Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1959. — Т. 3. — С. 1102-1116.]

Попередня     Головна     Наступна





Кон Фелікс (1864 — 1941), больш. діяч жид. роду, журналіст. У 1920 — 21 pp. K. належав до керівництва КП(б)У, керував боротьбою проти т. зв. «робітничої опозиції»; у 1920-их pp. був постійним представником уряду УССР при Совнаркомі РСФСР у Москві і представником КП(б)У в Комінтерні.

[Кон Фелікс (* Варшава — † Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Конашевич-Сагайдачний Петро, див. Сагайдачний Петро.


Конвалія, ландиш (Convallaria majalis L.), довгорічна рослина з родини ліліюватих, 20 — 30 см заввишки, поширена у ліс. і лісостеп. р-нах України; цінна лікарська рослина, використовується в медицині як сечогінний засіб і на реґулювання діяльности серця.


Конґреґація (згромадження), чернеча спільнота, заснована в новіші часи, яка різниться від чернечих чинів тим, що її члени складають тільки т. зв. звичайні (не урочисті) обіти. Такими К. є в укр. кат. Церкві сх. вітка Редемптористів і Сестри Служебниці.


Конґреґація для Східньої Церкви (повна назва — Священна К. для С. Ц.), відділ Рим. Курії (управління Кат. Церкви), керує справами сх. Церков, створена 1862 р. папою Пієм IX; до 1862 р. цими справами займалася Конґреґація для поширення віри (т. зв. Пропаґанди). Папа Венедикт XV 1915 повністю усамостійнив К. С. Ц. Гол. її є папа, а секретарем — один з кардиналів (1936 — 59 pp. кардинал Є. Тіссеран, з 1959 — кардинал А. Дж. Чіконіяні). Компетенцію К. С. Ц. окреслює канон 195 з Апостольського листа 11. 6. 1957, що проголошував особове право Сх. Церкви; згідно з ним у сх. країнах, в яких переважна більшість кат. населення належить до сх. обрядів, К. С. Ц. підлягають навіть вірні, установи та монахи і місіонери латинського обряду. Право давати дозволи на перехід з одного обряду на ін. належить К. С. Ц.; вона також має право видавати сх. літургічні книги.

о. В. Л.


Конґреси Національних Меншостей, щорічні збори політ. представників нац. меншостей з різних країн Европи, крім СССР (разом бл. 40 млн осіб), влаштовувані в 1925 — 38 в Женеві, Берні або Відні установою п. н. «Конґреси організованих нац. груп в державах Европи» (коротко «Конґреси Меншостей», «Конґреси Національностей») з метою боротися за кращу міжнар. охорону нац. меншин та захищати їх інтереси проти зловживань панівних націй. Укр. Нац. Група з Румунії брала участь в К. Н. М. з 1927 р. (делеґати В. Залозецький та ін.), з Польщі з 1928 (делеґати: В. Левицький, З. Пеленський — один з них звич. репрезентував українців у Президії К. Н. М., та ін.). Укр. делеґати порушували на К. Н. М. гол. труднощі під окупаційними режимами; найважливіші виступи: у 1931 в Женеві в справі т. зв. пацифікації, 1932 у Відні — критика меншостевої процедури Ліґи Націй, 1933 в Берні справа голоду на Україні (виступи М. Рудницької).

М. Р.


Конґресівка, див. Королівство Польське.


Кондакар, богослужбова книга, вживана на Україні в 11 — 15 в., нотована невмовим т. зв. кондакарним знам’ям.


Кондаков Никодим (1844 — 1925), рос. історик візант. та староруського мистецтва, чл. Рос. Академії Наук та одеського т-ва історії і древностей, автор багатьох описів пам’яток культури і мистецтва України княжої доби, що він їх вважав візант. імпортом; «История византийского искусства» (1891).

[Кондаков Никодим (* Халань, Новооскольський пов., Курська губ. — † Прага), „История византийского искусства“ (1876). — Виправлення. Т. 11.]


Кондзелевич Йов, маляр кін. 17 і поч. 18 в.; 1688 — 1705 виконав з своїм іконописним гуртком знаменитий іконостас у Манявському скиті. По скасуванні скиту (1785) іконостас перейшов до церкви в Богородчанах, а звідси 1923 (п. н. Богородчанського) до Нац. Музею у Львові (нині Львівський Держ. Музей Укр. Мистецтва).

[Кондзелевич Йов (1667, Жовква — бл. 1740, Луцьке), маляр, ієромонах. Виконав іконостаси для Білостоцького (на Волині) і Загоровського (1722) манастирів. — Виправлення. Т. 11.]


Кондитерська промисловість, одна з важливіших галузей харч. пром-сти України (8% виробництва харч. пром-сти УСОР у грошевому рахунку), почала розвиватись ще в другій пол. 19 в. До революції більші підприємства існували в Харкові, Києві, Одесі та Львові, багато дрібніших було розкинено по всій території України; пром. виробництво було незначне, даючи бл. 1 кг кондитерських виробів на душу населення України на рік. Ширший розвиток К. п. припадає на 1930-і pp., ще більше на 1950-і; продукція за окремі pp. (в млн т): 1940 — 191,8, 1950 — 190,4, 1955 — 265,4 і 1959 — 369,7. К. п. використовує у виробництві сировину, що нею є численні продукти ін. галузей харч. пром-сти, і виготовляє досить широкий асортимент виробів: карамельні, борошняні вироби, драже, овочево-ягідні вироби, цукерки, шоколяд та ін. К. п. тісно пов’язана в своєму розвиткові з цукровою пром-стю, бувши одним з основних споживачів цукру (вміст цукру — 60—90% в цукрових і до 30% в борошняних виробах). В повоєнні роки на частку цукристих виробів припадає бл. 80% всього виробництва К. п.

К. п. розміщена насамперед в р-нах більшого споживання кондитерських виробів, а такими є гол. великі міста. За станом на 1955 р. 59% підприємств К. п. (на всіх 399) розміщені в Харківській, Київській (Київська фабрика ім. Маркса), Одеській, Сталінській та Львівській обл. Виробництво К. п. УССР становить 20,6% всього СССР (1959 p.), деяка її части- возиться також і в ін. частини СССР.

Б. В.


Кондра Петро (* 1911), проф. тваринництва Манітобського Ун-ту в Вінніпеґу (Канада); праці з птахівництва.

[Кондра Петро (* Мікадо, Саскачеван). — Виправлення. Т. 11.]


Кондра Ярослав (1910 — 44), поет, літ. критик і перекладач родом з Тернопільщини; до 1939 р. друкувався в проком. журн. «Нові шляхи» й «Вікна»; зб. поезій «Юрба» (1931).


Кондратенко Гаврило (1854 — ?), маляр пейзажист реалістичного напрямку; «Місячна ніч у Севастополі», «Бахчесарай уночі» та ін.


Кондратович Іреней (1878 — 1957), гр.-кат. свящ., закарп. історик, автор «Історії Підкарпатської Руси» (1925) й нарису іст. мукачівської єпархії (1930); 1949 перейшов на православіє, тимчасовий адміністратор мукачівської правос. єпархії.

[Кондратович Іреней (* Дубринич, Закарпаття). — Виправлення. Т. 11.]


Кондратовіч (Kondratowicz) Людвік, псевд. Владислава Сирокомлі (1822 — 62), поль. поет, перекладач «Кобзаря». Т. Шевченка.


Кондратьєви, старшинський рід на Слобожанщині. 1655 р. отаман м. Ставищ на Правобережжі Герасим Кондратович переселився на Слобожанщину і заснував м. Суми. Син його Андрій К., забитий донськими козаками К. Булавина, і внук Іван К. († 1726 — 27) були полк. сумськими. К. були близько споріднені з старшинською аристократією Гетьманщини.


Конектікут (Connecticut), стейт в півн.-сх. частині. ЗДА; 12 900 км², 2 млн меш., в тому ч. бл. 40 000 українців. Гол. укр. скупчення: Бріджпорт, Гартфорд, Нью-Гейвен.


Конецполь, Конецполь Новий, кол. м-ко на півд.-сх. Поділлі, тепер с. Першомайського р-ну Одеської обл., положене в гирлі р. Кодими; в 17 в. поль. фортеця на кордоні Польщі й Туреччини.


Конєцпольський Станислав (1591 — 1646), поль. полководець, краківський каштелян, польний і великий коронний гетьман, ворог укр. козаків, в 1625 р. ініціятор Куруківської умови, брав діяльну участь в придушенні коз. повстання у 1637 — 38 pp., воював з татарами і турками.

[Конєцпольський Станислав (бл. 1590 — 1646, Броди). — Виправлення. Т. 11.]


Коник Клим (* 1888), ком. діяч з Галичини, старшина УГА і Червоної УГА; в 1920-их pp. працював в Нар. Комісаріяті Освіти (заступник завідуючого, деякий час завідуючий Укрнауки), був ректором Ін-ту Нар. Освіти в Житомирі. 1932 р. заарештований і засланий.


Кониський Олександер (1836 — 1900), письм. (під псевд. Верниволя О., Горовенко Ф., Буркун В., Перебендя, Хуторний О. і багато ін.), публіцист і гром. діяч, родом з Чернігівщини, друкуватися почав у «Черниговском Листке» (1858). Гром. праця К. велика й різноманітна. В Полтаві, де він служив, К. брав діяльну участь в орг-ції недільних шкіл і писав для них підручники, виступаючи одночасно в пресі на церк. теми. У Києві, як чл. міської ради, він домагався введення в школі укр. мови; багато приділяв уваги вид. діяльності на підрос. Україні й у Галичині. У зв’язку з переслідуванням укр. літератури й мови К. був засланий (1863) на півн., зазнаючи репресій і в пізніші роки. З 1865 р. жив за кордоном, зійшовшись близько з діячами укр. відродження в Галичині. Повернувшись до Києва, працював у «Киевском Телеграфе». К. був одним з фундаторів Т-ва ім. Т. Шевченка у Львові (1873) й пізніше ініціятором перетворення його на НТШ. Поезії К. свого часу були дуже популярні («Я не боюсь тюрми і ката», «На похорон Т. Шевченка» та ін.), але більше значення мали його оп. й повісті. Тематика оп. К. — нар. побут («Хвора душа», «Старці», «За кригою») та соц. й нац. пригноблення України в царській Росії («Півнів празник», «Млин». «Спокуслива нива»); у повістях «Семен Жук і його родичі» та «Юрій Горовенко» порушені проблеми нац. відродження України. К. належить ґрунтовна біографія Шевченка, що не втратила значення ще й досі: «Тарас Шевченко-Грушівський, хроніка його життя», І — II (1898 — 1902). В сов. літературознавстві К. зарахований до «націоналістів», і твори його (за винятком кількох поезій, передрукованих останнім часом) від кін. 1920-их pp. лишаються під забороною. Докладна бібліографія творів К. поміщена в КСт. (I, 1901).

[Кониський Олександер (18.8.1836, хутір Переходівка, Ніженський пов. — 12.12.1900, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Грушевський М. Пам’яті О. Кониського, ЗНТШ. Л. 1901; Франко І. Про життя і діяльність Кониського. Л. 1902; Єфремов С. Вступна стаття. О. Кониський. Вибрані твори, І. К. 1927.

І. Кошелівець


Кониський Юрій (світське ім’я Григорій, 1717 — 95), визначний укр. письм., проповідник і церк. діяч шляхетського роду з Ніжена, вихованець Київ. Академії, з 1745 її проф., 1752 — ректор, 1755 єп. могилівський і білор., з 1783 р. архиєп. Автор віршів (у підручнику поетики), драми «Воскресеніє мертвих» (опублікована в «Летописях русской литературы», 1860), численних проповідей, двох рукописних курсів філософії, кількох іст. праць: «Prawa і wolności obywatelów Korony Polskiej i W. Ks. Litewskiego...» (1767), «Историческое известие о Белорусской епархии» (1776), «Записка... о том, что в России до конца XVI в. не было унии с Римской Церковью» (вид. 1847). К. дбав про інтереси правос. Церкви на Білорусі й сприяв поверненню уніятів на православіє. Пишучи вірші в стилі барокко, К. в проповідях схилявся до простішого клясичного стилю. Твори К. видані в 2 тт. (1835), проповіді окремо (1892).

[Кониський Юрій (Георгій) († Могилів, Білорусь). — Виправлення. Т. 11.]


Конка, Кінська, Кінські води, ліва притока дол. Дніпра, до якого впадала на території Великого Лугу, нижче гирла також назва лівої відноги Дніпра; нині дол. течія К. залита водами Кахізського водоймища; довж. — 140 км (раніше 240 км), сточище — 1 600 км².


Конкордат, угода між Кат. Церквою і державою як рівними контрагентами щодо т. зв. мішаних справ (causae mixtae, res utriusque fori), себто таких, що ними одночасно зацікавлена і держава і Церква, напр., церк. орг-ція, номінація осіб на вищі церк. уряди, матеріяльне забезпечення духовенства, церк. посілості, шкільництво, подружжя тощо; К. не охоплює справ, що вважаються внутр. для кожної установи (Церкви і держави) і підлягають виключно її нормативній і адміністративній компетенції. Де укладення К. натрапляє на труднощі, там установлюється лише т. зв. модус вівенді (напр., з Чехо-Словаччиною 1927 р.) на неозначений час, що не обов’язково охоплює всі «мішані» справи.

Для Укр. Кат. Церкви важливими були два К.: австр. К. з 1855 (формально скасований австр. урядом, але, доповнений деякими держ. законами, лишався в силі до кін. існування австро-угор. монархії) і поль. К. з 1925 р. (діяв до кін. другої світової війни). В обох К. Укр. Кат. Церква була прирівняна в правах до Зах. Церкви. Посилаючись на постанови К., ієрархи Укр. Кат. Церкви могли боронити свої права, що їх часто порушували неприхильно наставлені поль. церк. й урядові кола. Все ж таки К. виключив з-під юрисдикції укр. єп. гр.-кат. вірних на Волині, підпорядковуючи їх владі місц. латинських єп.

о. В. Л.


Коноваленко Петро (* 1889), співак, ліричний тенор, учень О. Муравйової; соліст Харківської опери (1911 — 20); спорадично виступав у театрі Садовського.


Коновалець Євген (14. 6. 1891 — 23. 5. 1938), полк. Армії УНР, військ. діяч і політик, комендант УВО, гол. Проводу Укр. Націоналістів. Нар. в с. Зашків Львівського пов. в родині учителя. Під час правничих студій у Львівському Ун-ті був секретарем львівської філії «Просвіти»; суджений за участь в боротьбі за укр. ун-т у процесі 101 студентів (1910), К. виявився політично як представник укр. студентської молоді в ЦК Укр. Нац.-Дем. Партії.

Опинившись як хорунжий австр. армії в рос. полоні (після бою на Маківці, 1915), К. організував разом з А. Мельником, Р. Сушком, В. Кучабським, І. Чмолою, Ф. Черником й ін. укр. групу полонених в таборі в Царицині як початок пізнішої військ. формації. Звільнившись восени 1917 р. з полону, К. виступив у Києві як співорганізатор Гал.-бук. Куреня, пізніше Куреня Січових Стрільців, який він очолив і який визначився у придушенні больш. повстання та в боях проти наступу Муравйова, а згодом, після Берестейського миру, в укр. протинаступі за звільнення Києва, 1. 3. 1918 р. К. розбудував частину, перейменовану на полк Січ. Стрільців, який згодом, після гетьманського держ. перевороту, роззброїли німці. Під час гетьманату К., не вступаючи в політ. спори, відновив у порозумінні з Укр. Нац. Союзом військ. формацію як Окремий Загін Січ. Стрільців з осідком у Білій Церкві. Після безуспішних переговорів з гетьманом, які не стримали проголошення федерації з Росією, К. виступив на чолі формації на боці Директорії й вирішально спричинився до успішности повстання, а згодом розбудував загін у дивізію, корпус та групу Січових Стрільців. Після самодемобілізації формації (Чортория, грудень 1919) К. опинився в поль. таборі полонених у Луцькому, звідки вибрався весною 1920 р. в порозумінні з С. Петлюрою за кордон з метою створити з укр. інтернованих вояків УГА в Чехо-Словаччині і українців, полонених у таборах Італії, військ. формацію, що йому не вдалося через неприхильність Є. Петрушевича до політики С. Петлюри.

Після невдачі визвольних змагань К. намагався з-за кордону організувати збройне підпілля в сов. і поль. займанщинах, а влітку 1921 р. вернувся до Львова, щоб особисто розбудувати Укр. Військ. Орг-цію й керувати її діями. З грудня 1922 р. на еміґрації (до 1929 — Берлін, 1929 — 36 Женева, останні роки Рим). К. зміцнив орг-цію, встановив контакти з політ. колами Німеччини, Великобрітанії, Литви, Італії, Еспанії й ін., організував політ.-інформативну діяльність, ініціюючи постання укр. чужомовних пресових бюр та в-в в різних країнах. Рівночасно він підготував ґрунт для постання Орг-ції Укр. Націоналістів, яка остаточно оформилася на Конґресі у Відні в лютому 1929 р. і обрала К. на першого гол. Проводу Укр. Націоналістів. Під час подорожі по ЗДА й Канаді (1929) К. ініціював постання Укр. Стрілецьких Громад, які стали початком гром.-політ. орг-цій (Орг-ція Держ. Відродження України в ЗДА та Укр. Нац. Об’єднання у Канаді). На своєму посту К. розбудував упродовж 10 pp. орг-цію в усіх займанщинах та на еміґрації, ініціював постання гром. орг-цій соборницького характеру у Франції, Німеччині та Австрії, намагався винести укр. питання на форум Ліґи Націй, а постійні спроби відновити націоналістичне підпілля в межах УССР призвели до його смерти в Ротердамі з рук больш. аґента.

К. — одна з найвидатніших постатей укр. історії першої пол. 20 в. Як військовик він визначився орг. здібностями й беззастережним послухом держ. владі; як політик він зумів сполучити принципіяльність. з дипломатичною гнучкістю, як також творчу думку із систематикою й реалізмом, що забезпечило йому авторитет серед орг. кадрів і пошану навіть серед політ. противників. Його смерть на посту вождя укр. революції скріпила націоналістичні настрої серед молодого покоління.

К. — автор студії «Причинки до історії укр. революції» (1928, 2 вид. 1948).

[Коновалець Євген. За даними ген. КҐБ П. Судоплатова наказ про вбивство К. походив від Сталіна. Судоплатов виконав наказ, за що його нагороджено орденом Червоного прапора. Дод. до Літератури: Бойко Ю., Борис М. (ред.) Євген Коновалець та його доба. Мюнхен 1974. — Виправлення. Т. 11.]

Література: «Золоті Ворота». Іст. Січових Стрільців 1917 — 19. Л. 1937; Зб. Є. Коновалець. Париж 1938; Олесь О. — Кандиба О. Є. Коновалець. В-во Укр. Патріот 1948; Зб. Славному з славних. Париж 1953; Бойків О. Командир — держ. муж — творець організованого націоналізму. Зб. Орг-ція Укр. Націоналістів 1929 — 54. Париж 1955; Мірчук П. Є. Коновалець. Торонто 1958.

В. Яків


Коновалець Мирон (* 1894), псевд. Зашківський, брат Євгена, журналіст і гром. діяч, правник; м. ін. співред. щоденника «Новий Час» (1926 — 39) у Львові і ред. тижневика «Християнський Голос» (з 1949) в Мюнхені; довголітній секретар Гол. Управи Рідної Школи (1927 — 39) у Львові, в 1940 — 45 pp. правний референт УЦК; в 1950 — 56 — гол. Спілки Укр. Журналістів на чужині; численні ст., брошури на актуальні теми.

[Коновалець Мирон (1894, Зашків, Львівщина — 1980, Мюнхен). — Виправлення. Т. 11.]


Коновалюк Федір (* 1890), маляр-графік, реаліст, працює в Києві; ілюстрації до творів І. Котляревського («Енеїда», «Наталка-Полтавка», «Москаль Чарівник»), Г. Квітки-Основ’яненка («Пан Халявський»), Т. Шевченка («Єретик», «Кавказ», «Юродивий»), останні спільно з І. Їжакевичем.


Кононенко Константин (* 1889), економіст і суспільно-політ. діяч родом з Слобожанщини. Чл. Укр. Центр. Ради від рос. соц.-дем. (меншовиків), 1919 — 20 дир. Харківського Союзу с.-г. кооператив, 1921 — 24 завідувач відділу нар. комісаріяту зем. справ УССР, 1924 — 30 дир. Всеукр. с.-г. банку і референт Держпляну. На еміґрації з 1943, з 1951 в ЗДА. Автор низки ст. і розвідок на екон. теми; важливіші праці: «Сіль. госп-во Лісостепу і Полісся України» (колективна праця, 1924), «Аграрна політика большевиків (під псевд. Н. Олежко, 1947), „Ukraine and Russia, a history of the economic relations between Ukraine and Russia 1654 — 1917“ (1958).

[Кононенко Костянтин (1889, Рильськ — 1964, Бунтон, Нью-Джерзі), праці: „Орг-ція сіль. госп-ва в Лісостепу і Поліссі України“ (колективна праця, 1924); „Аґрарна політика большевиків“ (під псевд. Н. Олежко, 1948). — Виправлення. Т. 11.]


Кононенко Митрофан (* 1899), драматичний актор; з 1923 в «Березолі», тепер у Харківському театрі ім. Т. Шевченка.

[Кононенко Митрофан (1900, Кагарлик, Київщина — 1965, Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Кононенко (псевд. Школиченко) Мусій (1864 — 1922), письм., родом з Полтавщини, освіту здобув самотужки, співр. «Зорі», «Правди», «Буковини», «Дзвінка», «ЛНВ»; друкуватися почав 1883 (поема «Кохання»). Оп. «Між народ», «На скелі»; 5-томова зб. поезій «Хвилі» (1917 — 18). Деякі поезії К. («Вечір») стали нар. піснями.


Кононенко Харитя (1900 — 42), гром. і госп. діячка родом з Полтавщини; активна в жін. русі на еміґрації в Чехо-Словаччині й у Галичині, в 1930-их pp. організаторка Секції Сіль. Господинь при т-ві «Сіль. Господар у Львові, замордована нім. поліцією у Рівному.

[Кононенко Харитя (1900, Миколаївка — 1943). — Виправлення. Т. 11.]


Кононович Олександер (1850 — 1910), астроном, проф. і завідувач астрономічної обсерваторії Новоросійського Ун-ту в Одесі, один з піонерів астрофізичних дослідів у Росії.

[Кононович Олександер (* Таганріг — † Одеса). — Виправлення. Т. 11.]


Конопле-джутова промисловість, галузь текстильної пром-сти, що займається переробкою волокна конопель і джуту; головніші вироби: мішки, линви, шпагат, тара та ін. До революції конопляна пром-сть мала перев. кустарний характер і концентрувалася в р-нах посівів конопель, гол. на Чернігівщині. З кін. 19 в. на Україні поширилася і джутова пром-сть, що, працюючи на імпортній сировині, мала два більші зав.: Одеську джутову фабрику і канатний зав. (1100 робітників, 70% укр. продукції) й Харківський зав. мішкових та снопов’язальних виробів (300 робітників, 20% укр. продукції). Питома вага К.-д. п. України в продукції Рос. Імперії наближалась до 20% (14,3 млн карб. в незмінних цінах 1925 — 27 pp.).

Сов. влада ліквідувала дрібніші форми зав. виробництва (зокрема кустарний промисл); з 1930-их pp. майже припинено імпорт джуту, який заміняють сировиною коноплянику. Тоді ж було почато на Україні посіви півд. конопель, що значно збільшило базу сировини та виробництво: 1927 — 28 р. — 25, 4 млн карб. 1940 — 88 млн карб. або 4,1% виробництва укр. легкої пром-сти, даючи 28,6% виробництва СССР, в тому ч. союзного виробництва мішків — 50% та 45% линв. В 1955 р. на Україні працювали 27 зав. К.-д. п., які переробляли 22 700 т конопляного волокна, включаючи луб (1940 р. 27 зав., 24 600 т). Більші зав.: канатний (Харків), джутова фабрика (Одеса), зав. мотузяних виробів (Кіровоград); натомість немає К.-д. п. на Зах. Україні, хоч вона має бл. 1/5 заг. площі посівів конопель УССР.

В. В.


Коноплі звичайні (Cannabis sativa L.), однорічна дводомна рослина з родини шовковицюватих (матірка — жін. рослини, плоскінь — чоловічі), яку вирощують для волокна (вихід волокна 16 — 18% до ваги стебла) і олії (30 — 33% до ваги насіння), побіч льону гол. волокниста культура України. К. з. вимагають родючої землі, доброго забезпечення вологою та поживними речовинами. Волокно К. з. дуже міцне й стійке щодо гниття, воно йде на виробництво полотна, линв, мотузів, мішків, брезентів, шпагатів тощо; олія К. з. є сировиною для виготовлення вареної олії, лаків, фарб, менше для харчування, раніше також для освітлювання, макуха — високоякісний корм для худоби.

На Україні вирощують два роди К. з. — середньорос. (вегетаційний період 90 — 120 днів, довж. стебла 1,5 — 2 м, високий врожай насіння) і півд. (вегетаційний період 130 — 140 днів, довж. стебла 2,5 — 3 м, високий врожай волокна), який з 1930-их pp. інтенсивно поширюють (1956 р. — 87% в заг. посівній площі К.). До 1920-их pp. K. з. розводили селяни перев. з року в рік на тих самих ґрунтах, т. зв. коноплищах, нині (1956 р.) 91% посівної площі під К. з. припадає на колгоспи, 9% на землі колгоспників (здебільша середньорос. К., які дають і олію й волокно). Гол. і найдавнішим р-ом поширення К. з. є лівобережне Полісся і Лісостеп. зокрема Чернігівщина, який межує з великим рос. конопляним р-ном. В новіші часи щораз більше поширюється культура К. з. зокрема в центр. і півн. Степу (обабіч р. Бога, в сточищі р. Самари й ін.) та на Черкащині. Площа зайнята під К. з. зазнає немалих коливань; до 1914 вона зменшилася (в 9 укр. губерніях) з 161 300 га в 1901 — 05 pp. на 149 300 га в 1906 — 10 pp. і 129 700 га в 1911 — 15 pp. гол. через конкуренцію імпортового джута. 1913 р. площа під К. з. в УССР становила 126 600 га, 1928 — 170 300, 1940 — 198 800, 1950 — 183 300, 1956 — 159 100 га (0,5% всієї посівної площі УССР), на всіх укр. землях в СССР бл. 200 000 га, себто 27,0 (34) % засівної площі у всьому СССР; в наступні роки вона зазнала значного зменшення. Продукція волокна становила 1956 р. в УССР приблизно 70 тис. т (на всіх укр. землях в СССР 85 тис. т), себто 19 (23) % світової продукції і друге місце в світі після Росії. До революції Україна вивозила більшість макухи і частину волокна за кордон (гол. до Великобрітанії й Німеччини), натомість олію використовували на місці, нині майже все волокно перероблюється на Україні (див. Конопле-джутова пром-сть).

В. К.


Коноплянка, маковей (Carduelis cannabina L.), перелітна пташка з родини юркуватих ряду горобиних, бурувата, з червоною шапочкою на голові; на Україні гніздиться по садах, гаях, ліс. полянах в ліс. та лісостеп. смузі.


Конопніцька (Konopnicka) Марія (1842 — 1910), поль. поетка й письм.; серед ін. новелі з життя львівського міщанства «Moi znajomi» (1890), поеми про переслідування підляських уніятів після 1875 p., поема про поль. селян еміґрантів «Pan Balcer w Brazylii» (1892 — 1906) популярна в укр. літературі. Твори К. є В багатьох перекладах на укр. мову; останнє вид. «Вибрані твори» (1955) в перекладах І. Франка, М. Рильського й ін.


Конотіп (II — 14), м. обл. підпорядкування над р. Єзуч (притокою Сейму), р. ц. Сумської обл., заснований і укріплений в першій пол. 17 в. Влітку 1659 під час укр.-моск. війни К., який захищав полк. Г. Гуляницький, облягала моск. армія кн. О. Трубецького; 8. 7 перша велика перемога гетьмана І. Виговського, який прийшов на оборону К., при чому 30 000 москвичів згинуло або розбіглося, а 5 000 потрапило в полон. 1664 К. зруйнували поляки. До революції пов. м. Чернігівської губ. К. почав зростати щойно з розбудовою зал. вузла (1860 р. — 8 600 меш., 1897 — 19 400, 1926 — 33 000, 1956 — 48 000). Машинобудів. (паротяго-вагоноремонтний, електро-мех. зав. й ін.) і легка промсть; іст. музей ім. А. Луначарського.


«Конотопські статті», договір укр. коз. уряду з Москвою, укладений б. Конотопу 17. 6. 1672, при обранні гетьмана І. Самойловича. «К. с.» (10 пунктів) повторювали «Глухівські статті» 1669 з дальшим обмеженням прав України, зокрема в царині зовн. політики.


Конрад Микола (1876 — 1941), свящ., педагог, проф. іст. філософії й соціології Гр.-Кат. Богословської Академії у Львові; ст. з обсягу філософії й соціології, «Нарис іст. старинної філософії» (1934 — 35), «Основні напрямки новітньої соціології» й ін. К. був організатором і духовним опікуном Т-ва Укр. Студентів-Католиків «Обнова». Замордований большевиками.

[Конрад Микола (* Струсів, Теребовельський пов., Галичина — † Страдч, Городоцький пов., Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Консерватизм (латинське conservare — зберігати), духова настанова, що бачить особливу цінність у традиційному ладі й у традицією освячених установах і формах життя, і тому бажає їх зберегти. У вужчому розумінні К. — політ. течія, що постала на переломі 18 і 19 в. як реакція на франц. (політ.) та англ. (індустріяльну) революції. Термін «консерватизм» вперше появився у франц. романтичного письм. Шатобріяна (1818). Протиставленням до К. в 19 в. вважався звич. духовий, політ. і екон. лібералізм.

Носіями К. були спочатку гол. шляхетські кола (noblesse) та вище духовенство, які змагалися за збереження «старого режиму», коли він знаходився в боротьбі з силами рев. поступу, або до реставрації «старого режиму», коли він перед тією революцією змушений був поступитися. Згодом створилася нова, синтетична форма «ліберального К.», який, не протиставляючись поступові та стоячи на позиціях конституційної свободи, наголошував потребу авторитету, ладу й дисципліни у суспільному житті, вірив у творчу місію традиційних установ (монархія, церква) і традиційної провідної верстви, і тому відстоював ідею інтеґрації сучасного нового з органічно створеним історією минулим.

Укр. К. до пол. 19 в. В укр. історії К., як стихійна духова настанова великої частини суспільства, відограв визначну ролю і виявився в міцному збереженні рідної мови, віри, звичаїв і обрядів, традиційних форм родинного і гром. життя. Така настанова помогла зберегти укр. нац. індивідуальність в умовах бездержавности і чужоземних окупацій. На К. спиралася реакція проти наступу поль. цивілізації, боротьба «старої віри» проти церк. унії. В історії Держави Війська Запор. зустрічаємо поруч консервативні, ліберальні та рев. первні, що виступали в різноманітних констеляціях. Гетьман Хмельницький, що спирався в боротьбі проти Польщі на рев. енерґію нар. мас, рівночасно використовував консервативні гасла («за короля проти королят») і притягав до держ. будівництва укр. панів. Політ. думка коз. провідної верстви хиталася між лібералізмом (нахили до республіканства та конституційно-представницького устрою) і консерватизмом: зусилля надати гетьманській владі монархічно-спадкового характеру (Б. Хмельницький, І. Самойлович, І. Мазепа, К. Розумовський), посилання на традиції Київ. Руси та держ.-правний леґітимізм, що став ідеологічною плятформою «малоросійського шляхетства» кін. 18 — поч. 19 в. в його боротьбі за збереження нац. і станових «прав і вольностей». Рос. уряд, що прямував до ліквідації укр. автономії, вміло використовував для цієї мети не тільки клясову ворожнечу «черні» до провідної верстви, але й стихійний консерватизм сел.-коз. мас: їхню пошану до монархічної царської влади, підтримувану рел. авторитетом православія.

К. на підрос. Україні від другої пол. 19 в. до 1917 р. Модерний укр. нац. рух, розпочатий у 1840-их pp. Шевченком і кирило-методіївцями (див. Кирило-Методіївське Братство), ішов у річищі народництва і соц. радикалізму, які визначали основне політ. обличчя українства другої пол. 19 і поч. 20 вв. в межах Рос. Імперії. Але і К. виступав на поверхню то як опозиція до сучасної укр. «гайдамаччини» (П. Куліш), то як нахил до поміркованости з боку впливових в укр. культ. установах і гром.-політ. орг-ціях представників укр. землевласницьких і капіталістичних кіл. Звідси розходження між Старою Громадою (див. Громади), очолюваною В. Антоновичем і її радикальнішим членом М. Драгомановим. Звідси посередництво більш консервативних укр. кіл з підрос. України (В. Антонович, О. Кониський) між поль. консервативно-аристократичними правителями Галичини і провідниками гал. «народовців», що довело до т. зв. «Нової ери».

Представників укр. виразно консервативної думки та її епігонів зустрічаємо і в другій пол. 19 в. (Г. Ґалаґан, В. Тарновський, Г. Милорадович та ін.) і в кін. 19 та на поч. 20 в. (Ф. Уманець, В. Горленко, брати Андрій і Микола Стороженки, П. Дорошенко й ін.); з цих кіл вийшов і майбутній гетьман П. Скоропадський.

Причиною переваги народницьких і радикальних течій над консервативними до першої світової війни було й те, що царська Росія була цілком несприятливим ґрунтом для розвитку консерватизму евр. ліберального типу, і ритм її політ. життя хитався між крайностями революції й реакції. Це також некорисно відбилося на укр. К. Під тиском реакційної політики рос. уряду, з одного боку, й під натиском укр. соц. радикалізму, з другого — укр. консервативні діячі знаходили своє політ. оформлення на базі рос. реакційного К. й ставали імперськими рос. діячами, зрештою часто не втрачаючи почуття свого етнічного походження та укр. територіяльного патріотизму (напр., ген. М. Драгомиров). Такий русифікований К., що не шукав підпори в рідному громадянстві та власних нац. традиціях, легко вироджувався в політ. й соц. реакцію (напр., газ. «Киевлянин» або «чорносотенні» орг-ції, що діяли на Україні після 1905 p., як «Союз русского народа» й ін.).

К. на підавстр. Україні. Інша доля К. на укр. землях в Австрії, насамперед у Галичині. Тут консервативні елементи суспільства знаходили духову й орг. основу в сильній установі, що тривало стояла в центрі всього нац. життя підавстр. українців: гр.-кат. Церкві, духовенство якої в Австрії зрівнялося щодо освіти і щодо прав з кат. духовенством латинського обряду. Проте між обома залишилася велика соціологічна різниця: укр. священики були одружені й господарили на землі. На цій основі створилася своєрідна священицька аристократія із квазідідичним характером. Ця провідна священицька верства, у протилежність до поль. шляхти, яка в першій пол. 19 в. мала іредентистичну настанову супроти Австрії, постійно маніфестувала свою льояльність до габсбурзької династії, що особливо виразно виявилося в 1848 — 49 pp. Гал. українці, очолені Гол. Руською Радою, якою керувало консервативне духовенство, т. зв. «святоюрці» (від собору св. Юра у Львові), стали по боці австр. уряду проти поль. і угор. повстань, висуваючи домагання окремого «руського» коронного краю з укр. земель Австрії.

Цьому старосвітському укр. консерватизмові в Австрії були чужі соц. інтереси селянства і методи політ. боротьби в умовах модерної конституційної держави, а його патріотизм полягав у прив’язаності до церк. обряду, юліянського календаря, кирилиці з етимологічним правописом, як ознак, що відділяли русинів від поляків. Священицька аристократія відстоювала проти новіших течій (М. Шашкевич і його послідовники) традиційну церк.-слов’янщину, що виродилася у т. зв. «язичіє», яке вважалося «панською» мовою у протиставленні до «хлопської» народної.

Коли в 1860-их pp. австр. уряд порозумівся з поль. шляхтою й передав їй управління в Галичині, «святоюрці», розчаровані у своїх розрахунках на Відень, переорієнтувалися в бік царської Росії. Це дало поштовх до постання т. зв. москвофільського табору (див. Москвофільство), який став гол. зборищем гал. «твердої Руси» і, спираючись на духовенство, зокрема його вищу ієрархію, до 1880-их pp. мав перевагу над «народовецьким» табором (див. Народовці), що розвивався під впливом сх.-укр. дем. народництва. Орієнтація на сторонню силу, кастовість і крайня духова зашкарублість москвофільського табору довели до його поступового розпаду і зникнення.

Але й народовецький табір мав у собі консервативні елементи, репрезентовані діячами типу І. Борисикевича. Ю. Лаврівського, Д. Танячкевича, С. Качали, братів Володимира і Олександра Барвінських, що намагались зробити народовецтво «респектабельним». Коли ж у 1890-их pp. народовецтво перебрало політ. провід, в його лоні виявилися виразніші консервативні тенденції у згадуваній «Новій ері» та її відгомоні, Християнсько-суспільній Партії, і також серед деяких кіл Націонал-Демократичної Партії, провідної політ. групи Галичини перед першою світовою війною.

Укр. К. після 1917 р. Під час укр. революції й боротьби за державність 1917 — 20 pp. і під їх безпосереднім впливом прийшло відродження нац. змістом організованого укр. К. Це відродження виявилось у держ.-політ. (Укр. Держава з гетьманом П. Скоропадським на чолі) і в ідеологічній площині (праці В. Липинського). Зародком укр. політ. К. стала заснована в червні 1917 р. у Лубнях Укр. Демократично-хліборобська Партія (засновники М. Боярський, С. Шемет, Л. Климов, О. Шкляр й ін.; програму опрацював В. Липинський). Заснований на еміґрації у Відні 1920 р. В. Липинським, С. Шеметом, Д. Дорошенком і О. Скоропис-Йолтуховським Укр. Союз Хліборобів -Державників, перейменований згодом на Союз Гетьманців-Державників, та створена Липинським у «Листах до братів хліборобів» ідеологія укр. «клясократичної», трудової й дідичної монархії надали укр. К. нового обличчя, що протиставляло його як дем. республіканству, так і диктаторсько-тоталітарним («охлократичним») течіям.

В Укр. Державі 1918 р. укр. К. мав суперника не тільки в укр. соц. партіях, але і в рос. К. на Україні, що спирався на сильні орг-ції, як Союз Земельних Власників і Протофіс, які хотіли використати Україну як базу для будівництва єдиної Росії. Деяку співзвучність знаходив укр. К. серед поміркованих укр. партій, як соціялісти-федералісти (див. Укр. Партія Соціялістів-Федералістів) та соціялісти-самостійники (див. Укр. Партія Самостійників-Соціялістів), а також в нечисленних укр. колах рос. Конституційно-Демократичної Партії.

Після першої світової війни вплив ідеології модерного укр. К. позначився на укр. духовому й політ. житті також поза межами гетьманського руху. Той вплив поширився і поглибився й завдяки тому, що Липинський дав поштовх до постання цілої школи консервативних істориків і публіцистів (Д. Дорошенко, С. Томашівський, В. Кучабський, Т. Коструба, О. Назарук, Б. Гомзин й ін.). Іст. праці Липинського в 1920-их pp. були досить відомі і на Сов. Україні, де залишили певний слід на думанні ряду укр. істориків. На Зах. Укр. Землях впливи консервативних ідей Липинського були помітні в усій кат. пресі й у пресі та писаннях різних націоналістичних авторів, зокрема згуртованих у партії Фронт Нац. Єдности, яка шукала синтези націоналізму й монархізму.

Організований укр. К. в період між двома світовими війнами пережив тяжку кризу у зв’язку з конфліктом між П. Скоропадським і В. Липинським, передчасною смертю Липинського, поступовим звужуванням людської бази руху в Европі через вимирання старшого покоління, тоді як молодше ішло за модерним націоналізмом. Певну підтримку укр. К. дала нова укр. еміґрація після другої світової війни. Тепер укр. К. не обмежений лише рамками гетьманського руху. Існують менші консервативні течії, монархічна (негетьманська) і респ., які, хоч не мають певних організаційних форм, все ж мають деякий вплив на політ. думку укр. еміґрації.

Література: Барвінський О. Спомини з мого життя, І — II. Коломия 1913; Хліборобська Україна, І — V. Відень 1920 — 25; Андрієвський В. До характеристики правих укр. партій. Берлін 1921; Томашівський С. Під колесами історії. Берлін 1922; Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле, 4 т. Л. 1923 — 24; Липинський В. Листи до братів хліборобів. Відень 1926, 2 вид. Нью-Йорк 1954; Томашівський С. Про ідеї, героїв і політику. Л. 1929; Дорошенко Д. Історія України 1917 — 1923 pp. 2 т. Укр. Гетьманська Держава 1918 р. Ужгород 1930, 2 вид. Нью-Йорк 1954; Кучабський В. Україна і Польща. Л. 1933; Андрусяк М. Генеза і характер гал. москвофільства в 19 — 20 ст. Прага 1941; Стахів М. Гетьманський режим в 1918 р. і його держ. правна якість. Скрентон 1951; Оглоблин О. Люди старої України. Мюнхен 1960.

І. Лисяк-Рудницький


Консерваторії музичні, див. Музична освіта.


Консервна промисловість, одна з важливіших галузей харч. пром-сти України, що консервує харчові продукти, спеціялізуючись гол. ч. на виробництві плодоовочевих, м’ясних, рибних і молочних консервів. К. п. розвинулась на Україні вже в другій пол. 19 в., гол. на півдні, зокрема в Одесі (50% виробництва рибних консервів та понад 30% всього консервного виробництва України). В 1913 р. на Україні працювало 12 більших зав. К. п., що разом з дрібнішими підприємствами випродукували 16 — 18 млн умовних банок овочевих і 15 млн м’ясних і рибних консервів, даючи до 90% виробництва цієї галузі в Рос. Імперії. За сов. влади ліквідовано більшість дрібних підприємств К. п. та збудовано рівночасно ряд більших; найбільшим осередком К. п. стає Херсонщина (50% укр. продукції), далі Одещина (25%). Ріст продукції УССР такий (у млн умовних банок): 1940 р. — 339, 1950 — 298, 1955 — 667, 1959 — 967.

Найбільше значення має на Україні виробництво плодо-овочевих консервів (80% виробництва всієї К. п. України); в 1950-их pp. на Україні працювало 38 більших плодо-овочевих консервних зав., та бл. 215 дрібніших, розміщених перев. на півд. Україні. Найбільші з них працюють в таких містах, як Одеса, Херсон, Жданов, Осипенко, Мелітопіль, Симферопіль, Джанкой, Вінниця, Краматорське, Кам’янець Подільський, Черкаси, Біла Церква, Ніжен. Менш розвинена рибоконсервна пром-сть (6% заг. виробництва К. п. України), що розташована гол. в портових містах на Чорному і Озівському м. (Керч, Одеса, Херсон — великий консервний зав. ім. Сталіна, Миколаїв, Очаків, Жданов, Осипенко, Генічеське, Феодосія, Ялта), на Дніпрі (Київ, Дніпропетровське, Запоріжжя), на Бозі (Миколаїв, Вінниця, Вознесенське), на Дунаї (Кілія, Вилкове, Рені, Ізмаїл), на Дністрі (Білгород Дністровський). Ще слабше розвинене виробництво м’ясних консервів (бл. 5% заг. продукції К. п. України), що розташоване гол. у великих містах. З нових галузей слід назвати виробництво молочних консервів (шість зав.), натуральних соків, заморожених овочів і ягід, дієтних продуктів, сухих сніданків, харчових концентратів, вітамінів тощо. У зв’язку з швидкою розбудовою К. п. в ін. частинах СССР питома вага України у загальносоюзному виробництві зменшилася з 30,5% в 1940 р. до 22,5% в 1959. Значна кількість продукції (зокрема плодо-овочеві консерви) вивозиться з України в ін. частини СССР.

К. п. розвинена також досить сильно на Кубані: понад 10% продукції СССР, гол. плодо-овочева (Краснодар й ін.) та рибоконсервна (Новоросійське, Таганріг, Анапа та ін.).

Б. Винар


Консисторія (з латинської consistere), колеґіяльна установа церк. управління. В Кат. Церкві існує Папська К. (збір кардиналів для полагодження чи проголошення важливих рішень у справах віри, обряду і церк. орг-ції) та єпархіяльна К., що є апаратом єп. в управлінні єпархією; до неї входять каноніки, консисторські радники, архівари, референти і канцлер; К. існують у всіх укр. кат. єпархіях. У Правос. Церкві єпископська К. є допоміжним і дорадчим органом церк. управління при архиєреї. В Рос. Правос. Церкві К. введено 1744 — т. зв. духовні К.; гол. ролю в них відогравав секретар К., підлеглий обер-прокуророві синоду. К. існували в укр. правос. єпархіях й існують в УАПЦ після другої світової війни. На еміґрації подекуди вони мають вирішальний вплив на управління єпархії (Канада). При К. є консисторський суд, що розглядає справи свящ., а в деяких випадках і мирян (подружні справи).


Констанкевич Іван (1859 — 1918), укр.-кат. свящ. родом з Лемківщини, гром. і церк. діяч у ЗДА (з 1893); парох у Шамокіні, де заснував першу укр. парохіяльну школу в ЗДА, один з перших організаторів укр. життя в Америці, співзасновник Укр. Нар. Союзу і перший його гол. секретар, ред. «Свободи» (1895 — 96); К. очолював Духовну Раду, в ЗДА (1901 — 07); гостро виступав, проти москвофільської і угрофільської течій в укр.-амер. житті.

[Констанкевич Іван († бл. Шамокіна, Пенсільванія). — Виправлення. Т. 11.]


Константин, ґравер поч. 18 в., працював у Чернігові; дереворити-ілюстрації до книги «Краткое обучение о седми сакраментах» (1716) й ін.


Константин I († 1159), митр. київ. і всієї Руси, родом грек; 1155 поставлений у Царгороді замість Клима Смолятича, що довело до церк. заворушень у Києві. К. виїхав до Чернігова, де й помер.


Константин VII Багрянородний (Порфіроґенет 905 — 59), візант. імператор і письм.; під час його панування існували жваві зв’язки між Київ. і Візант. державами (невдалий похід Ігоря і його договір з Візантією 944 p., хрищення кн. Ольги тощо). Твори, написані (De administrando imperio) або зредаґовані (De thematibus, De ceremoniis) K. Б., містять багато матеріялів про іст. і географію Київ. держави.


Константин Добринич († 1022), держ. діяч 11 в., син Добрині; з 1017 новгородський посадник, 1018 допомагав Ярославові Мудрому, коли той після поразки від Болеслава Хороброго та Святополка прибув до Новгорода.


Константин Манасія (грец. Манассер), візант. письм. 12 в.; м. ін. написав виклад всесвітньої, гол. візант., історії, доведений до 1081 р. («Сінопсис»), що характеризується мальовничим поетичним стилем. Болг. переклад (бл. 1350) мав чималий вплив на Україні на мову та стиль літ. творів (зокрема вживання складних слів).

[Константин Манасія (грец. Манассіс) (? — 1187). — Виправлення. Т. 11.]


Константинів (IV — 8), с. на сх. Поділлі вад гор. Богом, Лятичівського р-ну Хмельницької обл.; 1648 і 1649 — бої козаків з поляками; 1919 бої Запор. корпусу з большевиками.


Константинів Володимир (* 1904), балетмайстер; з 1923 р. в Київ. опері, з 1925 — соліст, 1936 — 42 балетмайстер і соліст Харківської опери; з 1950 викладач школи танців у Нью-Йорку.


Константинівка (IV — 16), c. м. т. Краснокутського р-ну в зах. частині Харківської обл.; цукровий зав.


Константинівка (V — 18), м. обл. підпорядкування Сталінської обл., положене на півн. схилах Донецького кряжу уздовж р. Кривого Торця; зал. вузол; великий пром. осередок Донбасу; 89 000 меш. (1959 p.; 1926 — 25 000). Роди пром-сти: хем. (виробництво фосфатних добрив і сірчаної кислоти), скляна (зав. «Автоскло» та ін.), керамічна, шкіряна; цинковий, металюрґійний зав. ім. Фрунзе (реконструйований по війні); технікум скляної пром-сти. К. зазнала великих знищень під час другої світової війни.


Константинович Іван (1821 — 94), гал. правник, чл. правничої комісії Собору руських учених у Львові 1848, автор укр. перекладу австр. кримінального кодексу.


Константинович Микола (1844 — 89), педагог, гром. діяч Чернігівщини, гол. Чернігівської губ. зем. управи; автор (разом з О. Лазаревським) «Обозрения Румянцевской Описи» (1866 — 75).


Константинович Митрофан (1841 — до 1901), брат Миколи, гром. діяч на Чернігівщині, автор ст. з історії Остерщини в «КСт.» та ін. виданнях.


Константинович Ярослав (* 1893), дослідник церк. мистецтва і мист. критик; «Wychowanie estetyczne w nowoczesnej szkole» (1936), праця про зах.-укр. ікони — «Ikonostasis» (1939). Тепер у Польщі.

[Константинович Ярослав (1893, Торки, Перемиський пов., Галичина — 1972, Желехів, Польща). Автор кн. „Причинки до студії укр. ікони XIV — XVI ст.“ (1978). — Виправлення. Т. 11.]


Константиноград, кол. назва м. Красноград.


Константинопіль, див. Стамбул.


Конституанта, див. Установчі Збори.


Конституційно-демократична Партія (Партія Народної Свободи), популярна назва «кадети», рос. ліберальна партія, заснована 1905; брала участь у всіх Держ. Думах (у першій Думі — 35% усіх депутатів). В нац. політиці К.-Д. П. визнавала права на розвиток нац. культури нерос. народів, але була проти перебудови Росії на засадах автономії чи федерації. Лідер кадетів П. Мілюков виступав (1914) в Думі проти заборони святкування роковин Т. Шевченка. Активними діячами К.-Д. П. з українців були: М. Василенко, Ф. Штайнґель, Ю. Соколовський, I. Шраг, I. Лучицький, А. Ржепецький та ін. К.-Д. П. відогравала видатну ролю в Тимчасовому Уряді 1917, ставши на позиції перебудови Росії на демократичну республіку, проте більшість кадетів була проти автономістичних вимог Центр. Ради. У гетьманському уряді 1918 було кілька кол. кадетів (М. Василенко, А. Ржепецький, Ю. Соколовський).


Конституція (з латинської constitutio), основні закони про держ. устрій та взаємовідносини громадян і держави.

Першим документом конституційного характеру на Україні була Бендерська конституція, прийнята 1710 р. мазепинськими еміґрантами.

Укр. держ. формації, що виникли в 1917 — 20 pp. мали кілька К.: устрій УНР визначали окремі держ.-правні акти — універсали і закони аж до прийняття Центр. Радою 29. 4. 1918 суцільного документу — Конституції Укр. Нар. Республіки, яка не увійшла в життя в наслідок гетьманського перевороту. К. Укр. Держави за гетьмана П. Скоропадського міститься в «Грамоті» гетьмана та в «Законі про тимчасовий держ. устрій України» (див. Гетьманський уряд і ЕУ I, стор. 649 — 50). Конституційними актами УНР за Директорії були окремі деклярації та закони, м. ін. «Закон про форму держ. влади», прийнятий трудовим Конґресом 28. 1. 1919. Значення для укр. політ. правної думки має проєкт «Основного держ. закону про устрій Укр. Держави», опрацьований у травні 1920 Всеукр. Нац. Радою в Кам’янці Подільському та проєкт, опрацьований 1921 р. О. Ейхельманом, який приймає федеративну структуру УНР. В ЗУНР прийнято було ряд законодавчих актів, що становили зміст Конституції Зах.-Укр. Нар. Республіки.

В УССР діє Конституція УССР з 10. 1. 1937 з пізнішими змінами.

Постанови про автономію Закарпаття (Підкарп. Руси) були включені в К. Чехословацької Респ. з 1920 p., а поширену автономію Карп. України в 1938 — 39 pp. зафіксував конституційний закон ч. 328. Конституційним актом проголошеної 15. 3. 1939 незалежної Карпато-Укр. Республіки був закон ч. 1 сойму Карп. України (див. Закарпаття).

В. М.


Конституція Західньо-Української Народної Республіки (пізніше Зах. Области Укр. Нар. Республіки), гол. законодавчі акти ЗУНР, які визначали її політ.-правний устрій. Найважливішим з них є «Тимчасовий основний закон про держ. самостійність укр. земель бувшої Австро-угор. монархії» 13. 11. 1918. Цей закон охоплює 5 артикулів: Назва, Границі, Держ. суверенність, Держ. заступництво, Герб і прапор. Назву держави прийнято — ЗУНР, а її кордони покривалися з «укр. суцільною етногр. областю в межах бувшої австро-угор. монархії». Сувереном є весь народ, виявляючи свою волю через представництво, обране заг. рівним, безпосереднім, таємним і пропорційним голосуванням. До часу проведення виборів Установчих зборів усю владу в ЗУНР виконувала УНРада і відповідальний перед нею Держ. секретаріят.

Дальшими законами, які доповнювали К. ЗУНР були: з 16. 11. 1918 про тимчасову адміністрацію і орг-цію судів (закон залишив у силі австр. законодавство, «оскілько воно не противиться державності ЗУНР»), закони 3. 1. 1919 про злуку ЗУНР і УНР, 4. 1 про Виділ УНРади, 15. 2 про держ. мову, 8. 4 про виконування громадянських прав і обов’язків, 16. 4 про сойм ЗУНР, 9. 6 про передачу виконування всієї військ. і цивільної влади «уповновласненому диктаторові» й ін.

На підставі цих конституційних законів верховна влада в ЗУНР належала УНРаді, що виконувала насамперед законодавчу владу. Її Виділ на чолі з през. УНРади репрезентував ЗУНР назовні та здійснював деякі важливіші функції нар. суверенности (ствердження й оповіщення законів, покликування чл. Держ. секретаріяту тощо). Виконавча влада, належала Держ. секретаріятові, який складався з окремих ресортів (держ. секретар) і був відповідальний перед УНРадою. Судівництво було незалежне, а верховною інституцією був Найвищий Держ. Суд у Львові.

К. ЗУНР виразно відзеркалювала тип правової держави. Структура органів влади дечим нагадувала УНР першого періоду (Укр. Центр. Рада і Мала Рада, Ген. Секретаріят).

Конституційний характер мають деякі проєкти держ.-правного статусу території ЗУНР, опрацьовані пізніше міжнар. й укр. чинниками: проєкт договору між Найвищою Радою держав Антанти і Польщею про автономний статус Галичини, опрацьований в Парижі 20. 11. 1919, але відкинений Польщею; проєкт «Основ держ. устрою Гал. Держави», опрацьований урядом Диктатора ЗУНР і пред’явлений Лізі Націй і, врешті, приватний проєкт К. ЗУНР видатного правника проф. С. Дністрянського.

Докладніше див. Державний Секретаріят, Диктатор, Західня Область УНР, Західньо-Укр. Народна Республіка, Українська Національна Рада ЗУНР.

Р. М.


Конституція Української Народної Республіки, прийнятий 29. 4. 1918 основний закон УНР, що його зміст визначили великою мірою попередні законодавчі акти Укр. Центр. Ради; він поважно впливав на дальше законодавство і устроєві форми УНР. До прийняття К. УНР значення конституційних актів мали Універсали Укр. Центр. Ради та окремі закони: закон 8. 12. 1917 про порядок видавання законів, закон про вибори до Установчих Зборів України, закон 22. 12. 1917 про Укр. Держ. Банк і Гол. Скарбницю УНР, закони 15 і 30. 12. 1917 про судівництво УНР, закон 21. 1. 1918 про нац.-персональну автономію, закон 1. 3. 1918 про герб УНР, закон 2 — 4. 3. 1918 про громадянство УНР та ін.

Більшість з цих актів були зібрані в один конституційний документ — К. УНР, підготований окремою комісією та прийнятий Укр. Центр. Радою на її останній сесії 29. 4. 1918, в день перевороту гетьмана П. Скоропадського. К. УНР складалася з 83 ст. і 8 розділів: Заг. постанови. Права громадян України, Органи влади УНР, Всенар. Збори УНР, Про Раду нар. мін. УНР, Суд УНР, Нац. Союзи, Про часове припинення гром. свобід.

К. УНР стверджувала, що УНР є «державою суверенною, самостійною і ні від кого не залежною»; суверенне право в УНР належить народові України, який здійснює його через Всенар. Збори. К. УНР не визначала кордонів України, але зазначала, що її територія є «неподільна». Громадянам УНР без різниці статі і національности забезпечувалися основні громадянські і політ. права (див. Громадянські права). Верховним органом влади в УНР є Всенар. Збори, які видають закони та формують вищі органи держ. управління і суду. К. УНР устійнює порядок виборів до Всенар. Зборів, визначає їх орг-цію, порядок законодавства й компетенції найвищого держ. управління. Гол. Всенар. Зборів репрезентує УНР назовні. Вищу виконавчу владу в УНР виконує Рада нар. мін., покликувана гол. Всенар. Зборів у порозумінні з Радою старшин Зборів та затверджувана Всенар. Зборами. Рада нар. мін. відповідальна перед Зборами, які можуть їй або окремим мін. висловити недовір’я. Найвищим органом судової влади є Ген. Суд УНР, складений з колеґії, обраної на 5 р. Всенар. Зборами; Ген. Суд є касаційною інстанцією для всіх судів УНР. Стверджено принцип незалежности судівництва від виконавчої і законодавчої влади. Окремим розділом увійшов у К. УНР закон Укр. Центр. Ради про нац.-персональну автономію нац. меншостей України (див. Національно-персональна автономія). В кінці К. УНР містила постанови про тимчасове припинення громадянських прав у випадку конечности.

К. УНР залишила ряд важливих конституційних питань для розв’язання дальшому законодавству. Внески про зміну К. УНР мали розглядатися звич. законодавчим порядком, з тим, що для їх прийняття потрібно 3/5 присутніх депутатів та додаткове схвалення новим складом Всенар. Зборів після найближчих виборів.

В заг. К. УНР стверджує принцип парляментарної демократії з перевагою законодавчої влади над виконавчою. Вона висловилася за децентралізацією та за адміністративне самоуправління. Розв’язана в ній проблема нац. меншостей свідчить про поступовість і лібералізм в політиці УНР супроти меншостей.

К. УНР, попри її законне схвалення найвищим органом влади УНР залишилася скорше документом морально-політ. значення, бо гетьманський переворот в день її прийняття перешкодив їй здійсненню. Грамота гетьмана П. Скоропадського про перебрання ним влади і оголошений закон про тимчасовий устрій України з 29. 4. 1918 скасували К. УНР (див. ЕУ I, стор. 648 — 49). Її окремі постанови інспірували законодавство УНР доби Директорії (див. ЕУ I, стор. 649 — 50 і Директорія).

М. Стахів


Конституція УССР, основний закон укр. сов. держави. Перша К. УССР прийнята 14. 3. 1919 р. на 3 Всеукр. З’їзді Рад роб., сел. і червоноармійських депутатів у Києві ще під час 2 походу рос. большевизму проти УНР. К. УССР була складена цілком за зразком К. РСФСР, прийнятої 10. 7. 1918 p., яка мала правно оформити режим «диктатури пролетаріяту». За К., органами держ. влади мали бути ради (совєти) роб., сел. і червоноармійських депутатів по містах і селах. Найвищою держ. інстанцією став Всеукр. З’їзд Рад, постійним органом якого був Всеукр. Центр. Виконавчий Комітет (ВУЦВК). Урядові функції виконувала обрана ВУЦВК Рада нар. комісарів УССР. У територіяльних адміністративних одиницях збірного типу (губ., пов., волості) органами управління були відповідні виконавчі комітети, вибирані на з’їздах рад цих одиниць. Виборчі норми до совєтів та їхніх з’їздів були неоднакові для різних категорій виборців. Пропорційно найбільше представників висилали робітники (до міськ. рад по 1 від 100 виборців, від ін. верств «трудящих» — по 1 від 300). При цій системі нерівних і непрямих (до вищих ланок сов. системи) виборів у центр. органах сов. влади представники перев. більшости населення України — селянства, становили меншість. Виборчих прав були позбавлені також представники т. зв. «нетрудових» верств суспільства (див. Вибори).

Формально К. забезпечувала «трудящим» громадянські права і вільності; практично ж залишила можливість їх здійснення цілком волі органів влади. К. формально не встановлювала монопартійного режиму, але ще до 1924 р. всі політ. партії, крім ком., були зліквідовані. В основі держ. устрою лежала засада т. зв. «дем. централізму», основним принципом якого є цілковита підпорядкованість нижчих ланок вищим. При формально широких повноваженнях місц. рад вони не були органами самоврядування, бо безпосередньо підпорядковувалися вищепоставленим виконкомам і з’їздам совєтів.

К. УССР“ 1919 р. не визначала форм держ. зв’язку її з РСФСР. Останній установлювався на основі окремих актів обидвох цих держ. формацій. Резолюція Всерос. Центр. Виконавчого Комітету 1. 6. 1919 встановлювала військ. і госп. союз між сов. республіками. 30. 12. 1920 р. цей зв’язок був оформлений т. зв. союзним «Роб.-сел. договором» між РСФСР і УССР. 30. 12. 1922 р. було утворено СССР, що остаточно об’єднував сов. «суверенні респ.» в одну «союзну державу». К. СССР, затверджена 31. 1. 1924, формально складалася з деклярації про утворення СССР і союзного договору, що визначав нові взаємини між сов. республіками на принципі федералізму. Союзний договір, як і пізніші К. УССР, фіксують право виходу УССР із складу Союзу, яке при наявній політ. системі має лише теоретичне значення. За цією К., об’єднувалися такі ділянки держ. і госп. життя: зовн. політика, торгівля, військ. справи; шляхи сполучення, пошта і телеграф; для їх керування створено заг.-союзні органи. В ряді ін. галузей заг. керівництво залишалося за союзними органами, а виконання належало респ. органам (т. зв. директивні наркомати). Тільки деякі ділянки (внутр. справи, хліборобство, освіта, юстиція, соц. забезпечення, охорона здоров’я) належали до автономних компетенцій республіки. Але і в цих справах за союзними органами залишалося право встановлювати «заг. засади» законодавства і керівництва.

1925 р. була прийнята нова редакція К. УССР, яка вносила деякі зміни, пов’язані з приналежністю УССР до складу СССР; 15. 5. 1929 — 9 Всеукр. З’їзд Рад прийняв другу К. УССР, яка ще більше за формою і змістом наближалася до К. ін. сов. республік.

10. 1. 1937 р. на надзвич. з’їзді совєтів УССР було прийнято нову К., складену на основі К. СССР, прийнятої в грудні 1936 р. Основні риси К. з 1937 р. зводяться до того, що, поперше, в ній визначаються основи суспільного «соціялістичного» устрою, подруге, вводиться формування совєтів усіх категорій на основі заг., рівних і прямих виборів при таємному голосуванні. У зв’язку з цим органами влади всіх щаблів є «ради». Вищий держ. законодавчий орган називається Верховна, Рада, обл., районні, міські і сіль. органи влади, — радами депутатів трудящих, що для практичної адміністративної діяльности вибирають відповідні виконавчі комітети. В К. задекляровано широкі громадянські права, але, разом із тим, законодавчим шляхом оформлено монопартійний режим (стаття 106), що констатує існування лише однієї політ. партії — КПУ. У зв’язку з приналежністю КПУ до КПСС, на правах «обл. орг-ції», ця постанова фактично оформлює повну політ. підпорядкованість України моск. центрові.

Від 1937 р. текст К. УССР зазнав чимало змін, гол. у зв’язку з відповідними змінами в тексті К. СССР. Проте, вони стосувались тільки певних сторін структури держ. орг-ції: зміна кількости і назв мін-в (перейменованих з кол. нар. комісаріятів 1946 р.) та органів місц. урядування, змін в адміністративно-територіяльному поділі тощо. Дещо поважніші зміни внесено 1. 2. 1944 та після 1953 р. 1944 р. УССР було надано права вступати в безпосередні взаємини з чужими країнами та мати свої військ. формації. Перше право використовується обмежено (представництво УССР в ООН). Друге залишилося без реалізації. Після смерти Сталіна в зв’язку з повною деконцентрацією урядування збільшено повноваження органів УССР. У травні 1957 р. скасовано більшість пром. мін-в, а з 1960 р. керівництво пром-стю зосереджено в Укр. Раді Нар. Госп.-ва і Держпляні УССР, які здійснюють це під контролем Держпляну і Ради міністрів СССР. Оперативне керівництво пром-стю здійснюють «ради нар. госп-ва» т. зв. екон. адміністративних р-нів (в УССР їх 11).

Основні засади держ. і суспільного устрою залишаються й надалі незмінними. Вони визначені в К. СССР і до тексту К. УССР внесені майже дослівно. На підставі 20 ст. К. СССР, закони УССР, якщо б вони розходилися із законами СССР, не можуть бути чинними.

Компетенція змінювати чи доповнювати К. належить Верховній Раді, яка вирішує більшістю не менше 2/3 голосів (ст. 127). Практично зміни вносить Президія Верховної Ради, а остання тільки їх затверджує (див. докладніще ЕУ I, стор. 670-77).

О. Юрченко


Конструктивізм, мист. напрям, побудований на принципі утилітарного функціоналізму, користується перев. простими геометричними формами. В архітектурі відзначається увиразненням самої конструкції і будів. матеріялів (залізобетон, метал, скло) без декоративних прикрас. На Україні, поширений після 1920 p.. залишив ряд споруд дещо фабричного характеру, але плодотворних для розвитку архітектури. До більш імпозантних будов К. належить Будинок держ. пром-сти і Будинок проєктів (1925-29, архітекти С. Кравець і С. Серафімов), пошта (1927-29, А. Мордвінов) і клюб будівельників у Харкові, палац культури в Кадіївці й ін.

К. у малярстві культивує абстрактні комбінації ліній, об’ємів і барвних плям. Початки його поклали О. Архипенко, К. Малевич, пропаґував журн. «Нова Ґенерація». К. відбився в творах А. Петрицького (театральні декорації), В. Меллера, В. Єрмілова, П. Ковжуна й ін.

У літературі елементи конструктивізму є в поезії раннього Є. Маланюка, М. Бажана, О. Влизька, Ґ. Шкурупія й ін. авторів «Нової Ґенерації». В музиці К. наявний у творах Б. Лятошинського, Б. Яновського, А. Рудницького, частково М. Вериківського й ін. 1932 К. в УССР проголошено «націоналістичним» і шкідливим.

С. Г.


Консульська служба, частина зовн. служби держави, яка, на відміну від дипломатичної служби, відає торг. і госп. інтересами держави та виконує деякі адміністративні функції супроти власних громадян на території чужої держави. Основну установу К. с. — консульство (також консулят) очолює консул, який, залежно від ваги свого уряду й компетенцій, належить до однієї із 4 категорій: ген. консул, консул, віцеконсул і консульський аґент. К. с. є інституцією міжнар. права, джерелом якого у випадку К. с. є міжнар. звичай, договори (т. зв. консулярні, торг. тощо) та держ. законодавство країни, яка висилає консулів, та країни, що їх приймає.

На Україні в гетьманській коз. державі К. с. виконували дипломатичні посольства і делеґації. Перед першою світовою війною на укр. землях діяли під Росією консуляти в Києві, Одесі, Харкові, Херсоні, а під Австрією — у Львові та Чернівцях (в обох цих містах м. ін. були і рос. консульства, що також займалися русофільською пропаґандою).

В 1917 — 18 pp. чужомовні консульства на Україні відограли також політ. ролю; вони перші встановили контакт з укр. урядом (напр., бріт. ген. консул в Одесі П. Баґґе, який згодом став дипломатичним представником при уряді УНР). Більшість їх і далі працювали за укр. урядів; після Берестейського миру Центр. держави відкрили свої консульства на Україні, натомість консульства держав Антанти виїхали, а їхні інтереси відстоювали невтральні держави.

За гетьманату, коли зовн. взаємини Укр. Держави були відносно нормальними, на Україні були такі чужоземні консульства (при ген. консульствах додано г. к., при віцеконсульствах — в. к.): Австро-Угорщина — Київ (г. к.), Одеса (г. к.); Азербайджан — Київ; Білорусь — Київ, Одеса; Болгарія — Київ; Греція — Київ, Одеса; Грузія — Київ (г. к.), Харків, Одеса; Данія — Київ; Еспанія — Київ, Одеса (в. к.); Естонія — Київ; Італія — Київ (г. к.), Одеса; Латвія — Київ; Литва — Київ; Німеччина — Київ (г. к.), Харків, Одеса, Катеринослав, Миколаїв; Норвегія — Київ; Персія — Київ (г. к.), Одеса; Польща — Київ, Одеса; Росія (РСФСР) — Київ (г. к.), Харків, Одеса, Полтава; Румунія — Київ (г. к.), Одеса (г. к.); Туреччина — Київ (г. к.), Одеса; Фінляндія — Київ, Одеса; Швайцарія — Київ; Швеція — Київ.

Укр. уряди висилали за кордон насамперед дипломатичні представництва, яким було доручено виконувати і консульські функції. Але за гетьманату організовано й окрему К. с. (тоді в Києві були створені консульські курси). З цією метою укладено спеціяльні умови про встановлення консульських взаємин з РСФСР (договір про перемир’я 12. 6. 1918), Кубанню (16. 11. 1918), Грузією (5. 12. 1918) та Центр. державами (в Берестейському мирному договорі). В 1918 — 19 pp. існували окремі від дипломатичних представництв укр. консульства, в таких країнах: Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія (г. к. в Тбілісі Лісняк, к. в Батумі, Сухумі й Гаґрах); Дін (к. В. Міщенко), Кубань (г. к. П. Понятенко), Латвія, Литва, Німеччина (в Берліні, Мюнхені — В. Оренчук, Данціґу), Польща, Румунія (Яси, Ґалац), Фінляндія (к. П. Сливенко), Угорщина, Швайцарія (к. Є. Сокович в Цюріху, О. Вілінський в Женеві), Швеція (г. к. Д. Антонович).

З уваги на велику кількість укр. громадян в Сов. Росії утворено там ряд укр. консульств, відразу ж після підписання з нею прелімінарного договору (закон з 4. 7. 1918). Ген. консульства відкрито в Москві (О. Кривцов) та Петрограді (С. Веселовський), консульства і консульські агентства в Архангельську, Астрахані, Владивостоці, Воронежі, Казані (П. Бачило), Курську, Ново-Миколаївську, Омську (Адамович), Пензі, Рибинську, Самарі (О. Багрій), Саратові (І. Яковлів), Ташкенті, Тобольську, Томську, Тулі, Харбіні (П. Твардовський), Царицині й ін. На консулів призначувано здебільша голів місц. укр. громад або ін. їхніх кандидатів. Всі ці консульства займалися в основному репатріяцією укр. громадян і орг-цією місц. укр. культ. життя, а подекуди й орг-цією укр. військ формацій. 24. 12. 1918 декретом совнаркому РСФСР наказано закрити укр.. консульства в Росії; рівночасно укр. уряд запропонував рос. консульствам залишити Україну.

За Директорії УНР консульські функції виконували посольства і дипломатичні місії, за винятком тих консульств, що збереглися з попереднього періоду. ЗУНР так само не розбудовувала консульських представництв.

УССР не мала нормально утвореної і функціонуючої К. с. Після другої окупації сов. військами Києва, уряд УССР усунув усі чужоземні консульства з столиці України, посилаючися на те, що ці держави не визнають УССР і не дозволяють відкриття її консульств на своїй території (19. 3. 1919). Після заключення Ризького договору та встановлення дипломатичних взаємин з деякими несов. країнами, К. с. УССР виконували деякі представництва УССР в своїх окремих відділах (в Польщі, Чехо-Словаччині, Німеччині й Австрії) абож представництва РСФСР. В політ. договорах УССР (1920 — 22) з балтицькими країнами, Туреччиною, Австрією й Чехо-Словаччиною є постанови про консульські взаємини, а в деяких включено постанови про заключення пізніше окремих консулярних умов, проте до них не дійшло, а після утворення СССР вся зовн. служба УССР була ліквідована.

На території УРСР в 1930-их pp. діяли такі чужоземні консульства: нім. в Києві, Харкові й Одесі, італ. — в Харкові й Одесі, поль. — в Харкові й Києві, тур. — в Одесі, японське — в Одесі, чехословацьке в Києві. Починаючи з 1935 р. уряд СССР почав їх усувати у зв’язку з чисткою опозиційних елементів, яким закинено співпрацю з чужими дипломатами; з 1937 залишилися лише поль. і чехо-словацьке консульства в Києві. В К. с. СССР на нижчих постах працювали також українці, зокрема в країнах, де УССР мала деякі інтереси (наявність укр. меншости). В Канаді в 1920-их pp. виконував консульські обов’язки українець І. Кулик, в Польщі — Ю. Латинський (Львів).

На укр. землях під Польщею, Румунією і Чехо-Словаччиною перебували чужоземні консульства у Львові (понад десять консульств), Чернівцях та Ужгороді. Під час автономної Карпато-Укр. Держави там перебували поль. консульство (Севлюш) і нім. ген. консульство (Хуст).

Після зміни конституції СССР і УССР в 1944 р. остання має право входити в безпосередні взаємини з чужоземними країнами та обмінюватися з ними дипломатичними і консульськими представниками (15-б ст. конституції УССР). Але до цього часу Україні не дозволено організувати власної К. с; ця служба в СССР далі централізована. Так само на Україні не було відкрито чужих консульств за винятком поль. і чехо-словацькогоген. консульства (обидва в Києві).

Література: Храпко І. Збірник законів і постанов укр. правительства відносно закордонних інституцій. Відень 1919; Україна на дипломатичному фронті, Альманах Червоної Калини, Л. 1938; Дорошенко Д. Історія України 1917 — 20 pp., І — II. Ужгород 1930 — 32, 2 вид. Нью-Йорк 1954; Трембіцький В. До 40-ліття дипломатичних зносин укр. держави. Вісник, ч. 4 — 5. Нью-Йорк 1958; Markus V. L’Ukraine Soviétique dans les Relations Internationales 1918 — 1923. Париж 1959.

В. Маркусь










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.