[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1959. — Т. 3. — С. 1067-1077.]

Попередня     Головна     Наступна

Козацтво, вільна, воєнно-пром. людність в сх.-евр. степах, що дістала цю назву значно пізніше своєї появи. Назва «козак» тюркського походження, вперше зустрічається в словнику половецької мови з сер. 13 в.; маємо її також у візант. джерелах, інструкціях італ. міст своїм колоніям на Чорноморщині й ін. Козаками ці джерела називають озброєних людей, які займалися охоронною службою в пограничних місцевостях, давали охорону купецьким караванам на степ. шляхах або й самі займалися степ. промислами. Під кін. 15. в. назва козаків поширюється й на ту частину людности Центр. і Сх. України, яка ходила на різні промисли, «уходи», займалася полюванням, рибальством, бджільництвом, видобутком соли, салітри тощо.

Укр. К. відмінне від інших коз. формацій Сх. Европи не тільки своїм етнічним походженням, але й ролею, яку воно відогравало в історії України, зокрема в змаганнях укр. народу за відродження своєї державности, а також своєю боротьбою проти навали тюрксько-тат. світу. Саме в процесі боротьби степ. «уходників» з тат. нападами виникла десь у пол. 16 в. коз. орг-ція Запор. Січі (див. Запоріжжя). Тат. напади примушували В. кн. Лит. будувати в півд. околицях України замки-фортеці (в Каневі, Черкасах, Вінниці, Хмельнику, Брацлаві, Барі й ін.). Для їх оборони формувалася протягом 16 в. друга категорія К. — городове К., організаторами якого були місц. старости: черкаські — Остафій Дашкович, Семен Полозович, Хмельницький — Предслав Лянцкоронський, барський — Бернард Претвич, шляхтич Самійло Зборовський, кн. Дмитро Вишневецький (Байда), кн. Богдан Ружинський та ін. Вони, разом з городовими й запор. (низовими) козаками, заходили в глибину степів у гонитві за татарами для відбою ясиру-невільників або й відплатно нападали на тат. і тур. побережні міста. За таких обставин росла сила й досвід К., слава його лицарських подвигів і подив до нього з боку місц. людности, а згодом і ширшого світу. Разом з тим поволі зростала у К. свідомість власної ваги й відповідальности, не лише станової чи льокальної, але й заг.-національної. На цьому ґрунті неминуче й щораз більше виникали конфлікти К. з місц. маґнатами та держ. адміністрацією, а згодом з кін. 16 в. і поль. урядом. (Див. ЕУ I, стор. 439 — 43).

Під кін. 16 в. королівські універсали й постанови сойму (напр., 1590) намагалися обмежити значення К., зводячи його ролю лише до охорони степ. пограниччя, і охопити якнайменше число К. реєстром, спочатку малим — до 300 осіб, а пізніше, під тиском обставин, збільшуваним до 6 000 і 8 000, призначаючи над ним, замість виборних провідників, урядового старшого і полковників. Але війни Польщі з Москвою і Туреччиною примушували поль. уряд іти на деякі поступки К. Зокрема Стефан Баторій 1578 р. ствердив деякі права й вольності К. Поволі К. починає провадити власну, незалежну від поль. уряду й нерідко суперечну його інтересам, зовн. політику (участь у молд. справах, союз з цісарем Рудольфом у 1590-их pp. тощо). До великої сили доходить К. в першій чверті 17 в., коли гетьман Петро Сагайдачний не тільки прославив його вдалими походами проти татар і турків і допомогою поль. військові під Москвою 1618 та під Хотином 1621 p., але й міцно пов’язав політику К. з нац.-рел. боротьбою укр. народу проти Польщі, відроджуючи при цьому держ. традиції княжої України-Руси.

Поразки коз. повстань в 30-их pp. 17 в. затримали розвиток К., значно зменшуючи коз. реєстр та ізолюючи реєстрове К. від «виписчиків» (ті, що не потрапили до реєстру) і низового Війська Запор. Цей наступ Польщі на К. призвів 1648 р. до повстання Богдана Хмельницького і тривалої війни України проти Польщі (1648 — 58), наслідком якої було утворення Укр. Коз.-Гетьманської Держави 17 — 18 вв. — «Війська Запорозького» (згодом Гетьманщини), у якому козацтво було упривілейованим станом, коз. старшина — провідною верствою, а коз. устрій став основою всієї держ. орг-ції. Поруч з тим існувала (до 1775 р.) автономна коз. республіка Війська Запорозького Низового (Запоріжжя).

Після ліквідації Гетьманщини (остаточно в 1780-их pp.) значна частина К. на території пізніших Чернігівської і Полтавської губ. існувала до 1917 p., як окремий стан вільної сіль. людности, маючи свої, застережені законом, права і привілеї. Намагання відновити К. як військ. силу на Лівобережжі мали лише короткотривале значення: зформовані рос. урядом 1831 під час поль. повстання коз. полки були після закінчення воєнних дій розформовані. Натомість коз. формації, утворені на базі запор. К., проіснували довше. Це були: Задунайська Січ на території Туреччини (1775 — 1828) і козаки на території Банату в Австр. Монархії (1785 — 1812); Бозьке Коз. Військо, зформоване 1784, що одержало землі між Дністром і Богом і 1792 було перенесене на Кубань як Чорноморське Козацтво, яке 1861 p., після об’єднання його з т. зв. Лінійним Військом, дістало назву — Кубанського Козачого Війська; Озівське Військо, створене з частини Задунайського К., яка 1828 перейшла на рос. бік, поселене над Озівським м. і в 1865 р. частково перенесене на Кубань. Кубанське Коз. Військо було єдиною формацією укр. К., яка існувала ще 1917 р. і мала деяку, дуже обмежену автономію (докладніше див. Кубань).

На Правобережжі К. було скасоване постановою поль. сойму 1699, але існувало (з 1704 р. під реґіментом лівобережного гетьмана) до 1714 р. У 18 в. надвірні міліції поль. маґнатів мали подекуди устрій, подібний до коз. Постанова поль. сойму 1790 про створення двох полків К. не була здійснена.

До укр. К. належало також Слобідське К., яке користувалося в 1638 — 1765 pp. досить широкою автономією в межах Московської (рос.) Держави: воно творило 5 полків (див. Слобожанщина).

Деякі укр. шляхетські роди коз. походження зберегли нац. традиції, і їх представники приєдналися до новітнього укр. нац.-визвольного руху, і взагалі нащадки коз. стану дали поважну кількість укр. інтеліґенції — діячів модерного укр. нац. відродження та визвольного руху. Вплив коз. традицій відбився в укр. визвольних змаганнях 1917 — 20 pp. зокрема у формації «Вільного Козацтва», реґулярних військ. частин і в будівництві гетьманської Укр. Держави 1918 р. Але спроба гетьмана П. Скоропадського відновити коз. стан вже не могла бути здійснена (див. ще ЕУ I, стор. 439 — 72, 642 — 47).

Література: Скальковский А. История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского, І — III, 3 вид. О. 1885 — 86; Эварницкий Д. История запорожских казаков, І — III. П. 1892 — 97; Багалій Д. Історія Слобідської України. Х. 1918; Дорошенко Д. Нарис історії України, I — II. В. 1932 — 33; Stöckl G. Die Entstehung des Kosakentums. Мюнхен 1953; Голобуцкий В. Черноморское казачество. К. 1956; Грушевський М. Історія України, Руси, тт. VII — X. Нью-Йорк 1956 — 58; Голобуцкий В. Запорожское казачество. К. 1957. Див. ще ЕУ I, стор. 442 — 43 і 465 — 66, а також ЕУ II — Запоріжжя, Донщина.

І. Витанович

Неукр. K. Побіч укр. існувало на території Сх. Европи неукр. К. Найважливішим було Донське К., яке оформилося в 16 в.; воно мало в собі багато укр. елементу й стояло в тісних зв’язках з укр. К. (див. докладніше Донщина). Перев. з виходців-донців створилися нові коз. війська: Яїцьке (згодом перейменоване на Уральське), Оренбурзьке, Гребенське-Терське (на сх. Передкавказзі), Астраханське й ін. Деякі з них, як напр., Волзьке, що існувало у 18 в., були перев. укр. походження. Чимало укр. елементу було і в Терському війську. Всі ці війська під тиском рос. уряду втратили свою незалежність, а згодом і автономію. На поч. 20 в. існувало 12 коз. військ: Донське, Кубанське, Терське, Астраханське, Уральське-Яїцьке, Оренбурзьке, а на території Азії — Сибірське (Омське), Семирічинське, Єнісейське, Забайкальське, Амурське й Усурійське. Козаки у активній воєнній службі становили численну і важливу частину рос. армії, гол. кінноти. У 1912 р. всі коз. війська нараховували 4 054 000, в тому ч. 445 000 «служилого состава». На території коз. військ, крім козаків, жили також «іногородці», що не мали прав і обов’язків козаків і становили 53% всього населення. Найчисленнішими коз. військами були Донське (1 392 000 козаків на 3 143 000 всього населення) і Кубанське (1214 000 на 2 836 000); лише ці війська мали великі суцільні території.

Після революції 1917 р. серед К. виник автономістичний рух, зокрема на Кубані й Дону, що спричинився до виникнення окремих коз. держ. формацій. Коз. землі були одночасно базами білих рос. армій, що разом із козаками ставили опір большевикам і зазнали у 1920 р. остаточної поразки. Частина козаків (бл. 160 000, в тому ч. жінки, діти та старші віком) вийшли на еміґрацію й поселилися гол. у Юґославії й Франції, менше в Болгарії, Румунії, Чехо-Словаччині, Польщі. Гол. осередками коз. еміґрації були Беоґрад, Прага, Париж, Варшава; тут діяли їх центр. орг-ції, установи, преса.

Під час другої світової війни козаки на еміґрації та на коз. землях, гол. на Дону, створили військ. частини, які воювали проти большевиків в рамках нім. армії; цих козаків разом з їхніми родинами англійці видали большевикам. Інші козаки, що воювали в складі Рос. Визвольної Армії (РОА), теж були видані большевикам американцями, що сильно підірвало коз. потенціял на еміґрації.

В політ. відношенні козаки на еміґрації діляться на кілька груп — в основному на самостійників, федералістів та монархістів (останніх до другої світової війни очолював ген. Н. Краснов). Поза тим існує позапартійний «Общеказачий Союз» та менші угрунтування. як коз. комбатантів та інші. Козаки групуються в станицях з станичними отаманами на чолі.

Найчисленнішу та найактивнішу на еміґрації групу становлять козаки-самостійники (Вільнокоз. Рух, Козачий Нар. Рух — Вільне Козацтво). На чолі його стали: донці — полк. Гнілорибов і осавул. М. Фролов та кубанець І. Білий. З 1920-их pp. коз. самостійники домагаються створення окремої, суверенної федеративної держави — Козаччини (Козакії), яка обіймала б т. зв. іст. землі — 6 коз. військ. в Европі (разом з територіями, що лежали між цими військами), себто Півн. Передкавказзя, Дон і півн. частину Надкаспійщини (територія бл. 870 000 км², з 14 млн населення, на якій до революції козаки становили бл. 1/3 всього населення). До складу такої держави входила б і частина укр. етногр. території як суцільної (Кубань, частина Донщини), так і мішаної (Сх. Передкавказзя). Деякі ідеологи К. вважають його за окремий народ — 4 слов. групу Сх. Европи.

Нині козаки-самостійники розбиті на еміґрації на дві групи — І. Білого і В. Глазкова. Козаки-самостійники політ. стоять бл. до українців і прагнуть союзу Коз. Держави з її зах. сусідом — Україною; вони співпрацюють з українцями, влаштовують спільно різні гром. виступи та свята і входять разом з ними до АБН (І. Білий) і Паризького Бльоку (В. Глазков). Козаки-самостійники мають свою пресу: м. ін. на поч. 1920-их pp. у Варшаві виходив «Голос Казачества», в 1927 — 39 — двомовний ж. «Вольное Казачество — Вільне Козацтво» (спершу в Празі, згодом у Парижі; ред. І. Білий); тепер у Парижі виходить «Казак» (Орган Білого), двомовний «Казачья Жизнь — Козаче Життя» в Нью-Йорку (орган Глазкова) й ін.

Більшість кубанців не визнає концепції «Великої Козаччини», але стоїть за автономію Кубані у зв’язку з Україною.

Література: Сватиков С. Россия и Дон. Прага 1924; Билый И. Казачья Земля. Территория и народонаселение. Прага 1928; Трагедия Казачества. Прага 1933; Быкадоров И. История Казачества. Прага 1930.

Козацька старшина, або просто старшина, заг. назва осіб, що мали урядові посади в укр. коз. війську та в адміністрації Гетьманської держави 1648 — 1781 pp. K. с. поділялася на ген. старшину, полкову та сотенну.

До полкової старшини належали: полковий обозний (командувач артилерії), суддя, писар, осавул (найближчий військ. помічник полк.), хорунжий (охоронець полкової корогви-прапора). До сотенної старшини, крім сотн., належали: сотенний або городовий отаман (заступник сотн.), писар, осаул та хорунжий.

К. с. часто називають також всю зверхню станову групу суспільства Гетьманської України, включаючії сюди т. ч. і Значне військ. товариство, яке урядових посад не мало.

«Козацький Голос», фронтова газ. 1 корпусу УГА (з березня 1919), з листопада 1919 орган Пресової Квартири Начальної Команди УГА; вийшло 68 чч.

Козацький загін (відділ) ім. Ґонти, військ. частина під командуванням отамана А. Долуда, прибула в листопаді 1918 з Придніпрянщини на допомогу УГА під час боїв за Львів; згодом боролася на протиполь. фронті на півн. від Львова, літом 1919 брала участь в поході на Київ в складі Десятої бриґади УГА. К. з. ім. Ґ. складався спершу з придніпрянців, пізніше також і галичан.

«Козацькі літописи», див. «Літописи».

Козача Лопань (III — 17), с. м. т. над р. Лопань Деркачівського р-ну Харківської обл.

Козаченко Василь (* 1913), сов. письм. родом з Кіровоградщини; друкуватися почав 1936 p.; передвоєнна зб. оп. «Золота грамота», ряд повістей і оп. після війни в офіц. сов. дусі: «Три літа» (1946), «Безсмертя» (1948), повість «Зорі назустріч» (1952), «Атестат зрілости» (1954) та ін.; оп. для дітей. Деякі повісті й оп. К. появилися в рос. перекладах.

Козаченко Григорій (1858 — 1938), композитор і дириґент; закінчив Петербурзьку Консерваторію, хормайстер опери в Петербурзі; оркестрові твори, опери (м. ін. «Пан сотник» на сюжет Шевченка).

[Козаченко Григорій, м. б. Георгій (1858, Полтава — 1939, Ленінград). — Виправлення. Т. 11.]

Козачинський Михайло (1687 — 1756), письм., учень, пізніше проф. і префект (1739) Київ. Академії. 1745 архимандрит Видубецького манастиря; автор двох бароккових п’єс (одну з них — «Благоутробіє Марка Аврелія» виставив 1744 в Києві) і кн. «Філософія Арістотелева» (1745). 1733 — 38 ректор і вчитель реторики в Карловицях у Сербії. Його діяльністю там треба пояснити популярність у Сербії церк.-слов. граматики М. Смотрицького. Там же К. написав п’єсу «Король Урош п’ятий», в якій подав короткий нарис серб. історії (збереглася в серб. переробці).

[Козачинський Михайло (Мануїл) (1699, Ямпіль, Поділля — 1755, Слуцьк, Білорусь). Література: Ерчич В. Мануил (Михаил) Козачинскиј и његова траедокомедија. Новий Сад — Беоґрад, 1980. — Виправлення. Т. 11.]

Козачківський Дем’ян (*1896), актор і режисер; на сцені з 1916 р. З 1923 р. в театрі ім. І. Франка, згодом в Харківському Театрі Революції, з 1945 р. актор і режисер театру ім. М. Заньковецької у Львові.

[Козачківський Дем’ян (Дом’ян) (1896, Лисича, Полтавщина — 1967, Львів), 1952 — 67 актор і режисер театру ім. М. Заньковецької у Львові. — Виправлення. Т. 11.]

Козачковський Аверкій, визначний ґравер першої пол. 18 в., працював у Києві. Виконав 1721 — 37 pp. понад 40 Гравюр, перев. для вид. Києво-Печерської Лаври — мідерити, офорти і «чорною манерою» (Розп’яття). До найкращих належить «Покладення у гріб Ісуса Христа»; 2 цікаві види Києво-Печерської Лаври.

[Козачковський (Козачківський) Аверкій. — Виправлення. Т. 11.]

Козачковський Андрій (1812 — 89), лікар у Переяславі, приятель Шевченка, з яким познайомився в Петербурзі в 1841 р. і допомагав йому матеріяльно та листувався з ним, коли поет перебував на засланні. Шевченко гостював у К. в Переяславі в 1845 р. й написав у його хаті «Заповіт», «Кавказ», «Наймичку» і вступ до поеми «Єретик». К. автор цінних спогадів про Шевченка («Киевский Телеграф», 1875).

[Козачковський Андрій (* Переяслав — † Переяслав). — Виправлення. Т. 11.]

Козачок, нар. танок у такті 2/4 жвавого темпу, сольовий (чоловічий) або парою.

Козел, кол. назва р. ц. Михайло Коцюбинський.

Козелець (Tragopogon L.), дворічні або довгорічні рослини з родини кошичкоцвітих. На Україні найбільш розповсюджені: К. великий (T. majus Jacq.) до 1 м заввишки, росте по степах, ліс. галявинах, шляхах; К. укр. (T. ucrainicus Artemez. — T. Floccosus auct. non. W. K.) — на пісках в соснових борах; К. лучний (T. pratensis L.) — на луках, степах. Див. також Жовтець.

Козелець (III — 12), с. м. т. на Придніпровській низовині над р. Остром, р. ц. Чернігівської обл.; відомий з поч. 17 в., за Б. Хмельницького сотенне м-ко київ. полку, з 1781 до 1917 пов. м. В К. збереглося багато архітектурних пам’яток 18 в.: п’ятиверхий собор Різдва Богородиці (1752 — 63), збудований А. Квасовим і І. Григоровичом-Барським з високомист. різьбленим іконостасом і багатоповерховою дзвіницею (1766 — 70, архітект ймовірно А. Квасов), будинок маґістрату (1755, архітект ймовірно І. Григорович-Барський), будинок Дарагана й ін.

Козельський Яків (бл. 1727 — після 1793), з полтавського козачого роду, вчений енциклопедист і філософ, вихованець Київської Академії і Петербурзького Ун-ту, викладач акад. гімназії й Артилерійського та Інженерного Корпусу в Петербурзі, чл. Малорос. Колеґії (1772 — 78); автор підручників з математики, фізики; перекладач численних філос. та іст. творів (Гольберґ, Верто, Шофін й ін.) та їх коментатор. Гол. праці «Философические предложения» (1768). Рассуждения... о человеческом познании» (1780), в яких К. виявив себе прихильником франц. сенсуалізму. Відстоюючи ідеї політ. лібералізму, К. опрацював цілий ряд екон. питань, виступачи проти госп. нерівности, за зміцнення дрібної трудової власности, реґляментацію кріпацької праці, справедливий розподіл оподаткування тощо.

[Козельський Яків (бл. 1729, Келеберда, Канівський пов., Київщина — після 1795, Крутий Берег, Лубенський пов., Полтавщина). — Виправлення. Т. 11.]

Козельщина (IV — 14), с. м. т. на Придніпровській низовині, р. ц. Полтавської обл.; місцева харч. пром-сть.

Козирка, с. Очаківського р-ну Миколаївської обл., положене б. кол. Ольвії, де було відкопане на городищі поселення 1 — 3 вв. по Хр. з залишками кам’яних будівель, з фресковим розписом і гіпсовими ліпленнями на стінах та значним речовим інвентарем. Б. нього сарматський могильник 2 в. по Хр. (кістяки в дерев’яних трунах з багатим вирядом).

Козицький Григорій (бл. 1725 — 75), вихованець Київ. Академії й Ляйпціґського Ун-ту, з 1758 — проф. філософії й словесних наук акад. ун-ту в Петербурзі, згодом адьюнкт і почесний радник Академії Наук, статс-секретар Катерини II, письм. і видавець журн.; переклав Овідієві «Метаморфози» (1772).

[Козицький Григорій (бл. 1725, Гетьманщина — 1776, Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]

Козицький Пилип (1893 — 1960), композитор родом з Київщини, закінчив Київ. Консерваторію, учень Б. Яворського і Р. Ґлієра; проф. Муз.-Драматичного Ін-ту в Харкові і (з 1945) Київської Консерваторії (історія музики); ред. журн. «Музика» (1923 — 26) і «Музика масам» (1928 — 31), гол. Спілки композиторів України. Опери Невідомі солдати» (1934), «За Батьківщину» (1941); оркестрова сюїта «Козак Голота» (1925), поема (1938), струнні квартети, сюїта (1913) і прелюди для фортепіяна, ориґінальні своєю фактурою хорові твори, церк. твори, обробки нар. пісень, музика до фільмів та театральних вистав («Сива Чалий», «Король бавиться» у Березолі).

[Козицький Пилип (* Летичівка, Липовецький пов. — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Козицький Сергій (1883 — 1941), гром. діяч на Волині, нар. учитель, в 1922 — 28 pp. посол до поль. сойму і гол. укр. парляментарного клюбу, в 1928 — 30 pp. чл. поль. сенату.

[Козицький Сергій (* Володимир Волинський, Волинська губ.). — Виправлення. Т. 11.]

Козівництво, галузь тваринництва, розведення кіз, яких плекають на молоко, м’ясо, шкіру, пух і вовну; на Україні відоме ще з неоліту. Поширення К. подібне до вівчарства, але значення його далеко менше; 1916 в 9 укр. губерніях було лише 60 400 кіз (натомість 7 352 000 овець), найбільше в Криму, на Херсонщині й Чернігівщині; 1925 їх було в УССР — 54 700. Зубожіння селян в наслідок колективізації вплинуло на сильне збільшення ч. кіз, які часто заміняють корову. Числа в тис. для УССР: 1935 р. — 333, 1941 — 598, 1951 — 1 275, 1956 — 1 611 (в тому ч. 1063 у колгоспників, 300 у робітників і службовців в м., зокрема в Донбасі, 221 в селах), 1957 — 1 026, 1959 — 608 (ч. овець — 10 707). На Україні плекають кіз гол. ч. для молока, найбільше поширена порода — рос.

Козій Григорій (* 1898), ботанік (фльорист, геоботанік), дир. Природничого Музею АН УРСР у Львові, проф. Львівського Мед. Ін-ту; досліди над рослинністю, зокрема торфовищ і лісів Сх. Карпат.

Козік Михайло (1879 — 1948), маляр-реаліст, студіював у Києві й Москві; проф. Одеського, Київського і Харківського (з 1939) художніх ін-тів, активний чл. АХЧУ; портрети (М. Біляшевського, В. Кричевського, І. Стешенка), жанрові картини («Шахтарка» 1925, «1 травня» 1934, «Зоопарк» 1937), «Церква св. Андрія в Києві» (1943), ілюстрації (до Марка Вовчка) й ін.

[Козік (Козик) Михайло (1879, Семенівка, Новозибківський пов., Чернігівщина — 1947, Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Козланюк Петро (* 1904), письм. і публіцист родом з Коломийщини, писати почав 1926 р. Писані в ком. дусі ще під Польщею твори К. друкувалися перев. в УССР: «Хлопські гаразди» (1928), «В селі» (1929), «Оселедчики» (1930), «Пасинки життя» (1930), «Вогонь» (1931) та ін. Після 1939 p. K. став відразу активним політ. і літ. діячем, публікуючи спогади, ст. й ін. в просов. тенденційному дусі; такого самого характеру й великий роман з гал. життя «Юрко Крук» (Трилогія, 1946 — 57), репортажі «Подорожі» (1969) й ін.

[Козланюк Петро (1904, Перерів — 1965, Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Козлів (IV — 6), с. на Зах. Поділлі, р. ц. Тернопільської обл.; кол. м-ко.

Козлов В. (1842 — 1920), кооп. діяч, учень Д. Пильчикова, впливав на Харківську Громаду по лінії екон. зацікавлень; завдяки йому постало Миколаївське споживче т-во (бл. 1900).

Козлович Іван († 1757), проф. піїтики й реторики в Київ. Академії, з 1742 префект, згодом ректор Слов’яно-Греко-Латинської Академії в Москві, з 1753 єп. переяславський і бориспільський; дбав за освіту, завів при переяславських церквах доми для убогих.

[Козлович Іван (Йоан). — Виправлення. Т. 11.]

Козловська Валерія (1889 — 1956), археолог, кустос археологічного відділу Всеукр. Іст. Музею ім. Шевченка у Києві, чл. Всеукр. Археологічного Комітету (ВУАК), старший наук. співр. Ін-ту Археології АН УРСР, дослідниця (розкопи, публікації) трипільської культури та княжої доби, ред. «Хроніки археології і мистецтва»; понад 40 праць («Розкопки 1916 р. б. с. Сушківки» 1918, «Розкопки в с. Верем’ї 1926, «Археологічні розкопи у 1930 р. у Києві на горі Дитинці» 1931 й ін.). Померла на еміґрації в ЗДА.

[Козловська Валерія (* Київ — † Ютіка, Нью-Йорк Стейт). — Виправлення. Т. 11.]

Козловський Всеволод (* 1877), гром. діяч родом з сх. Поділля, бібліотекознавець, секретар першого укр. щоденника в Києві «Гром. Думка» (1906), згодом на еміґрації у Львові; 1914 — 17 секретар Союзу Визволення України, 1918 — секретар укр. посольства в Берліні. Повернувшись на Україну, працював у Всенар. Бібліотеці України, в 1930-их pp. переїхав до Алма-Ати в Казахстан.

Козловський Іван (* 1900), оперовий співак, ліричний тенор, родом з Полтавщини; закінчив Муз.-Драматичний Ін-т ім. М. Лисенка в Києві, виступав в оперових театрах Харкова і Свердловська; з 1926 соліст «Большого театра» в Москві; кращі партії Ленський в «Євгеній Онєґін» (Чайковського), Юродивий в «Борис Ґодунов» (Мусорґського), Левко в «Майська ніч» і Берендей у «Снігуронька» (Римського-Корсакова), Льоенґрін і Вертер в одноіменних операх Ваґнера і Масне й ін. К. один з найвидатніших представників вокального мистецтва СССР, виконавець окремих партій в укр. операх (Андрій у «Запорожець за Дунаєм»), пісень укр. композиторів і укр. нар. пісень.

[Козловський Іван (1900, Мар’янівка, Васильківський пов., Київ. губ. — 1994, Москва). — Виправлення. Т. 11.]

Козловський (Kozłowski) Леон (1892 — 1944), поль. археолог і політик, проф. Львівського Ун-ту, дослідник неоліту і трипільської культури в Галичині (Бучач, Кошилівці, Незвиська), «Zarys pradziejów Polski południowo wschodniej», 1939.

Козловський Михайло (1753 — 1802), скульптор, ґравер і маляр; учень Петербурзької Академії Мистецтв, з 1794 р. її проф. Ранні праці К. на теми укр. історії («Кн. Володимир і Рогніда», «Хочуть убити Із’яслава Мстиславича», «Побачення Святослава з матір’ю і дітьми по повороті з Дунаю») позначені рисами бароккового і рококового стилів, пізніше — клясицизму; різьби К. прикрашують Таврійський палац Потьомкіна, Мармуровий палац, Ермітаж і бульвари Петербурґу. К. залишив бл. 40 скульптур, 42 ґравюри і портрети; помер у Петербурзі.

Козловський Олександер (1876 — 98), поет з Дрогобиччини; зб. поезій «Мірти і кипариси» видав з своєю передмовою І. Франко (1905).

Козловський Олексій (* 1892), довголітній секретар Укр. Госп. Академії — Укр. Техн.-Госп. Ін-ту (1922 — 51), чл. закордонної делеґації УСДРП та ред.-видавець її центр. органу «Соціял-Демократ» (в Подєбрадах); тепер у ЗДА.

[Козловський Олексій (1892, Ісаківці, Поділля — 1971). — Виправлення. Т. 11.]

Козловський-Трофимович Ісая († 1651), доктор богословія (1640), видатний правос. богослов 17 в., родом з Галичини; деякий час учитель Львівської братської школи, з 1631 Лаврської школи в Києві, ректор Києво-Могилянської Колеґії, ігумен Київ. Пустинно-Миколаївського манастиря; був гол. автором «Правос. Ісповідання Віри», прийнятого при митр. Петрі Могилі на Київ. соборі 1640 р. і апробованого потім всією Вселенською Правос. Церквою.

[Козловський-Трофимович Ісая († Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Козова (IV — 6), с. у верхів’ях р. Коропець на зах. Поділлі, р. ц. Тернопільської обл.; кол. м-ко.

Козолист, див. Деревник.

Козоріс Михайло (* 1882), письм., родом з Галичини, писати почав 1908 p., друкуючись у гал. і бук. вид. (поезії, оп., байки, п’єси для дітей). Лишившись після першої світової війни в УССР, К. став чл. спілки письм. «Зах. Україна» (1925); м. ін. прозовими творами повісті «Село встає» (1929), «Чорногора говорить» (1931), роман «Голуба кров» та ін. У 1930-их pp. був репресований, і про дальшу його долю відомостей нема.

[Козоріс Михайло (1882, Калуш — 1937). У квітні 1933 заарештований і за обвинуваченням у приналежності до „контррев. орг-ії УВО“ засуджений на 5 р. ув’язнення в концтаборах. Покарання відбував на Соловках. 9.10.1937 розстріляний. — Виправлення. Т. 11.]

Козуб Сергій (* 1897), літературознавець, співр. Іст.-Філол. Відділу УАН; праці про М. Коцюбинського; у сер. 1930-их pp. репресований, дальша доля невідома.

[Козуб Сергій (1897 — 1937). Загинув за невідомих обставин. — Виправлення. Т. 11.]

Козубський Борис (* 1881), гром.-політ. діяч родом з Волині, чл. РУП і УСДРП та співр. її органу «Слово»; по першій світовій війні адвокат у Крем’янці, в 1922 — 28 pp. посол до поль. сойму, згодом один з провідних діячів УНДО.

[Козубський Борис (1886, Вишнівець, Кременецький пов. — ?). — Виправлення. Т. 11.]

Козубський Гедеон, василіянин, ігумен Почаївського манастиря (1730 — 36), з єп. Т. Рудницьким фундатор почаївської друкарні 1732 p.; автор передмови до «Служебника» (1735).

Козуля, див. Скельниця.

Козюренко Олександер (1892 — 1959), графік-карикатурист, працював у Києві; політ.-пропаґандивні плякати, сатиричні рисунки і карикатури в журн. «Перець», «Всесвіт» й ін.

[Козюренко Олександер (* Гнилякове, Одещина — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Козятин (IV — 9), м. в зах. частині Придніпровської височини, р. ц. Вінницької обл., важливий зал. вузол; великий птахокомбінат; 19 700 меш. в 1956 р. (1897 р. — 9 000). В кін. 1918 — бої повстанців З німцями; в лютому 1919 бої корпусу Січ. Стрільців, літом 1919 — під час наступу на Київ — Укр. Гал. Армії проти большевиків.

Козятинська бриґада, частина армії УНР, в січні 1919 брала участь у боях під Львовом; командир — полк. Дідюків.

Козьма Індикоплов (грец. Індикоплейстос), візант. письм. 6 в. Бл. 547 — 49 pp. написав «Християнську топографію», перекладену ймовірно в Болгарії й розповсюджену з 11 — 12 вв. на Україні, в якій подає навіть на свій час застарілий виклад космографії, дані (почасти фантастичні) з географії і тваринного світу.

[Козьма Індикоплов (грец. Індикоплевст). — Виправлення. Т. 11.]

Кокель Олекса (1880 — 1956), маляр-імпресіоніст, згодом реаліст, чуваського роду; з 1916 р. в Харкові, з 1927 проф. Харківського Художнього Ін-ту; краєвиди, натюрморти, портрети, політ. пропаґандивні плякати, картини з сов. рев. тематикою.

[Кокель Олекса (* Чувашія — † Харків). — Виправлення. Т. 11.]

Коковський Франц (1885 — 1940), суддя й адвокат, гром. діяч Сяніччини й Бережанщини, письм.; зб. поезій «Сердечні струни» (1907) і «Настрої» (1909), зб. оп. «Вчорашні дні» (1931), «Людська вдячність» (1934) й ін.; численні оп. для дітей; переклади. Помер у больш. тюрмі.

Кокорудз Ілля (1857 — 1933), педагог, клясичний філолог і україніст, д. чл. НТШ; 1911 — 27 дир. академічної гімназії у Львові, пізніше гол. т-ва «Рідна Школа» і його добродій («Фундація Іллі й Іванни Кокорудз»); розвідки і ст. з клясичної культури, педагогіки й іст. укр. літератури (про Шевченкове «Посланіє», М. Шашкевича, О. Огоновського, старо-укр. законодавчі пам’ятки та ін.)

[Кокорудз Ілля (* Яворів, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]

Кокс (Coxe) Вільям (1747 — 1828), англ. мандрівник й історик; 1778 був на Україні й у кн. «Мандрівки по Польщі, Росії...» (1784) описав Степ. Україну.

Кок-сагиз (Taraxacum kok-saghys Rodin), багаторічна трав’яниста каучуконосна рослина з родини кошичкоцвітих, коріння якої містять у собі 10 — 14% каучуку. К.-с. знайдений в дикому стані 1931 в Тянь-Шані, культура К.-с. швидко поширилася в СССР; на Україні в ліс. і лісостеп. смугах. 1940 р. площа К.-с. в УССР мала бл. 50 000 га, теперішні дані невідомі.

Коксохемічна промисловість, важлива галузь хемічної пром-сти, яка переробляє методою коксування кам’яне вугілля на кокс і ряд. побічних продуктів. Кокс поступово замінив раніше вживане деревне вугілля і став незамінним паливом насамперед для витопу чавуну, як також вживається і при ливарному виробництві, кольоровій металюрґії, хем. пром-сті, як паливо тощо. Коксовий газ використовується як джерело одержання тепла та для газифікації пром. підприємств і міських комунальних потреб; ін. продукти коксування мають поважне значення для виробництва різноманітних хем. продуктів (див. Хем. пром-сть).

Перші коксові печі збудовано на Україні в Юзівці (Донбас), де в 1872 р. почала працювати перша на Україні доменна піч на мінеральному паливі (коксі). На поч. 20 в. кокс став загальновизнаним видом палива для доменного витоплювання, і вже в 1913 р. на Україні 75% чавуну витоплювалось за допомогою коксу. Перші коксові печі будувались перев. б. шахт і рудень, і за дореволюційного часу тільки бл. 1/3 всіх коксович печей були комбіновані з метал. Підприємствами. Дорев. техн. рівень К. п. був досить низький, що частково пояснюється дрібними формами виробництва та недостатнім технологічним устаткуванням. В 1908 р. з 37 коксових установок тільки на 6 уловлювались побічні хем. продукти. В цілому на Україні в 1913 р. вироблялось понад 90% продукції коксу кол. Рос. Імперії.

За 1921 — 28 pp. повністю відбудовано занепаду в 1917 — 20 pp. К. п. та збудовано деяку кількість нових одиниць. В період довоєнних п’ятирічок розпочато будівництво нових швидкохідних динасових печей (перев. системи Бекер-Гіпрококс), огріваних доменним газом з повним вловлюванням хем. продуктів. Питома вага виробництва коксу в динасових печах у загальному випалі коксу зросла з 17% в 1929 р. до 73% в 1940 p., a виробництво коксу в печах з вловлюванням хем. продуктів з 29,4% в 1913 р. до 96% в 1940 р. Значно піднісся техн. рівень виробництва, період коксування помітно зменшився, посилилась концентрація виробничих форм, а пересічна річна продуктивність однієї печі в 1940 р. збільшилась удвічі порівняно із станом на 1913 р. В теперішній семирічці приділяється багато уваги освоєнню побічних хем. продуктів коксування. Коксохем. зав. кооперують тепер насамперед з метал. (1940 р. питома вага коксу, виробленого в коксових печах, комбінованих з метал. зав., становить 73% заг. випалу коксу), наслідком чого відбувається сильне наближення коксового виробництва до р-нів розміщення металюрґії; воно розміщується, поруч з Донбасом, також в Придніпров’ї і Приозів’ї. Створюються нові великі комбінати, що поєднують коксове і метал. виробництво з продукцією хем. і синтетичних виробів. Розвиток К. п. в УССР видно з чисел (в млн т.): 1913 р. — 4,3, 1928 — 4,0, 1932 — 7,3, 1940 — 15,7, 1950 — 15,0, 1955 — 28,7, 1959 — 29,2.

В Донбасі найбільші коксові установки і коксохем. зав. розміщені в Горлівці, Макіївці, Рутченковому, Єнакієвому, Краматорському, Сталіному, Ворощиловському, Константинівці й ін.; у Приозів’ї в Жданові; у Придніпров’ї — в Дніпропетровському (Амур-Нижньодніпровському), Дніпродзержинському, Запоріжжі, Кривому Розі та ін.; потужний коксохем. зав. с в Харкові (геогр. розміщення К. п. буде представлене на карті при гаслі Хем. пром-сть). У зв’язку з значним поширенням К. п. у сх. обл. СССР питома вага УССР в повоєнні роки зменшилася з 74,5% в 1940 р. до 54,7% в 1959 р. заг. виробництва коксу в СССР. К. п. УССР посідає перше місце в СССР і друге (Після Німеччини) в Европі, вивозячи деяку частину своєї продукції поза межі, зокрема для ливарного виробництва в РСФСР. Проблеми коксування і плянування К. п. на Україні веде н.-д. ін-т в Харкові (на зав. «Гіпрококс»).

Література: Хемізація країни та п’ятирічний плян розвитку пром-сти України. Х. 1929; Коксо-химическая промышленность Юга СССР. Х. 1934; Лукьянов П. Краткая история химической промышленности СССР. М. 1959.

Б. Винар

Коктебель, кол. назва курорта Планерського в Криму.

Колас Якуб, справжнє прізвище Міцкєвіч Константин (1882 — 1956), білор. поет, прозаїк і драматург родом з Мєнщини, один з основоположників нової білор. літератури. Дорев. творчість К. пройнята ідеями боротьби за соц. й нац. визволення й нац. відродження Білоруси, з 1930-их pp. пише в офіц. сов. дусі. Зб. поезій «Песьні жалобы» (1910), «Водгулле» (1922), й ін.; оп. «Апавяданьні» (1912), «Радныя з’явы» (1914), «Першыя крокі» (1924). «У ціхай вадзе» (1925); п’єси «Забастоушчыкі», «Вайна вайне» й ін. К. перекладав Т. Шевченка, його твори поширені в укр. перекладах.

[Колас Якуб (* хутір Акінчиці — † Мєнськ). — Виправлення. Т. 11.]

Колачевський Михайло (1851 — між 1910 — 12), композитор, за фахом адвокат, родом з Полтавщини; закінчив консерваторію в Ляйпціґу (1876), жив і працював у Кременчуці; автор «Укр. симфонії», побудованої на основі укр. нар. мелодій, струнного квартету, тріо, реквієму, хорових творів, пісень.

[Колачевський (Калачевський) Михайло (* Попівка, Кременчуцький пов. — † Кременчук). — Виправлення. Т. 11.]

Колгосп (колективне господарство), від 1930 р. домінуюча в УССР форма орг-ції с.-г. виробництва, введена насильно (див. Колективізація); с.-г. артіль з групово-усуспільненою, без права виділення, власністю на гол. засоби виробництва (крім землі, що належить державі), з колективною працею, але з індивідуальним розподілом доходів натурою і грішми, чим відрізняється від ін. типів колективних госп-в — комун, тсозів і радгоспів; правно автономний госп. суб’єкт, що діє на підставі власного статуту в межах адміністративно-правових та договірних зносин з державою, з ін. підприємствами та з власними членами (про колгоспне право див. в ЕУ I, стор. 685 — 89). В. 1958 в користуванні К. було 86,1% с.-г. земель УССР.

Характеристику довоєнних К. див. в ЕУ I. стор. 1043 — 46. Сучасні К. стали після злиття дрібних К. у 1950 великими підприємствами. Їхня кількість в УССР мінялася так (на кін. року): 1940 — 28 374, 1949 — 33 653, 1950 — 19 295, 1953 — 16 035, 1955 — 15 404, 1957 — 14 694, 1958 — 13 192; нині лише 58% К. припадає по одному на одне село; решта — один К. на 2 — 9 сіл. Найбільші К. є в Степу — розміром понад 20 000 га, найменші — на Підкарпатті — до 500 га. За багатством К. різняться навіть у межах одного р-ну (див. також таблицю). На кожні 100 га землі в 1954 — 55 66,6“/о К. УССР мали менше, ніж по 50 000 карб. грошових прибутків, 27,8% — від 50 000 до 100 000 карб.; а 5,6% — від 100 000 до 150 000 карб.; третина всіх К. — дуже бідна. Гол. причиною цієї нерівности є те. що. в наслідок встановлення норм заготівель та натуроплати МТС (машинно-тракторні станції) згідно кількости землі, а не врожаю, держава залишила диференціяльну ренту тим К.. що мають кращі землі чи розмішені ближче до ринків збуту. Велика нерівність прибутків К. призводить і до різниць у заможності колгоспників.

Гол. сенс існування К. в сов. екон. системі полягає в творенні ними максимально великого, безплатного капіталу для держави, потрібного їй для розбудови важкої пром-сти, озброєння армії та утримання бюрократії. Знаючії попит на с.-г. продукцію в країні й за кордоном, держава визначає К. одночасно максимальний розмір заготівель і мінімальні заготівельні ціни. Заготівельні ціни з погляду держави є коштами, які слід ощаджувати, зводячи їх до мінімуму; перепродує ж держава заготовану в К. продукцію за максимально високими продажними цінами, які є її доходом (див. Заготівлі с.-г. продуктів та Ціни). Висота продажних цін визначається необхідністю абсорбувати наявну купівельну спроможність споживачів та зрівняти їх попит з наявною кількістю с.-г. продукції. Теоретично можна вважати, що обидві ціни — заготівельну й продажну — держава встановлює на тому рівні, де її граничні (мінімальні) кошти дорівнюють її граничному (максимальному) доходові з перепродажу, себто — у найвигіднішій для неї точці монополістичної рівноваги. Зиск з цієї операції, що дорівнює різниці між продажними і заготівельними цінами, держава забирає у свою скарбницю через податок з обігу. Цей зиск у значній мірі є абсолютною рентою, яку держава витягає з К.

Характеристика середнього колгоспу

На когосп в сер. припадає	Всі УССР			Природні краї УССР на 1955 р.
	1940	1955	1958	Степ	Лівобережжя	Правобережжя	Полісся	Зах. Україна
Дворів	141	361	421	299	300	445	345	396
Працездатних чол.	242	495	571	389	355	589	497	626
Посіву в га	784	1 767	1 970	2 749	1 948	1561	1 451	943
Великої рогатої худоби, гол.	122	449	674	555	526	410	446	309
Основних засобів вироби, в тис. карб.	164	1 030	2 268	1 512	1 066	983	798	777
Грошових доходів у тис. карб.	171	1 240	2 576	1 845	1 265	1 182	994	746
Вироблено трудоднів у тис.	68	180	182	240	188	199	164	127

Для К. заготівельні ціни є їхнім доходом, який вони мусять прирівнювати до своїх видатків праці й коштів у виробництві. Чим нижчі заготівельні ціни, тим менше у К. зацікавлености продукувати; чим вони вищі, тим вигідніше К. підвищувати продукцію. Отже екон. інтереси К. і держави, виявлені в заготівельних цінах, — протилежні. До 1956 р. в К. не велося жадного госп. розрахунку — обліку коштів та затрат праці. Щойно дані Статистичного Управління УССР з 1957 вперше виявили, що багато К. були дефіцитними. За цими даними сер. собівартість 1 центнера свинини в К. становила 1 158 карб., а держ. заготівельна ціна — лише 425 карб., ціна децентралізованих закупок — 880 карб.; собівартість 1 центнера молока становила 142 карб., а держ. ціни 55 і 135 карб.; щоб випродукувати 1 000 яєць, К. мусіли затрачувати на 780 карб. праці й капіталу, а держава платила за ці яйця лише по 200 і 450 карб. Така експлуатація гальмувала ріст продуктивности К. і вбивала зацікавлення у колгоспників до праці; тому на 9,6 млн колгоспників у 1953 р. нараховувалося лише 60 000 «передовиків», а з них тільки 1 000 мали високі нагороди. Щойно пленум ЦК КПСС у вересні 1953 вперше напіввизнав ці факти, і з того часу запроваджуються деякі реформи. 30. 6. 1958 підвищено заготівельні ціни, об’єднано усі форми заготівель в одну та наказано поступово переводити К. на госп. розрахунок.

До 1955 усі деталі госп. життя К. централізовано плянувалися з Москви. Уряд СССР встановлював однакові для всіх К. норми виробітку, форми орг-ції й оплати праці, норми і терміни висіву чи збирання врожаю, видавано інструкції навіть про те, на яку віддаль садити одну рослину від другої, без дозволу райземвідділу К. не міг ні орати, ні сіяти, ні збирати. К. мусіли все це виконувати, не зважаючи на те, що воно часто було недоцільне й не відповідало місц. умовам. Щойно 9. 3. 1955 К. надано деяку госп. автономію; відтоді вони одержують (на 5 — 7 pp. наперед) лише плян заготівель продукції, а як саме його виконувати, вирішують самі, хоч над виконанням наглядають районові с.-г. інспекції та райпарткоми. Також К. здобули право, якщо можуть, вільно продукувати будь-яку продукцію, не передбачену пляном заготівель або понад цей плян, і продавати її на вільному ринкові чи розподіляти поміж членами.

З 1956 p. K. вперше дозволено мати у власності трактори, але повністю ця реформа була здійснена лише законом з 1. 8. 1958, який майже цілком скасував систему машинно-тракторних станцій (МТС). Протягом 1958 94% К. відкупили у МТС трактори й ін. машини. На один К. припало в УССР по 12 тракторів та З зернових комбайни. З цього часу К. мають право самі купувати у держави с-г. машини та пальне.

Постанова ЦК КПСС з 6. 3. 1956 також надала К. право самим вносити зміни в статут артілі; доти був обов’язковим для всіх К. однаковий «Типовий статут». Відтоді кожен К. сам вирішує заг. зборами членства про норми виробітку, форми орг-ції й оплати праці, розміри присадибних ділянок та обов’язковий до відробітку мінімум трудоднів. Однак, і ця нова колгоспна демократія залишається дуже обмеженою, бо вирішальну ролю в житті К. грає партосередок К. (в сер. 18 чл., включаючи гол. К. та ін. керівників), який за інструкціями райпарткому керує госп. життям К.

Після скасування МТС та райземвідділів кадри с.-г. спеціялістів зосередилися в К. На кожен К. тепер припадає по 4 фахівці: аґроном, зоотехнік, інж.-механік, ветеринарний лікар. В 1958 бл. 40% голів К. мали с.-г. освіту. Також рядові колгоспники постійно вчаться на різних с.-г. курсах.

Робоча сила в К. розподілена поміж бриґадами (по 3 — 4 в К.) на постійно. На польову бриґаду в сер. припадає по 110 осіб; на городні, тваринницькі й ін. — по 25 — 30 осіб. За кожною бриґадою не менш, як на один рік, закріплюється земля, будівлі, реманент, худоба. Така орг-ція праці скерована на витворення спеціялізації й фаховости в роботі колгоспника. Бриґади городні та по обробці просапних культур діляться ще на ланки, натомість з 1950 скасовані ланки у польових бриґадах, бо вони перешкоджали вжиткові машин МТС.

Кожен вид робіт в К. має визначену норму виробітку та оцінений певною кількістю умовних мір, що звуться трудоднями. Таких видів робіт і норм є бл. 2 000; усі вони поділені за рівнем оцінки в трудоднях на 9 груп (протягом 1933 — 47 на 7 груп); найнижча група найлегших робіт оцінюється в 0,5 трудодня, а найвища з найважчих та фахових робіт — в 2, 5 трудодні. За виконання норми колгоспникові начисляється відповідна кількість трудоднів. При кін. року, після того, як К. виконає свої зобов’язання перед державою, він розподіляє рештки свого доходу на усю суму відроблених в К. трудоднів, щоб визначити, скільки припадає на трудодень. Після цього кожен колгоспник дістає таку частку доходу К., яка відповідає кількості трудоднів, зароблених ним впродовж року.

Слабими місцями в орг-ції й оплаті праці в К. є т. зв. «зрівнялівка» та «знеосібка», спричинені низькою спеціялізацією с.-г. праці та наявністю зайвої робочої сили в К. Для виконання більшости с.-г. робіт колгоспникові не треба бути спеціялістом, бо ті роботи не складні, а лише важчі чи легші фізично. Якщо їх оплачувати нерівно, то за високооплачувані роботи між колгоспниками виникає боротьба, а на низькооплачувані ніхто не хоче йти. Щоб уникнути таких конфліктів поміж членством, К. постійно прагне до «зрівнялівки» в оплаті праці, але однакова оплата праці, в свою чергу, не стимулює росту продуктивности. Система ж ротації колгоспників по різнооплачуваних роботах, щоб дати кожному можливість заробити, витворює «знеосібку» — себто безвідповідальність. Проти «зрівнялівки» і «знеосібки» К. борються примусовими методами, штучно спеціялізуючи працю колгоспників по другій світовій війні дані зовсім дами й ланками на довший час та ін.

Про розміри оплати праці колгоспників по другій світовій війні дані зовсім не публікувалися. Лише на підставі вибірки випадкових згадок у газетах про окремі колгоспи можна обчислити, що у 1954 на трудодень в сер. припало по 1,8 кг зерна та по 4 карб. грішми, а в 1957 відповідно по 2,3 кг зерна та 7,9 карб. (в 1935 по 2,4 кг зерна, в 1936 — по 2,6 кг та по 80 — 90 коп.). З 1956 поступово поширюється нова система щомісячного грошового авансування колгоспників. В остаточному рахунку К. мабуть перейдуть цілком на грошову оплату, як у радгоспах. Заміни натуральної оплати праці грошовою вимагає й заведення госпрозрахунку в К., але держава не поспішає з цією реформою, бо зосередження на селі значної маси грошей змушувало б до розширення там торгівлі та збільшення виробництва пром. споживчих товарів. Все ж таки деякі К. вже перейшли на повну грошову оплату праці. В 1953 на трудодні було розподілено 50,5% грошових доходів К., а з часом цей відсоток, певно, зростає. Також є в окремих багатших К. нова система ґарантованого мінімуму оплати трудодня. Досі держава примушувала К. ґарантувати мінімум оплати трудодня лише для трактористів (по 3 кг зерна на трудодень) та ін. фахових робітників, а колгоспникам при кін. року могло не припасти нічого на трудодень.

Не маючи достатньо стимулів до праці в К., колгоспник намагався віддавати її більше своєму присадибному госп-ву, яке держава залишила йому після колективізації, щоб задовольнити традиційні приватно-власницькі навики селян і тому, що вона знала, що з К. вона забирає надто багато продукції й для розподілу між колгоспниками залишає надто мало. Цей дуалізм між К. і власним госп-вом постійно роздирає інтереси колгоспника й неґативно відбивається на його продуктивності. Щоб змусити колгоспника більше працювати в К., держава завела в 1939 обов’язковий до виробітку мінімум трудоднів — по 60 — 100 на особу; з 1942 цей мінімум збільшено до 100 — 150, а нині по окремих К. він становить 200 — 250 трудоднів. Проте багато колгоспів часто цей мінімум не виробляють (в 1955 в УССР 17%). В 1955 на присадибні ділянки в УССР припадало 5,3% землі К., а в сер. на двір — по 0,43 га; колгоспникам належало 35% поголів’я всієї рогатої худоби (в тому ч. 48,6% корів) і 30% свиней. Все ж таки лише 56,1% дворів мали власних корів, 81,8% — свиней, 46% — овець та кіз. Але навіть і це бідне госп-во давало колгоспникові значні засоби на прожиття. У 1954 р. (який, щоправда, був неврожайним) дохід сер. колгоспника складався на 54% з К. й на 46% з присадибного госп-ва; за офіц. обрахунками, присадибне госп-во дає звичайно 25% доходу колгоспника.

Після останніх реформ госп-во К. дещо поліпшилося. Зокрема зросли їхні грошові доходи: в 1940 вони становили 4,8 млрд карб., в 1949 — 4,2, в 1953 — 11,4, в 1957 — 25,0 млрд карб. Але зросли одночасно й обов’язкові відрахування до неподільних фондів: в 1940 вони становили 15%, в 1953 — 18%, а в 1959 — вже 23%, бо тепер К. самі мусять купувати свої машини й т. ін.

К. дали державі величезні капітали для індустріялізації, але через визиск їхня власна продуктивність залишилася низькою. Врожайність в К. донедавна була весь час нижчою, ніж до революції. Продуктивність праці (гуртова продукція на працездатного) в 1953 — 58 була лише на 17,3% вищою, ніж у 1937 — 38, і дорівнює лише 31% амер. рівня, а в тваринництві — лише 19%. Причиною такої відсталости є не лише брак стимулів в економіці К., а й наявність перенаселення в К. та низький рівень механізації сіль. госп-ва.

З 1956 К. дозволено розвивати на селі свою власну кооп. пром-сть. В 1958 вже 69% К. були об’єднані в районові міжколгоспні будів. кооперативи на паях та мали бл. 300 своїх цегелень, 500 столярних майстерень, збудували 116 кооп. електростанцій і т. д. Це сприяє розвиткові продуктивних сил К. і створює умови для більшого заробітку колгоспників. Держава перекладає на К. обов’язок будувати школи, лікарні й ін. на свій кошт. Так протягом 1953 — 58 К. УССР побудували своїми власними силами 720 сіль. шкіл, 125 лікарень, 800 лазень, 1 800 клюбів. К. провадять також власними силами лісонасаджування, будують зрошувальні системи, нові шляхи й т. ін.

Література: АН УРСР. Социалистическое сельское хозяйство Советской Украины. К. 1939; Нагорний П. Розвиток сіль. госп-ва УРСР за зр pp. радянської влади. К. 1947; Директивы КПСС и Советского Правительства по хозяйственным вопросам, т. 4. 1933 — 57 гг. М. 1958; Н.-Д. Ін-т Економіки і Орг-ції Сіль. Госп-ва. Сіль. госп-во Укр. РСР. К. 1958; История колхозного права, 1917 — 1958 гг., 2 тт. М. 1958.

В. Голубничий

Колгоспне право, частина сов. права, яка нормує орг-цію і діяльність сільгосп. колективних госп-в. Джерелами К. п. є закони і постанови верховних органів СССР, союзних республік та КПСС, як також рішення місц. рад, насамперед «Зразковий статут с.-г. артілі». Хоч, згідно з конституцією СССР, заг.-союзному законодавству підлягає лише встановлення основних принципів землекористування, все ж сов. практика виявила постійну інтеґрацію суюзних органів в компетенції УССР, включно до оперативної реґляментації К. п. Див. докладніше ЕУ I, стор. 685 — 89 та ст. Земельне законодавство, «Земельний Кодекс УСРР» і Колгосп.

«Колгоспне Село», с.-г. газ., орган ЦК КПУ, виходить з 1949 в Києві 5 разів на тиждень укр. і рос. («Колхозное Село») мовами.

«Колгоспник України», популярний місячник мін-ва сіль. госп-ва УССР у Києві з 1954 р.

«Колгоспниця України», двотижневик, орган КП(б)У, виділився з журн. «Комунарка України» й виходив у Києві 1924 — 41 (до 1931 р. п. н. «Селянка України»).

Попередня     Головна     Наступна