[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1973. — Т. 7. — С. 2527-2533.]

Попередня     Головна     Наступна

Ріміні, старовинне м. у півн.-сх. Італії на побережжі Адріятицького м.; 94 000 меш. (1961). По. другій світовій війні в окрузі Р. були розташовані табори полонених, куди прибули також вояки 1 Укр. Дивізії Укр. Нац. Армії (див. Дивізія «Галичина») кількістю понад 10 000, що здали зброю брітанцям в Австрії у травні 1945. Від поч. червня до 16 жовтня дивізійники перебували у таборі ч. 5-ц б. Беллярії, згодом до пол. червня 1947 у таборі ч. 1 б. Мірамаре. Життя у таборі 5-ц б. Беллярії мало познаки тимчасовости; тоді в наслідок діяння сов. репатріяційної місії зголосилося до повороту на рідні землі бл. 900 осіб (8,5%). У таборі ч. 1 були кращі життєві умови, внутр. орг-ція табору мала військ. структуру. Табір очолював комендант (ген.-хорунжий М. Крат, підполк. Р. Долинський, майор С. Яськевич) з штабом, з 7 відділами та 8 референтурами. Таборяни були поділені на 8 полків і частини окремого призначення. У Рімінському таборі було 1946 р. 9 310 осіб, у тому ч. 288 старшин, 822 підстаршин та 8 200 вояків.

Рел. опіку таборяни одержували від 4 укр.-кат. і одного правос. душпастирів-капелянів Дивізії. Охорона здоров’я була під опікаю 16 лікарів і досить великого ч. санітарів. Шкільництво охоплювало ряд шкіл: початкову (для малограмотних), гімназію, торг., учительську семінарію, сер. техн., однорічну рільничу, лісництва, драматичну, дяківську та ремісничу, з численними відділами; діяли різні курси і нар. ун-т.

Культ.-осв. праця охоплювала: таборовий театр, хори «Бурлака», «Славута» і правос. церк, хор, мист. спілку «Веселка», три оркестри, бандуристів і ревелерсів. Виходили: щоденник «Життя в Таборі», тижневик «Батьківщина», двотижневик «Юнацький Зрив», гумористично-сатиричний двотижневик «Оса», літ.-мист. й популярно-наук. ж.: «Наш Шлях» і «Гроно» та неперіодичні вид. Було організоване спортове життя (серед ін. масове змагання за Відзнаку Фізичної Вправности), і діяли різні об’єднання (правників, учителів, інженерів, ремісничий цех з підвідділами, студентська громада, літ.-мист. клюб, т-во філателістів, пластові гуртки, читальні «Просвіти»).

Особливу опіку над табором у Р. розгорнув єп. І. Бучко як гол. рим. Укр. Допомогового Комітету.

Р. М.

Ріо-Ґранде-до-Суль (Rio Grande do Sul), півд. штат Бразілії, 282 200 км², 6,9 млн меш. (1970). Перші українці приїхали до Р.-Ґ. д.-С. у 1891 — 92, а під час масової іміґрації у 1895 — 1913 поселилися у муніципіях Санта Роза (Santa Rosa), Їжуї (Ijui), Жаґварі (Jaguari) і Ерешінь (Erechim) і займалися випасом худоби та рільництвом. З 1965 через роздріблення землі молоді українці з цих муніципій почали переселювалися до зах. частини штату Парани, а ті, що залишилися, мають дуже рідко контакти з укр. центрами у Бразілії. У гол. м. штату Порто Алеґре 933 000 меш. (1970), є чимала укр. роб. громада, створена під час останньої масової іміґрації (1947 — 50); 2 парохії — правос. і кат., філія Т-ва Прихильників Укр. Культури.

Ріпа (Brassica campestris L. var. rapa L.), коренеплідна дворічна городня рослина з родини хрестоцвітих. На Україні культивують рідко. Кормова Р. відома п. н. турнепс.

Ріпай Андрій (1829 — 1914), педагог родам з с. Улич-Криве (Ужської жупи), учитель (деякий час дир.) учительської семінарії в Ужгороді, ред. першого на Закарпатті пед. журн. «Учитель» (1867) і автор книжечки для народу «Народное Господарство. ЗемледЂліе і скотоводство» (1864).

Ріпак (Brassica napus L. var. oleifera Metzg.), однорічна олійна рослина родини хрестоцвітих. Існують 2 форми: Р. ярий (кольза) і Р. озимий, який має основне значення. Насіння Р. містить 48 — 52% олії, що її використовують у лакофарбовій, миловарній, харч. (маргариновій) та ін. галузях пром-сти. Макуху після пропарювання згодовують худобі; Р. озимий вирощують також на зелений корм; медонос. Посіви Р. на Україні значно зменшилися (1940 — 91 200, 1966 — 5 700 га); вони поширені гол. у правобережному Лісостепу.

Ріпецький Всеволод (1884 — 1919); родом з Самбора, син о. Теодора, адвокатський кандидат, активний чл. УСДП Самбірщини і Дрогобиччини, пов. комісар Турчанщини 1918 — 19 pp., розстріляний поляками у липні 1919 без суду б. Солотвини, разом з держ. секретарем зем. справ ЗУНР М. Марганцем, І. Сілецьким і його сином Степаном та зятем, адвокатським кандидатом В. Падохом.

Ріпецький Мирослав (* 1889), родом з Самбора, син о. Теадора P., митрат, польовий духівник Укр. Гал. Армії 1919 — 20; у 1947 переселений до Польщі, 10 pp. був єдиним укр. свящ. у Вармії (Сх. Пруссія); автор численних ст. і кн., зокрема 9 випусків п. н. «Сторінки з історії Укр. Церкви й культури» (1952 — 69).

[Ріпецький Мирослав (1889 — 1974, Хжаново, воєводство Сувалки, Польща). — Виправлення. Т. 11.]

Ріпецький (псевд. Богдар Жарський) Нестор (* 1919), письм. і журналіст, родом з Галичини, з 1950 р. в Канаді. Автор зб. поезій: «Кучеряві дні» (1936), «Шлях пілігрима» (1937), «Тривога» (1939), «Поворот» (1941), переспівів з японської поезії «Пісні далеких островів» (1941), драми «Україна в крові» (1938), оп. «Галя» (1947), «Сонце сходить із Заходу» (1955), «Р 33» (1967), зб. ст. «Думки на вітрі» (1941), «Хвилі шукають берегів» (1955); ред. і співр. газ. і ж. у Галичині й Канаді.

[Ріпецький Нестор (псевд. Богдар Жарський) (1919, Сокаль — 1974, Торонто). — Виправлення. Т. 11.]

Ріпецький Олександер (1888 — 1929), син о. Теодора P., адвокат, культ., кооп. і політ. діяч у Самборі (1918 — 19 заступник пов. комісара) і у 1920-их pp. у Сокалі, де був гол. філії «Просвіти», Пов. Союзу Кооператив, пов. комітету УНДО (1925 — 27) та ін.

Ріпецький Степан (* 1894), адвокат і політ. діяч та публіцист родом з Самбора, син о. Теодора P.; чл. управи т-ва «Січ. Стрільці» у Самборі 1913 — 14, четар УСС, гол. Укр. Акад. Громади в Празі 1921 — 22, чл. Закордонного Комітету УПСР 1921 — 26, лектор соціології Високого Пед. Ін-ту в Празі 1923 — 26, чл. Гол. Управи УСРП у Львові 1926 — 39; на еміґрації в Німеччині (чл. ЦК УСП та УНРади) і (з 1949) у ЗДА, співред. і ред. ж. «Вільна Україна» (1960 — 69). Д. чл. УВАН, автор праць «Укр. Січове Стрілецтво» (1956), «Листопад 1918 р.» (1961), «Бібліографія джерел до історії УСС» (1965), ред. зб. «За Волю України» (1967) та багатьох ст., зокрема про часи визвольних змагань.

[Ріпецький Степан (1894 — 1986, Ріджвуд, Нью-Джерзі). — Виправлення. Т. 11.]

Ріпецький Теодор (1861 — 1901), гром. і церк. діяч у Самборі, свящ.; засновник і дир. т-ва виробу й продажу церк. речей «Ризниця», Ін-ту-приюту для вдів і сиріт по свящ., автор праць іст. і рел. змісту, зокрема «Илюстрованная народная история Руси» (1890), «Вибрані життя святих» (1890), «Господні і Богородичні празники» (2 ч.) та ін.

Ріпки (II — 12), с. м. т. на Чернігівському Поліссі, р. ц. Чернігівської обл.; 5 200 меш. (1966). Відомі з 1651.

Ріттер Павло (1872 — 1939), літературознавець і мовознавець-санскритолог й індоевропеїст та перекладач, родом з Полтавщини. По закінченні Харківського Ун-ту (1894) Р. студіював у Берліні санскрит і порівняльне мовознавство; з 1897 викладач Харківського Ун-ту (з 1921 проф., з 1922 — очолював катедру мовознавства), спочатку італ. мови, а з 1899 санскриту, один із засновників Всеукр. Наук. Асоціяції Сходознавства (ВУНАС), автор низки ст. про індійську літературу в енциклопедії братів Гранат. Р. належить багато перекладів з санскриту на рос. мову; на укр. він переклав поему «Хмара-вістун» Калідаси (1928), гімни Ріґ-Веди, а з нової індійської літератури перекладав поезії і прозу Р. Таґора та ін. У 1938 заарештований, збожеволів, помер у тюрмі. Про Р. див. «Антологія літератур Сходу» (1961) та «Павло Григорович Ріттер. Збірник біографічних та бібліографічних матеріялів» (1966).

Ріттер фон Ріттерсберґ Людвиг (Ritter z Rittersbergu, 1809 — 58), чес. поет і журналіст. Відвідував Галичину, перебував у Львові. У своїх писаннях „Myšlenky o slovenském zpěvu“ (1843; опублікованих з рукопису 1947) та „Pravlast slovanského zpěvu“ (Časopis Českého Museum, ч. 20, 1846) доводив, що прабатьківщиною слов. пісні було укр. Поділля з його коломийками.

[Ріттер фон Ріттерсберґ Людвиг (Ritter z Rittersbergu) (* Прага — † Вршовіце, Чехія). — Виправлення. Т. 11.]

Ріттіх Олександер (1831 — ?), рос. ген., картограф, етнограф і статистик; автор перших докладніших карт Сх. Европи, які були довгий час основою знання про етнічні відносини на укр. і сусідніх землях. Важливіші праці: «Этнографическая карта славянских народностей» (П. 1874), «Этнографическая карта Европейской России» (1:2.520.000; П. 1875), „Ethnographie des rassischen Reiches“ (Ґота 1878), «Этнографический очерк Харьковской губернии» (Х. 1879) та ін.

Ріхтер Святослав (* 1915). видатний піяніст, нар. у Житомирі; навчання почав у свого батька органіста; у 1933 — 37 був канцертмайстром Одеської опери, 1947 закінчив Моск. Консерваторію у клясі Г. Нейгавза. Гра Р. віртуозна, але одночасно одуховлена й емоційна. P. концертував у країнах СССР, Европи й Амарики й здобув визнання одного з найвидатніших піяністів світу. У репертуарі P. e як твори давніх, так і сучасних композиторів.

Річ Віра (Rich Vera; * 1936), англ. поетка й перекладачка; секретар Англо-Укр. Т-ва в Лондоні. Авторка зб. ориґінальних поезій, у тому ч. на укр. і білор. теми «Outlines» (1960), «Portents and Images» (1964) і зб. перекладів з Шевченка «Song out of Darkness» (1961); переклади з І. Франка, П. Филиповича, П. Тичини та ст. про укр. літературу в англомовних ж.

[Річ Віра (Rich Vera) (* Лондон). — Виправлення. Т. 11.]

Річинський Арсен (* 1892 — ?), церк. (правос), гром. і пластовий діяч на зах. Волині, за фахом лікар. Автор ст. на рел.-церк. теми та кн. «Проблеми укр. рел. свідомости» (1923); ред.-видавець перев. неперіодичних журн.-часописів: «Нова Дорога» (1918), «На Варті» (1925 — 26), «Рідна церква» (1927), «Наше брацтво» (1929), в яких пропаґував нац. відродження Правос. Церкви. Церк. композитор (муз. зб.: «Скорбна мати», «Укр. відправа», «Колядки»). Радикальні церк. погляди спричинили конфлікти Р. з тогочасним церк. керівництвом правос. митрополії, що виявилися навіть у тимчасовому відлученні його від церкви, а гром.-пластова діяльність — у переслідуванні поль. влади (в’язень Берези Картузької, 1939) та репресії сов. влади (вивезений у 1939 або 1940). Дальша доля невідома.

[Річинський Арсен (1892, Волинь — 1941?). — Виправлення. Т. 11.]

Річицький Андрій (псевд. Пісоцького Анатоля; 1882 — 1937), політ. діяч, чл. УСДРП, 1917 — 18 pp. чл. Укр. Центр. (і Малої) Ради, з січня 1919 — один з ідеологів «незалежників» та засновників УКП («укапістів») і її керівник. Співред. органу УКП «Червоний Прапор», в якому в 1920 викривав КП(б)У як рос. окупаційну партію на Україні. Після ліквідації УКП (1924) чл. КП(б)У, в якій був однодумцем М. Скрипника і гол. інтерпретатором його теорії й політики українізації; разом з ним був противником «шумськізму» і гостро критикував М. Волобуєва, М. Грушевського, М. Хвильового. Тоді ж Р. став викладачем ВУАМЛІН-у й наук. співр. Н.-Д. Ін-ту Літератури ім. Т. Шевченка. Після самогубства Скрипника заарештований під провокаційним закидом «перевиконання» хлібозаготівель з голодуючих сіл і розстріляний. Праці з літературознавства («Тарас Шевченко в світлі епохи», 1923, «Винниченко в літературі й політиці», 1928), найновішої історії («Центр. Рада від лютого до жовтня», 1928), про «українізацію» («Основи українознавства», 1929; «Нац. питання доби наступу соціялізму», 1931), про Маркса («Карл Маркс, його життя й діяльність», 1929); за ред. Р. вийшов вперше укр. мовою «Капітал» К. Маркса (1927 — 29).

[Річицький Андрій (псевд. Пісоцького Анатоля) (1890, Річиця, Радомиський пов., Київ. губ. — 1934, Баштанка, тепер Миколаївська обл.), розстріляний 27.3.1934. — Виправлення. Т. 11.]

Річка, с. Косівського р-ну Івано-Франківської обл., давній осередок нар. мистецтва Гуцульщини. Славна майстрами виробу дерев’яного посуду бондарської роботи, декорованого випалюваним рослинним і геометричним орнаментом (І. Грималюк), різьбарами по дереву, з застосуванням інкрустації, інтарсії і точених дзвіночків (М. Мегединюк, І. Кіщук, М. Медвідчук, І. Пітеляк, Я. і М. Тонюки, Ф. Якиб’юк, І. Абрамович, М. Біляк та ін.) та мосяжниками — ґравірування та інкрустація на металі (І. Тинкалюк, В. Медвідчук, І. Кіщук). Р. — осередок виробів іграшок з сиру (А. Грепиняк), сопілок, а з одягу — кептарів, запасок і поясів. Майстрі об’єднані у двох цехах пром.-мист. об’єднання «Гуцульщина» в Косова. У Р. є музей гуцульського мистецтва.

Річковий транспорт, один з основних видів транспорту, що здійснює перевезення вантажів та пасажирів внутр. водними шляхами. Перед поширенням зал. транспорту Р. т. був на Україні гол. засобом масового транспорту, пізніше занепав і тепер становить не цілих 2% порівняно з усіма видами транспорту на суші. Довж. річкових судноплавних експлуатованих шляхів на всіх укр. етногр. землях доходить до 6 200 км, у тому ч. 200 км каналів. В УССР довж. всіх річок протяжности 10 км і більше дорівнює 90 400 км, судноплавних водних шляхів 4 800 км (у тому ч. штучних — бл. 1 000 км), на 4 000 км сплав — можливий. З судноплавних р. для транспорту використовується на території УССР: по Дніпру — 1 205 км, по його притоках: Десні — 520 і Прип’яті — 60, по Дунаю — 160, Богу — 155, по ін. т. зв. малих р. — 2 700 км. За межами УССР Кубань судноплавна на довж. 300, Прип’ять — 500 км.

Природні умови для транспорту на укр. р. досить сприятливі. Гірських р. є небагато, тому спад р. перев. невеликий і допускає плавбу аж по гор. течію. Вихідний напрям р. — з півн. на півд., і вони пов’язують одні з одними різні природні, а одночасно госп. р-ни. Нарешті, різні системи р. зближені гол. на зах., у гор. течії, отже їх легко сполучити каналами. До несприятливих умов належать: зимова перерва плавби — 1½ — 4 місяці, сильне коливання стану води, зокрема низький стан влітку в степ. смузі, часті закрути p., замулювання (особливо в лесовій і чорноземній смузі), мілкість лиманів, невелике число р. у рівнобіжному напрямі.

До цих природних підстав людина додала дуже мало — водне госп-во на Україну взагалі екстенсивне. Канали становлять ледве 3% природних судноплавних шляхів, реґуляція р. — за винятком (і то частково) Дніпра — занедбана. Основні показники роботи Р. т. заг. користування такі:

Хоч Р. т. вантажів зріс за 1940 — 65 pp. майже вчетверо, його питома вага у всіх видах вантажообороту зменшилася з 1,5 на 1,3% (залізничого впала з 93,3 на 89,4%, автомобільного — зросла з 2,2 на 9,3%). Ще більше зменшився пасажирооборот: з 2,1 на 0,6%. Для порівняння питома вага річкового вантажообороту в усьому СССР зменшилася за 1940 — 69 з 8,5 на 5,9, пасажирообороту з 3,7 на 1,1%.

До поч. 1930-их pp. у Р. т. України гол. значення мав транспорт лісу й хліба; ще 1940 на перевіз цих двох видів вантажів припадало понад 35%, 1969 вже ледве 2,6%. Натомість сильно збільшився транспорт вугілля й руди (з 7,3 до 21%), а найбільше мінеральних будів. матеріялів (включаючи цемент), які становлять тепер майже 2/3 вантажообігу на р. України.

Хоч уже 1823 появилися перші парові судна, проте ще 1913 Дніпрова фльотилія складалася лише з бл. 400 невеликих самохідних і понад 2 000 несамохідних (гол. барж) суден. Нині переважають самохідні судна, серед них вантажні теплоходи вантажопідйомністю 600, 1 800 і 2 000 т; великі дізельні електроходи, комфортабельні пасажирські судна (теплоходи та ракети на підводних крилах) і буксирні судна. 1969 на перевезеннях Р. т. працювало 8 200 осіб; завдяки техн. поступові продуктивність їх праці збільшилася за 1960-69 на 2/3.

Керівництво Р. т. здійснює Гол. управління річкової фльоти при Раді Мін. УССР. Р. т. на Дніпрі веде Дніпровське річкове пароплавство; конструктивно-технологічні роботи ведуть серед ін. проєктно-розвідувальні ін-ти Укрдніпрорічтранс, проєктоконструкторське бюро Укрголоврічфльоти у Києві та ін.

Перевезення вантажів Р. т. по видах вантажів таке (у тис. т; у дужках питома вага поодиноких видів):

Основною річковою маґістралею є Дніпро; на Дніпро та його притоки Десну і Прип’ять припадає бл. 75% перевозу вантажів і майже 90% пасажирів всіх судноплавних шляхів УССР, хоч ці 3 ріки становлять лише 37% їхньої довж. Транспорт на Дніпра сильно зріс після затоплення порогів і створення Дніпрогесу (1932), потім після завершення споруд (1950 — 64) Кахівського, Кременчуцького, Дніпродзержинського і Київ. гідровузлів. Він ще зростатиме після розв’язки т. зв. проблеми В. Дніпра (див. стор. 536), коли Дніпро буде приступний для морських суден від гирла до Києва і для великих річкових суден вище Києва та на його притоках, врешті після пов’язання Дніпрового шляху з Балтицьким, Білим, Озівським і Каспійським морями.

Чимале значення має Р. т. на Дунаї який на довж. 160 км становить кордон України. На всі ін. судноплавні шляхи, т. зв. малі річки (довж. їх — 63% довж. всіх), припадає лише 20% перевозів вантажів і 9’% пасажирів всіма річками України. Невелике значення мають через маловодність: Дністер (також численні закрути; транспорт на ньому цілком занедбаний, хоч р. судноплавна на довж. бл. 700 км), Дінець (судноплавний на 330 км); більше значення мають Бог — лише у дол. частині (155 км), багатоводні є притоки Прип’яті: Стир (судноплавний на 340 км) і Горинь (280 км) та Десни Снов (110 км). Ін. судноплавні річки Сейм (160 км), Інгулець (55 км), Сула, Самара тощо.

Література: Туровецький Ф., Лузин С. Водний транспорт України та шлях його соц. реконструкції. X. 1932; Проблема Большого Днепра. АН УРСР. К. 1958; Лебедич Н., Пышкин В. Судоходство на малых реках Украины. К. 1957; Речной транспорт за 50 лет Советской власти. М. 1967; Коровин А. Речной транспорт Украины за 50 лет Советской власти. К. 1967. Див. також список літератури при гаслі Дніпро.

В. Кубійович

«Річник Волинський» («Rocznik Wołyński»), реґіональний наук. зб., видаваний заходами Волинської управи Округи Союзу Поль. Учительства (Związek Nauczycielstwa Polskiego), виходив у Рівному 1930 — 39 pp.; 8 тт. Ст. з усіх ділянок знання про Волинь; цінна бібліографія Волині. Авторами були лише поляки; ред. Я. Гофман.

Рішельє Арман Емманюель дю Плессі (1766 — 1822), герцоґ, нащадок старого франц. роду. Після Франц. Революції 1789 перейшов на рос. військ. службу і з 1803 був градоначальникам Одеси, а в 1805 — 14 — ген.-губернатором т. зв. Новоросійського краю. Багато зробив для заселення й загосподарення Півд. України і для розбудови м. й порту Одеси. 1815 повернувся до Франції, де був мін. закордонних справ і Гол. ради міністрів (1815 — 18, 1820 — 21), але й далі цікавився справами Півд. України. Його ім’ям був названий ліцей в Одесі (відкритий 1817).

Рішельєвський ліцей, закритий становий учбовий заклад, заснований 1817 у м. Одесі. Названий на пошану кол. новорос. ген.-губернатора А. Е. Рішельє. До 1837 Р. л. мав характер більш гімназійний; пізніше вищий учбовий заклад; складався з двох відділів (фізика-матем. і юридичного) та ін-ту сх. мов; 1842 відкрито ще і камеральний відділ, на якому викладалися с.-г. і природничі науки. Навчання провадилось франц. і рос. мовами, Р. л. готував урядовців різних професій і вважався одним з кращих учбових закладів на Україні й у Рос. Імперії. 1865 на базі Р. л. відкрито Новоросійський Ун-т.

Рішко Микола (* 1907), закарп. поет, учитель, родом з Драгова. Автор зб. віршів «Гірські вітри» (1936), «Заграли струни» (1960) та ін.

Рклицький Михайло (* 1864 — ?), історик-статистик, з старого священичого роду Новгородсіверщини. Вчився у Харківському Ун-ті, де був чл. групи рев. народників, за що 1888 був засланий до Сибіру. З 1898 працював у Статистичному Бюрі (з 1902 — його керівник) Полтавської Губ. Земської Управи. Автор низки праць з іст. економіки й статистики Лівобережної України. Гол. праці: «Мобилизация земельной собственности в Полтавской губернии» (1904), «Задолженность землевладения в Полтавской губернии» (1904), «Землевладение в Полтавской губернии» (1908), «Казаки Золотоношского уезда по данным Румянцевской описи» (1909), «Казаки Полтавского и части Зеньковского уездов по данным Румянцевской описи» (1911), «Город Новгород-Северский. Его прошлое и настоящее» та ін. Співр. «КСт.» і багатьох рос. журн., де друкував свої ст. й оп. Автор спогадів про П. Грабовського (Граба) та його добу (Зб. «Література», ВУАН, I, 1928).

[Рклицький Михайло (* Погребки, Новгород-Сіверський пов., Чернігівська губ.). — Виправлення. Т. 11.]

О. О.

Рклицький Сергій, брат Михайла P., історик, співр. «КСт.» (1900 — 05), де вмістив низку документальних публікацій з історії України-Гетьманщини 18 в.

Ро Лев (1883 — 1957), плодовод-селекціонер, родом з Росії; працював в учбових і дослідних установах України — в Умані, Полтаві, Млієві, Симферополі та ін.; з 1933 — проф. Праці з питань біології і селекції плодових рослин; Р. створив багатий гібридний фонд плодових культур (12 ґатунків яблуні й один груші).

[Ро Лев (* Новосаратовка, Петербурзька губ. — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Роберт-Ковалевич Іван (також Ковалевич І.; * 1896), укр. євангельський діяч родом з Галичини, з 1914 в Канаді. У 1929 — 65 укр. проповідник у Пресвітерській, а пізніше Злученій Церкві Канади; 1947 — 58 ред. «Канадійського Ранку»; майже постійний чл. (інколи гол.) проводу Укр. Євангельського Об’єднання у Півн. Америці, з 1949 — чл. Екзекутиви і Президії Комітету Українців Канади. Публіцистичні ст. (перев. в укр. прот. пресі).

«Робітник» («Robitnyk»), двотижневик, орган групи соц.-демократів, що вийшли з Русько-Укр. Радикальної Партії; виходив латинкою 1897 у Львова за ред. М. Ганкевича.

«Робітник», соц. газ., орган Укр. Федерації Соц. Партій у Злучених Державах, виходив з 1914 спершу 3 рази на місяць у Детройті й у 1915 — 17 як тижневик та у 1917 — 18 з перервами 3 рази на тиждень у Клівленді, з кін. 1918 до поч. 1920 у Нью-Йорку. Ред. «Р.» були: М. Січинський, М. Цеглинський, Е. Крук; з переходом «Р.» на сов. плятформу газ. редаґував ред. комітет під проводом П. Ладана. Із заснуванням у вересні 1919 Укр. Федерації Ком. Партії в Америці «Р.» став її органом і з кін. січня 1920 почав виходити як щоденник п. н. «Укр. Щоденні Вісті».

«Робітник», орган харківської орг-ції Укр. Соц. Дем. Роб. Партії, виходив тричі на тиждень у Харкові 1917 (від червня).

«Робітник», тижневик, орган Соц.-Дем. Партії, виходив у Чернівцях 1919 — 23 (з перервами); ред. В. Руснак.

Попередня     Головна     Наступна