[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1959. — Т. 3. — С. 961-976.]

Попередня     Головна     Наступна

Карне військове право, ділянка карного права, що охоплює злочини, пов’язані з приналежністю до збройних сил або (почасти) з правними приписами про військ. службу, а також у більшості держав кримінально карані злочини взагалі (або більшість з них), доконані особами, що перебувають на дійсній військ. службі.

В Рос. Імперії К. в. п. було нормоване «Воинским уставом о наказаниях», складеним 1866 р. й дещо зміненим 1875 р. В Австро-Угорщині діяв з 1855 p. «Militärstrafgesetzbuch».

В УНР і Укр. Державі (1917 — 20) діяли (з певними змінами) військ.-карні закони кол. Рос. Імперії, а в ЗУНР — австро-угор.

В УССР, як і по всіх сов. республіках, ділянка К. в. п. охоплює тільки «Військ. злочини», тобто пов’язані з діяльністю збройних сил. Воно зібране в основному в розділі Кримінального Кодексу УССР про «Військ. злочини» та в окремих законах СССР, як, напр., закон про військ. повинність 1939 р. та ін. (див. також Військові суди).

Карне право, також кримінальне право, сукупність норм публічного права, що визначають вчинки, які законодавець визнає за злочини і за які загрожує санкція в формі кари або ін. закодів (матеріяльне К. п.), та норми, що вказують форми здійснення матеріяльного К. п. від вислідження злочинця до суду над ним (формальне К. п., Карний процес). Тільки модерне право відокремлює карний закон від карно-процесуального закону. Історія укр. права взагалі, а зокрема в княжу лит.-руську і гетьманську добу цього відрізнення не знає. (Див. ЕУ I, стор. 633 — 36, 660 — 65).

Рос. і австр. К. гі., що діяло на укр. землях, перейшло еволюцію до модерного права, воно стало повністю публічним, більш гуманним, позбулося таких інституцій, як суди за чарівництво, тортури, калічення і самовільне карання (напр., вимір кари «як цар скаже» в Росії), обмежило застосування кари смерти, ввело ув’язнення як основну кару і визнало засаду „nulluin erimen sine lege“ (хоч ця остання засада, схвалена рос. законом 1903 p., не увійшла в життя). Під рос. займанщиною, на відміну від старих звичаїв і прав, прийшов спершу «Кодекс головних і поправчих кар» з 1832 p., пізніше Карний закон з 1845 р. і вкінці ґрунтовно зреформований закон 1864 p., у якому вже відбилися ліберальні течії і суспільно-політ. зміни того часу (напр., скасування панщини). Цей закон, з рядом змін, протривав аж до упадку царської Росії, бо новий карний закон 1903 p., за зразками модерних законів Зах, Европи, не увійшов у життя, крім його незначної частини. Під Австрією було діючим австр. К. п., яке розвивалося також у дусі ліберальних течій 18 в.: карний кодекс Йосифа II з 1787, потім карний закон з 1803 р. і вкінці останній карний закон з 1852 р. з різними змінами. На Закарпатті діяли угор. карні закони, останній з 1846 p., що лишився в силі й за Чехо-Словаччини. На Зах. Укр. Землях, які опинилися під Польщею після упадку укр. державности 1917 — 20 pp., діяв до 1932 р. австр. карний закон 1852 р. в Галичині, а рос. закон 1903 р. (який спеціяльно введено в життя) — на півн.-зах. землях. В 1932 р. увійшов у життя суцільний поль. карний кодекс, що діяв на цих землях до сов. окупації 1939 р. та під час нім. окупації в часи другої світової війни. Поль. карний закон з 1932 р. був досі найбільш поступовим з усіх, які діяли на укр. землях. Виходячи від категоричної постанови «немає злочину без закону», він пішов далеко в напрямі суб’єктивізму в ділянці вини, узгляднюючи злу волю й намір справця, замість тільки об’єктивного наслідку його вчинку; визнав індивідуалізацію у вимірі кари, тобто відповідальність кожного (напр., у співучасті в злочині) в межах його наміру; завів умовне припинення виконання кари, умовне звільнення і особливе справування для малолітніх, до яких застосовував тільки виховні заходи.

На. укр. землях, окупованих большевиками, старе царське право перестало практично діяти від початку. В перші роки, коли діяли нар. суди, рев. трибунали і т. п., недостачу карних законів виповнювали сотні декретів, які видавала тодішня укр. сов. влада, а, крім того, органи судочинства користувалися новими вже рос. сов. законами. З 1919 р. почала діяти кодифікаційна комісія при Нар. комісаріяті юстиції УССР, але вона не створила самостійного укр. карного закону. Натомість, «в інтересі єдности карного законодавства усіх сов. республік», видано 15. 8. 1922 (постанова ВУЦВК УССР з 23. 8. 1922) «Кримінальний Кодекс УСРР», який копіював «Уголовный Кодекс РСФСР» з 26. 5. 1922 (заг. частину в цілості, а спеціяльну з незначними доповненнями). Закон цей ствердив клясову природу К. п., подав матеріяльне визначення злочину як суспільно небезпечної дії, допустив аналогію, зриваючи із засадою «немає злочину без кари», і надав карі і заходам суспільної оборони виключно характеру доцільности.

Слідом за конституцією СССР 1924 р. увійшли в життя «Основні засади карного законодавства СССР і союзних республік» 29. 10. 1924 з чинністю на території усього СССР, вони обіймали приписи заг. частини кодексу, протидерж. та військ. злочини. Вони в цілості увійшли в новий «Кримінальний Кодекс УССР» з 8. 6. 1927. (Про засади цього кодексу див. ЕУ I, стор. 680 — 82).

Після довгої боротьби за нові форми соц. «законности» та за «певність права» після конституції 1936 р. 25. 12. 1958 Верховний Совєт СССР видав нові засади кримінального законодавства СССР і союзних республік і закон про протидерж. злочини. Ці два закони, як обов’язкові на території всього СССР, відхиляють відповідні постанови Кримінального Кодексу УССР з 1927 р. і, в свою чергу, увійдуть як складова частина нового кодексу. Вони вводять ряд основних реформ засадничого характеру. З них гол. такі: кару може тепер призначати тільки суд, себто покарання адміністративним шляхом чи ін. несуд. органами — неприпустиме; злочином є тільки вчинок, передбачений у законі, що значить відкинення аналогії і відновлення засади «nullum crimen sine lege», немає зворотної сили закону; карна санкція, що загрожує за злочин, має знову характер кари і тільки попри це має характер виховний і оборонний.

Література: Волков Г. Учбовий курс кримінального права. Х. 1930; Кримінальний Кодекс УСРР, текст і коментар, ред. С. Канарський. Х. 1930; Старосольський Ю. Нарис Карного Процесу. Мюнхен 1947; Пионтковский А., Меншагин В. Курс советского уголовного права. М. 1955; Строгович М. Курс советского уголовного процесса. М. 1958; Утевский Б. Советское уголовное право. М. 1958; Кримінальний Кодекс УРСР. К. 1958.

Ю. Старосольський

Карний Кодекс УССР, див. Кримінальний Кодекс УСРР.

Карний процес, також карно-процесуальне право або формальне карне право (див. Карне право), орг-ція судочинства і порядок, визначений законом, чинности слідчих органів, прокуратури й судів при розгляді окремих карних справ. (Історія К. п. давньої і сер. доби — див. ЕУ I, стор. 660 — 70). К. п., що діяв на укр. землях під Росією й Австрією, був спочатку типовим інквізиційним процесом, з функцією досліджування, обвинувачення й судження в одних руках, з наявністю справування і засадою формальної правди (зізнання, вимушене тортурами), як основним доказом. Ця форма процесу, вигідна абсолютному володареві, тільки поволі поступалася місцем ліберальному процесові, що був прийнятий у Франції після революції. Під рос. пануванням в указі «О форме суда» 1723 і потім у законі 1832 був збережений інквізиційний процес, хоч під впливом нових течій скасовано формально тортури в 1801 р. (в практиці їх стосували далі). Щойно «Устав уголовного судопроизводства» 1864 р. увів основну реформу, вводячи т. зв. «мішаний карний процес», замість інквізиційного (який зберігся тільки в слідстві), явність і безпосередність справування, відділення функцій обвинувачення від судження, більші права обвинуваченого на оборону, участь суддів присяжних і т. п. Але новий закон з 1887 був знову кроком назад. Обмежено права підсудних, явність справування, участь присяжних, збільшено арбітражну силу судді і т. д. Цей закон протривав до упадку царської Росії.

Також на укр. землях під Австрією спочатку діяла традиція інквізиційного процесу і тільки поволі поступалася перед новими течіями. Кримінальний суд. закон Йосифа II з 1788 р. був ще таким типовим процесовим правом. Аж у 1848 р. введено суди присяжних у пресових справах, а карно-процесовий закон з 1850 р. вже зовсім зірвав з інквізицією, беручи за зразок ліберальний франц. закон з 1808 p.; але вже 1853 відновлено зм’якшену форму інквізиційного процесу без судів присяжних. Кін. абсолютної форми монархії дозволив на новий процесовий закон з 187.3 p., який був чинний до кін. австр. монархії. Це був закон, що базувався на засадах обвинувачення, явности, матеріяльної правди, становища обвинуваченого як сторони нарівні з обвинувачем і т. д.

В Польщі (1920 — 39) діяли на укр. землях рос. карно-процесовий закон з 1864 р. і австр. з 1873, аж до поль. закону з 1928 p., модерного і ліберального, який однак змінено в 1938 p., відкидаючи, напр., інституцію присяжних суддів.

В. УССР карне справування велося спочатку без окремих законів, потім на підставі ряду декретів (три декрети про суд, 1917 — 18), що були назагал повторенням подібних декретів РСФСР. Від поч. існувала виразна тенденція вводити однорідний К. п. у всьому СССР. Підставою для цього стали «Основи карного судочинства ООСР і союзних республік» з 31. 10. 1924, які пізніше прийнято в «Кримінально-процесуальний кодекс УСРР» з 20. 7. 1927, що формально діє й досі. До нього внесено значні зміни, особливо в наслідок закону про основи К. п. СССР і союзних республік з 25. 12. 1958. Характеристику чинного К. п. — див. ЕУ I, стор. 682. Реформа, введена в життя законом з 25. 12. 1958, йде в напрямі обмеження карного судочинства судами, поширення прав підсудного і т. п. (Див. також Судівництво).

Ю. Старосольський

Карновичі, старшинський рід на Стародубщині 17 — 18 вв. Степан К. (1707 — 88), ген.-майор гольштайнської служби, який одержав від царя Петра III, герцога Гольштайнії, графський титул, був полк. стародубським (1762 — 63). Степан К. (1746 — після 1787), вихованець Петербурзької Академії Мистецтв, маляр і ґравер.

Карновський Михайло, видатний укр. ґравер на міді кін. 17 — поч. 18 в., з чернігівського осередку мідеритників; з 1697 в Москві, де 1701 — 10 працював знаменщиком при «Печатному дворі»; ілюстрації до першої аритметики Л. Магницького, тезиси й ін. Укр. походження К. відбивається в його працях (тезис на зразок київ. і присвячений київ. митр. Кроковському, образ Києво-Печерської Богородиці й ін.); його ґравюри, як зразки для Києво-Печерських малярів і ґраверів, знаходяться в т. зв. Лаврських «Кунштбухах».

[Карновський Михайло, ілюстрації до першої аритметики Л. Магницького (1703); тезис... присвячений київ. митр. Кроковському (1706). — Виправлення. Т. 11.]

Карно-процесуальний Кодекс УССР, див. «Кримінально-процесуальний кодекс УСРР».

Каровець Макарій Михайло (1873 — 1944), укр.-кат. церк. діяч в Галичині і на Наддніпрянщині, василіянин, капелян Укр. Січ. Стрільців і письм.; 4-томова «Велика реформа ЧСВВ» (1932 — 38), численні ст. в пресі на теми іст., суспільні, рел. та ін.

[Каровець Макарій (* Галичина — † Братіслава). — Виправлення. Т. 11.]

Карпати, складчасті, молоді гори з середньогірським краєвидом, ланка альпійської гірської системи, простягаються дугою, довж. бл. 1 500 км, її тятива ледве 500 км — від Братіслави над Дунаєм на півд. зах. до Залізної Брами, положеної також над Дунаєм на півд. сx.; простір — бл. 200 000 км². Назовні К. межують з старими масивами — чес., поль., укр. (Чорноморська височина), Добруджею і відділені від них смугою молодих западин — над р. Моравою, Надвислянською, Надсянською, Наддністрянською, Передкарпаттям і Волоською; внутр. частину дуги займає Паннонський низ, який врізається вздовж Тиси і Бодроґа та його приток далеко на північ. З огляду на геол. будову в К. вирізняються три смуги: зовн. флішева, центр. кристалічна і внутр. вулканічна. Лише флішева смуга є суцільна і в’яже всі К. в одне ціле, внутр. перервана посередині на ширині вище 200 км так, що К. діляться на три частини: Зах. К. і Південні К., збудовані з усіх трьох смуг, та вузьку (100 — 120 км) центр. частину — Східні К., збудовані з флішевої і вулканічної смуг. Зах. К. заселюють перев. словаки і поляки (на окраїнах також чехи, угорці й українці), Сх. К. — українці, Південні К. — румуни; іноді на протиставлення до Півд. (або Румунських) К. — Зах. і Сх. К. називають Північними або Слов’янськими К.

Східні К. простягаються між р. Білою — Тилицьким перевалом — р. Топлею на зах. і р. Тисою — Присліпським перевалом та р. Сучавою на півд. сх.; часто зах. межу Східніх К. ведуть по р. Ославі, Ляборцю і Сяну, т. ч. весь Низький Бескид входить до Зах. К. Східні К. складаються з флішевої (Бескид) і вулканічної (Вулканічні Укр. К.) смуг; на півд. сх.. з Бескидом стикається кристалічна Мармаросько-Буковинська верховина. Іноді Сх. К. називають (без Низького Бескиду) Лісистими К., часто також Укр. К. Сх. К. займають разом з Низьким Бескидом 40 000 км², без нього 32 000 км², укр. етногр. територія в К. 34 000 км² з 1700 000 меш.; на території УССР К. становлять 22 500 км² з 1 200 000 меш. (числа лише приблизні).

Хоч Укр. К. становлять лише бл. 4% укр. етногр. території і хоч їх заселює ледве 3% всіх українців, все ж таки вони мають заг.-укр. значення. К. є здавен-давна горами, заселеними українцями, з своєрідним, повним краси краєвидом, кліматом і рослинністю, ориґінальним способом життя укр. верховинців. Ці властивості К. здавна притягають щороку тисячі людей з ін. частин України та з чужих країн для відпочинку, лікування, туристики і спорту. Краса К. є джерелом надхнення для письм. і мистців.

К., зокрема Закарпаття, мають чимале геополітичне значення. Вододільний хребет К. становив, щоправда, впродовж віків політ. кордон, але не етногр., бо легко проходимі карп. перевали улегшили опанування укр. елементом і півд. узбіч гір. Тому К. разом з прилеглим до них рубцем Закарп. низовини здавна становлять одну з нечисленних природних етнічних меж України; вони в’яжуть Україну з тією частиною Европи, яка входить до обсягу Паннонського басейну, а тим самим з Угорщиною та Словаччиною (докладніше див. Закарпаття).

Геологія. Горотворчі процеси на території сучасних Сх. К. почалися в палеозої; це була каледонська (?) складчастість в силюрі й герцинська в карбоні, яка утворила Пракарпати, що згодом запалися у великому морі Тетіди; їх зметаморфізовані рештки становлять тепер ядро Мармаросько-Буковинської верховини. З дол. крейди аж до кін. палеогену існувала карп. геосинкліналя, яку виповнювало море з дуже мінливою глибиною; в її межах нагромаджувалися грубі флішеві відклади (пісковики, глини, лупаки, конґльомерати). Нові горотворчі — альпійські процеси розпочалися, мабуть, вже в гор. крейді, але їх гол. фаза припадає на гор. олігоцен і поч. міоцену; вони спричинили не лише зфалдовання флішу, але й піднесення його вище рівня м., так що К. стали горами і тривалою сушею. На той час припадає оформлення трьох гол. структурних елементів К. — зовн. і внутр. антиклінальних зон і центр. синкліналі. Міоценський суходіл К. був вузький, бо Передкарпаття і Паннонський низ в наслідок опускань стали знову морськими басейнами, які перетривали аж до кін. міоцену. В міоцені наступила також у зв’язку з западинами на Закарпатті жвава вулканічна діяльність, яка тривала аж до поч. пліоцену і витворила Вулканічні Укр. К.

Контури сучасних К. оформилися в першій пол. міоцену, вже в половині його К. зазнали часткової пенепленізації, яку перервало підняття в гор. міоцені, по якому прийшло до нової пенепленізації і другого ще сильнішого піднесення на межі пліоцену і четвертинного періоду. Взагалі сучасний рельєф К. є результатом згаданих пенепленізацій, з яких залишилися великі поверхні вирівнянь і тераси в кількох поземах та молодого розчленування долинами. Під час четвертинного періоду прийшло до незначного зледеніння К. в ріську і вюрмську епохи.

Т. ч. К. складаються з чотирьох структурних повздовжніх зон, які простягаються з півн. зах. на півд. сх. Зовн. антиклінальну зону (її ширина 40 км), збудовану з крейдяного і полеогенового флішу (перев. пісковики) становлять зірвані й перекинуті на півд. сх. складки; на березі К. вони стають лежачими

і переходять на типові луски (насуви, «скиби»), часто насунені на міоцен Передкарпаття. Далі вглиб К. простягається на 30 — 40 км ширини центр. синклінальна зона, що була з усіх К. найдовше занурена — аж до поч. неогену; на її поверхні гол. поширені гор. олігоценські кросненські верстви, представлені м’якими піщано-глинястими осадами, зім’яті в інтенсивні складки. Ядро внутр. антиклінальної зони становлять кристалічні (кристалічні лупаки, гнейси, кварцити, кристалічні вапняки) і значно менше тріясові та юрські (вапняки, пісковики, порфірити, конґльомерати) породи, які виходять наверх лише на Мармаросько-Буковинській верховині; проте вони вкриті шарами флішу (крейда і старий палеоген), зім’яті в складки, місцями пересунені на північ, часто розірвані. Останню зону К. становлять вулканічні породи — трахіти, андезити, ріоліти і туфи, відділені від ін. К. внутр.- карп. долиною і Мармароською впадиною, виповненими горизонтальними шарами міоцену.

Поважну ролю у геол. структурі К. відограють також розломи, які проходять упоперек структурних зон; ними часто протікають ріки.

Краєвид К. є за малими винятками — типово середньогірський, у висліді незначної висоти та малої відпорности скельних порід. Лагідні, широкі, слабо порізьблені хребти та рівнобіжні до них повздовжні долини (ґраткова будова) контрастують з глибоко втятими (до 1 200 м) проломовими долинами з стрімкими узбіччями — наслідок відмолодження рельєфу. Високогірський краєвид мають лише найвищі частини К., гол. Гуцульські Альпи й Чорногора завдяки кол. зледенінню. Лише тут, і ще помітніше в Ґорґанах, виступають скельні поля, однак навіть найвищі верхи К. вкриті глинами і суцільною рослинністю.

Попри деяку одноманітність, різні частини К. виявляють також поважну різницю, спричинену різною геол. структурою і висотою. Питомими для К. є повздовжні смуги, що простягаються з півн. зах. на півд, сх.: 1) висока зовн. флішева смуга відділена 2) середньокарп. улоговиною від 3) внутр. високої флішевої смуги — Полонинського Бескиду, яку своєю чергою відділює 4) внутр.-карп. долина від 5) Вулканічних Укр. К.; на півд. сх. доходить до Полонинського Бескиду 6) Мармаросько-Буковинська верховина. Різниця в краєвиді виступає такох у межах поодиноких смуг, себто в напрямі з півн. зах. на півд. сх.

Зовн. висока смуга Бескидів, що відповідає зовн. антикліналі, підноситься над Підкарпаттям виразним гострим берегом на 300 — 400 м висоти; він абразійного походження, пізніше ускладнений ерозією рік. В нижчих частинах цієї смуги гарно розвинена ґраткова будова (повздовжні хребти з більш стрімким півн.-сх. і лагіднішим півд.-зах. узбіччям, збудовані з пісковиків і паралельні до них широкі долини, вирізьблені в м’яких лупаках і глеях), у вищих переважають поперечні долини і пір’яста будова хребтів, верхи виразно зарисовані, виступають кам’яні поля і слабі сліди зледеніння. В зовн. Бескидах легко відрізнити кілька частин: 1) найнижчу з ґратковою будовою — Середній Бескид між коліном р. Сяну і лінією Турка — Борислав, від якої на сх. підноситься на 300 — 400 м вище 2) Високий Бескид, що сягає до р. Мізунки на сх. (верхи Парашка 1 271, Маґура 1 368); 3) найвищу (Сивуля 1 836) і найбільш суцільну Ґорґани по Прут і 4) знов нижчий Гуцульський Бескид (Гордий 1 478) по р. Сучаву на сх. (див. малюнок на стор. 466, 478).

Середньо-Карп. улоговина становить лагідне низькогір’я, положене на 200 — 600 м нижче від обох високих пісковикових зон. Вузькі й круті антикліналі творять в більшості вододільні хребти, повздовжні річки пливуть широкими синкліналями. В цій смузі перев. проходить (на лінії від джерел Сяну до джерел Пруту) гол. карп. вододіл і найважливіші карп. перевали: Ужоцький (889 м.), Верецький (841 м) і Яблоницький (931 м). Сер.-карп. улоговина найкраще розвинена в центр. (25 — 30 км ширини) частині, яка стикається з Великим Бескидом. На сх. від В. Ріки і Мізунки вона звужується і розділяється на два рамена, з яких півд. на сх. від р. Тересви заникає; тут в р-ні Свидівця улоговина перекрита насувом Полонинського Бескиду. Щойно від верхів’я р. Тиси і Пруту (Ясінська і Ворохтенська котловини) стає сер.-карп. улоговина знову виразною, шириною на 10 — 12 км; вона знов заникає на сх. від р. Сучави (див. малюнок на стор. 468).

Полонинський Бескид є найвищою і найбільш суцільною частиною Сх. К. і становив колись гол. вододіл; згодом в сер. частині його перепилювали притоки Тиси — Ляториця, В. Ріка, Теребля й Терешва, і захопили верхів’я приток Дністра. Широкі, лагідні хребти, вкриті полонинами, — рештки кол. пенеплени, зформованої ще в міоцені, становлять різкий контраст з вузькими й стрімкими, до 1 200 м глибини долинами; на узбіччях хребтів розвинені польодовикові котли, часто виповнені озерами. На зах. від р. Угу Полонинський Бескид має ґраткову будову і винятково підноситься вище 1 200 м; далі на сх. це високі масиви Полонини Рівної (1 482), Боржави (1 679), Красної (1 568), Свидівця (1 883) і найвищого масиву Укр. К. Чорногорії (2 058); ще далі на сх. Полонинський Бескид стає вужчим, розпадається на кілька повздовжніх широких хребтів і тісно прилягає до Мармаросько-Буковинської верховини. В сх. Буковині вся флішева зона звужується до 40 км, а різниця між поодинокими флішевими смугами затирається (Сх.-Буковинський Бескид).

Мармаросько-Буковинська верховина, завдяки різноманітній геол. будові, глибоким розоранням ріками і слідам кол. зледеніння, більш мальовнича, ніж ін. частини Укр. К. Це стосується насамперед до висунених на зах. Гуцульських Альп (1 961 м, див. малюнок на стор. 466). Натомість нижчі, збудовані перев. з кристалічних лупаків Чивчинські гори, і буковинська частина творять лагідні форми, які мало різняться від флішевих.

Між Полонинським Бескидом і Вулканічними К. простягається (400 — 500 м глибини) депресія — Внутр.-карп. долина, яка утворилася в наслідок формування вулканічних порід. Ширина її 1 — 6 км, нею протікають малі повздовжні річки, притоки правих приток Тиси, абсолютна висота 150 — 300 м, в долинних перевалах до 450 м, форми лагідні, низка терас. На сх. поширюється внутр. карп. долина в розлогу (30 км ширини) Мармароську котловину, рівну над Тисою, горбовату далі від неї, висотою на 200 — 600 м, вкриту грубими шарами міоцену з соляною світою.

Останню ланку Сх. К. становлять 900 — 1 100 м висотою Вулканічні Укр. Карпати, які гостро підносяться на 600 — 900 м над Потиською низовиною; основу її становлять центри вивержень, об’єднані лявовими потоками; для краєвиду характеристичні масивні, широкі хребти, мальовничі вулканічні перстені (залишки кратетів) та стіжки. Поперечні долини, притоки Тиси, ділять Вулканічні К. на низку груп (див. карту); біля підніжжя стелиться вузька смуга низького, лагідного підгір’я (див. малюнок на стор. 244). На зах. від р. Ляборця-Ослави-Сяну К. складаються лише з флішевої смуги, вони тут найнижчі, а характер гір знижений до вузької (на 30 — 40 км) смуги, обабіч гол. вододілу; це Низький Бескид. Перед ним стелиться низьке (300 — 400 м) підгір’я, зокрема широко розпростерте на півночі, його ланка — середньогірська велика і рівна Горлицько-Сяніцька котловина є продовженням сер.-карп. улоговини. Найвищі верхи Низького Бескиду ледве доходять до 1 000 м, перевали лежать на висоті 500 — 700 м (Тилицький 688 м, Дуклянський 502 м, Лупківський 651 м).

Клімат К. залежить від кліматичного режиму суміжних рівнин, висоти гір і. ряду специфічних факторів, спричинених різноманітним рельєфом. Великий вплив має зимовий барометричний максимум, який охоплює також Наддунайську низовину, та літній мінімум. Взагалі ж К. захищають півд. Закарпаття від припливу холодного повітря з півночі, з другого боку, під час діяльности циклонів на півд. і зах. узбіччях К. випадають рясні дощі, принесені теплими масами повітря з Середземного м. і Атлантійського океану. Залежно від висоти температура липня коливається від 20° Ц. на півд. березі К. і 18° на півн. до 10 — 12° в дол. смузі полонин і 6° на найвищих верхах; менші зміни зимою: від — 3° до — 10°. Число днів з температурою понад 0° вагається приблизно від 290 до 100 на рік, з температурою понад 10° Ц. (вона є вирішальною для веґетації) від 180 днів на півдні до 80 — 100 на гор. межах вирощування збіжжя, до 50 в дол. смузі полонин. Ч. атмосферних опадів коливається від 600 до 1 600 мм, найчастіше 900 до 1 200, залежно від висоти, а також від льокальних обставин, насамперед положення узбіч; найбільше опадів є у сточищі гор. Терешви і Тереблі, відносно сухими є середгірські котловини; на тій самій висоті їх на півд. узбіччях на 100 — 200 мм більше, ніж на півн. Найбільше опадів припадає на червень і липень, найменше на січень і лютий; взагалі на тепле півріччя припадає майже 2/3 усіх атмосферних опадів, і тому літо є досить хмарне, зима досить соняшна.

Назагал в півд.-сх. напрямі температура літа підноситься на 1 — 2° Ц. через збільшення континенталізму і масивности гір. Як і скрізь в горах, у К. клімат виявляє низку льокальних особливостей, залежних від місц. рельєфу; сюди належать різниця між півд. і півн. узбіччями, наявність, хоч і досить слабих, фенових вітрів і явище інверсії температури, коли зимою температура вища на узбіччях, ніж в глибині долин, виповнених важким, холодним повітрям.

Ґрунти К. залежні від роду гірських порід, висоти і роду рослинного покриву. Найбільше поширені буроземні опідзолені лісові ґрунти; вони неоднорідні — відмінні в р-ні букових і смерекових лісів та у виліснених і замінених на с.-г. угіддя просторах (яснобурі лісові ґрунти). Буроземи кислі, низької родючости, для її підвищення потрібне збагачення “мінеральними добривами і вапнування. Більш урожайними є дерновосередньопідзолисті ґрунти на півд. узбіччях Вулканічних К. В долинах поширені різні лучні ґрунти, вище гор. границі лісів — гірсько-підзолисті, гірсько-лучні і торфяникові, часто щебнюваті.

Рослинність Укр. К. становить сектор центральноевр. провінції; за винятком Низького Бескиду, вона значно багатша, ніж в Зах. К., і має багато видів балканського і семигородського походження та низку ендемічних форм. Колись усі К. були вкриті лісами, а вище від них полонинами та невеликими кам’яними полями; ще нині припадає на них 2/3 всієї площі, а 1/3 на с.-г. угіддя. В Укр. К. виступають всі гірські смуги рослинности, до альпійської включно.

Найнижчу частину, до висоти 500 — 600 м, вкривають листяні й мішані ліси, зложені в основі з дуба і, менше, граба з домішкою клена, липи, явора, в’яза, берези і сосни. На Закарпатті на висоті до 400 м додатково виступають деякі тепліші види, як каштан, грец. горіх. Цю смугу найбільше змінила людина, і ліс становить лише невеликі острови серед с.-г. угідь.

Вище 500 — 600 м простягається смуга гірських лісів. На Закарпатті, за винятком його півн.-сх. і сх. частини, та в сточищі джерельного Сяну це — букові ліси, в ін. частинах Укр. К. мішані й чатинні. В букових лісах невелику домішку становить дуб (лише в нижчих смугах), явір, клен, береза, ясен; підліску (бузина, вовче лико, малина, порічки, жимолость, брусниця й ін.) і трав’яного покриву, звичайно досить одноманітного, мало. Гор. межа букових лісів (1 100 — 1 200) досить гостра, хоч вище 1 000 м бук стає вже дещо нижчим (див. малюнок на 187 стор.).

Інші гірські ліси К. складаються з двох смуг — нижчої мішаної, що сягає до висоти 900 — 1 200 м, зложеної гол. з бука, ялини і смереки з підліском, як в чисто букових лісах, та з вищої, що її становлять смерекові ліси з незначним додатком ялиці, сосни, модерева, сосни-кедрини, ясена; трав’яний підклад і тут слабий. Гор. границя лісу сягає до висоти 1 450 — 1 600 м; її становить переходова смуга шириною до 100 м, в якій перемішані поодинокі дерева з чагарниками і полониною.

Вище лісів простягається смуга природних високогірських лук — полонин і чагарників з субальпійською (до 1 750 — 1 850) і альпійською рослинністю. Для субальпійської смуги характеристичні є зарості кущової сосни (жереп, Pinus mughus), які разом з кущами зеленої вільхи (лелеч, Alnus viridis), рододендрона (Rhododendron Kotschyi), карлуватого ялівця (Juniperus nana) часто творять, зокрема в Ґорґанах і Мармаросько-Буковинській верховині, великі, важкопрохідні чагарники.

Полонини вкривають всі вищі хребти, за винятком Ґорґанів. В смузі букових лісів — це майже чисті полонини, які суцільно покривають хребти вище 1 100 — 1 200 м, в смузі смерекових лісів їх дол. границя на 100 — 150 м вища і вони частково зарослі чагарниками, зокрема жерепом; в Ґорґанах їх мало. Полонини збільшила людина, обнижуючи гор. границю лісів; з другого боку, надмірний випас худоби спричинив загальне зубожіння їх рослинности. На полонинах поширені осоки (Carex curvula, C. rupestris), ситник (Juncus trifidus), костриця лучна (Festuca ovina), очеретник (Calamagostris); до висоти 1 500 — 1 600 м мають перевагу маловартісні трави — мичка (Nardus stricta) і щучник дернистий (Deschampsia caespitosa), натомість мало розповсюджені такі цінні види, як тонконіг лучний (Poa pratensis), конюшина лучна (Trifolium repens) й ін. Назагал багатство рослинности полонин збільшується в сх. напрямі; воно є найбільше на вапнякуватих ґрунтах.

В. Кубійович

Фавна К. Вертикальна зональність рослинности К. лише у невеликій мірі знаходить свій вияв в поширенні тварин. До субальпійської зони К. обмежена наявність деяких високогірських видів, відсутніх на рівнинах (полівка снігова, бурозубка альпійська, деякі комахи, деяка черва), до гірської зони лісів деякі представники тайгових тварин (глушець, орябець, тетерюк, горохівка, рідкий вже рись й ін.). Проте основний склад фавни творять ліс. тварини сер.-евр. видів, що виступають як у вищих, так і в нижчих р-нах К.: рідкі вже ведмідь бурий і кіт дикий; крім них, олень, сарна, вовк, лис, куна ліс, горностай, білка карп., повхи, землерийки, кажани й ін.; з птахів — орел беркут, яструби, сови, слукви, рідкі чорні бузьки, плиска гірська, кіс білошиїй та ін., при чому багато птахів прилітає лише літом. Досить багата й різновидна фавна земноводних та рептилій, гол. по півд. узбіччях К. (тритон карп., ропуха зах., салямандра плямиста, мідянка й ін.). Високо в гірську країну проникають річками норка, видра. Гірськими частинами карп. рік обмежена наявність пструга-форелі, пирія, марени балканської (Barbus meridionalis petenyi), а Черемошем і Тисою головатиці (Hucho hucho L.). К. багаті також на різні гірські види комах, м’якунів та ін. безхребетних.

З зоогеогр. погляду К. відограють не малу ролю у поширенні деяких видів, що мають тут півн. чи сх. межі свого ареалу; деякі півд. види лише подекуди сягнули далі в глибину К.

Для охорони первісної фльори й фавни проєктується заснувати великий Карп. заповідник; деякі його частини є вже віддавна під охороною і становлять резервати. К. відомі як один з евр. цінних теренів полювання (гол. в Ґорґанах).

Е. Ж.

Заселення. Усі Сх. К. належать до укр. нац. території, за винятком Низького Бескиду, в якому (і в суміжній частині Зах.) українці заселювали до 1946 р. лише вузьку смугу обабіч гол. вододілу (Лемківщина), а тепер, після виселення їх з Польщі, живуть лише в межах Чехо-Словаччини. Нац. межі з ін. народами в К., за винятком словаків, досить різкі, гори не притягали чужинців, і тому неукраїнців — мало. До поч. 1940-их pp. найсильнішу меншість (10% всього населення) становили жиди, бл. 12% припадало на словаків, угорців і румунів (вони мешкали здебільше на пограниччі своїх етногр. територій), чехів (в містах Закарпаття), поляків (перев. в містах Галичини) і німців (кілька сіль. колоній). Тепер неукраїнці становлять менше, ніж 10% населення (див. докладніше Буковина, Галичина, Закарпаття, Пряшівщина).

Укр. верховинці діляться на кілька етногр. груп: лемків в Низькому Бескиді і зах. частині Сер., бойків по р. Солотвинську Бистрицю на сх. і гуцулів на сх.; в сер. частиш Закарпаття живуть

¹) Лише зах. частина по Велику Ріку на сх. ²) Разом з сусідньою частиною Центр.-Карп. улоговини. ³) Разом з Сх.-Буковинським Бескидом. ⁴) Разом з Внутр.-Карп. долиною.

споріднені з бойками загоряни, або долиняни з т. зв. сер.-закарп. говіркою. Зовсім незалежно від природних умов виступають в К. два типи заселення і госп-ва — один гуцульський, другий — питомий для всіх ін. верховинців. Лемки, бойки і загоряни, основним зайняттям яких є хліборобство, замінили кол. ліси насамперед на ріллю, а їхні оселі звичайно простягаються в долинах довгими ланками, їхня гор. границя невисока. Основним зайняттям гуцулів є скотарство, свою землю вони використовують під сіножаті й пасовища, свої «оседки» будують в середині посілости, і тому їхні оселі розпорошені та сягають до значної висоти.

Розміщення населення і вгідь залежить насамперед від природних умов. Людина виліснила й постійно заселила всі нижчі й лагідніші простори; на вищих чи стрімкіших залишилися ліс і полонина. Тому в основному заселені є повздовжні смуги обнизів і повздовжні долини, натомість незаселені високі смуги; поперечні долини мають другорядне значення для заселення, хоча є гол. комунікаційними артеріями. Льокальний вплив на розміщення людини і вгідь має геол. будова, роди ґрунтів, положення до сонця, розміщення великої посілости, яка гальмує колонізаційні процеси, а цим самим зберігає ліс. Густо заселеними є вузькі смуги на обох берегах К., Внутр.-Карп. долина і Мармароська котловина. Сер. густоту виявляє Сер.-Карп. улоговина, за винятком «найвищої центр., також Сер. Бескид, в якому густо заселені долини чергуються з повздовжніми залісненими хребтами, та Низький, де ліс (1/3 всього простору), і незаселені простори становлять лише острови серед заселених і рільничих; в обох цих частинах Бескиду рілля становить 40%. Приблизно 1/2 Укр. К. є незаселена; зокрема великий незаселений простір простягається суцільно від р. Золотої Бистриці на півд. сх., до Опору і В. Ріки на півн. зах.; незаселеними є також Вулканічні К. Докладніше див. карту (стор. 970) і таблицю (стор. 971).

Майже 20% населення живе по містах. Вони розташовані на перехрестях повздовжніх і поперечних шляхів, найбільші з них — на берегах гір або в деякій віддалі від них (Передкарпаття) та в Мармароській котловині. В самих горах це дрібні м-ка — найбільші Сянік, Турка; характер міст — торг.-адміністративно-пром.

Гор. границя постійного заселення покривається назагал з гор. границею плекання збіжжя; обидві підносяться мірою збільшення масивности гір, вони залежать також від способу заселення і госп-ва. Нижче 600 м вони лежать на півд. узбіччях К. в р-ні плекання кукурудзи, гор. границя якої проходить невисоко, вище 1 000 м йде лише на Гуцульщині, (до 1 400, — до цієї висоти сягає плекання картоплі, а винятково і до 1 700 м).

Далеко вище простягаються сезонові оселі, зв’язані з пастушим життям на полонинах, які через велику віддаль від постійно заселених осель можна використати лише як літні пасовища. Пастушого життя немає ні в Низькому і Сер. Вескиді, ні на Вулканічних К.; на полонинах Високого Бескиду та на Полонині Рівній випасується лише велика немолочна худоба і коні, а вівці на перелогах (т. зв. рільниче пастушество), але через поступ хліборобства, обмеження випасу по лісах і занепад вівчарства — ч. їх зменшується. Натомість пастуше життя сильно розвинене в Полонинському Бескиді, в Ґорґанах і на Гуцульщині; в 1930-их pp. воно охоплювало бл. 5 000 пастухів, 9 000 коней, 55 000 штук великої рогатої худоби (в тому ч. 8 000 корів) і бл. 190 000 овець та кіз, що становило майже 1/4 всієї великої худоби і аж 2/3 всіх овець. На полонини часто посилають тварин з далеко положених сіл (навіть за межами гір), і тому пастуші мандрівки тривають від кількох годин до 2, а то й 3 днів. Час перебування на полонинах — 2½ — 4½ місяці, ще довше, гол. на Гуцульщині, в т. зв. зимарках, в яких вівці є так довго, поки не з’їдять сіна, нагромадженого в дол. смузі полонин.

Госп-во на полонинах було назагал примітивне і відстале, зокрема на терені Галичини й Буковини. Давні форми пастушого життя заникають за сов. влади; орг. його формою є нині пастуші артілі.

Нар. госп-во К. розвивалося залежно від природних умов, від племінно-етногр. відносин та від госп. політики тих держав, до складу яких входили К. Підставою його є сіль. госп-во з тваринницьким напрямом і ліс. пром-сть; порівняно з суміжними рівнинами нар. госп-во К. відстале і досить примітивне.

Хліборобство відограє більшу ролю лише на Лемківщині й Бойківщині, але й тут не може прохарчувати всього населення. Багато ріллі залишається під перелогом, на Бойківщині угноєння вище положеної ріллі пов’язане з випасом овець; зустрічаємо ще залишки вирубної системи сіль. госп-ва. Гол. культурами К. є картопля (26% всієї засівної площі) і овес (15%), який донедавна був ще гол. хлібним збіжжям, в нижчих частинах також жито (10%.) і пшениця (6%), на півд. узбіччях переважає кукурудза (6%); багато кормових (25%, — числа приблизні). Тенденція йде в напрямі поширення картоплі й кормових, зменшення частки вівса; урожайність низька. Тваринництво було наставлене в 19 в. і давніше на Лемківщині й Бойківщині на плекання великої немолочної рогатої худоби, на Гуцульщині воно мало насамперед молочний характер, тут також було сильно розвинене вівчарство і конярство (відома раса гуцульських коней). З другої пол. 19 в. різниця між поодинокими частинами К. зазнала деякого вирівняння; завдяки зубожінню селянства впала годівля волів, поширилося конярство, тому що кінь придатний до ліс. робіт; на зах. підупало вівчарство. Сучасна кількісна структура продуктивної худоби К. така (в дужках числа для всього УССР): велика рогата худоба — 80,4% (75,5), свині 8,9% (18,8), вівці й кози 10,7% (6,7); забезпечення населення домашніми тваринами дещо більше, ніж в ін. частинах України. Порівняно до 1940 р. вівчарство і свинарство зросло зокрема на Закарпатті, в Галичині ч. домашніх тварин не досягло ще довоєнного рівня.

Ліс, який століттями давав верховинцеві поживу (ліс. ягоди, гриби, звірів), пашу, опал, сировину й енерґію для дрібної пром-сти, набрав великого значення в другій пол. 19 в. і став основним предметом експорту. Його експлуатація збільшилася з виникненням в кін. 19 в. низки вузькоколійок, якими вивозять ліс з глибини гір. Брак відповідної охорони лісів часто спричинював надмірну експлуатацію лісів, зокрема за сов. влади ліс. госп-во стало грабунковим. Хоч карп. гори становлять лише 22% ліс. фонду УССР, лісозаготівлі становлять понад 60% заготівель всього УССР. Надмірна вирубка спричинила те, що нині молодняк і незаліснені місця займають понад 50% ліс. простору, а стиглі деревостани ледве 11 (замість 25); залізнення є незадовільне, в самих лише центр. Ґорґанах постало 1 470 га кам’янистих розсипів, збільшуються повені і зменшується значення К. як резервуару вологости. За найкоротший час К. втратять на деякий час своє значення експортера лісу, а разом з цим зменшиться і деревообробна пром-сть

Пром-сть в К. не має поважнішого значення. Великі багатства К. — гідроресурси майже не використані; єдиною більшою гідростанцією є Теребле-Ріцька (1956). Заг. поширена деревообробна пром-сть; більші зав. діють на Закарпатті, в Галичині переробляють дерево перев. вже на деякій віддалі від гір — на Передкарпатті; найбільші деревообробні комбінати знаходяться в Сваляві, В. Бичкові, Перечині, Скольому. Сіль видобувають в Галичині на березі К. (Добромиль, Делятин, Косів), на Закарпатті розробляють потужне родовище в Солотвині; буре вугілля — в Ільниці на Закарпатті. К. постачають цінні будів. матеріяли; видобуток андезитів, базальтів, ліпаритів, туфів, мармору в Вулканічних К., в ін. — твердого пісковика. Всеукр. значення має нафтова пром-сть, розвинена в береговій смузі К.; гол. родовища: Борислав-Східниця, Долина (нині найважливіше), Битьків, Ріпне, Слобода-Рунґурська, Космач та ін.; газові родовища є вже на Передкарпатті. Ще в 19 в. мала невелике значення залізорудна пром-сть на базі вбогих болотяних руд і деревного вугілля; руди манґану в Чивчинських горах і невеликі родовища поліметалів не експлуатовані.

К. завдяки наявності численних мінеральних джерел, здоровому підсонню, красі гір є найважливішим, побіч півд. Криму, р-ном курортів і відпочинку. Найчисленнішими є всякого роду мінеральні джерела: вуглекислі, далі соляні, йодово-соляні, гіркі, нафтові. Найвизначніші з них знаходяться на Лемківщині, нині вже поза межами укр. етногр. території: Криниця, Бардіїв, Івоніч, Романів, Жеґестів, Висока й ін.; на березі гір положені Трускавець, Делятин і Косів; багаті джерела Закарпаття, розташовані перев. в р-ні Вулканічних К. (напр., Поляна б. Сваляви, Синяк б. Ужгороду), майже не використані. Більше значення мають кліматологічні курорти. До 1914 р. на літній відпочинок приїздили здебільша до долини Пруту; в час між двома світовими війнами приплив курортників поширився по всіх К., за сов. часів — знову зменшився. Найбільш відвідувані курорти знаходяться й далі в долині Пруту (Ворохта, Яремче, Ямна, Дора й ін.).

Кустарні зайняття втратили своє значення, за винятком Гуцульщини (нар. мистецтво). Довгий час чимале значення мали мандрівні зайняття (напр., дротярство) і продаж дьогтю лемками, овочів і соли бойками і сезонові роботи під час жнив на рівнинах та в лісах (гол. на Гуцульщині). Велике значення мала для населення інтенсивна еміґрація, яка розпочалася під кін. 19 в. Загалом госп. ресурси К. за всіх політ. режимів (деякий виняток становила Чехо-Словаччина) були слабо використані; людність була вбога й не могла бути цілком забезпечена працею, тим більше, що найбільші багатства (ліс. і нафтова пром-сть, курорти, також торгівля) знаходилися в руках чужинців (насамперед жидів, поляків, угорців). Цей стан не змінився й тепер, а з винищенням лісів навіть погіршився.

Комунікаційні шляхи в К. йдуть здавен-давна в двох напрямах: повздовжньому і поперечному; перші мають більш місцеве значення, другі сполучають протягом століть Україну з Наддунайською низовиною. Ці старі шляхи розбудувала Австрія, щоб пов’язати Галичину з ін. частинами монархії, і провела ряд залізниць; в 1918 — 45 pp., коли верхами К. проходив держ. кордон, вони втратили своє значення, здобувши його знову після приєднання Закарпаття до України. З уваги на вузькість К. повздовжні зал. лінії проходять перев. вздовж них: на півночі на Передкарпатті (Перемишль — Хирів — Самбір — Стрий — Станиславів — Чернівці), на півдні — Потиською низовиною (Михайлівці — Чоп — Виноградів) і Мармароською котловиною. Обидві повздовжні лінії пов’язані 4 поперечними, що йдуть через карп. перевали: Перемишль — Михайлівці, Самбір — Ужгород — Чоп, Стрий — Мукачево — Батево, Станиславів — Мармароський Сигіт. Вся мережа була побудована ще до першої світової війни; великі мало заселені простори сх. частини Укр. К. ледве перетинає одна залізниця. Биті шляхи йдуть так само, як і залізниці; з ін. треба згадати важливий колись шлях через Дуклянський перевал, шлях, який йде Внутр.-Карп. долиною (Сніна — Перечин — Свалява), Нижні Веречки — Міжгір’я — Хуст й ін.; вони використані для реґулярного автомобільного транспорту.

Див. також Бойки, Гуцульщина, Закарпаття, Лемківщина (зокрема історія), а також гасла, що подають поодинокі частини К.

Література: Rehman A. Ziemie dawnej Polski. Л. 1895; Pax F. Grundzüge der Pflanzenverbreitung in den Karpathen, I — II. Ляйпціґ 1898, 1910; Uhlig V. Bau und Bild der Karpathen. Відень 1903; Рудницький С. Знадоби до морфології сточища Дністра. Зб. Матем.-Природописно-Лікарської Секції НТШ. Л. 1905, 1907; Рудницький С. Основи морфології і геології Підкарпатської Руси і Закарпаття, ч. 1, 2. Ужгород 1925, 1927; Kubijowicz W. Zycie pasterskie w Beskidach Wschodnich. Кр. 1926; Kubijovyč V. Rozšiřeni kultur a obyvatelstva v Severnich Karpatech. Братіслава 1932; Kubijovyč V. Pastyrsky život v Podkarpatské Rusi I — II. Братіслава 1935; Попов M. Очерк растительности и флоры Карпат. М. 1949; Анучин В. География Советского Закарпатья. М. 1956; Цысь П. Геоморфологические районы Советских Карпат. Геогр. сборник Львовского Ун-та, выпуск 3. Л. 1956; Бондарчук В. Радянські Карпати. К. 1957.

В. Кубійович

«Карпатія», т-во взаємних забезпечень на життя й ренти у Львові; діяло в 1911 — 39 pp. Основний капітал 220 000 злотих, на забезпечувальному фонді понад 1 млн (1939 p.), дир. — Б. Янів, з 1930 р. І. Ґижа, заступник дир. Л. Макарушка.

«Карпаторусскій Голосъ», русофільська газ. на Закарпатті 1931 — 44; короткий час виходила як щоденник; видавець С. Фенцик.

«Карпатська Правда», орган закарп. орг-ції Ком. Партії Чехо-Словаччини, виходив з перервами в Мукачеві в 1920 — 38 pp., до 1923 п. н. «Правда»; редаґувалася спочатку рос. язичієм, з 1925 укр. мовою за ред. І. Мондока, П. Бойчука, О. Борканюка. З 1944 відновлена п. н. «Закарпатська Правда».

Карпатська Січ, також Організація Народної Оборони К. С., парамілітарна орг-ція на Закарпатті в 1938 — 39 pp., оформлена в листопаді 1938 з утвореної у вересні націоналістами Укр. Нац. Оборони; гол. Укр. Нац. Оборони був С. Росоха. На чолі К. С. стояла Гол. команда (комендант Д. Климпуш, заступник І. Роман) і штаб з осідком у Хусті; в окремих р-нах були районні команди (10) і підлеглі їм місц. орг-ції, які провадили військ. і політ. вишкіл (кільканадцять тис. чл.). В 5 постійних ґарнізонах К. С. провадився нормальний військ. вишкіл, а частина січовиків виконувала допоміжну службу в поліції чи прикордонній сторожі. К. С. вела також культ.-осв. працю серед населення (артистична група «Летюча естрада») та видавала тижневик «Наступ» (ред. С. Росоха). Серед старшин К. С. та в постійних ґарнізонах була, крім місц., значна кількість гал. українців. Після проголошення самостійности Карп. України К. С. стала її нац. армією (начальник штабу полк. М. Колодзінський) і в березні 1939 чинила збройний опір угор. армії. В цей час бл. 2 000 чл. К. С. було під зброєю; кілька сотень з них згинуло в боях з чехами (13. 3.), а потім з угорцями. Перед переважаючою угор. силою бійці К. С. відступили до Румунії і Словаччини; румуни видали частину їх угорцям, а ті в свою чергу передали багато галичан полякам. Боротьба К. С. проти угорців була першим збройним виступом, що попередив другу світову війну (див. також Закарпаття).

В. М.

Карпатська Україна, назва автономної карпато-укр. держави в рамках Чехо-Словаччини в 1938 — 39 pp., офіц. вживана поряд попередньої «Підкарп. Русь», і єдина назва самостійної карпато-укр. республіки, прийнята конституційним законом ч. 1 сойму К. У. (15. 3. 1939). Назву К. У. неофіц. вживано і до 1938 р. на означення Закарпаття.

Карпатське загір’я, інколи вживана назва на означення Потиської низовини.

Карпатське підгір’я, інколи вживана назва для Передкарпаття.

Карпатський Кость (1880 — 1923), актор в трупах О. Суслова, Д. Гайдамаки, М. Ярошенка та в 1 пересувному Харківському театрі на ролях простаків.

Карпатський Лещетарський Клюб (КЛК), спортове т-во, засноване у Львові 1924 для плекання лещетарського спорту; крім лещетарської — секції плавання, спортових ігор і ін. Мало свої філії в Галичині; перший гол. З. Русин, згодам В. Паньків. Ліквідований 1939 большевиками, відновив свою діяльність 1941, а згодом на еміґрації в Мюнхені (1945), Нью-Йорку (1955) і Торонто.

«Карпатський Союз», земляцьке гром.-політ. т-во еміґрантів із Закарпаття, постало у 1950 р. в Нью-Йорку з метою згуртування в укр. організованому житті давнішої закарп. еміґрації в ЗДА та для оборони політ. інтересів Закарпаття проти угор. і чехо-словацьких претенсій; має свої філії в більших осередках ЗДА. Гол. «К. С.» в Нью-Йорку були — В. Черешня, Й. Бесага, В. Шандор; «К. С.» видавав короткий час місячник «Карп. Зоря». В Зах. Европі й Австралії існують земляцькі т-ва закарпатців п. н. «К. С», що співпрацюють із «К. С.» в ЗДА.

«Карпать», осв.-рел. тижневик, орган єпархіяльного управління і Т-ва св. Василія В., виходив в Ужгороді 1873 — 86 за ред. М. Гомичкова; видавався в рос. дусі рос.-укр. язичієм; з 1882 більшість ст. угор. мовою.

Карпека Володимир (* 1877), правник-цивіліст і фінансист, проф. Київ. Ун-ту (1917), згодом Київ. Ін-ту Нар. Госп-ва співр. ВУАН. Засланий 1937 р.

[Карпека Володимир (1877, Київ — ?). — Виправлення. Т. 11.]

Карпеко Олександер (* 1891), педагог, проф. Ін-ту Нар. Освіти в Ніжені (деякий час його ректор) і в Києві, замісник завідателя Аґітпрому ЦК КП(б)У (1930), заступник нар. комісара освіти УССР (1932 — 33), гол. Всеукр. Радіокомітету; 1934 р. заарештований. Дальша доля невідома.

Карпенки Г. та С., брати, актори і автори відомого водевіля старого романтичного стилю «Сватання на вечерницях»; лишили по собі зб. водевілів (1860).

[Карпенки Г. та С., м. б. Григорій (1820, Васильків, Київщина — 1869) та Степан (1815, Васильків, Київщина — після 1886). — Виправлення. Т. 11.]

Карпенко Георгій, сучасний механік, проф., дир. Ін-ту Машинознавства та Автоматики АН УРСР; спеціяльність — механіка матеріялів; «Вплив активних рідких середовищ на витривалість сталі» (1955).

[Карпенко Георгій (1910, Томськ, Росія — 1977, Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Карпенко Єлисей, актор театру 1920-их pp. на ролях коміків і простаків; драматург (символічні п’єси), наслідувач Метерлінка.

Карпенко Олександер, (*1896), аґроном родом з Полтавщини; в 1930-их pp. дир. Київ. Ін-ту механізації й електрифікації сіль. госп-ва, з 1940-их pp. у Москві; чл. Всесоюзної Академії с.-г. наук і керівник її відділу с.-г. машин; автор понад 120 праць.

Карпенко Петро (1868 — 1934), актор школи Кропивницького, на сцені театру Садовського; ролі молодих парубків і простаків.

Карпенко Сергій (1895 — 1959), драматичний актор «а ролях простаків; на сцені периферійних театрів з 1920 p., згодом в Одеському Театрі Радянської Армії, Дніпропетровському ім. Шевченка і з 1948 в Житомирському обл.

Карпенко-Карий Іван, псевд. І. Тобілевича (1845 — 1907), видатний актор і драматург. Нар. К.-К. в с. Арсенівці Бобринецького пов. на Херсонщині, в родині шляхтича-чиншовика. З 14 років вступив на службу писарем і прослужив 23 роки, бувши довголітнім секретарем поліції в Єлисаветграді. у 1883 р. за зв’язок з укр. рев. гуртками і постачання пашпортів революціонерам був увільнений зі служби і вступив до театру М. Старицького, але того ж року був засланий і прожив до 1888 під наглядом поліції. З 1889 р. до кін. життя К.-К. не залишав сцени, працюючи перев. в трупі свого молодшого брата П. Саксаганського як актор і режисер. Його багате артистичне обдарування виявилося гол. у виконанні драматичних і комедійно-характерних ролей: Сторожа («По ревізії»), Мартина Борулі і Омелька («Мартин Боруля»), Прокопа («Сватання на Гончарівці»), Назара Стодолі, Опанаса («Бурлака»), Пузиря («Хазяїн»), Калитки («Сто тисяч») та ін.

Але найбільше уславився К.-К. як драматург. Почавши писати пізно (1883 появилося його оп. «Новобранець» і того ж року перша драма — «Бурлака»), він написав 18 ориґінальних п’єс; комедії: «Розумний і дурень» (1885); «Мартин Боруля» (1886), «Сто тисяч» (1890), «Хазяїн» (1900), «Суєта» (1902), «Житейське море» (1904); драми: «Бурлака» (1883), «Безталанна» (1885), «Наймичка» (1889), «Батькова казка» (1892), «Понад Дніпром» (1897); іст. й іст.-побутові п’єси: «Бондарівна» (1884), «Паливода XVIII ст.» (1893), «Лиха іскра поле спалить і сама щезне» (1896), «Чумаки» (1897), «Сава Чалий» (1899), «Гандзя» (1902). Як творець нової реалістично-побутової драми на соц. основі, К.-К. відбив у своїй творчості колоніяльне становище України в царській імперії кін. 19 в., за якого, в умовах аґрарного перенаселення, виростав, з одного боку, малокультурний сіль. глитай — від малих маштабів (драма «Бурлака») до великого землевласника Калитки («Сто тисяч») і особливо Терентія Пузиря («Хазяїн»), а з другого — тривав процес обезземелення селянства, визискуваного царською бюрократією. Ці процеси знайшли відображення в найкращих реалістичних п’єсах К.-К. Значним кроком вперед у побутово-психологічних п’єсах К.-К. було переборення народницького етнографізму й мелодраматично-опереткової форми його попередників. Висуваючи на перший плян гром. колізії й конфлікти та акцентуючи увагу на психологічній характеристиці героїв, творчість К.-К. становить собою вершинне досягнення реалістично-побутового театру і створює передумови для модерного театру (Див. ще ЕУ I, стор. 766).

[Карпенко-Карий Іван, псевд. І. Тобілевича (29.9.1845 — 25.9.1907, Берлін). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Тобілевич І. Твори, І — VI. Х. — К. 1929 — 31; Карпенко-Карий І. П’єси. К. 1949. Єфремов С. Карпенко-Карий. К. 1924; Тобілевич С. Життя І. Тобілевича. Мистецтво. К. 1948; Стеценко Л. І. Карпенко-Карий. К. 1957.

Карпенко-Криниця Петро (*1917), поет, родом з Чернігівщини; зб. поезій: «Гримлять дороги» (1942), «Полум’яна земля» (1947), «Підняті вітрила» (1950), «Солдати мого леґіону» (1951), «Поеми» (1954), «Повернення друга» (1958). Тепер на еміґрації в ЗДА.

[Карпенко-Криниця Петро (* Бакланова Муравійка). Справжнє прізвище Горбань. — Виправлення. Т. 11.]

Карпеченко Г. († 1942?), ботанік-генетик; в 1930-их pp. проф. Ленінградського ун-ту; праці з генетики рослин; заарештований 1941, помер на засланні.

Карпи, ранньоіст. дацьке (Шараневич, Грушевський, Браун, І. Нестор) або слов. (Шафарик, Забєлін, Богуславський, Нідерле) плем’я, що в останніх вв. до Хр. жило в Карпатах над гор. Прутом та Дністром. У 2 в. до Хр. перейшло над дол.. Дунай, де воювало з римлянами; в кін. З в. переможені остаточно, К. були переселені у півд. Панонію.

Карпинець Іван, сучасний історик, дослідник історії Галичини 18 — 19 вв.; розвідка «Гал. залізні гути та їх продукція в pp. 1772 — 1848» (ЗНТШ, т. 154, 1937) й ін.

Карпинський Олександер (1869 — 1929), гром.-політ. діяч родом з Підляшшя; за царських часів суддя в Чернігові, на поч. 1918 р. товариш мін. внутр. справ у кабінеті Винниченка, за гетьманату чл. ради мін-ва закордонних справ; по війні адвокат у Рівному на Волині, в 1922 — 28 pp. чл. поль. сенату і гол. укр. сенаторського клюбу у Варшаві.

[Карпинський Олександер (* Біла Підляська — † Рівне). — Виправлення. Т. 11.]

Карпіні Пляно (Carpini de Piano) Джованні (бл. 1182 — 1252), францісканець, італ. подорожник, 1245 посланий папою Інокентієм IV до Монголії; під час свого дворазового переїзду через Україну (1245, 1246) дістав допомогу від кн. Данила і Василька Романовичів і посередничав у зв’язках між ними і папою. Склав опис своєї подорожі «Liber Tartarorum» й ін., де подав цінні відомості й про тодішню Україну.

Карпінський Олександер (1847 — 1936), визначний рос. геолог, президент Рос. Академії Наук; дослідник тектоніки і палеографії Сх. Европи, а в її межах й України; праці про корисні копалини Донбасу й Харківщини.

Карпов Геннадій (1839 — 90), рос. історик, учень Соловйова, доц. Харківського Ун-ту, з 1871 в Москві; досліджував історію Росії та України 17 в. «Критический обзор разработки главных русских источников, до истории Малороссии относящихся 1654 — 1672» (1870), «Костомаров как историк Малороссии» (1871), «Переговоры об условиях соединения Малороссии с великою Россией» (1871) й ін.; ред. «Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России» (10 і 14 тт.). К. був представником моск. централістичних тенденцій ставлячися неприхильно до укр. історіографії.

Карпович В., псевд. львівського археолога Богдана Януша.

Карпович Леонтій († 1620), архимандрит Віленського правос. манастиря св. Духа; обраний на єп. Володимирського, помер перед висвяченням. Активний захисник православія, видатний проповідник і полеміст.

[Карпович Леонтій (світське ім’я Лонгин [Логвин]) (1580?, Пинщина — 1620, Вільна). — Виправлення. Т. 11.]

Карпяк Володимир (* 1909), актор, оперетковий тенор, на сцені з 1934 р. в гал. театрах ім. Тобілевича, Котляревського, Лесі Українки і оперному у Львові; на еміґрації в ЗДА, в ансамблі львівських акторів.

[Карпяк Володимир (1909, Перемишль, Галичина — 1972, Філядельфія). — Виправлення. Т. 11.]

Попередня     Головна     Наступна