[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1962. — Т. 4. — С. 1235-1249.]

Попередня     Головна     Наступна

Кума, р. Передкавказзя, довж. 500 — 600 км, витікає з Кавказьких гір, пливе Ставропільською височиною і на Прикаспійській низовині; на віддалі 70 км від Каспійського м. звич. літом висихає, сточище 21 000 — 25 500 км². Води К. широко використані для іриґації, зокрема після будови Терсько-Кумського канале.

Кумани, див. Половці.

Кумановський Микола (1846 — 1924), укр.-кат. свящ., композитор і цитрист; церк. твори, в’язанка укр. нар. пісень.

Кумановський Петро (1848 — 1922), педагог, учитель укр. мови в чернівецькій гімназії; збирач нар. пісень з Буковини і гал. Покуття.

Кумаченко Поліна (* 1910). драматична акторка на сцені Харківського Акад. Театру ім. Т. Шевченка на ролях інженю та травесті.

[Кумаченко Поліна, м. б. Куманченко Поліна (* Музиківка, Херсонщина). — Виправлення. Т. 11.]

Кумо-Маничська западина, тектонічна западина, що відділює Долішньо-Донську низовину від Передкавказзя, в четвертинному періоді протока, яка в’язала Озівське й Каспійське м.; ширина 20 — 30 км (в центр. частині 1 — 2 км). К.-М. з. перепливають р. Зах. Манич (притока Дону) і Сх. Манич (притока Куми), пов’язані між собою каналом (вододіл лежить на вис. 26 м); в центр. частині багато гірко-солонуватих оз. (найбільше — Манич-Гудило). К.-М. з. вважається умовною границею Европи і Азії.

Куна, куниця, хутрова тварина з ряду хижаків, довж. тіла понад 0,5 м. На Україні поширені К. ліс. (Martes martes L.) бура, з жовтим підгорлям, живе по лісах, і К. хатня (к. кам’яна (Martes foina Erxl.) бура, з білим підгорлям, зустрічається б. осель.

Куна, куни, у стародавній Русі заг. термін на означення грошей, вживаний принаймні з 10 в. У 13 в. з назвою К. в тому ж значенні починає конкурувати й поступово витісняє її слово «серебро». Остаточно термін К. на означення грошей зникає в 15 в.

К. називалася також грошова одиниця, що в 9 — 11 вв. становила 1/25, у 12 — 13 вв — 1/50 лічбової «гривни кун» (збірна грошова одиниця). Щодо матеріялу й вартости К. зазнавала чимало змін, залежно від часу й території обігу. У різний час вона була: 1) якимось ґатунком грошей-товарів, імовірно хутром куниці (перед 9 в.), 2) араб. диргемом вагою 2,73 г (9 — пол. 10 в.), 3) араб. диргемом вагою 3,28 г чи сумою частин диргема тієї ж вартости (на Україні-Русі з 2 пол. 10 в. десь до пол. 11 в.), 4) араб. диргемом, обрізаним до 2,05 г, або сукупністю диргемів тієї ж ваги (півн. частина Руської держави з пол. 10 в. до приблизно пол. 11 в.). 5) зах.-евр. денарієм вагою 1,02 г., що був у обігу в півн. частині Руської держави в 11 й частинно 12 в. (спочатку під назвою «резана»), 6) після зникнення з обігу всякої монети на Русі (з другої чверти 12 в.) К. знову став якийсь ґатунок грошей-товарів, цілком імовірно цінні хутра, а також предмети широкого вжитку. Востаннє К. згадується в джерелах першої пол. 15 в.

Кундзіч Олекса (* 1904), письм. родом з Вінничини, друкується з 1923 р. «Вибрані новелі» (1932), «Повісті й новелі» (1938), «Повісті й оповідання» (1951); романи «Окупант» (1930), «Моцарт і ботокуди» (1935), «Родичі» (1936), «Верховинець» (1940), кн. нарисів «Заводський зошит» (1948); оп. й вірші для дітей тощо.

[Кундзіч Олекса (1904, Павлівка, Поділля — 1964, Київ). Теоретик перекладу, обстоював багатство й виразність укр. мови в перекладах літ. творів („Дієзи в ключі“, 1956). — Виправлення. Т. 11.]

Кундрюча, права притока Дінця; довж. — 235 км, сточище — 2 320 км²; перетинає Донецький кряж і Дол.-Донську низовину; маловодна.

Кундук, див. Когильник.

Кундук, лиман, див. Сасик.

Куницький Діонісій, див. Кирило.

Куницький Касіян (1848 — 1918), церк. і гром. діяч; військ. протопресвітер; написав спомини з перебування в Боснії.

Куницький Леонтій (1876 — 19 31), прелат, крилошанин гр.-кат. львівської митрополії, церк. і політ. діяч; в 1920-их pp. видатний чл. Укр. Трудової Партії і видавець її органів «Нова Рада» (1919 — 1920) і «Наш Прапор» (1923-24), згодом один із засновників УНДО і чл. його ЦК; 1928-30 посол до поль. сойму; 1937-39 гол. Комітету Допомоги політ. в’язням. 1945-56 на засланні; помер у Мостиськах.

[Куницький Леонтій (* Оріхівець, Скалатський пов., Галичина). — Виправлення. Т. 11.]

Куницький Степан, коз. старшина шляхетського роду за Дорошенка (1672), після відновлення козаччини на Правобережній Україні призначений 1683 королем Собєським на гетьмана козаків. Щоб полегшити похід Собєського проти турків під Віднем, К. зробив на чолі 8 000 козаків диверсію проти буджацьких татар, однак після перших успіхів мусів відступити. К. 1684 забили козаки в Мотилеві над Дністром.

Куничник, див Очеретник.

Кунік Арист (1814 — 99), рос. історик нім. роду, дослідник укр. іст. пам’яток 9 — 10 вв., прихильник норманської теорії.

Куніш Ганс (* 1888), нім. роду отаман ген. штабу УГА, начальник штабу I корпусу.

Кунотович Іван, друкар; в 1630-их pp. управитель друкарні Львівського братства.

Кунтувдій (Контувдій, Кунтугдий), один з визначніших чорно-клобуцьких старшин, «торчеський кн.»; 1190 його ув’язнив Святослав Всеволодович, за що К. після звільнення втік до половців і разом з ними нападав на Поросся.

Кунцевич Йосафат, світське ім’я Іван (1580 — 1623), св., кат. архиєп. полоцький, нар. у Володимирі-Волинському. 1604 вступив до василіянського манастиря св. Трійці у Вільні, де присвятився суворому монашому життю (разом з Йосифом Рутським реорганізував чернече життя). З 1609 свящ., з 1613, після призначення Рутського київ. митр., став його наступником на архимандрії у Вільні; з 1617 іменований єп.-помічником у Полоцьку, з 1618 архиєп. Як архиєп. підніс осв. рівень та зміцнив становище духовенства. Частими візитаціями та палкими проповідями поглибив релігійність вірних і поширив унію. Діяльність К. настановила проти нього противників унії, зокрема правос. єп. Мелетія Смотрицького. К. став жертвою пристрасної церк.-рел. боротьби між правос. і уніятами та загинув мученичою смертю 12 листопада 1623 у Вітебську. К. лишив ряд творів тодішньою укр. мовою з білор. впливами: «О фальшованю писем словенских», «О старшинстві Петра св.», «О крещенії Владимера», «Катехизис», «Регули» та ін., досі лише частково видані. 1643 р. К. був проголошений папою Урбаном VIII блаженним, а 1867 папою Пієм IX — святим як мученик за ідею церк. з’єднання. Мощі св. Йосафата перенесено 1917 з Білої Підляської до Відня, а по останній війні до Риму. Про нього існує багато праць, починаючи від найдавніших життєписів, пов’язаних з беатифікаційним процесом.

Література: Susza I. Cursus vitae et certamen B. Josaphat Kuncevicii. Рим 1665; Guepin A. Saint Josaphat... (2 тт.), Париж 1874; Сліпий И. Свящм, Йосафат Кунцевич, Л. 1925; S. Josaphat Hieromartyr. Documenta Romana Beatificationis et Canonisationis. (2 тт.), Рим 1952 — 55: Герич Ю. Огляд богословсько-літ. діяльности св. Йосафата Кунцевича. Торонто 1960.

о. І. Назарко

Куньє, с. Савинського р-ну Харківської обл.; церква-ротонда, побудована в 1810 — 14 pp. ймовірно за пляном харківського епархіяльного архітекта Євграфова, ориґінальний твір церк. архітектури поч. 19 в. з використанням клясичних стилевих форм.

Кунько Антін (* 1882), селянин, гром. діяч Тернопільщини, зокрема на кооп. і осв. полі; 1928 — 30 посол до поль. сойму від УНДО, 1940 вивезений большевиками.

Купала Янка, справжнє прізвище Луцевіч Іван (1882 — 1942), видатний білор. поет родом з Віленщини, д. чл. АН БССР і УССР. Дорев. поезії К. присвячені показові соц. й нац. гніту в Білорусі: зб. поезій «Жалейка» (1908), «Гусляр» (1910), «Шляхам жыцьця» (1913) та ін. По революції, особливо з 1930-их pp. змушений писати в сов. дусі. На К. мав великий вплив Т. Шевченко: поема «Бондароўна» (1913) та ін. Переклав на білор. «Слово о полку Ігореві». Поезії К. поширені в багатьох перекладах укр. мовою.

Купало (свято Івана Купала), хліборобське свято поч. жнив. З прийняттям християнства поганське свято Купала льокалізувалося і сполучилося з святом Івана Христителя (7 липня н. ст.). З святом К. пов’язано багато різних обрядів, повір’їв, а також ворожінь і пісень (див. ЕУ I, стор. 236 — 37).

Купальські пісні, обрядові пісні, зв’язані з святом Івана Купала. В них відбилися поганські вірування, особливості світогляду і госп. діяльности первісного суспільства. К. п. пов’язані з хліборобським життям і побутом, а також з мотивами шлюбних відносин, з мотивами кохання, вгадування майбутнього щастя, прощання з весною, а також з культом предків. В К. п. відбився обряд потоплення (або спалення) опудал Купала, Марени, Кострубонька. Цим мотивам потоплення, спалення відповідають мотиви деяких побутових пісень, зокрема пісень балядного типу. Напр., пісні-баляди про перетворення брата і сестри в квітку, нар. леґенди про «братки» генетично пов’язані з мотивами пісень купальського обрядового циклу (див. ЕУ I, стор. 260-61).

Купецтво, див. Додаток.

[Купецтво. — Доповнення. Т. 11.]

Купина (Polygonatum (Tourn.) Adans.), довгорічні рослини з родини ліліюватих; на Україні поширені по лісах: К. звичайна (P. officinale (L.) All.), К. широколиста (P. latifolium (Jacq.) Desf.) і К. рясноцвіта (P. muitiflonim (L.) All.). Застосовується в нар. медицині.

Купчанко Григорій (1845 — 1902), бук. гром. діяч москвофіл, етнограф, публіцист; оп., вірші, ст. з етногр., іст. і політ. тематикою; цінна зб «Песни буковинского народа» (бл. 1875), іст.-етногр. нарис про Буковину, Галичину і Закарпаття «Наша Родина» (1896) й ін.

[Купчанко Григорій (1849, Берегомет, Буковина — 1902, Відень?). — Виправлення. Т. 11.]

Купчанко Корній (* 1890). сотн. УГА, родом з Буковини; начальник штабу 7 (Львівської) бриґади, потім 2 (Коломийської), згодом — оперативного відділу штабу 3 Корпусу УГА; після війни в Чернівцях, м. ін. чл. ред. щоденника «Час».

Купчанко Олександер (1864 — 1939), бук. гром. і пед. діяч, пов. інспектор нар. шкіл на Буковині (1906 — 23), гол. т-ва «Народний — Дім» у Чернівцях (1923 — 34) й ін.

Купченко Євген, режисер театру Юного Глядача в Одесі (1925 — 34), Одеського Держ. Укр. Драматичного Театру ім. Революції (1934 — 41), Київської Муз. Комедії; постановки: «Під золотим Орлом» (Я. Галана) 1951, «Честь змолоду» (А. Первенцева) 1951, «Безталанна» (І. Карпенка-Карого) й ін.

Купчинський Володимир (1888 — 1958), брат Романа, лікар, гром. діяч та довголітній пастор Укр. Протестантської Церкви в Нью-Йорку, відомий з харитативної діяльности.

Купчинський Євген (1867 — 1936), укр.-кат. свящ., композитор і цитрист; концертував у Галичині; твори для цитри.

Купчинський Роман (* 1894), письм. і журналіст, старшина УСС і УГА, фейлетоніст (псевд. Галактіон Чіпка) «Діла» (1924 — 39) і «Свободи» (1952-54), гол. Т-ва Письм. і Журналістів у Львові (1933 — 39); драматична поема «Великий день» (1921), на теми першої світової війни 3-томова повість «Заметіль» (1928-30), оп., поезії, тексти й мелодії до 60 пісень, перев. стрілецьких; деякі з них широко популярні («Засумуй, трембіто» «Ми йдемо в бій», «Ми по таборах і тюрмах», «Боже великий, Творче всесвіту» й ін.). Тепер у ЗДА.

[Купчинський Роман (1894, Розгадів, Зборівський пов., Галичина — 1976, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]

Куп’янка (IV — 18, офіц., зрусифікована назва — Куп’янськ); м. обл. підпорядкування, р. ц. Харківської обл., мальовничо положене над р. Осколом, притокою Дінця, 25 000 меш. (1959). К. заснована в другій половині 17 в., сотенне м-ко Харківського, згодом Ізюмського полку Слобідської України; з 1780 р. пов. м. К. — важливий зал. вузол (разом з Куп’янкою Вузловою перехрестя 5 зал. ліній); пром-сть: харч. (цукровий, пивоварний, маслоробний зав., м’ясокомбінат), будів. матеріялів (цегельно-черепичний, силікатний, вапняковий зав.), машиноремонтні майстерні (обслуговують цукрову пром-сть), швейна фабрика; с.-г. технікум.

Куп’янка Вузлова (IV — 18), с. м. т. над р. Осколом, підпорядкована Куп’янській міській раді; зал. вузол.

Курай (Salsola L.), однорічні рослини з родини лободуватих; на Україні — 7 видів. Найбільше поширений К. звичайний (К. руський, К. поташник, S. ruthenica Iljin = S. kali auct., non L.) на пісках і засмічених місцях; як бур’ян на городах і в посівах; належить до біологічної групи «перекотиполе». З К. перепалюють поташ.

Куракін Олексій (1759 — 1829), рос. кн., ген. губернатор Лівобережної України (1802 — 08), пізніше — мін. внутр. справ; К. присвячена «Ода» І. Котляревського.

Курако Михайло (1872 — 1920) металюрґ-доменщик, працював на метал. зав. України; вніс ряд важливих удосконалень в доменну справу.

Куратор, опікун, призначений для заг. нагляду над якоюсь ділянкою діяльности. В царській Росії і в Польщі К. називали наглядачів над шкільними округами, яких на підрос. Україні до революції було три, що охоплювали по кілька губ. — Київська, Харківська, Одеська. У Польщі 1920 — 30-их pp. на укр. землях було 2 шкільні округи — Львівська і Волинська.

Курах Іван (* 1909), маляр-імпресіоніст родом з Галичини; студіював у Варшаві, Римі й Мілані (Академія Брера), де з 1939 був асистентом, згодом викладачем; К. виставляє в багатьох мист. осередках Европи й Америки; з 1956 працює в Нью-Йорку й Цюріху.

[Курах Іван (1909 — 1968, Цюріх, Швайцарія). — Виправлення. Т. 11.]

Курах Михайло (* 1895), інж.-аґроном, підполк. Січових Стрільців (С. С.), 1917 організатор полку ім. гетьмана Мазепи в Саратові, пізніше 1 Укр. корпусу, один із організаторів артилерії С. С., командир їх 1 гарматного полку, і чл. Стрілецької Ради; зимою 1919-20 орг. референт Ревкому УГА у Вінниці. Тепер у ЗДА.

[Курах Михайло (1895 — 1962, ЗДА). — Виправлення. Т. 11.]

Курахівка (V — 18), м. Селидовського р-ну Сталінської обл. в зах. частині Донбасу, 10 700 меш. (1959); Курахівська ГЕС, видобуток вугілля, зав. будів. матеріялів.

Курашкевич (Kuraszkiewicz) Владислав (* 1905), поль. мовознавець, проф. ун-ту в Вроцлаві, дослідник іст. поль. мови і сх.-слов. мов. В укр. мовознавстві К. вивчав карп. та холмсько-підляські говірки («Zarys dialektologii wschodnio-slowiańskiej», 1954, «Domniemany ślad Jadźwingów na Podlasiu, Studia z filol. pol. i słow.» I, 1955 й ін.) і мову гал.-волинських грамот 14 — 15 вв. («Gramoty halicko-wołyńskie XIV — XV w.», 1934).

Курбас Лесь (1885 — 1942), визначний організатор театру і режисер родом з Тернопільщини, син гал. актора С. Яновича. Студіював філософію у Віденському ун-ті, театральне мистецтво у нім. актора Й. Кайнца. В 1912 р. співпрацював з Г. Хоткевичем у гуцульському театрі «Верховина». З 1913 p. K. працював у театрі «Бесіди», далі заснував «Тернопільські театральні вечори» (1914-16), з 1916 р. в Києві, спочатку в театрі М. Садовського, а пізніше розпочав самостійну діяльність у «Молодому Театрі» (1917-19), в якому, як мист. Керівник його і режисер, К. поставив «Чорна пантера і білий ведмідь» В. Винниченка, «Молодість» М. Гальбе, «Горе брехунові» Ф. Ґрільпарцера, «У пущі» Л. Українки. «Драматичні етюди» О. Олеся, «Цар Едіп» Софокла й ін. В усіх цих експериментальних виставах К. прагнув увести в практику укр. театру останні досягнення зах.-евр. театральної культури, розвинути «укр. волю до форми», надаючи вирішальної ролі режисерові, його задумові. У 1920 р. в Театрі ім. Т. Шевченка (Київ) К., керуючись тими самими засадами, поставив інсценізацію «Гайдамаків» Шевченка, що відограла визначну ролю в розвиткові укр. театру і була прийнята до вистави багатьма ін. театрами.

Найповніше творча індивідуальність К. виявилася в організованому й керованому ним театрі «Березіль» (1922 — 33). Тут він поставив — «Газ» Ґ. Кайзера, «Джіммі Гіґґінз» за Е. Сінклером, «Макбет» Шекспіра, «Золоте черево» Ф. Кроммелінка, «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Маклена Ґраса» М. Куліша, «Диктатура» І. Микитенка і ряд ін. В більшості це були експериментальні і гостро дискусійні вистави. Наприкін. 1933 р. за націоналізм, формалізм, відрив від сов. дійсности і рос. театру К. усунули від керівництва театром і заслали на північ. Дальша його доля невідома.

В історію укр. театру К. увійшов як реформатор і організатор театру та режисер, який шляхом сміливого експерименту прищеплював нові ідеї і форми. Коли в «Молодому Театрі» К. ставив своїм завданням европеїзацію репертуару і стилю акторської гри, в «Березолі» харківського періоду (після київського періоду ламання форм старого театру) він, пройшовши довгий шлях шукань і захоплень (М. Райнгардт, експресіонізм, конструктивізм), дійшов до втілення драматургії М. Куліша нац. барвами лірики, патетики й сатири. Як організатор театру К. умів зосередити навколо себе найкращі акторські й режисерські сили. Велику ролю в формуванні нової театральної думки відограли його темпераментні й гостро полемічні виступи, розкидані в поточній пресі: «Молодий Театр» (1917), «Театральний лист» (1918), «У театральній справі», «Шляхи ,Березоля’» (1927) і багато ін.

[Курбас Лесь (25.2.1887, Самбір, Галичина — 3.11.1937, Соловки). Репресований 1933, покарання відбував на Соловках. Розстріляний разом з групою укр. письм. — Виправлення. Т. 11.]

Література: Hirniak J. Birth and Death of the modern Ukrainian Theater. Нью — Йорк 1954; Укр. драматичний театр II. К. 1959.

В. Гаєвський

Курбський Андрій (бл. 1528 — 83), кн., моск. боярин, воєвода і письм., 1563 р. під терором Івана Грозного еміґрував до Лит.-Руської держави й одержав від короля Жигмонта II добра на Волині (Ковель) й Литві. К. мав значний вплив на кн. К. Острозького в церк. справах.

Курганна (IX — 21), станиця над р. Лабою на Кубані, р. ц. Краснодарського краю РСФСР.

Курдидик Анатоль (* 1905), журналіст і письм. родом з Галичини, гол. літ. групи «12», співр. зах.-укр. (1930 — 39 pp.), еміґраційної і заокеанської преси; співред. газ. «Неділя» (1930-39) у Львові, в 1956 — 60 ред. газ. «Вільне Слово» в Торонто, з 1961 ред. «Нового Шляху» в Вінніпеґу; ряд публіцистичних і популярних вид., вірші, оп., повість легкого жанру «Три королі і одна дама» (1943).

Курдидик Ярослав (* 1909), брат Анатоля К., письм. і журналіст; зб. новель «Два кулемети» (1954), мініятюр «Етюди» (1955), ст. на військ. теми, зокрема у «Новому Часі» (Львів) і «Свободі» (ЗДА); тепер у ЗДА.

[Курдидик Ярослав (1907, Підгайці, Галичина — 1990, ЗДА). — Виправлення. Т. 11.]

Курдюмов Георгій (* 1902), визначний фізик, металюрґ, д. чл. АН УРСР (з 1939 р.) і АН СССР (з 1953 p.); досліди над атомною структурою і природою загартованої сталі та термічною обробкою сталі й стопів, відкрив нову клясу фазових перетворень в твердих тілах (бездифузійні перетворення).

[Курдюмов Георгій (* Рильськ, Курщина). — Виправлення. Т. 11.]

Куремса, воєвода тат. хана Батия; 1253 — 54 невдалі напади на володіння Данила Романовича — Пониззя й півд. Волинь (м. ін. безуспішна облога Крем’янця).

Куренський Максим (1895 — 1937?), математик, проф. Київ. Ун-ту, наук. співр. УАН, д. чл. НТШ; автор багатьох праць з вищої математики й механіки, особливо з галузі інтеґрування диференціяльних рівнянь.

[Куренський Максим (1895, Атюша, Кролевецький пов., Чернігівщина — 1940). — Виправлення. Т. 11.]

Куржіямський Микола (* 1886), оперовий співак, драматичний тенор в 1920 — 30-их pp. в операх Одеси й Києва.

[Куржіямський Микола (* 1887 — ?). — Виправлення. Т. 11.]

Кури (Gallus domestica), найбільш поширений домашній птах з родини кураків. Див. Курівництво.

Курилас Богдан (* 1917.), укр.-кат. свящ., редемпторист, тепер у Бельгії; популярні розвідки й ст., вірші на рел. теми. Зб. поезій (під псевд. Ігор Калиненко); праця «З’єдинення архиєп. М. Смотрицького» (1962).

[Курилас Богдан (1917, Германіє [тепер Тарасівка], Львівський пов., Галичина — 1991, Турне, Бельгія). — Виправлення. Т. 11.]

Курилас Осип (1870 — 1951), маляр і графік родом з Львівщини; студіював у Краківській Академії Мистецтв (1895 — 1901); ілюстратор дитячих вид. та новель В: Стефаника («Кленові листки» і «Новина»), популярні картини рел. («Богородиця», «Преображення») та іст. («Гетьман Мазепа») змісту, листівки, рисунки з часів визвольних змагань, портрети (Т. Шевченка, митр. А. Шептицького, кн. Володимира В. та ін), карикатури, пейзажі Гуцульщини й ін. К. один з піонерів нового укр. рел. малярства (укр. типи Богородиці, Іс. Христа), автор багатьох іконостасів у Галичині й Америці.

[Курилас Осип (* Щирець, Львівський пов. — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Курилівка (V — 15), с. м. т. Петрівського р-ну Дніпропетровської обл., положене на лівому березі Дніпра.

Курило Євген (* 1912), драматичний актор на героїчних ролях; на сцені з 1928 в театрі ім. Тобілевича в Станиславові, згодом у театрах під керівництвом В. Блавацького («Заграва», ім. Котляревського, ім. Лесі Українки і Львівському Оперному Театрі, 1932 — 44); кращі ролі: Князь Ігор («Слово о полку Ігореві»). Платон Кречет (в одноіменній п’єсі), Мазепа («Батурин»), Дон Альвара («Хитра вдовичка»), Дядько Тарас («Мина Мазайло») й ін., тепер у ЗДА.

[Курило Євген (* Чортків, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]

Курило Іван, кошовий отаман Війська Запор. 1665 p., противник Москви.

Курило Олена (* 1890), визначний мовознавець, співробітниця УВАН, учениця Є. Тимченка. К. брала активну участь в опрацюванні норм укр. літ. мови («Початкова граматика укр. мови», 1918, 7 вид. 1924; «Уваги до сучасної укр. літ. мови», 1920, 3 вид. 1925) й термінології (зокрема хем., ботан.), стоячи на пуристично-етногр. позиціях. У наслідок систематичного вивчення фонетики півн. і півд.-зах. говірок; зокрема характеру наголосу в них К., поглиблюючи досліди В. Ганцова, дійшла висновку про те, що укр. мова постала з злиття двох первісно відмінних діялектних груп; показала, що чергування о, е з і розвивалося в цих групах незалежно через дифтонгізацію на півночі, через асиміляцію на півдні (низка ст., монографія «Спроба пояснити процес зміни е, о в нових закритих складах у швд. групі укр. діялектів», 1928). К. належать нові пояснення переходу о в а в словах типу багатий (1928) і зах.-укр. зміни о в е по м’яких приголосних типу жєль із жаль (1929). К. мала також праці з іст. рос. мови (нова теорія дисиміляційного акання), молд. діялектології й заг. фонетики. Вона уклала першу на Україні програму для збирання укр. нар. жестів, міміки, вигуків і дитячої мови. У своєму наук. розвитку К. поступово переходила від чисто фонетичного підходу, властивого молодограматикам, до структуралістично-фонологічного. Заарештована 1937, дальша доля невідома. Список праць у кн. Ю. Шереха «Всеволод Ганцов — Олена Курило», 1954.

[Курило Олена (1890, Сланім, Білорусь — 1937?). — Виправлення. Т. 11.]

Ю. Ш.

Курівництво, основна галузь птахівництва, дає цінне м’ясо, яйця й пір’я. Кури становлять бл. 80% поголів’я усіх домашніх птахів. Найбільш поширені на Україні породи: українська (глинясті, чорні, зозулясті, вушанки), рос. білі, первомайські, леґгорни й ін. 1960 р. в УССР було бл. 100 млн курей (1913 р. бл. 50 млн), в тому ч. аж 85% в приватних госп-вах; одна курка несучка дає на рік пересічно 70 яєць. Продукція яєць в млрд штук: 1913 р. — 3,0; 1940 — 3,3; 1950 — 5,5; 1960 — 7,2 (26% всієї продукції СССР). Див. також Птахівництво.

Курінний Петро (1852 — 1931), адвокат, гром. і кооп. діяч в Умані, громадівець, народник, організатор недільних шкіл. Писав нариси з нар. життя під псевд. К. Український. Залишив цінні, досі недруковані спогади.

Курінний Петро (* 1894), син Петра К., історик, археолог, етнограф і мистецтвознавець, вчений секретар Всеукр. Археологічного Комітету (ВУАК), дир. Всеукр. (Лаврського) Музейного Городка у Києві, старший наук. співр. Ін-ту Археології АН УРСР. З 1943 р. на еміґрації, тепер у Німеччині; проф. УВУ, д. чл. НТШ, гол. УВАН у Німеччині; ред. «Укр. Збірників» Ін-ту для вивчення СССР у Мюнхені. Провадив експедиції для дослідження трипільської, білогрудівськюї культур, княжого Києва тощо; співзасновник музеїв в Умані, Бердичеві та Музейного Городка в Києві. Важливіші публікації: «Монументальні пам’ятки трипільської культури», 1926; «Розкопки б. Томашівки», 1927; «Раєцька могила на Бердичівщині», 1927; «Білогрудівські кам’яні стели», 1931, «Лаврські інтролігатори», «Іст. пляни м. Києва», «Нариси з іст. укр. археології» (1947) та ін.

[Курінний Петро (1894, Умань, Київщина — 1972, Мюнхен). — Виправлення. Т. 11.]

Курінь, житловий будинок козаків на Запор. Січі; також — військ.-адміністративна одиниця в складі кількох сотень людей. Запор. Січ ділилась на 38 К., кожний з них мав свою назву і окреме госп-во, а на чолі його стояв курінний отаман. Отамана обирала курінна коз. рада; він мав широкі військ.-адміністративні компетенції та вирішував деякі суд. справи (див. Запоріжжя).

Курінь смерти, повстанчий загін на Чернігівщині під командуванням отамана Є. Ангела боровся проти гетьманських частин у 1918 p., в 1919 проти большевиків і денікінців. Т. зв. «курені смерти» почали творитися в 1917 р. для боротьби проти большевиків.

Куріпка сіра (Perdix perdix L.), птах невеликих розмірів, подібний до курки, з ряду кураків, вага до 0,5 кг. Розповсюджений на Україні; м’ясо високоякісне, цінний мисливський птах; поїдає шкідливих комах.

Курітіба (Curitiba), столиця півд. браз. штату Парана, 138 000 меш. (1950), у тому ч. до 5 000 українців; дільниця, що її заселили перші укр. родини (1895 p.), зветься «Галицьке Поле» (Campo da Galicia); укр. культ. і гром. життя почалося з 1902, коли було засновано т-во «Просвіта» й організовано укр кат. парохію; тепер діють Хліборобсько-Осв. Союз і Т-во Прихильників Укр. Культури; в К. — дві укр. парохії: кат. (понад 700 родин вірних і 2 церкви) і правос, організована 1930 (понад 300 родин вірних і 2 церкви).

Курія, куріяльна система (з латинського curia), назва групи виборців, поділених за становим, майновим, інтелектуальним, проф. чи нац.-рел. цензом; К. с. виборів звич. вводиться з метою обмеження представництва окремих прошарків населення. В Австро-Угорщині існувала К. с. у виборах послів до крайових соймів Галичини й Буковини та до угор. парляменту (до 1907 також до австр. Палати послів), як і до місц. органів самоуправління. Українці Австрії, несправедливо трактовані в існуючій К. с., домагалися введення нац. К.; її заведено тільки на Буковині в 1911. В Рос. Імперії існувала К. с. до муніципальних органів, а з 1905 р. і до Держ. Думи. Характер куріяльних виборів мали також вибори до політ.-адміністративних органів в УССР до 1936 р. (див. докладніше Вибори). На підставі виборчого закону ЗУНР 14. 4. 1919 у виборах до сойму було передбачено нац. К. (укр., поль., жид., нім.); це мало забезпечити нац. меншостям кількісно відповідну, репрезентацію.

Куркулі (також — «глитаї», зросійщене — «кулаки»), уведений сов. практикою термін для визначення заможних селян, т. зв. сіль. буржуазії. Розрізняють три типи К.: 1) дорев. К.; 2) К. сов., що збагатилися й виросли часто навіть з-поміж бідняків завдяки революції 1917 й при сприянні сов. влади; 3) К. лише за назвою, а в дійсності — маса середняків і бідняків, що ставили опір колективізації.

Дорев. К. були ліквідовані в УССР протягом 1920 — 21 (в Росії — впродовж 1918 — 19). За намовою ком. партії, 1 з’їзд Комітетів Незаможних Селян України постановив 18. 10. 1920 госп-во К. «ліквідувати як поміщицьке», конфіскувати все майно, а самих К. «вигнати з села». До куркульських госп-в тоді зараховувано госп-ва розміром понад 12 десятин землі, що мали найману працю; їх було на Україні в 1917 бл. 325 000 (8,2% всіх сел. госп-в), і вони посідали бл. 7,3 млн десятин (31,2% всієї сел. землі). В 1920 — 21 фізично ліквідовано з них лише ту частину, що брала активну участь в боротьбі проти сов. влади; у решти ж відрізано землю понад норму та заборонено тримати наймитів.

Проте, вже на поч. 1921 було скасовано обмеження розміру землекористування для трудових госп-в. що не мали робочої сили, а Земельний Кодекс УСРР з 1922 р. дозволив «трудову оренду» землі терміном до 6 pp. та наймання «допоміжної» робочої сили. З розвитком НЕП-у не перешкоджувано виділенню К. на хутори, орендуванню землі на 12 pp. та найманню постійної робочої сили. Наслідком цієї політики на селі витворилася нова верства сов. К., їхні госп-ва в УССР становили в 1925 р. З — 4% всіх сел. госп-в, з того 162 000 госп-в постійно наймали робочу силу (90% з них лише 1 робітника); все ж таки кількість К. була значно меншою, ніж перед революцією.

У зв’язку з переходом до швидкої індустріялізації СССР і потребою збільшити експорт с.-г. продукції, яку могли дати на ринок лише високопродуктивні куркульські госп-ва, XV з’їзд ВКП(б) (1927) проголосив «наступ на К.» хлібозаготівлями та податками. В 1928 К. повинні були продавати по низьких цінах до 35% свого врожаю і сплачувати 45% усього податку, що накладався на село. В наслідок кількість госп-в К., що наймали робочу силу, зменшилася з 75,3% до 46,8%, а їхні посіви скоротилися на 18,7%. За два роки пізніше, напередодні колективізації сіль. госп-ва, щоб послабити опір з боку К., большевики вирішили заздалегідь знищити їх фізично. Постановою ЦК ВКП(б) з 3. 5. 1930 та XVI з’їзду ВКП(б) наказано «перейти від політики обмеження К. до політики ліквідації К. як кляси на базі суцільної колективізації». Президія ВУЦВК постановила 23. 8. 1930 усе майно К. конфіскувати, а їх почасти депортувати. Розкуркулювання 1930 р. провадили комнезами; озброєні бриґади вимагали від К. велику, місц. владою визначену, норму хлібозаготівель або податків; коли К. не міг їх сплатити, його майно конфіскувалося і продавалося за безцінь, ніби на покриття його боргів, самих їх вигнано з села, або вони самі втікали, а в багатьох випадках К. депортовано на Сибір, а то й розстріляно.

Коли ж на весні 1931, після 8 місяців перерви, примусова колективізація відновилася, до К. замислювано вже й середняків («підкуркульників»), а в кінці всіх, хто не погоджувався вступити до колгоспу. Розкуркулювання цих селян проходило одночасно з колективізацією й голодом, а методи були ще жорстокіші, ніж у 1930; їх заарештовували й депортувати до концтаборів. Можна припускати, що за весь період розкуркулювання (1930 — 32) з України було депортовано бл. 850 000 селян, бл. 350 000 втекло з села до міста, а бл. 550 000 переховалося на ін. селах. Масові депортації селян були припинені обіжним листом Сталіна й Молотова тільки 8. 5. 1933.

Згідно з сов. законами, К. та їхні діти до самої другої світової війни позбавлялися різних прав і переслідувалися. До 1937 вони були позбавлені права голосу, не могли мати доброї праці, стипендій в школах і т. д. По війні, однак, такі обмеження більше не застосовуються.

У Росії розкуркулювання, як і колективізація, йшло повільнішими темпами, ніж на Україні, під меншим терором і з меншими жертвами.

Література подана при гаслі Колективізація.

В. Голубничий

Курман-Кемельчі, кол. назва с. м. т. Красноґвардейського в Криму.

Курманович Віктор (1876 — 1945), ген. штабу ген.-чотар УГА, в січні 1919 як командир групи «Жовква» відзначився успішними бойовими операціями проти поляків, згодом командир групи «Північ» і I Корпусу УГА; з лютого начальник штабу Начальної Команди УГА і секретар Військ. Справ ЗОУНР, після переходу УГА за Збруч ген.- квартирмайстер Штабу Гол. Отамана об’єднаних укр. армій; «а еміґрації жив у Бадені під Віднем, де його захопили большевики; помер у тюрмі в Одесі.

[Курманович Віктор (26.11.1876, Вільшаниця, Золочівський пов., Галичина — 18.10.1945). — Виправлення. Т. 11.]

Куровець Іван (1863 — 1931), лікар, гром. діяч, заслужений організатор Калущини, посол до гал. сойму, діяч Укр. Нац.-Дем. Партії, співзасновник УНДО; 1918-19 Держ. Секретар Здоров’я в уряді ЗУНР; довголітній дир. Нар. Лічниці у Львові; гол. вид. спілки «Діло» (1921-31); автор наук. і популярних мед. розвідок («Лікарський порадник» та ін.).

[Куровець Іван (* Батятичі, Кам’янка-Струмилівський пов., Галичина). — Виправлення. Т. 11.]

Курорти (з нім. Kurort), місцевості, які мають природні лікувальні засоби (особливий клімат, мінеральні джерела, грязі, морські купання тощо), що їх використовують для лікування і зміцнення здоров’я. За родом лікувальних засобів К. поділяються на 3 основні групи: бальнеологічні (в яких для лікування використовуються мінеральні води), грязьові і кліматичні (приморські, гірські, лісні й ін.). Разом з розвитком гігієни і метод лікування’, як і зростом добробуту населення, курортне госп-во (і туристика) стало в новіші часи важливою галуззю нар. госп-ва, яке багатьом дає зайняття і оперує великими матеріяльними засобами.

К. в УССР (як і в усьому СССР) націоналізовані. В основному лікування відбувається в санаторіях, місцем відпочинку є т. зв. будинки відпочинку; на відміну від зах. країн другорядне значення має перебування в пансіонатах і готелях; чимраз більше значення набувають т. зв. відпочинкові бази і туристичні табори, призначенні гол. для молоді. До 1956 р. курортною справою відали різні мін-ва, відомства і проф. орг-ції. З 1956 р. заг. керівництво санаторно-курортними справами належить Мін-ву охорони здоров’я СССР, а безпосередньо управління К. зосереджене в респ. мін-вах охорони здоров’я — в УССР в Гол. управлінні К., санаторій і будинків відпочинку мін-ва охорони здоров’я УССР. З 1960 р. управління будинками відпочинку і санаторіями передано проф. спілкам, а мін-во охорони здоров’я займається тільки їх мед. обслуговуванням. Нормальний час перебування в санаторії — від 24 днів до 2 місяців, в будинках відпочинку — 12 — 24 дні. Перебування на К. перев. безкоштовне (з фондів профспілок й ін.), або з оплатою 30% вартости. Н.-д. роботу особливостей К. України веде насамперед Укр. Держ. Н.-Д. Ін-т Курортології і Бальнеології при АН УРСР.

Лікувальні засоби деяких мінеральних джерел і грязей використовувалися місц. населенням здавна, до деяких з них на лікування приїздили вже в 17 в. (напр., в Галичині — Шкло, Любень Великий); справжній розвиток К. почався на поч. 19 в., а кліматичних К. — тільки в кін. 19 в. Відтоді й донині К. зосереджені передусім на півд. березі Криму, менше в р-ні Одеси і в Карпатах (лише в Галичині) та в околицях великих міст (гол. Києва), натомість дуже мало використані можливості ін. р-нів, які мають всі дані для розвитку К., насамперед багате на мінеральні джерела Закарпаття.

1960 р. на бл. 350 місцевостей в УССР, які могли б бути К., було використано лише 130. В кін. 1959 р. в УССР було 458 санаторій з 78 800 ліжками і 139 будинків відпочинку з 25 600 ліжками. 1960 р. ч. місць на К. збільшилося до 107 000, в тому ч. більшість у Криму (38 600) і на Одещині (17 000), зате ледве 1 000 на Закарпатті. На К. УССР в 1960 р. відпочивало понад 1 млн осіб (у великій мірі з-поза меж України), на них працювало бл. 1 800 лікарів, 4 200 сер. мед. персоналу і бл. 20 000 обслуги. За плинами ч. місць на К. мало б збільшитися в 1965 р. до 250 000.

З кліматичних К. (лікування грудних хвороб, відновлення сил, відпочинок) найпоширеніші приморські. Їх найбільше на Кримському південному березі з його субтропічним підсонням, що дозволяє на довгий період морських купань, і мальовничим краєвидом. Гол. К. є Ялта (найбільший на Україні), Алупка, Алушта, Артек, Долосси (б. Ялти), Гаспра, Гурзуф, Кастропіль, Кореїз, Лівадія, Місхор, Сімеїз, Форос й ін. Такі ж самі умови мають К. на Чорноморському Кавказькому березі (К. Сочі, Анапа, Геленджик, Лазаревське, Сонцедар, Туапсе та ін.). Ін. приморські К. в Криму: Кримське Примор’я, Планетарське, Скадовське, Судак, Теодосія (див. Крим). Б. Одеси розташовані: Затока, Приморський, Чорноморське і бальнеологічно-кліматичні К. Одеси (Аркадія, Великий Фонтан, Лермонтовський). До гірських карп. К. насамперед належать К., положені в долині Пруту (Ворохта, Дора, Татарів, Яремче й ін.); з ін. найвідоміші: Косів, Кути (див. також Карпати). В крим. горах лежить К. Старий Крим. Лісових К. на Україні мало. Найбільше їх в лісах, положених б. великих міст. В р-ні Києва розташовані: Боярка, Ворзель, Конча Заспа, Святошин, Пуща Водиця й ін.; б. Харкова — Помірки, Сокольники, Комарівка, виселки Півд., Зелений і Високий Гай та багато ін. і положені в соснових лісах над Дінцем — Замки та Святогорське; б. Львова — Брюховичі і Зимна Вода. Мало К. лежить в мальовничих околицях над Дністром (найвідоміший Заліщики, за сов. влади занедбаний), Богом (К. Печера у Вінницькій обл.). Дніпром (Соснівка в Черкаській обл.) та ін.

До грязьових К. належать: приморські — Евпаторія (в Криму), Бердянське, Єйськ і Кирилівка над Озівським м., Куяльницький і Хаджибейський лимани б. Одеси і лимани на Таманському півострові на Кубані; Гопри б. Херсону, Сакі б. Евпаторії, Слов’янське в півн.-сх. Донбасі, Солоний лиман б. Дніпропетровського та ін.

Лише невелика частина мінеральних джерел є використана. До важливіших бальнеологічних К. належать: радіоактивні в Миронівці на Київщині, Хмільнику на Поділлі та ін.; сірководневі в Немирові, Любені Великому, Шклі, Черчі (всі на зах. Поділлі) й Мацеста бл. Сочі; ґлявберові, соляні та соляно-лужні в Трускавці (найбільший бальнеологічний К. на Україні) і Моршині — обидва на Передкарпатті; вуглекислі в Соймах, Поляні, Шаяні на Закарпатті та на Лемківщині (Криниця, Висова, Жеґестів й ін); різні столові води є в Миргороді на Полтавщині, в Березівці бл. Харкова й ін. На Передкавказзі, на пограниччі укр. етногр. території, розташована група славнозвісних К. Мінеральні Води. Докладніше див. Мінеральні джерела. Плянується поширити мережу К. більш рівномірно по всій Україні, насамперед над всім морським узбережжям, на Закарпатті, в р-нах більших лісових масивів, над озерами (напр., оз. Свитязь на Волині), над берегами річок Псла, Ворскли, Десни, Дінця, Бога і сер. Дніпра.

Література: Караев Р., Ларичов Л. Курорты Украины. К. 1959; Кривобоков С. Здравиці околиць Києва. К. 1959; Курорти Західніх Областей України (за ред. Г. Глухенького). К. 1959; Використання природних лікувальних ресурсів України. К. 1959.

Р. М.

Курочка-Армашевський Іван (* 1896), театральний маляр-декоратор родом з Чернігівщини, закінчив Київ. Художній Ін-т; працював у театрі: оформляв вистави: «Принцеса Турандот», «Блазень», «Фавст» (Київ. опера), «Тарас Бульба» (Тбіліська опера), «Пісня про Свічку» (Одеський театр Революції) й ін. З 1948 у Канаді.

[Курочка-Армашевський Іван (1896 — 1971, Торонто). — Виправлення. Т. 11.]

Курочка водяна (Gallinula chloropus L.), невеликий перелітний птах з ряду пастухуватих; на Україні гніздиться скрізь, де є лише зарослі водойми (крім Карпат), у степу трапляється під час перелетів.

Курпіта Теодор, псевд. Теок (* 1913), поет родом з Галичини; зб. поезій «На доспівах весняних» (1934), «Not e pess» (1946), «Вибране» (1947), сатирична зб. «Карикатури з літератури» (1942) та ін. На еміґрації у Німеччині; тепер у ЗДА.

[Курпіта Теодор (1913 — 1974, Чікаґо). — Виправлення. Т. 11.]

Курсавка (IX — 23), с. на передгір’ї Кавказу над р. Суркуль (лівою притокою Куми), р. ц. Ставропільського краю РСФСР; 1926 р. в р-ні українці, становили 80,6% населення.

Курськ (II — 17), обл. м. РСФСР, положене при впадінні р. Тускора до Сейму, 203 000 меш. (1959). К. вперше згаданий в літопису 1095; був пограничним м. Чернігівського князівства на Посейм’ї, оборонним пунктом проти половців і деякий час стольним городом Курського князівства. 1240 р. знищений, в 16 в. пограничне м. Моск. держави, з 1797 губ. м. Тепер зал. вузол, важливий пром. і культ. центр. 1926 р. в К. жило 2 400 українців на 98 000 населення.

Курська (IX — 25), станиця над р. Курою, р. ц. Ставропільського краю РСФСР; українці становлять в р-ні більшість населення.

Курська магнетна аномалія, найбільша магнетна аномалія в СССР, площа бл. 120 000 км², гол. в Курській і Білгородській обл.; у своїй півд. частині вона заходить на уир. етногр. територію в межах РСФСР (над гор. Осколом, на півд. від Білгорода) і на Харківщину (Вовчанський р-н). К. м. а. зв’язана з наявністю залізистих кварцитів, які виступають серед докембрійських порід. Кварцити за своїм складом — гематитово-магнетитові (містять 35% заліза), добре збагачуються; багаті малокременисті руди: міцні сидеритизовані і гематитомартитові — пухкі з 52 — 67% заліза. Запаси всіх залізних руд К. м. а. понад 200 млрд т, в тому ч. багатих — 25 млрд т. Експлуатація руд розпочалася в кін. 1950-их pp. Розбудова залізорудної пром-сти К. м. а. матиме значення для важкої пром-сти Донбасу, якому вона зможе постачати сировину.

Курське князівство, на території Посейм’я, один з уділів Сіверської землі, відомий з кін. 11 в. Спустошене і знищене 1237 і 1278 татарами. Див. також Сіверська земля і Слобожанщина.

Куртяк Іван (1888 — 1933), учитель, закарп. політ. діяч; гол. партії «Автономний Земледільський Союз», з 1929 посол до чехо-словацького парляменту; підтримував угор. ревізіоністичну політику.

[Куртяк Іван (* Хуст, Закарпаття — † Севлюш, Закарпаття). — Виправлення. Т. 11.]

Куруківськии договір (5 листопада 1625 p.). між поль. урядом і козаками, як наслідок коз. поразки б. Куруківського оз. Козаки дістали амнестію, реєстр визначено на 6 000, з річною платнею 60 000 золотих на військо, а осібно старшині, за те зрікалися закордонних зносин та самостійних військ. походів тощо. Сойм 1626 затвердив Куруківську «ординацію», але практичного значення вона немала.

Курукове озеро, тепер Крюків на праному березі Дніпра, проти Кременчука — відоме з укр.-поль. кампанії в кін. літа 1625 р.

Курцевич-Коріятович Йосиф, див. Йосиф Курцевич-Коріятович.

Курщина, півн.-зах. частина Слобожанщини в межах РСФСР що в 19 і 20 вв. (до 1914) становила Курську губ., а з 1934 р. — в дещо ін. межах — Курську обл. (50 800 км². 3 197 000 меш. в 1939 p.). Півд. частина К. являє собою частину укр. нац. території: 11 100 км², на якій у 1926 р. жило 750 000 меш., в тому ч. — 403 000 (53,6%) українців, у 1954 р. майже всю заселену українцями півд. частішу Курської обл. виділено до новоствореної Білгородської обл., так що нині Курська обл. обіймає 29 800 км² (в тому м. укр. нац. територія бл. 1 200 км²) з 1 483 000 меш., в тому ч. бл. 180 000 українців. Докладніше див. Слобожанщина.

Кусенко Ольга (* 1919). драматична і фільмова акторка: з 1945 в Київ. Театрі ім. І. Франка на героїчних ролях; бере участь у фільмах («В степах України», «Калиновий гай» О. Корнійчука та ін.).

[Кусенко Ольга (* Канів). Ролі: Меланка („Свіччине весілля“ Кочерги), Варка („Дума про Британку“ Яновського), Реґана („Король Лір“ Шекспіра) та ін. — Виправлення. Т. 11.]

Кустанай, обл. м. в півн.-зах. частині Казахстану над р. Тобол, 83 000 меш. (1959), положене на укр. поселенчих землях в Сер.-Азійському Степовому Краю; українці становлять частину населення самого м., в околицях творять більшість.

Кустарна промисловість, історично розвинулася з хатньої або доморобної пром-сти, коли залишки виробів, по задоволенню потреб госп-ва продуцента, збуваються на широкому ринкові. Це останнє відрізняє К. п. від ремісництва, яке працює безпосередньо на замовника. К. п. є для сіль людности допоміжним зайняттям в його основній праці — хліборобстві. Продуцентом є сам господар підприємства, найближчими співр. — його родина. К. п. розвивається зимою, коли селянин має багато вільного часу.

На Україні К. п. давнього походження: до кін. 1920-их pp. вона була поширена гол. в бідних, аґрарно перенаселених р-нах, де була на місці дешева сировина при недостатньому розвиткові фабричної пром-сти. З цих причин вона була найбільш розвинена в ліс. смузі, в Карпатах і на Передкарпатті, менше в Лісостепу, а найменше в Степу й Передкавказзі, де не було аґрарного перенаселення, а зими короткі. В міру того, як населення згущувалося, чимраз більше кустарів (К.) не займалося вже сіль. госп-вом, а переходило на чистих К. (на Полтавщині 58% всіх). Звичайно, К. продавали свої вироби безпосередньо на сусідніх базарах та ярмарках, інколи розвозили їх у віддалені місця. Іноді К. продавали свої вироби за посередництвом перекупників і попадали в залежність від них, а навіть втрачали зовсім самостійність і ставали звичайними робітниками, лише з тією різницею, що працювали у себе дома.

К. п. знаходимо на Україні в найрізноманітніших галузях пром-сти — від звичайних речей, що їх масово потребують самі селяни, до мист. виробів для заможньої частини міської людности. К. п. поділяється на такі гол. роди: обробка дерева, глини (ганчарство), прядива (ткацтво), шкіри, металу.

Кустарна обробка дерева була зосереджена в ліс. р-нах України — на півночі й у Карпатах, менше в Лісостепу. Чисто ліс. праці, як добування смоли, дьогтю та живиці, рубання й пиляння лісу, були поширені тільки на Поліссі й у Карпатах. Столярсько-теслярський промисел виробляв гол. прості меблі й скрині, він найбільш розвинений на Полтавщині в Гуцульщині. Мист. столярство існувало на Гуцульщині й Полтавщині. Бондарство було поширене скрізь, але гол. в ліс. р-нах. Колеса і вози (колодійництво, стельмаство) виробляли гол. на Київщині (р-ни Радомиський, Таращанський, Чигиринський), на Полтавщині (р-ни Зіньківський, Лубенський, Гадяцький), на Харківщині (Сумський, Охтирський). Кошикарство найбільш розвинене на Чернігівщині, Київщині, Полтавщині й Харківщині, далеко були розповсюджені на Україні вироби з кошикових майстерень Сосницького р-ну (також меблі з очерету). Див. також ЕУ I, стор. 211 — 12 і Лісова й Деревообробна промисловість, Бондарство, Мебльова промисловість.

Загально поширене по всій Україні ганчарство.

Найбільше значення мала ткацька К. п., яка виробляла грубі міцні полотна, сукна, скатертини, рушники, хустки, рядна, лантухи, килими і ліжники, різнокольорові матерії з льону, декоративні нар. рушники тощо. Ткацька К. п. найбільш розвинена на Полтавщині, Київщині, Чернігівщині, Харківщині, в Галичині — найбільше на Гуцульщині. Окреме місце в К. п. займають укр. вишивки. Докладніше див. ЕУ I, стор. 212 — 13 і Вишивкарство, Килимарство, Ткацтво.

Якщо йдеться про обробку шкіри, то гарбарство й кушнірство було поширене гол. на Київщині (Васильків, Бердичів, Радомишль), Чернігівщині (Баришівка й ін.), Полтавщині (гол. центри: Зіньків, Нові Санжари, Царичанка й гол. — Решетилівка, відома виробом смушків), Харківщині (Охтирка, Валки, Нова Водолага, Зміїв й ін.); в Галичині знані були шкіряною пром-стю — Тисьмениця і Кути на Передкарпатті. Взуттєва пром-сть (шевство, чоботарство) розвинена перев. там же, де й гарбарська — найбільше на Лівобережжі. Докладніше див. ЕУ І, стор. 213 — 14 і Шкіряна промисловість, Взуттєва промисловість.

З металевої К. п. розвинена лише ковальсько-слюсарська, поширена по всій Україні (також на півдні), найбільше на Харківщині (Віловодське), Чернігівщині й Полтавщині. Виробляли ковані вози, плуги, борони, сапки, серпи і різне С.-г. знаряддя. Див. також ЕУ I, стор. 214 і Ковальство.

Про значення К. п. до революції 1917 р. свідчить те, що в 1911 — 12 pp. ч. К. в 9 укр. губ. доходило до 400 000 осіб з річною продукцією 144 млн карб., себто трохи більше 10% заг. пром. продукції, та що вона покривала 1/4 попиту селян на фабрикати. Через слабий розвиток великої пром-сти К. п. витримувала її конкуренцію. Уряд, а особливо земства всіляко сприяли розвиткові К. п. (субвенції, кредити, інструктори тощо).

В перші роки по революції 1917 p., через занепад фабричної пром-сти, К. п. набрала навіть більшого значення, ніж до війни. В пол. 1920-их pp. K. п. становила бл. 20%, порівнюючи до великої пром-сти, і задовольняла попит селянина на 40%. На 1. 10. 1928 в УССР нараховувалося 820 000 К. і ремісників (з них тільки 22,3% скооперованих), які за непевними підрахунками давали виробів на 310 млн карб. Але примусова суцільна колективізація, брак сировини, а гол. чином великі податки призвели до занепаду К. п., і в 1933 р. в УССР було тільки до 48 000 К. і ремісників. Сов. влада примушувала їх до об’єднання в кооперативи, які залежали в своїй діяльності від органів влади. Кооперовані К. платять прибутковий податок по ставках, встановлених для робітників і службовців — від 1,5 до 13% доходу (з 1960 — 65 р. цей податок з заробітків до 100 карб. на місяць касується, а до 200 карб. зменшується). Некооперовані К. мусять платити цей податок по значно вищих ставках — від 4 до 81%.

Деякі кустарні вироби (керамічні, килими, вишивки, різьба з дерева) сягають високого мист. рівня, і тут К. п. дуже близько межує з народним мистецтвом.

Література: Кустарная промышленность в Харьковской губернии в 1912; Кустарная промышленность в Киевской губернии в 1912; Рыбников. Кустарная промышленность и сбыт кустарных изделий. 1913; Флоринський М. Кустарні промисли на Україні. Х. — К. 1923.

Є. Ґловінський, В. Кубійович

Кутаїс (IX — 20), с. м. т. Гарячо-Ключівського р-ну Краснодарського краю РСФСР, положене в передгір’ях Кавказу; нафтова і ліс. пром-сть.

Кутейникове (VI — 19), с. м. т. Амвросіївського р-ну Сталінської обл., в півд. Донбасі.

Кути (V — 6), с. м. т. Косівського р-ну Сханиславівської обл., положене б. підніжжя Карпат над р. Черемошем; 3 200 меш. (1959);.завдяки лагідному і теплому підсонню — курорт; колонія вірмен, які прийшли сюди на поч. 18 в. з Молдавії.

Кутя, обрядова страва: каша з ячного або пшеничного зерна, яку їдять з медом, розведеним водою, напередодні Різдва й Водохрищів. Також свят-вечір напередодні Різдва — Щедра (або Багата) К. і Водохрищів — Голодна К.

Кухаренко Іван (1880 — ?), інж.-технолог, кооп. діяч, в 1920-их pp. проф. Київ. Політехн. Ін-ту та Київ. С.-Г. Ін-ту. Керував держ. цукровою пром-стю; на поч. 1930-их засланий.

Кухаренко Яків (1800 — 62), письм. і етнограф, наказний отаман Озівського війська (з 1851) і, в останні роки життя, Чорноморського війська, приятель Т. Шевченка; п’єса «Чорноморський побит» (1836), перероблена 1878 p. M. Старицьким на оперету п. н. «Чорноморці» (музика М. Лисенка), довго була популярною в укр. театрі. Етногр. інтерес мають нариси «Пластуни», «Вівці і чабани в Чорноморії», переробка нар. казки «Вороний кінь» і «Чабанський словарь» (1862). Повна зб. творів К. вийшла в Києві 1880 р.

[Кухаренко Яків (1799 чи 1800, Єйське [за ін. даними Катеринодар], Кубань — 1862, Катеринодар). — Виправлення. Т. 11.]

Кухонна сіль, див. Соляна промисловість.

Куц Валентин, псевд. Смоли Парфенія (1874 — 1948), видатний культ.-гром. і кооп. діяч серед укр. еміґрації в Бразілії, куди прибув 1911 р. з Херсонщини; 1931 редаґував перший укр. часопис португальською мовою „A vida Ukraina“ («Укр. Життя»), що виходив як додаток до «Укр. Хлібороба»; автор кількох популярних оп., поезій та ін.

[Куц Валентин (1883, Дудчани, Херсонщина — 1948, Курітіба, Бразілія). — Виправлення. Т. 11.]

Куц Володимир (* 1927), легкоатлет родом з Сумщини, рекордсмен світу і Европи в бігу на 5 і 10 км (13:35,0 і 28:30,4), встановив 2 олімпійські рекорди на олімпійських іграх у Мельбурні (1956) в бігах на 5 (13:39,6) та 10 км (28:45,6) і здобув 2 золоті медалі.

[Куц Володимир (1927, Олексине, Сумська округа — 1975, Москва). — Виправлення. Т. 11.]

Куценко Павло (* 1908), мистець, працює в Києві в галузі станкової графіки; серії офортів «Київ і його околиця» (1937), «Закарпаття» (1947), портрети й ін.

[Куценко Павло (1908, Кам’янка, Чигиринський пов., Київщина — 1983, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Куцкович Іван, запор. гетьман 1602.

Куцура, с. в Бачці (Юґославія), 4 700 меш. (1948), в тому ч. бл. 4 000 українців, поруч Руського Керестуру другий культ.-осв. осередок бачванських українців, заснований виходнями з півд. Пряшівщини 1765 p.; з 1934 осідок русофільського «Культ.-нац. союзу русинів в Юґославії», що видавав тижневик «Заря» (1934 — 41, з перервами) та щорічні календарі.

Кучабський Василь (* 1895), історик, публіцист, військ. діяч, д. чл. НТШ, старшина УСС і Січ. Стрільців (останньо командир 2 полку піхоти Січ. Стрільців), чл. Стрілецької Ради, на еміґрації в Берліні й Кілі, де був бібліотекарем, 1945 пропав без сліду. Автор публікацій про Січ. Стрільців та про події 1918 — 20 на Україні, ст. на укр. теми в нім. журн. Монографія „Die West-Ukraine im Kampfe mit Polen und dem Bolschewismus in den Jahren 1918-23“ (1934); «Україна і Польща» (1933).

[Кучабський Василь (1895, Волиця, Львівщина — ?). — Виправлення. Т. 11.]

Кученко Іван (* 1898), оперовий співак, перший ліричний тенор Київської й Харківської опер 1927 — 40.

[Кученко Іван (* 1900), соліст Харківської (1933 — 41) і Київ. (1944 — 54) опер. — Виправлення. Т. 11.]

Кучер Василь (* 1911), письм. родом з Житомирщини, друкується з 1932 p.; в соцреалістичному дусі оп., повість «Устим Кармелюк» (1954), романи «Чорноморці» (1952), «Прощай, море» (1957), «Трудна любов» (1959), «Голод» (1960); кіносценарій «Вітер зі сходу» (1940) й ін.

Кучер Володимир (1885 — 1959), фізик, проф. Укр. (таємного) Ун-ту у Львові, в 1940 — 56 pp. — Ун-ту ім. І. Франка й ін. високих шкіл у Львові, л. чл. НТШ (з 1921 p.); понад 30 праць, гол. з теоретичної фізики.

Кучеренко Василь (* 1892), інж.-технолог, доц. Укр. Госп. Академії в Подєбрадах, згодом Укр. Техн. Госп. Ін-ту; праці з органічної хемії й цукроварства.

[Кучер Василь (1911 — 1967, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Кучеренко Павло (1882-1936), патолого-анатом, проф. Ветеринарно-Зоотехн. Ін-ту Удосконалення Лікарів у Києві; понад 69 праць, зокрема «Про глікоген у нирках при діябеті» (1918), «Про патологічну глікогенію», «Ендемічне воло на Україні» й ін.; підручники з патологічної анатомії.

[Кучеренко Павло (* Ростов-на-Дону — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Кучеренко-Кучугура Іван (1869-1943), кобзар родом з Харківщини; учитель гри на бандурі в Муз.-драматичній школі М. Лисенка в Києві (1908); автор багатьох пісень з супроводом бандури; 1939 заарештований і засланий большевиками.

[Кучеренко-Кучугура Іван (1878, Мурафа, Богодухівський пов. — 1943). — Виправлення. Т. 11.]

Кучерепа Іван Василь (* 1919), укр.-кан. гром. і політ. діяч, лікар у Торонто, в 1956 — 58 pp. през. Централі Українців Католиків Канади, з 1957 посол до федерального. парляменту від консервативної партії.

[Кучерепа Іван Василь (* Торонто, Канада). — Виправлення. Т. 11.]

Кучеров Пантелеймон (* 1902), сучасний спеціяліст з гірництва, чл.-кор. АН УРСР, дир. Ін-ту Гірничої Механіки АН УРСР; досліди з різання вугілля врубовими машинами.

[Кучеров Пантелеймон (1902, станиця Казанська, Донеччина — 1973, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Кучерявенко Аркадій (1876 — 1935), діяльний чл. РУП, за що був заарештований, кооператор; працював у Полтаві, на Кубані й Волині; помер на еміґрації у Франції.

Кучерявенко-Мартос Марія (1879 — 1945), сестра Аркадія і дружина Б. Мартоса, брала участь в діяльності Полтавської Вільної Громади РУП в 1900 — 05 pp., була на засланні у Вологді; на еміґрації жила в Чехо-Словаччині.

Кучерявий горошок, в’язіль різнобарвний (Coronilla varia L.), довгорічна рослина з родини стручкових, 30 — 100 см заввишки, росте по всій Україні; містить отруйний глюкозид коронілін.

Кучманський шлях, Татарський або Шпаків шлях, військ.-торг. шлях на вододілі між Богом і Дністром; до кін. 18 в. ним користувалися татари для своїх нападів; у 19 в. служив для чумацьких подорожів до Одеси; по обох боках К. ш. простягалися великі ліси.

Кучугура-Кучеренко Іван, див. Кучеренко-Кучугура Іван, кобзар.

Кучук-Кайнарджійський мирний договір, був підписаний між Росією і Туреччиною в с. Кучук-Кайнарджі в півн.-сх. Болгарії 10 (21). 7. 1774; він закінчив рос.-тур. війну 1768-74. Туреччина зрікалася своїх володінь на півн. узбережжі Чорного м., визнавала незалежність Крим. ханства і відступала Росії Озів, Керч, Єнікале й землі між дол. Дніпром і Богом з фортецею Кінбурн.

Кучурган, ліва притока дол. Дністра (його відноги Турунчук), довж. — 120 км, сточище — 2 420 км².

Кушакевич Сергій (1873 — 1920), зоолог, доц. (з 1911. р.) і проф. (1915 — 19) Київського Ун-ту, дир. Дніпровської станції; в 1906 — 10 pp. наук. студії на біол. станціях у Мюнхені. Неаполі та ін. Визначна праця з історії розвитку колоніяльного первозвіря Вольвокса (Volvox) та ін.

Кушнерик Федір (1875 — 1941); кобзар-сліпець родом з Полтавщини, учень М. Кравченко.

Кушнір Василь (* 1893), церк. і гром. діяч у Галичині (Станиславів) і з 1934 у Канаді, прелат, з 1957 ген. вікарій Укр. Кат. Вінніпезької Митрополії. Діяч Братства Українців Католиків, один з ініціяторів Комітету Українців Канади, його перший і довголітній през. (1940 — 52 і з 1956), дав почин до заснування Фонду Допомоги Українців Канади для укр. скитальців у Европі, один з ініціяторів Укр. Пан-Амер. Конференції й її през.

[Кушнір Василь (1893, Вікно, Скалатський пов., Галичина — 1979, Вінніпеґ). През. СКВУ (1967 — 78). — Виправлення. Т. 11.]

Кушнір Володимир (1881 — 1938), публіцист і журналіст з Галичини, співр. „Ruthenische Revue“, засновник і ред, журн. „Ukrainische Rundschau“ (1906 — 10), засновник і гол. Укр. Пресового Бюра у Відні (1907) і ред. його органу „Ruthenische Korrespondenz“; автор численних ст. в чужинецькій пресі, гол. віденській, та політ. брошур різними мовами. В 1911 — 12 pp. ред. «Діла» у Львові, 1912 — 14 ред. «Буковини» і «Нар. Голосу» в Чернівцях, з 1919 на еміґрації у Відні, з 1923 в Празі, де був доц. укр. Високого Пед. Ін-ту.

[Кушнір Володимир (1881 — 1933, Прага). — Виправлення. Т. 11.]

Кушнір Іван (1877 — 1940), робітник, провідний діяч і чл. управи Укр. Соц.-Дем. Партії, секретар проф. спілок у Львові; заарештований по приході большевиків, помер у тюрмі.

[Кушнір Іван (* Львів — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Кушнір Макар (1890 — 1951), псевд. Якименко, Богуш, політ. діяч і журналіст родом з Київщини; 1917 — 18 чл. Центр. Ради і Малої Ради від УПСФ; 1917 — 19 співр. «Нової Ради» і «Трибуни» в Києві. З 1919 на еміґрації в Парижі і Відні, співр. укр. («Воля») і чужої преси, співзасновник ОУН, чл. її проводу (1929 — 36), засновник ОУН, чл. її Проводу (1929 — 38) і ред. націоналістичних вид.; помер у Бельгії.

[Кушнір Макар (* Черкаси — † Помероль). — Виправлення. Т. 11.]

Кушнір Михайло (* 1897), гром.-осв. діяч і публіцист, організатор «Просвіт» на Станиславівщині (1926 — 39), керівник відділу культ. праці в УЦК у Кракові-Львові (1941 — 45); з 1948 в ЗДА, чл. ЦК і Гол. Управи СУМ Америки та ред. її органу «Аванґард» (1948 — 57); ст. на культ.-осв. і виховні теми, про сучасне мистецтво тощо.

[Кушнір Михайло (1897, Станиславів, Галичина — 1988, ЗДА). — Виправлення. Т. 11.]

Кушнірство, обробка шкір, гол. овечих, і хутер, поширене на Україні від праіст. часів (див. ЕУ I, 213-14 і 226); до кін. 1920-их pp. галузь кустарної промисловости, яка пізніше занепала.

Кушнірчук Кіндрат, історик, музеєзнавець; дир. Харківського Іст. Музею в кін. 1920 — на поч. 1930-их pp.; досліди над історією пром-сти України 16 — 17 вв. В 1930-их pp. засланий.

Куштановиці, с. Мукачівського р-ну Закарп. обл., де відкрито (Т. Легоцький, 1898, О. Янкович та Я. Бем, 1932) тілопальний скитський могильник 4 — 3 вв. до Хр., що дав назву похованням цього типу й часу в Карп. Україні та в Комарові б. Станиславова.

Кушугум (VI — 16), до 1927 Велика Катеринівка), с. м. т. Комишеваського р-ну Запорізької обл., положене в 10 км на півд. від Запоріжжя; вапнякові зав.

Кущ Віктор (1878 — 1942), ген. штабу ген.- хорунжий Армії УНР, начальник оперативного відділу штабу Армії УНР; на еміґрації ред. воєнно-наук. ж. «Табор», автор ст. на військові теми.

Кущівка (VII — 20), станиця в півн.-зах. частині Кубані над. р. Єєю, р. ц. Краснодарського краю РСФСР.

Куяльник, степові річки в зах. частині Причорноморської низовини: Великий К., довж. — 150 км, сточище — 1 860 км², впадає до Куяльницького лиману; Малий К., довж. — 90 км, сточище — 1 540 км², впадає до Хаджибейського лиману.

Куяльницький лиман, солоний лиман р. В. Куяльника б. Одеси; довж. — 28 км, шир. — 2 км, глибінь до 3 м; відокремлений від моря піщаною косою шир. до 3 км; солоність до 74,3%, температура води влітку до 30°; купелі й грязелікування.

Кюльман (Kühlmann) Ріхард (1873 — 1948), нім. дипломат, 1917 — 18 держ. секретар закордонних справ; 1918 підписав мирові договори з Україною і Росією в Бересті. Автор „Erinnerungen“ (1948).

КЮС, див. Комуністична Юнацька Спілка.

Попередня     Головна     Наступна