Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1959. — Т. 3. — С. 870-885.]

Попередня     Головна     Наступна





Інститут Археології АН УРСР, н.-д. установа, створена 1938 у Києві після розгрому попередніх археологічних інституцій при ВУАН (Археологічна Секція 1921, Всеукр. Археологічний Комітет 1922 — 33, Секція Іст. Матеріяльної Культури 1933 — 34, Ін-т Іст. Матеріяльної Культури 1934 — 37) за «незадовільну наук. діяльність»; відділи первісної, скито-античної та слов’янської археології, лябораторія, бібліотека; має аспірантуру. До його складу увійшов з 1952 р. заповідник «Ольвія» і з 1956 р. відділ античної та середньовічної археології Криму в Симферополі, археологічна станція в Бахчисараї і заповідник «Кам’яна могила». Львівський філіял, організований у 1939 p., був 1951 ліквідований та заступлений Археологічним Відділом Львівського Ін-ту Суспільних Наук. Керівники І. А.: М. Ячменьов (1938 — 39), Л. Славін (1940), П. Єфименко (1953), нині С. Бібіков. До співр. Ін-ту належали: П. Курінний, В. Козловська, І. Фабриціус, В. Петров, Н. Кордиш, М. Макаревич, Я. Пастернак, І. Старчук, М. Смішко, В. Гончаров, І. Самойловський, В. Довженок, О. Кульська й ін. Ряд археологічних експедицій на Україні здійснено І. А. при співпраці з Ін-том Матеріяльної Культури АН СССР, як також у вид. його співпрацюють укр. й чужі дослідники з-поза УССР.

І. А. провадить археологічні досліди на Україні, координує праці наук. установ в ділянці археології. Досліди на місці провадяться системою окремих експедицій, гол. останнім часом на місцях будівництва великих гідротехн. споруд (Кахівка, Кременчук, Донецько-Донбаський канал і ін.). Організуються археологічні конференції (8 до 1956 p.). І. А. — єдина установа на Україні, що дає дозвіл на ведення розкопів, чим сильно обмежена самостійність та напрям наук. праці університетських катедр археології. І. А. публікує три серійні вид.: наук. записки «Археологія» (11 тт. за 1947 — 58), зб. звітів і матеріялів археологічних експедицій «Археологічні пам’ятки УРСР» (6 тт. за 1949 — 58 pp.), «Краткие сообщения Института археологии» (рос. мовою), монографічні праці й зб. (напр., останні: «Нариси стародавньої іст. УРСР», 1957; І. Шовкопляс: «Археологічні дослідження на Україні 1917 — 57», 1957 й ін.). В своїх працях І. А. застосовує марксо-ленінську інтерпретацію розвитку культур, спирається на фальшиво сконструйовану етногенезу укр. народу, знецінює Досліди дорев. археологів, відносно мало уваги присвячує дослідам зах. областей України. І. А. фактично позбавлений самостійности, а працю провадить скоординовано із заг. пляном Ін-ту Іст. Матеріяльної Культури АН СССР, залежність від якого найкраще виявляє факт призначення секретаря останнього С. Бібікова теперішнім дир. І. А.

Я. Пастернак


[Інститут Біології Південних Морів АН УРСР. — Доповнення. Т. 11.]


[Інститут Держави і Права АН УРСР. — Доповнення. Т. 11.]


Інститут для вивчення СССР, н.-д. установа з осідком у Мюнхені, заснована 1950 p., фінансована Амер. Комітетом для визволення від большевизму; гуртує вчених і фахівців — еміґрантів з СССР та досліджує актуальні проблеми совєтознавства. І. д. в. СССР видає наукові праці, монографії, журн. й бюлетені (місячник „Bulletin“, чвертьрічник «Вестник», чвертьрічник „Sowjetstudien“ й ін.) різними мовами, насамперед рос. і англ., має бібліотеку, влаштовує наук. з’їзди і конференції, дає стипендії. Українці входять до складу Ін-ту з 1954 p., в 1954 — 56 pp. гол. Наук. Ради І. д. в. СССР був Б. Мартос; наук секретарем є М. Міллер, заступником дир. І. Бакало; вид. Ін-ту містять багато українознавчого матеріялу, зокрема в публікаціях: «Український Збірник» (до 1959 р. — 16 тт.), „Ukrainian Review“ (до 1958 p. — 8 т.) та кілька монографій (ред. — П. Курінний).


Інститут Дослідів Волині, заснований у 1951 р. з осідком у Вінніпезі (Канада) з метою наук. дослідження Волинської землі; перший гол. Ю. Мулик-Луцик, згодом А. Шумовський, тепер М. Боровський, почесний гол. митр. Никанор Абрамович. І. Д: В. видає неперіодичні зб. «Літопис Волині» (до 1958 вийшло З кн.), серію монографій «Волиніяна» й ін.


Інститут Дослідів Національних Справ („Instytut Badań Spraw Narodowościowych“) у Варшаві, діяв у 1921 — 39 pp. з метою досліджень нац. меншин у Польщі; І. Д. Н. С. влаштовував публічні доповіді, фахові семінари, мав свою бібліотеку, видавав праці, насамперед з 1927 цінний чвертьрічник „Sprawy Narodowościowe“; першим дир. був Л. Васілевський, з 1927 — С. Папроцький. І. Д. Н. С. присвячував багато уваги дослідам укр. проблематики.


Інститут Економіки АН УРСР, створений в листопаді 1936 на базі відповідних установ Соц.-Екон. Відділу УАН та Ін-ту Нар. Госп-ва Всеукр. Асоціяції Марксо-Ленінських Ін-тів з практичними завданнями «допомоги соц. будівництву». До 1939 І. Е. складався з 2 секторів (промети і сіль. госп-ва) та 2 груп (іст. нар. госп-ва та фінансів). В 1957, після кількох реорганізацій, мав 5 відділів: економіки пром-сти, економіки сіль. госп-ва, розміщення виробництва, іст. нар. госп-ва та політ. економії.

В перші роки існування (1936 — 38) І. Е. видав лише один пропаґандивний зб. «Радянська Україна за 20 років» (1937). Умови дослідної праці були дуже важкі Першого дир. Ін-ту О. Асаткіна розстріляли у зв’язку з переписом 1937, його наступник В. Теплицький також був заарештований в 1938, але по війні реабілітований. В 1939 — 41 І. Е., очолений В. Рудницьким, дещо активізував працю. В ньому розроблялися проблеми продуктивности праці в Донбасі, видано «Социалистическое сельское хозяйство Советской Украины» (1939) та ін. монографії. Більше наук. значення мали праці акад. М. Птухи в царині іст. укр. і рос. статистики й праці акад. К. Воблого в галузі екон. географії України.

По війні праця І. Е. була тісно зв’язана з відбудовою нар. госп-ва УССР. Продовжувано досліди в ділянці продуктивности праці в пром-сті, екон. районування та іст. нар. госп-ва, видано праці: «Екон. географія УРСР» (т. І), «Нар. госп-во УРСР» й ін. Згодом праця І. Е. знову підупала завдяки обмеженим можливостям використання статистичних джерел і пануванню партійного доктринерства, що частково послабло після 1953. З праць цього періоду можна назвати: «Нариси екон. географії УРСР» в 2 тт. (1949 — 52), «Нариси розвитку нар. госп-ва УРСР» (1949), згодом доповнені і перевидані рос. мовою, «Нариси з іст. екон. думки на Україні» (1956), «Радянська Україна» (1957) й кілька монографій з прикладної, галузезої економіки. Останнім часом досліджуються також питання собівартости, цін, екон. ефективности та теоретичні проблеми політ. економії. І. Е. видає неперіодичні зб. «Наук. Записки», а з 1958 р. двомісячник «Економіка Радянської України». Публікації І. Е. з’являються здебільшого рос. мовою. Ін-т також веде підготову наук. кадрів.

Протягом останніх 10 років в І. Е. активно працювали такі економісти: В. Бондаренко, Д. Вірник, М. Герасименко, Л. Горєлік, Г. Давидов, Л. Корецький, О. Короїд, І. Кугукало, Є. Лазаренко, П. Першин, М. Птуха, А. Радченко, І. Романенко, М. Середенко, М. Хотимченко, П. Хромов, Я. Фейгін, В. Чуїстов, А. Шевченко, Я. Яснопольський (†). Теперішній дир. І. Е. О. Нестеренко.

В. Голубничий


Інститут ім. митр. А. Шептицького, кат. виховна установа в Саскатуні (Канада) під керівництвом оо. Редемптористів; інтернат для студентів (бл. 100), літні курси українознавства. Ін-т постав 1953 р. і є продовженням бурси Братства Українців Католиків ім. О. Шашкевича, заснованої 1935 р.


Інститут ім. П. Могили, правос. виховна установа в Саскатуні, заснована 1916 р. (спочатку як Бурса ім. П. Могили) найдавніша з діючих нині подібних інституцій в Канаді; інтернат для молоді (бл. 100), літні курси українознавства. Деякий час Ін-т мав філію в Вінніпеґу. І. і. П. М. в 1920 — 30-их pp. був важливим осередком укр. освітнього руху в Канаді.


Інститут Історії Матеріяльної Культури, див. Інститут Археології Академії Наук УРСР.


Інститут Історії АН УРСР (до 1950 р. Інститут Історії України АН УРСР), заснований у Києві 1936 р. В 1939 — 41 pp. існував філіял І. І. у Львові. На поч. війни 1941 р. І. І. евакуйовано до Уфи, де він увійшов як відділ до складу новоствореного Ін-ту Суспільних Наук АН УРСР. Літом 1942 р. організовано Ін-т Іст. і Археології України, який після повороту до Києва 1 липня 1944 поділено на дві окремі установи — Ін-т Історії України та Ін-т Археології. У 1950 р. Ін-т Іст. України АН УРСР перетворено на І. І. АН УРСР. Ін-т має (1958) такі відділи: іст. февдалізму (керівник В. Голобуцький), іст. капіталізму (Ф. Лось), іст. радянського суспільства (М. Супруненко), іст. країн «нар. демократії» (Ф. Шевченко), археографії (М. Рубач), заг. історії. Дир. І. І. — О. Касименко, заступник дир. по наук. частині — І. Гуржій.

Від поч. існування діяльність І. І. підпорядкована вимогам больш. партії і режиму, дослідники змушені керуватися у своїх працях методологією та фразеологією марксизму-ленінізму.

У довоєнний період виходили друком за ред. тодішнього дир. І. І. С. Бєлоусова «Нариси з іст. України» (у 1937 — 40 pp. появилися випуски 1 — 4 і 8 К. Гуслистого, М. Петровського та Ф. Ястребова, в 1944 р. випуск 11 — Ф. Лося), в яких епоха Київ. держави трактувалася як спільний період історії рос., укр. і білор. народів і багато уваги присвячувалося іст. зв’язкам України з Росією, зокрема в період 1648 — 54. З ін. видань І. І. в 1939 — 41 pp. з’явилася «Історія України в документах і матеріялах» (т. І і III), монографія С. Юшкова «Нариси з історії виникнення та початкового розвитку феодалізму в Київській Русі» (1939), зб. «Полтавська битва» (1940) і «Західня Україна» (1940) та ін.

Передвоєнні київ. вид. І. І., і зокрема «Історія України. Короткий курс», що вийшов за гол. ред. С. Бєлоусова (1940), як також видані в Уфі «Нарис історії України» за ред. К. Гуслистого, Л. Славіна та Ф. Ястребова (1942; пізніше перевиданий у Канаді) і перший том підручника «Історія України» С. Юшкова, Л. Славіна, М. Петровського та К. Гуслистого (1943) були після закінчення війни засуджені постановою ЦК КП(б)У про роботу І. І. 1947 р. за «серйозні помилки», м. ін. за те, що в основу періодизації згаданих вид. покладено не «марксистсько-ленінське вчення про соц.-екон. формації», а «зовнішньо-політ. моменти», що іст. укр. народу розглядалася відірвано від іст. ін. народів СССР, а автори «недостатньо показували велику проґресивну ролю рос. держави».

Після згаданої постанови ЦК КП(б)У 1947 р. вид. діяльність І. І. значно послабла. За вісім років (1947 — 54) вийшло всього три томи вид., розпочатого в Уфі 1943 p., «Наукові записки». З повоєнних публікацій 1940-их pp. слід згадати зб. документів «Україна перед визвольною війною 1648 — 54», за ред. М. Петровського та К. Гуслистого (19.46), «Устим Кармалюк» за ред. К. Гуслистого і П. Лаврова (1948) і «Селянські рухи на Буковині в 40-их pp. XIX ст.», складену Ф. Шевченком (1949). У 1950-их pp., і зокрема після смерти Сталіна (1953), вид. діяльність І. І. пожвавилася. 1953 видано перший том курсу «Історія Укр. РСР», за гол. ред. О. Касименка (другий том за гол. ред. М. Супруненка вийшов 1958), написаний повністю з позицій тогочасної партійної лінії; обидва томи видано також у рос. перекладі. У 1954 p., у зв’язку з 300-літтям переходу України під протекцію моск. царя, вийшли різного роду вид., в тому ч. зб. «Визвольна війна 1648 — 54 pp. і возз’єднання України з Росією» (теж рос. мовою) та спільно з Ін-том Слов’янознавства АН СССР видано зб. ст. «Воссоединение Украины с Россией 1654 — 1954». Всі вони базуються на проголошених ЦК КПСС «Тезах до 300-річчя возз’єднання України з Росією». Разом з Ін-том Іст. АН СССР І. І. опублікував зб. документів і матеріялів «Воссоединение Украины с Россией» у трьох томах за ред. П. Гудзенка, О. Касименка, О. Новосельського, А. Сидорова, Л. Черепніна та Ф. Шевченка (1954). З окремих досліджень доби Хмельниччини видано студію О. Компана «Участь міського населення у визвольній війні укр. народу 1648 — 1654 pp.» (1954), монографію О. Касименка «Російсько-укр. взаємовідносини 1648 — поч. 1651 р.» (1955) та ін. З приводу 50-річчя революції 1905 р. вийшов, виданий І. І. спільно з Архівним Управлінням УРСР та Центр. Держ. Іст. Архівом УРСР, зб. документів і матеріялів «Революция 1905 — 1907 гг. на Украине» у двох томах (1955, відповідальний ред. Ф. Лось); І. І. та Держполітвидав УССР опублікували монографію Ф. Лося «Формирование рабочего класса на Украине и его революционная борьба в конце XIX и в начале XX ст.» (1955), з нагоди 40-ліття Жовтневої революції разом з Архівним Управлінням УРСР — зб. документів і матеріялів «Робітничий контроль і націоналізація пром-сти на Україні, березень 1917 — березень 1921 pp.», за ред. П. Гудзенка та ін. (1951), «Радянське будівництво на Україні в роки громадянської війни 1919 — 1920» за ред. М. Рубача (відповідальний ред.) та ін. (1957) й ін. Появилася низка публікацій з іст. пореволюційної України, напр., С. Бєлоусова «Возз’єднання укр. народу в єдиній Укр. радянській державі» (1951, кн. перевидана в перекладі Словацькою Академією Наук, 1953), Г. Шевчука «Боротьба трудящих радянської України проти контрреволюції на півдні в 1920 р.» (1956) та ін. В 1955 — 58 pp. вийшли томи 6 — 12 «Наукових записок» (відповідальний ред. О. Касименко). Починаючи з 1957 публікується двомісячник «Український Історичний Журнал» (відповідальний ред. — Ф. Шевченко), орган І. І. та Ін-ту Іст. партії ЦК КП України — філіялу Ін-ту марксизму-ленінізму при ЦК КПСС.

У перших річниках «Укр. Іст. Журналу», як і в ін. виданнях І. І. 1950-их pp., тематика обмежена майже виключно (за винятком публікацій, зв’язаних з «возз’єднанням» України з Росією) періодом другої пол. 19 і, гол. ч., першої пол. 20 в. (іст. робітничого руху та соціял-дем. орг-цій на Україні, революція 1905 — 07 pp., столипінська реакція та рев. піднесення 1910 — 14 pp., Жовтнева революція і роки гром. війни на Україні, «вітчизняна війна», об’єднання укр. земель в УССР тощо), при чому дослідження, ведеться за «ленінським принципом партійности в іст. науці».

Л. Соневицький


Інститут Літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР, заснований 1926 р. у Харкові як н.-д. установа з гол. завданням дослідження творчости Т. Шевченка й іст. укр. літератури в цілому. Проєкт орг-ції такого ін-ту при УАН у Києві подав С. Єфремов, але створено його при Нар. Комісаріяті Освіти, а керували ним партійні літератори: С. Пилипенко (дир. ін-ту), В. Коряк, А. Річицький, тільки формально на чолі його стояв Д. Багалій (вчений секретар Я. Айзеншток). До кін. 1920-их pp. у працях І. Л. Ш. і в його органі (річник «Шевченко», І — II, 1928 — 30) брали участь і С. Єфремов, О. Дорошкевич, Б. Якубський, П. Филипович, В. Міяковський, В. Державин, В. Петров й ін. У Києві була відкрита філія І. Л. Ш. За перші роки його існування була проведена значна праця над дослідженням текстів Т. Шевченка (С. Єфремов, М. Плевако, О. Дорошкевич, Я. Айзеншток й ін.), хоч не бракувало й спроб його фальсифікації, яка особливо розгорнулася з поч. 1930-их pp. (зокрема в працях Є. Шабліовського) і завершилася тепер остаточним визначенням Т. Шевченка як «рев.-демократа», послідовника В. Бєлінського, М. Чернишевського й ін.

У зв’язку з перенесенням столиці України з Харкова до Києва і черговою реорганізацією АН УРСР в середині 1930-их pp. І. Л. Ш. перенесено до Києва і разом з його філією передано до складу АН УРСР під теперішньою назвою. Дир. його був спочатку Є. Шабліовський, потім П. Тичина, з 1939 р. і досі О. Білецький. 1941 І. Л. Ш. був евакуйований до Уфи і входив до складу об’єднаного Ін-ту Мови й Літератури АН УРСР, 1944 р. повернувся до Києва.

З цього часу І. Л. Ш. став центром усієї літературознавчої праці в УРСР. Крім вид. 5-томника Т. Шевченка (1939), розпочато ще до війни акад. вид. його хворів, з якого 6 тт. уже надруковано, а 7 — 10 тт., що містять малярську й графічну спадщину, готує до друку Інститут Мистецтвознавства, Фолкльору та Етнографії. Низка праць про Шевченка, виданих заходами І. Л. Ш. після війни (Д. Косарик — «Життя і діяльність Т. Г. Шевченка»; І. Пільгук — «Т. Г. Шевченко — основоположник нової укр. літератури» і «Творчість Т. Г. Шевченка і його вплив на розвиток укр. літератури 19 ст.», Є. Ненадкевич — «Творчість Т. Г. Шевченка після заслання», праці Є. Кирилюка, Є. Шабліовського, О. Білецького, О. Дейча й багато ін.), як і велика кількість студій про ін. письм., завдяки партійній тенденційності позбавлені великою мірою наукової вартости. Це саме треба сказати й про велику низку праць, що вийшли до 100-річчя з дня народження І. Франка (1956): М. Возняка — «З життя і твррчости І. Франка», О. Білецького, І. Басса, О. Кисельова, — «І. Франко. Життя і творчість», П. Колесника — «Син народу. Життя і творчість І. Франка», І. Басса — «І. Франко. Біографія» й багато ін. Маючи великі рукописні фонди (35 814 одиниць розібраних і 8 000 ще не розібраних), І. Л. Ш. видав по війні ряд збірок творів клясиків укр. літератури: В. Стефаника (3 тт., 1949 — 54), Л. Українки (5 тт., 1951 — 56), І. Котляревського (2 тт., 1952 — 53), П. Мирного (5 тт., 1954 — 55), М. Вовчка (6 тт., 1955 — 56), І. Франка (20 тт., 1950 — 56) і багатьох готує до друку. Добір творів (іноді зфальшованих) і коментарі так само тенденційні.

В І. Л. Ш. зосереджена праця над виданням заг. курсів іст. укр. літератури. 1941 р. почала друкуватися «Хрестоматія давньої укр. літератури» О. Білецького (вийшла 1949, 2 вид. 1952), тоді ж був підготований до друку 2-томовий курс іст. укр. літератури (за ред. О. Білецького, С. Маслова і І. Єрьоміна), але поч. війни перервав вид.; «Нарис іст. укр. літератури» (1945) С. Маслова і Є. Кирилюка був гостро критикований за «націоналізм» і вилучений з ужитку. 1954 р. вийшов новий «Нарис іст. укр. літератури» рос. і укр. мовами, що, пристосований до сталінських концепцій укр. культури, цілковито спотворює укр. літ. процес. У цьому ж дусі вийшов і перший том «Історії укр. літератури» (1954) за ред. О. Білецького, М. Бернштейна, М. Ґудзія й ін. 2 том цього вид., присвячений сов. літературі, завдяки тому, що зовсім збіднював сов. літературу замовчуванням великої кількости заборонених письм., був вилучений з ужитку і поновно (дещо поширений) вийшов 1957 р. Найбільша з заплянованих тепер праць І. Л. Ш. — вид. 10-томової «Історії укр. літератури», що має бути здійснене до 1966 р.

І. Л. Ш. складається тепер з відділів: давньої, дожовтневої, радянської, рос. літератури, літератури слов. країн нар. демократії, шевченкознавства, теорії літератури, відділу рукописів. Нещодавно засновано відділ франкознавства, що склав проспект повного зібрання творів І. Франка. В І. Л. Ш. працюють кількадесят наук. співр. і готуються кадри літературознавців через ін-т аспірантури. Видатніші з співробітників останнього часу: О. Білецький, М. Ґудзій, С. Маслов († 1957), О. Дорошкевич († 1946), А. Шамрай († 1952), Є. Кирилюк, Н. Крутікова, С. Крижанівський, Л. Новиченко, Д. Косарик й ін.

Орган І. Л. Ш. — «Радянське літературознавство» (1938 — 40 вийшло 6 випусків), поновлене 1957 як двомісячник.

Література: Айзеншток Я. Орг-ція шевченкознавства. Шевченко, І. Х. 1928; Білецький О. Укр. літературознавство за сорок років. 1917—57; Історія укр. літератури, П. К. 1957.

І. Кошелівець


Інститут Маркса-Енґельса-Леніна, вища партійна н.-д. установа в УССР, постала 1939 на місці ліквідованої 1936 Всеукр. Асоціяції Марксо-Ленінських Ін-тів (ВУАМЛІН), як Укр. філіял Ін-ту Маркса-Енґельса-Леніна при ЦК ВКП(б); завдання — перекладати на укр. мову клясиків марксизму й досліджувати іст. КП(б)У; дир. Й. Лисенко. 1940 вийшов один том «Наук. записок» Ін-ту, після війни переклад повного вид. творів Леніна, Сталіна, з 1956 — також Маркса, Енґельса. В 1956 І. М. Е. Л. перейменований на Ін-т іст. партії при ЦК КПУ — Філіял Ін-ту марксизму-ленінізму при ЦК КПСС, дир. І. Назаренко. З 1958 видає разом з Ін-том іст. АН УРСР «Укр. Іст. Журнал» (див. також Марксизм).


Інститут Мистецтвознавства, Фолкльору та Етнографії АН УРСР у Києві, н.-д. установа, створена в 1944 р. на базі Ін-ту Укр. Фолкльору (1936 — 41, керівники А. Хвиля, Ю. Соколов, В. Петров) і пізнішого Ін-ту Нар. Творчости та Мистецтва (1942 — 44) й ін. установ, які в свою чергу були створені після розгрому етногр. і мистецтвознавчих установ ВУАН в 1933 — 36 pp.: Етногр. Комісії, Музею Антропології та Етнології ім. Ф. Вовка, Кабінету Примітивної культури та Кабінету муз. фолкльору. Ці інституції видавали свої «Записки», «Збірники» й наук. журн. («Етнографічний Вісник», «Укр. Фолкльор», «Образотворче Мистецтво» 1937 — 40, «Нар. Творчість» 1937 — 41). Дир. І. М. Ф. Е. був П. Тичина, з 1957 — М. Рильський. Ін-т з 1947 р. має право приймати кандидатські дисертації. Праці І. М. Ф. Е. зосереджені у відділах словесного фолкльору, музики й муз. фолкльору, образотворчого мистецтва, рукописних фондів і лябораторії звукозапису. В 1945 — 49 pp. Ін-т мав свій відділ у Львові з фолкльорною групою, яка 1949 — 51 працювала при Львівському етногр. музеї, а з 1951 працює в складі Ін-ту Суспільних наук АН УРСР у Львові. Основна увага в працях І. М. Ф. Е. спрямована на сов. тематику, на дальшому пляні — вивчення нар. творчости дорев. періоду. Вивченню образотворчої, театральної та муз. нар. творчости донедавна приділялося менше уваги.

І. М. Ф. Е. провів ряд наук. експедицій. Частину зібраних матеріялів опубліковано м. ін. в 3 зб. «Матеріялів» Укр. Держ. Музею етнографії та художнього промислу АН УРСР у Львові. В І. М. Ф. Е. зберігаються великі фонди записів нар. творчости та матеріялів з питань етнографії, почавши з кін. 18 в. до останніх років, які частково використовуються в друкованих працях. Останнім часом І. М. Ф. Е. видав кілька монографій, м. ін. про М. Лисенка, думки про театр П. Саксаганського, зб. нар. казок, приповідок, «Укр. нар. пісні» (2 тт., 1956), «Нариси з іст. укр. радянської музики» (1 випуск, 1957, «Укр. нар. ліричні пісні» (1958), «Укр. нар. поетична творчість» (2 тт., 1958) й ін. З 1951 видаються неперіодично наук. записки «Нар. творчість та етнографія», а з 1957 під тією ж назвою журн. за ред. М. Рильського (Див. також Етнографія).


Інститут Мовознавства АН УРСР (з 1945 ім. О. Потебні) в Києві, постав 1931 р. у висліді ліквідації давніших мовознавчих інституцій Іст.-Філол. Відділу УАН. Їх ліквідація й зформування натомість І. М. були пов’язані з русифікаторським курсом в УССР, з розгромом українознавчих та взагалі гуманістичних наук, з фізичною ліквідацією та репресіями діячів укр. науки, з різким обмеженням дослідницької й наук.-публікаційної діяльности. Свою працю під проводом дир. Н. Кагановича І. М. розпочав неперебірливою критикою репресованих попередніх керівників і видаванням (1934 — 36) відповідно зрусифікованих термінологічних бюлетенів і словників, замість давніших, виготовлених Ін-том Укр. Наук. Мови, та видав заг. рос.-укр. словник за ред. С. Василевського (1937). Від 1934 p. I. M. випускав свій неперіодичний ж. «Мовознавство», здебільша з нефаховими погромницькими статтями (до 1939 р. — 14 чч.); від 1941 p., після арешту Кагановича (1937), директорства М. Калиновича (до 1941) і призначення дир. Л. Булаховського, його заміняє нова серія «Наук. записки. Мовознавство», неперіодичні, з перервою 1941 — 46 pp. (до 1958 р. 14 тт.); статті рос. авторів друковані тут уже по-рос. В 1941 — 44 pp. евакуйовані з Києва співр. І. М. входили як «Відділ мови» до складу об’єднаного Ін-ту Мови й Літератури АН УРСР (в Уфі), що видавав свої «Наук. Записки» (2 тт. до 1946 p.). Організований 1940 р. львівський філіял І. М. відновив свою діяльність 1945 р. як відділ Ін-ту Суспільних Наук Львівського філіялу АН УРСР (під керівництвом І. Свєнціцького, з 1956 р. Л. Гумецької) з неперіодичною публікацією «Дослідження з мови й літератури» (2 тт. до 1958 p.). Реорганізований І. М. поділяється нині на відділи: укр. мови (опрацьовує граматику сучасної літ. мови та історію літ. мови), словниковий (складає й перероблює укр.-рос. словники, також — шкільні англ., нім. та франц., опрацьовує словники укр. мови: іст., тлумачний, синонімний, мови окремих письменників, напр., Т. Шевченка), діялектологічний (збирає матеріял до діялектологічного атласу укр. мови в УССР, веде топономастичні студії УССР) та заг. мовознавства (малоактивний). Львівський відділ мовознавства опрацьовує поль.-укр. словник. Керівник І. М. і гол. ред. «Мовознавства» Л. Булаховський. Свої робочі пляни І. М. докладно підпорядковує плянам рос. І. М. АН СССР у Москві. Вид. діяльність І. М. дещо посилилася з 1950-их pp.: діялектологічний відділ став випускати «Діялектологічний бюлетень» за ред. В. Ільїна (з 1950 р. — 6 випусків), словниковий відділ — з 1951 р. «Лексикографічний бюлетень» за ред. І. Кириченка (досі 6 випусків), «Курс сучасної укр. літ. мови» 2 тт. за ред. Л. Булаховського (1951), зб. статтів «Полтавсько-київський діялект — основа укр. нац. мови» (1954), «Питання походження укр. мови» Л. Булаховського (1956), «Іст. граматика укр. мови» (1957), «Нарис з історії укр. мови» П. Плюща (1938), «Нарис словотворчої системи укр. актової мови XIV — XV ст.» Л. Гумецької (1958) та деякі чисто пропаґандивні видання.

[Інститут Мовознавства АН УРСР, п. ш., у 22 р. зг., м. б.: „Діялектологічний бюлетень“ за ред. В. Ільїна (з 1949 р. — 6 випусків); у 31 р. зг., м. б.: „Нариси з історії укр. літ. мови“ П. Плюща (1958). — Виправлення. Т. 11.]

О. Горбач


Інститут Народної Творчости у Львові, під керівництвом о. С. Сапруна, в рамках УЦК, діяв у 1941 — 44 pp. І. Н. Т. організував сіль. і містечкові хори та театральні гуртки. Заходами І. Н. Т. відбувся 1942 p., у століття народження М. Лисенка, конкурс з участю 27 хорів.


Інститут Суспільних Наук АН УРСР у Львові, створений 1951 і входить до складу Відділу суспільних наук АН УРСР, має різні відділи: історії, археології, мови, літератури, фолкльору, етнографії, економіки й ін. І. С. Н. вивчає насамперед проблематику Зах. України, багато ваги приділяє питанням «рев.-визвольної боротьби і соц. будівництва на Зах.-Укр. Землях та розвитку соц. реалізму в творчості зах.-укр. сов. письм.» І. С. Н. має бібліотеку, видає неперіодично «Наукові Записки», поодинокі відділи ведуть семінари, які об’єднують всіх науковців Львова даної галузі науки, досліди в терені тощо. Дир. І. С. Н. — І. Крип’якевич.


Інститут Української Наукової Мови (ІУНМ), створено при ВУАН 1921 р. на базі Термінологічної комісії при УНТК і Правописно-термінологічної комісії при Іст.-філол. відділі УВАН (див. Термінологія). ІУНМ мав відділи — правничий (керівник І. Черкаський), природничий (П. Тутковський, X. Полонський), техн. (К. Туркало), сіль.-госп. (К. Осьмак), екон. (Г. Кривченко), гол. був А. Кримський, секретарем М. Любинський, з 1925 П. Холодний, що згодом став керівником ІУНМ. Найбільший розвиток ІУНМ припадає на 1925 — 28 pp.; в той час він мав до 25 працівників. ІУНМ видав в 1923 — 28 pp. такі термінологічні словники: хем. — О. Курило, геол. — П. Тутковського, матем. — Ф. Калиновича (2 частини), анатомічний, зоол. (3 частини) — М. Шарлеманя, К. Татарка, І. Щоголева, С. Паночіні, ботан., пед. — П. Горецького, мануфактурний — Ф. Лоханька, природничий — Х. Полонського, комунального госп-ва — К. Туркала й В. Фаворського, електротехн. — І. Шелудька, заг.-техн. — Шелудька й Т. Садовського, рос.-укр. словник військ. термінології — С. та О. Якубського й ін., а також кілька чисел «Вісника» ІУНМ й інструкцію до збирання термінологічного матеріялу. У зв’язку з процесом СВУ заарештовано 8 співр. ІУНМ, а попередню працю схарактеризовано як націоналістично-шкідницьку. Словники, видані після цього, стояли вже на нижчому рівні. З 1931 p., в зв’язку із заснуванням Ін-ту Мовознавства при АН УРСР, останньому передано й вид. термінологічних матеріялів.

К. Туркало


Інститути, фахові або спеціяльні вищі школи в УССР з 4 — 6 pp. навчання. До 1918 р. існували на Україні 12 ін-тів; після ліквідації ун-тів 1920 р. і спеціялізації високого шкільництва їх ч. значно збільшилося, при чому характер і назви поодиноких родів І. зазнавали постійних змін. 1956 було в УССР 125 ін-тів. Докладніше див. Високі школи, Педагогічна освіта, Сіль.-госп. освіта, Мед. освіта, Правнича освіта, Екон. освіта, Торг, освіта, Ветеринарія, Музична освіта, Театральна освіта, Техн. освіта, Фізкультури Інститути, Чужих Мов Інститути й ін. Див. також окремі найважливіші І.


Інститути Академії Наук УРСР, н.-д. установи, в яких нині зосереджується праця АН УРСР. Число ін-тів — 44 в 5 відділах АН УРСР: Відділ Суспільних Наук — 8 ін-тів: Ін-т Філософії, Ін-т Економіки, Ін-т Археології, Ін-т Історії (орган «Укр. іст. журнал»), Ін-т Літератури ім. Т. Шевченка (орган «Радянське літературознавство»), Ін-т Мовознавства ім. О. Потебні (орган «Мовознавство»), Ін-т Мистецтва, Фолкльору та Етнографії (орган «Народна творчість та етнографія») і Ін-т Суспільних Наук; Відділ Біологічних Наук — 6 ін-тів: Ін-т Ботаніки (орган «Укр. ботан. журнал»), Ін-т Гідробіології, Ін-т Зоології, Ін-т Мікробіології ім. Д. Заболотного (орган «Мікробіологічний журнал»), Ін-т Біохемії (орган «Укр. біохем. журнал»), Ін-т Фізіології ім. О. Богомольця (орган «Фізіологічний журнал»); Відділ Фіз.-Матем. Наук — 4 ін-ти: Ін-т Математики (орган «Украинский математический журнал»), Ін-т Фізики, Ін-т Металофізики, Ін-т Радіофізики і Електротоніки; Відділ Хем. і Геол; Наук — 5 ін-тів: Ін-т Заг. та Неорганічної Хемії, Ін-т Органічної Хемії (орган «Украинский химический журнал»), Ін-т Геол. Наук. (орган «Геол. журнал»), Ін-т Геології Корисних Копалин, Ін-т Мінеральних Ресурсів; Відділ Технічних Наук — 11 ін-тів: Ін-т Гідрології і Гідротехніки, Ін-т Будів. Механіки (орган «Прикладна механіка»), Ін-т Електрозварювання ім. Є. Патона (орган «Автоматическая сварка»), Ін-т Машинознавства і Автоматики, Ін-т Гірничої Справи ім. М. Федорова, Ін-т Чорної Металюрґії, Ін-т Електромеханіки (орган «Автоматика»), Ін-т Теплоенерґетики, Ін-т Використання Газу в комунальному госп-ві й пром-сті, Ін-т Металокераміки і спеціяльних сплавів, Ін-т Машинознавства. Див. також Укр. Академія Наук і статті з окремих ділянок науки, як Біологія, Ботаніка, Геологія, Зоологія, Математика, Техніка, Фізика, Філософія, Хемія й ін.


Інститути Благородних Дівиць, див. Жіноча освіта.


Інститути Народної Освіти (ІНО), високі школи в УССР, створені на поч. 1920-их pp. після ліквідації ун-тів (1920) на базі їх фіз.-матем.-природничих й іст.-філол. фак. та учительських ін-тів з метою готування учителів до заг.-осв. і проф. шкіл; ІНО ділилися на факультети соц. виховання і проф. освіти з різними відділами: фіз.-матем., фіз.-хем., біол., геогр., історії, мови й літератури тощо. Час навчання 4 — 5 років. 1929 р. в УССР було 12 ІНО (в Києві, Харкові, Одесі, Дніпропетровському, Ніжені, Полтаві, Кам’янці Подільському, Житомирі, Миколаєві, Херсоні, Чернігові, Луганському) з 6 200 студентами, серед яких українці становили 65%. Більшість ІНО видавало свої «Записки». Після відновлення ун-тів ІНО були ліквідовані, а їхні функції перебрали ун-ти й Педагогічні Інститути. Див. також Високі Школи.


Інститути Фізкультури, див. Фізкультури Інститути.


Інститути Чужих (іноземних) Мов, див. Чужих мов інститути.


Інструменталь, орудний відмінок, має в укр. мові різноманітні синтаксичні функції; з первісної соціятивної (виражати особу, з якою разом виконується якась дія: йти з батьком) розвинулися в придієслівному вжитку (і при відповідних віддієслівних іменниках, прикметниках) функції знаряддя дії, дійової особи в пасивних конструкціях, способу дії і порівняння (літати орлом), причини дії, обмеження прикмети (молодий літами), місця й часу (йти дорогою, днями просиджувати). Із функції способу дії та порівняння розвинувся в 15 — 17 вв. (перші прояви вже в 11 — 12 в.) присудковий І., зокрема при зв’язці був, буде (був козаком), замінюючи тут присудковий номінатив (був козак). Закінчення І. — в іменниках чоловічого і сер. роду -ом (-ем), жін. роду на голосний -ою (-ею), на приголосний -ю, в множині -ами, дуже рідко -ьми, -има.


Інструментальна музика, призначена для виконування на муз. інструментах: сольова (з акомпаньяментом або без), камерна (ансамблева) і оркестрова. На Україні І. м. розвинулася з кін. 18 в. (Д. Бортнянський), існування численних капель призвело до постання оркестрових творів (симфонія М. Овсянико-Куликовського 1809), з кін. 19 в. помітні фортепіянові твори М. Лисенка. На поч. 20 в. постали інструментальні твори В. Барвінського, С. Людкевича, згодом Л. Ревуцького, В. Косенка, Б. Лятощинського. В сучасних укр. композиторів І. м. посідає панівне місце.


Інтарсія, «викладанка», дерев’яна відполірована інкрустація різнокольоровими породами дерева, поширена в другій пол. 18 в. на Зах. Україні в оздобі меблів, посуду, муз. інструментів, предметів рел. культу і т. д.; з 19 в. гол. в мист. дерев’яному виробництві на Гуцульщині. В гуцульському різьбарстві вперше застосував І. В. Девдюк з Старого Косова. З 1945, побіч традиційної нар., перев. геометричної орнаментики, застосовано І. як гол. спосіб у пропаґандивних тематичних сов. сюжетах.


Інтеліґенція (від латинського intelligeге — розуміти), як психологічне поняття охоплює духові функції, які не належать до категорії почувальних і вольових явищ; вона обіймає всі пізнавальні функції від відчування і сприймання аж до логічного мислення. У вужчому окресленні під І. розуміємо здібність розуму (інтелекту) схоплювати логічні зв’язки між думками та причинові — між подіями. До цього зближене і популярне поняття І., що означає вміння знаходити відповідні засоби для бажаних цілей, знання зв’язків між фактами і подіями. Як І. визначається також здібність пристосуватись до обставин, де самих тільки інстинктів і звичок, здобутих досвідом, не вистачає. В найширшому соціологічному розумінні І. це верства людей з виробленою І. в психологічному значенні. Коли під клясовим поділом суспільства розуміти вертикальний його поділ, себто залежно від того, яке місце займають окремі люди й їх групи в соц.-екон. порядку життя, тоді це найширше поняття І. означало б у горизонтальному розрізі, найвищу верству освічених людей усіх кляс: землевласників, буржуазії, селянства, робітництва.

У вужчому, нині особливо актуальному розумінні термін І. схоплює сукупність осіб, які на основі освіти, знання, орієнтації, отже на основі І. в психологічному сенсі, а не на основі традиції чи соц.-екон. становища здобувають вирішальний вплив на всі, не тільки духові, ділянки життя, отже здобувають владу в державі. Цей процес серед щораз складніших умов сучасної цивілізації, яка вимагає всюди теоретичного знання і не може спиратись тільки на досвід поколінь, відбувається еволюційно в усьому світі. В молодших суспільствах, зокрема там, де природний розвиток спинявся або викривлювався старим режимом (напр., царська Росія) або чужою окупацією (напр., Україна), цей процес росту впливу і переймання влади І. відбувається більш революційно. Сх.-евр., зокрема укр. революція 1917 р. була ведена й опанована І. Прийнятий ком. теорією поділ на робітництво, селянство і трудову І. затемнює фактичний стан. Подібно сучасним протиколоніяльним революціям (яскравий приклад арабського світу) надає динаміки молода І. тих народів.

І. в соціологічному розумінні, себто І. як сукупність людей, які передусім або виключно на основі освіти, знання й їх пристосування, а не на основі традиції чи соц.-екон. становища здобувають вирішальний вплив на життя суспільства, стала провідною верствою укр. історії 19 і 20 вв.

На землях, що належали до Рос. Імперії, І. різноманітна за своїм соц. походженням. В ній представлені міські групи, нащадки попередньої, панівної, старшинсько-дворянської верстви, виходці з селянства і робітництва. З цього погляду символічне значення має поява і місце Т. Шевченка в новій укр. історії. На землях, що перебували під австро-угор. пануванням та нова інтеліґентська верства формувалася спочатку в лоні духовенства і поволі визволялась у духово й соц. самостійну провідну верству. Як для формування світогляду і суспільних настанов сх.-укр. сучасної І. мав вирішальний вплив кріпацький син Шевченко, так модерного обличчя зах.-укр. І. надав сел.-ремісничий син І. Франко.

Першим ідейно-орг. оформленням новочасної укр. І. було Кирило-Методіївське Братство (1845) з М. Костомаровим, М. Гулаком, П. Кулішем, а згодом і Шевченком у проводі. Захоплення коз. минулим зв’язувало кирило-методіївців із останніми духовими відгомонами старшинської верстви, найяскравішим виразом яких була «Історія Русів» та її ідейне середовище, Новгород-Сіверський гурток кін. 18 і поч. 19 в. Однак швидко виявився контраст: старшинська ідеологія була перейнята своїми клясовими привілеями і спрямована на їх оборону. Новий напрям звертав увагу насамперед на духову творчість народу, на його соц. рухи до рівности і братерства; мрія соц. рівности завершувалась мрією про міжнар. рівність, що мала б здійснитись у слов. федерації, з Україною як її наріжним каменем.

Інтеліґентське покоління 1860-70-их pp. знайшло свої духові й орг. форми в «громадах», гол. в Старій, Київській, та в громадах провінційних міст (див. Громади). Центр. постатями цього етапу були вчені історики: В. Антонович і М. Драгоманов. В ідеології Громади народ залишався далі основним поняттям, але відношення до історії міняється. Місце романтизму займає раціоналістичний позитивізм. Центр духа переходить від поетичного надхнення і мрійницьких візій майбутнього, типових для кирило-методіївців, до критичного розуму, до науки й нар. освіти. Ідеологія Громади виявляє типово інтеліґентські тенденції; з’являється навіть суворий інтеліґентський цензус: чл. може стати тільки людина з вищою освітою.

Реакція часів Олександра III ослабила Громаду і звузила провідницьку ролю І. виключно до справ культури, і то в тісному засягові. Наслідком цього був розрив між політ. орієнтованим Драгомановим, який вів укр. пропаґанду в Европі, і Громадою, а далі прояви нових ідейно-орг. тенденцій молодої І. наступного покоління. Воно на зламі 19 і 20 вв. дало нові, вже суто політ. партійні оформлення (РУП, на чолі з Д. Антоновичем, сином Володимира, згодом УСДРП; Укр. Партія Соціялістів-Революціонерів; Укр. Дем.-Радикльна Партія, згодом ТУП; Укр. Нар. Партія). Всі ці партії залишились і далі типово інтеліґентськими угрупуваннями літераторів, публіцистів, науковців, студентів, земських службовців. Але при слабнучій силі імперії, зокрема після 1905 p., ті провідні гурти могли вже спиратись на ширші бази «Просвіт» і кооп. спілок, де створювалась, пізніше в 1917 р. вирішальна на провінції, проміжна верства місц. інтеліґенції чи півінтеліґенції. Т. ч. у тій вже інтеліґентській ієрархії нова провідна верства дозрівала до революції і утворення держави 1917 — 20 pp.

Під Австро-Угорщиною розвиток мав такі самі риси. 1830-і pp. («Руська Трійця», «Русалка Дністровая») і 1840-і pp. (Весна народів, Гол. Руська Рада) дали перше духово-політ. оформлення провідної верстви. В соц. відношенні це здебільша духовенство; дальший процес формування І. відбувався під знаком спочатку повільної, а в 1890-их pp. радикальнішої емансипації модерної, світської інтеліґентської провідної верстви; на поч. 20 в. ця емансипація завершується. Одночасно відбувалась еволюція суспільно-політ. ідеології зах.-укр. І. Ідеї 1848 р. (українці Галичини, Буковини, Закарпаття — це частина 15 млн укр. народу; вони льояльні до Австрії і вимагають окремого коронного укр. краю в її межах) розроблюються у виразніший політ. світогляд народовецтва в боротьбі проти наступу насамперед поляків, далі проти сил клерикального консерватизму, політ.-культ. москвофільства і австро-поль. угодовства. Останнє десятиріччя 19 в. приносить усі гал. оформлення, що в них тривала і боролась інтеліґентська провідна верства Укр. Зах. Земель до 1918 р. (Укр. Радикальна Партія, Укр. Нац.-Дем. Партія, Укр. Соц.-Дем. Партія). Ці партії втягли у свої ряди різні кляси суспільства: міські (ремісників, службовців і пролетаріят) та — гол. селянство.

І. винесла на своїх плечах укр. революцію і будування укр. новітньої держави. Зв’язана органічно й інтересами з нар. масами, вона знайшла серед них підтримку своїх суспільно-політ. ідей. І. була рушієм і фактичним керівником організованого робітництва і сел. стихії та ідейно визначувала всі прояви революції. Типовими представниками цього інтеліґентського проводу були і учений М. Грушевський, і письм. В. Винниченко, і публіцист С. Петлюра.

Упадок укр. нац. державности 1920 р. викликав природну в таких іст. ситуаціях реакцію проти дотогочасного інтеліґентського проводу. Та реакція виявилась в обох вищезгаданих аспектах І.: психологічному і соціологічному. Це була реакція проти переоцінки розуму і його творів — різних систем, програм, що намагались охопити іраціональне життя почувань і передусім вольових поривань та не давали вільно розгортатись первісним стихійним силам ірраціоналізм, волюнтаризм, зокрема в писаннях Д. Донцова і в ідеології націоналізму); з другого боку, це була реакція взагалі проти проводу І. в суспільстві й державі. За І. мали б залишитися тільки провідні духові функції і допоміжна роля в держ. і госп. орг-ції суспільства, яку провести можуть тільки кляси, що мають у розпорядженні засоби продукції й війни (клясократична доктрина В. Липинського, прийнята гетьманським рухом). Все ж ті теорії й рухи не спинили дальшого іст. розвитку, що в укр. світі та взагалі у світі щораз більше висуває І. на провідні місця. Врешті, нині й іраціоналістичний волюнтаризм, і навіть клясократична ідеологія репрезентовані в укр. суспільстві знову ж І. Провід леґально орг. життя Укр. Зах. Земель залишався між двома світовими війнами в руках І., яка під дещо зміненими назвами продовжувала традиційні нац.-дем., радикальні й соц. форми. Так само окупаційний ком. режим при всьому підкреслюванні влади пролетаріяту і селянства, не вніс змін у цей заг. розвиток. Провідною верствою на сучасній Україні є партійно-бюрократична І. апаратчиків, що в останній інстанції підлягає знову ж московсько-партійно-бюрократичній І. Поруч із панівною партійно-бюрократичною І., в УССР є маси культ. і техн. І., неполіт. і часто непартійної, яка не має впливової позиції в сов. суспільно-політ. житті і духові й матеріяльні інтереси якої йдуть урозріз із парт, бюрократією. Це потенційно категорія, що в ній може зформуватися свідомість ролі речника й провідника опору режимові. На еміґрації з 1920-их pp. І. зберігає свою провідну ролю суспільно-політ. життя.

У ретроспективних підсумках можна сказати, що після того, як Україна втратила давніші провідні верстви, коз. старшину, багате й свідоме міщанство, вона в 19 в. почала створювати нову, модерну провідну верству у своїй І., що наростала з усіх соц. кляс. Ідейні й політ. вияви тієї провідної верстви (романтизм, потім раціоналістичний позитивізм, а далі іраціоналістична й клясократична реакції) мають свої паралельні течії в зах. світі. Однак, ці укр. напрями зроджувались, росли і в’янули з іманентних причин укр. життя і не були звич. наслідуванням чи простим перейманням. Так і сучасна криза орг. форм і світоглядові шукання І. це — рівнобіжне явище до залому дотеперішніх духових і політ.-соц. форм світу.

Література: Драгоманов М. Собрание политических сочинений, І — II. Париж 1905 — 06. М. 1908; Драгоманов М. Шевченко, українофіли і соціялізм. 1879, 2 вид. К. 1914; Грушевський М. На порозі Нової України. К. 1918; Охримович Ю. Розвиток укр. політ. думки. Л. 1922; Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Відень 1926; Левицький К. Іст. політ. думки гал. українців 1848 — 1918. I — II. Л. 1926 — 27; Borschak E. Le mouvement national ukrainien en XIX siecle. Париж 1930; Донцов Д. Маса і провід. Л. 1935; Мазепа І. Підстави нашого відродження. І — II. Новий Ульм 1946 — 49; Підгайний С. Укр. інтеліґенція на Соловках. Новий Ульм 1946; Шлемкевич М. Загублена укр. людина. Нью-Йорк 1954; Rudnytsky I. L. The intellectual origins of modern Ukraine. Анали УВАН. VI, 3 — 4. Нью-Йорк 1958.

M. Шлемкевич


Інтерлюдія, див. Інтермедія.


Інтермедія, коротка весела сценка, що виконувалася між актами поважної п’єси. Вперше І. з’явилася в Англії в 15 в. (у п’єсі Г. Медволла). Перші укр. І. є в поль. драмі Я. Ґаватовича про смерть Івана Христителя (1616). І. не зв’язані змістом з п’єсами, в які їх вставляли, іноді й писали їх ін. автори. Це перев. мандрівні анекдоти, дієві особи в яких не схарактеризовані ближче: козак, селянин, чужинці-цигани, поляки, жиди, москалі, «литвини» (білоруси), тому мова І. часто мішана, але укр. дієві особи говорять чистою укр. мовою. Майстром укр. І. був М. Довгалевський, що додав по 5 І. до своїх драм (1736 — 37). 5 І. додано до драми Ю. Кониського (1747), є вони в п’єсі «Стефанотокос» (автор українець, але драма виставлена в Новгороді). Є відомості про ін. загублені І. Вплив І. помітний на творах І. Некрашевича, на вертепі, гумористичних віршах 18 в. та на поч. укр. комедії. Про І. у М. Возняка: «Початки укр. комедії» (1919, 2 вид. Нью-Йорк 1955). Там же й вибір текстів.

Д. Ч.


Інтернаціонал, назва міжнар. об’єднань соц. і ком. рухів. Перший І. (1864 — 72) діяв під значним впливом К. Маркса. 1889 утворено Другий І., що об’єднував перев. соц.-марксистські і реформістські партії, а також ін. ліві течії. В 1919 Другий І. відмежувався від большевизму і гостро виступив проти Сов. Росії; з того часу в ньому гуртувалися здебільша праві соц. партії в противагу до заснованого в Москві Третього І. Між обома останніми існував 2½ І., складений з соц. центристських груп (1921 — 23), що згодом об’єднався з Другим І. в Соц. Трудовий І. Укр. соц. і ком. групи перебували у зв’язку з Другим і 2½ І. (див. Соціялістичний Трудовий Інтернаціонал) та з Третім І., т. зв. Комінтерном (див. Комуністичний Інтернаціонал).


Інтернаціоналізм, ідеологічна і суспільно-політ. течія, яка відстоює концепцію співпраці вільних і рівноправних спільнот. І. виходить із принципу, що нація і нац. приналежність не можуть бути виключними чинниками у розвитку суспільних взаємин; він ставить ідею міжнац. співпраці й солідарности понад нац. інтерес. В сучасному ідеологічно-політ. оформленні концепція І. виникла паралельно з дем. і ліберальними ідеями франц. революції, хоч деякі його елементи існували в універсалістичному вченні Кат. Церкви вже за середньовіччя та в теоріях окремих філософів. Зокрема із зародженням соціялізму та лівих рев. течій (анархізм, синдикалізм тощо) з пол. 19 в. почали І. обґрунтовувати теоретично (К. Маркс, Ф. Енґельс, П. Прудон, К. Кавтський, Р. Люксембурґ й ін.). Течія І. знайшла орг. оформлення в соц. міжнар. формаціях, що відомі з кін. 19 в. п. н. інтернаціоналів (див. Інтернаціонал). Від І. як насамперед політ. течії і програми слід розрізняти космополітизм як світоглядову настанову і філософський погляд, який заперечує фактор нації і нац. держави.

На Україні ідеї І. знайшли перший відгомін після франц. революції в гуртках укр. масонів та в укр. вітці декабристського руху (див. Декабристи). Укр. слов’янофільство, а зокрема діячі Кирило-Методіївського Братства ставили наголос на ідеї міжнар. співпраці, рівности і братерства народів. Перше теоретичне обґрунтування укр. аспекту І. дав М. Драгоманов, гол. в працях: «Вільна спілка», «Шевченко, українофіли і соціялізм» та «Іст. Польща і великорос. демократія». Він пов’язував свою концепцію І. з ідеєю европеїзму і федералізму; передумовою інтернац. співпраці має бути визнання засади, що «кожна нація має сама собі бути господарем».

Ідея І. мала місце і в політ. мисленні та публіцистиці укр. нац. лівиці кін. 19 і поч. 20 в. (І. Франко, М. Павлик, С. Подолинський). Укр. соц. партії (УСДРП, УПСР, УСДП, Укр. Радикальна Партія) бачили в І. одну з важливіших можливостей укр. політики. Одна з течій в УПСР в 1918 — 19 pp. прямо прийняла назву «інтернаціоналістів». Також в укр. ліберальних партіях (Укр. Нац. Дем. Партія, УПСФ, УНДО) частково прищепилася концепція ліберального І.

Програма і пропаґанда ідей І. відограли значну ролю в ком. русі, зокрема І. набув різної інтерпретації і практичного застосування у взаєминах між рос. і укр. комуністами. В боротьбі з рос централізмом в підсов. умовах укр. комуністи, згуртовані в Укр. Ком. Партії — боротьбістів та УКП (укашсти), спиралися на програму І. як важливий арґумент проти рос. переваги в СССР і великодерж. шовінізму. Рос. большевики з свого боку трактували укр. націонал-комунізм як відступ від І. Ця сама проблема виринула у зв’язку з кризою в Ком. Партії Зах. України в 1926 — 30 pp., що призвело до втручання Комуністичного Інтернаціоналу в Москві. Укр. комуністи згаданих напрямів відстоювали клясичне марксистське розуміння І., себто рівности і солідарности пролет. рухів, до речі, зафіксоване в першій конституції УССР з 1919 р. про творення світової федерації радянських республік, до складу якої мала б. увійти й УССР. (Див. також Марксизм).

Р. М.


Інтернаціоналісти, назва лівої течії УПСР, яка оформилася на поч. 1918 р. На 4 з’їзді партії в травні 1918 І. були в більшості в ЦК і вели свою пропаґанду через нелеґальний орган «Боротьба» (звідси пізніша назва боротьбістів). І., в противагу до Укр. Нац. Союзу, як леґальної опозиції до гетьманського уряду, були на становищі рев. опозиції.


Інтернаціонал Свободи, міжнац. політ. орг-ція еміґрантів, створена з ініціятиви українців 1946 в Зах. Німеччині з метою боротьби проти рос.-больш. імперіялізму. З 1952 осідок президії в Римі, а основним тереном діяльности І. С. стала Італія. В І. С. представлені албанці, білоруси, болгари, грузини, китайці, литовці, поляки, румуни, словаки, словінці, хорвати, чехи, угорці й українці (стан з 1958); гол. президії з 1954 — угорець К. Калляї, а ген. секретар українець В. Федорончук (з 1952). І. С. влаштував ряд пропаґандивних маніфестацій, пресових конференцій, висилає меморіяли, утримує контакт з урядовими колами.


Інтернаціональні організації, див. Міжнародні організації.


Інтонація, значеннєво важлива (релевантна) різниця в перебігу висоти муз. тону при вимові речення або складу. І. речення має в укр. мові важливі функції, як експресивні, так і суто комунікативні. Різниця між оповідним і питальним реченням може виявлятися тільки І. (Він дома. — Він дома?). І. може компенсувати зсуви від звичного порядку слів. Діяпазон інтонаційних контрастів сильніший на сх. України, ніж на зах.

Складові І., що відігравали важливу ролю в праслов. мові, в укр. мові як фонологічний чинник утрачені, імовірно на заранні іст. доби, але їх сліди відбиті в деяких фонетичних явищах: 1) у рефлексації праслов. *or-, *ol-, що при акутовій І. дали ра-, ла-, а при циркумфлексовій ро-, ло- (рало — рокита, ланя — діялектне — лодка); 2) імовірно (теорія Булаховського) в переході о в і під новоакутовою інтонацією в повноголосних групах (голова: голівка, але солома: соломка); 3) у переході е в і під новоакутовою І. (село — сіл, тітка, але клепка). Але найбільші й безперечні сліди давніх інтонацій лишилися відбиті в вигляді пересувів наголосу, хоч первісна ситуація чимало затемнена впливами морфологічних чинників.

Праслов. мова розрізняла на довгих голосних дві давні інтонації, умовно називані акутова і циркумфлексова. Акутова І. постала, імовірно, в наслідок занепаду наявного в праіндоевр. мові ляринґального звука. Пізніше, але ще в праслов. добу з’явилася нова, новоакутова І., в висліді метатонії (переінтонування) давнього циркумфлекса й короткостей, за умов, що ще достатньо не досліджені, але сходять загалом на різного роду зміни в числі звуків і пересуви наголосу в слові. Гол. пересуви місця наголосу укр. мови, що кореняться в цих інтонаційних стосунках, такі: 1) у 2-складових словах, коли початковий склад був циркумфлексовий або короткий, а другий — акутовий, а наголос первісно падав на початковий склад, цей наголос пересувався на кінцевий акутовий склад (закон де Соссюра-Фортунатова: укр. голова — голову, земля — землю; прошу, проси, просити — просиш, прошено супроти вірю, вір, вірити — віриш, вірено; діялектні при смерті, на меду й ін.); ці наголосові зміни широко використані в словозміні й словотворі укр. мови, зокрема для протиставлення множини однині, і спричиняються до морфологічної індивідуалізації укр. наголосу супроти рос. і білор. 2) Коли перед початковим наголошеним циркумфлексовим чи коротким складом слова появлявся проклітичний склад (прийменник, префікс), то наголос переходив на цей приставлений склад (закон Шахматова: ворон — гай-ворон; голову — на голову; город — при-город; пізніші аналогічні вирівняння здебільша поусували вислід діяння цього закону; його діяння змішується ще й з давнім словотвірним перекиданням наголосу у словоскладеннях типу: слúва — тернó-слив; ногá — від-нóга). 3) Хронологічно останньою важливою зміною інтонацій у протоукр. говірках була метатонія інтонації циркумфлексової та подекуди й короткостей в новоакутову (укр. гóлову, головáми — голíв; але смерéка, смерéками — смерéк), спричинена гол. заником півкоротких голосних ъ, ь у наступних складах, передусім наголошених, — ще, крім родового множини, гол. суфіксальні утворення із -ъкъ, -ъка, -ька, -ько, -ьць, -ънъ, -ьш-ий (солóдкий — сóлод; у степенюванні прикметників — молóдший — мóлод(о) та ін.).

Література: Lehr-Spławiński T. Ślady dawnych różnic intonacyjnych w językach ruskich. Rocznik Slawistyczny, IX, 1918; Булаховcький Л. Порівняльно-іст. розвідки в ділянці укр. наголосу. Мовознавство VII, 1936; Сх.-слов. мови як джерело відбудування спільнослов. акцентологічної системи. Мовознавство III — IV. 1947; Акцентологический закон А. А. Шахматова. А. А. Шахматов, Сборник статей и материалов. М.-Л. 1947; Kuryłowicz J. L’accentuation des langues indo-européennes. Кр. 1958. Див. ще ЕУ I, стор. 339.

О. Г.


Інтранзитивні дієслова (неперехідні), як протиставлення перехідним, дієслова, що не можуть мати після себе об’єкта в знахідному відмінку: ходити, боятися, горювати. Неперехідність в укр. мові морфологічно може бути виявлена постфіксом -ся (мити — митися); в ін. випадках вона має чисто синтаксичний характер.


Інфантерія, див. Піхота.


Інфінітив (дієйменник), невідмінна дієслівна форма, що не має часу, числа й особи (тому в реченні може заступати підмет, а при наказовій інтонації висловлювати наказ), але має вид; до слова, від якого граматично залежить, прилягає; як об’єкт при дієсловах (крім модальних: могти, сміти...) та при іменах може бути замінений віддієслівним іменником (люблю читати — люблю читання), зокрема в абстрактнішій, наук. мові; проте укр. мова вживає після імен залюбки І., що дає змогу зберігати різноманітніше дієслівне керування (машина плести светери). Тавтологічний І., повторений при особовій формі дієслова, підсилює дію (бачити бачив). І. це первісно скам’яніла форма давального відмінка однини віддієслівного іменника типу стать, закінчена на -ти (в староукр. і говірках ще на -чи: печи); під впливом змішання з формами супіну на -тъ (вживаної як об’єкт при дієсловах руху на означення мети: посъла къняжитъ «післав княжити») вже в 11 в. появилося закінчення І. -ть, поширене сьогодні в укр. сх. говірках не під наголосом (ходúть, але нестú), в літ. мові використовуване лише в поезії.


Інформаційна служба, орг-ція і засоби інформації з різних ділянок життя для внутр. і зовн. вжитку; на Україні розвивалася з ростом укр. нац. руху і залежно від можливостей, які створювали пануючі на укр. землях чужі режими. (Про внутр. І. с. — див. Преса на Україні).

Предтечами зовн. І. с. кін. 19 в. можна вважати діячів, що постійно чи тимчасово перебували за кордоном й інформували зах. світ про укр. справи (М. Драгоманов і його женевський кружок, гал.-бук. парляментаристи у Відні, І. Франко й ін.). В Росії І. с., гол. у Петербурзі, виконували чл. Укр. Громади і Держ. Думи, зокрема М. Костомаров, П. Куліш, Д. Мордавець, О. Лотоцький, П. Стебницький, М. Могилянський, М. Грушевський, О. Саліковський, М. Славінський, С. Петлюра й ін., співпрацюючи в рос. пресі або видаючи власні органи: «Украинский Вестник» у Петербурзі (1906) і «Украинская Жизнь» у Москві (1912 — 17). В 1902 — 05 pp. в Женеві, а згодом у Франції інформатором укр. справ був Я. Федорчук, в Лондоні В. Степанківський і зокрема Г. Рафалович, який продовжував свою працю до 1916 p., у Празі О. Бочковський, в Софії Людмила Шишманова-Драгоманова і її чоловік І. Шишманов. Координувати і допомагати І. с. в країнах зах. світу мав Укр. Інформаційний Комітет у Львові (1912 — 14) під керівництвом Р. Залозецького і А. Жука.

З 1900 до 1920 р. центром систематичної І. с. став Відень. Початок поклав журналіст Р. Сембратович, видаючи 1901 — 02 р. журн. «X-Strahlen», присвячений укр. справам в Австрії й Росії, а 1903 — 05 «Ruthenische Revue», пізніше, в 1906 — 16 pp., «Ukrainische Rundschau» (ред. В. Кушнір); В. Кушнір заснував також 1907 р. у Відні перше Укр. Пресове Бюро, інформаціями якого користувалася преса Зах. Европи.

Під час першої світової війни І. с. перебрали на себе гол. Союз Визволення України і Головна (згодом Загальна) Укр. Рада у Відні; остання видавала тижневики „Ukrainisches Korrespondenzblatt“ (1914 — 16) і „Ukrainische Korrespondenz“ (1917 — 18). СВУ видавав „Ukrainische Nachrichten“ (1914 — 18) у Відні, „La Revue Ukrainienne“ (1915 — 17) в Льозанні і ряд інформативних брошур (11 мовами). У важливій для І. с. невтральній Швайцарії видавав у Льозанні В. Степанківський „L’Ukraine“ і неперіодично „The Ukraine“ (1915 — 20); в Берні виходила англ., нім. і франц. мовами „Korrespondenz der Nationalitäten Russlands“ (1916 — 17, ред. Д. Донцов і В. Степанківський). Укр. Пресове Бюро в Берліні, під керівництвом Д. Донцова, видавало „Nachrichten des Ukrainischen Pressebüros“ (1914 — 16) і політ. брошури. В Будапешті закарп. діяч Г. Стрипський видавав, у порозумінні з СВУ, угор. мовою журн. „Ukránia“ (1915 — 16). В ЗДА видали низку інформаційних публікацій Укр. Нар. Комітет і Федерація Українців.

З постанням укр. держави 1917 р. ролю і орг-цію І. с. перебрали на себе держ. установи, зокрема укр. посольства і місії за кордоном. Нормально організована внутр. і зовн. І. с. існувала за гетьманської влади 1918 р. При мін-ві внутр. справ утворено Укр. Телеграфне Аґентство (УТА) та Держ. Бюро Преси, очолювані Д. Донцовим; УТА систематично видавала чужомовні бюлетені. В Відні виходили „Ukrainische Blätter“ (1918), редаґовані В. Калиновичем. В період Директорії УНР аґентство існувало далі, а в грудні 1918 р. організовано у Відні Укр. Пресову Службу (УПС) (керівник О. Кущак), фінансовану спочатку посольством ЗУНР, 1919 — 20 посольством УНР; вона була гол. укр. інформативно-пропаґандивним осередком для Европи і виявляла жваву вид. діяльність. Крім цього, в 1919 — 20 pp. пресові бюра укр. посольств і місій видавали свої бюлетені чи журн., як правило, мовою даних країн: в Лондоні, Софії, Римі, Газі, Копенгаґені, Берліні, Будапешті, Гельсінкі, Парижі, Берні і Льозанні, Атенах, Нью-Йорку. Особливо широку інформаційну діяльність вела укр. мирова делеґація в Парижі. Взагалі ж перев. частина діяльности більшости місій зводилася до І. с., і на цю мету призначувано значні фонди з держ. бюджету.

Між двома світовими війнами інтенсивну І. с. вів уряд УНР в екзилі через своїх представників, які працювали в чужих пресових аґентствах (М. Ковалевський, М. Єреміїв й ін.) і через свої місії, гол. паризьку. При її участі видавано „L’Europe Orientale“ (1919 — 20) франц. і англ. мовами, „France et l’Ukraine“ (1920), „Prométhée“ (1924 — 38, ред. Г. Ґвазава), згодом „La Revue de Prométhée“ (1938 — 40, ред. О. Шульгин), „L’Ukraine Nouvelle“ (1927 — 29), „Bulletin du Bureau de Presse Ukrainienne“ (1934 — 39) й ін. В Швайцарії видавець і ред. агентства „Ofinor“ M. Єреміїв видавав пресові бюлетені в Женеві (1928 — 44) франц., нім. і укр. мовами, в Парижі франц. (1929 — 39) і есп. (1932 — 36), в Римі (1929 — 43) італ. мовою. У Німеччині Нім.-Укр. Т-во в Берліні видавало журн. „Die Ukraine“ (1918 — 26, ред. А. Шмідт); виходили „Deutsch-Ukrainische-Zeitung“ (1920, ред. Г. Клюк), „Osteuropäische Korrespondenz“ (1926 — 34, ред. З. Кузеля і Р. Ярий) і „Ukrainische Kulturberichte“ Укр. Наук. Ін-ту (1933 — 40). Широку діяльність розвинуло в 1931 — 39 pp. Укр. Бюро в Лондоні Я. Макогона, яке вів Ю. Кисілевський (видавало м. ін. пресовий бюлетень); тут неперіодично виходив видаваний групою гетьманців бюлетень „Investigator“ (1920 — 40, ред. В. Коростовець). У Празі в 1930-их pp. появлялися «Укр. Кореспонденція» і „Ukrajina“, про укр. справи інформував систематично на сторінках щоденника „Prager Presse“ і журн. „Slavische Rundschau“ M. Гехтер. У Варшаві виходили журн. „Natio“ (1926 — 27, ред. П. Лисяк) англ., франц., нім. і поль. мовами, присвячений проблемам нац. меншостей в Польщі, тижневик „Biuletyn Polsko-Ukraiński“ (1932 — 38) і місячник „Problemy Europy Wschodniej“ (1939) за ред. В. Бончковського. В 1930-их pp. ОУН активізувала І. с., видаючи свої бюлетені в Берліні („Ukrainischer Pressedienst“ Укр. Інформаційного Бюра нім. і укр. мовами, за ред. М. Селешка 1931 — 34. і В. Стахова 1937 — 41), Нью-Йорку („Ukrainian Press Service“, 1938 — 41, ред. Є. Скоцко і журн. „Trident“, ред. В. Душник), в Женеві (спорадично з 1930 р. за ред. М. Кушнір-Богуша й ін.), в Лондоні (1931 — 34, під керівництвом Є. Ляховича і 1937 — 39 С. Давидовича), в Римі, Празі, Кавнасі, Відні та ін.

Після другої світової війни І. с. виконує на еміґрації низка укр. політ. і гром. установ, які м. ін. видають журн. чужими мовами. Лише деякі з них виходять тривало і стоять на вищому рівні. Укр. Конґресовий Комітет Америки (УККА) в Нью-Йорку видає з 1944 р. чвертьрічник „The Ukrainian Quarterly“ (до 1957 p. ред. М. Чубатий), з 1948 двотижневий бюлетень „The Ukrainian Bulletin“ і ряд інформативних книжок і брошур; в Буенос-Айресі видається з 1951 р. есп. мовою піврічник „Ucrainia Libre“; Союз Українців у Великобрітанії видає з 1954 „The Ukrainian Review“. Деякий час виходили чвертьрічники: В Римі „Ucraina“ (1954 — 56, видавець В. Федорончук), в Мюнхені „Ukraine in der Gegenwart und Vergangenheit“ (1952 — 56). 3 1954 I. C. веде в-во і дослідне бюро «Пролог» в Нью-Йорку, зокрема видаючи з 1957 p. „Digest of Soviet Ukrainian Press“ і журн. „Prolog“ та. ряд книжок англ. мовою. Багато укр. матеріялу містить місячник Антибольш. Бльоку Народів „ABN-Correspondence“ в Мюнхені (з 1949 р. англ. і нім. мовами) та чвертьрічник „Problems of the Peoples of the USSR“, що його з 1959 видає в Мюнхені Ліґа для визволення народів СССР (ред. С. Довгаль). З інформативних бюлетенів можна згадати: „Ukrainian Commentary“ (з 1952 p. видає Комітет Українців Канади) у Вінніпеґу, „Bulletin Informative“ (з 1950 p. португальською мовою) в Курітібі, місячний бюлетень, видаваний в 1946 — 49 pp. Укр. Пресовою Службою з ініціятиви УГВР, бюлетень Укр. Інформаційного Бюра при УНРаді тощо.

І. с. займаються різні укр.-чужинецькі т-ва співпраці чи приязні як Англо-Укр. Т-во, Болгарсько-Укр. Т-во, Італ.-Укр. Т-во приязні, Нім.-Укр. Т-во тощо (див. відповідні країни). Наук. інформацію ведуть наук. інституції (в минулому Укр. Наук. Ін-ти у Варшаві й Берліні, тепер Ін-т дослідів СССР у Мюнхені тощо). (Про зовн. І. с. через радіопередачі — див. Радіомовлення).

І. с. СССР централізована — в 1918 — 24 pp. в Рос. Телеграфному Аґентстві (РОА), а з 1925 в ТАСС (Телеграфне Аґентство Сов. Союзу), яке має внутр. і зовн. службу і керує працею респ. аґентств. РАТАУ (Радіо-Телеграфне Аґентство України) є тільки однією з експозитур ТАСС, з обов’язком постачати відомості з України до централі без права самостійно поширювати їх для внутр. інформацій, а тим більше за кордоном. ТАСС забезпечує партійну пресу СССР статтейним і фотоінформативним матеріялом, організує інформації з-за кордону через свої відділи в Нью-Йорку, Берліні, Відні, Пекіні і кореспонденційні пункти в усіх столицях світу та інформує закордон про події в СССР. Всі інформації ТАСС подаються в пляні заг. сов. політики.

Література: Грушевський М. М. Драгоманов і женевський соц. кружок. Відень 1921; Давидів І. Укр. пресова служба в Відні. Календар Червоної Калини. Л. 1939; Животко А. Історія укр. преси. Реґенсбурґ 1946; Бачинський Є. Ярослав Федорчук заслужений укр. публіцист (1878 — 1916), ж. Україна, ч. 6. Париж 1951; Євшан І. Укр. пропаґанда в Лондоні. Календар Альманах друкарні. Париж 1956.

Р. М.


Іоан I, київ. митр. в 1008 — 20 pp.


Іоан II, київ. митр. в 1077 — 89 pp., родом грек; мав славу ученого та доброго ієрарха. Відомі два його послання: до папи Климента III, викликане зверненням папи, що бажав встановити зв’язки із сх. ієрархами, і канонічного змісту до ченця Якова. І. II дбав про скликання соборів єпископів.


Іоан III, київ митр. в 1089 — 90 pp.; прибув з Греції з великою кн. Анною Всеволодівною; брав участь у візант. соборі, скликаному імператором Олексієм І. Автор полемічної відповіді папі; за літописними джерелами, І. III був «некнижен».


Іоан IV, київ. митр. в 1164 — 66 pp., з роду грек, присланий до Києва константинопільським патріярхом проти бажання кн. Ростислава Мстиславича, який хотів митр. із місц. людей.


Іоан Максимович (1651 — 1715), правос. св. (канонізований 1916), церк. діяч і письм., родом з Ніжена, вихованець Київ. Колеґії, де потім викладав, ігумен Єлецького манастиря в Чернігові. На бажання І. Мазепи, 1697 став архиєп. чернігівським. В 1711 р. цар Петро І. призначив його митр. сибірським з катедрою в Тобольську, де І. М. проявив визначну місійну діяльність серед тубільців. Твори: «Θеатръ нравоучительный...» (1703), «Вирши и три проповЂди» (1705), «Осьмъ блаженства евангельскія» (1709) й ін.


Іоан Теодорович (* 1887), митр. Укр. Правос. Церкви (УПЦ) в ЗДА, церк. діяч, родом з Волині; вчився в духовній семінарії в Житомирі, з якої був звільнений за укр. діяльність; з 1915 р. свящ., 1918 — дивізійний капелян сірожупанників, за Директорії — військ. свящ. Півд.-Зах. фронту, пізніше Холмської і Київської груп військ УНР. 1920 — 24 організатор УАПЦ на Волині й Поділлі. 1921 р. Собор УАПЦ у Києві обрав його на єп. подільського (хіротонізований митр. В. Липківським). 1924 І. прибув до ЗДА, очоливши громади правос. українців в ЗДА, Канаді й Півд. Америці. 1949 оформив свій єпископський сан за канонами Вселенської Правос. Церкви; гол. собору єпископів і первоієрарх УПЦ в ЗДА. Автор зб. проповідей і популярно-богословських праць.

[Іоан Теодорович (6.10.1887, Крупець, Лубенський пов. — 3.5.1971, Філядельфія). Проповіді „У велике невідане“ (т. 1 — 3, 1968 — 70). — Виправлення. Т. 11.]


Іпатово (VIII — 23), кол. Винодільне, с. на півн.-сх. Передкавказзі над. р. Калаус, р. ц. Ставропільського краю РСФСР. В 1926 р. в р-ні українці становили 74,3%.


Іпатський літопис, зб. літописів: «Несторового», з деякими відмінами, зокрема в кінцевому тексті, Київського за 12 в. і Гал.-Волинського. Найстарший список поч. 15 в. — з Іпатського манастиря в Костромі (Росія) і 2 списки 16 в. Місце постання першої ред. зб. не встановлене (можливо, Білорусь). Найліпше освітлення І. л. у М. Грушевського («Історія України-Руси», III, «Історія укр. літератури»); новіші праці М. Приселкова, В. Пашуто, Д. Чижевського. Вид.: «Полное собрание русских летописей», II (1843), «Летопись по Ипатскому списку» (1871), А. Шахматова (1908, 1923).


Іполитович Паїсій, див. Паїсій Іполитович.


Іпуть, р. на півн. Чернігівщині й на Білорусі, ліва притока Сожу; довж. — 475 км., в дол. частині судноплавна.


Іранізми, словникові позичення з мов півн.-іранських кочових племен (скитів, сарматів, аланів), які від 6 в. до Хр. межували в півд. Україні з слов’янами, а потім ранньоукр. племенами чи то й політ. опановували їх; І. увійшли зокрема в сх.-слов. мови (топір, собака, хом’як, морда, рай, вирій, Хорс; назви річок: Дон, Дніпро, Дністер. Кубань; племен: хорвати, яси, касоги). Низка І. (з сер.- й новоперської мови) увійшла в укр. мову від 12 в. як тюркізми (гол. назви ноші, городництва, купецтва: базар, майдан), а в закарп. говірки як угризли (вашар — ярмарок, орсак — держава). При низці виразів рел.-мітологічної ділянки (Бог, див, святий) більшість етимологів відкидає прямі позичення з іранських мов, але приймає іранський вплив на оформлення їх значення.


Іранці, меш. Ірану, Туркестану й Афґаністану, належать до сх.-арійської групи індо-евр. сім’ї народів; в передхрист. часи займали півд.-сх. частину Европи, м. ін. Україну, де з 8 в. до Хр. проживали впродовж віків іранські племена скити і сармати.


Ірасема, також Ірапутан (Iracema-Irapuţă), одна із найстарших укр. осель у Бразілії (штат Санта Катаріна), заснована 1895 — 96 pp. із 200 укр. родин; манастир оо. Василіян. У сусідніх оселях ще бл. 300 укр. родин.


Іраті (Iratí), муніципальне м. в Бразілії (штат Парана); понад 7 000 меш., у тому ч. 60 укр. родин; на зах. від І. — дві укр. оселі, засновані 1908 — 10 pp.: Ґонсальвес Жуніор (Gonçalves Junior) із 250 укр. родинами й Ітапара (Itapará) з бл. 1 250 меш.; всього в цій муніципії понад 600 укр. родин.


Іриґація, див. Зрошування.


Іриней, київ. ґравер на дереві пол. 18 в., ієромонах Києво-Печерської Лаври; копії на дереві з апостолів Г. Левицького, «Богородиця в хмарах» в «Канонику» Києво-Печерської Лаври (1751) й ін.


Іріс, див. Півник.


Іркліїв (IV — 13), с. на Придніпровській низовині, р. ц. Черкаської обл.; кол. сотенне м-ко Переяславського полку, засноване 1608, в 1660 — 70-их pp. кілька разів зруйноване татарами.


Ірклій, ліва притока Дніпра на Полтавщині, довж. — 55 км, сточище — 650 км².


Ірлявський (псевд. Рошка) Іван (1919 — 42), поет родом з Закарпаття; друкувався в празьких журн. «Пробоєм», «Наступ» і львівських — «Обрії» і «Напередодні»; розстріляний німцями в Києві. Зб. поезій: «Моя весна» (1940), «Вересень» (1941), «Брості» (1942).


Ірміне (V — 19), м. над р. Луганню в центр. частині Донецького басейну, підпорядковане Кадіївській міськраді Луганської обл.; кам’яновугільна пром-сть.


Ірмолой, Ірмологіон (грец. είρμολόγιον), одна з богослужбових книг, нотна книга Сх. Церкви; містить т. зв. ірмоси (важливіші співи канонів) та ін. літургічні й церк. співи. Найстаріший збережений рукопис в Супраслі, перший укр. І. надруковано у Львові 1707 (з датою 1700).


ІРО (IRO — International Refugee Organization), Міжнародна Організація для Втікачів, заснована 1947 при Об’єднаних Націях з метою допомоги влаштуватися, репатріюватися чи переселитися до ін. країн поселення втікачам, політ. еміґрантам по першій світовій війні та т. зв. переміщеним особам перев. з окупованих СССР країн Сер. і Сх. Европи. ІРО перебрала опіку над втікачами від УНРРА та Міжурядового Комітету для втікачів у 1947 р. До 1952 (рік ліквідації ІРО) опікувалася бл. 1 600 000 втікачів, в тому ч. бл. 200 000 українців, що в 1947 — 52 перебували в Зах. Німеччині й Австрії, здебільше в таборах (в 1948 р. 140 — 150 000 на 720 000 всіх втікачів). З 1952 опіку над втікачами в Зах. Европі перебрав Високий Комісар при ОН (осідок у Женеві) та урядові установи країн перебування втікачів (див. також Еміґрація, Переміщені особи).


Ірпінь, права притока Дніпра, довж. 160 км, сточище 3 330 км²; в гор. течії на Придніпровській височині творить вузьку долину, згодом пливе на Поліській низовині. Своїми болотами І. захищав Київ із заходу і тому мав чимале стратегічне значення. За Андрусівським договором і «вічним миром» 1686 р. І. становив в 1667 — 1793 pp. межу моск. і поль. володінь. Над І. спинився фронт армії УНР по виході її з Києва на поч. лютого 1919 p.; тут влітку 1919 Равська (6) бриґада УГА зломила останній опір большевиків перед Києвом, взявши 2 000 полонених і багату здобич.


Ірпінь (III — 11), с. м. т. Києво-Святошинського р-ну Київ. обл.; курортно-відпочинкова місцевість в лісах над р. Ірпенем; цегельня, виробництво торфодобувних машин, видобуток торфу. В лютому 1918 бої Січ. Стрільців із большевиками при повороті Центр. Ради до Києва; в кін. 1918 бої Чорноморського коша з гетьманськими відділами.


Ірчан Мирослав, псевд. Андрія Баб’юка (1896 — 1937), письм. родом з Коломийщини; 1920 р. перейшов з УГА до Червоної Армії, 1922 — виїхав до Канади, де оформився як ком. письм., 1929 повернувся до сов. України, був гол. літ. орг-ції «Зах. Україна» і ред. її органу цієї ж назви. За часів «єжовщини» зліквідований, 1956 реабілітований. Аґітаційні в ком. дусі новелі «Фільми революції» (1923), «Мати», «За кров», «Вони» й ін. (1924), «Проти смерти» (1927); повість «Карп. ніч» (1924); п’єси «Дванадцять» (1923), популярна свого часу «Родина щіткарів» (1924), «Підземна Галичина» (1925), «Радій» (1927), «Пляцдарм» (виставлена в «Березолі» 1930) і багато ін. З 1957 р. деякі п’єси І. відновлені в театрах УССР.

[Ірчан Мирослав (псевд. Андрія Баб’юка) (1897, П’ядики — 1937). Заарештований 28.12.1933 і засуджений на 10 р. ув’язнення в концтаборах. Відбував покарання на Соловках. 3.11.1937 розстріляний. — Виправлення. Т. 11.]


Ірша, ліва поліська притока Тетерева, довж. — 130 км, сточище — 3 070 км².


Іршава (V — 4), с. м. т., р. ц. Закарп. обл., положене над р. Іршавою в підгір’ї Вулканічних Карпат, 3 600 меш. (1956); текстильна фабрика, деревообробний комбінат, лісопильний зав. і харч. пром-сть; в р-ні видобуток бурого вугілля, поклади мерґелю і вапняку.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.