[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1970. — Т. 6. — С. 2270-2285.]

Попередня     Головна     Наступна

Порфир’єв Володимир (* 1899), геолог родом з Вятки, д. чл. АН УРСР (з 1957); у 1938 — 41 та 1944 — 50 pp. працював в Ін-ті Геол. Наук АН УРСР, у 1950 — 63 pp. — дир. Ін-ту Геології Корисних Копалин АН УРСР у Львові, з 1963 — дир. Ін-ту Геол. Наук АН УРСР. П. — фахівець у галузі геології та геохемії торючих копалин; він вивчав нафтоносність території України, зокрема Дніпровсько-Донецької западини та Прикарпаття. Праці П. (бл. 100) присвячені питанням походження нафти (нова гіпотеза космічного походження нафти), міґрації та формування покладів нафти, озокериту, природи 1 метаморфізму твердих форм горючих корисних копалин.

[Порфир’єв Володимир (1899 — 1982, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Порфірит, магматична гірська порода споріднена з андезитом, що складається з плагіоклязу, амфіболу або піроксену; використовується як будів. камінь. На Україні поширений в Укр. кристалічному масиві й на Мармаросько-Буковинській верховині.

Порцеляно-фаянсова промисловість, галузь найтоншої керамічної пром-сти, що продукує госп. і мист. порцеляну (П.). фаянс (Ф.) і майоліку, хем. лябораторійну, мед., електроізоляційну та радіотехн. П. і санітарно-будів. Ф. Сировиною для П.-ф. п. є високоякісні пластичні і вогнетривкі білі глини, каоліни, польовий шпат, пегматит і кварц, з яких штучно виготовляється мінеральна маса. Вироби з цієї маси, випалені у різних температурах і з різними домішками, дають білий водо- і газонепроникливий черепок твердої (при температурі до 1 400° Ц.), м’якої (1 300 — 1 350°) і спеціяльної П. (вище 1 450°) — для термо- і хем.-тривких виробів. П. звич. покривається прозорою ґлязурою і розписується керамічними фарбами. Для продукції Ф. уживається більше глини, менше польового шпату; черепок — дрібнопоруватий, білого до світлокремового кольору, звич. покривається кольоровою поливою.

Україна має добрі умови для розвитку П.-ф. п. Родовища найкращих сортів каоліну, поширені гол. в смузі Укр. кристалічного масиву, зумовили, що тут (зокрема на Житомирщині) перев. розміщені П.-ф. зав.

П.-ф. п. на Україні почала розвиватися з першої пол. 18 в. (у Китаї з 7 в., в Зах. Европі перев. з 17 — поч. 18 в.). Перші мануфактури П.-ф. п. на укр. землях закладали поль. маґнати, щоб конкурувати з закордонними виообами: v Білій Підляській (1738 — 42), Жовкві, Чуднові (Волинь) — всі ведені нім. майстрами.

До історії увійшла відома з високоякісної продукції велика П.-ф. фабрика в Корці (1783 — 1832), заснована кн. Й. Чарторийським, ведена майстрами з Севру (Франція) братами Ф. і М. Мезерами. До 1790 р. виробляла Ф., згодом П.: 1793 — бл. 1000 робітників і 73 малярі (керівник Собінський; кращі майстрі — Г. Хомицький, А. Гаєвський); місячна продукція 20 000 різного посуду.

Гол. продукція — побутовий, декоративний і аптекарський посуд. Форми і оздоблення виробів спочатку за зразками Майсену, Севру, Відня (стиль рококо і ампір), згодом за ориґінальними мотивами; найчастіший колір синій у всіх відтінках; з 1815 поліхромний розпис, перев. рослинні мотиви місц. фльори, стилізовані, пізніше натуралістичні, а також мініятюрні пейзажі з франц. взорів (деколи волинські краєвиди) і ажурні прорізи. Великий збут на Україні, в Польщі, Угорщині та в Молдавії мала фабрика графа Замойського в Томашові на Холмщині (1795 — 1834 і 1842 — 96), керована М. Мезером, з 1842 р. Вендлером (спершу виробляла Ф. на англ. зразок Веджвуд; річна продукція 20 000 штук посуду, з 1806 — П., перев. у стилі ампір). Одна з найбільших П.-ф. фабрик у Баранівці, в маєтку Валевських (з 1802), власність Ф. Мезера і чл. його родини, з 1895 — Гріпарі (спершу 100 робітників, згодом до 500), продукувала перев. госп. П., оздоблену поліхромним, рідше монохромним квітковим розписом, з 1820-их pp. мініятюрними краєвидами; здобутком фабрики був жовтий колір. Працювали на ній відомі мистці з кріпаків: В. Коваль, Скумаровський, майстрі з кін. 19 — поч. 20 в. Лобановський та Сіцінський. Менші П.-ф. фабрики на Волині: Городницька (кн. Чарторийського, 1799 — 1834 і з 1856; 1913 р. випродуковано 0,3 млн порцелянових виробів), Ємільчинська (1820 — 52; вироби корецького типу), Барашлівська (1854 — 1903; спочатку вироби з Ф., з 1870 — П.), Довбишівська (з 1840-их pp.), в Кам’яному Броді (з 1875), Полонному (з 1889), Романові (1860 — 80; наслідувала баранівські вироби), Коростені (з 1909), Білотині, Горошках та ін.

Поза Волинню діяла велика Межигірська фаянсова фабрика б. Києва (1798 — 1874); на її виробах помітний вплив укр. нар. мистецтва у формах й оздобленні. У с. Волокитиному на Чернігівщині існувала в 1839 — 62 pp. П. фабрика А. Миклашевського під керівництвом француза Д’Арта, з 1849 — К. Петруня. Гол. продукція — коштовні столові сервіси, скульптура за франц. зразками, бароккова і з забарвленням укр. фолкльору, ампірові каміни. У 1857 р. вироблено ориґінальний іконостас і предмети устаткування для місц. церкви; з 1855 продуковано кахлі. Вироби Миклашевського мали широкий збут. Відомі майстрі: А. Кочура, І. Сержанов, Г. Шабалатінов — усі з кріпаків. У першій пол. 19 в. менші П.-ф. фабрики працювали ще в селах: Дибінцях (Київщина), Ушивці (Чернігівщина) і в Галичині — в Потиличі, Глинську, Любичі та ін.

У другій пол. 19 в. П.-ф. п. на Україні занепадає, гол. під тиском конкуренції чужого промислу. У 1895 р. на Україні було ледве 8 П.-ф. підприємств (430 робітників, вартість продукції 75 000 карб.); 1913 — 9 (у Росії 27), з них найбільша фабрика Ф. в Будах б. Харкова (з 1887), що належала Кузнєцову (понад 1 000 робітників і службовців; у 1913 р. вироблено 11 млн одиниць різного посуду).

Після занепаду за війни й революції націоналізовані зав. П.-ф. п. відновили з поч. 1920-их pp. свою діяльність. З часом більшість їх реконструйовано, а ручну працю перев. механізовано. Продукція значно збільшилася (на найбільшому Будянському зав. з 11 млн одиниць посуду в 1913 р. до 44 млн у 1940). Спершу П.-ф. зав. працювали на старих зразках, згодом на створених шабльонах для масової продукції. Побіч госп. П., Баранівський, Довбишівський і зокрема Городницький зав. виробляли статуетки, анімалістичні і з сов. побуту, перев. майстрів Ю. Гаврилюка і Р. Марчука. У 1929 — 41 pp. щораз частіше застосовуються в декорі чайних сервісів мотиви рослинного, рідше геометричного нар. орнаменту. Більшого значення набуває механізований спосіб декорування масової продукції трафаретним рисунком (на сов. теми) за допомогою аерографу (проєкти М. Котенка, В. Панащатенко).

Після нового занепаду П.-ф. п. у 1941 — 44 pp. її згодом відбудовано, реконструйовано і з поч. 1950-их pp. досягнуто продукції 1940 р. Запроваджено нову техніку і технологію, поширено продукцію, створено нові зав. і розширено асортимент виробів. Найважливішими П.-ф. зав. — є Київський, Баранівський, Городницький, Коростенський.

Київ. експериментальний керамічно-художній зав., посталий 1945 на базі фабрики керамічних фарб, досліджує м. ін. і технологію виробництва П. Тут опрацьовуються типові зразки форми і рисунку для розпису, які згодом запроваджуються на зав. П. на Україні. Мистці працюють також над унікальними виробами. Київ. зав. застосував до декору П. мотиви укр. нар. стінопису з розпису сестер В. і Г. Павленко, В. Клименко, М. Тимченко та ін. Над столовою скульптурою працюють О. Сорокін, О. Жникруп, С. Болзан, О. Рапай, Г. Молдаван (жанрові сцени), В. Щербина (сатиричний жанр, мініятюрні анімалістичні серії).

Найбільший зав. П. — Баранівський порцеляновий зав., він має і найбільший асортимент виробів. Предмети масової продукції декоровані механізованим способом. Найпоширеніший є квітковий розпис у дусі традицій укр. нар. мистецтва; у скульптуру запроваджено зображення персонажів з укр. літ. творів, нар. казок та укр. типи в нар. одязі (Л. Діброви). На зав. працює бл. 20 малярів (гол. М. Криворукова) і скульпторів (гол. В. Покосовська і Д. Гоч), кращі майстрі: В. Ковальчук, З. Мосійчук, І. Віцко. У 1968 р. вироблено. 21,4 млн предметів П. (1950 — 10,8). Городницький порцеляновий зав. спеціялізується на виробництві чайного посуду, столових наборів і декоративної П.; продукція (1968) — 18 млн виробів П. Коростенський зав. спеціялізується на столовій П., посуді до напоїв, куманцях (Л. Коцюбинської, А. Хитько, І. Ткаченко), з 1960 р. продукує також статуетки (анімалістична серія В. Яцевича, танкові сцени, мініятюрні карикатури В. Трегубової); гол. мистець Г. Малицький, скульптор Т. Токаренко. Полонський (гол. мистець П. Іванченко) і Довбиський (гол. мистець О. Ярош) зав. спеціялізуються на виробах чайних сервісів і подарункових кухликів, чашок та іграшкових сервісів. У Полонному малий зав. художньої кераміки (гол. майстер І. Чорний) в основному випускає порцелянову скульптуру. Найбільшим і наймодернішим зав. П.-ф. п. (також у всьому СССР) є Будянський фаянсовий зав.; зростання продукції (в млн одиниць різного посуду): 1913 р. — 11, 1940 — 44, 1950 — 37, 1967 — 70. Крім посуду, виробляє мед., санітарно-побутовий і декоративний Ф.

У 1970 р. на Україні працювало 15 зав., у тому ч. Слов’янський, Первомайський і Олевський — електропорцелянові зав., і Васильківський майоліковий зав. Продукція П.-ф. госп. посуду в тис. тонн: 1940 р. — 6,0; 1950 — 7,4; 1960 — 21,7; 1968 — 44,1 (180 млн штук). П.-ф. п. становила приблизно 30% продукції всього СССР; надвишка продукції вивозиться до ін. сов. респ. і за межі СССР, але в УССР дошкульно відчувається брак госп. посуду щоденного вжитку.

Мистців-керамістів готує Одеське художньо-пром. училише, Миргородський керамічний технікум і Львівський Ін-т прикладного мистецтва.

Література: Лысин В. Производство керамических изделий Юго-Западной России. Вестник технологии химических и строительных материалов, ч. 3. К. 1911; Оглоблин О. Архів Києво-Межигірської фабрики. Записки Іст.-Філол. Відділу УАН кн. IX, К. 1926; Смолічев П. До історії порцелянового виробництва на Чернігівщині. Ювілейний Збірник на честь М. Грушевського. К. 1928; Оглоблин О. До історії порцеляно-фаянсової пром-сти на Україні. Праці Комісії Соц.-Екон. Історії України, І. К. 1932; Мусиенко П. Техника художественного оформлення фарфора и фаянса. Х. 1934; Małachowski S. - Łempicki. Fabryki porcelany i fajansu na Wołyniu. Rocznik Wołyński, t. 3. 1934; Січинський В. Нарис з історії укр. пром-сти. Л. 1936; Січинський В. Укр. порцеляна. Філядельфія 1952; Спаська Ю. Матеріяли до ыст. фарфорової фабрики А. М. Міклашевського (1839 — 1861), ж. Матеріяли з етнографії та мистецтвознавства, випуск V. К. 1959; Долинський Л. Укр. художній фарфор. К. 1963; Ryszard R. S. Porcelana od Baroku do empiru. B. 1964.

Р. М.

Порція, назва податку, встановленого рос. урядам на Гетьманщині за І. Скоропадського для утримування рос. військ. П. платили щомісяця на одного вояка натурою або грошима (41 копійка). П. — популярна назва на Закарпатті під Угорщиною і Чехо-Словаччиною різних прямих податків.

Порш Микола (1879 — 1944), політ. і гром. діяч та економіст родом з Лубень, визначний чл. РУП і УСДРП. В кін. 1890-их pp. рев. діяч на Лубенщині, з 1904 — 05 працював нелеґально в Києві й Ніжені; в роки укр. державности активний чл. Центр. (і Малої) Ради, з листопада 1917 ген. секретар праці, з січня 1918 — мін. праці і військ. справ УНР, 1919 — 20 pp. посол УНР у Німеччині, де й залишився на еміґрації, відійшовши від політ. життя. Праці з ділянки статистики («Статистика землеволодіння в 1905 p.», 1907; «Із статистики України», 1907 та ін.), роб. питання («Пролетаріят на Україні», 1907; «Україна і Росія на робітничому ринку», 1918 та ін.), економіки («Україна в держ. бюджеті Росії», 1918, й ін.), проблем автономії («Про автономію України», 1907; «Автономія України і соціял-демократія», 1917, та ін.) України, в яких з’ясовував стан залежности і визиску України Росією. П. був одним з перших, хто відокремлював статистику України зпоміж заг. статистичних даних Рос. Імперії; під псевд. Гордієнко він полемізував з П. Струве у питаннях укр. нац. економіки; переклав I т. «Капіталу» К. Маркса на укр. мову.

[Порш Микола († Берлін). — Виправлення. Т. 11.]

Порядок слів, розміщення слів у реченні, може визначати синтаксичну функцію слова в реченні, чим компенсує гомонімні відмінкові закінчення (Буття визначає свідомість, супроти: Свідомість визначає буття), рідше — значення словосполучень (п’ять метрів — метрів п’ять), але частіше має стилістичну ролю. Розрізняють П. с. прямий (невтральний) та інверсивний: прямий П. с. в емоційно невтральній мові — із збереженням граматичних контактів речення (з керованими членами речення після керівних) — з підметом на першому місці, присудкам — на другому, додаткам після дієслова, з узгодженим, прикметниковим атрибутам у препозиції, а неузгодженим у постпозиції, з обставинами або у препозиції (обставини міри й ступеня), або у постпозиції (обставини місця). Інверсивний П. с. (з препозицією присудка, або додатку, або обставин, або з постпозицією атрибуту), зв’язаний з логічним або емоційним наголошуванням поставленого на незвичному місці в реченні слова. Найбільше випинаються в реченні перше й останнє місце. Крім устійненого місця енклітік (після першого інтонаційно повноцінного слова) та прийменників (перед керованим ім’ям сполучників) і часток не, лиш, тільки (залежно від семантики словосполучення), П. с. в укр. мові вільний. Художня мова широко стосує інверсивний П. с. у розповіді (з присудком на поч. речення). Поезія знає інверсивний П. с. ще й зумовлений ритмічно-віршовими міркуваннями; інверсивний П. с. був особливо широко стосований зокрема в добу барокко й почасти клясицизму. Під впливом поль. і латинської мов окремий тип П. с. (з прикінцевим присудком) запанував тоді і в мові прози так само, як під нім. впливом у гал. варіянті літ. мови з присудком на другому місці в реченні. П. с. в укр. мові досліджували М. Перегінець, Л. Булаховський, В. Масальський, І. Чередниченко, О. Мельничук та ін.

О. Г.

Посаг, інколи вживана назва віна.

Посем’я, територія над гор. Сеймом, за яку сперечалися переяславські й чернігівські князі. Остаточно П. увійшло до складу чернігівського князівства. Найдалі на сх. висуненим городом П. був Курськ; з ін. значніші — Рильськ і Путивль. Населення П. жило в безпосередньому сусідстві з Степом і зазнавало багато шкоди від печенігів і половців.

Посесійні селяни, група залежних селян у Росії 18 — 19 вв., які були прикріплені до посесійних підприємств, належних здебільша недворянським власникам. На Україні у 18 в. існували дві посесійні мануфактури (Глушків, Ряшків), що постачали сукно державі. П. с. були менш залежні від посесорів, ніж кріпаки від поміщиків. 1861 р. посесійна залежність була ліквідована. На Зах.-Укр. Землях до 1848 р. П. с. називалися селяни, прикріплені до держ. маєтностей, орендованих приватним посесором.

Посівна площа, площа, зайнята посівами сіль.-госп. культур. З погляду структури П. п. ділиться за культурами: зернові, картопля та городньо-баштанні, техн. й кормові. Кількість П. п. порівняно з усією орною землею якоїсь країни залежить від системи хліборобства: вона є невелика при перелоговій системі, займає 2/3 орної землі при трипільній, майже всю — при сівозмінній.

До 1913 р. П. п. займала на Центр. і Сх. Землях та на Кубані бл. 80% орної землі (у зв’язку з перевагою трипілля), на Зах. Україні, де панувала сівозміна — бл. 95%, на сх. Передкавказзі від 2/3 до 3/4. 1913 р. П. п. в УССР (у сучасних межах) становила 27 952 000 га або 81% всієї орної землі. Мірою переходу на сівозміну П. п. на Центр. і Сх. Землях збільшувалася: 1940 р. вона становила в усій УССР — 31 336 000 га (90% орної землі). 1960 — 33 547 000 га, 1964 — 34 462 000 (тобто займала майже всю орну землю; наслідки аґраірної політики Хрущова, див. стор. 1 953), 1969 р. — 33 107 000 га (96,2% орної землі); на всіх укр. землях (разом з мішаними) бл. 50 млн га.

Ще більші зміни наступили у структурі П. п. у зв’язку з переходом на сівозміну й інтенсифікацією сіль. госп-ва: сильно збільшилися кормові культури, також (хоч менше) техн. і картопля, а зменшилися зернові (див. Зернове господарство). Зміни видно з таблиці (у %):

Рід культур	1913	1940	1950	1960	1969
Зернові	89,5	68,2	65,4	40,9	47,9
Технічні	3,2	8,6	9,4	10,7	12,0
Картопля та городньо-башт.	4,1	9,0	8,1	8,4	7,8
Кормові	3,2	14,2	17,1	40,0	32,3

В. К.

«Посланникъ», рел.-місійний двотижневик, виходив у Бережанах, Львові, Тернополі й Перемишлі 1889-1911 pp.; видавець і ред. о. Л. Джулинський, при співред. у різні часи Ю. Насальського і о. Л. Несторовича. При «П.» виходила «Театральна Бібліотека „П.“».

Послання (посланіє, писаніє, письмо), публіцистичний або літ. віршований твір у формі відкритого листа — звернення до окремої особи чи багатьох людей. Відомий з античної літератури (Горацієве «П. до Дізонів»), цей жанр прищепився пізніше в літературі різних народів, також і в староукр. письменстві, особливо в полемічній літературі 16 — 17 вв. (анонімне «Посланіє до латин из их же книг», П. Львівського Успенського Братства, Гедеона Балабана, кн. К. Острозького, писанія і посланія І. Вишенського, М. Смотрицького й ін.). Широко користувалися й користуються формою П. церк. ієрархи у зверненнях до духовенства, вірних, панівних осіб тощо. До форми віршованого П. вдавався Т. Шевченко («І мертвим, і живим... моє дружнєє посланіє», його ж вірші М. Гоголеві, Маркові Вовчку, до Квітки-Основ’яненка), І. Франко та ін. клясики. До цього жанру вдаються й сучасні укр. поети (М. Рильський, Є. Маланюк).

Послух, у давньоукр. процесуальному праві свідок «доброї слави», особа, яка давала характеристику про одну чи другу сторону; згадується в «Руській Правді». П. відрізняється від «видока», свідка, який свідчить про самі факти і обставини справи.

Посмітюха, чубатий жайворонок (Galerida oristata L.), птах з родини жайворонкових; довж. бл. 19 см, вага — 45 г. Поширений по всій Україні.

Поспєлов Володимир (1872 — 1949), зоолог родом з Тульщини, д. чл. АН УРСР (з 1939). На Україні працював у 1904 — 13 pp. (завідував Київ. Ентомологічною Станцією) та з 1945 р. — проф. Київ. Ун-ту, з 1946 — дир. Ін-ту Ентомології та Фітопатології АН УРСР. Праці з ентомології, зокрема в галузі захисту рослин; П. поклав поч. розробці біол. методи боротьби з комахами — шкідниками сіль. госп-ва.

[Поспєлов Володимир (* Богородицьк — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Посполиті селяни, заг. (назва для більшости сел. населення на Гетьманщині й Слобідській Україні у 17 — 18 вв. Назва «посполитих» людей початково стосувалася і населення міст. П. с. ділилися на кілька груп залежно від того, на чиїх землях вони жили і які стосунки та обов’язки вони мали супроти місц. адміністративної влади чи власників землі: селяни вільних військ. сіл (підлягали гетьманській адміністрації); ратушні с. (підлягали місц. сотенній адміністрації та маґістратським установам); ранґові с. (на землях, наданих старшині у тимчасове користання за військ. службу); манастирські с; П. с. у приватних маєтностях коз. старшини. Повинності П. с. супроти володіння маєтности були різні (податки грошові й натуральні, перевозки тощо), спершу менші, пізніше — більші. Певну групу П. с. становили підсусідки, що працювали на чужих землях. Закріпачення П. с. сталося в кін. 18 в. (1783). Див. також Панщина й Кріпацтво.

Поссевіно (Possevino) Антоніо (1534 — 1611), папський дипломат у Сх. Европі; єзуїт; працював над довершенням рел. унії, спершу в Москві, пізніше на Україні (1581 — 82). Своїми численними працями спричинився до ознайомлення в Европі з Україною і відрізнення укр. мови від рос.

Постель Олександер (* 1904), графік родом з Одеси, закінчив Одеський Художній Ін-т, був чл. АРМУ; працює в галузі станкової графіки, перев. в техніці штрихового офорта. Серія автолітографій «Архітектурні пам’ятники Узбекистану» (1943), серії офортів: «Одеські пейзажі» (1945 — 61), «Оборона Одеси» (1947), «Пори року» (1958-60), «На заводі» (1959 — 60); кахівські й прибалтицькі пейзажі, натюрморти, портрети та ін.

[Постель Олександер (1904 — 1989, Одеса). — Виправлення. Т. 11.]

Постернак Степан (1880 — 193?), педагог, бібліограф і бібліотекознавець, керівник Секції Історії Освіти на Україні при Наук.-Пед. Комісії ВУАН (автор нарису «З історії освітнього руху на Україні за часи революції 1917 — 19». К. 1920) і секретар Комісії для Складання Енциклопедичного Словника ВУАН у 1921 — 22 рр. дир. Всенар. Бібліотеки України у 1923 — 29 pp. і співред. (разом з В. Козловським і М. Сагардою) видаваних нею «Бібліотечного Зб.» (I — III, 1926 — 27) та «Журн. Бібліотекознавства та Бібліографії» (I — III, 1927 — 29), автор звідомлення «Всенар. Бібліотека України» (1923) і низки праць з теорії бібліографії та бібліотекознавства. Репресований на поч. 1930-их pp., дальша доля невідома.

[Постернак Степан (1880, Степанівка, Ніженський пов., Чернігівська губ. — ?). — Виправлення. Т. 11.]

Постишев Павло (1887 — 1940), сов. партійний діяч, росіянин родом. З 1923 на Україні, 1924 секретар Київ. губкому, згодом окружкому КП(б)У. У 1925 — 30 pp. чл. ЦК і Політбюра, перший секретар Харківського окружкому, а з червня 1930 — секретар ЦК КП(б)У; керував колективізацією на Харківщині. Пізніше в Москві — секретар ЦК ВКП(б). В кін. січня 1933 р. посланий як особистий представник Сталіна на Україну, де став другим секретарем ЦК КП(б)У і першим секретарем Харківського обкому. П. мав на Україні два гол. завдання: а) в умовах голоду, що вже розпочався по селах, остаточно зламати опір колективізації й б) розгромити опозицію укр. комуністів, припинити українізацію, з одночасним запровадженням русифікації й ліквідації тих суверенних прав, якими УССР користувалася у 1920-их pp., та знищити провідні кадри укр. інтеліґенції. Перше завдання П. виконав за допомогою політвідділів МТС та радгоспів, заміщених моск. комуністами, кількадесят тис. яких прибули разом з ним на Україну; друге — масовим терором, жертвами якого впали десятки тис. укр. діячів та бл. 25% членства КЩб)У. У промовах 1934 — 36 pp. П. мотивував застосування терору вигадками про існування різних підпільних укр. орг-цій, під виглядом ліквідації яких ДПУ виарештовувало й розстрілювало укр. інтеліґенцію. П. розгромив і закрив ряд укр. наук. і культ. установ [напр., Всеукр. Академію Сільсько-Госп. Наук, Всеукр. Асоціяцію Марксо-Ленінських Ін-тів (ВУАМЛІН), Укр. Радянську Енциклопедію, театр «Березіль», Київ. кіностудію О. Довженка та ін.]. Мавши необмежену владу на Україні, П. розбудував свій особистий культ. чим накликав на себе підозру Сталіна і був спочатку висланий на секретаря Куйбишевського обкому (1937), в січні 1938 р. арештований, а 1940 розстріляний. Після 1956 р. реабілітований. «Постишевщина» на Україні стала символом кривавого терору, який жорстокостями не поступався пізнішій «єжовщині».

[Постишев Павло (1887, Іваново-Вознесенськ, Владимирська губ., Росія — 1939, Куйбишев, Росія), в січні 1938 р. арештований, а 26.2.1939 розстріляний. — Виправлення. Т. 11.]

В. Г.

Постійне представництво УССР при уряді СССР, орган, створений 1921 р. під час утворення СССР [доти УССР мала двох дипломатичних (повноважних) представників при Уряді РСФСР] з метою безпосереднього зв’язку УССР з урядом СССР, мін-вами, комітетами й ін. центр. держ. установами СССР. Очолюється постійним представником, затвердженим урядом СССР. Повноваження П. п. були зафіксовані в «Положенні про П. п. (постпредства) УССР при уряді СССР» від 2. 1. 1924. У 1931 р. правове положення П. п. було вперше зафіксоване у всесоюзному акті.

У сов. держ. праві інститут П. п. вважається однією з ознак федеративного устрою СССР і одним з каналів, через який реалізуються компетенції і взаємовідносини держ. органів республік з СССР. До повноважень П. п. належать: право участи у засіданнях Ради Мін. СССР з дорадчим голосом у питаннях, які стосуються УССР; участь у підготовці й розгляді нормативних актів Ради Мін. СССР й ін. органів держ. управління СССР; участь у розгляді проєктів нар.-госп. плямів і держ. бюджету республіки. П. п. виконує окремі доручення уряду респ., подає до урядових установ СССР питання і клопотання, що їх ставить уряд УССР перед урядом СССР. Фактично функції цієї установи чисто формальні, і вона на взаємини уряду республіки з урядом СССР не має великого впливу. П. п. уряду УССР при Раді Мін. СССР у 1946-50 pp. очолював М. Підгорний; від 1965 — Ю. Дудін.

С. О.

Постімпресіонізм, назва прийнята з 1910 — 11 р. для напряму в мистецтві, який витворився у 1886 — 1905 pp. після імпресіонізму. П. культивував колір як самостійний елемент, часто відірваний від предмета. З укр. мистців у певний час творчости до П. були близькі М. Глущенко, В. Хмелюк, С. Борачок, М. Неділко, М. Радиш, Л. Гуцалюк та молодші укр. мистці у ЗДА, творчість яких однак ближча до т. зв. амер. експресіонізму.

Постников Іван (* 1906), вчений у галузі електротехніки, родом з Костромської губ.; з 1950 р. працює в Київ. Політехн. Ін-ті, чл.-кор. АН УРСР (з 1967); праці П. стосуються заг. теорії електричних машин.

[Постников Іван (1906, Єршово — 1990). — Виправлення. Т. 11.]

Постніков Володимир (1844 — 1908), рос. економіст-статистик, працював у Таврії. У кн.: «Южнорусское крестьянское хозяйство» (1891) дав глибоку аналізу сел. госп-ва степ. укр. губ. та вперше вказав на можливість застосування машин у сел, госп-вах Степу й перетворення цих госп-в на комерційні ферми, що працюють на ринок.

Постоловський Антін (* 1889), гром. і військ. діяч родом з сх. Поділля, активний чл. УПСР: чл. Всеукр. Ради Військ. Депутатів, секретар Укр. Центр. Ради і чл. її Малої Ради у 1917 — 18 pp., з 1949 р. в Арґентіні.

[Постоловський Антін (1889 — 1990, Арґентіна). — Виправлення. Т. 11.]

Постолюк Петро (* 1894), гром. і вид. діяч родом з Золочівщини (Галичина). Співзасновник і дир. вид. «Червона Калина» (1922 — 39), чл. дирекцій в-ва «Ізмарагд» у Львові й Укр. В-ва у Кракові — Львові (1939 — 45) та ін. У ЗДА з 1949 р. дир. відновленого в-ва «Червона Калина».

[Постолюк Петро (1894, Сторони-баби — 1978, Ньюарк, Нью-Джерзі). — Виправлення. Т. 11.]

Постриганів Лев (1871 — ?), укр. військ. діяч, капітан рос. морського ген. штабу. 1918 — 19 pp. начальник укр. морського ген. штабу.

«Поступ», популярний просвітньо-наук. тижневик, виходив у Коломиї 1903 — 05 pp.; видавець О. Кульчицький; ред. Я. Веселовський, А. Веретельник, О. Гринюк.

«Поступ», москвофільський тижневик, орган допомогового союзу «Русска Народна Самопомочь», виходив 1907 — 12 pp. (з перервами) у Нью-Йорку; ред. В. Гладик.

«Поступ», місячник кат. напряму, виходив у Львові 1921 — 31 pp., до 1927 р. призначений для студіюючої молоді, згодом місячник літератури й життя; ред. О. Мох, Г. Лужницький, І. Гладилович; серед співр. о. В. Мельник (Лімниченко), С. Семчук, П. Сосенко-молодший, граф А. Монтрезор, Т. Коструба, о. Й. Скрутень, о. І. Назарко. При «П.» гуртувалися кат. письм. й створили орг-цію «Логос». «П.» популяризував твори світових кат. письменників.

«Поступ», двотижневик, орган закарп. молоді лівого напряму; виходив у Празі у 1931 — 33 pp., видавець і ред. П. Добровський.

«Поступ», тижневик у Вінніпеґу, орган укр.-кат. митрополії у Канаді; виходить з 1959 p., гол. ред. о. С. Їжик, співред. о. Я. Рудачек (з 1963 р. — ред. англомовної частини).

Постфікс, словотворча морфема, що в слові виступає після закінчення. В укр. мові П. характеризує зворотні дієслова (молитися, молюся, молимося) і неозначені займенники (якийсь, якась, який-небудь, яка-небудь); у 2 і 3 особі однини дієслів П. фонетично зливається з закінченням [молишся, молиться, вимовляються (-с’а, -ц’а)].

Посулля, територія на Лівобережжі над р. Сулою, належала до Переяславського князівства. Ґор. течія Сули, укріплена Володимиром В., була першою оборонною лінією від наскоків печенігів. П., колонізоване Володимиром В., запустіло через напади печенігів. За Ярослава Мудрого колонізація П. відновилася але її здобутки були знищені в кін. 11 в. половцями. Спільні протиполовецькі походи укр. кн., організовані Володимиром Мономахом. повернули П. для укр. поселенців. Зруйнуване татарами. П. відродилося тільки у 16 — 17 вв.

Посяда Іван (1823 — 94), педагог і політ. діяч, чл. Кирило-Методіївського Братства (з 1846), родом з Полтавщини. 1847 р. засланий до Казані, де закінчив ун-т, після чого вчителював у Росії. Щойно у 1869 р. міг повернутися на Україну, де був дир. Коростишівської вчительської семінарії (до 1879), згодом — нар. училищ у Воронежі (до 1885 р.) і в Оренбурзі (до 1891); після відставки повернувся на Україну, де й помер (у Коростишеві).

[Посяда Іван (* Зіньків). — Виправлення. Т. 11.]

Посяння, інколи вживана назва для території, положеної обабіч р. Сяну на півн. від Лемківщини й м. Сяноку на укр.-поль. етногр. (до 1946) пограниччі. П. охоплює (у напрямі з півд. на півн.) частини Бескидів (Низького і Сер.), Підгір’я і Надсянської низовини. П. входило до складу Київ. і Гал.-Волинської держави, з 1340-их pp. до 1772 до Польщі (частини Сяніцької і Перемиської земель Руського воєводства), 1772 — 1918 рр — до Австрії, 1918 — 1919(23) до ЗУНР, згодом до Польщі, з вересня 1939 р. до липня 1941 поділене уздовж Сяну між Німеччиною (Ген. Губернія) і УССР, пізніше, до літа 1944 р. окуповане німцями; на підставі поль — сов. договору 16. 8. 1945 майже все П. припало Польщі (лише малі окрайки Перемищини входять до складу УССР). Гол. м. П. Перемишль (важливий укр. культ. центр), Ярослав і Сянік; менші: Березів, Радимно, Переворськ, Лежайськ та ін.

Починаючи з 15 в. зах. П., т. зв. Засяння, зазнало польонізації як у наслідок припливу поль. колоністів (також спольонізованих пізніше німців), так і переходу місц. населення на римо-кат. обряд і на поль. мову; укр.-поль. етнічна межа пересунулася приблизно на 50 км на сх., з-над Вислока до Сяну (див. карту на стор. 2251). Слідами давнього заселення українців було до 1946 р. кілька укр. островів (найдалі на зах. висунене с. Тарнавка) та с. з мішаним укр.-поль. населенням, при чому більшість укр. населення вживало вже поль. мову, хоч розуміло й укр. і почувало себе українцями з уваги на приналежність до Гр.-Кат. Церкви. Назагал на зах. від тодішньої укр.-поль. етнічної межі у 1938 — 39 pp. жило (без т. зв. замішанців) бл. 40 000 українців, у тому ч. приблизно пол. вживала поль. мову як розмовну (докладніше див. карту).

У 1945 — 46 pp. майже все укр. населення цієї частини П., яка припала Польщі, вивезено до УССР, менше — до зах. і півн. Польщі, чимало — зокрема на Засянні — винищили поляки (напр., с. Павлокома б. Динова). Тепер на П., що входить до складу Польщі, живуть нечисленні українці, гол. у Перемишлі й околицях, єдиним чисто укр. с. є Кальників (на сх. від м. Радимна).

В. К.

Потала, знищення, наруга, кара у Київ. державі, що полягала у вигнанні чи поверненні засудженого в рабство й конфіскації його майна. П. стосувалася за розбій, підпал, конокрадство й деякі ін. крадіжки (див. також «Поток і розграбленіє»).

Потапенко Вячеслав (псевд. В. Безбрежний, Чорномор; 1863 — 1942), письм. й актор поміщицького роду з Херсонщини. У 1883 — 90 pp. працював у трупах М. Кропивницького, М. Старицького, з 1890 — режисером у трупі М. Васильєва-Святошенка, був співр. львівської «Зорі» й «ЛНВ». П. автор реалістичних оп. з сел. життя: «Над кручею» (1889), «На нові гнізда» (1899), «Король Лір» (1912), «Чабан» (1927) і (спільно з М. Старицьким) драми «За друга» (1837) та ін. п’єс. З 1904 р. П. жив у Краснодарі на Кубані, друкувався в місц. пресі, у тамошніх театрах ставилися його п’єси.

[Потапенко Вячеслав (1864, Веселий Кут, Одеський пов. — 1942, Краснодар, Кубань). — Виправлення. Т. 11.]

Потапенко Гнат (Ігнатій; 1856 — 1929), рос. прозаїк і драматург укр. священичого роду з Херсонщини. Закінчив Одеську Духовну Семінарію, потім учився в Одеському Ун-ті і в Петербурзькій Консерваторії. Автор оп. з укр. нар. побуту, повісти «На действительной службе» (1890), що в укр. перекладі А. Борковського («На справдешній службі») була друкована у львівській «Зорі» (1897), романів «Не герой» (1891), «Отступление» (1915) та ряду п’єс. Оп. й повісті П. перекладали на укр. мову М. Коцюбинський, О. Маковей, Г. Коваленко. Твори П. позначені гумором.

[Потапенко Гнат (Ігнатій) (* Федорівка, Херсонська губ. — † Ленінград), у 8 p., м. б.: О. Борковського. — Виправлення. Т. 11.]

Потап’євський Аркадій (* 1926), вчений у галузі зварювального виробництва, наук. співр. Ін-ту Електрозварювання ім. Є. Патона АН УРСР.

[Потап’євський Аркадій (* Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Потапова Олена (* 1930), балерина; закінчила хореографічну студію при Київ. Держ. Акад. Театрі Опери й Балету і з 1948 р. його солістка; лавреатка Світового фестивалю молоді у Берліні (1951). Кращі партії: Кітрі («Дон Кіхот» Л. Мінкуса), Одетта-Оділія, Аврора («Лебедине озеро», «Спляча Красуня» П. Чайковського), Леся («Маруся Богуславка» А. Свечнікова), Мавка («Лісова пісня» М. Скорульського), Лілея («Лілея» К. Данькевича), Варя («Чорне золото» В. Гомоляки) та ін.

[Потапова Олена (* Самара, Росія),... при Київ. Театрі Опери й Балету і у 1948 — 76 його солістка, з 1977 — балетмайстер. — Виправлення. Т. 11.]

Поташництво (будництво), виробництво поташу (карбонат калію — K2CO3) — продукту з деревного попелу, що його застосовували у 16 — 19 вв. для виробу скла, мила, фарб, а також для промивання вовни, фарбування і вибілювання тканин. Починаючи з 16 в., П. було на Україні однією з дуже поширених і прибуткових галузів пром-сти. Вироблюваний у поташнях або т. зв. будах поташ (і смалчуг) частково використовувався у ін. пром. ділянках, а гол. призначався на експорт — на зах. П. займалися будники, які випалювали ліс і виробляли вугілля, смолу, дьоготь і поташ. П. було розвинене у ліс. масивах Волині, Київщини, а у 17 — 18 вв. гол. на Чернігівщині; менше — в Карпатах. В 16 — 17 вв. поташні (буди) здебільша належали великим землевласникам, які звич. віддавали їх на оренду промисловцям або на відкуп чужоземним купцям (перев. ґданським). У Коз.-Гетьманській державі П. зосереджувалося на півн. Лівобережжі, де поташні були і в гетьманських володіннях, і в маєтках великої старшини та манастирів; будництвом займалися і представники значного купецтва, і заможні козаки, й промисловці-будники. У 18 в. рос. уряд спочатку намагався поставити під свій контроль виробництво й експорт поташу, за допомогою рос. купців, при чому іноді забороняв вивіз його за кордон або ж будівництво нових поташень (1718). Відтоді Л. обслуговувало гол. внутр. ринок, зокрема скляну пром-сть.

У першій пол. 19 в. П. почало занепадати. Напр., на Волині ч. робітників, зайнятих у П., з 804 у 1795 р. зменшилося до 279 у 1859. У другій пол. 19 в., у зв’язку з постанням модерної пром-cти, П. зовсім занепало.

Здійснюване по-хижацькому впродовж вв., П. у великій мірі спричинилося до знищення лісів на Україні, зокрема в Лісостепу.

Див. Будники, ЕУ 2, стор. 185.

Р. М.

Потебніянство, філософічно-поетологічна школа, утворена учнями й послідовниками О. Потебні у 1890 — 1920-их pp. гол. при Харківському Ун-ті, згрупована б. зб. «Вопросы теории и психологии творчества» (8 тт., 1907 — 23, за ред. Б. Лезіна), а також «Бюлетеню Ред. Комісії для вид. творів О. Потебні» (1921); до неї належали Д. Овсянико-Куликовський, О. Ветухів, Б. Лезін, А. Горнфельд, Т. Райнов, В. Харцієв, Енґельмеєр та ін. Потебніянці спиралися на психологічну теорію Потебні про утворення й сприймання слова, його зовн. (звукову) й внутр. форму (себто етимологічне значення) та (актуальне) значення з дальшим застосуванням цієї теорії при аналізі творів літератури; далі теорію про виключну ролю мови в пізнаванні (інакше непізнавального) зовн. світу колись мітом, згодом наукою і — в досконалішій формі — поезією, при чому одначе повне розуміння між мовцем і сприймачем слова не можливе, бо поняттєвий зміст слова кожночасно суб’єктивний. Поетологічну теорію Потебні почасти (А. Бєлий) прийняли рос. символісти.

О. Г.

Потебня Андрій (1838 — 63), революціонер з коз. старшинського роду на Роменщині, рос. старшина, брат філолога Олександра П. Перебуваючи в Польщі, очолював таємну рев. орг-цію — Комітет Рос. Старшин у Польщі, який приєднався до т-ва «Земля і воля». Брав активну участь у поль. визвольному повстанні 1863 р. й загинув у бою.

[Потебня Андрій (1838, Перекопівка, Роменський пов., Полтавська губ. — 1863, бл. Піщаної Скелі, Краківський пов., Зах. Галичина). — Виправлення. Т. 11.]

Потебня Андрій (1870 — 1919), ботанік родом з Харкова, син О. Потебні; з 1903 р. — викладач Харківського Ун-ту. Праці присвячені вивченню паразитних грибів, зокрема аскоміцетів.

Потебня Олександер (22. 9. 1835 — 11. 12. 1891), великий укр. мовознавець, фолкльорист і літературознавець. Нар. в дворянській родині в с. Гаврилівці на Роменщині, закінчив іст.-філол. фак. Харківського Ун-ту (1856), оборонив магістерську дисертацію («О некоторых символах в славянской народной поэзии»; 1860), після чого студіював додатково в Німеччині (1862). Після оборони докторської дисертації («Из записок по русской грамматике», 1874) проф. Харківського Ун-ту (з 1875). Був гол. Харківського Іст.-Філол. Т-ва. На поч. 1860-их pp. брав активну участь у Харківській укр. студентській громаді, був учасником фолкльорних експедицій для запису фолкльору на Полтавщині й Охтирщині. Пізніше був ред. і видавцем творів Г. Квітки-Основ’яненка, П. Гулака-Артемовського й І. Манжури, укр. «домашних лечебников» 18 в. (1890), почав переклад «Одіссеї» на укр. мову.

Мовознавчі праці П. вкладаються в чотири гол. цикли: філософія мови, іст. фонетика сх.-слов. мов, етимологія і слов. іст. синтакса. Гол. праці з філософії мови: «Мысль и язык», 1862; «О связи некоторых представлений в языке», 1864; «Из записок по русской грамматике», I, 1874; «Язык и народность», 1895 (посмертна публікація). П. був особливо зацікавлений взаємозв’язком мови, мислення і дійсности. Мова для П. — передусім засіб упорядкувати навалу вражень і збуджень, що їх людина дістає від довкілля. Слово є носій не тільки значення, але й попереднього досвіду людини й нації, через фільтр якого проходить усяке нове пізнання. Звідси слово нормально має три аспекти: форму, значення і внутр. форму. Саме через останню здійснюється неминуча суб’єктивізація об’єктивного світу. У багатьох випадках внутр. форма корениться в міті. Так перекидається місток між мовою і фолкльором з його символами («О некоторых символах в славянской народной поэзии», 1860; поширене ін. ст. друге вид. 1914; монументальна праця «Об’яснения малорусских и сродных народных песен», 1-2, 1883 — 88). З часом одначе в тому чи тому слові усвідомлення його внутр. форми може затертися. Одне з покликань літератури — відновляти це усвідомлення. Література в світлі цієї філософії, уявляється як Градація жанрів, найпростіші з яких безпосередньо спрямовані на пригадування або відновлення внутр. форми слова (приказка, загадка, байка), тоді як в ін. це завдання ускладнюється, часом майже до невпізнанности, складною системою суб’єктивних (поезія) або удавано об’єктивних (роман тощо) образів. Гол. праці П., що трактують цю проблематику, — видані перев. посмертно («Из лекций по теории словесности. Басня. Пословица. Поговорка», 1894; трете вид. укр. мовою «Із лекцій з теорії словесности», 1930; «Из записок по теории словесности» 1905, «О Л. Н. Толстом и Достоевском», 1914). З погляду на мову як на єдино властиві кожній людині й нації спосіб і можливість сприймати світ і мислити, випливав гострий протест П. проти денаціоналізації взагалі і українців зокрема, яка була для нього ідентична з душевним і духовим розкладом («Язык и народность», 1895). Коріння мовної філософії П. можна шукати в романтично-ідеалістичній системі поглядів В. Гумбольдта, але з помітним впливом школи асоціятивної психології Й. Ф. Гербарта і Г. Льотце і особливо психологічного мовознавства Г. Штайнталя.

Зацікавлення іст. фонетикою укр. і рос. мови у П. припадає гол. на 1864 — 74 pp. (студії «О полногласии», 1864; «О звуковых особенностях русских наречий» з великим розділом «Малорусское наречие», 1865, об’єднані в «Два исследования о звуках русского языка», 1866; «Заметки о малорусском наречии», 1870; «Заметки по исторической грамматике русского языка», 1873; докладні огляди праць М. Колосова і Л. Ґейтлера, 1875; П. Житецького, 1877; О. Соболевського, 1896, та ін.). П. розглядав історію мови як історію її діялектів і застосовував поняття фонетичного закону, хоч часто шукав для нього психологічних мотивувань. Визнаючи існування праруської мови, він одначе відносив початки її діялектного розпаду до передіст. доби. Йому належить багато відкрить в іст. фонетиці укр. мови, як от первісність дж < *dj, т. зв. другий повноголос, умови чергування е : о тощо. Він перший висунув теорію про дифтонги як проміжну стадію між староукр. о, е, Ђ і сучасним і.

Для етимологій П. характеристична велика увага до семантичного розвитку, розгляд історії слів на широкому іст., фолкльорному і психологічному тлі. Гол. його етимологічні праці зібрані в «К истории звуков русского языка» II — IV (1879 — 83). Блискуче сполучення етимологічного, фолкльористичного й іст. підходу характеризує коментар П. до «Слова о полку Ігореві» (1878).

Від 1870-их pp. у центрі зацікавлень П. стають питання іст. синтакси слов. мов на широкому порівняльному індоевр. тлі («Из записок по русской грамматике» II, 1874, 1888: форми присудка, дієприкметник; III, 1899: іменник і прикметник; IV, 1941: дієслово і незмінні слова; «Значення множественного числа в русском языке», 1888). Якщо перед П. іст. синтакса слов. мов була насамперед інвентарем конструкцій, виписаних з пам’яток різних епох (Міклошіч, Буслаєв, Огоновський), П. побудував її як широко закроєну картину змін категорій і конструкцій у зв’язку зі змінами в мисленні; поєднав іст., діялектні й фолкльорні матеріяли; глибокою порівняльною аналізою виявив рештки передіст. синтакси в пізніших конструкціях і показав переосмислення архаїчних конструкцій у пізніших синтаксичних системах, а тим самим іст. характер синтаксичних категорій і частин мови. Не позбавлене ґрунту порівняння того, що зробив П. для іст. синтакси з тим, що зробив Дарвін для пізнання генези гатунків тварин (Будилович).

П. далеко випередив своїх сучасників і не був дуже популярний за життя. В іст. синтаксі його безпосереднім послідовником був тільки А. Попов («Синтаксические исследования», 1881) і лише почасти Д. Овсянико-Куликовський у його нарисі рос. синтакси. Погляди П. на літературу стали основою світогляду т. зв. харківської школи, згрупованої навколо вид. «Вопросы теории и психологии творчества» 1 — 8, 1907 — 23 (Б. Лезін, В. Харцієв, А. Горнфельд та ін.), а також помітно вплинули на філософію рос. символізму (особливо А. Бєлий), а посередньо і укр. символізму. Див. ще Потебніянство.

[Потебня Олександер (22.9.1835 — 11.12.1891, Харків). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Чехович К. Олександер Потебня, укр. мислитель-лінґвіст. В. 1931; Shevelov G. Alexander Potebnja as a Linguist. The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the United States. 5, 1956; АН УРСР. Ін-т Мовознавства ім. Потебні. Олександр Опанасович Потебня. Ювілейний зб. до 125-річчя з дня народження. К. 1962; усі три з подальшою бібліографією.

Ю. Шевельов

Потебня Олександер (1868 — 1935), вчений-електротехнік, син Олександра П.; проф. Томського (з 1907) і Харківського (з 1923) Технологічних ін-тів, згодом Харківського Електро-Техн. Ін-ту. Керував роботами по уточненню пляну ГОЕЛРО («Государственной Комиссии по електрификации России») на Україні (1925). Праці з теорії електричних машин, гол. чином електротягового устаткування.

[Потебня Олександер (1868, Харків — 1935, Харків). — Виправлення. Т. 11.]

Потилич, Потелич (III — 4), кол. м., тепер с. Нестерівського р-ну, положене на Розточчі, за 7 км на півд. зах. від м. Рави Руської. Перші відомості з поч. 15 в., 1498 р. П. дістав маґдебурзьке право; найбільший розвиток припадає на 16 — 17 вв. (ганчарство, 2 скляні гути), у 18 в. занепав. Цінні пам’ятки дерев’яної архітектури: дзвіниця Троїцької церкви (1593) оборонного типу і церква св. Духа бойківського типу — тризрубна з ступінчасто-пірамідальним перекриттям на сер. зрубі, з монументальним розписом (бл. 1620) темперою просто на зрубі. Основні сюжети розпису: «Оплакування», «Страсті», «Успіння Богоматері», «Богоматір Печерська» і «Воздвиження» — виконали майстрі однієї школи, мабуть, місц., які не дотримувалися надто іконографічних правил і деяким сюжетам надавали нац. характер (візант. кн. Костянтин і Олена замінені кн. Володимиром і Ольгою, воїни — козаками, фарисеї — жид. типами та ін.). Понад 50 експонатів малярства з церкви св. Духа і знищених під час другої світової війни Троїцької з 1593 р. і Різдва Богородиці з 1607 р. переховуються у Львівському Держ. Музеї Укр. Мистецтва. Див. ще монографію Л. Міляєвої «Стінопис Потелича», К. 1969.

[Потилич (Потелич), стор. 2281, у 19 р. зг., м. б.: рим. кн. Константин і Елена. — Виправлення. Т. 11.]

Потиська низовина (Притисянська низовина, Закарп. низовина), низовина на Закарпатті, яка простягається б. підніжжя Українських Вулканічних Карпат, найбільше на півн. висунена частина великого Паннонського низу; площа бл. 2 000 км², бл. 15% всього Закарпаття. Лише півн. частина П. н. належить до укр. етнічної території, півд. — до угор. з кількома укр. островами. Зах. частина П. н., положена у межах Словаччини, заселена перев. словаками з островами українців, угорців та пословачених українців (ближче див. Пряшівщина, також карти на стор. 723 і 965).

П. н. це — монотонна рівнина висотою на 100-130 м з похилом від гір на півд. (до р. Тиси) й на зах. Вона займає Чоп-Мукачівську тектонічну западину, виповнену потужними неогенними відкладами, на яких залягають шари алювіяльних суглинків, пісків і глин. П. н. це — алювіяльна тераса Тиси, яка підноситься н. р. на 5-6 м. Тиса та її притоки (Боржава, Ляториця, Уж, Лаборець) пливуть повільно, часто міняють свої річища і творять багато охабів. Рівний рельєф і слабий поверхневий стік, високе залягання ґрунтових вод, великі весняні повені сприяють заболоченню міжрічкових просторів, зокрема між Мукачевом і Береговим (Чорний Мочар); осушення боліт ведеться від кін. 19 в., але воно ще не закінчене.

Рівнинна поверхня П. н. порушується невеликими гірськими вулканічними островами 200 — 350 і навіть 560 м. н. р. м. З них найбільше — Берегівське вулканічне горбогір’я (357 м), збудоване перев. з ліпаритів, найвища — Виноградська (Севлюська) гора (562 м).

Клімат П. н. теплий і вологий. Сер. річна температура від 8,5° (на півн.) до 10° Ц. (на півд.), липня 20-21° Ц., січня — 3° Ц.; тривалість періоду з температурою понад 5° досягає 230 — 240 днів з сумами температур за цей період 3 400 до 3 600° Ц. Ч. атмосферичних опадів 600 — 700 мм на рік (у тому ч. влітку 400 мм, найбільше — у червні).

Ґрунти сер. врожайні й кислі, посталі на алювіяльному підкладі в умовах надмірного зволоження: дерново-підзолисті глеюваті та глейові, бурі глеюваті й болотяні. Найкращі ґрунти поширені на півд. узбіччях вулканічного горбогір’я (вони наближені до червоноземів).

Природну рослинність П. н. становив Лісостеп з степ. рослинністю, дубовими лісами і заплавними луками. Тепер ліси (діброви з звич., рідше скелистим дубом) з чагарниками становлять лише 13% всієї площі, орна земля — 54%, городи, сади й виноградники — 3%, сіножаті, вигони і пасовища — 22%.

Густота населення бл. 100 осіб на 1 км²; гол. м. — Ужгород, Шукачів, Виноградів — лежать на пограниччі гір і низовин; посередині П. н. розташоване Берегове, зал. вузол Чоп й ін. У хліборобстві найбільше поширені з зернових культур пшениця й кукурудза, з техн. — соняшник і тютюн. На півд. узбіччях вулканічного горбогір’я багато садів і цінних сортів винограду. Тваринництво має молочно-м’ясний напрям. Розвинена харч. пром-сть, яа другому пляні — легка (шкіряна, взуттєва, швейна), будів. матеріялів, приладобудів. Ближче про людність і нар. госп-во див. Закарпаття.

Література: Див. Закарпаття; Козловська Л. Розвиток нар. госп-ва Закарп. обл. за роки радянської влади. Л. 1959; природная среда и теография сельского хозяйства Советского Закарпатия. Ред. В. Анучин и П. Бугаенко. М. 1959; Геренчук К., Койнов М., Цись П. Природно-геогр. поділ Львівською та Подільського екон. р-нів. Л. 1964; Природа Карпат. За ред. К. Геренчука. Л. 1968.

В. Кубійович

Потієнко Василь (1898 — 1945), діяч УАПЦ родом з Чернігівщини, протодиякон. У 1924 — 36 pp. гол. Всеукр. Правос. Церк. Ради, в’язень сов. тюрем (відбув 5 pp. заслання на Печорі); 1941 — 43 — керуючий справами епархіяльного управління УАПЦ в Харкові. Помер у Берліні.

[Потієнко Василь (* Сосниця — † Ваймар, Німеччина). — Виправлення. Т. 11.]

Потій Іван (світське ім’я Михайло), внук Іпатія П. (див.), уніятський володимирсько-волинський і берестейський єп. 1655 — 66 pp.

Потій Іпатій (світське ім’я Адам; 1541 — 1613), київ.-гал. митр. родом з Рожанки (Підляшшя) з шляхетського роду. Після закінчення Краківського Ун-ту П. був при дворі лит. канцлера кн. Радзівіла Чорного, підпав під вплив кальвінізму, але 1574 р. знову вернувся до Правос. Церкви. Далі П. був секретарем короля Жигмонта Авґуста (до 1572), пізніше земським суддею у Бересті, берестейським каштеляном (з 1588) і сенатором. Вже тоді П. брав участь у переговорах, які пізніше довели до Берестейської унії, зокрема, коли П., овдовівши, постригся в ченці й 1593 р. став володимирсько-берестейським єп. 1595 р. собор єпископів у Бересті вислав П. і єп. К. Терлецького, як своїх уповноважених, до Риму, і там вони приєдналися до Кат. Церкви, склавши ісповідання віри, після чого папа Климентій VIII проголосив з’єднання і затвердив церк. права та привілеї укр.-білор. Церкви.

Після повороту з Риму П. — чл. собору у Бересті (1596), який затвердив унію, і активний борець з правос. опозицією. По смерти митр. М. Рогози — київ. митр. (1599). Як митр., П. намагався добитися для унії правного становища в Речі Посполитій (хотів, хоч безуспішно, здобути своїм владикам місце в сенаті, захищав церк. маєтки перед владою тощо) і приєднати для неї духовенство та шляхту (1603 р. приєднав до унії понад 50 родів волинської шляхти). Для внутр. зміцнення унії П. заснував у Вільні семінарію для ченців та школу в Бересті. П. також приєднав до унії Перемиську єпархію. 1611 р. передав адміністрування митрополії своєму помічникові й наступникові В. Рутському.

П. — визначний письм.-полеміст. Його твори наближаються до нового в той час бароккового напряму в літературі, вони реторичні, часто патетичні, речевість у них переплітається з емоційністю. Ерудиція, завзяття, талант висунули П. на перше місце серед оборонців унії на зламі 16-17 вв. П. виступав часто анонімно або під псевд., а частина його творів дійшла тільки в перекладах («Kazania і homilde»). П. писав перев. тогочасною літ. укр. мовою, деякі його твори публікувалися укр. й поль. мовами. Збереглося його цікаве листування (поль. мовою) — листи до К. Острозького і Льва Сапіги, канцлера В. кн. Лит. Гол. твори П.: «Унія альбо выкладъ арътыкуловъ ку зъодноченью...» (1595), «Календар рымский новый» (1596), «Антіризіс» (1599) і поль. мовою (1600); «Оборона Собору флорентійского» (1603, двома мовами), «Гаръмонія альбо согласіє...» (1608, двома мовами), «Relacja i uważenie postęków...» (1609). П. переклав також на укр. мову працю П. Скарги про Берестейський собор (1597).

Література: Kiszka L. Kazania i homilie męża Bożego H. Pocieja. Супрасль 1714; Левицкий О. Ипатий Потий. Киевский митрополит. П. 1885; Ювілейна книга в 300-літні роковини митр. І. Потія. Л. 1914; Welykyj A. OSBM. Documenta Pontificum Romanorum, т. I. Рим 1953, Welykyj A. Documenta Unionis Berestensis eiusque auctorum (1590 — 1600). Рим 1970.

о. І. Назарко

«Поток і розграбленіє» у Київ. державі сувора кара за важкі злочини: вбивство для грабунку, підпал і конокрадство (за «Руською Правдою»). Поток (поточити, заточити — усувати) означає позбавлення особистих прав, вилучення з роду, а іноді й вигнання; розграбленіє — позбавлення прав на майно. «П. і р.» стосувалися як кара разом; засуджений залишався поза правом і міг стати невільником. Конфісковане майно покривало насамперед приватні збитки, а решта йшла на користь кн. Втрата прав, як наслідок покарання «П. і p.», стосувалася і родини винуватця. Деякі історики права вважають, що цей інститут засвоєний з візант. права.

Потоцький Андрій (1861 — 1908), граф, поль. політик у Галичині консервативного напряму, посол до австр. парляменту і гал. сойму, з 1902 р. намісник Галичини. Під час виборів до гал. сойму 1908 р. виступив проти укр. партій і підтримав москвофілів. У відповідь на виборчі надуживання влади і вбивства укр. селян забитий 12. 4. 1908 укр. студентом М. Січинським.

[Потоцький Андрій (* Кшешовіце, Краківський пов., Зах. Галичина — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Потоцький (Potocki) Вацлав (1621 — 96), поль. поет, шляхтич з зах. Підкарпаття; писав, крім віршованих романів та емблемових віршів на герби («Poczet herbów», 1696), епіграмно-анекдотичні жартівливі вірші («Ogród fraszek», 1907), в яких зустрічаються й укр. фолкльорні мотиви; автор іст. поеми «Wojna Chocimska» (бл. 1670, надрукована 1850), що в ній з симпатією зображена участь козаків гетьмана П. Сагайдачного у боях під Хотином 1621 р.

[Потоцький (Potocki) Вацлав (* Воля Лужанська бл. Горлиць, Зах. Галичина — † бл. Лужни), „Ogród fraszek“ (1656 — 94, опубліковано 1907). — Виправлення. Т. 11.]

Потоцький Микола (1594 — 1651), поль. маґнат і полководець, брацлавський воєвода, каштелян краківський, поль. польний (з 1637) і В. коронний (з 1646) гетьман; придушив коз. повстання, очолювані П. Павлюком (1637), Д. Гунею, Я. Острянином (1638), за що дістав великі маєтки на Україні. 1648 р. його розгромив під Корсунем Б. Хмельницький і видав крим. ханові. 1651 П. воював під Берестечком і брав участь в укладенні Білоцерківської угоди.

[Потоцький Микола († Хмільник, Поділля). — Виправлення. Т. 11.]

Потоцький Станислав Ревера (1579 — 1667), поль. маґнат і полководець, воєвода брацлавський, подільський, київ., краківський, польний (з 1652) і В. (з 1654) гетьман коронний; учасник боїв під Цецорою (1620) і Хотином (1621), брав участь у придушенні коз. повстань 1637 — 38 (очолюваних П. Павлюком, Д. Гунею і Я. Острянином), командував поль. військами у битві проти укр.-моск. сил під Охматовом (1655), розбив моск. військо під командуванням В. Шеремєтєва під Чудновом (1660).

[Потоцький Станислав Ревера († Підгайці, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]

Потоцькі, старий (з 14 в.) поль. шляхетський (згодом графський) рід (герб Пілява), що походив з Краківщини; більшого значення П. досягли з кін. 16 в., у першій пол. 17 в. стали власниками величезних маєтків на Поділлі й Правобережжі та одним з найбагатших і найвпливовіших маґнатських родів у Польщі. Серед визначніших з П., які відограли не абияку ролю в укр. історії були: Яків († 1612), брацлавський воєвода; його брат Ян (бл. 1555 — 1611), брацлавський воєвода, організатор походу на Молдавію (1608); Микола (1594 — 1651), син Якова, В. гетьман коронний (див.); його син Степан († 1648) згинув у битві з Б. Хмельницьким під Жовтими Водами; Станислав Ревара (1579 — 1667), племінник Якова і Яна, В. гетьман коронний (див.); Йосиф († 1751), внук Станислава, В. гетьман коронний, який придушив 1703 р. протиполь. коз. повстання під проводом С. Палія; Францишек Салезій († 1772), син Йосифа, київ. воєвода та його син Станислав Щенсний Фелікс (1752 — 1805), воєвода руський, маршал Торговицької конфедерації (1792), обидва власники величезних маєтків на Київщині.

В екон. житті Правобережної України другої пол. 18 в. відзначилися: Вінцент П., коронний підкоморій, дідич Немирова, і Прот (Протасій) П., дідич Чуднова, організатори численних пром. підприємств і торг. компаній, зв’язаних також із закордонним ринком.

Видатними політиками в Галичині й Австрії були графи П.: Адам (1822 — 72), прихильник поль.-укр. угоди; Альфред (1817 — 89), австр. прем’єр мін. (1870 — 71) і намісник Галичини (1875 — 83), та його син Андрій (1861 — 1908; див.).

Поточиська, с. Городенського р-ну Івано-Франківської обл., де було досліджуване трипільське селище і кам’яний скриньковий гріб нордійських поселенців (В. Пшибиславський, 1879). Знайдено бронзовий скарб поч. І тисячоліття до Хр., уламки кераміки трацького типу, а на городищі окремі знахідки з княжої доби.

«Потребительское Общество Юга России — ПОЮР», союз споживчої кооперації, створений 1912 р. у Харкові заходами Моск. Союзу Споживчих Кооператив (Центросоюзу); під впливом моск. центру виступав проти укр. кооперації. Під тиском укр. споживчої кооперації був змушений обмежити свою діяльність Харківщиною і Катеринославщиною. З виникненням кооп. споживчих союзів Дніпросоюзу (1917) «ПОЮР» втратив своє значення, а 1919 р. занепав. Гол. діячі: В. Целларіус і М. Кузнєцов.

Потужники, категорія бідних селян у В. Князівстві Лит. у 15 — 16 вв., близькі до підсусідків і комірників, без власної землі і засобів її обробки. Вони жили як наймити у заможних селян, проте могли звільнитися й заснувати власне госп-во; тоді ставали чл. сіль. громади.

Потутори, с. Бережанського р-ну Тернопільської обл.; 1916 р. тяжкі бої УСС з рос. армією; 17. 6. 1919 — перемога Укр. Гал. Армії над поль. військом.

Потушняк Федір (1910 — 60; літ. псевд. Ф. Вільшицький, Ф. Пасічник), закарп. поет і письм.; в 1941 — 44 ред. видань «Подкарп. Общества Наук», з 1946 доц. Ужгородського Ун-ту; модерністичні зб. поезій: «Далекі вогні» (1934), «Таємничі вечори» (1938), «Можливості» (1939), «На білих скалах» (1941), «Терези вічности» (1944) та ін.; зб. новель «Оповідання» (1942), «В долині синьої ріки» (1957), роман «Повінь» (1959), ряд розвідок з етнографії та іст. культури Закарп. України.

[Потушняк Федір (* Осій, Березький комітат, Закарпаття — † Ужгород). — Виправлення. Т. 11.]

Потьомкін Григорій (1739 — 91), кн. Таврійський, ген.-фельдмаршал, визначний рос. держ. діяч 18 в., з шляхетського роду Смоленщини. Вчився у Моск. Ун-ті, потім служив у ґвардії. Брав участь у перевороті 1762 p., наслідком якого почалося царювання Катерини II. Був якийсь час її фаворитом (є відомості навіть про таємний шлюб) і до кін. життя мав великий вплив на неї та на держ. справи. З 1774 р. був правителем Південної України, з титулом Гол. Командира, а з 1777 — імперського намісника. 1790 р. був проголошений «В. гетьманом Катеринославських і Чорноморських коз. військ».

Мавши величезну, фактично необмежену владу, П., талановитий адміністратор і організатор, розгорнув широку програму колонізації Півд. України й Криму й перетворення їх на добре заселену й загосподарену, а також культ. частину Імперії. П. зумів зібрати навколо себе низку здібних і енерґійних виконавців його плянів (І. Синельніков, брати В. і М. Каховські, О. Хорват, М. Фалєєв та ін.) та визначних культ. діячів, зокрема українців (В. Золотницький, В. Рубан, Л. Січкарів й ін.). Засобами широкої роздачі незалюднених земель і заселення місц. маєтків сел.-кріпацькими втікачами з Лівобережжя й з Правобережжя, сприяння чужоземній колонізації й розвиткові пром-сти й торгівлі, будівництва нових міст і портів (Катеринослав, Херсон, Миколаїв), розшуків корисних копалин (зокрема кам’яного вугілля в Донбасі), введення освіти й культури (школи, друкарні тощо) П. вдалося чимало зробити для піднесення екон. й культ. життя Півд. України. Хоч він свого часу спричинився до ліквідації Запор. Січі, але згодом, у 1780-их pp., вважав за потрібне відновити козацтво на засадах добровільних військ. формацій (коз. проєкт В. Капніста; див. також Чорноморське козацтво.

Діяльність П. викликала велику опозицію до нього як у рос., так і в укр. (гол. ч. поміщицьких) колах. Це, а також війна з Туреччиною 1787 — 91 pp. і смерть П. перешкодили здійсненню багатьох його плянів і проєктів. Нова адміністрація Півд. України не мала ні охоти, ні засобів, а в часи Павла I навіть можливости продовжувати політику П. на Півдні України. Це відбилося м. ія. і в рос. та укр. історіографії (леґенда про т. зв. «потьомкінські села»).

[Потьомкін Григорій (* Чижово бл. Смоленську, Росія — † бл. Яс, Молдавія). — Виправлення. Т. 11.]

Р. М.

«Потьомкін», «Князь Потьомкін-Таврійський», броненосець рос. Чорноморської фльоти, на якому 14. 6. 1905 відбулося повстання матросів, що закінчилося невдачею і «П.» здався у рум. порті Констанці рум. владі. Залога «П.» складалася перев. з українців, одним з керівників повстання був О. Матюшенко.

Поучення, своєрідний жанр ораторської прози повчального характеру, поширений вже в античну добу і за середньовіччя у Візантії та на Зах., репрезентований у давній укр. літературі численними пам’ятками, перекладними й ориґінальними («слова», «бесіди», «казання»). З перекладних найдавніші П. Ксенофонта й Теодори, вміщені в «Ізборнику Святослава» 1076 р. З ориґінальних, крім «Поучення дітям» Володимира Мономаха, важливіші «Слово о законі і благодаті» Іларіона, слова й П. К. Турівського, приписуване К. Смолятичеві «Поученіє о любві», П. Л. Жидяти, Серапіона Володимирського. З анонімних П. широко відомі: «Слово о правді і неправді», «Слово о лінивім і сонливім», про шанування батьків тощо. Характер П. мали й вірші в підручнику «Іфіка Ієрополітика» (1712). Основний зміст П.: звернення до дітей або до вірних Церкви, щоб жили праведно, вчилися, були невтомними й пильними у праці, милосердними до ближніх, скромними і простими в поведінці.

«Поучення дітям» Володимира Мономаха, повчально-автобіографічний твір староукр. ориґінальної літератури, автором якого був кн. Володимир II Мономах. Збереглося в Лаврентіївському списку «Повісти временних літ» під 1096 р. у кількох неповних частинах, що їх дехто з дослідників вважає окремими творами Володимира Мономаха. Час написання «П. д.» В. М. кладуть на 1110-і pp. З літ. погляду це зразок популярного в античній та середньовічній літературі жанру повчань і одночасно перша в давній укр. літературі спроба життєписної розповіді, важливої особою автора: володаря держави й полководця і разом з тим високоосвіченої людини-книжника. Вперше текст «П. д.» В. М. був опублікований графом О. Мусіном-Пушкіном 1793 р. у Петербурзі.

Похилевич Дмитро (* 1897), історик родом з Київщини, проф. Львівського Ун-ту, автор праць, присвячених перев. вивченню аґрарних відносин та історії селянства України, Білоруси, Литви, Польщі 16 — 18 вв.: «Землеустройство и земельный кадастр в Белоруссии, Литве и Украине в XVI — XVII вв.» (1952), «Крестьяне Белоруссии и Литвы в XVI — XVIII вв.» (1957), «Крестьяне Белоруссии и Литвы во второй половине XVIII в.» (1966) та ін.

[Похилевич Дмитро (1897, Водотиї, Житомирський пов., Волинська губ. — 1974, Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Похилевич Лаврентій (1816 — 93), історик-краєзнавець, автор праць «Сказання о населенных местностях Киевской губернии» (1864) і «Уезды Киевский и Радомысльский» (1887), з цінними геогр.-топографічними, статистично-екон., церк., побутовими, а також іст. (не завжди точними) відомостями про населені місцевості Київщини.

[Похилевич Лаврентій (Леонтій). — Виправлення. Т. 11.]

Похитонів Іван (1850 — 1923), маляр-постімпресіоніст, майстер краєвиду малих форм, д. чл. Петербурзької Академії Мистецтв, родом з Херсонщини, з коз. родини. З 1877 р. жив перев. у Франції й Бельгії (помер у Льєжі). Інколи відвідував Україну; твори П. присвячені Україні: «Сел. весілля», «Подвір’я зимою», «На тязі», «В очеретах», «Після дощу», «Вівці на тирлі», «Гаряче джерело», «Зимові сутінки» та ін.; з Білорусі: «Збирання картоплі», «Пасіка», «Зима» й ія.; з ін. країн: «Барбізон», «Пляж», «Тру-Люетт», «Торре дель Ґреко» та ін. Вони переховуються у ґалеріях і приватних зб.

[Похитонів (Похитонов) Іван (* Мотронівка, Олексан дрійський пов. — † Льєж або Брюссель). — Виправлення. Т. 11.]

Попередня     Головна     Наступна