[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1966. — Т. 5. — С. 1717-1730.]

Попередня     Головна     Наступна

Нафтова промисловість, галузь важкої пром-сти, яка охоплює видобуток і переробку нафти (Н.). З нафтових родовищ України до 1911 р. експлуатовано лише родовища на Передкарпатті (в Галичині), з 1912 р: також на Кубані, по другій світовій війні в Дніпропетровсько-Донецькому й Причорноморському нафтових р-нах.

Н. п. у Галичині до 1939 р. До поч. 19 в. Н. («ропа», «кип’ячка») видобували з природних виходів заглибшки до 4-6 м, згодом з колодязів (35-40 м) відрами, а пізніше ручною помпою для виробництва мастила («мазі») для возів, освітлення й лікувальних мазей; продукція у 1836 р. бл. 350 т. Пром. видобуток Н. зв’язаний з винаходом дистиляції Н. і нафтової лямпи (І. Лукасевичем у Львові 1851 — 52). У другій пол. 19 в. експлуатовано гол. Бориславське, Східницьке і Слободо-Рунґурське родовища (1870 р. продукція 20 000 т); для переробки Н. збудовано перші нафтоперегінні зав. (Дрогобич). Н. п. того часу мала зовсім примітивний характер (див. Дрогобицько-Бориславський пром. р-н). Сильне зростання видобутку Н. розпочалося в кін. 19 в. у зв’язку з освоєнням буріння глибоких свердловин (вперше 1895). Разом з цим місце мілких шахт і колодязів замінили глибокі шахти, що доходили до 1 250 м. 1908 р. свердловина «Oil City» досягла глибини 1 015 м і розкрила т. зв. Бориславський пісковик, багатий на Н. (тоді цей шиб давав 3 000 т Н. на добу). Місце дрібних примітивних підприємств зайняли тоді великі концерни — австр., англ., нім., франц. й ін. Укр. селяни, власники нафтових полів, здебільша продавали їх за мінімальну ціну, а лише деякі виорендовували їх підприємцям, бажаючи за винайм т. зв. брутто-проценти від кількости добутої Н. Найбільший видобуток Н. припав на 1909 р. — 2 053 000 т (5% світової продукції). Згодом наступив швидкий спад Н. п. (1913 р. — 1 047 000 т); на це вплинуло як вичерпання запасів Н., так і грабіжницьке і неплянове госп-во підприємців і надто слаба геол. розвідча робота (її вели держ. геол. ін-ти у Відні й за Польщі — у Варшаві та гол. приватні нафтові фірми). Бл. 95% Н. видобувалося в Дрогобицько-Бориславському (Борислав, Тустановичі, Східниця, Мразниця й ін.), лише 5% у Станиславівському (Битків, Рипне, Слобода Рунґурська й ін.) нафтових р-нах. Частину Н. переробляли на перегінних зав. у Дрогобичі, Львові та ін., частково за межами Галичини. У 1907 — 08 pp. їх було аж 60, здебільша малих з заг. виробничою потужністю 83 000 т на місяць. 80% Н. і її продуктів вивозили за межі Галичини, а навіть Австро-Угорщини; в продуктах, що їх вивозила Галичина, Н. посідала перше місце.

Упадок Н. п. в Галичині тривав і в роки між двома світовими війнами під поль. окупацією. Н. п. контролювали ще більше, ніж до війни, чужі картелі (їх капіталовкладення в Н. п. становили 1933 р. 229 млн злотих або 84% всього капіталу в Н. п.) — тоді гол. англ., бельг., а далі франц. й ін., пізніше також амер. Видобуток Н. зменшився на 1928 р. до 700 000 т річно, згодом ще більше: 1929 р. 601 000 (0,3% світової продукції), 1938 — 370 000 (0,1%). Причиною цього було виснаження верхніх нафтових горизонтів, брак місц. капіталу і незацікавлення чужинців бурити нові глибокі коштовні свердловини, конкуренція дешевої Н. з Близького Сх., якою американці почали постачати Европу, та застаріла техніка. У цей час збільшилося значення станиславівського нафтового р-ну (зокрема Биткова), на який припадало бл. 12% видобутку Н. Ч. нафтопереробних зав. зведено до 19 (1938) з тією самою потужністю, що й до 1914 р. (1 млн т річно); фактично вони переробляли лише (1938) 1/4 млн т (в тому ч. 91% припадало на 4 більші зав. «Польмін», «Ґаліція» і «Нафта» в Дрогобичі та «Гази земні» у Львові). Н. п. Галичини покривала попит Польщі (з Галичини вивозили нафтових продуктів на 50 — 120 млн злотих річно), а навіть завдяки мінімальному споживанню нафтових продуктів у Польщі — за її кордони.

На Центр. і Сх. Землях до 1939 р. існувала Н. п. лише на Кубані в Майкопському нафтовому р-ні (продукція 1912 р. — 150 000 т, 1928 — 160 000, 1937 — 1800 000). Майкопську Н. переробляли ще до революції у Краснодарі й Туапсе. Наддніпрянщина без Кубані не продукувала в той час Н. і майже всю Н. і нафтові продукти імпортувала з Кавказу — у 1909 — 11 pp. бл. 0,3 млн т. У 1930-их pp. збудовано нафтопереробні зав. в Одесі, Херсоні та Бердянському, які переробляли кавказьку Н.

У зв’язку з зростанням попиту на Н. імпорт Н. і її продуктів до УССР збільшився в пол. 1930-их pp. до бл. 2 млн т. Щоб улегшити імпорт Н. з Передкавказзя, побудовано трубопровід з Армавіру до Трудової в Донбасі.

Після 1939 р. У 1940 — 43 pp. H. п. залишилася на довоєнному рівні. Після занепаду 1944 — 45 pp., спричиненого частковим знищенням свердловин під час відступу нім. військ, Н. п. відновлено й 1946 р. продукція Н. в УССР дійшла до 231 000 т; тільки 1954 р. вона перевищила довоєнну (415 000 т). Н. п. за сов. влади реорганізовано: для ведення геологорозвідчих робіт був організований трест Укрнафтрозвідка, для видобутку Н. Укрнафтвидобуток (згодом Бориславнафтпромисл), нафтоперегонні зав. об’єднував трест Укрнафтпереробка. З 1957 р. розвідку провадить гол. Головгеологія УРСР (80% всіх робіт), а також трест Укргеофізрозвідка, Ін-ти геофізики та горючих копалин АН УРСР, укр. відділ Всесоюзного Н.-Д. Ін-ту геологорозвіднафти (Укр. ВНІГН) та кілька обл. трестів. Виробництвом на Зах. Україні керує трест Укрзахнафтогаз (1965), під яким є три нафтопром. управління (НПУ) — «Бориславнафта», «Долинанафта» й «Надвірнанафта»; на Сх. Україні діє НПУ — «Радченківнафта» і два окремі промисли — Прилуцький та Охтирський. Буріння на Зах. Україні веде «Прикарпатнафта». Його поширено (у 1920 — 58 pp. 1,7 млн м, плян на 1959 — 65 pp., хоч не виконаний, — 2 млн м, тобто 10% всього по СССР) і поглиблено; при видобутку Н. перейдено від помпування (1950 р. — 78%, 1962 — 6%) до фонтанного (2 і 93%) способу. У зв’язку з цим сер. глибина експлуатованої свердловини збільшилася з 761 м у 1950 р. до 1 730 м у 1958 (на Кубані 1 029 і 1 702). Значно піднеслася продукція свердловин, гол. нових: 1962 р. старі давали пересічно 229 т Н. на рік, нові — 1 759 т. Разом з цим знайдено нові нафтові родовища, зокрема Долинське на Прикарпатті, яке з пол. 1950-их pp. почало постачати більшу кількість Н. Також у пол. 1950-их pp. H. п. розвивається в Дніпровсько-Донецькому р-ні (спершу Радченківське і Сагайдацьке родовища), що нині є найважливішим нафтовим р-ном УССР, з 1961 р. в Причорноморському р-ні (в Криму). У зв’язку з цим видобуток Н. постійно зростає (див. діяграму й таблицю), і 1966 р. він досяг 9 300 000 т, або 3,5% продукції всього СССР (265 млн т) і 0,5% світової (1 403 млн т). За плянами продукція Н. в УССР. мала б досягти 1970 р. 12, 1980 45 (в СССР — 700) млн т. Видобуток нафти в УССР (в дужках у відсотках до всього СССР) і СССР (в млн т) такий:

Продукція Н. по окремих р-нах УССР не опублікована. Ще 1960 р. 70-80% продукції припадало на Прикарпаття, в тому ч. більшість на Долинський р-н (далі Надвірнянсько-Битківський і Бориславський), 1965 понад 60% припадало на Дніпровсько-Донецький нафтогазовий р-н, продуція в Причорноморському р-ні є незначна.

Сильно збільшується продукція Н. на Кубані (в Краснодарському краю), при чому її видобувають тепер не лише в Апшеронсько-Хадижейському, але — й гол. — в Приозівському й Кубано-Чорноморському р-нах. Продукція в тис. т: 1937 — 1 433, 1940 — 2 242, 1946 — 750, 1950 — З 000, 1955 — 3 890, тепер — мабуть, така, як в УССР.

Для транспортування Н. з нових родовищ збудовано низку коротких нафтопроводів (Долина — Дрогобич — 60 км, Гніздицівське родовище — Прилука 40 км й ін.); натомість нема ще й досі дальніх, хоч це найдешевший спосіб транспорту Н. На Півн. Кавказі продовжено нафтопровід Махачкала-Армавір — Трудова до станції Чаплине в Донбасі і побудовано два короткі з нових нафтових родовищ на Кубані до Новоросійська. Врешті, по території УССР проходить трансевр. нафтопровід «Дружба», що простягається з Уфи й Казані до сер. Европи двома мережами — через Ужгород і Берестя; він має в майбутньому постачати Н. для зав. у Кременчуці. До Одеси доходить нафтопровід з нафтового басейну в Плоєшті (Румунія).

Нафтопереробна пром-сть в УССР розвинена слабо. У 1965 р. діяло лише 6 нафтоперегонних зав. (Херсонський, Одеський, Дрогобицький № 1 і № 2, Надвірнянський та Львівський) і один нафтомаслозав. — Бердянський. Вони переробляли як укр., так і імпортовану Н. Тому що укр. нафтопереробна пром-сть слабо розвинена, Україна мусить імпортувати 2/3 (1962) нафтопродуктів (особливо світлі олії), хоч їх транспортувати коштує значно дорожче, ніж сиру Н. Ін. аспектом відсталости укр. нафтопереробної пром-сти є те, що, за винятком Бердянського зав., який працює на привізних півфабрикатах, всі ін. зав. зайняті гол. чином лише первісною переробкою Н. (автобензина, мазут для тракторів, газ для освітлення, дизельне паливо тощо). Натомість майже зовсім бракує устаткування для вторинної (глибокої) переробки Н., зокрема для термокаталітичних процесів, крекінґування, виробництва сировини для хем. пром-сти тощо.

На Кубані є 2 нафтопереробні зав. — у Краснодарі й Туапсе.

Імпорт сирої Н. й нафтопродуктів разом залізницями й морем (тобто без імпорту нафтопроводом з Півн. Кавказу, який постачає приблизно 10% всього ввозу до УССР) постійно зростає (в млн т): 1958 — 13,2; 1963 — 31,9; 1964 — 33,8. З цього ч. залізницями прибуло 90%, морем — лише 10%; за походженням (1963 — 64) імпорт становить: 73% з Поволжя, 21% з Півн. Кавказу, 6% з Румунії (в минулому було значно більше).

94% імпорту Н. походить з РСФСР, хоч Україні було б вигідніше привозити Н. й нафтопродукти з Близькото Сх. й з Румунії. У середземноморських портах собівартість 1 т араб. Н. становила, напр., у 1962 р. тільки 2 дол. (1,80 карб.), 1 т Н., доставленої на Україну з Надволжя — 8,55 карб.; 1 т рос. бензини коштує (1967) у сер. 64,65 карб., рум. (на кордоні) лише 33,44 карб.

Одночасно зростає питома вага Н. (разом з газом) в паливному балянсі УССР: з 9,1% у 1958 р. до 15,8% у 1961 і 23,7% у 1965.

Література: Windakiewicz E. Olej i wosk ziemny w Galicji. Л. 1893; Rymar L. Galicyjski Przemysł Naftowy. Кр. 1915; Polski Przemysł Naftowy w 1928. Л. 1929. Проблемы промышленной нефтоносности и газоносности западных областей УССР. 3 тт. К. 1954 — 1955; Вопросы геологии, гидрогеологии и геохимии нафтогазоносных районов Украины. М. 1959; Вопросы поисков, разведки и добычи нефти и газа на территории УССР. М. 1959; Нафтові та газові родовища України. К. 1961; Гонта З., Гонта Т. Нафтові багатства України. К. 1962; Доленко Г. Геология нефти и газа Карпат. К. 1962; Скляр В., Лебедев Е. Нефть Украины (состав и свойства). К. 1962; Геологія і нафтогазоносність півдня України. К. 1963; Глушко В., Клиточенко И. і ін. Геология нефтяных и газовых месторождений Укр. ССР. М. 1963; Развитие нефтяной и газовой промышленности УССР и эффективность капитальных вложений. К. 1964; Бугров В., Стасів М. Шляхи зниження собівартости видобутку нафти і газу. К. 1964; Бондарчук В. Геологія родовищ корисних копалин України. К. 1966.

С. Процюк

Нафтові родовища України є у 3 р-нах: Прикарп., Дніпровсько-Донецькому і Причорноморському та на Кубані. Найдавніше використаним та довго найважливішим (70% продукції нафти в УССР) є Прикарпатський нафтовий р-н, що простягається вздовж півн.-сх. берега Карпат. Н. р. в ньому розміщені вздовж півд.-зах. краю внутр. зони Карп. прогину, тепер в основному на глибині 2 000 — 3 500 м (найглибші свердловини доходять до 4 000 м), найчастіше 2 500 — 2 700 м (з менш глибоких шарів нафта (Н.) вже перев. видобута). Н. р. пов’язані з юрськими, верхньокрейдяними, палеогеновими й неогеновими шарами. Вони залягають перев. в склепіннях складок, де перебувають під великим тиском. Карп. Н. належить до парафіно-нафтогенового типу, парафіниста (до 10%), малосірчаста, з високим вмістом світлих фракцій — бензини і газу (35-60%), питома вага від 0,835 до 0,875, теплотворна здатність — бл. 10 000 кал/кг. Найважливіше пром. значення мають Н. p.: Бориславське (гол. осередки: Борислав, Східниця, Тустановичі, Мразниця), найдавніше експлуатоване, до війни давало до 90% всієї продукції Н. на Підкарпатті; Долинське (нині найважливіше; відкрите у 1950 — 51 pp., експлуатоване з 1952 р.) і Битківське (б. Надвірної: Битків, Пасічна, Пнів й ін.; тепер друге за значенням карп. Н. p.). Ін. Н. p.: Рипнянське (в сточищі р. Лімниці; експлуатоване з кін. 19 в.), Слободо-Рунґурське (на півд. зах. від Коломиї, найдавніше на Прикарпатті; найбільший видобуток в кін. 19 в.), Стрільбицьке (б. Богородчан), Космацьке й ін.; більшість цих Н. р. експлуатувалася і давала незначну кількість Н., тепер майже всі з причини малої продуктивности не експлуатуються. Вже після другої світової війни відкрито ряд Н. р. (Бабчинське, Угерське, Більч-Волицьке, Гринівське та ін.). Поза межами УССР опинилися невеликі Н. р. в Сер. і Низькому Бескиді, які припали 1945 і 1951 р. Польщі.

Першим щодо значення є з 1965 р. Дніпровсько-Донецький нафтовий р-н, розташований в Півн.-укр. западині. Розвідка нафтогазоносности розпочалася 1936 р. (1941 відкрито Роменське Н. p.), експлуатація — 1952, але досі обидва в початковій стадії. Н. міститься у тріщинуватих та поруватих відкладах девонського, кам’яновугільного, пермського, тріясового та юрського періодів (найбагатші Н. р. нижньопермських та нижньокарбонських відкладів) на глибині 940-2 600 м. Пром. родовища: Сагайдацьке, Радченківське, Кибинцівське, Глинсько-Розбишівське, Качанівське, Гнідинцівське, Зачепилівське (всі у Полтавській обл.) й ін.

Причорноморський нафтовий р-н, який охоплює сх. частину Причорноморської западини та Крим, ще мало досліджений. Н. залягає в олігоценських і сер.-міоцєнських шарах на глибині 500 м. Пром. розробляється лише невелике Жовтневе Н. р.

На Кубані т. зв. Кубано-Чорноморський нафтовий р-н простягається вздовж півн. берега Кавказьких гір від р. Білої на сх. до Таманського піво. на зах. Нафтоносність належить насамперед до т. зв. майкопської світи олігоценського і дол.-міоценського віку, але в новіші часи Н. видобувають щораз більше з мезозойських шарів. Н. кращої якости — легка, безсірчаста, з високим вмістом світлих фракцій. До 1941 р. експлуатовано лише Майкопське (Апшероно-Хадижейське) Н. р. По другій світовій війні відкрито Н. р. на півд. зах. від Краснодару, згодом ряд ін., зокрема між дол. Кубанню й Протокою. Звич. виділяють тепер 3 нафтові р-ни: Майкопський, власне Кубано-Чорноморський (родовища: Ільське, Кримське й ін.) та Приозівський (Анастасіївське та ін.); два останні мають нині найбільше пром. значення.

Запаси Н. в УССР оцінюють від кількох сотень млн до кількох мільярдів т. Перспективними для пошуків Н. визнано бл. 15% території УССР, розвідано не більш 1-2%.

Див. також Нафтова пром-сть (там подана й література).

В. Кубійович, С. Процюк

Нахабин Володимир (* 1910), композитор і дириґент родом з Харківщини; закінчив Харківський Муз.-Драматичний Ін-т (1932). З 1945 — гол. дириґент Харківського Театру Опери й балету, з 1963 ректор Харківського Ін-ту мистецтв. Н. — автор трьох симфоній, симфонічних поем, сюїт, фортепіянового концерту й балетів: «Данко», «Весняна казка», «Таврія» й ін.; ред. музики деяких сценічних творів М. Лисенка («Енеїда», 1958).

[Нахабин (Нахабін) Володимир (1910, Шарівка, Богодухівський пов. — 1967, Харків). — Виправлення. Т. 11.]

Нахимовський Федір († 1758), укр. дипломат жид. роду. Виконував дипломатичні доручення гетьманів І. Мазепи (зокрема посольство до короля Станислава Лещинського під час війни 1708 — 09 p.), Пилипа (кілька місій до Запоріжжя, Криму й Туреччини, зокрема в 1720 і 1721 pp.), й Григорія Орликів. На еміґрації жив у Туреччині (до 1714 p.), Швеції й Польщі, а з 1754 р. у Криму.

Находка, м. на Далекому Сх. (Зелений Клин) крайового підпорядкування Приморського краю РСФСР, положене в затоці Америка (Японське море), 92 000 меш. (1966); перетворене з селища на м. у 1950 р. Один з важливих транспортних (порт) і рибопром. центр в Далекого Сх.; судноремонтні зав., підприємства рибної пром-сти, бляшанобаночна фабрика тощо. Морехідне училище, кінотехнікум.

[„Нахтіґаль“. — Доповнення. Т. 11.]

Націоналізація, акт удержавлення приватної власности, з викупом чи без нього, право держави володіти майном з передачею його в користування установам, підприємствам, групам чи окремим особам; порядкування та розпорядження майном центр. уряду, його установ чи підприємств. Н. часто відома за капіталізму (напр., викуп приватних залізниць на Україні рос. урядом у 1880-их pp.), але в новітні часи Н. звичайно пов’язується з соціялізмом та марксизмом. За капіталізму Н. є частковою і звич. охоплює ті підприємства чи галузі нар. госп-ва, які перебувають у стані занепаду, не можуть конкурувати з чужинцями або власники яких оголошені ворогами держави. Соц. Н., яку традиційно обстоюють марксисти, є заг., тобто охоплює усі засоби виробництва в нар. госп-ві. Така Н. запроваджується, згідно з їх теорією, з метою усунення ринкової конкуренції й встановлення плянового госп-ва для подолання криз та безробіття і для вивласнення зисків, ренти й проценту, щоб вживати цей капітал на підвищення життєвого стандарту бідних кляс, на будівництво нових закладів та швидкий екон. і культ. розвиток нації, а не на збагачення та непродуктивне споживання приватних власників капіталу. Н. відрізняється від соціялізації тим., що за Н. власність належить державі (нації) і диспонує нею центр. уряд, а за соціялізації власність належить місц. самоуправним колективам: муніципалітетам, сіль. громадам, кооперативам, робітничим колективам тощо, а управління нею цілком децентралізоване.

Історія Н. на Україні має свої особливості, пов’язані гол. ч. з частковим здійсненням соціялізації на Україні за доби УНР. Коли большевики прийшли до влади у Росії та в тих частинах Сх. України, які вони завоювали у січні-лютому 1918 p., вони застали в пром-сті й на транспорті фактичний робітничий контроль, спонтанно встановлений самими робітниками та профспілками. Укр. селянство, перебуваючи під впливом есерів, самочинно здійснювало соціялізацію землі й поміщицьких маєтків, тобто передачу їх під контроль громад, а не держави. Скасування приватної власности на землю і її соціялізацію на Україні проголосили III і IV Універсали (20. 11. 1917 й 22. 1. 1918) та зем. закон Центр. Ради 31. 1. 1918. Постанови Центр. Ради також проголосили держ -нар. контроль над всією продукцією, торгівлею, банками, надрами тощо. Деклярація Директорії від 9. 12. 1918 також проголошувала встановлення «на фабриках, зав. та ін. пром. установах держ.-робітничий контроль», а «гол. галузі» пром-сти було взято «під керування» УНР, щоб «направити госп-во в інтересах працюючих кляс». Це була частково Н., і хоч не все з цих деклярацій була змога й час здійснити, проте інституція приватної власности цим укр. законодавством була обмежена ще перед приходом большевиків.

Створюючи в Росії коаліційний уряд з лівими есерами, большевики мусіли погодитися на соціялізацію, а не Н. землі («Декрет про землю» 8. 11. 1917). Щойно викинувши есерів з коаліції, у лютому 1919 р. большевики приступили до перших спроб Н. землі, безуспішно (особливо на Україні, де м. ін. через це вибухли повстання) намагаючися відбирати й не давати селянам ділити поміщицьку землю, натомість створюючи на ній держ. радгоспи та комуни. Земля була оголошена держ. власністю в УССР щойно Зем. кодексом 1922 р. (див. Зем. законодавство).

На території УНР, як і на території під большевиками, протягом 1917 — 20 pp. H. окремих підприємств пром-сти й транспорту часто проголошували самі робітники, профспілки, місц. ревкоми та ради робітничих і солдатських депутатів, виходячи з того, що власники або втекли, або закрили підприємства і не дають робітникам праці. Так, на Донбасі вже у березні 1918 р. бл. 1/2 всіх копалень і метал. зав. була під їх самоуправою. Спочатку й серед большевиків переважала думка, що Н. якраз і має мати такі децентралізовані самоуправні форми, і тому вони видали «Положення про робітничий контроль» 14. 11. 1917, за яким управління всіма націоналізованими підприємствами переходило до рук самих робітників даних підприємств. Особливо розвинулася ця форма на Україні, де вона тривала протягом всього періоду «воєнного комунізму». Коли, однак, все нар. госп-во опинилося в кризі через війну і невміння самих робітників керувати великими фабриками, большевики проголосили 21. 1. 1920 тотальну мілітаризацію нар. госп-ва (див. Трудармія) та стали удержавлювати підприємства, призначаючи на них держ. комісарів. Невдоволення цією новою формою Н. стало однією з причин виникнення в КП(б)У, а далі й в РКП(б) т. зв. робітничої опозиції. Після її розгрому у 1921 р. удержавлення підприємств залишилося основною формою Н. аж донині.

Поруч з Н. підприємств самими робітниками та місц. установами, Н. проголошували також і різні органи центр. больш. влади. За час від грудня 1917 до квітня 1918 за підписами Леніна був виданий цілий ряд декретів про Н. підприємств на Україні, які всі оголошувалися «власністю Рос. Республіки» — навіть в УНР, яку большевики ще визнавали де юре, а також і на території, підвладній харківському больш. урядові, який теж був «урядом УНР». У випадках, коли Н. того чи того підприємства проголошував цей останній, у декреті промовчувалося, якій державі — укр. чи рос. — націоналізоване підприємство має належати. Таке саме траплялося й тоді, коли окремі підприємства націоналізували самі робітники чи місц. влада. Тільки починаючи з січня 1919 p., новий уряд УССР проголосив Н., оголошуючи все майно «власністю Укр. Соц. Респ.». Цим фактом обурилися шовіністи у Росії, і в травні 1919 р. було проголошено злиття управління пром-стю РСФСР й УССР під, єдиною владою центр. Вищої Ради Нар. Госп-ва у Москві, а до кінцевого документу про Н. (постанова ВРНГ з 29. 11. 1920 про Н. усіх пром. підприємств, що мають понад 5 робітників) вписано слова, що всі такі підприємства стають «власністю РСФСР, де б вони не знаходилися». Після утворення СССР у 1922 р. республіки втратили право мати окрему від всесоюзної власність; у всіх юридичних документах нац. власність визначається просто як «держ.», без зазначення, якої саме держави.

Н. сов. типу, як вона розвинулася після 1920 p., характеризується єдністю політ. і екон. влади та власности. Все держ. майно закріплене (за поіменними списками) між різними органами влади — союзними і респ. та союзно-респ. мін-вами, держ. комітетами, радами, дирекціями трестів, комбінатів чи підприємств, і вони єдині мають право ним диспонувати в межах компетенцій, визначених законом. Т. ч. сов. Н. усунула клясовий поділ суспільства щодо власности, який існував за капіталізму; проте й сов. тип Н. ще не усуває всіх умов існування екон. та доходових нерівностей між групами населення. В СССР право купівлі й продажу нерухомого держ. майна цілком відсутнє, держ. майно може передаватися лише безкоштовно з однієї держ. установи до ін. Це дуже сповільнює й обмежує госп. оборот цього майна та його раціональне використання й спричинює конфлікти в управлінні ним (постійна боротьба між централізацією й децентралізацією). Така нерухомість держ. власности також витворює нерівні умови й можливості для госп. діяльности, праці та її оплати. Напр., на одному заводі машини, устаткування й будівлі новіші чи кращі, ніж на ін., і тому він краще працює, у нього вищі прибутки, більші премії працівникам, краще житло для робітників і т. д. Однак, завод, що є в гіршій ситуації, краще устаткування без дозволу держави сам придбати не може, бо все є держ. власністю під центр. управлінням. В наслідок такої бюрократичної централізації одні підприємства, колгоспи, місц. установи опиняються на довгий час у кращих обставинах, ніж інші, а з цього виникає значна різниця й нерівність у доходах, добробуті тощо, ін. словами — диференціяльна рента.

В СССР націоналізовані всі гол. засоби виробництва: земля й її надра, залізниці, права на винаходи, майже вся пром-сть. Однак частина засобів виробництва є також у власності колгоспів, кооперації й приватних осіб, і як такі вони можуть продаватися й купуватися. Так, нині більшість тракторів та ін. с.-г. машин є власністю колгоспів, і вони можуть їх перепродувати. Вантажні авта почасти належать колгоспам і кооперації. В торг. обороті між пром. підприємствами є певна частина вживаного устаткування (надр., старих верстатів), які вони продають ремонтним Майстерням тощо. Так само в УССР нині державі належить лише 38% всього житлового фонду в місті й на селі, а 59% — приватним особам і 3% кооперативам. Приватні будинки не можуть бути більші розміром, ніж на 5 кімнат (або 60 кв. м), але їх можна будувати, продавати й купувати (разом з двором та городом, хоч нібито земля й не є в торг. обороті). Так само худоба в УССР лише на 17% належить державі (радгоспам і т. д.), 62% колгоспам, а 21% — приватним власникам. З грошових капіталів, вкладених у банки та держ. облігації під проценти, певна частина є власністю колгоспів, кооперації й приватних осіб. З усієї суми капіталовкладень у нар. госп-во УССР населення зараз вкладає бл. 10%, а колгоспи і кооперація — бл. 15%. Решта — 75% — є націоналізованими капіталами (див. також Приватна власність).

Література: Христюк П. Замітки і матеріяли до іст. укр. революції 1917 — 20. 4 тт. Відень 1921 — 22; АН УРСР, Ін-т Історії. Роб. контроль і Н. пром-сти на Україні. Зб. документів і матеріялів. К. 1957. Аксененок Г. Земельные правоотношения в СССР. М. 1958; Права руководителей предприятий и организаций, совнархозов, министерств и ведомств в решении хозяйственных вопросов. Справочное пособие. М. 1961; Першин П. Аґрарні перетворення великої жовтневої соц. революції. К. 1962; Гудзенко П. Соціялістична Н. пром-сти в Укр. РСР. К. 1965; Вишневецький Й. Соціялістична власність в СРСР. К. 1966.

В. Голубничий

Націоналізм, в укр. політ. термінології під кін. 19 в. поняття однозначне з активною нац. свідомістю та патріотизмом, але згодом воно зазнало звуження. Перед першою світовою війною та під час визвольних змагань під Н. стали здебільша розуміти самостійництво. А коли у 1920-их pp. виникла ідеологічна течія, що прийняла назву «націоналістичної» (націонал.) та оформилася в організований політ. рух, поняття Н. набрало партійного забарвлення, яке воно в основному зберігає й нині.

Слово «Н.» має дещо інше значення в окремих системах. Напр., в СССР поняття «буржуазний Н.» уживають для того, щоб плямувати нац. опір нерос. народів централізмові Москви. Постійні репресії ком. режиму проти «Н.» спричинилися до популяризації цього поняття серед населення України, але воно не має окресленого ідеологічного, соц. та конституційно-політ. змісту. На ділі підсов. укр. Н. був іноді «націонал-комунізмом», тобто прагненням до емансипації УРСР з-під влади Москви при збереженні сов. устрою. В англо-амер. термінології розуміння Н. дуже широке; воно охоплює нац. свідомість, принцип нац. державності і нац.-визвольний рух. В англомовній літературі про Україну до «Н.» зараховують не тільки Н. у партійному значенні, але й укр. патріотів ін. політ. напрямків.

Для кращої диференціяції Н., як одного політ. руху, від Н. в широкому значенні, однозначного з патріотизмом і самостійництвом, можна застосувати до першого назву, що добре відома у світовій політ. і соціологічній літературі:’«інтеґральний Н.». Саме у цьому значенні розглядатиметься укр. Н. далі.

Генеза укр. Н. «Батьком укр. Н.» часто називають М. Міхновського. Таке визначення його ролі не зовсім вірне. Міхновський був одним з основоположників новітнього укр. самостійництва, але іст.-правна, леґітимістична основа його концепції (програма відновлення «Переяславської конституції») чужа мисленню пізнішого Н., який був байдужий до конституційно-правних арґументів. Рис, притаманних Н., не знаходимо і в ін. речників укр. самостійницької думки дорев. періоду; не тільки в І. Франка, Ю. Бачинського, Л. Цегельського, В. Липинського, але навіть у ранніх писаннях Д. Донцова. Виникнення Н. було реакцією в укр. духовості на події першої світової війни та визвольних змагань.

Укр. Н. виник у 1920-их pp., спершу як духовий фермент молодшого покоління, як протест на упадок укр. державности та шукання нових доріг у повоєнній дійсності. Перші спроби націонал. орг-цій зустрічаємо у студентських середовищах Галичини й еміґрації: Група укр. нац. молоді (Прага), Леґія укр. націоналістів (Подєбради), Союз укр. націонал. молоді (Львів). Націонал. забарвлення мала в Галичині Партія Національної Роботи та її орган «Заграва» (1923 — 24; Д. Донцов, Д. Паліїв, В. Кузьмович), але орг-ція скоро розпалась, а більшість її членів перейшла до відновленої націонал-демократії (УНДО). Публіцистом, що найбільше спричинився до кристалізації націоналістичної ідеології, був Д. Донцов із своєю працею «Націоналізм» (1926) й ін. публікаціями, а також редаґованим ним ж. «ЛНВ», згодом «Вісник». Ін. впливові публіцисти Н.: Ю. Вассиян, М. Сціборський, Д. Андрієвський, В. Мартинець; вони друкувалися в «Розбудові нації» (Прага).

Незалежно від цих ідейно-політ. шукань, з 1920 р. існувала Укр. Військ. Орг-ція (УВО), створена гуртам старшин, гол. з-поміж складу кол. корпусу Січ. Стрільців (Є. Коновалець, А. Мельник, Р. Сушко, В. Кучабський, М. Матчак, Я. Чиж, Є. Зиблікевич й ін.) та УГА (Ю. Головінський, О. Навроцький, М. Саєвич, О. Сеник та ін.), з метою боротися далі за самостійність України рев. засобами. Розглядаючи себе як зародок «армії в підпіллі», УВО спочатку включала людей різних партійних переконань, від соціялістів до консерватистів, і не претендувала на політ. провід. Але поступово ненаціонал. чл. УВО відійшли, а керівництво наблизилося до Н. Після кількарічних підготовних заходів УВО у 1929 р. об’єдналося з націонал. ідеологічними гуртками в Орг-цію Укр. Націоналістів (ОУН), що її очолив Є. Коновалець. Відтоді ОУН становила стрижень націонал. руху, який, проте, був ширший за неї, охопивши велике коло однодумців і прихильників. Гідне уваги, що ідеолог інтеґрального Н., Д. Донцов, залишився поза організованим рухом.

Шукаючи причин невдач укр. визвольних змагань 1917 — 21 pp., націоналісти (н-сти) протиставляли в укр. революції маси, що стихійно прагнули власної держави, слабому проводові. Критика поодиноких помилок і невдач тієї доби переросла у н-стів у заперечення дем. і соціял. принципів, що були визначальні в нац.-визвольному русі другої пол. 19 — поч. 20-их pp. цього ст. та в новітньому укр. держ. будівництві. Гуманістичні і дем. традиції дорев. українства Н. утотожнював з «провансальством», тобто з нац. неповноцінністю. Особливо М. Драгоманов, чільний політ. мислитель укр. демократії, зазнав гострої критики в націонал. публіцистиці. Н-сти вважали, що нова доба вимагає нових, рев. способів дії, що дорівнювали б ворожим у безоглядності й рішучості.

Ідеологія Н. Н-сти проголошували себе послідовниками «ідеалістичного» світогляду, який розуміли як антитезу не тільки до матеріялістичної філософії марксизму-ленінізму, але також до позитивізму, визнавцями якого були корифеї укр. дем. думки (В. Антонович, М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський). У противагу до цих течій, що намагалися будувати свій образ світу на наук. основі, Н. проголошував примат волі над розумом, чину над думкою, життя над теорією. В доктрині Н. є відгомін іраціонал., волюнтаристичних і віталістичних теорій, що користувалися в той час популярністю в Зах. Европі (Ф. Ніцше, А. Берґсон, Ж. Сорель, Ґ. Лебон, О. Шпенґлер й ін.). Замість об’єктивного наук. пізнання, н-сти часто плекали міти й воліли ідеологічно спрепарований образ укр. минулого. Н. звертав увагу на культ боротьби і жертви крови (сипання пам’яткових могил, крутянські річниці тощо).

Націонал. світогляд включав також вимогу етичного ідеалізму, що відкидає індивідуальне щастя в розумінні евдаймонізму, а плекає героїчні чесноти: хоробрість, вірність, самопосвяту. Проте в націонал. етиці існував також прагматичний елемент. Н. релятивізував традиційні моральні вартості, підпорядкувавши їх вимогам політ. доцільности, згідно з принципом «мета освячує засоби». Деякі публіцисти відкрито пропаґували макіявеллізм. Н. прагнув виховати новий тип українця: «сильної людини» з «невгнутим» характером, фанатично відданої ідеалам руху та готової пожертвувати для них собою й іншими. Вважаючи націю за абсолютну вартість («укр. нація є вихідне заложення кожної чинности та метове назначення кожного прямування укр. Н...; нація є найвищий тип людської спільноти...»; з «Постанов Конґресу Укр. Н-стів», 1929), Н. принципово відкидав політ. вартості, що виходять поза межі нац. інтересу. У протилежність до більшости діячів укр. новітньої державности, які бачили нац. визволення в контексті універсальних ідей свободи і справедливости, н-сти уявляли собі міжнац. відносини як «боротьбу за існування», що в ній вирішує сила. В основу визвольної концепції Н. клав програму «революції», яка у деяких речників і діячів Н. набула значення «перманентної революції». Безперервна черга саботажних і терористичних актів мала не допустити до закріплення чужого панування над укр. землями та повинна була тримати маси в стані постійного рев. кипіння. Передбачалося, що ці поодинокі рев. виступи зіллються в один могутній вибух нац. революції, яка завершиться відродженням укр. державности. Радикально заперечуючи існуючий на укр. землях лад в СССР й під Польщею, Н. відкидав усяку спробу вести укр. політику в межах цього реального укладу сил. Н-сти неґативно оцінювали т. зв. органічну працю, еволюційні методи політ. дії та гнучку тактику, яку також окреслювали «реальною політикою». Все це вони засуджували як «опортунізм» та мінімалізм, яким протиставляли вимогу «принципіялізму».

Укр. Н. підходить під поняття тоталітарного руху. Підкреслюваний «всеобіймаючий» характер руху виявляється в тому, що його послідовники підпорядковувалися повністю й беззастережно ідеології Н. та організаційній дисципліні. В суспільному відношенні Н. прагнув охопити своїм впливом усе життя укр. народу в усіх його виявах. Націонал. рух не обмежувався суто політ. завданнями, а намагався керувати культ. процесом, зокрема в ділянці літератури, уважаючи її важливим світоглядово-виховним чинником.

У націонал. середовищі оформилася ціла літ. школа («вісниківці», «вісниківська квадрига»), до якої належав ряд визначних літераторів: Є. Маланюк, Л. Мосендз, О. Ольжич, О. Теліга, У. Самчук, Б. Кравців, в якійсь мірі також Ю. Липа, та Ю. Клен. Н. відкидав тезу про автономію естетичних критеріїв, протиставляючи світоглядово заанґажовану творчість теорії «мистецтва для мистецтва». Щодо укр. леґальних установ і орг-цій, діяльних поза кордонами СССР, н-сти намагалися поширити в них свій вплив, підпорядковуючи працю гром. сектора контролеві свого руху. До всіх ін. партій, таборів і політ. центрів Н. ставився неґативно. Рідка співпраця чи тимчасове домовлення були скорше тактичними.

Націонал. доктрина присвячувала мало уваги соц.-екон. проблематиці. Проте деякі тенденції виявлялися в ній досить виразно. Насамперед, ворожість до соціялізму — реакція на панування соціял. течій в укр. політ. житті в роки визвольних змагань та на сов. режим. Н-сти не розрізняли між дем. і тоталітарно-ком. відмінами соціялізму та представляли укр. дем. соц. партії (напр., гал. радикалів) як півкомуністів. Поряд з тим відкидали також ліберальний капіталізм. Зате виразно виступали в Н. симпатії до корпоративного устрою («Націократія» М. Сціборського). Деякі націонал, публіцисти пропаґували доктрину «нац. солідаризму», але конкретний зміст його залишився нез’ясованим.

Політ. програма Н. була яснішою. Основою політ. ладу в майбутній укр. державі мала бути влада одного руху (монопартійність) та провідницький принцип («вождизм»). У майбутній Україні відводилося місце тільки на одну політ. орг-цію (ОУН), що мала б становити своєрідний орден «лучших людей», а апарат влади повинен творити ієрархію «провідників» з вождем на чолі, що сполучатиме функції лідера руху та голови держави. Послідовно в практичній пропаґанді і вихованні політ. кадрів сильно підкреслювалася роля й авторитет провідника. Ще за життя. Є. Коновальця його особа, а пізніше імена А. Мельника й С. Бандери були оточені своєрідною авреолею. Поряд з тим політ.-устроєве мислення Н. виявляло певні народницькі, «демофільські», елементи: підкреслювання «волі мас» як найвищого авторитету.

У практиці Н. засвоїв успішні методи орг-ції мас та приєднання їх до акцій, використовуючи а пропаґанді емоційні стимули та спрощену арґументацію. Н. поширював свої впливи на різні суспільні прошарки, зокрема в Галичині також на бідніше селянство та на робітничу і ремісничу молодь (напр., у Львові). Провідні крайові кадри складалися в 1930-их pp. перев. з студентства.

Рушійною силою укр. Н. був патос нац.-визвольної боротьби. Його досягненням було насичення динамізмом порев. дійсности та забезпечення тривалости боротьби після програних визвольних змагань. Але цю розбурхану нац. енерґію Н. скеровував у річище політ. системи, що своєю суспільною суттю перегукувалася з тоталітарними течіями в повоєнній Европі. Від часу другої світової війни, зокрема після неї, укр. Н. почав віддалятися від цих іноземних систем.

Найближчих родичів укр. Н. слід шукати не так в нім. нацизмі чи італ. фашизмі — продуктах індустріяльних і урбанізованих громадянств, але скорше серед партій цього типу в аґрарних, екон. відсталих народів Сх. Европи: хорватські усташі, рум. Залізна Ґвардія, словацькі глінківці, поль. ОНР (Obóz Narodowo-Radykalny) тощо. Укр. Н. був явищем генетично самостійним, хоч у своєму розвитку він зазнавав безперечних впливів з боку відповідних чужоземних зразків. Символічне значення мало запозичення укр. Н. деяких параферналій руху (напр., форми привіту). Расизм і антисемітизм не були істотно притаманні укр. інтеґральному Н., але у 1930-их pp. писання деяких націонал. публіцистів були не позбавлені антисемітських мотивів, у той час як ін. автори близькі до Н. розробляли проблематику «укр. раси».

У генезі й еволюції укр. Н. гол. ролю відограло трагічне становище укр. народу кін. 1920 — 30-их pp. В УССР політика Сталіна загрожувала фіз. існуванню нації, а на укр. землях під Польщею панував режим адміністративної сваволі. До цього приєднувалися нездорові соц. відносини на зах. укр. землях: госп. застій, аґрарне перенаселення, безробіття інтеліґенції. Ця дійсність підривала довір’я в доцільність леґальних засобів політ. дії, радикалізувала настрої та підсилювала крайню течію. Явна криза дем.-парляментарного устрою в евр. маштабі підривала престиж демократії серед укр. громадянства, вже і так захитаний в результаті розчарування політикою Антанти щодо України. Українці не могли бути прихильниками міжнар. «статус кво» й вони симпатизували ревізіоністичним силам версальської Европи, насамперед Німеччині, спершу ще дем., а після 1933 р. гітлерівській. Хоч гаслом укр. Н. була «орієнтація на власні сили», однак у своїй зовн. політ. концепції він покладався на союз з Німеччиною. Певні кола з Райху підтримували ці сподівання і розрахунки. А втім ця орієнтація переходила й поза націонал. табір.

Н. як політ. рух упродовж 1929 — 39 рр., від постання ОУН до вибуху другої сватової війни, виріс на найбільш динамічну політ. силу в позасов. укр. світі. Одним з його визначних досягнень було переростання реґіональних рамок і поширення впливів на цілість укр. земель у Польщі, Румунії й Чехо-Словаччині, на політ. еміґрацію в Европі та укр. поселенців за океаном. Все ж центр тяжіння націонал. руху був у Галичині. Не зважаючи на деякі спроби, він не зміг проникнути на територію УССР. Наддніпрянщину в Н. репрезентували окремі провідні одиниці з кіл еміґрації, які зробили помітний вклад у формування руху, гол. в ідеологічній і культ. ділянках. Згідно з націонал, доктриною, рев. боротьбу треба вести одночасно проти всіх займанців. Проте до 1939 р. саботажно-терористичні акції ОУН спрямовувалися фактично тільки проти Польщі. Протирос. настанова Н. виявлялася в той час в поборюванні радянофільства (що його н-сти розглядали як форму новітнього москвофільства), а також атентатами на сов. дипломатів.

Великим успіхом Н. можна вважати те, що він зумів опанувати молодь, зокрема студентство. Н. утотожнював себе з молодим поколінням. У відносинах між Н. і укр. леґальним світом позначувався, крім речевих політ. розходжень, суто психологічний конфлікт між «синами» і «батьками». Н. ширив ідею месіянізму молодого покоління.

Динаміка Н. була настільки сильна, що суґестії його ідей не могли протистояти ін. політ. табори. Наближення до Н. було особливо помітне у гетьманців, що в їх мисленні — всупереч застереженням В. Липинського — затиралася межа між правовою монархією та диктатурою. Ці тенденції заторкали також деяких прихильників еміґраційного уряду УНР; органом «УНР-івських н-стів» був ж. «Ми». Симпатії до Н. позначувалися серед деяких кіл УНДО. Ідеологія Н. також не зустрічала послідовної протидії з боку Гр.-Кат. Церкви, а деякі свящ. молодшого покоління були активними учасниками націонал. руху; навіть виникла особлива категорія «християнських н-стів» (К. Чехович, в. Глібовицький й ін.). Створена у 1930-их pp. Д. Палієвим партія Фронт Національної Єдности (ФНЄ) намагалася конкурувати з ОУН з ідейних позицій т. зв. «творчого Н.», речником якого був М. Шлемкевич. До послідовних ідейних противників інтеґрального націоналізму належали в той час в Галичині радикали й соціял-демократи (К. Коберський, В. Старосольський), частина націонал-демократів (С. Баран, М. Рудницька), деякі кат. кола (О. Назарук), а на еміґрації діячі, вірні дем. традиціям УНР, які перебували перев. у Празі (І. Мазепа та ін.).

Буйного розвитку Н. не були спроможні спинити ані його укр. противники, ані репресії поль. влади. Однак у кін. 1930-их pp. виникли явища, що свідчили про кризові процеси в лоні самого руху. ОУН була одночасно «армією в підпіллі» та політ. рухом — партією. Проте Н. не пощастило гармонійно сполучити ці два аспекти своєї діяльности. Рев. орг-ція вимагала суворої конспірації, тоді як Н., як політ. рух, прагнув до масовости. Знов таки масовість тягнула за собою небезпеку деконспірації та створювала сприятливий ґрунт для провокації з боку чужих чинників. Крім цього багатьом н-стам важко було розрізняти тактику й методи, стосовані супроти окупантського режиму та укр. політ. противників. Морально-політ. капітал, здобутий проти зовн. ворога, ставав засобом у змаганні до гегемонії над власним громадянством; внутр.-політ. мотиви свідомо або несвідомо впливали на рев. стратегію ОУН. Н. виховав на зах. укр. землях людський тип «проф. революціонера», що діяв здебільша з шляхетних спонук, але творче життя якого нерідко вичерпувалося кількома роками молодечого горіння.

Іраціоналістична настанова Н. приглушувала тверезу, критичну думку, утруднювала орієнтацію у складній дійсності та вміння приймати відповідальні рішення й виправляти зроблені помилки. У 1920-их pp. націонал. гуртки були ще ареною дискусій і духових шукань. Але у 1930-их pp. інтелектуальний рівень націонал. середовища помітно обнизився; молоді публіцисти-дилетанти бралися з самовпевненістю до вирішування т. зв. ґльобальних проблем. Характерний був стиль цих писань: патос, високолетні слова та нахил до поетичних кліше, перев. з віршів націонал. бардів і творів Д. Донцова («доба жорстока, як вовчиця», «над світом сяє хрест меча», «нація понад усе» й ін.). Ця література не служила пізнанню світу, але мала на меті творити певну емотивну атмосферу. Н. визначно збільшив вольову наснаженість і бойову енерґію укр. громадянства поза УССР, але одночасно він обнизив рівень його політ. культури.

Роки другої світової війни були періодом найбільшого піднесення і одночасно орг. і ідейної кризи націонал. руху. З моментом. сов. окупації Галичини й Волині у 1939 р. та поширення контролю гітлерівської Німеччини на майже весь евр. континент, ін. політ. партії та політ осередки припинили своє існування. Залишилися тільки н-сти, які під сов. владою зберегли підпільну орг-цію, а на території Німеччини, включно з окупованою Польщею і Чехо-Словаччиною, могли до 1941 p., а подекуди й пізніше, діяти напівлеґально. Три групи подій мали вирішальне значення для розвитку укр. Н. в той час: розлам в ОУН, окупація України німцями у 1941 — 44 pp. та конфронтація з укр. Сходом і сов. системою.

Націонал. орг-ція розбилася у 1940 р. на дві ворожі фракції, «мельниківців» і «бандерівців». Конфлікт не мав принципового підложжя, а постав на ґрунті персональних і тактичних розходжень. До цього спричинилися непорозуміння між закордонним націонал. середовищем, що вважало А. Мельника законним наступником Є. Коновальця, та більш крайніми крайовими елементами руху, які, посилаючися на свої бойові заслуги і страждання, вимагали для себе вирішального голосу в проводі орг-ції. Цю групу очолив С. Бандера († 1959). Зустріч людей обох формацій, що відбулася в наслідок упадку Польщі, приспішила вибух конфлікту. Обидві фракції далі вживали спільної назви і посилалися на ту саму ідеологію. Розкол 1940 р. не тільки ослабив силу націонал. руху назовні, й то в час, коли його чекало велике іст. випробовування, але розбрат в ОУН та жалюгідні інциденти взаємопоборювання завдали Н. непоправного морального удару.

Колоніяльна політика німців в окупованій Україні перекреслила зовн.-політ. концепцію націонал. руху. Але обставина, що Німеччина взагалі не хотіла мати українців за партнерів, звільнила укр. Н. від ролі, аналогічної до хорв. усташів чи словацьких глінківців.

Приєднання Зах. України до УССР восени 1939 р. означало для націонал. підпілля переставлення з протиполь. на протисов. фронт. Одночасно відкрився доступ до сх.-укр. масиву. Це давало Н., що оперував з гал.-волинської бази, нові перспективи. У цій конфронтації із сов. дійсністю н-сти виявили подивугідну ініціятиву й геройську відвагу. Патріотизм і жертвенність н-стів викликали симпатії і довір’я до них та бажання включитися до руху серед свідоміших кіл Наддніпрянщини. Але брак відповіді на питання соц.-екон. ладу, як і тоталітарні риси націонал. руху, були великою перешкодою для його популяризації серед населення, що в ньому досвід з ком. режимом защепив нехіть до всілякої диктатури. За роки нам. окупації 1941 — 43 Н., не зважаючи на жорстокі репресії окупаційної влади, поширився на простори Наддніпрянщини і підпільна мережа ОУН обох фракцій поповнилася багатьма місц. уродженцями. Але цих успіхів досягнуто завдяки ревізії, гол. в групі т. зв. рев. ОУН (С. Бандери), традиційної націонал. ідеології.

Події воєнної доби поставили Н. перед важким іспитом. Не зважаючи на труднощі, які випливали з його внутр. істоти та з міжнар. ситуації, Н., як найбільша укр. політ. сила того часу, очолив рух опору, що спрямовувався одночасно проти гітлерівської Німеччини і ком. Росії. Цей рух опору вилився у 1942 — 43 pp. у форму Укр. Повстанської Армії (УПА), яка продемонструвала волю укр. народу до держ. самостійности в надзвичайно несприятливій коньюнктурі.

Предтечею ревізіоністичних прямувань в ОУН був І. Мітрінґа, який у довоєнні роки намагався скерувати націонал. рух на сов. проблематику та «ліві» соц. гасла. Процес ідейного ревізіонізму захопив різні відлами націонал. руху нерівномірно. Найдалі в цьому напрямі заходили ті н-сти, що їм довелося бути підпільниками на Наддніпрянщині (учасники т. зв. похідних груп). Знаменними були постанови III Надзвичайного Великого Збору ОУН (фракції С. Бандери) 1943 р. та плятформа УГВР 1944 р. Основні відхилення щодо традиційної націонал, доктрини такі: 1) відречення від обов’язкового «ідеалізму» та допущення філософсько-світоглядового плюралізму, як у визвольному русі, так і в майбутній укр. державі; 2) відмова від расизму й етнічної виключности та визнання засади рівноправности всіх громадян України, без уваги на етнічне походження; 3) висунення досить детальної соц.-екон. програми, що накреслювала майбутній госп. лад на Україні як комбінацію усуспільненого, кооп. й приватновласницького секторів. Проте в питаннях політ. устрою програмові зміни не були виразні й рішучі. Тому твердження, що націонал. рух уже в 1943 — 44 pp. перейшов на дем. позиції, не має достатніх підстав.

Протиком. підпілля в УССР протривало приблизно до поч. 1950-их pp. На підставі інформацій, що приступні на Зах., можна судити, що укр. рух опору, хоч генетично пов’язаний з давньою ОУН, встиг за повоєнні роки позбутися специфічних рис інтеґрального Н. Його плятформою стало скорше дем. самостійництво. Писання т. зв. крайових публіцистів кін. 1940-их і поч. 1950-их pp. виразно ілюструють цю еволюцію (П. Полтава, І. Горновий та ін.).

Серед укр. еміґрації далі діють фракції ОУН. Їх число збільшилося до трьох. Уже в повоєнні роки виникла нова група, що відділилася від Закордонних Частин ОУН (С. Бандери), які з кін. 1940-их pp. виявили гостру тенденцію повороту до передвоєнного інтеґрального Н. Вона складалася з прихильників УГВР і тих, які підтримували ревізіоністичні тенденції, що позначалися в націонал. середовищі під час війни. Ця група фактично вийшла за межі ідеології Н., але досі не відкинула назви ОУН (т. зв. «ОУН за кордоном», очолена на поч. Л. Ребетом).

Фракція А. Мельника, що теж зберегла досі назву ОУН, завжди підкреслювала свою вірність ідейним традиціям старого, довоєнного Н., проте практичною співпрацею з ін. еміґраційними партіями на терені УНРади вона довела свій відхід від націонал. виключности. Ця група, що об’єднує перев. більш поміркований, в більшості інтеліґентський націонал. елемент, виявляє право-консервативні тенденції.

Традиційна ментальність й ідеологія Н. найкраще збереглася в Закордонних Частинах ОУН. Тому було природним, що старий ідеолог укр. інтеґрального Н., Д. Донцов, дав цій групі свою ідейно-публіцистичну підтримку.

Укр. Н., як політ. рух та ідеологія, має нині змогу діяти лише на еміґрації. Тут він, в різних своїх відламах, далі є найсильнішою й найрухливішою течією. Проте ідейно Н. має великі труднощі, спричинені власною ідеологічною спадщиною, конфронтацією з зах. світом та питанням про ставлення до народу на рідних землях і до процесів, що відбуваються на Україні. Але, незалежно від цього, Н. здобув собі тривке місце в новітній історії України, як вияв живучости народу й як рев. сила в боротьбі за самовизначення.

Література: Рудницький С. До основ укр. Н. Відень 1920; Донцов Д. Націоналізм. Л. 1926, друге вид. Мюнхен 1951, третє вид. Торонто 1966; Пушкар К. (К. Коберський). Націоналізм, критика фраз. Л. 1933; Ідея в наступі. Альманах. 1938; Сурма. Альманах. Прага 1941; Сціборський М. Націократія. друге вид. Прага 1942; Боярський П. Укр. внутр. політика Орг-ції Укр. Націоналістів 1947; Позиції укр. визвольного руху. Мюнхен 1948; Мартинець В. Укр. підпілля. Від УВО до ОУН. Вінніпеґ 1949; Лісовий Р. Розлам в ОУН. Новий-Ульм 1949; Орг-ція Укр. Націоналістів. 1929 — 1954. Збірка статтей. Париж 1955; ОУН в світлі постанов Великих Зборів, конференцій та ін. документів з боротьби 1929 — 1955. Зб. документів. Бібліотека укр. підпільника, ч. І. Вид. Закордонних частин ОУН, 1955; Мірчук П. За чистоту позицій укр. визвольного руху. Мюнхен-Лондон 1955; Armstrong John A. Ukrainian Nationalism. Нью-Йорк 1955; друге вид. 1963; УГВР в світлі постанов Великого Збору та ін. документів з діяльности 1944 — 1951 pp. Зб. документів. Бібліотека укр. підпільника, ч. 3. вид. Закордонних Частин ОУН, 1956; Паньківський К. Від держави до комітету. Нью-Йорк — Торонто 1957; Ilnytzkyl R. Deutschland und die Ukraine 1934 — 1945, 2 т. Мюнхен 1958; Шанковський Л. Похідні групи ОУН. Мюнхен 1958; Книш З. Розбрат. Торонто 1960; Кричевський Р. ОУН в Україні, ОУНз і ЗЧ ОУН. Причинок до історії укр. націонал. руху. Нью-Йорк — Торонто 1962; Лапичак Т. Укр. націоналізм. Нью-Йорк 1962; Полтава П. Збірник підпільних писань. Мюнхен 1959; Ребет Л. Світла й тіні ОУН. Мюнхен 1964: Гайвас Я. Коли кінчається епоха. 1964; Паньківський К. Роки нім. окупації. Нью-Йорк — Торонто 1965.

І. Лисяк-Рудницький

«Націоналіст», націоналістичний двотижневик у ЗДА у 1935 — 37 pp. (у Філядельфії, з 1936 р. у Нью-Йорку), вид. ОДВУ; ред. Т. Свистун, В. Душник. «Н.» 1938 перейменований на «Україна» (1938 — 40).

Націоналістичний Союз Українських Студентських Організацій у Німеччині (НаСУСОН), центр. об’єднання, реорганізоване із Союзу Студентських Орг-цій у Німеччині (з 1925), поширене (1939) й на студентство Данціґу і Протекторат Чехії і Моравії; гол. М. Качмар. Після розламу в націоналістичному таборі й відпливу активнішого студентства на рідні землі Союз реорганізувався в Націоналістичну Орг-цію Укр. Студентства Великонімеччини (НОУС — 1941 — 45), з філіями по важливіших університетських м., гол. В. Рудко, орган «Бюлетень НОУСа» (циклостиль).

Національна Бібліотека Української Держави, див. Державна Бібліотека Академії Наук УРСР.

Національна Ґвардія, формації міліційного характеру, створені в усій Австрії 14. 3. 1848 цісарем Фердинандом І під впливом березневої революції (див. «Весна народів»), що за урядовим статутом (з 8. 4) мали обороняти конституційного монарха. В Галичині цісарський дозвіл використали поляки і створили свою Н. Ґ. чисельністю бл. 20 000. Відділи укр. Н. Ґ. організувалися щойно пізніше на заклик Гол. Руської Ради і тільки в Стрию, Жовкві, Бережанах, Станиславові, Тернополі й Яворові, але через опір з боку урядових кіл не розвинули своєї діяльности, за винятком Яворова (300 осіб, однострій), і сіл. Н. Ґ. ліквідовано 10. 1. 1849.

Л. Ш.

«Національна Думка», місячник націоналістичного напрямку Групи Укр. Нац. Молоді в Празі, виходив 1924 — 28 у Празі; ред. І. Ґижа, О. Бабій, В. Мартинець.

Національна політика Комуністичної Партії Совєтського Союзу (КПСС), не зважаючи на деякі значні, але тимчасові відхилення, досі має послідовно на меті: 1) максимально можливе збереження територіяльної єдности СССР (кол. Рос. Імперії), 2) централізацію його управління та 3) злиття всіх його націй з рос. нацією, тобто — їх русифікацію. Ця політика зумовлена інтересами збереження влади КПСС, традиціями рос. великодерж. шовінізму, а також соц.-екон. інтересами панівної бюрократії. Значною мірою її визначили теорії 19 в. про «переваги» великопростірного госп-ва, а гол. утопійна теорія Маркса й Енґельса про асиміляцію «неіст.» націй «іст.», особливо ранні думки Леніна про природну неминучість злиття всіх націй.

Н. п. КПСС змінювалася під впливом розвитку нац.-визвольних рухів нерос. народів. Протягом 1903 — 12 pp. H. п. большевиків зводилася перев. до намагань приєднати й влити до своєї партії нерос. соц.-дем. партії та групи; вона гостро засуджувала нац.-культ. «поділ» пролетаріяту, була навіть проти творення шкільництва з нерос. мовами, а Ленін у цей час відверто говорив, що він стоїть за асиміляцію нац. меншостей. Тільки у серпні 1913 р. нарада ЦК РСДРП(б) в Кракові визнала нац. відносини в Рос. Імперії важливою проблемою. На ній було ухвалено, що за всіма націями визнається «право» на самовизначення аж до держ. відокремлення, але що на практиці треба вважати недоцільними не тільки відокремлення, а навіть і федерацію та нац.-культ. автономію нерос. народів, бо це розмежувало б і ослаблювало б пролетаріят. Востаннє це було зафіксоване в резолюціях VII Всерос. конференції партії у квітні 1917 р.

Після цього, з уваги на несподіваний вибух нац.-визвольних революцій нерос. народів та припущення можливости приходу комуністів до влади й об’єднання Росії з країнами, що до Рос. Імперії ніколи не належали (Німеччина, Угорщина, Китай), партія вирішила тимчасово перейти з централістичних позицій на федералістичні. На VIII з’їзді в березні 1919 р. вона записала до своєї програми таке: «Як одну з перехідних форм на шляху до цілковитої єдности, партія виставляє федеративне об’єднання держав, організованих за радянським типом». Чл. нерос. меншостей в партії доводили рос. комуністам, що сов. влада зможе закріпитися на їх територіях тільки при умові, що вона пристосується до нац.-визвольних революцій та набере нац. форм: нац. сов. державність, органи влади, утворені з місц. комуністів, місц. мова в держ. апараті тощо. Значна частина керівників КПСС зустріла ці вимоги вороже (напр., Г. Зінов’єв, М. Бухарін), ін. — на чолі з Сталіном, комісаром національностей, пропонувала нац. комуністам лише обмежену автономію в складі федеративної Росії. Натомість нац. комуністи вимагали конфедерації рівних з Росією нац. сов. респ. Ленін ще у 1919 — 20 pp. схилявся до автономізму, але пізніше пішов нац. комуністам на поступки. Компромісом між автономією й конфедерацією й став на поч. Союз ССР.

Під натискам нац. комуністів та на вимоги Леніна X (березень 1921) і XII (квітень 1923) з’їзди РКП(б) прийняли нову Н. п., т. зв. «коренізації» («українізації», «татаризації» тощо). Ця Н. п. виходила з принципу, що царська Росія була імперіялістичною країною, яка поневолювала й експлуатувала нерос. народи, як колонії. У спадщину від неї СССР дістав фактичну екон. й культ. нерівність між рос. і нерос. народами. Щоб розв’язати це «нац. питання», XII партійний з’їзд постановив приспішити екон. та культ. розвиток нерос. респ., щоб зрівняти їх з Росією. Передбачалася приспішена індустріялізація цих респ., розвиток місц. кадрів, поширення освіти рідними мовами, дерусифікація держ. апарату, створення нац. територіяльних армій і т. д.; ухвалено, що партія повинна поборювати як рос. шовінізм, так і місц. нерос. націоналізми, але рос. шовінізм було оголошено «гол. небезпекою», що спричинює існування місц. націоналізмів.

Н. п. «коренізації» зробила значний поступ серед усіх нерос. народів СССР, не зважаючи на сильний саботаж і опір з боку рос. шовіністів, які твердили, що продовження цієї Н. п. призведе до розпаду СССР. З бігом часу політика «коренізації» поступово підміновувалася таким розвитком подій: 1) безперервним зростанням впливів росіян у керівництві партії й уряду СССР; 2) переходом до політики приспішеної індустріялізації, що виматала централізації влади й обмеження прав респ.; 3) рішенням із стратегічних та нац. мотивів індустріялізувати насамперед Урал та Сибір, в наслідок чого Росія почала розвиватися швидше, ніж нерос. респ.; 4) зростанням націоналістичних настроїв серед нерос. народів, спричинених нівеляційною політикою совєтизації й колективізації, яка в нерос. р-нах супроводжувалася значно більшим терором, ніж у Росії.

Радикальна зміна Н. п. КПСС почалася в період між XVI і XVII з’їздами, у зв’язку з постановою ЦК 10. 12. 1932 про чистку партії. Після цього протягом 1933 — 34 pp. в усіх нерос. респ. проведено чистку місц. нац. комуністів та безпартійної інтеліґенції й знищено значну частину кадрів, що виховалися під час «коренізації». На їх місце в усі респ. масово наїхали росіяни. Виступаючи на XVII з’їзді КПСС у січні 1934 p., Сталін оголосив, що відтепер «гол. небезпекою» є місц. націоналізми, а з-поміж усіх респ. він особливо виділив Україну. Терор проти «націоналістів» дещо зменшився тільки в 1939 р. Лінія нової Н. п. формувалася поступово. З 1930-их pp. гостріше підкреслювалося гасло «Культура нац. за формою, соц. за змістом», тобто зміст всіх культур уніфіковано, а формою залишено тільки нац. мови; в школах припинено викладання історії нерос. націй. У 1936 р.; оголосивши, що в СССР, вже побудовано соціялізм, Сталін одночасно заявив, що й нац. питання вже остаточно розв’язане. Почалася пропаґанда нової концепції «єдиного совєтського народу», в якому мали б злитися всі нації СССР. Разом з цим введено примусове навчання рос. мови в усіх нерос. школах, і в той же час закрито укр. й білор. школи на території РСФСР; в усіх респ. створено рос. газ., в-ва, театри тощо. Ознакою нової політики була публікація у 1939 р. перекладу ст. Сталіна, написаної груз. мовою ще в 1904 p., в якій він вимагав «знищення нац. перегородок» та «зближення» нерос. націй з росіянами. На поч. 1941 р. Сталін критикував Енґельса за занадто гострий осуд історії імперіялізму царської Росії. Ці виступи стимулювали рос. шовінізм.

З вибухом нім.-сов. війни КПСС взяла відвертий курс на рос. націоналізм. Сталін у своїх воєнних промовах вихваляв рос. іст. традиції і рос. героїв та закликав до нац. гордости. В кін. війни, 24. 5. 1945, Сталін прямо проголосив росіян «найвидатнішою нацією з-поміж усіх націй, що входять до Сов. Союзу», «керівною силою Сов. Союзу», «керівним народом, що має ясний розум, стійкий характер і терпеливість» та виявив йому, Сталінові, довір’я під час війни. Тим самим, всі ін. народи СССР були принижені й на них кинуто підозру в зраді. Ця промова Сталіна була в основі Н. п. КПСС аж до часу його смерти.

Протягом 1944 — 46 pp., нібито за зраду СССР і за співпрацю з німцями було депортовано цілі народи — більшість кавказьких верховинців і крим. татар, а їх автономні респ. або обл. ліквідовано. На XX з’їзді КПСС Хрущов сказав, що Сталін хотів депортувати також і українців, та тільки їх було надто багато й не було для них місця в Сибіру.

Н. п. КПСС в період 1946 — 49 pp., відома п. н. «ждановщини» (див. Жданов), відзначалася зростанням рос. шовінізму. За цей час все рос. було проголошене найвищим у світі, а рос. народ — «старшим братом» всіх ін. народів СССР та «найпередовішою нацією в світі». У 1946 р. переведено на рос. мову майже всі вищі учбові заклади в нерос. респ., а пізніше ведено політику русифікації також і в сер. школах, особливо в м. До нерос. респ. наїхали масово рос. кадри, що оселилися в м. та посіли провідні позиції. Одночасно громлено «буржуазний націоналізм» серед усіх нерос. народів і «космополітизм» серед тих письм. (перев. жидів), які, мовляв, орієнтувалися на зах. культуру. Ідеологічний погром супроводжувався арештами. Нова хвиля терору піднеслася протягом 1951 — 52 pp., особливо в Грузії, на Україні та серед жидів, але була раптово перервана смертю Сталіна.

Після його смерти Н. п. КПСС назовні помітно змінилася. Було припинено надто відверту пропаґанду рос. шовінізму і дещо розширено права республік. Реформа управління пром-стю 1957 р. значно збільшила адміністративні права респ., але у 1965 р. вона була скасована. Розвиток економіки центр. і сх. Росії форсовано коштом ін. респ. (особливо України) протягом усього повоєнного періоду, хоч ні з воєнно-стратетічного, ні з екон. погляду це вже не мало жадного виправдання. Особливо занехаяно в цей період екон. і культ. розвиток респ. Сер. Азії, де навіть перестали вишколювати пром. робітників з-поміж місц. національностей, надсилаючи всюди на працю росіян, а також почасти українців і білорусів. Екон. аспект Н. п. КПСС у повоєнний період став явно колонізаторським у всіх нерос. респ.

Після XX з’їзду КПСС (1956), коли було засуджено «помилки» Сталіна також і в Н. п. та опубліковано доти приховувані передсмертні ст. Леніна, в яких він осудив рос. шовінізм, в КПСС з’явилися голоси нерос. комуністів, що вимагали «повороту до ленінізму» в Н. п., тобто до політики «коренізації». Однак провід КПСС на це не пішов; натомість почали цитувати ранні твори Леніна, в яких він обстоював асиміляцію й злиття націй ще категоричніше, ніж Сталін. У 1961 p., на XXII з’їзді КПСС, ухвалено нову партійну програму, в якій проголошено новий етап в розвитку нац. відносин в ССР, що характеризується дальшим зближенням націй СССР та досягнення їх «цілковитої єдности» при комунізмі. Під зближенням націй програма розуміє поступове «затирання нац. різниць», «посилення руху людности», «постійний обмін кадрами між націями»; «процес добровільного вивчення, поряд з рідною мовою, рос. мови має позитивне значення» для «зближення» (див. Мовна політика). Після усунення Хрущова (1965) його Н. п. залишилася без. змін. Щойно в 1966 — 67 pp. у пресі знову стали з’являтися критичні голоси, скеровані проти русифікації.

Література: Политика советской власти по национальным делам за три года. ГИЗ. М. 1920; Борев В. (ред.). Нац. питання. Укр. Ін-т Марксизму-Ленінізму. Х. 1931; Скрипник М. Зближення і злиття націй за доби соціялізму. Більшовик України ч. 8. Х. 1931, Зиновьев Г. Из золотого фонда марксизма-ленинизма. Большевик, ч. 7. М. 1934; Сталін Й. Марксизм і національно-колоніяльне питання. К. 1935; Сталин И. О статье Энгельса «Внешняя политика русского царизма». Большевик, ч. 9, М. 1941; Kolarz W. Russia and Her Colonies. Лондон 1952; Ленин В. О национальном и национально-колониальном вопросе. М. 1956; Boersner D. The Bolsheviks and the National and Colonial question (1917 — 1928). Женева 1957. Low A. Nationality policy of the USSR after Stalin. Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences. 1 — 2, Нью-Йорк 1961; Ханазаров К. Сближение наций и национальные языки в СССР. Ташкент 1963; Rosdolski R. F. Engels und das Problem der „Geschichtslosen Völker“. Archiv für Sozialgeschichte. t. 4. Ганновер 1964; Кравцев И. Пролетарский интернационализм, отечество и патриотизм. К. 1965; Lewickyj В. Polityka narodowościowa Z. S. S. R. w dobie Chruszczowa. Париж 1966. Holubnychy V. Economic Aspect of Relations Among the Soviet Nationalities; in E. Goldhagen (ed.) The State of Ethnic Minorities in the Soviet Union. Нью-Йорк 1968.

В. Голубничий

Національна Рада Українських Жінок (Укр. Жін. Нац. Рада), жін. орг-ція, заснована 1919 р. у Кам’янці Подільському (С. Русова — гол., М. Грушевська, К. Малицька, З. Мірна, Л. Старицька-Черняхівська — заступниці гол.; Г. Чикаленко-Келлер і Н. Суровцова — секретарі) з гол. завданнями провадити інформаційну акцію в міжнар. жін. орг-ціях. 1920 р. на Конґресі Міжнар. Жін. Ради в Осльо прийнято НРУЖ як її повноправного чл., 1928 р. втратила це членство через втрату укр. державности. Філії НРУЖ за кордоном: у Берліні, Берні, Відні, Римі, Парижі й Празі (тут був осідок централі НРУЖ). НРУЖ брала участь у конґресах низки міжнар. жін. орг-цій, висилала до них меморіяли (напр., 1930 в справі пацифікації). 1938 р. постановою управи НРУЖ самоліквідувалася. Гол. діячки (крім вищеподаних); Б. Баран, Х. Кононенко, О. Лотоцька, Н. Макаренко, М. Рудницька. Див. також «Жіночий Рух» (стор. 694-95).

Попередня     Головна     Наступна