Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1962. — Т. 4. — С. 1273-1289.]

Попередня     Головна     Наступна





Лежайськ (III — 3), м-ко над дол. Сяном в Ряшівському воєводстві у Польщі; до 1914 р. осередок укр. частини Ланцутського пов. (див. Ланцут), 400 українців, Укр. Нар. Дім, осідок гр.-кат. деканату.


Леже (Léger) Люї (1844 — 1923), франц. письм. і славіст, проф. слов. мов і літератур в Колеж де Франс у Парижі, де 1905 р. перший у Франції викладав курс укр. мови; ст. про Україну, зокрема про Шевченка (підкреслював зв’язок його творчости з нар. піснею), переклади укр. казок у зб. «Recueil des contes populaires slaves traduits sur les textes originaux» (1882) і в праці «Etudes des mythologie slave» (1895).

[Леже (Léger) Люї (1843, Тулюза — 1923, Париж). — Виправлення. Т. 11.]


Лежень (Burhinus oedicnemus L.), нічний птах з ряду куликів, довж. тіла до 45 см, вага бл. 0,5 кг; на Україні поширений в степ. смузі, зокрема на піщаних місцях, Дніпром заходить далеко на півн.; зимує в Африці.


Лежогубський Теодосій (1869 — 1919), свящ., церк. і гром. діяч, педагог, проповідник і публіцист; з 1913 р. дир. гімназії СС Василіянок у Львові, заступник гол. т-ва «Просвіта», чл. Нар. Комітету Укр. Нац. Дем.-Партії; «Проповіді», 1 — 5 тт. (1933 — 36).

[Лежогубський Теодосій (* Рибники, Бережанський пов., Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Лезні (льозні, люзні) люди, категорія неосілих селян у поль. і лит. добу, які перебували поза рамками сіль. громади; втративши нерухоме майно й переходячи з місця на місце, вони ухилялися від підданства й покріпачення. З Л. л. здебільша складалося населення слобід на Наддніпрянщині й Лівобережній Україні.


Лейпунський Олександер (* 1903), фізик, д. чл. АН УРСР (з 1934); в 1941 — 46 дир. Ін-ту фізики АН УРСР. Встановив та наук. дослідив явища передачі енерґії збудженими атомами та молекулями вільним електронам; праці з галузі розщеплення ядер літія та бора за допомогою протонів, про виміри імпульсів нейтрино при бета-радіоактивному розпаді, про взаємодії повільних нейтронів з атомовими ядрами і розсіяння фотонейтронів різної енерґії атомовими ядрами.

[Лейпунський Олександер (7.12.1903, Драглі, Городненська губ. — 14.8.1972, Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Лейтес Абрам (* 1901), критик і літературознавець жид. роду, близький до Вапліте, праці з питань зах. і укр. літератури: «Жовтень і західня література» (1924), «Ренесанс укр. літератури» (1925), «Силюети Заходу» (1928), спільно з М. Яшеком «Десять років укр. літератури» (1927). З 1930-их pp. працював у Москві.

[Лейтес Абрам, м. б. Олександер (1899, Берестя — ?). — Виправлення. Т. 11.]


Леклерк (Le Clerc) Ніколя Ґабрієль (1726 — 98), франц. лікар, письм. й історик; 1759 — 62 був на Україні, як ляйбмедик гетьмана К. Розумовського; 1769 — 75 жив у Росії, де був почесним чл. АН. Перебуваючи на Україні, зібрав цінні матеріяли до іст. козаччини і Запоріжжя (Л. побував на Січі), які частково використав у своїй «Histoire phisique, morale, civile et politique de la Russie ancienne et moderne» (3 томи, 1783), що викликала гостру критику з боку рос. уряду й наук. кіл («Примечания на историю Леклерка» Івана Болтіна, 2 томи. М. 1788). Л. був автором ще «L’histoire des Cosaques de Boristhènes» (1776), яка не збереглася.


Лексика, або словниковий засіб мови, об’єкт, вивчення лексикології. Л. складається з слів і фразеологічних зворотів. Систематизувати Л. можна з поглядів: 1) словотвірного, 2) ономасіологічного — на вирази: А) мотивовані безпосередньо (звуконаслідні: дзеньк, ґеґати), Б) мотивовані посередньо: а) морфологічно (рибак: риба), б) семантично (фігуральні вислови: лис — «хитрун»); В) не вмотивовані (укр. мова має розгалужену систему словотворчих морфем і розмірно високе число посередньо мотивованих лексем); 3) семантично-стилістичного — на вирази: А) різних речево-поняттевих ділянок: а) сіль. (в укр. літ. мові особливо розгалужена) й міська — побутова Л. (запічок, зяблити; ринок), б) абстрактна Л. (святість, світогляд), в) адміністративно-політична Л. (правуватися, волость), г) термінологічна Л. (див. Термінологія) та ін.; Б) різних геогр.-соц. груп: а) областей даної мови — див. діялектизми, провінціялізми, б) відособлених соц.-проф. груп (мисливців, школярів, злочинців, вояків — див. арґо, сленґ); В) різних часово-іст. шарів (архаїзми й неологізми-новотвори) в стосунку до актуальної мовно-стилістичної норми; Г) різної особисто-чуттєвої настави: а) невтральна Л. (обличчя), б) емоціональна і поетична Л. (личко, пика). Розвиненість (багатство) перелічених груп Л. буває різне залежно від: а) будови самої мови (багатство фразеологічних зворотів у франц. та англ. мовах супроти розвинености суфіксальних творив у слов. мовах), б) характеру суспільно-культ. життя і його традиції (надморські народи розвивають багатше деякі ділянки Л., не типові для суходільних; політ. незалежні, ніж політ. поневолені тощо).

О. Г.


Лексикографія, див. Словництво.


Лексикологія, частина мовознавства, що вивчає лексику. Укр. теоретична Л. мало розвинена і обмежується на працях М. Калиновича про поняття слова і Б. Ларіна про мову міста. Проблеми Л. порушувано перев. в практичному аспекті в зв’язку з творенням термінології (Г. Холодний про заг. засади термінології, Т. Секунда — техн. термінології) або нормалізацією словника літ. мови («Лексичні етюди» М. Осипова, «Новотвори в укр. мові» Є. Грицака, «Мова укр. письменства» і «Наша газетна мова» М. Гладкою, ст. різних авторів про словники і про практику й принципи перекладу). Багато уваги проблемам Л. приділено в працях про мову окремих письм. (Синявський, Сулима, Огієнко, Шевельов, Г. Левченко, Білодід, Плющ, Грицютенко та ін.). Систематичні, але короткі огляди лексики укр. літ. мови пробували дати як розділи заг. курсів укр. мови І. Троян (Л. Булаховський, ред. «Підвищений курс укр. мови», 1930), Ю. Шерех («Нарис укр. літ. мови», 1951) і П. Горецький (Л. Булаховський, ред. «Курс сучасної укр. літ. мови», I, 1951). Питанням Л. присвячений «Лексикологічний бюлетень» Ін-ту мовознавства АН УРСР (з 1951 p.).

Ю. Ш.


Лелека, див. Чорногуз.


Лелеківка (V — 13), с. м. т., передмістя м. Кіровограду, на підприємствах якого працює більша частина меш. Л.


Лелич, див. Вільха.


Леліченко Микола, сучасний інж.-будівельник, начальник відділу будівництва і будів. індустрії Держпляну УССР, д. чл. Академії Будівництва і Архітектури УССР; «Питання економіки у виробництві збірних залізобетонних конструкцій» (1956).


Леляків Павло (* 1898), фізик, доц. ун-ту і проф. Гідро-Метеорологічного Ін-ту (1940 — 41) у Харкові; тепер в ЗДА; праці з галузі мікрохвиль, «Розробка й побудування потужних магнітних генераторів» й ін.


Лельчиці (II — 9), с. м. т., положене над р. Убортю на сх. Поліссі, на укр.-білор. пограниччі; р. ц. Гомельської обл. БССР.


Лемик Микола (1914 — 41), бойовик ОУН, вчинив атентат на О. Маїлова, керівника больш. консуляту у Львові (1933), як протест проти організованого большевиками голоду на Україні. 1941 один з гол. організаторів похідних груп ОУН на Україну, і керівник півд. відтинку; повішений німцями.

[Лемик Микола (1914, Солова, Перемишлянський пов., Галичина — жовтень 1941, Миргород, Полтавська обл.). — Виправлення. Т. 11.]


Лемки, найбільше на зах. висунене укр. плем’я, яке жило до 1947 р. по обох боках карп. хребта і водночас держ. кордонів (до 1772 р. — поль.-угор., з 1919 — поль.-чехо-словацького). Країна, заселена Л. — Лемківщина (Лемк.) становить собою півострів між поль. і словацькою етногр. територією довж. на 140, шир. на 25 — 50 км. Після виселення Л. поляками з півн. Лемк., їх територія охоплює нині лише півд. частину, положену на зах. Закарпатті — Пряшівщині.

Назву Л. виводять від часто вживаного ними слова «лем» (лише); самі ж Л. називали себе руснаками або русинами. В пол. 19 в. назву Л. стали вживати на означення зах. групи укр. верховинців дослідники й інтеліґенція, з кін. 19 в. її прийняли частково і самі Л.; на Пряшівщині назва Л. мало поширена.

Територія. Лемк. займає найнижчу частину Укр. Карпат — більшість Низького (Лемківського), зах. частину Середнього та сх. окрайки Західнього Бескиду. Краєвид Лемк. — типово середньогірський, висота хребтів до 1 000, винятково до 1 300 м; лише невеликі простори на півдні Низького Бескиду й на півн. Сяніччині це низькогір’я. Низка вихідних перевалів — вздовж Ториси-Поправду, Тилицький (688 м), Дуклянський (502 м), Лупківський (657 м) й ін. полегшують комунікацію між гал. і закарп. Лемк. і є важливими транзитними шляхами.

Півн. межу Л. з поляками становлять перші гірські хребти, які замикали чисто укр. територію від низького підгір’я, щільно заселеного поляками (на півд. від лінії: Шашкова — Шимбарк — Цеклин — Жмигород — Дукля — Риманів). Далі на сх. укр.-поль. межа сходить з гір і перетинає підгір’я та Сяніцьку котловину; тут вона є відкрита, і тому півн. Сяніччина являє мішану укр.-поль. смугу. Півд. межа Л. з словаками має багато етногр. півостровів і островів; словаки втискаються глибоко на півн. широкими долинами Ториси, Топлі, Ондави й ін. приток Тиси, Л. залишилися назагал в горах; частина їх зазнала словакізації (див. карта на 723 стор. і Пряшівщина). На сх., на пограниччі Л. з ін. укр. племенами, розвинулася широка переходова лемківсько-бойківська смуга між р. Ославою і Солинкою, а навіть і гор. Сяном (наслідки експансії Л.), на півн. сх. б. Сянока є переходова смуга між лемківською і надсянською (т. зв. долиняни), на півд. сх. (між Ляборцем і Чірокою) між лемківською і сер.-карп. говірками.

Територія гал. Лемк. до 1946 р. обіймала півд. частини пов.: Новосандецького, Горлицького, Ясельського, Короснянського, Сяніцького, півд.-зах. Ліського і 4 сіл Новоторзького — разом бл. 3 500 км² і 200 000 населення, в тому ч. 160 000 українців (1939 p.), які жили в бл. 300 селах. На півн. від суцільної Лемк. лежить великий острів замішанців, говірка яких зближена до говірки Л., і кілька менших (див. карту). Закарп. суцільна Лемк. займає більшість Пряшівщини — бл. 3 000 км² і 110 000 меш. та ряд етногр. островів. Число Л. (1939 р.) у Галичині коливається (залежно від того, чи зачисляємо до них переходові групи чи ні) від 140 000 до 200 000, на Пряшівщині від 100 000 до 140 000. Часто назву Лемк. і Л. поширюють також (неправильно) на Динівщину та всю Ліщину.

Історія. В княжу добу півд. Лемк. разом з Закарпаттям входила з пол. 10 в. до 1020-их pp. у сферу впливу Київ. держави, згодом нею заволоділа Угорщина (див. Закарпаття). З півн. Лемк. до складу Київ. (а пізніше Гал.-Волинської держави) входила її сх. частина приблизно по р. Вислоку і Дуклянський перевал на зах. В той час були заселені лише периферичні, найнижчі частини Лемк. — на гал. боці околиці м. Сянока (відоме з 11 в.) та пограничного города Коросна. самі ж гори були майже незалюднені. Після зайняття сх. Лемк. поль. королем Казіміром в 1340-их pp. вся Лемк. належала до Польщі аж до 1772 p.; сх. її частина творила т. зв. Сяніцьку землю в складі Руського воєводства, зах. належала до Краківського воєводства (частини Бєцької і Сандецької земель).

З пол. 14 в. Лемк. підпала 3 колонізаційним хвилям: від півд. зах. на Закарпатті — словацько-кім., від півн. зах. — поль.-нім., на сх. — укр. всуміш з волоським пастушим населенням. Неукр. колонізаційні хвилі охопили нижчі хліборобські частини — підгір’я і спричинили денаціоналізацію більшости давнього укр. населення, зокрема між Вислоком і Сяном. Укр. хвиля виповнила досі майже незаселені, вкриті лісами Бескиди; укр. села, за малими винятками, були засновані на волоському праві й вели тваринницьке госп-во. На зах. Лемк., яка невходила до складу Гал.-Волинської держави, вона втиснулася між поляками і словаками (деякі дослідники твердять, що укр.-волоська колонізація покрила тут давнє, дуже слабе, поль. заселення). Заснування осель за волоським правом тривало до 17 в., але назагал було закінчене в 16 в. В кіл. 16 в. оформилась сучасна лемківська говірка (І. Панькевич) і закріпилися межі Лемк., які перетривали з малими змінами до 1946 р. Хоч Лемк. розділював держ. кордон, проте зв’язки між гал. і закарп. Л. були завжди жваві, зокрема весь час Л. мандрували з півн. на півд., гол. тому, що на Закарпатті був слабший утиск панщини. У війнах, які захопили Закарпаття в 17 в. в наслідок суперництва між Габсбурґами і Семигородом (див. Закарпаття), та повстанні Франца II Ракоція з поч. 18 в. брали участь і гал. Л. Лемк. була також тереном сел. повстань («збійників») проти шляхти, зокрема в часи Б. Хмельницького та повстання Костки Напєрського. Під. церк. поглядом півн. Лемк. належала до Перемиської єпархії (до 15 в. також закарп.).

Периферичне положення Лемк., брак укр. інтеліґенції, за винятком свящ. і небагатьох учителів, брак укр. міст (за винятком Сянока) були причиною слабого зв’язку Лемк. з рештою Галичини (про історію, людність і госп-во закарп. Лемк. див. Пряшівщина) також і за австр. часів (з 1772). Притаманний Л. консерватизм зберіг їх, з одного року, від польонізації, з другого, утруднював ширення нових укр. нац. течій. Тому на Лемк. переважала староруська течія, провідники якої, здебільша місц. свящ., в 1900-их pp. пішли виразно в русофільському напрямі, маючи підтримку царської Росії; окрему увагу вони звернули на виховання в рос. дусі лемківської молоді в бурсах у Новому Санчі, Сяноці й Горлицях (в двох перших були також укр. бурси). Укр. нац. рух почав діяти з кін. 19 в.; його осередками були Новий Санч (діячі: П. Лінинський, В. Яворський, М. Кубійович, о. О. Гадзевич, о. М. Дороцький, в 1920-их pp. о. І. Качмар й ін.) та Сянік (о. О. Константинович, О. Ґудзьо, В. Бучацький, В. Константинович, Й. Лукасевич та ін.; в 1920-30-их pp. також В. Блавацький, С. Ванчицький, Ф. Коковський й ін.). Між укр. і русофільською течіями точилася боротьба за впливи на Л.; про сили їх свідчить факт, що в 1912 р. на Лемк. (разом з Ліським пов.) діяли 22 читальні «Просвіти» і 109 ім. Качковського (русофільських); тоді ж було 185 укр. шкіл, 32 поль., а в 170 селах взагалі не було. Перша світова війна принесла Л. воєнне знищення (бої в 1914-15 р.) і репресії австр. влади проти русофілів. Постання укр. держави спричинило зріст укр. нац. течії. Після розвалу Австрії влада ЗУНР утрималася до пол. лютого 1919 в гірській частині Сяніччини (Сяніцький комісаріят ЗУНР, з осідком в с. Команчі на чолі з о. Пантелеймоном Шпилькою, т. зв. «Команецька республіка»). Тоді ж русофільська течія проголосила на зах. Лемк. т. зв. «Лемківську республіку», а її орган «Руська Рада», з осідком у Гладишові, вів акцію за приєднання Лемк. до Чехо-Словаччини.

В 1920-их pp. на Лемк. стала переважати укр. течія; її носіями були гол. молоді свящ. й учителі, найбільшим осередком був тоді Сянік. В той же час частина Л. перейшла (гол. в сер. Лемк.) на православіє (в 1935 р. на 145 000 Л. на території Лемківської Апостольської Адміністратури було 18 000 правос), яке тут мало виразно протиукр. характер.

Дальший розвиток укр. течії намагався стримати поль. уряд, який для розбиття укр. єдности підтримував русофільську течію, а згодом силкувався перетворити Л. на окрему реґіональну групу з поль. нац. почуванням. Ця «лемківська акція» була ведена під протекторатом поль. мін-ва війни і бюра для нац. політики при Президії Ради Міністрів, а Комісія наук. дослідів сх. земель при ньому (з 1934 спеціяльна лемківська секція) мала дати для неї «наук.» підставу. 1934 Лемк. відділено від Перемиської єпархії й створено окрему Лемківську Апостольську Адміністратуру з русофільською ієрархією; укр. вчителів замінено поляками, до шкіл введено навчання лемківською говіркою за спеціяльно складеним лемківським букварем і з поль. патріотичним забарвленням, а 1938 їх перетворено на утраквістичні; підтримувано русофільсько-польонофільську політ. орг-цію Лемко-Союз і видавано тижневик в поль. дусі «Лемко»; на зах. Лемк. відірвано укр. кооперативи від їхньої централі РСУК у Львові, а майже всі читальні «Просвіти» закрито. Свідомих українців на підставі закону про (прикордонну смугу виселювано, все життя віддано під поліційний нагляд. У противагу поль. заходам постала при т-ві «Просвіта» у Львові Лемківська Комісія, щоб вести культ.-осв. роботу на Лемк. та ширити серед укр. громадянства інформації про Л. Такі ж завдання мав двотижневик «Наш Лемко», що виходив у Львові з 1934 р. у в-ві І. Тиктора, за ред. І. Тарновича (він же автор популярної «Історії Лемківщини»), і пов’язана з ним «Бібліотека Лемківщини» (до 1939 р. — 12 випусків). На Лемк. центром реґіонального лемківсько-укр. руху був Сянік; тут постав 1930 р. музей «Лемківщина» (дир. Л. Ґец). З метою допомогти лемківсько-українському рухові створилася у ЗДА Організація Оборони Лемківщини з М. Дудрою на чолі.

Після відходу поляків і зайняття Лемк. німцями (вересень 1939) буйно розвинувся — попри воєнні труднощі — укр. культ.-осв. рух: укр. шкільництво (в Сяноці й Криниці постав ряд сер. фахових шкіл, м. ін. Учительська Семінарія в Криниці), Укр.-Осв. Т-ва (УОТ) і кооперація; носіями його були місц. Л. і ті українці, що тут перебували після зайняття Галичини большевиками. Русофільські впливи в церк. житті зникли після номінації апостольським адміністратором для Лемк. о. О. Малиновського і орг-ції окремої єпархії для правос. Л. з архиєп. Палладієм на чолі. Працю ведено під керівництвом УЦК і його клітин — Укр. Допомогових Комітетів у Сяноці (гол. П. Біланюк й ін.), Криниці (О. Навроцький та ін.). й Яслі (Г. Ничка та ін.).

Літом 1944 сов. війська зайняли сх. частину Лемк., на поч. 1945 і зах. Користаючи з цього, поль. боївки винищили ряд визначніших Л., а на мішаних теренах навіть цілі села. В той час відбулося переселення сов. владаю частини Л. до УССР (вже на поч. 1940 р. переїхало до УССР бл. 4 000 Л. на підставі нім.-сов. договору про добровільний обмін населення), воно було продовжене після поль.-сов. договору з 16. 8. 1945, який визначив поль.-сов. кордон і остаточно віддав Польщі всю півн. Лемк. та устійнив взаємний обмін населення. Виселення Л. на сх. Лемк. стримувала УПА, яка діяла на Лемк. з 1944 p., а в 1946 — 47 pp. сконцентрувала тут свої дії; до складу УПА входило багато Л. Під тиском поль. влади перев. частину Л. (всього до 80%) виселено до пол. 1946 р. до УССР, а решту, за малими винятками, переселено 1947 р. на терен Сх. Німеччини, який тепер припав Польщі, і розселено між поль. поселенцями. Опустілу Лемк. заселено частково поль. верховинцями, а більшість землі залишилася пусткою.

До 1956 р. Л., розсіяні в Польщі, не мали, як і всі ін. українці, ніяких нац прав (див. Польща), тільки з 1956 р. дозволено укр. культ.-осв. працю, що її сконцентровано в Укр. Суспільно-Культурному Т-ві, при якому створено 1959 окрему секцію для розвитку реґіональної лемківської культури, а при тижневику «Наше Слово» виходить постійний додаток «Лемківське Слово» (з 1957). Прохання Л. дозволити їм повернутися на Лемк. здійснене лише в малій мірі; на бл. 30 — 40 000 Л. у Польщі в 1957 — 58 pp. повернулося бл. 4 000. Вони розпорошені гол. на Горличчині й Сяніччині й лише в кількох селах становлять більшість. Згодом акцію повороту Л. на їхні землі припинено, хоч великі простори Лемк. є й надалі незаселені (напр., в Ліському пов. живе тепер на 1 км² 25 меш., 1939 — 70). Тільки винятково на Лемк. діють школи з навчанням укр. мови, Л. не мають своїх свящ. і ще більше, ніж до війни, зазнають різного роду дискримінації.

Л., переселених до УССР розпорошено гол. в кол. поль. селах — на Тернопільщині. Самбірщині, Львівщині; деякі з них живуть у Донбасі. І на Україні, і в Польщі вони намагаються плекати свій фолкльор, зокрема пісні, танки (напр., у Польщі — Лемківський Зеленогірський ансамбль, ансамбль пісні й танцю в Білянці на Горличчині, хорові лемківські групи, плекання лемківської пісні в УССР тощо), але молоде лемківське покоління втрачає вже свої реґіональні прикмети. Дещо з укр. пам’яток збереглося в поль. музеях у Сяноці. Новому Санчі, Ряшеві, Перемишлі та у Львові; більшість їх знищена або (частина церков), позбавлена охорони, далі нищиться.

Людність і господарство. Пересічна густота населення на гал. Лемк., без Сяніцької котловини, 55 на 1 км², в різних частинах — від 20 до 65; в Сяніцькій котловині 110 (чч. на 1939 p.). Відсоток міської людности 15; м. є лише Сянік, решта це м-ка: Мушина, Криниця (курорт), Буківсько, Балитород, а в безпосередньому сусідстві з Лемк. поль.-жид. м. — Новий Санч, Грибів, Горлиці, Жмигород, Дукля, Риманів. Українці становили — без півн. Сяніччини — 82% (поляки — гол. в поль. островах: Мушині, Яслиськах і Посаді Яслиській та в Криниці — 13%, жиди — 5%), в підгірській Сяніччині без м. Сянока лише 60%, в самому ж м. Сяноці 8%.

Завдяки сильній еміґрації до Америки в 1880 — 1914 pp. населення Лемк. не приростало, після її загальмування — приріст був сильний.

Оселі Л., розташовані у долинах, витягнені ланцюгами; в найвищих частинах гір збереглися залишки пастушого життя (Зах. Бескид) та переходові рільничо-пастуші форми.

Основне зайняття — сіль. госп-во, гол. для покриття власних потреб. До 1880-их pp. (частково і до 1914) велике значення мав випас волів (на гірських пасовищах) і овець (на перелогах і толоках), яких купували весною на Бойківщині й Гуцульщині, а“восени продавали в сусідніх м. Після скасування сервітутів і обмеження випасу по лісах тваринництво занепало і набрало молочного характеру, а піднеслося хліборобство (овес, картопля, льон, на півн. Сяніччині також жито і пшениця). Допоміжні зайняття: праця в лісах, домашня і кустарна пром-сть — ткацтво, деревообробна (виріб ґонти, ложкарство — в Новиці й ін.), каменярство (Бортне), мандрівні зайняття (дротярство, торгівля маззю в с. Лосє, торгівля баранами в с. Рихвалді й ін.). До 1914 р. велике значення мали сезонові мандрівки на жнива до Угорщини, а ще більше еміґрація до Америки: частина еміґрантів поверталася з заробленими грішми, інші аж до 1939 р. допомагали родинам, які залишилися на рідних землях. На курортах (Щавниця, Криниця, Жеґестів, Висова, Івоніч, Риманів, й ін.) Л. знаходили зайняття (прислуга, візники тощо) і продавали свої молочні продукти, ягоди й гриби.

Як етнічна група Л. становлять собою окрему одиницю; їхня говірка, духова і матеріяльна культура має, з одного боку, своєрідні архаїчні, деінде втрачені особливості, з другого — виявляє вплив словацько-поль. оточення, зокрема на мову (див. Лемківські говірки). Л. більш, ніж ін. укр. групи, прив’язані до своїх гір, традиційних форм життя і церкви та відпорні на зовн. впливи; це зберегло їх перед денаціоналізацією і витворило притаманний їм консерватизм. Порівняно з ін. групами Л. виявляють більшу племінну солідарність, навіть тоді, коли живуть в діяспорі (в Америці, сучасній Польщі). Л. поділяються на ряд менших підгруп. Назагал зах. Л. — приблизно по Дуклянський перевал на сх. — мають більше архаїчних прикмет, ніж на сх., де лемківські групи витворилися на спільному ґрунті з ін. укр. групами — бойками і долинянами.

Матеріяльна культура Л. значно бідніша, ніж у гуцулів, і має характер утилітарний. Лемківські садиби, збудовані з дерева, перев. однобудинкові (при чому житлова частина відділена сіньми від госп), рідше — двобудинкові. Дах двоспадовий, критий ґонтою на зах., соломою на сх. (див. також ЕУ I, стор. 215-217, зокрема мал. 179А). Архітектура церков подібна до бойківської з тим, що на Лемк. церкви мають назовні надбудовані бароккові бані і високі дзвіниці над «бабинцем» (див. ЕУ I, стор. 816-17). Лемківський одяг подібний до бойківського (див. ЕУ II. стор. 149), але в ньому більше привабливости (добір тканин і кольорів, вишивки). Прикрасою жін. одягу є узориста силянка, вив’язана з кольорового намиста; типовим зразком чол. верхнього одягу є «чуга» («чуганя») — широкий плащ з доморобного сукна. На Лемк. поширене нар. різьбарство (б. курортів і на Сяніччині — с. Балутянка і Вільки).

Значно багатший лемківський фолкльор, зокрема пісенний репертуар; велика частина лемківських пісень (зокрема весільні й жартівливі) є витвором самих Л., ін. — варіянти широковідомих укр. пісень, чималий вплив на Лемк. мав словацький фолкльор. Мелодії лемківських пісень відзначаються великою різноманітністю форм, багатою орнаментикою муз. строф та різною метроритмічною будовою.

Лемк. дала чимало інтеліґенції і укр. діячів, які лише рідко тут могли дістати зайнятая; вони походили здебільша з старих лемківських священичих родин. Найбільше дала Лемк. церк. діячів: митр. Йосифа Сембратовича і Сильвестра Сембратовича (кардинала), єпископів: Т. Полянського, Ю. Пелеша, Й. Коциловського, першого лемківського апостольського адміністратора В. Масцюха й ін.; церк. діяча І. Могильницького; вчених богословів і проф. — Львівського Ун-ту о. Й. Делькевича, о. Т. Мишковського та ін. З Лемк. походили і про Лемк. писали письм.: Єронім Анонім (псевд. о. В. Хиляка), автор оп., писаних лемківською говіркою, поет Б. Антонич, Ф. Коковський, І. Филипчак, Ю. Тарнович, Г. Гануляк (видавець, оп. з життя Л.), І. Русенко та ін. Нащадками лемківських родів були композитор М. Вербицький і співак М. Менцінський. Сучасними мистцями родом з Лемк., в творчості яких виступають лемківські елементи, є скульптори — М. Черешньовський (у ЗДА), брати Василь і Іван Одрехівські (Львів), Г. Пецух (Польща) й ін., маляр примітивів Никифор у Криниці; співачки сестри Марія, Ніна і Даниїла Байко (Україна), в репертуарі яких є лемківські пісні, та ін.

Дослідницька праця над Лемк. була найінтенсивнішою в 1920-30-их pp. Це були гол. досліди над лемківськими говірками (І. Верхратський, І. Зілинський — родом з Лемк., І. Панькевич, Й. Шемлей, З. Штібер й ін.) та етнографією (В. Гнатюк, Ф. Колесса, І. Фальківський, С. Удзеля, Р. Райнфус й ін.); мало є праць, присвячених історії Лемк. (М. Кордуба, М. Андрусяк), більше існує розвідок до новіших подій на Лемк. (І. Филипчак, Ю. Тарнович, Ф. Коковський, В. Бучацький та ін.). Багато інформацій подає сучасна лемківська преса «Лемківське Слово» у Варшаві (м. ін. цінна бібліографія Лемк., починаючи з ч. 52 за 1961 р.) і «Лемківські Вісті» в Йонкерсі у ЗДА.

Л. в Америці. Л., спершу з Пряшівщини, пізніше з Галичини; були першими укр. іміґрантами в ЗДА (1870-і pp.) і до кін. 19 в. переважали серед укр. іміґрантів, тому вони і дали початок укр. організованого життя у ЗДА.

У наслідок сильної іміґрації, що тривала весь час аж до 1930 p., у ЗДА і Канаді живе тепер 100 — 150 000 осіб лемківського походження, тобто 1/4 — 1/3 всіх Л. у світі (дуже приблизно). Найбільше Л. скупчено в Пенсільванії і в м. Клівленді та його околицях.

Історія лемківської еміґрації до ЗДА є така сама, як і всіх українців (див. З’єднані Держави Америки). Серед Л. виявилися і діють три течії: «рутенська», до якої належить загал Л. з Пряшівщини і частина з Галичини, укр. і русофільська. Л. греко-католики з Закарпаття (і невелика частина з Галичини) належать до Пітсбурзького екзархату, Л. з Галичини до укр.-кат. єпархій. Л. правос. здебільша до Рос. Правос. Церкви й Карпато-Руської Гр.-Кат. Правос. Церкви в Америці. Більшість Л. належить до допомогово-асекураційних т-в «рутенського» й русофільського напряму, менше до укр. (див. 816 стор.). Окремою допомоговою орг-цією, яка гуртує Л. консерватистів є Лемко-Союз, заснований 1929 р. з русофільськими симпатіями. Орг-цією укр. нац. течії Л. є Організація Оборони Лемківщи (з 1936 p.), яка виявляє жваву діяльність в обороні Л., виселених з гал. Лемк. Л. створили також свою власну пресу укр. напряму — «Лемківський Дзвін» (1936 — 39, ред. М. Дудра), «Лемківщина» (1949 — 52 в Торонто, ред. Ю. Тарнович), місячник «Лемківські Вісті» (з 1958, ред. С. Женецький); русофільського — «Лемко» (1928 — 36), «Карпаторуська Робоча Газета», «Карпатська Русь» — всі органи Лемко-Союзу.

Література: Гнатюк В. Русини пряшівської єпархії і їх говори. ЗНТШ, 35 — 36. Л. 1900; Верхратський І. Про говор гал. лемків. Зб. Філол. Секції НТШ, 5. Л. 1902; Кордуба М. Зах. пограниччя Гал. держави між Карпатами та дол. Сяном в XIII ст. ЗНТШ, 138 — 140. Л. 1925; Колесса Ф. Нар. пісні з гал Лемківщини. Етногр. Зб. НТШ XXXIX — XL. Л. 1929; Szemłej I. Z badań nad gwarą łemkowską. Łud Słowiański, т III. Kp. 1934; Leszczycki S. Zarys antropogeograficzny Łemkowszczyzny. Wierchy, XIII. Кр. 1935; Reinfuss R. Łemkowie. Wierchy, XIV. Кр. 1936; Тарнович Ю. Ілюстрована історія Лемківщини. Л. 1936; Шематизм гр.-кат. духовенства Апостольської Адміністратури Лемківщини, опрацював Ядловський С. Л. 1936; Зілинський І. Питання про лемківсько-бойківську мовну границю. Lud Słowiański, т. IV. Кр. 1937; Панькевич І. Українські говори Підкарпатської Руси і сумежних областей. Прага 1938; Komisja Naukowych Badań Ziem Wschodnidi. Drugi zjazd Sprawozdawczo-Naukowy poświęcony Środkowym і Wschodnim Karpatom Polskim w Krakowie. В. 1938; Andrusiak M. Der Westukrainische Stamm der Lemken. Südost Forschungen, VI, 3 — 4. Мюнхен 1941; Тарнович Ю. Лемківщина. Матеріяльна культура. Кр. 1941; Stieber Z. Topomastyka Łemkowszczyzny. I, II. 1948 — 49, Uzupełnienia, 1952 Лодзь; Stieber Z. Atlas językowy Łemkowszczyzny, чч. 1 — 5. Лодзь 1956 — 61; Панькевич І. До питання генези українсько-лемківських говорів. IV Международный Съезд славистов. Славянская Филология. М. 1958; Шах С. Між Сяном і Дунайцем. Спомин. І. Мюнхен 1960; Бучацький В. Лемківщина і лемки. Торонто 1961.

В. Кубійович


Лемківська Апостольська Адміністратура, гр.-кат. церк. адміністративна одиниця на гал. Лемківщині, проголошена декретом Конґреґації для Ох. Церкви 10. 2. 1934; охоплювала 9 деканатів, виділених з Перемиської єпархії, і 121 парохію, нараховувала 127 000 вірних (1936 p.). Л. А. А. була створена під тиском поль. уряду і під претекстом, що вона буде заборолом проти поширення православія на Лемківщині; на ділі поль. урядові йшлося про те, щоб зберегти Лемківщину перед українізацією укр. священиками. Л. А. А. безпосередньо залежала від Риму, осідком її був Риманів, пізніше Сянік. Апостольськими адміністраторами були: Я. Медвецький, О. Масцюх і О. Малиновський. За поль. окупації до 1939 р. в Л. А. А. панував протиукр. напрям і намагання створити з лемків окремий народ та їх спольонізувати; м. ін. студенти богословія мусіли студіювати в поль. духовних семінаріях у Кракові й Тарнові. Л. А. А. ліквідувала Польща 1945 разом з примусовим виселенням лемків.


«Лемківське Слово», постійний додаток (з 1957) до тижневика «Наше Слово» у Варшаві, присвячений лемківським справам у всьому світі, зокрема у Польщі. Плекає особливості лемків (говірку, фолкльор) як складової частини укр. народу в дусі співпраці з сучасною Польщею і УССР.


Лемківський Бескид, див. Низький Бескид.


«Лемківські Вісті», місячник, присвячений справам лемків, виходить у Йонкерсі (ЗДА) з 1958 як орган Організації Оборони Лемківщини; (ред. С. Женецький; при «Л. В.» видається «Бібліотека Л. В.») досі 2 випуски.


Лемківські говірки, належать до півд.-зах. групи укр. говірок, споріднені з надсянськими, а далі — бойківськими і сер.-закарпатськими говірками; положення на зах. краї укр. території клином поміж поль. та словацькими говірками вплинуло на витворення різких особливостей, відсутніх в ін. укр. говірках. У висліді словацької експансії у Пряшівщину постала смуга перехідно-мішаних укр.-словацьких говірок. Наслідком поль. експансії від півн. заходу вже тільки як мовний острівець залишилася проміжна до надсянської говірки — говірка замішанців ( кількох сіл на півд. від Ряшева). Постання лемківського клину в Карпатах поміж сх.-словацькими та поль. говірками поль. славісти (З. Штібер) уявляли собі як вислід укр. колонізації (з Сяніччини — Перемищини, на думку І. Панькевича) в 14 — 15 вв. верховини, що становила рідко заселений поміст від малополь. до пряшівських, первісно перехідних поль.-словацьких говірок. Чеські й словацькі славісти (Ф. Тіхі, Й. Віра) уважали півд.-зах. лемківські терени за поукраїнщені, спершу з рідкою словацькою людністю, верховинські пустирі. Укр. дослідники (В. Гнатюк, С. Томашівський, І. Верхратський, Й. Шемлей) вважали Л. г. за автохтонні (крім найзахідніших). Межі Л. г. від сходу: р. Лаборець — Ослава — Сян; експансія Л. г. на півд. сх. створила смугу перехідних до сер.-закарп. говірок поміж р. Лабірцем та Цірокою. Деякі особливості не поширилися на всю властизу лемківську територію та тим розділили її на зах. (над р. Попрадом), сер. (на зах. від Дуклі — Нижнього Свидника — Ґіральтовців) та сх. говірки.

Особливості: 1) і з ō (віз, ніс; але на зах.: выз, ныс); ’у, йу з ē (ньус «ніс» від «нести», пйук «пік»); 2) зберігання різниці поміж праслов. у — і у формі: ыи, і (сын — синьий «син — синій») та зберігання давніх груп кы, гы, хы, ґы (мухы, нóгы, рýкы); 3) дж на місці праслов. d + j (мéджа, «межа», чýджый, «чужий»); 4) постійний наголос на передостанньому складі слова (моўóко, рýка); 5) сполуки -ыр-, -ыл- (-ыў-) на місці праслов. -ъr-, -ьr-, -ъl-, -ьl- поміж приголосними (гырміти «гриміти», сыўза «сльоза»); 6) ствердіння шелесних ш, ж, дж, ч (крім півд. сх.) та перехід груп ши, жи в шы, жы (шыло, жыто; над Попрадом ще й: чы, джы); 7) твердість кінцевих пом’якшених зубних приголосних (óген «вогонь», гіст «гість», ход «ходи», штос «щось»; óтец «батько») та ц, с у наростках -ица, -скый, -цкый (йалица, хўóпскый); 8) відсутність подвоєних приголосних у типі: зьíльа «зілля»; 9) збереження у формах типу: был «був» (у сер. і зах. усяке тверде л у визвуці складів і перед голосними заднього ряду вимовляється з поль. як у. моўóко); 10) відсутність вставного л після губних (кýпйу); 11) дорсальна (шепелява) вимова пом’якшених зубних сь, зь, ць, дзь, які в сер. та зах. говірках переходять у пом’якшені шелесні шь, жь, ’чь, джь, (шьíно «сіно»); 12) зміна прийменник-приросток в + голосний або дзвінкий приголосний в г (г зимі «взимі», гмерти «вмерти»); в + глухий приголосний в х (хпасти «впасти»); 13) енерґійний приступ при вимові назвучних голосних і отже — відсутність приставних приголосних (она «вона» і навіть: апко «яблуко»); 14) міжслівна фонетика типу: хльіпсýхый, цьібмоўóтит; 15) задньопіднебінна вимова н у групах нк, нґ (студéŋка «джерело»); 16) закінчення: орудний однини жін. іменника: -ом (том дóбром руком «тією доброю рукою»); родовий однини жін. прикметника: -ой (дóброй «доброї»); давальний однини жін. прикметника: (добрі «добрій»); квáсной молóко «кисле молоко» — на сході; місцевий однини чоловічого і сер. прикметника: -ым (х тым вóзьі «в тім возі»); називний множини прикметника: -ы- (дóбры льýде «добрі люди»); орудний множини: -ыма (тыма новы́ма стоуўóма «тими новими столами»); 17) вплив закінчень твердого типу у відмінюванні Імен на м’який (ковальóви — на півдні: ковáльой, ковáльом; ды́ньом «динею», кы́стьом «кістю»; з ньом «з нею»; ґ(у) ньому «до нього»; але не у місцевому однини: на кони «на коні»); 18) архаїчні закінчення в множиш чоловічих іменників: називний множини: -и -е -ове (сьпівáци «співаки», вольáре «волярі, пастухи волів», воўóве «воли»); давальний множини: -ім (вóльім «волам»); місцевий множини: -’іх, -’ох (на вóльіх «на волах», на льýдьох «на людях»); орудний множини: -ома (стоўóма «столами») та -ьі (обрáзы «образами»); родовий множини: -ий у типі: гýсий «гусей» (на півд. від Карпат тут скрізь -ох: гýсьох «гусей», рýкох «рук»); 19) дієслівні форми типу: три́мам, -аш, -ат, -áме, -áте, -áйут (-áут, -áвут); наказовий спосіб: бер, бéрме, бéрте «бери», «берім», «беріть»; жний. -ме, -те «жни», «жнім», «жніть»; умовний спосіб: хóдиў бым, -быс, -бы; ходи́ли бызме, -бысте, -бы; минулий час: хóдиў йем, -йес; ходи́ли -(йе)зме, -(йе)сте; майбутній час: бýду хóдиў (на сх. бýду ходи́ти); купію, -ієш «купую, -уєш» на півд.; 20) енклітичні форми особових займенників: мі, ті, сі «мені, тобі, собі»; ньа, тьа, сьа (як частка — окремо від дієслова: йа сьа бóйу «боюся»!) «мене, тебе, себе»; 21) прислівникові форми на -і (ўáдньі «гарно»); 22) на зах. конструкції типу: кроїти з нóжом «краяти ножем»; 23) лексичні особливості (штырдéсьат «сорок», хы́жа «хата», вы́гльад «вікно»; польонізми, словакізми, угризми). Окремі особливості Л. г. засвідчені в пам’ятках здебільше вже 16 — 18 вв.

Найбільше записів Л. г. дали Верхратський і Панькевич; місц. назви Лемківщини зібрав Штібер; від 1956 він видає „Atlas językowy dawnej Łemkowszczyzny“; досліди Л. г. вели ще Й. Шемлей, В. Гнатюк та І. Зілинський.

О. Горбач


«Лемківщина», реґіональний укр. музей, заснований 1930 р. у Сяноці; гол. організатори; Л. Ґец (дир. «Л.»), о. С. Венгринович, І. Добрянська, Ф. Коковський, І. Фюнт. Мав зразки лемківського нар. мистецтва, цінну зб. ікон, рукописів (15 — 18 вв.), архів і був осередком культ. і дослідницької роботи на Лемківщині; видав 3 випуски «Бібліотеки Л.». Після війни ліквідований поляками; рештки зб. разом з фондами Muzeum Ziemi Sanockiej (з 1934 p.). знаходяться в держ. музеї у Сяноці, що має виключно поль. керівництво і не веде ніякої праці над вивченням культури Лемківщини.


Лемко-Союз, суспільно-допомогова орг-ція, що об’єднує лемків-консерватистів у ЗДА і Канаді, які не стоять на укр. нац. плятформі; заснований 1929, спершу осідок у Клівленді, пізніше у Йонкерсі; офіціоз — тижневик «Карпатська Русь» (давніше «Лемко», «Карпаторуська Робоча Газета»), писаний лемківською говіркою.


Леніна озеро, назва водоймища на Дніпрі, вище від греблі Дніпровської гідроелектростанції, площа — 322 км², глибина б. греблі — 35 — 38 м.


Ленінград, див. Петербурґ.


Ленінградське Товариство дослідників української історії, письменства та мови (згодом при ВУАН), існувало з 1922 р. на чолі з акад. В. Перетцом. Випустило два томи: «Збірник Ленінградського при УАН Т-ва дослідників укр. історії, письменства та мови» за ред. В. Перетца (I — II, 1928 — 29). Членами т-ва були: В. Адріянова-Перетц, І. Абрамов, Д. Абрамович, О. Баранніков, В. Данилів, А. Лященко, І. Рибаков, І. Фетісов, С. Щеглова та ін. (бл. 40). При Л. Т. діяла Етнографічна Комісія, що студіювала умови побуту українців за межами України, гол. на Кубані. Ліквідоване на поч. 1930-их pp.


Леніне (IX — 16, кол. назва Сім Колодязів, с. м. т. на Керчинському півострові, р. ц. Кримської обл; 3 100 меш. (1959).


Ленін і ленінізм. Володимир Ленін (1870 — 1924), рос. революціонер і політ. діяч, засновник та ідеолог большевизму і міжнар. комунізму. Справжнє прізвище — Ульянов. За освітою — правник. В 1895 — 99 за рев. діяльність був ув’язнений і засланий на Сибір. Протягом 1900 — 05 та 1908-17 перебував на еміґрації, де співредаґував рос. соц.-дем. газ. Вів фракційну боротьбу в Рос. Соц.-Дем. Роб. Партії за створення больш. партії (див. КПСС). Після лютневої революції 1917 був перевезений німцями до Росії для посилення аґітації за припинення війни. Організував і керував Жовтневою революцією та став першим гол. уряду Сов. Росії. Протягом 1918 — 20 керував гром. війною проти білих рос. армій та організував завоювання Червоною армією, при допомозі місц. комуністів, майже всіх самостійних держав нерос. народів, що відокремилися від Рос. Імперії. В. 1919 заснував Комінтерн з надією здійснити світову ком. революцію. У 1922 р. був ініціятором утворення СССР.

[Ленін Володимир (* Сімбірськ — † Ґорки бл. Москви). — Виправлення. Т. 11.]

Ідеологія Л. походить з трьох джерел: рос. народництва, політ. марксизму та гегельянської філософії. Ленінізм можна назвати «народницьким марксизмом», породженим специфічними умовами Росії того часу — екон. й культ. відсталістю, браком дем. свободи і традицій, царським поліційним режимом. Від народників Л. перебрав концепцію боротьби засобами підпільної партійної орг-ції «проф. революціонерів». Під впливом народників Л. також оцінив рев. силу селянства та зревізувавши марксизм, розвинув теорію, що збідніла частина селянства належить до кляси пролетаріяту і буде підтримувати робітників у боротьбі за соціялізм. Від марксизму Л. взяв гол чином тільки теорію клясової боротьби, але й її розвинув у значно нову й іншу теорію і практику організованої підривної боротьби за владу та створення монопартійної «диктатури пролетаріяту» у формі совєтів. Екон. вчення Маркса Л. розвинув мало, філософію іст. детермінізму відкидав. Він гостро полемізував проти «леґальних марксистів», зах.-евр. соціял-демократів та меншовиків, які стояли на позиціях детерміністичного марксизму і чекали на соц. революцію, що мала б назріти сама собою наслідком повного розвитку капіталізму. Л. виступив проти них з волюнтаристичних позицій, доводячи, що дисциплінована партія «проф. революціонерів» може приспішити революцію та перетворити її з буржуазно-дем. на соц. На цьому ґрунті в 1903 в РСДРП виник розлам, і Л. очолив її рев. больш. крило. Після поразки революції 1905 Л. вивчав діялектику Геґеля, застосовуючи її методу не лише в теоретичній полеміці, але і в політ. боротьбі, сам викликаючи, а потім використовуючи різні конфлікти. Політ. «макіявеллізм» Л., часті зміни його програми і тактики залежно від обставин були, на його думку, послідовним застосуванням діялектики на практиці.

Л. не був доктринером і фактично не мав ніякої більшої принципової програми, крім здобуття й утримання влади будь-якими засобами. Але глибоко вірячи в свою особисту правоту й утотожнюючи все, що він робив, з інтересами соціялізму й пролетаріяту та бувши разом з тим талановитим полемістом і невтомним організатором, Л. умів переконувати свою партію і вести її від однієї зміни тактики й програми до іншої без великих труднощів і розламів. Саме цією елястичністю, до речі, політика Л. помітно відрізнялася від політики Сталіна.

Історія ленінізму повна суперечностей, зиґзаґів і переходів з однієї позиції на іншу. До 1917 р. Л. був, напр., проти розподілу землі між селянами, а в 1917, побачивши свою помилку, перехопив у есерів їх програму і згодився на те, щоб сіль. пролетар перетворився і на власника, аби лише здобути його підтримку для своєї влади. Ще в березні 1917 Л. твердив, що в Росії може перемогти лише буржуазна, а не соц. революція, але вже в квітні висунув гасло захоплення влади большевиками, коли побачив, що це можна здійснити. В системі «воєнного комунізму» ще в 1920 р. він вбачав «фактичний початок комунізму», але вже в 1921 назвав це «помилкою» і пішов на часткову реставрацію капіталізму в системі НЕП’у. Задля збереження своєї диктатури він не зупинився й перед тим. щоб порушити середпартійну демократію, коли в 1920 — 21 провів ліквідацію «Робітничої опозиції». Однак, без сумніву, Ленінова диктатура була м’якшою, ніж Сталінова.

В нац. питанні Л. також перейшов велику еволюцію, роблячи з бігом часу поступки силі нац.-визвольних рухів. Спочатку він стояв лише за автономію для нац. меншин і одночасно за їх асиміляцію. Потім він зійшов на позиції федералізму, а далі й конфедерації сов. держав у формі СССР з правом необмеженого розвитку нац. культур та кадрів, у випадку нац. питання найяскравіше виявилася діялектичність тактики Л. Принципово він завжди стояв за збереження єдности кол. Рос. Імперії. Але до Жовтневої революції підтримував сепаратистів, бо їхні змагання ослаблювали царат і уряд Керенського. Прийшовши сам до влади, навпаки, став поборювати сепаратизм, виправдуючи це тим, що. мовляв, це нац. буржуазія хоче відокремитися від соціялізму, а не від Росії. Рос. большевикам Л. наказував виступати перед нерос. народами з гаслом «самовизначення аж до відокремлення», а нерос. большевикам одночасно наказував заявляти, що їх народи відділятися від Росії не хочуть і не потребують.

На Україні Л. ніколи не був й історією та культурою укр. народу не цікавився. В своїй кн. «Развитие капитализма в России» (1899) та в статтях по аґрарному питанню й ін. виявив знання специфічних соц.-екон. відносин на Україні, але з укр. нац. питанням він безпосередньо зустрівся лише в 1913 — 14, коли укр. соціял-демократ Л. Юркевич виступив з критикою його позицій в нац. питанні. Ще гострішої критики зазнала його нац. програма в 1919 з боку укр. большевиків В. Шахрая та Ю. Лапчинського. Під. впливом цих критичних виступів проти нього Л. став поважно трактувати укр. нац. визвольний рух і пристосовувати до нього свою тактику, хоч ворогом його він ніколи не переставав бути. Відверто й часто він цього не висловлював, але принагідно назвав М. Драгоманова «буржуазним націоналістом», а в приватних листах (листи до І. Арманд) зловтішався, що «гал. пропаґанді», мовляв, не вдасться зробити з українців самостійників. В засаді Л. завжди утотожнював укр. нац.-визвольний рух з укр. селом, а місто й робітництво на Україні трактував достатньо зросійщеними, щоб на них спирати свою політику затримання України при Росії. Тому в своїх висловлюваннях про Україну і в практичній політиці Л. послідовно роз’єднував укр. робітників і селян і звужував укр. проблему до «сел. питання». Тактика Л. в укр. питанні була мінливою, як і скрізь. Він спочатку підтримував Центр. Раду, визнав УНР незалежною державою, а потім проголосив їй війну. В 1919 він погодився на вимоги укр. большевиків та боротьбістів і визнав самостійність УССР, а в 1920 був за ліквідацію УССР і влиття України до складу РСФСР на правах куцої автономії. В 1922 — 23, під натиском укр. комуністів, він знову змінив позицію і виступив проти «автономізації», але натомість запропонував створення єдиного СССР. Проте, рос. шовіністом Л. не був, бо вважав, що це шкодить інтересам і єдності Росії. Він критикував рос. шовіністів, вказуючи, що своєю нетактовністю вони настроюють нац. меншини проти Росії, створюють ґрунт для сепаратизму. Л. вчив росіян на словах співчувати українцям й ін. нац. меншинам, визнавати їх минулі кривди, заподіяні царатом, обіцяти їм свободу нац. культури, мови тощо і в такий спосіб їх ідейно роззброювати та притягати до себе.

Своєю глибоко продуманою діялектикою і поступливою тактикою Л. збивав з пантелику та переконував багатьох, і тому його політика мала такий іст. успіх. На Україні Л. не мав великих впливів до літа 1917. В РСДРП на Україні переважали меншовики, а серед українців большевиків було зовсім мало (див. Компартія України). Україну Л. завоював збройною силою армії РСФСР. Однак, у процесі боротьби на бік большевиків перейшли ліві соціял-демократи «незалежники», ліві есери «боротьбісти» й ін., і то не тільки тому, що вони корилися обставинам і рос. окупації, а й тому, що Л. таки переконував їх своїми обіцянками й поступками.

Ленінізм як доктрина ще й досі його послідовниками науково не вивчений, а перетворений на культ. Початкові досліди над ним розпочато в кін. 20-их pp. в Ін-ті Леніна в Москві, але скоро ті досліди припинено. Намагаючися перебрати на себе авторитет Л., Сталін в 1930 канонізував ленінізм, наказав вивчати й цитувати вибрані твори Л., а вид. його творів поставив під цензуру. Багато творів Л. що суперечили Сталіновій поточній політиці, залишилися неопублікованими (зокрема «Заповіт»). Після смерти Сталіна Хрущов декляративно проголосив поворот до ленінізму, але це було лише пропаґандивне гасло, розраховане на те, щоб відрізнитися від сталінізму та перетягти на себе залишки авторитету л.

На Україні трохи ориґінальних дослідів над ленінізмом проведено в 20-их pp. у ст. Є. Гірчака, Л. Перчика, Г. Рохкіна, М. Воліна, М. Попова. Послідовним ленінцем на Україні і знавцем лінії Л. в нац. питанні був М. Скрипник, особистий приятель Л. В його творах є багато влучних інтерпретацій ленінізму, зокрема його дорев. історії. Канонічні писання на теми Л. весь час стоять на Україні на низькому поземі й є порівняно нечисленними. Щойно після 1956 стали появлятися дисертації й монографії з цієї ділянки, в яких іноді зустрічаються вартісні інформації й інтерпретації.

На еміґрації деякі аспекти писань і політики Л. вивчали і про них писали Д. Донцов, В. Винниченко, І. Майстренко, П. Феденко, І. Решетар, Ю. Борис та ін.

Література: Ленін В. Твори. К. 38 тт. (вид. продовжується); В. І. Ленін про Україну. К. 1957; Юркевич Л. Єзуїтська політика. Дзвін, ч. 5. 1914; Шахрай В., Мазлах С. До хвилі. Саратов 1919; Равич-Черкаський М. Ленін і нац. питання. Червоний шлях, чч. 3 — 4 — 5. X. 1924; Ленін В. Нац. питання. Зб. ст. Х. 1930 (в цьому вид. важливою є інтерпретативна передмова М. Скрипника); Иовчук М. Ленинизм — высшее достижение русской и мировой культуры. Коммунист, ч. 1. М. 1955; Юрченко О. Ленін і Україна. Комуніст України, ч. 4, К. 1957; Юрченко А. Ленин и образование Ком. партии Украины. К. 1958; Зашкільняк А. Боротьба В. Леніна за орг. основи ком. партії. Л. 1960; Феденко П. Марксистські і больш. теорії нац. питання. Мюнхен 1960; Гуржій І., Сабрей В. Ленін В. І. про найважливіші питання іст. України. К. 1960. Reshetar I. S. Lenin on the Ukraine. Аннали УВАН, чч. 1 — 2, Нью-Йорк 1961; Russian Bolshevism. I. Bojko. Russian Populism (Narodnichstvo) as a Source of Leninism-Stalinism. Мюнхен 1961.

В. Голубничий


Ленінська Комуністична Спілка Молоді України (ЛКСМУ), див Комсомол.


Ленінське (V — 20). є. м. т. Свердловського р-ну Луганської обл.; 14 000 меш. (1959); видобуток вугілля.


Ленкавський Степан (* 1904), революціонер, провідний чл. й ідеолог Союзу Укр. Націоналістичної Молоді, учасник Основного Збору ОУН і чл, Крайової Екзекутиви ОУН на Зах. Укр. Землях. В’язень поль. і нім. тюрем і концентраційних таборів. У внутр. конфлікті ОУН від поч. по боці С. Бандери, після вбивства останнього (1959) став провідником закордонних частин ОУН. Ідеологічні та публіцистичні ст.

[Ленкавський Степан (1904, Загвіздь, Станиславівський пов., Галичина — 1977, Мюнхен). — Виправлення. Т. 11.]


Ленківці, с. Кельменецького р-ну Чернівецької обл., ранньо-трипільське поселення, велика скитська могила-кенотаф з пізнішими впускними похованнями 2 — 3 вв. по Хр.; рештки укріплень городища з княжих часів (12 — 13 вв.).


Ленний устрій, див. Февдалізм.


Леон (Леонтій) († 1004?), за традицією (не досить певною) вважається другим київ. митр., родом грек.


Леонідзе Юрій (* 1899), грузинський поет і літературознавець, м. ін. цикл поезій з укр. тематикою «У Миргороді», вірш «Тарасові Шевченку» та ін.; переклав окремі розділи «Слова о полку Ігореві», твори Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українки, П. Тичини; укр. переклади віршів Л. у кн. «Вибране» (1949) і в «Поезія грузинського народу», т. 2 (1961).

[Леонідзе Юрій (1899, Патардзеулі, Грузія — 1966, Тбілісі). — Виправлення. Т. 11.]


Леонова Дарія (1829 — 96), видатна рос. співачка, в 1863 р. перша виконала гол. партію в опері «Запорожець за Дунаєм» (Гулака-Артємовського), 1879 разом з М. Мусорґським відбула концертове турне по Україні.

[Леонова Дарія (1829 [за ін. даними 1834], Вишній Волочок, Тверська губ. — 1896, Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]


Леонтій († 1073), св., з 1051 сп. ростовський з ченців Києво-Печерської Лаври. Боровся проти поганства, від прихильників якого зазнав переслідувань і мученицької смерти. Мощі віднайдено 1164 р.


Леонтій Карпович, див. Карпович Леонтій.


Леонтович Володимир (1866 — 1933), гром. діяч і письм. (псевд. В. Левенко), родом з Лубенщини, кандидат прав, до революції земський діяч на Полтавщині, чл. Старої Громади і ТУП, чл. ред. «ЛНВ» у Києві, меценат щоденника «Рада»; 1917 чл. Центр. Ради, за гетьманату мін. зем. справ у кабінеті Лизогуба; на еміґрації в Берліні, потім у Празі, де й помер. Друкуватися почав на поч. 1890-их pp. у гал. («Зоря», «ЛНВ») і наддніпрянських («КСт.»; «Нова Громада», «Громадська Думка» й ін.) вид. Серед ін. побутово-реалістичні повісті: «Пани і люди» (1893), «Per pedes apostolorum» (1897), «Старе й нове» (1913), «Оповідання» І (1918), «Спомини утікача» (1922), «Хроніка родини Гречок» (1922), автобіографічні «Дитячі й юнацькі роки Володі Ганкевича» (в газ. «Америка», 1959) та ін.; разом з Єфимовим склав юридичний рос.-укр. словник.

[Леонтович Володимир (1866, хутір Оріховщина — 1933, Прага). — Виправлення. Т. 11.]


Леонтович Володимир (* 1881), інж.-будівельник і геодезист родом з Гадячого, з 1910 викладач і з 1940 проф. високих шкіл у Києві — Політехн., Інженерно-Будів. і Художнього ін-тів. Реставрація замка в Острозі (1912 — 14), праці з ділянки геодезії.

[Леонтович Володимир (1881 — 1968, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Леонтович Микола (1877 — 1921), визначний композитор, муз. діяч і педагог, син свящ., за освітлю теолог, родом з Поділля (с. Манастирок), понад 20 pp. учитель хорового співу і дириґентури в школах Поділля, Київщини і Катеринославщини (найдовше в Тульчині). 1904 р. Л. склав іспит на регента в Петербурзькій Академії, 1903 — 13 студіював у Б. Яворського, використовуючи літні місяці, вільні від шкільних зайнять. 1919 короткий час викладав у Муз.-Драматичному Ін-ті ім. Лисенка в Києві. Л. трагічно згинув, застрелений невідомим злочинцем у домі своїх батьків в с. Марківці, де й похований. Гол. праці Л. — хорові твори а капеля для мішаного хору, оперті на укр. нар. мелодіях (бл. 200), трьох типів: строфічні пісні (гармонізації укр. нар. пісень), строфічно-варіяційні обробки і ориґінальні твори, побудовані на основі мелодій і тексту нар. пісень («Щедрик»). Ін. хорові твори Л. на тексти різних поетів («Льодолом», «Літні тони» на слова Чупринки та ін.) помітні своєю гармонічною структурою. Л. залишив ще церк. твори (Літургія, канти та ін.) і фраґменти з незакінченої опери «На русалчин великдень» на лібретто Н. Танашевич за казкою Б. Грінченка. Характеристичною основою хорової фактури Л. є поліфонічне голосоведення з багатим і різноманітним застосуванням імітаційної техніки. Л. вводить своєрідну увокальну інструментацію», використовуючи барву окремих голосів, їхні комбінації і реґістри («Дударик»). Особливе значення для творчости Л. має текст нар. пісень (усі строфи), зміст якого впливає на характер і форму творів. Творчість Л. відіграла значну ролю в розвиткові укр. хорової культури 20 в. і мала великий вплив як на вокальну, так і на інструментальну творчість композиторів наступних ґенерацій. Хорові твори Л. стали основою репертуарів найкращих ансамблів (Кошиць), здобули високу оцінку фахової критики і широку популярність, навіть за межами України («Щедрик» у ЗДА).

[Леонтович Микола (13.12.1877 — 23.1.1921). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Козицький П. Форми муз. мислення у М. Леонтовича. К. 1926; Дяченко В. М. Д. Леонтович. К. 1940, 2 вид. 1950; М. Д. Леонтович. Зб. статтей та матеріялів. К. 1947; Гордійчук М. М. Д. Леонтович. К. 1556 і 1960.

В. Витвицький


Леонтович Олександер (1862 — 1943), фізіолог і неврогістолог родом з Києва, д. чл. АН УРСР (з 1929 р.); з 1898 викладач с.-г. відділу Київ. Політехн. Ін-ту, 1913 — 39 — проф. Моск. С.-Г. Ін-ту, з 1936 керівник відділу Ін-ту Клінічної Фізіології АН УРСР. Бл. 80 праць, гол. з ділянки фізіології та гістології веґетативної нервової системи; Л. розробив методу фарбування нервових структур метиленовою синькою. Список праць Л. вміщений в «Збірнику, присвяченому пам’яті О. В. Леонтовича (1869 — 1943)», 1958.

[Леонтович Олександер († Москва), „Збірник присвячений пам’яті О. В. Леонтовича (1869 — 1943)“ (1948). — Виправлення. Т. 11.]


Леонтович Павло (1825 — 80), укр.-кат. свящ., брат Теодора Л., письм.; вірші й оп. в журн. і альманасі «ЛЂрвакъ изъ надъ Сяна» під псевд. Павло із Шуткова; квартет пам’яті митр. Г. Яхимовича (1865), хоровий твір «Нещаслива руська мати».

[Леонтович Павло (* Щутків, Любачівський пов., Галичина — † Руда Крехівська, Жовківський пов., Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Леонтович Роман (1884 — 1954), письм. родом з Галичини; писав для молоді й дітей, друкувався в «Молодій Україні», «Світі дитини» й ін. журн., зб. п’єс «В ніч св. Миколая», іст. оп. «Звєнислава» й ін.


Леонтович Теодор (1812 — 86), гром.-політ. діяч, публіцист і композитор; співр. «Зорі Галицької» (псевд. Богдан Л-ч), ред. і пізніше власник ж. «Основа» (1870 — 71); скомпонував пісню на слова І. Гушалевича «Мир вам, браття», що деякий час співалася в Галичині як нац. гімн, автор муз. рецензій і гармонізатор пар. пісень.

[Леонтович Теодор (* Щутків, Любачівський пов., Галичина — † Новосілка, Бучацький пов., Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Леонтович Федір (1833 — 1911), історик права; проф. Одеського (1868 — 77 — ректор) і Варшавського ун-тів; автор численних праць з іст. слов., старо-укр. і лит.-руського права й держ. устрою та суспільних відносин Лит.-Руської держави. Найважливіші з них: «Крестьяне Юго-Западной России по литовско-русскому праву 15-16 вв.» (1863), «Русская Правда и Литовский Статут» (1865), «Очерки истории литовско-русского права» (1894), «Панский двор в Литовско-Русском государстве» (1895), «Крестьянский двор в Литовско-Русском Государстве» (1896 — 97), «Очерки по истории литовско-русского гражданского права» (1903 — 06), «Центральные судебные учреждения в Великом Княжестве Литовском» (1910) та ін.

[Леонтович Федір (* Попівка, Конотопський пов., Чернігівська губ. — † Кисловодськ, Терщина). — Виправлення. Т. 11.]


Лепеха, див. Аїр.


Лепешняк (Glyceria R. Вг.), довгорічні рослини з родини злаків; на Україні — 5 видів, ростуть у воді, при берегах річок і по багнистих місцях; з них найпоширеніші: Л. хиткий, Л. — манна трава (G. fluitans (L.) R. Br.), 30-120 см заввишки, добра кормова рослина в молодому стані, зернівки вживають як крупи п. н. поль. або пруська манна; Л. звичайний, Л. водяний (G. aquatica (L.) Wahlb.) до 200 см заввишки.


Лепикаш Василь (1887 — 1920), маляр-аквареліст з Проскурівщини, учився в Одеській Мист. Школі й Петербурзькій Академії Мистецтв; пейзажі, натюрморти. Розстріляний большевиками в Симферополі.


Лепикаш Григорій, див. Лисюк-Каленик Григорій.


Лепкалюк Костин (1812 — 88), гром. діяч, багатий селянин із Старого Косова (Гуцульщина), в 1860-их pp. посол до гал. сойму і австр. парляменту; частину своїх посілостей подарував на гром. цілі.


Лепкий Богдан (1872-1941), письм. і літературознавець, д. чл. НТШ, родом з гал. Поділля; студіював у Віденському і Львівському ун-тах, з 1895 учитель гімназії в Бережанах: у 1839-1914 pp. у Кракові; чл. «Молодої Музик: Під час першої світової війни Л. провадив культ.-осв. роботу в таборах полонених українців (Вецляр), з 1926 р. викладач, згодом проф. укр. літератури в Краківському Ун-ті; в 1938-39 pp. чл. поль. сенату у Варшаві. Друкуватися почав з 1895 p.; зб. ліричних поезій, пройнятих тугою і смутком: «Стрічки» (1901), «Листки падуть» (1902), «Осінь» (1902), «На чужині» (1902), «З глибин душі» (1905), «Над рікою» (1905), «Поезіє, розрадо одинока» (1908). «Для ідеї» (1911), «Тим, що полягли» (1916), «Доля» (1917), «Вибір віршів» (1921), «Слота» (1926). У прозі низка зб. оп. перев. з сел. життя в реалістично-імпресіоністичній манері — «З села» (1898), «З життя» (1899). «Щаслива година» (1901), «У глухім куті» (1903), «Нова збірка» (1903), «В горах» (1904), «Кара» (1905), «По дорозі життя» (1905), «Кидаю слова» (1911) і повістей — «Під тихий вечір» (1923), «Сотниківна» (1927), «Зірка» (1929), «Вадим» (1930), «Веселка над пустарем» (1929), «Крутіж» (1941); велика іст. повість «Мазепа», яка складається з частин: «Мотря» (1926), «Не вбивай» (1926), «Батурин» (1927), «Полтава» — «Над Десною» і «Бої» (1928-29) і «Мазепа» (1955); спогади — «Казка мойого життя» («Крегулець», 1936, «До Зарваниці», 1938, «Бережани», 1941) і «Три портрети» (1937). У ділянці літературознавства критичні нариси й вид. І. Котляревського, Є. Гребінки, П. Куліша, Л. Глібова, О. Стороженка, М. Вовчка, С. Руданського, Я. Щоголева, В. Барвінського, Ю. Федьковича, І. Карпенка-Карого, 3 і 5-томове вид. творів Т. Шевченка з студією про його життя і творчість; нарис іст. укр. літератури, доведений до І. Котляревського; антологія «Струни» (в 2 тт., 1922). Л. переклав «Слово о полку Ігореві» на укр. і поль. мови, оп. М. Коцюбинського і поезії Т. Шевченка на поль. та ін.

[Лепкий Богдан (4.11.1872, Крегулець, Копичинецький пов., Галичина — 21.7.1941, Краків). — Виправлення. Т. 11.]

Література: ст. Верниволі В. у вид. Б. Лепкий. Писання. К. — Ляйпціґ 1922. Кузеля З. Б. Лепкий. Бібліографічний нарис у зб. Золота Липа. Берлін 1924; Пеленський Є. Матеріяли до бібліографії Б. Лепкого, зб. Б. Лепкий. Кр. — Л. 1943.

В. Радзикевич


Лепкий Данило (1858 — 1912), укр.-кат. свящ., письм. і етнограф (псевд. Сава Сливич); оп. «Повінь» (1894), «Чужа кривда не гріє» (1894), «Василько, кн. Теребовельський» (1898), «Сел. дитина» (1900) й ін.; ст. про нар. вірування та звичаї (гол. в «Зорі»).

[Лепкий Данило (* Літиня, Дрогобицький пов., Галичина — † Старий Самбір, Симбірський пов.). — Виправлення. Т. 11.]


Лепкий Лев (* 1888), псевд. Леле, брат Богдана Л., журналіст і письм. старшина УСС; видавець і ред. ж. «Зиз» (1924 — 28), ред. в-ва «Червона Калина» (1922 — 39) у Львові й з 1952 в ЗДА, заступник ред. газ. «Краківські Вісті» (1940 — 45); співзасновник і дир. курорта Черче (1928 — 39); фейлетони, стрілецькі пісні («Великий Співаник Червоної Калини», 1937 й ін.); співавтор «Вертепу наших днів», літ-мист. сценки «Співомовки» та ін.

[Лепкий Лев (1888, Поручин, Бережанський пов., Галичина — 1971, Трентон, Нью-Джерзі). — Виправлення. Т. 11.]


Лепкий Онуфрій (1838 — 1905), гр.-кат. свящ., філолог і публіцист москвофільського табору в Галичині; 1885 — 87 ред. «Мира», разом з І. Онишкевичем зладив З вид. «Граматики русского языка» М. Осадци (1876).


Лепкий (псевд. Марко Мурава) Сильвестр (1845 — 1901), гр.-кат. свящ., гром. діяч і письм., батько Богдана і Лева Л.; популярні кн., зб. поезій «Книжка горя».

[Лепкий (псевд. Марко Мурава) Сильвестр (* Куликів, Жовківський пов., Галичина — † Жуків, Бережанський пов., Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Леплевський Ізраель, больш. діяч, чекіст; в 1931 — 36 pp. заступник наркома внутр. справ УССР, чл. ВУЦВК; 1937 — нарком НКВД УССР і безпосередній керівник терору на Україні в цей час. 1938 був заарештований і зник без сліду.


Лепченко Яків (* 1883), ботанік-фльорист, працював у Києві; досліджував третинну фльору України, разом з В. Вовчанецьким склав «Словник ботанічної термінології» (1932). В 1930-их pp. репресований, дальша доля невідома.


Лер-Сплавінський (Lehr-Spławiński) Тадеуш (* 1891), видатний поль. славіст, проф. Львівського (у 1920-их pp.) і Краківського ун-тів; низка підставових праць з ділянки слов. та укр. мовознавства. В питаннях походження укр. мови поборник теорії праруської мовної єдности; його концепція формування укр. говірок почасти вплинула на погляди І. Зілинського. Досліджував з становища молодограматичної школи укр. фонетику та окремі питання з морфології. Найважливіші праці з історії укр. мови зібрані в кн. „Studia i szkice wybrane z językoznawstwa słowiańskiego“ (1957).

[Лер-Сплавінський (Lehr-Spławiński) Тадеуш (1891, Краків — 1965, Краків). — Виправлення. Т. 11.]


Леруа-Болье (Leroy-Beaulieu) Анатоль (1842 — 1912), франц. письм. і публіцист, дир. школи політ. наук у Парижі; в 1872 — 81 pp. відбув студійну подорож по Росії; у своїх працях „L’Empire des Tsars et les Russes“, 1881-89), „La France, la Russie et l’Europe“ (1888) подає цінні відомості про українців; один з перших у Франції, що дав прихильну характеристику Т. Шевченка (1873); писав про укр. іст. пісні, видані В. Антоновичем і М. Драгомановим.


Лес, жовтозем, гірська порода, що складається з найдрібніших частинок глини, піску і вуглекислого кальцію з різними домішками; дуже врожайний; Л. займає 3/4 території України (Лісостеп і Степ). Докладніше див. ЕУ I, стор. 49 — 50. Через малу відпорність Л. на діяльність текучої води витворився на лесових просторах основний для України ерозійно-яровий краєвид.


Лесевич Володимир (1837 — 1905), філософ і гром. діяч, д. чл. НТШ, з укр. старшинського роду на Полтавщині, з фаху військ. інж., служив на Кавказі й закінчив Академію Ген. Штабу в Петербурзі, після чого вийшов у відставку й присвятив себе філософії й літературі, а також публіцистиці. Близький до народовольців, Л. був засланий до Сибіру (1879 — 81) і пізніше зазнавав адміністративних репресій. 1881 р. заснував у своєму рідному с. Денисівці (на Лубенщині) школу, першу на Україні з рідною мовою навчання. Під кінець життя Л. дедалі більше наближався до укр. руху, став прихильником укр. автономії, опублікував у рос. пресі низку от. в оборону укр. нац. відродження, підтримував матеріяльно М. Драгоманова й видавничі заходи гал. радикалів, заповів свою бібліотеку НТШ. Як філософ Л. був позитивістом, наближаючись у пізніші роки до кантіянства й емпіріокритицизму. Філософські праці Л. (гол.: «Опыт критического исследования первоначал позитивной философии», 1877; «Письма о научной философии»; «Что такое научная философия», 1891) зібрані в 3 томах («Собрание сочинений», 1915). Крім того, фолкльористичні й літературознавчі (зокрема про Т. Шевченка і багатьох евр. письм.) ст., опубліковані в укр. («Оповідання Р. Ф. Чмихала» — «Етногр. Збірник», т. XIV; «Помпеянське Ізіюм, пам’ятка боротьби сх. культів за перевагу в греко-рим. світі» — «Наук. Збірник в честь проф. М. Грушевського» тощо) і численних рос. вид.

[Лесевич Володимир (* Денисівка, Лубенський пов., Полтавська губ. — † Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]


Лесевичі, старшинський рід на Полтавщині, який походить від Константина Л., значкового товариша лубенського полку (1724) і сина його, Данила Л., сотн. ковалівського, Гадяцького полку (1738 — 68) і гадяцького полкового судді (1768-70). Правнук його — філософ Володимир Л.


Лесич (справжнє прізвище Кіршак Володимир) Вадим (* 1909), поет, есеїст і публіцист родом з Галичини, тепер у ЗДА. Друкуватися почав у 1929 р. під псевд. Ярослав Дригинич і Ярослав Ярий; зб. поезій «Сонцеблиски» (1930), «Відчиняю вікно» (1932), «Різьблю віддаль» (1935), «Ліричний зошит» (1953), «Поезії» (1954), «Розмова з батьком» (1957), «Крейдяне коло» (1960), і поеми «Напередодні» (1960). Поезія Л. майстерна формою, глибока символами і драматичним ліризмом, поєднує своєрідну барокковість стилю з експресіоністичними та сюрреалістичними елементами; ст. на мист. і літ. теми.

[Лесич Вадим (справжнє прізвище й ім’я Кіршак Володимир) (1909 — 1982, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]


Лесняк Омелян (1882 — 1953?), отаман УГА. В 1916 як командир куреня УСС учасник боїв на Лисоні; 1919 р. командант Золочівської Військ. Округи, якийсь час командант З Бриґади УГА, пізніше в штабі Начальної Команди УГА, з доручення якої вів переговори з делеґатами військ Денікіна; по війні в Чехо-Словаччині й Австрії, де його 1946 р. захопили большевики.

[Лесняк Омелян (1882, Городенка, Галичина — 1953, Відень). — Виправлення. Т. 11.]


Лесюр (Lesur) Шарль-Люї (1770 — 1849), франц. історик, автор складеної за дорученням Наполеона „Histoire des Cosaques“ (1813 — 14), написаної в прихильному до України дусі.


Летичів, див. Лятичів.


«Летопись Екатеринославской Ученой Архивной Комиссии», з 1905 до 1915 р. вийшло 11 томів, містила матеріяли й розвідки з минулого Катеринославщини; автори: А. Синявський, Д. Яворницький, В. Біднов. Д. Дорошенко, В. Пичета, В. Данилів та ін.


Летюк Євген (* 1929), поет родом з Полтавщини; зб. поезій «Завжди сімнадцять» (1957), «Хто там зорі ворушить» (1961). репортажі тощо.

[Летюк Євген (1929, Романівка — 1976). Зб. поезій „Я розплів твої коси“ (1965), „Рівнодення“ (1970), повісті „Громова криниця“ (1971), „Пароль довір’я“ (1974). — Виправлення. Т. 11.]


Лефлер Шарль Мартен (1861 — 1935), франц.-амер. композитор, у дитинстві жив на Україні; м. ін. симфонічна поема «Спогади з мого дитинства» і сюїта для скрипки і оркестри «Les veillées de l’Ukraine“ (за Гоголем), яку сам виконував з Бостонською симфонічною оркестрою 1891 р.

[Лефлер (псевд. Торнов) Шарль Мартен (* Мюлюз, Альзас — † Медфільд, Массачусетс, ЗДА). — Виправлення. Т. 11.]


Лещенко Андрій († 1921), педагог, дир. департаменту початкових шкіл за Центр. Ради і гетьмана, за денікінської окупації — організатор і гол. Т-ва Шкільної Освіти, що утримувало укр. шкільництво.


Лещетарство, рід зимового спорту — пересування й стрибки на лещетах (скі, нарти, лижви). Початки Л. зустрічаємо на Зах. Україні у 1890-их pp.; до перших пропаґаторів Л. належить у 1900-их pp. А. Будзиновський, І. Боберський. Сильніше Л. поширилося тільки в 1920-их pp., гол. в Галичині, в чому поважна заслуга Карп. Лещетарського Клюбу (КЛК), який влаштовував змагання як у Львові, так і в Карпатах (біги, крутобіги, стрибки, з’їзди), м. ін. за першість Укр. Спортового Союзу. Л. займалися також сокільські, лугові, пластові й ін. орг-ції. Плаский терен Центр. і Сх. Земель не сприяє природному розвиткові Л., яке ширше почало розвиватися в Донбасі (зимова спартакіяда 1927 p.), згодом, як важливий засіб військ. виховання, і на ін. теренах України. По другій світовій війні важливим лещетарським центром для всієї України стають Карпати (насамперед Ворохта і Славсько).

Л. входить в УССР в обов’язкову програму фіз. виховання в школах і в комплекс «Готовий до праці й оборони» (ГПО); щороку відбуваються змагання за першість УССР і СССР.

На еміґрації Л. розвивалося в таборах ДП, положених поблизу Альп (Берхтесґаден, Міттенвальд). На розвиток Л. вплинуло відновлення діяльности Карп. Лещетарського Клюбу; в Америці він відбуває щорічні змагання б. Лейк Плесід за першість Укр. спорт. централі.

Е. Ж.


Лещинський Філофей (1650 — 1727), церк. діяч родом з Галичини, чернець Києво-Печерської Лаври, митр. тобольський і сибірський (1702 — 11, 1715 — 21); найвизначніший місіонер Тобольської правос. місії, яка до 1727 обіймала увесь Сибір.


Лєсков Микола (1831 — 95), визначний рос. письм., творчість якого частково зв’язана тематично і навіть мовно (мова укр. персонажів) з Україною (працював у Києві в 1849 — 57 pp.). Тогочасне життя Києва відбите у творах «Печерские антики», «Владычный суд», «Блуждающие огоньки», й ін.; укр. тематику мають також: «Соборяне», «Старосветские психопаты». «Некрещенный поп» (з життя укр. і рос. священства), «Заячий ремиз» (сатира на антинар. режим) та ін. На укр. мову перекладали М. Павлик, М. Загірня, згодом С. Васильченко, М. Зеров («Вибрані твори», 1929), О. Кундзіч («Вибрані твори», 1950) та ін. Л. залишив спогади «Остання зустріч і остання розлука з Шевченком» (1861).

[Лєсков Микола (* Горохово, Орловська губ. — † Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]


Лєшек (в літописах Лесько), ім’я поль. кн.: 1) Л. Білий (1194 — 99 і 1212 — 27) спільно з угор. королем Андрієм II намагався захопити гал. спадщину Романа Мстиславича. 2) Л. Чорний (1279 — 88) вів успішну війну з Левом І Даниловичем за краківський престол.

[Лєшек (в літописах Лестько). — Виправлення. Т. 11.]


Лєщинський (Leszczyński) Станислав (1677 — 1766), з поль. магнатського роду, воєвода познанський; 1704 р. обраний королем Польщі за допомогою швед. короля Карла XII; уклав договір з гетьманом І. Мазепою; 1709 р. покинув Польщу й перебував у Франції; 1733 р. даремно намагався повернути собі поль. трон. Після того жив у Франції, де одержав від свого зятя, франц. короля Людовіка XV, герцоґство Льотрінґію. Був зв’язаний з гетьманом Пилипом і Григорієм Орликами.

[Лєщинський (Leszczyński) Станислав (* Львів — † Люневіль, Франція). — Виправлення. Т. 11.]










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.