[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1962. — Т. 4. — С. 1380-1393.]

Попередня     Головна     Наступна

Лубенець Тимофій (1855 — 1936), педагог, автор підручників для початкових шкіл та методичних праць; за царату підтримував недільні школи та таємне навчання рідною мовою і видав у Львові укр. буквар (під псевд. Норець), за що був усунений з посади директора нар. шкіл на Київщині. Після революції наук. працівник з ділянки педагогіки.

[Лубенець Тимофій (* Кролевець, Чернігівська губ.). — Виправлення. Т. 11.]

«Лубенська республіка», під цією назвою 1909 р. відбувався процес перед Воєнним Окружним Судом у Києві проти 57 обвинувачених (гол. обвинувачені — Андрій Лівицький, його дружина Марія, Володимир Шемет, М. Сахаров та ін.; серед оборонців були М. Міхновський, А. Марґолін та ін.) у змові проти царського режиму. З вибухом революції 1905 р. у Лубнях постав Рев. Коаліційний Комітет, зформований з УСДРП та ін. соц. партій, який однак не зміг розгорнути своєї діяльности через неуспіх революції в центрі. Комітет організував т. зв. Самооборону (Лубенська С., Громадська С.), бойову дружину з А. Лівицьким на чолі, як протидію проти жид. погромів, влаштованих чорносотенцями, і арештів революціонерів. Суворий вирок суду зніс апеляційний суд, виправдавши всіх підсудних.

Лубенський Петро (* 1907, псевд. Афонського), драматург і сатирик; до 1940 р. писав рос. мовою; п’єси «Нескорена Полтавчанка» (1950), «Соколята» (1951), «Крилата молодість» і «Повноліття» (1957, разом з О. Артамоновим) та ін.; зб. гуморесок «Про діляг і стиляг» (1957); фейлетоніст ж. «Перець». Творчість Л. відповідає офіц. сов. вимогам.

[Лубенський Петро (* Коренєве, Курщина, Росія). — Виправлення. Т. 11.]

Лубенський (Лубенченко) Степан, іконописець поч. 18 в.; пресвітер церкви Миколи Набережного в Києві; розписи іконостасів в Успенському соборі Києво-Печерської Лаври (з 1720) та в Михайлівському манастирі у Києві.

Лубкова література, дешеві літ. вид. з ілюстраціями для масового розповсюдження, що від коротких підписів під лубковими картинами поширилися в певних поетичних і прозових жанрах. Популярні були нар. співаники — «малоросійські пісенники» («Молодий чумак». 1884, «Бандурист» 1887, «Сліпий кобзар» 1899), житія св., леґенди, рел.-моралізаторські брошури («Листи з неба»), календарі, зб. анекдот («Веселий оповідач», «Побрехеньки»), нар. казок, побутових сцен («Била жінка мужика...», «В містечку Джулині трафилась новина», «Як кум Бандура чортяку піймав, та не втримав»), сонники, оп. про духів, декляматори, пригодницькі та псевдоіст. повісті й романи («Наймичка, повесть из малороссийской жизни», «Иван Степанович Мазепа, малорос. гетман» та ін.). Було також багато перекладів з рос., особливо з М. Гоголя («Тарас Бульба» під сенсаційними заголовками — «Розбійник Тарас Чорномор», «Пригоди отамана Урвана»; «Вій», «Ніч під Різдво»), та зах. клясики (В. Шекспір, А. Данте, А. Дюма тощо). Між лубковими вид. були й «Енеїда» та «Наталка Полтавка» І. Котляревського. Л. л. була поширена також серед заокеанської еміґрації.

Література: Данилов В. Украинские лубочные песенники. КСт., 6, 1905.

Лубковий театр, розвинувся на Україні в 1880 — 90-их pp. (бл. 70 труп) з побутового театру. Л. т. виробив свій окремий стиль з псевдопобутовим репертуаром, який творили самі актори, пишучи п’єси, розраховані на успіх у невибагливого масового глядача. Великий лубковий репертуар створили м. ін. відомі актори Манько, Суходольський, Стадник, Сабінін, Тогобочний та ін.), і ним довгий час жили мандрівні провінційні театри України та заробітчанської еміґрації. Сатирою на стиль Л. т. були позначені вистави «За двома зайцями» (1924), «Вій» (1925) та ін. в «Березолі». Лубкові елементи властиві були виставі «Митька на царстві» (1927) у Театрі ім. І. Франка, типово лубковою була вистава опери «Різдвяна ніч» (1930) у Києві (режисер М. Бойченко, мист. оформлення І. Курочки-Армашевського).

Лубні (III — 13, 14), м. на Придніпровській низовині на правому березі р. Сули, р. ц. Полтавської обл., 29 400 меш. (1959 p.; 1860 — 3 000, 1897 — 10 000, 1926 — 21 000). Л. існували вже з кін. 11 в. (також під назвою Лубень) як пограничний укріплений город. 1107 тут укр. князі розгромили половців, пізніше Л. занепали; відновлені в кін. 16 в. кн. Вишневецьким. 1596 р. перемога поляків над козаками Наливайка-Лободи, за Гетьманщини полкове м., за царських часів пов. м. Полтавської губ.; 1918 бої Окремої запор. дивізії з большевиками. Нині Л. є значним пром. м., заводи — верстатобудів., ливарно-механічний, будівельних матеріялів; махоркова, суконна, мебльова, харч. пром-сть; переробка лікарських рослин, які вирощують в р-ні, Укр. зональна дослідна станція — філія Всесоюзного н.-д. ін-ту лікарських і ароматичних рослин; ліс. і с.-г. технікуми; мед. училище, краєзнавчий музей. Поблизу Мгарський (Лубенський Мгарський) Спасо-Преображенський манастир.

Лубок, назва лубкових і нар. картин, мабуть, від липової кори й дощок, на яких їх вирізувано і з яких друковано, або від липових кошиків, у яких продавці носили ці картини. З 19 в. назвою Л. визначувано невибагливі формою картини з пояснювальним текстом і дешеві літ. вид. з ілюстраціями. Рос. дослідники виводять виникнення Л. від нар. картин з Києва, де його попередником були продуковані під зах. впливом київ. друкарнями з 1620-их pp. ґравюри-листи. На Україні в цій ділянці працювали видатні ґравери, серед яких особливо вирізнявся київ. чернець-ґравер Ілля зі Львова, що в 1630-их pp. створив серію ілюстрацій до Біблії. Дереворити й мідерити цих ґраверів, поступово перероблювані й спрощувані в дальших передруках, поширилися на провінції, спочатку на Україні, а потім і в Росії.

Лубкові картини (Л. к.) спочатку друковано з дерев’яних і мідяних плит, пізніше технікою літографії та хромолітографії. Тематика їх дуже різноманітна: рел., нар.-побутова, іст., політ., ілюстрації до нар. пісень, казок, леґенд, літ. творів. З найстаріших відомі Л. к. лаврського друку: «Смерть на блідому коні» (1626), «Преподобний Алікіна» (1627), «Таємниця святих осужденних» (1629), зображення печерських святих, які не ввійшли до Патерика 1661 р. І. Котляревський описує в «Енеїді» Л. к., типові для 18 в.: «Цар Горох», «Олександер Великий», «Ілля Муромець», «Бова з Полканом», «Соловей Харциз», «Залізняк», «Розбійник Гаркуша». У київ. і дніпропетровських музеях переховується багато Л. к. з козаком Мамаєм та ін. мотивами з доби козаччини. З другої пол. 19 в. велике поширення мали ілюстрації до нар. пісень («Засвистали козаченьки» 1872, «Люлька моя червоная з вечора курилася», «Вітер віє горою» та ін.). У 20 в. Л. занепав, хоч лубковий характер має часто антимист. сов. малярство.

Література: Ровинский Д. Русские нар. картинки, 1 — 5, П. 1881; И р. Ж. Лубочная картинка на малорусские темы. КСт., 12, 1890; Данилов В. Народная картинка на темы из укр. жизни. КСт., 2, 1906; Попов П. Матеріяли до словника укр. граверів. К. 1926; Русский лубок (ред. Адріанова-Перетц В.). М.-П. 1962; Овсяников Ю. Русский лубок. М. 1962.

«Луг», руханково-спортове т-во у Галичині, засноване 1925 з ініціятиви Укр. Радикальної Партії (гол. Р. Дашкевича, організатора «Л », і О. Павлова), замість ліквідованих 1924 поль. владою «Січей». Триступнева орг. форма: централя у Львові, пов. «Луги» й місц. т-ва «Луг»; орган — місячник «Вісті з Лугу». «Л.» мав піввійськ. забарвлення (однострої, військ. муштра, наука стріляння тощо). Початково «Л.» були (як кол. «Січі») під впливом Укр. Радикальної Партії, пізніше УСРП, проти чого виступив Р. Дашкевич, що призвело на деякий час до розколу в «Л.»; УСРП спочатку провадила організацію своїх «Л.», згодом заснувала свою молодечу орг-цію «Каменярі». Під тиском поль. влади «Л.» за новим статутом з 1932 р. змушені були підпорядкуватися контролеві держ. Уряду Фіз. Виховання і відмовитися від ведення протипожежної акції. Ч. відділів: 1925 р. бл. 200, 1929 — 750, 1933 — 236, 1935 — 556, 1939 — 805 з бл. 50 000 чл. «Л.» мали у Львові рухівню й спортову площу (1934), відбували крайові у Львові та повітові з’їзди, місц. свята, театральні вистави, доповіді тощо. 1939 р. «Л.» ліквідували большевики. Весь час гол. «Л.» був Р. Дашкевич, ін. діячі: О. Коберський, М. Козланюк, О. Курцеба, І. Мамчак, Ю. Мамчак та ін.

Луга, р. на зах. Волині, права притока Бугу, довж. — 80 км, сточище — 1 340 км².

Луганка, Лугань, р. в півн. Донбасі, права притока Дінця, довж. — 196 км, сточище — 3 670 км²; влітку дуже міліє; використовується для водопостачання та зрошення. Найбільші притоки: Біла (Біла Лугань) — 88 км, Ольхівка — 83 км.

Луганська область, обл. на півд. сх. УССР, 26 700 км², 2 452 000 населення, в тому ч. 1 944 000 міськ., 508 000 сіль.; 1 416 000 українців (57,8%), 950 000 росіян (38,7%), 86 000 (3,4%) інших (за переписам з 1959 p.); 28 м. (в тому ч. 6 обл. підпорядкування), 115 с. м. т., 25 сіль. р-нів, 167 сіль. рад. До складу Л. о. входить частина Донецького басейну. До 1958 р. Л. о. носила назву Ворошиловградської.

Луганське, обл. м. в Донецькому басейні, 1961 р. — 300 000 меш., в 1935 — 58 pp. мало назву Ворошиловграду.

Луганське (V — 19), с. м. т. в Донбасі, Дебальцівського р-ну Донецької обл. 5 000 меш. (1959).

Луганчик, р. в півн.-сх. частині Донбасу, права притока Дінця, довж. — 83 км, сточище — 635 км²; використовується для зрошення і водопостачання.

Лугини (II — 9), с. над р. Жеревом на Київ. Поліссі, р. ц. Житомирської обл., 2 700 меш. (1959).

Лугова могила, Олександропільська могила, б. Олександрополя на Дніпропетровщині, одна з найбагатших та найвищих (21 м) царських скитських могил поч. 3 в. до Хр., пограбована вже в старовину. Три основні поховання в розкішному саркофазі, поряд у бічних ямах поховані слуги і 15 коней, залишки багатого, гол. кінського виряду, погребальні колісниці.

Луговий (псевд. Овруцького-Швабе) Олександер (1904 — 62), письм. родом з Овруча на Поліссі; з 1919 на еміґрації, з 1929 в Канаді; драми й іст.-побутові повісті («За волю України», 1939; «Чорні хмари з-за Прип’яті», 1945; «Безхатній», 1946; «В кігтях двоголового орла» й ін.), іст. нариси «Визначне жіноцтво України» (1942); помер у Едмонтоні.

[Луговий (псевд. Овруцького-Швабе) Олександер († Чісголм, Альберта). — Виправлення. Т. 11.]

Луговцов Максим (1885 — 1956), металюрґ, д. чл. АН УРСР (з 1939). організатор і керівник Ін-ту Чорної Металюрґії АН УРСР; дослідження з інтенсифікації доменного процесу (шляхом застосування крейдяного аґльомерату), сталеплавильного процесу тощо; понад 180 розвідок.

[Луговцов Максим (* Юзівка [тепер Донецьке] — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Лужани, с. Кіцманського р-ну на Буковині, положене в 12 км на зах. вад Чернівців над р. Прутом; у листопаді 1918 р. бій малого укр. відділу з рум. окупантською дивізією ген. Задіка.

Лужецький Антін (1807 — 91), письм.; вірші в гал. ж., гол. в «Галичанині» в 1850 — 80-их pp.

Лужицька культура, культура великої групи племен бронзової і ранньої залізної доби в басейні Одри й Висли, предків зах. слов’ян (назва від Лужиць, де Л. к. була вперше досліджувана). Рештки їх тілопальних поховань встановлені на Побужжі. Носії Л. к. — хлібороби й скотарі, з тілопальним похоронним обрядом та розвиненим виробництвом з бронзи і заліза, також на експорт (бронзи аж до Подніпров’я). Див. також ЕУ I, стор. 384 і мал. 293, 4 — 9.

Лужницький Григорій (* 1903), син Леонида Л., псевд. Л. Нигрицький, Меріям, Б. Полянич й ін., письм., театрознавець, історик культури і журналіст зі Львова, д. чл. НТШ; літ. ред. у в-ві «Укр. Преса» у Львові (до 1939), з 1950 в ред. газ. «Америка» у ЗДА, з 1959 р. проф. історії укр. літератури Пенсільванського Ун-ту у Філядельфії; «Укр. Церква між Сходом і Заходом» (1954), «Укр. літ. в рамцях світової літератури» (1961, англ. мовою); п’єси («Ой, Морозе, Морозенку!» «Посол до Бога» 1935), кримінальні повісті («Товариші усміху», «0-313» й ін.), нариси («Чорний сніг»), ст. на іст. і культ. теми, театральні рецензії.

[Лужницький Григорій (1903, Львів — 1990, Філядельфія). — Виправлення. Т. 11.]

Лужницький Леонид (1869 — 1951), кат. свящ., почесний крилошанин Львівської архиепархії; катехит у гімназіях, пізніше проф. Гр.-Кат. Богословської Академії у Львові; помер на еміґрації в Німеччині. Підручники (догматика, літургіка, етика, іст. церкви й ін.), наук.-популярні праці рел. змісту.

[Лужницький Леонид (* Сороцько, Скалатський пов., Галичина). — Виправлення. Т. 11.]

Лузанівка, бальнеологічний і кліматичний, перев. дитячий курорт над Чорним м. в 10 км від Одеси.

Лука, львівський маляр поч. 15 в., працював над вітражами, м. ін. реставрував статую «В’їзд Христа до Єрусалиму» (1408) у львівській ратуші.

Лукавецький Зенон (1869 — ?), суддя в Коломиї, у Львові, в 1929 — 32 pp. в Найвищому суді у Варшаві, чл. управи Т-ва опіки над інвалідами, останній гол. Т-ва укр. правників у Львові; вивезений большевиками 1939, загинув без вісти.

Лука Врублівецька, с. над Дністром, 22 км на півд. сх. від Кам’янця Подільського; сліди найдавнішої на Україні палеолітичної (шельської) стоянки, крем’яні вироби пізньоашельського або ранньомустьєрського типу, ранньотрипільське поселення.

Лука Жидята, єп. новгородський 1035 — 54 і 1057 — 59. При Л. Ж. був збудований кам’яний Софійський собор, складені «Новгородський літопис», «Книга толкових пророчеств», переписане «Остромирове євангеліє». Залишилися дві його проповіді катехитичного змісту; в «Поученії к братії», крім викладу основ християнської віри, Л. Ж. засуджує пияцтво та ін. людські слабості.

Лука з Пряшева († 1541), архітект, провадив роботи при реставрації львівської ратуші (1539) та замкових забудувань у Луцькому. Помер у Львові.

Лукань Роман Степан (1907 — 43), василіянин, історик і журналіст у Галичині; праці (статті і причинки) з історії церкви (зокрема чину св. Василія В.) і культури (преса, друкарство) та бібліографії.

Лука-Райковецька, слов’янське поселення 7 — 9 вв. б. с. Райків бл. Бердичева; залишки жител (напівземлянок з печами-кам’янками) й глиняного посуду.

Лукасевич Євмен (1871 — 1929), лікар, гром. діяч і публіцист родом з Галичини, з 1905 в Києві; 1917 — 18 — організатор укр. лікарів і Укр. Червоного Хреста, з кін. 1918 гол. дипломатичної місії у Швайцарії, на еміґрації у Варшаві, де в 1921 р. був видавцем газ. «Укр. Трибуна». Праці з укр. мед. термінології та мед. етнографії («Анатомічний словник» 1926 й ін.), видавець першого укр. мед. журн. «Укр. Мед. Вісті».

[Лукасевич Євмен (* Біла, Чортківський пов. — † Варшава). — Виправлення. Т. 11.]

Лукасевич Іван, львівський маляр т. зв. колтрин (кімнатних тапет), які продавав у Ясах (1647), чл. Онуфріївського братства; автор панорам Афонської гори та Єрусалиму з 1691 р.

Лукасевич Лука, львівський маляр і ґравер другої пол. 17 в., син Івана Л., учень Альберта Кравса; рамка для заголовка «Ключа РозумЂнія» (1665), 2 антимінси й ін.

Лукашевич Андрій (1883 — 1930), інж. шляхів, знавець зал. справи, в 1915 — 17 гол. «Торгово-Промышленного Комитету Юга России» в Харкові, як товариш мін. шляхів за гетьмана П. Скоропадського підписав від укр. уряду транспортові угоди з Доном і Кубанню; 1919 — 20 радник Укр. Дипломатичної місії у Варшаві. Помер на еміґрації в Польщі.

[Лукашевич Андрій (1883 — 1943, Варшава). Стаття „Укр. еміґрація в Польщі“ (ж. „Трибуна України“, ч. 1, 1923). — Виправлення. Т. 11.]

Лукашевич Антін (1870 — 1936), гром. і політ. діяч на Буковині, посол до бук. сойму (1911 — 18), австр. парляменту (1907 — 11), рум. сенату (1926 — 27); перед відділом меншостей Ліґи Націй обороняв права українців на Буковині; співзасновник Укр. Нар. Орг-ції на Буковині (1922 — 28).

[Лукашевич Антін (* Бабин, Буковина — † Чернівці). — Виправлення. Т. 11.]

Лукашевич Василь (бл. 1783 — 1866), з старшинського роду на Переяславщині, перекладач Колеґії Закордонних Справ у Петербурзі, потім маршал дворянства Переяславського пов., масон, чл. полтавської льожі «Любов до істини» й київської — «З’єднаних Слов’ян», чл. «Союза Благоденствия». Прихильник держ.-політ. самостійности України, був організатором й ідеологом «Малоросійського Таємного Товариства». У лютому 1826 ув’язнений у Петропавлівській фортеці в Петербурзі, а потім, до кін. життя, конфінований у своєму маєтку в Боришполі. На думку декого з дослідників (М. Петровський), імовірний автор «Історії Русів».

[Лукашевич Василь (* Переяславщина — † Бориспіль). — Виправлення. Т. 11.]

Лукашевич Лонгин (1839 — 82), гром. діяч, діяльний чл. львівської народовецької громади 1860 — 70-их pp.; ред. «Правди» (1867 і 1876).

Лукашевич Платон (1809 — 88), етнограф і фолкльорист, маршал дворянства переяславського пов., видав перший зб. пісень з усієї укр. території «Малороссийские и червонорусские народные думы и песни» (1836), в якому були опубліковані нові тексти дум («Про Самійла Кішку», «Про козака Голоту», «Плач невольника» та ін.); був у зв’язках з гал. діячами.

[Лукашевич Платон (1806, Березань, Переяславський пов., Київ. губ. 1887, там же). — Виправлення. Т. 11.]

Лукашевичі, коз.-старшинський рід на Переяславщині. Лука Л. — останній полк. київ. (1779 — 83). Його син Василь Л. (див.). До цього ж роду належали етнограф Платон Л. (див.) і бібліофіл Іван Л. (1811 — 60).

Лукашов Іван (* 1901), епізоотолог родом з Полтавщини, проф. Харківського Зооветеринарного Ін-ту (з 1930); праці з питань епізоотології, діягностики, профілактики та боротьби з туберкульозою і вірусними хворобами с.-г. тварин.

[Лукашов Іван (1901, Опішня, Зіньківський пов. — 1970, Харків). — Виправлення. Т. 11.]

Луква, р. на Передкарпатті, правобічна притока Дністра, довж. — 70 км, сточище — 370 км².

Лукич Василь, псевд. Левицького Володимира.

Луків (II — 6), кол. Матіїв, с. м. т. Любомльського р-ну Волинської обл.; 2 800 меш. (1959).

Луківське озеро (II — 4), на півд.-зах. Поліссі між Бугом і гор. Прип’яттю; висота — 162 м, площа 6,7 км², глибина до 3,2 м.

[Луківське озеро (озеро Луки) (II — 5). — Виправлення. Т. 11.]

Лукіянович Денис (* 1873), письм., літературознавець, публіцист і педагог, довголітній учитель бук. і гал. гімназій, по другій світовій війні проф. укр. літератури у Львівському Ун-ті; перша зб.«Новелі» (1895). Крім великої кількости оп., Л. написав кілька повістей: з сіль. життя «За Кадильну» (1902), «Від кривди» (1904), з побуту учительства і міщанства «Філістер» (1909), біографічна повість «Франко і Беркут» (1956); сатиричний роман з часів війни «Я — з більшістю» (1934) й ін. Як історик літератури Л. написав бл. 75 ст. і розвідок, зокрема про Ю. Федьковича, Т. Шевченка, І. Франка тощо.

[Лукіянович Денис (1873, Городниця, Гусятинський пов., Галичина — 1965, Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Лукомль, город з княжих часів, згаданий вперше під 1178 p., положений над р. Сулою; за Гетьманщини сотенне м-ко Лубенського полку; нині с. Лукім’я Оржицького р-ну Полтавської обл.

Лукомський Володислав (1882 — 1946), рос. геральдик, генеалог та архівіст укр. походження. Автор численних праць з укр. та рос. геральдики та генеалогії; зокрема (спільно з В. Модзалевським і Ю. Нарбутом) «Малороссийский Гербовник» (1914), а також розвідка про герб друкаря Івана Федоровича (1935).

[Лукомський Володислав (Владислав) (* Калуга, Росія — † Москва). — Виправлення. Т. 11.]

Лукомський Степан (1701 — бл. 1779), історик, з старого коз. роду на Полтавщині. Вчився в Київській Академії; з 1731 канцелярист у Ген. Військ. Канцелярії, сотн. Прилуцької (1735 — 47), Яготинської (1751 — 57) і Переволочанської (1757 — 63) сотень, абшитований полковий обозний (1763).

1738 р. Л. переклав щоденник С. Окольського «О Остраниновой войнЂ з ляхами» 1638 p., а згодом записки поль. мемуариста Матвія Титлевського про поль.-тур. війну 1620 — 21 pp., доповнивши їх відомостями з різних коз. літописів (опубліковано в IV томі Літопису Величка, 1864). 1770 р. Л. склав, на підставі поль. і укр. хронік, компілятивний твір «Собрание историческое», що охоплює іст. України від Ґедиміна до кін. 16 в. (надруковано в додатку до «Летописи Самовидца», 1878).

[Лукомський Степан (Стефан) (* Умань, Брацлавське Воєводство). — Виправлення. Т. 11.]

Лукомський Юрій (1884 — 1928), брат Володислава Л., архітект, маляр і консерватор, дослідник укр. мистецтва, студіював у Петербурзі й Парижі, консерватор зб. у Царському Селі, з 1919 р. консерватор музею Ханенків у Києві, згодом на еміґрації у Німеччині і Франції. Автор низки праць про архітектуру України, м. ін. «Строительство гр. Розумовских в Черниговщине» (1911), «Батуринский дворец...» (1912), «Старинная архитектура Галиции...» (1915), «Памятники старинной архитектуры России», ч. І (1916), «Старинные усадьбы Харьковской губернии» (1917), «Егор Нарбут, художник, график» (1923), «Старые годы. І. Древнее зодчество Киева. II. Украинское барокко» (1923), «Киев» (по-рос. і нім. 1923, франц. 1929), «Музей Ханенко» (1925), „L’architecture religieuse russe du XI siècle au XVII siècle“ (1929).

[Лукомський Юрій (Георгій) (1884, Калуґа, Росія — 1928 [за АЕУ 1952, півд. Франція]). — Виправлення. Т. 11.]

Лук’янів Федір (1869 — 1918), медик, провадив наук. працю при Київ. Ун-ті, активний чл. УНТ в Києві, працював над мед. термінологією, наук.-популярні праці укр. мовою.

«Луна», укр. альманах у Києві (1881), вид. І. Ільницьким за допомогою О. Кониського.

Луначарський Анатолій (1875 — 1933), рос. сов. діяч, літ. критик і письм. родом з Полтави, д. чл. АН СССР (з 1930 p.), нар. комісар освіти РСФСР (1917 — 29); співр. журн. «Дзвін» у Києві, автор праць про Т. Шевченка: доповідь на концерті укр. громади в Парижі з нагоди 50-річчя смерти Т. Шевченка «Великий народній поет» (1911, надрукована 1912) та «Шевченко і Драгоманов» (1914), ст. про М. Коцюбинського, Лесю Українку, М. Куліша й ін. Деякі п’єси Л. є в репертуарі укр. театрів («Королівський цирульник», «Отрута» й ін.).

[Луначарський Анатолій († Ментон, Франція). Деякі п’єси Л. були в репертуарі укр. театрів. — Виправлення. Т. 11.]

Лундін Аксель (1886 — 1943), кінорежисер родом з Швеції; з 1905 р. в Росії, у 1910 — 20-их pp. працював на Україні: з 1912 в київ. т-ві «Художній екран», 1919 — режисер на кінопідприємстві «Червона зірка», з 1920 р. — у Фотокінокомітеті, а з 1924 — у ВУФКУ. Серед ін. фільмів «Лісовий звір» (1925), «Марійка» (1926), спільно з Г. Стабовим «ПКП» («Пілсудський купив Петлюру», 1926), «Ванька і Месник» (1928) «Пригоди Полтинника» (1929).

Лунинець (I — 7), м. на Поліссі на укр.-білор. етногр. пограниччі, р. ц. Берестейської обл. БССР; 1959 р. — 10 500 меш.; зал. вузол.

Лунів Андрій (1883 — 1933), адвокат і гром.-політ. діяч у Борщеві, сотн. УГА; автор монографії про с. Любича Княже і кн. «Большевики на Україні» (1930).

Лунь (Circus), хижі птахи з родини яструбиних; на Україні поширені: очеретяний (C. aeruginosus L.), найбільший із всіх Л. (довж. тіла бл. 55 см, вага бл. 500 г), лучним (C. pygargus L.), степовий (C. macrourus L.) розповсюджений лише в степ. смузі, польовий (C. cyaneus L.) — перелітний у степ. Україні. Всі Л. (за винятком очеретяного) корисні винищуванням комах і гризунів — шкідників сіль. госп-ва.

Лупківський перевал (V — 4), перехід у Сер. Бескиді (657 м) на території сх. Лемківщини, нині на кордоні Польщі й Чехо-Словаччини; через Л. п. проходить зал. лінія Перемишль — Михайлівці — Будапешт.

Лупул Василь (1593 — 1661), молд. господар (1634 — 54), спочатку прихильник Польщі, згодом союзник Б. Хмельницького, свого свата (див. Лупулівна Роксана). Л. відограв значну ролю в плянах Хмельницького про створення наддунайської ліґи, в якій Україна мала б вирішальний вплив. За нього появилася вперше рум. мова в урядових грамотах і відбувся 1642 р. спільний синод укр.-молд. правос. церкви в Ясах з участю делеґатів Петра Могили.

[Лупул Василь (Лупу Васіле) (1593? — 1661, Істамбул). — Виправлення. Т. 11.]

Лупулівна Роксана (Розанда, † 1686), дочка молд. господаря Василя Лупула, з 1652 р. дружина гетьманича Тимоша Хмельницького. Після його смерти (1653) перебувала в Чигирині, а потім жила в своєму маєткові — м. Рашкаві на Поділлі, наданому їй Б. Хмельницьким; з 1666 у Молдавії.

[Лупулівна (Лупу) Роксана (Розанда, Руксандра). — Виправлення. Т. 11.]

Лур’є Олександер (1868 — 1954), дерматовенеролог родом з Києва, в 1919-49 зав. катедрою Київ. клінічного ін-ту (з 1930 — Київ. ін-т удосконалення лікарів). Праці з ділянки діягностики і лікування т. зв. грибкових захворювань шкіри, вивчення сифілісу тощо.

[Лур’є Олександер (1868 — 1954, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Лур’є Олександер (1897 — 1958), акушергінеколог жид. роду, чл.-кор. АН УРСР (з 1939), на Україні з 1938 (проф. Київ. Мед Ін-ту); праці й орг. діяльність Л. присвячені м. ін. боротьбі з материнською смертністю.

[Лур’є Олександер (1897, Климовичі, Могилівська губ., Білорусь — 1958, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Лутай (Лютай) Федір, військ. осавул (1637), сотн. переяславського полку (1638); кошовий отаман Запоріжжя (1647), багато допоміг Б. Хмельницькому на поч. повстання. Бл. 1652 р. збудував Чортомлицьку Січ.

Лутига (Atriplex L.), одно- або багаторічні рослини з родини лободуватих, звич. бур’яни; на Україні найпоширеніші: Л. блискуча (A. nitens Schkuhr.) і Л. списувата (A. hastata L.); Л. городню (A. hortensis L.) культивують як декоративну рослину і вживають як городину.

Лутугине (V — 20), м. Олександрівського р-ну Луганської обл.; 10 500 меш. (1959); зал. вузол, зав. прокатних валків, видобуток вугілля.

Лутугін Леонид (1864 — 1915), рос. геолог, проф. Гірничого Ін-ту в Петербурзі, дослідник Донецького басейну; під керівництвом Л. проведено детальні геол. знімання Донбасу в мірилі 1:42 000, на підставі яких Л. склав у 1911 р. оглядну карту 1:126 000.

[Лутугін Леонид (* Петербурґ — † Кольчуґіно, Томська губ., Росія). — Виправлення. Т. 11.]

Луценко Іван (1864 — 1919, лікар і гром. діяч в Одесі, чл. Центр. Ради, лідер Укр. Нар. Партії (Укр. Партії Самостійників-Соціялістів), організатор і гол. Одеської Військ. Ради, чл. Укр. Ген. Військ. Комітету. Загинув літом 1919 на посту військ. лікаря під час боїв за зал. станцію Антоніни на Волині.

Луценко Павло (1873 — 1934), піяніст-педагог родом з Харківщини; закінчив Харківське муз. училище і консерваторію Штерна в Берліні, в якій згодом був викладачем. З 1917 — проф. Харківської Консерваторії; виховав численних піяністів і муз. педагогів.

[Луценко Павло (* Красний Кут — † Харків). — Виправлення. Т. 11.]

Луцик Володимир (1858 — 1909), гал. письм., гол. співр. «Страхопуда», «Пролома» і «Нового Пролома», автор лібретта до опери Січинського «Роксоляна». Писав під псевд. Богдан Музика, Какоіоръ.

Луцик Степан (1906 — 63), маляр школи О. Новаківського у Львові, учасник виставок УНУМ, УТПМ і групи РУБ у Львові, з 1945 р. в Німеччині, з 1951 в ЗДА; портрети, краєвиди, серія картин Львова; ст. на мист. теми.

[Луцик Степан (* Львів — † Сент Пол, Міннесота). — Виправлення. Т. 11.]

Луців Лука (* 1895), літературознавець і критик, учитель сер. шкіл Галичини, д. чл. НТШ; тепер у ЗДА, співред. газ. «Свобода» (з 1952). Досліджував впливи Т. Шевченка в слов. літературах (А. Харамбашіч, Я. Купала і Т. Шевченко) та зв’язки укр. літ. з Европою (О. Кобилянська і Ф. Ніцше, О. Кобилянська і Е. П. Якобзен); праці про В. Стефаника, М. Шашкевича й ін.; численні рецензії.

[Луців Лука (1895, Грушова, Дрогобицький пов., Галичина — 1984, Філядельфія), псевд. Л. Граничка. — Виправлення. Т. 11.]

Луців Юрій (* 1931), дириґент Львівського Театру Опери і Балету і симфонічної оркестри Львівської Держ. Філармонії (1953 — 54 і з 1960) та симфонічної оркестри у Запоріжжі (1954 — 59); у 1961 ґастролював у Канаді (Калґарі, Едмонтон); вихованець Львівської консерваторії, учень М. Колесси.

[Луців Юрій (* Львів). З 1960 викладач Львівської консерваторії. — Виправлення. Т. 11.]

Луцкевич Василь, коз. полк., брав участь у поході Сагайдачного під Хотин 1621; гетьман запор. у 1620-их pp.

Луцкевич Марко (1885 — 1934), кооператор, гром.-політ. діяч на Волині, 1922 посол до поль. сойму; виданий соймом судові за промови проти поль. держави, втік до Чехо-Словаччини, а 1924 переїхав до УРСР; 1926 заарештований большевиками, помер на примусових роботах у Сибіру.

[Луцкевич Марко (1882, Ковель, Волинська губ. — 1934). — Виправлення. Т. 11.]

Луцьке, Луцьк (III — 6), м. на зах. Волині, положене над р. Стиром на пограниччі Волинської лісостеп. височини і Волинського Полісся; центр Волинської обл.; 63 000 меш. (1961), в тому ч. бл. 80% українців.

Вперше Л. згадується в літопису під 1185 (також Лучеськ), але існувало вже давніше (мабуть, у 10 в. було центром племени лучан); сліди давнього заселення сягають неоліту. За Київської держави Л. було з 1154 р. стольним городом окремого князівства, з 1225 входило деякий час до Володимирського князівства, згодом до Галицько-Волинської держави. 1340 р. Л. перейшло під владу Любарта Гедиминовича, який збудував тут великий оборонний замок, і стало столицею удільного Волинського князівства (1340 — 84 і за Свидригайла — 1440 — 53) в межах Лит. держави; пізніше воєводське м. Після Люблінської унії 1569 належало до Польщі.

Найбільше значення Л. мало в 15 — 16 вв., коли, завдяки своєму положенню на перехресті шляхів (з зах. на сх. і з-над Чорного м. на Литву), було одним з гол. торг. міст України. У той час поселилися тут караїми з Криму; ще давніше — вірмени. 1429 Р. в Л. відбувся відомий з’їзд евр. монархів, організований В. кн. Витовтом. Л. було також важливим осередком укр. рел. і культ. життя: у 13 в. стало осідком єпархії і бл. Л. постав Жидичинський манастир св. Миколая, 1617 р. засновано Луцьке Хресто-Воздвиженське Братство, одне з визначніших на Україні, а при ньому (з 1621) школу; з поль. шкіл з 1614 р. діяла Єзуїтська Колеґія. З 17 в. Л. занепало, за Росії (з 1795) стало пов. м. Волинської губ. (цетр Волині перенесено до Житомира), 1864 р. мало ледве 5 000 меш. Згодом зростало: 1897 р. — 14 800 (в тому ч. 79% жидів), 1912 — 26 600; до першої світової війни Л. було рос. фортецею. 1917 — 19 pp. Л. було в межах укр. держави, в травні 1919 p. його зайняли поляки після боїв з укр. холмською дивізією.

За поль. часів воєводське м., що спричинило деякий його розвиток (1921 р. — 21 200 меш., 1931 — 35 600). У 1920-30-их pp. Л. було гол. осередком укр. політ. й культ. життя Зах. Волині («Просвіта» з 134 філіями — з 1918, 1932 ліквідована поляками, укр. приватна гімназія, Т-во ім. П. Могили з 1932, осідок правос. єп., клюб «Рідна Хата», Волинський Укр. Театр тощо) та найбільшим на Волині (хоч скромним) видавничим осередком (газ. й журн.: у 1920-их pp. — «Громада», пізніше «Волинська Громада»; у 1930-их pp. «Волинська Неділя», «Укр. Нива», згодом перетворена на «Волинське Село місячник «Рідний Колос» та ін.). 1939 р. Л. зайняли большевики і перед відступом 1941 р. в Луцькій тюрмі знищили бл. 3 000 українців.

Нині в Л. розвинена харч. пром-сть (млини, м’ясо- і плодокомбінати, цукровий зав. тощо), ливарно-мех., машинобудів. і кілька цегельно-черепичних зав., швейна і взуттєва фабрика; Пед. Ін-т ім. Лесі Українки, укр. драматичний театр, філармонія, краєзнавчий музей.

Старе м. положене на підвищеній частині меандру Стиру, оточене його відногами й болотами (див. карту). В пізніші часи м. розвивалося в півн. напрямі до зал. станції, за останні часи також в зах. і півд.-зах. — на лівому березі Стиру. З пам’яток старовини найвизначнішими є рештки т. зв. Любартівського замка (див. фото в ЕУ I, стор. 431), оборонної споруди, розташованої на невисокому горбі в трикутнику між р. Стиром і Глушцем. З неї залишилися рештки стін і укріплень замків: Верхнього (1314 вв., перебудований 15 — 17 вв.) з баштами Владичою, Надворітною і Стировою та Нижнього або Окружного (14 — 16 вв.). Найвеличнішою сучасною будівлею в Л. є латинський барокковий костьол (по-єзуїтський), збудований 1619-20 pp. З давніх укр. храмів залишилося мало: нема слідів катедрального собору, що містився в замку, церкви св. Дмитрія (14 в.) й ін.; церква св. Покрови (однонавна й одноапсидна) перебудована з руїн стародавньої церкви з 15 в., Воздвиженська, відбудована 1890 з залишків кол. братської церкви (1619-20). Поза старим м. є сучасний барокковий правос. собор, збудований 1754 р. на місці давньої дерев’яної церкви (з 1648).

[Луцьке, Луцьк (III — 6). Вперше Л. згадується в Іпатіївському літописі під 1085. — Виправлення. Т. 11.]

В. Кубійович

Луцьке євангеліє, апракос, рукопис 14 в., списаний на Україні з півд.-слов. ориґіналу, зберіганий в Публічній Бібліотеці ім. Леніна у Москві (262 листки в 2 стовпці; фоліо); в 14 — 15 вв. належало Спаському манастиреві під Луцьким. Л. є. виявляє низку українізмів зокрема в фонетиці («нове Ђ», змішування и з ы та у з в; поява е замість и не під наголосом; приставне в-); мову досліджував О. Соболевський в «Очерках...» (1884) і особливо П. Бузук («Зб. комісії для дослідження іст. укр. мови», І).

Луцьке Хресто-Воздвиженське Братство, Луцьке Чеснохресне Братство, одне з визначних правос. братств, засноване 1617, 1619 одержало привілей від короля Жигмонта III, 1623 — грамоту царгородського патріярха разом із ставропігійським статутом; мало свою школу і друкарню. Після Хмельниччини поступово занепало. 1896 р. рас. уряд відновив Л. Х.-В. Б., надавши йому статут з політ. метою — «зміцнення рос. народности». З 1920 існувало безстатутово, 1931 було формально ліквідоване поль. владою, 1935 його нові статути були затверджені з тим, що воно є продовженням братства з 17 в., але без права на майно, яке залишилося під комісарським наглядом поль. уряду. За сов. окупації Л. Х.-В, Б. не діє.

Луцький Мирон (1891 — 1961), брат Остапа, хлібороб-суспільник, у 1918 — 20 pp. сотн. УГА і начальник штабу групи «Схід» в часі облоги Львова, 1-ої бриґади УСС, начальник оперативного відділу 2-ої бриґади ЧУГА; активний чл. УНДО; в 1930 — 39 гол. крайового т-ва «Сіль. Господар» у Львові, 1933 — 39 заступник гол. Львівської хліборобської палати, в 1941 — 43 — дир. цукрового тресту України. З 1948 в Канаді; помер у Торонто.

[Луцький Мирон (* Лука, Симбірський пов., Галичина). — Виправлення. Т. 11.]

Луцький Остап (1883 — 1941), політ. і гром. діяч, визначний кооператор, публіцист і поет. В 1907 — 13 pp. на Буковині ред. щоденника «Буковина» і кооп. діяч. 1918 р. старшина австр. армії, адьютант групи архикн. Вільгельма (Василя Вишиваного), сотн. УГА (деякий час начальник штабу 4 бриґади). З 1928 р. один з провідних діячів укр. кооперації в Галичині й начальний дир. Ревізійного Союзу укр. кооператив (1928-39); чл. ЦК УНДО, посол до поль. сойму (1928 — 35) та сенатор (1935 — 39). Ст. на екон. і суспільні теми, окремі праці: «Кооп. проблеми», «Сіль-госп. кредит», «Готівкові приходи і розходи сел. родини в pp. 1927 — 37» й ін. Замолоду чл. «Молодої Музи», зб. поезій «Без маски» (1903), «З моїх днів» (1905), «В такі хвилі» (1906). В 1939 заарештований большевиками, згинув у концентраційному таборі в Котласі.

[Луцький Остап (* Лука, Симбірський пов., Галичина). — Виправлення. Т. 11.]

Луцький Юрій (* 1919), син Остапа, літературознавець родом з Галичини, тепер у Канаді; проф. і гол. (1954 — 61) відділу слов’янознавства Торонтського Ун-ту. Автор праць з історії укр. літератури: „Literary Politics in the Soviet Ukraine, 1917 — 34“ (1956), „The Battle for Literature in the Soviet Ukraine“; „A Documentary Study of VAPLITE“ в „Harvard Slavic Studies“, III, 1957. Перекладач Хвильового (Mykola Khvylovy. „Stories from the Ukraine“, 1960) й ін.; ред. річників „Canadian Slavonic Papers“.

[Луцький Юрій (Luckyj George) (* Янчин, Перемишлянський пов.), д. чл. НТШ і УВАН. Співред. 2-томної „Ukraine: A Concise Encyclopaedia“ і т. 1 „Encyclopedia of Ukraine“. — Виправлення. Т. 11.]

Лучаковський Богдан (* 1900), інж.-лісівник родом з Галичини; на еміґрації засновник і кількаразово гол. і почесний чл. Об’єднання Укр. Лісників і Деревників (ОБУЛІД), ст. з лісівництва; тепер у ЗДА.

[Лучаковський Богдан (1900, Станиславівський пов. — 1971, Еспанія), з 1951 у ЗДА. — Виправлення. Т. 11.]

Лучаковський Володимир (1839 — 1903), гром. діяч і письм., адвокат і бургомістр у Тернополі, засновник багатьох укр. Культ. установ: збирач приповідок і загадок; вірші й оп., переклади для укр. театру, ст. на гром. теми.

[Лучаковський Володимир (* Довжанка, Тернопільський пов., Галичина — † Тернопіль). — Виправлення. Т. 11.]

Лучаковський Константин (1846 — 1912), гал. педагог, клясичний філолог; шкільні підручники («Читанка», 1892, «Взори поезії і прози», 1894 та ін.), ст. з клясичної філології й укр. літератури.

[Лучаковський Константин (Лучаківський Костянтин) (* Явче, Бережанщина, Галичина — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Лучани (лучичі), така назва зустрічається в творі Константина Багрянородного на означення населення, що жило в зах. частині Волині. Деякі історики вважають, що це було окреме плем’я, яке одержало назву від м. Луцького; на думку Грушевського, це пізніша назва і означає мешканців Луцького та найближчих його околиць.

Лучинський Іван (1816 — 55), маляр з Чернівців, працював у Львові, портрети під впливом Рембрандта («Автопортрет»), краєвиди, натюрморти в манері голл. малярства.

Лучицька Катерина (* 1889), драматична акторка родом з Києва; з 1908 у різних пересувних театрах і в держ. театрах Києва (1918-28), Одеси, Дніпропетровського (1936-38) та ін.; перев. на героїчних ролях: Мавка («Лісова пісня»), Амалія («Розбійники»), Наталя («Лимерівна» П. Мирного), Гільда («Свіччине весілля» І. Кочерги) та ін.

[Лучицька Катерина (1889 — 1971, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Лучицький Борис (* 1906), актор і режисер; з 1921 на сцені різних пересувних театрів, згодом актор і режисер Ніженського укр. драматичного театру ім. М. Коцюбинського (1933 — 60), з 1960 у Чернігівському обл. муз.-драматичному театрі ім. Т. Шевченка; ставив «Украдене щастя» (І. Франка), «Платон Кречет» (О. Корнійчука), «Влада темряви» (Л. Толстого).

[Лучицький Борис (1906, станиця Усть-Медведицька, Донщина — 1966, Чернігів). — Виправлення. Т. 11.]

Лучицький Володимир (1877 — 1949), син Івана Л., геолог і петрограф, д. чл. АН УРСР (з 1945), проф. Київ. Ун-ту (1913 — 23 і з 1945), Гірничої Академії та Геол.-розвідувального Ін-ту в Москві (1923 — 45); в 1920-их pp. перший дир. Укр. Геол. Комітету в Києві, з 1947 дир. Ін-ту Геол. Наук АН УРСР. Праці з ділянки петрографії і гідрогеології України, зокрема Укр. Кристалічного масиву, синтетична праця «Петрография Украины» (разом з П. Лебедєвим, 1934), відомий підручник «Петрография» (6 вид., 1 — 2 тт., 1947 — 49) та ін.

[Лучицький Володимир (* Київ † Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Лучицький Іван (1845 — 1918), історик і гром. діяч родом з Полтавщини, вихованець і довголітній проф. Київ. Ун-ту на катедрі всесвітньої історії, де створив наук. школу; гласний Полтавського земства, згодом чл. Держ. Думи від м. Києва. Був чл. Київ. Старої Громади, співр. «КСт.» й одним з фундаторів Укр. Наук. Т-ва у Києві. Гол. праці Л. присвячені соц.-екон. і культ.-рел. історії Франції («Католическая Лига и кальвинисты во Франции», 1877; «Крестьянское землевладение во Франции накануне революции...», 1900; «Состояние землевладельческих классов во Франции накануне революции и аграрная реформа 1789 — 1793 гг.», 1912), Німеччини («Рабочее население и экономическая политика германских городов 15 — 16 вв.», 1894), а також екон.-соц. історії Лівобережної України 18 в. (на підставі Рум’янцівського опису), зокрема «Материалы для истории землевладения в Полтавской губернии в 18 в.», 1883; «Сборник материалов для истории общины и общественных земель в Левобережной Украине в 18 в.», 1884; «Сябры и сябрынное землевладение в Малороссии», 1889 та ін.

[Лучицький Іван (14.6.1845, Кам’янець Подільський, Подільська губ. — 22.8.1918, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Лучишин Іван (* 1895), інж., гром.-політ. діяч і публіцист, родом з Перемищини, чл. Гол. Секретаріяту УСРП, чл.-засновник і перший гол. молодечого союзу «Каменярі», інспектор фахових шкіл «Рідної Школи»; на еміґрації чл. ЦК Укр. Соц. Партії і УНРади; тепер у Німеччині; численні політ. публікації.

[Лучишин Іван (1895, Грушатичі — 1984, Цюріх, Швайцарія). — Виправлення. Т. 11.]

Лучкай (Поп) Михайло (1789 — 1843), гр.-кат. свящ., історик Закарпаття („Historia Carpatho-Ruthenorum“,), автор граматики ц.-слов. і укр. мови („Grammatica Slavo-Ruthena seu veteroslavicae linguae», 1830, в якій щодо ц.-слов. мови пішов за граматикою Й. Добровського з 1822 p., для порівняння з якою подав граматику сер.-закарп. говору с. Великі Лучки б. Мукачева); разом із зразками прислів’їв і пісень це перший друкований опис укр. говірки. Для Л. ц.-слов. мова це старіша форма закарп. говору й отже повинна залишатися літ. мовою Закарпаття. Граматику Л. досліджували М. Возняк (ЗНТШ, 90), В. Сімович («Наук. Зб. Ужгородської «Просвіти», ч. 7 — 8), Г. Ґеровський («Карпаторусский сборник», 1931) і В. Поґорєлов («Карпаторусские этюды», Братіслава, 1939).

[Лучкай (справжнє прізвище Поп) Михайло (* Великі Лучки, Закарпаття — † Ужгород). — Виправлення. Т. 11.]

Лучків Віктор (1878 — 1930), інж.-будівельник (фахівець з водного будівництва); 1922 — 23 ректор Укр. (таємної) Високої Техн. Школи у Львові.

Лучкович Михайло (* 1892), укр. гром. і політ. діяч у Канаді, публіцист; перший українець посол до федерального парляменту в Оттаві в 1926 — 35 pp. (з округи Веґревіл в провінції Альберта); ст. на укр. і гром. теми в укр. і англомовній пресі, переклад з укр. на англ. (м. ін. «Ротонди душогубців» Т. Осьмачки).

[Лучкович Михайло (1892, Шамокін, Пенсільванія, ЗДА — 1973, Едмонтон, Канада). — Виправлення. Т. 11.]

Лушпинський Олександер (1878 — 1943), інж. архітект і гол. інж. будів. підприємства І. Левинського; будував церкви (в Микитинцях, Кліцьку, Велдіжі, Вороблячині, Тисьмениці й ін.) і гром. будівлі (манастирі Сестер Василіянок у Львові й Станиславові, Нар. Дім у Дрогобичі й ін.); автор 2 альбомів «Відбудова села» (1917, проєкти в нар. стилі сел. хат і сіль. установ) і «Дерев’яні церкви Галичини XVI — XIX ст.» (1920). В творчості Л. помітна тенденція створити укр. нац. стиль архітектури в забудові міст.

[Лушпинський Олександер (1878 — 1944), „Дерев’яні церкви Галичини XVI — XVIII ст.“ (1920). Запроєктував у Львові будинок Т-ва „Дністер“ (1905), бурсу Укр. Пед. Т-ва у Львові (1908), будинок Муз. Т-ва ім. М. Лисенка (1914 — 16). — Виправлення. Т. 11.]

Лушпинський Платон (1880 — 1952), педагог, з 1913 учитель філії Акад. гімназії у Львові, з 1945 викладач Ун-ту ім. І. Франка; праці з естетики поезії, зокрема Шевченкової («Естетична аналіза поетичних творів», 1933) і Ґете (Й. В. Ґете «Фавст», 1943); ст. в журн. «Укр. Школа», «ЛНВ» та ін.

Любавський Матвій (1860 — 1936), історик, білор. походження, проф. Моск. Ун-ту, д. чл. АН СССР, автор численних праць з іст. Лит.-Руської держави (гол. «Областное деление и местное управление Литовско-Русского государства», 1892; «Литовско-Русский сейм», 1900; «Очерк истории Литовско-Русского государства до Люблинской унии включительно», 1910; «Літоўска-Белоруская дзяржава у начатку 16 ст.», 1926), України («Начальная история малорусского казачества» — Журнал Министерства Народного Просвещения, 1895) і Росії.

[Любавський Матвій (* Великі Можари, Рязанська губ., Росія — † Уфа, Башкирія). — Виправлення. Т. 11.]

Любар (IV — 8), с. м. т. на півд.-сх. Волині над Случчю, р. ц. Житомирської обл., 6 800 меш. (1959); Л. заснований Любартом Ґедиміновичем (первісна назва — Любартів); відомий з коз.-поль. воєн і з визвольних змагань 1917 — 20.

Любарський Семен (1878 — 1944), гром. і церк. діяч Грубешівщини (Холмщина), нар. учитель; 1917 — 18 чл. Укр. Центр. Ради, 1922 — 28 посол до поль. сойму; ст. з історії й етнографії Холмщини.

[Любарський Семен († Скригічин, Грубешівський пов., Холмщина). — Виправлення. Т. 11.]

Любарський-Письменний Євген (1882 — 1919), гром. і політ. діяч; під час першої світової війни співр. Союзу Визволення України, згодом діяч Укр. Дем.-Хліборобської Партії; розстріляний поляками.

Любарт (Колишко) Варвара (* 1898), драматична акторка, школи М. Заньковецької, родом з Полтави; училася в Петербурзі; з 1918 в Держ. Нар. Театрі, з 1922 в Держ. Укр. Драматичному Театрі ім. Заньковець. кої в Києві, Дніпропетровському, Запоріжжі і з 1945 у Львові, на героїчних і характерних ролях.

[Любарт (справжнє прізвище Колишко) Варвара (1898 — 1967, Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Любарт Дмитро († бл. 1385), син Ґедиміна, лит.-руський кн., посвоячений з гал.-волинською династією. Після смерти Юрія II Болеслава був закликаний боярами на гал.-волинський престол, але міг втриматися лише на Волині, звідки весь час за допомогою Литви провадив збройну боротьбу з Польщею та Угорщиною за гал.-волинські землі, півн. частина яких (Волинь) врешті залишилася за Лит.-Руською державою. Див. ЕУ I, стор. 428 — 29, 431.

Любачів (III — 4), м. в півн.-зах. частині Галичини над р. Любачівкою; тепер пов. м. в Польщі (Ряшівське воєводство).

Любачівка, права притока Сяну, довж. — 85 км; випливає на Розточчі, пливе Надсянською низовиною.

[Любачівський Мирослав Іван. — Доповнення. Т. 11.]

Любашівка (VI — 11), с. м. т. в півн.-зах. частині Причорноморської низовини, р. ц. Одеської обл., 8 800 меш. (1959).

Любецька битва, битва Ярослава Мудрого під Любечем, недалеко Чернігова (1016), в якій він розбив військо свого брата Святополка, київ. кн., що, вбивши братів Бориса, Гліба й Святослава, хотів заволодіти всією батьківською спадщиною.

Любецький Іван, ґравер на міді, переїхав з України до Петербурґу, де працював 1721 — 55; залишив бл. 40 мідеритів рел. і світського змісту.

Любецький з’їзд укр. кн. 1097 p., скликаний гол. заходами Володимира Мономаха, на якому, крім Мономаха, були Святополк Із’яславич, Олег і Давид Святославичі, Давид Ігоревич і Василько Ростиславич. З’їзд вирішив скасувати практиковану доти засаду сеньйорату у спадку княжих престолів і на її місце завів засаду отчинности, на підставі якої кожний кн. мав володіти тими землями, що ними володів його батько. Л. з. формально перетворив одну суцільну державу на ряд незалежних держав, об’єднаних у своєрідну федерацію, яка для полагодження спільних справ скликала княжі з’їзди. Л. з. вирішив також відбути спільний похід проти половців. Постанови з’їзду закріплено спільною присягою присутніх князів.

Любеч (II — 11), одне з найдавніших м. України, положене на лівому березі Дніпра на шляху з Києва на півн.; вперше згаданий в літопису під 882 p., коли ним оволодів кн. Олег, 10 — 11 вв. важливий центр Чернігівщини, відомий як батьківщина Антонія Печерського, 1016 місце битви кн. Ярослава Мудрого з Святополком, княжих з’їздів 1097 і 1135; 1148 спалений кн. Ростиславом і пізніше вже ролі не відогравав. Нині р. ц. Чернігівської обл., 3 900 меш. (1959); пристань на Дніпрі.

Любешів (II — 6), с. м. т. над дол. Отоходом, р. ц. Волинської обл., 4 400 меш. (1959); харчова пром-сть; піярська базиліка (з 1762) з частково збереженими фресками.

Любименко Володимир (1873 — 1937), ботанік-фізіолог, проф. Петербурзького Ун-ту, військ. Мед. Академії й ін. високих шкіл, д. чл. УАН (з 1929 p.), чл.-кор. АН СССР (з 1922); засновник і керівник фізіологічної лябораторії Укр. Ін-ту Рослинництва у Харкові та лябораторії з фізіології рослин при УАН у Києві. Визначний фахівець з фотосинтези, представник т. зв. екон. фізіології, тісно пов’язаної з потребами інтенсифікації сіль. госп-ва, яка вивчає впливи факторів зовн. оточення на с.-г. рослини. Праці Л. присвячені творенню хлорофілу, фотосинтези і накопичення сухої маси рослин.

[Любименко Володимир (* Вейделевка, Валуйський пов., Воронізька губ. — † Ленінград). — Виправлення. Т. 11.]

Любимівське городище, городище скито-сарматського часу в с. Любимівці Кахівського р-ну Херсонської обл., розташоване на високому лівому березі кол. притоки Дніпра — р. Конки, досліджене в 1926 — 29 pp. і 1951 — 52, Залишки наземних житлових і госп. будівель, посуду, знарядь праці та ін.

Любимський Олександер (* 1907), маляр родом з Мелітополя, студіював у Харкові; пейзажі («Вечір у степу»), тематичні картини («Спуск у шахту», «Змагання доменщиків»), великі декоративні пано («Мати», «Колгоспні ясла», разом з М. Рибальченком «Садівництво» й ін.).

[Любимський Олександер (1907 — 1981, Харків). — Виправлення. Т. 11.]

Любинецький Роман (1885 — 1945), оперовий співак, ліричний тенор; з 1918 перший тенор держ. опери у Загребі, в 1929 — 44 проф. Львівської Консерваторії.

[Любинецький Роман (* Чесники, Рогатинський пов., Галичина — † Кoмаров бл. Плзня, Чехо-Словаччина). — Виправлення. Т. 11.]

Любинський Всеволод (1840 — 1920), лікар-фармаколог родом з Київщини; діяльний чл. Укр. Нар. Громади, заснованої 1917 р. П. Скоропадським; за гетьманату мін. здоров’я в кабінеті Ф. Лизогуба. В гетьманському уряді Л. належав до групи мін., які вели українізаційний курс.

Любинський Микола (1891 — 193?), політ. діяч доби визвольних змагань; чл. Укр. Центр. Ради від УПСР, чл. делеґації на мирові переговори в Бересті Литовському, підписав від укр. делеґації «звернення до нім. народу» в справі військ. допомоги Україні; в березні-квітні 1918 керуючий мін-вом закордонних справ УНР в кабінеті В. Голубовича. В УССР працював в Ін-ті Наук. Мови при ВУАН у Києві, репресований у 1930-их pp.

Любинський Микола (* 1904), ботанік-фізіолог, співр. Ін-ту Ботаніки АН УРСР; «Фізіологічні основи вегетативного розмноження рослин» (1957) й ін.

[Любинський Микола (1891, Стріхівці, Ново-Ушицький пов., Подільська губ. — 193?). — Виправлення. Т. 11.]

Любисток Григорій, у 1730 — 40-их pp. бандурист при царському дворі в Москві, насильно вивезений з України.

Любисток лікарський (Levisticum officinale Koch.), багаторічна рослина, заввишки до 1 — 2 м, з родини окружкових, декоративна; корінь уживають в нар. медицині як серцевий та сечогінний засіб.

Любич-Парахоняк Олександра (* 1892), оперова співачка — ліричне сопрано, учениця О. Мишуги, перша виконавиця більшости сольових пісень С. Людкевича; з 1917 виступала в опері (Галька, Аїда в одноім. операх) і оперета Львівського міськ. театру, в театрах Кракова, Познаня, Торуня і гостинно в Німеччині та Чехо-Словаччині; зійшла зі сцени 1937 р.

[Любич-Парахоняк Олександра (1892, Станиславів, Галичина — 1977, Винники бл. Львова). — Виправлення. Т. 11.]

Любінь Великий (IV — 4), бальнеологічний курорт над р. Верешицею, у 25 км на півд.-зах. від Львова; відомий з 15 в. Лікувальні засоби: мінеральне джерело з сірководневою сульфатно-кальцієвою водою, яка використовується для ванн, торфолікування. Лікування серцевожильних і нервових хвороб, органів дихання, жіночих хвороб. Сезон — круглий рік. Від березня до травня 1919 бої УГА з поляками.

Люблинський Юліян (1798 — 1873), один з основоположників Товариства З’єднаних Слов’ян, шляхтич Волинської губ. Засуджений на 5 pp. каторги, згодом був на засланні (до 1856).

[Люблинський (Люблінський) Юліян (* Люблинець бл. Новограда-Волинського — † Петербурґ). Справжнє прізвище Мотошнович. — Виправлення. Т. 11.]

Люблін (II — 3), воєводське м. в сх. Польщі над р. Бистрицею; 190 000 меш. (1962). За княжих часів Л. був важливим городом Польщі, положеним на пограниччі Київської, згодом Галицько-Волинської держави, у 13 і першій пол. 14 в. Л. кількакратно перебував в укр. руках, м. ін. 1244 р. його здобув на короткий час Данило Романович, бл. 1289 р. його син Лев; відтоді до 1302 р. Л. і Люблінська земля входили до складу Галицько-Волинської держави. 1474 р. став осідком поль. воєводи, з 1578 р. — трибуналу коронного, найвищої судової інстанції півд. Польщі, а тим самим і України; у 16 і першій пол. 17 в. Л. був багатим торг. м.; часто відбувалися в ньому поль. сойми (м. ін. сойм 1569 p., на якому схвалено Люблінську унію). Частину населення Л. становили українці, і в 16 — 17 вв. Л. був одним з визначніших укр. рел. осередків. 1593 при церкві св. Спаса постало правос. братство, організоване на зразок Львівського, з 1607 при ньому засновано школу, в пол. 17 в. церква перейшла в руки оо. Василіян, які заснували свій манастир (проіснував до 1864 p.). За Хмельницького Л. кілька разів був зайнятий козаками. З другої пол. 17 в. укр. людність Л. зазнала польонізації.

З 1815 р. Л. належав до Королівства Польського, після знищення його автономії став рос. губ. м.; до складу Люблінської губ. аж до 1912 входила Холмщина. До 1914 р. в Л. жило невелике ч. українців: з сусідньої Холмщини й рос. службовці.

В період між двома світовими війнами Л. став гол. м. Люблінського воєводства, до якого належали Холмщина й Підляшшя. Укр. колонія нараховувала 300 — 400 осіб, в т. ч. кількадесят студентів у поль. кат. ун-ті. Ч. українців збільшилося до 1 000 під час нім. окупації, гол. в 1939 — 41 pp., коли до Л. прибуло чимало втікачів з Зах. України. Тоді в Л. існував Укр. Допомоговий Комітет, 2 парохії (правос. і укр.-кат.), представництво УЦК на Люблінський дистрикт (гол. В. Тимцюрак, пізніше Л. Голейко) тощо. Тепер населення укр. колонії творить клітину Укр. Суспільно-Культ. Т-ва у Варшаві. В бібліотеці Люблінського Кат. Ун-ту є частина бібліотеки й архіву кол. гр.-кат. єпархії в Перемишлі.

Цінними пам’ятниками укр. монументального малярства є фрески в каплиці св. Тройці (в замку), майстерно виконані укр. малярем Андрієм (закінчені 1415). З 1607 р. походить ренесансова церква св. Спаса.

В. К.

Люблінська унія, об’єднання Литви й Польщі в неподільну держ. цілість «Річ Посполиту», остаточно оформлене 1. 7. 1569 на соймі в Любліні. На основі Л. у., Річ Посполита мала виборного монарха (король поль. одночасно був і В. кн. лит.), спільний сойм, закордонну політику й монетну систему. В. Князівство зберігало держ. автономію, маючи окремі закони, уряд, адміністрацію, суд, військо й фінанси. До Польщі («Корони Польської») було прилучено Підляшшя, Волинь, Поділля, Брацлавщину й Київщину; за В. Князівством Лит. залишалися, крім лит. земель, Білорусь, Берестейщина та Пинщина. Див. ще ЕУ I, стор. 434.

Любович Микола (1855 — 1935), історик родом з Поділля, вихованець і доц. Київського Ун-ту, згодом проф. Варшавського і Ростовського ун-тів; праці з історії Польщі (зокрема реформації) і Зах. Европи.

Любович Петро (1826 — 69), укр. кат. свящ., композитор; «Літургія» для мішаного хору, для фортепіяна „Ulubione sola ruskie“ — попурі з гал. нар. пісень, «Пьесны для пЂнія в КобзарЂ».

[Любович Петро (* Старий Збараж, Збаразький пов., Галичина — † Грималів, Скалатський пов., Галичина). — Виправлення. Т. 11.]

Любомирович Іван (* 1894), клясичний філолог і педагог у Львові, досліди латинських прозаїків (Цезар, Ціцерон, Салюстій), підручник латинської граматики для укр. гімназій.

Любомирський Григорій (1865 — 1937), муз. педагог і композитор, співзасновник і вчитель Муз.-Драматичної Школи М. Лисенка (з 1904), згодом Київ. Муз-Драматичного Ін-ту ім. М. Лисенка (з 1918) і Київ. Консерваторії (з 1934); симфонія г-моль, «Елегія», сх. танки; підручники з елементарної теорії музики і гармонії, ст. в муз. журн. Л. виховав низку визначних музик (К. Стеценко, О. Кошиць, В. Верховинець й ін.).

[Любомирський Григорій (* Васильків, Київ. губ. — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Любомль (II — 5), м. на півн.-зах. Волині, р. ц. Волинської обл., 5 600 мешк. (1959); харч. лісообробна і місц. пром-сть; Л. відомий з 13 в. як м. Володимирського князівства, улюблене місце перебування кн. Володимира Васильковича.

Люботин (IV — 16), м. Харківського р-ну в 25 км на зах. від Харкова, 1959 р. — 32 600 меш.; зал. вузол, підприємства по обслуговуванню зал. транспорту, цегельня, спиртовий й ін. зав.

Любченко Аркадій (1899 — 1945), письм. родом з Київщини, активний діяч літ. руху 1920 — 30-их pp., близький до М. Хвильового, секретар літ. об’єднання «Гарт», співзасновник і неодмінний секретар Вапліте, співзасновник «Літ. Ярмарку» і «Пролітфронту», у 1941 — 42 pp. працював у ред. «Нової України» (Харків). Помер у Німеччині. Друкуватися почав з 1918 р. Романтично-імпресіоністичні зб. оп., новель і повістей: «Буремна путь» (1927), «Вона» (1929), «Вертеп» (1930), «Вітрила тривог» (1932) й ін.; п’єса «Земля горить» (1932); ст., нариси, переклади з франц. (А. Доде, Ф. Моріяк). Посмертне вид. «Щоденник» (1951).

[Любченко Аркадій (* Старий Животів, Уманський пов. — † Бад Кіссінґен). — Виправлення. Т. 11.]

Любченко (псевд. Кость Котко) Микола (1896 — 1934?), письм. родом з Києва. У роки революції належав до проводу боротьбістів, був ред. «Боротьби», пізніше перейшов до КПУ. У 1930-их pp. заарештований і ліквідований разом з ін. боротьбістами. Друкувався з 1911 p.; за сов. часу, крім фейлетонів у періодичній пресі, кілька зб. гуморесок, перев. проти УНР: «Петлюрія» (1921), «Проти С. Петлюри» (1921), «Істукрят» (1934) й ін.

[Любченко Микола (псевд. Кость Котко) (1896 — 1937). Обвинувачений у підготові „замаху на Постишева“, 4.12.1934 заарештований і засуджений на 7 р. ув’язнення. Відбував покарання в різних таборах півночі, зокрема на Біломорсько-Балтицькому канали Розстріляний 25.11.1937. — Виправлення. Т. 11.]

Любченко Панас (1897 — 1937), політ. дія“ УПСР, згодом сов. держ. і партійний діяч, родом з Київщини. 1917 р. чл. Укр. Центр. Ради від УПСР, в якій очолював крайню інтернац. групу, що потім оформилася в УКП — боротьбістів. У березні 1920, не зважаючи на опозицію більшости членства УКП, увійшов з деякими провідними боротьбістами до КП(б)У. З 1920 на різних партійних і держ. посадах, м. ін. заступник начальника Політвідділу 2 Кінної армії, 1927 — 34 секретар ЦК КП(б)У, 1933 р. перший заступник гол., 1934 — 37 гол. РНК УРСР і одночасно чл. Політбюра ЦК КП(б)У; делеґат на XIV, XV, XVII з’їзди ВКП(б), з 1934 кандидат ЦК ВКП(б). Л. був реалізатором централістичної політики Москви, під час процесу СВУ виступав як «гром. обвинувач» від Всеукр. Центр. Ради Профспілок, відогравав керівну ролю в колективізації і примусовому стяганні хліба з укр. села, що стало причиною голоду 1933. За «єжовщини» Л. 30 серпня 1937, передбачаючи ув’язнення, разом з своєю дружиною поповнив самогубство; під час моск. процесів 1937 — 38 рр. Л. обвинувачувано у створенні «нац.-фашистської орг-ції». На поч. 1960-их pp. Л. реабілітовано.

[Любченко Панас (14.1.1897, Кагарлик — 30.8.1937, Київ). Відмовившись їхати до Москви, 30.8.1937 Л. застрелив свою дружину і застрелився сам. — Виправлення. Т. 11.]

Люб’язьке озеро, оз. Люб’яж (II — 4), на півд.-зах. Поліссі, поблизу гор. Прип’яті, висота — 140 м, площа 4,7 км², глибина до 7 м.

[Люб’язьке озеро, оз. Люб’язь (II — 6), поблизу с. Люб’язь, площа 5,19 км², пересічна глибина 2,1 м, максимальна — 3,8 м. — Виправлення. Т. 11.]

Попередня     Головна     Наступна