[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1966. — Т. 5. — С. 1904-1915.]

Попередня     Головна     Наступна

Отава-Скляр Поліна (* 1899), драматична і кіно-акторка на героїчних ролях, дружина К. Кошевського (Скляра). З 1924 р. в театрі ім. І. Франка у Харкові, згодом у Києві; знімалася у фільмах ВУФКУ «Звенигора» і «За стіною» (в ролі Марти; обидва 1928); в театрі героїня у п’єсі «Ділок» (В. Газенклевера, 1927), Валя («Платон Кречет» О. Корнійчука, 1934), Любов («Останні» М. Ґорького, 1937) та ін.

[Отава-Скляр Поліна (1899 — 1938). — Виправлення. Т. 11.]

Отаман, начальник (у засаді виборний) коз. війська чи окремих його частин у 16 — 18 вв. На Запоріжжі Кошовий О. був гол. держави й уряду, а на чолі окремих куренів стояли курінні О. (див. Курінь). Коли О. не обирався, а був призначений тимчасово, напр., у поході, його називали наказним О. На Гетьманщині сотенний або городовий (у полкових м.) О. був помічником сотника. По селах О. курінний був військ. начальником козаків свого куреня, а О. сіль. був їх цивільним начальником. Крім того, були: О. ген. артилерії, О. полкової артилерії, О. в охотницьких полках і сотнях і О. жолдацький — помічник капітана жолдацької роти.

В Армії УНР у 1918 — 19 pp. О. — означення вищого військ. начальника — командира дивізії, корпусу, групи (генеральські ранґи в Армії УНР були введені у 1920 p.); в Леґіоні УСС і УГА О. — ранґа рівнозначна майорові. О. звали себе командири різних малих і великих повстанчих загонів на Україні. Військ. титул гол. Директорії (згодом Президента УНР) був Головний О.

Отамановський Валентин (* 1893), історик права, бібліограф і гром. діяч, родом з Київщини; чл. Центр. Ради від партії соціялістів-самостійників; у 1920-их pp. співр. УАН, чл. Комісії історії західньоруського та укр. права, дир. Вінницької філії Всенар. Бібліотеки України і Кабінету дослідів Поділля; заарештований і засуджений у процесі Спілки Визволення України (1930). У 1940 — 50-их pp. працював у Ленінграді. Праці з історії міст та маґдебурзького права «Города Правобережной Украины под владычеством шляхетской Польши от середины XVII до конца XVIII века»), з історії м. Вінниці та Вінничини, з бібліографії та бібліотекознавства тощо; повість для молоді «Син України» (псевд. Злотополець, 1919).

[Отамановський Валентин (1893, Златопіль, Чигиринський пов. — 1964, Харків). Повторно засуджений 1.7.1934 до заслання в Татарську АССР; звільнився в 1936. У 1958 — 64 жив у Харкові. — Виправлення. Т. 11.]

«Отечественные Записки», рос. літ.-політ. журн. (1818 — 84), що протягом довготривалого існування міняв орієнтацію; був заборонений з причини близькости під кін. його існування багатьох співр. до нелеґальних рев. орг-цій. В «О. З.» друкувалися твори укр. письм.: Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, Є. Гребінки, М. Вовчка; пізніше їх співр. був М. Зібер.

«Отечественный Сборникъ повЂстокъ...» тижневий додаток до газ. «ВЂстникъ для, Русиновъ Австрійской Державы», виходив у Відні у 1853 — 62 і 1866 pp.; друкувався кирилицею і гражданкою (зокрема поетичні твори), відстоював народовецькі позиції; ред. В. Зборовський.

Отиня, Отинія (V — 5), с. м. т. на Покутті, тепер Коломийського р-ну Івано-Франківської обл.; 3 500 меш. (1965); відома з 1144 р.

Отмарштайн Юрій (1890 — 1922), військ. діяч, полк. Армії УНР, капітан рос. ген. штабу, швед. походження. За гетьманату у 1918 р. командир Сердюцького кінного Лубенського полку, на чолі якого під час протигетьманського повстання перейшов на сторону військ Директорії, в листопаді й грудні 1918 р. керівник оперативного відділу штабу Осадного корпусу, згодом начальник штабу 10 (2) дивізії Січ. Стрільців. У 1921 р. начальник штабу Укр. Повстанської Армії у 2 Зимовому поході. Підступно забитий у поль. таборі інтернованих вояків у Щепіорні.

[Отмарштайн Юрій (* Тираспіль, Херсонська губ.). — Виправлення. Т. 11.]

Оторинолярингологія, галузь медицини, що вивчає хвороби вуха, носа, горлянки, трахеї та суміжних з ними областей. Вперше у Росії О. цікавився укр. вчений Н. Максимович-Амбодик, який у працях кін. 18 в. досить докладно опрацював термінологію захворювань вуха, носа та горлянки; далі оториноларингологічну допомогу подавали укр. хірурги: П. Загорський, Є. Мухін. Видатними укр. оторинолярингологами (от.) були В. Караваєв, Ш. Волкович, С. Сурукчі, Л. Маровський, М. Ломиковський. У 1895 р. в Одесі було відкрите перше на Україні відділення О. під керівництвом О. Гешеліна, пізніше у Києві (А. де-Ленс, М. Трофімов) і Харкові (О. Скрипт); у 1907 р. була організована клініка О. при Київ. Ун-ті.

Особливого розвитку О. набрала після революції. Видатними укр. от. були: О. Пучківський, С. Компанієць, С. Ставраки, Л. Гиренко, М. Харшак, А. Кекало, О. Коломийченко, Л. Зарицький. У галузі О. працювали також: С. Михайловський, В. Ярославський, Л. Луковський, Г. Трамбицький, А. Рейнус, Я. Шварцберґ.

На Україні працюють два н.-д. ін-ти О. у Харкові та Києві (2 629 от.); при всіх мед. ін-тах та ін-тах удосконалення лікарів існують катедри О. Мін-во Охорони здоров’я УССР видає «Журнал ушных, носовых и горловых болезней» (з 1924), діє Укр. Наук. Т-во От. (1 462 чл.).

В. П.

Отрадна, Відрадна (IX — 22), станиця на Кубані над р. Уруп, р. ц. Краснодарського краю РСФСР. 1926 р. українці становили в Отрадненському р-ні 41,7% всього населення.

Отрок, половецький хан, син Шаруканя, батько хана Кончака, розбитий укр. військами під проводом Володимира Мономаха 1111 p., еміґрував за Кавказ «у край обезів». О. відомий як герой переказу про євшан-зілля.

Отроки, в Київ. Русі-Україні категорія княжих і боярських слуг, які входили до складу молодшої дружини. О. виконували допоміжні функції на княжому дворі і охороняли кн.

Отрощенко Сергій (* 1910), маляр-реаліст і декоратор, учився в Одеському і Київ. (у Ф. Кричевського) художніх ін-тах (1930 — 40); картини з воєнною тематикою, індустріяльні пейзажі, монументальні розписи і декоративні панно (гол. заля павільйону УССР на Всесоюзній виставці досягнень у нар. госп-ві в Москві); декоратор Одеського («Золотий півник», 1935) і Київ. («Наталка Полтавка», 1949) театрів опери й балету. В пізніших творах відійшов від реалізму до більш модерного вислову.

[Отрощенко Сергій (1910, Омськ, Сибір — 1988, Москва). — Виправлення. Т. 11.]

Оттава, столиця Канади, положена в провінції Онтаріо; 268 000 меш. (1961), разом з пригородами — 430 000, в тому ч. 3 000 українців. Перші укр. поселенці прибули у 1908 р. на працю на залізниці. Дві укр. правос. і одна укр. кат. церкви, манастир богословсько-філос. студій оо. Василіян (з 1962), низка укр. т-в і орг-цій; при Оттавському ун-ті катедра укр. мови (К. Біда).

Отчина, волость км., земля однієї княжої династії у 11 — 13 вв.; термін О. вживався зокрема щодо певного княжого престола, що його кн. бажали залишити своїм нащадкам. Право на О. не було виключним і безумовним, і не раз здійснювалося за згодою віча; часто претенденти здобували свої О. силою.

ОУРФ, див. Об’єднання Українських Робітників у Франції:

«Офінор», пресове агентство М. Єремієва, видавало бюлетені у Женеві (1928 — 44) франц., нім. і укр., у Парижі франц. (1929 — 39) і есп. (1932 — 36) і в Римі (1929 — 43) італ. (ред. Б. Рандоне і Є. Онацький) мовами. «О.» стояв на позиціях УНР.

Оферт, рід ґравюри на металі, способом витравлювання азотною кислотою. На Україні техніку О. ввів у другій пол. 17 в. О. Тарасевич; у 18 в. в О. працювали Л. Тарасевич, І. Щирський, А. Козачковський, Г. Левицький, Н. Зубрицький та ін. У 19 в. визначним офортистом був Т. Шевченко («Судна Рада», «Дари в Чигирині», портрети), згодом Л. Жемчужніков («Живописная Украина», 1861 — 62); у 20 в.: О. Кульчицька, М. Самокиша, В. Масютин, В. Касіян, О. Кравченко, О. Пащенко, І. Плещинський, І. Принцевський, М. Дерегус та ін.

Офталмологія, галузь медицини, що вивчає захворювання очей і досліджує питання профілактики та лікування очних хвороб. На Україні викладання О. почалося у Харківському Ун-ті з 1811 p., у Київ. — 1841, самостійні катедри О. були створені у Києві в 1869 р. (О. Іванов), Харкові 1870 (Л. Гіршман), в Одесі 1903 p. (C. Головін). У 1908 р. була відкрита очна лікарня у Харкові, що стала одним з гол. осередків розвитку О. на Україні. Світове значення мала праця В. Філатова (Одеса) у галузі пересаджування рогівки та тканинної терапії. Видатними укр. вченими у галузі О. були О. Шимановський (перший у світі зробив пересаджування всього переднього відділу ока і використав трупний матеріял для пересаджування рогівки), К. Сапєжко, В. Хвалинський, М. Левитський, А. Васютинський, Н. Пучківська. Інші офталмологи: А. Черняк, І. Чикало, В. Скородинська, В. Кефер, А. Благовіщенський, В. Бібер, М. Петруня, Я. Замковський, Р. Смілянський, Є. Ткаченко, Г. Осаулко, К. Гаєвич, І. Кореневич, С. Кальф, А. Шевальов, І. Єршкович, А. Самойлов, А. Дашевський, Л. Радзиховський, К. Цикуленко, Ф. Костенко, А. Кришта, С. Бархаш, І. Меркулов, Р. Копит, Р. Жаботинська, Л. Мірошнікова, А. Войно-Ясеницька, О. Хом’як, П. Прокопенко та ін.

На Україні працює два н.-д. ін-ти О. у Одесі (відомий своїми працями по пересаджуванню рогівки та тканинної терапії; видав бл. 1 000 наук. праць та зробив впродовж 1946 — 61 pp. 38 500 операцій, в тому ч. 5 000 пересаджування рогівки) і Харкові (нейроофталмологічний та офталмоендокринологічний центр для всього СССР). У 1966 р. на Україні було 157 офталмологічних стаціонарів з 7 271 ліжками, працювало 2 626 окулістів. При всіх мед. ін-тах та ін-тах удосконалення лікарів діяли катедри О. Укр. офталмологи опрацювали низку нових метод офталмологічного дослідження, сконструювали низку діягностичних приладів, опрацювали ряд нових метод діягностики та лікування очей. Офталмологів України об’єднує Укр. наук. Т-во Офталмологів (1 847 чл.).

В. Плющ

Охматів, с. на Правобережжі, Жашківського р-ну Черкаської обл. 19 — 22. І. 1655 р. тут відбулася битва об’єднаних сил укр. козаків (60 000) на чолі з Б. Хмельницьким і рос. війська (20 000) під командуванням В. Бутурліна та В. Шереметева з поль.-тат. військом під командуванням С. Потоцького, С. Лянцкоронського та С. Чарнецького. У наслідок тяжких боїв зупинено просування поль.-тат. військ у глибину України.

Охорона здоров’я на Україні 1945 — 66 pp. (про О. з. до 1945 р. див. ЕУ 1, стор. 1155 — 66). Нім.-сов. війна викликала сильну руйнацію мед. мережі на Україні. За сов. даними у 1941 — 44 pp. було зруйновано бл. 18 000 медико-санітарних закладів, а втрати у галузі О. з. досягли З мільярдів карб. Стан мережі закладів О. з. було відновлено наприкін. 1940-их pp.: у 1940 р. в УССР функціонувало 160 993 ліжок, 1945 — 144 512, 1950 р. вже 194 223; відповідно ч. лікарів: 33 649, 21 441 і 48 626.

Ор-ція О. з. Заг. керівництво О. з. в УССР здійснюється Мін-вом О. з., яке належить до союзно-респ. мін-в, тобто підпорядковується Мін-ву О. з. СССР. Без уваги на те, що О. з. в УССР централізована, ще й досі низка установ О. з. є у віданні партійних орг-цій, мін-в оборони, внутр. справ, шляхів, при чому більшість цих установ обладнані значно краще й обслуговують спеціяльно привілейовані кола населення (т. зв. спецлікарні).

Мін-во О. з. має обл. відділи, по великих м. існують міські відділи О. з. У районових центрах функції керівника О. з. виконує районова лікарня, яка організує також амбуляторний прийом та санітарно-протиепідемічну працю. Найнижчою орг. одиницею є територіяльна (у 1961 р. в УССР було 4 611) та цехова (565) лікарська дільниця. На одну територіяльну дільницю припадало у м. бл. 4 000 осіб, на с. — 5 500 (радіюс обслуговування на с. 6,9 км). У 1964 р. у м. було бл. 5 000 територіяльних дільниць, на с. працювало 2 182 дільничні лікарні та 18 310 фельдшерсько-акушерських пунктів.

Сов. медицина взагалі побудована на таких засадах: повне удержавлення всієї справи О. з. та мед. допомоги, принципове наставлення на профілактичну медицину, виробничий напрям в О. з., скерований насамперед на забезпечення високої видайности праці, диференційоване обслуговування різних груп населення (дуже добра мед. обслуга упривілейованої партійної та держ. верхівки, задовільна індустріяльних робітників і недостатня сіль. населення). Повне удержавлення та сувора централізація призводять до великого бюрократизму в системі О. з.

Витрати на О. з. в УССР постійно зростають: у 1951 р. було витрачено на О. з., фізкультуру та спорт 573 млн карб., у 1958 р. — 642,9, у 1960 — 777,4, у 1964 — 996,2, у 1965 — 1 126 млн карб. (приблизно 11%) заг.-держ. бюджету). Витрати на О. з. в УССР на одну особу на рік (765 карб.) пропорційно на 14% менші, ніж в РСФСР, а враховуючи ще додаткові видатки та видатки на низку всесоюзних установ, що містяться у Москві та ін. м РСФСР, — на 34%.

В УССР фактично не існують гром. орг-ції О. з. Єдиною орг-цією, яка нібито має гром. характер, є Т-во Червоного Хреста УРСР. Всіх робітників О. з. об’єднує профспілка мед. працівників з 10 255 низовими клітинами, ч. чл. — 891 500 (1966).

Мод. кадри та мед. освіта. На безперервне зростання мед. кадрів в УССР сов. влада звертала особливу увагу з самого поч. свого існування, як це й видно з таблиці:

Україна за забезпеченням лікарями стоїть на першому місці в світі: на 10 000 населення припадає (1966) 24,8 лікарів (у Зах. Німеччині — 19,6, у Франції — 14,9, в Італії — 16,3, у ЗДА — 18,6, в Японії — 14,4, Чехо-Словаччині — 19,8). На Україні є 17 мед. ін-тів, 3 ін-ти удосконалення лікарів, 117 сер. мед. закладів. На Кубані є мед. ін-т у Краснодарі. Прийом до вищих учбових мед. ін-тів безперервно зростає: у 1958 — 59 pp. було прийнято — 5 847, у 1964 — 65 pp. — 6 796 осіб; випуск лікарів: у 1958 — 4 381, у 1960 — 5 305, у 1964 — 5 904, у 1966 — 5 763. Див. докладніше Мед. освіта.

Забезпечення населення лікарями нерівномірне: воно найкраще у великих м., у курортних місцевостях всесоюзного значення, найслабше — у сіль. р-нах (див. докладніше стор. 1 309). Серед лікарів велику питому вагу мають жінки — у 1964 р. 68,8%. Розподіл лікарів в УССР за фахом на 1966 р. (в тис; в дужках 1958 р.) такий: терапевти 23,2 (18,1), хірурги 11,3 (7,9), акушери-гінекологи 7,1 (5,3), педіятри 14,8 (9,6), окулісти 2,8 (1,9), отолярингологи 2,6 (1,8), невропатологи 2,8 (2,0), психіятри 2,2 (1,2), фтизіятри 4,8 (3,7), дерматологи 2,2 (1,9), рентґенологи 4,1 (2,8), стоматологи 6,3 (3,8), лікарі фізкультури 0,4 (0,3), санітарні лікарі 7,8 (5,1), зубні лікарі 8,7 (4,8); разом 114,0 (77,3).

Дуже добре забезпечене населення сер. мед. персоналом (фельдшери, акушерки, мед. сестри), який зростає ще інтенсивніше, ніж кількість лікарів (див. таблицю вище). Значно зросла кількість зубних лікарів (до революції 1 300, у 1966 р. — 8 700), фармацевтів (бл. 1 000 і 9 491). Усього мед. персоналу на Україні — 871 000 осіб.

Кількість наук. працівників у галузі медицини зросла, але порівняно з зростанням кількости лікарів — незначно. У 1967 p. на Україні було лише 6 609 наук. робітників медиків (у 1962 — 7 210), в тому ч. 593 докторів та 3 741 кандидатів мед. наук. Число аспірантів зросло, але в недостатній кількості: у 1950 р. закінчили аспірантури 73 особи, у 1960 — 81, у 1962 — 108, у 1964 — 191. Зростання наук. кадрів з ділянки медицини на Україні йде повільніше, ніж в РСФСР та Польщі.

Амбуляторно-стаціонарна допомога. Зростання стаціонарно-поліклінічно-амбуляторної мережі в УССР видно з таблиці:

¹) Всі амбуляторно-поліклінічні заклади, диспансери, консультації як самостійні, так і ті, що входять до складу лікарень.

Мед. допомога в УССР поділяється на амбуляторну та стаціонарну. До революції на Україні амбуляторну допомогу подавали перев. приватні лікарі, в УССР приватної практики тепер практично немає. До 1941 р. амбуляторна допомога подавалася в УССР через примітивний її вид — самостійні амбуляторії (перев. на с.) та кваліфікований — поліклініки, диспансери, консультації (у м.). Тепер перев. кількість амбуляторій, поліклінік, диспансерів і консультацій поєднані з лікарнями, які є основним типом лікувально-профілактичних установ в УССР. Число їх, а ще більше ч. ліжок у них постійно зростає, хоч велика кількість лікарень і донині устаткована недостатньо. Найкраще обладнані університетські клініки та клініки н.-д. ін-тів. Т. зв. дільничні лікарні, які обслуговують сіль. населення (їх було у 1964 — 2 182), устатковані недостатньо, обл. (26) та районові (591) краще, але все ж таки значно гірше, ніж міські. Забезпечення населення ліжками нерівномірне. Найкраще забезпечені пром. обл., великі м. і Крим. обл., де розташовані курорти всесоюзного значення, найгірше — обл., в яких переважає сіль. населення (див. стор. 1310). Попри зростання мережі лікарень, вона менша, ніж у ряді країн Европи, так, напр., у Зах. Німеччині у 1966 р. припадало 107 ліжок на 10 000 населення (в УССР — 97,6). Розподіл ліжок за окремими фахами такий (в тис. на 1965 p.; у дужках на 1958 p.): терапевтичні 91,0 (66,7), хірургічні 56,3 (41,2), гінекологічні — 23,9 (16,7), для туберкульозних хворих — 55,0 (40,4), інфекційні — 24,3 (23,4), педіятричні — 45,6 (26,3), очні — 7,3 (4,6), онкологічні 7,7 (5,6), отолярингологічні — 8,6 (4,2), дерматовенерологічні — 5,5 (5,0), психічні 42,4 (29,5), нервові — 11,0 (5,6), для вагітних та породіль 34,2 (29,5), разом — 414,9 (301,4). З цих даних видно, що на Україні ще досить поширені туберкульоза й інфекційні хвороби. Відносно велика кількість ліжок для психічно хворих, але порівняно із ЗДА їх небагато. Деяка кількість поліклінік, диспансерів та консультацій працюють як самостійні установи. Спеціяльні профілактично-лікувальні заходи виконують диспансери. У 1964 р. їх було на Україні 4 714 (в тому ч. самостійних закладів тільки 574, решта працювали в складі поліклінік). З заг. ч. диспансерів на протитуберкульозні заклади припадає 1 301, противенеричні — 1 077, онкологічні — 65, психоневрологічні — 39. Першу мед. допомогу дають фельдшерські та акушерські пункти, які працюють майже виключно по с. і обслуговуються сер. мед. персоналом, та здоровпункти на менших підприємствах і в окремих великих цехах (1960 р. було в УССР — 1 434 лікарські та 3 704 фельдшерські здоровпункти).

Санаторно-курортна справа на Україні значно розвинулася. До революції було лише 21 приватна санаторія з незначною кількістю ліжок. У 1966 р. було 447 санаторій з 100 400 місць у них. Треба згадати, що велика санаторно-курортна база України використовується перев. для населення з-поза України. Велика кількість ліжок призначена для туберкульозних та дітей. Лікувальні мінеральні джерела, яких на Україні дуже багато, використовуються недостатньо (див. докладніше: Курорти, Мінеральні води, Санаторії).

О. з. матері та дитинства стоїть на Україні на високому рівні (мед. допомога та профілактичні заходи для дітей, як також допомога вагітним і породіллям). Це пояснюється, з одного боку, дійсною турботою про дітей, з другого, — масовим притягненням жіноцтва до праці та прагненням влади виховувати дітей поза родиною. У зв’язку з цим організовано широку мережу консультацій для жінок та дітей, молочних кухонь, дитячих ясел, будинків, садків. Досить добре організовано допомогу при пологах.

У 1966 р. в УССР було 4 300 консультацій для дітей та жінок і дитячих поліклінік (1940 р. — 1 386), 1 390 молочних кухонь, 338 дитячих будинків на 34 560 дітей, 8 712 (3 384) дитячих ясел та садків з 1 290 700 (172 208) місць у них (у тому ч. у постійних дитячих яслах 217 800), 26 000 ліжок у дитячих санаторіях, 45 636 ліжок для дітей у лікарнях. У піонерських таборах щороку перебуває бл. 800 000 дітей. Для вагітних та породіль функціонує 34 169 ліжок, на с. було пологових будинків: у 1964 — 6 257, у 1966 — 5 627. Для висококваліфікованої лікувальної допомоги, опрацювання наук. проблем педіятрії, акушерства та гінекології на Україні працює 4 ін-ти охорони, матері та дитини (Харків, Київ, Львів, Мукачів). Дітей обслуговувало у 1964 р. 14 160 педіятрів, на той же рік було 6 753 акушерів та гінекологів (див. також Дошкільне виховання).

Санітарно-протиепідемічним та профілактичним заходам органи сов. влади завжди надавали великої ваги. Для підготови санітарних лікарів існує мережа санітарно-гігієнічних фак. мед. ін-тів, створено розгалужений апарат санітарної інспекції і 886 санітарно-протиепідемічних закладів (1966). Основною ланкою санітарно-профілактичного апарату є тепер районова лікарня, яка має санітарно-епідеміологічний відділ (591); крім того, існують самостійні санітарно-епідемічні станції (295), ін-ти мікробіології та епідеміології (5), гігієни, комунальної гігієни, фізіології праці (5), дезинфекційні станції, будинки санітарної освіти (65). Санітарну освіту, знання основ гігієни введено у школах, на таром. підприємствах, створено спеціяльні ун-ти здоров’я по м., сіль. лікарі читають багато лекцій на теми О. з.

Санітарне законодавство та санітарний догляд досить суворі й всебічні. Крім заг. протиепідемічних заходів, заг. санітарного догляду, санітарної охорони повітря, води, міст і сіл, існує нагляд за санітарним станом підприємств, зокрема харч. пром-сти, установами гром. харчування, перукарнями, лазнями тощо.

Аптечна справа порівняно з дорев. часом (див. Аптеки) та 40-ми pp. покращала (у 1940 р. було 2 553 аптеки та 5 477 аптечних пунктів, у 1965 — 4 092 аптеки та 19 802 аптечні пункти), але все ще відстає порівняно з Зах. Европою та ЗДА. Ч. фармацевтів з вищою освітою зросло з 4 428 у 1940 р. до 9 491 у 1965 p., кількість фармацевтів з сер. освітою з 4 358 у 1940 р. до 12 560 — у 1965 р.

Фармацевтична пром-сть за останні роки значно виросла, але не покриває попиту населення і відстає від відповідної пром-сти Зах. Европи та ЗДА.

Цінним заходом є введення швидкої мед. авіяційної допомоги: в УССР є 25 станцій санітарної авіяції, які у 1965 р. подали допомогу 193 000 хворих. Крім того, існують станції швидкої допомоги, які мають 1 358 санітарних машин.

Чималий розвиток мережі мед. закладів, утримання 100 000 лікарів та понад 700 000 осіб сер. й нижчого медперсоналу можливі тільки завдяки надзвичайно дешевій робочій силі в УССР. Місячна заробітна платня лікаря в УССР дорівнює перев. 100-150 карб., медпрацівників (1966) — 75,9 (сер. для всіх робітників і службовців — 96 карб.). Річне утримання всієї маси лікарів коштує в УССР бл. 150 млн карб., тоді як у Зах. Німеччині утримання меншої кількости лікарів (94 503) коштує річно понад три мільярди марок (у ЗДА заробіток або утримання лікарів, тобто оплата їхньої праці, ще значно вища).

Типовою для розвитку сов. мед. мережі є розбудова насамперед дешевших закладів О. з. — амбуляторно-поліклінічних установ, фельдшерсько-акушерських пунктів і здоровпунктів. Також кількість сер. медперсоналу зросла значно більше, ніж кількість лікарів та фармацевтів з вищою освітою. Тому 80% всієї мед. допомоги припадає на амбуляторно-поліклінічні заходи, при чому значна частина цієї допомоги, особливо на с., не дуже високої якости: як правило сіль. мед. установи устатковані примітивно і забезпечені неповноцінним мед. персоналом. Так, у 1956 р. по всій Україні на 4 754 лікарні та бл. 6 000 амбуляторно-поліклінічних установ було тільки 2 198 рентґенівських відділів та кабінетів і 3 432 клініко-діягностичних лябораторій, які були розташовані перев. по м.

Інфекційні захворювання. Статистика руху інфекційних захворювань і смертности від них фактично невідома. На підставі матеріялів, що подають сов. автори, можна думати, що захворювання на інфекційні хвороби, зокрема на тифи, різачку, шкарлятину, дифтерію, віспу та ін., зведені до мінімуму. Значно зменшилося захворювання на малярію, сифіліс. Захворювання і смертність на туберкульозу знизилася, але порівняно з рядом евр. країн та ЗДА ще високі. Кількість психічно хворих менша, ніж в ЗДА та Европі. Досить розповсюджений алькоголізм, але зловживання наркотиками майже відсутнє. Завдяки покращенню О. з. в УССР зменшилася смертність (на 1 000 населення: 1913 р. — 25,2, 1940 — 14,3, 1950 — 8,5, 1960 — 6,9, 1965 — 7,6, 1966 — 7,5) і тепер належить до найнижчих у світі. Ще більшого зменшення зазнала дитяча смертність: на 1 000 народжених померло віком до 1 p.: 1913 p. — 190, 1940 161, 1950 — 73, 1960 — 30, 1965 — 20, 1966 — 19. Ближче див. Природний рух населення. Сер. тривалість життя зросла в УССР з 47 р. у 1926 р. до 72 — у 1965 р.

О. з. укр. людности в діяспорі. У перші роки після другої світової війни укр. лікарі виявили велику діяльність у справі О. з. укр. населення на еміґрації. Так, 1945 р. у Німеччині було організовано Укр. Червоний Хрест на чужині, пізніше перетворений на Укр. санітарно-харитативну службу (УСХС) з бл. 200 філіялами та станицями (див. також ЕУ 1, стор. 1 160). У 1946 р. було створено Укр. Мед.-Санітарне Об’єднання, яке охопило бл. 500 лікарів та 1 200 ін. мед. персоналу, у Австрії у 1946 р. було засновано Т-во Укр. лікарів і аптекарів (у Тіролі й Форарльберґу). Більшість укр. лікарів працювали в системі УННРА та ІРО, обслуговуючи табори і лікарні для переміщених осіб.

Після виїзду еміґрантів за океан у ЗДА було створено Укр. Лікарське Т-во Півн. Америки (1950), яке об’єднує бл. 700 осіб. У діяспорі тепер перебуває бл. 1 000 укр. лікарів (в тому ч. понад 800 в ЗДА і Канаді).

Література: Очерки истории медицинской науки и здравоохранения на Украине. Под редакцией В. Петрова, В. Братуся и К. Дупленко. К. 1954; Конюс Э. Пути развития советской охраны материнства и младенчества. М. 1954; Плющ В. Коротка іст. охорони здоров’я в Україні. Укр. зб., кн. 9, Ін-т для вивчення СССР. Мюнхен 1957; Матеріяли до іст. розвитку охорони здоров’я на Україні. За ред. К. Дупленка. К. 1957; Майстрах О. Орг-ція охорони здоров’я. К. 1957; Здравоохранение в УССР. Статистический справочник. К. 1957; Досягнення охорони здоров’я в Укр. РСР. Гол. ред. П. Шупик (Зб. ст.; багата література предмета). К. 1958; Воронцов Д., Нікітин В., Сєрков П. Нариси з іст. фізіології на Україні. Вид. АН УРСР. К. 1959; Материалы к истории гигиены и санитарии на Украине (под редакциєй Д. Калюжного и А. Грандо), тт. І — II. К. 1962; Петров Б. Очерки истории отечественной медицины. М. 1962; Охорона здоров’я УРСР. К. 1963; Рябощенко О. Охорона здоров’я населення зах. обл. України. К. 1963; Плющ В. Сучасний стан охорони здоров’я та мед. освіти в Україні. Лікарський Вісник, ч. 1 (32). Нью-Йорк.

В. Плющ

Охорона історично-культурних пам’яток, здійснювані гром. або держ. орг-ціями заходи для захисту і збереження іст. і культ. пам’яток, зокрема цінних творів мистецтва. На укр. землях під Росією до 1917 р. О. і.-к. п. не була унормована законодавством; за старовинними будовами й важливішими місцями археологічних розкопів доглядали губ. вчені комісії, які опікувалися одночасно і музейними та архівними пам’ятками, У 1917 р. О. і.-к. п. керував Укр. Гром. Комітет охорони пам’яток старовини (гол. М. Біляшівський), за Центр. Ради Мін-во Освіти, 1918 р. Гол. Управління в справах мист. і нац. культури, згодом Археологічний Комітет ВУАН і музейні секції відділів Нар. Освіти. Під час рев. подій 1917 — 20 pp. і в перші роки встановлювання больш. влади загинула велика кількість позамузейних пам’яток історії й культури. Особливо потерпіли поміщицькі палаци, часто будовані в стилі укр. барокко й ампіру, з великою кількістю старовинних і мист. речей у них.

Заходи сов. режиму в справі О., і.-к. п. були спорадичні і здебільша недостатні. У 1920 р. проголошено археологічно-іст. заповідником територію розкопів античного м. Ольвії, 1925 р. — «Могилу Т. Г. Шевченка» в Каневі з довколишньою територією. Тільки 17. 6. 1926 за вимогами укр. діячів культури й науки вийшла постанова ВУЦВК і Ради Нар. Комісарів УССР «Про пам’ятки культури і природи», на підставі якої всі пам’ятки зареєстровано, визначено за категоріями (респ. і місц. значення) та взято під догляд й охорону, а найвидатніші з них оголошено держ. заповідниками.

За своїм характером заповідники поділялися на іст.-культ. і природні (див. Охорона природи). До іст.-культ. заповідників, крім вищезгаданих Ольвії і «Могили Т. Г. Шевченка», належали: Києво-Печерська Лавра, Всеукр. Музейний Городок (з 1926), Кирилівська Церква в Києві (з 1929), Спасо-Преображенський Манастир у Новгороді-Сіверському (з 1929), замок кн. Острозьких в Старокостянтинові (з 1929), а також Спасо-Пресбраженський і Борисоглібський собори, П’ятницька церква та Єлецький і Троїцько-Іллінський манастирі в Чернігові, манастир Кармелітів і синагога 17 в. в Бердичеві (остання п. н. Заповідник Єврейської Матеріяльної Культури), маєток Тарновських у Качанівці на Чернігівщині, Усатівське городище б. Одеси, Перекоп у Криму та ін. Пам’ятками респ. значення проголошено м. ін. Софійський Собор у Києві, Братський манастир на Подолі, будинок Мазепи в Чернігові, кляштор Бернардинів у Вінниці, археологічні пам’ятки на о. Березань, коз. Покровський манастир у Харкові, Донецьке городище тощо.

Гол. органом О. і.-к. п. був Укр. Комітет Охорони Пам’яток Культури при Нар. Комісаріяті Освіти УССР, який видавав ж. «Зб. охорони пам’ятників культури на Україні» (з 1928). У Києві діяла під керівництвом Ф. Ернста, М. Шарлеманя й В. Базилевича Київська Крайова комісія охорони матеріяльної культури та природи (з 1926). На теренах Криму й Кубані діяли органи й було чинне право РСФСР щодо охорони пам’яток, багато в чому подібне до законодавства і практики в УССР.

У 1930-их pp. справа О. і.-к. п. перебувала у цілковитому занедбанні. Щобільше — в пол. 1930-их pp. сов. влада знищила низку видатних іст.-культ. пам’яток, у самому Києві: манастирі Михайлівський Золотоверхий, Миколаївський і Слуп-Микельський, церкви Трисвятительську, Братську Богоявленську, а також велику кількість поза Києвом. Створений Комітет охорони та збереження іст.-культ., архітектурних й археологічних пам’яток УССР не виявив діяльности. Мало уваги питанням О. і.-к. п. присвячували також створені після війни при мін-ві культури УССР управління музеїв та охорони пам’яток культури. Постале у грудні 1966 р. в наслідок численних заходів і вимог громадянства, Укр. т-во охорони пам’яток історії та культури, обмежує свою діяльність здебільша до охорони пам’яток істроії доби революції та ксм. будівництва. Натомість офіц. сов. чинниками далі ведетеся нищення укр. іст.-культ. пам’яток. 24. 5. 1964 підпалено укр. відділ Київ. Держ. Публічної Бібліотеки АН УРСР (див. Погружальського процес), у листопаді-грудні 1968 р. спалено церкву св. Юрія разом з бібліотечним фондом Видубецького манастиря. Під обліком й охороною держави наприкін. 1965 р. було зареєстровано 7 861 археологічних і 738 пам’яток дорев. часу, як також понад 12 000 іст. пам’яток уже сов. періоду.

На зах.-укр. землях О. і.-к. п. належала до 1918 р. до держ., за поль. часів до воєводських консерваторів.

В. Дубровський, Б. Кравців

Охорона материнства та дитинства, див. Охорона здоров’я.

Охорона праці, див. Праця.

Охорона природи, система заходів, спрямованих на збереження, раціональне використання і відтворення природних багатств: природної рослинности та тваринного світу, мальовничих краєвидів, пам’яток неживої природи, чистоти повітря, води й ґрунту, плекання серед населення любови й дбайливого ставлення до природи. Спеціяльно виділені простори, які мають якісь природні (також іст.-культ.) цінності й тому перебувають під О. п., називаються заповідниками (З.).

О. п. до 1920 р. мала на укр. землях тільки спорадичний характер, (напр., заходи про збереження лісів та охорону тварин за гетьмансько-коз. держави). Законну охорону лісів встановлено лише в другій пол. 19 в., але вона була недостатня, зокрема на тих укр. землях, які входили до складу Рос. Імперії (див. Лісове госп-во). Перший З. постав з приватної ініціятиви — Асканія Нова, заснований у херсонських степах (1883). Сувора охорона лісів і тварин існувала в царських лісах крим. гір та у Біловезькій Пущі.

1920 — 30 pp. Орг. форм О. п. набула тільки на поч. 1920-их pp., коли постав Укр. Комітет охорони пам’яток природи при Нар. Комісаріяті Освіти і О. п. поставила своїм завданням також ВУАН. 17. 6. 1926 вийшла постанова ВУЦВК і Ради Нар. Комісарів УССР «Про пам’ятки культури і природи»; у 1920-их pp. постало найбільше ч. 3. Вже 1919 р. оголошено Асканійський степ держ. З. і створено держ. З. Дніпрової пійми Конча-Заспа б. Києва. Далі постали Крим. З. (з 1920 p.), Держ. Лісостеп. З. ім. Шевченка в Каневі (1924), об’єднаний пізніше з З. «Могила Т. Г. Шевченка», Кавказький З. (1924), Гола Пристань на Дніпрі та держ. надморські З. на Чорному й Озівському мм. (1927), Уманський держ. З. «Софіївка» (1929). Природними резерватами респ. значення визнано також: Провальський степ на Донбасі, Кам’яну Могилу б. Маріюполя в Надозів’ї, Старобільський цілинний степ. Коростенський бобровий З. тощо. 1928 р. Рада Нар. Комісарів УССР затвердила проєкт великого комплексного З. Дніпровий Низ». Гол. установою, що керувала О. п. був Укр. Комітет О. п. при Нар. Комісаріяті Освіти УССР, він же видавав ж. «Зб. охорони пам’ятників природи на Україні» (з 1928). У Києві діяла під керівництвом Ф. Ернста, М. Шарлеманя і В. Базилевича Київська Крайова Комісія Охорони пам’яток матеріяльної культури та природи (1926), що була пов’язана з ВУАН. Переслідування укр. культури у 1930-их pp. припинило розвиток О. п. і З.; їхні площі зменшено, а керівництво над ними щораз більше почала перебирати Москва.

На Зах. Укр. Землях, зокрема в Галичині, в період між двома світовими війнами постало чимало невеликих З. та резерватів. До Карп. належали м. ін. кедровий З. ім. митр. А. Шептицького на горі Яйце в центр. Ґорґанах і Чорногорський З. у сточищі гор. Прута під Говерлею. На Передкарпатті організовано тисовий резерват у Княждворі б. Коломиї. На Поділлі під О. п. перебували рештки степ. рослинности, гіпсові печери в Більчі Золотому і Кривді б. Борщева тощо. О. п. займалася м. ін. спеціяльна Комісія О. П. при НТШ.

З 1940 р. і сучасний стан Заходи О. п. України зовсім припинено під час війни 1941 — 45 і перший час після неї.

Зокрема потерпіли Карп. ліси, хижацьки експлуатовані сов. владою по війні (лише в самих центр. Ґорґанах створилося 1 470 га кам’янистих розсипів). Небагато допомогло впорядкування держ. З. постановою уряду УССР з 1946 р. і створення при АН УРСР Укр. Т-ва О. п. та сприяння розвиткові природних багатств та Комісії О. п. при АН УРСР (діяла у 1955 — 64 pp.). Нині О. п. в УССР здійснюється на підставі законів з 1958 і 1960 pp. (закон про О. п. УССР), ще доповнені 1964 р.

До системи заходів по О. п. належать в УССР (як і в усьому СССР) З. — великі територіяльні комплекси з повною О п.; невеликі т. зв. заповідні ділянки і ще менші заповідні місця; заповідно-мисливські госп-ва з майже цілковитою О. п.; дендрологічні парки й ботанічні сади, а також лісомисливські госп-ва і держ. лісомисливські госп-ва з обмеженою О. п.; врешті заказники, в яких на ряд pp. заборонено полювання. Під О. п. підпадає ряд рідкісних рослин і тварин (бобер, бабак, перев’язка, вихухіль, лебеді, орли, сова й ін.). Площа З. УССР становила у 1965 р. 93 000 га, що становить ледве 0,15% всієї території (в евр. частинах СССР — 0,5%, в Польщі — 0,4%, в Чехо-Словаччині 1,15%, у Великобрітанії 4%). За плянами їхню площу мали б поширити до бл. 160 000 га (0,26%).

Про З. за станом на 1955 р. див. Заповідники. Нині в УССР існують З.: Чорноморський, Укр. держ. степ. З. (включає з 1961 р. три відділення: Кам’яна Могила, Хомутівський степ і Стрілецький степ) та організовані 1964 р. у Карпатах: Чорногорський (7 702 га з 6 філіялами) і Угольський Буковий З. (4 700 га) на півд. схилах Полонинського Бескиду. Кол. великий З. Асканія Нова (38 500 га) становить тепер невелику заповідну ділянку (500 га). Кримський і Озівсько-Сівашський З. перетворено на заповідно-мисливські госп-ва; Канівський біогеографічний З. ліквідовано. Найбільші заказно-мисливські госп-ва знаходяться в Карпатах: «Радянські Карпати» в сточищі гор. Чорної Тиси (70 200 га) і «Осмолода» в Ґорґанах (78 900 га). На пограниччі укр. етногр. території є далі заповідники: Біловезька Пуща і Кавказький. Див. також карту.

Література: Підоплічко І. Охорона природи на Україні. К. 1958; Матеріяли про О. п. на Україні. 1 — 3. К. 1958 — 64; Заповідники та пам’ятки природи Укр. Карпат. Л. 1966; також література до Заповідники.

В. Кубійович

Охоронні відділи (Schutzmannschaften), парамілітарні формації, створені під час другої світової війни нім. владою в окупованих країнах, в тому ч. і на Україні, для охорони важливих об’єктів, як також боротьби з партизанами. Основою О. в. на Україні, насамперед на Волині, були здебільша чл. кол. повстанських загонів, що створилися самочинно у больш. тилу та охороняли населення від відступаючої больш. адміністрації та НКВД й були з приходом нім. військ розпущені. Зокрема у Рівному створено у серпні 1941 р. з кол. полку Холодного Яру Вишкільний батальйон для Сх. ч. 365 у складі бл. 1 500 вояків, що пізніше став вишкільно-адміністративною частиною охоронно-поліційних відділів в «Райхскомісаріяті Україна» і Білорусі. В кін. 1942 р. у ці відділи включено ще т. зв. «гільфсаілліґе» (гіві), що набиралися з полонених червоноармійців та цивільного населення і спершу виконували допоміжні праці для армії, гол. при постачанні. О. в. ділилися на курені (шуцманншафтсбатальйоне), а ці на сотні (гундертшафтен) — звич. на 4 по 120 — 160 вояків кожна. О. в. підпорядковувалися нім. поліційній владі, а у прифронтовій смузі — військ. командам. О. в. командували українці, які підпорядковувалися фактично нім. зв’язковим. Після відступу німців з України О. в. були включені у т. зв. Укр. Визвольне Військо (УВВ) і Рос. Визвольну Армію (РОА). Крім укр., існували також О. в. поль. та ін. національностей.

Охоронні відділи, див. Охрана.

Охоронні промислові відділи (Werkschutz), парамілітарні формації, створені нім. владою під час другої світової війни на окупованих ними територіях для охорони пром. об’єктів, зокрема воєнноважливих зав. О. п. в. були організовані на військ. лад і мали місц. комендантів, які підпорядковувалися нім. командам або адміністративним управлінням. Перші укр. О. п. в. постали 1940 р. на терені Ген. Губ. в місцевостях Стальова Воля і Стараховіце для охорони сталеварень (вони формувалися перев. з старшин і бійців кол. Укр. Леґіону під проводом полк. Р. Сушка), пізніше у Переворську й в ін. місцевостях Ген. Губ., а з 1941 р. у дистрикті Галичина та «Райхскомісаріяті Україна».

Охрана, в Рос. Імперії тимчасовий особливий стан у країні або в окремих її місцевостях, який запроваджувано в надзвичайних умовах; він полягав у розширенні повноважень адміністративних органів та в обмеженні гром. прав населення. («Положение о мерах к охранению государственного порядка и общественного спокойствия» з 14. 8. 1881). У зв’язку з введенням цього «Положення» наступила реорганізація таємної політ. поліції, органами якої стали «охранные отделения» чи «Отделения по охранению общественной безопасности и порядка» при «градоначальниках» і «оберполицмейстерах», що були фактично підпорядковані департаментові поліції. Спершу введено «охранные отделения» в Петербурзі, Москві й Варшаві. У 1902 р. їхню мережу поширено також і на Україну (Київ, Одеса, Харків, Катеринослав та ін.). Система «охранных отделений» проіснувала до березневої революції 1917 р. Рос. система таємної поліції, популярно звана «охраною» чи «охранкою», була відома своїми, методами (велика кількість таємних аґентів, існування при поштамтах спеціяльних відділів для контролю кореспонденції тощо), зокрема широким застосуванням системи провокацій.

А. Б.

Охримович Василь (1914 — 54), діяч ОУН, в’язень поль. тюрем, обл. провідник Тернопільщини в 1941 p., крайовий провідник зах. обл. в 1943 p., чл. УГВР, співорганізатор УПА; з 1946 р. на еміґрації. У 1953 р. повернувся на Україну для рев. роботи; ув’язнений сов. органами, був засуджений Київ. військ. трибуналом у травні 1954 р. до розстрілу.

Охримович Володимир (1870 — 1931), адвокат, гром.-політ. діяч, учений, журналіст, д. чл. НТШ (з 1899) і гол. його Статистичної Комісії, чл.-кор. Петербурзької Академії Наук. проф. Укр. Таємного Ун-ту у Львові й декан правничого фак. (1920 — 25). Нар. у Велдіжі, Долинського пов. в священичій родині; замолоду чл. Русько-Укр. Радикальної Партії (з 18’90), співр. ж. «Народ» (1890) і «Життя і Слово» (1895), згодом один із засновників Нац.-Дем. Партії (1899), ред. «Діла» (1902), в якому завів фонетичний правопис. 1907 — 08 посол до австр. парляменту, в 1915 — 17 pp. заложник у Сибіру. Зміна його рел.-філос. світогляду, що відбулася на цей час, відбита в пізнішій кн. «Чому я навернувся. Прилюдна сповідь» (1926). По повороті до Львова 1918 р. чл. Укр. Нац. Ради, згодом чільний чл. Укр. Нар. Трудової Партії, 1923 р. її гол., з 1925 р. в УНДО.

О. залишив низку наук. дослідів з етнології й етнографії («Значение малорусских свадебных обрядов и песен в истории развития семьи» в «Этнографическом Обозрении» т. XI, 1891 і т. XV, 1893, «Знадоби до пізнання нар. звичаїв і поглядів правних» в «Житті і Слові», 1895, «Вражіння з Угор. Руси», 1895, «Про останки первісното комунізму у Бойків-Верховинців в скільськім та долинськім судовім повіті» ЗНТШ, т. XXXII, 1900, «Укр. приповідки правничі, систематично впорядковані та юридично пояснені», 1912), статистики («З поля нац. статистики Галичини», «Русини-латинники» і «Фактичні і фіктивні страти Русинів в демографічнім балянсі Галичини за десятиліття 1900 — 1910», 1912) та мови (описові праці з укр. антропоніміки, 1895 й укр. літ. наголосу на гал. основі). Помер у Львові.

Охримович Іван (1853 — 1922), укр.-кат. свящ., дядько Володимира О., гал. гром. діяч, автор оп. у «ЛНВ» (1903 — 04) та популярних кн. для народу.

Охримович Іван (1894 — 1942), муз. діяч і дириґент родом з Долинщини; у 1920 — 30-их pp. у Львові дириґував хорами студентським «Бандурист», чоловічим «Сурма», архикатедральним у храмі св. Юра.

[Охримович Іван (1894, Велдіж — бл. 1943, Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Охримович Осип (1886 — 1967) гром. діяч, син. о. Івана; у 1915 — 18 pp. — співр. Союзу Визволення України у таборі полонених у Фрайштадті, за ЗУНР комісар Богородчанщини, згодом адвокат у Мукачеві на Закарпатті, з 1939 на Словаччині, де й помер.

Охримович Степан (1905 — 31), політ., гром. і студентський діяч у Галичині (організатор молоді й студентства Стрийщини), учасник Конґресу укр. націоналістів (1929), крайовий провідник ОУН на Зах. Укр. Землях (1930 — 31), ред. націоналістичних вид.: («Бюлетень КЕ ОУН», «Юнацтво»), в’язень поль. тюрем.

[Охримович Степан (* Сколє, Стрийщина — † Завадів, Стрийщина). — Виправлення. Т. 11.]

Охримович Юліян (1893 — 1921), політ. і гром. діяч, брат (Володимира О. родом з Долинщини; 1913 -14 ред. студентського ж. «Шляхи» у Львові; 1914 р. переїхав на Наддніпрянщину; у 1917 — 18 pp. секретар ЦК УПСР і чл. Центр. Ради; 1920 — працював у в-ві «Рух» у Харкові; 1921 арештований і розстріляний большевиками; автор кн. «Розвиток укр. нац.-політ думки» (1918).

[Охримович Юліян (* Стрий, Галичина — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Охтирка (III — 15), м. на півд. Слобожанщині над р. Ворсклою, р. ц. Сумської обл. О. заснована 1641 p., після зформування Слобідського Охтирського полку (1655 — 58), до 1765 р. полк. м. З 1780 р. пов. м. (з 1835 Харківської губ.). До першої світової війни кустарно-пром. м. Ч. меш. (1966) 38 100; металообробна і машино-будів., харч. та легка пром-сть, виробництво будів. матеріялів. Технікум механізації сіль. госп-ва, мед. училище, краєзнавчий музей, театр; Покровська церква з 1753 р.

Оцтове дерево, віргінський сумах [Rhus hirta (L.) Sudw. = R. typhina Torn.], дводомне дерево 4-8 м заввишки з родини сумахуватих. О. д. використовують як чинбарну рослину, листки (мають до 25% таннідів, галів до 18%) для мед. потреб. Розводять також як декоративне дерево.

Очаків (VII — 12), м. на півн.-зах. березі Дніпрово-Бозького лиману, р. ц. Миколаївської обл., 10 200 меш. (1965). Морський порт, рибоконсервний комбінат. У 7 — 6 вв. до Хр. в р-ні сучасного О. була грец. колонія Алектор. У 1430-их pp. туї постала лит. фортеця Дашів., 1492 р. крим. хан Менглі-Ґірей збудував тут фортецю, якою незабаром заволоділи турки й перейменували її на О. Відтоді О. став одним з опірних пунктів тур.-тат. володіння на півн. березі Чорного м.; у 17 — 18 вв. запор. козаки часто облягали О. З 1791 р. О. за Яським миром увійшов до складу Рос. Імперії; з 1808 р. заштатно м-ко Херсонської губ.

Очанка (Euphrasia L.), рід невеликих однорічних напівпаразитних рослин з родини ранникуватих. На Україні 16 видів. З лікувальною метою використовують усі ті види, що раніше об’єднували в один збірний вид: О. лікарську, О. звичайну [E. officinalis L. (s. 1.)], О. татарську (E. tatarica Fisch.) і О. стиснуту (E. condensata Jord.). Вони мають глюкозиди, що впливають на серце. Раніш уживали на лікування очей, тепер використовують гол. ч. у гомеопатії.

Очерет звичайний [Phragmites communis (L.) Trin.], довгорічна рослина 4-9 м заввишки з родини злакових, блакитнозелена з довгим повзучим порожнистим кореневищем. Росте по берегах річок, озер та по болотах, досить звичайно; займає великі площі в заплавах річок (в УССР бл. 110 000 га). О. містить у собі багато цукрових і білкових речовин. Придатний на силос. Його використовують на покрівлю дахів і стель, на вироблення пресових плит (камишиту), як ізоляційний будів. матеріял, для виготовлення паперу, плетених виробів, як паливо і як споживну рослину.

Очеретине (V — 18), с. м. т. в Донбасі, Ясинуватського р-ну Донецької обл.; 5 900 меш. (1966), керамічний зав.

Очеретник, куничник (Calamagrostis Adans), рід рослини з родини злакових, довторічні трави з повзучим кореневищем. На Україні. 10 видів, з них найпоширеніші: О. наземний [C. epigeios (L.) Roth.] — росте по луках, пісках, степ. схилах, між чагарниками, на перелогах по всій Україні; О. очеретяний [C. arundinacea (L.) Roth.] — по тінистих лісах, звич. на Поліссі, рідко в Лісостепу.

Очеретянка (Acrocephalus), рід гніздових птахів родини славкових, довж. тіла 12,5 — 20 см, вага — 10 — 30 г, живе перев. в очеретяних заростях по берегах водойм; комахоїд. На Україні живе 7 видів: О. велика (A. arundinaceus L.), О. мала, або лугова, або борсучок (A. schoenobaenus L.), О. чагарникова або болотяна (A. palustris Bechst.), О. ставкова (A. scirpaceus Herm.). та ін.

Очеретянка звичайна (Digraphis arundinacea Trin. = Phalaris arundinacea L.), довгорічна рослина з родини злакових, 1-2 м заввишки, з довгим розгалуженим кореневищем. Росте по болотистих луках, берегах, звич. на Поліссі й в Лісостепу, рідше в Степу. Молода рослина дає добрий корм. Відміну з смугастим листям — шовкову траву [D. arundinacea (L.) Trin. var. picta L.], вирощують як декоративну рослину.

Очиток, заяча капуста (Sedum L.), рід суккулентних довгорічних або однорічних рослин з родини товстолистих. На Україні 18 видів, з них найпоширеніші: О. гострий, О. їдкий (S. acre L.). Росте на сухих піщаних, кам’янистих місцях, сухих луках по всій Україні. З рослини виділено алькальоїд седамін. Деякі О. декоративні рослини; медоноси.

Ошава, м. в кан. провінції Онтаріо, над оз. Онтаріо; 81 000 меш. (1961), в тому ч. 4 000 українців; дві укр. парафії — кат. і правос.

Ошерович Мендель (1887 — 1965), жид. гром. діяч у ЗДА, письм., історик і публіцист, родом з Тростянця на Поділлі, з 1910 р. у ЗДА, співред. провідної жид. газ. «Ди Форвард». Очолював Союз Укр. Жидів у ЗДА і Комітет для підтримки жидів на Україні й був ред. 3-томової енциклопедичної праці «Жиди на Україні» (1 т. у 1961 p.). Автор повістей і низки драматичних творів жид. мовою і ряду праць з історії жидів, у т. ч. «Міста і містечка в історії жидів на Україні» (1948).

[Ошерович Мендель (1888 — 1965, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]

Попередня     Головна     Наступна