[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1966. — Т. 5. — С. 1935-1950.]

Попередня     Головна     Наступна

Панщина й кріпацтво, обов’язкова праця селян у маєтках пана, власника землі. П. як основний засіб і панівна форма виробництва розвинулася у добу середньовічного февдалізму. Виникнення, розвиток, а потім і зникнення панщинних (а згодом кріпацьких) відносин були різні в часі та в поодиноких країнах. Розміри П., також ступені залежности селян, бували дуже відмінні у конкретних умовах часу й місця, залежно від природних, екон. та іст.-політ. обставин.

Поширення й розвиток панщинних (або підданських) відносин на укр. землях припадає на 15-16 вв., насамперед на укр. землях під Польщею. В основі поль. типу підданства (правна залежність селян від власника маєтку) була прив’язаність підданих селян до їхніх наділів землі, як виключної власности пана. Норма П. визначалася величиною й якістю зем. наділу, але фактичний розмір П. часто залежав від волі пана.

У кріпацтві (К.) рос. типу, яке запанувало на більшій частині укр. земель з кін. 18 в., назагал переважало поняття панської власности на сел. «душі», закріпачені паном, що мав повне право диспонувати ними, нерідко відриваючи їх від землі. П. кріпаків визначалася залежно, від числа дорослих «душ» у сел. родині, що визначало й наділ землі на прожиток родини. Часто користувалися і працею підлітків.

До 16 в. На Україні, в добу Київ. і Гал.-Волинської держави та зверхности В. Лит. Князівства, у більших госп-вах — княжих і боярських, виробництво майже не виходило поза межі власних потреб, і працю в них виконували гол. раби-невільники з полонених та різні категорії «непохожих» піввільних селян (закупів, ізгоїв, сябрів та ін.). Гол. маса селянства сиділа на своїй землі й платила господарям землі (кн. і представникам їх адміністрації) «полюддя» натуральні й грошові данини; вільні селяни («похожі») виконували часом роботи при будові укріплень, шляхів, брали також участь у походах, як «вої» земського ополчення.

У Речі Посполитій. Великі зміни сел. відносин наступили на укр. землях від другої пол. 15 і впродовж 16 в., з переходом їх під зверхність Польщі, де вже давніше зформувалася алодіяльна власність на землю, що стала привілеєм панівної верхівки, а шляхта звільнилася від усяких форм умовного (февдального) землеволодіння і позбавила селянство дотогочасних його прав на землю. Звиклі до таких відносин, поль. пани і шляхта поширили їх спочатку на зах.-укр., а по Люблінській унії 1569 р. і на сх.-укр. землі. Для вирівняння розкладу повинностей на всі категорії селянства в кін. 15 в. був зроблений перемір усіх земель на лани (16,8 або 25 га), так само і на укр. землях під лит. зверхністю 1557 р. (т. зв. «Волочний перемір», див. також Зем. устрій). На кращій землі будовано фільварки — панське хліборобське госп-во, яке щораз більше орієнтувалося на. товарову продукцію, призначену на зовн. ринок. Постанови шляхетських соймів 1496, 1505, 1519 і 1520 pp. щораз міцніше прив’язували селян до землі без права виходу з села, піддавали їх виключно панському судові, збільшували підданські повинності. Врешті, роз міри П. й визначення різних підданських справ перейшли виключно до компетенції панів та їх орендарів й економів. Певна однорідність підданських відносин і повинностей була в королівщинах, де ці відносини були лагідніші, ніж у приватних маєтках.

Особливо збільшувалися повинності покріпаченого селянства в дуже частих випадках господарювання не самих землевласників, а їхніх орендарів. Змінювалися і зменшувалися підданські наділи, але не зменшувалися повинності. 1566 р. у Червоній Русі сел. надільні госп-ва понад півлану становили 58%, 1648 р. — 38%, 1665 р. 16%, 1765 р. лише 11%. У кін. 16 в. найтиповішими надільними госп-вами були півланові, їх було бл. 41%, чвертьланових — 24%. Обидві ці категорії відбували тяглову П. з запрягом волів чи коней, залежно від величини їх наділів. Вони відповідно поділялися на «парових» і «поєдинків». Вимір їх П. у різні часи і в різних місцевостях становив 3 — 6 днів праці на тиждень однієї чи більше осіб з госп-ва. Пішу II., також 1 — 6 днів на тиждень, відбували госп-ва загородників, комірників з менших наділів або й без наділу польової землі: Щотижнева П. й ін. роботи, сезонові, спеціяльні (толоки, шарварки, повозне тощо) та додаткові натуральні данини й грошові чинші підданих різнилися, як і розміри наділів, у поодиноких маєтках і на окремих теренах. У магнатських маєтках на Волині у 20-их pp. 17 в. П. здебільша становила 4 — 6 днів на тиждень з волоки (16,8 га), а подекуди піддані повинні були працювати від неділі до неділі, іноді й у свята. Що далі на сх., то все більші були сел. наділи й щораз менші повинності та слабше прикріплення до землі. На укр. землях у 16 — 17 вв. можна відрізнити З помітно відмінні смуги Д.: на Зах. Україні було найбільше розбудоване фільварково-панщинне госп-во з сильнішим визиском селян та найменшими їх наділами. Сер. смуга (сх. Поділля, півн.-зах. Київщина), з довшим триванням, ніж у першій смузі, мішаного (алодіяльного й умовно-февдального) землеволодіння, повільніше переходила на панщинно-фільваркову систему, власники лятифундій здебільша задовольнялися натуральними данинами, і тут ще не всюди й »не зовсім були обмежені права селян на землю. Третю, півд.-сх., подніпровську й побозьку смугу творили землі, де пансько-підданські відносини важко було встановити, бо близькість степів і небезпека тат. наскоків сприяла більшій мобільності людности. У багатьох с., на півн. поза лінією оборонних замків у другій і третій смугах, для заохочення залюднення й втримання там людности, були визначені 15 — 20 — 30-літні пільги: «волі», «свободи» від П. й ін. повинностей.

Гетьманщина. Посилення визиску підданих у зах. і сер. смугах і наближення кін. термінів «свобод» чи передчасне їх скорочення змушували селян до втечі на територію Козаччини, доводили до коз. повстань і, врешті, стали однією з причин революції 1648 р. Селянство взяло масову участь у повстанні, частково покозачилося й разом з ін. покозаченими станами висунуло право першости на землю й станові коз. привілеї. Давні піддані, які не встигли потрапити до коз. стану, взяли участь у вільних спершу заїмках землі на великих звільнених просторах. Але універсали Б. Хмельницького й наступних гетьманів закликали, у певних випадках, кол. підданих повернутися в «послушенство», насамперед тих, що сиділи на манастирських“ землях, а потім і тих, які були на землях тієї шляхти, що визнала Коз. державу. Але загалом сел. повинності у другій пол. 17 й на поч. 18 вв. на Гетьманщині зменшилися. Відносини підлеглости й сел. повинності у Коз. державі залежали від того, в яких і чиїх с. жили селяни. Значна частина посполитих, зобов’язаних виконувати держ. повинності, вільно диспонувала своїм майном. Коз. старшина, володіючи ранґовими маєтками, вимагала праці підданих. На Гетьманщину й Слобожанщину напливало чимало людности з Правобережжя і зах.-укр. земель, що залишилися під Польщею. Здебільша вони оселювалися у маєтках старшини й манастирів на правах «підсусідків». Перепис 1729 — 30 pp. на Гетьманщині виявив, що підданих приватним землевласникам було лише 35% усіх сел. госп-в, і не всі вони відробляли П. Гетьман І. Мазепа універсалом з 1701 р. заборонив більшу від дводенної Д. Поступово селянство на Гетьманщині втратило право диспонувати своєю землею, а згодом і свою свободу. Посполиті ще у 1740-их pp. мали право переходу від одного землевласника до іншого з тим, що своє майно (землю, інвентар) мусіли залишити попередньому державцеві. Але коз. старшина й манастирі щораз більше й настирливіше змагалися за те, щоб посполиті були прикріплені до землі. Цей процес підтримав рос. уряд, що був зацікавлений у поширенні на Україні загальноімперської кріпацької системи.

На Правобережжі і особливо на Волині революція 1648 р. не внесла істотних змін у становище селянства. Впродовж 18 в., поряд з відбудовою панського фільваркового госп-ва, тут відбувалося дальше зростання підданських повинностей, зокрема П.

Під владою Росії. 3. 5. 1783 указом Катерини II було введено на території кол. Гетьманщини К. рос. типу, а 1785 р. коз. старшині було надано права рос. дворянства. Після другого й третього розборів Речі Посполитої К. рос. типу поширилося й на все Правобережжя. За офіц. підрахунками 1858 р. 60% селян-кріпаків належало поміщикам, 40% було на держ. і удільних землях. З поміщицьких селян тільки 1,2% було «оброчних» (чиншових), решта — панщинні. На держ. землях селяни були перев. оброчні. Впродовж першої пол. 19 в. відбулося значне зменшення сел. наділів і приділення їх до фільварків, обезземелення підданих та одночасно збільшення панщинної експлуатації. Тяглова й подушна П. зросла в сер. до 4-6 днів і більше на тиждень, майже заг. увійшла в практику т. зв. урочна система (визначення норм праці), переведення селян у «місячники» (яким відібрано зем. наділ, і вони виконували постійну П. за місячно видавану пайку продуктів на прожиток) і «дворові», що мусіли працювати й жити на панському дворі. Поміщики підвищували П. на виплату за кріпаків держ. податків («подушне») і нарахування за заборгованість (недоїмки). 1797 р. царський уряд окремим маніфестом пропонував поміщикам обмежуватися триденною П. 1819 р. було внесено деякі уточнення у взаємовідносини селян і поміщиків, але ці й ін. маніфести здебільша були іґноровані поміщиками. У 1847 — 48 pp. царський уряд видав т. зв. «Інвентарні правила» для Правобережжя, які послаблювали особисту залежність селян від поміщиків, зменшували повинності й реґулювали їх відповідно до величини подвірних наділів, забороняли переносити П. з одного тижня на другий, касували деякі данини, забороняли переводити тяглих у дворові й ін. Хоч за недотримування «Правил» загрожував воєнний суд, фактично становище кріпаків майже не змінилося.

На Закарпатті П. існувала з 14 в. Прикріплення селян до землі панів і значне збільшення П. наступило у першій пол. 16 в. П. і К. остаточно оформив кодекс «Трипартитум» 1546 p., складений Степаном з Вербівця. Діддані мали платити державі подимний податок, церкві — 1/10 від зерна, панові за землю 1/10 з прибутків свого госп-ва та відробляти звичайно 3 дні панщини на тиждень. Однак і далі повинності селян змінювалися залежно від зовн. умов (вони зменшувалися під час довголітніх внутр. воєн; див. Закарпаття) і волі панів.

Полегша підданим сталася 1767 p., коли Марія Терезія видала урбаріяльний закон, який позернув їм свободу переселення, визначив їх повинності і зменшив П. на пол. П. була скасована законом угор. сойму 1848 p., але його здійснено було щойно 1853 р.

На Буковині за молд. періоду селяни відробляли землевласникам-боярам перев. 12 днів П. на рік і давали 1/10 від зібраного врожаю та мали право вільного переходу. Закріпачення, введене 1644 p., було легше, ніж у Польщі, і тому багато селян з Покуття і Поділля втікало на Буковину. 1749 р. молд. господар К. Маврокордат скасував К., визначив П. на 24 дні на рік та зобов’язав селян платити податок. За «золотою грамотою» воєводи І. Ґіка (1766) селянин мав відробляти 12-денну П. і платити 1/10 врожаю. Цей закон діяв на Буковині аж до скасування П.

Галичина і Буковина під Австрією. Австр. володарі, Марія Терезія та її син Йосиф II, щоб мати з селян у новоприєднаних краях більше податків і кращих рекрутів, намагалися реґулювати підданські відносини й обмежити залежність селян від приватних землевласників. Низкою розпоряджень-патентів 1780-их pp. було наказано скласти інвентарі зем. власности й доходів з неї, підданських повинностей, зробити поділ домініяльної (панської) землі й рустикальної (сел.) та заборонено зміняти цей поділ; обмежено особисту залежність підданих та їх П. (точним числом днів і розподілом між поодинокими групами відповідно до зем. наділів) і скасовано їхні додаткові повинності. Селяни могли вільно збувати плоди свого виробництва і дістали право скаржитися на панські присуди до держ. установ; для нагляду над підданськими справами встановлено інституцію мандатора, а сіль. громади дістали більше прав самоврядування.

Наступники Йосифа II іґнорували чимало постанов його реформ, м. ін. скасовано т. зв. урбаріяльний патент, який постановляв, що всі повинності підданих не можуть перевищувати 30% заг. доходу з сел. наділу. Не зважаючи на заборони, власники маєтків приєднали до 1848 р. до фільварків бл. 1 млн моргів сел. землі з зем. фонду.

На поч. 19 в. 78% підданських родин належало у Галичині до приватних маєтків, 22% до держ. За майновим станом і повинностями вони поділялися на парових (2,5% усіх госп-в, які мали 6,9% всієї рустикальної землі), поодиноких (42,6% і 60,5%), піших (45,9%, 32,6%) і комірників та халупників (9%), які не мали зовсім польової землі. У сер. на одне сел. госп-во припадало обробити 2 га панської землі, а П. становила 78 днів на рік у держ. маєтках, 133 — у приватних, але подекуди доходила до 300 й більше. На П. припадало 68,2% усіх повинностей, на грошові чинші 26,6%, на всякі ін. роботи й данини, 5,2%. Різними способами П. підвищувано карами, т. зв. «порціями» — відробітками за примусові приділи горілки для сел. родин тощо.

Скасування П. і К. Скасування П. в Галичині, на Буковині й укр. Закарпатті (16. 4. 1848) було приспішене рев. подіями в Австрії 1848 р. Політ. наслідки невдалої для Росії Крим. війни 1854 — 56 pp. прискорили видання царського маніфесту 19. 2. 1861 про скасування К. (див. Зел. реформи). Залишки кріпацьких відносин у формі викупних платежів і неповноправности селянства (див. ЕУ 1, стор. 481 — 82, 486) зменшували значення цих реформ і стали на перешкоді заг. екон. розвитку України й зокрема укр. селянства.

Література: Лазаревский А. Малороссийские посполитые крестьяне (1648 — 1783). Записки Черниговского Статистического Комитета, I, 1860, 2 вид. К. 1908; Грушевський М. Історія України-Руси, тт. III, V і VI. Л. 1905, 1907; Антонович В., Владимірський-Буданов М., Новицький І. Розвідки про селянство на Україні-Руси XV — XVIII вв., Руська Іст. Бібліотека, XXI — XXII. Л. 1901 — 1902; Трифильев Е. Очерки из истории крепостного права в России. Х. 1904; Левицкий О. О положении крестьян Юго-Западного Края во второй четверти XIX в. КСт., VII, VIII. К. 1906; Франко І. Панщина та її скасування 1848 р. в Галичині. Л. 1913; Барвинский В. Крестьяне в Левобережной Украине в XVII — XVIII вв. Х. 1913; Слабченко М. Госп-во Гетьманщини XVII — XVIII ст., т. І. Землеволодіння та форми сіль. госп-ва. О. 1923; Мякотин В. Очерки социальной истории Украины XVII — XVIII ст., т. I — III. Прага 1924; Перфецький Є. Socialně-hospodařské poměry Podkarpatské Rusi ve stoleti XIII — XIV. Братіслава 1924; Слабченко М. Матеріяли до соц.-екон. історії України у XIX ст. I — II. О. 1925; Ткаченко М. Нариси з історії селян на Лівобережній Україні в XVI — XVIII вв. К. 1931; Мицюк О. Нариси з соц.-госп. історії Підкарп. Руси. т. І — II. Ужгород 1936 — 38; Греков Б. Крестьяне на Руси с древнейших времен до XVII в. М. 1946; Rutkowski J. Historie gospodarcza Polski. В. 1953; Гуржій І. Розклад феодально-кріпосницької системи в сіль. госп-ві України першої пол. XIX ст. К. 1954; Теплицький В. Реформа 1861 р. і аґрарні відносини України кін. XVIII і поч. XIX ст. К. 1959; Герасименко М. Аґрарні відносини в Галичині. К. 1959; Rozdolski B. Stosunki poddańcze w dawnej Galicji. В. 1962; Бойко І. Селянство України в другій пол. XVI — першій пол. XVII ст. К. 1963.

І. Витанович

Панютин Василь (1788 — 1855), філантроп, засновник шпиталів на Полтавщині, Херсонщині й Катеринославщині.

[Панютин Василь (* Чернігівщина — † Катеринівка, Павлоградський пов., Катеринославська губ.). — Виправлення. Т. 11.]

Панютине (V — 17), с. м. т. Лозівського р-ну Харківської обл.; 9 700 меш. (1965). Вагоноремонтний зав.

Панькевич Іван (1887 — 1958), мовознавець, педагог, етнограф і гром. діяч Закарпаття, родом з с. Цеперова Львівського пов.; д. чл. НТШ, студіював у Львові, Відні й Москві. У 1914 — 18 pp. викладач Тересіянської консулярної академії у Відні, з 1919 у гімназіях в Ужгороді і Перечині (1938 — 39 її дир.), з 1939 у Празі — доц. УВУ й проф. Празького Ун-ту (з 1947). Як історик мови досліджував фонетику й морфологію Пандектів Антіоха 1307 p., учительного Ладомирівського євангелія 17 в., Євангелії Капішовського, Тишівської Олександрії 18 в., Нижньорибницького пісенника, покрайних записів по закарп. рукописах і стародруках 16 — 19 вв., «Граматики» А. Коцака 18 в., грамот тощо; як діялектолог Закарпаття провів лінґвогеогр. та експериментально-фонетичні дослідження його говіркових особливостей («Укр. говори Підкарп. Руси і суміжних обл.», 1938), дав нарис їх історії (1958) і висунув свою гіпотезу про виникнення лемківських говірок; крім того, ст. з іст. правопису на Закарпатті та з ономастики; як етнограф збирав закарп. колядки, пісні тощо. П. автор середньошкільної «Граматики руського языка для молодших кляс школ середних и горожаньских» (Мукачів, 1922) на основі нар. мови та гал. традиції, з окремим правописом — «панькевичівкою», і розвідок про зах.-укр. літературу 19 в. Співзасновник т-ва «Просвіта» в Ужгороді, ред. її «Наук. збірників» та журн. «Учитель», «Вінок», «Підкарп. Русь». Як педагог і організатор П. спричинився до перемоги народномовної стихії в літ. мові Закарпаття.

[Панькевич Іван (6.10.1887 — 25.2.1958, Прага). — Виправлення. Т. 11.]

Панькевич Юліян (1863 — 1933), маляр і графік родом з Бучаччини (Галичина); вчився у Краківській і Віденській академіях мистецтв, співзасновник і учасник виставок Т-ва Прихильників укр. літератури, науки і штуки у Львові; 1932 р. переїхав до Харкова, де й помер. П. один з піонерів укр. нар. мистецтва в Галичині; образи св. в укр. нар. одягах (Ісус Христос, Богородиця), портрети (Т. Шевченка, І. Франка, Б. Хмельницького та ін.), пейзажі («Подільський пейзаж», «Дністер» й ін.), книжкова графіка (ілюстрації до поезій С. Руданського, Я. Щоголева, антології укр. поезії «Акорди» з нар. гуцульськими мотивами) та ін.

Панькевичівка, фонетично-етимологічний правопис, складений І. Панькевичем 1922 р. для місц. вжитку в школах Закарпаття на основі максимовичівки, шкільної граматики О. Огоновського з 1885 р. Його засади, устійнені на з’їзді вчителів 1920 р. за пропозицією Г. Стрипського, були викладені в «Граматиці руського языка» (Мукачів, 1922) й утримувалися в місц. вид. до 1945 p.; вони враховували місц. традиції й бойківсько-верховинську говіркову вимову (ô з ō; збереження етимологічного ы та Ђ: єЂ, тоЂ синьоЂ; також: тЂ добрЂ).

Паньків Микола (1894 — 1967), пасічник і садівник родом з Галичини, з 1912 р. в Манітобі (Канада). Винайшов вентилятор для зимівлі бджіл у Манітобі, вивів кілька сортів райських яблук, сорт аґрусу «Паньків» та сорт пашного проса (гібрид чумизи з могаром). 1946 р. — гол. Союзу пасічників Манітоби, з 1954 в дирекції Манітобського Садівничого Союзу, в останні роки почесний чл. обох орг-цій. Співр. англ. фахових журн., видавець і ред. місячника «Пасіка» у Вінніпезі (1924).

[Паньків Микола (* Більче Золоте, Борщівський пов. — † Дуфрост, Манітоба). — Виправлення. Т. 11.]

Паньківська Йосипа (1866 — 1934), пед. і гром. діячка у Львові, родом з Яворова, уроджена Федак, дружина Костя П., довголітня вчителька і вихователька у Львові; чл. засновник НТШ, співзасновник і касир Т-ва Вакаційних Осель, співр. Горожанського Комітету у Львові (1919 — 20), Т-ва Допомоги Еміґрантам з Великої України тощо.

[Паньківська Йосипа († Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Паньківський, дириґент і композитор на зламі 18 — 19 в. Дириґував капелею в церкві св. Юра (на той час найкращий муз. ансамбль у Львові), скомпонував «Урочисту кантату на честь єп. Скородинського».

Паньківський Кость (1855 — 1915), гал. гром. діяч, економіст, філантроп, видавець, керівник різних виховних, осв. і екон. установ у Львові, нар. у с. Ришковій Волі Ярославського пов. у священичій родині (псевд. Кость Федьків). Студентський діяч (народовець) у Львові й Відні (обраний почесним чл. т-ва «Січ»), адміністратор і ред. відділу новин щоденника «Діло», у 1888 — 1906 pp. управитель Ін-ту св. о. Николая для учнів. Чл. управ т-ва «Просвіта», «Руська Бесіда», «Руське Т-во Педагогічне», чл. засновник НТШ; ред. календарів і кн. т-ва «Просвіта», часописів і ж. «Письмо з Просвіти», «Читальня», гумористичного ж. «Зеркало» (1891 — 93), політ.-екон. для селян «Батьківщина» (1897), для дітей «Дзвінок» (1899 — 1900), літ.-наук. «Зоря»; видавець книжечок «Дрібна Бібліотека» (1893 — 97). П. один з піонерів гал. кооперації: від часу заснування Крайового Союзу Кредитового (1898) його дир., видавець і ред. часопису «Економіст» (1905 — 08) і «Економічної Бібліотеки», з 1904 р. чл. Ради Крайового Союзу Ревізійного. Підтримував жваві зв’язки з діячами і установами Наддніпрянщини: К. Білиловським, П. Грабовським, Б. Грінченком, М. Драгомановим, С. Єфремовим, М. Коцюбинським, А. Кримським і т-вом «Просвіта» у Києві. Вивезений росіянами у червні 1915 р. як заложник м. Львова, помер у Києві 16. 11. 1915 р.

Паньківський Кость (* 1897), син Костя і Йосипи П., родом зі Львова. За студентських часів у Празі гол. Групи Укр. Поступової Молоді, у 1924 — 39 pp. адвокат у Львові, оборонець у політ. процесах, активний у ділянках харитативній (Т-во охорони дітей і опіки над молоддю, допомога інвалідам УКТОДІ) і туристично — спортовій (гол. т-ва «Плай»). 1941 ген. секретар Укр. Нац. Ради у Львові, гол. Укр. Крайового Комітету, 1942 — 45 заступник гол. УЦК; 1945 — 49 у Німеччині, чл. Укр. Соборної Громадськости, згодом УНДС, заступник гол. уряду УНР в екзилі; з 1949 р. у ЗДА, гол. Союзу Укр. Нац. Демократів, гол. Представництва Виконавчого Органу Укр. Нац. Ради і амер. відділу Ліґи поневолених Росією народів. Автор спогадів: «Від держави до комітету» (1957), «Роки нім. окупації» (1965), «Від комітету до Держ. Центру» (1968).

[Паньківський Кость (6.12.1897 — 20.1.1973, Лівінґстон, Нью-Джерзі). — Виправлення. Т. 11.]

Паньківський Северин (1872 — 1943), актор, режисер і перекладач, родом з Ярославщини (Галичина), брат Костя П. На сцені з 1896 р. в трупах М. Кропивницького, М. Старицького, братів Тобілевичів, у театрі «Руської Бесіди» (1905 — 06), Театрі М. Садовського в Києві (1906 — 17), де вперше виступив як режисер. 1917 р. разом з Л. Курбасом видавав «Театральні Вісті»; у 1918 — 19 pp. у театрах Держ. Драматичному і Держ. Народному, пізніше у Театрі ім. Шевченка у Києві і в Ромні (1921 — 23). У 1920-их pp. на наук. роботі в Комісії Живої Мови УАН, підготував «Театральний Словник»; у 1942 р. виїхав до Львова, де й помер.

П. актор школи Кропивницького-Садовського, виявив себе майстром епізодичних ролей, з успіхом виступав у ролях резонерів, стариків, а також виконував тенорові партії (Меркурій в «Енеїді» М. Лисенка й ін.). П. перекладав п’єси Г. Геєрманса, Ґ. Запольської, С. Виспянського, Е. Ростана, В. Шекспіра, Г. Гавпгмана, Ю. Словацького, М. Балуцького, С. Пшибишевського, А. Фредри та ін. Залишив спогади «Слідами, завіяними за синьою пташкою».

В. Р.

Паньчишин Маріян (1882 — 1943), видатний лікар-інтерніст і рентґенолог та суспільний діяч, родом зі Львова; д. чл. НТШ (з 1920). Старший асистент Внутр клініки Львівського Ун-ту (до 1919), у 1920 — 25 pp. проф. Львівського (таємного) Укр. Ун-ту (перший декан мед. фак. і кількалітній ректор). У 1918 — 21 один з керівних діячів Горожанського Комітету у Львові; організатор укр. лікарів Галичини, довголітній гол. Укр. Лікарського Т-ва та співред. «Лікарського Вісника»; довголітній ординатор-інтерніст поліклініки «Народна Лічниця», співзасновник Укр. Шпиталю ім. митр. А. Шептицького у Львові та його перший керівник відділу внутр. хвороб. Піонер охорони здоров’я на Зах. Україні, засновник, меценат і довголітній гол. Укр. Гігієнічного Т-ва (1929), фундатор його популярних вид. з гігієни; засновник, фундатор та дир. першого в Галичині Укр. Протитуберкульозного диспансеру у Львові, організатор курсів мед. сестер та популярних гігієнічно-профілактичних курсів та виставок. Автор бл. 25 клінічно-мед. праць, особливо з ділянки шлунково-кишкового проводу та нирок. П. був активним чл. різних гром.-суспільних т-в у Львові, зокрема «Рідної Школи» (довголітній чл. її управи), опікуном і меценатом молоді та молодечих орг-цій, особливо лікарського доросту.

Під час больш. окупації (1939 — 1941) як депутат Нар. Зборів Зах. України і Верховної Ради СССР використовував своє становище для рятування заарештованих земляків, зокрема молоді; був співорганізатором і першим завідувачем Обл. Відділу Охорони Здоров’я. З 1940 проф. Львівського Мед. Ін-ту, під час нім. окупації ініціятор і співорганізатор його відновлення. Як його проф. та дир. Клініки внутр. хвороб спричинився до поповнення кадрів викладачів, лікарів і студентів українцями. 1941 — 42 чл. Укр. Нац. Ради у Львові.

[Паньчишин Маріян († Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Р. Осіньчук

Пап Михайло (* 1920), історик родом з Закарпаття, на еміґрації в Словаччині, Німеччині й в ЗДА; проф. ун-тів Notre Dame і John Caroll у Клівленді (з 1959, з 1961 р. дир. його Ін-ту для студій СССР і Сх. Европи). Праці й ст. з нац. політики і актуальних політ. питань СССР.

Паперова промисловість, галузь пром-сти, що виробляє папір, картон, замінники шкіри, целюльозу. Поскільки основною сировиною П. п. за останній час стала целюльоза (її на Україні виробляють перев. з деревини і очерету), цю галузь називають тепер також целюльозно-паперовою пром-стю. Значна частина целюльози, що виробляється П. п. йде також на виробництво вибухівки, пороху, пластмас, кіноплівки тощо, і тому частина П. п. належить також до оборонної пром-сти.

Перші папірні (паперові млини) виникли на Україні на поч. 16 в., насамперед у Галичині й на Волині. Помітно зросло виробництво паперу на Гетьманщині у 18 в. На поч. 19 в. виникли перші великі паперові мануфактури, у другій пол. 19 в. розвинулося машинове виробництво паперу. На поч. 20 в. на всіх укр. землях працювало 43 паперові фабрики, що виробляли понад 38 000 т паперу й картону на рік. Виробництво паперу і картону в УССР (в тис. т) становило у 1928 р. бл. 37, 1940 — 48,5, 1948 — 34,6; пізніше швидко зростало: 1950 р. — 74,5, 1966 — 446,9 (9,2% всього СССР; див. також діяграму). Зростання продукції целюльози таке (тис. т): 1913 р. — 1,6, 1940 — 2,8, 1950 — 3,3, 1960 14,4, 1966 — 101,6.

У 1967 р. на Україні працювало 28 паперових і целюльозних фабрик. Найбільші з них: Жидачівський (Львівщина), Понінківський (Хмельниччина) та Херсонський комбінати, Нижнє-Дніпровська і Малинська паперові фабрики, Корюківська фабрика техн. паперу й ін. (розміщення П. п. — див. карту на 1 324 стор.). П. п. на Україні техн. відстала (у 1965 р. 27% папероробних машин були віком від 25 до 100 pp.) і задовольняє лише 1/2 всього споживання паперу і картону (решта довозиться з РСФСР; вона постачає також частину сировини для П. п. на Україні), хоч воно стоїть далеко позаду багатьох країн (на 1964 р. на душу населення в кг: ЗДА 217 Канада — 138, Зах. Німеччина — 94, Франція — 71, увесь СССР — 20, УССР 18,3). Належачи до категорії т. зв. фондованих товарів (див. Плянування), папір в УССР розподіляється централізовано з Москви та є предметом відповідної політики розподілу, від якої узалежнене укр. друкарство і в-ва. (Див. Поліграфічна пром-сть).

В. Г.

Папороті (Filicales), порядок кляси папоротникових (Pteropsida), відділу папоротеподібних (Pteridophyta), зіллясті або деревисті рослини. Найбільша кількість П. росте в тропічних країнах, де вони досягають більшого розміру; більшість росте у вогких затінкових лісах, деякі у сухих відкритих місцях. Найпоширеніша родина П. — багатоніжкові (Polypodiaceae). До них належать види, які найчастіше у нас трапляються: орляк [Pteridium aquilinum (L.) Kuhn.], П. глисник або чоловіча П. [Dryopteris filix mas (L.) Schott.], жін. П. [Athyrium filix femina (L.) Roth.], солодиця звичайна (Polypodium vulgare L.). Препарати з кореневища П. глисника вживають в медицині як протиглисний засіб. Деякі П. використовуються як декоративні.

Папп Антоній (1867 — 1945), закарп. церк. діяч, мукачівський єп. (1912 — 24). Почував себе угорцем, але захищав перед угор. владою права народу і Церкви, 1915 р. відстояв кирилицю у церк. книгах, яку угор. влада хотіла замінити латиницею на підставі угор. фонетики. П. відмовився скласти заяву льояльности чехо-слов. владі й виїхав на Угорщину, де був призначений апостольським адміністратором мішкольцьким.

Папп де Яноші Йосип (* 1875), угор. роду підполк. УГА, кадровий старшина австро-угор. армії, до березня 1919 р. начальник штабу Третього Корпусу УГА.

Папроцький (Paprocki) Бартош (1543 — 1614), поль. історик-геральдик і поет, автор кількох праць, зокрема «Herby rycerstwa polskiego» (1584), у яких, крім геральдичного матеріялу, подано опис подорожі на Запоріжжя Самуїла Зборовського 1581 p., з цікавими відомостями про Запор. Січ, її устрій, побут і звичаї козаків.

[Папроцький (Paprocki) Бартош (* Папроцька Воля, Польща — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Параґвай (Paraguay), респ. у центр. частині Півд. Америки, 407 000 км², 1,9 млн меш. (в тому ч. бл. 8 000 українців, у 1940-их pp. бл. 10 000). Більшими групами українці почали поселюватися в П. щойно у 1930-32 pp., коли сюди їх прибуло кілька тис. з охопленої госп. кризою сусідньої Арґентіни. Безпосередньо з укр. земель (Галичини, Волині й Закарпаття) почали прибувати українці у 1935 — 39 pp. Кілька сот українців прибуло у 1946 — 47 pp. з таборів ДП в Европі й на Філіппінах (втікачі з Китаю та Манджурії).

Більш чи менш суцільною масою українці поселені в департаменті Ітапуя, у півд.-сх. частині П., суміжній з арґ. провінцією Місіонес, подібною до неї кліматом і госп. умовами, навколо м. Енкарнасіон (Encarnacion). В околицях цього м. є ряд укр. колоній, здебільша з укр. назвами: Нова Волинь, Нова Україна, Богданівка, Тарасівна, Перевертівка, Морозенка, Санта Домінґо, Алборада, Санта Марія й ін. У цьому ж департаменті навколо м-ка Кармен дель Парана живуть українці в ряді колоній (п. н. Фрам). Деяка кількість українців оселена навколо станції Коронель Боґадо (Зелений Клин, Сибір, Кавказ, Домінґо Бадо) та в столиці П. Асунсіокі (Asunción).

Основна маса укр. поселенців — селяни і ремісники за фахом, працюють у сіль. госп-ві на ріллі, здобутій, як в Місіонесі та в суміжних провінціях Бразілії, з-під пралісу. Вони культивують бавовник, риж, кукурудзу, жербу (парагвайський чай), пшеницю й ін. перев. для збуту, як також городину для власного вжитку; плекають також скотарство і пасічництво. Деяка частина працює по м. ремісниками й робітниками, здебільша в деревообробній індустрії.

Найбільше укр. інтеліґенції перебуває в Асунсіоні — працюють в індустрії, торгівлі, частково у вільних професіях і в установах, займаючи деколи й вищі посади.

За віровизнанням більшість українців належить до правос. церков, зокрема УАПЦеркви, бл. 30% до католиків, решта до баптистів, штундистів і менонітів. З правос. свящ. працювали тут тимчасово о. Т. Гнатюк, о. Є. Гаврилюк та ін.; осередком правос. життя стало організоване 1953 р. (леґалізоване 1955) Братство св. Юрія Переможця УАПЦ в П. Українців-католиків обслуговували оо Василіяни з Місіонесу і згодом о. Іван Буґера († 1966), який виконував обов’язки пароха в колоніях Фрам.

Засноване 1937 р. в Енкарнасіоні заходами І. Палятинського, І. Мартинюка і О. Падучака за зразком «Просвіти» на рідних землях т-во «Просвіта» є найбільшим осередком укр. гром. життя в П. Філії «Просвіти» існують у 10 місцевостях, усі організовані у 1937 — 45 pp. При «Просвіті» був створений 1948 р. Союз Молоді з 7 осередками, перейменований пізніше у Спілку Укр. Молоді (СУМ), яка проіснувала до 1955 р. Деякі з філій «Просвіти» мають власні Народні Доми, в яких містяться читальні та школи або шкільні курси, що діють також при деяких церк. громадах. Для допомоги жертвам війни і втікачам в Европі у 1945 р. створено з ініціятиви інж. А. Білопольського та під проводом О. Падучака Укр. Допомоговий Комітет при параґвайському Червоному Хресті. Комітет відограв значну ролю в іміґрації до П. укр. залишенців з Европи. Заходами цього ж Комітету і «Просвіти» був створений у 1949 р. Укр. Осередок у Респ. П. [Centro Uoranio en la Republica del Paraguay), затверджений урядом як репрезентація українців П., прийнятий вже того ж року в чл. Пан-Амер. Укр. Конференції. Гол. Осередку до 1961 р. був О. Падучак.

За останній час гром. життя укр. еміґрації слабне, гол. через виїзд активніших одиниць з-поміж інтеліґенції й молоді до ЗДА, Канади, Арґентіни й ін країн.

P. M.

Парадиський Олекса (1891 — 1949), літературознавець родом з м. Ананьєва (сх. Поділля); проф. Харківського Ін-ту Нар. Освіти, згодом — у другій пол. 1930-их pp. — Харківського Ун-ту, в якому очолював катедру історії укр. літератури; з 1943 р. на еміґрації в Німеччині, помер в Ашаффенбурзі. Автор численних ст. з іст. укр. літератури 17-19 вв.: про Г. Сковороду, І. Котляревського, Т. Шевченка (м. ін. «Шевченко і релігія», «Щоденник Т. Шевченка», 1939), І. Франка та ін.

Паразитологія, наука, яка вивчає паразитів тваринного та рослинного походження з метою їх знищення або використання для боротьби з ін. шкідниками, вивчає хвороби людей і тварин, що їх спричиняють паразити, та методи лікування цих хвороб.

На Україні існує багато н.-д. установ, які опрацьовують проблеми П. та ведуть роботу у справі ліквідації глисних захворювань, малярії, гарячки-папатачі та ін. паразитарних захворювань, як також боротьбу з паразитарними захворюваннями с.-г. тварин і рослин. Укр. Респ. Т-во Паразитологів (гол. О. Маркевич) має 9 філіялів. У ділянці П. на Україні працювали: І. Андрієвський, Д. Лямбле (відкрив збудника лямбліози), В. Данилевський (перший почав вивчати кровопаразитів птахів), М. Мельников-Разведенков, О. Маркевич (написав перший підручник з П. укр. мовою «Основи паразитології», 1950) та ін.

Парамонів Олексій (1903 — 68), лісівник, доц. Київ. Лісогосп. Ін-ту, на еміґрації в Німеччині, Венесуелі й Великобрітанії; ст. з ділянки лісоохорони, ліс. ентомології, ліс. політики тощо.

Парамонів Сергій (1894 — 1968), біологентомолог, брат Олексія, дослідник двокрилих; наук. співр. УАН, на еміґрації в Австралії, де відкрив кільканадцять нових видів комах.

Парана, стейт у півд. Бразілії (з 1889), площа — 199 600 км², населення 7,3 млн (1968), у тому ч. бл. 130 000 українців (85% всіх українців у Бразілії).

За винятком вузької смуги над Атлантійським океаном, решта П. — частина Бразілійської високорівні, яка на сх. різко спадає до океану (Serra do Mar), повільно знижується на зах. до р. Парани і на півн. зах. до р. Паранапанема.

Клімат тропічний або субтропічний, залежно від висоти; ч. атмосферичних опадів 1 000 до 2 000 мм (найбільше від червня до вересня). Рослинність: буйні вічнозелені й вогкі ліси над океаном; на високорівні мішані, частіше шпилькові з перевагою браз. аравкарії; над р. Параною субтропічні; на півн. де-не-де савани. Територія, на якій живе 3/4 українців, хвиляста рівнина, на висоті 500 — 900 м, порізана долинами рік і балками. Підсоння субтропічно-гірське, континентальне; сер. температури найтеплішого місяця 23° Ц., найхолоднішого — 14° Ц.; різка різниця між температурою дня й ночі (гол. зимою; навіть до 40° Ц.); 1 500 — 2 000 мм атмосферичних опадів, розміщених нерівномірно. Ґрунти — піщано-глинясті, червоноземи сер. врожайности. Рослинність: аравкарієві і мішані ліси (здебільша вирубані), чагарники (м. ін. парагвайського чаю), подекуди степ (околиці Ponta Grossa на півн. сх. від Курітіби).

Населення П. швидко зростає, почавши від 1890-их pp., завдяки іміґрації з Европи (німці, італійці, поляки, українці тощо) та високому природному приростові: 1890 — 249 000, 1900 — 327 000, 1920 — 686 000, 1940 — 1 236 000, 1960 — 4 278 000, 1968 — 7,3 млн. Основою економіки П. є сіль. госп-во. На експорт вирощується кава (перше місце в Бразілії), для внутр. потреб зернові (кукурудза, риж, пшениця), картопля, бавовна, фасоля, парагвайський чай, цитрусові, банани. Велике значення має тваринництво (рогата худоба, свині) і експлуатація лісів (гол. аравкарії). Пром-сть: харч., ліс. й деревообробна, кам’яновугільна, хем., будів. матеріялів.

Українці селилися в П., як і в усій Бразілії, кількома фазами. Перша (найсильніша) масова іміґрація тривала у 1895 — 97 pp., зокрема в 1896 (тоді постав центр укр. поселенців Прудентополіс). Українці поселювалися тоді в таких новозаснованих абож давніх оселях, розташованих на високорівні: Antonio Olinto i Santos Andrade, група Rio, Claro-Dorizon і Marechal Malet, Prudentopolis, Iracema, м. Curitiba й ін.; разом бл. 20 000. Під час другого напливу еміґрації у 1907 — 14 pp. виникли такі нові осередки: Ivahy, Irati, Itapará, Vera Guarani, Cruz Machado, Nova Galicia. Під час останньої укр. еміґрації у 1947 — 51 pp. велика частина новоприбулих поселилася в столиці П. Курітібі.

Найбільшим скупченням українців, що оселилися в П. (бл. 20 000), є муніципія (пав.) Прудентополіс, де вони становлять 1/4 всього населення. Крім самого м. Прудентополіс, яке є гол. осередком укр. нац., зокрема рел. життя у Бразілії, українці становлять у 24 оселях муніціпії понад пол. всього населення. Другим скупченням українців є гол. м. П. Курітіба. Ін. паранські муніціпії з більшим відсотком укр. населення такі (звич. гол. їх м., що мають таку саму назву, є й укр. скупченнями): Antonio Olinto, Araucária, Dorizon; ін. укр. скупчення: Marechal Malet, Ipiranga, Irati, Lapa Marechal Malet, Pitanga, Ponta Grossa, Rio Azul, São Jose’ dos Pinhais, União da Vitoria, Cruz Machado. На зах. і півн. П., де були раніше непроходимі праліси, у 1930-их pp. появилися укр. поселенці. Вони створили окремі колоніяльні центри або поселилися на постійне проживання у міськ. центрах: Cascavel і Foz do Iguaçu на зах. та Apucarana, Campo Mourão, Londrina і Maringá на півн. стейту П. у смузі кавових плянтацій. Б. Apucarana є колонія «Нова Україна», в якій живе майже компактною масою бл. 100 укр. родин (див. також карту).

Територія, що на ній живуть українці («браз. Україна»), становить приблизно 50 000 км²; поряд українців, на цих самих землях живуть також поляки, італійці, німці і місц. браз. населення. Форма укр. осель: скупчені села, присілки, розкидані хутори, міські (чи скорше маломістечкові) поселення. Характер укр. осель: триванні церкви, побілені хати з садами, добре утриманими, обійстя обведені дерев’яними тинами. У хатах ікони на стінах, між ними портрети укр. церк., культ. та політ. діячів, усе прикрашене укр. вишивками.

Бл. 80% українців П. працюють у сіль. госп-ві і плекають старокрайові і місц. культури, займаються тваринництвом (зокрема свинарством), птахівництвом і бджільництвом. За останній час укр. поселенці дуже зацікавилися плянтаціями кави і м’яти. У півн. П. вже є бл. 500 укр. родин (і прибувають далі), які займаються прибутковим вирощуванням кави. Також культивують м’яту, яка тут має великий попит, насамперед у фармацевтичній пром-сті.

Понад 20% українців працюють у нехліборобських галузях — індустрії, торгівлі й ін.; це робітники, купці й самостійні ремісники, техніки у різних ділянках пром-сти, власники різних пром. підприємств (тартаків, мебльових фабрик тощо). Українці з вищою освітою працюють або за своїми професіями у власних чи чужих підприємствах, або як держ. службовці.

Перев. хліборобська за фахом і поселена здебільше компактно, укр. іміґрація в П. творить як з територіяльного, так і з мовного погляду досить суцільну групу. Оселені поза м. (по колоніях) рільники українці дуже консервативні у своєму побуті, традиціях та мові й відпорні на денаціоналізацію. Розпорошені, по містах чи по плянтаціях кави, укр. робітники й інтеліґенти швидко інтеґруються, переймають португальську мову свого оточення, абож коли й уживають укр. мови, то змішують її з португальською.

Про церк., культ. і гром. життя українців у П. див. Бразілія.

Література: Negrão F. Memória Histórica Paranaense. Курітіба 1926; Burko V., OSBM. Imigração Ucraniana no Brasil. Курітіба 1963; Boruszenko Oksana. A. Imigrção Ukraniana no Parana. In Anais do IV Simpósio de História. Порто Алеґре 1967.

О. Борушенко

Параскевія, ім’я кількох св. жінок у церк. календарі, з яких найпопулярніші у сх. Церквах св. П. з Іконії (Мала Азія), замучена за імператора Діоклетіяна (свято 28. 10) та св. П. 10 в. з м. Тирнова в Болгарії, здогадно слов. походження, що прославилася під Царгородом; культ її ввів з Болгарії в укр. Церкву київ. митр. Григорій Цамблак († 1419), встановивши 14. 10 її днем. На Білорусі (свято 28. 10) дуже шанована св. П.-Пракседа, кн. полоцька, дочка Рогволода, черниця Спаського манастиря і паломниця до св. місць; померла у Римі 1239 р. і канонізована папою Григорієм X у 1273 р. В укр. нар.-христ. віруваннях культ П. пов’язаний з культом П’ятниці; синонімом «Параски» на Україні визначувано усі п’ятниці, коли жінки працювали менш, ніж звич.

Парасюк Остап (* 1921), математик родом з Львівщини, д. чл. АН УРСР (з 1964); з 1947 р. працює в Ін-ті Математики АН УРСР (1956 — 66 — заступник дир.),з 1966 чл. Президії АН УР СР і секретар відділу фізики, проф. Київ. Ун-ту (з 1957). Основні праці П. присвячені матем., фізиці, зокрема застосуванню методів функціональної аналізи в квантовій теорії поля.

Паратакса або сурядність, форма граматичного зв’язку поміж синтаксично однофункційними, однорядними словами (ряди: Батько, мати, брати й сестри входили, віталися й обдаровували молоду), словосполученнями та зворотами, а також поміж реченнями (т. зв. складно-сурядне речення), зв’язок яких виражений лише сполучником однорядного типу та інтонацією (Йому погано, і він поклався в ліжко). П. характеризує насамперед розповіді, народномовні стилі без виявленої граматично логічної розчленованости і підпорядкованости, тоді як гіпотакса типова для наук.-публіцистичних жанрів.

Парафії Католицької Церкви східньослов’янського обряду, див. Неоунія.

Парафіївка (III — 13), с. м. т. на Придніпровській низовині Ічнянського р-ну Чернігівської обл.; 5 200 меш. (1965). Цукровий комбінат (за сезон 1961-62 вироблено 28 000 т цукру, 1912-13 — 7 400), цегельня.

Парафія, парохія, найнижча церк.-адміністративна клітина, з власною церквою та свящ., яка, на точно визначеному обширі, в рамках єпархії, діє для безпосередньої обслуги вірних. Винятково П. може існувати поза територією (військ., в обставинах еміґрації і т. д.). Назва П., вживана вже у 16 в., закріпилася в укр. церкві тільки у 18 — 19 вв., замінивши попереднє поняття «церква». Тоді ж прищепилася назва «парох» для свящ., пресвітера, настоятеля П.

Способи заснування П., будування церкви й парафіяльних будинків, утримання пароха і дяка мінялися у різні часи. У княжу добу й за Гетьманщини фундаторами церков найчастіше були князі, гетьмани, маґнати, шляхта, коз. старшина. Вони обдаровували П. землями, угіддями, призначаючи на церкву навіть частину своїх прибутків (Десятинна церква у Києві). Матеріяльне забезпечення П. уможливлювало її причтові (свящ., диякони, дяки, паламарі тощо) присвячувати час обслуговуванню вірних. Замойський синод (1720) укр.-білор. Кат. Церкви заборонив відкривати П. там, де для них не була забезпечена відповідна дотація. У Правос. Церкві у межах Рос. Імперії відкривання П. було обумовлене кількістю вірних. Згідно статуту Духовної Консисторії 1841 р. П. з малим числом вірних могли мати тільки одного свящ. і дяка. 1869 р. малі церк. громади було об’єднано в більші П., при чому багато церков було закрито або перетворено на приписні до гол. парафіяльної церкви. Земля була підставою утримання причту, що, в поєднанні з дотаціями фундаторів, держ. допомогою, прибутками за треби, зміцнювало духовенство як стан. Це тривало на Центр. і Сх. Землях до революції 1917 — 18 pp., а на Зах. Україні до другої світової війни, себто до конфіскації земель сов. владою. Часткове відбирання церк. земель відбувалося й раніше, і як відшкодування держава виплачувала парафіяльному духовенству невеличку дотацію (Росія, Австрія, Польща). Тепер утримання Ц. базується гол. на пожертвах парафіян (членські внески, недільні й спеціяльні збірки, посмертні записи й ін.).

Парафіяльному причтові допомагають також оплати за духовну обслугу вірних, тобто за т. зв. «треби», бо на території своєї П. (своїм парафіянам і поза нею) причт виконує церк. таїнства й обряди: хрищення, вінчання, похорон, освячування води, благословення домів й ін. Настоятель П. зобов’язаний допомагати своїм парафіянам порадами, навчанням, відвідувати хворих, тому він постійно перебуває в своїй П. і без дозволу церк. влади не може її залишити на довший час. Парохи ведуть метрикальні книги, які давніше в деяких державах вважались офіц. актами, навчають релігії у школах, дбають про рухому й нерухому парафіяльну власність тощо.

Спершу вірні самі вибирали кандидата на пароха (найчастіше з-поміж чл. родини попереднього свящ.), а єп. затверджував його як пароха та висвячував. Поступово, з зміцненням церк. устрою, цей звичай заникав, хоч рекомендація парафіян залишилась арґументом у Правос. Церкві й досі. Деякий час вирішальний вплив на призначення парохів мали патрони-колятори (див. Патронат). Це було поєднане з матеріяльною опікою патрона над П., хоч у добу розкладу церк. життя доводило до випадків самовільних парохів, які займали П., спираючись на патронів, без відома своїх єп. (грамота митр. Й. Борецького 1620 p.). Пізніше призначення парохів стало виключно компетенцією єп., з їхньою консисторією, що у межах Рос. Імперії приспішувало русифікацію укр. церкви.

П. обслуговує звич. один свящ., але у більших П. парох має помічників (сотрудник, катехит). За традицією, парохи були незмінні. Вони не могли самі залишити довіреної їм П., також без їхнього прохання чи якихось важливих причин єп. не міг їх перевести на ін. П. (у Кат. Церкві для цього був потрібний канонічний процес). Нині, однаково як в СССР, так і на еміґрації, парохи змінні.

Дяк (псаломщик), що звич. керує церк. хором (і давніше паламар), має, як церковнослужитель, також вплив на парафіяльне життя. У парафіяльних справах парохові допомагають світські представники П.: титар, церк. староста, гол. парафіяльної ради. Особливий вплив мали церк. старости в Правос. Церкві, і їх вибір відбувався у присутності декана й затверджувався єп. Братства й сестрицтва мають також вплив на діяльність П., зокрема у Правос. Церкві, у якій участь світського елементу в житті П. значно більша, ніж у Кат., де голос сп. лишається вирішальним. У Кат. Церкві активну участь у праці П. беруть сестри-законниці, особливо в утриманні храму, веденні дитячих садків, парафіяльних шкіл і курсів.

Кілька найближчих П. творять деканат (благочиніє, благочинство), на чолі з деканом, який наглядає за П. свого деканату. Третій церк.-орг. щабель понад П. й деканатами — єпархія. Число П. у деканатах і єпархіях не устійнене.

П. в укр. Церкві була завжди осередком духової культури й освіти. Перед заснуванням подібних держ. установ, П. мали свої школи (див. Парафіяльні школи), притулки, сиротинці, лічниці, друкарні, відогравши чималу ролю у збереженні нац.-рел. свідомости народу. На еміґрації, гол. в заокеанських країнах, правос. і кат. П. продовжують бути осередком і позацерк. укр. життя. Є вони найкраще організованими і найбільш тривкими клітинами укр. спільноти в діяспорі.

Література: Декрети Кобринського, Замойського і Львівського соборів; Правос Богословська Енциклопедія, т. 5; Pelesch J. Geschichte der Union. I, II. Відень 1878 — 1880; Грушевський М. Історія України-Руси, т. 5. Л. 1905; Лотоцький О. Укр. джерела церк. права. В. 1931; Encyclopedia Cattolica. Рим 1953; Coussa A. De iure eccl. orientali. Рим 1958.

І. Коровицький і о. І. Патрило

Парафіяльні школи, початкові школи при церк. парафіях, які діяли на Україні вже з 11 в. Учителями в них були свящ., частіше дяки, інколи мандрівні. У 15 — 18 вв. на Україні П. ш. були найпоширенішим видом шкільництва. На Лівобережжі в першій пол. 18 в. П. ш. існували майже при кожній парафії, і в них під проводом дяків-бакалярів навчалися не тільки діти, а й дорослі. В 7 полках Гетьманщини у 1740 — 47 pp. на всіх 1 099 поселень було 766 шкіл, перев. парафіяльних; на Слобожанщині 1732 р. — 129 П. ш. Значно менше було П. ш. на Правобережжі під поль. пануванням (у 1789 р. були тимчасово закриті рішенням Едукаційної Комісії); вони мали назву «руських церк. шкіл».

Наприкін. 18 і на поч. 19 в. кількість П. ш. на Центр. і Сх.-Укр. Землях зменшилася через централізаційні й русифікаційні заходи рос. уряду. За статутом 1804 р. вони дістали офіц. назву П. ш. і діяли як одноклясові школи; за статутом 1828 р. в більших місцевостях відкрито двоклясові П. ш. Таким чином, відтоді діяли такі типи П. ш.: школи грамоти (однорічні), одноклясові (2-3 роки навчання), двоклясові (4-5 pp.). Вони були призначені для нижчих шарів суспільства і стояли на низькому рівні. П. ш. на Правобережжі мали до поч. 1830-их pp. дещо ін. статут і поль. характер. Ч. П. ш. було невелике: у 1835 р. бл. 100 по всій Україні. Значно більше дітей вчилося приватно у дяків.

Ч. П. ш. збільшилося після скасування кріпацтва і введення статуту 1864 p., за яким П. ш. стали одним з типів початкових нар. шкіл (ін. типи: земські і початкові міські школи). У 1884 і 1896 П. ш. дістали нові правила і назву церк.-парафіяльних (церк.-приходських). В одноклясових П. ш. навчали Закону Божого, церк. співу, читати і писати і початкових рахунків; у двоклясових — також відомостей з історії церкви і «отечества». Рівень навчання в П. ш. був нижчий, ніж у земських школах, і учні виходили з них часто напівписьменними. Вчителями Д. ш. були особи з церк. причту (свящ., диякони, дяки) або особи, що мали духовну сер. освіту — семінарію чи епархіяльне училище. П. ш. керував місц. свящ. на правах завідувача школи; в єпархіях створено для них шкільні ради. П. ш. мали від держави матеріяльну підтримку. Не дивлячись на те, що уряд і церк. відомство вживали заходів для поширення П. ш., успіху вони серед населення України не мали, особливо в земських губ. У 1893 р. в 6 земських губ. України П. ш. становили тільки 25% всіх початкових шкіл, а навчалось у них 14,6% дітей; відповідні відсотки у 3 неземських губ. (Волинська, Київ., Подільська) — 69,0 і 64,0. Після революції 1905 p., особливо на поч. розбудови мережі шкіл заг. навчання (1908), ч. П. ш. почало зменшуватися (їх включали в цю мережу), однак ще 1911 р. в Київ. шкільній окрузі, що охоплювала 5 укр. губ., було 6 628 церк.-парафіяльних шкіл та шкіл грамоти або 59,6% всіх нар. шкіл. 1917 р. П. ш. реорганізовано в загальноосв. світські школи.

У Галичині і на Буковині після приєднання їх до Австрії й декрету Йосифа II про реформу шкільництва, кількість П. ш. почала зростати: у 1821 р. на 1 226 шкіл 834 було церк. (68% усіх). Рівень навчання в П. ш. був низький, вони діяли здебільша взимку, учителями в них були дяки. З 1863 р. П. ш. в Галичині й на Буковині скасовано й реорганізовано на світські початкові нар. школи (докладніше див. ЕУ I, стор. 926-28).

На Закарпатті П. (церк.) ш. в другій пол. 18 і першій пол. 19 в. були на високому рівні (1793 р. їх було бл. 300). Пізніше, у зв’язку з угорщенням шкільництва і розбудовою держ. шкіл ч. П. ш. постійно зменшувалося: 1907 р. — 107, 1918 — 34; мова навчання (також і релігія) в них була угор., а укр. вчили як одного з предметів (докладніше див. ЕУ I, стор. 933). Під час чес. панування на Карп. Україні (Мукачівська єпархія) діяло ледве кілька П. ш.; значно більше їх було на Пряшівщині (155), і вони існували аж до 1948 p.

Р. М.

Парахоняк Олександра, див. Любич-Парахоняк Олександра.

Парашка (IV — 4), один з найвищих верхів у Високому Бескиді (1 271 м.).

Паращук Михайло (1878 — 1963), скульптор, кераміст і гром. діяч, родом з Тернопільщини; вчився у Кракові, Відні, Львові й Парижі (1907 — 09 в Академії Жульян, у Верле і в робітні Родена); працював у Львові, Варшаві (1902 — 05), Мюнхені, Києві (1911 — 14), Раштаті (1915 — 18, вів керамічну школу); з 1921 р. у Софії (Болгарія), там мав свою школу. В доболг. період П. виконав бл. 30 скульптурних портретів, перев. укр. письм. і мистців, жанрові композиції (цикл «Поневолені»), пам’ятники (А. Міцкєвічеві у Львові, разом з А. Попелем, загиблим укр. воякам у таборах полонених у Вєцлярі й Раштаті) та ін. У Болгарії, крім численних портретів визначних болгарів і пам’ятників (зокрема на могилі М. Драгоманова, мавзолея Г. Димитрову, знищеним жидам у другій світовій війні — у Софії, на честь Перемоги над турками 1444 р. у Варні й ін.), П. працював у монументальній декоративній скульптурі для репрезентативних будівель столиці (Військ. Академія, ун-т, Нар. бібліотека, Муз. театр та ін.) і провінції (доми культури й ін.). У ранніх творах П. помітний нахил до роденівського імпресіонізму і психологізму, у софійський період П. перейшов на акад. позиції. Керамічні вироби П. формою і орнаментикою базовані на традиційній нар. кераміці. Нечисленні ранні твори П. зберігаються у Львівському Музеї Укр. Мистецтва.

П. був гром. діячем на еміґрації: у 1915 — 18 pp. у Союзі Визволення України (в таборах укр. військовополонених у Вецлярі й Раштаті), у 1920 р. у складі дипломатичної Місії УНР у Ревелі (Естонія) і гол. — у Болгарії, в якій був ініціятором Болгарсько-Укр. Т-ва. 1926 р. П. організував з’їзд укр. еміґрації і очолив обрану на ньому Малу Раду, був інформатором про Україну та її представником перед болг. світом. Помер у Софії.

[Паращук Михайло (* Варваринці, Теребовельський пов. — † Баня, Пловдивська провінція, Болгарія). — Виправлення. Т. 11.]

Париж (Paris), столиця Франції, один 3 світових політ., культ. і екон. центрів; 3 млн меш. (з передмістями понад 8 млн). Малими групами в П. українці перебували з найдавніших часів; у новіші часи (20 в.) в П. живе 600 — 1 200 українців. П. — один з центрів еміґрантів з усіх країн, також центр укр. еміґрації.

11 — 19 вв. Перші сліди перебування українців в П. датуються з княжої доби (Анна Ярославна), однак тільки з 14 в., а особливо з 15 — 17 вв., коли українці приїздили на студії до Сорбонни, зберігаються точніші дані. Від цих студентів, походять рукописні твори, як «Граматика Словенская» (1643 і 1645) І. Ужевича «славної Академії Париской в Теології студента Парижу».

Серед перших укр. еміґрантів в П. були гетьманич Г. Орлик та деякі прихильники Мазепи, які згодом асимілювалися. У 18 в. в П. вчився маляр А. Лосенко (1761 — 65). У другій пол. 19 в. ряд укр. культ. діячів жили в П.: Марко Вовчок (1860 — 67), М. Башкирцева (1860 — 84), Ф. Вовк (1887 — 1900); відвідували П. — М. Драгоманов у 1870 — 90-их pp., у 1903 p. M. Грушевський.

Організовано українці появилися в П. тільки на поч. 20 в., створивши тут першу укр. орг-цію Укр. Громаду в П. (Cercle des Oukrainiens à Paris, 1908 — 14), яка нараховувала бл. 120 чл., еміґрантів після 1905 p. з Росії та студентів з Галичини. Серед чільних чл. цієї громади були: Я. Федорчук, Ф. Опинко, М. Паращук, В. Винниченко, О. Коваленко, М. Рудницький, Є. Бачинський. Громада видавала українознавчі публікації франц. мовою та вела інформативну працю про Україну.

1918 — 40 pp. Після першої світової війни у П. перебували українці з експедиційного корпусу рос. армії та ряд офіц. дипломатичних делеґацій і місій УНР і ЗУНР на мирову конференцію в П. (Г. Сидоренко, М. Тишкевич, В. Панейко, А. Марґолін, О. Шульгин та ін.). З 1924 р. до П. почали прибувати політ. еміґранти: С. Петлюра, В. Прокопович, І. Косенко, М. Шумицький, кол. старшини і вояки Армії УНР (М. Капустянський, О. Удовиченко, М. Шаповал та ін.), залишенці Капелі О. Кошиця. З 1923 р. почала прибувати заробітчанська еміґрація з Зах. Укр. Земель, особливо з Галичини. Між двома світовими війнами П. став одним з найбільших центрів укр. еміґрації, в якому діяли укр. орг-ції і гром. централі у Франції: Укр. Громада у Франції (1924 — 40), Укр. Нар. Союз (1932 — 49), Ген. Рада Союзу Укр. Еміґраційних Орг-цій у Франції (1925 — 40), Т-во б. Вояків Армії УНР у Франції (з 1927), Укр. Громада у Парижі — (з 1926), совєтофільський Союз Укр. Громадян у Франції (1925 — 32), Укр. Студентська Громада в Парижі (з 1924), Бібліотека ім. С. Петлюри (з 1929), «Пласт» (1938 — 40) тощо.

За цей період виходило 8 періодичних вид., серед яких довше протрималися «Тризуб» (1925 — 40), «Укр. Слово» (з 1933), «Prométhée» (1926 — 38) та ж. «La Revue de Prométhée» (1938 — 40).

1940 — 44 pp. За нім. окупації більшість укр. орг-цій припинила свою діяльність, дозволена була тільки офіц. Укр. Установа Довір’я під проводом І. Стасіва (1942 — 44), яка здійснювала соц.-культ. опіку над еміґрантами і втікачами. Вид. справи вела книгарня «Кобзар». Під час окупації деякі українці були заарештовані (І. Борщак, О. Шульгин, М. Шаповал, О. Бойків); німці вивезли бібліотеку ім. С. Петлюри.

З 1944 р. Новий доплив укр. еміґрації до П. розпочався після закінчення другої світової війни з переселенчих таборів Німеччини й Австрії. Українці працюють зараз перев. на заводах, але також у вільних професіях, установах. У 1950-их pp. частина українців виїхала за океан. За цей час відновили свою діяльність деякі передвоєнні орг-ції: Укр. Нар. Союз, який з 1949 р. перетворився на Укр. Нац. Єдність, Т-во б. Вояків Армії УНР, Бібліотека ім. С. Петлюри, Укр. Студентська Громада в П., а також постали нові: Об’єднання Укр. Робітників у Франції (з 1946), Об’єднання. Українців у Франції (з 1949), Укр. Громадська Опіка (з 1948), Укр. Акад. Т-во у П. (з 1946), Укр. Христ. Рух (з 1954), Союз Українок у Франції (з 1946), як також дві молодіжні орг-ції: Спілка Укр. Молоді (з 1949) і Орг-ція Укр. Молоді у Франції (з 1956). У 1951 — 54 pp. П. був осідком Центр. Союзу Укр. Студентства. Діяльність всіх цих орг-цій з 1948 р. координує Укр. Гром. Центр. Комітет.

З періодичних вид. виходили: тижневики: «Укр. Слово» (відновлене у 1948) і «Українець» (1945 — 60), двотижневики: «Соборна Україна» (1950 — 51) і «Громада» (1948 — 49), ж. українознавства «Соборна Україна» (1947) і «Україна» (1949 — 53), ж. укр. молоді «Смолоскип» (1950-57), «Благовісник» (1953 — 54) та 5 ж. франц. мовою: «ABN-Correspondance» (1952 — 54), «Ukraine Libre» (1953 — 54; місячник), «Bulletin Franco-Ukrainien» (з 1958; неперіодично), «L’Est Européen» (з 1962; місячник), «Echos d’Ukraine» (з 1962; неперіодично).

В П. існують дві укр. церкви: Правос. з 1925 р. (1949 — 53 pp. осідок митр. УАПЦ Полікарпа Сікорського) і Кат. з 1937 р. (осідок єп. Володимира Маланчука).

Осередком укр. наук. життя є НТШ в Европі, яке має осідок поблизу П. в Сарселі.

У держ. Школі Живих Сх. Мов з 1939 р. викладається укр. мова і українознавство — І. Борщак (1939 — 59) і М. Шеррер (з 1959). Багато україністики зберігають такі держ. бібліотеки: Institut d’Etudes Slaves, Ecole Nationale des Langues Orientales Vivantes, Bibliothèque de Documentation Internationale Contemporaines, Bibliothèque Nationale, Bibliothèque Slave, Бібліотека НТШ і Бібліотека ім. С. Петлюри.

З укр. мистців з П. пов’язані: А. Лосенко, М. Башкирцева, О. Мурашко, П. Левченко, М. Паращук, М. Бойчук, О. Архипенко, С. Левицька, М. Андрієнко-Нечитайло, О. Грищенко, В. Хмелюк, С. Зарицька, М. Кричевський, П. Омельченко, М. Глущенко, В. Перебийніс, С. Борачок, С. Гординський, М. Мороз, Л. Гуцалюк, А. Сологуб, Т. Вирста та ін.

З музик і композиторів слід згадати: В. Грудину, Ф. Якименка; інструменталістів: А. Вирсту, піяністку Д. Дрогомирецьку; вокалістів: Є. Зарицьку, М. Скаля-Старицького та ін.

На міжнар. відтинку між двома світовими війнами українці брали участь у франко-укр. т-ві Cercle des Etudes Ukrainiennes (з 1930), в Комітеті дружби народів Кавказу, Туркестану й України («Прометей»), Після 1946 р. активними на міжнар. полі були: ОУРФ, Т-во б. Вояків Армії УНР, Об’єднання Українців у Франції, Укр. Христ. Рух, Укр. Fyx для Об’єднання Европи (Union Ukrainienne pour la Fédération Européennee з 1961). Українці беруть активну участь в АБН, Паризькому Бльоці (з 1953) та в Міжнар. Вільній Академії (з 1951). Див. також Франція.

Література: Борщак І. Україна в Парижі — мандрування і пам’ятки, ж. Україна, ч. 2 — 10, 1949 — 53; L’Eglise Saint Vladimir le Grand à Paris. Париж 1952; Бачинський Є. Галичани в Укр. Громаді в П. ж. Україна, ч. 7, 1952; М. К. Укр. мистці в Парижі. Календар-альманах, Париж 1955; Вирста А. Укр. музики в Парижі. Календар-альманах, Париж 1956; Жуковський А. Нарис історії укр. Студентської Громади в Парижі. Календар-альманах, Париж 1957; Бюлетень Укр. Акад. Т-ва в П. 1958; часописи і журн.: Укр. Слово, Українець, Громада, Тризуб, Україна.

А. Жуковський

Паризький Бльок, популярна назва Ліґи Визволення Народів СССР, орг-ції поневолених СССР народів, заснованої у Парижі 1953 р. політ. діячами: грузином Ґеґечкорі, вірменами Навасардьяном і ген. Дро, азербайджанцем Расулом Заде, білорусом М. Абрамчиком й ін.; з українців у діяльності П. Б. найбільшу участь брали М. Лівицький, Д. Андрієвський, С. Довгаль та ін. До П. Б. належать нац.-політ. центри Азербайджану, Білоруси, Вірменії, Грузії, Ідель-Уралу, Криму, Козаків, Півн. Кавказу, Туркестану й України. Метою П. Б. є координація зусиль поневолених народів для боротьби проти сов. окупації і відновлення їхньої незалежности. П. Б. встановлює зв’язки з міжнар. орг-ціями, які прихильно ставляться до держ. прагнень поневолених народів, влаштовує пресконференції, маніфестації, видає деклярації і звертається з меморандумами до держав зах. світу; у 1958 — 67 pp. видавав ж. «Problems of the Peoples of the USSR» (ред. С. Довгаль). Філії у Мюнхені, Парижі, Нью-Йорку й Істамбулі.

Паризькі мирові договори 1947 року, договори, підписані державами переможцями у другій світовій війні (див. Світові війни) та переможеними евр. союзниками: Німеччиною, Італією, Фінляндією, Болгарією, Румунією й Угорщиною. Мирова конференція розпочалася у липні 1946 р. в результаті узгіднення гол. пунктів проєктів договорів між чотирма «великими» союзними державами. На ній були представники 21 країни, м. ін. УССР (гол. делеґації Д. Мануїльський) і БССР, на участі яких наполягав СССР з уваги на їх видатну участь у війні та втрати, що їх вони понесли. Проте ані УССР, ані БССР не вігзнано окремо воєнних репарацій і реституцій.

Наслідком конференції було п’ять П. м. д. з переможеними країнами, підписаних 10. 2. 1947, які увійшли в силу 15. 9. 1947; УССР є сиґнатором усіх цих договорів. Зміст П. м. д. становить м. ін. і полагодження територіяльних справ, у тому ч. півд.-зах. кордонів СССР (тобто і УССР). Договір з Румунією встановлює сов.-рум. кордон (в тому ч. і з УССР) згідно з умовою з 28. 6. 1940, себто включає до СССР Басарабію і Півн. Буковину, та вздовж чехо-слов.-рум. кордону на 1. 1. 1938. За договором з Угорщиною, кордон на відтинку УССР проходить по лінії чехо-слов.-угор. кордону на 1. 1. 193.8. Договори з придунайськими країнами стверджують міжнар. статус судноплавання на Дунаї. Окремі постанови забезпечують культ. права нац. меншостей та права людини і громадянина всіх мешканців. П. м. д. 1947 р. часто порушували СССР та його сателіти: Болгарія, Румунія й Угорщина.

З нагоди Мирової конференції в Парижі представники укр. політ. установ за кордоном намагалися інформувати її учасників про дійсний стан на Україні і про фіктивну ролю укр. сов. делеґації, до держав-учасників М. к. було вислано спільний меморіял від екзильного уряду УНР та Закордонного представництва УГВР.

В. М.

Париллє Северина (світське ім’я Степанія; 1884 — 1941), черниця Чину Сестер Василіянок і вчителька їхньої гімназії у Львові; колекціонер нар. ноші та вишивок. Свої колекції П. демонструвала у Львові і в ЗДА; пізніше передала їх музеєві НТШ у Львові та епархіяльному — в Стемфорді (ЗДА).

Попередня     Головна     Наступна