Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1970. — Т. 6. — С. 2194-2214.]

Попередня     Головна     Наступна





Полк, за княжої доби П. називали окремий військ. загін під час бою, яким командував кн. або його намісник. Термін П. вживався також для визначення походів (напр., «Слово о полку Ігореві»). У 14 — 15 вв. П. називалися загони, виставлені мешканцями міст та земель на Україні для оборони перед тат. наскоками. У 16 в. появилися П. реєстрових козаків; ці П. іменувалися за назвою міст чи м-к, де перебувала військ. старшина. Напередодні Хмельниччини було 6 П.: Білоцерківський, Канівський, Корсунський, Переяславський, Черкаський, Чигиринський; у 1625-38 pp. існував ще Миргородський П.

У Коз.-Гетьманській державі П. становив адміністративно-територіяльну і військ. одиницю; це саме, хоч з деякими обмеженнями було на Слобідській Україні (див. Полковий устрій). На Гетьманщині існували також вільнонаймані охотницькі (компанійські-кінні, сердюцькі-піхотні) П. У 1760 — 70-их pp. рос. влада на Україні створила пікінерські П., до складу яких перев. входили козаки Полтавського і Миргородського П. Після ліквідації коз. устрою України, на поч. 1780-их pp. рос. уряд створив 1784 р. 10 шестиескадронних карабінерських П., що як «малороссийская конница» ввійшли до складу рос. армії, але на поч. зберігали рештки своєї територіяльної орг-ції й мали укр. старшину.

У сучасному війську П. складається з кількох бойових батальйонів (куренів), штабу та різних допоміжних одиниць. Залежно від роду військ і зброї, П. поділяються на піхотні (механізовані), гарматні, панцерні, ракетні, інженерні, повітряно-десантні, гірські, морсько-десантні, літунські та ін. Під час визвольної війни 1917 — 21 pp. в укр. війську найчисленніші були П. З родів зброї — піхотні (стрілецькі), гарматні та кінні.

Р. М.


Полк ім. Хмельницького, офіц. назва: Перший Укр. Козачий ім. гетьмана Б. Хмельницького полк, популярно називаний «богданівцями». Створений 1. 5. 1917 з ініціятиви вояків етапної станиці у Києві. Не зважаючи на домагання різних рос. орг-цій розформувати цю частину, командувач півд.-зах. фронту ген. Брусілов, під тиском укр. нац. стихії у війську, — полк леґалізував. Це найстаріша укр. військ. одиниця, що брала участь у визвольній війні до кін. 1920 р. в складі Запор. формації. Командирами полку були: сотн. Д. Путник-Гребенюк, підполк. Ю. Капкан, підполк. Ю. Ластовченко, полк. О. Шаповал, підполк. М. Луб’яницький, полк. С. Лазуренко і полк. І. Кириченко.


Полковий устрій, місц., територіяльно-адміністративний, військ. і суд. устрій Коз.-Гетьманської держави 17 — 18 вв. Почавши від Хмельниччини, полкова влада охоплювала не лише козацтво, але й усю людність на території полків (П.). Число П. за Б. Хмельницького було від 16 до 20, а їхні межі мінялися. 1650 р. на Правобережжі існували такі П.: Київський (частина — на Лівобережжі), Черкаський, Канівський, Корсунський, Білоцерківський, Паволоцький, Уманський, Брацлавський, Кальницький (після 1653 р. Вінницький, у 1660-их pp. об’єднаний з Брацлавським), Чигиринський; на Лівобережжі: Переяславський, Кропивнянський (1658 р. увійшов до складу Лубенського і Переяславського. П.), Миргородський, Полтавський, Прилуцький, Ніженський, Чернігівський. Короткий час на Правобережжі існував Могилівський (Подільський) П.; на землях, які деякий час були під владою Війська Запор., — Турово-Пинський і Білоруський (або Чауський) П. На межі 1670 — 80-их pp. коз. полки на Правобережжі перестали існувати. Але вже у 1684 — 85 pp., у зв’язку з новим залюдненням Правобережної Наддніпрянщини, під проводом С. Палія тут виникли територіяльні коз. полки: Корсунський, Богуславський, Білоцерківський (з резиденцією у Хвастові) й Брацлавський, до яких згодом (після 1704) додалися ще полки: Чигиринський, Уманський і Могилівський; гол. резиденцією Правобережної козаччини стала Біла Церква. Ці 7 полків існували до 1712 p., коли, в наслідок угоди між Росією і Польщею, частину козаків цих Ц. переселено на Лівобережжя. На Лівобережжі (Гетьманщина) зформовано в кін. 1650-их — на поч. 1660-их pp. ще З П.: Лубенський, Гадяцький, Стародубський, отже на Гетьманщині (разом з Київським П., осередком якого став Козелець) було 10 П. П. ділилися на сотні (7-20) з сотниками на чолі. Такий адміністративно-територіяльний поділ Гетьманщини залишився аж до скасування автономії України у 1780-их pp. і поширення на Лівобережну Україну заг.-рос. адміністративної (поділ на намісництва) і суд. системи; коз. П. перетворено на 10 легкокінних (з 1784 — карабінерські) П. т. зв. «малороссийской конницы».

На чолі П. у коз. війську стояв полк., який після 1649 р. мав також адміністративну й суд. владу над усією людністю на території полку. Полк. був чл. Старшинської Ради Гетьманщини. До 1648 р. полк. здебільша призначалися поль. урядом. У Коз.-Гетьманській державі до І. Самойловича й І. Мазепи полк. обирали на полковій раді в присутності представників гетьмана, що мали великий вплив на вибір кандидата, якого затверджував гетьман. Але вже Б. Хмельницький нерідко призначав полковників своєю владою. За часів Самойловича і особливо Мазепи полк. фактично призначав гетьман, за згодою Старшинської Ради, повідомляючи про це царський уряд. Давня система обрання на полковій раді зберігалася довше на півдні Гетьманщини (Полтавський полк). Після 1709 р. Петро I завів систему призначення і звільнення полк. царськими указами; полк. нерідко бували чужинці (росіяни, молдавани, серби тощо). За гетьмана Апостола укр. уряд мав право лише рекомендувати кандидатів на полковників, яких призначав цар «по представленню гетманскому и народному».

Полк. допомагала полкова старшина: обозний, суддя, писар, осавули (1 або 2), хорунжі (1 або 2). Дорадчим органом при полк. була рада полкової старшини, що разом з полк. вирішувала важливіші справи П. Полкова канцелярія, яка у 17 в. була лише техн. (писарським) апаратом, що провадив діловодство полкової адміністрації, у 18 в. стала свого роду колеґіяльним органом управління П. у складі полк. і полкової старшини.

В осередку П. діяв полковий суд, який розглядав кримінальні та частково цивільні справи. Звич. головував у ньому полковий суддя, у важливих кримінальних справах — сам полк. (докладніше див. ЕУ 1, стор. 666 — 67).

На Слобідській Україні, яка входила до складу Моск. царства, було організовано у 1651 р. 5 коз. П.: Сумський, Охтирський, Ізюмський, Харківський і Острогозький (Рибінський) з обмеженою автономією, які підлягали Білгородському воєводі, а через нього «Разрядному приказу». 1765 р. слобідські полки було скасовано.

Р. М.


Полковник, 6 або 7 старшинський ступінь; П. командує полком, бриґадою або перебуває на вищій штабній посаді. Див. Ранґи військові.


Половець Семен, полк. білоцерківський (1653 — 58, з перервами), посол до Москви (1655), прихильник І. Виговського. Ген. обозний у гетьмана П. Тетері (1664) й ген. суддя у Л. Дорошенка (1670 — 71); 1669 р. за ухвалою Корсунської Ради відряджений до Туреччини. Його дочка Анна П. († 1702), вдова по Самійлові Фридрикевичеві, полк. білоцерківському (1664), була (з 1668 — 69) дружиною гетьмана І. Мазепи.


Половецька земля, літописна назва Степу і півд. частини Лісостепу між гирлом Дунаю і Волгою, де у 11 — 13 вв. були кочовища половців.


Половко Іван (1887 — 1967), метеоролог і кліматолог родом з Ічні (Чернігівщина). Впродовж багатьох років працював у Київ. Ун-ті (з 1937 — проф.), а також у системі Гідрометеорологічної служби УРСР та в установах АН УРСР (1919 — 57), брав участь в орг-ції метеослужби в УССР. Праці (понад 50) присвячені кліматології України, атмосферичній електриці, актинометрії, тепловому режиму ґрунту та повітря, радіоактивності гірських порід тощо.

[Половко Іван († Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Половці (кипчаки у сх., куни, кумани або комани у зах. іст. джерелах), тюркські кочові племена, расово споріднені з печенігами, які на зламі 10 і 11 вв. заселювали півд. частину Сер. Азії по верхів’я Іртиша на сх. Витискаючи торків, П. у сер. 11 в. перекочували, займаючи чорноморські степи, аж по дол. Дунай на півд. зах. Цю територію у сх. джерелах називали Дешт-і-Кипчак (Кипчацький степ), у руських лише її зах. частину — половецькою землею. Зах. племена П. були у постійних зв’язках з Руссю, Візантією, Угорщиною і Болгарією.

Літопис відзначає, що перша зустріч Русі з П. у 1055 р. закінчилася перемир’ям, а вже у 1061 р. П. напали на Переяславське князівство та розгромили його. 1068 р. над р. Альтою П. розбили війська трьох Ярославичів: Із’яслава, Святослава і Всеволода. Відтоді аж до першого їх розгрому тат. військами у 1222 — 23 pp. П. нападали на Україну, нищили землі та полонили бранців, яких тримали у себе або продавали до півд. країн. Найбільше були загрожені наскоками П. Переяславське, Новгород-Сіверське та Чернігівське князівства. Найтяжчих ударів від нападів П. Україна зазнала в кін. 11 в.; ними керував хан Боняк, що його тогочасна укр. нар. творчість наділила прикметами чародія. Розсварені укр. князі не могли протистояти П. спільно; деякі з них, напр., Олег Святославич чернігівський, користалися навіть допомогою П. у боротьбі проти своїх противників. Тільки Володимир Мономах, спершу переяславський кн., а потім В. київ., почав організовувати заг.-укр. протиполовецьку коаліцію. У наслідок постанов Долобського княжого з’їзду відбуто (1103, 1109 і 1111) кілька спільних походів у половецькі степи, розбито П. і відсунено їх над Волгу і Передкавказзя. По смерті Мстислава Мономаховича (1132), який з успіхом продовжував політику батька, половецька загроза знову відродилася, хоч і не в такій небезпечній формі. Кочовища П. знову наблизилися до границь укр. князівств, а їхні наскоки під проводом хана Кончака у 1180-их pp. дійшли свого вершка. Відповіддю на них був спільний воєнний виступ укр. кн. (1184 — 94 pp.); хоч під час наступу самочинний виступ кн. Ігоря Святославича 1185 p., оспіваний у «Слові о полку Ігореві», пошкодив спільній справі, але заг. результат половецької кампанії вийшов на користь укр. кн. Остаточного удару П. завдав кн. Роман Мстиславич походами 1202 і 1204 pp. Завдяки цим перемогам укр. колонізація посунулася приблизно на 100 км на південь.

Упродовж півтора ст. нападів на Україну П. не об’єдналися в одну державу і навіть не створили одного союзу племен. Основною клітиною їхньої спільноти була родина, до якої належали кровно пов’язані члени; споріднені родини єдналися в роди, що жили у переносних оселях, знаних руським літописам п. н. «половецьких веж». Вищою суспільною одиницею були племена з ханами на чолі. Племена мали свої назви, згадувані часто в укр. літописах як токсобичі, бурчевичі, слтуновичі, єтебичі й ін. Далі поділ П. можна провести тільки за місцем їхнього перебування. Так, між гирлами Дніпра й Дністра кочували лукоморські П., над Озівським м. — приморські, на півн. від них обабіч коліна Дніпра — придніпровські, а над Доном — донські П.

Гол. зайняттям П. було кочове скотарство (коні, вівці, кози, верблюди і рогата худоба). Зимою П. перекочовували на півд., влітку — на півн. Незначна частина П. займалася також хліборобством та торгівлею і вела напівосілий спосіб життя. Гол. предметом вивозу з Половецького степу були продукти тваринництва, зокрема коні; П. посередничали також у транзитній торгівлі, що йшла з Візантії через портові м.: Сурож, Озів та Саксин, які були у володінні П. Через землі П. проходили також суходільні шляхи: Залозний, Соляний та Грецький, що сполучали евр. землі з Близьким Сх. Виникли навіть (у сточищі Дінця) половецькі м.: Шарукань, Сугров і Балін, в яких, однак, крім П., жили також домішки ін. народів. Ремесло П. було слабо розвинене і достосоване до щоденних потреб життя. На окрему увагу заслуговують кам’яні скульптури, що у формі т. зв. «кам’яних баб», розсіяних по всій Півд. Україні, були у тісному зв’язку з рел. культом П. — шаманізмом. Як усі ін. тюркські племена, П. відзначалися рел. терпимістю, і тому серед них швидко поширилися мохаммеданська та христ. релігії. Під впливом сусідства з княжою Руссю між половецькими ханами і знатнішими родинами почали поширюватися типово укр. імена, як Ярослав Томзакович, Гліб Тирієвич, Юрій Кончакович, Данило Коб’якович й ін. Між укр. княжими родами та половецькими ханами бували часто подружні зв’язки, що впливало на злагіднення політ. непорозумінь, а інколи відбувалися спільні воєнні походи (напр., у 1221 р. проти чорноморського торг. осередку — м. Судака, що його захопили турки-сельджуки, підриваючи торгівлю, що її вели половецькі та руські купці).

Тат. відділи, які на чолі з воєводами Субутаєм та Джебе в погоні за хорезмським шахом Мохаммедом II перейшли Кавказ, розбили на Передкавказзі П. Убою впали їхні хани Данило Коб’якович та Юрій Кончакович, ін. ж з Котяном (тестем Мстислава Удатного) на чолі одержали від укр. кн. допомогу, але спільні укр.-половецькі війська були розбиті татарами над р. Калкою 1223 р. Під час другого походу татар на Сх. Европу 1239 р. татари вдруге розбили П., більша частина яких здалася татарам, менша ж з ханом Котяном на чолі перейшла в Угорщину, частинно до Болгарії, де змішалася з місц. населенням. Володарями півд. степів України стали татари. Хоч П. були розгромлені, їх культ. надбання були використані татарами. Панівна верства татар (бувши у меншості) перебрала від П. мову, багато прикмет і звичаїв і, врешті, в наслідок подружніх зв’язків цілком асимілювалася. П. ж, з свого боку, у другій пол. 13 і першій 14 вв. прийняли, разом з татарами, іслям.

Література: Голубовский П. Печенеги, торки и половцы до нашествия татар. К. 1884; Marquart J. Über das Volkstum der Komanen. Ґеттінґен 1914; Расовский Д. Половцы. Seminarium Kondakovianum. тт. 7, 8, 9, 10, 11. Прага 1935 — 40; Кудряшов К. Половецкая степь. М. 1948; Плетнева С. Печенеги, торки и половцы в южнорусских степях. Материалы и исследования по археологии СССР, ч. 62. М. — Л. 1958; Федоров-Давыдов Г. Кочевники Восточной Европы под властью золотоордынских ханов. М. 1966; Каргалов В. Внешне-политические факторы развития феодальной Руси. Феодальная Русь і Кочевники..М. 1967.

М. Ждан


Половці, старий коз. рід на Правобережжі. Роман П. був двічі коз. послом до поль. короля Володислава (1638). П. згодом були і на Лівобережжі: Дмитро П., значковий товариш Стародубського полку. З цього роду походив, мабуть, і Семен П. (див.).


Пологи (VI — 17), м., р. ц. Запор. обл., положене над р. Конкою, зал. вузол; 19 000 меш. (1965), засноване наприкін. 19 в. Підприємства по обслуговуванню зал. транспорту; цегельно-черепичний, масло-сироварний, металоштампувальний зав.; проф.-техн. училище. За 7 км на півн. сх. від м. П. розташоване родовище білих каолінів і вогнетривких глин.


Положій Юрій (* 1914), вчений у галузі матем. фізики родом з Забайкалля, з 1949 р. доц., пізніше проф. Київ. Ун-ту, чл.-кор. АН УРСР (з 1967). П. запропонував одну з перспективних метод сучасної обчислювальної математики — сумарних зображень і p-трансформацій чисельного розв’язування крайових задач матем. фізики. Заклав основи теорії p-аналітичних, (p, q)-аналітичних функцій комплексного змінного та їх застосувань. Автор понад 100 друкованих праць.

[Положій Юрій (Георгій) (1914 — 1968, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Полоз (Полозов) Михайло (бл. 1890 — 1938?), укр. політ. діяч, чл. УПСР і її ЦК, чл. Центр. Ради, Укр. Військ. Ген. Комітету 1917 р. (його представник при військ. мін-ві Тимчасового уряду у Петрограді), чл. укр. мирової делеґації у Бересті (1918). Щоб попередити окупацію України рос. червоним військом, разом з ін. керівниками лівого крила УПСР (боротьбістів) влаштував спробу перевороту в Центр. Раді з метою створення незалежної (і не окупованої) сов. України. За це був заарештований урядом Центр. Ради, але незабаром звільнений. Чл. уряду УССР у 1919 р. від боротьбістів (гол. Вищої Ради Нар. Госп-ва). Після створення УКП (боротьбістів) у серпні 1919 — один з керівників цієї партії. На останньому з’їзді боротьбістів (березень 1920) виступав разом з П. Любченком проти самоліквідації цієї партії. Після влиття УКП (боротьбістів) до КП(б)У П. був двічі обраний чл. ЦК КП(б)У (1927 і 1930). На бажання Леніна П. був представником уряду УССР при уряді РСФСР; пізніше нарком фінансів УССР. Ув’язнений у кін. 1933 р. за нібито діяльність у фіктивній «націоналістичній орг-ції». З 1934 р. перебував на Соловках і там у зв’язку з процесом М. Бухаріна, Г. Гринька та ін. десь у 1938 р. розстріляний.

[Полоз (Полозов) Михайло (1890 — 1937, Соловки), 3.11.1937 розстріляний. — Виправлення. Т. 11.]

І. Майстренко


Полози, неотруйні змії родини вужевих; належать до різних родів. На Україні поширені: П. жовтобрюхий, або жовтобрюх (Coluber jugularis L.), довж. до 1,5 м, повзе дуже швидко, раніше численний, тепер рідкий, поширений у степ. зоні; П. лазячий леопардовий (Elaphe situla L.), довж. до 70 см, поширений у Криму; П. лазячий ліс. (E. longissima Laur.) до 1,1 м, рідкий, зустрічається у зах. частині Лісостепу і в Карпатах; П. лазячий чотирисмугий (Е. quatuorlineata Lacep.) і візерунковий (E. dione Pall.) — обидва у сх. частині Степу і рідкі. Живляться П. перев. дрібними хребетними і птахами, рідше комахами.


Полонини, смута високогірських лук в укр. Карпатах. П. положені вище гор. межі лісів (у букових вище 1 100 — 1 200, у смерекових — 1 400 — 1 500 м). Звич. дол. границя П. обмежена людиною для поширення площі пасовищ. На П. буйно розвинене сезонове пастуше життя. Докладніше див. стор. 969 і 972.


Полонинський Бескид, найвища і найсуцільніша частина укр. Карпат. Ближче див. стор. 967.


Полонне (III — 8), м. на півд.-сх. Волині, р. ц. Хмельницької обл., положене при впадінні р. Хоморця в р. Хомору; 21 400 меш. (1965). Зав.: порцеляновий, мист. кераміки, щебінковий, будів. матеріялів, цегельні, харч. пром-сть. П. відоме з 1171 р. Збереглися залишки земляних фортечних валів 17 в., дерев’яна дзвіниця з 18 в.


Полонська-Василенко Наталія (* 1884), дочка Д. Меншова, дружина М. Василенка, пізніше О. Моргуна, історик і археолог, родом з Харкова. Вчилася в Києві, де закінчила Вищі Жін. Курси й у 1913 р. ун-т. З 1912 р. асистент історії на Вищих Жін. Курсах. У 1916 — 20 pp. — приват-доц. Ун-ту св. Володимира. Викладала також в ін. високих школах Києва: Вищих Жін. Курсах А. Жекулиної, Геогр. й Археологічному ін-тах. 1927 — 30 pp. — проф. Художнього Ін-ту; з 1940 р. проф. Київ. Ун-ту. 1944 р. — проф. УВУ у Празі, а з 1945 — у Мюнхені (довголітній декан філос. фак.). З 1947 — проф. Правос. Богословської Академії в Мюнхені. Наук. співр. УАН (1924 — 43), наук. співр. Центр. Архіву Давніх Актів (1925 — 27, а 1942 — 43 — його дир.); чл. наук. т-в: Іст. ім. Нестора Літописця у Києві (з 1912), Таврійської Вченої Архівної Комісії (з 1916), Церк.-Археографічної Комісії у Львові (з 1944) та Мюнхені (з 1946), Укр. Іст.-Філол. Т-ва у Празі (з 1944), НТШ (з 1947), УВАН (з 1948) та ін. Бл. 200 наук. праць з археології, історії України, іст. Укр. Церкви; спогади про гром. і наук. діячів. Гол. праці: «Культурно Исторический Атлас», I — III (1913 — 14), «Палій та Мазепа» (1949), «Теорія III Риму в Росії протягом XVIII і XIX ст.» (1952), „The Settlement of the Southern Ukraine (1750 — 1775)“, „The Annales“ УВАН, IV — V (1955), «Укр. Академія Наук», тт. I — II (1955, 1957), «Заселення Південної України в XVIII ст.», т. I — II, УВУ (1960), «Укр. наука в Україні за сов. доби та доля істориків», ЗНТШ, т. 173 (1962), «Дві концепції іст. України та Росії», УВУ (1964; також англ. мовою 1967), „Ukraine-Rus and Western Europe in 10th — 13th Centuries“ (1964), «Іст. підвалини УАПЦ» (1964), численні студії з іст. Запоріжжя та Півд. України 18 в., перевидані у зб. «Запоріжжя та його спадщина», т. I, II (1965 — 67), «Видатні жінки України» (1969). Бібліографію наук. праць П.-В. подано у «Наук. Записках» УВУ (1963, ч. 7).

[Полонська-Василенко Наталія (12.2.1884 — 8.6.1973, Дорнштадт бл. Ульму). — Виправлення. Т. 11.]


Полонський Йоанікій (1742 — 1819), правос. церк. діяч родом з Волині, перший єп. подільської єпархії; 1797 р. заснував Духовну Семінарію у Шаргороді, 1806 р. перенесену до Кам’янця.

[Полонський Йоанікій (* Полонне — † Кам’янець Подільський). — Виправлення. Т. 11.]


Полонський Михайло (1898 — 1966), композитор родом з Києва. Закінчив Київ. Консерваторію у Г. Беклемішева. Завідувач муз. частини багатьох театрів (1929 — 44), з 1944 р. у Києві. Кантата «Клятва» (1949), «Укр. сюїта» для симфонічної оркестри, хори, пісні, музика до кінофільмів і театральних вистав.


Полонський Федір (* 1887), геолог і природознавець родом з Полтавщини. У 1920-их pp. працював у Геол. кабінеті УВАН і Укр. Н.-Д. Геол. Ін-ті. Автор «Словника природничої термінології», виданого УВАН 1928 р. 1937 р. засланий, дальша доля невідома.

[Полонський Федір (1887, Решетилівка — ?). — Виправлення. Т. 11.]


Полотнюк Гнат (Ігнатій; 1856 — 1903), гром. діяч, організатор дяків, керівник катедрального хору і дяківської школи та видавець і ред. газ. «Дяковскій гласъ» (1895 — 1903) у Станиславові; автор зб. нар. церк. пісень «НапЂвникъ церковный».


Полоцьке князівство, князівство, постале у 10 в. на землях, заселених білор. племенами полочан та кривичів у сточищі гол. Зах. Двини, Березини і Німану. Річкові шляхи Двини й Німану сполучали П. к. з балтицькими торг. осередками, що спричинилося до його торг. та політ. значення. У кін. 10 в. П. к. підкорив кн. Володимир В., вбивши полоцького кн. Рогволода й одружившися з його дочкою Рогнідою. Згодом було охрищене населення П. к., а в його столиці встановлено єпископство. Перед смертю Володимир В. віддав П. к. синові Із’яславові (від Рогніди). За сина Із’яслава, Брячислава (1001 — 44) П. к. розпочало боротьбу за незалежність і 1023 р. унезалежнилося від Києва. Але боротьба тривала й далі й викликала збройні конфлікти між П. к. і Києвом. 1065 р. полоцький кн. Всеслав, син Брячислава (1044 — 1101), розпочав війну з київ. кн. Із’яславом, але його було розбито й ув’язнено в Києві, а П. к. стало на недовгий час власністю київ. кн. Коли у Києві виникло повстання проти Із’яслава (1068), кияни посадили на престолі Всеслава, який однак, під загрозою поль. військ союзників Із’яслава, покинув Київ і повернувся до Полоцька. Відтоді П. к. жило своїм окремим життям. Після смерти Всеслава (1101) почалися усобиці між його синами, які поділили П. к. на уділи (Мєнське, Вітебське та ін. князівства). Останню спробу приєднати П. к. до Києва зробив (1130) кн. Мстислав Мономахович; але воно незабаром знову відпало від Києва. У другій пол. 12 в. П. к. підпало під впливи смоленських кн., а далі зазнавало атак з боку нім. лицарів і Литви, під політ. вплив якої перейшло у сер. 13 в. 1307 р. П. к. було приєднане до В. Князівства Лит. при збереженні певної автономії (до кін. 14 в.).

М. Ждан


Полоцький Симеон (світське ім’я і прізвище Самуїл Петровський-Ситніянович, 1629 — 80), білор. і рос. церк. діяч, педагог і письм. родом з Полоцьку. Вчився у Києво-Могилянській Академії, з 1656 р. вчителював у Полоцькій братській школі, з 1664 р. в Москві, де був також учителем царських дітей. У богословській і літ. діяльності П. був видатним представником укр. й білор. культури і «київ. науки» у Москві, основоположником рос. силабічної поезії і драматургії; йому належить проєкт створення за зразком Києво-Могилянської Академії Слов’яно-Гр.-Латинської Академії у Москві. Твори П.: богословсько-полемічний трактат «Жезлъ Правленія» (1667), зб. проповідей «ОбЂдъ Душевный» (1681) та «Вечеря Душевная» (1683), зб. дидактичних («Вертоградъ МногоцвЂтный») і панегіричних («Рифмологіонъ») віршів та переспівів («Псалтырь Рифмотворная», 1680), як також в рос. літературі шкільні драми.

[Полоцький Симеон († Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Полтава (IV — 15), обл. м. положене на Придніпровській низовині на правому високому березі р. Ворскла, зал. вузол, аеропорт; 220 000 меш. (1970).

Історія до 1914 р. На території П. виявлені сліди заселення від ранньої доби полів поховань до княжих часів. П. вперше згадується в Іпатському літописі у 1174 р. п. н. Лтава. Далі якийсь час відомостей про неї немає, але у 1240 р. П. підпала під владу татар, у другій пол. 14 в. — В. Князівства Лит., з 1569 р. належала до Польщі. П. вперше згадується 1430 р. у грамоті В. кн. Витовта. У 1648 — 1775 pp. П. була центром Полтавського полку Коз.-гетьманської держави; у 17 в. дістала маґдебурзьке право. П. зазнала значних знищень у 1658 р. під час повстання полтавського полк. М. Пушкаря проти гетьмана І. Виговського та у 1690-их pp. від нападів крим. татар. Під час швед. і укр.-рос. війни 1708 — 1709 р. П. витримала облогу швед. і укр. війська з гетьманом І. Мазепою, а 27. 6. (7. 7.) 1709 б. м. відбулася Полтавська битва. 1775 р. П. увійшла як пов. центр до складу Новорос. губ. (1775 — 84), потім Катеринославського намісництва і Малорос. губ. (1797 — 1802), а 1802 р. стала центром Полтавської губ. У 17 — 18 вв. П. була одним з важливих торг. осередків Гетьманщини й фортецею. У кін. 18 в. П. займала невеликий простір на пласкому плято, яке стрімко спадало до долини Ворскла і було розчленоване кількома балками. У півд.-сх. частині м. знаходилася фортеця (з земляними валами й ровами), а в її межах адміністративні будинки, собор й ін. церкви (див. малюнок). За межами фортифікацій був положений Хрестовоздвиженський манастир, заснований 1650 р. полк. М. Пушкарем. У 1798 — 99 pp. П. нараховувала 7 200 меш.

У 19 в. П., як губ. центр і осідок ген.-губернатора «Малоросії», була цілковито реконструйована за т. зв. ген. пляном, затвердженим у Петербурзі 10. 2. 1803. Давні фортифікації були знищені, а центром м. стала нова Кругла площа діяметром 345 м, від якої розходилися у вісьмох напрямках радіяльні вулиці, які сполучали окремі частини м. У центрі Круглої площі був споруджений монумент Слави на честь перемоги Росії над шведами й укр. військами, вірними гетьманові Мазепі. Гол. вулицею П. стала Олександрівська (нині Радянська), яка сполучала давню фортифіковану частину м. з Круглою площею (її перетворено у 1840-их pp. на міський сад).

Значення П. зросло у зв’язку з тим, що 1803 р. була створена окрема Полтавська єпархія (до 1847 р. з осідком у Переяславі, пізніше у П.). Багато для розвитку П. зробив ген.-губернатор кн. О. Куракін. На екон. зростання П. вплинуло поселення у 1808 р. 54 родин німців, які розбудували текстильну (суконну) пром-сть, перенесення 1852 р. до П. з Ромна одного з найбільших на Україні ярмарків — Іллінського (гол. торгівля вовною й кіньми; у 1863 р. на ярмарку продано краму на 16,9 млн карб.) та будова залізниць (гол. у 1870 — 90-их pp.). Але в кін. 19 в., у зв’язку з конкуренцією Харкова, екон. значення П. занепало, і вона набула рис провінційного адміністративно-торг. м. з незначною пром-стю, яка мала здебільша кустарний характер. Її галузі: харч. (млинарська, броварська, маслобійна, тютюнова та ін.) й легка (панчішні майстерні тощо); на більших пром. підприємствах працювало бл. 2 000 осіб. Населення П. досить швидко зростало (у тис): 1802 р. — 8,0, 1858 — 15,5, 1863 — 29,5, 1897 — 53,7, 1912 — 60,1. Попри зростання населення і значне збільшення забудованої площі, П. ще на поч. 20 в. мала напівсіль. обличчя. Ще 1882 р. ледве 9,4% будинків були кам’яними, 1910 ледве 8% доріг мало тверду підбудову; положені на передмістях, на низовині, садиби (здебільша коз. хутори) мали зовсім сіль. характер (мазанки зі солом’яними стріхами). У кін. 19 — на поч. 20 в. постала низка гарних, перев. гром. призначення споруд, м. ін. будинок Полтавського Земства (1903 — 07).

Культ. і політ. життя до 1914 р. Ще в останній чверті 18 в. П. почала ставати значним культ. центром. Діти полтавської старшини нерідко студіювали у нім. ун-тах (Паскевичі, Гнідичі та ін.). У 1770-их pp. у П. існувала книгарня (бунчукового товариша П. Паскевича), де можна було дістати й рос. та закордонні вид. Заснування Полтавської («Славенської») Семінарії (1770 — бл. 1780 pp.) також сприяло пожвавленню культ. життя П. Ще більше воно розгорнулося у першій чверті 19 в., набираючи щораз виразнішого укр. характеру. Тут діяли укр. автономісти (В. Капніст, В. Лукашевич та ін.), об’єднані у масонській льожі «Любов к істині» й почасти у Малоросійському Таємному Товаристві. У П. писав свою «Историю Малой России» Д. Бантиш-Каменський. Згодом у 1840-их pp. на Полтавщині поширилася діяльність Кирило-Методіївського Братства (В. Білозерський, Ю. Андрузький, Д. Пильників). У 1861 р. у П. виникла Громада, яка нараховувала бл. 60 чл. (між ними Д. Пильників, О. Кониський, В Лобода, В. Кулик, М. Жученко, Є. Милорадович та ін.) і провадила культ.-осв. роботу до урядових репресій у 1863 р.

Упродовж 19 в. у П. існувало кілька сер. шкіл: гімназія (з 1805), ін-т благородних дівиць та духовне училище (з 1818), кадетський корпус (з 1840), духовна семінарія (1797 — 1819 та з 1862 p.). У цих школах вчилися у 19 в. визначні діячі укр. культури. У гімназії: математик М. петроградський, письм. Л. Глібов і М. Старицький, історик М. Драгоманов. У семінарії: письм. В. Гоголь (батько М. Гоголя), славіст О. Бодянський; письм. Л. Боровиковський. У Полтавському пов. училищі вчився М. Гоголь (1818 — 1819).

 Згодом культ.-наук. життя скупчилося навколо Полтавського Губ. Земства, яке видало бл. 100 тт праць, присвячених вивченню Полтавщини (серед ін. «Материалы для оценки земель Полтавской губернии», «Сборник по хозяйственной статистике Полтавской губернии», «Ежегодники Долтавского Губернского Земства» тощо), а з 1903 р. навколо Полтавської Губерніяльної Вченої Архівної Комісії. 1891 р. Полтавське Земство утворило музей.

З П. тісно пов’язане укр. літ. відродження 19 в. Тут жив і працював І. Котляревський. У П. перебували Л. Боровиковський, М. Старицький (1850-і pp.), О. Кониський, довгий час у П. працювали: П. Мирний (1871 — 1920) і рос. письм. укр. роду В. Короленко (1903 — 21). З 1838 р. у П. видавався тижневик «Полтавские Ведомости», а з 1863 р. — «Полтавские Епархиальные Ведомости». Після революції 1905 р. у П. виходив укр. тижневик «Рідний Край» (1905 — 07); у П. розвинув вид. діяльність Г. Маркевич.

У П. жваво розвивалося театральне життя. Вже 1808 р. тут побудовано театр, один з найстаріших на Україні. З полтавським театром пов’язана діяльність І. Котляревського як драматурга й дир. цього театру (1818 — 21). Вистави його п’єс «Наталка-Полтавка» та «МоскальЧарівник» з М. Щепкіном і К. Нальотовою під час ґастролів пересувної трупи Й. Каліновського й І. Штейна поклали поч. укр. проф. театрові. У П. ґастролювали й грали в укр. п’єсах: К. Соленик (у трупах І. Штейна, Л. Млотковського), корифеї укр. театру: М. Кропивницький, М. Садовський, П. Саксаганський з своїми трупами на чолі з М. Заньковецькою, Г. Затиркевич-Карпинською, І. Тобілевичем (Карпенко-Карий), та М. Садовською. 1906 р. у П. М. Садовський організував трупу і підготував репертуар для свого першого стаціонарного театру в Києві (з 1907).

На поч. 19 в. в П. виступали кріпацькі оркестри та хорові капелі. З 1848 р. в П. працював композитор і педагог А. Єдлічка, на поч. 1870-их pp. композитор П. Щуровський. З образотворчих мистців жили і творили у П. у 19 в. скульптор Л. Позен, маляр М. Ярошенко; на поч. 20 в. С. Васильківський, В. Кричевський, П. Мартинович, М. Гаврилко.

У П. нар. і вчився у Полтавській Духовній Семінарії С. Петлюра.

Укр. рух у П. поглибився на поч. 20 в. Визначною подією в укр. житті було відкриття пам’ятника І. Котляревському (30. 8. 1903), на яке прибули українці з усіх укр. земель. З 1906 р. в П. існувало т-во «Просвіта». У 1900 р. в П. виник гурток РУП — згодом УСДРП (його діячами були: Б. Мартос, С. Петлюра, А. Лівицький, М. Токаревський, М. Ковальський), а згодом діяла орг-ція ТУП (П. Чижевський, В. Андрієвський, В. Щербаківський).

Після 1914 р. За короткий час укр. державности П. була жвавим осередком укр. політ. і культ. життя. Вже у травні 1917 р. з ініціятиви ТУП тут відбувся з’їзд 600 делеґатів з усієї Полтавщини. Губ. комісаром був А. Лівицький, комісаром нар. освіти В. Андрієвський, виходив «Вісник Полтавського Губ. Комітету» (укр. і рос. мовами).

У 1923 — 30 pp. П. була округовим, пізніше районовим м., з 1937 — обл. Під час нім.-сов. війни П. зазнала великої руйнації, зокрема у 1943 р. У другій пол. 1940-их pp. і першій 1950-их pp. була відбудована і реконструйована. 1957 р. розроблено дальший плян розбудови П. Гол. маґістралею сучасної П. є Жовтневий проспект і вулиця Фрунзе, що сполучає центр м. з автошляхом Харків — Київ, далі вулиця Леніна, яка веде до зал. двірця П.-Південь (зал. вузол, у півн. частині м. є двірець П.-Київ.), і Радянська (див. карту). П. щільніше забудовано, виникли нові ансамблі будинків б. Театральної та Привокзальної площ. Нові дільниці постають у півн.-зах. р-ні на автошляху Київ-Харків, у півн.-сх. р-ні — поля Полтавської битви, на напливних територіях над Ворсклом тощо. Заг. площа сучасної П. — 7 686 га, житлова — понад 1 млн м². Зміни населення такі (у тис): 1912 р. — 60,1, 1923 — 87,6, 1926 — 92,6, 1939 — 128,5, 1959 — 143,1, 1970 — 220. З усіх більших м. України П. має найбільший відсоток укр. населення: 1926 — 68,3% (20,1% жидів, 8,9% росіян), 1959 р. — 80% (15% росіян, 3% жидів).

Зростанню населення сприяла зміна екон. характеру П., зростання — з кін. 1920-их pp. її пром-сти. Тепер у П. є понад 50 великих пром. підприємств. Гол. галузі пром-сти: харч. (понад 40% валової продукції пром-сти; олійно-жировий і м’ясокомбінат, птахокомбінат, кондиторська фабрика, борошномельні підприємства та ін.), легка (понад 20% валової продукції: бавовно-прядильна, трикотажно-рукавична, швейна, фабрика мист. вишивання, шкіряно-взуттєвий комбінат, порцеляновий зав.), машинобудів. та металообробна (Чі валової продукції), тепловозоремонтний, турбомех., електромех., автоаґреґатний, ливарномех. зав.; виробниче устаткування для легкої і м’ясомолочної пром-сти), хем. (склозав., пластмас тощо), будів. матеріялів, випуск акордеонів, мист. виробів, деревообробної і поліграфічної пром-сти.

Наука, освіта і мистецтво. Ще в роки укр. державности (1919) у П. засновано Укр. Наук. Т-во досліджування й охорони пам’яток старовини та мистецтва на Полтавщині (видало 1919 р. 1 т. «Записок»), перетворене у 1920-их pp. на Полтавське Наук. при УВАН Т-во (1 т. «Записок»; серед чл. були: Н. Мірза-Авак’янц, В. Щербаківський, Д. Соловей, М. Рудинський, В. Щепотьєв, П. Клепацький, М. Бужинський та ін.). 1918 р. заходами місц. «Просвіти», за допомогою проф. Харківського Ун-ту (Д. Багалія, М. Сумцова та ін.), постав Іст.-Філос. Фак. 1920 р. з нього і Пед. Ін-ту (виник на базі Учительського Ін-ту) створено Ін-т Нар. Освіти, перетворений у 1934 р. на Пед. Ін-т. У П. деякий час (1914 — 20) працював відомий сов. педагог А. Макаренко.

Нині П. має 3 ін-ти: пед. (3 фак., заочний відділ, понад 7 000 студентів, 110 проф. і викладачів, видаються «Наук. Записки»), інженерно-будів., с.-г.; разом понад 10 000 студентів; 7 технікумів і спеціяльних сер. навчальних закладів, 6 проф.-техн. училищ. У П. діють Полтавська Ґравіметрична Обсерваторія АН УРСР, Полтавська Обласна Сіль.-Госп. Станція, Н.-Д. Ін-т Свинарства.

З театрів діють: Полтавський Муз.-Драматичний Театр ім. М. Гоголя і ляльковий театр, обл. філармонія, муз. училище й кілька муз. шкіл. У П. є 6 музеїв: Полтавський Краєзнавчий Музей, художній, історії Полтавської битви і літ.-меморіяльні В. Короленка, Данаса Мирного, І. Котляревського.

Архітектурні пам’ятки. Сучасна П. небагата на іст. пам’ятки. З пам’яток 17 — 18 вв. збереглися з низки будов Хрестовоздвиженського манастиря дві: собор (1689 — 1709) у стилі укр. барокко і поряд нього чотириярусна дзвіниця (1786, реставрована 1954 — 55). З положених у межах кол. фортеці церков збереглася дерев’яна Спаська церква (1705 — 09) з кам’яним футляром над нею і дзвіниця неіснуючого вже міськ. собору (з 1748 — 70 pp.), збудована 1801 р. З 1805 — 11 pp. походить ансамбль Круглої площі, забудований адміністративними будинками в стилі клясицизму, за типовими проєктами рос. архітекта А. Захарова (будинки: ген.-губернатора, губернатора, віцегубернатора, губ. «присутственные места»), далі дворянське зібрання (за проєктом М. Онищенка), міська лікарня (архітект М. Амвросимов), у центрі Круглої площі — Колона слави для відзначення Полтавської битви (архітект Тама де Томон, скульптор Ф. Щедрін) та ін. Всі ці будови були дуже пошкоджені 1943 р. і реставровані у 1950 р. Серед споруд пізнішого часу будинок Полтавського Губ. Земства (нині Полтавський Краєзнавчий Музей), збудований 1903 — 07 за проєктом В. Кричевського, розписи інтер’єру С. Васильківського, орнаментика П. Юхименка, відзначається укр. нар. формами дерев’яної архітектури. У найновіші часи створено нові ансамблі: площі Привокзальну, Театральну, ім. Ф. Дзержинського й ін.; до кращих нових будов належить театр (1952 — 57; архітекти О. Малишенко, О. Кралова).

З пам’ятників визначніші: І. Котляревському, М. Гоголеві (скульптор Л. Позен), П. Мирному (М. Вронський, О. Олійник), Т. Шевченкові (І. Кавалерідзе).

П. — одне з добре озеленених м. України (2 000 га насаджень; найбільший парк — Петровський). М. газифіковане (з 1960), засоби міськ. транспорту — автобуси і тролейбуси.

Література: Павловский И. Полтава в начале XIX века. К. 1902; Бучневич В. Записки о Полтаве и ее памятниках. Полтава 1902; Павловский И. Полтава. Исторический очерк... (1802 — 56). Полтава 1910; Рудинський М. Архітектурне обличчя Полтави. Полтава 1918; Андрієвський В. З минулого. 1917 р. на Полтавщині. Берлін 1921; Полтава. Путівник для туристів. Полтава 1963; Ігнаткін І., Вайнгорт Л. Полтава. К. 1966; Історія міст і сіл Укр. РСР. Полтавська область. К. 1967.

В. Кубійович і Р. М.


Полтава Леонид, літ. псевд. (* 1921), письм. і журналіст родом з Полтавщини. З 1942 р. у Німеччині, потім у Франції. З 1958 р. в. ЗДА. Співр. багатьох укр. газ., керівник укр. відділу в есп. радіо (1952 — 53), з 1965 р. чл. ред. газ. «Свобода». Зб. поезій: «За мурами Берліну» (1946), «Жовті каруселі» (1948), «Рим. сонети» (1958), «Біла трава» (1963); поеми «Енеїда модерна» (1955); Райдуга» (1963); пригодницька повість «Чи зійде завтра сонце» (1955), іст. роман «1709» (1961), лібретто до опери «Анна Ярославна» (1969). З ділянки дитячої літератури: «Лебеді» (1956), «Ліс. пригода» (1958), «Маленький дзвонар з Конотопу» (1969) та ін.

[Полтава Леонид. літ. псевд. Єнсена (1921 — 1990, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]


Полтава П. (псевд.), рев. діяч і публіцист родом з Галичини. У 1940 — 43 pp. організатор Юнацтва ОУН і один з ред. його органу «Юнак», з 1944 р. чл. Проводу ОУН, майор УПА, заступник гол. Ген. Секретаріяту УГВР на Україні. П. один з відомих публіцистів укр. протинім. і протибольш. підпілля. Автор публіцистичних праць, зокрема «Концепція самостійної України і основна тенденція політ. розвитку сучасного світу» (1947) та «Безпосередньо за що ми ведемо наш бій» (1949). П. відстоював погляд, що організоване підпілля і повстанська боротьба зберігає націю перед капітуляцією в повоєнні роки сталінського терору і далі спричиниться до мобілізації нар. мас. Загинув на Україні в боротьбі з большевиками у 1952 р. Праці П. перевидані на еміґрації п. н. «Зб. підпільних писань» (Мюнхен, 1959).

[Полтава П., м. б. Петро (справжнє прізвище Федун) (1919, Бродівський пов. — 1951, Станиславівська обл.). — Виправлення. Т. 11.]


Полтавець Віктор (* 1925), графік, працює в Києві в галузі книжкової графіки; ілюстрації до роману І. Ле «Наливайко» (1953), А. Міцкєвіча «Вибрані твори» (1955), О. Гончара «Прапороносці» та ін.

[Полтавець Віктор (* Пологи, тепер Запорізька обл.). — Виправлення. Т. 11.]


Полтавець-Остряниця Іван (1890 — 1957), військ. і політ. діяч родом з Чигиринщини. Старшина рос. армії 1917 р. активний діяч Вільного Козацтва, з квітня 1918 — ген. писар гетьмана П. Скоропадського. З 1919 на еміґрації в Німеччині (у Мюнхені), де 1923 розпочав творити осередки «вільних укр. козаків» і намагався відновити укр. гетьманат, який хотів очолювати, але ці заходи не вдалися; 1923 — 24 видавець газ. «Укр. Козак».

[Полтавець-Остряниця Іван (* Суботів). — Виправлення. Т. 11.]


Полтавочка, нар. танок, відміна польки, поширена на Полтавщині.


Полтавська, кол. назва Красноармійської (також Червоноармійської) станиці Краснодарського краю. Майже все населення П. вимерло з голоду у 1932 — 33 р. або його вивезено.


Полтавська битва (27. 6. ст. ст. — 8. 7. 1709 н. ст.), вирішальний момент в історії В. Півн. Війни (1700 — 21), зокрема ж укр-моск. війни 1708 — 09 pp. Півн. війна завершила змагання Швеції і Московщини за гегемонію у Півн.-сх. Европі. Укр. військо, проти своєї волі, мусіло брати участь у війні на боці Росії і за це не тільки не діставало ніякої винагороди, але ще й терпіло всякі невигоди, утиски й образи від моск. старшин. На Україні рос. військо своїми насильствами та грабунками дуже далося взнаки населенню. Скарги на це з боку гетьманського уряду були марні. Коли ж гетьман І. Мазепа дістав наказ повернути Правобережжя Польща, а особливо, коли довідався, що Петро I має намір ліквідувати автономію Гетьманської держави, він розпочав таємні переговори з Карлом XII, щоб Україна, на випадок швед. перемоги, не була видана на поталу Польщі. Несподіваний наступ швед. війська на територію Гетьманщини змусив Мазепу відкрито перейти на бік Швеції.

Через сувору зиму 1708 — 09 й військ. невдачі становище шведів на Гетьманщині значно погіршилося. Не здійснилася надія на допомогу з боку Туреччини або Криму. Армія короля Станислава Лєщинського та швед. корпус ген. Крассав були примушені залишитися в Польщі для боротьби з прибічниками Авґуста II. Єдиним успіхом швед. короля в той час було приєднання Запор. кошового отамана К. Гордієнка з 8 000 війська (квітень 1709). Шведи опинилися в напівоточенні, й ініціятива перейшла до Петра I. Карлові XII залишилося або відступити на Волинь (так радили його генерали), абож просуватися до р. Ворскла і звідти йти на Москву через Харків — Курськ. Однак, на цьому шляху було кілька укріплених міст, що утруднювало дальший похід шведів. Одним з цих м. була Полтава, яка, розташована на перехресті важливих шляхів (на півд. — Запоріжжя, Крим, на зах. — Правобережжя, Польща, на сх. — Слобожанщина, Дін), мала велике стратегічне значення. У Полтаві стояла моск. залога під командуванням полк. О. Келіна.

У квітні 1709 р. за порадою Мазепи Карл XII вирішив здобути Полтаву. Шведи не змогли здобути цієї фортеці штурмом і від 1 травня довелося розпочати систематичну облогу.

Від 1 червня шведи почали бомбардувати м. артилерією, і становище м., якому загрожував ще голод, значно погіршилося. Тоді Петро I прибув з гол. силами на допомогу Полтаві і вирішив заатакувати шведів 29 червня (10 липня н. ст.). Рос. військо мало бл. 42 500 вояків і 102 гармати. Крім того, коз. військо під командуванням гетьмана І. Скоропадського перетинало шведам шлях до Дніпра на відтинку Переяслав — Кременчук. Карл XII мав бл. 25 000 вояків, а в бій уведено було тільки 4 гармати.

Решта швед. армії (бл. 6 000) була зайнята облогою Полтави, а також тримала лінію р. Ворскла. Укр. військо було частково приділене до охорони швед. обозу, частково брало участь в облозі Полтави або стояло на позиціях на лінії Ворскла. Військо Мазепи не брало безпосередньої участи в П. б., але воно охороняло швед. армію від можливого обходу моск. військом з зах., тримаючи облогу Полтави, що унеможливило Келінові зробити випад з фортеці.

Карл XII, довідавшися вночі 26 червня, що 28 червня має прибути до моск. табору 40 000 армія калмицького хана Аюки, вирішив випередити Петра I і блискавичним ударом розбити моск. військо. Та напередодні битви король під час розвідувального маневрування був важко поранений у ногу, і хоч узяв участь у битві, мусів передати командування фельдмаршалові Реншільдові.

О 2 год. ночі 27 червня (8 липня н. ст.) Карл XII наказав вишикувати війська, о 5 год. ранку швед. піхота почала атакувати моск. укріплення, але моск. кавалерія відкинула її. Тоді в бій вступила швед. кавалерія, яка спочатку успішно боролася з моск. кіннотою, але під сильним гарматним вогнем противника мусіла відступити. Тоді в бій кинулася швед. піхота, яка заволоділа двома моск. редутами, але, не витримавши вогню противника, відступила. Король наказав обійти моск. редути, але ця спроба закінчилася тим, що Меншиков оточив Реншільда (з півн.), і шведи зазнали важких втрат. У дальшому ході бою швед. армія, опинившися на 50 — 70 м. від моск. табору, потрапила під нищівний вогонь моск. артилерії, що спричинив великі втрати й безладдя серед шведів, які мусіли відступити в напрямі Будищанського лісу. Тут Карлові XII з трудом вдалося відновити бойовий порядок. Бл. 9 год. ранку Петро I закінчив перегрупування свого війська, яке пішло в наступ. Одночасно почали наступати і шведи. Наступ моск. піхоти, а гол. сильний артилерійський вогонь викликали замішання серед шведів, які не змогли відбити атаку. Нарешті захитався центр швед. армії, і почався безладний відступ до табору, який уже зайняли ін. моск. частини. Бл. 11 год. перед полуднем битва закінчилася цілковитою поразкою шведів. Шведи втратили бл. 10 000 забитими, в полон потрапило бл. 3 000 вояків і старшин, у тому ч. фельдмаршал Реншільд та перший мін. граф Піпер. Моск. армія втратила вбитими і пораненими бл. 4 500. Тим частинам швед. армії, що не попали в полон, вдалося під командуванням ген. Левенгавпта пройти вниз Ворсклом до Переволочної. Тут Карл XII, Мазепа й Гордієнко з невеликою охороною (бл. 3 000 шведів і козаків) переправилися на правий берег Дніпра, звідти подалися до тур. володінь. Армія Левенгавпта мусіла капітулювати і здатися Меншикову в полон. Козаки, що були в армії Левенгавпта, згідно з 5 пунктом капітуляції, мали бути видані росіянам. Багато з них на місці страчено, ін. були заслані до Сибіру.

Для України наслідком Полтавської катастрофи була моск. військ. окупація й щораз більше обмеження автономних прав Коз.-гетьманської держави. Див. також гасло Мазепа Іван.

Література: Юнаков Н. Северная война. Кампания 1708 — 1709 гг. Труды императорского русского военно-исторического общества. тт. II і IV. П. 1909; Krupnyckyj В. Hetman Mazepa und seine Zeit. Ляйпціґ 1942; Полтава. К 250-летию Полтавского сражения. Сборник статей. М. 1959; 250 років Полтавської битви. Зб. ст. К. 1959; Полтавская победа. Из истории международных отношений накануне и после Полтавы. М. 1959.

Т. Мацьків


Полтавська Губерніяльна Вчена Архівна Комісія, наук. інституція, заснована 1903 р. з метою вивчення історії й культури Полтавщини, згуртувала широке коло дослідників (І. Павловський, Л. Падалка, В. Пархоменко, В. Василенко, М. Астряб, В. Щепотьєв, П. Гнідич та ін.), що дало їй змогу поширити досліди на все Лівобережжя й зайняти одне з перших місць серед краєзнавчих інституцій України. В органі Комісії «Труды» (15 тт. за 1905 — 1917) вміщено було низку джерельних студій і документальних матеріялів («Ген. слідство про маєтності Миргородського полку 1729 — 30 p.», листування Д. Бантиш-Каменського, у зв’язку з його працею над «Историей Малой России» тощо), архівних матеріялів («Актовые книги Полтавского городового уряда», І — III, 1912-1914, за ред. В. Модзалевського), матеріялів та ст. з історії, археології, архівознавства та етнографії Полтавщини, серед ін. І. Павловського, Л. Падалки, «Материалы по народной словесности Полтавской губернии — Роменский уезд», І — IV, 1915 — 1916 тощо. Комісія видала 1911 р. «Систематический указатель журнала „КСт.“». 1918 р. П. Г. В. А. К. була перетворена на Укр. Наук. Т-во дослідження й охорони пам’яток старовини й мистецтва на Полтавщині.

О. О.


Полтавська ґравіметрична обсерваторія АН УРСР, н.-д. установа, заснована 1926 р. Гол. напрями наук. роботи: визначення сили ваги на Україні, вивчення коливань широти і руху полюсів Землі, земних припливів. Видає «Труды Полтавской гравиметрической обсерватории».


Полтавська державна обласна сільсько-господарська дослідна станція, найстарша на Україні дослідна с.-г. установа. Попередниками станції були Полтавське дослідне поле (1884), Полтавська с.-г. дослідна станція (1910), Укр. н.-д. Ін-т кормів (1931) та Укр. філіял Всесоюзного н.-д. Ін-ту кормів (1938), на базі якого 1956 р. створено дослідну установу з теперішньою назвою.


Полтавська Капеля Бандуристів, заснована 1923 р. у Полтаві. Перший мист. керівник В. Кабачок, заступник Д. Піка; у 1935 p., після об’єднання з Київ. Капелею Бандуристів, перейменована на Держ. (Зразкову) Капелю Бандуристів УРСР.


Полтавська область, обл. у лівобережній частині УССР; охоплює півд. частину Придніпровської низовини; 28 800 км², 1 706 000 меш. (1970), у тому ч. 679 000 міськ.; за переписом 1970 p., українці становили 91,3% населення, росіяни 7,2%, ін. 1,5%. 12 міст (в тому ч. 2 обл. підпорядкування), 18 с. м. т., 25 сіль. р-нів, 378 сіль. рад.


Полтавський Державний Краєзнавчий Музей, заснований 1891 р. Полтавським Губ. Земством. З 1920 р. містився у будинку кол. земства (побудованому 1903 — 06 pp. В. Кричевським у стилі укр. модерну); спалений 1943 р. і відбудований у 1960-их pp. Музей має три відділи: природничий (основу якого поклали зб. В. Докучаєва) з діорамою тваринного світу Полтавщини, дорев. і сов.; цінні археологічні пам’ятки (з розкопів у Трахтемирові, Полтаві, з-над Ворскла та ін.) і етногр. колекції.


Полтавський Державний Художній Музей, постав 1918 р. п. н. Картинної ґалерії з націоналізованих приватних зб. і колекції М. Ярошенка (60 картин). У музеї є відділи мистецтва зах.-евр. і сх. (17 — другої пол. 19 в.), укр. і рос. (18 — поч. 20 в.) та сучасного сов. Тут зберігаються твори В. Боровиковського, П. Левченка, М. Ярошенка, С. Васильківського, Л. Позена, І. Рєпіна, Г. Мясоєдова, К. Трутовського, І. Левітана, М. Самокиші, М. Дарегуса, О. Шовкуненка, Т. Яблонської та ін.; з полтавчан: І. Лося, І. Орлова, Г. Цисса, П. Горобця й ін.


Полтавський Обласний Український Музично-Драматичний Театр ім. М. В. Гоголя, заснований 1936 на базі кол. Харківського комсомольського муз.-драматичного театру, що виріс з оперної студії. Перший мист. керівник В. Скляренко. У 1941 — 44 pp. П. О. У. М.-Д. Т. працював у Казахстані. В репертуарі, крім укр. клясики, п’єси В. Шекспіра («Отелло», «Дванадцята ніч»), Й.-Ф. Шіллера («Підступ і кохання»), П. Кальдерона («Коханням не жартують»); муз. комедії: «Морський вузол» Є. Жарковського, «Трембіта» Ю. Мілютина, «Весілля в Малинівці» О. Рябова та ін. У складі театру в різні часи працювали: Є. Хуторна, Є. Золотаренко, Р. Єфименко, Г. Лазарєв, І. Моровщик, В. Смоляк. Окремі вистави ставили К. Кошевський і М. Терещенко.


«Полтавський Кооператор», двотижневик, вид. Полтавської Спілки Споживчих Т-в, виходив у Полтаві у 1918 — 22 pp.


«Полтавський Селянин», популярно-наук. с.-г. двотижневик, виходив у Полтаві в 1925 — 29 pp.; ред. О. Туткевич.


Полтавщина, іст.-геогр. край, півд. частина Придніпровської низовини і лівобережного Лісостепу; півд. частина Коз.-Гетьманської держави (до 1770-их pp.); у 19 — першій чверті 20 в. П. приблизно покривалася з територією Полтавської губ. На півд. зах. П. межує уздовж Дніпра — з Придніпровською височиною і Правобережною Україною, на півн. сх. — з Сер. височиною і Слобожанщиною, на півд. — з Степ. Україною (Катеринославщиною), на півн. — з Чернігівщиною (доходить майже по межу Лісостепу і ліс. смуги; див. карту). Територія П. у межах кол. Полтавської губ. охоплює 45 900 км² і 3,0 млн меш. П. займає майже всю Полтавську обл. (29 000 км² і 1,7 млн меш.) і частини сусідніх обл.: Київ., Черкаської, Чернігівської, Сумської й Харківської.

Природа. П. охоплює півд.-лісостеп. частину Придніпровської низовини. Це невисока, хвиляста рівнина, яка обнижується в бік Дніпра з 170 — 200 м на півн. сх. до 60 — 100 м на півд. зах. Корисні копалини: залізна руда (в р-ні Кременчука), газ, нафта, торф. (зокрема в сточищі Сули), мінеральні будів. матеріяли, глини для керамічної пром-cти, мінеральні фарби (вохра у Миргородському р-ні), мінеральні джерела (Миргород). Клімат помірковано-континентальний: сер. температура січня від —5,5 до — 7,5° Ц.; липня від 20,9 до 21,7° Ц., сер. ч. атмосферичних опадів на рік 430 — 560 мм, вегетаційний період пересічно — 168 днів. Ріки — Дніпро та його притоки: Сула, Псьол, Ворскло. Ґрунти чорноземні, б. Дніпра також опідзолені чорноземи, солонцюваті та солончакуваті ґрунти. Степ. рослинність (трав’яний барвисто-широколистий степ) у природному стані не залишилася. У лісах переважає дуб з домішкою ясеня, клена, береста, рідше липи, граба; на піщаних терасах річок: сосна, верба, осокір, вільха. Докладніше див. Придніпровська низовина.

В. Кубійович

Історія. У ранній історії П. разом з Чернігівщиною творила територію сіверян. Після Ярослава Мудрого землі пізнішої П. становили частину Переяславського князівства, з 1240 р. вони опинилися під пануванням Золотої Орди, з 1360 — Литви, після Люблінської унії — Польщі (у складі Київ. воєводства). Безнастанні наскоки половців, а ще більше татар спричинили спустошення більшої частини П. Заселення П. відновилося у 15 в. і досягло р. Сули, зупинилося у 16 в. і відновилося на поч. 17 в. та досягло невдовзі р. Ворскли, далі й Орелі.

За Коз.-Гетьманської держави на території П. були полки: Полтавський, Переяславський, Миргородський, Лубенський, Прилуцький і (частково) Київський. Після ліквідації полкового устрою частини П. увійшли до намісництв: Київ., Чернігівського, Катеринославського та Новоросійської губ., з 1796 р. до Малорос. губ.; 1802 р. утворено Полтавську губ., яка існувала до 1925 р. (1914 р. — 45 893 км² і 3 792 000 меш.). Вона ділилася на 15 пов.

1800 — 1921 р.р. Упродовж усього 19 в. і до 1914 р. населення П. сильно зростало, зокрема після скасування кріпацтва — з 1 669 000 у 1851 р. до 2 778 000 у 1897 (або на 67%) та до (приблизні числа) 3 790 000 у 1914 р. Цей сильний приріст П. завдячувала значному природному приростові, одному з найвищих на Україні й у Рос. Імперії (в 1887 — 97 pp. на 1 000 меш.: 18,8 — 48,3 народжень і 29,5 смертности). Лише не цілих 2/3 цього природного приросту залишилося на П., решта — переселилася. Велике аґрарне перенаселення П. (див. далі), брак пром-сти були причиною, що селяни з П. найбільше з усіх укр. губ., і навіть всієї імперії, переселялися. Вони виїздили спершу гол. на Півд. Україну і Кубань, пізніше на Сх. Передкавказзя, а в останні десятиліття 19 в. за Урал (на Сибір і Далекий Сх.). До 1897 р. з П. виселилося 443 000 осіб (16% населення П.), у 1897 — 1914 pp. за Урал переселилося понад 360 000 (22% всіх переселенців з України). 1900 р. вже бл. 1/2 млн полтавчан жило за межами П. Крім цього, щороку 100 — 200 000 осіб виїздило з П. на заробітки, гол. на сезонові рільничі роботи, рідше на Донбас. Слідами розселення полтавчан по широких просторах Передкавказзя й Азії є назви: Полтава, Полтавка, Новополтава тощо.

90% населення П. (1897) жило по с., тільки 9,7% по м.; найбільші: пром.-торг. м. Кременчук (58 600 меш.), губ. м. Полтава (53 000), Ромен (22 500), Прилука (19 100) та ін. пов. м. (Лубні, Миргород, Гадяче, Пирятин й ін.). П. мала з усіх укр. земель найвищий відсоток українців; за переписом 1897 р. вони становили 93% (2,6% росіяни — у м. і кілька сіл у Константиноградському пов.; 4,0% жиди — у Кременчуці й Полтаві; 0,2% німці), в усіх м., за винятком Кременчука, українці становили більшість.

На сіль. госп-во припадало 3/4 заг. валової продукції, і з нього жило майже 90% населення. При скасуванні кріпацтва у селян опинилося 50% землі, у поміщиків — 47%. У 1870-их pp. 78,1% сел. госп-в мало менше з десятин наділів, ледве 3,9% понад 5 десятин.

 Щоправда поступово майже пол. поміщицької землі викупили селяни, однак через великий приріст населення їхнє забезпечення землею зменшилося. Так, 1877 р. пересічний розмір сел. приватного госп-ва становив 10,9, а 1905 — 9,6 десятин; 1880 р. на «ревізьку душу» припадало 2,2, 1900 р. — 1,5 десятини; 1910 р. на П. на 450 000 сіль. госп-в було безземельних 23 900 і малоземельних (до 3 десятин) 189 200; разом таких, що не мали власного забезпечення з свого землеволодіння, було 47,3% госп-в. Сіль. госп-во було відстале. Земля була вже докраю розорана (рілля становила 75%), переважало трипільне госп-во (у селян під засівами було 75% ріллі, у великих власників — 57%). Напрям сіль. госп-ва був однобічно зерновий: 1913 р. на 100 га посівної площі на жито припадало 25,8%, яру пшеницю — 27,1%, ячмінь — 13,7%, овес — 13,4%, гречку — 5,3%, озиму пшеницю — 5,3%, просо — 3,1%, картоплю — 3,0%, коноплі — 1,1%, цукровий буряк — 1,1%, льон — 0,5%. Пересічний річний урожай зернових за 1883-1900 pp. становив 7-8 центнерів з 1 га. Завдяки аґротехн. заходам земств він постійно зростав: 1913 р. — 10,7 до 12,7 (картоплі 101). Для поліпшення породи тварин, особливо рогатої худоби і кінського поголів’я, земства організували опірні пункти. Однак забезпечення селян свійськими тваринами було невелике як кількісно (1913 р. на 100 меш. припадало 14 коней, 22 штуки рогатої худоби, 20 овець, 13 свиней), так і якісно. Попри це, П. мала с.-г надвишки (бл. 1/4 своєї продукції зерна; менше тваринництва).

Пром-сть переробляла в основному місц. сировину, і то для потреб місц. населення. Підприємства були малі й разом давали працю бл. 40 000 робітників (1913), 85% усієї пром. продукції припадало на харч. пром-сть (млинарську, олійну, гуральні, броварні, кілька невеликих цукроварень тощо). Гол. пром. осередки: Кременчук, Полтава. Значно була розвинена різноманітна кустарна пром-сть (бл. 6 000 підприємств). Гол. галузі: ганчарство (гол. осередок — Опішня), килимарство й вишивкарство (Решетилівка, Діттярі, Олифірівка) деревообробна (столярство і теслярство, колодництво і стельмаство; Великі Будища та ін.), гарбарство, лозово-рогозова (вироби кошиків), виробництво вогнетривких матеріялів. Кустарна пром-сть розвивалася за активною допомогою земств (спеціяльні школи, курси, майстерні, інструктори; 1913 р. на розвиток кустарної пром-сти видано 419 000 карб. — 49,7% витрат на 9 укр. губ.).

І. Бакало, В. Кубійович і P. М.

П. відограла велику ролю в історії українства 19 і поч. 20 в. Якщо у другій пол. 18 і на поч. 19 в. перед у процесі укр. нац. відродження вела Чернігівщина (півн. частина кол. Гетьманщини), з її старими політ. й культ. традиціями, то від першої чверти 19 в. починаючи, ця роля переходить до П. (кол. півд. Гетьманщини, яка зберігає її аж до 20 в. На це склалося багато причин. Природні умови П. були сприятливіші для розвитку сіль. госп-ва й с.-г. пром-cти. Колонізація Півд. України, зростання Чорноморсько-озівського торгу і пересунення торг. центрів (ярмарки) на південь у першій пол. 19 в. підсилили темпи екон. розвитку П. Міцні позиції великого землеволодіння й великопанського госп-ва і наявність численних дворянських фамілій, прямих нащадків старої коз. старшини, з одного боку, екон. сильний прошарок коз. верстви, що разом зі своїми становими привілеями плекала й укр. традиції у побуті й ідеології — з другого, не лише сприяла збереженню нац. обличчя людности П., але й робила її потенціяльним джерелом майбутнього укр. відродження. Певне значення мало і те, що П. (і зокрема Полтава) протягом 1800-30-их pp. була осередком (і осідком) вищої рос. адміністрації Лівобережної України («Малорос.» ген.-губернаторство), а особисті риси й симпатії деяких її керівників («я. О. Куракін, особливо хн. М. Репнін-Волконський, одружений з онукою гетьмана К. Розумовського) сприяли місц. укр. дворянству, його службовій кар’єрі і його соц. ролі й впливу у місц. суспільстві. Найвидагніші представники укр. аристократії 19 в. були пов’язані маєтково і службово з П. Згодом, під час гострого антиукр. режиму в Рос. Імперії на П. він був легший, ніж в ін. губерніях. Поряд з губ. центром — Полтавою, такі пов. м., як Миргород, Прилука, Лубні, Гадяче і такі маєтки великого панства, як Кибинці (Д. Трощинського), Обухівка (В. Капніста та його нащадків), Хомутець (Муравйових-Апостолів), Яготин (кн. Рєпніних, кол. Розумовських), Тростянець (Скоропадських), Сокиринці (Ґалаґанів), Качанівка (Тарновських) та ін. були чималими осередками укр. культури й почасти укр. політики. Саме на цьому терені і в цьому соц. колі знайшли собі сприятливий ґрунт нац.-визвольні ідеї Т. Шевченка й Кирило-Методіївського Братства. Ці традиції перейшли і в наступний іст. період, значною мірою завдяки діяльності Полтавського земства, яке аж до революції 1917 р. було найсвідомішим і найактивнішим у гром.-культ. житті, мабуть, всієї України. Не диво, що з П. пов’язані своїм походженням або діяльністю багато визначних укр. культ. і гром.-політ. діячів 19 — 20 вв.: вчених (М. Остроградський, М. Максимович, М. Маркевич, Д. Бантиш-Каменський, М. Номис, В. Лесевич, О. Потебня, М. Драгоманов, П. Чубинський, М. Макаренко, М. Стороженко, В. Горленко, Я. Шульгин, І. Лучицький, М. Туган-Барановський, В. Щепотьєв та ін), письм. (І. Котляревський, В. Капніст, А. Метлинський, В. і М. Гоголі, Є. Гребінка, П. Білецький-Носенко, Л. Глібов, О. Стороженко, М. Старицький, Олена Пчілка (О. Косач), Леся Українка, В. Самійленко, Панас Мирний, Л. Яновська, А. Тесленко, В. Короленко, М. Драй-Хмара, Б. Антоненко-Давидович, Остап Вишня та ін.), мистців (В. Боровиковський, М. Лисенко, кобзар О. Вересай, О. Сластьон та ін.), церк. (Парфеній Левицький, О. Ярещенко), гром.-політ. (О. Маркович, М. Міхновський, Б. Мартос, С. Петлюра, М. Порш й ін.); з больш. діячів — О. Шліхтер. Діячів, які походили з П. було більше, ніж з ін. земель Центр. і Сх. України; чимало з них переїхало до ін. центрів України (Київ, Харків тощо) або й поза її межі.

Після вибуху революції 1917 р. П. відограла визначну ролю у будівництві укр. державности, а чимало діячів з П. (С. Петлюра, Б. Мартос, А. Лівицький, М. Порш) займали високі посади в уряді УНР. 1917 р. на П. постала Укр. Дем.-Хліборобська Партія; на П. діяли серед ін.: брати Шемети, М. Міхновський, В. Липинський та ін.

О. Оглоблин

Після 1920 р. При нівеляції майже всіх ділянок життя, з переходом П. під сов. владу, вона не виявляла у політ.-гром. й культ. житті будь-яких особливостей.

1925 p., після скасування поділу на губ., П. поділено на 5 округ, з 1932 р. вона входила до складу Київ. і Харківської обл., 1937 р. створено Полтавську обл. (тепер 62% площі кол. Полтавської губ.) і поділено на 25 р-нів.

Після знищення під час революції нар. госп-во було відбудоване і досягло у пол. 1920-их pp. довоєнного рівня. За переписом 1926 p., на П. жило (в межах кол. губ. 3,7 млн меш.; 1914 — 3,8 млн), в тому ч. 11% у містах. Порівняно з 1897 р. відсоток українців підвищився з 93,0 до 94,3 при одночасному обниженні жидів (з 4,0 на 2,9%) і росіян (з 2,7 на 2,2%).

Дальша еволюція складу населення та екон. і суспільних відносин на П. така сама, як в усій УССР. До особливостей П. належить некорисна еволюція демографічних відносин. П. зазнала найбільших втрат у людях під час голоду 1933; переселення з П. далі триває. Природний приріст населення, який до 1915 р. був одним з найвищих на Україні, нині є одним з найменших. Тому 1959 р. на П. (Полтавська обл.) жило ледве 73% населення порівняно з 1926 р. і 72% — з 1914 р. Деяке покращення відносин наступило у 1960-их pp. (за 1959 — 1969 pp. все населення збільшилося на 4,8%, у тому ч. міськ. на 41%, сіль. — зменшилося на 10%).

Індустріялізація П. зробила поступ у 1960-их pp., м. ін. у зв’язку з розбудовою газових і нафтових родовищ у Миргородському р-ні та Кременчуцької ГЕС. Крім харч. пром-сти, виникли майже неіснуючі до 1914 р. машинобудів., металообробна та хем. Зміни у сіль. госп-ві такі самі, як і в ін. обл. України: збільшення площі озимої пшениці й кукурудзи, техн. (зокрема цукрові буряки), картоплі й кормових (їх до війни майже не було) та підвищення урожайности.

Сучасні відносини. На 1970 р. у Полтавській обл. (П. о.) жило 1,7 млн меш., у тому ч. 40% міськ. (1959 — 29,8%), на 1 км² припадало 59 всієї і 36 сіль. людности. Густота населення дещо більша у півн.-сх. частині, менша на півд. зах. (докладніше див. карту на 2 063 і 2 067 стор.). У давніше заселеній частині півн. П. сіль. населення живе здебільша у великих с. уздовж рік, у півд.-сх. — перев. по хуторах.

П. і далі зазнає еміґрації. За 11 pp. — 1959-69 населення П. о. зросло на 79 000, хоч природний приріст становив 106 000. Природний приріст є тепер одним з найменших в УССР (на 1 000 осіб): 1968 р. 3,9 (в УССР — 6,9); народжуваність 13,4 (в УССР — 14,9), смертність — 9,5 (8,0). Нац. відносини П. о. 1959 р. видно з таблиці (у % до всього населення; у дужках на 1926 p.):

У 1970 р. українці становили 91,3%, росіяни 7,2%, жиди 0,6% всього населення.


Все

Міське

Сільське

Українці

Росіяни

Жиди

Інші

93,5 (94,1)

5,1 ( 2,4)

0,7 ( 2,9)

0,7 ( 0,6)

83,7 (66,1)

12,4 ( 7,0)

2,5 (25,1)

1,4 ( 1,8)

97,6 (97,5)

2,0 ( 1,9)

 — ( 0,2)

0,4 ( 0,4)

П. о. має два великі м.: Полтава — 220 000 меш. (1970, 1959 — 128 000) і Кременчук — 148 000 (90 000); два м. 50 — 100 000 (Ромен — 65 000, Прилука — 59 000) і 13 м. 10 — 35 000 (Лубні — 35 000, Миргород — 26 000, Золотоноша — 25 000, Переяслав — 19 000, Карлівка — 18 000, Яготин — 17 000, Пирятин — 16 000, Хорол — 14 000, Гадяче — 13 000, Гребінка — 12 000, Лохвиця — 11 000, Кобеляки — 11 000, Зіньків — 10 000).

Нар. госп-во. Основою нар. госп-ва П. є й далі сіль. госп-во та харч. пром-сть.

У заг. зем. фонді орна земля становить 66%, сіножаті, вигони й пасовища — 11%, сади і ягідники 2%; на ліси і чагарники припадає 8%. Посівна площа у П. о. дорівнювала (1968 p.; у тис. га) 1 802, у тому ч. під зерновими 901 (50,0% всієї посівної площі; 1940 р. — 62,3%); пром. — 249 (13,8 і 11,1%), картоплею та городньо-баштанними 95 (5,3 і 6,1%), кормовими 550 (30,6 і 20,5%). Основні зернові культури: озима пшениця (401 000 га або 44,5% усіх зернових) і кукурудза (177 000 га, 19,7%), далі ячмінь (106 000 га, 11,8%) і зернобобові (83 000 га, 9,2%); другорядне значення мають жито (6%), овес (б%), гречка (3%). Як скрізь у Лісостепу, збільшується значення пшениці, кукурудзи і зернобобових, зменшується значення жита; за останні 10 pp. зменшилися дещо посіви кукурудзи (1960 р. — 240 000 га). Серед техн. культур провідним є цукровий буряк (158 400 га; 1913 — ледве 27 600 га) і соняшник (70 300 га; 1913 — 5 260 га); далі йдуть півд. коноплі, махорка (б. Лубень і Кременчука), лікувальні й етеро-олійні. Поширене садівництво (яблуні, сливи, груші, вишні та ін.). Сер. річна врожайність основних с.-г. культур за 1965 — 68 pp. становила (у центнерах з 1 га): зернових — 20,7 (у тому ч. озимої пшениці — 21,9), цукрового буряка — 274. Тваринництво має молочно-м’ясний напрям. На 1. 1. 1969 на 100 га с.-г. угідь поголів’я становило: великої рогатої худоби — 48,0 (у тому ч. корів — 20,6), свиней — 43,1, овець — 14,4; виробництво м’яса і сала всіх видів 6,8 т, молока 4,4 т, вовни — 32 кг. Основні породи великої рогатої худоби: симентальська й сіра укр.; свиней — велика біла і ряба миргородська; овець — смушкові породи, особливо сокольська. Побічні галузі тваринництва: птахівництво, кролівництво, бджільництво та шовківницво (ґренажний зав. у Миргороді).

У заг. обсязі валової продукції пром. виробництва перше місце посідають харч. (понад 1/3) і машинобудів. та металообробна, що швидко розвиваються (бл. 1/3), трете — легка пром-сть (бл. 12%); на дальшому пляні: нафтовогазова, гірничорудна, будів. матеріялів, лісова. Енерґетичне госп-во базується на нафтопродуктах, привозному вугіллі й Кременчуцькій гідроелектростанції; невелике значення має торф.

Галузі харч. пром-сти: цукрова (Лохвицький цукровий комбінат, Кобеляцька, Веселоподільська та ін. цукроварні), м’ясна (великий комбінат у Полтаві, менші у Кременчуці, Лубнях і Пирятині; птахокомбінат у Миргороді й Гадячому), консервна (овоче-консервний зав. у Пирятині, молочно-консервні у Кобеляках та Ланах), олійна (Полтавський олійно-товщевий комбінат), млинарська, спиртова (Миргород, Лохвиця, Карлівка, Хорол), макаронна і кондитерська.

Машинобудівництво і металообробна пром-сть зосереджені у Полтаві (зав.: тепловозоремонтний, турбомех., «Електромотор», «Продмаш» й ін.), Кременчуці (автомобільний — на 10-12 т вантажних авт, вагонобудів., шляхових машин та ін.), Карлівці (устаткування для харч. й хем. пром-сти), Лубнях, Лохвиці. З галузів легкої пром-сти розвинуті: текстильна, шкіряно-взуттєва, швейна (гол. у Полтаві, Кременчуці й Лубнях). До галузі хем. пром-сти належить нафтопереробний і ситковий зав. у Кременчуці; 1970 р. постав великий Дніпровський гірничозбагачувальний комбінат б. Кременчука (підприємство для видобутку та збагачення залізної руди Кременчуцького залізорудного басейну). З пром-сти будів. матеріялів розвинуто виробництво збірних залізобетонних і бетонних конструкцій та деталів (Полтава, Кременчук, Лубні), цегли (напр., зав. силікатної цегли у Кременчуці), черепиці, виробництво будів. матеріялів з комишу, Малокохнівський ґранітовий кар’єр, зав. будів. кераміки у Полтаві тощо. Осередками деревообробної і мебльової пром-cти є Полтава, Кременчук, Лубні, Пирятин. На П. залишилася ще давня мист. пром-сть: — мист. кераміка (Опішня), вишивання й килимарство (Решетилівка, Миргород, Полтава), хоч якість її значно занепала.

Гол. осередки пром-сти П. о.: Полтава, Кременчук, Лубні. Див. також карту.

Заг. довжина зал. мереж П. о. — 837 км (1968); вони сполучають Київ — Харків, Одесу — Бахмач. Кременчук — Бахмач, Кременчук — Полтаву; зал. вузли: Полтава, Кременчук, Ромодан, Гребінка. Основна водна маґістраля — Дніпро з портом у Кременчуці; Сула 1 Ворскло у своїх низов’ях судноплавні. Довжина автошляхів — 11 000 км, у тому ч. з твердим покриттям — 2 200 км (1968). Гол. шосейна маґістраля — Київ — Харків. У вантажопотоках найбільше значення мають з довозу: ліс, вугілля 1 метал; з вивозу: зерно, цукор, спирт, продукти тваринництва, будів. матеріяли, нафта.

Література: Арандаренко Н. Записки о Полтавской губернии. I — III. Полтава 1846 — 52; Бодянский П. Памятная книжка Полтавской губернии за 1865 год. Полтава 1865; Лазаревский А. Полтавщина в XVII в. КСт. т. 34. К. 1891; Переселение из Полтавской губернии с 1881 по 1900 гг. Полтава 1900; Кустари и ремесленники Полтавской губернии з 1881 по 1900 гг. Полтава 1900; Грановский А. Полтавская епархия в ее прошлом и настоящем. Полтава 1901; Россия. Полное географическое описание нашего отечества. Под редакцией В. П. Семенова, т. VII. Малороссия. П. 1903; Труды Полтавской ученой архивной Комиссии. 15 випусків. Полтава 1905 — 17; Павловский И. Статистические сведения о Полтавской губернии 100 лет назад. Полтава 1906; Павловский И. Описание городов Полтавской губернии и их окрестностей. Полтава 1910; Павловский И. Очерк деятельности Малороссийского генерал-губернатора кн. А. В. Куракина (1802 — 1808). Полтава 1914; Падалка Л. Прошлое Полтавской территории и ее заселение. Полтава 1914; Андрієвський В. З минулого. 1917 р. на Полтавщині. Берлін 1921; Лятошинський М. Іст. нарис територіяльного складу Полтавщини. К. 1929; Лапоногов О., Качалов О. Полтавська обл. К. 1959; Коломієць М. Полтавська обл. Х. 1959; Історія міст і сіл Української РСР. Полтавська область. К. 1967.

В. Кубійович, І. Бакало і Р. М.


Полтва, р. у Надбужанській котловині, притока Бугу; довж. — 60 км, сточище — 1 440 км². У сточищі П. збудовано Полтвинську осушувально-удобрювальну систему (2 800 га; осушує заплави П. і використовує стічні води Львова для угноєння). У верхів’ях р. П. лежить м. Львів.


Полторацький Іван (1872 — 1914), гром. діяч, чл. київ. Громади, кооператор, організатор і гол. Т-ва взаємного забезпечення життя у Києві.


Полторацький Марко (1729 — 95), співак-баритон родом з Чернігівщини; придворний співак і дириґент церк. хору (1746 — 62), соліст придворної італ. опери (1750 — 70) і перший дир. Імператорської придворної співацької капелі (з 1763) в Петербурзі. З його школи вийшли М. Березовський і Д. Бортнянський.

[Полторацький Марко (* Сосниця — † Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]


Полторацький Олексій (* 1905), письм. і журналіст родом з Чернігова, 1927 — 30 разом з М. Семенком та ін. редаґував у Харкові ж. футуристів «Нова Ґенерація». У 1930-их pp. викладав у харківських високих школах, під час другої світової війни військ. кореспондент, згодом гол. ред. ж.: «Україна» (1948 — 52), «Вітчизна» (1952 — 58), «Всесвіт» (1958 — 71). Як теоретик укр. футуризму, П. якийсь час був гостро критикований офіц. критикою, але пізніше і сам перейшов до неї. Видана у Харкові праця П. «Літ. засоби» (1929) належала до перших вульґаризацій соціологічної методи в укр. літературознавстві. У ній відбилися неґативні впливи пролеткультів, рос. ЛЕФ (Левый Литературный Фронт) і укр. панфутуристів. У 1930-их pp. П. опублікував кілька кн. подорожнього жанру: «Останні дні бурханів» (1930), «Атака на Ґобі» (1932), «На шістьох меридіянах» (1933), «Через Монголію й Ґобі» (1936). Повісті «Гоголь у Петербурзі» (1941), «Дитинство Гоголя» (1954), «Юність Гоголя» (1957) написані в дусі офіц. трактування укр.-рос. дружби. П. видав низку нарисів з подорожей за кордон: «Юґославія на власні очі» (1956), «Подорож по Італії» (1960), «Зі Сходу на Захід» (1964) та ін. Почавши з нападів на О. Вишню (1930) і неоклясиків, П. віддав своє ім’я на послуги партії в справі нищення укр. культури, в чому особливо активізувався по другій світовій війні: памфлети проти укр. політ. еміґрації («Укр. буржуазні націоналісти — найлютіші вороги укр. народу», 1953), апологія русифікації й репресій проти оборонців укр. культури (ст. й виступи проти С. Караванського, В. Чорновола, І. Дзюби та ін.).

[Полторацький Олексій (1905 — 1977, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

М. К.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.