одесі; перев. портрети (І. Франка, М. Коцюбинського, В. Модзалевського, П. Тичини); поезії й оп. в «ЛНВ», «Шляху» (1917 — 18), «Музагеті» (1919); зб. поезій «Співи землі».

[Жук Михайло (1883, Кахівка, Таврійська губ. — 1964, Одеса). — Виправлення. Т. 11.]

Жук Олександер (* 1907), композитор і педагог родом з Полтави. Твори: муз. комедія «Пошились у дурні», симфонія, концерт для віольончелі з оркестрою, камерні, фортепіянові та скрипкові твори, сольові та хорові пісні.

Жук Семен (1893 — 1941), гром.-політ., осв. і кооп. діяч та публіцист на Волині; 1928 — 30 посол Варшавського сойму від Крем’янеччини, заступник гол. Укр. Радикальної Партії; 1930 — 33 політ. в’язень, згодом дир. Укр. Кооп. Банку в Почаєві; розстріляний большевиками на поч. другої світової війни.

[Жук Семен (* Крем’янець, Волинь — † Самбір, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]

Жук Сергій (*1885), різьбар-імпресіоніст і письм., родом з Полтавщини; портретні бюсти, фантастичні мініятюри; вірші, оп., рецензії й розвідки в різних журн. На еміґрації в Німеччині.

[Жук Сергій (1885, Швайкина Балка бл. Полтави — 1950-і pp. [за ін. даними 1964], Німеччина). — Виправлення. Т. 11.]

Жуки, с. під Полтавою; в околицях Ж. 1658 гетьман Виговський розбив моск. прихильника полк. Пушкаря; 1709 перед Полтавською битвою в Ж. була гол. квартира швед. короля Карла XII.

Жуківський Іван (1810 — 84), гр.-кат. свящ., крилошанин, учитель Акад. гімназії (1848 — 52) у Львові, на «Соборі руських учених» у Львові 1848 р. запропонував «Проєкт правописи», обороняючи фонетичний правопис; «Собор» однак висловився за етимологічну максимовичівку.

[Жуківський (Жуковський) Іван († Підберезці, Львівщина). — Виправлення. Т. 11.]

Жуков Георгій (* 1896), маршал, рос. сов. військ. і політ. діяч. Під час війни 1941 — 45 був начальником ген. штабу сов. армії, керував діями 1 й 2 укр. фронтів, прийняв капітуляцію німців у Берліні. 1946 знижений Сталіном до командувача Одеської Військ. Округи; по смерті Сталіна — мін. оборони, чл. президії ЦК КПСС. 1957 обвинувачений в спробах унезалежнити армію від контролю партії й усунений з усіх керівних постів. Ж. — відомий як рос. шовініст-великодержавник.

[Жуков Георгій (1896, Стрєлковка, Калузька губ., Росія — 1974, Москва). — Виправлення. Т. 11.]

Жуков Костянтин (1867 — 1940), архітект, проф. Харківського Художнього Ін-ту; побудував у стилі -укр. модерну будинок художньої школи в Харкові (1913, нині Художній Ін-т) та школу у Вовчі.

[Жуков Костянтин (1873 — 1940). — Виправлення. Т. 11.]

Жуков Леонид (* 1891), балетмейстер Моск. Великого Театру, періодично працював на Україні, ставлячи балети для Київ. Театру Опери й Балету. За постановку укр. танку «Гопак» (у співпраці з В. Верховинцем) відзначений на міжнар. фестивалі в Лондоні (1936).

Жукович Платон (1857 — 1919), церк. історик білор. роду, проф. Духовної Академії в Петербурзі, д. чл НТШ з 1910, дослідник іст. церк. життя на Україні та участи в ньому укр. шляхти й козацтва; праці «Сеймовая борьба западнорусского православного дворянства с церковной унией» (6 випусків 1901 — 10), «Жизнеописание митрополита Иосифа Вельямина Рутского» (1909) й ін.

[Жукович Платон (* Пружани, Городненська губ., Білорусь — † Петроград). — Виправлення. Т. 11.]

Жуковський Андрій (1891 — 1951), адвокат і гром. діяч на Тернопільщині; сотник Січ. Стрільців; гол. Укр. Окружного Комітету в Тернополі (1942 — 44); помер в ЗДА.

Жуковський Антін (* 1904), лікар, студентський діяч у Кракові, згодом гром. діяч на Брідщині, на еміґрації в Німеччині і з 1949 в ЗДА; з 1955 чл. Політ. Ради Укр. Конґресового Комітету, багато працює на відтинку зв’язків з амер. політ. колами й пресою.

[Жуковський Антін (1904, Поморяни, Зборівщина, Галичина — 1984, Воррен, Мічіґан). — Виправлення. Т. 11.]

Жуковський Аркадій (* 1922), інж., студентський діяч Центр. Союзу Укр. Студентства і т-ва «Зарево»; співред. і співавтор зб. «Буковина, її минуле і сучасне» (1956).

Жуковський Борис (* 1925), драматичний актор, родом з Галичини; працює в театрі ім. І. Франка в Києві. Гол. ролі: Часник — «В степах України» (О. Корнійчука), Максим Кочубей («Не називаючи прізвищ» В. Минка) й ін.

Жуковський Василь (1783 — 1852), відомий рос. поет і перекладач Шіллера, Бюргера, Улянда, Байрона та ін., представник рос. літ. романтизму. Використовуючи свої впливи при царському дворі, допомагав викупити Шевченка з кріпацтва.

Жуковський Герман (* 1913), композитор, родом з Волині, учень Л. Ревуцького. Твори: опери «Марина» (лібретто за Шевченком), «Від усього серця» (була нагороджена, згодом засуджена), балет «Ростислава», концерт для фортепіяна з оркестрою, концерт для скрипки з оркестрою, хори, музика до фільмів.

[Жуковський Герман (1913, Радзивилів, Дубенщина, Волинь — 1976, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Жуковський Іван (* 1901), інж.-архітект, культ. і гром. діяч на Буковині, діяч Укр. Нац. Партії в Румунії; тепер гол. Т-ва Укр. Інженерів у ЗДА.

[Жуковський Іван (1901, Кіцмань, Буковина — 1980, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]

Жуковський Олександер (1884 — 1925), полк. Армії УНР, військ. і гром. діяч, видатний чл. УПСР («центрист»); чл. Укр. Центр. Ради та Ген. Військ. Комітету (1917), 1918 товариш військ. мін. й мін. праці, пізніше військ. мін. УНР. На поч. 1919 командир Окремого кордонного Корпусу і начальник залоги в Кам’янці Подільському.

Жуляни (III — 11), с. під Києвом (з півд. зах.); восени 1918 бої Січових Стрільців з гетьманськими відділами; 29. 8. 1919 — бій військ УНР і УГА з большевиками перед здобуттям Києва.

Жупа, назва копалень соли та солеварень в середньовічній Польщі; їх управителі т. зв. «жупники» були королівськими урядовцями. На укр. землях існували Ж. в Самборі, Перемишлі й Сяноці.

Ж. — також адміністративно-територіяльна одиниця у півд. слов’ян. Звідси слов. назва угор. комітатів (varmegye) — жупи і їх начальників — жупани. Українці в Угорщині до 1919 жили на території таких жуп: Спиш, Земплин, Шариш, Уж, Берег, Уґоча, Мараморош та розкинені в меншості по ін. жупах. Чехо-словацький уряд зберіг до 1927 на Закарпатті і Словаччині адміністративно-територіяльний поділ на жупи.

Жупінас Дмитро (* 1892), підполк. Армії УНР, командир 1 Одеського, 24 Запор. ім. гетьмана Сагайдачного піхотних полків, Збірного кінно-запор. полку в Зимовому поході та 2 кінного полку Окремої кінної дивізії; з 1952 в ЗДА.

Журавель звичайний (Grus grus L. синонім Megalornis grus L.), гніздовий перелітний птах з ряду журавлиних; довж. тіла самця 1,2 м, самиці менша, вага 4 — 7 кг, розмах крил до 2,3 м; життя зв’язане з озерними, болотистими, річковими місцевостями. Ж. з. поширений в ліс, рідше в лісостеп. смугах України; ізольовані колонії на Сіваші й Присівашші; не гніздиться в Криму. Відлітає у серпні-вересні, прилітає в березніквітні. В степах, рідше в лісостепу, раніше був поширений менший від Ж. з. журавель степ. (Anthropoides virgo L.), тепер вже дуже рідкий; зустрічається невеликими групами в р-ні Кіркінітської затоки, Сівашу та Керчинського півострова.

Журавель Андрій (* 1892), лікар, 1918 чл. Укр. санітарної комісії в Берліні, в 1930-их pp. доц. Укр. Туберкульозного Ін-ту в Харкові. Заарештований 1938, дальша доля невідома.

[Журавель Андрій (1892 — після 1938). — Виправлення. Т. 11.]

Журавець (Geranium L.), однорічні або багаторічні рослини з родини журавцюватих, на Україні бл. 20 видів. З них найбільш поширені: Ж. кривавий (G. sanguineum L.), Ж. лучний (G, pratense L.) і Ж. болотяний (G. palustre L.), ростуть по луках і між кущами. Коріння Ж. кривавого мають в собі 18% гарбувальних речовин, Ж. болотяного — 19 — 44%, тому їх вживали на шкіряних зав. Деякі види — декоративні.

Журавина, або журавлині ягоди (Oxycoccos quadripetalus Gilib. — Vaccinium Oxycoccos L.), рослина з родини вересуватих, приземний повзучий півкущик до 60 см завдовжки, з рожевими квітками й червоними ягодами, їстівними аж після заморозків; росте на болотах і в горах. Ягоди містять вітаміни C, мають протискорбутові властивості. Ягоди й сік використовують в харч. пром-сті та в медицині як охолоджуючий напій при гарячкових захворюваннях.

Журавлівка, с. б. Вапнярки на сх. Поділлі. 26. 12. 1919 успішний бій 3 Залізної дивізії із 45 больш. дивізією на відтинку Вербове — Ж., що закінчився відкиненням большевиків на Тульчин.

Журавно (IV — 5), до другої світової війни м-ко, нині с. на правому березі Дністра, поблизу гирла р. Свічі; р. ц. Дрогобицької обл., в околицях видобуток природного горючого газу; 1676 р. битва поль. короля Яна Собеського з турками і укладення прелімінарного мирного договору. 17. 10. 1676 р. Журавнинська угода, яка полегшила на користь Польщі тяжкі умови Бучацького миру.

Журавський Дмитро (1810 — 56), видатний економіст і статистик, керівник статистичного відділу Комісії для опису губерень Київ. шкільної округи. Ж. розробив для цього плян (1851) і провадив досліди в галузі статистики населення. Гол. праця Ж. «Статистическое описание Киевской губернии» (I — III, 1852) належить до перших цінних монографій екон.-статистичного дослідження окремих укр. земель. Теоретично-методичне значення має праця Ж. «Об источниках и употреблении статистических сведений» (1846, 2 вид. 1946); з ін. праць Ж. — «О кредитных еделках в Киевской губернии» (1856). В госп. політиці Ж. критикував кріпосницькі відносини і відстоював ліберальні погляди.

[Журавський Дмитро (1810, Могилівська губ., Білорусь — 1856, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Журавський Дмитро (1821 — 91), вчений інж. укр. роду з Курщини; закінчив Ніженський Ліцей і Ін-т Корпусу Інженерів Шляхів у Петербурзі, де й працював усе життя; був діяльним чл. Укр. Громади. Проєктував і збудував ряд важливих мостів, залізниць і військ. споруд; спеціяліст з опору металів.

[Журавський Дмитро (1821, Біле — 1891, Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]

Жураківський Геннадій (* 1894), педагог, на поч. 1930-их pp. викладач Київ. Ін-ту Нар. Освіти і співр. Н.-Д. Катедри Педології при ВУАН; праці з іст. освіти на Україні й з методики навчання.

[Жураківський (Жураковський) Геннадій (1894, Москва — 1955, Москва). — Виправлення. Т. 11.]

Жураковська де Сас Євгенія Ольга († 1915), укр.-нім. поетка родом з Буковини; посмертна зб. поезій „Gedichte“ (1915).

Жураковський Василь († 1730), ген. осавул (1710 — 24), керував (разом з ген. бунчужним Яковом Лизогубом) Гетьманщиною (1723 — 24), обстоював автономію України, за що був ув’язнений у Петербурзі (1724), а потім кілька років жив там і в Москві на засланні.

Жураковський Іродіон († 1736), архимандрит Межигірського манастиря (1709 — 22), єп. чернігівський (1722 — 33); відомий оборонець православія.

Жураковські, шляхетсько-старшинський рід на Лівобережжі: Михайло Ж., сотник сосницький (1649); його син Яків Ж. († 1704), полк. ніженський (1678 — 85). З синів Якова Ж. — Лук’ян Ж., полк. ніженський (1708 — 18) і Василь Ж. (див.). Внук Лук’яна Андрій Ж. був останнім ніженським полк. (1774 — 82). До цього роду належав Іродіон Ж. (див.).

Журахович Семен (* 1907), сов. журналіст і письм., співр. «Радянської України»; репортажі, нариси, оповідання на актуальні сов. теми, в офіц. дусі повість «До них іде весна» (1952) й ін.

[Журахович Семен (* Сокілка, Кобеляцький пов., Полтавщина). Роман „Київські ночі“ (1964), зб. on. „Вітряні гори“ (1956), „Вечір над Орількою“ (1958), „Світлі води“ (1979), „Неминучість“ (1985). — Виправлення. Т. 11.]

Жураховський Данило, театральний антрепренер на Україні в сер. 19 в.; їздив з своєю трупою по Лівобережжю, Півд. Україні, Криму і Кубані, мандруючи й по ярмарках та виставляючи усі відомі на той час укр. п’єси.

[Жураховський Данило (бл. 1800 — 1867, Севастопіль). — Виправлення. Т. 11.]

Журба Галина, псевд. Нивинської, нар. Домбровської (* 1888), письм. родом з Поділля; перша зб. оповідань «З життя» (1909). 1910 — 14 співр. «Укр. Хати» (оп. «Коняка», «Похід життя», «Пісня на одній струні», цикл «Цвітучий сад», «Сильветки на тлі неба»). Окремі кн.: «Похід життя» (1919), сценічний етюд «Маланка» (1921), повісті «Зорі світ заповідають» (1933), «Революція йде» (1937), «Доктор Качйоні» (1943) й ін. Мемуарна повість «Далекий світ» (1955). Тепер в ЗДА.

[Журба Галина (1888, Теплик, Гайсинський пов. — 1979, Філядельфія). — Виправлення. Т. 11.]

Журлива (псевд. Котової) Олена (* 1898), поетка; поезії в «ЛНВ», «Укр. Хаті», пізніше в «Червоному Прапорі», «Червоному Шляху», «Глобусі» тощо. Тепер пише в сов. дусі; зб. «Металом горно» (1926), «Багряний світ» (1930); крит. ст., переклади Л. Українки і В. Стефаника на рос. мову.

[Журлива Олена (1898, Сміла, Київщина — 1971, Кіровоград). 1938 заарештована й засуджена на 3 р. ув’язнення в концтаборах. Покарання відбувала на Алтаї Повернулася з заслання 1942. Після реабілітації Ж. поновлено в членстві Спілки Письм. України (1957), і вона видала кілька зб.: „Поезії“ (1958), „Земля в цвіту“ (1964), „Червоне листя“ (1966) та ін. Посмертно вийшло „Вибране „(1974). — Виправлення. Т. 11.]

Журман Ілля († 1783), ген. суддя (1756 — 82), був послом гетьмана К. Розумовського до Петербурґу (1750, 1751); губернатор новгородсіверського намісництва (1782 — 83).

«Журнал бібліотекознавства та бібліографії», періодичне вид. Всенародної Бібліотеки України, виходив у Києві в 1927 — 29 pp.

Журналістика, див. Преса.

Жученко Михайло (1840 — 80), адвокат, гром. діяч на Слобожанщині; один із засновників і добродіїв НТШ у Львові; гол. ради адвокатів у Харкові.

Жученко Федір, полтавський полк. 1659 — 91 (з перервами), прихильник Юрія Хмельницького; противник І. Мазепи, тесть В. Кочубея та І. Іскри.

[Жученко Федір (?, Полтава — 1709, Париж). — Виправлення. Т. 11.]

Попередня     Головна     Наступна