[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1966. — Т. 5. — С. 1978-1994.]

Попередня     Головна     Наступна

Пенітенціярна система, сукупність карних закладів, їх орг-ція і система відбування кари та позбавлення волі в даній країні. П. с: розвинулася в наслідок модерних течій у кримінальній політиці, які висували, як мету відбування кари, виправлення й ресоціялізацію злочинця, у протилежність до погляду на кару як помсту чи відплату. Представником модерних течій в П. с. був українець М. Чубинський («Очерки уголовной политики», 1905; «Курс уголовной политики», 1912).

На укр. землях під Росією модерні течії П. с., гол. з Англії, не були вдалі перев. через відсутність відповідно влаштованих приміщень позбавлення волі й переповнення існуючих. Натомість було розбудовано широку систему заслання, яка керувалася потрійною метою: ізолювати небезпечні, гол. з політ. погляду, елементи, заселювати малолюдні території Сибіру та карати. і виправляти злочинців. До 1900 р. закон передбачав три роди заслання: на важкі роботи, на постійне проживання і на тимчасове проживання, з цієї дати скасовано заслання на поселення і проживання та замінено їх ув’язненням.

Після революції 1917 р. большевики намагалися протиставити П. с. свою власну «виправно-трудову», метою якої мало стати «виправлення й перевиховання ув’язнених з метою приєднання їх до чесного ставлення до праці на соц. підприємствах, точного виконання законів і поважання правил соц. співжиття». У цій системі елемент кари як відплати мав бути ліквідований. В’язні працювали на держ. підприємствах і були оплачувані за тарифами, обов’язковими для робітників і службовців. Нагляд над трудовими колоніями мали виконувати гром. комісії. Практиковано різні роди «виховно-трудового впливу»: позбавлення волі, виправні роботи і заслання. Порядок відбування кари реґулювали в УССР поодинокі норми й інструкції. У 1925 р. був схвалений Виправно-Трудовий Кодекс УССР. Однак від часу введення п’ятирічних плянів забуто всі принципи політики П. с., а в’язнів трактовано як дешеву робочу силу. Весь СССР покрився мережею таборів праці. З 1956 р. наступила зміна на краще. 1957 р. появилося «Положення про спостережні комісії» (гром. фактор), затверджене Радами Мін. поодиноких союзних респ., отже й УССР. Комісії існують при Виконкомах місц. рад. Але практична роля цих комісій мінімальна. 1958 р. Рада Мін. СССР затвердила «Положення про виправно-трудові колонії і тюрми», дійсне для всього СССР. 1959 р. Верховна Рада СССР ухвалила постанову про підготову «Основ виправно-трудового законодавства Союзу ССР і союзних республік», на підставі яких мають бути укладені Виправно трудові кодекси союзних респ. (ці праці ще не закінчені).

Виправно-трудові колонії (ВТК) поділяються на місц., міжобл. і міжресп. Виправно-трудове право не знає засади, згідно з якою громадяни даної респ. мають відбувати кару виключно на території цієї респ. ВТК діляться на колонії заг., загостреного і суворого режиму. Різниця між ними полягає в ступені ізоляції від зовн. світу. У межах зони в’язням дозволено вільно рухатися. Крім того, існують ще ВТК з особливим режимом, у яких в’язнів замикають у камерах і з них виводять на роботу. Тому ресоціялізація в’язня має виразне політ. забарвлення. Перевиховання в’язня має на меті його льояльне ставлення до політ. і соц. устрою. Тим різниться сов. ресоціялізація від виховних метод у виправних закладах зах. світу, де ресоціялізація має гуманний, а не політ. характер.

Для малолітніх існує особлива П. с., реґульована Положенням про трудові колонії для малолітніх Мін-ва Внутр. Справ з 1968 р. (поодинокі його постанови включено 1969 до Кримінально-Процесуального Кодексу УРСР). В УССР, як і в ін. респ., існують два типи таких колоній: з заг. і з загостреним режимом. Тільки у рідких випадках малолітні відбувають кару поза межами союзної респ.

З погляду П. с. Україна не знає жадних особливостей, тому що всі ці питання вреґульовані Мін-вом Внутр Справ СССР.

На укр. землях під Австрією П. с. розвивалася поступово від жорстокого закону Йосифа II 1787 р. через толерантніші накази декрету 1790, Кодексу 1810 аж до Карного Кодексу 1852, який був дійсний у Галичині до 1932. Кодекс 1852 передбачав арешт — чотири види за легкі провини, від 24 год. до 6 місяців, і в’язницю — від 6 місяців до 20 pp. або довічно — т. зв. «звич.» і «другого ступеня» з різними загостреннями.

На укр. землях під Польщею з 1918 до 1939 р. стосувалися спершу в’язничні системи кол. Росії й Австрії, аж до вид. поль. законів (в’язничний реґулямін 1931, Карний Кодекс 1932 p.). За легкі провини стосовано арешт від 7 днів до 5 pp., а за тяжкі — в’язницю від 6 місяців до 15 pp. або довічно. До засуджених на в’язницю понад 3 pp. стосовано т. зв. «проґресивну систему», за якою засуджених тримали у спеціяльних в’язницях залежно від індивідуальних прикмет (вік, мотиви злочину, попередня судимість) і поділяли на кляси з поступовим полегшенням умов залежно від виявленої поправности. Ув’язнений був зобов’язаний працювати.

Див. також Заслання, Концентраційні табори, Примусова праця, Тюрли.

Література: Чубинский М. Наука уголовнаго права и ея составные элементы. 1902; Бушуев И. А. Исправительные работы. М. 1959; Беляев Н. А. Общественный контроль за деятельностью исправительных и воспитательных учреждений. М. 1962; Исправительное право (колектив авторів). М. 1966.

А. Білинський, Ю. Старосольський

Пенк (Penck) Альбрехт (1858 — 1945), визначний нім. географ, проф. Віденського й Берлінського ун-тів, д. чл. НТШ; один з перших географів, що визнавав Україну як окрему «природну й нац.-політ. одиницю» («Die Ukraine» в «Zeitschrift der Gesellschaft für Erdkunde», 1916). Учнем П. був С. Рудницький.

Пенсії, реґулярні грошові виплати з держ., гром. чи приватних фондів соц. забезпечення або страхування (асекурації) особам похилого віку, інвалідам, утриманцям і сиротам, а також заслуженим та упривілейованим особам. Добровільне взаємне страхування робітників і службовців від інвалідности на укр. землях під Австрією почалося у 1890-их. pp.; під Росією з поч. 20 в. Законом 1912 р. в Рос. Імперії вперше введено держ. страхування пром. робітників від каліцтва та хвороби на праці (максимальна Д. при повній непрацездатності становила 2/3 заробітної платні).

В УССР 1922 р. введено держ. П. інвалідам, їх утриманцям і сиротам по смерті годувальника; 1925 учителям та лікарям за вислугу років; 1929 — старечі П. для робітників у тяжкій пром-сті й на транспорті, з 1932 їх поширено на всіх робітників, 1937 — на всіх службовців та студентів. До 1937 П. оплачувалися з відрахунків від зарплатні, а далі ці кошти взяли на себе держава і підприємства. Впродовж 1931 — 37 pp. майже всі П. призначалися й виплачувалися профспілками, а відтоді — Мін-вом Соц. Забезпечення УРСР. П. у ті часи були дуже низькі і їхня купівельна сила в умовах заг. інфляції швидко падала. Тільки 1939 П. для старших осіб та інвалідів підвищено від 50 (60 — 75 карб. з родиною) до 200 карб. на місяць (в тодішньому маштабі цін). Законом 14. 7. 1956, який діє й тепер, проведено заг. реформу П., значно їх підвищено й поширено та вперше надано право на часткову П. при неповному стажі праці. У 1964 р. надано право на держ. Д. головам, аґрономам та механізаторам колгоспів; одночасно для всіх ін. колгоспників створено централізований всесоюзний страховий фонд з коштів самих колгоспів і держави.

Сучасна система пенсійного забезпечення на Україні така: на повну старечу П. до кін. життя мають право робітники й рядові службовці, коли вони досягнуть 60 pp. (жінки — 55) та при стажі (тяглости праці) 25 pp. (для жінок — 20); вона становить 50 — 100% зарплатні за останні 12 місяців залежно від її розміру — максимальна 120, мінімальна 30 карб. на місяць; порівняно з 1955 вона збільшилась у 6 разів, що показує, якою малою вона була перед тим. Додатки до основної старечої П., але лише при умові, що стаж праці був повний, такі: на 1 утриманця 10%, на 2 і більше 15%; якщо пенсіонер безперервно працював на тій самій роботі, ще 3 — 5%; якщо ж він тепер живе на селі чи має присадибну ділянку, його Л. зменшується на 15%. Коли пенсіонер не допрацював 25 pp., його П. зменшується пропорційно до відробленого часу, мінімум до 1/4 повної П., що означає, що дійсний мінімум старечої П. є нині 7 карб. 50 коп. Стареча П. втрачається, якщо в день здобуття права на П. людина не працює. До робітників і службовців у правах на держ. старечу П. прирівняні гол. колгоспів, колгоспні фахівці та механізатори, а також письм., мистці, музики, журналісти, пропаґандисти тощо.

П. за інвалідністю призначається при цілковитій або частковій втраті працездатности під час праці. Вона становить 16 — 120 карб. на місяць, залежно від стану інвалідности, стажу праці та віку потерпілого. Додатки до П. на утриманців інваліда такі ж, як у випадку старечої П. Право на П. за інвалідністю, крім осіб, що мають право на старечу П., мають також студенти, рядові військові та міліціонери. Ветерани війни здебільша належать також до цієї категорії пенсіонерів, хоч їхні П. виплачуються з держ. бюджету, а не за кошти соц. страхування.

Посмертні П. утриманцям померлого, що мав право на П., даються непрацездатним чл. родини — дітям до 16 pp., вдові, якщо має 55 pp. або доглядає дітей (вдівцеві, якщо має 60 pp.), та інвалідам. П. призначається не кожному чл. родини зокрема, а родині як цілості. Розміри Д. коливаються від 21 до 100 карб. на місяць на родину, залежно від ч. чл. родини та умов смерти годувальника.

П. за вислугу pp., тобто право виходу на П. незалежно від віку, але при умові, що вони працювали 25 pp. за своїм фахом, мають вчителі та ін. працівники нар. освіти; розміри їхньої П. від 30 до 120 карб. на місяць, залежно від їх платні і стажу. Наук. працівники мають право на старечі П. (40% заробітної платні) при 60 pp. (жінки — 55) та при стажі не менше 25 pp. (жінки — 20), а також Д. за інвалідністю (20 — 40% заробітної платні) і посмертні П. утриманцям (40 — 80% інвалідної П.). Максимальні П. для цієї категорії пенсіонерів значно вищі, ніж для попередніх, — 240 карб. на місяць. Найупривілейованішою клясою пенсіонерів є вищі старшини збройних сил, Комітету Держ. Безпеки та Мін-ва Внутр. Справ. Вони мають право виходу на П. у 40 pp. по 20 pp. праці, а їхня максимальна Д. не має абсолютної межі. Ці П. виплачуються з бюджету Мін-ва Оборони СОСР, КДБ й Мін-ва Внутр. Справ.

Від 1928 існують ще т. зв. персональні П., що надаються окремим особам за особливі заслуги перед компартією та державою. Вони виплачуються коштом держ. бюджету, а не соц. забезпечення. Ці П. одержують гол. ч. номенклятурні службовці (див. номенклятура). Мінімальний вік для виходу на персональну П. є 55 pp. і 50 pp. для жінок, незалежно від стажу праці. Персональні Л. є трьох ступенів: всесоюзного значення (до 200 карб. на місяць, помешкання, авто, прислуга тощо), респ. (до 120 карб.) і місц. (до 60 карб.). Після смерти персонального пенсіонера його утриманці далі одержують 70 — 100% його П.

Найнижчі П. дістають колгоспники. Кошти свого забезпечення вони здебільша вплачують самі чи властиво колгоспи платять за них, зменшуючи їхню платню. Право на старечу П. мають чоловіки тільки у 65 pp. і з стажем не менше 25 pp., а жінки відповідно 60 і 20. Колгоспники на Зах. Україні, які не мали часу так довго бути в колгоспі, мають право на П. тільки тоді, коли вони належать до колгоспу від часу його створення. Розмір старечих П. становить 50% від заробітку нижче 50 карб. на місяць, плюс 25% від того, що зароблено понад 50 карб. — мінімально 12 карб. на місяць, максимально — 102 карб. Жадних додатків до Л., навіть на утриманців, не передбачається. Мінімальні й максимальні П. для інвалідів такі самі, посмертна П. на утриманців колгоспника мінімум 9 карб. і максимум 102 карб. на місяць.

Ч. всіх пенсіонерів та їхніх утриманців в УССР збільшилося з 19 (1925) до 3 521 (1959) й 6 872 (1967; у тому ч. 1 087 ветеранів і 2 516 колгоспників) тис. Разом виплачено у 1959 р. 692,5, у 1966 — 2 278,0 млн карб. Отже, сер. розмір однієї П. становив 16,5 карб. у 1959 р. й 27,7 карб. у 1966 — 67, тобто 22% й 28% порівняно до сер. заробітної платні робітника і службовця. Для порівняння: сер. стареча П. у ЗДА в 1967 р. становила 70,00 дол. на місяць, для інвалідів — 81,00 дол., посмертна на 1 утриманця — 41,00 дол. (23,5% сер. платні робітника і службовця). Але стані праці для одержання мінімальної П. у ЗДА є тільки 4-5 pp., або можна й зовсім не працювати, аби були плачені відповідні членські внески до держ. соц. страхування. Жінки й діти та ін. утриманці пенсіонера забезпечені порівняно до заробітної платні працюючих робітника і службовця в багатьох країнах Зах. в 2 — 3 рази більше, ніж на Україні; так само й пенсіонери у сіль. госп-ві. Також розміри обов’язкового стажу праці на Зах. значно менші, ніж в УССР і наголос у соц. забезпеченні ставиться не на виконання праці, а на оплату членських внесків, незалежно від того, чи людина працює чи ні.

Див. ще Соціяльне забезпечення.

Література: Астрахан Е. Пенсии инвалидам труда, М. 1947; Котляр А., Кожевников Б. Вопросы пенсионного обеспечения военнослужащих и их семей. М. 1959: U. S. Dept. of Health, Education and Welfare. Social Security Programs Throughout the World. Вашінґтон 1964; Законодательство о пенсиях и пособиях членам колхоза, сборник официальных материалов, 2 издание. М. 1966; Ачаркан В. Государственные пенсии. М. 1967.

В. Голубничий

Пенсільванія, стейт у сх. частині ЗДА, площа — 117 400 км², 11,4 млн меш. (1963), у тому ч. бл. 300 000 українців (у 1889 — 1930 pp. у П. поселилося 114 179 укр. іміґрантів; у 1960 р. укр. мову, як рідну до приїзду до ЗДА, подало 18 889 осіб, у тому ч. 16 509 у м.). Гол. осередки укр. поселення: Філдельфія, Честер, Аллентавн, Пітсбурґ, Скрентон. У 140 відділах Укр. Нар. Союзу на терені П. у 1965 р. було 15 171 чл.

Пеньків Олександер (* 1906), вчений у галузі гірничої механіки родом з Дніпропетровського, чл.-кор. АН УРСР; проф. високих шкіл у Дніпропетровському і Києві (з 1954 р. у Київ. Ін-ті Інженерів цивільної авіяції), керівник відділу міцности машин та споруд Ін-ту Гірничої Механіки АН УРСР (1938 — 68); праці з теорії стійкости й коливань, міцности та довговічности авіяційних конструкцій.

[Пеньків (Пеньков) Олександер (1906 — 1968, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Пеньківка, с. Кремгесівського р-ну Кіровоградської обл.; тут досліджувано (1956 — 57) групу ранньослов. поселень 6 — 8 вв. і виявлено півземдянки з кам’яними печами та ліпною керамікою, між дрібними знахідками срібна зооморфна фібула.

«Первісне Громадянство», наук. збірник, що виходив заходами Культ.-Іст. Комісії ВУАН, пізніше Н.-Д. Катедри Історії України за ред. К. Грушевської, присвячений питанням примітивної культури та її пережитків на Україні, соц. передісторії, нар. творчости в соціологічному освітленні. Вийшов у 6 кн. за 1926 — 29 pp. (В-во ВУАН, К. 1926 — 30). Головніші співр.: М. Возняк, М. Грушевський, Д. Зеленін, Є. Кагаров, К. Квітка, В. Козловська, Ф. Колесса, К. Копержинський, Ф. Савченко, А. Степович, Л. Шевченко, К. Штепа.

Первісне мистецтво, на Україні виникло в пізньому палеоліті у вигляді кістяних і кам’яних скульптурних схематичних жін. (символ плодючости) і тваринних статуеток, мист. оздобних виробів (браслети, підвіски) з мамутової ікіловини, з ритим орнаментом («меандр», «ялинковий»), геометричних розписів червоною вохрою на лопатках і щелепах мамута (Мізин) та стилізованих рисунків на тваринних кістках (Кирилівська стоянка в Києві). З доби неоліту, енеоліту і бронзи походять рисунки різних тварин, сцени з полювання, риболовства, геометричних фігур, соняшного диску, людини та ін. на пісковикових плитах печер Кам’яної Могили. Найкращим виявом мистецтва того часу був розпис на кераміці й глиняні статуетки жінок (символ родючости, богиня-праматір) та домашніх тварин, гол. бичків (символ робочої сили в хліборобському госп-ві) у трипільських племен і різьба на камені (схематичне зображення людини і тварин) у похованнях їхніх нащадків у Півд. Україні (Усатове). З кін. бронзової доби — кіммерійські антропоморфні нагробні плити в Криму, з залізної доби — грец. та греко-скитські мист. вироби (з могил Мелітопільської, Чортомлика, Солохи, Куль-Оби та ін.), трацькі імпорти (золоті скарби з Михалкова), з ранньослов. часів золотарські вироби антів — емальовані фібули та ін. (з Черняхівського і Зарубинецького могильників, Пастирського городища, див. Пастирське), Мартинівський (див. Мартинівка) і Перещепинський скарби та ін.

Я. П.

Первомайське (V — 11), м. обл. підпорядкування Миколаївської обл., при впадінні р. Синюхи до Бога, р. ц.; 51 500 меш; (1966). Утворене 1919 р. в наслідок об’єднання м. Ольвіополя Єлисаветградського пов. Херсонської губ., с. Голти Ананьївського пов. Херсонської губ. та м. Богополя Балтського пов. Подільської губ., заснованих укр. переселенцями у сер. 18 в. У той час тут стикалися кордони трьох держав: Речипосполитої, Рос. Імперії (Запоріжжя) й Туреччини. Богопіль заснували у 17 в. поляки як пограничне укріплення; Ольвіопіль заснував рос. уряд 1744 р. п. н. Орловський Шанець або Орлик, який 1773 дістав міські права, 1782 — назву Ольвіопіль. У пол. 19 в. нараховував 8 800 меш., 1897 — 21 200, 1926 — 31 700 і мав характер адміністративно-хліборобський; у 1923 — 30 pp. П. було окр. м. Нині у П. розвинена харч. (зав.: цукровий, молочно-консервний, пивоварний, хлібний), машинобудів. і будів. матеріялів пром-сть; фабрики: швейна, мебльова, пластмасових виробів і каменодробильні зав.; птахопром. і харч. комбінати. Мед. училище.

Первомайське (V — 20; кол. Петромар’ївка), м. в Донбасі, підпорядковане Луганській обл. Раді, положене над. р. Луганкою; 47 200 меш. (1965). Видобуток вугілля; зав.: електромех., залізобетонних виробів, електромех. майстерні.

Первомайське (VIII — 14; до 1944 — Джурчі), с. м. т. у степ. частині Криму, р. ц. Крим. обл.; 4 300 меш. (1966). Харч. пром-сть.

Первомайський (IV — 17), с. м. т. на Донецькій низовині, р. ц. Харківської обл.; 9 400 меш. (1965). Хем. комбінат, цегельня, харчокомбінат, молокозав.

Первомайський (VI — 19), с. м. т. Донецької обл., підпорядковане Сніжнянській міськраді; 6 900 меш. (1966). Кам’яновугільна шахта, цегельня.

Первомайський Леонид (справжнє ім’я й прізвище — Ілля Гуревич; * 1908), один з визначніших укр. сов. письм. покоління, яке почало літ. діяльність у 1920-их pp. Нар. П. у Костянтинограді на Харківщині, в родині палітурника. Почавши писати ще юнаком (оп. «А над полем постріл», 1924). П., по переїзді до Харкова (1926), де працював ред. у газ., журн. і в-вах, також у ВУФКУ, розвинув активну літ. діяльність у жанрах прози, поезії й драматургії. Його творчість харківського періоду (зб. оп. «Комса» 1926, оп. й повісті «Плями на сонці», повісті «Земля обітована» 1928, «В повітовому маштабі» 1930; зб. поезій «Терпкі яблука» 1928, «Пролог до гори» 1932, поема «Трипільська трагедія», 1929; п’єси «Коммольці» 1929, «Невідомі солдати» 1930, «Ваграмова ніч» 1938 та ін. (позначена романтичним сприйманням гром. війни і повоєнних pp., зокрема велике місце в ній посідає комсомольська тематика (П. був одним з організаторів літ. орг-ції «Молодняк»). З 1934 р. П. живе у Києві. За цей час (до 1941) вийшли його кн. «Комсомольські повісті» (1935), поезії «Нова лірика» (1937), «Барвінковий світ» (1940). У другій світовій війні П. брав участь як кореспондент «Правды» й інструктор фронтового радіомовлення. Його проза воєнного часу зібрана в кн. «Атака на Ворсклі» (1946), кілька зб. поезії — в кн. «Солдатські пісні» (1946). Як письм., що активно сприймав і романтизував революцію й сов. дійсність, П. був позитивно оцінюваний сов. критикою, 1944 р. за зб. «День народження» і «Земля» (1943) нагороджений сталінською премією; але, з другого боку, за ухили в інтимну лірику у 1949 — 51 pp. його гостро критиковано, обвинувачувано в «космополітизмі» й «націоналізмі». У поемі «Казка» (1958) критика вбачала настрої занепадництва й песимізму. Найвищого мист. рівня проза й поезія П. досягає в посталінську добу. Зб. оп. «Материн солодкий хліб» (1960) становить зразки майстерної психологічної прози, що відтворює «неспокійну поезію» незбагнених випадків («Чуже щастя»), подеколи це оп. зовсім модерної манери письма («Замість віршів про кохання»). Роман «Дикий мед» (1963), композиційно складний у несподіваних переверствуваннях подій у просторі й часі, що охоплює період від єжовщини до наших днів, належить до найкращих у сов. літературі серед тих, що засвідчують невмирущість людяности за найтяжчих обставин війни й життєвих випробувань. Зб. «Уроки поезії» (1966), що характеризується максимальним випрозоренням образу й ощадністю вислову, іноді до цілковитого усунення «прикрашувальних» засобів, з епітетами й порівняннями включно («У Бабинім Яру», «Є в поезії серця жорстокість, нещадна»), ставить П. зовсім окремо серед поетів його покоління, наближаючи його творчість скорше до стилю зах. поезії. П. автор майстерних перекладів з Ш. Петефі, Г. Гайне; Ф. Війона, Ф. Ґ. Льорки та ін., спогадів тощо. Докладна бібліографія творів П. й літератури про нього в «Матеріяли до вивчення історії укр. літератури» (т. V, ч. 2, 1966).

[Первомайський Леонид (справжнє ім’я й прізвище Ілля Гуревич) (17.5.1908 — 9.12.1973, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

І. Кошелівець

Первоцвіт (Primula L.), рід довгорічних, рідше однорічних рослин з родини первоцвітих. На Україні — 8 видів, з них найпоширеніший П. весняний (P. veris L.). Цінна вітамінова рослина; листки мають 5 — 6% вітаміну C, коріння містить 5 — 10^% сапоніну, глюкозид-примверин і примулаверин. Коріння використовують як відхаркувальний засіб. Декоративна рослина.

Первушин Олексій (1867 — 1957), вчений у ділянці опору матеріялів, проф. Донецького Гірничого Ін-ту (з 1924); праці з проблеми опору матеріялів, розрахунку деталів машин тощо.

Перга, р. на Поліссі, права притока р. Уборті; довж. — 67 км, сточище — 633 км².

Перебийніс Василь (1895 — 1966), мистець-маляр родом з Волині. Вчився у Київ. Мист. Школі, Петербурзькій і Краківській академіях мистецтв. У 1926 — 42 перебував у Парижі, де проєктував декорації й костюми для театрів, брав участь у численних виставках у Парижі і у виставці АНУМ у Львові (1931). Твори П. — пейзажі й етюди з паризьких вулиць і закутків, пейзажі з Нормандії, натюрморти, портрети, квіти. П. — представник «паризької школи», в якій постімпресіоністичні тенденції, з одного боку, змагаються з реалізмом, з другого — з модерними кубістичними й сюрреалістичними напрямами. П. більш схилявся до реалізму. З 1946 р. жив у Лондоні, де й помер.

[Перебийніс Василь (1896 [за ін. даними 1898], Малі Пузирки, Із’яславський пов. — 1966). — Виправлення. Т. 11.]

Переверзєв Іван († 1794), педагог (дир. Харківського нар. училища), дослідник іст. та статистики Слобожанщини: «Топографическое описание харковского наместничества...» (1781), «Краткие правила российского правописания для употребления малороссиян по свойству украинского диалекта» (1788).

Переверзєва Анастасія (1836 — 94), акторка на характерних ролях, спершу на рос. сцені, з 1886 р. в трупі М. Кропивницького, з 1888 — у М. Садовського. Кращі ролі: Риндичка, Морозиха («По ревізії», «Дай серцю волю...» М. Кропивницького), Сірчиха («За двома зайцями» М. Старицького), Шкандибиха і Лимериха («Лимерівна» П. Мирного).

[Переверзєва Анастасія (1836? — 1894, Москва). — Виправлення. Т. 11.]

Переверзів Дмитро (1868 — 1928), полк. Армії УНР, у царській армії командир 5 Київ. ґренадирського полку. У грудні 1917 р. під час наступу М. Муравйова героїчно обороняв Чернігів; пізніше начальник постачання Запор. корпусу та командир бриґади у 1 Запор. стрілецькій дивізії.

Перевод, р. на Придніпровській низовині, права притока р. Удаю (басейн Дніпра); довж. — 86 км, сточище — 1 260 км².

Переволочна (V — 15), с. б. злиття р. Ворскла з Дніпром. За Гетьманщини П. була фортецею для захисту півд. її кордонів, сотенним м-ком Полтавського полку та місцем перевозу через Дніпро. 30 червня (11 липня) 1709 р. під П. здалася після полтавської катастрофи решта швед. армії під командуванням ген. А. Л. Левенгавпта; тільки королеві Карлові XII з почетом і гетьманові І. Мазепі та кошовому отаманові К. Гордієнкові з двотисячним загоном козаків вдалося переправитися через Дніпро б. П. і дістатися до Туреччини. З 1802 р. П. — м-ко Кобеляцького пов. Полтавської губ., з 1923 р. с., тепер Кобеляцького р-ну Полтавської обл.

Переворськ (Przeworsk, III — 3), м. у півд.-сх. Польщі (Ряшівське воєводство); 8 300 меш. (1964). П. (літописний Перевореск) був пограничним городом Перемиського князівства, пізніше Гал.-Волинської держави. Після 1340 р. під Польщею, 1394 — дістав міські права. У півд.-сх. частині Переворського пов. до 1945 жило 2 400 українців, у тому ч. 1 050 у с. Тарнавка, ін. у мішаних с. (майже всі вони вживали поль. мови як розмовної; числа на 1939).

Переворська культура (назва від м. Переворська), культура венедів (1 в. до Хр. — 3 в. по Хр.), предків зах. слов’ян, відома гол. з тілопальних поховань з залізною, обрядово погнутою зброєю (мечі, списи, ножі тощо) та бронзовими і залізними фібулами. Пам’ятки П. к., які принесли венеди вздовж Бугу й Сяну на Україні, зустрічаються дуже рідко на півн.-зах. укр. землях (поселення), частіше у верхньому Подністров’ю (поховання).

Перевузник Юрій (1903 — 66), закарп. гром. і політ. діяч, суддя, один з організаторів укр. крила чехо-словацької аґрарної партії, яке гуртувалося навколо газ. «Земля і Воля». В автономному уряді Карп. України у 1939 р. був держ. секретарем і мін. внутр. справ; на еміґрації в Чехо-Словаччині. У 1945 р. депортований большевиками; після звільнення жив у Празі, де й помер.

[Перевузник Юрій (* Середнє бл. Ужгороду). — Виправлення. Т. 11.]

Перегінець Микола (1897 — 1947), мовознавець-синтаксист, автор низки підручників з укр. синтакси. Важливі розвідки про порядок слів, де творчо застосовано засади соссюріянства й фослеріянства. Викладав у Харкові, після заслання (1938 — 45) працював у Львівському Пед. Ін-ті (1946 — 47).

Перегінсько (Перегінське; V — 5), с. м. т. Рожнятівського р-ну Івано-Франківської обл., положене в Ґорґанах над р. Лімницею; 10 400 меш. (1965); харчкомбінат, лісництво. Засноване в кін. 14 в.

Передвижники, група мистців реалістів і натуралістів, чл. Т-ва пересувних мисг. виставок, організованого на базі мисг. артілі у Петербурзі 1870. Т-во виникло з незадоволення групи мистців Петербурзької Академії Мистецтв 1863 р. з І. Крамським на чолі, які протестували проти накидування академією клясичних тем. П. ставили собі за мету пересувними виставками популяризувати мист. твори і таким ч. впливати на гром.-естетичне виховання широких мас. Вони виступали проти академізму, культивували актуальну тематику, зокрема сприяли розвиткові побутового жанру. У 1871 — 1923 pp. П. влаштували 48 виставок, частину з них на Україні (Київ, Харків, Одеса). Чл. Т-ва були рос., укр., й білор. мистці. З українців і нар. на Україні були: І. Рєпін, М. Ґе, А. Куїнджі, М. Ярошенко, С. Світославський, М. Пимоненко, С. Костенко, Г. Світлицький, К. Костанді, О. Мурашко, Л. Позен. Участь у виставках брали й не П.: П. Левченко, С. Кишинівський, Є. Буковецький та ін. П. 1923 р. влилися в АХРР (Асоціяція Художників Рев. Росії, централя у Москві, філії в Києві й Полтаві), вони виступали проти «формалістів», особливо з АРМУ. На Україні П. відограли нівелюючу і, не зважаючи на свій демократизм, імперську ролю. Реалістичне та соц.-політ. наставлення П. зробило їх зразком для пізнішого мистецтва соц. реалізму.

С. Г.

Передкавказзя, півн. частина Кавказу, положена між Кавказькими горами на півд. і Кумо-Маничською западиною на півн. П. поділяється на зах. частину Кубанську низовину з Таманським ліво., сер. — Ставропільську височину, з острівними горами б. Мінеральних Вод і Терсько-Сунженською височиною, та сх. — Терсько-Кумську низовину. Зах. і сер. П. є продовженням Півд. України, сх. — Прикаспійської низовини. Зах. П. лежить перер. на укр. суцільній території, решта його — вся сер. і частина сх. П. на укр. мішаній (див. карти на 911 і 912 стор.).

П. являє собою частково передгірський прогин (над р. Кубанню і Тереком), у більшості (на півн. і в сер. частині) має плятформову структуру. На герцинській складчастій основі залягають крейдові, палеогенові, неогенові й четвертинні шари, поверхня вкрита лесуватими суглинками і глинами. Рельєф П. — низькі (до 150 м) рівнини на зах. і сх. та хвиляста Ставропільська височина (600 — 800 м), розчленована долинами рік і ярами; більш різноманітний рельєф мають передгір’я. Клімат П. помірковано-континентальний на зах., континентальний на сх.; сер. річна температура 8-12° Ц., січня від —2° на півд. зах. до —7° на півн. сх., липня від 22° на зах. до 25° на сх.; річна амплітуда зростає від 24° на зах. до 33° Ц. на сх. Ч. атмосферичних опадів найбільше в найвищих частинах П. (передгір’я, півд. Ставропільщина) 600-800 мм річно, в нижчих — зменшується від 400-600 мм на зах. до 300 і 200 мм на сх., так що сх. П. має вже частково характер півпустелі. Основні ґрунти на зах. і сер. П. — чорноземи (різного виду), на сх. темно- і світлобарнясті. Майже все П. колись вкривали степи, нині, за винятком найсухішої частини на сх., цілковито заорані. Півд., найвологішу частину П. становив лісостеп, решту, залежно від кількости атмосферичних опадів, — барвистий типчиновоковиловий, вузьколистий і в найменш вологій частині сухий трав’яний і сухий напівпустельний степ. Докладніше див.: Кубанська низовина, Ставропільська височина, Терсько-Кумська низовина.

Людність, нар. госп-во, див. Кубань, Ставропільщина, Терщина.

В. К.

Передкарпаття, природно-геогр. одиниця — улоговина, що лежить між Карпатами (які стрімко підіймаються над П.) на півд. зах. і Подільською й Покутською височинами на півн. сх. На півн. зах. П. переходить у Надсянську низовину; довж. Д. (без Надсянської низовини) — 250 км, ширина 30 (на сх.) до 60 (на зах.) км; площа бл. 10 000 км²; населення — 1,4 млн (див. карти на стор. 965 і 966). П. займає бл. 1/5 Галичини і Буковини.

Природа. З геол.-тектонічного боку II. становить собою частину великого Передкарпатського передового прогину, що утворився в міоцені перед складчастою спорудою Карпат (див. рис. на 964 стор.). Зовн. зона прогину має в своїй основі фундамент подільської плятформи, внутр. — сильно дисльоковані шари карп. флішу. Прогин виповнений потужними шарами міоценового віку, вкритими дилювіяльними і алювіяльними відкладами. В кін. пліоцену П. становило денудаційно-акумуляційну пенеплену, вкриту масами ріні, піску й глини, що їх виносили ріки з Карпат. У наслідок піднесення (як і Карпат) в кін. пліоцену і поч. плейстоцену ріки розпочали свою ерозійну діяльність і розчленували П. на ряд широких долин і улоговин та міждолинних гряд. Піднесення П. не було рівномірне, що значно впливає на сучасний рельєф; улоговини є частково тектонічного походження. У дніпровську льодовикову добу півн.-зах. частину П. займав льодовик, під кін. льодовикової доби П. вкрили шари лесу. Тепер карп. ріки виносять на Д. рінь і пісок і творять напливні стіжки (найбільший р. Стрия).

Міждолинні гряди це височини (300-500 м; найбільша висота — гора Цецин б. Чернівців — 541), іноді пласкі, іноді з розчленованим рельєфом, з низкою (до вісьмох) давніх і молодших терас; вони підносяться на 80 — 120 і більше м над улоговинами. Основні височини: Дрогобицька (висота 300-400 м, розчленований рельєф), сер. Л. (між р. Стриєм і Бистрицею; висота 350-450 і більше, схили порізані мережею ярів та балок), Півд.-Покутська (300-550 м; островні гори б. Рунґурської Слободи з міоценських порід до 780 м), Серето-прутська (глибоко розчленована, пасмово-горбиста, висотою до 550 м), Буковинська. Серед улоговин специфічний характер має Надсянська низовина та півн.-зах. частина Наддністрянської котловини, які були вкриті льодовиком і тому мають характер моренно-флювіо-ґляціяльних рівнин; решта Наддністрянської котловини становить зандрово-алювіяльну рівнину. Ін. улоговини: Гал.-Букачівська, Калуська, Станиславівська улоговина з акумулятивним рельєфом, Коломийсько-чернівецька вздовж Пруту (алювіяльно-терасова долина), Присеретська.

Роди ґрунтів Д. пов’язані з рельєфом і недавнім геол. минулим. На вододілах переважають дерново-підзолисті глейові, в улоговинах дерново-глейові лучні, в Наддністрянській котловині дерновослабопідзолисті; на лесових суглинках у зах. і сх. частині П. — сірі ліс. і опідзолені чорноземи.

Клімат П. помірковано континентальний з достатнім зволоженням; континентальність збільшується з півн. зах. на півд. сх. Сер. температури року від 7 до 8° Ц., січня від -4 на зах. до -5° Ц. на сх., липня від +18 до 19,5° Ц. Ч. днів з температурою понад 15°Ц. помітно збільшується у півд.-сх. напрямі (Самбір — 95, Чернівці — 117). Ч. атмосферичних опадів 600-800 мм на рік, у тому ч. 3/4 за літне півріччя, 45% у червні, липні й серпні. Треба ще підкреслити різницю клімату між відносно холодними і вологими височинами і теплішими (зокрема влітку) та сухішими улоговинами.

Ріки П. беруть початок у Карпатах і творять добре розгалужену мережу. Гол. водною артерією є Дністер; його притоки: Стрвяж, Бистриця з Тисьменицею, Стрий, Свіча з Сукулею, Лімниця з Чечвою, дві Бистриці — Солотвинська та Надвірнянська (з Вороною). На сх. П. гол. р. є Пруг з Рибницею й Черемошем і Серет з Малим Серетом. Річки П. мають швидку течію і галечкові річища. Замерзають перев. на 2 — 2½ місяці, їх живлення дощове і снігове; повені бувають на весні за рахунок талого снігу і дощів та влітку в наслідок сильних дощів у Карпатах.

Рослинність П. належить до смуги широколистяних середньоевр. лісів. На височинах поширені два основні типи лісів: діброва (з домішкою граба, ясеня, в’яза, клена, іноді осики, берези, липи й ін.) та бучина (з домішкою граба, клена, дуба; на більшій висоті — смереки і ялини); чагарниковий підлісок становлять: ліщина, клен, жимолость, крушина, шипшина та ін. Значні простори займають на височинах луки на місці вирубаних лісів з перевагою вівсяниці лучної, мітлиці звич., біловуса й ін. та з чагарниковими заростями. У Наддністрянській котловині виступають і соснові ліси. Рослинний покрив долин представлений надрічковими лісами (гол. вільховими; в підліску смородина, лоза й ін.) та осоковими луками. На найтеплішому сх. П. зустрічаємо й степові рослини, характеристичні для Лісостепу. Давню рослинність змінила людина. Нині ліси становлять лише 25% (на височинах 20-40, в улоговинах 5-20), сіножаті, вигони й пасовища 30%, рілля (найбільше в улоговинах) 40%.

Населення. П. належить до найгустіше заселених, а то й перенаселених частин України: на 1 км² живе 140 всього і понад 90 сіль. населення; на 1 сіль. меш. припадає лише 0,4 орної і 0,7 га всієї с.-г. площі. Розміщення населення нерівномірне (див. карту на 970 стор.): менше заселені міждолинні височини і Наддністрянська котловина (пересічно 75 осіб на 1 км²), густіше улоговини і долини, зокрема Стрийська, Станиславівська і Надпрутянська (понад 200) та Дрогобицько-Бориславський прол. р-н (бл. 350). Міськ. населення становило у 1930-их pp. майже 1/4, тепер 1/3 всього населення. Міста положені перев. на перехресті повздовжнього шляху (вздовж Карпат) і поперечних шляхів — з П. на Закарпаття. М. на березі Карпат здебільша невеликі: Добромиль (5 300 меш.), Хирів (4 000), Старий Самбір (3 800), Борислав (31 400), Болехів (9 300), Долина (10 100), Надвірна (11 900), Делятин (7 900), Косів (7 100), Кути (4 800), Вижниця (4 300), Сторожинець (14 000). Більші м. розташовані на деякій віддалі від Карпат: Самбір (27 000), Дрогобич (56 000), Стрий (45 000), Калуш (31 000), Івано-Франківське (92 000), Коломия (37 000), Снятин (6 400), Чернівці (178 000). Всі ці більші м. мали довгий час адміністративно-торг.-ремісничий характер. Вплив деяких (також як укр. культ.-осв. центрів) сягав поза межі свого пов.: Самбора, Стрия, Івано-Франківського, Коломиї і зокрема Чернівців, гол. м. Буковини; Дрогобич і Борислав мали характер пром. м. Нині всі більші м. є також осередками пром-сти.

У кін. 18 в. українці становили до 90% населення П. (перев. етногр. група підгірян), пізніше їх відсоток зменшився завдяки припливові поляків, жидів і також німців, гол. до м. і до Дрогобицько-Бориславського пром. р-ну. 1939 р. українці становили 70% всього населення (81% у селах, 27% у м.), поляки 13%, латинники — 3%, жиди — 11%, німці — 2%, ін. (гол. румуни на Буковині) — 1%. Найбільшими поль. скупченнями були: Самбір і околиці, Дрогобицько-Бориславський р-н, м. Станиславів, Коломия, Стрий; нім. — Чернівці та їх колонії на Стрийщині й Дрогобиччині. Жиди становили відносну більшість майже в усіх м.

Тепер українці становлять бл. 89% всього населення (96% на с., 73% у м.), росіяни — 5%, жиди — 3%, поляки — 1%, румуни — 1% (ч. приблизні). Найбільше нац. меншостей живе у Чернівцях (58%), Івано-Франківському (33%), Стрию і Дрогобичі (по 30%).

Нар. госп-во. Більшість населення П. працює у сіль. госп-ві. Хліборобство на П. не має сприятливих природних умов через перевагу квасних ґрунтів і велику вологість. Майже пол. засівної площі займають зернові культури: пшениця (до 20%), жито (бл. 15), кукурудза на зерно (гол. в теплішій сх. частині П.), овес, зернобобові, ячмінь. Картопля займає 20%, кормові бл. 1/4, техн. (цукровий буряк, льон-довгунець, коноплі) майже 1/10 засівної площі. Більше значення, ніж хліборобство, має тваринництво (м’ясо-молочна спеціялізація), що має міцну кормову базу — великі площі природних сіножатей і пасовищ та кормових.

Сировиною пром-сти П. є насамперед багаті родовища корисних копалин, які виповнюють передкарп. прогин: нафти (див. Нафтові родовища України), горючих природних газів (Рудківське, Опарське, Угерське, Дашавське, Косівське й ін.), кухонної (Стебник, Трускавець, Добромиль, Делятин, й ін.) та калійної (Стебник, Калуш) солей, бурого вугілля (Коломийщина й ін.). Попри цю багату сировину пром-сть на П. (як і на всій Зах. Україні) слабо розвинена; зовсім не використані гідроресурси. Провідні галузі пром-сти П.: нафтова, нафтовидобувна і нафтопереробна (Борислав, Дрогобич, Долина, Надвірна й ін.; докладніше див. 1 717 стор.), ін. хем. (калійні комбінати в Стебнику й Калуші; Борислав, Дашава), газово, ліс. і деревообробна (Чернівці, Івано-Франківське, Коломия, Долина, Болехів, Рожнятів, Надвірна, Добромиль, Вижниця, Бергоміт, Сторожинець й ін.), харч. (Чернівці, Івано-Франківське, Коломия, Самбір й ін.), легка (Чернівці, Івано-Франківське, Коломия, Стрий, Дрогобич та ін.), будів. матеріялів (Чернівці, Стрий, Калуш й ін.) та машинобудів. (Чернівці, Івано-Франківське, Коломия).

Про транспорт див. Карпати, стор. 973-74.

Література: Рудницький С. Знадоби до морфології сточища Дністра. Зб. Матем.-Природописно-лікарської Секції НТШ. Л. 1905, 1907; Teisseyre H. Problemy morfologiczne wschodniego Podkarpacia. Sprawozdania Pol. Inst. Geolog. т. VII. B. 1932 — 33; Czyzewski J. Podział przedgórza polskich Karpat Wschodnich. Czasopismo Geograficzne, т. 15. Л. 1934; Геренчук К. Опыт геоморфологического анализа тектоники Прикарпатья. Известия В. Г. О. т. 88. выпуск I. М. 1956; Бондарчук В. Радянські Карпати. К. 1957; Койнов М. Природа Станиславівської обл. Л. 1960; Штогрин О. Підземні води четвертинних відкладів Передкарпаття. К. 1963; Воропай Л., Куниця М. Укр. Карпати. К. 1968; Природа Укр. Карпат. За ред. Геренчука к. Л. 1968.

В. Кубійович

Передове (кол. Уркуста), с. Бахчесарайського р-ну (Крим), де виявлено і досліджувано (1956 — 57) два таврські могильники кизил-кобинської культури (4 — 3 вв. до Хр.) з кам’яними родинними гробівцями-скринями під могильними насипами; у них знайдено античну грец. кераміку, бронзові й залізні прикраси та зброю.

Перезва, також пропій, один З повесільних нар. звичаїв, які відбувалися після пошлюбної ночі й виходу молодих з комори. П. супроводилася окремим пісенним репертуаром, відвідинами й частуванням у хаті батьків молодої і згодом проводами тещі присутніми чл. всього роду до хати молодого. До П. близькі перезивки — бенкету повесільного тижня, які відбувалися у четверги і п’ятниці з участю старости, дружка та весільних гостей в хатах молодої і молодого з частуванням та співами.

Перекази, один з жанрів нар. усної творчости, оп. про іст. особи і події, переплетені казковими й леґендарними, інколи новелістичними та фацеційними мотивами (напр., П. про короля Матіяша, Б. Хмельницького, С. Палія, О. Довбуша ін.). У П. висловлені погляди нар. мас на різні іст. явища й події (напр., про Запор. Січ, Коліївщину, панщину тощо). У П. про місцевості подаються іноді нар.-етимологічні пояснення різних топографічних назв. П. за своїм характером і змістом споріднені з леґендами.

Перекладна література, рід літ. творчости, в процесі якої літ. твори однієї мови відтворюються засобами ін. мови з більшим чи меншим наближенням до ориґіналу у змісті й формі. До П. л. зараховувано в різні періоди літ. розвитку також т. зв. вільні переклади, перекази, переспіви (наслідування чи й ориґінальні твори за чужими мотивами). Методи, досвід і досягнення П. л. розвинулися за останній час в окрему ділянку літературознавства: теорію мист. перекладу.

До 18 в. На Україні в княжу добу, поряд усної словесности, почала розвиватися ще перед виникненням ориґінальної писемности, а далі паралельно з нею багата Д. л., передусім переклади писаних грец. мовою творів церк. літератури, принесених у Київ. Русь після прийняття християнства. Крім окремих книг Святого Письма (Біблії) та богослужбових кн., на Україні поширювалися в перекладах ц.-слов. мовою житія святих (прологи, патерики), зб. творів отців Церкви, зокрема Івана Золотоустого («Златоструй», «Златоуст», «Маргарит»), зб. уривків й афоризмів з Біблії, отців Церкви, учених і поетів (напр., «Ізборник Святослава», «Пчела»), твори іст., геогр. і природознавчого змісту (хроніки Івана Малали, Георгія Амартола, Георгія Сінкела, Константина Манасії; «Шестоднев», «Фізіолог», «Християнська топографія» Козьми Індикоплова), церк.-правничі твори («Кормча книга», «Номоканони»), переклади світських повістей та романів (про «Варлаама і Йоасафа», «Олександрія», «Троянські діяння», «Девгенієве діяниє», «Повість про Індійське царство» та ін.), як також численні апокрифи. Старо-укр. П. л. 10 — 13 в., зокрема сильно розвинута за Ярослава Мудрого, обсягом була майже тотожна з П. л. тогочасної Европи. (Див. ще ЕУ I, стор. 733-36).

Після тат. навали, починаючи з другої пол. 14 в., на Україні поряд з творами отців Церкви поширюються повісті й романи, але вже в перекладах з болг. і серб. переробок, зб. типу кол. «Пчели» («Златая ЦЂпь», «Ізмарагд»), міцнішають зв’язки з літературами Зах., поширюються зразки нових перекладних повістей (з латинської мови через Польщу і Чехію), зб. філос.-повчального змісту («Арістотелеві врата», «Люцидарій»), іст. компіляції («Хронографи», повість про жид. війну Йосифа Флавія), переклади деяких книг Св. Письма Старого Завіту, Псалтирі, вільні переклади апокрифічних «духовних повістей», нові версії про Олександра і Трою тощо. У другій пол. 16 і на поч. 17 в. з’являються спроби перекладу книг Нового Завіту укр. й білор. мовами (Пересопницьке євангеліє, євангелія В. Тяпинського, В. Негалевського й ін.), виходить ц.-слов. мовою Острозька Біблія. У 17 — 18 вв. ширяться по Україні у численних переробках (з поль. і чес. перекладів або безпосередньо з латинської чи італ. мов) зах.-евр. лицарські романи (повісті про Бову-королевича, про Петра — Золоті Ключі, про кесаря Оттона, про Атилу — короля угор., про графиню Альтдорфську), твори морально-повчального змісту («Повість про сімох мудреців», «Преніє живота і смерти»), численні переробки оп. із зб. «Велике зерцало» та «Римські діяння». Усе це здебільша нові, далекі від ориґіналу переробки, достосовані часто до укр. побуту і смаку. Одночасно з цим на Україні стають відомі новелі з «Декамерона» Боккаччо, переспів з поль. перекладу Т. Тассо «Звільнений Єрусалим». Поширюються також перекладні зб. новель, фацецій, анекдотів, байок (гол. езопівських), усе в дуже вільних переробках. Паралельно розвивається ориґінальна літ. творчість на запозичені теми. Наприкін. 18 в. цей розвиток завершується «перелицьованою» «Енеїдою» І. Котляревського.

Б. Кравців

19 в. За зразком І. Котляревського укр. письм. 19 в. (П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, Д. Білецький-Носенко, К. Думитрашко) вдавалися до переказів чи переспівів; це були здебільше травестії поважних літ. творів в комічно-жартівливому дусі, типовим прикладом чого можуть бути переспіви Гулака-Артемовського з Горація — «Гараськові пісні». В більшій чи меншій мірі травестійними або українізованими переробками були переспіви Л. Боровиковського (з А. Міцкєвіча, О. Пушкіна, В. Жуковського), A. Метлинського (з слов. та нім. поетів), М. Шашкевича (з серб. нар. поезії та поль. поетів), М. Костомарова (з Дж. Байрона, В. Шекспіра й ін.), подекуди П. Куліша (з нім. та слов. поетів). Подібні за своїм спрямуванням були перші переспіви «Слова о полку Ігореві» М. Шашкевича й І. Вагилевича. Окреме місце в П. л. цього періоду посідають геніяльні Шевченкові переспіви псальмів Давидових, наслідування пророкам, уривки з «Слова о полку Ігореві». Не зважаючи на приклад Т. Шевченка, переспівами на укр. лад, подекуди з дальшою тенденцією травестії, були спроби укр. письм. другої пол. 19 в. передавати укр. мовою «Слово о полку Ігореві» (переспіви М. Максимовича, С. Руданського, Ю. Федьковича й ін.) і навіть спроби перекладів з античної літератури: С. Руданського («Іліяда» Гомера й «Енеїда» Верґілія), П. Ніщинського («Одіссея» й «Іліяда» Гомера, «Антігона» Софокла), як й О. Навроцького, автора бл. 140 перекладів з клясичної і світової літератури, здебільша не опублікованих.

Перші справжні переклади дав Я. Головацький (з серб. нар. поезії). Піонерське і провідне місце в П. л. 19 в. належить П. Кулішеві: переклади з В. Шекспіра (13 драм), з Дж. Байрона і Біблії. Добрі зразки мист. перекладу дав М. Старицький (з В. Шекспіра, Й.-В. Ґете, В. Гюґо, поль. прозаїків і поетів, серб. нар. дум і пісень). Дуже плідним перекладачем творів понад 270 поетів (слов., нім., угор., вірменських і грузинських) був П. Грабовський.

Наприкінці 19 в. почав широку перекладацьку творчість І. Франко, який у більшості своїх перекладів користувався методою «суцільного перекладу», орієнтуючися гол. на висловлену автором думку. Перекладав І. Франко понад 60 авторів: античних, старожид., староіндійських, старокитайських, старонорв., старошотляндських, італ. (А. Данте), англ., нім. (у тому ч. «Фавст» і «Герман і Доротея» Ґете), франц., чес., поль. і рос. Одночасно з І. Франком працювали у ділянці мист. перекладу, дотримуючись уже змісту й форми ориґінальних творів, В. Самійленко (Гомер, А. Данте, Ж.-Б. Мольєр, Д.-Ж. Беранже, О. Барб’є, О. Пушкін, Ада Неґрі та ін.) і Леся Українка («Книга пісень» Г. Гайне разом з М. Славинським, твори Гомера, Данте, Шекспіра, Гюґо, Г. Гавптмана, М. Метерлінка та ін.). Плянову перекладацьку діяльність вів у 1888 — 93 pp. літ. гурток «Плеяда». З слов. і в дальшому гол. нім. та франц. літератур перекладали: О. Пчілка, І. Рудченко, Б. Грінченко, М. Загірня (Грінченко), Х. Алчевська, М. Павлик, найкращим перекладом якого були «Мужики» В. Реймонта. Багато працював для П. л. В. Щурат («Пісня про Ролянда», «Слово о полку Ігореві», твори нім., франц., рос., поль. й угор. письм.). Із сх. літератур перший почав перекладати А. Кримський (з пер., тур., араб. та ін. мов). На Центр. і Сх. Укр. Землях розвиток П. л. був припинений в останніх десятиріччях 19 в. аж до 1905 р. Емським указом, який спеціяльно забороняв «переклади на малоросійське наріччя». Було заборонене видавання перекладів укр. мовою не тільки з зах.-евр. письм., але навіть рос., між ними й Пушкіна. Праці укр. перекладачів публікувалися здебільша. в Галичині і на Буковині.

А. Жуковський

20 в. На Зах.-Укр. Землях під кін. 19 і на поч. 20 в. багато уваги П. л. присвячувала «Бібліотека найзнаменитших повістей» при газ. «Діло», хоч більшість публікованих у ній перекладів, роблених дуже часто не з ориґіналу, а з нім., поль. чи рос. перекладів, не відповідала вимогам мист. перекладу. Кращими якісно були переклади у вид. Укр.-Руської Вид. Спілки за ред. І. Франка, В. Гнатюка, М. Грушевського (у Львові, згодом також і в Києві до 1914). Крім названих редакторів, у вид. Видавничої Спілки друкували свої переклади М. Павлик. М. Грушевська, Є. Тимченко («Калевала»), П. Карманський, О. Черняхівська, М. Мочульський, Н. Роланович-Ткаченко, В. Щербаківський, І. Кревецький та багато ін. В них друкувалися Кулішеві переклади з Шекспіра, переклади творів Ґі де Мопасана, К. Гамсуна, Г. Понтоппідана, Ґ. Гавптмана, В. Короленка, К. Ґуцкова, В. Оркана, К. Гавлічка-Боровського, Г. Гайне, В. Вересаєва, М. Ґорького, В. Заєра, А. Чехова, Е. Золя, Дж. Ґ. Байрона, Л. Толстого, А. Сінклера, А. Доде й ін. Багато для розвитку П. л. зробив «Літ.-Наук. Вісник», систематично друкуючи добрі переклади клясичних і тогочасних світових письм. У заснованій 1912 р. «Новітній Бібліотечці» в укр. перекладах виходили твори, крім декого з вищезгаданих, Л. Андреєва, С. Жеромського, Е. А. По, Альтенберґа, А. Франса, Е. Т. А. Гофмана, О. Мірбо. У розпочатій 1903 р. Я. Оренштайном серії «Заг. Бібліотека» появилися переклади творів Езопа, Ж. Ляфонтена, Ф. Ніцше, Р. Кіплінґа, Б. Б’єрнсона, Г. Ібсена. У серії «Всесвітня Бібліотека», що була започаткована І. Калиновичем 1914 р. у Львові, були вид. здебільша в перекладі і за ред. І. Франка твори Ф. Шіллера, В. Ґете, О. Пушкіна.

З 1917 p., після спричиненої війною перерви, пожвавилася перекладницька діяльність, хоч і далі не плянова і не завжди з мов ориґіналу. Почали з’являтися спорадично, зокрема у в-ві «Друкар» твори модерної світової літератури (В. Вітмена, Е. Вергарна, М. Метерлінка, Р. Таґора). З давніших перекладачів далі працювали: В. Самійленко (твори Б. Ібаньєса), X. Алчевська (з В. Гюґо), О. Черняхівська (з Діккенса), Л. Пахаревський («Декамерон» Дж. Боккаччо, «Земля» Е. Золя). Багато перекладали, гол. з рос. мови, С. Єфремов (рос. твори Т. Шевченка, В. Короленка), А. Ніковський (твори М. Гоголя, Дж. Лондона, С. Ушеровича), Л. Старицька-Черняхівська. Видатно працювали в ділянці мист. перекладу: О. Бурґгардт («Залізні сонети», твори Дж. Лондона, К. Берковічі), Д. Загул (Фавст» Ґете, «Баляди» Ф. Шіллера, твори Байрона, Гайне, К. Бальмонта), М. Бажан («Витязь у тигровій шкурі» Ш. Руставелі, твори Д. Гурамішвілі, А. Навої, Р. Таґора), П. Тичина (переклади з слов., вірменської, башкирської, осетинської, китайської), М. та Л. Івченко (твори Т. Драйзера, Ж. Дюамеля), М. Йогансен (твори Е. А. По — разом з Б. Ткаченком й ін.), І. Кулик (твори Дж. Тюллі, «Антологія сучасної амер. поезії», 1928), А. Любченко (твори А. Доде), М. Терещенко («Поеми» Е. Вергарна, твори Беранже, Гюґо й ін.). М. Улезко видав новий переклад «Фавста» В. Ґете. Вершин мист. перекладу досягли М. Зеров (з латинської, франц., поль., рос. поетів), М. Рильський («Пан Тедеуш» й ін. твори А. Міцкєвіча, «Роман про Трістана й Ізольду», твори Вольтера, Ґі де Мопасана і багатьох ін.), В. Підмогильний («Кольомба» П. Меріме, твори О. Бальзака, А. Франса, Ґі де Мопасана й ін.). Крім них, перекладали: В. Вражливий (з Бальзака), А. Панів і Л. Скрипник (з Е. Сінклера), В. Ґжицький (з Ю. Словацького). З індійської й ін. сх. мов перекладали: О. Баранник, Є. Ребрик, Г. Піддубний, Б. Нікітін, В. Левицький, В. Чередниченко, В. Кирій, М. Балицький, А. Ковалівський, Т. Ріттер, Г. Хоткевич, М. Сенгалевич, Ф. Бахтинський, О. Кремена, Ф. Пущенко. Працювали виключно в ділянці мист. перекладу: М. Іванов (Ч. Діккенс, Р. Д. Кіплінґ, М. Твен, К. Дойль, А. Доде, Ж. Берн та з есп.), Г. Касьяненко (Дж. Конрад, Дж. Лондон, Дж. Дос Пассос й ін.), Б. Козловський (Мопасан), К. Лубенський («Лісістрата» Арістофана), М. Пилинська (твори рос. авторів), В. Черняхівська («Жерміналь» Е. Золя). Тоді ж були перевидані давніші переклади драм Шекспіра (П. Куліша й М. Старицького), «Вільгельм Телль» Ф. Шіллера (Б. Грінченка) у новому опрацюванні М. Вороного, Д. Загула й ін.

Розгром укр. літератури у 1930-их pp. припинив цей широкий, хоч і не пляновий розвиток мист. перекладу в УССР. Час від часу появлялися тільки переклади М. Овруцької (твори Б. Шова, Р. Ролляна, К. Дойля), В. Свідзінського («Комедії» Арістофана) тощо. Із заплянованої в 3 тт. О. Білецьким хрестоматії світових літератур вийшов тільки третій т. з перекладами творів зах.-евр. письм. 17 — 18 вв., здебільша без прізвищ перекладачів, які в той час були репресовані. Так само була видана О. Білецьким 1938 р. антологія «Антична література»: прізвищ перекладачів М. Зерова, І. Стешенка в ній не подано. Багато здійснених у той час перекладів опубліковано анонімно або під чужими прізвищами. Публікувалися здебільша переклади з рос. літератури.

Не зважаючи на деяке покращення щодо кількости вид. П. л., такий стан триває й після 1945 р. На всіх 1 091 виданих в УССР у 1946 — 55 pp. книжок з П. л. — 723 були перекладами з клясичної і сучасної рос. літератури, 139 — твори ін. народів СССР, і тільки 229 іноземних (здебільша зах. «проґресивних» абож «сателітських» авторів). Деякий злам позначився з 1955 — 56 pp., коли був виданий «Фавст» Ґете в перекладі М. Лукаша і почав виходити ж. «Всесвіт» з завданням знайомити читачів УССР з іноземними літературами.

У період пожвавленого з другої пол. 1960-их pp., хоч і далі не організованого й не плянованого розвитку П. л., далі активно працювали в ділянці мист. перекладу письм. старшої ґенерації: М. Рильський, М. Бажан, П. Тичина, М. Терещенко, Л. Первомайський, В. Мисик. Виступають далі із своїми перекладами Г. Касьяненко, М. Овруцька, М. Пилинська. Видатними майстрами мист. перекладу, відданими виключно перекладній — практичній і теоретичній — праці стають І. Стешенко («Еґмонт» Ґете, «Двоє сеньйорів з Верони» Шекспіра, «Дон Карльос» Шіллера, «Комедії» К. Ґольдоні, драми Г. Ібсена), Б. Тен («Ричард II» Шекспіра, «Одіссея» Гомера й багато ін.), М. Лукаш («Фавст» Ґете, «Мадам Боварі» Г. Фльобера, вірші Р. Бернса, Ф. Шіллера, В. Гюґо, П. Верлена, Ю. Тувіма), Г. Кочур (вірші Ю. Тувіма, «Гамлет» Шекспіра й ін.). Крім названих, з кін. 1965 р. виключно над перекладами працювали ще: Й. Багмут, З. Біленко, Г. Вігурська, С. Ковганюк, Ю. Назаренко, Н. Школенко, О. Пархомовська, А. Перепадя, Є. Райцин (з жидівської), Є. Тардова, Ґ. Чирко (з китайської) і Л. Ященко.

Загалом на всіх 738 чл. Спілки Письм. України (на 1 січня 1966) працювало над перекладами з ін. мов на укр. 99 літераторів. На першому місці залишається й далі перекладання з рос. мови. Перекладачів з зах. мов (в тому ч.: з зах.-слов., угор. й рум.) — було 26. З китайської — 2. З виданих у 1966 р. 122 назв П. л. 37 становили переклади з рос., 26 з літератур ін. народів СССР і 59 з іноземних літератур. Для сприяння розвиткові П. л. існує при Спілці Письм. України окрема комісія художнього перекладу. Виданням П. л. в УССР відає гол. ч. в-во «Дніпро». Крім «Бібліотеки світової клясики» (з 1967), воно видає з 1965 р. серію «Перлини світової лірики». Київ. в-во «Мистецтво» видало в серії (з 1967) «Пам’ятки естетичної думки»: «Поетику» Арістотеля, «Мистецтво поетичне» Н. Буальо, «Лаокоон» Г.-Е. Лессінґа.

Перегляд перекладів з сх. мов, зроблених харківськими орієнталістами й перекладачами або надрукованих у Харкові, подає «Антологія літератур Сходу» А. Ковалівського (1961). Після 1945 р. у цій ділянці працюють, крім А. Ковалівського, ще В. Тичина-Берест, Г. Підгір’ян.

Найкращі зразки перекладів з латинської та грец. літератур зібрані у другому вид. антології О. Білецького «Антична література» (1968). Крім давніших (М. Зерова, В. Державина, В. Свідізінського, І. Стешенка), у ній репрезентовані сучасні перекладачі: А. Білецький, Ю. Мушак, Ґ. Кочур, Й. Кобів й ін.

У ділянці теорії мист. перекладу працювали: М. Рильський, О. Кундзіч, Й. Багмут; далі працюють: З. Біленко, С. Ковганюк, Г. Кочур, Б. Тен. Бібліографію укр. праць з теорії і критики перекладу (з 1953) подає рос. мовою Н. Назаревський у московських зб. «Мастерство перевода» (з 1959).

На Зах. Укр. Землях і на еміґрації в 1918 — 39 pp. у ділянці П. л. працювали: О. Бабій, В. Гнатюк, М. Голубець, С. Гординський, В. Дорошенко, В. Завадська, М. Залізняк, П. Карманський, М. Капій, А. Крушельницький, В. Левицький, В. Мурський, М. Рудницький, І. Сімович, Ю. Сірий, В. Софронів-Левицький, Ф. Федорів, Г. Чикаленко, М. Шаповал, В. Щурат та ін. Літературу для молоді перекладали: І. Брик, М. Кокольський, А. Лотоцький, К. Малицька, Є. Онацький. Увагу перекладачів притягали твори Г. Ібсена, К. Гамсуна, Ґ. Ґаєрштама, П. Бенуа, Ж. Верна, Р. Кіплінґа, У. Фоскольо, Ґі де Мопасана, П. Меріме, Ґ. Майрінка, Г. Еверса, Б. Келлермана, Р. Ролляна, Халіде-Едіб та ін. з рос. А. Чехова, В. Наріжного, М. Зощенка. З поч. 1920-их pp. продовжував видавати твори П. л. в «Заг. Бібліотеці» та окремими вид. Я. Оренштайн у Берліні (м. ін: твори Б. Шова, А. Шніцлера, Платона, Ф. Містраля, А. Франса, Р. Ролляна, В. Короленка). В-во «Чайка» у Відні видало у 1921 — 24 pp. за ред. О. Грицая 13 кн. перекладів: В. Гюґо, Т. Ґотьє, Ч. Діккенса, А. Доде, Ґ. Еберса, Ґі де Мопасана, А. Мюссе, Ф. Стендаля, Л. Толстого, Ґ. Фльобера в перекладах В. О’Коннор-Вілінської, М. Шрага, Н. Суровцевої, Б. Чорного, М. Троїцького, С. Пащенка.

На еміґрації з 1945 р. розвиток П. л. відбувається гол. в ділянках драми й поезії. Нові переклади драм Шекспіра дали: Ю. Клен, І. Костецький, В. Барка. Т. С. Еліота перекладав З. Тарнавський, Ж. Ануя — М. Понеділок, П. Кльодєля — М. Калитовська і В. Вовк. Багато перекладав М. Орест (антології нім., франц. й евр. поезії, твори С. Ґеорґе, Ш. Леконта де Ліля). С. Гординський, крім перекладів з Ф. Війона, видав антологію «Поети Заходу» (1961). І. Костецький опублікував переклади Шекспірових сонетів, вибрані твори Т. С. Еліота, Е. Павнда, К та Й. Ґолів. Окремими книжками вийшли переклади B. Державина, Т. Осьмачки, Б. Кравцева, О. Зуєвського, Я. Славутича, О. Веретенченка, О. Соловей, І. Кошелівця, Ю. Тарнавського, Л. Ґолубничої (з китайської мови), І. Шанковського (з японських поетів). Багато перекладів видає в-во І. Костецького «На горі». З модерної світової поезії (Ф. Ґ. Льорка, П. Неруда, Е. Павнд, П. Елюар, Е. Каммінґс, Ґ. Тракль) перекладають поети Нью-йоркської групи.

Література: Фінкель О. Теорія і практика -перекладу. Х. 1929; Меженко Ю. і Яшек М. Чужомовне письменство в укр. перекладах. Життя й Революція, чч. 4-8. К. 1929; Білецький О. Хрестоматія давньої укр. літератури. К. 1949; Чижевський Д. Історія укр. літератури. Нью-Йорк 1956; Багмут Й. Питання теорії перекладу на Україні за радянський час. К. 1957; Питання перекладу. З матеріялів респ. наради перекладачів (лютий 1956) К. 1957; Неборячок Ф. О. С. Пушкін укр. мовою. Л. 1958; Стучевський Н. Шіллер в укр. перекладах. Радянське літературознавство, ч. 6. К. 1959; Гресько М. Твори Ґі де Мопасана на Україні. Л. 1960; Деркач В. Перекладна укр. повість XVII — XVIII століть. К. 1960; Кравців В. Поезія Заходу в укр. перекладах. Сучасність, кн. 4, Мюнхен 1962; Рильський М. Проблема художнього перекладу. Твори в десяти томах, т. 9, К. 1962; Кущ О. Рос. література в укр. перекладах і критиці. Галичина і Буковина (XIX ст. — 1939) К. 1963; Копелев Л. «Фауст» по-украински. Мастерство перевода 1964. М. 1965; Кочур Г. На перекладницькі теми. Дніпро, ч. 6, К. 1965; Тэн Б. Переводя Гомера. Мастерство перевода 1964. М. 1965; Білецький О. Переводная литература на Украине. Зібрання праць у п’яти тт., т. 5, К. 1966; Кундзіч О. Слово і образ. К. 1966; Історія укр. літератури у восьми томах, т. 1. К. 1967; Ковганюк С. Практика перекладу. К. 1968; Кочур Г. Шекспир на Украине. Мастерство перевода 1966. м. 1968.

Б. Кравців

Перекоп (VII — 14), кол. м. на Перекопському перешийку, тепер с. Красноперекопського р-ну в Криму. Раніше важлива оселя, бо нею проходив єдиний шлях з Криму на материк; осередок соляних промислів; давні укріплення: грец. Тафрос і побудований крим. ханом Менґли-Ґіреєм (кін. 15 в.) Ор-хапу (згодом Ферк-Фереч-Кермен, по-укр. П.). Вихідна точка тат. наїздів на Україну; на П. гетьман П. Сагайдачний-Конашевич переміг татар (1620); 1736 і 1738 pp. П. був здобутий і знищений рос. військом; 1754 р. крим. татари відбудували фортецю, б. якої виникла оселя. Після приєднання до Росії (1783) пов. м. Таврійської губ. По Кримській війні (1853 — 56) частина татар залишила Д. і його околиці, на їх місце наплинули гол. укр. поселенці. Після побудови залізниці через Сіваш П. втратив своє значення. 1926 р. — 2 670 меш., у тому ч. 43,6% українців.

Перекопський перешийок, перешийок у півд. Україні, що сполучає Кримський піво. з материком, положений між Каркінітською затокою Чорного м. на зах. і Сівашем на сх. Довж. 30 км, ширина 8-23 км; поверхня рівнинна (висота до 20 м), вбогі ґрунти (перев. солонці і солончаки), степ. і півпустельна рослинність. На півд. Перекопські озера. Як єдиний суходільний перехід з Криму на материк П. п. був важливим шляхом для торг. зв’язків грец. і ґенуезьких колоній у Криму з Придніпров’ям; пізніше, з кін. 18 в., ним проходили чумацькі шляхи. Разом з тим П. п. мав чимале стратегічне значення і тому був здавна укріплений валами і перекопаний ровом (звідки й назва). В античну добу тут був укріплений грец. пункт Тафрос, за Крим. ханату Ор-Хапу, згодом Ферк-Фереч-Кермен, по-укр. Перекоп. П. п. був тереном боїв під час тур.-рос. воєн у 18 в., у часи громадянської війни 1920 р. (між Вранґелем і большевиками) та нім.-сов. 1941 і 1943 pp. Після будови у 1870-их pp. залізниці з Харкова до Симферополя через Сіваш Д. п. втратив своє транспортне значення, частково його здобув після будови залізниці Херсон — Джанкой. Нині через П. п. проходить також битий шлях та траса Півн.-Кримського каналу.

Перекопські озера, група солоних мілководних оз. видовженої форми в півн. Криму, між Каркінітською затокою Чорного м. і Сівашем. До складу П. о. входять 9 оз., з них найбільші: Старе, Червоне, Айгульське, Киятське, Кирлеутське та Кирське. Рівень води у П. о. на 2-4 м нижчий від рівня м. За складом ропи Д. о. поділяють на хлористі (Старе, Красне, Киятське, Кругле, Кирське та Айгульське) і сульфатно-хлористі (Кирлеутське, Пасурман, Чайка). Влітку концентрація солей в ропі П. о. досягає 21 — 28%; деякі з них пересихають і їхнє дно вкривається щільним шаром соли. П. о. здавна відомі з соляних промислів; у сер. 19 в. здобувалося бл. 5 млн центнерів кухонної соли щорічно, пізніше — через віддаль від залізниць — значно менше (на поч. 20 в. пересічно 0,6 млн на рік). Тепер на базі П. о. працює зав., на якому з ропи одержують бром, окис магнію, хлористий магній та ін. солі.

Перекотиполе, характерна життєва форма в степах та пустелях, яку утворюють деякі рослини, які під час свого розвитку дуже розгалужуються і, коли дозріває насіння, являють собою кулю, яка відривається від коріння і перекочується вітром на далекі відстані; іноді такі кулі збиваються в купи, розміром від кількох см до 1 м в діяметрі. Насіння цих рослин не висипається відразу, маючи для цього спеціяльні пристосування. На Україні ростуть: устели-поле піскове (Cenatocarpus arenarius L.), П., або лішиця волохата (Gypsophila paniculata L.), різні види кураю (Salsola L.), миколайчики польові (Eryngium planum L.).

Перелесник, також літавець, укр. демонологічна істота, аналогічна до зах.-евр. інкуба [incubus] і близька де вчому до опиря. П. уявляли в постаті вогняного змія або молодого чоловіка, який летить і сипле іскрами і, проникнувши до хат через комин, вікна або двері, спокушає в подобі померлої коханої особи свою кол. кохану чи жінку. Паралельна до П. жін. демонологічна постать — перелесниця, перелестонька, літавиця, яка спокушає чоловіків. П. — один з персонажів «Лісової пісні» Лесі Українки.

Переливання крови, введення крови у кровоносні судини хворого, взятої у здорової людини, трупної, плацентарної, консервованої крови або препаратів її, нарешті кровозамінювальних рідин. З лікувальною метою. П. к. дуже ефективний лікувальний засіб при втратах крови, різних захворюваннях, опіках тощо. Укр. вчені С. Хотовицький і І. Буяльський перші запропонували П. к. у Росії. Широке застосування П. к. дістало тільки після встановлення груп крови. Його піонером на Україні був проф. Харківського Мед. Ін-ту В. Шамов (перший в СССР у Петрограді здійснив П. к. у 1919 p.). Докладно вивчав механізм П. к. О. Богомолець з учнями. Опрацювання наук. проблем П. к. та керівництво практичною роботою при П. к. ведуть н.-д. ін-ти П. к. та невідкладної хірургії: Харківський, заснований 1930 p., Київ. (1935) та Львівський (1944), практичну роботу у галузі П. к. ведуть станції, відділи та кабінети П. к. На Україні винайдено кілька консервантів крови, кровозаміщувальних препаратів та опрацьовано нові методи П. к.

В. П.

Переліска (Mercurialis L.), багаторічні, рідше однорічні рослини з родини молочаюватих з одностатевими дводомними квітками. На Україні ростуть 3 види: П. довгорічна (M. perennis L.) до 30 см заввишки, з неприємним запахом і гірким смаком, росте по лісах, між кущами, отруйна, містить у собі метиламін меркуріялін, триметиламін, що мають послаблюючу та сечогінну дію, сапоніни, які діють роздратовуюче; П. однорічна (M. annua L.), заввишки до 50 см, росте як бур’ян на смітниках і полях; П. круглолиста (M. ovata St. et Hoppe), заввишки до 30 см, росте по лісах.

Перелісна Катерина (* 1902), дитяча письм. і педагог родом з Харкова дружина О. Попова. У 1919 — 31 pp. виступала з віршами, оп., ст. і рецензіями в харківських журн. і газ. (окреме вид. оп. «Одарка», 1927), з 1942 р. у Львові (в ж. «Малі друзі» й «Дорога»), пізніше на еміґрації в Німеччині (у зб. «Євшан-Зілля») і ЗДА. Авторка виданих у ЗДА зб. для дітей «Для малят про звірят» (1952), «Ой, хто там?», «Три правди» (1967) й ій.

Перелогова (переліжна, заліжна) система, одна з найдавніших екстенсивних систем хліборобства, яка у країнах з великими запасами вільних земель і рідким заселенням подекуди затрималася і в новіші часи. П. с. полягала у тому, що прочищену ділянку поля засівали на. кілька pp. (найчастіше 3) підряд, потім виснажене поле залишали на відпочинок (переліг) на 6-8-12 pp. для природного відновлення його родючости, а для с.-г. культур використовували нову цілину. Під час довгого відпочинку переліг покривався степ. рослинністю і використовувався як пасовище, після чого його знову орали й засівали. П. с. дає можливість годувати велику кількість худоби.

На укр. землях П. с. була, поряд вирубної, найдавнішою системою хліборобства і довгий час єдиною в смузі Степу й Лісостепу. Але вже за Київ. Руси-України у наслідок зростання населення і зменшення запасів вільних земель, переліг поступово скорочувався до 3-4 pp., а згодом П. с. замінила парова система — дво- й трипільна: П. с. залишилася й далі на рідконаселених півд. і півд.-сх. окраїнах Київ. держави. І пізніше, впродовж віків, П. с. була панівною у тих частинах Степу, які зазнавали колонізації, на Півд. Україні й на Передкавказзі ще у першій пол. 19 в. Рештки П. с. затрималися до 1917 р. у деяких частинах Півд. України й на півд.-сх. Лівобережжі (1917 р. на Харківщині під перелогом було 318 000 га, на Полтавщині — 187 000 га), гол. у великих маєтках, де перелоги використовувалися для випасу свійських тварин, перев. для вівчарства. Останні великі перелоги були розорані тільки у 1930-их pp. Докладніше див. ЕУ 1, стор. 1048-49.

Перемежко Петро (1833 — 94), видатний гістолог родом з Чернігівщини. У 1859 р. закінчив Мед. фак. Київ. Ун-ту, у 1859 — 65 pp. працював лікарем у м. Лаїшеві та Казані, з 18’68 р. доц., з 1870 — проф. Київ. Ун-ту, де організував першу катедру гістології. П. був одним з засновників каріології; 1878 р. він (незалежно від В. Флемінґа) відкрив і докладно описав непрямий поділ тваринних клітин — каріокінезу, що мало величезне значення для світової науки. П. також перший описав нервові утворення, які І. Сєченов пізніше назвав пропреорецепторами. Ін. праці П. були присвячені вивченню розвитку і реґенерації поперечно-смугастих м’язів, будови гіпофізи, коси, віковим змінам щитовидної залози, питанням про зародкові листки. П. створив перший у Росії мікротом, брав участь у складанні першого підручника з мікроскопічної анатомії у Росії. У 1882 — 83 pp. очолював Т-во Київських Лікарів, з 1887 — його почесний чл.

[Перемежко Петро (* Риботин, Кролевецький пов. — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Перемиська Державна Гімназія з укр. мовою навчання, друга (після Акад. гімназії у Львові) за часом виникнення і значенням укр. гімназія у Галичині, постала 1888 р. Спершу це були паралельні відділи з укр. мовою навчання при поль. гімназії, з 1895 р. після відкриття повних 8 кляс — самостійна гімназія клясичного типу п. н. «Ц. К. II Гімназія у Перемишлі». За поль. окупації гімназія дістала назву Держ. Гімназії з руською мовою навчання в Перемишлі; після шкільної реформи 1932 р. її реорганізовано на 4-річну заг.-осв. гімназію і 2-річний ліцей з двома типами: гуманістичним і матем.-природничим. П. Д. Г. належала до найбільших укр. гімназій у Галичині. Ч. учнів: 1895 р. 329, 1912 — 1 013 у 23 відділах з 41 учителем, 1922 — 23 — 1 391 (у тому ч. 437 сел. синів); за 40 pp. (1896 — 1936) гімназія випустила 2 452 абсольвентів (у тому ч. 106 жидів). Учні П. Д. Г. походили гол. з укр.-поль. пограниччя та з Лемківщини, деякі з корінної Польщі (перев. діти укр. еміґрантів з Центр. і Сх. Земель). Дир. були видатні педагоги: Г. Цеглинський (1888 — 1910; до 1895 тимчасовий управитель), А. Алиськевич (1910 — 18), Р. Гамчикевич (1919 — 24), С. Шах (1932 — 39) та ін. Серед учителів були науковці, письм., автори шкільних підручників, мистці, гром. і політ. діячі. З Д. Д. Г. вийшло багато світських і духовних діячів на всіх ділянках укр. життя. З поч. другої світової війни П. Д. Г. перестала існувати.

Література: Шах С. Державна гімназія з українською мовою навчання в Перемишлі. Іст. нарис у 80-ліття. «Свобода», чч. 84 — 91. Нью-Йорк 1969.

Перемиська Греко-Католицька Духовна Семінарія, вперше існувала у 1780 — 83 pp. Після її закриття цісарем Йосифом II кандидати на свящ. Перемиської єпархії вчилися у ген. Гр.-Кат. Духовній Семінарії у Львові, яка була спільна для обох єпархій, і у Львівському Ун-ті. У 1845 — 1920 pp. студенти 4 року вчилися у частково відновленій П. Ґ.-К. Д. С. (1-3 pp., далі у Львові). У 1921 — 39 і 1942 — 44 pp. діяла повна П. Г.-К. Д. С; у 1930-их pp. було додано 5 рік навчання. Ч. студентів (1937) — 157, проф. — 12. Студенти мали, попри чисто духовні гуртки, кооперативу «Власну Поміч» і Наукове т-во богословів, яке у 1937 р. видало «Ювілейний Альманах укр. кат. богословів Перемиської єпархії». За останні десять pp. існування П. Г.-К. Д. С. ректором був о. І. Кузич, віцеректором — о. В. Голинський.

Перемиська епархія, одна з найдавніших на Україні і найстаріша в Галичині. Існувала з 11 в., можливо, навіть з кін. 9 — поч. 10 в., коли Перемишль мав бути осідком слов. єпископства; перший відомий єп. П. е. — Антоній Добриня Ядрейкович (1218 — 25). П. е. охоплювала спершу Галичину і Закарпаття аж до часу створення окремих єпархій — Гал. (пол. 12 в.) і Мукачівської (1491). Владики П. е. мали також з часом титул самбірського (з 1422; можливо, що в 13 — 14 вв. існувала окрема Самбірська єпархія) і сяніцького (з другої пол. 17 в.); офіц. назва П. е.: Злучені єпархії Перемиська, Самбірська і Сяніцька.

У 15 — 16 вв. до визначніших єп. П. е. належали: Йоан Бірецький (1467 — 76), Антоній Оникій (кін. 15, поч. 16 в.), Антоній Радиловський (1549 — 81), Михаїл Копистенський (1591 — 1610), який не приєднався 1596 р. до Берестейської унії з Римом. У 17 в. велася боротьба між правос. і уніятами і у 1610 — 91 pp. у П. е. були 2 укр. єп. — правос. і кат. сх. обряду. Видатніші серед правос: Ісаія Копинський (1622 — 33), Антін Винницький (1650 — 79); серед кат.: Атанасій Крупецький (1610 — 52), Прокопій Хмілевський (1652 — 64), Антін Терлецький (1664 — 69), Іван Малаховський (1669 — 91). Єп. Інокентій Винницький (1680 — 1700) приєднався до унії 1691 р. і відтоді перемиськими єп. були лише уніяти: Юрій Винницький (1700 — 13), Єронім Устрицький (1715 — 46; він здійснив реформу П. е. за ухвалами Замойського синоду), Онуфрій Шумлянський (1746 — 62), Атанасій Шептицький (1762 — 79; за його єпископства П. е. опинилася під владою Австрії), Максиміліян Рило (1776 — 93; за нього змінено межі П. е. з Львівською і Холмською), Антін Ангелович (1796 — 1813), Михайло Левицький (1813 — 18), Іван Снігурський (1818 — 17), Григорій Яхимович (1848 — 60), Тома Полянський (1860 — 69), Іван Ступницький (1872 — 90), Юліян Пелеш (1891-96), Константин Чехович (1897 — 1915), Йосафат Коциловський (1916 — 16). З 1816 р. у П. е. діяла катедральна капітула; духовна семінарія існувала у 1780 — 83 pp., у 1845-1920 — неповна, згодом до 1944 р. повна (див. Перемиська Греко-Католицька Духовна Семінарія).

З 1934 р. з П. е. виділено Лемківську Апостольську Адміністратуру. 1936 р. П. е. нараховувала 45 деканатів, 578 парохій, 61 самостійне сотрудництво, 695 світських свящ., 28 катехитів, 144 питомців, 8 манастирів Чину св. Василія В. з 48 ієромонахами, 4 манастирі Сестер Василіянок, 34 доми Сестер Служебниць і 8 домів Сестер св. Йосифа Обручника, 639 матерніх і 490 дочерних церков та 1 131 000 вірних.

З вересня 1939 р. до липня 1941, під час поділу П. е. нім.-сов. кордоном, ген. вікарієм її зах. частини, що опинилася під нім. окупацією, був єп.-помічник П. е. Григорій Лакота. 1945 р. сх. частина П. е. опинилася в межах УССР і її, після примусової ліквідації Укр. Кат. Церкви, приєднано до новоствореної Дрогобицької, а після її скасування — до Львівської єпархії Рос. Правос. Церкви. У зах. частині, яка припала Польщі, у 1946 р. майже все укр. населення було виселене, а єп. Коциловського і Лакоту видано большевикам, і вони згинули у в’язницях. Ті з нечисленних українців, які залишилися, підпали, якщо вони католики, під юрисдикцію поль. латинської ієрархії і не мають своїх парохів; ті з них, які прийняли православіє, належать до правос. єпархії Поль. Правос. Церкви.

Література: Никорович Ю. Схиматісм Епархії Перемишльской. Перемишль 1877, 1879; Pelesz J. Geschichte der Union der Ruthenischen Kirche mit Rom. I — II. Відень 1878 — 80; Добрянскій А. Исторія епископовъ трехъ соединенных єпархій, Перемышльской... до 1794 г. Л. 1893; Шематизм гр.-кат. духовенства злучених єпархій Перемиської, Самбірської і Сяніцької на 1936. Перемишль 1936; Лакота Г. Три синоди Перемиські й епархіяльні постанови Валявські в XVII — XIX ст. Перемишль 1939; Marusyn М. Die Vereinigung Peremysler u. Lemberger Eparchien mit dem Apostolischen Stuhle. Pontif. Inst. Orient. Stud. Рим 1951; Соневицький Л. Укр. Єпископат Перемиської і Холмської єпархій в XV — XVI ст. Записки ЧСВВ. т. VIII. Рим 1955 — 56; Чубатий М. Історія християнства на Руси-Україні. т. I, Рим — Нью-Йорк 1965. Див. також література до Перемишль.

П. Ісаїв

Перемиська Епархіяльна Поміч, т-во свящ. Перемиської єпархії, засноване 1918 р. єп. Й. Коциловським (він був його през.) для внутр. місійної діяльности. П. Е. П. була матеріяльно забезпечена на церк. добрах, зокрема на нафтових теренах. П. Е. П. будувала чи співбудувала церкви, сиротинці, доми для Сестер Служебниць тощо, допомагала потребуючим, особливо шкільній молоді, видавала епархіяльний тижневик «Бескид» (1930 — 33), пізніше «Укр. Бескид», молитовники, катехизми й ін. рел. літературу (масовими тиражами), книжки на іст. і суспільні теми. П. Е. П. перестала існувати з приходом большевиків.

«Перемиський Вісник», суспільно-політ. двотижневик, орган Перемиської Нар. Орг-ції, виходив у Перемишлі (1909 — 14) як продовження тижневика «Сел. Рада» (з 1907); вид. Т-ва Сел. Рада; ред. В. Кіцила і М. Винярський (з 1910).

«Перемиські Епархіяльні Відомості», орган гр.-кат. Перемиської єпархії, виходили щомісяця у Перемишлі 1889 — 1939 pp., до 1914 — п. н. «Вісник Перемиської Епархії».

Перемишляни (IV — 5), м. на Опіллі над р. Гнилою Липою, р. ц. Львівської обл.; 4 600 меш. (1965). Мебльова фабрика, харчокомбінат, цегельня. У червні 1919 р. перемога II корпусу Укр. Гал. Армії над поляками.

«Перемышлянинъ», календар, видавався у Перемишлі у 1850 — 61 і 1863 — 64 pp., за ред. о. А. Добрянського і (з 1857) Я. Величка.

Попередня     Головна     Наступна