[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1970. — Т. 6. — С. 2236-2258.]

Попередня     Головна     Наступна

Польща й Україна. Польща, країна, заселена поляками, розташована між Судетами і Зах. Карпатами на півдні, які відокремлюють П. від просторів, заселених чехами і словаками, — нині Чехословацькою Соц. Респ. (у минулому Чеським і Угор. королівствами), і Балтицьким м. на півн.; Пруссією-Німеччиною (тепер Нім. Дем. Респ.) на зах., Україною і Білорусією на сх. і Литвою та Рос. СФСР (Калінінградська обл., частина кол. Сх. Пруссії) на півн. сх. Тоді як на півд. етнічні й держ. кордони П. не зазнавали впродовж віків особливих змін, на півн. П. не завжди сягала до другої своєї природної межі — Балтики (за винятком Ґданського Помор’я). Зах. і сх. кордони П. відкриті й вони зазнавали за тисячу літ дуже значних змін.

П. лежить на пограниччі Центр. і Сх. Европи, її територію перетинали і перетинають лінії обсягів низки природних, етнічних і культ. явищ, характеристичних чи для Зах., чи Сх. Европи. Одночасно вона лежить, як і Україна, на Балтицько-Чорноморському помості («межимор’ї»): П. на півн.-зах., Україна на півд.-сх. його частині. Маючи корисніше положення, ніж П. і лежачи ближче до вогнища високої грец.-візант. культури, Україна раніше виступила на іст. арену і стала (Київ. Русь) потужною державою. Поль. держава постала у другій пол. 10 в. (спершу князівство, пізніше королівство), після об’єднання під династією Пястів зах.-слов. племен: вислян, мазовшан, поморян та ін. навколо найсильнішого з них — полян. Для майбутніх стосунків П. і України величезне значення мала обставина, що П. прийняла християнство у латинському, а Україна у візант.-слов’янському обряді. Т. ч. обидві країни, не зважаючи на етнічну спорідненість та близькі династично-політ., госп. й культ. зв’язки, вже на поч. своєї історії опинилися у різних рел.-культ. сферах. П. у перші вв. свого існування була постійно загрожена на зах. з нім. і на півд.-зах. з чес. боку і зазнавала великих територіяльних втрат; натомість на сх. кордони з Київ. і Гал.-Волинською державами були відносно стабільні. Однією з причин цього було звернення гол. уваги обох держав на оборону своїх кордонів: П. — зах. Україна — півд. Захищена Україною перед наскоками кочовиків, П. могла зміцнитися, і після того, як зреклася за Казіміра В. деяких своїх зах. земель і навіть доступу до м. (її територія зменшилася порівняно з кін. 10 в. з приблизно 280 000 км² на 200 000 км²), звернула свою експансію на сх. і захопила частину земель Гал.-Волинської держави. Унія П. з В. Князівством Лит. у кін. 14 в. під династією Яґайлонів принесла обом державам величезне територіяльне збільшення. Їх територія охопила простір майже всього чорноморсько-балтицького межимор’я, а після зайняття верхів’я Дніпра (Смоленщини) їхні кордони наблизилися на 150 — 200 км до столиці Моск. князівства. З 15 в. П. і Литва, з’єднані династичною унією, були наймогутнішою державою Сх. Европи, а її територія охоплювала бл. 1½ млн км². Але В. Князівство Лит. понесло пізніше втрати як на півн. сх. (з Московщиною), так і на півдні, де втратило доступ до Чорного м. і всю степ. смугу. Тісніше об’єднання П. і Литви у Люблінській унії 1569 в одну Річ Посполиту допомогло повернути втрати на півн. сх., однак вона не змогла захистити Україну перед наскоками кримських татар, які піддалися Туреччині (1475).

Поль. експансія на землі, заселені українцями, білорусами і литовцями, не могла їх спольонізувати. На укр.-поль. пограниччі тільки на невеликих просторах місц. населення зазнало польонізації, на ін. — поль. елемент був розсіяний серед укр. маси. Натомість під впливом поль. політ. і культ. переваги провідна укр. верства зазнала політ. і культ. польонізації, тим більше, що культ. впливи йшли тоді тільки з Зах. і здебільша через П. Укр.-поль. війна за Богдана Хмельницького і розподіл України 1667 р. між П. і Московщиною спричинили зменшення території П. до 700 000 км².

Незабаром П. підпала під політ. впливи Рос. Імперії, зазнала поділів між Росією, Австрією і Пруссією (1772, 1793, 1795) і втратила держ. незалежність.

Відновлена у 1918 як незалежна поль. респ. (Rzeczpospolita Polska), проіснувала до вересня 1939 р. з частиною укр. і білор. земель у своєму складі. З 1944 вона існує як Поль. Нар. Респ. (Polska Rzeczpospolita Ludowa), керована ком. партією. Територія сучасної П.: 311,7 тис. км² з 32,6 млн населення (1970), у тому ч. бл. 300 000 українців. Територія сучасної П. майже покривається з територією П. з 11 в. Зміни території П. представлені на карті.

З жадною країною українці не мали таких довготривалих зв’язків, як з П. Це були: а) стосунки незалежних держав (за княжої доби та короткий час у 1917 — 20 pp.); б) зв’язки в часи, коли майже всі укр. землі або їх більшість чи частина входили до складу П. (1349 — 1795 і 1920-39); в) після розборів П. — на тих просторах, що на них жили українці й поляки одні поряд одних.

В. Кубійович і Р. М.

981 — 1340 pp. Після об’єднання поль. племен у державу Пястів та консолідації Київ. держави їх природні границі наблизилися до Надсяння й гор. Надбужжя. Вже у часи племінної орг-ції тут існували Червенські міста й м. Перемишль. На закріплення цих стратегічних пунктів на гол. шляхах з Русі на Зах. Володимир В. відбув похід у 981 p., потім ще 983 і 993 pp.; він також заснував б. цих меж м. свого імени — Володимир на зах. Волині. Походи поль. кн.-королів на сх. і руських на зах. мали епізодичний характер. Більше значення мали походи Болеслава І Хороброго на Русь і Київ — на допомогу своєму зятеві Святополкові Володимировичу (1013 і 1018 pp.) та дальші династичні зв’язки й походи Ярослава Мудрого 1030 — 31 pp. у глибину П. на допомогу поль. кн. Казімірові I в 1041 — 43 pp. й одруження Казіміра з сестрою Ярослава Добронігою-Марією та сина Ярослава Із’яслава з сестрою Казіміра Ґертрудою. Прогнаний з Києва, Із’яслав втік до П. і з допомогою небожа Ґертруди Болеслава II Сміливого повернувся до Києва 1077, але через вороже ставлення киян до поль. війська Болеслав II був змушений відійти з Києва.

З перетворенням після Любецького з’їзду 1097 Київ. держави на федерацію самостійних князівств і з розподілом П. у 1138 (волею кн. Болеслава III Кривоустого, що був одружений з дочкою Святополка — Сбиславою) на ряд окремих княжих володінь, період роздріблювання яких тривав майже два століття (до 1305), Краків і Київ втратили вирішальну ролю у поль.-руських взаєминах. Ініціятиву встановлювання союзів перебрали окремі князівства: волинські кн. єдналися для спільних дій, інколи й проти руських кн., з великополь. і мазовецькими кн., чернігівські з краківськими або познанськими. Особливо активними були поль.-руські взаємини на зламі 12 і 13 вв. Краківський кн. Казімір II Справедливий (1177 — 94), одружений з дочкою смоленського кн. Ростислава Мстиславича, підтримував військ. й династичні зв’язки з чернігівськими кн. Будівничий Гал.-Волинської держави кн. Роман Мстиславич (1183 — 1205; його матір’ю була поль. княжна Аґнеса, дочка Болеслава III Кривоустого) допоміг Казімірові II у боротьбі за Краків (1191), ходив у походи разом з ним чи його синами на ятвягів у 1193 і 1196 pp. і після смерги Казіміра II брав участь у боротьбі Казіміровичів проти познанського кн. Мєшка Старого. Він допоміг своєму союзникові Лєшкові Білому, синові Казіміра II, утвердитися у Кракові й підтримував з ним добрі стосунки, згодом Роман відбув похід на П. і згинув у бою під Завихостом.

Після смерги Романа Мстиславича його сини Данило і Василько кілька разів воювали з поляками та їх союзниками уграми за відновлення Гал.-Волинської держави. Їхні змагання увінчалися успіхом після розгрому поль.-угор. військ під Ярославом (1245). Відтоді П. перестала бути на сто pp. небезпекою для Гал.-Волинської держави, на що вплинуло й ослаблення обох держав після тат. наїзду (1240 — 41). Навпаки, був час, коли кн. Лев І Данилович намагався, щоправда безуспішно, заволодіти краківським престолом. З півн.-сх. частиною П. — незалежним князівством Мазовією, Романовичі були у добрих стосунках: дочка Данила Переяслава одружилася з мазовецьким кн. Зємовитом і була матір’ю великого прихильника Романовичів Конрада II, який прохав опіки від волинського кн. Володимира Васильковича над Мазовією; дочка ж Юрія І Львовича Марія вийшла заміж за мазовецького кн. Тройдена, син якого Болеслав (Юрій II) після смерти Романовичів Льва II і Андрія (бл. 1323) став кн. Гал.-Волинської держави.

За весь час існування Київ. й Гал.-Волинської держав кордони з П. — держ. і, мабуть, етнічні, не зазнавали більших змін, за винятком Чарвенських міст, які кілька разів — недовгий час (востаннє у 1069) належали до П. Поль.-укр. кордон становила перев. широка смуга лісів, перервана густо заселеними лесовими районами на Побужжі (Червенські міста) і Передкарпатті (Перемишль — Ярослав — Переворськ).

Між Україною-Руссю й п. існували жваві торг. зв’язки, засвідчені вже археологічними знахідками. З 10 в. через П. проходив важливий торг. шлях з Києва через Краків до Чехії й Реґенсбурґу (Баварія) та Шлезьк (Вроцлав). Після занепаду Київ. Руси важливий шлях сполучав Чорне м. з Балтицьким через Галичину й Волинь (ріками: Дністер, Вуг, Висла). З укр. земель вивозили продукти сіль. госп-ва: худобу, хутра, мед, віск, льон а також транзитом крам із Сходу: тканини, коріння, вино тощо. З Зах. привозили зброю, срібло (з Чехії), сукно (з Фляндрії) тощо.

Одночасно з політ. і торг. зв’язками відбувався зумовлюваний ними обмін культ. надбаннями між землями П. і Київ. Руси. Впливи візант.-київ. архітектури засвідчені у церк. будівництві Вроцлава на Шлезьку пол. 12 в., романської — у зах. укр. містах 11 — 12 вв. Ц.-слов. мова, мабуть, вживалася в поширюванні християнства на поль. землях у 10 — 11 вв. Латинська мова під впливом П. і Угорщини почала прищеплюватися у Гал.-Волинській державі.

М. Ждан

З 1340 р. до Люблінської унії. З внутр. і зовн. зміцненням П. за Володислава І Локетка (1320 — 33), який об’єднав Малу й Велику П., відновив королівство (1320) і здобув перемогу над Нім. хрестоносними лицарями під Пловцями 1331 p., й особливо за Казіміра III В. (1333 — 70) почалася сильна поль. експансія на укр. землі. Вона відбувалася, з одного боку, під тиском нім. хрестоносців, для вирівняння втрат на Зах. (Помор’я й Шлезьку; див. карту) і, з другого, — в умовах боротьби з В. Князівством Лит., яке опанувало всі білор. і більшість укр. земель. Користаючися з смерти останнього гал.-волинського кн. Юрія II, Казімір III розпочав боротьбу з Литвою за спадщину по ньому й окупував Галичину (1349), Холмську і Белзьку землі та зах. Поділля, натомість Волинь попала під зверхність лит.-руського кн. Любарта. Експансія П. здійснювалася Казіміром гол. на домагання малополь. магнатів, з метою відкрити гал. й подільські родючі землі для поль. колонізації, а також торг. зв’язків Кракова з надчорноморськими країнами через Львів і Кам’янець Подільський. Територія укр. земель, опанована П., становила бл. 1/3 всієї її території.

Намагаючися пов’язати зайняті укр. землі з П., Казімір III і згодом призначений його наступником Людовіком Угор. на намісника Гал. Руси кн. Володислав Опільський (1372 — 78) вели у деякій мірі толерантну політику щодо укр. населення, зокрема його провідної верстви — боярства, залишили стару назву «Королівство Руси», з деякою автономією в адміністрації, включно з окремою монетою, давнім руським правом і вживанням укр. мови, поряд з латинською. Остаточно до складу П. Галичину приєднала королева Ядвіґа (1387) після Кревської унії (1385) П. з Литвою, а закріпив це король Володислав Яґайло, скасувавши 1434 р. автономне становище Галичини і ввівши, замість руського права — поль., разом з поль. адміністрацією та суд. устроєм. З укр. земель тоді були створені три воєводства: Руське, Белзьке і Подільське. Тоді ж щедро обдаровано землями поль. шляхту, яка наплинула з корінної П. (див. Поляки на Україні). Переведене в той же час на становище поль. шляхти руське боярство, ослаблене довголітніми війнами з татарами, втратило багато земель і прав, а частина його виеміґрувала на укр. землі у В. Князівство Лит. (гол. на Волинь і в Молдавію); менш заможне боярство залишилося поза привілеями, як неповноправна верства або й переведена на становище вільних селян. Ще перед тим була спольонізована більшість укр. боярства Підляшшя і Холмщини, колонізованих поль. шляхтою з Мазовії і Малої П. (докладніше див. ЕУ 1, стор. 43136).

Унія між П. і Литвою у деякій мірі спричинилася також до ґрунтовних змін у структурі поль. держ., суспільного й культ. життя. Разом з Литвою, у війську якої були укр. і білор. полки, П. розгромила під Ґрюнвальдом (1410) нім. хрестоносних лицарів і в 1466 p., після затяжної війни з ними, повернула собі Ґданське Помор’я і доступ до моря.

З пол. 14 в. почався буйний розвиток поль. освіти (1364 засновано Краківський Ун-т) і культури, який поширився з пол. 15 в. з допливом з Зах. ідей гуманізму й реформації і призвів у 16 в. до т. зв. золотого віку поль. культури. Латинську мову в літературі замінила поль., широко розвинулася архітектура, гол. за допомогою італійців (напр., королівський замок у Кракові), різьба, театр. П. стала для України посередником у міжнар. культ. обміні. У цю добу (гол. у Львові) постала низка будов італ. і нім. мистців, що працювали на замовлення магнатів і латинської церкви. Через П. на Україну проникав багатоголосий церк. спів. Цей могутній розвиток поль. культури мав великий вплив на вищі кола укр. і білор. населення П. й Лит.-Руської держави. Чимало з укр. шляхти захопилося ідеями реформації, яка тоді ширилася в П., і прийняло кальвінізм і соцініянство (у м. ширилося гол. лютеранство).

З свого боку укр. культура мала деякий вплив на розвиток культ. життя у П. Руськими малярами були створені поліхромії у костьолах у Ґнєзні, Вісліці, Сандомірі, св. Трійці у Люблінському замку, на Св. Хресті (б. Кельц), у каплицях св. Трійці й Марії та у королівській спальні у Вавелі в Кракові. Укр. музики були популярні в П., їх утримував на своєму дворі король Яґайло; у пізніші часи були відомі лютністи і бандуристи Стецько, Рафаль Терешко, у капелі короля Жигмонта Старого співав бандурист Чурило.

Поповнення поль.-лит. провідної верстви укр. кн. і боярами під час панування Яґайлонів посилило надмірно ролю шляхти у П. і вплинуло на її прагнення керувати державою та на виключне становище серед ін. суспільних верств. Поряд короля й сенату вирішальним чинником став шляхетський сойм. Із смертю ост.-ннього з Яґайлонів Жигмонта II Авґуста (1572) династичний принцип був ліквідований і, замість централізованої королівської влади, була встановлена виборність королів, а влада шляхетської демократії ще збільшилася.

Уведені Пйотрківським статутом (1496) привілеї для шляхти позбавили міста в П. своїх представників у соймі і соймиках. Втручання в їхнє самоврядування і щораз більше обмежування їх прав у екон. ділянці спричинило з часом занепад міщанства. У своїх торг. операціях шляхта користувалася щораз більше посередництвом жидів, які все більше напливали до м. З соц.-екон. і віроісповідного погляду меш. міст були розчленовані. Крім українців і жидів, в них жили німці, поляки, вірмени. У зв’язку з польонізацією німців і більшости вірменів у сер. 16 в. м. на укр. землях у П. (згодом і В. Князівстві Лит.) мали укр.-поль.-жид, характер. Укр. населення м. було обмежене у своїх рел.-нац. і соц. правах міськ. патриціятом (див. стор. 1590 — 91), зокрема у Львові (див. стор. 1408).

Позбавлене особистої свободи і майже усіх прав селянство було віддане на ласку дідичів, які обтяжували селян щораз новими повинностями і все більшою панщиною. На її посилення вплинула зміна екон. відносин у 15 в., а ще більше в 16 в. — доступ П. до Балтики і попит у Зах. Европі на ліс. і с.-г. продукти. Це уможливило вивіз з укр. земель у П. ліс. продуктів, зокрема поташу, а також худоби та збіжжя. Разом з цим великі землевласники поширювали орні землі й переходили на фільваркове госп-во, яке базувалося на праці підданих селян. На зростання м. півд.-зах. укр. земель впливав факт, що туди проходив (через Молдавію) торг. шлях з Близького Сх. до П. і далі на зах. і над Балтицьке м.

Подібний, як у П., суспільний лад почав установлюватися з другої пол. 15 в. також на землях В. Князівства Лит., особливо після скасування автономії Волинського (1452) і Київ. (1470) князівств. Обмежені у своїх правах укр. й білор. кн. та бояри правос. віровизнання (навіть і після формального зрівняння їх у правах — 1432 і 1434 р. з католиками) почали ставати в опозицію до політики В. кн. і одночасно з цим поль. королів. Дехто з них, орієнтуючися на Москву, переходив з своїми уділами під моск. протекцію та брав участь у збройній боротьбі проти В. Князівства Лит. і П. (див. стор. 1 304). Укр. князі та магнати: Ходкевичі, Острозькі, Збаразькі, Четвертинські, Чарторийські, Вишневецькі, Тишкевичі, Корецькі й ін. осілі перев. на Волині, відогравали чималу ролю у Лит.-Руській державі, і фактично влада на укр. землях була в їхніх руках. Міста зберігали свій укр. характер, Правос. Церква мала провідне значення.

Руїнницькі наскоки, що їх зазнавали від Крим. ханства, особливо з кін. 15 в., укр. землі в складі В. Князівства Лит., поразки, заподіяні Литві Москвою (окупація Смоленщини, Сіверщини й Чернігівщини на поч. 16 в. і пізніше), затяжна війна з Москвою за Лівонію (1563 — 70) були причиною того, що Литва змушена була погодитися на тісніше об’єднання з п. Не менший вплив мали прагнення, з одного боку, П. збільшити свої впливи на терені Лит.-Руської держави, а з другого — лит. шляхти, яка хотіла позбутися переваги княжат та магнатів і здобути ті права, що їх вже мала шляхта в П.

Це переважило опозицію лит.-білор. і укр. княжат і панів, що були проти унії. Об’єднання В. Князівства Лит. з П. відбулося в наслідок Люблінської унії під час сойму 1569, коли Корона Поль. й В. Князівство Лит. об’єдналися у Річ Посполиту, з спільним королем і В. кн., обираним з 1573 р. всією шляхтою, з спільними сеймами, зови, політикою та монетною системою. Окремими залишилися держ. герби й печаті, збройні сили, фінанси, законодавство й адміністрація. За Люблінською унією до П. приєднано укр. землі В. Князівства Лит., за винятком Берестейщини (докладніше див. ЕУ 1, стор. 431 — 36). У першій пол. 17 в. до складу п. увійшла також Чернігівщина, а до Литви Сіверщина, які з поч. 16 в. належали до Московського царства.

З 1569 до 18 в. Люблінська унія відкрила шлях до дальшої експансії П. на Центр. і Сх. Укр. Землі й поширення на них поль. культ. й госп. впливів. Польські маґнати і багатша шляхта одержували землі, зокрема на мало заселених просторах Брацлавщини й Київщини, нехтуючи права місц. населення. Відразу почався натиск поль. кат. духовенства, зокрема ордену єзуїтів. До м. напливав поль. елемент. Значно зменшилися права міщанства і зокрема селянства, панщина якого щораз збільшувалася.

Оборонцями укр. прав деякий час були укр. пани, але молодше їх покоління все більше схилялося до нової держави — П., включалося у поль. шляхетський побут, і поль. мова стала серед них панівною. В наслідок мішаних подруж і під тиском суспільного оточення кол. руські пани переходили на римо-католицизм. На швидку польонізацію укір. шляхти й вищого духовенства у великій мірі впливало виховання молоді у поль. школах, зокрема єзуїтських колеґіях, з модерними, як на той час, методами виховання і кваліфікованими вчителями. Дрібна укр. шляхта давший час залишалася правос. і руською.

У м. захист нац. і рел. прав укр. населення взяли на себе братства. З ослабленням тат. наскоків у другій пол. 16 в. гол. укр. осередком став поряд Львова, Луцького й Острога, — Київ (докладніше див. ЕУ 1, стор. 437-39).

Маґнати на сх. землях Речі Посполитої, у тому ч. й укр., підтримувані залежною від них шляхтою, стали вирішальним чинником у зовн. і внутр. політиці тодішньої П. Але здійснювані ними соц., рел. і нац. утиски на укр. етнічних землях, зокрема збільшення підданської залежности селян, усування укр. мови з офіційного вжитку, дискримінація укр. дрібної шляхти і новопосталої коз. верстви та відбирання від них частини земель — спричиняли все частіше коз. і сел. повстання. Обмежувані впливом магнатів і соймами, поль. королі не могли вести послідовну політику щодо укр. земель і їхнього населення у заг. інтересі Речі Посполитої, зокрема щодо нової укр. верстви — козацтва. Пов’язане з участю козаків у війнах у Молдавії, проти Криму, Туреччини, Москви і Швеції спорадичне упривілеювання і збільшення їх реєстру чергувалося з намаганнями обмежити їхні права, перевести нереєстрових козаків на становище підданських селян і кривавим придушенням коз. повстань. Козацтво трактовано як людей низької кондиції, їхні домагання нехтувано, напр., домагання коз. делеґації на конвокаційному соймі 1632 про визнання козакам усіх прав, належних «лицарським людям».

Чималу ролю у поль.-укр. взаєминах того часу відогравало церк.-рел. питання. Панівна на укр. і білор. землях Речі Посполитої Правос. Церква була упосліджена і дискримінована. Натомість далі зміцнювалася Римо-Кат. Церква, засновуючи свої єпископства і нові парафії. Діяльність єзуїтів на поширення кат. віри розгорнулася у гостру боротьбу проти православія, викликавши рішучий опір правос. Намагаючися поліпшити становище Укр. Церкви у П. і захистити її від підпорядкування моск. патріярхові (з 1589), більшість укр. правос. владик і частина магнатів розпочали, підтримувані поль. королями і кат. ієрархією, змагання за об’єднання з Римом, що завершилося Берестейською унією 1596 р. Невизнання її більшістю правос. духовенства і значною частиною шляхти призвело до завзятої боротьби між уніятами і правос., гол., коли по боці православних стало козацтво, під захистом якого поновлено 1620 р. у Києві правос. ієрархію. Тільки з великими труднощами вона була визнана на соймі 1632 р. королем Володиславом IV. Але й далі ні правос., ні уніятські митр. і єп. не мали місць у поль. сенаті. Поль. шляхта ставилася і до уніятських і до правос. свящ. здебільше так само, як до панщинних селян. У цю церк.-рел. боротьбу намагалася втручатися Москва. (Докладніше див. ЕУ 1, стор. 609 — 11).

Але процес польонізації в царині культури й освіти ширився далі. В укр. сер. школах, зокрема василіянських, була прийнята єзуїтська система виховання з навчанням латинської і поль. мови. Частково писали і розмовляли по-поль. учасники Могилянського гуртка, наслідуючи поль. зразки для пропаґанди своїх ідей і поглядів серед спольщеної шляхти і міщанства; вони вживали поль. мови насамперед у полеміці з католиками й уніятами (див. Полемічна література).

Політика П. щодо укр. народу майже не змінилася під час і після визвольної війни Б. Хмельницького. Держ. керівництво П. не було спроможне зрозуміти справжні причини й характер всенар. повстання 1648 р. Свої станові й маєткові інтереси поль. маґнати й шляхта підносили до рівня нац., а матеріяльні втрати поль.-укр. маґнатів в наслідок Хмельниччини стали вирішальною перешкодою для замирення з Коз. державою. Ставлячися вороже до неї і намагаючися зберегти будь-якою ціною свій стан посідання на Україні, поль. верхівка того часу зривала всі спроби договоритися з козаками, навіть такі обмежені, як, напр., Зборівський і Білоцерківський договори. В наслідок цього Б. Хмельницький був змушений добиватися союзу з Москвою (див. Переяславський договір 1654), що призвело до затяжної війни між Москвою і Річчю Посполитою за укр. землі.

В наслідок такої непримиренности поль. верхівки була ліквідація можливостей Гадяцького договору (1658), на підставі якого Україна, як В. Князівство Руське, входила, поруч з П. і Литвою, до складу триєдиної Речі Посполитої. Катастрофа Гадяцької унії, до якої спричинилася також опозиція укр. нар. мас, не згідних з будь-яким співіснуванням України й П. в рамках шляхетської Речі Посполитої, знову загострила укр.-поль. відносини, з чого насамперед скористала Москва. Слободищенський трактат П. з Ю. Хмельницьким (1660), який ліквідував формацію В. Князівства Руського, угодовсько-прополь. політика гетьмана П. Тетері, похід короля Яна Казіміра на Лівобережжя, репресії С. Чарнецького на Правобережжі та ін. події ще більше дискредитували ідею поль.-укр. угоди у широких колах укр. суспільства й сприяли поділові Коз.-Гетьманської держави на два гетьманати Лівобережний і Правобережний. Цей поділ був стверджений Андрусівською угодою між П. й Московщиною 1667 р. Маючи за гол. мету відновлення держави Хмельницького, правобережний гетьман П. Дорошенко, після невдалих спроб порозуміння або з П., або з Москвою і невдачі приєднання Лівобережжя збройною силою, змушений був укласти союз з Туреччиною 1668 p.; наслідком цього була поль.-тур. війна, яка закінчилася поразкою П., втратою Поділля, що стало володінням Туреччини, і відмовою П. від Брацлавщини й Київщини, які залишилися під владою Дорошенка і зверхністю тур. султана (Бучацький мир 1672). Але П. й далі підтримувала на Правобережжі прополь. кола коз. старшини, ворожі політиці Дорошенка (М. Ханенко). З другого боку, Москва, за допомогою лівобережних гетьманів (зокрема І. Самойловича, противника П.), намагалася перетягти Правобережну Гетьманщину на свій бік. Після капітуляції Дорошенка перед Москвою Правобережна Наддніпрянщина ще більше входить у сферу тур. впливів і зазнає великої руїни. Цей стан був стверджений Бахчесарайським миром Москви з Туреччиною і Кримом 1681 p., а «вічний мир» Москви з П. 1686 р. вирішив долю держави Б. Хмельницького.

18 ст. Доба І. Мазепи відкрила нову сторінку в іст. поль.-укр. відносин. Відродження козаччини на Правобережжі в 1680-90-их pp., під проводом С. Палія та його помічників, поставило на порядок денний укр. політики об’єднання Правобережної Наддніпрянщини з Гетьманщиною (це сталося у 1704 — 12 pp.), a спільна участь України й П. в антитур. лізі 1680 — 90-их pp. і пізніше у Північній війні та поглиблення укр.-моск. суперечностей звернули увагу укр. провідних кіл у бік порозуміння з П. на засадах Гадяцької унії. Хоч сам Мазепа мав ширші держ.-політ. пляни (незалежність Коз.-Гетьманської держави обох сторін Дніпра), міжнар.-політ. обставини у перший період Півн. війни вимагали поль.-укр. співпраці. Спроба домовлення Мазепи з поль. політ. колами рос. орієнтації (гетьман А. Сєнявський) була невдала, і Мазепа остаточно став на шлях угоди з поль. королем С. Лєщинським, а через нього і з Карлом XII. Полтавська поразка 1709 спричинилася до моск. окупації Гетьманщини й відкрила Москві вільний шлях на Правобережжя. Спроба гетьмана П. Орлика, за допомогою поляків антимоск. орієнтації (Й. Потоцький) і крим. татар, опанувати Правобережну Наддніпрянщину, як і пізніші спроби його договоритися з поль. урядом Авґуста II про збереження Правобережної Козаччини під гетьманатом Орлика, також були невдалі. Прутський мир 1711 р. між Москвою й Туреччиною і відмова Туреччини від претенсій на Правобережну Україну на користь П. 1714 р. були остаточним ударом для Коз.-Гетьманської держави обох боків Дніпра. Москва зігнала 1712 — 14 pp. людність з Правобережної Наддніпрянщини на лівий берег Дніпра, а П. дістала незалюднену укр. територію для своєї нової колонізації, але, разом з тим, і для продовження старої антиукр. політики. Відтоді місце широких поль.-укр. політ. концепцій заступають випадкові контакти між Гетьманщиною й П., під суворим рос. контролем. Залишилися тільки досить обмежені екон. зносини й культ. зв’язки, що продовжували стару традицію 17 в., яка однак у нових політ. умовах Гетьманщини, чимраз більше втягуваної в рос. імперську орбіту, і політ., екон. та культ. занепаду П. (вона підпала майже під цілковитий контроль Росії) у першій пол. й сер. 18 в., засуджена була на повільне завмирання.

Ліквідація Гетьманщини на Правобережній Україні, поворот сюди магнатів і шляхти та нова колонізація запустілих під час Руїни земель і поселення на них також поль. елементу, збільшення магнатських лятифундій і пов’язане з цим зміцнення панщинного тиску, примусове поширення унії й католицизму — спричинилися до низки кривавих гайдамацьких повстань (див. Гайдамаччина), зокрема 1734, 1750 і особливо 1768 (т. зв. Коліївщина). Придушення їх поль. військом, здебільша з рос. збройною допомогою, призвело до більшого загострення поль.-укр. взаємин і стало разом з поразкою Барської конфедерації причиною першого розбору П. 1772 між Росією, Пруссією й Австрією. Тоді від П. до Австрії відійшла півд.-зах. частина укр. земель — Галичина.

Після 1772 р. поль. маґнати і шляхта знову поширили свої володіння на Правобережній Україні, провадячи інтенсивніше сіль. госп-во та розбудовуючи поступово пром-сть і торгівлю На той час припадає поль. політ. і культ. відродження та прагнення визволитися з політ. переваги Росії. Завершенням цього були реформи т. зв. чотирилітнього сойму (1788 — 42) 1 конституція 3. 5. 1791, в якій, однак, укр. землі не здобули майже жадних прав і зокрема нічого не було зроблено для покращення долі селянства. Проти цих реформ поль. магнати на Україні: Потоцький (Фелікс), Ржевуський (Северин) та Браніцький (Ксавери) організували з рос. допомогою конфедерацію у Торговиці (Targowica) на Україні і, добившися скасування конституції 3. 5. 1791, спричинилися до другого розбору П. 1793 р. Поль. повстання під проводом Т. Косцюшка проти розбору П. та нового поль. консервативного режиму 1794 р. (1 воно не дало також ніяких прав укр. і білор. землям) не увінчалося успіхом і довело до третього розбору П. 1795 р. й ліквідації Польської держави.

У розборах 1793 і 1795 Росії припала Київщина, Волинь і Поділля, Австрії Холмщина і Підляшшя, Пруссії — півн. Підляшшя (Більський пов.; див. карту). Після короткотривалих змін під час наполеонівських воєн і створення Варшавського Князівства (1807 — 15), на підставі Віденського конґресу 1815, приналежність Київщини, Поділля й Волині закріпилася за Росією, Галичини — за Австрією, а Холмщина і Підляшшя опинилися у складі пов’язаного з Росією династичною унією Королівства Польського (Конґресівки).

Поль.-укр. культ. зв’язки від пол. 16 до кін. 18 вв. У 16 в. поширення на Україні реформаційних течій відбувалося гол. за поль. посередництвом. У кін. 16 і в першій пол. 17 в. буйно розвинулася полемічна література як укр., так і поль. мовами.

Не зважаючи на коз. війни і гайдамацькі повстання, 17 — 18 вв. були періодом посилення поль.-укр. культ. зв’язків, особливо у ділянці науки й освіти, літератури та мистецтва. Під чималим поль. впливом розвивалася тодішня укр. наука і вища освіта, репрезентована Києво-Могилянською Академією, навчання у якій було організоване за зах., гол. поль. зразками й велося, крім латинської, також і поль. мовою.

Чимало творів латинською і поль. мовами появилися у вид. тодішніх провідних укр. друкарень; крім львівських і Києво-Печерської, також у Чернігові й Почаєві.

Укр. бароккова література збагачувалася поль. елементами і зразками. Поль. мови, поряд укр., вживали І. Потій, М. Смотрицький, С. Косів, К. Сакович, П. Могила, І. Ґалятовський, Л. Баранович та ін. Укр. перекладна повість 17 — 18 вв. використовувала поль. переклади й переробки тогочасних творів зах.-евр. літератури. На укр. землях були популярні твори поль. письм., між ними П. Скарґи, С. Твардовського, В. Коховського й ін. Поль. вплив позначився зокрема на таких літ. жанрах, як панегірики, байки, драма й комедія, а також у поетиці, реториці, у проповідництві, геологічній літературі тощо (Я. Ґаватович, С. Полоцький, Т. Прокопович та ін.).

Частково безпосередньо, частково через П. й Литву на Україну приходили впливи архітектури й ін. ділянок образотворчого мистецтва. У 16 в. у Львові поширилися (див. стор. 1 415) будівлі з стилі ренесансу італ. і нім. архітектів та скульпторів. Значно більше у 17 в. поширилися впливи барокко (в архітектурі, різьбі — зокрема іконостаси, — живописі, графіці), яке на Україні набрало своєрідних форм: укр. або «козацьке» барокко.

Елементи поль. містерійного театру та інтермедій використовувалися в укр. інтермедіях, у діялогах яких часто вживано поль. мову. У П. здобув частину освіти видатний укр. теоретик музики й композитор М. Дилецький (1630 — 90?). Укр. нар. мелодії були поширені у П. Коломийкові танки опинилися в табулятурі Дусяцького у 17 в., познаки укр. мелодики — у симфонії поль. композитора 18 в. А. Мільвіда.

Від 1795 до 1917 pp. у складі Рос. Імперії. Після приєднання укр. земель на зах. від Дніпра до складу Рос. Імперії вони ще довгий час трактувалися в Росії як «поль. землі», чи «поль. провінції». Встановлений у них за П. суспільно-екон, лад залишився майже без змін з поль. магнатами і шляхтою, як панівною верствою, і з кріпацтвом, що особливо посилилося з кін. 18 в. Панівне становище поль. маґнатів і шляхти на цих землях підтримував рос. уряд, гол. за часів Павла I (1796 — 1801) та Олександра I (1801 — 25). Поль. культ.-осв. життя на Волині й Правобережній Україні з встановленою для них Віленською шкільною округою і Кременецьким ліцеєм (1805) досягло значнішого розвитку, ніж за попереднього віку під П.

Цей розвиток послабило повстання у Поль. Королівстві 1830 — 31 (листопадове), керівництво якого висунуло програму відбудови П. в кордонах з-перед 1772. Але намагання поширити повстання на Поділля і Волинь (похід ген. Ю. Дверніцького у квітні 1831) не мало успіху, хоч у повстанні брали участь також поль. шляхта і поль. духовенство з України. Репресії рос. уряду (див. Поляки на Україні) виявилися також у ліквідації поль. шкільництва й поль. переваги в адміністрації, однак в основному не змінили поль. панівного становища у госп. (частково й культ.) житті Правобережної України.

З перенесенням після поразки 1831 осередку поль. політ. дії на еміґрацію, гол. до Парижу, серед поляків виявилися два напрями: консервативний, очолений кн. А. Чарторийським, і дем. — останній з слабо зформульованою програмою соц. реформ і поліпшення долі селянства; обидва докладали зусиль зробити справу II. міжнар. питанням, а укр. питання уважали внутр. поль. справою і прагнули відбудови П. у межах з-перед 1772 р.

Чарторийський прагнув використати також сили укр. народу для боротьби проти Росії, ціною забезпечення автономних (але точніше не означених) прав «Руси» їв рамках майбутньої П. Він сприяв акції творення леґіону в Туреччині, під проводом М. Чайковського, який згодом брав активну участь у воєнних операціях під час Крим. війни.

З дем. поль. напрямом на еміґрації була пов’язана підпільна рев. діяльність різних поль. гуртків на Україні — зокрема серед шляхетської молоді з програмою відновлення П. (у давніх межах) з дем. устроєм, скасуванням станів і кріпацтва; з них найбільше значення мав рух, організований 1835 р. Ш. Конарським, який закінчився невдачею (див. стор. 2218).

Кримська війна (1853 — 56) принесла поль. еміґрації надії на відновлення Речі Посполитої разом з Правобережжям і Волинню, а пом’якшення рос. режиму по програній війні призвело до відновлення діяльности таємних поль. молодіжних орг-цій гол. у Києві, до відкритих патріотичних маніфестацій у 1861 р. (див. стор. 2219). У 1863 р. поль. рух розгорнувся у повстання («січневе»; див. Поль. повстання 1863 — 64 pp.), що у ньому видатну ролю відограли поляки з України, а Правобережжя і Волинь були тереном партизанських боїв. Після придушення повстання поль. політ. життя відновилося щойно у кін. 19 в., буйніше — після революції 1905 р. З різних політ. напрямів тільки Поль. Партія Соціялістична деклярувала свою прихильність до укр. руху, поза нею лише окремі особи (див. стор. 2221).

Якщо йдеться про поль.-укр. екон. зв’язки, то торг. угоди Росії з Австрією і Пруссією 1818 р. включили Правобережну Україну до складу поль. митної території, а тариф 1819 р. відокремив правобережну Україну й Поль. Королівство від решти Рос. Імперії. Правобережжя надовго стало важливим ринком збуту для поль. текстильної пром-сти, навіть і після скасування поль.-рос. митного кордону у 1850 р. З побудовою залізниць торг. зв’язки поміж Поль. Королівством і Україною помітно розширилися. З 1895 р. з України до П. почали ввозити залізну руду, яка стала незабаром гол. сировиною поль. металюрґії. Україна також вивозила до П. рейки, с.-г. машини, зерно, борошно, худобу, сіль, цукор, тютюн, льон, вовну, а з П. привозила вовняні й бавовняні тканини, папір, хем. продукти, мило, шкіри. В центр. Росії існувала сильна конкуренція між укр. й поль. вугіллям. У торгівлі з Рос. Імперією П. мала позитивний торг. балянс.

В Австрійській Імперії від 1772 до 1914 pp. З решти укр. земель — кол. Руського воєводства з частинами Белзького, Волинського і Подільського воєводств та з півд. частин чисто поль. воєводств Краківського і Сандомірського, що увійшли до складу Австрії, 1772 р. було створено Королівство Галичини і Льодомерії як окремий коронний край; до нього належала у 1787 — 1849 pp. Буковина, а з 1846 і Краків з околицями. Т. ч. Галичина складалася з двох різних іст. і етнічних країв: зах. — майже виключно поль., і сх., у якому серед українців жили розсіяні поляки і жиди. Таке пов’язання обох країв в одну адміністративно-територіяльну одиницю, якій згодом визнано автономію, дало у ній полякам виразну перевагу. Тому з 1848 р. постійною вимогою українців був розподіл Галичини на поль. і укр. частини.

Галичина перейшла під владу Австрії як країна екон. і культ. відстала; укр. залишилася сел. маса, нижче духовенство (його вищі кола були під переможними впливами поль. культури) і дрібна шляхта. Тоді Галичина підпала під вплив культури Зах. з центром у Відні. Режим освіченого абсолютизму цісаря Йосифа II зробив чимало для впорядкування краю — піднесення екон., гігієни, освіти; скасував особисте підданство селян і обмежив панщину, ввів модерну адміністрацію з нім. і чес. службовцями. Велике значення мало зрівняння в правах укр. духовенства з поль., піднесення його освіти і відновлення (1808) Галицької митрополії. У школах з нім. викладовою мовою виростали й перші світські інтеліґенти. Хоч після смерти Йосифа II відновилися впливи поль. шляхти (див. ЕУ 1, стор. 927), у 1830-их pp. почалося літ. («Руська Трійця»), а 1848 р. і політ. відродження гал. українців.

«Весна народів» 1848 р. і взагалі волелюбні нац. ідеї пожвавили серед гал. поляків ідею боротьби за незалежну П., але й пробудили в гал. українців ідею власної нац. самобутности й окремішности. Створена того ж року у Львові Поль. Рада Народова проголосила відозву до «братів русинів» з закликом до згоди й спільної боротьби. Проте невизнання більшістю поль. суспільности в Галичині укр. нац. прагнень спонукало українців 1848 р. до власних заходів здобути належні їм права у межах Австр. Імперії: створення Гол. Руської Ради, проголошення єдности з укр. народом над Дніпром, скликання «Собору Руських Учених» і видання першої газ. укр. мовою «Зоря Галицька». Цими актами, що їм поляки намагалися протиставити Руський Собор і газ. «Дневник Руський», була розпочата укр.-поль. боротьба за відокремлення й автономію Сх. Галичини.

Ця боротьба посилилася з 1850-их pp., коли після скасування конституції в Австрії (1849) фактичну владу в Галичині почали перебирати поль. землевласники, репрезентантом яких був намісник Галичини А. Ґолуховський. Після повороту до конституційних часів в Австрії (1861) Галичина здобула, як і ін. краї монархії, овій сойм з досить широкими правами, але з причини куріяльної системи в ньому мали цілковиту перевагу поль. дідичі.

На укр.-поль. взаємини в Галичині вплинуло ще те, що після придушення поль. повстання в Росії (1863 — 64) поль. верхівка вирішила створити базу всеполь. діяльности в Галичині. 1867 р. дійшло до порозуміння гал. поляків з австр. центр. владою (адреса льояльности до цісаря), у заміну за що 1869 р. почалося польщення адміністрації і високих шкіл (див. ЕУ 1, стор. 486). У Галичині поляки творили основи для свого майбутнього держ. будівництва. Працюючи у держ. і крайовій адміністрації та розвиваючи окремі ділянки поль, науки й культури, вони готували кадри для майбутньої поль. держави. Але тоді ж і діяльність гал. українців після заборони укр. нац. життя в Росії (циркуляр П. Валуєва 1863, Емський указ 1876) набула всеукр. значення, і це поширило і поглибило укр.-поль. боротьбу в Галичині.

Тогочасна поль. верхівка, а за нею й поль. загал завзято поборювали укр. нац.-політ. рух та культ.-госп. розвиток. Заявляючи, що «Руси» нема і що русини і поляки творять одну поль. націю, або що українці — це потенціяльні росіяни, керівники гал. поляків переконували у цьому австр. уряд і центр. віденську адміністрацію. Домагання українців забезпечити рівні права для укр. населення Сх. Галичини австр. уряд відкидав, визнаючи їх тільки внутр. поль.-укр. оправою. Це викликало ще активніший опір свідомих укр. кіл, репрезентованих народовцями проти поль. засилля, але і штовхнуло укр. консервативні кола в лави москвофільства, яке підтримували поль. панівні кола. Розпочаті українцями намагання нормалізації укр.-поль. взаємин (Ю. Лаврівського, П. Куліша, В. Антоновича, т. зв. «нова ера» й ін.) були безуспішні або короткотривалі: після деяких поступок поляки поверталися до політики дискримінації українців.

У цій боротьбі з кін. 19 в. провід перебрала укр. світська інтеліґенція, яка тісно зв’язана була з сел. масою; це були гол. новопосталі політ. партії: Русько-Укр. Радикальна (1890) і Нац.-Демократична (1839). З поль. боку провід мала, крім консервативних партій, — Нар. Демократична. Різкими виявами цієї боротьби були рільничі страйки, вбивства намісника А. Потоцького (1908) та укр. студента А. Коцка (1910). Посилена укр. нац. праця призвела до занепаду москвофільства й розбудови освіти («Просвіта»), науки (Наук. Т-во ім. Шевченка), приватного шкільництва, екон. життя (кооперація, «Сіль. Господар» й ін.), молодіжних і руханкових т-в і взагалі нац. усвідомлення укр. мас. На укр. впливи мусів зважати уряд у Відні — також через конфлікт з Росією. Досягнення українців — зміна виборчої ординації до Гал. сойму, постанови про заснування укр. ун-ту, автономію укр. шкільництва — не були реалізовані через вибух війни 1914 р.

Всупереч усім перешкодам, що їх чинила австр.-поль. адміністрація, та на диверсію москвофілів, українці зміцнювали нац. потенціял і поступово збільшували свою політ. питому вагу, як у самій Галичині, так і в австр. цісарстві.

Поль.-укр. культ. зв’язки з кін. 18 в до 1918 р. Не зважаючи на втрату поль. державності!, на першу пол. 19 в. припадає буйний розвиток поль. культури (зокрема літератури) і піднесення поль. нац. свідомости. Важливим поль. культ. осередком на укр. землях був Львів, до 1830-их pp. Крем’янець, пізніше Київ. Політ. поразки з 1830-их pp. зменшили поль. культ. впливи на Правобережній Україні, але в Галичині вони, поряд (гол. до пол. 19 в.) з нім. (Відень), були сильні. Більшість укр. інтеліґенції в Галичині була вихованцями поль. високих шкіл (частина й сер.), вона знала поль. літературу, і модерні культ. (і політ.) течії з Заходу приходили перев. за поль. посередництвом. Патріотична настанова поль. літератури і мистецтва чимало вплинула на зростання укр. нац. свідомости, а одночасно й на загострення поль.-укр. взаємин.

Поль. вчені з кін. 18 в. виходили здебільша, зокрема до другої пол. 19 в., з позицій іст. «єдности» П. й України і провідної ролі поль. культури на Україні. Дехто з них (гол. до 1848) ототожнював з слов’янофільських і реа.-дем. позицій укр. народ з поль. і заперечував його окремішність. Майже всі поль. діячі культури розуміли під П. — іст. П. (у межах до 1772 і навіть 1648 p.), і тому у своїх творах брали до уваги також більшість укр. земель і укр. народу, вивчаючи його історію і нар. побут. Зокрема історією України цікавився А. Нарушевіч (1733 — 96), Ю. Немцевіч (1757 — 1841), Т. Чацький, згодом Й. Лєлєвель, М. Ґрабовський, К. Шайноха, Ф. Равіта-Ґавронський та ін. Початки укр. фолкльористики у 19 в. пов’язані з іменами поль. дослідників: З. Доленґи-Ходаковського, В. Залєського, Я. Чечота, Ж. І. Паулі, А. Ходзька, О. Кольберґа та ін. Одними з перших природників, які досліджували природу України, були проф. Кременецького ліцею А. Анджейовський і В. Бессер.

З пізніших дослідників історії та історії культури України, уже з об’єктивніших наук. позицій, треба згадати А. Яблоновського, Ю. Роллє, Л. Кубалю, Л. Яновського та ін.; етнографії й антропології — І. Коперніцького, Ю. Талько-Гринцевіча й ін.; укр. літератури — А. Брюкнера, Й. Третяка; укр. мови — Я. Бодуен де Куртене, Т. Лер-Сплавінського; права і економії — О. Бальцера, Ф. Бyяка, Ю. Бузека, с. Щепановського й ін.; з географів: B. Налковського, А. Ремано, Е. Ромера.

З позицій спільности укр. народу з поль. насвітлювали укр. минуле поль. письм. доби просвітництва й романтизму: І. Красіцький (1735 — 1801), Г. Ржевуський (1791 — 1866), М. Чайковський, Т. Т. Єж Мілковський (1824 — 1915), пізніше Г. Сєнкевіч. Чималу ролю в розвитку поль.-укр. культ. взаємин відограли поль. письм. Укр. школи, в поль. літературі зокрема Б. Залеський, А. Мальчевський, С. Ґощинський, а також Ю. Словацький і ті з поль. письм., що писали укр. мовою (Т. Падура й ін.). Зв’язки з поль. романтиками і їх творчістю підтримували укр. романтики: П. Гулак-Артемовський, А. Метлинський, Л. Боровиковський, М. Костомаров, О. Корсун, перекладаючи чи переспівуючи їх твори укр. мовою. Ідеологія Кирило-Методіївського Братства формувалася частково під впливом твору A. Міцкєвіча «Księgi Narodu Polskiego». Приятелями Т. Шевченка були поляки В. Залєський, З. Сєраковський та ін. З творчістю Т. Шевченка поль. суспільність знайомили вже з 1860-их pp. В. Сирокомля, Л. Совінський та ін. Україною цікавилися згодом видатні поль. письм. Б. Прус, С. Жеромський і ін.

Укр. вчені 19 — 20 вв. приділяли чимало уваги історії поль.-укр. взаємин, а дехто з них спеціяльно цікавився поль. проблематикою. Твори М. Максимовича, М. Костомарова (зокрема «Последние годы Речи Посполитой»), П. Куліша, В. Антоновича та його школи, О. Лазаревського, М. Драгоманова, Ф. Леонтовича, М. Владимирського-Буданова, М. Грушевського та його школи (зокрема М. Кордуби), М. Василенка, А. Стороженка, В. Липинського, Д. Дорошенка та ін. вчених містять чимало матеріялу й для історії Речі Посполитої, поль. права та поль. культури. Історією поль. пром-сти 18 — 19 вв. спеціяльно цікавилися І. Янжул, К. Воблий. Польоністика входила в навчальні програми ун-тетських катедр слов’янознавства (зокрема в Києві та Одесі).

У Галичині з українців участь у розвитку поль. наук. життя брали: І. Вагилевич, історик І. Шараневич та ін. У 1866 — 67 pp. П. Свєнціцький розпочав у Львові видання поль.-укр. ж. «Sioło» для пропаґанди поль.-укр. зближення. Укр. мовою писали серед ін. поль. письм.: К. Цєнґлєвіч, А. Шашкевич, C. Осташевський. Окремі письм. укр. роду увійшли в поль. літературу, пишучи одночасно по-поль. (Я. Захариясевич, П. Костецький) або перейшли на неї згодом (В. Стебельський). Поль. автори давали принагідно у своїх творах і картину укр. оточення: Ю. І. Крашевський, В. Лозінський, Я. Лям, З. Качковський, С. Бжозовський, Ґ. Запольська.

Досить жваві були укр.-поль. взаємини в Галичині у другій пол. 19 в., зокрема під час співпраці І. Франка в «Кур’єрі Львовскім» у 1889 — 97 pp. та його зв’язків з Я. Каспровічем, Б. Бислоухом, В. Прусом й ін. З поч. 1900-их pp. укр. письм. В. Стефаник, Б. Лепкий, К. Гриневичева під час їх перебування у Кракові познайомилися з поль. письм.: В. Орканом, В. Морачевським, С. Виспянським, Я. Каспровічем, К. Тетмаєром, С. Пшибишевським. Вплив цих письм., як також сучасних їм Е. Ожешко, М. Конопніцької позначився на творчості ряду укр. авторів: У. Кравченко, B. Пачовського, Б. Лепкого. Укр. літ. угрупування «Молода Муза» виникло під впливом «Молодої Польщі» («Młoda Polska»).

Чимале зацікавлення укр. тематикою мали поль. малярі, які народилися або якийсь час жили на Україні: Ю. Коссак, Р. Гадзевич, В. Котарбінський (всі три укр. походження), В. Сємірадзький, Ю. Хелмонський, Ю. Брандт, Т. Аксентовіч, К. Сіхульський, В. Яроцький і Ф. Паутш, а зокрема Л. Вичулковський та Я. Станіславський. Дехто з них були проф. Краківської Академії Мистецтв, у якій студіювали численні укр. мистці; Ю. Панькевич, І. Труш, О. Курилас, О. Новаківський, А. Манастирський, М. Бойчук та ін.; на їх творчість у деякій мірі впливали напрями поль. мистецтва.

Пожвавленими були впродовж 19 і на поч. 20 в. театральні взаємини. Багато поль. артистів працювало на укр. сценах, а укр. — на поль. На Центр. і Сх. Землях виступали мішані поль.-укр. мандрівні театральні трупи; поль. — мали в репертуарі й укр. побутові п’єси.

Жвавими були поль.-укр. зв’язки у ділянці музики. Цінними були зб. укр. пісень, записаних і гармонізованих поль. скрипалем і композитором К. Ліпінським, що вийшов у Львові 1833 p., та поль. етнографа О. Кольберґа. Великою популярністю користувалися пісні поль. поета і пісняра Т. Подури («Українки»), особливо ті, в яких виявлялося захоплення козаччиною. Серед поль. композиторів, які використовували укр. нар. пісню у своїй творчості, треба згадати: М. Оґінського, Ф. Шопена, С. Монюшка, К. Шимановського. Елементи поль. нар. музики є у творах укр. композиторів: П. Сокальського, М. Лисенка, Б. Лятошинського та ін.

У 19 в. окрему групу творили поль. композитори численних парафраз, фантазій і варіяцій на теми укр. нар. пісень (вони не завжди були на високому рівні): М. Завадзький, Владислав і Зигмунт Заремби, Р. Зентарський, Ф. Яронський та ін. Поль. музики працювали в укр. театрах, композитори, напр., Ян Ґаль, цікавилися укр. музикою. Часто виконувалися твори поль. композиторів. Укр. походження був видатний співак і педагог Адам Дідур. На сценах кращих поль. оперних театрів виступали О. Мишуга, С. Крушельницька, М. Менцінський.

У 1914 — 20 pp. Вибух першої світової війни викликав сподівання поляків і українців на покращення їх ситуації, одержання автономії, а, може, навіть створення своїх держав. Війна між Центр. державами і Росією велася перев. на поль. і укр. етнічних землях (згодом також на білор. і лит.) та за їх посідання. Але воюючі держави не видали ніяких деклярацій у справі обох народів, за винятком проклямації рос. головнокомандувача В. кн. Миколая Миколайовича (14. 8. 1914) про з’єднання — у випадку рос. перемоги — всіх поль. земель і надання їм автономії у межах Рос. Імперії.

В Австрії як поляки (нар. демократія з деяким застереженням), так і українці виступили за співпрацю з центр. державами проти Росії. З ініціятиви Ю. Пілсудського воєнні дії проти Росії спільно з аветр.-угор. армією розпочали поль. відділи «Стшельців», які незабаром увійшли до складу Поль. Леґіонів, що воювали по боці центр. держав у 1914 — 17 pp. Укр. партії в Австрії створили 1. 8. 1914 Гол. Укр. Раду і проголосили маніфест до укр. народу з закликом стати по боці центр. держав; організовано військ. формацію Укр. Січ. Стрільців, а укр. еміґранти з підрос. України створили 4. 8. 1914 Союз Визволення України для пропаґанди самостійности України. Поль. нар. демократи в Росії під керівництвом Р. Дмовського і т. зв. реалісти, вважаючи, що Німеччина небезпечніша, ніж Росія, і що об’єднана під однією державою П. мусітиме здобути автономію, заявили у Держ. Думі свою льояльність до Рос. Імперії і пішли на політ. співпрацю з Росією, серед ін. і в окупованій рос. армією Сх. Галичині. Провідні укр. кола на Наддніпрянщині були в той час за підтримку Росії у війні, сподіваючися на здобуття більших свобод для укр. земель. Укр.-поль. політ. відносини погіршило проголошення маніфесту від 5. 11. 1916 австр. і нім. цісарів про створення з окупаційних нім. і аветр.-угор. зон Поль. Королівства — самостійної поль. держави, а ще більше заява про надання широкої автономії Галичині. Вона викликала гострий протест Укр. Парляментарної Репрезентації у Відні. Так само гостро реаґували поляки на приєднання Холмщини і Підляшшя до УНР на підставі Берестейського миру України з Центр. державами 9. 2. 1918 та на таємні постанови про відокремлення Сх. Галичини й Буковини в окремий коронний край.

На Центр. і Сх. Укр. Землях після березневої революції 1917 р. і пізніше під час будування Укр. держави у 1917 — 18 поляки не відогравали активної ролі у розвитку тодішніх подій (див. Поляки на Україні). Створений на Україні, в р-ні Вінниці, на поч. 1918 з кол. вояків рос. армії 3 Поль. Корпус обмежувався здебільша охороною перед селянами поль. маєтків. З лютого 1918 р. на території УНР (на Правобережжі) перебував 2 Поль. Корпус, роззброєний німцями після бою під Каневом (11. 5. 1918). Поль. Рада Реґенційна у Варшаві, якій Центр. держави передали частину влади на території Поль. Королівства, мала свого представника (С. Ваньковича) при уряді гетьмана П. Скоропадського.

Після розвалу Рос. Імперії і ослаблення Центр. держав серед поль. партій і установ у П. і на еміґрації виникли дві концепції щодо майбутнього Сх. Европи й поль.-укр. взаємин. Народовий Комітет П. у Парижі (очолюваний Р. Дмовським, що в ньому більшість становили нар. демократи), який визнали зах. альянти, як представника П., був проти розподілу Рос. Імперії і проти незалежности України та Білоруси; він стояв за поділ укр. і білор. земель, що входили до 1772 до П., між Росією і П. Соціялістичні кола і Пілсудський висунули неясну ідею федерації П. з Литвою і Білоруссю, а може, й Україною і розбиття кол. Рос. Імперії.

Ці протилежні тенденції, поглиблювані ресентиментами довготривалої боротьби між українцями і поляками у Сх. Галичині, призвели після розвалу Центр. держав у листопаді 1918 р. до збройних дій між відродженою П. і Зах. Укр. Нар. Респ., а далі й УНР. Намагання альянтів бути посередниками у цій війні (місії ген. Бартелелі) залишилися безуспішними. Участь у поль.-укр. війні, зформованої і вишколеної у Франції для боротьби з большевиками, армії ген. Ю. Галлера вирішила війну на користь П.

Пропаґована керівником Поль. держави Пілсудським концепція розчленування Рос. Імперії й федерації П. з Україною (див. стор. 2 095) активізувалася з кін. 1919 і знайшла своє зформулювання у Варшавському договорі (21. 4. 1920), наслідком якого Армія УНР брала участь разом з поль. у війні проти большевиків у квітні-жовтні 1920. Встановивши кордон між П. і Україною по р. Збруч і Случ та залишивши Зах. Укр. Землі у складі П., Варшавський договір одночасно забезпечував (військ. конвенцією від 24. 4. 1920) широкий вплив П. на військо, фінанси, адміністрацію й залізниці України (докладніше див. стор. 211). Варшавський договір був прийнятий вороже зах. українцями і неприхильно поважною частиною укр. суспільности Наддніпрянщини (на це вплинула між ін. поведінка поль. війська на Україні). Після зайняття поль. і укр. військами більшости Правобережжя з Києвом поль. наступ був стриманий, і сов. армії просунулися далеко на зах. Розгром сов. війська під Варшавою (у серпні 1920) дозволив поль.-укр. військам зайняти більшість втраченої території, зокрема майже всю Волинь і частину сх. Поділля. Але під тискам поль. правиці Пілсудський загальмував поль. наступ, і П. уклала 12. 10. 1920 перемир’я, а згодом (18. 3. 1921) Ризький мир з Рос. СФСР та УССР, який приніс поділ укр. земель між П. й Росією та визнання УССР Польщею за самостійну укр. державу. Наслідком цього договору за П. залишилися, крім Галичини, правне становище якої ще (до березня 1923) не було вирішене, Холмщина з Підляшшям та зах. частини Волині й Полісся; війська УНР були інтерновані у П. Ризький мир перекреслив можливості розбиття Росії та здійснення концепції тісної співпраці вільних народів, що були її зах. сусідами. В результаті цього були створені передумови до розподілу П. 1939 р. і, після упадку Німеччини, переходу до ролі сателіта СССР.

П. й УССР у 1920 — 30-их pp. Короткотривалим був період встановлених між П. і УССР дипломатичних відносин (перебування у Варшаві уповноваженого представника УССР — Ю. Коцюбинського, пізніше заступника посла СССР, укр. представників сов. консульств, зокрема у Львові). Під час перебування Коцюбинського (при ньому працювали також поляки з України) дійшло до пожвавлення укр.-поль. зв’язків, м. ін. нав’язалися безпосередні розмови поль. лівиці через поль. діяча А. Фідеркєвіча з М. Скрипником, Г. Петровським і П. Любченком. Зростали культ. і літ. зв’язки. Досить численними були видавані у 1920-их і у першій пол. 1930-их pp. переклади з поль. літератури, гол. новішої (К. Тетмаєра, Е. Ожешко, М. Конопніцької, Б. Пруса, В. Реймонта) і пізніше тогочасної «пролет.» (В. Бронєвський, Б. Ясєнський, А. Струґ, В. Васілєвська). Видатним досягненням були переклади М. Рильського (зокрема «Пана Тадеуша» А. Міцкевіча у 1928 p.), M. Зерова, В. Ґжицького з поль. клясиків; ін. перекладачі — І. Кулик, М. Лебединець тощо. Існувала співпраця між поль. і укр. футуристами. Незначною була увага до поль. тем в укр. літературі; якщо вони траплялися, то у стосунку з історією козаччини, коліївщини тощо.

Питанням історії поль.-укр. взаємин присвячувано увагу тільки у заг. іст. працях чи монографіях. ВУАН та ін. наук. установи, а також ін-ти нар. освіти, згодом ун-ти і навіть існуюча в Києві Центр. Поль. Бібліотека у 1920-их pp. не підтримували зв’язків з відповідними наук. установами у П. В ВУАН коротко діяв під керівництвом поль. комуністів Ін-т поль. пролет. культури. Укр.-поль. взаєминам були присвячені праці К. Воблого (історія й економіка поль. торгівлі 20 в.), Ф. Тарановського (історія поль. держ. права), М. Василенка (про Крем’янецький Ліцей), І. Балінського (історія февдалізму в П.), О. Оглоблина (поль. капітал і укр. ринок у 18 — 19 вв.), А. Ярошевича, Є. Сташевського, О. Барановича і І. Кравченка (про магнатське госп-во Правобережної України 18 — 19 вв.), П. Клименка та ін. Проблеми поль. культури на Україні досліджував Василь Гнатюк.

У другій пол. 1930-их pp. безпосередніх культ. поль.-укр. зв’язків майже не було, навіть після укладення поль.-сов. договору 1932 р. про ненапад (у ґастролях з СССР, мист. виставках тощо, УССР майже не брала участи). Також видавання перекладів з поль. літератури і наук. праці з поль. тематикою помітно зменшилися.

Торг. зв’язки поміж П. й УССР були зовсім незначні (менше 1% поль. товарообміну). УССР експортувала до П. невелику кількість залізної і манґанової руди, антрациту, хем. добрив, соняшника, тютюну, макухи, а імпортувала з П. чорні й кольорові метали (у 1920-их pp. також текстиль).

П. і Зах. Україна у 1920 — 30-их рр. На підставі Ризького миру 1921 півн.-зах. землі перейшли під панування П., а рішення Ради Амбасадорів від 15. 3. 1923 закріпило владу П. над Сх. Галичиною. Укр. етнічна територія, яка припала П., охоплювала 132 000 км² з 10,2 млн меш., у тому ч. бл. 6 млн українців (числа на 1. 1. 1933). У новій поль. державі не-поляки становили бл. 40% всього населення. Нова поль. держава була, за конституцією 17. 3. 1921, централізованою державою з обмеженим самоврядуванням і без територіяльної автономії (за винятком Шлезького воєводства). Правда, для трьох гал. воєводств поль. сойм схвалив (26. 9. 1922) закон про самоуправління Галичини, але після рішення Ради Амбасадорів не реалізував його. П. не виконала також прийнятих на себе договорами з державами Антанти (28. 6. 1919 у Версалі) і з СССР (Ризький договір) зобов’язань шанувати нац. і віроісповідні права нац. меншостей, а 13. 9. 1934 відмовилася від договірних зобов’язань про охорону прав своїх нац. меншостей (див. стор. 1 739).

У першій пол. 1920-их pp., коли влада в П. належала соймові, в якому перев. більшість мала націоналістична і консервативна правиця (найсильніша партія — нар.-демократична), інколи виникали ліберальні концепції щодо українців, зокрема серед поль. соціялістів і лівих сел. партій (окрему позицію займала Ком. Партія П. і її автономна частина Ком. Партія Зах. України), але невдовзі перемогла тенденція вести політику ослаблювання й денаціоналізації українців. Вона не змінилася з 1926 p., коли фактичну владу в П. перебрав Ю. Пілсудський, а за кілька pp. навіть посилилася.

Права укр. мови в адміністрації і самоврядуванні, суді й шкільництві були сильно обмежені, а мовні закони, які були видані раніше, не були здійснені (Холмщини й Підляшшя вони ніколи не стосувалися). Не дотримано і шкільного закону, через що майже всі укр. школи перетворено на поль. або утраквістичні; на Холмщині й Поліссі існували лише поль. школи. Не реалізовано постанови про заснування укр. ун-ту, натомість усі катедри з укр. мовою у Львівському Ун-ті скасовано. Докладніше див. Мовне законодавство (1 625 — 26 стор. і ЕУ 1, стор. 944-46).

Правос. Церква в П. (попри автокефалію) була повністю залежна від поль. урядових чинників, які намагалися її спольонізувати або й перетягнути правос. на римо-католицизм. Нищення правос. святинь на Холмщині й Підляшші стало масовим у 1938 p., а на Волині рел. утиски виявилися подекуди (напр., у с. Гриньки) у примусовому перетяганні правос. на римо-кат. обряд.

Не зважаючи на аґрарне перенаселення Зах. України, поль. урядові й суспільні кола провадили інтенсивну колонізацію. На Волині й Поліссі у 1920 — 23 pp. поміж поль. військ. (перев. не-селян) розподілено залишені кол. власниками і перебрані державою маєтки. З розпарцельованої у 1920- і 1930-их pp. великої зем. посілости (за законами 1920 і 1925 pp.) бл. 800 000 га приділено здебільша полякам. Зміцнюючи свою владу на зах.-укр. землях, відроджена П. намагалася їх розділювати і стосувала одну політику на Холмщині й Підляшші, відмовляючи тамошнім українцям будь-яких прав, іншу — на Поліссі, не визнаючи тамошнього населення за українців, лише за «тутешніх», ще іншу — на Волині, де переходово впроваджувано проукр. політику з підтримкою деяких льояльних до уряду укр. кіл; у Галичині послідовно скорочувано всі ділянки укр. політ., гром., культ. і госп. життя та роблено намагання виділити з них окремі групи: лемків, гуцулів, гр.-католиків поляків, дрібну шляхту тощо. В наслідок цієї політики активізувався укр. рев. резистанс (УВО, ОУН) з його терористичною акцією, вершком якої було убивство прихильного українцям політика Т. Голувка, пізніше мін. Б. Перацького, з одного боку, з другого — у масових поліційних репресіях 1930 (пацифікація) й дальших pp. Ведені з поль. боку намагання встановити якийсь «модус вівенді» між поляками й українцями [писання і діяльність Л. Васілєвського, Т. Голувка, Адольфа і Александра Бохенських, С. Лося, П. Борковського, Станислава і Єжого Стемповських, С. Папроцького, К. Прушинського та ін., видавання за ред. В. Бончковського тижневика «Biuletyn Polsko-Ukraiński», прихильна до укр. проблем настанова варшавського тижневика «Bunt Młodych» (пізніше «Polityka»; ред. Єжи Ґєдройць), квартальника «Wschód-Orient», існування поль. течій «прометеїзму» тощо] не мали більшого впливу на політику урядових кіл і на ставлення поль. запалу до українців і українства. Спроби домовлення з поль. урядовими колами (В. Бачинського), Укр. Кат. Нар. Партії та її лідерів єп. Г. Хомишина і О. Назарука та ін., як також т. зв. нормалізація (1935), залишилися безуспішними. Найгостріший був режим щодо українців у 1938 — 39 pp. у зв’язку з подіями на Карп. Україні й передвоєнними настроями. Натомість П. толерувала весь час УНР-івську еміґрацію у П. (дозвіл на перебування частини уряду УНР у Варшаві, заснування Укр. Наук. Ін-ту тощо). Докладніше див. ЕУ 1, стор. 576.

П. не змогла за час короткої незалежности розв’язати більшости своїх внутр. проблем: політ., екон., соц.; її сх. «креси» залишилися т. зв. зоною «В» — екон. відсталою; нар. госп-во Галичини було на нижчому рівні, ніж до 1914 p., на Волині й зокрема на Поліссі інвестиції йшли гол. по лінії адміністративних потреб і зміцнення поль. елементу. Політика, скерована на послаблення українців і білорусів, неґативно відбивалася на госп. і політ. стані не тільки цих земель, але й всієї П.

Однак, українці будували в міру можливостей своє власне політ., суспільне, екон. (кооперація), церк.-рел. і культ.-осв. життя: вони також весь час уважали поль. владу окупаційною і ставилися до неї, за малими винятками, наскрізь неґативно. «Сокольський кордон» не припинив зв’язків між Галичиною і Волинню. Натомість на Лемківщині, Холмщині й Підляшші та на Поліссі укр. життя назовні майже не могло виявитися.

В таких умовах на Зах. Україні жили поряд чужі й ворожі одне одному суспільства, у напруженій атмосфері безнастанної боротьби та її періодичних нагальних вибухів. Докладніше див. ЕУ 1, стор. 555 — 66.

Чимало поль. учених досліджувало різні галузі українознавства, зокрема ті проблеми, які стосувалися зах.-укр. земель. Новими осередками українознавчих студій стали Краків (Студіюм Слов’янське) і Варшава (Укр. Наук. Ін-т, Сх. Ін-т, Ін-т Нац. Дослідів тощо). До учених які працювали ще до 1914 p., треба додати — з істориків: О. Галєцького, М. Гандельсмана, С. Закшевського, О. Ґурку та ін.; етнографів К. Мошинського, А. Фішера й ін.; антрополога й етнографа Я. Чекановського; мовознавців: Т. Лєр-Сплавінського, Я. Янува, З. Штібера; геологів: В. Свідерського, К. Толвінського, Г. Тейсейра, с. Роґалю та ін., ботаніків В. Шафера, С. Кульчинського та багато ін. (див. також Поляки на Україні). У поль. високих школах працювали укр. науковці: П. Андрієвський, С. Балей, В. Біднов, І. Зілинський, М. Кордуба, В. Кубійович, В. Лепкий, О. Лотоцький, Ю. Панейко, Р. Смаль-Стоцький, С. Томашівський, І. Фещенко-Чопівський.

Зацікавлення в поль. літературі укр. темами тривало й у 1920 — 30-их pp., з більшою увагою до подій років першої світової війни і революції: повісті й романи З. Коссак-Щуцької, Е. Малачевського, А. Струга, Ю. Кадена-Бандровського. З симпатією до коз. визвольних змагань була написана драма М. Домбровської «Geniusz sierocy». Продовжувачем традицій укр. школи в поль. літературі був Ю. Лободовський. З знанням і симпатією укр. тема (Гуцульщина) зображена в епічному творі С. Вінценца «Na wysokiej poloninie». Проблеми з Полісся розглядаються м. ін. у творах В. Васілевської, Волині — у репортажах К. Прушинського. Появилися переклади творів Т. Шевченка, Є. Маланюка, У. Самчука й ін.; укр. твори перекладали Ч. Ястшембєц-Козловський, К. Яворський, Ю. Лободовський, Ю. Чеховіч, Т. Голєндер.

У Краківській Академії Мистецтв далі студіювало багато українців, серед ін. скульптори: С. Литвиненко, Г. Крук, М. Черешньовський, мистецтвознавець Д. Горняткевич, малярі: С. Борачок, Л. Перфецький; у Варшавській: П. Холодний-молодший, В. Васьківський., Б. Доманик, П. Мегик, В. Монастирський та ін.

У Центр. Л. працювало кілька укр. мандрівних театральних труп, ознайомлюючи поль. глядача з укр. фолкльорним театром. На сценах поль. оперних театрів виступав серед ін. В. Тисяк; дириґентами оперних поль. театрів були А. Рудницький (Варшава) і Л. Туркевич (Бидґощ).

1939 — 46 pp. Вибух поль.-нім. війни спричинив масові арешти українців, зокрема інтеліґенції, та заслання до концентраційного табору в Березі Картузькій (існував з 1934). По розподілі П. між сферами інтересів Німеччини і СССР, кол. укр. землі під П. майже повністю увійшли до складу УССР. Панівне становище поль. елементу на Зах. Україні припинилося, 1940 р. вивезено до Азії (поруч численних українців) поль. колоністів і частину кол. держ. апарату. Наступила українізація шкільництва, укр. мова стала панівною, до м. почав напливати укр. елемент, але разом з цим відбувалася совєтизація майже всіх ділянок життя населення (див. ЕУ 1, стор. 578-80).

На зах. окраїнах України (Лемківщина, Засяння, Холмщина й Підляшшя), що їх зайняла Німеччина і приєднала до т. зв. Ген. Губернії, українці мали змогу відновити своє культ., рел. і гром. життя, що викликало протиакцію з боку поляків. Після вибуху нім.-сов. війни 22. 6. 1941 і окупації німцями укр. земель, поляки на Волині і в Галичині (її приєднано до Ген. Губернії) не мали вже свого кол. значення. Антагонізм між українцями і поляками призвів до низки політ. убивств, а у 1943 p., коли нім. сила ослабла, — і до збройної боротьби між групами опору обох національностей, що спричинило тисячі жертв, перев. мирного сіль. населення, зокрема на Волині й півд. Холмщині, менше в Галичині. Після нім. відступу на укр.-поль. пограниччі, зокрема на зах. Посянні й півн. Лемківщині, дійшло до винищення частини укр. населення місц. поляками (1944 — 45). Лише винятково під загрозою сов. наступу доходило до деякої домовлености між з’єднаннями УПА і поль. неком. підпіллям для спільних дій.

У поль. корпусі ген. В. Андерса, який з 1942 р. воював по боці зах. альянтів, було бл. 6 000 українців, вояків поль. армії, які були вивезені сов. владою і 1941 — 42 pp. скористалися, як поль. громадяни, з амнестії і можливости виїзду з поль. військ. частинами. Згідно з поль.-сов. договором від 16. 8. 1945 між П. і СССР визнано новий кордон (див. карту), на зах. від якого залишилися вся Лемківщина, Холмщина й Підляшшя та більшість Посяння і невелика частина півн.-зах. Галичини (він був у півд. частині незначно змінений 1951; див. ЕУ 1, стор. 592); разом до П. відійшло 19 500 км² укр. суцільної і мішаної території з 1,4 млн меш. В наслідок одночасної домовлености між УССР і ПНР про обмін населенням з Зах. України у 1945 — 46 pp. виїхало 800 000 поляків і частина латинників, а з території, яка припала П., бл. 0,5 млн українців. Українців, які не виїхали до СССР, гол. з Лемківщини, де примусовим вивозам населення протиставилася УПА, що у 1946 — 47 pp. сконцентрувала там свою діяльність, примусово вивезено на терен зах. і півн, П., який до війни належав Німеччині, щоб позбавити УПА людської бази.

Бої УПА з поль. військ. з’єднаннями тривали на зах. пограниччі (т. зв. Закерзоння) до 1947 р. Після зміни кордону і закінчення міґраційних процесів кордон П. назагал покривається з новою етнічною укр.-поль. межею і на території обох держав живуть лише невеликі розпорошені нац. меншості: поль. в УССР і укр. в П.

З другої пол. 1940-их рр. Укр.-поль. взаємини за останнє 25-річчя це, з одного боку, зв’язки між П. і УССР, з другого, — на еміґрації.

Дипломатичних зв’язків між П. й УССР нема. У Варшаві УССР не має посольства і навіть консуляту; у Києві діє консульство ПНР (з 1965). Питаннями й розвитком взаємин між обома країнами відають Укр. Т-во Дружби і культ. зв’язків з зарубіжними країнами (з 1959) і укр. відділення Т-ва Поль.-Радянської Дружби (з 1968; перший гол. Т. Рильський; 1969 р. — 9 обл., 11 міськ. та 52 районні відділення і понад 700 гуртків). У П. існує Т-во Поль.-Радянської Дружби, яке має воєводські й пов. відділи і місц. гуртки.

Однією з форм поль.-укр. контактів є обмін делеґаціями (1959-69 — 180), т. зв. «поїздки дружби» (між м.: Донецьким і Катовицями, Черкасами і Бидґощем, Львовом і Ряшевом тощо), систематичний обмін малих груп робітників (5 — 6) між обл. і воєводствами, гол. для ознайомлення з методами праці, щорічні зустрічі делеґацій партійних і держ. службовців, діячів культури, фахівців з ділянки пром-сти і сіль. госп-ва та молодіжних груп з прикордонних обл. і воєводств (напр., поміж Ряшівським воєводством і Львівською обл.).

Є деякі зв’язки і співпраця між П. й УССР у різних ділянках культури. Укр. відділення Поль.-радянського Т-ва Дружби влаштовує у П. різні виставки, культ. влаштування й доповіді (напр., у зв’язку з 150-літтям народження Т. Шевченка бл. 40 доповідів у, різних м. П.). В УССР реґулярно відбуваються «поль. тижні» — виставки книжок і мист., концерти у виконанні поль. мистців тощо, які користуються великим успіхом (напр., мист. книжкові виставки у Києві 1960 p., ґастролі театру ім. Словацького з Кракова в Києві та ін.).

Існують також деякі зв’язки у наук. ділянці. Час від часу відбуваються спільні поль.-укр. наук. сесії з різних ділянок, напр., істориків у Кракові 1963 p., у Києві 1966, у Варшаві 1968, присвячені поль.-укр. відносинам 19 — 20 вв. Є незначна співпраця академій наук та ун-тів. Окремими договорами нормується співпраця Київ., Харківського і Львівського ун-тів з Краківським, Познанським і Люблінським ун-тами, а також співробітництво політехн. та ін. спеціяльних ін-тів. Існує тісна співпраця між Ін-том фізики АН УРСР й Ін-том Ядерної Фізики Поль. АН, між Ін-том Електрозварювання ім. Є. Патона АН УРСР і спорідненими наук. установами у П. тощо. Є також контакти між поодинокими укр. і поль. пром. підприємствами для обміну досвідом, фахівцями і студентами (тис. поль. інж. і студентів відбуло практику в Донбасі) тощо.

Чимало уваги поль. історики й тепер присвячують питанням історії України, яку досліджують більш об’єктивно, ніж це дозволяється укр. історикам в УССР (м. ін. також події 1917 — 20 pp.). Поль.-укр. взаємини (зокрема історію Лівобережної України за лит. доби) досліджує С. Кучинський, історію Київ. Руси А. Поппе, Б. Влодарський, Й. Скжипек; укр. політику П. 14 — 16 вв. П. Ясеніца; історію тат. наскоків і заселення укр. земель 17 в. М. Горн; етногр. стосунки Гал. Землі Е. Горнова; історію козаччини А. Подраза, В. Серчик, Л. Подгородецький та З. Вуйцік; ставлення П. до укр. справи на зламі 17 — 18 вв. Я. Перденя, Я. Кмєцік, Я. Козік. Досліджується історія поль.-укр. взаємин 19 — 20 вв. (напр., К. Дунін-Вонсовіч), історія ЗУНР (С. Закс), поль.-сов. відносини та історія УПА. Над історією укр. мистецтва працюють Е. Хоєцька, А. Ружицька-Бризек й ін. Укр.-поль. взаємини досліджують також укр. дослідники А. Верба, Я. Юркевич, С. Козак, публікуючи праці у варшавській «Нашій Культурі». У ділянках укр. мовознавства й літературознавства працюють, крім вищезгаданих, В. Курашкевіч, К. Дейна, П. Зволінський, З. Грабец, Г. Улашин, з молодших М. Інґльот, М. Якубец, М. Лесів, Ф. Неуважний, В. Вітковський, Р. Лужний, В. Маньчак; 1970 р. вийшла велика збірна праця (вид. Краківського Ун-ту) «Ukraina. Teraźniejszość і pzeszłość». Чимало українознавчого матеріялу містить чвертьрічник «Slavia Orientalis».

Збільшується зацікавлення історією П. в укр. іст. науці в УССР, хоч обмежується гол. (на відміну від поль. істориків) питаннями нової історії. Гол. осередками досліджень у цій ділянці є Ін-т Історії АН УРСР та катедра історії зах. 1 півд. слов’ян у Львівському Ун-ті. Зокрема укр. сов. вчені цікавляться історією магнатського госп-ва на Правобережній Україні 18 в. (В. Маркіна), поль.-укр. культ. взаємин (праці Г. Вервеса про поль. зв’язки Т. Шевченка і Ф. Шевченка про поль. укр. відносини й історію П. у творах І. Франка) і рев. зв’язків (праця Г. Марахова про поль. повстання 1863 р. на Правобережній Україні; 2-томове документальне вид. про суспільно-політ. рухи на Україні в кін. 1850-их — на поч. 1860-их pp. у зв’язку з поль. повстанням 1863 р. та ін.), про новітню історію П. й поль.-укр. відносини після 1917 р. (П. Калиниченко) тощо. Над історією поль.-укр. взаємин у ділянці музики працює І. Белза.

Над укр.-поль. питаннями з історії літератури працюють: Г. Вервес, Ю. Булаховська, Р. Кирчів, Т. Пачовський, В. Вєдіна, О. Грабовська, П. Вербицький, С. Левінська, О. Зарва, В. Мартинов; над мовознавчими: М. Онишкевич, І. Кільчевський.

Активнішими, ніж у 1918 — 39 pp., були поль.-укр. літ. взаємини. Кількома вид. появилися поль. переклади творів Т. Шевченка, а також переклади творів укр. клясиків (І. Франка, М. Коцюбинського, В. Стефаника) і сучасних письм. (серед ін. том вибраних творів П. Тичини, 1970, що включає поезії, заборонені в УССР). Тоді ж в УССР видано понад 140 кн. у перекладі з поль. мови, у тому ч. гол. твори А. Міцкєвіча (переклади М. Рильського), Ю. Словацького (переклади Рильського і М. Бажана), М. Конопніцької, Г. Сєнкєвіча й ін. Все більше місця в ориґінальній творчості поль. письм., зокрема тих, що жили на Україні, здобуває укр. іст. тематика (трилогія М. Русінека з часів визвольної війни Б. Хмельницького, біографічна повість про Т. Шевченка «Noce ukraińskie» Є. Єнджеєвіча, трилогія Я. Івашкєвіча «Sława i chwała» про події 1914 — 17 pp. на Україні).

Укр. тематика часу після 1950 р. зустрічається у творах Є. Гарасимовіча, Р. Братного, А. Брауна, В. Маха, Є. Путрамента, А. Кусьнсвіча, Ю. Волошиновського, С. Лєма, Ю. Стрийковського, Є. Льовеля. У 1957 р. вийшов «Słownik ukraińsko-polski» Є. Грабеца і П. Зволінського, у 1962 p. «Literatura ukraińska» M. Якубца і Т. Голинської-Баранової, у 1956 р. «Dzieje języka ukraińskiego w zarysie» T. Лєра-Сплавінського (разом з С. Грабцем і П. Зволінським).

Торг. зв’язки П. з УССР після війни розпочалися на підставі торг. договору з СССР, підписаного 7. 7. 1945 й фінансованого спершу чималими сов. кредитами. У 1960-их pp. торгівля з П. становила 10% зовн. товарообігу УССР і стояла на третьому місці після Сх. Німеччини й ЧССР. Укр. товарообіг з П. досягав 400 млн карб. У 1967 р. він складався на 50% з автобензини та автолу, 33% залізної і манганової руди, 10% машин та устаткування. У кін. 1960-их pp. УССР експортувала до П. щороку 8 млн т залізної (83% всього імпорту П.), 300 000 т манганової (79%) руди, понад 1 млн т антрациту (1000%), 1 млрд кубометрів природного газу (100%). бл. 200 млн квт-год. електроенерґії та бл. 500 000 т зерна. Крім того, Україна вивозила до П. чавун (95%), сталь, ферросплави (76%), верстати, крани, турбіни, трактори тощо. У 1959 — 66 pp. УССР брала участь у будівництві 78 пром. підприємств у П., фінансованих сов. кредитами (серед ін.: у розбудові металюрґійного комбінату ім. Леніна у Новій Гуті, у будові електростанцій, напр., «Turów» у Турошові тощо). З П. Україна імпортує кораблі, устаткування для суден, залізничні вагони, екскаватори, помпи, трансформатори, комплектне устаткування для цукроварень, труби, мед. приладдя, хем. вироби, тканини, взуття, одяг, парфумерію.

Поль. політ. еміґрація протягом часу від другої світової війни перейшла деяку зміну у ставленні до українців і справи поль.-укр. стосунків. Якщо спочатку переважала явна ворожість і невизнання факту об’єднання укр. етнічних земель у складі УССР, то у 1950 — 1960-их pp. наступила деяка переоцінка попередніх позицій. Послабла активність Т-ва Поль. Півд.-Сх. Земель, припинило існування в-во «Lwów i Wilno», які пропаґували приєднання зах.-укр. земель до П. Його далі відстоюють перев. прихильники «ендеції», натомість прихильно наставлені до укр. справи частково давні пілсудчики, соціялісти, представники сел. партії «Polskie Stronnictwo Ludowe» (PSL) та ліберальної «NiD» («Niepodległość і demokracja»).

Поміж поодинокими поль. і укр. групами та одиницями дійшло до деякої співпраці вже у другій пол. 1940-их pp. на території Зах. Німеччини, де опинилося багато українців і поляків. Тепер найефективнішою є діяльність поль. діячів і публіцистів навколо ж. «Культура» у Парижі за ред. Є. Ґєдройця. Поль. і укр. вчені й публіцисти співпрацюють у Міжнар. Вільній Академії Наук у Парижі, Міжнар. Федерації вільних журналістів, у поль. і укр. радіомовленнях радіостанцій «Вільна Европа». і «Радіо Свобода» в Мюнхені; укр.-поль. піонерськими групами співпраці є Укр.-Поль. Т-во в Лондоні, Укр.-поль.-чехо-словацька рада приязні в Чікаґо тощо.

Укр. питання й історію студіюють або студіювали окремі поль. історики і дослідники у різних країнах Заходу (між ними: О. Галєцький, С. Кот, М. К. Дзєвановський, В. Вєльгорський, Й. Лєвандовський, П. Вандич та ін.), як також поль. наук. установи у Нью-Йорку, у Лондоні (видаваний там «Колом Кійовян» зб. «Pamiętnik Kijowski», 3 тт., 1956 — 66). Багато цінного матеріялу з новішої укр. історії і літератури виходить у «Бібліотеці Культури» і у «Зошитах Історичних», що їх видає Ін-т Літерацький у Франції (як і ж. «Культуру»); серед ін. «Розстріляне Відродження» укр. мовою, за ред. Ю. Дивнича, «Золота Грамота» — укр. і поль. мовами Ю. Лободовського, зб. «Україна в 1956 — 1968» поль. мовою за ред. І. Кошелівця, «Національна політика в СССР» Б. Левицького поль. мовою. З чільних публіцистів в укр. журн. друкується Ю. Лободовський, з укр. — у поль.: К. Зеленко, Б. Левицький, Б. Осадчук, але загалом контактів між обома народами на еміґрації, а також давно осілими у ЗДА і Канаді діяспорами — дуже мало.

При опрацюванні ст. використано матеріяли, що їх прислали: В. Будурович (19 і 20 в.), І. Витанович, В. Витвицький (музика), В. Голубничий (19 і 20 в.), О. Горбач, С. Гординський (образотворче мистецтво), М. Добрянський, П. Ісаїв, І. Коровицький, Б. Левицький (20 в.), В. Осадчук (20 в.), Я. Полонська-Василенко, В. Ревуцький (театр), М. Стахів, М. Хомяк, Р. Шпорлюк (20 В.).

Б. Кравців, В. Кубійович, О. Оглоблин, І. Л. Рудницький

Українці в корінній П. у 20 в. Укр. діяспора у корінній П. мала ін. характер до 1914 p., ніж у період між двома світовими війнами, а зовсім відмінний після другої світової війни. До 1945 р. бл. 80 000 українців жило на укр.-поль. пограниччі, але завжди серед поль. більшости: на Посянні, Холмщині й Підляшші, де україніці становили колись більшість (див. ЕУ 1, стор. 21, 171); бл. 20 000 жило у корінній П. майже виключно у великих містах. Це був напливовий елемент, перев. робітники, домашня прислуга й службовці, та як тимчасовий — військові і студенти.

До 1914 р. в частині П., яка належала до Австро-Угорщини, єдиним більшим скупченням українців було м. Краків, в якому існувала укр.-кат. парохія вже від кін. 18 в.; у 1910-их pp. їх було бл. 1 500. У частині П., яка входила до складу Рос. Імперії, найбільшим скупченням українців була Варшава, що ще давніше як столиця Речі Посполитої притягала укр. шляхту, козацтво й купецтво. З 1721 р. (до 1870-их pp.) у Варшаві існував манастир оо. Василіян. На поч. 20 в. у Варшаві жило 5 — 10 000 українців — перев. рос. службовців укр. походження, студентів Варшавського Ун-ту й ін. високих шкіл. Менші укр. скупчення існували в ін. м., гол. у губ., зокрема у Любліні й Сєдльцях, які були адміністративними осередками Холмщини й Підляшшя. Разом у 10 поль. губ. (без Холмської) до 1915 р. жило понад 50 000 українців. Здебільше вони виїхали у 1915 р. разом з евакуацією росіян перед приходом нім. і австр. військ.

1920 — 45 pp. Укр. діяспора у корінній П. знову збільшилася з 1920 р. — тоді вже у межах Поль. держави. Вона була найчисленніша на поч. 1920-их pp., коли в кін. 1920 p., після остаточної поразки Армії УНР, на території П. опинилося бл. 30 000 укр. еміґрантів, гол. військ. Вояки жили до 1923 р. у таборах інтернованих (Вадовиці, Тарнів, Пйотрків, Олександрів Куявський і Щепюрно, Каліш, Ланцут, Стрілків (Strzałków) та ін.; пізніше, після виїзду більшости до Франції й Чехо-Словаччини, вони жили поза таборами по всій П. Аж до 1939 р. П. була одним з гол. осередків укр. політ. еміґрації, а Варшава важливим укр. культ. центром. Центр. орг-цією укр. еміґрантів у П. був Укр. Центр. Комітет (докладніше див. ЕУ 1, стор. 576).

Крім політ. еміґрації з Центр. і Сх. Укр. Земель, наплинуло до м., гол. великих, корінної П. кілька тис. українців з Зах. Укр. Земель, що належали тоді до П. Вони шукали праці в пром-сті, як домашня прислуга тощо. Серед них було чимало інтеліґенції, зокрема держ. службовців й учителів, що їх поль. влада переселила в глибину П., та 1 — 2 тис. студентів високих шкіл.

Разом на кін. 1930-их pp. у корінній П. жило бл. 20 000 українців. Найбільшими їхніми скупченнями були Варшава (бл. 3 000 українців) і Краків (бл. 2 000), меншими Познань, Лудзь, Катовиці, Люблін, Кєльце, Радом, Ряшів тощо.

Під час другої світової війни, зокрема у 1940 — 41 pp., значно збільшилося ч. українців у тій частині П., що її окупували німці й створили т. зв. Ген. Губернію, коштом втікачів з Зах. України, окупованої большевиками. Тоді у Кракові, який став осередком укр. життя (див. ЕУ 1, стор. 581) жило понад 3 000 українців, у Варшаві бл. 5 000, у Любліні бл. 1000. Після окупації Зах. України німцями значна частина українців повернулася з П. на Україну.

Укр. діяспора у повоєнній П. (Поль. Нар. Республіка) зазнала цілковитої зміни. Більшість українців, що жила у корінній П. виїхала перед зайняттям її 1944 — 45 pp. сов. військами на зах. Значніші зміни наступили в наслідок зміни сов.-поль. кордону (договір 16. 8. 1945; див. ЕУ 1, стор. 592) та договору між П. і Сов. Україною від 9. 9. 1944 про обмін населенням. На його підставі бл. 0,5 млн українців з укр. земель, що припали тоді П., переселилися на Україну, хоч деяка частина їх залишилася на укр. землях у межах П. — у півн.-зах. Галичині, на Посянні, Холмщині й Підляшші, а найбільше на Лемківщині, яка була опанована Укр. Повстанською Армією, що сконцентрувала тут свої дії у 1946-47 pp. (див. ЕУ 1, стор. 596). Тільки у квітні й травні 1947 р. уряд П., порозумівшися з Москвою, остаточно силою (т. зв. акція «Вісла») виселив українців з їхньої етногр. території. Їх переселено на терен Сх. і Півн. Німеччини, який за договором припав П., — у зах. воєводства П. й у кол. Сх. Пруссію (т. зв. «Ziemie Odzyskane»). Тільки зовсім невелике ч. українців залишилося на своїх землях, найбільше на Підляшші.

Умови життя для укр. переселенців були деякий час важкі, зокрема у зах. воєводствах, де поселено перев. лемків. Їх розкинено малими групами між поль. поселенцями — виключно по селах. Деякий час не приділено їм госп-в, які перед тим належали німцям, що їх вони мали одержати як рівновартість залишеного ними майна, що його перебрала держава, і вони жили у спільних гром. приміщеннях та працювали у поль. селян як робітники.

Розпорошеність укр. поселенців і неприхильне наставлення до них як поль. влади, так і переважної більшости поль. суспільности, і взагалі небажання визнати існування укр. нац. меншости у П. утруднювало укр. поселенцям згуртованість і ставлення вимог до влади. Щойно з заг. лібералізацією режиму у П. українцям визнано деякі права і дозволено їм 1956 р. утворити свою орг-цію — Укр. Суспільно-Культ. Т-во. Разом з цим більшості укр. поселенців визначено госп-ва, залишені від німців (хоч значно гірші, ніж полякам).

Натомість заходи українців перед владою дозволити їм повернутися на рідні землі не увінчалися успіхом, хоч у 1957 — 58 pp. аж 11 000 (за ін. джерелами 8 000) подали прохання на поворот, і тільки невеликому ч. — яким 2-3 тис. вдалося, здебільша на свій риск, повернутися на Лемківщину. Цієї заборони повороту поль. уряд дотримував послідовно, хоч великі простори Лемківщини є далі слабо заселені, а Бойківщина (у джерелах Сяну) не заселена (напр., у Ліському пов. тепер живе на 1 км² — 27 меш., у 1939 р. їх було 70; у пов. Устрики Долішні — ледве 14 і т. д.). У пізніші pp. тільки невеликій кількості осіб вдалося повернутися на рідні землі.

Ч. і розміщення українців у П. докладно невідоме, бо поль. переписи населення не беруть до уваги національність і мову населення; їх приблизно від 180 (за офіц. показниками) до 300 тис. (ч., яке подають українці, мабуть, перебільшене). Українці живуть, як уже було згадано, — на землях, що належали Німеччині та у сх. воєводствах — Люблінському й Ряшівському і в півд. частині Білостоцького, на території яких лежать землі, заселені до 1946 — 47 pp. українцями. У поодиноких пов. українці становлять до 20% всього населення і до 30% сіль. (найбільше на півн. Підляшші — понад 30%). Найчастіше українці становлять 5-15% населення в с., у невеликому ч. понад 50%, ледве кілька сіл є чисто укр.; чимало сіл, в яких живе кілька укр. родин.

Найбільше українців живе на території кол. Сх. Пруссії — тепер Ольштинського воєводства (50-60 000; 6% всього населення), гол. у півн. пов.: Бартошице, Бранєво, Кентшин, Мронґово, Пасленк. Венґожево. Вони живуть також у кол. сх.-пруських пов.: Ґолдап, що належить до Білостоцького воєводства, та пов. Ельбльонґ, Штум і Новий Двур (Ґданського).

Значне ч. українців живе у півн.-зах. П. у воєводствах Кошалінському — понад 30 000 (гол. у пов.: Мястко, Кошалін, Члухув, Битув, Валч, Славно, Бялоґард). У Зах. П. українці живуть гол. у Вроцлавському воєводстві — бл. 20 000 (перев. у пов. Любінь, Волув, Лєґніца й ін.), менше у воєводствах Зєльоно-Ґурському (бл. 10 000) і Щецинському (понад 10 000), лише 2 000 у Опольському воєводстві.

Лемківщина, Посяння й півн.-зак. Галичина входять тепер до складу Ряшівського воєводства. На Лемківщині живе нині майже 10 000 українців, м. ін. у деяких с. вони становили більшість (напр., у Бортному Горлицького пов.), Команчі (Сяноцького), Мокрому і Морохові (Ліського пов.) та ін. На Посянні чимало українців живе у Перемиському (у м. Перемишлі; у деяких с, напр., Поздячі, Калмикові — виключно українці) та Ярославському пов.

У Люблінському воєводстві живе бл. 20 000 українців, гол. у пов. Біла і Володава на Підляшші. Найбільше українців залишилося у півн. частині Підляшшя у пов. Семятичі, Більське Підляське і Гайнівка (півд.-сх. частина Білостоцького воєводства), але їх вважають офіц. білорусами. У центр. П. українці живуть лише спорадично, і то виключно по містах.

Бл. 90% українців живе в с., решта у м. Найбільші міські скупчення українців: Перемишль, Варшава. Щецін, Вроцлав, Краків, Лєґніца, Люблін.

Умови нац. життя. З 1956 р. дозволено українцям створити Укр.-Суспільно-Культ. Т-во — УСКТ, єдину укр. установу, яка має право вести серед українців культ.-осв. роботу, репрезентувати їх назовні та, згідно з статутом, допомагати владі у вирішуванні питань, які стосуються укр. меншости у П. Гол. управління УСКТ має свій осідок у Варшаві. УСКТ діє під безпосереднім контролем поль. ком. партії (Поль. Об’єднана Роб. Партія) й уряду і є напівофіц. установою. У 1958 р. йому підпорядкувалося 8 воєводських і 34 пов. управлінь, які керували 270 гуртками, організованими по м. і с; ч. чл. становило до 7 000. У 1970 р. УСКТ мало вже тільки 5 воєводських управлінь: 14 пов., 205 гуртків і 4 750 чл.

Умови нац. життя для українців — важкі. І нині укр. нац. меншість зазнає дискримінації. Найбільше труднощів їй чинять місц. урядові і партійні органи, ще більше вороже наставлення поль. шовіністичного загалу, зокрема поляків, яких виселено до П. з земель, що увійшли до складу УССР, і Поль. Кат. Церкви. Ширення ненависти до українців довгий час спричиняли книжки (здебільша вид. мінчва війни) і фільми про «звірства УПА» і «бандерівців», погляди на «зраду» П. українцями під час нім.-поль. війни, леґенда про участь українців у придушенні варшавського повстання 1944 р. тощо; за останні роки в П. поширився «культ» Сєнкевіча з його неґативною настановою до укр. визвольної боротьби за Хмельниччини, хоч цей культ поборювала поль. ком.-ліберальна течія. Під поль. тиском українці живуть зокрема у м.; вони часто мусять приховувати свою національність. Все це, а також брак власної територіяльної бази і розпорошеність, невелике ч. інтеліґенції, впливає неґативно на самоорганізованість українців та сприяє їхній денаціоналізації, зокрема молодшого покоління. На важке становище укр. меншости в П. впливає й русифікаційна політика щодо українців в СССР і незацікавлення долею українців в П. з боку уряду УССР (брак дипломатичного представництва УССР у П., делеґацій для відвідин українців у П., відсутність літніх таборів для дітей з П. і курсів для учителів, як також — укр. книжки і преси в П. тощо).

Церк. життя. Приблизно пол. українців у П. становлять правос., пол. — українці-католики. Церква відограс і нині велике значення у збереженні їх нац. свідомости, хоч рел. життя українців, зокрема гр.-католиків, цілком недостатньо обслуговується.

У перші pp. виселення українці обох віровизнань не мали своїх церков й свящ., бо декого з них інтерновано, а декого відокремлено від укр. вірних. У ті часи селяни сходилися на спільні молитви, пізніше час від часу укр. свящ. потайки правили богослужби. Часто єдиною укр. кн. у переселенців був молитовник, з якого укр. діти вчилися читати.

Тільки у 1956 р. дозволено організувати виселенцям перші правос. парафії. Ті, що їх не виселено, гол. на Підляшші, мали їх весь час. Натомість парафій не могло організувати укр.-кат. духовенство, бо з уваги на офіц. скасування Гр.-Кат. Церкви на Україні їх не визнавали й у П. Укр.-кат. вірні цілковито дискриміновані, гол. поль. ієрархією і духовенством. Кардинал С. Вишинський дозволив лише відправляти гр.-кат. свящ. богослужби у латинських костьолах, якщо на це погоджується місц. парох. Т. ч. укр.-кат. свящ. не можуть діяти як самостійні парохи і працюють при латинських парохах. Тепер правляться укр.-кат. богослуження у костьолах (поль. парохи часто не дають на це дозволу) у багатьох місцевостях, де живуть українці, винятково й у власних церквах (у Варшаві й у кількох скупченнях українців на Посянні). У кін, 1960-их pp. у П. діяло понад 50 укр.-кат. парохіяльних станиць і ледве 40 укр.-кат. свящ., здебільша старших віком. Деякі з укр. свящ. є біритуалістами, тобто обслуговують і римо-католиків і гр.-католиків. Відчувається велика потреба в більшому ч. укр.-кат. свящ., вихованні молодого доросту, друку богословських книг, богослужебників та молитовників. Там, де не має українців, кол. гр.-кат. чи (на Холмщині й Підляшші) правос., церкви перетворено на римо-кат. костьоли, або, якщо вони не підпадають під охорону як мист. пам’ятки, — розібрано, перетворено на госп. об’єкти тощо. Незначна частина церк. пам’яток, зокрема ікони, переховуються у поль. музеях, більшість — знищена. Стародавні укр. ікони, зокрема з Лемківщини, поляки демонструють як «поль. ікони». Позбавлені рел. опіки, гр.-католики частково переходять на православіє (тоді вони можуть дістати назад церкви), деякі до сект.

Правос. Церква у сучасній П. є автокефальною Церквою, має чимало свящ. і парафій, але в ній панують рос. і поль. впливи. Проте у багатьох парафіях, де вірні є українцями, — мовою проповідей Є часто укр., як також вимова ц.-слов. письма. (Див. докладніше Польська Автокефальна Православна Церква).

Укр. шкільництво, освіта, преса і в-ва. Тільки з виникненням УСКТ шкільна влада за допомогою УСКТ почала організовувати навчання укр. мови при початкових поль. школах (розпорядження мін-ва освіти з 4. 12. 1956). Але, попри заходи українців, справа укр. шкільництва у П. є цілком незадовільна. В усій П. у 1958 — 59 р. було 7 укр. початкових шкіл і 152 пункти навчання укр. мови (їх організують при поль. школах, якщо батьки оголосять найменше 7 дітей). У 1965 — 66 р. діяло лише 3 початкові школи (501 учень) та 136 пунктів навчання (2 267 учнів); ч. на 1970 p.: 3 (222) і 96 (1 736). Крім початкового навчання, існує укр. заг.-осв. ліцей у Лєґніці й укр. кляси при пед. ліцеї у Бартошицях, відділ укр. філології при учительській студії в Ольштині — разом 224 учнів; відділ укр. філології при студії в Щеціні й паралельні укр. кляси в поль. ліцеї у Перемишлі закрито. Разом ледве 5% укр. дітей вивчає укр. мову в школах. Щоправда, пед. ліцей у Бартошицях випустив понад 200 учителів, але вони не вчать в укр. школах, бо таких мало, а шкільна влада часто не призначає їх до шкіл, де діти вчать укр. мову як необов’язковий предмет («пункти»).

Чимало українців вчаться у поль. високих школах, насамперед техн.; з 1953 р. у Варшавському Ун-ті діє катедра укр. філології (керівник П. Зволінський), що випустила понад 30 фахівців.

Позашкільна освіта слабо розвинена. Вона концентрується у світлицях і клюбах при УСКТ (разом 18) і 60 гуртках мист. самодіяльности (хорові, танцювальні, драматичні тощо), в яких бере участь бл. 600 аматорів. Від 1967 р. УСКТ організує щорічні фестивалі укр. пісні й музики (перший у Сяноці). Для розвитку реґіональної лемківської культури створено 1959 р. при УСКТ окрему секцію.

Єдиною укр. газ. є тижневик «Наше Слово» (з 1956), що його видає Гол. Управління УСКТ з додатками «Лемківське Слово» і (для дітей) «Світанок» та популярно-наук. місячником «Наша Культура» (з 1958), який інформує теж про укр. культ. життя на Сов. Україні, у П., а інколи і На еміґрації. Гол. Управління УСКТ з 1957 р. видає щорічні цінні календарі-альманахи (накладом 9 000). У м. Ольштині, Кошаліні і Ряшеві працюють раз на тиждень укр. радіопункти, але (за винятком Ряшева) лише з льокальним обсягом на одне воєводство. Книжкова продукція, за винятком згаданих уже календарів-альманахів та укр. читанок для початкових шкіл, майже не існує; тільки у малій мірі попит на укр. книжку задовольняє продукція з Сов. України.

Література, мистецтво, наука. Серед поетів можна згадати Остапа Лапського, Олександра Жабського, Ірину Рейт, Євгена Самохваленка, Якова Гудемчука, І. Златокудра, Якова Дудру (пише лемківською говіркою); з прозаїків: Антона Вербу, Костя Кузика, Івана Шелюка, Степана Козака, Данила Галицького, Григорія Бойчука. Антологію творів цих та ін. письм. і поетів УСКТ видав окремою кн. п. н. «Гомін» (1964). У ділянці образотворчого мистецтва працюють: Ю. Новосельський, Володимир Савуляк, Адам Стальони-Добжанський (всі три проф. Академії Мистецтв у Кракові), З. Подушко, Л. Ґец (†), Г. Пецух, Вячеслав Васьківський, Никифор Дровняк (†), В. Паньків, Андрій Ментух, Тирс Венгринович, Мирослав Смерек й ін.; нар. лемківські майстрі — брати Михайло і Микола Мазурики (†), Степан Чергоняк та ін. З мистецтвознавців — Я. Константинович і Володимир Годис; театрознавець Т. Демчук, композитор — Ярослав Полянський, на поль. сценах виступають серед ін. Д. Денисенко, О. Табачник, А. Мацігановська, М. Щуцька.

Осередками студій з українознавства є відділи укр. мови й укр. літератури при Ін-ті Слов’янознавства Поль. АН, згадана вже катедра укр. філології при Варшавському Ун-ті та катедри слов’янознавства при ін. ун-тах. Серед українців науковців з гуманістичних наук у П., крім згаданих уже, треба згадати істориків: А. Вербу, Я. Юркевича; мовознавців і літературознавців: С. Козака, М. Лесева, В. Вітковського, Р. Лужного й ін. Визначним психологом у П. був проф. Варшавського Ун-ту С. Балей, укр. походження є психолог проф. Краківського Ун-ту Володимир Шевчук. Одним з найвидатніших музикологів П. є Й. Хомінський.

В. Кубійович

Література:

а) Загальна:

Bobrzyński M. Dzieje Polski w zarysie. I — II. Кр. 1880 — 87; Lewicki A. Zarys historyi Polski і Krajów Ruskich z nią połączonych. Кр. 1888; Грушевський М. Історія України-Руси. I — X. Л. — Відень — К. 1898 — 1937, 2 вид. Нью-Йорк 1954 — 58; Łoziński W. Prawem i lewem. Obyczaje na Rusi Czerwonej. Л. 1903; Jabłonowski A. Atlas Ziem Ruskich Rzeczypospolitej. Відень 1904; Bujak F. Galicya. I — II. Л. 1908 — 10; Jabłonowski A. Pisma. T. I. Ziemie Ruskie Rzeczypospolitej. т. II. Kresy Ukrainne. т. III. Ukraina. т. IV. Wołyń, Podole i Ruś Czerwona. В. 1910 — 12; Szelągowski A. Kwestya ruska w świetle historyi. В. 1911; Jabłonowski A. Historya Rusi Południowej do upadku Rzeczypospolitej Polskiej. Кр. 1912; Korzon T. Dzieje wojen і wojskowości w Polsce. I — III. Кр. 1912; Kutrzeba S. Historia ustroiu Polski w zarysie. т. 1 — 4. Л. 1912 — 17; Halecki O. Das Nationalitätenproblem im Alten Polen. Кр. 1916; Wasilewski L. Kresy wschodnie. В. — Кр. 1917; Halecki O. Dzieje Unii Jagiellońskiej. I — II. Кр. 1919 — 20; Wojnarowskyj T. Das Schicksal des ukrainischen Volkes unter polnischer Herrschaft. Відень 1921; Rutkowski J. Zarys gospodarczych dziejów Polski. Познань 1923; Wasilewski L. Ukraińska sprawa narodowa w jej rozwoju historycznym. Кр. 1925; Sprawy narodowościowe. B. 1927 — 39; Левицький К. Історія політ. думки гал. українців 1848 — 1914. І — II. Л. 1929; Brückner A. Dzieje kultury polskiej. I — IV. В. 1930 — 39; Дорошенко Д. Нарис історії України. І — II. 1932 — 1933; Кучабський В. Україна і Польща. Л. 1933; Холмський І. Історія України. Нью-Йорк — Мюнхен 1949; Halecki O. Borderlands of Western Civilization. A. History of East Central Europe. Нью-Йорк 1952; Pobóg-Malinowski W. Najnowsza historia polityczna Polski 1864 — 1945. т. І. Париж 1953, т. II. Лондон 1956; История Польши. I — III. M. 1954 — 58; Polska i jej dorobek dziejowy w ciągu tysiąca lat istnienia. Лондон 1955; Rhode G. Die Ostgrenze Polens. т. І. Кельн — Ґрац 1955; Konopczyński W. Dzieje Polski Nowożytnej. I — II. Лондон 1958; Zientara B. et al. Dzieje gospodarcze Polski do 1939 r. В. 1965; Antoni J. (Rolle) Wybór pism. I — II — III. Кр. 1966; Ukraina. Teraźniejszość і przeszłość. Praca zbiorowa pod redakcją M. Karasia i A. Podrazy. Kp. 1970.

б) Докладна:

Kaczała S. Polityka Polaków względem Rusi. Л. 1879; Likowski E. Dzieje Kościoła Unickiego na Litwie i Rusi w XVIII і XIX wieku. Познань 1880; Драгоманов М. Историческая Польша и великорусская демократия. Женева 1883; Gląbiński S. Ludność polska w Galicyi Wschodniej. Л. 1903; Abraham W. Powstanie organizacji kościoła łacińskiego na Rusi. Л. 1904; Feldman W. Stronnictwa i programy polityczne w Galicyi 1846 — 1906. т. 1 — 2. Кр. 1907; Грушевский М. Из польско-украинских отношений в Галиции. П. 1907; Драгоманов М. Евреи и поляки в Юго-Западном Крае. Политические сочинения, т. I. М. 1908; Lipiński W. Szlachta na Ukrainie. Кр. 1909; Bartoszewicz L. Na Rusi polski stan posiadania. Кр. 1912; Lipiński W. Z dziejów Ukrainy. Кр. 1912; Maliszewski E. Polacy і polskość na Litwie i Rusi. В. 1914; Wakar W. Rozwój terytorialny narodowości polskiej. Кєльце 1917; Czekanowski J. Stosunki narodowościowo-wyznaniowe na Litwie i Rusi. Л. 1918; Pawłowski S. Ludność rzymsko-katolicka w polsko-ruskiej części Galicji. Л. 1919; Липинський В. Україна на переломі. Відень 1920; Томашівський С. Десять літ. укр. питання в Польщі. Л. 1929; Оглоблин О. Нариси з історії капіталізму на Україні. I. К. 1931; Feliński M. Ukraincy w Polsce Odrodzonej. В. 1931; Janowski L. Oświata na Rusi po rozbiorach. W promieniach Wilna i Krzemieńca. Вільно 1933; Chodynicki K. Kościół prawosławny a Rzeczpospolita Polska. В. 1934; Wasilewski L. Kwestia ukraińska jako zagadnienie międzynarodowe. В. 1934; Kutschabsky W. Die Westukraine im Kampfe mit Polen und dem Bolschewismus in den Jahren 1918 — 1923. Берлін 1934; Chojecki Z. Społeczeństwo polskie na Rusi. В. 1937; Romer E. Polski stan posiadania na Południowym Wschodzie Rzeczypospolitej. Л. 1937; Дорошенко Д. З перед тридцяти літ. З минулого. І. В. 1938; Bocheński A., Łoś S., Bączkowski W. Problem polsko-ukraiński w Ziemi Czerwieńskrej. В. 1938; Giertych J. Polityka polska w dziejach Europy, Лондон 1947; Jabłoński H. Polska autonomia narodowa na Ukrainie 1917 — 1948. В. 1948; Żółtowski A. Border of Europe. A Study of the Polish Eastern Provinces. Лондон 1950; Кубійович В. Етнічні групи Південно-Зах. України (Галичини) на 1. 1. 1939. Частина І. Етнографічна карта Південно-Зах. України (Галичини) 1 :250 000. ЗНТШ, т. 160. Лондон — Мюнхен — Нью-Йорк — Париж 1953; Komarnicki T. Rebirth of the Polish Republic. Лондон — Торонто 1957; Вервес Г. Іван Франко і питання укр.-поль.-політ. громадських взаємин 70 — 90-их років XIX ст. К. 1957; Калиниченко П. Поль. проґресивна еміґрація в СРСР в pp. другої світової війни. К. 1957; Lewyćkyj B. Kijów — Warszawa. Dokumenty. Париж 1958; Ziemie Południowo Wschodnie Rzeczypospolitej. Лондон 1958; Pamiętnik Kijowski I — III. Лондон 1959, 1963, 1966; Polny R. Szkolnictwo polskie w ZSRR 1943 — 47. Dokumenty i materiaiy. В. 1961; Horak S. Poland and her National Minorities 1919 — 39. Нью-Йорк 1961; Dokumenty i materiały do historii stosunków polsko-radzieckich. т. I — VI. В. 1961 — 67; Евсеев И. Сотрудничество Украинской ССР и Польской Народной Республики. К. 1962; Perdenia J. Stanowisko Rzeczypospolitej szlacheckiej wobec sprawy Ukrainy na przelomie XVII — XVIII w. Вроцлав — В. — Кр. 1963; Кубійович В. Зах. укр. землі в межах Польщі 1920 — 39. Чікаґо — Нью-Йорк 1963; Кирчів Р. Україніка в поль. альманахах доби романтизму. К. 1965; Вовко Д. Україна в міжнародних зв’язках СРСР. К. 1966; Daszkiewicz J. Prasa polska na Ukrainie Radzieckiej. Zarys historyczno-bibliograficzny. Rocznik Historii Czasopiśmiennictwa Polskiego. V. В. 1966; Włodarski B. Polska i Ruś 1194 — 1340. В. 1966; Wójcik J. Wplywy polskie na kształtowanie się świadomości narodowej Ukraińców w Galicji. Studia historyczne. X, зошит 1 — 2. В. 1967; Lewandowski J. Imperializm słabości. Ksztaltowanie się koncepcji polityki wschodniej piłsudczykow 1921 — 1926. В. 1967; Rudnytsky I. L. The Ukrainians in Galicia under Austrian Rule. Austrian History Yearbook, т. III. Гюстон 1967; Котляр М. Гал. Русь у другій пол. XIV — першій чверті XV ст. К. 1968; Hornowa E. Ukraiński obóz postępowy і jego współpraca z polską lewicą społecznłą w Galicji 1876 — 1895. Вроцлав — В. — Кр. 1968; Перковський А. Етнічна і соц. структура населення Правобережної України у XVIII ст. Іст. джерела та їх використання. Випуск 4. К. 1969; Deruga A. Polityka wschodnia Polski wobec ziem Litwy, Białorusi i Ukrainy 1918 — 1919. В. 1969; Kraków — Lwów. Szkice z dziejów stosunków polsko-ukraińskich. Pod redakcją A. Podrazy. Кр. 1969; Stachiw M. and Sztendera J. Western Ukraine at the Turning Point of Europes History. 1918 — 1923. Нью-Йорк 1969 — 1970; Демкович-Добрянський М. Укр.-поль. стосунки у XIX ст. Мюнхен 1969; Stawecki P. Następcy Komendanta. Wojsko a polityka wewnętrzna drugiej Rzeczypospolitej w latach 1935 — 1939. В. 1969; Hermann H.-G. Studien über das Kosakenthema in der polnischen Literatur vom 17. Jahrhundert bis zu Vertretern der «Ukrainischen Schule». Франкфурт Н. М. 1969; Mikulicz S. Prometeizm w polityce II Rzeczypospolitej. B. 1971.

в) Українці в сучасній Польщі:

Укр. календар УСК. Т. В. Річники 1960 — 71. Kwilecki A. Mniejszości narodowe w Polsce Ludowei. Kultura i społeczeństwo. т. VII, ч. 4. В. 1963; Kwilecki A. Liczebność i rozmieszczenie grup mnieiszości narodowych na ziemiach zachodnich. Przegląd Zachodni ч. 4. Познань 1964; Linger T. Państwo a nierzymskokatolickie związki wyznaniowe w Polsce Ludowej. Познань 1967; Марунчак M. Українці в Румунії, Чехо-Словаччині, Польщі і Юґославії. Вінніпеґ 1969; Kwilecki A. Współżycie z ludnością polską i przemiany kulturalne Łemków. Etnografia Polska. XIV, зошит І. Вроцлав — В. — Кр. 1970.

Попередня     Головна     Наступна