[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1966. — Т. 5. — С. 1749-1759.]

Попередня     Головна     Наступна

Незабитовський Василь (1824 — 83), правник, проф. міжнар. права Київ. Ун-ту родом з Київщини, прихильник кантіянського напряму. Н. висунув ориґінальну теорію суверенітету, згідно з якою суверенітет володаря не виводиться з приватної власности володаря на землю, а містить у собі публічно-правні елементи. Н. прихильник погляду розмежування сфер суспільства і держави, інтересів соц. і політ. Важливіші праці: «Учение публицистов о междугосударственном владении» (1862); «О новейших проєктах международного устава» (1874).

Незабудька (Myosotis L.), рід багато- або однорічних рослин з родини шорстколистих, квітки блакитні, рідше білувато- або блідорожеві. На Україні найлоширеніші: Н. болотяна (M. palustris Lam.), Н. дерниста (M. caespitosa Schultz) і Н. лісова (M. silvatica Hoffm.). Деякі види плекають як декоративні.

Незалежна Соціял-Демократична Спілка Молоді, молодіжна орг-ція Соц.-Дем. Партії Незалежних України, що була дуже активною в УССР у 1919 — 20 і поборювала Комсомол. У 1920 злилася з Ком. Юнацькою Спілкою. Її чл. пізніше були укапістами.

Незалежники, ліва течія в УСДРП, що в січні 1919 р. на VI з’їзді відкололася від УСДРП і утворила окрему партію — УСДРП (незалежних; за типом нім. соц.-дем. партії — незалежних); орган «Червоний прапор». Н. визнавали сов. владу, але ще не стали були на позиції диктатури пролетаріяту. З приходом другої больш. влади на Україну у січні 1919 р. залишились леґальною опозиційною партією, але незабаром централістична позиція сов. уряду штовхнула Н. на повстання проти нього. Н. утворили Всеукрревком на чолі з А. Драгомирецьким, який керував повстанням; загонами повстанців керував Ю. Мазуренко. Ідеологами Н. були М. Ткаченко (кол. мін. УНР) і А. Пісоцький (А. Річицький). При переході Н. у підпілля й повстання від них відкололася група, що засудила повстання і залишилась у леґальній опозиції до больш. уряду; вона назвала себе УСДРП (незалежних лівих); її органом був «Червоний Стяг», керівники групи — Паньків, Гукович, Дігтяр та ін. У серпні 1919 p. H. ліві об’єдналися з боротьбістами і утворили одну партію — Укр. Ком. Партія (боротьбісти) — УКП(б). Основна частина Н. після денікінського підпілля стала на позиції диктатури пролетаріяту і на першому установчому з’їзді у січні 1920 р. прийняла назву Укр. Ком. Партія — УКП.

Незаможники, малоземельні селяни в УССР, що не мали тягла й реманенту та часто наймалися на працю до ін., одна з трьох груп (куркулі, Н., середняки), на які большевики клясифікували селянство у 1920-их pp. Точного юридичного визначення Н. не було. Див. Комітети незаможних селян.

Незвиська, с. на Покутті, Городенківського р-ну Івано-Франківської обл.; тут була досліджувана верхньопалеолітична стоянка, поселення й тілопальні поховання культури лінійно-стрічкової кераміки, два поселення трипільського типу, одне з ранньослов. липицькою культурою та сліди поселення княжої доби (Л. Козловський, 1926; К. Черниш, 1953). Родовища фосфоритів.

Нейгауз Генріх (1888 — 1965), піяніст і муз. педагог, народжений у Єлисаветграді. Закінчив школу вищої майстерности (у Л. Ґодовського) у Відні (1914) і екстерном Петербурзьку Консерваторію (1915). Учив у Тифлісі (з 1916), Києві (1919 — 22), з 1922 проф. Моск. Консерваторії. Учитель Е. Ґілельса і С. Ріхтера. Часто ґастролював на Україні; визначний інтерпретатор творів Баха, Бетговена, Брамса, Скрябіна й Шопена; автор кн. про мистецтво фортепіянової гри (1958).

[Нейгауз Генріх (1888 — 1964, Москва). — Виправлення. Т. 11.]

Нейман Борис (1888 — ?), історик літератури жид. роду; праця «Куліш і Вальтер Скотт» (у зб. «Пантелеймон Куліш», 1927) — про вплив Вальтера Скотта на «Чорну Раду» П. Куліша, та ін. Репресований у 1930-их pp., дальша доля невідома.

Нейман (Neyman) Чеслав (дати народження і смерти невідомі), укр. фолкльорист й історик поль. роду, жив на Україні у 1880 — 90-их pp.; активний співр. ж. «КСт.», в якій була друкована більшість його праць: «Куплетные формы народной южно-русской песни» (1883), «Суд Божий над душей грешника» (1884), про укр. релігійну драму кін. 17 в., «Малорусский песенник XVIII в.» (1884) та ін. В поль. ж. «Atheneum» була надрукована розвідка Н. п. н. «Dumy Ukraińskie» (1885).

[Нейман (Neyman) Чеслав (1852 — 1906), в поль. ж. „Ateneum“ була надрукована розвідка Н. — Виправлення. Т. 11.]

Некрасов Зот (* 1908), вчений у галузі доменного процесу, д. чл. АН УРСР (з 1961), родом з Мелітополя, дир. (з 1952) Ін-ту Чорної Металюрґії АН УРСР; праці присвячені гол. чином теорії доменного витопу.

[Некрасов Зот (1908 — 1990, Дніпропетровське). — Виправлення. Т. 11.]

Некрасов Ігнат, коз. отаман на Дону, один з гол. помічників К. Булавина, після поразки якого восени 1708 подався з кількома тис. повстанців та їх родин (т. зв. некрасовці) на Кубань (що входила тоді до складу Крим. ханства), звідки протягом кількох pp. (остання звістка з 1717 р.) продовжував збройну боротьбу проти Росії, маючи зв’язки з Карлом XII і П. Орликом (посольство Г. Герцика на Кубань 1710). Нащадки некрасовців були на Кубані до 1770-их pp., коли нею заволоділа Росія і вони переселилися до тур. володінь на дол. Дунаї і в Анатолії. У 1963 р. частина їх еміґрувала до ЗДА.

[Некрасов Ігнат (бл. 1660 — 1737). — Виправлення. Т. 11.]

Некрашевич Іван (1742 — після 1796), письм. 18 в. родом з с. Вишеньок на Чернігівщині, 1763 р. закінчив Київ. Академію і пізніше був саящ. у рідному с. Н. — автор кількох віршованих листів, духовного вірша «Спор души и тЂла» (1773), віршованих діялогів «ИсповЂдь» (1789) та «Ярмарок» (1790). Більшість дослідників приписують Н. також діялог «Супліка або замысл на попа...». Гумористично-сатиричні твори Н. з нар. життя писані силабічним віршем з тонізацією окремих рядків і запровадженням нар. мови (з рисами чернігівського діялекту).

[Некрашевич Іван († Вишеньки). — Виправлення. Т. 11.]

Неллі Володимир (* 1895), режисер родом з Рівного; закінчив театральну школу-студію Соловцова в Києві, з 1920 р. режисер перев. рос. театрів. На Україні (з перервами) з 1923 р. режисер театрів: Харківського Червонозаводського, Юного Глядача в Харкові й Києві і Держ. Рос. Драматичного Театру ім. Л. Українки в Києві (1931 — 34 і з 1940). За постановку «Підступність та кохання» (Шіллера, 1931) на зразок «Патетичної сонати» М. Куліша був критикований за формалізм. З 1940 p. працює в Ін-ті Театрального Мистецтва ім. Карпенка-Карого в Києві (з 1961 р. — проф.).

[Неллі Володимир (1895 — 1980, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Нелюбович-Тукальський Йосиф, митр., див. Йосиф Нелюбович-Тукальський.

Немирич Степан († 1683), брат Юрія Н., чашник київ., під час Хмельниччини воював на боці Польщі, під впливом брата Юрія вступив на укр. службу. Брав участь у делеґації на сойм 1659 р. для ратифікації Гадяцького договору і був номінований на ген. артилерії В. Князівства Руського. Пізніше був ґен. пруської служби, а після повернення до Польщі — каштеляном і воєводою київським.

[Немирич Степан (бл. 1626-1630 — 1684). — Виправлення. Т. 11.]

Немирич Юрій (1612 — 59), діяч доби Хмельниччини, канцлер В. Князівства Руського (1658 — 59). Вчився в аріянській академії в Ракові, потім в ун-тах Лейдена й Базеля, подорожував і студіював в Англії, Франції й Італії. На чолі власних хоругов брав участь у війнах 1630-их pp. Польщі з Московщиною й Швецією, з 1641 р. підкоморій київ. Лідер укр. протестантів, права яких боронив на соймах і в Люблінському трибуналі; один з фундаторів Аріянської Академії в Киселині на Волині. Спадкоємець (разом з братами) великих мастків на Правобережжі (12 м-к і 75 а), придбав 1643 р. величезні зем. володіння на Лівобережжі, між pp. Пслом і Ореллю. Під час Хмельниччини, як ген. полк. Київ. воєводства, воював проти козаків, а згодом проти Москви. Був прихильником кандидатури семигородського кн. Ракоці на поль. престол, а 1655 р. перейшов на бік швед. короля Карла X Ґустава. 1657 р. вступив на укр. службу, прийняв православіє, здобув звання полк. й свої маєтності на Лівобережжі. Провадив переговори з Швецією, що закінчилися Корсунською угодою 1657 p., яка визнавала незалежність України. Творець концепції В. Князівства Руського, Н. був автором первісного (ширшого) проєкту Гадяцького договору й маніфесту укр. уряду до евр. держав 1658 р. Як канцлер В. Князівства Руського, був гол. укр. делеґації на сойм 1659 р. для ратифікації Гадяцького договору; брав участь у Конотопській битві 1659 р. Під час повстання проти Витовського командував відділом гетьманського війська і був забитий повстанцями між Биковом і Кобижчою в серпні 1659 р.

Автор праць з іст. («Discursus de bello Moscovitico Anno 1632», Париж 1632), з теології (рел. поема «Panoplia», 1653, аріянські молитви поль. мовою) тощо.

Література: Липинський В. Z dziejów Ukrainy. K. 1912; Липинський В. Україна на переломі. 1657 — 1659. Відень 1920; 2 вид. Нью-Йорк 1954; Грушевський М. Історія України-Руси. т. X. К. 1936; 2 вид. Нью-Йорк 1958; Kot S. Jerzy Niemirycz w 300-lecie Ugody Hadziackiej. Париж 1960.

О. Оглоблин

Немиричі, укр. шляхетський рід на Правобережжі, відомий з 1528 р. З синів Йосифа Н., судді земського київ. (1580 — 90), Андрій Н., також київ. земський суддя, був родоначальником Черняхівської — аріянської лінії роду, видатнішими представниками якої були син його Степан Н. († 1630), вихованець ун-тів в Альтдорфі й Базелі, згодом підкоморій київ., учасник Куруківського договору 1625 p., і сини Степана Н. — Юрій (див.) і Степан (див.); нащадки останнього, що стали католиками, відомі до 20 в. Друга лінія Н. — Олевська, що походила від сина Йосифа Н. — Матвія, фундатора Люблінського братства, була спочатку правос. й зв’язана з козаччиною, але в другій пол. 17 в. спольщилася, покатоличилася і згасла у 18 в.

Думки про новгородське походження Н., що нібито переселилися до Лит.-Руської держави у 15 в. («УРЕ»), абож про мазовецько-підляське походження цього роду (Любавський) не доведені документально.

Немирів (V — 9), с. м. т. на сх. Поділлі, р. ц. Вінницької обл.; 8 500 меш. (1965); заснований наприкін. 14 в. Харч. пром-сть; парк (85 га), засаджений у першій пол. 19 в., і палац.

Немирів (III — 4), с. м. т. і курорт Рава-Руського р-ну Львівської обл. положений серед соснових лісів на зах. березі Розточчя; 2 700 меш. (1966). Н. заснований 1580 p., курорт з 1815 р. (занепав 1834 р. до поч. 20 в.). 6 сірководневих сульфатно-гідрокарбонатно-кальцієвих джерел для купелів і боровина. Лікування хвороб серцево-судинної системи, органів руху і опори, нервової системи, шлунково-кишкових, шкірних та жіночих.

Немирівське городище (Великі Вали), велике городище 8 — 7 вв. до Хр. б. с. Сажків, Немирівського р-ну Вінницької обл., на якому виявлено також сліди поселень трипільського типу (3 — 2 тисячоліття до Хр.) та княжої доби (М. Артамонов).

Немирович Іван (* 1928), поет і журналіст родом з Дніпропетровського; друкується з 1954 р. Зб. поезій: «По шляхах-дорогах» (1956), «Дзвени, бандуро!» (1960), кн. сатири й гумору «Справжня посада» (1964), казки і віршовані оп. для дітей тощо.

[Немирович Іван (1928 — 1986, Київ). Роман „На білому коні“ (1979), повість „Син раба“ (1986). — Виправлення. Т. 11.]

Неміщаєве (III — 10), с. м. т. Бородянського р-ну Київ. обл.; 3 900 меш. (1966); зав. кормових антибіотиків. Засноване 1900 р.

[Неміщаєве (III — 10), м. б. Немішаєве. — Виправлення. Т. 11.]

Немія, ліва подільська притока Дністра, довж. — 65 км, сточище — 410 км²; глибина яру Н. до 80 м.

Ненадкевич Євген (1883 — 1966), літературознавець родом з Волині, проф. Житомирського (1920 — 29) і Ніженського (1930 — 33) ін-тів нар. освіти, згодом репресований, з 1939 р. працював за межами України; з 1947 р. знову в Житомирі. Розвідки і ст. про клясиків укр. літератури В. Стєфаника, І. Франка, Л. Українку, зокрема про Т. Шевченка: «Творчість Т. Г. Шевченка після заслання» (1956), «З творчої лябораторії Т. Г. Шевченка» (1959) та ін.

[Ненадкевич Євген (1882, Довгалівка, Дубенський пов. — 1966, Житомир). — Виправлення. Т. 11.]

Ненадкевич Лідія (1892 — 1956), дослідниця укр. нар. вишивки народжена в Женеві, дитячі роки провела в Житомирі; одружившись з українцем, переїхала до Києва, де скінчила Художню Школу та Пед. Ін-т і викладала на курсах для вишивальниць. Ст. про укр. вишивку в «ЕУ 1», в ж. «Наше Життя» і «Жін. Світ», в кн. «Ukrainian Arts» (1956) й окремими вид.; зібрана Н. цінна колекція укр. вишивок пропала під час війни в Берліні.

[Ненадкевич Лідія († Покіпсі, Нью-Йорк Стейт, ЗДА). Після війни еміґрувала до ЗДА Неровецький Олександер († Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Ненаситецький поріг, Ненаситець, Ревучий, Розбійник, Дід, п’ятий і найбільший та найгрізніший з Дніпрових порогів;, мав пересічну довж. 1 750 м, падіння 5,8 м, найбільша швидкість течії — 4,1 м/сек.

Неовізантизм, стиль у сучасному мистецтві, базований на мистецтві Візантії, що його ввів в укр. мистецтво М. Бойчук, який у 1910-их pp. нові течії в малярстві об’єднав з традиційним укр.-візант. стилем та елементами нар. мистецтва. Він застосував його не тільки в рел. мистецтві, але також створив разом із своєю школою «монументалістів» чимало творів й на ін. теми. Н., гол. елементом якого є антиреалістичне трактування форм, в УССР в пол. 1930-их pp. був засуджений, а Бойчук і його учні ліквідовані. Піонерами Н. в укр. мистецтві на Зах. Укр. Землях були: М. Сосенко, П. Холодний — старший, М. Осінчук, В. Крижанівський. З поч. 1950-их pp. H. є домінуючим стилем в укр. рел. мистецтві ЗДА і Канади (стінописи, мозаїки, вітражі й ікони), його застосовують також у церк. архітектурі. З 1960-их pp. H. почав неофіц. відроджуватися в УССР як продовження традицій М. Бойчука, всупереч партійним закликам далі триматися соцреалізму.

С. Г.

Неогеновий період, див. Геологія України.

Неоклясики, літ. течія 1920-их pp., основи якої поклав М. Зеров у редаґованому ним у Києві ж. «Книгар» (1917 — 19). Ядром групи, що ніколи не була оформлена орг. чи програмово і творила тільки гурт висококваліфікованих мистців слова, об’єднаних спільними культ. й естетичними зацікавленнями, були М. Зеров, М. Рильський, П. Филипович, М. Драй-Хмара і О. Бурґгардт — «п’ятірне ґроно», як їх пізніше назвав у своєму сонеті «Лебеді» М. Драй-Хмара. До цієї групи зараховують також не поетів — М. Могилянського, В. Петрова й ін. Назву, в якій натякалося на її замилування темами й образами античности, Н. без заперечення прийняли від своїх опонентів у літ. дискусії 1925 — 28 pp., у якій, з одного боку, виступали спільно хвильовісти (див. Хвильовий) й Н. за творення високого мистецтва проти масовізму, «просвітянщини» й аґітки, з другого — організовані в підтримуваних партією об’єднаннях письм., які розглядали літературу насамперед як утилітарний засіб зміцнення сов. режиму на Україні.

Творчість Н. антиромантична, антифолкльорна; вони шукали заг.-людських тем, вважаючи укр. культуру не відокремленою, а органічною частиною зах.-евр. Ці їхні погляди висловлені, найповніше в кн. літ.-критичних статтей М. Зерова «До джерел» (1926). «Ми повинні, — писав він, — засвоїти найвищу культуру нашого часу не тільки в останніх її вислідах, але й в її основах». Звідси основні вимоги Н.: 1) ґрунтовне вивчення того, що в укр. літературі є справді вершинним; 2) засвоєння здобутків світової літератури; 3) підвищення поетичної майстерности. Високе мистецтво, на думку Н., спроможна дати тільки ясна думка, що прагне гармонії, довершена форма, і з цього походять основні риси їх поезії: зрівноваженість, пластична образність, логічність сюжету й композиції. Гол. ціль мистецтва для них — естетична (як у П. Валері); тому Н. своєю творчою практикою заперечували тенденційність, аґітку, моралізаторство, притаманні творчості багатьох їх сучасників. Як засіб засвоєння надбань світової літератури, всі Н. широко практикували переклади від античної літератури до клясицистичних зразків франц. парнасизму. Змаганням за досконалість форми Н. відограли велику ролю у виробленні поетичної техніки й укр. літ. мови.

Кін. літ. дискусії 1925 — 28 pp. став поч. розгрому Н., який завершився у першій пол. 30-их pp., коли М. Зеров, П. Филипович і М. Драй-Хмара були заслані й пізніше ліквідовані в сов. концтаборах, М. Рильський під примусом прийняв офіц. соцреалістичні позиції, а О. Бурґгардт виїхав за кордон (де виступив як Ю. Клен). На подібних естетичних позиціях незалежности мистецтва, що й Н., стояли й ін. поети, що до їх гурту не були приналежні (напр., імпресіоніст Є. Плужник, за кордоном О. Ольжич, пізній Є. Маланюк). Своєю чергою самі Н. виступали й в ін. стилях: ранній Рильський і Филипович — у символізмі, Бурґгардт — у неоромантизмі. Традицію Н. плекають окремі поети за кордоном, найпослідовнішим з них був М. Орест.

У 1960-их pp. в УССР здійснено часткову реабілітацію Н., хоч і далі друкують їх твори обмежено й за суворим добором.

Література: Досвітній О. Неоклясики. Вапліте, I, К. 1926; Загул Д. Література чи літературщина? К. 1926; Пилипенко С. На боротьбу з клясиками. Плужанин, 8 — 9, Х. 1926; Хвильовий М. Думки проти течії. Х. 1926; Зеров М. Наші літературознавці і полемісти. Червоний шлях, 4. Х. 1926; Лейтес А. і Яшек М. Десять років укр. літератури, 1917 — 27. Х. 1928; Клен Ю. Спогади про неоклясиків. Мюнхен 1947; Державин В. Вступна ст. до Sonnetarium» M. Зерова. Берхтесґаден 1948; Hordynsky S. The Fivefold Cluster of Unvanquished Bards. The Ukrainian Quarterly, 3. Нью-Йорк 1949; Маланюк Є. М. Рильський. Книга спостережень. Торонто 1964; Шерех Ю. Леґенда про укр. неоклясицизм (у зб. Не для дітей). Мюнхен 1964; Рильський М. М. Зеров — поет і перекладач. Жовтень, І. Л. 1965.

С. Гординський

Неоклясицизм, в основному означає відродження давнього клясичного стилю (див. Клясицизм). В архітектурі 20 в. своєрідним Н. був офіц. стиль тоталітарних режимів (фашистська Італія, нацистська Німеччина, СССР). Гол. його рисами було еклектичне поєднання монументальних стилів минулого, змагання до масивности будов, арок, колонад, надміру зовн. прикрас. За сталінської доби в стилі помпезного Н. збудовано чимало споруд і на Україні (будинок ЦК Партії в Києві, повоєнна відбудова Хрещатика в Києві тощо).

Неоліт, нова кам’яна доба, тривала на Україні від 5 000 до 1 800 до Хр.; для неї прикметні: осілий спосіб життя з матріярхальним ладом; початки хліборобства і скотарства; у виробництві — ганчарство, ткацтво, крем’яне шліфоване знаряддя, під кін. доби — перші металеві (мідні) речі. У духовій ділянці вияви мистецтва у розписному й ритому орнаменті кераміки та деяких наскельних зображеннях (Кам’яна Могила), у скульптурі (фігурки з глини), віра в позагробове життя й устійнений похоронний обряд. Культури окремих племен: трипільська, маріюпільська (див. Маріюпільський могильник), ямна, надбузька, буківська.

Неологізми, ще не засвоєні літ. мовою новоутворені слова й їх сполучення, щоб означити якесь нове поняття, явище чи предмет (позасинонімні Н. — телебачення, залишенець) або щоб по-новому висловити наставлення мовця до вже відомих понять чи предметів (синонімні Н.). У випадку зміненого (поширеного, звуженого чи фігурального) значення виразу йдеться про семантичний Н. (зараз ‘тепер’ із ‘якстій’). Словотвірним засобом Н. в укр. мові є афіксація (пристосуванець), рідше словоскладання (пилосмок) та скорочення (індпошив); широко застосовуються кальки. Н. своїм походженням завжди індивідуальні і залишаються такими, якщо не прищеплюються в мові. Кожний мовець творить Н. принагідно; в літературі письм. вдаються до Н., щоб відсвіжити свою лексику, особливо рясно в експериментальних стилях (барокко, романтизм, футуризм). Більшість таких Н. звичайно не прищеплюється, але чимало входить у заг. мову. Від індивідуальних неологізмів слід відрізняти пляново творені. До них мова вдається в переломових добах свого посиленого розвитку; у нас зокрема 1917 — 30-их pp., коли укр. мова опанувала різні ділянки держ., культ. й госп. життя та доводилося створювати наук. термінологію цих ділянок. Подібний процес у термінології відбувався в Галичині наприкін. 19 в. Термінологічні Н. в УССР були в 1930-их pp. насильно відкинені, бо суперечили мовній політиці наближення лексики укр. мови до рос. Їх витісняли тоді етранжизмами, спільними з рос. мовою й калькованими з рос. мови Н.

О. Г.

Неоромантизм, окреслення, стосоване до літ. напряму 1920-их pp. на Україні, гол. ідеологом якого був М. Хвильовий, що у памфлетах («Камо грядеши», 1925) висунув гасло «романтики вітаїзму». Пізніше, в редаґованому ним «Літ. Ярмарку» (9, 1929), він уточнив поняття «романтики вітаїзму» — як «активний романтизм» (акромантизм), протиставляючи його панівному тоді в літературі УССР натуралізмові. У противагу реалістам і натуралістам, неоромантики культивували імпресіонізм й експресіонізм з замилуванням в елементах стихійности, вітальности, драматизму, патетики, пригодництва тощо. Гол. психологічним стимулом до поширення Н. було нац. відродження України в добу першої світової війни й після неї, нові перспективи політ. і культ. розвитку, що викликали приплив нових сил, які шукали динамічного вияву. Тому й прикметна для тематики неоромантиків перевага мотивів революції й нац.-визвольного руху 1917 — 20 pp.

Бувши програмовим для орг-ції Вапліте, Н. не вміщувався в якісь орг. рамці; з одного боку, він не був притаманний усім ваплітянам, з другого — виявлявся в творчості ін. письм., які до цієї орг-ції не належали. До неоромантиків слід зарахувати насамперед самого М. Хвильового (зб. «Сині етюди» та ін. новелі), Ю. Яновського («Майстер корабля», «Чотири шаблі», «Вершники»), В. Сосюру (поеми «Тарас Трясило», «Мазепа»), М. Куліша («Патетична соната»), О. Близька (морські мотиви), Марка Вороного -Антіоха, Л. Чернова-Малошийченка, раннього М. Бажана та ін. До Н. значною мірою належали Л. Курбас у театрі й О. Довженко в кіні («Звенигора»). Н. мав деякий вплив і на літ. процес пізніших десятиліть і відбився у творчості молодих поетів 1950 — 60-их pp. (В. Симоненко).

С. Гординський

Неославізм, див. Панславізм.

«Неоунія», неофіц. назва акції поширення католицтва в сх. обряді серед укр. і білор. населення Польщі між двома світовими війнами, оформленої як «Парафії Кат. Церкви сх.-слов. обряду» („Parafje Kościoła Katolickiego Wschodnio-Slowiańskiego Obrzędu“). «H.» була задумана як підготова до майбутніх дій Кат. Церкви на Сх. Европи; ідеологами її були єзуїти Михаїл д’Ербіньї, Ян Урбан (з його журн. „Oriens“ у Кракові) й ін., а виконавцями їхніх задумів поль. римо-кат. єпископи на півн.-зах. землях і Зах. Білорусі. Свящ. сх. слов. обряду вивчали проблеми правос. сходу, дотримувались зовн. вигляду правос. духовенства та мови й обрядовости Правос. Церкви (зокрема рос. синодальної). Свящ. для «Н» підготовляли латинські семінарії у Пинському й Вільні, які мали окремі курси сх. християнства, та спеціяльна сх. духовна семінарія (Papieskie Wschodnie Seminarium), відкрита у 1931 p. у Дубному на Волині. «Н.» не була пов’язана з Гр.-Кат. Церквою у Галичині, діяльність якої конкордатом Польщі з Ватиканом 1925 р. була обмежена Галичиною. Уніятів поза Галичиною підпорядковано римо-кат. єпископам. Лише 1931 р. апостольським візитатором для сх. обряду іменовано єп. редемпториста М. Чарнецького (м. Ковель на Волині), який однак не мав повної юрисдикції.

«Н». тривала до поч. другої світової війни, проте не виявила особливого поширення, бо в усій Польщі число «неоуніятів» становило лише 25 000 з 46 свящ.

І. К-й

НЕП (Нова Економічна Політика), екон. політика, проголошена X з’їздом Рос. Ком. Партії (березень 1921), на зміну політиці воєнного комунізму, який довів до цілковитої руїни нар. госп-во і викликав невдоволення всіх шарів суспільства, що загрожувало перетворитися на заг. повстання проти сов. влади (кронштадське повстання 1921, масові сел. повстання на Україні тощо). Введення НЕП означало, що сов. влада, зберігаючи в своїх руках т. зв. «командні висоти» (важка пром-сть, транспорт, банки, земля та її надра), ішла на поступки населенню, допускаючи «капіталістичні елементи» (приватну ініціятиву) в сіль. госп-ві і легкій пром-сті та торгівлі. НЕП була в першу чергу поступкою селянству, якому продовольчу розверстку воєнного комунізму (конфіскацію без відшкодування всієї продукції, крім мінімуму на прохарчування) декретом Всерос. Центр. Виконавчого Комітету 21. 3. 1921 замінено продовольчим податком у менших розмірах (на Україні заміну продрозверстки податком ухвалив Всеукр. Центр. Виконавчий Комітет 27. 3. 1921); решту продукції селянство мало право продавати на вільному ринкові (згодом і продподаток переведено з натурального на грошове обчислення), що своєю чергою привело до леґалізації приватної торгівлі (декрет Сов. Нар. Комісарів РСФСР 30. 6. 1921) і грошової реформи (випуск червінця, прирівняного до золота). Приватний капітал був допущений також і в пром-сті: приватним підприємцям було дозволено відкривати дрібні підприємства, частину їх денаціоналізували або віддавали в оренду. Ці заходи в ділянці економіки скоро призвели до позитивних наслідків: пром-сть і сіль. госп-во на 1926 — 27 pp. досягли довоєнного рівня продукції, була подолана інфляція і встановлена тверда валюта; зокрема на Україні великого розвитку досягла кооперація: споживча і кредитова (постачання сіль.-госп. реманенту на пільгових умовах) на с; споживча, житлова, видавнича (Книгоспілка) в м.

Вплив НЕП поширився далеко за межі суто екон. ділянки і позначився, зокрема на Україні, в нац.-культ. будівництві. Лібералізація економії пов’язалася органічно з поступками большевиків у нац. ділянці: хоч і далі ведено боротьбу проти укр. «націоналізму», але гол. небезпекою був узнаний рос. великодерж. шовінізм. На цій основі під тиском нар. мас КП(б)У змушена була оголосити українізацію, наслідком якої на поч. 1930-их pp. укр. мова стала реально панівною держ. мовою в установах, навчальних закладах, пресі і т. д. Поширення освіти рідною мовою сприяло зростанню питомої ваги нац. кадрів у всіх ділянках життя, які поповнювалися перев. з села, що на основі НЕП зазнало підвищення заг. добробуту й позбулося політ. дискримінації, стосованої в період воєнного комунізму. Піднесення матеріяльного добробуту супроводилося в екон. ділянці зростанням приватно-капіталістичного сектора. Бажаючи всебічно контролювати індустріялізацію як і взагалі всі госп. процеси, большевики висунули нове гасло: «Хто кого?» (тобто хто переможе: вони приватновласницьку стихію з усіма супровідними її явищами, чи навпаки). Під цим гаслом почалася ліквідація НЕП. Уже в 1928 р. розпочато екон. наступ на селянство (підвищені хлібозаготівлі, особливо важкі для заможньої його частини), 1929 — 30 pp. розпочато «суцільну колективізацію» і ліквідацію «куркуля як кляси» (від неї зазнали репресій понад півтора мільйона осіб сіль. населення, див. Колективізація сільського господарства і Куркулі); наслідком свавільного терору супроти селянства була голодова катастрофа 1932 — 33 pp., яка спричинила великі втрати людности на Україні (див. Голод). Одночасно в м. й на с. фактично ліквідовано кооперацію (шляхом перетворення її на держ. торгівлю або підпорядкування останній). Процес ліквідації НЕП в економіці закінчився на 1934 p.; ліквідація її наслідків у суспільно-культ. ділянці тривала довше: за діяльности П. Постишева на Україні аж до кін. єжовщини (див. М. Єжов).

Однак проблеми, що їх намагалася розв’язати НЕП остались і надалі актуальними: щоб уникнути хронічного голоду на селі, большевики раз-у-раз повертаються до леґалізації (у дуже обмежених розмірах) приватного сектора на селі (присадибні ділянки, колгоспний ринок тощо), щоб його коштом могло прохарчуватися селянство, яке на трудодні як правило ніколи достатньої кількости харчів не дістає. Сильне обмеження приватного сектора та вільної ініціятиви узглежнюють селянство і робітництво від диктатів центр. ортанів ком. партії, а добробут населення утримується на мінімальному рівні за допомогою детальних плянів бюрократичного апарату. Але засобами розподілу трудоднів, прохарчування населення чи якістю виробів КПСС то посилює, то обмежує політ. контроль, а разом з цим присадибну продукцію, ринок та ініціятиву підприємств.

В. Бандера

Неписьменність, див. Письменність.

Непмани, нечисельна кляса дрібних підприємців, торгівців, орендарів, кустарів та домовласників, що зросла в УССР у роки НЕП’у. У кін. 1920- на поч. 1930-их pp. була вивласнена державою, пізніше позбавлена соц. та громадянських прав, переслідувана й репресована.

Неповна середня школа, в СССР до 1959 р. — заг.-осв. семирічка школа; з 1959 р. — восьмирічна трудова політехн. школа.

Непорожній Петро (* 1910), фахівець у галузі гідроенерґетичного будівництва і сов. політ. діяч родом з Полтавщини; гол. інж. Дніпробуду і Каховської ГЕС, 1954 — 57 заступник гол. Ради Міністрів УРСР, з 1962 р. мін. енерґетики і електрифікації СССР. Праці Н. присвячені механізації та орг-ції будівництва гідротехн. споруд.

«Непохожі» селяни, також «непохожі люди», февдально залежна категорія селян у 14 — 16 вв. у В. Князівстві Лит. На відміну від «похожих» селян, «Н.» є. не мали права переходу від одного дідича до іншого. Вільні селяни могли ставати «Н.» с., якщо їхні землі попадали в руки пана (дарування княжих земель з селянами, купівля, заборгованість) або поселялися на панській землі й за 10 pp. втрачали право на вихід. Залежність «Н.» с. була затверджена правно привілеєм 1447 р. Після Люблінської унії назва «Н.» с. на Україні зникла, але інституція залежних («підданих») селян (їх пізніше називали холопами, отчичами, панськими людьми тощо) залишилася (див Панщина).

Неприцький-Грановський Олександер, див. Грановський Олександер.

Нереєстрові козаки, див. Реєстрові козаки.

Неровецький Олександер (1884 — 1950), вчений у галузі технології і орг-ції будівництва, д. чл. Ак. Архітектури УРСР (з 1945) родом з Черкас. У роки двох, перших п’ятирічок брав участь у будівництві ряду пром. об’єктів УССР; з 1934 р. проф. Харківського, з 1944 р. Київ. інженерно-будів. ін-тів. Н. один з основоположників введення індустріяльних та швидкісних метод будівництва в УССР; праці і підручники з технології й орг-ції будівництва.

Неронович Євген (1888 — 1918), політ. діяч родом з Пирятинщини (Полтавщина); студентський діяч у Петербурзі і ред. «Укр. Студента» (1913); під час революції 1917 р. діяч УСДРП, чл. Центр. (також Малої) Ради. В кін. 1917 р. очолив ліву опозицію в УСДРП, яка пішла на співпрацю з большевиками та став на короткий час нар. секретарем військ. справ у больш. уряді України, але незабаром з ними розійшовся. У квітні розстріляний укр. військом в м-ку Великі Сорочинці, яке 1926 р. перейменовано на його честь на Нероновичі, але з розгромом українства у 1930-их pp. цю назву скасовано.

Неронович Макар, письм., василіянин, видавець «Короткого катехизису історичного» (Почаїв 1756).

Нерунович Інокентій (р. нар. невідомий — † 1747), письм. і церк. та культ.-осв. діяч; закінчив Київ. Академію, в якій згодом викладав піїтику, проф. реторики Слов’яно-Греко-Латинської Академії в Москві (з 1728); з 1732 р. єп. іркутський, відомий з місіонерської діяльности.

[Нерунович Інокентій (* Київ — † Іркутськ, Сибір). — Виправлення. Т. 11.]

Несин Федір (чернече ім’я Теофіл), письм., свящ.; закінчив Київ. Академію (бл. 1750), в якій викладав у 1754 — 55 піїтику, у 1755 — 56 реторику, пізніше батуринський ігумен. Драма «Давид і Соломон» (бл. 1755).

Нестайко Всеволод (* 1930), письм. родом з Бердичева; зб. оп. для дітей: «Шурка і Шурко» (1956), «Це було в Києві» (1957), повісті «В країні сонячних зайчиків» (1959), «Пригоди Робінзона Кукурузо» (1964) та ін.

Нестеренко Анатолій (* 1899), електротехнік, чл.-кор. АН УРСР (з 1951), родом з Миколаївщини; у 1926 — 36 pp. викладач Київ. Політехн. Ін-ту (з 1935 проф.), з 1944 р. працював в Ін-ті Електротехніки АН УРСР, у 1951-59 pp. його дир. Основні галузі досліджень — електровимірювальна техніка й електроприладобудування; понад 50 наук. праць, серед них монографії: «Основи розрахунку електровимірювальних схем зрівноваження», «Деталі і вузли приладів» (разом з П. Орнатським).

[Нестеренко Анатолій (1899, Благодатне — 1975, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Нестеренко Дмитро († 1708), сотн. батуринський (1691 — 1708); один з ближчих прибічників гетьмана Мазепи, який давав йому важливі дипломатичні доручення (участь у переговорах про мир з Туреччиною в Константинополі 1699 p., посольство до Запоріжжя в січні 1708 р. у справі К. Булавина тощо). Один з керівників оборони Батурина проти моск. війська 1708 р. Взятий москалями в полон, був страчений у Глухові на поч. листопада 1708 р.

Нестеренко Максим, військ. і дипломатичний діяч 1630 — 50 pp.; з 1638 р. — сотн. корсунський; разом з Б. Хмельницьким провадив переговори з королем Володиславом IV у справі війни з Туреччиною. Полк. корсунський (з 1648 p.), очолював у 1649 — 50 pp. укр. посольство до Варшави для ратифікації Зборівського договору. 1655 р. разом з І. Богуном боронив Брацлавщину від татар.

Нестеренко Олексій (* 1904), економіст, чл.-кор. АН УРСР (з 1958) родом з м. Охтирки (Сумщина), з 1930-их pp. викладач у сер. і вищих учбових закладах, у 1946 — 48 завідував катедрою політ. економії Київ. Ун-ту, 1950 — 53 дир. Ін-ту суспільних наук АН УРСР у Львові, 1953 — 65 — дир. Ін-ту Економіки АН УРСР у Києві. Понад 70 праць з питань іст. нар. госп-ва, розвитку, продукційних сил і політ. економії; гол. з них: «Розвиток капіталістичної пром-сти і формування пролетаріяту на Україні в кін. 19 і на поч. 20 в.» (1952), «Розвиток пром-сти на Україні» (3 тт., 1959 — 66), «Наук.-екон. основи будівництва комунізму в СРСР» (1963); гол. ред. «Нац. доходу Укр. РСР» (1963).

[Нестеренко Олексій (* Пристань, тепер у складі Охтирки). — Виправлення. Т. 11.]

Нестеров, сучасна назва м. Жовкви.

Нестеров Павло (* 1903), вчений у галузі гірничої механіки родом з Тули, чл.-кор. АН УРСР (з 1948), відтоді ж зав. катедрою гірничої механіки Харківського Гірничого Ін-ту; основні праці присвячені питанням конструкції. і міцности шахтних канатів.

[Нестеров Павло (1903 — 1978, Харків). — Виправлення. Т. 11.]

Нестеровський Петро (* 1914), сов. письм. П’єси: «Гірська баляда» (1937), «Сьогодні опівночі» (1945), «Микола Шибанов» (1947). Н. працює також у кінематографії (сценарії до наук.-популярних фільмів про укр. письм.).

Нестор, преподобний (бл. 1055 — бл. 1114), письм.-гагіограф і літописець, чернець (1074 — 78), згодом ієродиякон Києво-Печерського манастиря. Автор житій Св. Бориса та Гліба («Чтеніє») і св. Теодосія Печерського, написаних у 1080-90-их pp. Продовжив і доповнив той текст Літопису, що якийсь його попередник закінчив бл. 1093 p., й відредаґував його (перша ред. «Повісти Временних Літ», бл. 1111 — 13 pp.). Участь Н. в складанні Літопису й авторство його в «Повісті Временних Літ» освітлені в працях М. Грушеаського, О. Шахматова, М. Прісєлкова («Летописец Нестор», 1923), І. Єреміна («Повесть Временных Лет», 1947), та ін. Н. помер і похований у Києво-Печерському манастирі.

[Нестор, преподобний (бл. 1056 — бл. 1114). — Виправлення. Т. 11.]

Нестор Шараєвський (1865 — 1929), архиєп. УАПЦ родом з Чернігівщини; закінчив Київ. Духовну Академію; як саящ. працював у Вінниці, з 1921 р. архиєп. і заступник митр. УАПЦ; гол. Перекладової Комісії УАПЦ. Похований у Києві б. собору св. Софії.

[Нестор Шараєвський (Шараївський) († Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Несторович Володимир (* 1895), економіст, публіцист (псевд. В. Север й ін.) і педагог (у торг. шкільництві); ред. екон. відділу в «Ділі» (1932 — 39), двотижневика «Торговля і Промисл» (1934 — 39) у Львові, на еміґрації в ЗДА ред. кредитово-кооп. ж. «Наш Контакт» (1954 — 59) у Детройті, з 1959 р. співред. «Нашого Світу» в Нью-Йорку. Автор роману-репортажу «Серця і буревії» (1965).

[Несторович Володимир (1895, Львів — 1980, Детройт). — Виправлення. Т. 11.]

Нестурх (Нештурха) Федір (1857 — 1930), архітект, з походження чех, закінчив Петербурзьку Академію Мистецтв, працював в Одесі; будинок Міськ. публічної бібліотеки в Одесі (1905 — 07) у клясицистичному стилі, багато житлових будинків.

[Нестурх (Нештурха) Федір (1857, Одеса — 1936, Одеса). — Виправлення. Т. 11.]

Нетопир (Pipistrellus), рід ссавців родини гладконосих кажанів; довж. тіла 37 — 55 мм. На Україні відомі 4 види: Н. волохатий, або Натузіюса (P. nathusiusi Keys, et Blas.) і Н. малий, або звичайний (P. pipistrellus Schreb.) по всій території; Н. середземноморський (P. kuhli Natt.) у півд. Криму і Н. кожанковидний (P. savii Bonap.) у півд. Криму і на чорноморському березі Кавказу. Корисні тварини.

Нетреба (Xanthium T.), однорічні однодомні рослини з родини кошичкоцвітих; на Україні найпоширеніші бур’яни: Н. колюча, колючки (X. spinosum L.) і Н. звичайна, овечий реп’яшок (X. strumarium L.); містить йод, насіння — до 40% жирної олії, листки і корені дають жовту і зелену фарби для тканин.

Нефелін (справжнє прізвище Нагорський) Василь (* 1907), письм. і журналіст родом з Київщини, багато років учителював на Харківщині й Чернігівщині. Перші оп. надрукував 1925 в ж. «Плужанин», працював у ред. ж. «Плуг» (1930 — 31), пізніше в чернігівській газ. «Більшовик». У 1930-их pp. був репресований. Зб. оп. «Із глибин» (1930), «Сулонські оповідання» (1959), «Золоте відерце» (1962), «Любов» (1965), повісті «Будні» (1930), «Ранок його життя» (1960).

[Нефелін (справжнє прізвище Нагорський) Василь (1907, Сваром’я — 1968, Остер, Чернігівська обл.). 1937 заарештований і засуджений на 10 р. ув’язнення в концтаборах. 12.2.1944 був достроково звільнений як невиліковно хворий. Після другої світової війни вчителював у Острі, видав зб. оп. „Сулонські оповідання“ (1959), „Золоте відерце“ (1962), автобіографічну повість „Ранок його життя“ (1960). — Виправлення. Т. 11.]

Нефтогорськ (IX — 20), с. м. т. на Кубані, Апшеронського р-ну Краснодарського краю РСФСР; положене у підніжжя Кавказьких гір; 8 800 меш. (1960); видобуток нафти.

Нехода Іван (1910 — 63), сов. поет родом з Харківщини, друкуватися почав з 1925 p., спочатку писав поезії для дітей (зб. «Пісня радости», 1935). Пізніше також автор великої кількости зб. офіц.-партійного спрямування: «Початок пісні» (1937), «Сталіна солдати» (1943), «Дума про дружбу» (1954), «Вибране» (1956), «На Вкраїні милій» (1961) та ін.

[Нехода Іван (* Олексіївка, Богодухівський пов. — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Нечай Данило († 1651), полк. брацлавський (з 1648) шляхетського роду з Київщини; відзначився в боях гетьмана Б. Хмельницького з поляками під Меджибожем, Збаражем й ін.; після Зборівського договору захищав селян проти поль. шляхти. Під час укр.-поль. війни 1651 р. боронив півд.-зах. відтинок фронту; загинув 10 (20) лютого а бою з переважаючими поль. силами на чолі з гетьманом М. Калиновським у м-ку Красному на Поділлі; оспіваний в укр. іст. піснях як коз. герой.

Нечай Іван, наказний гетьман на Білорусі, брат Данила Н., зять Б. Хмельницького (чоловік його дочки Степаниди). Укр. посол-резидент у Криму (1650 — 53); полк. білоруський (1656 — 59). Прихильник Гадяцького договору; під час укр.-моск. війни 1659 р. потрапив у полон і був засланий до Тобольська, де був ще 1663 р. Дальша доля невідома.

Нечай Михайло (* 1919), письм. родом з Дніпропетровщини. Нариси («Біля річки Степової», 1957); романи «Людина живе любов’ю» (1961), «Небо душі твоєї» (1963); повість «Вірність» (1958) тощо в офіц.-партійному дусі.

Нечай Павло, письм. 1920 — 30-их pp., чл. літ. орг-ції «Плуг». Зб. гуморесок «Зачароване коло» (1929), трилогія «Калиновий лист» (1931). 1933 р. оголошений «куркульським» письм. і репресований. Далі відомостей немає.

Нечас (Nečas) Яромір (1888 — 1944), чес. політ. діяч, українофіл; 1919 р. — секретар Директорії Підкарп. Руси, з 1924 р. посол до чехо-слов. парляменту з Закарпаття (від соц.-дем. партії), згодом мін. соц. опіки (до 1938). На Закарпатті Н. підтримував укр. нац. напрям. Автор популярних праць про укр. справу взагалі та на Закарпатті зокрема.

Нечерда Борис (* 1939), поет родом з Житомирщини; друкується з 1958 р. Зб. поезій «Материк» (1963), «Лада» (1965).

Нечипоренко Прокіп, історик, співр. Іст. Секції ВУАН у 1920-их pp.; праці з історії Гетьманщини 18 в., зокрема часів гетьмана К. Розумовського. На поч. 1930-их pp. репресований.

Нечитайло-Андрієнко Михайло, маляр, див. Андрієнко-Нечитайло Михайло.

Нечуй-Левицький (справжнє прізвище Левицький; ін. псевд.: І. Нечуй, І. Баштовий, Гр. Гетьманець, О. Криницький) Іван (25. 9. 1838 — 15. 4. 1918), видатний укр. письм. Нар. в родині свящ. в м-ку Стеблеві на Київщині. По закінченні Київ. Духовної Академії викладав рос. мову, історію й географію в Полтавській Духовній Семінарії (1865 — 66), у гімназіях м. Каліша, Седлеця (1867 — 72) та Кишинева (1873 — 84), з 1885 р. вийшов у відставку й оселився в Києві, де й помер. Початок літ. діяльности Н.-Л. датується 1865 р. З уваги на цензурні утиски в Росії більшість творів Н.-Л. вперше появилася в гал. періодичних вид. («Правда», «Зоря», «Діло» та ін.), першими з них були повісті «Дві московки» та «Гориславська піч, або Рибалка Панас Круть», друковані в «Правді» (1868). Гол. жанри прози Н.-Л. — оп. й повісті, що в них він поєднав манеру повістевої й мист. нар. розповідь Твори Н.-Л. дають широкі полотна життя різних сусп. верств України від часів панщини до кін. 19 в. Це передусім широко відомі твори з сел. й заробітчанського життя, що здобули Н.-Л. славу майстра укр. клясичної прози й творця побутової повісти: «Микола Джеря» (1878), «Кайдашева сім’я» (1879), «Бурлачка» (1880), «Не той став» (1896) і ряд оп., зокрема цикл «Баба Параска та баба Палажка» (1874 — 1908). Типи укр. свящ. виведені в повістях «Старосвітські батюшки та матушки» (1888), «Поміж ворогами» (1893), в сатиричному оп. «Афонський пройдисвіт» (1890) та ін. Життю поль. шляхти і польонізованої укр. сер. верстви присвячена повість «Причепа» (1869) й оп. «Живцем поховані» (1898). Новим в укр. літературі було зображення різних груп укр. інтеліґенції: учительства, студентства, чиновників на рос. службі та ін. На тлі тогочасного безправ’я, колоніяльного й нац. гніту та настирливої русифікації Н.-Л. показував зародки нац. свідомости серед укр. інтеліґенції і спроби поставити «питання про необхідність в першу чергу нац. визволення» (О. Білецький), що кінчалися важкими поразками для його героїв. Сюди належать: перша в укр. літературі на цю тему повість «Хмари» (1874), далі — повість «Над Чорним морем» (1890), «Навіжена» (1891) та низка оп. Крім того, Н.-Л. належить низка іст. творів (писаних здебільша під впливом М. Костомарова): казка «Запорожці» (1873), роман «Кн. Єремія Вишневецький» (1897, вперше виданий 1932), повість «Гетьман Іван Виговський» (1899); ряд драматичних творів: на іст. теми — «Маруся Богуславка» (1875) та «В диму та полум’ї» (1911), комедії з життя міщанства «На Кожум’яках» (1875, в переробці М. Старицького — «За двома зайцями»), «Голодному й опеньки м’ясо» (1887); дитячі сценки й казки тощо.

Н.-Л. писав також популярні праці на теми з укр. мітології, історії, етнографії: «Світогляд укр. народу в прикладі до сучасности» (1868-71), «Перші київські князі» (1876), «Татари і Литва на Україні» (1876), «Укр. гетьман Богдан Хмельницький і козаччина» (1878), «Історія Русі» (1879), багато ст. про укр. театр і його діячів. У ст. на літ. теми «Сьогочасне літ. прямування» (1878, 1884), «Українство на літературних позвах з Московщиною» (1891) Н.-Л. обстоював ідею нац. літератури, твореної поза чужосторонніми впливами і стверджував «непотрібність рос. літератури для України».

У ділянці літ. мови Н.-Л. категорично виступав як проти ширення літ. мови гал. варіянту, так і проти застосування правопису, прийнятого в Галичині в 1890 — 1900-их pp. У полемічних ст. «Сьогочасна часописна мова на Україні» (1907), «Криве дзеркало укр. мови» (1912) він вимагав у консервативно-романтичному дусі зберігання чисто нар. лексики й фразеології, без етранжизмів і новотворів. У своїй мові широко користувався граматичними й лексичними діялектизмами Надросся, не погоджуючися на жадні їх виправлення. Таку ж настанову має й його аматорська «Граматика укр. язика» (1914).

[Нечуй-Левицький Іван (25.11.1838 — 15.4.1918). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Життєпись Івана Левицького (Нечуя), написана ним самим. Світ, ч. 7. Л. 1881; Франко І. Ювілей Івана Левицького (Нечуя). ЛНВ, кн. І. Л. 1905; Єфремов С. Нечуй-Левицький. К. 1924; Меженко Ю. Іван Семенович Нечуй-Левицький. Твори, т. І. К. 1926; Смілянський Л. Робітництво в укр. літературі І. Нечуя-Левицького та І. Франка. Х. 1930; Білецький О. Іван Семенович Левицький (Нечуй). Твори в чотирьох тт., т. І. К. 1956; Походзіло М. Іван Нечуй-Левицький. К. 1960; Крутікова Н. Творчість І. С. Нечуя-Левицького. К. 1961.

Б. Кравців, О. Горбач

Нещадименко Марко (1869 — 1942), мікробіолог та гром. діяч, родом з Черкащини; після закінчення мед. фак. Київ. Ун-ту (1896) працював у Київ. Бактеріологічному Ін-ті; одночасно (1919 — 42) зав. катедрою мікробіології у Київ. Ун-ті, потім у Мед. Ін-ті. Праці Н. присвячені проблемам мікробіології та імунології, зокрема вивченню дифтерії, стрептококів, протитуберкульозної вакцини БЦЖ, питанням профілактики туберкульози тощо.

Нещадименко Ріта (Харитина; 1890 — 1926), акторка героїчного пляну, родом з Черкащини, сестра Марка Н. Працювала в «Молодому Театрі» (1918 — 20), «Кийдрамте», в Театрі ім. Шевченка і (з 1922) в «Березолі». Люцілла («Адвокат Мартіян» Лесі Українки), Катерина Бріґадіні («Анджелло» В. Гюґо), Ізабелла («Жакерія» за П. Меріме), Мотренька («Комуна в степах» М. Куліша) та ін.

[Нещадименко Ріта (Рита, Харитина) (* Сердегівка — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Нещеретівські могили, б. с. Нещеретового, Білокуракінського р-ну Луганської обл., в яких виявлено (1928 — 29) поховання — більшістю бронзової доби (13 — 10 вв. до Хр.), а також два пізньосарматського часу (2 — 3 вв. по Хр.) з деформованими черепами.

Попередня     Головна     Наступна