[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1966. — Т. 5. — С. 1759-1774.]

Попередня     Головна     Наступна

«Нива», наук.-літ. газ. народовецького напряму, виходила тричі на місяць у Львові 1865 р. (вийшло 20 чч.); ред. К. Горбаль. «Н.» містила твори Т. Шевченка, Марка Вовчка, М. Старицького, О. Стороженка, Ю. Федьковича, переклади поезій А. Міцкєвіча, В. Шекспіра («Гамлет») та ін.

«Нива», літ.-мист. альманах в Одесі (1885). У «Н.» були поміщені: повість І. Нечуя-Левицького «Чортяча спокуса», оперета М. Старицького (за Гоголем) «Утоплена», вірші й оп. Дніпрової Чайки, А. Бобенка та ін.; етногр. матеріяли з Одещини.

«Нива», церк.-суспільний журн., виходив у Львові 1904 — 14 рр: як двотижневик і 1916 — 39 pp. — місячник, з додатками — «Катехитичний місячник» (з 1911; орган Т-ва Катехитів) і «Проповіді»; ред. о. Я. Левицький (1904 — 07 і 1910 — 18), о. О. Волянський (1908 — 10), о. Г. Костельник (1920 — 29) і о. П. Хомин (1930 — 39). При журн. видавалася Бібліотека «Н.».

Нивинський Антін (1890 — 1945), гром.-політ. діяч на Волині, журналіст і письм.; один з засновників т-ва «Просвіта» у Рівному та її гол.; посол до поль. сойму від УСРП (1930), співр“ед. газ. «Громада» в Луцькому, співред. «Службовика»; оп. і новелі в журн., повість (під. псевд. Чекмановський) «Віки пливуть над Києвом» (1938 і 1964).

[Нивинський Антін (1890 — 1945?). — Виправлення. Т. 11.]

Нижанківська Меланія (* 1898), уроджена Семака, дружина Нестора Н.; ст. на муз. і літ. теми; біографічна повість «На зеленій Буковині». Живе у Бельгії.

[Нижанківська Меланія (1898, Радівці, Буковина — 1973, Бложі, Бельгія). — Виправлення. Т. 11.]

Нижанківська-Снігурович Дарія (* 1916), танцюристка, хореограф і педагог родом зі Львова, дочка Амвросія Н.; учениця М. Славенської в Празі, А. Фалішевського і В. Переяславець у Львові. Солістка Львівського Оперного Театру (1939 — 44); з 1950 р. веде студію мист. танку у Вінніпеґу (Канада). Танки укладу Н. перев. стилізовані нар. танці з застосуванням клясичної техніки.

[Нижанківська-Снігурович Дарія (1916 — 1980, Вінніпеґ). — Виправлення. Т. 11.]

Нижанківський Амвросій (1873 — 1944), драматичний актор і знавець нар. танків, родом з Коломиї, син Юліяна. Виступав у театрі «Укр. Бесіди» (1892 — 1924 — з перервами), у трупі І. Мороза (1896 — 98), Театрі ім. І. Тобілевича (1929 — 32) та ін. Городничий («Ревізор» М. Гоголя), Лейба («Жидівка-вихрестка» І. Тогобочного), Ґеслер (Вільгельм Телль» Ф. Шіллера), типи М. Ґорького (Актор «На дні», Тетерев «Міщани») та ін.

[Нижанківський Амвросій (1873 — 1943, Коломия, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]

Нижанківський Богдан (* 1909), письм. родом з Галичини, син Амвросія; зб. оп. «Вулиця». (1936), сатиричні нариси «Актор говорить» (1936), «Новелі» (1941); поезії: «Терпке вино» (1942), «Щедрість» (1947) і «Вагота» (1953); під псевд. Бабай зб. «Вірші іронічні, сатиричні і комічні» (1959). Тепер у ЗДА; співр. ж. «Лис Микита».

[Нижанківський Богдан (1909, Золочів — 1986, Детройт, Мічіґан). — Виправлення. Т. 11.]

Нижанківський Нестор (1893 — 1940), визначний композитор, піяніст і педагог, син Остапа Н. (див.), родом з Бережан; студіював у Муз. Ін-ті ім. М. Лисенка у Львові, у Й. Маркса у Відні та В. Новака у Дразі; 1928 — 39 у Львові — учитель Муз. Ін-ту ім. М. Лисенка і перший гол. Союзу Укр. Проф. Музик; помер на еміґрації в Лодзі. Твори: фортепіянове тріо е-моль, численні фортепіянові твори: Мала сюїта, Соната бревіс, Інтермеццо, Прелюдія і Фуґа на укр. тему, Фуґа на тему «Bach»; цикл творів для молоді; сольові пісні: «Поклін Тобі, зів’яла квітко» (з оркестрою), «Жита», «Сниться мені», «Засумуй, трембіто» (на основі мелодії Р. Купчинського) та ін.; хорові твори «Наймит» (слова І. Франка) і численні обробки нар. і стрілецьких пісень. Лірично-романтичним характером своєї муз. мови Н. близький до В. Барвінського. Прикметна риса у творчості Н. — впливи імпресіонізму ранньої доби.

[Нижанківський Нестор, „Засумуй, трембіто“ (на слова Р. Купчинського). — Виправлення. Т. 11.]

А. Р.

Нижанківський Олег (* 1924), співак-баритон, син Нестора Н., живе в Швайцарії; виступає у швайцарських оперових ансамблях («Піколя опера», з 1963 женевська опера, з 1966 в «Колеґіюм Академікум») і в радіоконцертах, влаштовує власні концерти і виступи з оркестрою у Швайцарії, Франції, Німеччині.

[Нижанківський Олег (* Відень). — Виправлення. Т. 11.]

Нижанківський Омелян (* 1895), піяніст, педагог і композитор, родом з Рогатина, проф. консерваторії в Каїрі (Єгипет, 1924 — 28), згодом у Швайцарії (з 1960 у Берні); органіст і керівник хору; три Служби Божі для хору і органів, інструментальні і вокальні твори.

[Нижанківський Омелян (1895 — 1973, Берн, Швайцарія). — Виправлення. Т. 11.]

Нижанківський Остап (1862 — 1919), композитор, визначний дириґент і гром. діяч родом із Стрия, свящ. (парох в с. Завадові б. Стрия). Н. активний пропаґатор хорової музики, ініціятор і організатор т. зв. «артистичних мандрівок» з концертами по Галичині (1885, 1889, 1892), організатор і дириґент т-ва «Боян» у Бережанах (1892), дириґент «Бояна» у Львові (1895-96) та Стрию (1900-14), засновник муз. в-ва «Музикальна Бібліотека»; автор «Укр.-руського співаника» (1907). Хорові твори «Гуляли» і «З Окрушків» (на слова Ю. Федьковича) здобули велику популярність; численні сольові пісні з фортепіяном, «Минули літа молоді» з фортепіяном і скрипкою, сольові й хорові обробки нар. пісень, «Вітрогони» — цикл коломийкових мелодій для фортепіяна.

Н. був піонером укр. молочної кооперації в Галичині: засновник першої молочної кооперативи (в Завадові), один з засновників Крайового Госп.-Молочарського Союзу (пізніше «Маслосоюз») у Стрию (1907) і його дир.; чл. Укр. Нац. Ради ЗУНР. У травні 1919 розстріляний без суду поляками.

[Нижанківський Остап (1863, Дідушичі Малі, Стрийський пов. — 1919, бл. Стрия, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]

В. В.

Нижанківський Юліян (1838 — 91), драматичний актор у театрі «Руської Бесіди» (з 1864) у Львові, учасник першої вистави «Маруся», згодом влаштовував аматорські вистави та переробляв п’єси для укр. сцени.

Нижанковичі (IV — 3), с. м. т., Старосамбірського р-ну Львівської обл., положене у підніжжя Карпат над р. Вігором; 2 900 меш. (1966). Н. відомі з 12 в., 1408 дістали маґдебурзьке право. Пам’ятки архітектури: Троїцька церква (16 в.), костьол з 15 в.

Нижнє (VI — 19), с. м. т. в півн. Донбасі, підпорядковане Первомайській міськ. раді Луганської обл., положене над р. Дінцем; 6 600 меш. (1965); кам’яновугільна пром-сть.

Нижнів (V — 6), кол. м-ко, тепер с. Товмацького р-ну Івано-Франківської обл., положене над Дністром; в укр.-поль. війні 1919 р. передмостне укріплення під час червневого наступу, здобуте 8 Самбірською і 11 Стрийською бриґадами.

Нижні Сірогози (VII — 15), с. м. т. на Причорноморській низовині, р. ц. Херсонської обл.; 5 900 меш. (1966).

Нижній Нагольчик (VI — 20), с. м. т. в Донбасі, Антрацитовського р-ну Луганської обл.; 1 700 меш. (1966).

Нижня Дуванка (IV — 19), с. м. т. на Донецькій низовині Сватівського р-ну, Луганської обл., 4 300 меш. (1966).

Нижня Кринка (V — 19), с. м. т. в Донбасі, підпорядковане Криничанській селищній раді м. Макіївки Донецької обл., положене над р. Кринкою; 23 700 меш. (1965); вугільні шахти.

Нижньогірський (VIII — 15; кол. Сейтлер), с. м. т., р. ц. Крим. обл., положений у півн.-сх. частині Крим. низовини над р. Салгиром; 6 000 меш. (1966); харч. пром-сть.

Нижча освіта, початкова або вища початкова загальна освіта (див. Народні школи, Початкова школа, Шкільництво) і початкова проф. освіта (див. Професійна освіта).

Низи (III — 15), с. м. т. на півд. Слобожанщині Сумського р-ну Сумської обл. над р. Пслом; 4 900 меш. (1966). Цукровий зав.

Низовинний краєвид, один з краєвидів України — відміна ерозійно-ярового краєвиду; охоплює смугу півд. низовин — Причорноморську, Приозівську, Долішньо-Донську й Кубанську. Характеристичні прикмети: рівнинність і монотонність, яку зрідка урізноманітнюють неглибокі балки, поди, озерця й солонці; степова рослинність. Докладніше див. ЕУ 1, стор. 68 — 70.

Низький Бескид (також Лемківський Б.), частина Бескидів, положена між р. Білою — Тилицьким перевалом і р. Топлею на зах. та р. Сяном — Ославою — Лупківським перевалом і р. Ляборцем на сх. Н. Б. — найнижча й найширша частина зовн. флішевої частини Карпат; він складається, ідучи з півн. на півд., з підгір’я, Горлицько-Сяніцької котловини і самого Н. Б. (див. карти на 965 і 1 276 стор.).

Підгір’я, збудоване з м’яких пісковиків, лупаків, глеїв і мерґелів, являє собою лагідну горбовину, ширини від 30 до 50 км. Широкі хребти висотою 350-450 м підносяться на 150-200 м понад широкими долинами. Підгір’я сильно виліснене (ліс становить 18%, рілля 64%) і густо заселене (бл. 120 меш. на 1 км²). Гірський характер має тільки Чорноріцький хребет (592 м) на півн. від Коросна та сх. частина обабіч сер. Сяну (Перемиське підгір’я). Лише ці околиці до 1946 р. заселювали українці як в етногр. островах (замішанці й ін.), так і (на сх.) на суцільній етногр. території.

Горлицько-Сяніцька котловина (в поль. номенклятурі — Горлицько-Сяніцькі або Ясельсько-Сяніцькі Доли), смуга довж. бл. 80 км, широтою на 8 — 12 км між Підгір’ям і самим Н. Б., являє собою западину, посталу в пліоцені, виповнену неогеновими і четвертинними шарами. Складається з кількох котлонин на висоті 270-350 м і низької горбовини, вкритої частково лесом. Завдяки корисним природним умовам, положенню на перехресті повздовжнього внутрішньокарп. і поперечних шляхів та видобутку нафти і газу, густо заселена (150 — 200 меш. на 1 км²). Українці до 1946 р. заселювали сх. частину з м. Сяноком.

Сам Н. Б. Над Горлицько-Сяніцькою котловиною підносяться гострим уступом до висоти 200 — 300 м перші гірські хребти, які й становили з давніх-давен укп.-поль. етнічну межу (див. Лемки). Н. Б. найнижчий і, побіч Середнього Б., найлагідніший в Укр. Карпатах. Ледве кілька верхів підноситься понад 1 000 м (Бусів — 1 010, Ляцкова — 1 001, обидва в чах. частині), великі простори займають низькогір’я, подібні краєвидом до підгір’я (найбільші: Тилицьке, Гладишівське, Яслиське і Лупківське з гал. боку; Бардіївське, Зборівське, Свидницьке — з закарп.), а перевали низькі й легкоприступні (Тилицький 688 м, Бескидок 559, Дуклянський 503, Бескид 635, Лупківський 651 й ін.). Найбільш масивні хребти має сер. частина Н. Б., але лише з гал. боку — Маластівська (814) і Вонтківська (847) Маґури перетяті проломовими долинами pp. Ропи і Вислоки; для півд.-зах. частини характеристичні острівні гори, для сх. ґраткова будова (повздовжні хребти й долини). На півд. між pp. Топлего й Ляборцем — Н. Б. переходить в Ондавську Верховину на 400 — 500 м висоти, порізану відносно глибоко (200-300 м) поперечними долинами.

Н. Б. — найбільш виліснена частина Укр. Карпат (ліс становить 29%, рілля 40%, сіножаті й пасовища — 26%). Ліси в нижчій частині складаються з дуба, граба, в’яза, липи й ін., у вищій — буково-ялицеві.

До 1946 р. вся півн. (гал.) частина саме Н. Б. належала до укр. етногр. території, півд. (закарп.) перев. до укр., частково до словацької; Н. Б. заселювало укр. плем’я лемків. Після виселення з півн. Лемківщини українці живуть тільки на півд. Н. Б. Докладніше про людностеві й госп. відносини див. Лемки і Пряшівщина.

В. Кубійович.

Никитський Ботанічний Сад, н.-д. установа на півд. березі Криму, за 7 км на сх. від Ялти, заснована 1812 р. заходами герцоґа А. Е. Рішельє за плянами ботаніка Х. Стевена (він же перший дир.) з завданням створити великий розсадник всіх корисних і декоративних рослин Південної Европи для поширення їх у Криму. При Н. Б. С. існувала (з 1823 р.) садівнича школа, виноградники, тютюнова плянтація тощо.

Нині Н. Б. С. діє в системі мін-ва сіль. госп-ва СССР; основна площа 229 га, заг. — 917. В колекціях саду нараховується бл. 5 000 видів і форм деревно-кущових та зіллястих декоративних рослин. Н. Б. С. має низку відділів і лябораторій, наук. бібліотеку (бл. 200 000 тт.), музей; веде працю в ділянці інтродукції етеро-олійних і лікарських рослин, акліматизації і селекції овочевих, техн. і декоративних рослин, вивчає шкідливу ентомофавну тощо. Тут виведено ряд нових сортів субтропічних і півд. овочевих культур (броскви, абрикоси, черешні, мигдаль, сливи тощо), виноградників, етеро-олійних, крим. тютюнів, троянд, декоративних кущів, квіткових рослин, які згодом поширено на Україні й у півд. р-нах ін. сов. республік. Н. Б. С. готує кадри висококваліфікованих садоводів.

Никифор († 1121), митр. Київ. з 1104 p., грек, присланий з Царгороду. У слов. перекладі відомі його грец. твори «Послання до великого кн. Володимира Мономаха про піст і стриманість від почуттів», «Повчення про піст до народу» та «Послання про латинян до великого кн. Ярослава Святополчича» (дуже нетолерантне до латинян). У посланні до кн. Володимира Мономаха цікавий виклад тогочасної психології.

Никифор, родом грек, протосинкел царгородського патріярха, висланий на Україну на прохання кн. Острозького, гол. протиуніятського берестейського собору 1596 р. Поль. уряд, обвинувачуючи Н. як тур. шпигуна, 1597 р. ув’язнив його в Марієнбурзькій кріпості, де він незабаром помер.

Никифор Дровняк, Криницький (1896 — 1968), маляр-примітивіст, жебрак з с. Криниці (Лемківщина). У 1930-их pp. H. зацікавив укр. і поль. мист. кола; один з перших на нього звернув увагу і збирав його твори Р. Турин; у 1938 р. понад 100 малюнків Н. АНУМ виставила у Львові на Виставці мистців-самоуків. Після війни, насильно вивезений на Помор’я, Н. повернувся до Криниці. З 1947 р. під опікою поль. мист. кіл. Малюнки Н. експонуються в рамках поль. мистецтва на виставках у Польщі (з поч. 1950-их pp.) і за кордоном (Амстердам, Париж, Лондон, Фльоренція, Нью-Йорк). Незліченні серії акварель Н., перев. ґвашового типу, зображують архітектурні мотиви (церкви, доми, інтер’єри, фантастичні міста), краєвиди, портрети і постаті святих; в основному вони продовжують лемківське малярство на склі і примітивну нар. ікону. З життя Н. створено фільм.

[Никифор (справжнє ім’я Епіфаній) Дровняк (1895 — 1968, Фолюш бл. Ясла, Лемківщина; похований у Криниці). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Каталог Виставки мистців-самоуків АНУМ. Л. 1938; Пецух Г. Никифор. Наше Слово, ч. 40 — 41. В. 1957; Banach A. Pamiątka z Krynicy. Кр. 1959; В. Л. Никифор — маляр з Божої ласки. Календар-Альманах «Нового Шляху». Вінніпеґ. 1966; Banach E. і A. Historia о Nikiforze. Кр. 1966; Nikifor (каталог). Варшава 1967.

С. Г.

Никифор Теотокі (1731 — 1800), родом грек, визначний царгородський проповідник. З 1776 р. на Україні; у 1779 — 86 pp. архиєп. славенський і херсонський з резиденцією у Полтаві, де він заснував семінарію, що звалася слов’янською, а потім катеринославською (1786 р. перенесена до Катеринослава). Праці грец. і рос. мовами, зокрема «Окружное посланіе къ старообрядцамъ херсонской епархіи».

Никифоряк Сава (* 1886), педагог (учитель, згодом управитель гімназії в Станиславові 1921 — 44 pp.), культ.-осв., пластовий і гром. діяч Станиславівщини; тепер у ЗДА; «Рима і ритм у Шевченка», ЗНТШ, т. XCIX (1930).

[Никифоряк Сава (1886, Рожневі Поля, Снятинський пов., Галичина — 1973, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]

Никола Святоша (світське ім’я Святослав Давидович), преподобний († 1142), родом з чернігівських кн., внук В. кн. Святослава Ярославичя. З 1107 р. чернець Києво-Печерського манастиря, де побудував Троїцьку (надворітну) церкву та шпиталь. Людина високої освіти, книголюб, Н. С. залишив Печерському манастиреві свою бібліотеку. Для нього ігумен Печерський Теодосій II Грек переклав послання папи Льва Великого.

Николаївський (Миколаївська), с. м. т. на Надволжі, р. ц. Волгоградської обл. РСФСР, положений на лівому березі Волгоградського водоймища; 11 000 меш. (1959). Заснований 1794 р. (п. н. Николаївська слобода), становив найбільшу укр. колонію на Надволжі: за переписом 1926 р. в Н. жило на 19 200 меш. 14 900 (77,4%) українців.

Николайчик Федір (* 1857 — ?), історик і педагог, співр. «КСт.», «Зорі» та ін. вид., автор праць з іст. козаччини, Гетьманщини й Лівобережної України: «Первые козацкие движения в Речи Посполитой» («КСт.», 1884), «Новый источник о козацком восстании 1625 г.» («КСт.», 1889), «З другого кінця. Короткий огляд Сіверської України» («Зоря», 1886), бібліографія творів М. Костомарова («КСт.», 1885) та ін.

Николайчук Микола (* 1890), адвокат у Надвірній, гром., зокрема кооп. діяч Надвірнянщини, чл. ЦК УНДО; вивезений большевиками, дальша доля невідома.

Николишин Дмитро (* 1884), письм. і педагог родом з Галичини, видавець «Заг. Книгозбірні» в Коломиї. Зб. поезій «Світання й сутінки» (1936). «Листопадова симфонія» (1937) й ін., драматичні твори, розвідки: «Історичні поеми Т. Шевченка» (1922), «Недостачі укр. письменницької мови» (1923), переклади з рим. та нім. поетів.

[Николишин Дмитро (1884, Іванків, Борщівський пов. — 1943). — Виправлення. Т. 11.]

Никольський Олександер (1858 — 1942), зоолог, д. чл. АН УРСР родом з Астрахані; до 1903 р. працював у Петербурзі, з 1903 р. у Харкові — проф. ун-ту, Ін-ту Нар. Освіти і Мед. Ін-ту, в 1921 — 31 зав. н.-д. катедрою зоології. Понад 120 праць, описав бл. 70 нових видів хребетних, 7 нових форм, названих його іменем. М. ін. «Позвоночные животные Крыма» (1891), «Визначник риб України» (1930).

[Никольський (Нікольський) Олександер († Харків). — Виправлення. Т. 11.]

Никольськ Уссурійський, кол. назва м. Уссурійська на Далекому Сх. (у 1935 — 56 — назва Ворошилов).

Никон, прозваний Великим, преподобний, ігумен Києво-Печерського манастиря (1078 — 88 pp.), фундатор манастиря у Тмуторокані. Правдоподібно був автором продовження Київ. Літописного Своду 1037 р. й ред. Літописного Своду 1073 р.

[Никон, прозваний Великим (? 1088, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Никон, монах, києво-печерський мідеритник і керівник ґраверської справи при Лаврській друкарні у 1820-их pp.; виконав велику ґравюру заг. виду Києво-Печерської Лаври.

Ников, єп., див. Безсонов Никон.

Никонів Наум (1873 — 1925), ген.-хорунжий Армії УНР, полк. рос. армії; командир полку і дивізії в 1 Укр. корпусі ген. П. Скоропадського, командир резервових військ Армії УНР, учасник Зимового Походу 1919-20 pp.; помер на еміґрації в Польщі.

Никопіль (VI — 15), м. обл. підпорядкування, р. ц. Дніпропетровської обл., положений над Дніпром, на правому березі Кахівського водосховища, центр Никопільського манганового басейну, річковий порт; 106 000 меш. (1966). На місці сучасного Н. існувала колись переправа через Дніпро (Микитин Ріг; згадка 1530 p.); у 1636 — 52 pp. тут була Запор. Січ, згодом с. Микитине, Перейменоване 1781 р. на Н. — недовгий час пов. м., пізніше волосне м-ко Катеринославського пов.; у 19 в. у Н. селилися на пільгових умовах матроси, відслуживши свій термін. Зростання Н. зв’язане з зростанням манґановорудної пром-сти; ч. меш. у тис: 1897 — 8, 1926 — 14, 1939 — 58, 1959 — 83. У м. зав.: Никопільський південнотрубний металюрґійний (з 1935 p.; випускає сталеві труби для гідроспоруд та для нафтової і газової пром-сти), Никопільський зав. ферросплавів, машинобудів. (випускає підйомно-транспортне устаткування, с.-г. машини), чавуноливарний й ін. Заг. техн. фак. Дніпровського металюрґійного ін-ту, технікуми: металюрґійний і механізації сіль. госп-ва, мед. і пед.; краєзнавчий Музей.

Недалеко від Н. виявлено могили з похованнями ямного типу з дерев’яною конструкцією (Л. Дмитров, 1935), з катакомбними похованнями (С. Локтюшов, 1930) доби міді-бронзи та могили скитів і сарматів (Б. Граков, 1939).

Никопільський завод ферросплавів, зав. для виробництва ферроманґану та силікатоманґану в м. Никополі, найбільший в УССР і СССР; почав продукцію в квітні 1966 p.; перероблює низькосортні, високофосфоритні манґанові руди Никопільського басейну, має флюсоплавний цех, цех електродної маси та аґльофабрику.

Никопільський манґановий басейн, родовище манґану на півдні України, найбільше в СССР запасами руди й одне з найбільших у світі. Вся площа Н. м. б. — бл. 500 км², в тому ч. продуктивно розвідано бл. 300 км². Рудоносна смуга простягається дугоподібно від р. Інгульця на зах. до півд.-зах. окраїн Приозівського кристалічного масиву на довж. 250 км; ширина — 1-20 км. Н. м. б. ділиться на три рудні басейни: Інгулецько-Дніпровський, власне Никопільський і Великотокмацький (див. карту).

Запаси манґанової руди за підрахунками першої пол. 1960-их pp. становлять 2 196 млн т, в тому ч. багатої пром. руди — 807 млн т. Руда міститься перев. в оліґоценських піщано-глиняних шарах, які майже горизонтально залягають на докембрійському кристалічному фундаменті. Стратиграфічні горизонти манганової руди поділяються на три зони: а) окисні руди (піролюзити, асиломелани), б) мішані руди (манґаніти, манґано-кальцити), в) карбонатні руди (здебільша родохрозити, характеристичні також сіліцієвими та ґлявконітовими домішками). Сер. товща рудних пластів становить 1,52,0 м, глибина залягання 15-95 м. Завдяки неглибокому заляганню руди частка її видобутку відкритим способом збільшилась з 34% у 1958. р. до 68% у 1965 р. (запляновано на 1975 р. — бл. 80%). Вміст манґану в рудах власне Н. м. б. 22-29% (тих, що тепер експлуатуються — 26-27%), Великотокмацького 11-29% (24%). Руда збагачується на збагачувальних фабриках, після чого вона має 38-40% манґану.

Експлуатацію манґану в Н. м. б. розпочато 1886 р. Її розміри див. Манґанорудна промисловість. Найновіші дані такі (в тис. т):

	1958	1960	1963	1965
Видобуток сирої руди	4 185	5 580	8 164	10 201
Випуск концентрату	2 094	2 725	3 787	4 650

Видобуток руди становить 56% всесоюзного. Експлуатується руда в основному в саме Н. м. б., але розбудова басейну дуже обмежена через зубожіння руди та труднощі її видобутку. Тому на майбутнє гол. значення матиме Великотокмацький басейн.

Адміністрація Н. м. б. охоплює 6 кар’єрів, 22 шахти та 5 рудоуправлінь, об’єднаних у тресті «Никопільмарґанець», та 6 збагачувальних фабрик.

У Н. м. б., крім видобутку манґану, розвинута металообробна, трубо-машинобудів. і харч. пром-сть. Електроенерґію для Н. м. б. постачають Кахівська ГЕС і Дніпрогес.

Гол. м. саме Н. м. б. є міста обл. підпорядкузання: Никопіль (106 000 меш.), Марґанець (43 000) та Орджонікідзе (33 600); до с. м. т. належать: Гірницьке, Маріївка, Червоногригоріївка і Чортомлик. За винятком Никополя всі ці оселі постали за останні десятиліття в наслідок злиття дрібних робітничих осель. Разом у саме Н. м. б. живе понад 200 000 меш. (1926 р. — 50 000; дані приблизні).

Література: див. Манґанорудна промисловість і Бетехтин А. (гол. ред.). Никопольский марганцево-рудный бассейн. М. 1964; Горнорудная промышленность Украинской ССР. М. 1967.

С. Процюк

Никорович Григорій (1859 — 1916), гром. і пед. діяч (з 1910 шкільний інспектор), один з організаторів укр.-бук. життя; співр. бук. пед. журналів.

Никорович Сильвестр (* 1905), гром. і студентський діяч Буковини, перший зв’язковий від ОУН на Буковині, ред. «Самостійної Думки» (1931 — 37); з 1953 в Канаді.

[Никорович Сильвестр (* Костинці, Вашківецький пов., Буковина). — Виправлення. Т. 11.]

Никорович Юліян (1832 — 89), церк. діяч, свящ., проф. канонічного права в Перемиській Духоаній Семінарії, ред. цінного тематизму Перемиської єпархії на 1879 p., розвідки на церк. і іст. теми.

Никорович-Гнідезич Олександра (1913 — 41), діячка Пласту і ОУН на Буковині, дружина Сильвестра Н., розстріляна большевиками.

[Никорович-Гнідевич Олександра († Чернівці). — Виправлення. Т. 11.]

Никорович-Гнідий Сидонія (1888 — 1957), письм. і культ.-гром. діячка на Буковині; співред. ж. «Самостійна Думка» (1931 — 34) і «Хліборобська Правда» (1935 — 38), в яких друкувала оп. і пов. з нар. життя та ст. на жін. теми; померла в м. Арад у Румунії.

Нитченко (псевд. Чуб) Дмитро (* 1906), поет, публіцист і гром. діяч родом з Полтавщини; зб. поезій «Поезії індустрії» (1931). «Склепіння» (1933), нариси «На прикордонні» (1932). По другій світовій війні на еміґрації в Німеччині, потім в Австралії. До цього періоду належать популярні нариси про Т. Шевченка, М. Заньковецьку та ін., спогади «В лісах під Вязьмою» (1958), твори для дітей («Вовченя»; 1954) й ін.

[Нитченко (псевд. Чуб) Дмитро (* 1906, Зіньків). — Виправлення. Т. 11.]

Ничай Аполлон (1847 — 1918), екон. діяч, за фахом гімназійний учитель, видавав у Станиславові й Львові 1879 — 85 газ. «Господаръ и Промышленныкъ», співзасновник т-ва «Народна Торговля» у Львові (1883).

[Ничай Аполлон (1846 — 1918). — Виправлення. Т. 11.]

Ничипоренко Іван (1842 — 1910), педагог і осв. діяч родом з Чернігівщини, чл. старої Київ. Громади, в 1879-90 pp. — дир. Колеґії Павла Ґалаґана у Києві.

[Ничипоренко Іван (* Межигір’я, Київщина — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Ничка Григор (* 1892), гром. і культ. діяч родом із Збаража (Галичина), у 1911 — 14 pp. діяльний у січово-стрілецьких т-вах, у 1920-их pp. активний театральний діяч у Львові, 1932 — 44 адвокат у Фриштаку і одночасно з 1940 р. гол. Укр. Допомогового Комітету Ясло-Горлицького пов. (Лемківщина); з 1952 р. У ЗДА.

Ничка (уроджена Левицька) Наталія (1893 — 1964), акторка на амплюа лірико-комедійних інженю, родом з Станиславова. Виступала (з 1912) в різних театрах, м. ін. Й. Стадника, «Укр. Бесіди» у Львові, Чернівецькому, у військ. театрі УГА (1919), в «Укр. Незалежному Театрі» та в «Укр. Людовому Театрі» у Львові. Відзначалася гол. в п’єсах Винниченка (зокрема в гол. ролі комедії «Панна Мара»); у 1927 р. зійшла зі сцени.

[Ничка (уроджена Левицька) Наталія († Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]

Нідерле (Niederle) Любор (1865 — 1944), видатний чес. археолог і етнолог, дослідник слов. старовини, проф. ун-ту в Празі, д. чл. Чес. АН і НТШ. Гол. праці: «Slovanské starožitnosti», I — IV, 1902 — 24, «Život starých Slovanú», I — III, 1911 — 25 (франц. скорочення — «Manuel de l’antiquité slave», 1923 — 26), «Rukovet’ slovanské archeologie», 1931, в яких взята до уваги також й укр. старовина. Учнями Н. з українців були Я. Пастернак, І. Борковський та ін.

Нідерлянди, держава в Зах. Европі, 40 900 км² (разом з внутр. водами), 12 360 000 меш. (1966). Зв’язки між Україною й Н. до 17 в. були такі самі, як з Бельгією (обидві країни були об’єднані). Це були зокрема торг. зв’язки, насамперед з Амстердамом в 16 — 17 вв. У нідерляндських високих школах студіювали укр. студенти, особливо у 17 в. в Лейденському Ун-ті (Ю. Немирич). У 17 в. нідерляндські картографи (Г. Ґеррітс, В. Гондіюс, Й. Блав) виконали й видали перші карти України — Т. Маковського, Ґ. Лявассера де Бопляна; автором атласу р. Дону і Чорного м., виданого в Амстердамі 1703 p., був нідерляндець — пізніше рос. адмірал К. Круйс. Нідерляндським ґраверам належать малюнки Києва (А. ван Вестерфельд), портрети Б. Хмельницького (В. Гондіюс) й види укр. міст в атласах Яна Янссона, П. ван дер Аа. Описи укр. земель і відомості про Україну вміщені в геогр. і іст. працях 17 — 18 вв. К. Вассенера, А. Целляріюса, П. Валькеньєра, Т. Сальмона та ін.

Пожвавлення зв’язків між Україною і Н. почалося з кін. 1910-их pp. У 1919 — 23 pp. у Н. і Бельгії діяла дипломатична місія УНР з осідком у Газі, згодом у Брюсселі (гол. А. Яковлів). У 1920 р. в Н. концертувала Укр. Респ. Капеля під проводом О. Кошиця. У 1921 p. H. відвідав митр. А. Шептицький, з його ініціятиви в Н. засновано Апостолят для українців, що у 1927 р. поширив свою діяльність і перетворився на Апостолят З’єдинення, який у 1948 — 50 pp. фінансував Укр. Кат. Семінарію у Кулемборґу, а 1951 р. спричинився до створення Утрехтського Візант. Хору з голляндців під дириґуванням М. Антоновича.

По другій світовій війні виникла укр. колонія до 800 осіб, перев. жінки, вивезені німцями з України на роботи до Німеччини, які по війні переїхали до Н. Вони здебільша побралися з нідерляндцями й асимілювалися; Об’єднання Українців у Голляндії (гол. О. Кушпета) гуртує тепер бл. 100 осіб.

У Роттердамі похований полк. Є. Коновалець, забитий там 23. 5. 1938.

Р. М.

Ніжен (II — 12), м. обл. підпорядкування над р. Остром, р. ц. Чернігівської обл., зал. вузол, кол. значний екон. і культ. центр; 53 000 меш. (1966); 1860 — 18 000, 1897 — 32 000, 1926 — 38 000, 1939 — 39 000, 1959 — 46 000. Н. відомий п. н. Уненіж («УненЂж») в літопису під 1147; знищений у 13 в. татарами, відновлений щойно на поч. 17 в.; з 1618 р. під владою Польщі; 1625 р. дістав маґдебурзьке право; у 1648 — 1781 pp. у складі Коз.-Гетьманської держави як центр Ніженського полку; з 1782 р. пов. м. Чернігівського намісництва, з 1797 р. — Малоросійської, а з 1802 р. — Чернігівської губ. Положений на перехресті міжнар. транзитних шляхів, Н. у 17 — 18 вв. був одним з найбільших торг. центрів Лівобережної України, чому сприяло існування З великих ярмарків й оселення в Н. грец. купців (див. Греки), яким гетьманський уряд, починаючи з Б. Хмельницького (1657), давав широкі привілеї в царині торгівлі й самоврядування: у Н. з кін. 17 в. (1687) вони мали своє братство; на поч. 18 в. дістали повну незалежність від полкової влади, а з 1785 до 1870 р. мали свій маґістрат. З відкриттям чорноморських портів і розвитком морської торгівлі ярмарки почали занепадати (їх закрили 1847), грец. купецтво почало переселятися на півд. (Таганріг, Маріюпіль, Одеса), а разом з цим зменшувалося і екон. значення Н.

До революції Н. був торг.-адміністративним м.; найбільше значення мала торгівля тютюном і городиною, зокрема славними ніженськими огірками. З утворенням заходами гр. Іллі Безбородька заснованої 1805 р. й відкритої 1820 р. Гімназії Вищих Наук. реорганізованої 1832 р. на Ліцей, а в 1875 р. на Іст.-Філол. Ін-т, Н. став значним культ. і осв. центром (див. Безбородьківський ліцей), чому сприяла також діяльність Іст.-Філол. Т-ва при Ін-ті (1894 — 1917), яке видало 15 тт. своїх збірників.

Нині в Н. розвивається харч. (консервний і олійно-жировий зав., м’ясокомбінат та ін.), металообробна (машинобудів., мех. зав.) і легка (швейна фабрика) галузі пром-сти; осередок торгівлі городиною (огірки, цибуля). Пед. Ін-т ім. М. Гоголя (у 1922 — 30 — Ін-т Нар. Освіти, 1930 — 34 Ін-т Соц. Виховання); муз. школа, технікум механізації с.-г., училища: культ.-осв. і мед. Архітектурні пам’ятки: ліцей (1824, архітекта Л. Руска; див. світлину на 106 стор.), п’ятибанний Миколаївський собор (1668), торгові ряди (поч. 19 в.). Багато архітектурних пам’яток знищено в 1930-их pp. (бароккова церква Спаса, Грецька церква, манастир та ін.).

В. К., О. О.

Ніженський Ліцей, див. Безбородьківський Ліцей.

Ніканор Абрамович (* 1883), митр. УАПЦ, церк. діяч родом з Ковельщини, вчився у Волинській Духовній Семінарії і Київ. Духовній Академії, свящ. з 1910 p., під час визвольних змагань — волинський губ: інструктор нар. освіти. Діяч відросійщення Правос. Церкви на Волині під час поль. окупації (гол. Братства св. Спаса і багатьох волинських з’їздів; перша Служба Божа укр. мовою в Почаєві у 1921 р. тощо), за що був засланий до Дерманського манастиря на З роки. У 1942-43 pp. архиєп. київ. і чигиринський. На еміґрації був заступником митр., а після смерти митр. Полікарпа очолює як митр. УАПЦ, перебуваючи в Карлсруе (Німеччина). Автор ст. і праць (окремо: «Догматично-канонічний устрій Вселенської Правос. Церкви» й ін.), ред. «Громадянина», «Богословського Вісника», «Світця» тощо. Гол. Богословського Наук. Ін-ту УАПЦ.

[Ніканор Абрамович (27.7.1883, Мізове — 21.3.1969, Карлсруе, Німеччина). — Виправлення. Т. 11.]

Нікітін Володимир (* 1907), фізіолог, чл.-кор. АН УРСР (з 1957); у 1930 — 53 pp. співр. Харківського Зоотехн. Ін-ту, з 1953 р. проф. Харківського Ун-ту. Праці (понад 100) присвячені проблемам вікової та порівняльної фізіології та біохемії тварин. Н. створив ориґінальну концепцію про суть процесів розвитку і старіння організму.

[Нікітін Володимир (1907, Архангельськ, Росія — 1993). — Виправлення. Т. 11.]

Нікішин Павло (* 1898), проф. лісовпорядкування і дендрології в УТГІ, родом з Наддніпрянщини, тепер у ЗДА. Праці на лісоекон. теми м. ін. «Lespromkhoz as an Administrative and Production Unit» та «Organization and Utilization of Forest; in the Ukrainian S. S. R.». Склав нову формулу для визначення річного зрубу лісів: Ew = Vw/(U - Aw); де: Ew = річний зруб; Vw = дійсний запас дерева в лісі; U = обіг рубанки; Aw = пересічний вік госп-ва.

Ніклеві руди, на Україні виявлені з 1948 р. в різних місцях Укр. Кристалічного масиву; запаси невеликі. Плянується експлуатація Побозького (на сер. Побожжі) і Придніпровського родовищ. На Україну нікель імпортується з Чехо-Словаччини (готовий) та з Куби (руда).

Ніковський Андрій (1885 — 1942; псевд. А. Василько), гром. і політ. діяч, активний чл. ТУП і УПСФ, літературознавець і журналіст родом з Одещини, ред. газ. «Рада» (1913 — 14), «Нова Рада» (1917 — 19) у Києві та ж. «Основа» (1915) в Одесі, перший гол. Укр. Нац. Союзу (1918), мін. закордонних справ в уряді УНР на еміґрації (1920). Повернувшись на Україну 1924 p., працював як співр. ВУАН у Комісії словника живої укр. мови та в іст.-філол. Відділі. Засуджений у процесі СВУ на 8 pp., загинув в ув’язненні. Автор кн. критичних нарисів «Vita Nuova» (1919), «Словника Укр.-Російського» (1927), ст. до вид. творів Лесі Українки, І. Нечуя-Левицького, О. Кобилянської, Г. Квітки-Основ’яненка. Т. Бордуляка та ін.; перекладач творів М. Гоголя, Дж. Лондона й ін.

[Ніковський Андрій. Покарання відбував у Соловецькій в’язниці 21.4.1940 звільнений. — Виправлення. Т. 11.]

Ніколаєв Анатолій (* 1896), акушер-гінеколог родом з Київщини, д. чл. Академії Мед. Наук СССР (з 1952); у 1922 — 41 pp. працював у Києві, Полтаві й Донецькому; 1944 — 54 у Москві й Ленінграді. З 1954 р. заступник дир. Укр. Ін-ту охорони — материнства та дитинства у Києві. Праці Н. (понад 165) присвячені вивченню перебігу пологів, проблемі їх знеболювання, зокрема опрацюванню методи психопрофілактичної підготовки вагітних, питанням токсикози під час вагітности тощо; монографії та підручники з акушерства.

[Ніколаєв Анатолій (1896, Тараща — 1972, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Ніколаєв Лев (1898 — 1955), антрополог і біомеханік родом з Таганрогу; у 1924 — 30 проф. анатомії Харківського Ін-ту Нар. Освіти, з 1928 — зав. антропологічним підвідділом Укр. Н.-Д. Ін-ту ортопедії та травматології у Харкові, в якому 1934. р. організував перший в СССР відділ біомеханіки. Н. разом з своїми учнями досліджував зв’язки між фіз. і соц. типами населення Лівобережної України (нехтуючи антропологічну систематику і нац. фактори), опрацював наук. стандарти одягу та взуття. Праці: «Национальные и социальные различия в размерах головы и в некоторых соматоскопических признаках у населення Харьковского округа». Труды Укр. Психоневрологического Института, 1926; «Биомеханические основы протезирования», зб. Материалы по антропологии Украины, 1954 (ред. названого зб.).

[Ніколаєв Лев († Харків). — Виправлення. Т. 11.]

Нілус (справжнє прізвище Словецький) Петро (1869 — 1943), маляр-жанрист родом з Поділля, чл. Т-ва півд.-рос. художників в Одесі і Т-ва Передвижників (з 1899). Виставляв з 1891; з 1920 на еміґрації, учасник багатьох виставок у Парижі. Спочатку реаліст, з 1900-их pp. під впливом нових зах.-евр. мист. напрямів Н. перейшов до стилізації. Твори Н. є в музеях Києва, Одеси і в приватних зб.

[Нілус (справжнє прізвище Словецький) Петро (1869 — 1943, Париж). — Виправлення. Т. 11.]

Німенко Андрій (* 1925), мистецтвознавець і скульптор. Праці: «Михайло Григорович Лисенко» (1958), «Укр. радянська скульптура» (1960), «Укр. скульптура другої пол. XIX — поч. XX ст.» (1963), «Пам’ятники Т. Шевченку» (1964), «Кавалерідзе — скульптор» (1967) та ін.

[Німенко Андрій (* Інгуло-Кам’янка, Зінов’ївська округа). Скульптурні твори: серія рельєфів „Оспівані Тарасом“ (1964), пам’ятник Д. Ґурамішвілі в Миргороді (у співавторстві, 1969). — Виправлення. Т. 11.]

Німецьке право, звич. ідентифікується на Україні з Маґдебурзьким правом. Проте Н. п. — ширше поняття, яке включає різні установи, норми і правні традиції, перейняті, з нім. джерел і правної культури. На Україні були відомі середньовічні зб. Н. п., напр., «Саксонське дзеркало», як і пізніші кодекси в поль. перекладах чи переробках (зб. Б. Ґроїцького з 16 в.). Вони мали деякий вплив на Лит. Статут і суд. практику у В. Князівстві Лит. та на Гетьманщині.

Н. п. стосувалося на укр. землях у Польщі, рідше у В. Князівстві Лит., також при заснуванні нових сіл колонізаторами із зах., згодом і місц. населенням. Такі оселі називалися селами на Н. п. на відміну від сіл на руському праві. Заснування осель відбувалося так, що підприємець (зв. льокатором або засадцею) одержував привілей від власника (короля або пана) заселити вільні землі; він ставав війтом з правом одержувати від поселенців данину і відробіток по кількох вільних роках. У королівщинах, де існував контроль держ. влади, становище переселенців було дещо краще, ніж у приватних маєтностях. З часом пани викупляли- право війта від родини льокатора.

На укр. землях під Польщею Н. п. зустрілося з давнім руським правом старих осель з кращим екон. положенням селян і деякою місц. самоуправою. Під тиском влади і впливом шляхти відбувся процес переходу сіл з руського права на Н. п., зв’язаний з позбавленням селян самоуправи та закріпаченням їх.

М. Чубатий

Німецьке Яблонне (тепер Jablonov, нім. Deutsch Gabel), м. в півн. Чехії; з травня 1919 до жовтня 1921 найбільший у Чехо-Словаччині табір інтернованих частин УГА (Гірська Бриґада і деякі частини Самбірської), з яких зформовано окрему Укр. Бриґаду — бл. 80 старшин і 5 000 вояків; командири: полк. А. Варивода, з жовтня 1920 — ген. В. Курманович. Військ. орг-ція і реґулярний вишкіл; інтенсивна культ.-осв. праця, різні курси, зокрема для гімназійних (закінчило 100) і семінарійних (15) матурантів, акад.-торг. (закінчило 39), ремісничі, кооп. тощо; бібліотеки, архів, хори, театральний гурток, духова оркестра. З кін. 1920 р. виходив двотижневик «Укр. Стрілець». У жовтні 1921 р. бриґаду ліквідовано, а її особовий склад переведено до Йозефова.

Німецький Фронт Праці (Deutsche Arbeitsfront, DAF), примусова орг-ція для працедавців і працеємців у Німеччині, створена 1933 р. після ліквідації Гітлером проф. союзів. При НФП існували відділи опіки для чужинецьких робітників, м. ін. у 1939 — 45 pp. для українців з Ген. Губернії, яких вивезли на роботи в пром-сті (Betreuungsstelle für ukrainische Arbeiter). На чолі укр. відділу (осідок у Берліні) був К. Ґребе, його заступником — Б. Білинкевич; укр. відділ мав кільканадцять клітин у поодиноких м., що їх очолювали опікуни (Betreuer). Їх завданням була правна допомога і культ. (укр. концерти, театральні групи тощо) праця; орган — «Вісті» (1942 — 45). На відміну від українців з Центр. і Сх. Земель (Остарбайтер) укр. робітники з Ген. Губернії мали ті самі права, що й ін. чужинецькі робітники у Німеччині.

Німецькі хрестоносні лицарі, також тевтонські х. л. — заг. назва для Нім. Лицарського Ордену, що постав під час третього хрестоносного походу у 1198 з метою визволити Святу Землю від турків — сельджуків. Коли більшість Палестини знову перейшла до турків, Н. х. л. під час короткого перебування в Семигороді, на пропозицію кн. Конрада Мазовецького, з 1226 р. переселилися до Прибалтики, щоб боронити Мазовію від нападів поганських прусів. Вони незабаром завоювали Пруссію і набули великої сили. Між Н. х. л. й кн. Данилом Романовичем були приязні відносини, навіть співпраця в боротьбі з ятвягами. Є підставі думати, що папська дипломатія посередничала у зв’язках кн. Данила з Н. х. л. у проєктованій 1248 р. протитат. кампанії. Останні гал.-вол. кн. Андрій і Лев II та Юрій II Болеслав також укладали з Н. х. л. договори про спільну протитат. оборону. Торг. зв’язки Гал.-Волинської держави з Н. х. л. були дуже жваві; з їх володінь на Україну вів торг. шлях Торунь — Львів, через пограничний Дорогичин, де знайдено велику кількість олив’яних привісних пльомб, які княжі митні урядники привішували на транзитні нім. товари.

Після переходу укр. земель під панування Литви й Польщі все ще траплялися події, які в’язали Н. х. л. з історією України. У битві над Ворсклом (1399), де бились укр.-лит. війська з татарами, брали участь допоміжні відділи Н. х. л. під проводом комтура Маркварта з Зальбаху, а під Ґрюнвальдом, разом з лит.-поль. і білор. військом, укр. військо атакувало позиції хрестоносців (1410). Після погрому під Ґрюнвальдом почався занепад Н. х. л. 1466 р. вони визнали Орден васалем Польщі. 1525 p. H. х. л. прийнявши протестантизм, секуляризувались і утворили спадкове герцогство Пруссію на чолі з династією Гогенцоллернів.

М. Ждан

Німецько-Українське Товариство (Deutsch-Ukrainische Gesellschaft), т-во для розвитку нім.-укр. відносин на політ., госп. і культ. відтинках. Засноване у березні 1918 р. у Берліні П. Рорбахом (гол. т-ва), А. Шмідтом (ген. секретар) й ін. Орган т-ва «Die Ukraine» (виходив до кін. 1926 p.; всього 40 чч.) містив цінні інформації про Україну (А. Шмідт). Н.-У. Т. відновлене у Мюнхені 1948 р. з ініціятиви Г. Прокопчука. Гол. т-ва: К. Бенш, К. Ґребе, Ф. Редер, О. Пебінґ, Ґ. Прогаска (з 1967). 1960 р. злилося з Німецько-Українським Товариством ім. Гердера. Т-во видає з 1952 р. ж. «Ukraine in Vergangenheit und Gegenwart» (ред. Г. Прокопчук) і ряд монографій нім. мовою (про українців у Німеччині, про О. Бурґгардта-Клена, Шевченка як маляра), влаштовує реферати, мист. імпрези (виставка укр. христ. образотворчото мистецтва у 1960 p., концерти-академії у 150-ліття народження Шевченка, в 100-річчя народження М. Ґрушевського).

Німецько-Українське Товариство ім. Гердера (Deutsch-Ukrainische Herder-Gesellschaft), т-во для розвитку укр.-нім. зв’язків, засноване 1948 р. в Мюнхені (гол.: К. Ґребе, Г. Кох, Е. Міттіх, І. Мірчук). Т-во 1960 р. злилося з Німецько-Українським Товариством.

Німеччина, див. Доповнення.

[Німеччина. — Доповнення. Т. 11.]

Німфей, грец. колонія на 20 км на півд. від Керчі (див. карту на 165 стор.), що виникла в 6 в. до Хр. на місці скитського поселення; належала до Боспорського царства, в 5 в. до Хр. захоплена на деякий час атенцями; важливий пункт керамічного виробництва. Розкопи 1939 р. виявили залишки оборонних мурів, гром. та житлових будинків, ганчарських майстерень і святилище хліборобської богині Деметри.

Німці на Україні, до 1940 р. четверта за кількістю нац. меншість на укр. землях, яка нині майже не існує на Україні.

Княжа доба. Перші відомості про Н. на У. датуються з часів введення християнства (кін. 10 в.). Вони прибували на Україну тимчасово, як купці, в складі нім. посольств, як духовні особи, мандрівники тощо. Цьому сприяли також шлюбні зв’язки укр. династії з нім. князями в 11-12 вв. З 11 і 12 вв. Н. з Реґенсбурґу, Майнцу, Відня, Любеку осідали окремими нечисленними громадами й займалися торгівлею, по укр. м., насамперед у Києві, Володимирі Волинському, Луцькому. Про нім. купців у Києві з другої пол. 12 і у 13 вв. згадує Іпатський літопис.

Значніший приплив Н. на зах. укр. землі стався щойно після тат. навали 1240 — 41 pp. і знищення укр. міст. Тоді гал.-волинські кн., наслідуючи поль. і угор. володарів, запрошували Н. для відбудови міст та розвитку торгівлі й ремесла. Для заохочення колонізації Н. надавалися різні привілеї (напр., звільнення на деякий час від податків) і широке самоврядування та власне судівництво згідно з маґдебурзьким правом. Вже у пол. 13 в. кн. Данило Романович стягав до Холма торг. і пром. людність, «німців і Русь, іноязичники і ляхи...». Пізніше Н. прибували до Володимира Волинського, Луцького, Львова, Перемишля, Ярослава, Сянока й ін. У 1270 — 90 pp. війтами Володимира Волинського й Луцького були Н. Особливо гал. кн. Юрій Болеслав сприяв поселенню Н. у Галичині.

На Закарпатті під Угорщиною нім. колонізація почалася ще з 12 в. на укр.-словацькому пограниччі — на Спіші. Серед ін. нім. м. у 13 в. були Левоча, Бардіїв, Кошиці та ін. Частина цих нім. колоністів оселилася згодом у 13 в. у м. Закарпаття: Пряшеві, Ужгороді, Мукачеві, (Берегові, Хусті, а з 14 в. у Тячеві, Вишкові, Довгому Полі. Угор. королі надавали нім. колоністам усякі привілеї, а зобов’язання Н. обмежувалися грошовою платою за землю.

Лит. -поль. доба. Нім. колонізація на зах. укр. землях зміцнилася після зайняття Галичини Польщею, а Волині й Поділля — Литвою. Різні привілеї та маґдебурзьке право, надані — поль. королями і В. лит. кн. укр. містам, сприяли цій колонізації. Н. осідали насамперед у великих м. У 1300 — 1550 pp. у Львові (див. стор. 1 408) нім. поселенці мали такий великий вплив, що з 1352 р. з Н. вибиралися війти і перев. чл. міськ. управи, а міські книги й документи писалися нім. мовою. Нім. поселенці напливали далі до м., в яких вони оселювалися ще за Гал.-Волинської держави, і до ряду нових; їхні колонії були у м. Галичини: Перемишлі, Ярославі, Сяноці, Дрогобичі, Самборі, Галичі, Коломиї, Снятині й ін. З кін. 14 і в 15 в. нім. колонізація поширилася на м. Волині й Поділля. Перші кат. єп. Перемишля (Еріх фон Віндзон), як також Львова, Холма і Кам’янця Подільського були Н.

Значно слабшою була нім. сіль. колонізація, яка у 14-15 вв. обмежувалася перев. Надсянням і Львівщиною. Сіль. оселі діставали також спеціяльні привілеї (користувалися нім. правом). У цей період колонізації більшість нім. колоністів походила з Шлезьку.

Нім. колонізація до укр. м. зменшилася з пол. 15 в. Пізніше прибували на Україну поодинокі нім. фахівці й ремісники: будівничі міст і фортець, золотарі, майстрі зброї; друкарі, броварники. Участь нім. елементу в укр. м. надавала їм певних рис середньоевр. м. і щодо архітектури і щодо госп-ва та самоврядування. Вплив нім. колонізації на зах.-укр. землях позначився також на термінології в ділянці торгівлі, ремісництва, орг-ції ремісничих цехів і будівництва тощо.

Нім. колонізація послабила, а то й витиснула укр. елемент з м. Коли наплив Н. на укр. землі припинився, Н. з пол. 15 в. почали польонізуватися, насамперед у селах і менших ізольованих м., а згодом і в більших, напр., у Львові. Польонізації Н. сприяла спільна з поляками кат. віра. Разом з цим нім. колонізація спричинилася до зміцнення поль. елементу на укр. землях. Тільки незначне ч. Н. українізувалося.

Лише спорадично Н. потрапляли на Буковину, гол. з Семигороду і Галичини. З 15 в. вони брали участь у розбудові Сучави і Серету та підтримували торг. зв’язки зі Львовом.

Окремою групою Н. на укр. землях були військ. старшини й жовніри. Вони служили у різних поль. і лит. формаціях і боролися проти татар і козаків. Зокрема у війні проти Б. Хмельницького у поль. війську було чимало нім. найманих частин (напр., вони вирішили бій під Берестечком у 1651 p.).

На Наддніпрянщині й Лівобережній Україні нім. купці й промисловці (гол. з Данціґу-Ґіданську) з’являлися щораз більше у 16 — першій пол. 17 в. Вони орендували тут великі маєтки (Коростишівщина), але особливо цікавилися виробництвом поташу й смалчугу (будництво).

В часи Коз.-Гетьманської держави 1718 вв. чимало Н. з’явилося по м. і старшинських маєтках. Здебільша це були різні ремісники, які працювали як у пром-сті (гол. як управителі й майстрі на мануфактурах), так і в деяких спеціялізованих галузях сіль. госп-ва (садівництво, городництво, культура техн. рослин, зокрема тютюну і лікарських рослин, вівчарство тощо). Гетьманський уряд закликав різних фахівців — Н.: архітектів, лікарів, військ. знавців, вчителів та ін. Нім. наймані військ. частини були у гетьманів І. Виговського й П. Дорошенка; вони були і в моск. війську та залогах на Україні. Після Полтавської катастрофи, під час рос. військ. окупації Гетьманщини, тут постійно перебували, з великим тягарем для укр. людности, нім. військ. з’єднання (Мекленбурзький корпус тощо). У 18 в., у великих м. Гетьманщини (зокрема в Києві) утворилися постійні нім. колонії з різних фахівців та урядовців. Деякі з них (напр., київ.) існували ще у 20 в. Багато лікарів у м. Гетьманщини були Н. Низка визначних укр. діячів 17 — 18 вв. були нім. походження (церк. діяч. Інокентій Ґізель; теолог і військ. інж. Адам Зернікав; архітекти Лн Баптиста й Ґотфрід Шедель; осавул ген. артилерії Фрідріх фон Кенігсек та ін.). Дехто з Н. (перев. військ. старшини) поріднилися з коз. старшиною, придбали маєтки й назавжди залишилися на Україні (напр., Гампфи, Ламздорфи, Брінкени, Ріттери, Полі, нащадком яких був відомий діяч Катеринославщини О. Поль).

1760-1914 pp. У другій пол. 18 в. розпочалася нова хвиля нім. колонізації на укр. землях, як на тих, які увійшли до складу Рос. Імперії, так і на тих, що їх зайняла Австрія.

Відносно невелике значення мала нім. пром. колонізація на Наддніпрянщині: у другій пол. 18 в., на заклик власників магнатських маєтків, чимало нім. колоністів-ремісників селилися в м. і м-ках Правобережної України, де вони працювали на різних мануфактурах. Ще більше їх напливало у першій пол. 19 в. як на Правобережжя, так і на Лівобережжя (зокрема на Полтавщину). Натомість масовою була хліборобська колонізація на Наддніпрянщині. Основу її дали маніфести Катерини II (22. 7. 1763) і Олександра І (20. 2. 1804), які мали на меті заселити незаселені або слабо заселені новонабуті землі, зокрема Південної України, що їх зайняла Росія після знищення Запоріжжя й перемоги над турками. Нім. поселенці даром діставали наділи землі, привілеї ґарантували їм свободу релігії й звичаїв, місц. самоврядування, звільнення на 10-30 pp. від податків тощо; вони мали право купувати землю. З маніфесту Катерини II тол. скористалися Н., що оселилися на Поволжі (див. Німців Поволжя Автономна ССР); на Лівобережній Україні створено було лише 6 невеликих, т. зв. Біло-Везьких колоній на Чернігівщині (Борзнянський пов.) у 1767 p., а в 1770 р. на Кролевеччині. На підставі спеціяльних договорів у 1789 — 90 pp. поселено на Катеринославщині Н. менонітів у самому осередку кол. Запор. Вольностей на о. Хортиці та в найближчих околицях.

Значно більше Н. селилося на Півд. Україні поч. 19 в.; вони прибули перев. з півд.-зах. аґрарно перенаселеної Німеччини (з Бадену, Вюртембергу, Альзасу, Пфальцу, Надрайнщини), що в той час чимало потерпіла від наполеонівських воєн, та з околиць Данціґу і Зах. Пруссії. Приплив нім. колоністів на Півд. Україну тривав до пол. 19 в. Великі нім. колонії виникли гол. у півд. Басарабії (після її зайняття Росією 1814 p., гол. в Аккерманському пов.; тут поселилися перев. Н. з Поль. Королівства), Херсонській (гол. в Одеському, Тираспільському і Херсонському пов.), Катеринославській і Таврійській губ. та у Таганрізькому градоначальстві; невелике ч. Н. поселилося на Кубані і Півн. Передкавказзі. За переписом з 1897 р. в Півд. Україні (у Басарабській, Херсонській, Катеринославській і Таврійській губ.) жило 345 000 Н. або 4,2% всього населення. У 1911 р. їх ч., за нім. джерелами, становило 489 000; у тому ч. за віровизнанням — євангеликів 42,6%, католиків — 36,7%, менонітів — 20,7%.

Другу щодо кількости групу нім. поселенців на Наддніпрянщині становили Н. на Волині. Першими з них були меноніти, що їх з кін. 18 в. спроваджували поль. дідичі; більшість з них покинула Волинь і вимандрувала на Півд. Україну, а їх місце зайняли новоприбулі Н.; 1860 р. на Волині було 4-5 тис. Н. Численніша іміґрація Н. припала на після 1863 р. Їх спроваджували місц. поль. дідичі, позбавлені, після скасування кріпацтва, рук до праці як робітників, або здавали Н. землю в оренду чи також продавали її; значно менше спроваджувала Н. рос. влада на сконфісковані землі у поляків за участь у повстанні 1863 р. Найсильніший приплив Н. припадав після 1883 p., так що за переписом з 1897 р. їх було вже 170 000, 1914 р. за різними оцінками 200-240 тис. (у тому ч. у Житомирському пов. — 66 000, Новоград-Волинському — 53 000, Луцькому — 43 000, Володимир-Волинському — 22 000, Лубенському — 10 000). Нім. поселенці походили перев. з Польщі й майже всі були євангеликами. З часом усі вони стали власниками землі. З нім. поселенням на Волині було пов’язане нім. поселення на Холмщині — у Холмському (1914 р. — 25 800 Н. або 13,3% всього населення) і Володавському (5 700 або 4,7%) пов.

Поза Півд. Україною і Волинню ч. Н. на укр. землях під Росією було незначне. 1914 р. на 797 000 Н. на всій укр. суцільній території (2% всього населення) в Півд. Україні (без Кубані) їх жило 467 000, на Волині й Холмщині — 276 000, а в ін. частинах України ледве 54 000.

Нім. колонії на укр. землях у Рос. імперії творили здебільша великі суцільні острови серед укр. населення або невеликі поселення — колонії чи хутори. Ч. Н. постійно й безперестанно зростало навіть після припинення припливу колоністів, завдяки сильному природному приростові.

 Разом з цим збільшилося ч. їх колоній у 4 півд. губ. з 384 у 1890 р. до 966 у 1914 p. Значно збільшилася земля, що була у їх посіданні, завдяки купівлі поміщицької; 1911 р. Н. в Півд. Україні були власниками Ь,8 млн десятин землі (разом з великими маєтками, напр., Фальцфайна — див. Асканія Нова). Тільки незначна кількість (бл. 1/10 Н. жила у м., найбільше в Одесі (1897 р. — 10 000).

Нім. оселі відрізнялися від укр. оточення своїм пляном і виглядом хат, нім. мовою, віровизнанням, вищим екон. рівнем (зокрема на півдні), кращою освітою, побутом, міськ. вбранням тощо. Вони користувалися також широкою самоуправою. Нім. колонії налагоджували свої внутр, справи на дем. лад, вибирали на зборах управу («шульца» й ін.), учителя, в євангельських громадах також свящ. тощо; внутр. мовою урядування, як і навчання у школах була нім. Колонії об’єднувалися в округи (також з нім. урядовою мовою); адміністративна зверхня влада для нім. колоній на Україні містилася спершу в Катеринославі, з 1818 р. в Одесі; вона підпорядковувалася мін-ву внутр, справ у Петербурзі. Привілеї, що їх дістали нім. колоністи 1763 і 1804 pp. були скасовані 1871 p., м. ін. звільнення від військ. служби; урядовою і викладовою мовою в школах (з 1875) стала рос., самоуправу громад обмежено. Це вплинуло на деяку еміґрацію Н. (зокрема менонітів) з України до Америки.

Організоване життя Н. і далі зосереджувалося навколо їх церк. громад (зокрема євангеликів і менонітів); при них існували школи, в яких і після 1875 р. навчалися нім. мови (також релігії нім. мовою). Крім нижчих початкових шкіл, існували й вищі (при деяких з них діяли пед. кляси), а в Одесі — реальна школа. Після 1905 р. було створено ряд сер. приватних шкіл з нім. мовою навчання. Вони мали досить багату пресу (м. ін. 1863-1914 pp. щоденник «Odessauer Deutsche Zeitung», а з 1906 p. кат. щоденник «Deutsche Rundschau») і в-ва (зокрема альманахи і календарі). Загал Н. затримав свою нац. окремішність; попри брак зв’язків з Німеччиною, розмовною мовою була виключно нім. (літ. і говірки), хоч майже всі Н. на У. знали укр. і рос. мови. Тільки по м. Н. зазнавали деякої русифікації.

Через велику етнічну і культ. різницю (мовну, релігійну тощо) взаємини між українцями і нім. колоністами були обмежені. Це були гол. сусідські контакти. Вищий рівень нім. сіль. госп-ва викликав наслідування з боку укр. селян, у Н. працювало багато укр. сезонових робітників. Чимало нім. підприємців брало участь у розбудові укр. пром-сти. Під впливом нім. колоністів серед українців у другій пол. 19 в. поширився євангелизм (див. Євангелики), зокрема штунда. У 19 — 20 вв. (також і в сов. часи) у високих школах України було чимало проф. нім. походження. Серед визначніших вчених треба згадати фізика М. Шіллера, математика Г. Пфейфера, астронома Р. Фогеля, хеміка М. Бунґе, ботаніків В. Бессера, Р. Траутфеттера, І. Шмальгаузена, фізіолога О. Вальтера, медиків М. Дітеріхса, Г. Рейна, правника О. Ейхельмана, економіста М. Бунґе, філологів І. Нейкірха, Ф. Кнауера, І. Леціуса, Б. Варнеке, археолога Е. Штерна, істориків мистецтва Ф. Шміта і Ф. Ернста та багато ін. Нім. походження був відомий укр. поет і літературознавець О. Бурґгардт (Юрій Клен).

Значно слабшою була нім. колонізація на укр. землях, які увійшли до складу Австрії. Приплив Н. до Галичини й Буковини після їх зайняття Австрією (1772 і 1774) був зв’язаний з германізаційними тенденціями австр. володарів, припливом нім. бюрократії до м. та заснуванням нім. сіль. колоній (вони мали піднести аґрикультуру країни). Сіль. колонізації сприяли патенти Марії Терезії (1. 10. 1774) та Йосифа II (13. 10. 1781), на, підставі яких як католикам, так і свангеликам надано привілеї (наділ землі, звільнення від військ. служби та на 6 pp. від податків тощо).

Приплив нім. колоністів до Галичини не був великий через аґрарне перенаселення країни. На 249 нім. поселень (1900-і pp.; здебільша присілки й невеликі с.) 134 були ще з часів Йосифа II, значно слабша колонізація тривала згодом — до 1840-их pp. Перші нім. колоністи прийшли до Галичини з Бадену, Вюртенберґу, Гессену і Пфальцу, а в першій пол. 19 в. з півн. Чехії (Еґерлянду). Вони селилися гол. на Передкарпатті (в Стрийському, Долинському, Дрогобицькому, Станиславівському, Коломийському й ін. пов.) та у Львівському і сусідніх (Городенському, Жовківському, Рава-Руському, Кам’янка-Струмилівському пов.).

Після введення автономії у Галичині (1861), переходу адміністрації у поль. руки й заміни урядової нім. мови на поль., частина нім. бюрократії виїхала з Галичини, деякі з тих, що залишилися, підпали польонізації. Натомість нім. сіль. колонії не зазнали більших втрат (найкраще збереглися євангелики). У 1914 р. у Галичині було 47 000 Н. (0,9% всього населення), в тому ч. у Львові 5 900. За віровизнанням Н. на пол. були євангеликами, на пол. — католиками.

Приплив Н. на Буковину був значно сильніший, ніж до Галичини, через слабе заселення краю і ще слабший розвиток м. Н. селилися гол. у м., які незабаром набрали нім. характеру, тим більше що жиди вживали нім. мови. Тому що у Н. залишалися найважливіші пости в адміністрації краю (аж до 1918 р.) і нім. мова була урядовою, впливи Н. на Буковині порівняно з їх кількістю були великі. 1914 р. в укр. частині Буковини жило 21 000 (4,6% всього населення)., у тому ч. у Чернівцях і їх околицях 14 000. Чернівці були найбільшим нім. скупченням на всіх укр. землях і єдиним м. України, яке мало нім. обличчя. Нім. осередок у Чернівцях («малий Відень»), зокрема нім. ун-т, мав чималий вплив на українців; напр., деякі укр. письм. (Ю. Федькович, О. Кобилянська) писали також нім. мовою, нім. учені (Р. Кайндль й ін.) досліджували минуле й сучасне Буковини, деякі нім. письм. (К. Францоз) насвітлювали у своїх творах укр. тематику.

На Закарпатті стара нім. колонізація у 16 в. почала занепадати, а більшість Н. послав’янщилася. Незначна кількість нім. колоністів приплинула у 18 в. — 1723, 1748 (тоді постало с. Павшінґ б. Мукачева, єдина місцевість в УССР, де Н. живуть донині), 1765 — 77 pp. — і на поч. 19 в. 1914 р. на Закарпатті було понад 10 000 Н. як хліборобів (гол. в околицях Мукачева), так і ліс. робітників (у глибині Карпат).

Напередодні першої світової війни на укр. землях було 872 000 Н. (1,9% всього населення), в тому ч. 797 000 в Рос. Імперії і 75 000 в Австро-Угорщині; вони особливо скупчилися на Чорноморщині, Волині й Холмщині та на Буковині (див. карту) та жили своїм окремим життям.

1914 — 39 pp. Воєнні і післявоєнні роки принесли Н. на У. великі втрати. Нім.-рос- війна спричинила хвилю обмежень, а то і переслідувань для Н. на укр. землях під Росією (розпорядження з 2. 2. і 13. 12. 1915). Н. з Волині й Холмщини вивезено (гол. на Сибір), і по війні тільки частина з них повернулася до своїх осель. Значних втрат (зокрема на Катеринославщині) завдали Н. погроми Махна 1919 p., врешті голод 1921 — 22 pp. Чимало Н. виїхало з Півд. України до Німеччини і еміґрувало до Америки, деяке ч. переселилося у м.

До Укр. держави 1917 — 20 pp. «підрос.» Н. поставилися загалом байдуже; лише в Укр. Армії був ряд вищих старшин нім. походження (ген. С. Дельвіґ, полк. Ю. Отмарштейн та ін.). Натомість Н. у Галичині співпрацювали з ЗУНР, вони мали свого представника в Укр. Нац. Раді, а цілий ряд австр.-нім. старшин родом з Зах. України включилися в УГА (підполк. А. Бізанц, сотн. Г. Кох, ген. А. Кравс, ген. Г. Ціріц й ін.). На Буковині Н. виступили (28. 11. 1918) за приєднання її до Румунії і підтримували прорум. політику.

В наслідок подій 1914 — 22 pp. зменшилося ч. Н. на укр. суцільній території з 872 000 у 1914 р. до 514 000 у 1926 р. Найбільші втрати Н. понесли на Волині, де їх ч. (разом з кол. Радомиським пов. Київ. губ.) впало з 250 000 до 108 000, на Холмщині (35 000 і 13 000) і на Катеринославщині. За сов. переписом з 1926 р. в УССР жило 394 000 Н. (1,4% всього населення; в тому ч. 34 300 або 8,7% всіх Н. жило у м.), у Криму — 44 000 (6,1%), на Півн. Кавказі — 96 000; разом на всіх укр. землях в СССР — 502 000. На укр. землях у Польщі 1931 р. жило 87 000 Н., у Румунії (1930) — 36 000, у Чехо-Словаччині (1930) — 12 000. На 1932 р. ч. Н. на укр. суцільній території становило 610 000 (1,2%), а разом з мішаною територією 720 000 (1,3%). Докладніше розміщення Н. див. карту (стор. 1771).

В УССР Н. мали 6 нац. р-нів і кількадесят нац. сільрад. Вони мали нім. школи (м. ін. Нім. Пед. Ін-т в Одесі), в-ва, пресу, культ. установи, ведені у сов. дусі. Сильно потерпіли Н. під час колективізації (більшість з них належала до «куркулів») і голоду 1932 — 33 pp. Разом з цим було знищено нім. церк. життя, а їхні церкви — призначено для госп. цілей; нім. нац. р-ни й сільради скасовано. Врешті у 1936 — 38 pp. винищено більшість нім. інтеліґенції: свящ., учителів, лікарів тощо. Разом з цим щораз більше Н. переселювалися з сіл до м.

Організоване нім. життя на зах. укр. землях піднеслося (зокрема на Волині) порівняно з довоєнним періодом, завдяки тіснішим зв’язкам з Німеччиною. Н. спорадично співпрацювали з українцями, входячи разом з ними до бльоку нац. меншостей при виборах до сойму й сенату (1922, 1928 pp.). На Буковині Н. співпрацювали з правлячими рум. партіями і за їх допомогою здобували для себе представництво в парляменті.

1939 — 45 pp. У цей час відбулося тотальне переміщення Н. на Україні. Після розподілу Польщі між СССР і Німеччиною, на підставі нім.-сов. договору, всіх Н. з Галичини й Волині репатрійовано до Німеччини; це саме зробила нім. влада з Н. на Холмщині. Після того, як 1940 р. СССР зайняв Буковину й Басарабію, Н., що проживали на цих теренах, також репатрійовано до Німеччини.

З вибухом сов.-нім. війни 1941 р. сов. влада виселила 20. 8. 1941 Н. з Криму та Лівобережжя спершу на Півн. Кавказ, згодом до Казахстану, натомість не мали часу виселити Н. з Правобережжя та зах. Степу. Нім. окупаційна влада надала укр. Н. статус т. зв. «фольксдойчерів», а разом з тим упривілейоване становище порівняно до пригнічених українців; їх притягнено до служби в поліційних і піввійськ. формаціях та зроблено співвиконавцями брутального окупаційного режиму. Все це спричинило, вперше в історії, ворожі взаємовідносини між українцями і Н. на У.

При відступі нім. військ з України 1943 р. нім. влада переселила 350 000 укр. Н. і поселила їх спершу в Зах. Польщі (т. зв. Вартеґав), а пізніше у Німеччині. Після зайняття частини Німеччини сов. військами 1945 р. сов. влада вивезла тих укр. Н., яких захопила (бл. 250 000) до СССР, але не на Україну, а на північ (АССР Комі) на роботи в лісах і копальнях вугілля або до сов. Азії. Правда, 13. 12. 1955 сов. влада оголосила для Н. амнестію і дозволила їм на вільне поселення, але не допустила їх повернутися на кол. місце перебування. Таким чином, нім. меншість на Україні майже перестала існувати. Ч. Н., що живуть тепер в УССР, — невідоме (сов. статистика навмисне не подає їх ч.). Див., також Німеччина.

Література: Клаус И. Наши колонии. I, П. 1869; Kaindl R. F. Dis Ansiedlungswesen in der Bukowina. Інсбрук 1902; Kaindl R. F. Geschichte der Deutschen in der Karpathenländern. Ґота 1907 — 11; Писаревский Г. Из истории иностранной колонизации в России в XVIII веке. М. 1909; Zokler T. Das Deutschtum in Galizien. Дрезден 1917; Stumpp K. Die deutschen Kolonien in Schwarzmeergebiet dem früheren Neu — (Süd)-Russland. 1922; Winter E. Die Deutschen in der Slovakei und in Karpathenrussland. 1926; Karasek A. — Luck. Die deutsdien Siedlungen in Wolhynien. Пляуен 1931; Bukowina, Handwörterbuch des Grenz-und Auslanddeutschtums, T. I. Бресляв 1933; Galizien, ibidem, T. 3. 1933: Мицюк О. Нариси з соц.-госп. історії Підкарпатської Руси, тт. I — II. Ужгород — Прага 1936 — 38; Seluchyn S. Nemecka kolonisace na Ukrajine. Прага 1938; Teich G. Die russlanddeutsche Bevölkerungsbewegung in Kriegs- und Nadikriegszeit 1941 — 1950, Heimatbuch der Deutschen aus Russland. Штутґарт 1958; Ring F. Die Wolhyniendeutschen — Ihr Werk und Ihr Schicksal, ibidem. Штутґарт 1959; Stumpp K. Die deutsche Auswanderung nach Russland 1763 — 1862. Штутґарт 1961; Stumpp K. Die Russlanddeutschen — 200 Jahre unterwegs. Фрайляссінґ 1964.

Р. М.

Німців Поволжя Автономна ССР, постала 19. 10. 1918 як автономна обл. німців Поволжя з нім. колоній, які виникли у 1770-их pp. за Катерини II; 1924 р. автономну обл. перетворено на автономну респ.; столиця — м. Енґельс (кол. Покровськ). Територія 28 200 км², населення 805 000 (1939). Нац. склад людности за переписом з 1926 р. (в тис): на 571,8 меш. — 379,6 (66,4%) німців, 116,6 (20,4%) росіян, 68,6 (12,0% українців, 7,0 (1,2%) ін. Українці жили великими островами і становили більшість у Покровському (51,3%) і Старополтавському (44,8%) р-нах. У вересні 1941 р. сов. влада примусово виселила німців в Азію, а 1945 р. Н. П. АССР ліквідовано.

Попередня     Головна     Наступна