Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1959. — Т. 3. — С. 1143-1158.]

Попередня     Головна     Наступна





Кос Андрій (1864 — 1918), адвокат, гал. гром. діяч, організатор (разом з І. Курівцем) Калущини, в 1900 — 07 pp. посол до австр. парляменту, після окупації Галичини росіянами засланий на Сибір (1915 — 17).


Кос Михайло (1863 — 1930), лікар-окуліст, суспільний діяч у Перемишлі, д. чл. НТШ; автор наук. та популярних праць з медицини, описів-споминів з подорожей, співр. «Діла» та ін. гал. укр. часописів.

[Кос Михайло (1863, Комарно, Рудківський пов., Галичина — 1930, Перемишль). — Виправлення. Т. 11.]


Кос Михайло (1904 — 56), син Михайла, інж.-механік з Галичини, з 1948 в Канаді й ЗДА; низка винаходів і патентів, м. ін. 2-тактового двигуна внутр. горіння «Кос-мотор».

[Кос Михайло (1904 — 56), помилково подано: син Михайла. — Виправлення. Т. 11.]


Кос-Анатольський Анатоль (* 1909), композитор родом з Коломиї; викладач і доц. (з 1954) Львівської Консерваторії; опера «Назустріч сонцю», балети «Хустка Довбуша» і «Сойчине крило», концерт для арфи з оркестрою, пісні, хорові твори.

[Кос-Анатольський Анатоль (1909 — 1983, Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Коса, низька й вузька намивна смуга суші висунена в море, прилегла одним кінцем до берега, збудована з піску, гальки, дрібної черепашки; утворюється в результаті відкладання намулів морськими хвилями або течією вздовж берега. К. поширені на півн. берегах Чорного м., зокрема між гирлом Дністра і Каркінітською затокою та на Озівському м.


Косар, колпиця, лопатень (Patalea leucorodia L.), бродун, з родини ібісуватих, білий довж. бл. 80 см, вага 1,5 кг; на Україні гніздиться над водами з густими зарослями у пониззі Дунаю, Дністра. Дніпра, на Приозов’ї.


Косаренко-Косаревич Василь (* 1891), публіцист родом з Галичини; в 1918 — 19 pp..на дипломатичній службі УНР, згодом на еміґрації в Німеччині й (з 1957) в ЗДА; політ. в’язень нім. концтаборів. Праця: «Моск. сфінкс» нім. (1955) і укр. (1957) мовами.

[Косаренко-Косаревич Василь (1891, Лани, Кам’янка-Струмилівський пов. — 1964, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]


Косарик (справжнє прізвище Коваленко) Дмитро (* 1904), сов. письм., наук. співр. Ін-ту Літератури ім. Шевченка; зб. оп. «Червона купіль» (1925), «Мій азимут» (1931), «Партизанський колодязь». ( 1932); біографічні нариси в офіц. дусі «Войовниче життя Т. Шевченка» (1943). «Життя і діяльність Т. Шевченка» (1955) й ін.

[Косарик (справжнє прізвище Коваленко) Дмитро (1904, Фидрівка, Полтавщина — 1992, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Косарів Борис (* 1897), маляр-декоратор, викладач Харківського Художнього Ін-ту, оформлював вистави в харківських театрах, тепер у львівському театрі Юного Глядача.

[Косарів (Косарев) Борис (* Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Косач Михайло (1869 — 1903), літ. псевд. М. Обачний, брат Лесі Українки, математик; оп. «Різдво під Хрестом Полудневим» й ін., друковані в «Зорі», переклади з рос. В. Короленка, М. Гоголя та ін.

[Косач Михайло (* Колодяжне, Волинь — † Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Косач Олександра, див. Григоренко Грицько.


Косач Олена (по чоловікові Тесленко-Приходько, 1845 — 1928), літ. псевд. Ластівка, Зовиця, тітка Лесі Українки, гром. діячка і письм.; за гром. і рев. роботу заслана (1879) на 5 pp. до Сибіру; поему К. «Козачка» видала Олена Пчілка.


Косач Ольга, див. Пчілка Олена.


Косач Юрій (* 1909), поет, белетрист і драматург, небіж Лесі Українки, друкується з 1928 p.; зб. поезій «Черлень» (1934), «Мить з майстром» (1936), «Кубок Ганімеда» (1958); зб. новель «Чорна пані» (1932), «Чарівна Україна» (1936), «Клубок Аріядни» (1937) та ін.; повість «Еней і життя інших» (1947), «Дивимось в очі смерті» (1948), роман до 300-ліття Хмельниччини «День гніву» (1948) та ін. Кілька драматичних творів «Кирка з льоллео», (1937) «Облога» (1943), «Дійство про Юрія Переможця» (1947). Стиль К. характеризується поєднанням бароккових засобів вислову з модерними, зокрема експресіоністичними. Політ. К. переходив від крайньо правих до крайньо лівих позицій, аж до співпраці в сов. пресі. Тепер ред. просов. ж. «За синім океаном» у Нью-Йорку.

[Косач Юрій (1909, Київ — 1990). — Виправлення. Т. 11.]


Косач-Борисова Ісидора (* 1888), дочка Олени Пчілки, сестра Лесі Українки, вчений аґроном; працювала в 1920 — 30-их pp. у високих школах Києва; 1937 — 40 на засланні, тепер у ЗДА; спомини «Колодяжне» («Наше Життя», 1952), важливі для біографії Лесі Українки, переклади тощо.

[Косач-Борисова Ісидора (1888 — 1980). — Виправлення. Т. 11.]


Косач-Квітка Лариса, див. Українка Леся.


Косач-Кривинюк Ольга (1877 — 1945), сестра Лесі Українки, лікар, гром. діячка, авторка спогадів про Л. Українку. Зб. «Укр. нар. взори з Київщини, Полтавщини і Катеринославщини», переклади з франц. Померла на еміґрації в Німеччині.

[Косач-Кривинюк Ольга (* Звягель [тепер Новоград-Волинський], Волинська губ. — † Авґсбурґ). Кн. „Леся Українка. Життя і творчість“ (вид. 1970). — Виправлення. Т. 11.]


Косевич Євген (1876 — 1914), адвокат, гал. гром. діяч, засновник і співр. місячника «Молода Україна» 1900 — 03, один з засновників Укр. Соц.-Дем. Партії.


Косенко Віктор (1896 — 1938), композитор, піяніст; закінчив Петербурзьку консерваторію, учень Міклашевського, Соколова і Штейнберґа; з 1929 проф. Київського Муз.-Драматичного Ін-ту. У ранній творчості К. помітні впливи рос. композиторів. Твори: «Героїчна увертюра» (1932), «Молдавська поема», концерт для фортепіяна, тріо, скрипковий концерт, соната для скрипки з фортепіяном, численні фортепіянові твори (етюди, прелюди, поеми, цикл творів у формі старовинних танців), пісні, музика до. театральних п’єс, обробка нар. пісень, зб. дитячих п’єс для фортепіяна.

[Косенко Віктор (* Петербурґ — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Косенко Іларіон (1888 — 1950), інж., гром. діяч; за Директорії чл. Трудового Конґресу і начальник Київ. поштово-телеграфної округи, 1920 — в кабінеті В. Прокоповича мін. пошт і телеграфів; на еміґрації в Парижі активний гром. діяч, в 1925 — 40 pp. адміністратор тижневика «Тризуб».

[Косенко Іларіон (* Зіньків, Полтавщина — † Париж). — Виправлення. Т. 11.]


Косинка Григорій (1899 — 1934), письм. родом з Київщини, чл. київ. літ. орг-цій «Ланка» і «Марс», перше оп. «На буряки» надрукував 1919 в газ. «Боротьба». Пізніше вийшли зб. його оп, (деякі з них кількаразово перевидані) та окремі оп.: «На золотих богів» (1922), «Мати» (1925), «За ворітьми.» (1925), «В житах» (1926), «Політика» (1927), «Вибрані оповідання» (1928). «Серце» (1929). «Циркуль» (1930). Офіц. сов. критика гостро нападала на К., закидаючи йому «куркульську ідеологію», «контрреволюцію» і «бандитизм». У 1934 р. за постановою військ. колеґії Найвищого Суду СССР К. засуджено на розстріл.

В укр. літературу доби відродження 1920 — 30-их pp. K. увійшов як один з визначніших прозаїків, у творчості якого всебічно відбилися рухи і настрої селянства часів визвольної війни 1917 — 21 pp. З одного боку, К. є продовжувачем традиції укр. імпресіоністичної новелі М. Коцюбинського, С. Васильченка, В. Стефаника, з другого — він споріднений стилем (орнаменталізм, елементи експресіонізму) з сучасниками (Хвильовий), але при тому не є епігоном укр. імпресіоністів (як любила визначати його марксистська критика), маючи свій власний стиль.

[Косинка Григорій (справжнє прізвище Стрілець) (* Щербанівка — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Лейтес А., Яшек М. Десять років укр. літератури (1917 — 27), І. Х. 1928; Лавріненко Ю. Розстріляне відродження. Мюнхен 1959.

І. К-ць


Косинський Володимир (1866 — ?), економіст родом з Чернігівщини, один з кращих знавців аграрних відносин в дорев. Росії, проф. Одеського Ун-ту, Київського Політехн. Ін-ту, Кам’янецького Ун-ту, д. чл. УАН. Праці про розвиток поміщицьких і сел. госп-в, зем. ренту, кооперацію; з укр. — «Укр. кооперація» (1918 — 19). Чл. Центр. Ради (від Конституційно-Дем. Партії), за гетьманату товариш мін. праці і мін. праці.

[Косинський Володимир (1864 — 1922). — Виправлення. Т. 11.]


Косинський Криштоф († 1593), шляхтич з Підляшшя, гетьман запор. козаків (1586). Маючи маєткові суперечки з кн. Острозькими, провадив з ними 1591 — 92 боротьбу, яка перетворилася на перше велике коз. повстання проти Польщі. 2. лютого (н. ст.) 1593 К. зазнав поразки під м-ком П’яткою, але боротьба тривала ще на весні 1593. К. загинув у бою при облозі м. Черкас.


Коситець, див. Півники.


Косів (V — 6), м. б. підніжжя Карпат, над р. Рибницею, притокою Пруту, р. ц. Станиславівської обл., до 1939 пов. м. і адміністративно-торг. осередок гал. Гуцульщини, 5 000 меш. (1956). Солярня, видобуток (в К. і в р-ні) природних газів (будується газопровід К. — Чернівці), деревообробна пром-сть; завдяки лагідному, теплому підсонню — курорт (до війни бл. З 000 осіб на рік), К. є здавна осередком мист. промислів — різьби, килимарства, вишивкарства й кераміки; до війни діяли тут килимарня «Гуцульське Мистецтво» і виробничо-пром. кооператива «Гуцульщина»; тепер діють артілі — різьбарська «Гуцульщина» та ім. Шевченка (виробництво килимів, кераміки); школа прикладного мистецтва.


Косів Сильвестр, архиєп. і письм., див. Сильвестр Косів.


Косіор Володимир (1893 — 1937), брат Станислава, больш. діяч у Донбасі, активний діяч т. зв. «робітничої опозиції». 1937 розстріляний разом з ін. представниками цього руху.


Косіор Станислав (1889 — 1939), больш. діяч поль. роду; 1918 секретар підпільного комітету больш. партії на Правобережжі, 1919 — 22 і 1928 — 38 секретар ЦК КП(б)У, 1925 — 28 секретар ЦК ВКП(б), чл. політбюра ЦК ВКП(б) і президії Центр. Виконавчого Комітету СССР. На час його керівництва ком. партією на Україні припадає найгостріший наступ на укр. культуру й село, що виявився в переході від українізації до русифікації й у знищенні мільйонів селянства під час колективізації, а також великої кількости діячів укр. культури. 1938 усунений з України, а згодом розстріляний. По смерті Сталіна реабілітований.

[Косіор Станислав (* Венґрув, Польща). 19.2.1939 розстріляний у Москві. — Виправлення. Т. 11.]


Косма, перший (?) гал. єп., за часів Ярослава Осмомисла, згаданий у київ. літописі під 1157 та 1165 pp.; свідченням про нього є привісні молібдобулі, відкопані на терені княжого Галича.


Косма і Дам’ян, св., брати, лікарі-безсеребреники (популярна назва на Україні бесеребники), загинули мученицькою смертю за Діоклетіяна бл. 303 р. в Кілікії (Мала Азія); покровителі лікарів і аптекарів. К. і Д. дуже шановані м. ін. на Україні, часто служили темою в іконографічному і мозаїчному мистецтві. Сх. Церква відзначає їх пам’ять 14 листопада н. ст. У день К. і Д. ворожать, яка буде зима, і вживають різних заходів проти морозу.


Космачов Григорій (* 1911), графік, працює в Харкові; станкова графіка, кольорова автолітографія; «Рудний двір. Макіївка» (1950), «В горах» (1954).


Косоногов Йосиф (1866 — 1922), з донських козаків, фізик (учень М. Авенаріюса), викладач (з 1896) і проф. (з 1903) Київського Ун-ту. д. чл. УАН; праці з метеорології (К. керував у 1895 — 1915 pp. метеорологічною Придніпровською мережею), про діелектрики (1901), з оптики (1902 відкрив оптичний резонанс в ділянці видимих променів), про дифузію газів через пористі тіла тощо, підручники фізики для високих і сер. шкіл.


Косоноцький Володимир (1886 — 1942), гром. і церк. правос. діяч на Холмщині, в 1922 — 34 секретар укр. посольського клюбу в Варшаві; ред. Холмського Нар. Календаря й епархіяльних видань.

[Косоноцький Володимир (* Дуб, Томашівський пов., Люблінщина — † Холм). — Виправлення. Т. 11.]


Коссак Василь (1886 — 1932), актор-співак (тенор), на сцені з 1903 р. в трупі М. Губчака, М. Садовського (1905), в театрі т-ва «Бесіда» (1906 — 18), який очолював у 1915 — 18 pp.; 1918 — 22 мав власну трупу в Коломиї, згодом у театрах Станиславова і Стрия.

[Коссак Василь (* Чортків, Галичина — † Стрий, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Коссак Григорій (1882 — 1931?) гром. і військ. діяч, полк. УГА, до 1914 нар. учитель і діяч т-ва «Січ. Стрільців». З серпня 1914 в леґіоні УСС спершу командир куреня, пізніше полку, в 1917 — 18 pp. — вишколу УСС; З — 9 листопада гол. командир укр. військ у Львові, згодом З корпусу УГА і запілля УГА. З еміґрації (Відень, Закарпаття) виїхав до УССР, де був викладачем у Школі Червоних Старшин у Харкові; 1931 заарештований і розстріляний большевиками.

[Коссак Григорій (* Дрогобич — † Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Коссак Зенон (1907 — 39), чл. УВО і ОУН, в 1930 — 32 pp. бойовий референт УВО; в’язень поль. тюрем (1932 — 37); чл. Крайової Екзекутиви ОУН, активний при обороні Карп. України, згинув у боротьбі з угорцями.

[Коссак Зенон (* Дрогобич — † Солотвина, Закарпаття). — Виправлення. Т. 11.]


Коссак Іван (1879 — 1927), брат Григорія, гром. і військ. діяч, учитель учительської семінарії; сотн. УСС, учасник карп. боїв 1914 — 15, окружний командир Жовкви 1919; 1925 виїхав до Харкова, де й помер.

[Коссак Іван (1876, Дрогобич — 1927, Київ), 1925 виїхав до УССР. — Виправлення. Т. 11.]


Коссак Михайло, львівський міщанин, гром. діяч-народовець, з 1860 управитель друкарні Ставропігійського Ін-ту; видавець календаря «Львовянинъ» (1862 і 1863) і «Шематизму провинціи чина св. Василія В. въ Галиціи» (1867).

[Коссак Михайло (1874, Горішня Вигнанка, тепер Чортківський р-н, Тернопільська обл. — 1948). — Виправлення. Т. 11.]


Коссак Михайло (* 1874), брат Василя, дириґент театру т-ва «Бесіда» у Львові в 1896 — 1914 pp., в 1920-их pp. викладач Ін-ту Нар. Освіти в Кам’янці Подільському; в 1930-их pp. репресований.


Коссак Юлій (1824 — 99), поль. маляр анімаліст і баталіст, укр. роду; на укр. теми: «Зустріч Б. Хмельницького з Тугай-Беєм», «Козаки в степу» (1884), «Оранка» (1889), подільські та київські краєвиди.

[Коссак Юлій (Юліюш) (* Вижниця, Буковина — † Краків). — Виправлення. Т. 11.]


Коссар Володимир (* 1890), гром. діяч у Канаді, інж. аґроном (спеціяльність — екологія рослин); з 1927 в Канаді. К. посідає провідні пости в ряді центр. укр. установ у Канаді, м. ін. є одним з засновників Укр. Стрілецької Громади, 1937 — 54 гол., згодом почесний гол. Укр. Нац. Об’єднання, довгий час,заступник през. Комітету Українців Канади, гол. вид. спілки «Новий Шлях» й ін.

[Коссар Володимир (1890, Русилів, Кам’янка-Струмилівський пов., Галичина — 1970, Сент Кетерінс, Онтаріо). — Виправлення. Т. 11.]


Костанді Киріяк (1852 — 1921), маляр-академіст з нахилом до реалізму, родом з Одещини; вихованець, а з 1907 р. д. чл. Петербурзької Академії Мистецтв. З 1885 викладач Одеської Рисувальної Школи, учасник виставок і з 1897 чл. Т-ва передвижників, з 1917 дир. Міськ. музею в Одесі. В 1890 — 1920-их pp. K. очолював Т-во півд.-рос. художників, що в 1922 — 29 pp. носило його ім’я. Серед численних творів: «У хворого товариша» (1884), «В люди» (1885), «Гуси» (1888), «Рання весна» (1892), «Світла хмаринка» (1906), «Синя хмаринка» (1908) та ін.

[Костанді Киріяк (* Дофінівка — † Одеса). — Виправлення. Т. 11.]


Костек Франц (1827 — 83), укр.-кат. свящ., проф. пастирського богословія у Львівському Ун-ті, 1870 — 71 — його ректор.


Костельник Гавриїл (1886 — 1948), свящ. родом з Бачки, письм. і публіцист, філософ-богослов, катехит сер. шкіл і викладач (1920 — 28) Гр.-Кат. Духовної Семінарії у Львові. 1922 — 32 ред. «Ниви». Замолоду писав вірші по-хорватськи і бачвансько-укр. діялектом, що (разом з його сценічними творами тим же діялектом) дало початок бачванській письменності. Автор зб. ліричної поезії та літ.-критичних і іст. нарисів. Окремі праці: «Християнство і демократизм» (1918), «Граматика бачвансько-руской бешеди» (1923), «Три розправи про пізнання» (1925), «Нарис християнської апологетики» (1925), «Спір про епіклезу між Сходом і Заходом» (1928), де виявив себе прихильником візант.-грец. позиції, «Засада тотожности» (нім. мовою, 1929), «Становище і походження людини» (1936) та ін. Після другої окупації Львова большевиками гол. Ініціятивного Комітету для підпорядкування укр.-кат. Церкви в Галичині моск. патріярхові та один з гол. діячів псевдособору у Львові (1946) для її ліквідації. Вбитий укр. підпільниками.

[Костельник Гавриїл (* Руський Керестур — † Львів), вбитий серед загадкових обставин. — Виправлення. Т. 11.]


Костенко Валентин (* 1895), композитор і муз критик. Хлопцем був чл. петербурзької придворної капелі, згодом закінчив Петербурзьку Консерваторію; з 1923 проф. Муз. Ін-ту в Харкові, муз. керівник харківського радіо і гол. АРКУ. Опери «Кармелюк», «Карпати», «Кочубеївна»; симфонія «1917 рік», скрипковий концерт, 6 струнних квартетів, фортепіянові етюди, пісні. Праці: «Павло Сениця» (19221 «Нар. пісня та музика укр.», «Нім. експресіонізм і впливи його на укр. музику» (1924); підручник теорії музики.

[Костенко Валентин (1895, Уразово, Валуйський пов., Воронізька губ. — 1960, Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Костенко Ліна (* 1930), поетка родом з Київщини. У двох перших зб. інтимної лірики — «Проміння землі» (1957) і «Вітрила» (1958) — виявився свіжий ліричний талант К. з нахилом до філософічної медитації, ориґінальної образности й вишуканої ритміки. На сірому тлі поезії соцреалізму індивідуалізм і естетизм поезії К. стали відразу помітним явищем і накликали на авторку гострі напади офіц. сов. критики.


Костенко Сергій (1868 — 1900), маляр-реаліст, учень згодом викладач Київ. Рисувальної Школи; брав участь у розмалюванні Володимирського собору в Києві («Хрищення Володимира», «Блаженство раю» й ін.), «Тайна вечеря» в церкві на Аскольдовій могилі, «Христос» й ін.; виставля з передвижниками з 1889 на київ. виставках («Фавст і Маргарита», «Дніпро», «Автопортрет») і 1894 в Паризькому сальоні («Біля звіринця»); помер у Парижі.

[Костенко Сергій (* Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Костецький Володимир (* 1905), маляр-реаліст, родом з Чернігівщини; закінчив Київ. Художній Ін-т; в 1930-их pp. перейшов на позиції соц.-реалізму; тематичні малюнки, портрети; «Допит ворога» (1937), «Повернення» (1947) та ін.

[Костецький Володимир (1905, Холми, Сосницький пов. — 1968, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Костецький Ігор (* 1913), письм., режисер і театрознавець; друкується з 1941 p.; поєднює модерністичні виразові засоби (сюрреалізм, дадаїзм) з традиціоналізмом; новелі «Оповідання про переможців» (1946), «Там, де початок чуда» (1948), п’єса «Близнята ще зустрінуться», студія «Советская театральная политика и система Станиславского» (1956); перекладач В. Шекспіра. Ф. Новаліса, О. Вайлда, Т. С. Еліота, Е. Павнда й ін. К. є видавцем серії «На горі»; діяльний також як журналіст. На еміґрації в Німеччині.

[Костецький Ігор (1913, Київ — 1983, Швайкгайм, Німеччина). Справжнє ім’я і прізвище Іван Мерзляков. — Виправлення. Т. 11.]


Костецький Келестин (1843 — 1919), бук. церк. діяч, гр.-кат. парох, один з організаторів укр. міщанства та ініціятор т-ва «Мироносиці» в Чернівцях.


Костецький Платон (1832 — 1908), публіцист і літератор, ред. «Зорі Галицької» (1855 — 56), в 1860-их pp. перейшов на поль. позиції, співр. різних поль. газ. і ред. „Gazeta Narodowa“ (1869 — 1908); укр. мовою оп. з лемківського життя, зб. віршів.

[Костецький Платон (* В’яцковичі, Симбірський пов., Галичина — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Костирко Карло (* 1888), маляр з Галичини; краєвиди, натюр-морти, нар. типи з Стрийщини.


Костирко Петро (* 1900?), архітект, учень В. Кричевського і В. Альошина, з 1936 р. викладач Київ. Художнього Ін-ту, пізніше дир. Київ. Будівельного Ін-ту; проєкт реконструкції будинку Міськ. Ради в Києві, участь у проєктуванні (разом з В. Кричевським) Будинку Письменників у Києві і музею на могилі Т. Шевченка й ін.

[Костирко Петро (1897, Лави, Сосницький пов., Чернігівщина — 1982, Київ). Автор реконструкції (1960) будинку земства у Полтаві. — Виправлення. Т. 11.]


Костичев Павло (1845 — 95), визначний рос. ґрунтознавець; м. ін. досліджував ґрунти і рослинність та способи боротьби з посухою на укр. чорноземних степах.


Костів Василь, див. Верховинець Василь.


Костка-Наперський (Kostka-Napierski) (справжнє прізвище невідоме) Олександер Лев (бл. 1620 — 51), правдоподібно, шляхтич з Мазовії, провідник сел. повстання на Підгаллі, в півд. Польщі. Підняв повстання на власну руку, хоч є деякі не досить певні відомості про стосунки його з Б. Хмельницьким. Повстання зазнало поразки, і К.-Н. був страчений.


Костогриз (Coccothraustes coccothraustes L.), співучий птах з родини юркуватих; вдвоє більший від горобця; поширений в садках і лісах.


Костомаров Микола (1817 — 85), історик, публіцист і письм., син дідича-росіянина і укр. селянки-кріпачки, народився в с. Юрасівці, Острогозького пов. на Вороніжчині. Вчився у Воронізькій гімназії і Харківському Ун-ті, який закінчив 1837 р. Перша маґістерська дисертація К. («О причинах и характере Унии в Западной России», 1842) викликала протест з боку церк. влади і була знищена, друга — «Об историческом значении русской народной поэзии» дала йому ступінь маґістра (1844). В 1844 — 45 pp. K. викладав історію в рівенській і I київській гімназіях, а 1846 р. був призначений адьюнкт-проф. Київського Ун-ту по катедрі рос. історії. У Києві 1846 р. К., разом з В. Білозерським, М. Гулаком, П. Кулішем, Т. Шевченком та ін. заснував Кирило-Методіївське Братство. К. був автором програмових творів К.-М. Б. («Книги Битія українського народу», «Правила» і 2 відозви), де висловлено ідеї укр. нац. відродження, демократії, укр. месіянізму та панславізму. Після розгрому К.-М. Б. рос. урядом 1847 p. K. був засуджений на рік ув’язнення в Петропавлівській фортеці в Петербурзі й заслання до Саратова, де він перебував на обов’язковій канцелярській службі до 1856 р. 1859 р. К. переїхав до Петербурґу, де був обраний проф. ун-ту по катедрі рос. історії. 1862 p. K. вийшов з ун-ту й відтоді присвятив себе виключно наук. діяльності. К. помер і був похований у Петербурзі.

Наук. спадщина К. величезна. Він — автор фундаментальних праць з іст. України 16 — 18 вв., зокрема монографій «Богдан Хмельницкий» (І вид. «Отечественные Записки», 1857, І — VII; II вид. — 2 тт., 1859; III вид. — 3 тт., 1876), «Руина» (1879 — 80), «Мазепа» й «Мазепинцы» (1882 — 84), розвідок «Гетманство Выговского», «Гетманство Юрия Хмельницкого», «Павел Полуботок», «Богдан Хмельницкий — данник Оттоманской Порты» та ін. Ці праці сперті на великому документальному матеріялі, що його К. як чл. Петербурзької Археографічної Комісії зібрав у моск. та петербурзьких архівах і частково видав у зб. «Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России». К. належить також низка праць з історії Росії. Іст. монографії і статті К. видав «Литературный фонд» у Петербурзі (останнє вид. у 8 книгах, 1903 — 06). К. написав також «Русскую историю в жизнеописаниях ее важнейших деятелей» (1874 — 76), де найбільше уваги присвячено укр. іст. діячам (укр. мовою видано в «Правді» і окремо «Руська історія в життєписах її найголовніших діятелів», 3 тт. 1875 — 77; нове укр. вид. «Укр. історія в життєписах її найзнаменитіших діячів», 1918).

К. — основоположник народницького напрямку в укр. історіографії. Вважаючи метою іст. науки дослідження минулого людської громади, народу, К. у своїх іст. монографіях, історіософічних розвідках («Мысли о федеративном начале в древней Руси», «Две русские народности», «Черты народной южно-русской истории» — всі в «Основі» 1860 — 61 pp.) і публіцистичних ст. («Правда москвичам о Руси», «Правда полякам о Руси», «Україна» — лист до ред. лондонського «Колокола» 1860 р.) обстоював самостійність укр. нації й окремішність укр. іст. процесу, який, на його думку, є втіленням вільнолюбного дем. духу укр. народу.

Ці ж ідеї покладені в основу етногр. праць К., який вважав, що «етнограф повинен бути сучасним істориком, а історик у своїх працях повинен викладати стару етнографію» («Об отношении русской истории к географии и этнографии»). К. опублікував низку етногр. студій («Об историческом значении южнорусского народного песенного творчества», «История козачества в южнорусских народных песнях» та ін.) і був ред. 3, 4 і 5 тт. «Трудов» етногр.-статистичної експедиції П. Чубинського на Правобережну Україну. Частину етногр. праць К. перевидав окремою зб. М. Грушевський 1930: «Етногр. писання М. Костомарова».

Численні публіцистичні ст. К. друкувалися в журн. «Основа», «Отечественные Записки», «Современник», «Вестник Европы» та ін. періодичних вид. 1860 — 80-их pp. Частково їх перевидав М. Грушевський у зб. «Науково-публіцистичні і полемічні писання М. Костомарова» (1928).

Я. Пеленський

Як письм. К. належить до харківської школи романтиків. Зб. поезій (під псевд. Ієремія Галка) «Укр. баляди» (1839) і «Вітка» (1840) містять твори на іст. теми з старокнязівської доби («Митуса», «Ластівка») й Гетьманщини («Дід пасічник»), в яких К. підкреслює безперервність нац. традиції аж до сучасности; філос., історіософічні й любовні вірші в нар. дусі. Мова поезій К. характеризується, з одного боку, широким використанням словника й фразеології нар. пісні, з другого — намаганням підносити її до рівня літературної. Іст. драми «Сава Чалий» (1838) і «Переяславська ніч» (1841) становлять цікаві спроби в стилі «високої трагедії», вони не відтворюють ні іст., ні побутового тла, а характер драматичного напруження й загибель героїв у фіналі свідчать про значний вплив В. Шекспіра. Завдяки слабій сценічності драми К. не лишили помітного впливу на дальший розвиток укр. театру, що мав нахил до етнографізму. Менше значення має проза К. рос. (повість «Кудеяр», 1875) і мішаною мовою (з укр. діялогами) — «Черниговка» (1881). Бібліографія праць К. в зб. «Литературное наследие Н. И. Костомарова». П. 1890.

Література: Драгоманов М. М. І. Костомаров, ж. Світ 1 — 2, Л. 1881. (2 вид. Л. 1901); Памяти Н. И. Костомарова, КСт. V. К. 1885; Антонович В. Костомаров, как историк ibid.; Литературное наследие Н. И. Костомарова. П. 1890; Грушевський М. Укр. історіографія і м. Костомаров, ЛНВ, V. Л. 1910; Крип’якевич І. Археографічні праці Костомарова, ЗНТШ, т. CXXVI — CXXVII; Автобиография Н. И. Костомарова. М. 1922; Дорошенко Д. Микола Іванович Костомаров. Ляйпціґ 1924; Грушевський М. Костомаров і новітня Україна, ж. Україна III. К. 1925; Рубач М. Федералистические теории в истории России, Русская историческая литература в классовом освещении, II. М. 1930; Етнографічні писання Костомарова. К. 1930. Чижевський Д. Історія укр. літератури. Нью-Йорк 1956; Doroshenko D. A. Survey of Ukrainian Historiography, The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U. S. тт. V — VI. ч. 4 (18) — 1, 2 (19 — 20). Нью-Йорк 1957; Полухін Л. Формування іст. поглядів М. І. Костомарова. К. 1959.


Костопіль (III — 7), м. на Волинському Поліссі, над р. Замчиське (правою притокою Горині), р. ц. Рівенської обл., 11 000 меш. (1958); ліс. і деревообробна пром-сть, домобудів. комбінат; поруч базальтові каменоломні Берестовця і Іванової Долини. К. був базою Ю. Тютюнника перед другим зимовим походом восени 1921.


Костриця, типчак (Festuca L.), довгорічні цінні кормові рослини з родини трав. На Україні росте бл. 13 видів, з них найпоширеніші: К. лучна, типчак луговий (F. pratensis Huds.), K. червона, типчак червоний (F. rubra L.), типчина, типчак овечий (F. ovina s. str.) — всі поширені звич. на Поліссі і в Лісостепу; типчина борозниста, типчак борознистий (F. sulcata Hack.) — одна з основних трав степів України, високоякісна кормова рослина.


Костромська могила, б. Костромської станиці, Ярославського р-ну Краснодарського краю, одна з групи великих скитських могил (поч. 6 в. до Хр.), досліджена М. Веселовським (1897). Над похованням було колись дерев’яне шатро, навколо нього 22 забитих коней, слуги, залізна зброя, особливо помітний круглий щит з золотою прикрасою у вигляді оленя в скоку.


Коструб (Кострубонько). персоніфікація зими. Великодня гагілка «К.» символізує похорон зими. Дівчата співають про хворобу К. і його смерть. (Текст гагілки у Я. Головацького: «Народные песни...», III. стор. 167).


Коструба Теофіл, чернече ім’я Теодосій (1907 — 43), василіянин, історик у Львові; праці з іст. церкви княжої доби та з іст. Гал.-Волинської держави і Галичини, м. ін. «Нариси з церк. історії України 10 — 13 ст. (1939, 2 вид. 1955), переклад на сучасну укр. мову Гал.-Волинського літопису (1936).

[Коструба Теофіл (* Ягольниця Стара, Чортківський пов., Галичина — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Костюк Григорій (* 1899), педагог, проф. Київ. Пед. Ін-ту, дир. Укр. Н.-Д. Ін-ту Психології в Києві.

[Костюк Григорій (1899, Могильне, Ольвіопільський пов., Поділля — 1982, Київ). Твори: „Психологія“ (підручник, 1968), „Здібності та їх розвиток у дітей“ (1963). — Виправлення. Т. 11.]


Костюк (псевд. Б. Подоляк) Григорій (* 1902), літературознавець і критик, родом з Поділля, чл. літ. групи «Пролітфронт», на еміґрації гол. об’єднання письм. «Слово» (Нью-Йорк); ст. і рецензії в журн., критично-біографічний нарис «Панас Мирний» (1931), „The Fall of Postyshev“ (1954) й ін. Тепер у ЗДА.

[Костюк Григорій (псевд. Б. Подоляк) (* Боришківці). Наприкін. 1950-их pp. перевіз до Колюмбійського Ун-ту архіви В. Винниченка і був їх куратором. Зібрав і видав у 5 тт. Твори М. Хвильового (1978 — 86). Твори: „Володимир Винниченко та його доба. Дослідження, критика, полеміка“ (1980), „У світі ідей та образів“ (1983), „На маґістралях доби(1983), спогади „Окаянні роки“ (1978). — Виправлення. Т. 11.]


Костюк Петро (1905 — 39), гром.-політ. діяч, зокрема на відтинку молоді, чл. Гол. Секретаріяту УСРП, гол. секретар орг-ції молоді «Каменярі».; співред. ж. «Каменярі» і «Гром. Голосу».


Костюк Юрій (* 1910), драматург, мистецтвознавець і критик; п’єси з тетралогії Т. Шевченка «Тарас Шевченко» (1939), «Слово правди» (1955) та ін. в сов. дусі; оп., статті про сов. драматургію й ін.


Костюрин Віктор (1853 — 1919), революціонер з дворянського роду на Херсонщині, належав до гуртків в Одесі, Києві (т. зв. комуна бунтарів), Єлисаветграді й ін. Суджений кілька разів, каторгу відбував у Карі, пізніше жив і помер у Сибіру.


Косюра Микола (1889 — 1942), лісівник, проф. Укр. Госп. Академії в Подєбрадах; праці з лісівництва.


Косяченко Григорій (1903 — 32), поет; родом з Прилуччини. Почав друкуватися 1924 p.; зб. поезій «Віхоли» (1927), «Залізна кров» (1927), «Схід сонця» (1928), «Шторм» (1929), «Полустанок» (1930); «Дорога» (1931), «Вибрані поезії» (1931), «Борня і дні» (1932). 1932 репресований.

[Косяченко Григорій (1903, Черняхівка — 1936, Яготин, Київщина). — Виправлення. Т. 11.]


Кот (Kot) Станислав (* 1885), визначний поль. історик культури, проф. Краківського Ун-ту, політик і дипломат, д. чл. НТШ; з 1947 р. на еміґрації. Праці К. з ділянки іст. культури й реформації („Z dziejów kultury humanizmu w Polsce“, 1920, „Historja wychowania“, 1924, „Socinianizm in Poland“, 1957 й ін.) містять багато матеріялу до історії укр.-білор. земель. До іст. козаччини відноситься праця „Jerzy Niemirycz“ (1960).

[Кот (Kot) Станислав (1885, Руда, Польща — 1975, Лондон). — Виправлення. Т. 11.]


Котарбінський Вільгельм (1849 — 1921), поль. маляр укр. роду, академіст з нахилом до символізму; розмальовував собор св. Володимира в Києві, пляфон у домі Терещенка; «Оргія», «Темна зірка», «Юда», «На могилі», ілюстрації до св. Письма й ін.

[Котарбінський Вільгельм (* Нєборув, Варшавська губ. — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Котек Ніна (* 1904), малярка, закінчила Київ. Художній Ін-т, учениця В. Кричевського; працює в Харкові; краєвиди, натюр-морти, прикладне мистецтво.


Котельна (III — 15), с. над р. Котельвою, поблизу її впадіння до р. Ворскли, р. ц. Полтавської обл.; до поч. 1930-их pp. — одно з найбільших сіл України (бл. 20 000 меш.) з різноманітною кустарною пром-стю (гол. ткацтво).


Котельня, Котельнича, Котельнич, Стара К., с. Андрушівського р-ну Житомирської обл.; староруський город в Київському князівстві, вперше згаданий під 1143 p.; в 16 в. укріплений замок, від якого залишилися руїни; до 1930-их pp. м-ко.


Котермак Юрій, справжнє прізвище Дрогобича (Дрогобицького) Юрія.


Котецький Кость (1882 — 1936), хемік-нафтовик і промисловець у Галичині; хем. досліди нафтових продуктів.


Котівка (IV — 15), с. над. р. Орель, р. ц. Дніпропетровської области.


Котко Дмитро (* 1892), дириґент, 1920 р. організував хор з інтернованих вояків УНР і в 1920 -30-их pp. з успіхом концертував на Зах. Укр. Землях, у Польщі й Німеччині.

[Котко Дмитро (1892, Балки, Мелітопільщина, Таврія — 1982, Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Котко Кость, див. Любченко Микола.


Котляревська Марія (* 1902), ґравер, родом з Харкова; гол. дереворити і лінорити на теми з нар. побуту; «У крамниці», «Музики»; ілюстрації.


Котляревський Іван (1769 — 1838). визначний поет і драматург, що поклав початки нової укр. літератури. Нар. К. в Полтаві, в родині дрібного урядовця, вчився в Полтавській духовній семінарії, не закінчивши якої, став домашнім учителем у сіль. поміщицьких родинах, завдяки чому мав змогу познайомитися з сел. побутом і засвоїти нар. мову, використавши ці знання пізніше. 1796 p. К. вступив до війська, брав участь у поході на Туреччину (1806). Залишивши 1808 р. військ. службу, К. працював наглядачем «Дому для виховання бідних дворян» і попечителем «Богоугодного заведення». Був близькою людиною до ген.-губернатора і брав участь у театральних виставах у його домі, пізніше став дир. Полтавського театру (збудованого 1808 p.). 1835 p. залишив службу. Помер у Полтаві.

Найбільший твір К. «Перелицьована Енеїда» є початком нової доби в укр. літературі. Перші три частини її вийшли в Петербурзі коштом М. Падури, друге вид. (1808) було повторенням першого, трете з додатком 4 частини появилося 1809 p.; 5 й 6 частини К. писав ще понад 20 pp., і повне видання поеми з’явилося друком по смерті автора — 1842 р. За жанром поема К. бурлескна травестія Верґілієвої «Енеїди», що мала свою традицію в евр. (Скаррон, Блюмауер) і рос. літературі — «Вергилиева Энеида» Осипова і Котельницького. Хоч безпосереднім зразком для К. служила ця остання, «Енеїда» К. є цілком ориґінальним твором, з мист. погляду значно вищим від «Енеїди» Осипова. Крім нар. мови, К. застосував і зовсім нову на той час віршову форму: десятирядкова строфа чотиристопного ямба з правильним чергуванням рим (супроти панівного до того часу силабічного віршування). К. на початку своєї творчости стояв на межі двох епох: минулої Гетьманщини й кріпосницького ладу, заведеного на Україні рос. царатом, і обидві ці епохи, з їх побутом, соціяльними й становими відносинами, знайшли широке відображення в поемі К., а нац. забарвлення й співчуття до долі простого люду мали сприятливий ґрунт у тогочасній літературі. Усе це разом забезпечило їй великий успіх серед сучасників, викликало багато наслідувань («котляревщина»: П. Гулак-Артемовський, К. Думитрашко, П. Білецький-Носенка) і спричинилося до того, що нар. мова остаточно витіснила з літ. вжитку стару книжну мову.

Другорядне значення в творчості К. має «Ода до князя Куракіна». Зате основоположними для розвитку укр. театру були дві п’єси — оперета «Наталка Полтавка» і водевіль «Москаль-чарівник», написані бл. 1819 р. і тоді ж виставлені, але надруковані значно пізніше в «Украинском Сборнике» Срезневського (1838 і 1841). Обидві були призначені для Полтавського театру, і безпосереднім приводом до написання, зокрема «Наталки Полтавки», був протест К. проти карикатурного зображення укр. життя в п’єсі кн. Шаховського «Казак-Стихотворец», що йшла в тому ж таки театрі. І в драмі К. був, з одного боку, продовжувачем традицій інтермедії, з другого — знавцем сучасного йому сел. побуту й живої нар. творчости. Вплив його п’єс помітний як на творчості безпосередніх наступників (Г. Квітка-Основ’яненко, Т. Шевченко, слабші — Я. Кухаренко, К. Тополя, С. Писаревський та ін.), так і на етногр.-побутовий театр пізнішої доби. Відзначають також вплив К. і поза межами укр. літератури (письм., що пішли в рос. літературу: В. Наріжний і М. Гоголь, білор. «Энеїда навыварат» та ін.). Кладучи початки нової літератури, К., як про це свідчать і жанры, і стиль його творів, належав більше до доби клясицизму, ніж розпочинав нову, що наближалася (романтичну). У своїх суспільних поглядах К. керувався не так соц.-політ. як моральними критеріями, і тому співчуття до соц. й нац. поневоленого народу сполучалося в нього з льояльністю до рос. самодержавства. Див. також ЕУ I, стор. 751.

Література: Житецький П. «Энеида» Котляревського и древнейший список ее в связи с обзором малорусской литературы 18 в. К. 1900, по укр. 1919; Комаров М. Бібліографічний покажчик вид. Котляревського, творів та писань про нього. Зб. На вічну пам’ять Котляревському, К. 1901; Зеров М. Нове укр. письменство. К. 1924; Айзеншток Я. Студії над текстами І. Котляревського. ЗІФВ УВАН. К. 1927; Рулін П. Рання укр. драма. К. 1927; Горецький А. І. Котляревський. О. 1928; Залашко А. (ред. І. І. Котляревський у критиці та документах. К. 1959.

П. Петренко


Котляревський Олександер (1837 — 81), славіст і етнограф, проф. Дорпатського, пізніше Київського Ун-ту (з 1875); один з засновників і гол. Іст. Т-ва Нестора Літописця. Гол. праця: «О погребальных обычаях языческих славян» (1868). Критичний огляд укр. літератури під псевд. Скубент Чуприна.

[Котляревський Олександер (* Кременчук, Полтавщина — † Піза, Італія). — Виправлення. Т. 11.]


Котмаєр (Kottmeier) Елізабет (* 1902), нім. письм. та перекладачка, зокрема з укр. мови. Співр. неперіодичного ж. «Україна і Світ» й ін. вид. Поезії К. перекладали укр. мовою М. Орест, Я. Славутич та ін. Переклади, К. з укр. поезії: Wassyl Barka „Trojanden-Romam“ (1956), антологія „Weinstock der Wiedergeburt“ (1957) та ін.

[Котмаєр (Kottmeier) Елізабет (1902 — 83). — Виправлення. Т. 11.]


Котов Михайло (* 1896), ботанік (геоботанік, фльорист, систематик), завідуючий відділом систематики рослин Ін-ту Ботаніки АН УРСР, учасник бл. 40 наук. експедицій, описав низку нових рослин, перев. на Україні, співред. «Флора УРСР», бл. 160 наук. праць.

[Котов Михайло (1896, Задонськ, Воронізька губ. — 1978, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Котович Анатоль (* 1890), церк. правос. діяч на Волині та на еміґрації, ред. правос. рел. видань, педагог, публіцист; оп., статті з іст. церкви; тепер у ЗДА.

[Котович Анатоль (1890 — 1960). — Виправлення. Т. 11.]


Котович Павло (1900 — 60), журналіст, родом з Одещини; празький кореспондент «Діла» (1930 — 38), ред. газ. «Наше Життя» в Авґсбурзі (1945 — 47).


Котович Петро (1873 — 1955), василіянин, церк. діяч і письм. у Галичині, на Закарпатті (1920 — 32) і в Канаді; залишив бл. 50 рел.-аскетичних праць, перекладних і ориґінальних, календарі, молитовники.


Котовське (VI — 10), до 1935 Бірзула, м. в півд.-сх. частині Подільської височини, р. ц. Одеської обл.; зал. вузол, харч. пром-сть (млини, виноробний зав. тощо), мебльова фабрика; 24 500 меш. (1956). Взимку і на весні та літом 1919 бої армії УНР з большевиками, 2 вересня укр. частини під проводом ген. П. Єрошевича і О. Удовиченка розгромили большевиків і взяли 3 000 полонених; в р-ні К. оперували укр. повстанці отамана Заболотного і больш. партизани Котовського.


Котовський Григорій (1881 — 1925), больш. діяч і партизанський командир, родом з Басарабії, спочатку анархіст. 1919 воював на півд. України проти армії УНР та Денікіна, літом 1920 на чолі червоної кінноти дійшов до Львова; згодом воював проти укр. повстанців, у вересні 1920 зазнав поразки від Чорних Запорожців під Галузинцями, восени 1921 ліквідував частини Другого Зимового Походу під Базаром. К. був одним з організаторів Молд. Автономної ССР.

[Котовський Григорій (* Ганчешти — † Чебанка бл Одеси). — Виправлення. Т. 11.]


Котян, половецький хан, зять Мстислава Гал. і його союзник; після розгрому половців монголами (1222) відійшов від Дніпра і прохав допомоги в укр. князів; 1223 разом з ними зазнав поразки над Калкою; 1238 остаточно розгромлений Батиєм в астраханських степах, оселився з рештками половців на Угорщині під владою угор. короля.


Коуї, ковуї, тюркське плем’я, згадуються в літописі з 12 в. як військ. осадники Київщини, Чернігівщини та Переяславщини.


Кох (Koch) Ганс (1894 — 1959), нім. історик, прот. теолог, суспільно-політ. діяч родом із Львова, проф. Кеніґсберзького, Бреславського, Віденського і Мюнхенського ун-тів, дир. ін-тів Сх. Европи в Бреславі (1937 — 40) і Мюнхені (з 1952), д. чл. НТШ; дослідник історії Сх. Европи, зокрема історії церкви і протестантизму; знавець укр. проблеми, що відстоював іст. окремішність і самобутність укр. народу. К. брав участь в укр. визвольних змаганнях 1918 — 20 як сотник ген. штабу УГА; впродовж другої світової війни як старшина і експерт причетний до нім.-укр. взаємин. 1939 — 40 як чл. нім. репатріяційної комісії допоміг багатьом українцям, загроженим большевиками, виїхати з Зах. України; в 1952 — 54 гол. Укр. Нім. Т-ва ім. Гердера в Мюнхені, з 1954 його почесний гол. Серед численних праць К. укр. проблематиці присвячені м. ін. «Die orthodox-autokephale Kirche der Ukraine» (в «Osteuropa», 1927), «Byzanz, Ochrid und Kiev 987 — 1037, (в «Kyrios», 1938), «Теорія Третього Риму в історії відновленого Моск. Патріярхату 1917 — 1952» (1953), «Ukraine und Protestantismus» (1954); спомини «Договір з Денікіном» (1931); переклад вибору з укр. лірики з коментарями «Die ukrainische Lyrik 1840 — 1940» (1955). Біографія і повний список праць в «Jahrbücher für Geschichte Osteuropas» VII, 2, 1959.

[Кох (Koch) Ганс († Мюнхен). — Виправлення. Т. 11.]


Кох Еріх (* 1896), нім. нац.-соц. політик; з 1928 ґавляйтер Сх. Пруссії, в 1941 — 44 pp. райхскомісар України; ворог слов’ян, зокрема українців, уславився брутальним режимом над укр. населенням. 1949 заарештований у Зах. Німеччині й 1959 засуджений поль. судом на кару смерти. Докладніше див. Райхскомісаріят Украіне.

[Кох (Koch) Еріх (1896, Пруссія — 1986, Барчево, Польща). — Виправлення. Т. 11.]


Кохан Володимир (* 1898), кооп. і гром.-політ. діяч у Галичині, зокрема на Сокальщині; в 1928 — 30 pp. посол до поль. сойму від УНДО, згодом діяч Фронту Нац. Єдности; чл, дирекції «Центробанку» 1940 — 44, з 1948 р. екзекутивний дир. Комітету Українців Канади у Вінніпеґу.

[Кохан Володимир (1898, Тудорковичі, Сокольський пов., Галичина — 1966, Вінніпеґ). — Виправлення. Т. 11.]


Коханенко Євген (* 1891), справжнє прізвище Кохан, драматичний актор і режисер, родом з Галичини; на сцені з 1913 в театрі т-ва «Бесіда» у Львові, згодом у Держ. Драматичному Театрі в Києві (1918 — 19), з 1923 в театрі ім. І. Франка. Гол. постави: «Лісова пісня» (Л. Українки), «Мірандоліна» (К. Ґольдоні), «Княжна Вікторія» (Я. Мамонтова).

[Коханенко Євген (1886, Винятинці, Заліщицький пов. — 1955, Полтава). — Виправлення. Т. 11.]


Коханович Григорій Онуфрій († 1814), сп. луцький (з 1807 p.), 1809 — 14 митр. уніятської церкви в Рос. Імперії, не затверджений Римом з формальних причин, гол. через скасування царським урядом титулу митр. київ.

[Коханович Григорій (перед 1750, Білорусь — 1814, Жидичин, Луцький пов., Волинь). — Виправлення. Т. 11.]


Кохановський Пантелеймон, хроніст, ієромонах, економ печорської Лаври; зладив 1681 — 82 хроніку п. н. «Обширный синопсис руский».


Кохітник, див. Бердулян.


Кохно Микита (* 1895), церк. діяч, протоієрей УАПЦеркви з 1922 p., свящ. на Черкащині і в Харкові; заарештований 1936 р.


Коховський Василь, гал. письм. 1860 — 80-их pp., сатиричні оп., м. ін. «Пан Комарчук» (також п. п. «Пан Народолюбець»), ст. з етнографії; перев. друкувався в «Основі» й «Правді».


Коховський (Kochowski) Веспазіян Гієронім (бл. 1633 — 99), поль. поет і хроніст, учасник протикозацьких воєн і віденського походу 1683. Хроніка К. «Atmalium Poloniae Climacter». I — III (1683 — 93) і IV (1853) містить багато матеріялу з історії України другої іюл. 17 в. і була одним з джерел літопису Г. Граб’янки.

[Коховський (Kochowski) Веспазіян Гієронім (1633, Гай, Сандомирщина — 1700, Краків). — Виправлення. Т. 11.]


Коцак Арсеній (1734 — 1800), гр.-кат. свящ. на Закарпатті, викладав філософію в манастирських школах; автор Граматики руської», тогочасної книжної мови з нар. домішками.

[Коцак Арсеній (1737, Буковець, Пряшівщина — 1800, Мукачів, Закарпаття). — Виправлення. Т. 11.]


Коцевалов Андрій (1892 — 1960), проф. клясичної філології Харківського Ун-ту і УВУ, дослідник грец. іст. граматики та визначний знавець і дослідник мови грец. написів античного Причорномор’я, автор багатьох праць з грец. епіграфіки, д. чл. НТШ і УВАН. Гол. праця «Syntaxis inseriptionum antiquarum coloniarum Graecarum Ponti Euxini», 1935; помер на еміґрації в ЗДА.

[Коцевалов Андрій (* Харків — † Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]


Коциловський Йосафат, Йосип (1876 — 1947), укр. кат. перемиський єп. родом з с. Пакошівки на Лемківщині, студіював у Львові й Римі, свячений 1907, пізніше проф. богословія і проректор духовної семінарії в Станиславові, 1911 р. вступив до ЧСВВ, в 1915 — 16 pp. ректор укр. духовної семінарії в Кромерижі (Моравія), з 1916 р. єп. у Перемишлі. Заснував орг-цію духовенства «Єпархіяльна Поміч», організував Єпархіяльний Ін-т Кат. Акції, Марійські Дружини, жін. Згромадження Сестер св. Йосифа, тижневик «Укр. Бескид», відбудував і підніс духовну семінарію, розвинув широку харитативну допомогу тощо. 1946 переданий поляками большевикам, помер у в’язниці в Києві.


Коциловський Януарій (1879—1937), василіянин, брат єп. Йосафата, місіонер і церк. діяч у Бразілії й Арґентіні. Піонер орг-ції укр. церк. життя в Арґентіні.


Коціпинський (Kocipiński) Антін (1816 — 66), поль. композитор, муз. етнограф і видавець у Кам’янці Подільському і в Києві; «Первая сотня дум і пісень рускаго народа на іден голос 3 фортепіяном іздаваємих» (1862), «Пісні, думки і шумки рускаго народа на Подолі, Україні і в Малоросії» (1862).


Коцка Андрій (* 1911), маляр родом із Закарпаття; жанрові картини, пейзажі з нахилом до експресіонізму.


Коцко Адам (1882 — 1910), студентський діяч, борець за укр. ун-т у Львові, чл. КУМ, згинув від поль. руки 1. 7. 1910 під час сутички в ун-ті; його смерть мала великий вплив на наступні студентські покоління.

[Коцко Адам (* Шоломия, Бібрський пов., Галичина — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Коцовський (псевд. Корженко) Володимир (1860 — 1921), дир. учительської семінарії в Сокалі й літературознавець, співр. «Зорі» і «Діла», д. чл. НТШ; «Життя і значення М. Шашкевича», «Іст.-літ. замітки до Слова о полку Ігореві» та ін.; писав поезії.


Коцюба Гордій (* 1892), письм., перше оп. «Два світи» в одеському альманасі «Червоний вінок» (1919), романи в офіц. сов. дусі «Родючість» (1934), «Нові береги» (1934 — 35, 2 вид. 1959), «Перед грозою» (1937). Засланий за «єжовщини», реабілітований після 1956 р.

[Коцюба Гордій (1892, Костів, Харківщина — 1938), романи „Нові береги“ (1932, 1937), „Перед грозою“ (1938). Заарештований 21.3.1938 за обвинуваченням у приналежності до „антирадянської орг-ції укр. есерів“ і 17.12.1938 розстріляний. — Виправлення. Т. 11.]


Коцюба Михайло (1855 — 1932), осв. діяч і педагог, організатор с.-г. фахової освіти; почесний чл. т-ва «Просвіта» у Львові й довголітній керівник його с.-г. діяльности, засновник і дир. дівочої семінарії Укр. Пед. Т-ва у Львові, діяч і деякий час гол. т-ва «Сіль. Господар»; ст. на госп. теми в «Економісті» (1904 — 14).

[Коцюба Михайло (1855, Верчани, Стрийський пов., Галичина — 1931, Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Коцюбинська Наталія (1890 — 1939), мистецтвознавець і етнограф; «Композиція пелікана, що своєю кров’ю напоює своїх дітей, в укр. мистецтві» та ін.; заарештована 1937 p., померла на засланні.


Коцюбинський Михайло (1864 — 1913), один з найвизначніших укр. письм. кін. 19 — поч. 20 в. Нар. К. у сім’ї дрібного урядовця у Вінниці, де жив до 7 pp., a потім по м-ках і с. Поділля, за місцем служби його батька. 1880 p. K. закінчив Шаргородське духовне училище — бурсу, потім учився в духовній семінарії, якої не закінчив, бо мусів утримувати родину (батько втратив на той час працю, а мати осліпла), поповнюючи знання самоосвітою. Він рано познайомився з творчістю укр. письм., зокрема мали на нього вплив Т. Шевченко і М. Вовчок, також читав Золя, Гюґо, Мопасана й ін. зах.-евр. письм. і був знайомий з модною тоді соц. літературою (Фоєрбах, Фур’є). Під впливом укр. клясики у К. рано пробудилася нац. свідомість і бажання працювати для народу, так що вже 17-літнім юнаком він мав політ. процес, наслідком якого довгий час був під наглядом поліції і не міг здобути урядову службу, заробляючії на сім’ю приватними лекціями. Тільки завдяки зв’язкам з нац.-культ. діячами (М. Костомаров) К. вдалося 1892 р. влаштуватися в філоксерній комісії, у якій він працював (Басарабія, Крим) до 1897 р. Потім деякий час був співр. житомирської газ. «Волинь», а з 1898 р. оселився в Чернігові, де й прожив до кін. життя, працюючи земським статистиком. Слабий здоров’ям, К. шукав відпочинку від праці то в Галичині (звич. в с. Криворівні на Гуцульщині. останній раз 1912 p.), де познайомився з визначними діячами (І. Франко, В. Гнатюк, М. Павлик та ін.), то в подорожах по Европі, зокрема Італії (Капрі). У Галичині ж друкувалися й перші його твори в журн., а потім і окремими зб.: «У путах шайтана» (1899), «Полюдському» (1900) й ін. Виснажлива праця не давала змоги К. цілковито віддатися літ. творчості й прискорила смертельну хворобу серця. Тільки 1911 р. Укр. т-во допомоги літературі визначило К. стипендію, зобов’язавшії його кинути службу. Але вже було пізно, і К. два роки пізніше помер у київ. клініці Образцова.

Перші літ. спроби К. позначені впливом народницької літератури (зокрема І. Нечуя-Левицького) і «ходіння в народ»: «Андрій Соловейко» (1884) і «21 грудня, на Введеніє» (1885). Народницький характер мали і дальші твори К. 1890-их pp.: «На віру» (1891), «П’ятизлотник», «Ціпов’яз» (1893), «Хо» (1894), «Для загального добра» (1895) й ін., в яких він зображує перев. сел. побут і говорить про обов’язки інтеліґенції супроти народу. Але з кін. 1890-их pp. K. не вдовольняє тематична вузькість і мист. примітивізм народницької літератури. Його творчість дедалі більше набирає тематичної різноманітности, охоплюючи найширші верстви суспільства, і стає модерною в стилі письма. К. переходить до імпресіонізму, і в його творчості модерний на той час в укр. літературі імпресіонізм досягає вершинної досконалості!. Імпресіоністичним є вже оп. «У путах шайтана» (1899), ще виразніше наступні екзотичні етюди: «На камені» (1902). «Під мінаретами» (1904). К. дедалі більше заглиблюється в психологічну аналізу, яка виявляється то в іронічному змалюванні розчарування інтеліґента в своїх молодечих захопленнях («Лялечка», 1901), то в складному, повному драматизму роздвоєнні мистця. що спостерігає смерть своєї дитини і фіксує ці спостереження як матеріял для майбутнього твору («Цвіт яблуні», 1902), то в бунті проти отруйної буденщини («Сон», 1911) і т. д.

Та сама тонка психологічна аналіза характеризує й творчість К. часів першої рос. революції. Але тут з усією гостротою і в своєрідній інтерпретації виступає (відзеркалений зрештою в усій творчості К.) момент нац. й соц. гніту на Україні в умовах рос. самодержавства: «Він іде» (1906), «Сміх» (1906), «Persona grata» (1907), «Подарунок на іменини» (1911) і багато ін. Сюди ж належить і визначна художньою силою й типізацією образів не закінчена повість «Fata morgana» (1903 — 10), в якій К. розкрив гострі соц. конфлікти на укр. селі в умовах рос. колоніялізму.

Вершинним з мист. погляду твором К. є «Intermezzo» (1908), в якому в психологічні медитації мистця раз-у-раз вривається брутальна дійсність, схоплена часом, як контраст до тонкого імпресіоністичного малюнку новелі, підкреслено натуралістичними мазками («Йому ще нічого: рік лупив воші в тюрмі, а тепер раз на тиждень становий б’є йому морду»), нагадуючи про його обов’язки перед народом.

Дещо окремо стоїть майстерна стилізація — повість з життя гуцулів, написана в півлеґендарному пляні, — «Тіні забутих предків» (1911).

Висока майстерність, культура слова й глибокий ліризм творчости К. великою мірою вплинули на дальший розвиток укр. літератури, не лише прози, а й поезії в кращих її зразках (П. Тичина). Твори К. видавалися багато разів до й особливо по революції. Найповнішими були 7-томове вид. ДВУ і 9-томове «Книгоспілки» з вступними ст. і належним наук. апаратом (обоє 1920-их pp.). З 1930-их pp. большевики стандартизували оцінку К. як «реаліста» й «рев. демократа», чим закрили можливості до дальшого вивчення його творчости, і почали видавати перев. вибрані твори з дуже тенденційним їх тлумаченням.

[Коцюбинський Михайло (17.9.1864 — 25.4.1913, Чернігів; похований в Чернігові на Болдиній горі. — Виправлення. Т. 11.]

Література: Див. ЕУ I, стор. 775 і Гнатюк В. Листи В. Коцюбинського до В. Гнатюка, з передмовою і поясненнями В. Гнатюка. Л. 1914; Михайло Коцюбинський (до 75-річчя з дня народження). Зб. матеріялів, ст., віршів та нарисів. Упорядкував Ф. Федун. Вінниця 1939; Возняк М. До зв’язків М. М. Коцюбинського з Галичиною. Л. 1941; Зб. до 75-річчя з дня народження М. М. Коцюбинського, упорядкував Х. М. Коцюбинський, друге вид. Чернігів 1941; Іванов Л. Літ.-естетичні погляди Михайла Коцюбинського 90-900 pp. Дніпропетровське 1950; Коцюбинська-Єфіменко З. Михайло Коцюбинський. Життя і творчість. К. 1955; Калениченко Н. Михайло Коцюбинський. К. 1956.

І. Кощелівець


Коцюбинський Юрій (1897 — 1936), син Михайла, больш. політ. діяч родом з Чернігівщини. З 1913 p. K., увійшовши до РСДРП, став рев. діячем; з грудня 1917 заступник нар. секретаря військ. справ у першому (харківському) больш. уряді УССР, а з березня 1918 працював у підпіллі в Донбасі та на Полтавщині. Згодом очолював больш. орг-ції Чернігівщини в боротьбі проти укр. повстанців. 1921 — 23 К. посол УССР у Відні, потім радник посольств СССР у Відні (до 1925) й Варшаві (до 1930). У 1930 — 35 pp. K. працював в уряді УССР: заступник нар. комісара зем. справ (1930), заступник гол. (1931 — 33) і гол. Держпляну та заступник гол. Ради Нар. Комісарів (1933 — 35). Заарештований у квітні 1936 і розстріляний без суду як нібито керівник «Укр. троцькістського центру», що «бльокувався з УВО».

[Коцюбинський Юрій (1896, Вінниця — 1937, Москва). Розстріляний 8.3.1937. — Виправлення. Т. 11.]


Коцюбинського ім., кол. Берковець (III — 11). с. м. т., Києво - Святошинського р-ну Київської обл., на півн.-зах. від Києва; деревообробна пром-сть.


Кочевський Віктор (* 1923), поет; зб. поезій «Господарі весни» (1951), «Земляки» (1957), «Дружне колосіння» (1959), вірші для дітей «Зелений світ» (1955) у сучасному сов. дусі.

[Кочевський Віктор (* Різуненкове, Валківський пов., Харківщина). — Виправлення. Т. 11.]


Кочерга Іван (1881 — 1952), визначний драматург родом з Чернігівщини; почав писати 1904 р. рос. мовою, перша п’єса К. «Песня в бокале» (1910) була виставлена щойно 1926 р. Але завдяки своєрідності стилю і пильній увазі до форми його замовчували й за сов. часу, і популярности він набув після нагороди на закритому всесоюзному конкурсі 1934 р. (за п’єсу «Майстрі часу»). К. написав понад 30 п’єс, з них найпопулярніші: «Фея гіркого мигдалю» (1926), «Алмазне жорно» (1930), «Марко в пеклі» (1930), «Свіччине весілля» (1930), «Майстрі часу» (1934), «Підеш — не вернешся» (1935), «Ярослав Мудрий» (1946) та ін. Найповніше вид. «Твори» в 3 тт. (1956) — містить 25 п’єс. Ориґінальний стиль К., вишукана форма, філософічна символіка образів, з одного боку, визначили зовсім окреме місце його в сов. драматургії, з другого — були причиною того, що офіц. сов. критика незаслужено відсувала К. на другий плян супроти менш талановитих, але політично більш анґажованих драматургів типу О. Корнійчука.

[Кочерга Іван (* Носівка — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]

І. К.


Кочеток (IV — 17), с. м. т. Чугуївського р-ну Харківської обл. над р. Дінцем.


Кочіш Євген (* 1910), бачванський укр. письм.; оп. з життя бачванського селянства, п’єса «Вона нєвіновата» (1953).


Кочубеї, укр. старшинський рід, мабуть, тат. походження, одна галузь якого дістала в 19 в. рос. князівський титул. Найвідоміші: Василь К. (див.) ген. суддя за часів Мазепи, син його Василь К. (бл. 1680 — 1743), полк. полтавський (1727 — 43), внук Семен К. (1725 — 79), полк. ніженський (1746) і ген. обозний (1751), фактичний керівник укр. уряду за гетьмана Розумовського, і внук Семена К. — Семен К. (бл. 1778 — 1835), полтавський губерніяльний маршал, чл. укр. масонської льожі «Любов до істини» в Полтаві. До цього ж роду належав кн. Віктор К. (1768 — 1834), визначний рос. держ. діяч і дипломат, віцеканцлер, мін. внутр. справ (1802 — 07, 1819 — 25), гол. Держ. Ради й Комітету міністрів (1827) Рос. Імперії.


Кочубеївна Мотря (* бл. 1688), дочка ген. судді Василя Кочубея, хрищениця Мазепи, який хотів одружитися з нею (1704), але батьки її не дали на це згоди. Дальша доля Мотрі невідома; є вістка, що вона скінчила своє життя в манастирі. Збереглися цікаві, поетично написані листи Мазепи до неї. Цей роман став сюжетом для укр. (трилогія Б. Лепкого «Мазепа») і рос. (поема О. Пушкіна «Полтава») письменників, композиторів (опера П. Чайковського «Мазепа»), малярів («Мотрона Кочубей» І. Репіна).


Кочубей Василь (бл. 1640 — 1708), держ. діяч мазепинської доби; виконував дипломатичні доручення Дорошенка (посольство до Адріянополя 1675), був реєнтом ген. військ. канцелярії за Самойловича, який посилав його до Москви (1685), в 1687 — 99 ген. писар, з 1700 ген. суддя, не раз виконуючи також обов’язки наказного гетьмана. К. став лідером полтавської старшинської опозиції, що була невдоволена з участи України в антитур. коаліції кін. 17 в. й інспірувала акцію Петрика (див. Іваненко Петро). Це відбилося на відносинах (колись дружніх) К. з Мазепою, які ще більше загострилися на поч. 18 в. в зв’язку з відомим романом Мазепи і дочки К. — Мотрі. Довідавшися про зносини Мазепи з поль. королем С. Лєщинським, К. зробив донос на гетьмана Петрові I, можливо в надії дістати гетьманську булаву. Цар не повірив доносові К., який під час слідства на тортурах зрікся своїх обвинувачень, і наказав його стратити.

О. О.


Кочубинський Олександер (1845 — 1907), рос. славіст, проф. Одеського Ун-ту, політ. близький до офіц. слов’янофільства. Праці в домолодограматичному дусі з іст. міжслов. стосунків і іст. сх.-слов. мов (сполучення сонорних з глухими) і топоніміки (про іст. межі балтицьких і слов. племен у басейні Дніпра, 1887, слов. колонізацію Семигороду, 1891). Концепція розвитку укр. мови викладена К. у його дисертації «К вопросу об отношениях славянских наречий» (1877) і в його розгорненому огляді «Очерк литературной истории малорусского наречия» П. Житецького (1892). Звіт про студії гал. говірок і львівських рукописів К. дав у ст. «Из-за границы» (1876). Список праць К. у «Сборник в память А. А. Кочубинского» (1909).

[Кочубинський Олександер (* Кишинів — † Одеса). — Виправлення. Т. 11.]


Кочура (псевд. Одинокий) Михайло (1851 — ?), поет родом з Полтавщини; перші поезії друкував в альманахах; окремо видав 3-томову зб. «Народні сльози» (1906) і «Відгуки наболілого серця» (1914). Деякі поезії К. («Справжнє кохання») стали нар. піснями.


Кошари (IV — 21), с. в сх. Донеччині, р. ц. Ростовської обл. РСФСР; в р-ні К. в 1926 р. українці становили 88,4% населення.


Кошевський Кость (* 1897), драматичний актор і режисер; у 1917 — 19 pp. в «Молодому Театрі», з 1920 в театрі ім. І. Франка. Ставив «Коммольці» (1929) і «Невідомі солдати» (1931) Л. Первомайського, «Шельменко-денщик» (1931) Г. Квітки-Основ’яненка, «Платон Кречет» і «Правда» (1934) О. Корнійчука, «Останні» (1937) М. Ґорького, «Русские люди» (1942, в Москві) К. Сімонова й ін. Автор п’єс («Кооператори», «Будні» й ін.) і спогадів.

[Кошевський Кость (1895, Шульгівка, Новомосковський пов., Катеринославщина — 1945, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Кошелівець Іван (* 1907), літературознавець і критик, з 1955 ред. «Укр. літ. газети», з 1961 журн. «Сучасність» (Мюнхен); літ.-критичні ст.; «Нариси з теорії літератури», І (1954); переклади з франц. й нім.

[Кошелівець Іван (* Чернігівщина). Автор антології „Панорама найновішої літератури в УРСР“ (1963 і 1974), студії „Сучасна література в УРСР“ (1964), монографій „Микола Скрипник“ (1972) й „Олександер Довженко“ (1980), спогадів „Розмови в дорозі до себе“ (1985), огляду „Літ. процес дещо з віддалі“ (1991); поль. мовою „Ukraina 1956 — 68“ (Париж, 1969 і Варшава, 1986). Крім того, переклади: Д. Дідро „Жак Фаталіст і його пан“ (1968), Ф. Кафка „Оповідання“ та ін. Чл. редколеґії „ЕУ“. Чл. Спілки Письм. України з 1992. — Виправлення. Т. 11.]


Котельник Юрій (* 1902), псевд. А. Юриняк, письм. і публіцист; п’єса «На далеких шляхах», зб. літ.-критичних нарисів «Літ. твір і його автор». Тепер в ЗДА.


Кошилівці, с. Товстенського р-ну Тернопільської обл., поблизу якого є залишки поселення пізнього етапу трипільської культури з поліхромною керамікою і поселення з тілопальним могильником ранньої княжої доби (Р Кайндль 1906, К. Гадачек 1908 — 1912, Л. Козловський і Ґ. Чайльд 1923).


Кошиці (словацька назва Kosice, угор. Kassa), м. в Чехо-Словаччині, гол. м. сх. Словаччини; 1956 р. — 78 000 меш., в тому ч. бл. 1 000 українців і пословачених гр.-католиків; в 1850-их pp. Закарпаття короткий час належало до кошицької адміністративної округи, в 1920 — 39 pp. тут містився чехо-слов. верховний суд з територіяльними компетенціями на Закарпаття, з 1950 р. осідок правос. ген. вікаріяту.


Кошиці, Олександер (1875 — 1944), визначний дириґент, композитор і етнограф, родом з Київщини; закінчив Київ. Духовну Академію (1901) і Муз. Школу М. Лисенка (1906 — 12), у якій як дириґент співпрацював з М. Лисенком; з 1909 дириґент хору Київ. Ун-ту, з 1911 учитель хорової музики Імператорської Муз. Школи (згодом консерваторії), капельмайстер театру М. Садовського, в 1916 — 17 дириґент Київ. Міськ. Опери; 1918 р. К. співорганізатор Укр. Респ. Капелі (згодом Укр. Нац. Хор), з якою відбув 1919 — 24 pp. концертову подорож по Зах. Европі й Америці. З 1926 p. K. поселився б. Нью-Йорку і багато уваги присвятив педагогічній роботі, виховуючи хорових дириґентів гол. у Канаді. Помер у Вінніпеґу. К. один з кращих знавців і популяризаторів укр. нар. пісні й церк. співу. Загіпсував нар. пісні з 1893 р. на Київщині, згодом на Кубані (1903 — 05). Церк. твори (5 літургій, окремі співи), обробки нар. пісень, деякі з них опубліковано з англ. текстом у Нью-Йорку. К. автор «Спогадів», І — II (1947 — 48), «З піснею через світ» (1952), студії про укр. обрядові пісні й ін.


Кошиць Тетяна (* 1892), нар. Георгієвська, дружина Олександра К., гром.-культ. діячка, з 1926 в ЗДА, з 1945 в Канаді, з 1948 управителька архіву, бібліотеки й музею в Осередку укр. культури й освіти у Вінніпеґу, поширює укр. нар. мистецтво, зокрема нар. пісні.

[Кошиць Тетяна (1892, Вінниця — 1966, Вінніпеґ). — Виправлення. Т. 11.]


Кошиць-Квітницький Григорій, автор популярної свого часу «Оды, сочиненной на малороссийском наречии по случаю временного ополчення», написаної з нагоди «ополчення» проти Наполеона. Відомостей про життя К.-К. немає. Ода вперше опублікована в журн. «Вестник Европы» (1907), пізніше в «Укр. пропілеях» І. Айзенштока (1928).


Кошівка, бескетбол, спортова гра м’ячем двох команд. Новітня К. народилася в ЗДА 1892 p., в 1904 р. була в програмі олімпійських ігор. На Україні перші спроби К. сягають 1910 — 12 pp.; 1913 p. грали турнір К. у Києві. На поч. 1920-их pp. К. поширилася в Галичині (спершу по жін. школах); в Чернігові (1922 р. створилася перша на Україні кошівкова ліґа, що провела змагання за першість), Києві (1925 р. проведено перший чемпіонат міста серед жін. дружин-команд), Харкові, Одесі й ін. З 1927 р. відбуваються змагання за першість УССР (за системою репрезентацій міст, а з 1937 р. — між клюбами), з 1935 ведуться змагання за чемпіонат УССР серед юнацьких дружин; відбуваються також змагання за кубок СССР (жінки УССР здобули його у 1950 — 51 pp.). Рекордсменки і рекордсмени України виступають на міжнар. змаганнях за першість світу, на олімпійських іграх. На еміґрації у Німеччині (1945 — 50) К. була поширена серед молоді в таборах. В ЗДА Укр. Ліґа Молоді організує щорічно змагання за першість з К. Багато українців кошівкарів ЗДА є визначними грачами амер. колежів чи проф. амер. дружин.

Е. Ж.


Кошмідер (Koschmider) Ервін (* 1895), нім. славіст, структураліст, проф. ун-ту в Вільні, потім Мюнхені, д. чл. НТШ. Праці з теорії мови, староцерк.-слов. мови, слов. акцентології, історії поль мови. Зокрема важливі праці К. з теорії й історії дієслівного виду і з іст. церк. співу у сх. слов’ян.

[Кошмідер (Koschmider) Ервін (1895 — 1977). — Виправлення. Т. 11.]


Кошовий Василь (бл. 1870 — бл. 1914), зем. статистик у Полтаві, згодом у Житомирі і Києві; до 1905 діяч Полтавської Вільної Громади РУП, пізніше чл. Укр. Дем. Партії; розвідка «Національно-територіяльні межі України» (ЛНВ, 1907).


Кошовий Степан (* 1921), маляр-реаліст, працює в Києві; перев. картини з колгоспного життя; «Оранка» (1950), Колгоспні лани» (1957) й ін.

[Кошовий Степан (1921, Петриківка, Царичанський р-н, Дніпропетровська обл. — 1977, Київ), „Колгоспні поля“ (1957), „Рідна земля“ (1967), „Канівські кручі“ (1970). — Виправлення. Т. 11.]


Кошовий отаман, виборний гол. Запоріжжя й керівник його виконавчої влади в 16 — 18 вв. К. о. обирала січ. рада на один рік з-поміж заслужених і впливових козаків; перевибори були можливі, як також іноді січ. рада могла його передчасно усунути. К. о., за допомогою січ. старшини, виконував військ.-адміністративну владу, відав зовн.-дипломатичними взаєминами та вирішував важливіші суд. справи. Під час походу його влада була значно ширшою. В мирний час К. о. ділився своєю владою з Радою старшин та Січовою Радою; вона була радше респ. типу в противагу до влади гетьмана, що нерідко набирала монархічного характеру. (Див. також Запоріжжя).


Коштелянчук Леонид (* 1914), маляр-реаліст, працює в Києві; портрети, жанрові картини з колгоспного життя; «На зборах» (1954} й ін.


Коялович Михайло (1828 — 91), рос. історик, проф. Петербурзької Духовної Академії. Праці К. присвячені гол. історії укр.-білор. церкви, написані тенденційно з рос. урядового і церк. погляду. «Литовская церковная унія» (2 тт., 1859 — 62), «Лекции по истории Западной России» (1864), «История воссоединения западно-русских униатов старых времен» (1873), «История русского самосознания по историческим памятникам и научным сочинениям» (1884), «Документы, объясняющие историю Западно-русского края и его отношения к Восточной России и к Польше» (1865), «Дневник Люблинского сейма 1569 г.» (1869).


КП(б)У (КПУ), див. Комуністична Партія України.


КПЗУ, див. Комуністична Партія Західньої України.











Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.